Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 квітня 2021 року м. Київ справа №646/2623/20 провадження №61-2725св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідач - Харківська міська рада, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова, у складі судді Білінської О. В., від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Хорошевського О. М., від 12 січня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю. Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що вона проживає у квартирі АДРЕСА_1, та з 03 січня 1979 року за вказаною адресою зареєстровано її місце проживання. Згідно інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 04 лютого 2020 року №198965106, право власності на вказаний житловий будинок з надвірними будівлями зареєстровано за ОСОБА_3 - 40/100 частин (приміщення І, 1-1, 1-2, 1-3, ІІ, 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_4 - 28/100 частин (приміщення 3-1, 3-2, 3-3 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_5 - 20/100 частин (приміщення ІІІ, 4-1, 4-2 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1); ОСОБА_6 - 12/100 частин (приміщення IV, 5-1, 5-2 поверхового плану та експлікації до плану житлового будинку А-1). Позивачка стверджувала, що вона все життя проживала у квартирі АДРЕСА_1, яка на теперішній час належить її дочці ОСОБА_7. Також позивачка посилалася на те, що суміжною квартирою є квартира №5, яка на праві власності належала ОСОБА_6, який у 1998 році помер. З дня його смерті ніхто з його родичів у будинку не з'являвся, не опікувався ним. 01 липня 1999 року в будинку сталася пожежа, і будинок зазнав значних ушкоджень, у тому числі і квартира, яка колись належала ОСОБА_6. Поступово будівля руйнувалась, а враховуючи те, що квартира ОСОБА_6 була суміжною з квартирою, в якій вона зі своєю родиною мешкала, це також впливало і на цілісність їх приміщень. У зв'язку із цим вона зателефонувала сестрі померлого ОСОБА_6 - ОСОБА_8, яка повідомила про те, що приміщення, в якому мешкав її брат, ані їй, ані іншим родичам не потрібне. 19 грудня 2002 року ОСОБА_8 передала їй документи, які підтверджували право власності її брата ОСОБА_6 на нерухоме майно. ОСОБА_1 вказувала, що в подальшому вона за власні кошти відновила пошкоджені пожежею приміщення, провела в них ремонтні роботи та почала там проживати. Також вона сплатила заборгованість, яка виникла за час відсутності мешканців у вказаному житловому приміщенні, та в подальшому особисто сплачувала усі комунальні послуги. Крім того, нею був укладений договір з акціонерним товариством "Харківобленерго" про користування електричною енергією, на її ім'я відкрито особовий рахунок в акціонерному товаристві "Харківенергозбут". Позивачка вважала, що протягом усього часу відкритого володіння вказаним майном вона здійснювала його утримання, проводила ремонтні роботи, підтримувала його в жилому стані, що підтверджує факт добросовісного, відкритого та безперервного володіння нею нерухомим майном. Із урахуванням зазначеного, позивачка просила позов задовольнити, визнати за нею право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, а саме 12/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_3, що складаються з приміщень, вказаних на поверховому плані та експлікації внутрішніх площ до плану житлового будинку А-1 в технічному паспорті: квартира №5, приміщення IV, 5-1, 5-2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що немає правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки у діях позивачки відсутня така необхідна умова добросовісності володіння, як непоінформованість про незаконність свого володіння. Позивач не довела наявності підстав для набуття права власності на спірну частину нерухомого майна за давністю володіння. Тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання житлового будинку не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 Цивільного кодексу України. Крім того суд першої інстанції зазначив, що позивачка, на яку законом покладений обов'язок визначати відповідача по справі, не залучала до справи особу, із якою має спір про право з приводу нерухомого майна. За таких обставин, суд не в змозі вирішувати та задовольняти позов без особи, яка повинна відповідати за позовом, прав, обов'язків, інтересів якої такий позов прямо стосується. Позов про визнання права власності за набувальною давністю пред'явлено не до власника (його спадкоємців) спірного майна (домоволодіння), який є належним відповідачем, а клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем до суду не надходило. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року -без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачкою, яка була обізнаною, що заволоділа чужою річчю, не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв'язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивачка при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності. ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної частини будинку, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19 лютого 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення її позову. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі №676/667/18 (провадження №61-20270св19) (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що судом першої інстанції встановлено, що позов пред'явлено не до власника спірного майна (домоволодіння), який є належним відповідачем, клопотання про зміну первісного відповідача належним відповідачем до суду не надходило. При цьому суд не роз'яснив позивачу хто саме є належним відповідачем у справі, а також не встановив хто є належним відповідачем. Вказані порушення не було усунуто судом апеляційної інстанції. Суди попередніх інстанцій вирішили справу по суті заявлених позовних вимог, пред'явлених позивачем до неналежного відповідача. Заявник наголошує, що якщо позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача саме з цих підстав. ОСОБА_1 також посилається на те, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що вона не є добросовісним набувачем спірної частини будинку, слід вважати необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи. Судами неправильно застосовано положення статті 344 ЦК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №198965106 від 04 лютого 2020 року, власником 12/100 частини будинку, розташованого по АДРЕСА_3, є ОСОБА_6. Відповідно до договору дарування від 13 травня 1994 року ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_6 12/100 частини жилого будинку. У договорі дарування зазначено, що на земельній ділянці розміром 684 кв. м, розташований жилий будинок літ. "А-1", дерев'яний, обкладений цеглою, жилою площею 96, 21 кв. м. При цьому жилому будинку є надвірні будівлі: 8 сараїв літ. "Б", "В", "К", "Р", "С", "Т", "У", "Ц", льох літ. "Е", 5 вбиралень літ. "Й", "Л", "М", "П", "Ф", 2 душа літ. "Н", "О", навіс літ. "Х", огорожа №1-4. Відповідно до виписки з рішення №468/І від 01 грудня 1987 року про технічний стан жилого будинку АДРЕСА_4, середній знос зазначеного будинку становить 66 відсотків дерев'яної стіни, будинок віднесено до категорії ветхих. Згідно розписки, наданої ОСОБА_8 19 грудня 2002 року, вона отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 250 грн за документи на частину будинку, що оформлена на її померлого брата ОСОБА_6. Згідно актового запису про смерть від 13 липня 1998 року №8590, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харків. Позивачка звернулася до суду із вимогами про визнання права власності на частину житлового будинку, який належав на праві власності ОСОБА_6, за набувальною давністю. Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, наступне: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності. Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном. Аналізуючи поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного законодавства і цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення добросовісність поведінки заявника на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього. Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, загалом обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги позивачки до задоволення не підлягають, оскільки нею не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю. Володіння могло б вважатись добросовісним, якщо позивачка при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності. Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивачка була обізнана відносно того, що власником спірної частини житлового будинку, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був ОСОБА_6, а тому не можна вважати володіння позивачкою частиною будинку, яка залишилась після смерті ОСОБА_6, добросовісним. Право власності після смерті особи може переходити до спадкоємців або спадщина може бути визнана відумерлою. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Доводи касаційної скарги про те, що утримання будинку позивачкою та здійснення його ремонту після пожежі підтверджують давність та відкритість володіння чужим майном, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права, оскільки судами встановлено, що на момент заволодіння чужим майном ОСОБА_1 була обізнана з інформацією про власника нерухомого майна, його спадкоємців. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі №676/667/18 (провадження №61-20270св19), на які посилалася заявниця у касаційній скарзі. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 вересня 2021 року м. Київ справа №206/1759/20 провадження №61-9602св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа - об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія", про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року, ухвалене суддею Кушнірчук Р. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради, третя особа - об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія" (далі - ОСББ "Молода Гвардія"), про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Позов обґрунтований тим, що 01 червня 2000 року на підставі ордеру, виданого виконавчим комітетом Самарської районної ради 19 квітня 2000 року №306, він разом із дружиною ОСОБА_3 вселився у квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 31,2 кв. м, житловою площею 15,9 кв. м. Позивач зазначав, що з часу вселення у цю квартиру і по теперішній час, він добросовісно, відкрито, безперервно володіє цим майном, здійснює необхідні заходи для утримання майна в належному стані, вчасно сплачує комунальні послуги, а тому наявні всі підстави для визнання за ним права власності на цю квартиру за набувальною давністю. Посилаючись на вказані вище обставини та положення статей 335, 344 ЦК України ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю. Короткий зміст судових рішень Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1. Такого висновку суди дійшли виходячи із того, що позивач не довів усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття ним права власності за набувальною власністю на спірну квартиру. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій він просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову. Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалені у справі судові рішення відповідають цим вимогам у повній мірі. Фактичні обставини у справі, встановлені судами Судами встановлено, що виконавчим комітетом Самарської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 19 квітня 2000 року видано ордер на вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 5). 01 липня 2019 року Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради видано довідку про склад сім'ї (або зареєстрованих) у квартирі АДРЕСА_1, з якої вбачається, що до складу сім'ї входить ОСОБА_1, у той час як ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла (а. с. 7). 26 лютого 2020 року головою ОСББ "Молода Гвардія" надано довідку про те, що ОСОБА_1 дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 10). У процесі розгляду справи судом було направлено запит до Комунального підприємства "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" Дніпровської міської ради для надання останнім інформації щодо реєстрації права власності на цю квартиру, з відповіді на який стало відомо про те, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, про що 05 лютого 1999 року їй видано свідоцтво про право власності на житло (а. с. 54, 55). З відповіді Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області стало відомо про те, що власник вищезазначеної квартири ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 100). Восьма дніпровська державна нотаріальна контора надала відомості про те, що спадкова справа після смерті ОСОБА_5 не заводилась, на підтвердження чого долучено інформаційну довідку зі Спадкового реєстру від 10 жовтня 2020 року №62016023 (а. с. 109, 110). Предметом розгляду у справі, яка переглядається Верховним Судом, є вимоги ОСОБА_1 пред'явлені до Дніпровської міської ради про визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю. Підставою позову вказано частину першу статті 344 ЦК України, яка передбачає можливість набуття права власності на майно за набувальною давністю. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Частиною першою статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18). Крім того, враховуючи частини першу та третю статті 1277 ЦК України, можна дійти висновку, що в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку. З огляду на викладене за набувальною давністю може бути визнане право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі №214/3083/18 (провадження №61-2924св21) та від 24 червня 2021 року у справі №219/49/20 (провадження №61-2924св21). Вирішуючи даний спір, суди встановили, що до моменту видачі ордеру на вселення ОСОБА_1 та його дружини у квартиру АДРЕСА_1, остання на праві власності належала ОСОБА_5. Позивач набув право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі, визначеній законом (статтею 58 Житлового кодексу України), а саме на підставі ордеру, виданого Самарською районною радою народних депутатів м. Дніпропетровська 19 квітня 2000 року №306. Саме по собі користування жилим приміщенням не може бути підставою для виникнення у позивача права власності на нього за набувальною давністю, оскільки позивач не заволодів майном, а отримав його у користування на підставі визначеної законом процедури, застосування статті 344 ЦК України до спірних правовідносин неможливе. Встановивши вищезазначені обставини у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на вказане житло за набувальною давністю у порядку частини першої статті 344 ЦК України. Також колегія суддів звертає увагу на те, що для набуття права власності на житло, яке перебуває у державній (комунальній) власності існує порядок приватизації житла, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №755/16913/16-ц (провадження №61-24021св18) є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, які, з урахуванням встановлених у цій справі конкретних обставин цим висновкам не суперечать, а норми матеріального права, зокрема статті 344 ЦК України, застосовано правильно, відповідно до установлених фактів. Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і зводяться до власної переоцінки позивачем встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Також колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року у складі судді Дубас Т. В. в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що факт перебування спірної земельної ділянки на момент видачі оскаржуваного рішення в постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство" не підтверджено належними та допустимими доказами. Крім того, позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав спливу трирічного строку позовної давності. Постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове. Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передачу у власність ОСОБА_1". Витребувано на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, загальною площею 0,12 га, яка розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Стягнуто з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на користь прокуратури Київської області судові витрати у розмірі 2 936,66 грн. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь прокуратури Київської області судові витрати у розмірі по 2 936,66 грн з кожного. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення Крюківщинської сільської ради від 05 листопада 2009 року 31 сесії 5 скликання №10.78 прийнято з порушенням вимог статей 14, 19 Конституції України, статей 20, 21, 55, 57, 83, 116, 118, 122 ЗК України, статей 6, 16, 42 ЛК України, а тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Спірна земельна ділянка вибула з постійного користування ДП "Київське лісове господарство" поза його волею, пред'явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на земельну ділянку про її витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону. Прокурор не пропустив строк звернення до суду з вказаним позовом. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Києво-Святошинського районного суду Київської області. 08 листопада 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. На підставі ухвали Верховного Суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 18 листопада 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16. Заявник зазначає, що матеріали справи не містять доказів про передачу спірної земельної ділянки у користування ДП "Київське лісове господарство". Ухваливши рішення про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд допустив непропорційне втручання у його право на мирне володіння своїм майном та порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В касаційній скарзі заявник зазначає, що прокурор пропустив строк позовної давності. Суд апеляційної інстанції не врахував, що прокурор не дотримався порядку, встановленого абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо обґрунтування визначених законом підстав для звернення прокурора до суду. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року 31 сесії 5 скликання ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серії ЯИ №231482 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1200 га з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, яка розташована на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 43). В подальшому вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 листопада 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л. В., відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2, який на час розгляду справи є власником цієї земельної ділянки (т. 1 а. с. 44). В листі ДП "Київське лісове господарство" від 18 вересня 2017 року №02-733 заначено, що спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку ДП "Київське лісове господарство" (квартал 1, виділ 1 та 3 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство"), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме плану лісонасаджень, карти-схеми розподілу території лісгоспу (т. 1 а. с. 19). В листі ДП "Київське лісове господарство" від 17 жовтня 2018 року №02-02/817 зазначено, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 Васильківського лісництва, постійним користувачем якої є ДП "Київське лісове господарство", а межі та площа кварталу 1 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" і матеріалів лісовпорядкування 2014 року відповідає межам та площі матеріалів лісовпорядкування за 2004 рік (т. 1 а. с. 53). В листі від 27 серпня 2018 року №02-02/613 ДП "Київське лісове господарство" зазначає, що на момент прийняття оспорюваного рішення згоду на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало (т. 1 а. с. 48). Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згідно листа від 27 серпня 2018 року №04-48/1866 повідомило, що на момент прийняття оспорюваного рішення погодження на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало (т. 1 а. с. 50). Факт віднесення земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023 до земель лісогосподарського призначення підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року, проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" 2004 року, планом лісонасаджень Васильківського лісництва виробничої частини ДЛГО "Київліс" Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами, картами-схемами розподілу території лісгоспу (т. 1 а. с. 31 - 36). Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Щодо обґрунтованості позовних вимог Відповідно до статті 19 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України). Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України (частина друга статті 3 ЗК України). Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України). Частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду. Згідно з пунктом 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України. Зазначене узгоджується з усталеною судовою практикою та правовими висновками, які зазначені у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі №369/16416/18 (провадження №61-9927св20). Згідно зі статтею 12, частиною першою статті 20, частиною першою статті 122 та частиною третьою статті 149 ЗК України, статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 33 ЛК України сільські ради не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб. Суд апеляційної інстанції установив, що спірна земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, що підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року, проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" 2004 року, планом лісонасаджень Васильківського лісництва виробничої частини ДЛГО "Київліс" Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами, картами-схемами розподілу території лісгоспу. Таким чином, установивши, що Крюківщинська сільська рада передала у приватну власність земельну ділянку лісового фонду з порушенням порядку зміни її цільового призначення, за відсутності на це погодження органу виконавчої влади з питань лісового господарства, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про незаконність рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання. Щодо застосування судом позовної давності Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області подала заяву про застосування строку позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, провадження №14-183цс18). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). У разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)). Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, суд має з'ясувати, коли саме зазначені органи довідалися або могли довідатися про порушення права та чи є поважні причини для поновлення пропущеного строку позовної давності. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність. Суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюване рішення приймалося без участі ДП "Київське лісове господарство" (яке є постійним користувачем земельної ділянки) та Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства. Про факт прийняття рішення прокурору стало відомо лише у 2017 році під час здійснення аналізу інформації з різних органів державної влади, установ та організацій. В листі ДП "Київське лісове господарство" від 18 вересня 2017 року №02-733 підприємство зазначило про обставини порушення прав держави, що вказували на відведення спірної ділянки за рахунок земель лісогосподарського призначення. Інших об'єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність позивачів про наявні порушення вимог закону, матеріали справи не містять. Відповідно до зазначеного, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що строк звернення до суду з вказаним позовом не пропущено. Крім того, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Прокурор у цій справі пред'явив позовні вимоги як до Крюківщинської сільської ради, так і фізичних осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_2. Відповідач Крюківщинська сільська рада подала заяву про застосування строку позовної давності, тоді як інші відповідачі за вимогами, які заявлені до них, такої заяви до суду не подавали. Щодо принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном У касаційній скарзі Крюківщинська сільська рада зазначає, що ухваливши рішення про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд допустив непропорційне втручання у його право на мирне володіння своїм майном та порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте відповідач ОСОБА_2 постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у цій справі не оскаржує, тому враховуючи принцип диспозитивності цивільного процесу, колегія суддів відхиляє такі доводи касаційної скарги. Щодо доводів про недотримання прокурором порядку, який встановлений абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 вказаного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Судами попередніх інстанцій встановлено, що місцева прокуратура до пред'явлення вказаного позову в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства виконала вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та направила ДП "Київське лісове господарство" і Київському обласному та по місту Києву управлінню лісового та мисливського господарства повідомлення про пред'явлення позову (т. 1 а. с. 54). Тому, доводи скаржника про недотримання прокурором порядку, який встановлений абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є необґрунтованими. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постановусуду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: А. І. Грушицький судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №454/983/19 провадження №61-3016св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Великомостівська міська рада Сокальського району Львівської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Великомостівської міської ради на постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області про визнання протиправним рішення та зобов'язання до вчинення дій, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст вимог У квітні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області (назву якої на підставі рішення Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області від 23 квітня 2021 року №141 змінено на - Великомостівська міська рада Львівської області) в якому просив скасувати, як протиправний, пункт третій рішення Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області від 17 жовтня 2018 року №307 в частині відмови в наданні йому у власність земельної ділянки площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 та зобов'язати Великомостівську міську раду винести на повторний розгляд чергової сесії міської ради заяву про надання у власність зазначеної земельної ділянки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року під головуванням судді Адамовича М. Я. провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області про визнання протиправним рішення міської ради - закрито, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що такий спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Вказував, що у позивача на даний час відсутній приватний інтерес, оскільки земельна ділянка площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 не передана ОСОБА_1 у власність. Постановою Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Увалу Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року скасовано, справу за позовом ОСОБА_1 до Великомостівської міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання до вчинення дій направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скасувавши ухвалу місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що земельні спори за участі фізичної особи можуть розглядатися як у порядку адміністративного, так і цивільного судочинства. Частина 1 статті 118 ЗК України передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування у даному випадку поглинається спором про речове, приватне право, яке належить особі до звернення до органу місцевого самоврядування. Таке право виникає і в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але його захист відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року представник Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області - міський голова Ройко Я. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а ухвалу місцевого суду залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду помилкові. Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував тієї обставини, що земельна ділянка, про яку йдеться у цій справі не була передана ОСОБА_1 і у його користуванні не перебувала, а тому питання про право цивільне не вирішувалось. Зазначає, що отримання особою дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про її надання у власність чи користування, а скасування рішення про надання відповідного дозволу не є порушенням речового права, якщо тільки немає обставин, що свідчать про наявність у цієї особи або інших заінтересованих осіб речових прав щодо такої земельної ділянки, отже спір підлягає вирішенню не в порядку цивільного, а в порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції, при ухваленні оскаржуваної постанови, помилково посилався на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі №707/1580/15-ц (провадження №14-70цс18) адже у вказаній справі було встановлено інші фактичні обставини. У вказаній справі мова ішла про земельну ділянку, яка перебувала у користуванні особи до звернення до органів місцевого самоврядування з відповідною заявою та до суду, крім того на ній був споруджений житловий будинок позивача. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Сокальського районного суду Львівської області. 05 травня 2021 року цивільна справа №454/983/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішенням Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області ІІІ сесії VIII скликання від 18 грудня 2017 року №49 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд на вулиці Молодіжній в м. Великі Мости громадянину ОСОБА_1" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення, з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою, проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності з подальшою передачею в оренду, орієнтовною площею 0,09 га на АДРЕСА_1. ОСОБА_1 після погодження у встановленому порядку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та отримання витягу, про присвоєння кадастрового номера земельної ділянки, подати на затвердження на чергову сесію ради. Рішенням Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області XVcесії VIII скликання від 17 жовтня 2018 року №307 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд громадянину ОСОБА_1": затверджено проект землеустрою жителям м. Великі Мости щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0914 га на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311; земельну ділянку переведено з категорії земель сільськогосподарського призначення (угіддя - рілля) в категорію земель житлової та громадської забудови, встановивши цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та змінити цільове призначення земельної ділянки з 16.00 (землі запасу) на цільове призначення 02.01 - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, згідно додатку №1; відмовлено ОСОБА_1 в наданні у власність земельної ділянки з кадастровим номером 4624810600:10:001:0311 площею 0,0914 га, що на АДРЕСА_1 відповідно до діючого "Положення про порядок передачі в оренду громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд", затвердженого сесією Великомостівської міської ради від 05 грудня 2014 року №640 та рішенням від 18 грудня 2017 року №48 та №49. Земельна ділянка площею 0,0914 га, кадастровий номер 4624810600:10:001:0311, яка знаходиться на АДРЕСА_1 не передана у власність. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина сьома статті 118 ЗК України). Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев'ята статті 118 ЗК України). Згідно з частиною десятою статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №206/4712/17 (провадження №14-96цс19) зроблено правовий висновок про те, що отримання особою дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про її передання у власність чи у користування. А скасування рішення про надання відповідного дозволу не є порушенням речового права, якщо тільки немає обставин, які свідчать про наявність у цієї особи або інших заінтересованих осіб речових прав щодо такої земельної ділянки. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-а-207/11 (К/9901/39190/18) (провадження №11-1087апп18). Разом із тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №617/1315/15-ц (провадження №14-219цс18) міститься висновок про те, що на стадії формування земельної ділянки особа, яка прагне отримати цю ділянку у власність, з одного боку, та відповідний орган державної влади чи місцевого самоврядування, уповноважений приймати рішення щодо надання відповідної ділянки у власність, з іншого боку, перебувають в адміністративних відносинах. Рішення суб'єкта владних повноважень про передання земельної ділянки у власність є актом, необхідним для набуття у власність цього об'єкта у майбутньому - з моменту державної реєстрації відповідного цивільного права. Допоки на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, який прийняв рішення щодо передання земельної ділянки у власність, особа не зареєструвала відповідне речове право на цю ділянку, за участі такого суб'єкта існує публічно-правовий спір, який належить до юрисдикції адміністративного суду, крім випадку, якщо певне речове право на ту ж ділянку чи на її частину на момент прийняття вказаного рішення належить іншій особі. У справі, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1, отримавши дозвіл на розробку проекту землеустрою та рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою, звернувся до суду з позовом на захист своїх інтересів щодо отримання земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у власність. Рішенням Великомостівської міської ради, після затвердження проекту землеустрою, у наданні у власність бажаної земельної ділянки позивачу було відмовлено. Наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами попередніх інстанцій не встановлено. Отже, з урахуванням того, що ОСОБА_1 отримав лише дозвіл на розробку проекту землеустрою, який був затверджений, проте позитивного рішення про передачу йому у власність бажаної земельної ділянки не приймалось, обставин щодо наявності певного речового права на цю ділянку чи на її частину на момент прийняття оспорюваного рішення у позивача чи іншої особи судами не встановлено, колегія суддів вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, у зв'язку з чим колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскарженої постанови з залишенням в силі ухвали місцевого суду, яка прийнята з урахуванням зазначених обставин та з додержанням норм процесуального права. З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги про те, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства є такими, що заслуговують на увагу. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки апеляційним судом скасовано законну і обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції, постанова апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі ухвали районного суду. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати, понесені ним за подання касаційної скарги у розмірі 2 270 грн. Керуючись статтями 141, 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Великомостівської міської ради Львівської області задовольнити. Постанову Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року скасувати, ухвалу Сокальського районного суду Львівської області залишити в силі. Стягнути із ОСОБА_1 на користь Великомостівської міської ради Львівської області 2 270 грн судового збору, сплаченого у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 березня 2021 року м. Київ справа №295/355/20 провадження №61-13266св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - Житомирська міська рада, Департамент реєстрації Житомирської міської ради, Міськрайонне управління в Житомирському районі та м. Житомир Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року під головуванням судді Полонця С. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до Житомирської міської ради, Департаменту реєстрації Житомирської міської ради, Міськрайонного управління в Житомирському районі та м. Житомир Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про скасування рішення Житомирської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року позивач звернулася до суду з цим позовом, в якому просить скасувати рішення 15 сесії 5 скликання Житомирської міської ради від 05 вересня 2007 року №368 "Про приватизацію, передачу в оренду, надання дозволу на складання проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам м. Житомира" в частині затвердження проекту із землеустрою та передачі у власність ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельної ділянки розміром 0,0145 га за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним Державний акт на право власності на дану земельну ділянку серія ЯГ №799743, виданий ОСОБА_2, ОСОБА_3 13 грудня 2007 року Управлінням земельних ресурсів у м. Житомирі; зобов'язати Департамент реєстрації Житомирської міської ради вчинити дії щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі (ДЗК) за №1810136300:10:044:0015, розміром 0,0145 га. На обґрунтування своїх вимог посилається на те, що вона з 1981 року постійно, безперервно та відкрито користується земельною ділянкою на АДРЕСА_2, на якій розташований металевий гараж, а тому має переважне право на приватизацію цієї земельної ділянки. Відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ввели в оману орган виконавчої влади під час складання проекту відведення земельної ділянки з приводу власника металевого гаража, який розташований на ній та умисно не повідомили, що фактично земельна ділянка необхідна їм для діяльності релігійної організації. Вважає, що Житомирською міською радою було неправомірно, з порушенням закону і прав позивача, передано спірну земельну ділянку у власність вказаним вище особам, незаконно видано Державний акт на право власності на земельну ділянку та зареєстровано земельну ділянку в Державному земельному кадастрі, а тому з метою захисту своїх прав змушена звернутися до суду. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постановою Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Богунського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року без змін. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду справи було встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядком не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для набуття права власності на конструкції металевого гаража та оформлення права на земельну ділянку не вчинялось. Судами було зроблено висновок, що права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 на час прийняття оспорюваного нею рішення Житомирської міської ради, видачі оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та проведення їх державної реєстрації не порушені і зазначена обставина є підставою для відмови у задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було належним чином досліджено тієї обставини, що позивач, разом із членами своєї сім'ї використовує спірну земельну ділянку для обслуговуванні гаража. Заявник вказує, що ще 1981 року її батько - ОСОБА_4, за згодою керівництва Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підрозділу №1 м. Житомир на спірній земельній ділянці звів тимчасову споруду - металевий гараж для зберігання належного йому автомобіля. Після облаштування гаража він постійно та добросовісно користувався спірною земельною ділянкою та періодично звертався до органів влади для вирішення питання легалізації гаража, проте весь час отримував усні відмови, які були мотивовані тим, що встановлений ним гараж не є капітальною спорудою. Після смерті ОСОБА_4, позивач отримала у спадок належний йому автомобіль та встановила факт постійного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю більше п'яти років. Доводом касаційної скарги є також те, що ОСОБА_1 вважає, що приймаючи оспорювані рішення, орган місцевого самоврядування порушив її право на користування спірною земельною ділянкою, адже фактичним користувачем земельної ділянки є релігійна організація "Монастир Згромадження Сестер Францисканок Служебниць Хреста Київсько-Житомирської Дієцезії Римсько-Католицької Церкви", а не відповідачі, в той час як вона користується цією земельною ділянкою з 1981 року та має переважне право на її приватизацію. Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У листопаді 2020 року представник Житомирської міської ради Шульська О. Л. надіслала на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_1 в якому у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Представник відповідача вважає, що судами було повно та об'єктивно досліджено всі зібрані у справі докази, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. У листопаді 2020 року ОСОБА_3 надіслала на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_1 в якому у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Відзив на касаційну скаргу містить посилання, що реєстрацію релігійної громади, яка надає допомогу незрячим та слабозрячим дітям, проведено у належному відповідачам будинку відповідно до вимог діючого законодавства, а тому ця обставина не може бути підставою для скасування правильних судових рішень судів попередніх інстанцій. Доводи касаційної скарги не спростовують тієї обставини, що нерухоме майно, яке зареєстроване у встановленому законом порядку на спірній ділянці відсутнє, а металевий гараж є тимчасовою конструкцією, яка таким майном не є, а спірна земельна ділянка у власність чи у користування позивачу не передавалась. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Богунського районного суду м. Житомира. 22 жовтня 2020 року цивільна справа №295/355/20 надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2021 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 01 вересня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 купили в рівних частках кожна житловий будинок АДРЕСА_1.16 червня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0546 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням 15 сесії Житомирської міської ради 5 скликання від 05 вересня 2007 року №368 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 безоплатно надано у власність земельну ділянку площею 0,0145 га по АДРЕСА_1. Підставою для надання земельної ділянки було рішення 28 сесії Житомирської міської ради 4 скликання від 09 грудня 2005 року №585.13 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі рішення 15 сесії Житомирської міської ради від 05 вересня 2007 року №368 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0145 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Кадастровий номер земельної ділянки 1810136300:10:044:0015. Право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на вищезазначені житловий будинок та земельні ділянки зареєстровано у встановленому законом порядку. Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 19 квітня 1972 року зареєстрована за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_5. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 квітня 2009 року у справі №2-О-25/09 встановлено факт проживання однією сім'єю більше п'яти років ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в квартирі АДРЕСА_5.19 травня 2009 року позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, на спадкове майно, яке складається із вкладів з належними відсотками та всіма видами компенсацій, які зберігають в філії Богунського відділення ВАТ "Державний Ощадний банк України" та автомобіля марки ВАЗ-21011, державний номерний знак НОМЕР_1, 1976 року випуску. Судами під час розгляду справи було встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядку не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для оформлення права на конструкції металевого гаража та на земельну ділянку не вчинялось. Ці обставини не заперечувались представником позивача під час апеляційного розгляду справи. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб. Згідно статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до пунктів "б", "ґ" статті 5 ЗК України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. За нормами статті 12 ЗК України (тут і далі в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, відповідно до цього Кодексу. Відповідно до статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Статтею 118 ЗК України, визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Відповідно до вказаної норми громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Згідно з статтями 125, 126 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Згідно статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Таким чином, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Також обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Зазначені підстави складають предмет доказування у спорі про недійсність державного акту. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визначення (частина перша статті 82 ЦПК України). Судами встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядком не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для узаконення конструкції металевого гаража та оформлення права на земельну ділянку не вчинялось. Таким чином, з огляду на вищенаведені норми матеріального права та встановлені судами обставини у справі, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, адже суди дійшли правильного висновку, що права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 на час прийняття оспорюваного нею рішення Житомирської міської ради, видачі оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та проведення їх державної реєстрації не порушені. З огляду на вищенаведене колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що орган місцевого самоврядування, ухваливши оскаржувані рішення, порушив її право на користування спірною земельною ділянкою. Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальне формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Щодо заяви про зупинення виконання судових рішень У березні 2021 року від ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду надійшла заява про зупинення виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у справі №295/355/20 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до закінчення касаційного перегляду у цій справі. Зі змісту заяви вбачається, що рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 02 березня 2020 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,0145 га, шляхом демонтажу металевого гаражу, що знаходиться на цій земельній ділянці, за власний рахунок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 384,20 грн судового збору. Постановою Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 02 березня 2020 року в частині стягнення судового збору скасовано. Зобов'язано компенсувати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 384,20 грн судового збору за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В решті рішення залишено без змін. Заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії. Частиною першою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Отже, за змістом наведеної норми процесуального права суд може зупинити виконання лише оскарженого рішення суду у тій справі, яка перебуває у нього на розгляді. Заявник просить зупинити виконання судових рішень в іншій справі, які в межах цього провадження в касаційному порядку не оскаржені, а суд касаційної інстанції не має повноважень зупиняти виконання таких судових рішень. Тому в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись статтями 394, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у справі №295/355/20 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, спільних витрат, придбання майна для спільного користування, участі у витратах на утримання спірного житлового будинку. При цьому періодичне спільне проживання сторін і реєстрація місця проживання у спірному будинку не є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Постановою Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року скасовано та ухвалено про задоволення позову ОСОБА_1. Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 станом на12 травня 2006 року. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку житлового будинку на АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що матеріали справи свідчать про проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2005 року до 12 травня 2006 року - часу придбання спірного будинку. Вказаний факт підтверджується реєстрацією їх спільного проживання на АДРЕСА_2 із березня 2005 року, спільним вихованням сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також реєстрацією позивача у придбаному будинку на АДРЕСА_1 з 24 листопада 2006 року. Аргументи учасників справи У вересні 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Представник ОСОБА_2 зазначає, що задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд безпідставно не врахував відсутність доказів, які підтверджують ведення сторонами спільного господарства, спільного бюджету, витрат і ряду інших ознак, притаманних для сім'ї. З січня 2006 року вона фактично проживала на АДРЕСА_3; дана обставина визнана позивачем у суді першої інстанції. На момент придбання спірного будинку сторони разом не проживали. Вона зареєструвала позивача у цьому будинку через шість місяців після його купівлі. У жовтні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позову на підставі належним чином оцінених доказів, урахував пояснення його та його представника про те, що сторони дійсно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, виховують спільних дітей - трьох синів, придбали спільне майно, здійснювали будівельні роботи у спірному будинку, утримували пасіку, від якої мали спільний дохід, турбувалися один про одного. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, зупинено виконання постанови Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав. Суди встановили, що сторони мають спільного сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ: ОСОБА_2 є матір'ю малолітніх дітей: - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.12 травня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_7 житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та земельну ділянку розміром 0,4078 га на АДРЕСА_1, вартістю 7 000,00 грн. У вказаному житловому будинку з 06 червня 2006 року зареєстрована ОСОБА_2, а з 24 листопада 2006 року зареєстрований ОСОБА_1 (позивач). ОСОБА_2 визнала, що сторони спільно проживали однією сім'єю із червня 1997 року до грудня 1998 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із доведеності спільного проживання сторін однією сім'єю з березня 2005 року до 12 травня 2006 року - часу придбання спірного будинку, що підтверджується реєстрацією їх спільного проживання на АДРЕСА_2 із березня 2005 року, спільним вихованням сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також реєстрацією позивача у придбаному будинку на АДРЕСА_1 з 24 листопада 2006 року. Колегія суддів не погоджується з цим висновком апеляційного суду з огляду на наступне. У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. У частинах першій, другій статті 74 СК України (у редакції, чинній станом на 01 січня 2004 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі №6-2253цс15 зроблено висновок, що "за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти". Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі №544/1274/16-ц (провадження №61-22277св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі №490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі №751/3021/17 (провадження №61-10778св18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)". Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Установивши, що ОСОБА_1 не довів наявність між ним і ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю та не надав доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання його та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що періодичне спільне проживання сторін і реєстрація місця проживання у спірному будинку не є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 СК України. Факт реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі №712/7830/16-ц (провадження №61-28377св18). З урахуванням того, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту ведення сторонами спільного бюджету, придбання у спільну власність майна за спільні кошти, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання за ним права власності на Ѕ частину житлового будинку на АДРЕСА_1. Натомість суд апеляційної інстанції скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. ОСОБА_2 сплачено 4 141,08 грн судового збору за подання касаційної скарги. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у зазначеному розмірі. Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, задовольнити. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року скасувати. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 141,08 грн судового збору за подання касаційної скарги. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2021 року м. Київ справа №2034/2-4324/11 провадження №61-17152св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, особа, яка подавала апеляційну скаргу - акціонерне товариство "Альфа-Банк", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. В обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 зазначила, що з 22 липня 1989 року вони з відповідачем перебувають у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними за спільні кошти придбаний будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1500 га для обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд, також квартира АДРЕСА_2 та автомобіль марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1. Ураховуючи, що майно придбано сторонами під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, позивач просила визнати за нею право власності на Ѕ частини: будинку АДРЕСА_1, земельної ділянки розміром 0,1500 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року, в якому ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 04 травня 2012 року виправлено описку, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за нею право власності на 1/2 частини: будинку за адресою: АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 як на майно, набуте у шлюбі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу між ними, права інших осіб при цьому не порушуються. Постановою Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк") задоволено, рішення Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2частини будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою. В іншій частині рішення місцевого суду не оскаржувалося та не переглядалося апеляційним судом. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірні житловий будинок та земельна ділянка є предметом договорів іпотеки, укладених між відповідачем та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк". ОСОБА_2 має непогашену заборгованість за кредитними договорами, у забезпечення виконання яких укладено договори іпотеки. Про обтяження спірного майна іпотекою сторонам у справі було відомо, зазначені обтяження зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права та обов'язки. Отже, суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи та кола учасників справи, вирішивши питання про права та інтереси юридичної особи - іпотекодержателя, яка не залучена до участі у справі. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів 17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому посилалася на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у справах, що стосуються присічного строку оскарження судового рішення, яке було чинним протягом тривалого періоду часу (у цьому випадку вісім років) та при наявності доказів обізнаності особи, яка оскаржує таке рішення, про його існування, проте не вчинення при цьому дій для отримання його копії. Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення та поновлюючи строк на апеляційне оскарження апеляційний суд застосував норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №638/11409/15-ц. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що рішення місцевого суду порушує права третьої особи, оскільки унеможливлює здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки, є безпідставними, оскільки положеннями Закону України "Про іпотеку" не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону. Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 липня 1989 року. 06 жовтня 2004 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Полторацькою Л. М. придбав житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,15 га, надану для обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.02 листопада 2005 року на ім'я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності, серія НА №682113, на земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.07 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/5-119, за яким позичальнику надано кредит у розмірі 14 397,63 доларів США зі строком погашення до 06 листопада 2015 року. У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/5-236, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.08 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/5-120, згідно з яким позичальнику надано кредит у розмірі 45 570,00 доларів США зі строком погашення до 07 листопада 2012 року. У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/5-238, предметом якого також є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір №851/10/27-11/7-066, згідно з умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 50 000,00 доларів США зі строком погашення до 10 серпня 2022 року. У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір №851/11/27-11/7-085, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08 квітня 2020 року №206406250, обтяження щодо вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки, що виникли на підставі договорів іпотеки, зареєстровані у реєстрі. Також відповідно до наявної в реєстрі інформації право власності на 1/2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, 25 липня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення суду у цій справі від 21 лютого 2012 року. При цьому, ОСОБА_2 має заборгованість перед банком за вищевказаними кредитними договорами, яка дотепер не погашена. 17 березня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. вчинено виконавчі написи, за якими звернено стягнення на предмети іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та 06 червня 2014 року, відкрито виконавче провадження, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 11 березня 2019 року зазначені виконавчі написи визнані такими, що не підлягають виконанню. У червні 2016 року банк звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року, у задоволенні позову банку відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності. Правонаступником АТ "Укрсоцбанк" з 03 грудня 2019 року є АТ "Альфа-Банк". Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_2 та автомобіля не оскаржувалося банком, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тлумачення норм статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Водночас, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. За змістом статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя. У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі №522/3901/16-ц (провадження №61-20786св18) зроблено висновок про те, що ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов'язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання уже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з позичальника кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно. Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі у справі не порушені, оскільки згідно зі статтею 23 Закону України "Про іпотеку" при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, є безпідставними, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини, а саме ті, які стосуються спадкування та правонаступництва. У випадку визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім'єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна. Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією з основних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі №337/474/14-ц (провадження №61-15813сво18) зазначено, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і накладено арешт на майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частинами першою та третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановивши, що позивач, звертаючись до суду з позовом про поділ майна подружжя, знала про обтяження спірного майна іпотекою, вказані обтяження були зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права і обов'язки, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що такий поділ фактично направлений на невиконання боржником кредитних зобов'язань і порушує права та інтереси третьої особи і свідчить про очевидну недобросовісність та зловживання сторонами своїми правами стосовно кредитора, за відсутності спору між собою, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про відмову в позові про поділ майна подружжя в обраний позивачем спосіб. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №638/11409/15-ц, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. У наведеній постанові справу було передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження з тих підстав, що на заявника як на орган місцевого самоврядування поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначений абзацом третім статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження, натомість у справі, яка переглядається особою, яка подавала апеляційну скаргу є юридична особа - банк, на яку такий строк не поширюється. При цьому, відкриваючи апеляційне провадження та поновлюючи АТ "Альфа-Банк" строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що заявник не був залучений до участі в справі, копію оскаржуваного рішення отримав 26 березня 2020 року та з 12 березня 2020 року на території України запроваджено карантин, у період якого процесуальні строки продовжувалися. Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Щодо вирішення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі №757/172/16-ц (провадження №14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. Верховний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 403, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №2-1408/2008 провадження №61-10162св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Поворознюк Борис Миколайович, на ухвалу Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В., від 19 травня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження, ВСТАНОВИВ: Інформація про рух справи в суді першої інстанції У 2008 році ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Заочним рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року визнано житлову квартиру, розташовану по АДРЕСА_1, позначену на плані літерою "А", загальною площею 81, 4 кв. м, житловою площею 52 кв. м, загальною вартістю 39 662, 50 грн, кладову №7 у підвалі та 1/8 частини хліва загального використання - спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на кімнату 7-6, площею 11, 7 кв. м, кімнату 7-7, площею 13, 5 кв. м, кладову 7-5, площею 1, 1 кв. м, 1/2 частину коридору, 7-1, площею 5, 95 кв. м, лоджію, площею 2, 8 кв. м, кладову №7 у підвалі. Визнано за ОСОБА_2 право власності на кімнату 7-8, площею 19, 8 кв. м, кімнату 7-9, площею 7 кв. м, 1/2 частину коридору 7-1, площею 5, 95 кв. м, балкон, площею 1, 8 кв. м, 1/8 частину хліва загального користування. Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на кухню 7-4, площею 8, 3 кв. м, ванну, площею 2, 5 кв. м, туалет 7-2, площею 1 кв. м, залишивши їх в спільному користуванні. Вирішено питання судових витрат. Короткий зміст апеляційної скарги Не погодившись із зазначеними заочним рішенням міськрайонного суду, у травні 2021 року ОСОБА_3, яка не брала участі у справі, подала апеляційну скаргу. Вважала, що оскаржене рішення суду впливає на її житлові, майнові, спадкові права та інтереси. Наголошувала на тому, що спірне нерухоме майно відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України не є спільним майном подружжя ОСОБА_2. Крім того, зазначила, що квартиру було надано на сім'ю, до складу якої входила і вона, на момент приватизації спірної квартири постійно в ній проживала як член сім'ї наймача та мала право, нарівні з батьком, на приватизацію квартири. Короткий зміст оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року відмовлено. Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_3 не є стороною справи та, не довела, що ухвалюючи оскаржуване заочне рішення, суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - адвокат Поворознюк Б. М., посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції, норм процесуального права, просить скасувати ухвалу від 19 травня 2021 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття провадження. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 15 червня 2021 рок представник ОСОБА_3 - адвокат Поворознюк Б. М. подав касаційну скаргу на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, постановляючи оскаржену ухвалу, не врахував висновки викладені Верховним Судом у постанові від 02 грудня 2020 року в справі №2-о-47/2007, не надав належної оцінки наданим апелянтом доказам та дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_3 не доведено порушення рішенням суду її прав та обов'язків. Наголошує на тому, що на стадії вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду висновок суду апеляційної інстанції про відсутність порушень прав скаржника є передчасним та фактично позбавляє ОСОБА_3 гарантованого Конституцією України права доступу до правосуддя. Крім того, звертає увагу, що апеляційний суд постановив ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за відсутності матеріалів цивільної справи №2-1408/2008 та наявності невирішеної по суті заяви ОСОБА _3 про відновлення втраченого судового провадження. Відзив на касаційну скаргу не подано Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі "Делькур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Також у низці рішень Європейського суду з прав людини закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у справі "Скорик проти України" від 08 січня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право має бути забезпечене справедливими судовими процедурами. Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 у справі щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України, зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, якими урегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Статтею 17 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Зазначена норма визначає осіб, які наділені правом на апеляційне оскарження судового рішення, що поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, але судовим рішенням вирішені питання про їх права, інтереси та (або) обов'язки. При цьому, судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися її прав, інтересів та обов'язків, тобто суд вирішив спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення є заявник. Рішення є таким, що вирішує питання про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, а в резолютивній частині прямо вирішено питання про її права та обов'язки. В апеляційній скарзі ОСОБА_3, як особа, яка не брала участі у справі, стверджувала, що заочним рішенням у справі №2-1408/2008 вирішено питання про її права та інтереси. Підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження визначені у статті 358 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню; є ухвала про закриття провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. Таким чином, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц (провадження №61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження №61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі №758/12881/17 (провадження №61-16538св19), від 02 грудня 2020 року у справі №2-о-47/2007 (провадження №61-186св19), від 09 грудня 2020 року у справі №703/4637/15-ц (провадження №61-13319св20), від 22 грудня 2020 року у справі №490/3352/20 (провадження №61-10146св20), від 27 січня 2021 року у справі №554/1812/18 (провадження №61-7540св20), від 24 березня 2021 року у справі №757/43419/18-ц (провадження №61-14123св20), від 16 червня 2021 року у справі №372/268/15 (провадження №61-2005св21), що свідчить про сталість судової практики при вирішенні зазначеного процесуального питання. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3, апеляційний суд наведеного не врахував та не в повній мірі дотримався положень статей 352, 357, 358 ЦПК України. Вказавши на те, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції права ОСОБА_3 не порушено, апеляційний суд фактично надав оцінку доводам апеляційної скарги по суті, що можливо лише у межах відкритого апеляційного провадження. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, оскаржувана ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження не може вважатися законною та обґрунтованою і підлягає скасуванню, а справа - передачі на розгляд апеляційного суду зі стадії зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Поворознюк Борис Миколайович задовольнити. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження скасувати, справу передати на розгляд суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №305/1396/19 провадження №61-19357св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Великобичківська селищна рада Рахівського району Закарпатської області, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, особа, яка подала апеляційну скаргу, - виконуючий обов'язки керівника Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, особа, яка подала касаційну скаргу, - заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року у складі судді Бигаси Т. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Великобичківської селищної ради Рахівського району Закарпатської області (далі - Великобичківська селищна рада) про визнання права власності на нерухоме майно. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 01 березня 2017 року він є власником земельної ділянки площею 0,2393 га, кадастровий номер 212365500:05:003:0374, розташованої по АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На зазначеній земельній ділянці він збудував об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу. На будівництво вказаного торгового комплексу ним були отримані містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки від 16 травня 2017 року №15, видані головним архітектором Рахівського району Закарпатської області. ТзОВ "Тячів-Буд" виготовлено робочий проект будівництва торгового центру. Проектна документація за робочим проектом будівництва торгового комплексу в частині міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва пройшла експертизу у ТОВ "Українська Будівельно-технічна експертиза", за результатами якої отримано позитивний експертний звіт від 07 червня 2017 року. Відповідно до технічного паспорта, виготовленого станом на 11 січня 2019 року ПП "ОСОБА_2", до складу будівель і споруд по АДРЕСА_1 входить: торговий комплекс загальною площею 5 660,67 кв. м. Згідно зі звітом технічного обстеження торгового комплексу, складеного експертом з технічного обстеження будівель і споруд Гарагоничем В. Д., за результатами технічного обстеження об'єкта встановлено, що технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій будівлі торгового комплексу задовольняє вимоги міцності та надійності для подальшої безпечної експлуатації будівлі за його функціональним призначенням як будівля торгового комплексу. Відповідно до висновку про вартість об'єкта оцінки від 04 червня 2019 року, складеного ТОВ "Ріалті-О", ринкова вартість об'єкта нерухомого майна - торгового комплексу по АДРЕСА_1 - становить 305 110,00 грн. Вказував на те, що він не має можливості оформити право власності на зазначене нерухоме майно, оскільки будівництво торгового комплексу вчинено ним без отримання у встановленому законом порядку дозволу (декларації) на право проведення будівельних робіт. Вважав, що право власності на побудований ним об'єкт нерухомого майна на належній йому земельній ділянці може бути визнано за ним у судовому порядку на підставі частини третьої статті 376 ЦК України. Зазначав, що визнання за ним права власності на зазначене нерухоме майно не буде порушувати прав інших осіб. Розташування побудованої будівлі торгового комплексу не суперечить правилам забудови населеного пункту та вимогам містобудівної документації. Постановою головного державного інспектора будівельного нагляду управління ДАБІ у Закарпатській області у справі про адміністративне правопорушення від 10 серпня 2018 року №112/1007 його притягнуто до адміністративної відповідальності за здійснення будівництва торгового комплексу по АДРЕСА_1 без дозволу на право виконання будівельних робіт у вигляді штрафу у сумі 17 000,00 грн. Також постановою головного державного інспектора будівельного нагляду управління ДАБІ у Закарпатській області у справі про адміністративне правопорушення від 30 листопада 2018 року №165/1007 його притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання припису про виготовлення документів на здійснення будівництва торгового комплексу по АДРЕСА_1 у вигляді штрафу у сумі 51 000 грн. Зазначені суми штрафів сплачені ним до державного бюджету. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, загальною площею 5 660,67 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, загальною площею 5 660,67 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,2393 га, що розташована по АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, на якій позивач збудував об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, який відповідає вимогам надійності і безпечної експлуатації, дії позивача не порушують прав та інтересів інших осіб, спору стосовно будівлі не має, оскільки відповідач визнав позов. Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, у жовтні 2020 року керівник Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Рахівської районної державної адміністрації Закарпатської області (далі - Рахівська РДА) в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури подав апеляційну скаргу. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Рахівської РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року повернуто заявнику. Повертаючи апеляційну скаргу заявнику, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, оскільки відсутні достатні законні підстави для представництва прокурором інтересів держави. При цьому апеляційний суд виходив із того, що Тячівська місцева прокуратура 22 жовтня 2020 року повідомила відділ житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА про здійснення представництва їх інтересів в суді шляхом апеляційного оскарження рішення суду та того ж дня подала апеляційну скаргу, що суперечить принципу попереднього повідомлення, яке повинно передувати такому зверненню до суду, без отримання згоди суб'єкта владних повноважень на таке представництво. Відділ житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА не звертався до прокуратури для представництва у суді. Відповідачем у цій справі є Великобичківська селищна рада, яка не заперечувала проти задоволення позовних вимог, а згідно з поясненнями третьої особи - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції в Закарпатській області, порушень містобудівного законодавства (зокрема істотних, таких що можуть перешкоджати існуванню об'єкта будівництва чи порушувати права третіх осіб), під час перевірки не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У грудні 2020 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги. Вказуючи на те, що апеляційна скарга подана прокуратурою без отримання згоди суб'єкта владних повноважень на представництво, суд не врахував, що частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" вимагає від прокурора тільки попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідний суб'єкт владних повноважень. Також вказаною нормою Закону встановлено певний запобіжник від безпідставного здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді шляхом надання права суб'єкту владних повноважень оскаржити наявність підстав для представництва. На виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" місцевою прокуратурою попередньо, до звернення до суду, листом від 22 жовтня 2020 року на адреси Рахівської РДА та відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА повідомлено про представництво інтересів держави в їх особі, шляхом подання апеляційної скарги на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року у цій справі. При цьому наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", ні Рахівською РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури, ні сторонами у справі оскаржено не було. Великобичківська селищна рада, всупереч наявних перед територіальною громадою смт Великий Бичків зобов'язань діяти в її інтересах та здійснювати контроль за раціональним використанням і охороною комунального майна, не заперечувала проти визнання права власності на самочинно зведене капітальне будівництво торгового комплексу по АДРЕСА_1, загальною площею 5 660,67 кв. м. Отже, уповноважені органи свідомо усунулися від обов'язку захищати інтереси держави, що є свідченням їх бездіяльності та наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в їх особі. Прокурор обґрунтував підстави для представництваінтересів держави в суді, зазначивши в апеляційній скарзі про те, що підставою для представництва інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Так, прокурором вказано на вчинення ОСОБА_1 дій у вигляді самочинного будівництва, що порушує зазначені інтереси держави та територіальної громади, оскільки самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об'єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства. Підставою для звернення до суду з апеляційною скаргою прокурор вказав, що органи, уповноважені державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, не забезпечили належний захист інтересів держави шляхом оскарження незаконного судового рішення, а тому прокурор вступає у вказану справу в інтересах Рахівської РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури шляхом подання апеляційної скарги, так як останніми тривалий час не вжито заходів цивільно-правового характеру. Таким чином, прокурор, відповідно до положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України, належним чином обґрунтовав наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, а висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у прокурора процесуальної дієздатності щодо подання апеляційної скарги у вказаній справі не відповідає положенням законодавства. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, а саме те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56, 357 ЦПК України. Також вказує, що при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження судом неправильно застосовано позицію Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам ухвала апеляційного суду не відповідає. Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. За приписами частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави у суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні повноваження" визначено, як орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Враховуючи наведене вище, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також у захисті прав та свобод органів місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування у визначених законом випадках є рівними за статусом носіями державної влади як і державні органи. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 02 лютого 2019 року у справі №915/20/18 та в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду: від 12 жовтня 2020 року у справі №645/5416/19 (провадження №61-1188св20), від 28 жовтня 2020 року у справі №132/2083/16-ц (провадження №61-14825св19), від 09 грудня 2020 року у справі №645/2496/18 (провадження №61-18128св19). Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час подання прокуратурою апеляційної скарги, передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України. Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час подання прокуратурою апеляційної скарги, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження №21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. У Рішенні від 05 червня 2019 року №4-р (II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах №910/3486/18 та №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18 у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. У справі, яка переглядається, прокурор зазначив підставою для представництва інтересів держави наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою, а саме вчинення ОСОБА_1 дій у вигляді самочинного будівництва, що порушує зазначені інтереси держави та територіальної громади, оскільки самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об'єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства. Підставою для звернення до суду з апеляційною скаргою керівник Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області вказав не забезпечення належного захисту інтересів держави шляхом оскарження незаконного судового рішення органами, уповноваженими державою на здійснення відповідних функцій в спірних правовідносинах, а саме Рахівською РДА Закарпатської області в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури. Крім того, прокурор додав до апеляційної скарги повідомлення у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" про інформування Рахівської РДА Закарпатської області та відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА Закарпатської області про представництво інтересів держави у справі шляхом оскарження рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року (а. с. 159). Апеляційний суд вищевказаного не врахував та повернув апеляційну скаргу без належних правових підстав, що не відповідає принципу верховенства права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене у зв'язку з допущеними апеляційним судом вищенаведеними порушеннями норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 березня 2021 року м. Київ справа №241/471/17 провадження №61-21849св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Мангушська районна рада Донецької області, Селянське фермерське господарство "Оріон", третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Донецькій області, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Мангушської районної ради Донецької області про визнання частково недійсним рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним державного акта на право власності на землю, посилаючись на те, що відповідно до свідоцтва про зміну імені, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Першотравневого районного управління юстиції у Донецькій області 04 листопада 2014 року він змінив прізвище з "ОСОБА_3" на "ОСОБА_4". Рішенням Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року "Про затвердження проектів відводів земельних ділянок для ведення селянських фермерських господарств" затверджено проекти відводів земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств із земель запасу в постійне користування у місцях, указаних на проектному плані землекористувачам, в тому числі йому. Згідно з актом зазначення здачі меж в натурі від 27 квітня 1996 року надана йому в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства була виділена в натурі, тобто встановлені межі земельної ділянки (межові знаки), проорана межа, про що повідомлено користувачам суміжних земельних ділянок. На підставі вказаного рішення він отримав на своє ім'я державний акт на право постійного користування землею, який було зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №308. В період з 1996 року по 2002 рік він самостійно обробляв належну йому земельну ділянку (орав, сіяв, збирав врожай). З 2002 року по 2014 рік за усною домовленістю з ОСОБА_5 земельну ділянку обробляв останній, а земельний податок сплачував він. У 2015 році у зв'язку зі скрутним становищем він знову вирішив зайнятися селянським (фермерським) господарством, однак син відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 повідомив йому, що земельну ділянку площею 8,9 га, яка була надана йому в постійне користування на території Мелекінської сільської ради, на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Першотравневого району Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ДН №572 надано ОСОБА_2. Відповідно до державного акта ОСОБА_2 було надано в постійне користування земельну ділянку площею 30 га на території Мелекінської сільської ради для ведення селянського фермерського господарства, в яку увійшла й надана йому в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га, що підтверджується схемою розміщення земельних ділянок. На його неодноразові звернення до ОСОБА_2 з проханням повернути належну йому земельну ділянку площею 8,9 га він отримав відмову. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним рішення Першотравневої районної ради Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" в частині затвердження проекту відводу земельної ділянки для ведення фермерських господарств ОСОБА_2 та пункт 2 Додатку до рішення сесії районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств"; визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею, виданий на підставі вищезазначеного рішення на ім'я ОСОБА_2. Ухвалою Першотравневого районного суду Донецької області від 26 жовтня 2017 року залучено до участі у справі як співвідповідача Селянське фермерське господарство "Оріон" (далі - СФГ "Оріон"). Заочним рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року у складі судді Демочко Д. О. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" в частині затвердження проекту відводу земельної ділянки для ведення селянських (фермерських) господарств ОСОБА_2 та пункт 2 Додатку до рішення сесії районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств". Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею серії ДН №572 на ім'я ОСОБА_2, виданий на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів Донецької області від 31 березня 2001 року №3/15-260, на земельну ділянку площею 30 га, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач на законних підставах отримав у постійне користування земельну ділянку площею 8,9 га на території Мелекінської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства, вона знаходиться в його правомірному користуванні, право постійного користування на неї в позивача не припинялося, а тому Першотравнева районна рада народних депутатів Донецької області як орган місцевого самоврядування не мала права розпоряджатися нею. Ухвалою Першотравневого районного суду Донецької області від 04 липня 2019 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. Постановою Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що після одержання державного акта на право постійного користування землею та його державної реєстрації позивач не створив фермерське господарство та не зареєстрував його у встановленому законом порядку, а переданою йому земельною ділянкою площею 8,9 га користувався одноособово як фізична особа. У зв'язку з використанням спірної земельної ділянки не за її цільовим призначення право позивача на неї було припинено на підставі рішення Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками". Тобто, надаючи ОСОБА_2 в постійне користування спірну земельну ділянку, Першотравнева районна Рада народних депутатів діяла в межах своєї компетенції та не порушила прав позивача. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року, а заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 17 січня 2019 року залишити в силі. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З 1996 року по 2002 рік він особисто обробляв надану йому в користування земельну ділянку, а з 2002 року по 2014 рік за усною домовленістю з ОСОБА_5 земельну ділянку обробляв останній, при цьому земельний податок сплачував він. Тобто він не вчиняв дій, які б свідчили про використання ним землі не за її цільовим призначенням. В 1996-2010 роках плата за користування землею була передбачена Законом України від 03 липня 1992 року №2535 "Про плату за землю", відповідно до положень пункту 25 статті 12 якого новостворені фермерські господарства звільнялися від земельного податку протягом трьох років з часу передачі їм земельної ділянки у власність. Враховуючи, що державний акт на спірну земельну ділянку він отримав у квітні 1996 року, то до 2000 року він мав пільги по сплаті податку, а тому у 2000 році сільська рада не мала повноважень позбавляти його права власності на земельну ділянку у зв'язку з несплатою ним податку. Крім того, у Мелекінської сільської ради були відсутні повноваження щодо припинення його права на спірну земельну ділянку, оскільки згідно з положенням статті 9 Земельного кодексу України 1990 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року) повноваження сільської ради щодо регулювання земельних відносин розповсюджуються лише на територію в межах земель населеного пункту, яка перебуває у віданні сільської ради. Проте спірна земельна ділянка була виділена із земель державної власності та не перебуває у віданні сільської ради. Судом було встановлено, що в архіві Мангушської районної ради та в Головному управління Держгеокадастру Донецької області рішення Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24, а також акт комісії ускладі голови Мелекінської сільської ради ОСОБА_8, заступника начальника відділу земельних ресурсів ОСОБА_12, землевпорядника Мелекінської сільської ради ОСОБА_9, депутата Мелекінської сільської ради ОСОБА_10 щодо проведення обстеження земельних ділянок, відсутні, тобто сільська рада не виконала свій обов'язок щодо передачі вказаних документів, що свідчить про виготовлення їх пізніше. Про вказані документи йому стало відомо лише під час розгляду справи апеляційним судом, відповідач та її представники в суді першої інстанції не повідомляли про них та не подавали клопотання про їх витребування, а тому суд в порушення вимог статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) витребував їх з власної ініціативи та прийняв як допустимі та достовірні докази. У січні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Штелик С. П. від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Першотравневого районного суду Донецької області. 10 січня 2020 року справа №241/471/17 надійшла до Верховного Суду. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Штелик С. П. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року справу №241/471/17 передану судді-доповідачеві Стрільчуку В. А. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_1, виданим 04 листопада 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Першотравневого районного управління юстиції у Донецькій області, позивач змінив прізвище з "ОСОБА_3" на "ОСОБА_4". Рішенням Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року "Про затвердження проектів відводів земельних ділянок для ведення селянських фермерських господарств" затверджено проекти відводів земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств із земель запасу в постійне користування у місцях, зазначених на проектному плані землекористувачам, в тому числі ОСОБА_11. Згідно з актом зазначення здачі меж в натурі від 27 квітня 1996 року надана позивачу в постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського фермерського господарства була виділена в натурі, тобто встановлені межі земельної ділянки (межові знаки), проорана межа, про що повідомлено користувачів суміжних земельних ділянок. Державним актом на право постійного користування землею серії ДН №308, виданим 16 квітня 1997 року на підставі рішення Першотравневої районної ради народних депутатів від 24 квітня 1996 року, підтверджується, що надана ОСОБА_11 у постійне користування земельна ділянка площею 8,9 га в межах згідно з планом, розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства. Згідно з актом (без дати) комісії у складі голови Мелекінської сільської ради ОСОБА_8, заступника начальника відділу земельних ресурсів ОСОБА_12, землевпорядника Мелекінської сільської ради ОСОБА_9, депутата Мелекінської сільської ради ОСОБА_10 проведено обстеження земельних ділянок, зайнятих під фермерськими господарствами та встановлено, що фермер ОСОБА_11 земельну ділянку 8,9 га не оброблює протягом 3-х років, від сплати податків ухиляється. Враховуючи наведене вище, комісія запропонувала розглянути даний акт на сесії Мелекінської сільської ради, для передачі матеріалів до суду для вилучення земельних ділянок, як не використовуваних за цільовим призначенням. Рішенням Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками" за використання земельних ділянок не за цільовим призначенням та за несплату податку за землю припинено право ОСОБА_11 на користування земельною ділянкою площею 8,9 га. Рішенням Першотравневої районної ради від 31 березня 2001 року №3/15-260 "Про затвердження проектів відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств" (пункт 2 Додатку до цього рішення) були затверджені проекти відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, в тому числі ОСОБА_2. На підставі вказаного рішення відповідач ОСОБА_2 отримала державний акт на право постійного користування землею серії ДН №572, виданий на земельну ділянку площею 30 га, яка розташована на території Мелекінської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства, до складу якої увійшла і земельна ділянка площею 8,9 га, що раніше перебувала в постійному користуванні позивача. Відповідно до частини першої статті 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. За правилом статті 27 ЗК України 1990 року право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1-8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 5-9 частини першої цієї статті, в разі незгоди землекористувача провадиться у судовому порядку. За положеннями статті 31 ЗК України 1990 року вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів. Вилучення земель провадиться за рішенням сільської, селищної Ради народних депутатів: із земель сіл і селищ для усіх потреб, за винятком випадків, передбачених статтею 33 цього Кодексу; за межами сіл і селищ у разі передачі їх у власність або надання у користування для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, традиційних народних промислів, крім випадків, передбачених частинами четвертою і п'ятою цієї статті та статтею 33 цього Кодексу. Вилучення земель (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) у межах міста для усіх потреб провадиться за рішенням міської Ради народних депутатів, за винятком випадків, передбачених статтею 33 цього Кодексу. Вилучення земель на території району за межами населених пунктів для надання їх у тимчасове користування для сільськогосподарського використання в порядку, передбаченому статтями 77 і 79 цього Кодексу, а також для передачі у власність або надання у користування для ведення селянського (фермерського) господарства провадиться за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів. Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної Ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію. За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Згідно з пунктами 1, 4 статті 11 вказаного Закону селянське (фермерське) господарство зобов'язане забезпечувати використання землі за цільовим призначення та відповідно до умов її надання; своєчасно вносити земельний податок або оренду плату за землю. З урахуванням викладеного право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що після одержання державного акта на право постійного користування землею та його державної реєстрації позивач в порушення вищенаведених норм закону не створив фермерське господарство, рішенням Мелекінської сільської ради від 03 березня 2000 року №24 право ОСОБА_11 на користування спірною земельною ділянкою було припинено з підстав її використання не за цільовим призначенням та у зв'язку з несплатою ним податку за землю. Оскільки право позивача на користування спірною земельною ділянкою було припинено, то приймаючи у березні 2001 року рішення про надання ОСОБА_2 в постійне користування земельної ділянки площею 30 га, до складу якої увійшла земельна ділянка, що раніше перебувала в користуванні позивача, Першотравнева районна рада народних депутатів Донецької області діяла в межах наданих їй повноважень. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що приймаючи рішення від 03 березня 2000 року №24 "Про припинення права користування земельними ділянками" Мелекінська сільська рада діяла поза межами своїх повноважень та в неї були відсутні підстави для прийняття такого рішення, не заслуговують на увагу, оскільки вказане рішення не скасоване, не визнане недійсним та є чиним. Посилання заявника на те, що відповідно до положень пункту 25 статті 12 Закону України від 03 липня 1992 року №2535 "Про плату за землю" він протягом трьох років з часу передачі йому земельної ділянки був звільнений від сплати земельного податку, є неспроможними, оскільки вказане положення стосується новоствореного фермерського господарства, яке, як встановлено судами, позивач не створив. Аргументи касаційної скарги про те, що враховуючи вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України, апеляційний суд порушив порядок прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду справи, не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів, що призвело до неповного з'ясування обставин, які мають значення для справи. Пунктом 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з'явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами вищенаведеної статті 400 ЦПК України. Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому просили скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру) від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду із зміною цільового призначення" і визнати недійсним договір оренди землі від 22 жовтня 2018 року №148-ДО, укладений між ГУ Держгеокадастру і Товариством з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" (далі - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА", товариство) з дати його укладання. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що наказом ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №251/0/14-18-СГ ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку в оренду із зміною цільового призначення. Того ж дня між ГУ Держгеокадастру і товариством був укладений договір оренди №148-ДО земельної ділянки з кадастровим номером 482098500010:000:0090. На думку позивачів, зазначений наказ є протиправним і підлягає скасуванню з огляду на те, що при його прийнятті ГУ Держгеокадастру порушило вимоги ЗК України, законів України "Про державну експертизу землевпорядної документації" та "Про регулювання містобудівної документації", оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до прибережних смуг вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах, а тому не може передаватися в оренду для будівництва сонячних електростанцій. Крім того, оспорюваним наказом та договором оренди землі відповідачі порушують вимоги національного екологічного законодавства, внаслідок чого позивачів позбавлено права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, участь у громадському обговоренні планової діяльності. У зв'язку з цим позивачі просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Березанський районний суд Миколаївської області рішенням від 18 березня 2021 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ГУ Держгеокадастру в межах повноважень, визначених законодавством, змінило цільове призначення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яку передало в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Крім того, позивачі не обґрунтували порушення їх прав у зв'язку з прийняттям оспорюваного наказу від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ та укладенням договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року. При цьому позивачі не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу та укладення спірного договору оренди земельної ділянки погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману. Короткий зміст рішення апеляційного суду Миколаївський апеляційний суд постановою від 25 травня 2021 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з того, що позивачі звернулися з вимогами про визнання протиправним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ, який є актом індивідуальної дії, а отже, породжує права та обов'язки тільки для того суб'єкта, якому його адресовано - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Тобто право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано лише особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Крім того, звертаючись з цим позовом, позивачі просили визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року, який укладений між ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" та ГУ Держгеокадастру. Водночас доводи позивачів про порушення їхніх прав, свобод чи інтересів є не конкретними, оскільки не містять жодного обґрунтування негативного впливу оспорюваного наказу та договору оренди на їх конкретні, реальні, індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Крім того, позивачі не надали доказів на підтвердження їх доводів щодо погіршення екологічної ситуації, природних якостей земельної ділянки, завдання шкоди довкіллю, обмеження доступу позивачів до лиману внаслідок прийняття наказу та укладення договору оренди земельної ділянки. Отже, позивачі належним чином не обґрунтували обставин порушення їхніх прав та інтересів унаслідок прийняття оскаржуваного індивідуального акта та укладення оскаржуваного правочину, а також те, яким чином їх права будуть відновлені у разі задоволення позовних вимог. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Клюєва І. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 травня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначила те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі №910/8122/17, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 та постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №310/8559/16, від 27 січня 2020 року у справі №488/6479/14, від 07 лютого 2021 року у справі №477/2054/17, від 09 грудня 2020 року у справі №676/2332/18, від 28 серпня 2019 року у справі №539/369/19; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої, підпунктів 2, 11 частини третьої статті 3, статті 9 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що в матеріалах справи є докази, які підтверджують належність земельної ділянки, переданої в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА", до земель водного фонду. Будівництво сонячної електростанції на земельній ділянці віднесено до другої категорії видів планової діяльності, має клас наслідків (відповідальності) СС2, що підтверджується дозволом на виконання будівельних робіт МК 112192611064. Згідно з детальним планом території з урахуванням розміщення електростанції з використанням енергії сонця орієнтовною площею 110,0 га в адміністративних межах Ташинської сільської ради Березанського району Миколаївської області (за межами населеного пункту села Прогресівка) передбачається прокладення кабелів при здійсненні будівництва. Під час розгляду цієї справи відповідачі визнали факт розташування земельної ділянки, що була передана в оренду із зміною цільового призначення, в прибережній захисній смузі та проведення на ній діяльності, що в тому числі передбачає прокладення кабелів. Таким чином, планова діяльність ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" передбачала прокладення кабелів при здійсненні будівництва сонячної електростанції, що відповідно до пунктів 2, 11 частини третьої статті З Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" підлягає оцінці впливу на довкілля. Матеріалами справи підтверджено здійснення планової діяльності, визначеної пунктами 2, 11 частини третьої статті З Закону України "Про оцінку впливу на довкілля", на землях водного фонду та, відповідно, видання оспорюваного наказу про зміну цільового призначення і передання в оренду земельної ділянки, яка розташована в прибережній захисній смузі, без проведення оцінки впливу на довкілля. Переданням земель сільськогосподарського призначення із зміною цільового призначення з метою проведення діяльності, яка включає прокладення електрокабелів, було порушено вимоги частини першої, пунктів 2, 11 частини третьої статті З, статті 9 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля". Разом з цим суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин норми статті 58 ЗК України, статті 4 ВК України, у зв'язку з чим дійшли хибного висновку про правомірність зміни цільового призначення земель сільськогосподарського призначення. У серпні 2021 року ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що для проведення обов'язкової державної експертизи не було підстав, оскільки передана в оренду земельна ділянка належала до земель сільськогосподарського призначення. Також ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" просило закрити касаційне провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки наведені у касаційній скарзі доводи не містять правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які не були застосовані судами попередніх інстанцій, а тому є підстави для закриття касаційного провадження. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 09 листопада 2021 року справа №489/3874/20 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 29 грудня 2017 року №400 вирішено розробити детальний план території земельної ділянки орієнтовної площею до 28 га, яку планується відвести для будівництва та експлуатації об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. Розпорядженням голови Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 14 червня 2018 року №169 відповідно до законодавства, протоколу громадських слухань від 10 травня 2018 року затверджено детальний план території земельної ділянки орієнтованою площею 28,0 га, яку планується відвести для будівництва об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" також було надано містобудівні умови та обмеження для проєктування об'єкта будівництва від 31 жовтня 2018 року №82 (із змінами), а саме щодо "Нового будівництва комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області". Враховуючи пункт 3 цих містобудівних умов та обмежень, Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації встановило відповідність цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації, а саме детальному плану території, затвердженому розпорядженням Березанської районної державної адміністрації від 14 червня 2018 року №169. З довідки державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 18 вересня 2018 року №2175/165-18 відомо, що земельна ділянка площею 24,4304 га, яка розташована в межах території Ташинської сільської ради за межами населених пунктів, належала до сільськогосподарських земель. У листі від 20 вересня 2018 року №20-09-2018/01 Державне агентство водних ресурсів України зазначило, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки не підлягає погодженню з Державним агентство водних ресурсів України, оскільки земельна ділянка віднесена до земель сільськогосподарського призначення. Наказом ГУ Держкомземагенства від 17 серпня 2018 року №5417/0/14-18-СГ ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення в оренду із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих в межах території Ташинської сільської ради, земельної ділянки орієнтованим розміром 27,90 га пасовищ зі зміною цільового призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ, організацій (код КВЦПЗ 14.01); надано дозвіл на розроблення технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Згідно з пунктом 3 зазначеного наказу розроблений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду підлягає погодженню та затвердженню відповідно до законодавства. Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації 28 вересня 2018 року надало висновок щодо забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення (викупу), надання земельних ділянок для містобудівних потреб №1199-01-26, яким погодило оформлення земельної ділянки в оренду із земель сільськогосподарського призначення. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" із земель сільськогосподарського призначення із зміною цільового призначення, розташованої в межах території Ташинської сільської ради (поза межами населеного пункту), також був погоджений Управлінням екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації, що підтверджується висновком про погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду від 17 жовтня 2018 року №01-04/3050-04, висновком державної експертизи Держгеокадастру про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 02 жовтня 2018 року №5992/82-18. Наказом ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ затверджено проєкт землеустрою та передання в оренду земельної ділянки зі зміною цільового призначення. Надано ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" в оренду на строк 30 років земельну ділянку площею 24,4304 га, в тому числі пасовищ площею 24,4304 га, кадастровий номер 4820985000:10:000:0090, із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергоутворюючих підприємств, установ і організацій (код цільового призначення згідно із класифікацією видів цільового призначення земель - 14.01), яка знаходиться в межах території Ташинської сільської ради, з віднесенням земельної ділянки до категорії земель - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Встановлено розмір орендної плати за користування земельної ділянки на правах оренди - 5% нормативної грошової оцінки. На виконання зазначеного наказу 22 жовтня 2012 року між ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" укладено договір оренди землі №148-ДО, за умовами якого в оренду передано вищевказану земельна ділянку. Згідно з пунктом 13 договору оренди земельна ділянка передається в оренду для розміщення, будівництва та експлуатації енергогенеруючого об'єкта: електростанції з використанням енергії сонця, що відповідає цільовому призначенню такої земельної ділянки. Право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 зареєстровано 22 жовтня 2018 року, номер запису про право 28482671.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Частиною першою статті 19 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Згідно з частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Положеннями частини першої статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно з абзацами шостим, сьомим статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, обов'язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів; проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Статтею 50 Закону України "Про землеустрій" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України. Частинами першою, другою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Звертаючись до суду з цим позовом, позивачі зазначили про порушення їх прав унаслідок передання земельноїділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 в оренду, оскільки ця земельна ділянка належить до прибережних смуг вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах, а тому не може передаватися в оренду для будівництва сонячних електростанцій. Крім того, оспорюваними наказом та договором оренди землі відповідачі порушують вимоги національного екологічного законодавства, внаслідок чого їх позбавлено права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваними наказом та договором оренди прав позивачів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ГУ Держгеокадастру в межах повноважень, визначених законодавством змінило цільове призначення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яку передало в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Крім того, позивачі не обґрунтували порушення їх прав у зв'язку з прийняттям оспорюваного наказу від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ та укладенням договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року. При цьому позивачі не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу та укладення спірного договору оренди земельної ділянки погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману. Враховуючи зазначене, суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість та недоведеність заявлених позивачами вимог. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що відповідно до пункту 11 частини третьої статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" друга категорія видів планової діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля, включає, зокрема, видобування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду не заслуговують на увагу, оскільки суди дійшли висновку про відсутність в спірному випадку у товариства обов'язку здійснювати відповідно до Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" оцінку впливу на довкілля при намірі виконання будівельних робіт на об'єкті "Нове будівництво комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області" з посиланням на те, що такий обов'язок виникає лише у разі проведення робіт із прокладання кабелю на землях водного фонду. Оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090, на якій заплановане це будівництво, належить до категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, а не до земель водного фонду, то, відповідно, такий вид будівництва не підпадає під категорію видів діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля. Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій та вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги в цій частині з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів. Згідно зі статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Частинами першою та четвертою статті 88 ВК України передбачено, що з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Зі змісту наведених правових норм видно, що землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон. Тобто віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг. Близький за змістом висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 12 листопада 2020 року у справі №487/688/18 та Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №310/8559/16-ц, від 27 січня 2020 року у справі №488/6479/14-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №477/2054/17-ц, від 9 грудня 2020 року у справі №676/2332/18. У касаційній скарзі заявник вказував, що передана в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до прибережної захисної смуги вздовж морів, морських заток і лиманів, а тому належить до категорії земель водного фонду. Відповідно до частини дев'ятої статті 88 ВК України уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з пунктом 3 Містобудівних умов та обмежень для проєктування об'єкту будівництва земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ та організацій. При затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" зверталося за погодженням до Державного агентства водних ресурсів України. У листі від 24 вересня 2018 року зазначено, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 не підлягає погодженню із Державним агентством водних ресурсів України, оскільки земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення (цільове призначення було змінено із земель сільськогосподарського призначення на землі промисловості, енергетики). Отже, центральний орган державної влади підтвердив те, що земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 не належить до земель водного фонду. Суди попередніх інстанцій також встановили, що проєктна документація щодо об'єкта "Нове будівництво комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області" містить том 11 "Оцінка впливу на навколишнє середовище", який розроблений з метою визначення доцільності і прийнятності планованої діяльності і обґрунтування екологічних, економічних, технічних, організаційних, санітарних, державно-правових та інших заходів щодо забезпечення безпеки навколишнього середовища. У пункті 1.1 тому 11 "Оцінка впливу на навколишнє середовище" зазначено, що планова діяльність не належить до будь-якої категорії видів діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля відповідно до статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля". Проєктна документація за цим проєктом була затверджена Експертним звітом від 16 серпня 2019 року №01-016-19/П, у якому зазначено, що документація розроблена відповідно до вихідних даних на проєктування з дотримання вимог до міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва, його експлуатаційної безпеки та інженерного забезпечення, у тому числі стосовно доступності осіб з фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення, санітарного і епідеміологічного благополуччя населення; охорони праці; екології, пожежної безпеки, техногенної безпеки, енергозбереження і може бути затверджена в установленому порядку. Крім того, у вищезазначеному експертному звіті зазначається, що в проєкті міститься розділ ОВНС (оцінка впливу на навколишнє середовище), відповідно до якого будівництво та експлуатація об'єкта не викликає негативного впливу на навколишнє середовище. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, доводи касаційної скарги про належність земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 до земель водного фонду не знайшли свого підтвердження. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі №400/2936/20 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, Товариства з обмеженою відповідальністю "Адмирал Агро", ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Державної архітектурної будівельної інспекції України, Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області, третя особа - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про скасування дозволу на виконання будівельних робіт. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" подало клопотання, в якому просило закрити касаційне провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також розглядати справу за участю їх представника. Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням сторін, то необхідності виклику учасників справи для надання пояснень у суді касаційної інстанції немає, відповідно, підстав для задоволення клопотання ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про розгляд справи за участю їх представника немає. Підстав для закриття касаційного провадження колегія суддів не ВСТАНОВИЛА: Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про розгляд справи за участю їх представника. Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Клюєвої Ірини Станіславівни залишити без задоволення. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 26 лютого 2019 року провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в частині позовних вимог до ОСОБА_5 закрито в зв'язку з її смертю. Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем доведено, що було порушено її право власності на частку у майні колгоспного двору. Однак, у задоволенні позову позивача належить відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності. Суд першої інстанції зробив висновок, що позивач раніше могла дізнатись про порушення її прав, але до суду в період з 2000 року, тобто з часу прийняття рішення про оформлення права власності на житловий будинок за її батьком ОСОБА_6, за їх захистом не зверталась протягом 18 років і нею не доведено, що вона раніше не могла дізнатись про порушення своїх прав. Права позивача на частку у майні колгоспного двору були порушені ще рішенням сільської ради у 2000 році, однак, вона звернулась до суду поза межами строку, встановленого статтею 257 ЦК України, а саме, 08 листопада 2018 року, відповідачами до ухвалення рішення заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності. Оскільки по первинних позовних вимогах строк позовної давності пропущений, то не підлягають і задоволенню позовні вимоги про визнання недійсними договорів дарування від 30 грудня 2015 року та купівлі продажу від 02 лютого 2018 року і їх державної реєстрації. Позивач спадщину після смерті батька прийняла, оскільки на час смерті проживала та була зареєстрована разом із ним. Суд першої інстанції зробив висновок, що визнання права власності позивача на обов'язкову частку у спадковому майні в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватись виключно у випадках, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку та за умови відмови нотаріусом у вчиненні відповідної нотаріальної дії, а саме у видачі спадкоємцеві свідоцтва про право на спадщину, а тому у визнанні за позивачем права власності в порядку спадкування обов'язкової частки у спадщині слід відмовити, оскільки ОСОБА_1 до нотаріуса щодо видачі свідоцтва про право на спадщину не зверталась. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Резолютивну частину рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року залишено без змін, змінено мотивувальну частину. Вирішено питання щодо судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Позовні вимоги позивача про визнання недійсним правочинів щодо відчуження спірного майна обґрунтовані останньою з посиланням на положення законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2019 року в справі №48/340 (провадження 12-14звг19) зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання недійсними за рішенням суду рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину, правочинів щодо спірного майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнення, просила скасувати рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, задовольнити позовні вимоги. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок, що позивач в силу того, що була членом колгоспного двору, є власником 1/5 частки колишнього колгоспного двору. Однак, суд не взяв до уваги як доказ копію закордонного паспорту з відмітками про виїзд позивача з України до США на лікування та повернення до України, формально мотивуючи свою відмову нечитабельністю копії паспорту. Хоча цей доказ свідчить про поважність причин пропуску ОСОБА_1 строків оскарження документів, які вона не могла оскаржити раніше, ніж дізналася про них. Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Від ОСОБА_1 приховували видачу 16 січня 2001 року Романоселківською сільською радою свідоцтва про право власності на цілий житловий будинок по АДРЕСА_3, видачу ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину від 08 листопада 2007 року. ОСОБА_1 дізналась про те, що її позбавлено права власності на частку у спірному будинку лише 20 червня 2018 року із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Позиція інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги, щодо позивач не пропустила строк звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права, є безпідставними та не підтверджуються доказами. Судами встановлено, що у 2002 та 2010 роках позивач перебувала на території України, оскільки проходила медичні огляди МСЕК. З 2020 року позивач щомісячно отримує пенсію як особа з інвалідністю. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є неналежними відповідачами, оскільки вони не порушили права чи інтереси позивача. У січні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що якщо б позивач постійно проживала у спірному житловому будинку, то їй було б відомо, що в указаному будинку проживають незнайомі їй люди. Позивачем не доведено та не надано будь-яких доказів щодо порушення відповідачем вимог статті 203, 215 ЦК України, а отже позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Позивачем не зазначено підстав для витребування майна. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2020 року ОСОБА_1 продовжено строк на усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №598/2190/18, витребувано справу з суду першої інстанції. У грудні 2021 року матеріали цивільної справи №598/2190/18 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року вказано, щокасаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_6. Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи з 10 квітня 2002 року, з 19 травня 2010 року - довічно. Згідно довідки виданої виконкомом Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області від 10 липня 2018 року №237 станом на 15 квітня 1991 року у житловому будинку по АДРЕСА_2, який належав до суспільної групи - колгоспний двір були зареєстровані і проживали; ОСОБА_6 - голова двору, ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_1 - дочка, ОСОБА_7 - онука, ОСОБА_8 - онук. Те, що спірний будинок відносився до колгоспного двору підтверджується записами в погосподарській книзі та тим, що голові двору ОСОБА_6 видавався сертифікат на право на частку (пай) серії ТР №054948. Рішенням виконкому Романовоселівської сільської ради №54 від 21 липня 2000 року вирішено оформити право власності на житловий будинок по АДРЕСА_3 за ОСОБА_6. Відповідно до свідоцтва про право власності від 16 січня 2001 року вказаний житловий будинок належав ОСОБА_6. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ: Відповідно до довідки виданої виконкомом Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області від 08 листопада 2010 року №518 ОСОБА_1 дійсно зареєстрована і проживає по АДРЕСА_2. Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом спадкоємцем вказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 є ОСОБА_5. ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ: Згідно довідки, виданої сімейним лікарем і акушер-гінекологом Адвонст Фемілі Клінік Чікаго Бориславською Г. від 25 жовтня 2018 року, ОСОБА_9 перебуває у неї на обліку з 2010 року, має численні проблеми зі здоров'ям і обмежена в перельотах. Рішенням Романовоселівської сільської ради №345 від 31 січня 2015 року дано дозвіл ОСОБА_5 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, яка знаходиться в межах населеного пункту с. Романове Село площею 0,25 га. Із матеріалів спадкової справи №288 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 вбачається, що його дружина ОСОБА_5 23 травня 2005 року подала заяву про прийняття спадщини. ОСОБА_3 23 травня 2005 року подала заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті батька на земельний пай. ОСОБА_5 відмовилась від спадкування обов'язкової частки згідно заповіту померлого на користь ОСОБА_3 від 12 грудня 2000 року на земельну частку (пай). Відповідно до сертифікату на земельну частку (пай) серії ТР №054948 ОСОБА_6 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності с/с "ім. Лесі Українки" розміром 2,06 га в умовних кадастрових гектарах. 08 листопада 2007 року ОСОБА_5, було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірний житловий будинок, після померлого ОСОБА_6. Згідно договорів дарування від 30 грудня 2015 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_2 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування даного житлового будинку площею 0,25га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272. Згідно договорів купівлі-продажу від 02 лютого 2018 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_2 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування даного житлового будинку площею 0,25га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Відповідно до статті 120 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року №1540-VI (далі - ЦК УРСР) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу). Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини. Згідно з частиною другою статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. 15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року №697-XII "Про власність", яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном. Положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба) ; б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке зберіглося. Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Встановивши, що спірне домоволодіння відносилось до колгоспного двору, станом на день набрання чинності Закону України "Про власність" 15 квітня 1991 року, в ньому були зареєстровані та проживали п'ятеро осіб, в тому числі позивач ОСОБА_1, на підставі рішення виконкому Романовоселівської сільської ради №54 від 21 липня 2000 року ОСОБА_6 видано свідоцтво на право власності на житловий будинок по АДРЕСА_3, суд першої інстанції зробив вірний висновок, що оспорюваним рішенням сільської ради порушено права позивача на належну їй 1/5 частку спірного майна. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним рішення виконкому Романовоселівської сільської ради та визнання недійсним свідоцтво про право власності від 16 січня 2001 року, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, проте сплив строк позовної давності про що відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 подали до суду письмові заяви. Водночас, статтею 80 ЦК УРСР (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Враховуючи, що позивач із заявою про поновлення строку позовної давності до суду не зверталася, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову в цій частині у зв'язку зі спливом позовної давності, однак, помилився з мотивами відмови. Щодо визнання права власності позивача на обов'язкову частку у спадковому майні, колегія суддів зазначає наступне. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України). Відповідно до статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 1 групи, а отже вона мала право на обов'язкову частку в порядку спадкування після смерті її батька, тому позовні вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є обґрунтованими. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі №461/5094/16 (провадження №61-19670св19) зазначено, що "у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №522/7636/14-ц (провадження №14-636цс18) вказано, що "за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18)". У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 зроблено висновок, що "право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з'ясувавши, чи це майно виділене в натурі"...У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного Суду від 18 листопада 2020 року в справі №635/1216/16 (провадження №61-5421св19) зроблено висновок про те, що "у справі, що переглядається: апеляційний суд не врахував, що оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності, а тому зробив неправильний висновок про витребування Ѕ спадкового майна, як наслідок постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні цієї частини позову з інших мотивів, а тому рішення про відмову у витребування Ѕ спадкового майна слід змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови; апеляційний суд задовольнив позовну вимогу про скасування державної реєстрації як похідну від витребування Ѕ спадкового майна. Оскільки позивач є спадкоємцем, а рішення суду, на підставі якого право власності на ці об'єкти зареєстровано за ОСОБА_3 скасовано, то скасування державної реєстрації права власності відповідача, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, є ефективним способом захисту права позивача". Враховуючи характер спірних правовідносин, висновок апеляційного суду про застосовування положень статей 387, 388 ЦК України є помилковими, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності". У справі, що переглядається, позивач просила визнати за нею право власності на 1/4 частку спірного житлового будинку. Отже, колегія суддів вважає, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що визнання права власності на майно не є ефективним способом захисту порушеного права, та що позивач як власник наділена правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання недійсним за рішенням суду рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину, правочинів щодо спірного майна. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 17 лютого 2021 року у справа №278/765/18 (провадження №61-2416св20) зазначено, що "відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Тлумачення частини п'ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об'єктивних незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову... Суд першої інстанції встановив, що позивач був обізнаний про смерть своєї матері у 1997 році та не був позбавлений можливості дізнатися про оформлення у 2007 році відповідачем спадкових прав на спірний житловий будинок, однак за захистом своїх порушених або невизнаних прав тривалий час не звертався. Суд першої інстанції не встановив і позивачем не доведено будь-яких обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину 2007 року". У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач після смерті батька спадщину прийняла, оскільки на час його смерті проживала та була зареєстрована разом із ним, отже не була позбавлена можливості дізнатися про оформлення у 2007 році відповідачем спадкових прав на спірний житловий будинок, однак за захистом своїх порушених або невизнаних прав тривалий час не зверталася. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 просили застосувати наслідки пропуску позовної давності. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні даних позовних вимог. Оскільки позовні вимоги, щодо визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію є похідними, вони також не підлягають задоволенню. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 17 лютого 2021 року у справа №278/765/18 (провадження №61-2416св20) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі №461/5094/16 (провадження №61-19670св19), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статями 406, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати. Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №554/6847/19 провадження №61-1895св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Шевченківська районна у м. Полтаві рада, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко Віра Іванівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави, у складі судді Троцької А. І., від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Чумак О. В., Бондаревської С. М., Дряниці Ю. В., від 22 грудня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади міста в особі Полтавської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І., в якому просила визнати за нею право власності на гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 17,5 кв. м, у порядку спадкування за законом після смерті свого батька - ОСОБА _3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що після смерті батька відкрилася спадщина на вказане нерухоме майно. На день смерті батька вона постійно проживала разом з ним, а тому є такою, що прийняла спадщину, інших спадкоємців не має. З метою отримання спадщини вона звернулась до приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно - вищевказаний гараж, однак отримала відмову у зв'язку із ненаданням документів, які посвідчують право власності спадкодавця на це майно. Вважала, що право власності ОСОБА_3 на спірний гараж підтверджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого було дозволено розміщення гаража за адресою: АДРЕСА_1, та технічним паспортом на цей гараж, відповідно до якого площа гаража складає 17,5 кв. м. Оскільки на даний час вона позбавлена іншої можливості отримати у спадок спірний гараж, тому вимушена звернутися до суду з цим позовом. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 10 грудня 2019 року замінено неналежного відповідача територіальну громаду міста в особі Полтавської міської ради на належного відповідача - Шевченківську районну у м. Полтаві раду. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний гараж не входить до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3, оскільки є самочинно збудованим, право власності на це майно за спадкодавцем не зареєстровано, земельна ділянка у відповідності до закону йому не виділялась. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 03 лютого 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду. У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №554/4404/13-ц. Вважає, що на час побудови гаражу право власності на нього не залежало від державної реєстрації чи від прийняття його до експлуатації. Розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого у подальшому гараж перенесено в погоджене виконавчим комітетом місце. Крім того, стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 105 ЦК УРСР щодо такого об'єкту нерухомості, як гараж. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 на спадкове майно - гараж, за адресою: АДРЕСА _1. Постановою приватного нотаріуса Сидоренко В. І. від 30 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки не надано документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно. Рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у АДРЕСА_1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів. Гаражі громадян ОСОБА_4 і ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими. Позиція Верховного Суду Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Правовідносини у справі виникли щодо визнання у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 права власності на гараж за адресою: АДРЕСА_1, який збудований в 1963 році. Відповідно до статті 524 ЦК УРСР, який був чинний на час смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Частиною першою статті 529 ЦК УРСР встановлено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого. Отже, спадкоємством вважається перехід майна померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у порядку, передбаченому статтями 529-535 ЦК УРСР. Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно із статтею 3 зазначеного Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Тобто, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права, а не підставою його виникнення. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва був встановлений постановою Кабінету Міністрів України №449 від 05 серпня 1992 року "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення" (втратила чинність). Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2018 року в справі №557/1209/16-ц, згідно з якими при вирішенні спору у подібних правовідносинах щодо визнання права власності на гараж Верховний Суд вказав, зокрема на необхідність встановлення належності земельної ділянки, на якій розташований спірний гараж, наявності рішення органів місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки для будівництва такого гаражу та надання дозволу на будівництво. За змістом частини третьої статті 105 ЦК УРСР господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок. Підпунктами "в " та "г" пункту 2 постанови Ради Міністрів УРСР №778 від 12 липня 1962 року "Про заходи по впорядкуванню утримання легкових автомобілів і мотоциклів, що знаходяться в особистій власності громадян Української РСР" зобов'язати виконкоми обласних, Київської та Севастопольської міських Рад депутатів трудящих: заборонити будівництво гаражів для легкових автомобілів і мотоциклів індивідуальних власників у дворах і садибах комунальних та відомчих жилих будинків у всіх великих містах республіки; протягом 1962-1963 років здійснити силами і засобами індивідуальних власників легкових автомобілів і мотоциклів знесення всіх гаражів, побудованих на подвір'ях або між жилими будинками з порушенням санітарних і протипожежних норм. У справі, що розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражу ОСОБА_3 у АДРЕСА _1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів. Гараж ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими. Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що ОСОБА_3 за життя не набув права власності на спірний гараж, який був збудований ним самовільно. Водночас, апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу, що після прийняття рішення №422 від 22 травня 1963 року спадкодавець не ставив питання щодо виділення йому земельної ділянки для перенесення гаражу. Разом з тим, умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі гараж, є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку, однак у справі, що переглядається, відсутні докази набуття такого права померлим у обсязі, на який посилається позивач, а і тому підстави для задоволення позову відсутні. Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Проте, у розглядуваній справі ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання прав на будівельні матеріали і конструктивні елементи, які були використані в процесі будівництва гаражу, не заявлялись та судами відповідно не вирішувались. З урахуванням встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №554/4404/13-ц, на які посилалась заявника в касаційній скарзі. Доводи касаційної скарги про те, що розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих №422 від 22 травня 1963 року зводяться до помилкового тлумачення заявником змісту цього РІШЕННЯ: При цьому, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірний гараж було перенесено у відповідності до цього рішення на погоджене виконавчим комітетом місце. За таких обставин, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_1 у 2017 році зверталась до суду із позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності на спірний гараж, однак рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2018 року у справі №554/9870/17, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь Є. В. Синельников

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав в повному обсязі, просить відмовити в їх задоволенні, надав суду відзив в якому зазначив, що заявлений позов ОСОБА_1 є нічим іншим, як домовленістю між членами колишнього подружжя з метою зменшення частки майна боржника ОСОБА_3, на яке можливо звернути стягнення в рамках примусового виконання виконавчого листа №727/4714/17 про стягнення з ОСОБА_3 на його користь коштів. Також вказав, що позивач не могла брати та не брала участі в придбанні спірного майна. Тому, спірне майно було придбане виключно за особисті кошти ОСОБА_3 та є його особистим майном, а не спільним майном подружжя. Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, надав суду заяву в якій позовні вимоги визнав, просив розглянути справу без його участі. Суд першої інстанції вказав, що позивачем надано належні докази, які підтверджують той факт, що земельні ділянки та розважальний комплекс літ. "А", загальною площею 998, 4 кв. м., в с. Тисівці Сторожинецького району Чернівецької області, побудовані за спільні кошти із ОСОБА_3, у період спільного проживання як подружжя, а тому є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та кожен з них має право на Ѕ частину в цьому майні. Тому позов в цій частині є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Оскільки позовні вимоги про зняття арешту з майна є похідними від вимог про визнання права власності на 1/2 частину майна як спільного сумісного майна подружжя, які задоволені в повному обсязі, то суд вважав, що задоволенню підлягають також позовні вимоги про зняття арешту з зазначених об'єктів нерухомості. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції повно та об'єктивно встановив фактичні обставини справи щодо того, що спірне нерухоме майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає визнання права власності за позивачем на 1/2 частину цього майна. Колегія суддів вважала, що доводи апеляційної скарги відносно того, що позов ОСОБА_1 є намаганням уникнути майнової відповідальності по примусовому виконанню рішення суду про стягнення заборгованості за отримані та неповернуті кошти її чоловіком ОСОБА_3 не заслуговує на увагу, оскільки позивачем обрано ефективний спосіб захисту порушеного права, що було прийнято до уваги судом першої інстанції. Відповідно до положень статті 60 СК України діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним за час перебування в шлюбі, де їх частки є рівними, і ця презумпція може бути спростована лише одним із подружжя, на якого покладається тягар доведення протилежного. Водночас, ніхто з подружжя ОСОБА_3 в суді першої інстанції не заперечував щодо набуття ними майна за спільні кошти та щодо рівності їх часток в цьому майні. Апеляційний суд вказав, що є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що поділ майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Так, апелянт не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що борг ОСОБА_3 позичався в інтересах сім'ї та що той борг створив обов'язки для другого подружжя відповідно до статті 65 СК України. А тому колегія суддів вважала, що реалізація спірного арештованого нерухомого майна в повному обсязі буде порушувати право власності на це майно ОСОБА_1. Враховуючи те, що частка ОСОБА_3 не виділена в натурі, а судом визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для звільнення спірної частини майна з-під арешту, накладеного на нього в ході вчинення виконавчих дій постановами про опис та арешт майна боржника ОСОБА_3 від 20 грудня 2017 року та 19 квітня 2018 року. Аргументи учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_5, у якій просить скасувати рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, розподілити судові витрати. Касаційна скарга обґрунтована тим, що відновлюючи подружні відносини та скасовуючи заочне рішення суду про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, що є зловживанням правом. Майно, що є предметом поділу, вибуло з власності боржника у законний спосіб - на підставі акту та постанови про передачу майна в рахунок погашення боргу. Спірне майно з часу його передачі державним виконавцем кредитору - ОСОБА_2, відповідно до постанови та акту від 16 грудня 2019 року за іншим спором, втратило статус спільного майна подружжя, вибуло з власності боржника, так само як із власності "відновленого подружжя" на підставі виконавчих дій, тобто у спосіб, передбачений законом, а тому не може бути предметом поділу. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року у справі №361/2822/17. Позивач ОСОБА_1 чотири рази створювала перешкоди ОСОБА_2 в реєстрації за ним майна. Подружжя ОСОБА_3 діє недобросовісно, з єдиною метою - не допустити, щоб спірне майно перейшло у власність ОСОБА_2. Дії як боржника ОСОБА_3, так і ОСОБА_1 не відповідають їхній попередній поведінці та заявам. Суди проігнорували пункт 6 статті 3 ЦК України та доктрину venire contra factum proprium (заборону суперечливої поведінки). Суди обох інстанцій проігнорували посилання ОСОБА_2 щодо недобросовісної поведінки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо поділу майна подружжя. Мотиви, за яких суди відхилили ці докази, відсутні. Суди неправильно застосували норми матеріального права, проігнорували положення пункту 6 статті 3 ЦК України про добросовісність, частини третьої статті 13 ЦК України про зловживання правом позивачем, статті 238 ЦК України щодо підстав набуття права власності та частини дев'ятої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" про передачу майна стягувачу на підставі акту та постанови. Позовні вимоги позивача є зловживанням правом з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_3 ОСОБА_2 має зареєстрований пріоритет на майно, оскільки обтяження на його користь (арешт) зареєстровані раніше у передбачений законом спосіб та саме на виконання рішення по справі №727/4714/17. Позовні вимоги в частині зняття арешту з майна є похідними від визнання на нього права власності. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_7, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що на момент розгляду даної справи ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбу. Спірне майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Набуття права власності на земельні ділянки та будівництво спірного торгово-розважального комплексу, здача його в експлуатацію відбулася під час перебування сторін у шлюбі, тобто ще до ухвалення заочного рішення суду про розірвання шлюбу. А тому, навіть у випадку не скасування заочного рішення ухвалою суду від 06 листопада 2019 року, на спірне майно все одно поширювався режим спільної сумісної власності, що спростовує доводи ОСОБА_2 про зловживання процесуальними правами. Судом апеляційної інстанції правомірно відмовлено у долученні доказів. Рішенням Старожинецького районного суду від 24 листопада 2020 року у справі №723/238/20 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Першого відділу ДВС ГТУЮ у Чернівецькій області, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування постанови та акту про передачу майна від 16 грудня 2019 року, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі. Суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для звільнення спірної частини майна з-під арешту. Безпідставним є доводи ОСОБА_2 про те, що предметом спору у даній справі є поділ майна подружжя, а така вимога заявлена позивачем з метою уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу з відповідача ОСОБА_3 на його користь. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2020 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №723/826/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №723/826/19 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року клопотання ОСОБА_1, яке підписано представником ОСОБА_7, про поновлення строку на подання відзиву задоволено частково, продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_2, яке підписано представником ОСОБА_5, про долучення до матеріалів справи копії постанови Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №723/238/20 відмовлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц; від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц; від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що з 31 грудня 1983 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2011 року задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання укладеного між ними шлюбу. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 листопада 2019 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2011 року скасовано та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2019 року прийнято відмову ОСОБА_3 від позову до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, та провадження по справі закрито. ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 28 вересня 2007 року, було придбано земельну ділянку, загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) та земельну ділянку, загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065), цільове призначення яких для ведення особистого селянського господарства, розташованих за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області. Рішенням Тисовецької сільської ради 28 сесії 5 скликання №65-28/2010 від 25 серпня 2010 року ОСОБА_3 було передано у власність земельну ділянку, загальною площею 0,2640 га, цільове призначення якої для іншої комерційної діяльності, що підтверджується копією державного акту та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. На цій земельній ділянці було побудовано торговельно-розважальний центр, який був зданий до експлуатації та оформлено на нього право власності. На підставі рішення виконавчого комітету Тисовецької сільської ради 11 серпня 2011 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на торгово-розважальний комплекс. 04 листопада 2014 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на торгово-розважальний комплекс літ. "А", загальною площею 998, 4 кв. м. На виконання рішення суду про стягнення зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 339 822,67 доларів США, що по курсу гривні становить 8 730 044,39 гривень, судового збору в сумі 8 960,00 гривень та витрат на правову допомогу в розмірі 20 250,00 гривень накладений арешт на все нерухоме майно, що належало на праві власності ОСОБА_3. Згідно постанов про опис та арешт майна боржника ОСОБА_3 від 20 грудня 2017 року та 19 квітня 2018 року накладено арешт на земельні ділянки та торгівельно-розважальний комплекс. 24 жовтня 2018 року державним виконавцем винесено постанову про об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження, так як ОСОБА_4 звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа №723/1833/18, виданого Сторожинецьким районним судом Чернівецької області 24 липня 2018 року про стягнення з ОСОБА_3 на його користь заборгованості за договором позики у розмірі 250 000,00 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 6 517 500,00 гривень та витрат на оплату судового збору в розмірі 8 810,00 гривень. Позиція Верховного Суду Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р (II)/2021 у справі №3-95/2020 (193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)". Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають) ; враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц (провадження №61-156св17), на яку посилався ОСОБА_2 в касаційній скарзі, зазначено, що "згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом". Аналогічний по суті висновок зроблено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 (провадження №61-30545св18) та від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц (провадження №61-45301св18),на які посилався ОСОБА_2 в касаційній скарзі. У справі, що переглядається: очевидно, що учасники цивільних відносин (подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 року) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (позов про визнання права на частку та звільнення майна з під арешту за умови скасування заочного рішення 2011 року, закриття провадження в справі про розірвання шлюбу, після пред'явлення позову в цій справі) використовувався учасниками длянедопущення звернення стягнення на майно боржника; суди не звернули увагу на те, що заява ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заява ОСОБА_3 про відмову від позову про розірвання шлюбу були подані за спливом 8 років після звернення з позовом та ухвалення рішення - після звернення ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості зі ОСОБА_3; відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позовні вимоги визнавали, суди не врахували, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом; за таких обставин, суди зробили неправильний висновок про задоволення позовних вимог. Тому судові рішення належить скасувати та в позові відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц; від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц; від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 та ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Щодо судових витрат Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 14 409,00 гривень, а повинен сплатити - 14 407,50 грн, за подання касаційної скарги він сплатив 19 210 грн. Тому зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору в розмірі 33 617,50 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - Перший відділ державної виконавчої служби м. Чернівці Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області, про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арештувідмовити. Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 33 617,50 грн. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 вересня 2021 року м. Київ справа №383/304/20 провадження №61-9076св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року у складі судді Замші О. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Єгорової С. М., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що 06 липня 2019 року позивачем на ОСОБА_4 та ОСОБА_5 була видана нотаріально посвідчена довіреність, якою він уповноважував довірителів оформити документи на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею до 2,0 га та здійснити пошук особи, що візьме вказану земельну ділянку в оренду зі сплатою орендної плати у розмірі 7 000,00 грн щороку. У листопаді 2019 року через свого представника він дізнався, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області від 25 вересня 2019 року №11-5519/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" став власником земельної ділянки кадастровий номер 3520884000:02:000:5277, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. Як учаснику АТО йому було відомо про шахрайські дії з земельними ділянками, тому він вирішив припинити дію довіреності, проте за інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна встановлено, що земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу за №4572 від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. перейшла у власність ОСОБА_2. Зазначав, що своєї згоди на продаж земельної ділянки не надавав, грошові кошти від продажу не отримував. Вважав дії його представника за довіреністю та відповідача зловмисною домовленістю, оскільки дії вчинені всупереч його волі. Позивач не знав, що на його ім'я була оформлена земельна ділянка, не збирався здійснювати продаж земельної ділянки та вважав, що земельна ділянка сільськогосподарського призначення не може бути продана у зв'язку з дією мораторію на її продаж, з позивачем не погоджувалися умови продажу, кошти він не отримував. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, укладеного між сторонами 11 жовтня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за №4572. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області від 11 жовтня 2019 року, зареєстрований у реєстрі за №33642548, посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрований відповідно до вимог закону та укладений від імені позивача уповноваженою ним особою на підставі довіреності, а тому позовні вимоги є необґрунтованими. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 26 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бобринецького районного суду Кіровоградської області. 18 червня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи 06 липня 2019 приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциною Н. В. посвідчена довіреність за №792, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 бути представниками в будь-яких органах, установах, підприємствах та організаціях з питань виділу, приватизації, оформлення, державної реєстрації права власності на земельну ділянку орієнтовною площею 2 гектари для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Кіровоградської області з правом визначати представникам на власний розсуд місце знаходження земельної ділянки, її розмір, межу, площу та будь-які інші умови. Після цього надано право представникам користуватися та розпоряджатися цією ж земельною ділянкою (здачу в оренду, позичку, продажу, міни, укладення договорів емфітевзису, суперфіцію, а також будь-яких інших цивільно-правових правочинів, угод, дозволених законодавством) за ціну та на умовах за своїм розсудом, при цьому всі істотні та факультативні умови договорів, в тому числі, але не виключно, строк дії договорів оренди та розмір орендної плати, суму, за яку буде продаватися земельна ділянка тощо, представник вправі визначати самостійно згідно їх попередніх домовленостей. Довіреність видана з правом передачі повноважень третім особам, строком на п'ять років та дійсна по шосте липня дві тисячі двадцять четвертого року включно. Згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області №11-5519/14-19-СГ від 25 вересня 2019 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 3520884000:02:000:5277) із земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. За змістом інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта 29 вересня 2019 року за номером 33471861 здійснено запис про право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3520884000:02:000:5277 за ОСОБА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., ОСОБА_5, яка діяла на підставі зазначеної довіреності від 06 липня 2019 року, продала земельну ділянку, кадастровий номер 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, ОСОБА_2. Згідно інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 11 жовтня 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства належить ОСОБА_2. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що передбачено статтею 627 ЦК України. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України). Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частина третя статті 237 ЦК України). Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України). Стаття 232 ЦК України регулює правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною: правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Отже, правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, є оспорюваним. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за змістом довіреності від 06 липня 2019 року довірителі мали право на укладення договору купівлі-продажу. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в ній висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції послався на положення частини другої статті 388 ЦК України та дійшов висновку про те, що спірна квартира придбана ОСОБА_4 у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а саме на прилюдних торгах, які відбулися 05 вересня 2011 року, та згодом придбана ОСОБА_3, тому витребування її 1/2 частини на користь ОСОБА_2 від ОСОБА_3 як добросовісного набувача не є можливим. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надав доказів того, що спірна квартира вибула з його власності поза його волею. ОСОБА_1 не заперечував, що він свідомо уклав правочин, розуміючи значення своїх дій, отримав за продаж квартири грошові кошти. Позовних заяв про визнання правочину недійсним із будь-яких підстав сам ОСОБА_1 не подавав. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що майно, про витребування якого заявляє вимогу ОСОБА_1, відчужене за його власною волею, свідомо, а тому не відповідає критеріям, встановленим частиною першою статті 388 ЦК України, наявність яких є обов'язковою умовою для витребування майна у добросовісного набувача. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції не оскаржене, ОСОБА_1 є власником лише 1/2 частини квартири, вимоги ОСОБА_2 стосуються іншої 1/2 частини квартири, а ОСОБА_1 не наділений повноваженнями діяти від імені ОСОБА_2, тому суд апеляційної інстанції не вправі переглядати рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 щодо відмови судом першої інстанції в задоволенні вимог ОСОБА_2 з огляду на правила статті 367 ЦПК України. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції вказав, що жодним судовим рішенням не встановлено фактів укладання ОСОБА_1 договору купівлі-продажу поза його волею. У судовому порядку договір визнаний недійсним згідно з вимогами статей 203, 205, 215 ЦК України, через відсутність згоди дружини, а не пороку волі ОСОБА_1 на укладання угоди, а за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. При цьому послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 у справі №641/9904/16-ц. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року повністю, ухвалити судове рішення, яким задовольнити позов повністю. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову про витребування майна на користь ОСОБА_2 в касаційному порядку не оскаржуються згідно з частиною другою статі 394 ЦПК України, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2021 року ОСОБА_2 відмовлено у прийнятті доповнень до касаційної скарги. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 та доповнення до неї мотивовані тим, що ОСОБА_1 є співвласником спірної квартири. Його право власника порушене і підлягає захисту згідно зі статтями 8, 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статей 317, 318, 387, 388, 391 ЦК України. Вважає, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №522/17828/16-ц, якою визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, який він уклав з ОСОБА_5. Заявник зазначає, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18, від 28 серпня 2019 року №127/17971/15-ц (провадження №61-11692св18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити подану касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін як такі, що прийняті без порушень вимог матеріального та процесуального права. У листопаді 2020 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити подану касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін як такі, що прийняті без порушень вимог матеріального та процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами 03 вересня 1992 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб. 03 липня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_1. Право власності на вказану квартиру зареєстровано в державному реєстрі за ОСОБА_1 06 жовтня 2009 між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю., за реєстровим №1390. При посвідченні оскаржуваного правочину ОСОБА_1 як продавець надав паспорт громадянина України із перекресленим штампом про знаходження у шлюбі з ОСОБА_7, а також надав заяву про те, що він не перебував у шлюбі на час придбання спірної квартири. Одночасно у пункті 4 договору купівлі-продажу ОСОБА_1 засвідчив відсутність прав третіх осіб на квартиру, а також те, що вона не є спільною сумісною власністю, що він на час придбання квартири у шлюбі не перебував, про що доведено до відома покупця шляхом ознайомлення із заявою, яка зберігається у справах приватного нотаріуса. 21 березня 2011 року державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - першого Київського ВДВС ОМУЮ) за заявою стягувача ОСОБА_8 прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом м. Одеси, з виконання судового наказу №2-н-1690/2010 про стягнення грошової суми за договором позики з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_8 у розмірі 385 200,00 грн. 05 вересня 2011 року відбулися прилюдні торги, за результатами яких квартира АДРЕСА_1, продана ОСОБА_4 за 2 016 711,00 грн, про що 14 вересня 2011 року державним виконавцем Першого Київського ВДВС ОМУЮ складено акт, затверджений у встановленому порядку. 16 вересня 2011 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чужовська Н. Ю., на підставі акта державного виконавця від 14 вересня 2011 року про проведення прилюдних торгів, видала ОСОБА_4 свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке було зареєстровано в Комунальному підприємстві "ОМБТІ та РОН". 09 лютого 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого право власності перейшло до ОСОБА_3. У листопаді 2011 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним (справа №522/17826/16-ц). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року рішення залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 06 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю. В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2017 року залишено без змін. Верховний Суд визнав договір купівлі-продажу квартири недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України, оскільки його укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2, яка є співвласником цього нерухомого майна. Крім того, ОСОБА_1 оскаржено до суду результати прилюдних торгів та дійсність свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видане на ім'я ОСОБА_4 (справа №522/2717/13-ц). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 березня 2017 року у справі №522/2717/13-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів від 05 вересня 2011 року з реалізації квартири АДРЕСА_1, на виконання судового наказу Київського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2010 року; визнання недійсним свідоцтва про право власності на вказану квартиру, виданого 16 вересня 2011 року ОСОБА_4 на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затвердженого виконуючим обов'язки начальника Першого Київського ВДВС Одеського міського управління юстиції від 14 вересня 2011 року. Це рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 березня 2017 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 04 травня 2017 року та постановою Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі №522/2717/13-ц. У травні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_9, третя особа - відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, про усунення перешкод у користуванні власністю (справа №522/8498/14). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2014 року цей позов задоволено та визнано відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2014 року скасовано та позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням і зняття відповідачів із реєстрації, було залишено без розгляду. 14 лютого 2016 року ОСОБА_1 звертався до слідчого СВ Приморського відділу поліції в м. Одесі ГУ НП в Одеській області із заявою про неправомірні дії щодо його виселення зі спірної квартири, за якою внесено відомості до Єдиного реєстру досудового розслідування. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном. Зокрема, відповідно до правила, закріпленого у статті 387 ЦК України, власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна. Цивільним кодексом України передбачені як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким. Разом з тим частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень. За змістом частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18) дійшла висновку про те, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Оскільки спірна квартира на виконання судового рішення була реалізована на прилюдних торгах ОСОБА_4, який за договором купівлі-продажу відчужив її ОСОБА_3, колегія суддів вважає, що витребування у ОСОБА_3 1/2 частини спірної квартири на користь ОСОБА_1 як добросовісного набувача є неможливим. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги про те, що правочин, вчинений ним 06 жовтня 2009 року, у судовому порядку визнано недійсним, що є підставою для застосування положення статті 388 ЦК України та витребування від добросовісного набувача ОСОБА_3 1/2 частини квартири на його користь, колегія суддів до уваги не бере, оскільки правочин визнано недійсним з підстав порушення прав іншого власника майна - ОСОБА_2 (статті 203, 205, 215 ЦК України), тоді як право ОСОБА_1, який добровільно розпорядився, зокрема і належним йому майном, не підлягає судовому захисту за приписами статті 388 ЦК України. Щодо доводів ОСОБА_1 про порушення прав іншого власника майна, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_2 не позбавлена права на відповідну грошову компенсацію вартості відчуженого майна від іншого співвласника, який одноособово продав майно та отримав кошти за нього, що придбано під час шлюбу, або вартість цього майна може бути врахована при поділі майна подружжя, виходячи з презумпції спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно. Доводи ОСОБА_1, викладені в касаційній скарзі, про порушення його прав власника спростовуються висновками, викладеними в цій постанові. Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18, у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року №127/17971/15-ц (провадження №61-11692св18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 липня 2021 року м. Київ справа №347/884/18 провадження №61-415св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Косівська міська рада, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Максюти І. О., Томин О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Косівської міської ради, ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_3, про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. Позовну заяву мотивувала тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, розташована по АДРЕСА_1, яка межує з земельними ділянками ОСОБА_2, розташованими по АДРЕСА_2. ОСОБА_2, на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0669 га, кадастровий номер 2623610100:01:005:0662, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на яку 30 вересня 2011 року їй видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №418343. ОСОБА_2 її батько ОСОБА_4 подарував дві земельні площею 0,0863 га та площею 0,0653 га, що розташовані в м. Косів. Земельна ділянка площею 0,0653 га належала дарувальнику ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії 111-1Ф №004947, який виданий Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року на підставі рішень цієї ж ради від 24 грудня 1993 року та 27 вересня 2000 року. Не зважаючи на те, що у державному акті на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, виданому на ім'я попереднього власника ОСОБА_4, була зазначена громадська стежка і цей факт встановлений рішеннями судів, які набрали законної сили, відповідач ОСОБА_2 виготовила новий державний акт на право приватної власності на землю на своє ім'я на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року на земельну ділянку площею 0,0669 га, однак у акті не зазначено громадську стежку загального користування. При цьому, площа її земельної ділянки збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки. За таких обставин позивач вважала вказаний державний акт незаконним та просила його скасувати, а також зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати металеву огорожу (сітку), встановлену на стежці. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року в складі судді Гордія В. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що починаючи з 2011 року ОСОБА_1 знала про своє порушене право щодо вільного користування громадською стежкою, а тому, звернувшись до суду у травні 2018 року, позивач пропустила трирічний строк позовної давності, про застосування наслідків пропуску якого заявила відповідач, що є передбаченою статтею 267 ЦПК України правовою підставою для відмови у позові. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасовано рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року та ухвалено нове, яким позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯЛ №418343, виданий 30 вересня 2011 року на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0669 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 263610100:01:005:0662. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2, шляхом демонтажу металевої огорожі (сітки) встановленої на стежці. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом. Оскільки видачою ОСОБА_2 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку порушено право ОСОБА_1 на користування громадською стежкою, тому цей акт слід визнати незаконним та скасувати. Крім того, при вході на громадську стежку ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), чим створює перешкоди ОСОБА_1 у доступі та користуванні її земельною ділянкою. У зв'язку з цим, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні громадською стежкою та демонтувати металеву огорожу (сітку) є обґрунтованими та підлягають до задоволення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17. Касаційна скарга мотивована тим, що у порушення статей 263, 265 ЦПК України суд апеляційної інстанції безпідставно узяв до уваги наведені стороною відповідача докази та неправильно вирішив питання щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин. При цьому ОСОБА_1 пропустила цей строк без поважних на те причин. Позивач мала можливість ознайомитись із відомостями про належну відповідачу земельну ділянку у публічній кадастровій карті України. Разом із тим при виготовленні спірного державного акта дійсно змінилась площа та конфігурація належної відповідачу земельної ділянки з урахуванням укладеної у липні 2007 року між батьком відповідача та суміжними землекористувачами, в тому числі і матір'ю позивача, мирової угоди. Позивач має вільний доступ до своєї земельної ділянки зі сторони інших належних відповідачу земельних ділянок. Оскільки вказана стежка не належить позивачу, вона помилково звернулась до суду з цим позовом на підставі статті 391 ЦК України. У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Спір між сторонами існує з приводу користування позивачем ОСОБА_1 громадською стежкою, яка проходить через земельну ділянку відповідача ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована по АДРЕСА_3. Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №418343 від 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0669 га, що розташована в АДРЕСА_2, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Державний акт на право власності на земельну ділянку видано на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року, згідно із яким ОСОБА_4 передав безоплатно у власність дочці ОСОБА_2 серед інших, земельну ділянку площею 653 кв. м, належну йому на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ІФ №0104947, виданого Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року. Із плану зовнішніх меж земельної ділянки ОСОБА_4 убачається, що через земельну ділянку проходить громадська стежка. Разом з тим, у державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_2, громадська стежка не відображена, а площа земельної ділянки збільшена з 0,0653 га до 0,0669 га. Згідно із актом комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року за заявою ОСОБА_1 проведено обстеження стежки до її земельної ділянки по АДРЕСА_1, в ході якого встановлено, що вона не має доступу до вказаної земельної ділянки у зв'язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні стежкою та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю частково задоволено зустрічний позов та зобов'язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 липня 2011 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа Косівська міська рада про усунення перешкод в користуванні пішохідною стежкою та стягнення моральної шкоди та зобов'язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_5 в користуванні пішохідною стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку. ОСОБА_2, отримавши згідно із договором дарування від 02 жовтня 2007 року в дар земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку, господарських споруд в АДРЕСА_2, державний акт на право власності на цю земельну ділянку виготовила пізніше і такий їй видано 30 вересня 2011 року. Із позовом про визнання незаконним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2 та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою ОСОБА_1 звернулася 10 травня 2018 року. Відповідач ОСОБА_2 31 серпня 2020 року подала заяву про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з приписами статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що оскаржуваний державний акт порушує права та інтереси позивача, а тому є незаконним та підлягають скасуванню. Так, при виготовленні спірного державного акта площа земельної ділянки відповідача збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки. Разом із тим позивач належними та допустимими доказами довела, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні своєю земельною ділянкою шляхом самовільного встановлення огорожі. При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги належні та допустимі докази наявності таких перешкод для позивача, зокрема акт комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року, яким встановлено, що ОСОБА_1 не має доступу до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід. Заперечуючи факт наявності у позивача перешкод щодо проходу до належної їй земельної ділянки, відповідач не надала належних та допустимих доказів на спростування вказаного, не зверталась до суду із клопотанням про проведення судової земельної експертизи. При цьому при вирішенні спору суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги встановлені рішеннями Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року та від 14 липня 2011 року, які набрали законної сили, преюдиційні обставини доведеності факту порушення батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_4 прав ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 з огляду на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Надаючи оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності, суд апеляційної інстанції підставно виходив із того, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом. При цьому безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, зокрема у цих постановах суд касаційної інстанції вказав на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права у зв'язку із тим, що суди не надали належної правової оцінки заявам про застосування наслідків пропуску позовної давності. Натомість, у справі що переглядається, суд апеляційної інстанції таку оцінку доводам відповідача надав. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №544/1060/19 провадження №61-14724св20 головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Полтаваобленерго" в особі Пирятинської філії Акціонерного товариства "Полтаваобленерго", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Юрій Петрович на постанову Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Одринської Т. В., Дорош А. І., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Полтаваобленерго" в особі Пирятинської філії Акціонерного товариства "Полтаваобленерго" (далі - АТ "Полтаваобленерго"), про встановлення факту належності майна померлому та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що з 16 вересня 2008 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач є спадкоємцем майна померлого за заповітом та прийняла спадщину шляхом подачі нотаріусу заяви про отримання спадщини. До складу спадщини, у тому числі, входить комплектна трансформаторна підстанція, напругою 10/0,4 кВ. Належність майна спадкодавцеві підтверджується, зокрема, актом про готовність об'єкта, договором про постачання електричної енергії від 24 травня 2016 року №1236, додатком №4 до цього договору (однолінійна схема). Зазначала, що відповідно до договору дарування від 15 серпня 2007 року ОСОБА_3 отримав в дар від ОСОБА_4 незакінчений будівництвом торгівельний комплекс А-1 (готовність 28%) та земельну ділянку з цільовим призначенням для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності площею 0,150 га, на якій розміщено вказаний комплекс. В подальшому торгівельний комплекс було здано в експлуатацію та 12 січня 2010 року зареєстровано право власності. До складу комплексу, який розташовано на АДРЕСА_1 входить нежитлова будівля торгівельного комплексу "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". Відповідно до договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року право власності на об'єкт, розташований на АДРЕСА_1 та складається з нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1", сараю "В", замощення "І", огорожі № "1-3", перейшло до ОСОБА_2. Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 жовтня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 0,1500 га, право власності на землю під торгівельним комплексом та прилеглу територію перейшло до ОСОБА_2. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 травня 2019 року до складу об'єкту нерухомого майна входили нежитлова будівля "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". При цьому комплектна трансформаторна підстанція напругою 10/0,4 кВ №95 не була ні предметом договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року, ні будь-яких інших правочинів, за якими цей пристрій міг перейти у власність ОСОБА_2. Спірний об'єкт є комплектною трансформаторною підстанцією в металевому корпусі, знаходиться і функціонує в системі електричних мереж Пирятинського району Полтавської області. Позивач вказувала, що комплектною трансформаторною підстанцією незаконно володіє та користується ОСОБА_2, який вважає, що вона належить йому, та відповідно не визнає (оспорює) її право. На підставі викладеного, позивач просила встановити факт належності КТП №95, яка знаходиться за на АДРЕСА_1, ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 вказану комплектну трансформаторну підстанцію та передати її спадкоємцю ОСОБА_3 - ОСОБА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Пирятинського районного суду Полтавської області від 04 вересня 2019 року на комплектну трансформаторну підстанцію №95 потужністю 10/0,4 кВ (трансформатор №1272397, ТУ16-672.089-85, ТМГ 100/10-У1, маса загальна 540 кг), що знаходиться за межами населеного пункту на АДРЕСА_1, в адміністративних межах Пирятинської міської ради Полтавської області, на земельній ділянці комунальної власності. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірна комплектна трансформаторна підстанція перейшла у власність спадкодавця ОСОБА_3 разом із договором дарування незавершеного будівництвом торгівельного комплексу, укладеного між ним та ОСОБА_4. Інших доказів належності цієї комплектної трансформаторної підстанції ОСОБА_3 суду також не надано. Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт належності КТП №95, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_3. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 КТП №95, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та передано її ОСОБА_1. В частині скасування заходів забезпечення позову рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з 2013 року договірні правовідносини ПАТ "Полтаваобленерго" на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП-95, існували лише з ОСОБА_3. Таким чином, саме він мав відповідальність та тягар з його утримання. Враховуючи умови договору, він діяв і на час смерті ОСОБА_3. Таким чином, його дружина як спадкоємець має право на використання спірної КТП №95 та витребування її з незаконного володіння ОСОБА_2. Звернення її до суду з цим позовом є єдиним можливим способом захисту її порушених прав. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Ю. П. просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. У касаційній скарзі заявник посилається на те, що сплативши 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 грошові кошти за КТП №95, замінивши обладнання та уклавши договір, він вважав і вважає себе її власником, проте ці обставини залишились поза увагою апеляційного суду. Проте апеляційний суд ухвалив рішення про задоволення позову за відсутності у позивача будь-якого правовстановлюючого документа, який би підтверджував право власності ОСОБА_3 на КТП №95. Також заявник вказує, що 30 липня 2019 року між АТ "Полтаваобленерго" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 укладено договір о/р №22200619 споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії. Доводи інших учасників справи ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах, що виникли між сторонами, вказувала, що питання врегулювання майнових відносин неодноразово розглядалось вищою судовою інстанцією з формулюванням відповідних правових позицій. При цьому заявник у касаційній скарзі, не зазначив конкретної норми матеріального права, яка має (мала) бути застосована у спірних правовідносинах, що може бути предметом дослідження Верховним Судом. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою і витребувано цивільну справу. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 15 серпня 2007 року ОСОБА_3 отримав в дар від ОСОБА_4 незакінчений будівництвом торгівельний комплекс А-1 (готовністю 28%) та земельну ділянку з цільовим призначенням для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності площею 0,150 га, на якій розміщено цей комплекс. В подальшому торгівельний комплекс було здано в експлуатацію та 12 січня 2010 року зареєстровано право власності. До складу комплексу, який розташовано по АДРЕСА_1 входила нежитлова будівля торгівельного комплексу "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". Рішенням тридцять першої сесії Пирятинської міської ради (п'ятого скликання) від 22 квітня 2008 року "Про надання погодження на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції ПП ОСОБА_4 за межами населеного пункту в м. Пирятин в адміністративних межах Пирятинської міської ради", вирішено погодити надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 56 кв. м. для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції ПП ОСОБА_4 за межами населеного пункту м. Пирятин в адміністративних межах Пирятинської міської ради. Відповідно до акта робочої комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкта (електроустановки) від 25 грудня 2007 року зазначено, що власником КТП №95 на АДРЕСА_2 є ОСОБА_4. Згідно з паспортною карткою КТП №95 тип підстанції - ТП; дата вводу в експлуатацію - грудень 2007 року; місцезнаходження ТП - АДРЕСА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 торгівельній комплекс на АДРЕСА_2, що складається із нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1", загальною площею 502,70 кв. м, сараю "В", замощення "І", огорожі №1-3.21 жовтня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, кадастровий номер земельної ділянки 5323810100:00:045:0001, з цільовим призначенням - для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності, яка розташована на АДРЕСА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Спадщину прийняли: дружина померлого ОСОБА_1 на підставі заповіту; дочка спадкодавця - ОСОБА_5, яка є спадкоємцем за законом на обов'язкову частку у спадщині. Комплектна трансформаторна підстанція не була предметом за жодним із цих договорів. Відповідно до наданої інформації виконавчим комітетом Пирятинської міської ради Полтавської області від 09 вересня 2019 року №2823/02-24 земельна ділянка, на якій розташована КТП №95, відноситься до земель державної власності і розташована за межами населених пунктів в адміністративних межах Пирятинської міської ради. Розпорядником цієї земельної ділянки є Полтавська обласна державна адміністрація, Пирятинська міська рада Полтавської області до участі у цій справі як відповідач або третя особа не залучена. За змістом розписки, виданої 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 ОСОБА_2, перший отримав грошову суму в розмірі 1 000,00 дол. США готівкою за трансформатор №1272397, який розташований на АДРЕСА_1, який не увійшов у перелік майна за договорами купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року. Згідно з інформаційною довідкою Приватного підприємства "Бюро послуг та консультацій" від 12 червня 2019 року №2694 на АДРЕСА_2 розташовані: нежитлова будівля "А-1", загальною площею 409,3 кв. м, трансформатор №1272397 "В", замощення "І", огорожа "1-3". Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 15 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 18 березня 2020 року, у справі №544/1062/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С., ОСОБА_2, третя особа АТ "Полтаваобленерго", про скасування рішення державного реєстратора, скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, поновлення відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С. від 13 червня 2019 року №47342549, яким внесено зміни до складу об'єкту нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238 (нежитлова будівля "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3 "). Скасовано реєстраційний запис державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С. від 13 червня 2019 року, в якому містяться зміни до складу об'єкту нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238 (нежитлова будівля "А-1", трансформатор №1272397, замощення № "1-3 "). Поновлено відомості у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238, що передували скасованому запису, відновивши дані розділу Державного реєстру речових прав №1824383453238, а саме: замість загальної площі (кв. м) нежитлової будівлі А-1 - 409,3 зазначено - 298; замість складової частини об'єкту нерухомого майна трансформатор №1272397 "В " зазначено сарай "В". Згідно з довідкою АТ "Полтаваобленерго" від 14 липня 2020 року №14-20-01-01/812, відповідно до акта-вимоги, виданого АТ "Полтаваобленерго" від 02 березня 2019 року здійснено заміну засобу обліку електроенергії на КТП №95, що живить об'єкт "торгівельний комплекс" на АДРЕСА_3. Вищевказаний лічильник згідно з договором від 30 липня 2019 року №2220619, акта технічної перевірки засобу обліку та акта про пломбування засобу обліку знаходиться на балансі споживача. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Касаційна скарга ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Ю. П. підлягає задоволенню. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що договірні правовідносини на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП-95, існували лише з ОСОБА_3. Натомість Верховний Суд не погоджується з таким висновком апеляційного суду враховуючи наступне. Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з положеннями статті 186 ЦК України, річ призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно статті 1 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" трансформаторна підстанція - це електрична установка відкритого або закритого типу, призначена для розподілу або перетворення електричної енергії. Профільний Закон України "Про електроенергетику" (зокрема стаття 1) дає підстави стверджувати, що трансформаторна підстанція (ТП) є електроустановкою, тобто комплексом устаткування і споруд (споруди). Інженерні споруди - це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та ін. До інженерних споруд відносяться: транспортні споруди (залізниці, шосейні дороги, злітно-посадкові смуги, мости, естакади тощо), трубопроводи та комунікації, дамби, комплексні промислові споруди, спортивні та розважальні споруди та т. ін. Трансформаторні станції та підстанції місцевих електромереж відповідно ДК БС (Державний класифікатор будівель і споруд) належать до інженерних споруд. Визначення трансформаторної підстанції наведене у ДГС 24291-90 "Електрична частина електростанції та електричної мережі. Терміни та визначення". Відповідно до ДГС 24291-90 електрична підстанція - це електроустановка, призначена для прийому, перетворення і розподілу електричної енергії, складається з трансформаторів або інших перетворювачів електричної енергії, пристроїв управління, розподільних і допоміжних пристроїв по ДГС 19431. В свою чергу, трансформаторна підстанція - це електрична підстанція призначена для перетворення електричної енергії однієї напруги в енергію іншої напруги за допомогою трансформаторів. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №369/5240/16-ц, від 25 липня 2019 року у справі №907/442/18. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позову виходив з того, що спірний трансформатор не перебуває в межах земельної ділянки, яка згідно з договором купівлі-продажу перейшла у власність ОСОБА_2, та не входить до складу торгівельного комплексу, який розташований на вказаній земельній ділянці, та має іншу адресу. При цьому апеляційний суд зауважив, що після укладення договору купівлі-продажу торгівельного комплексу ОСОБА_3 не звертався до ПАТ "Полтаваобленерго" з повідомленням про зміну споживача чи власника, що свідчить про те, що після продажу торгівельного комплексу спірний трансформатор залишився у користуванні ОСОБА_3, а не перейшов до ОСОБА_2 як нового власника торгового комплексу. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не перевірив належним чином фактичних обставин справи у повному обсязі та не врахував правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №369/5240/16-ц, від 25 липня 2019 року у справі №907/442/18, відповідно до якої, серед іншого, вказано, що трансформаторна підстанція призначена для обслуговування будівлі та становить одне ціле з ним, а відтак згідно статті 186 ЦК України є приналежністю основної речі, має слідувати за нею, що виключає можливість розглядати її як окремий об'єкт права власності. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, апеляційний суд, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, фактично вдався до переоцінки доказів, та дійшов помилкового висновку про те, що саме ОСОБА_3 мав відповідальність та тягар з утримання спірної трансформаторної підстанції, оскільки з 2013 року договірні відносини ПАТ "Полтаваобленерго" на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП №95 існували лише з ОСОБА_3. Апеляційний суд вказав, що позивач як спадкоємець має право на використання спірної КТП та витребування її з незаконного володіння відповідача. У свою чергу, суд першої інстанції встановивши, що станом на 03 червня 2009 року виготовлено технічний паспорт на торгівельний комплекс № НОМЕР_1, відповідно до якого цей об'єкт складається з нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1" (до складу якого входять приміщення, приміщення персоналу та приміщення торгівлі) площею 502,7 кв. м, сарай "В " площею 3,0 кв. м, замощення "І" площею 66,8 кв. м, огорожа №1-3 площею 52,4 кв. м. Відомостей про КТП №95 технічний паспорт також не містить. Крім того, відповідно до договору про постачання електричної енергії від 24 травня 2016 року №1236, укладеного між ПАТ "Полтаваобленерго" та ОСОБА_3 постачальник продає електричну енергію споживачеві для забезпечення потреб електроустановок споживача з дозволеною потужністю 110,0 кВт, а споживач оплачує постачальнику вартість використаної (купленої) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами договору. Точка продажу електричної енергії визначена згідно з додатком "Акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін". Суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що яка саме точка продажу та її місцезнаходження в договорі не значиться. "Акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін", на який містить посилання договір від 24 травня 2016 року, у матеріалах справи відсутній. Посилання апеляційного суду як на належний та допустимий доказ права власності ОСОБА_3 на акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін є неспроможним, оскільки як убачається з цього акта, ОСОБА_3 є споживачем. Вказаний акт не може бути правовстановлюючим документом чи іншим документом, який підтверджує право власності на КТП №95. Крім того, відповідно до матеріалів справи, ПП ОСОБА_4 надано погодження на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції вже після оформлення договору дарування, за яким вона подарувала ОСОБА_3 недобудований торгівельний комплекс. При цьому в акті робочої комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкта (електроустановки) від 25 грудня 2007 року власником КТП №95 вказана ОСОБА_4. Цей акт складений вже після укладення договору дарування, укладеного між ПП ОСОБА_4 та ОСОБА_3, також у паспортній картці ТП №95 містяться відомості про власника - ПП ОСОБА_4 (а. с. 27 т. 1). Апеляційний суд, приймаючи постанову про задоволення позову, залишив поза увагою, що спадкоємцем крім позивача також є ОСОБА_5, яка має право на обов'язкову частку у спадщині та яка до участі у справі не залучена. Також апеляційний суд, дійшовши висновку про належність спірної КТП №95 ОСОБА_3, не звернув належної уваги на те, що земельна ділянка, на якій розташована спірна трансформаторна підстанція, відносить до земель державної власності і знаходиться за межами населених пунктів в адміністративних межах Пирятинської міської ради, розпорядником цієї земельної ділянки є Полтавська обласна державна адміністрація. Проте, жоден з цих органів до участі у справі не залучений, що залишилось також поза увагою апеляційного суду. Апеляційний суд не перевірив належним чином чи порушуються права та інтереси вказаних осіб, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову з підстав, викладених у судовому рішенні. Відтак суд першої інстанції, встановивши у повному обсязі фактичні обставини справи з урахуванням наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові, оскільки спірна КТП №95 не перейшла у власність ОСОБА_3 за договором дарування разом із недобудованим торгівельним комплексом, оскільки ОСОБА_4 розпочала оформлювати дозвільні документи на своє ім'я вже після укладення договору дарування. Будь-яких доказів переходу права власності на КТП від ОСОБА_4 до ОСОБА_6 не надано. Апеляційний суд, всупереч вимог статей 367, 382 ЦПК України, переоцінив наявні у справі докази, не навів належних доказів на спростування висновків місцевого суду, скасував законне рішення суду першої інстанції. Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року, заява №19336/04). Враховуючи обставини зазначеної справи та надані сторонами на їхнє підтвердження докази, а також наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, суд першої інстанції справедливо встановив відсутність порушеного права ОСОБА_1 на мирне володіння майном, яке вона вважає своїм. Отже суд першої інстанції вказаним рішенням дотримався балансу інтересів сторін при вирішенні справи. Розписка, яка видана ОСОБА_3 ОСОБА_2 про отримання коштів за трансформатор №1272397 також свідчить про дотримання балансу інтересів. Ця розписка не визнана недійсною у встановленому законом порядку і не була предметом спору у цій справі. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права та встановлені недоліки, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції у цій конкретній справі є правильним по суті та законними. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, тому вказане рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Юрій Петрович, задовольнити. Постанову Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, в рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 вересня 2021 року м. Київ справа №158/618/19 провадження №61-17022св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Серпанок", ОСОБА_2, особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Матвійчук Л. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Серпанок" (далі - СГ ТОВ "Серпанок"), ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування шкоди. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 05 листопада 2007 року у цивільній справі №2-840/07 було задоволено його позов до СГВК "Слава" про стягнення заборгованості, яким стягнуто на його користь 5 875,07 грн та судові витрати. На виконання цього судового рішення 04 грудня 2007 року видано виконавчий лист, на підставі якого 07 грудня 2007 року ВДВС Ківерцівського РУЮ було відкрито виконавче провадження. 03 грудня 2010 року державним виконавцем, у зв'язку з відсутністю майна та коштів у СГВК "Слава", вказаний виконавчий лист повернуто стягувачу без виконання. 14 серпня 2017 року йому стало відомо про наявність рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 липня 2010 року, яким встановлено, що 11 лютого 2004 року СГВК "Слава" припинила свою господарську діяльність. Ця обставина також була встановлена й рішенням Господарського суду Волинської області від 20 серпня 2013 року у справі №5004/1588/12 за позовом УПФ України в Ківерцівському районі до СГВК "Слава" про порушення справи про банкрутство. 11 лютого 2014 року, в день припинення господарської діяльності СГВК "Слава", було проведено державну реєстрацію СГ ТОВ "Серпанок", керівником новоствореного товариства є ОСОБА_2, який до цього був керівником ліквідованого СГВК "Слава". Рішенням Ківерцівського районного суду від 05 листопада 2007 року у цивільній справі №2-840/07 встановлено, що відповідно до прийнятого рішення комісією по врегулюванню майнових питань та на підставі відповідного акта приймання-передачі, підписаного головою комісії по врегулюванню майнових питань ОСОБА_4, головою СГВК "Слава" - ОСОБА_2 та позивачем ОСОБА_1, майно на належні майнові сертифікати, в тому числі на незавершене виробництво у вигляді посівів жита в кількості 7 га, було передано пайовикам, в свою чергу, виділені паї в єдиному майновому комплексі 28 членам (в минулому) СГВК "Слава", разом із незавершеним виробництвом у вигляді посівів жита в кількості 7 га, фактично не було передані власникам, а після їх дозрівання жито було скошеним і зібраним за вказівкою керівника СГВК "Слава" ОСОБА_2 до власної комори, який займався його реалізацією. Керівнику СГВК "Слава" та СГ ТОВ "Серпанок" - ОСОБА_2 під час підписання згаданих актів було відомо про ту обставину, що СГВК "Слава" вже припинило свою господарську діяльність, тому він протиправно ввів в оману позивача, усвідомлюючи, що СГВК "Слава" вже не буде виконувати свої зобов'язання перед ним. На підставі рішення Борохівської сільської ради №14 від 29 червня 2006 року майно, розташоване на належній ОСОБА_2 земельній ділянці та було у користуванні СГВК "Слава", перейшло в користування СГ ТОВ "Серпанок". З наведеного слідує, що ОСОБА_2 незаконно заволодів зазначеним врожаєм жита, середня ціна реалізації якого, згідно відомостей ГУ статистики у Волинській області станом на січень 2019 року складала 3 832,80 грн за тонну, а його середня урожайність в господарствах населення становила 24,0 ц за 1 га. Тобто, вартість зерна, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 складає 64 391,04 грн (виходячи з розрахунку 16,8 тонн х 3832,80 грн). Такими діями йому було завдано моральної шкоди, яка полягала у цинічній поведінці ОСОБА_2, який ошукав інших власників пайового майна, що призвело до погіршення його стосунків з ними. Посилаючись на вказані обставини просив суд стягнути солідарно з СГ ТОВ "Серпанок" та ОСОБА_2 на свою користь 64 391,04 грн завданої матеріальної шкоди та 50 000 грн моральної шкоди. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1. Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь СГ ТОВ "Серпанок" понесені судові витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі 7 200,00 грн, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі 7 200,00 грн. Короткий зміст апеляційної скарги та рішення суду апеляційної інстанції У липні 2020 року ОСОБА_3, який не брав участі у розгляді справи, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на те, що він також є пайовиком СГВК "Слава", його як і інших пайовиків, не було залучено до участі у справі, тому це судове рішення порушує його права. Також суд неповно з'ясовав фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи. Ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року та додаткове рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року закрито. Апеляційний суд виходив із того, що після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 встановлено, що оскарженими судовими рішеннями питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, тому апеляційне провадження підлягає закриттю відповідно до пункту 3 частини 1 статті 362 ЦПК України. Аргументи учасників справи У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року, ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду за виключною підсудністю до Ківерцівського районного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що цей спір стосується всіх пайовиків СГВК "Слава" як співвласників майна, у зв'язку з чим позивач у суді першої інстанції заявляв клопотання про залучення до цієї справи третіх осіб на його стороні. Ухвалене рішення у цій справі не дає йому можливості відновити порушене право, як співвласника майна СГВК "Слава". Закриваючи провадження у цій справі апеляційний суд зробив висновок, який не відповідає фактичним обставинам, що спір стосується лише одного позивача. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 в частині оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2019 року та додаткового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року. В ухвалі Верховного Суду вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відзив представника ОСОБА_2 - Романюком Л. С. на касаційну скаргу залишено без розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відзив представника СГ ТОВ "Серпанок" - Романюком Л. С. на касаційну скаргу залишено без розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПКУкраїни учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПКУкраїни суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Отже, у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом у цій справі, просив стягнути в його користь 64 391,04 грн вартості майна та 50 000,00 грн моральної шкоди, яку обґрунтовував своїми душевними стражданнями та не зручностями, які йому були спричинені діями відповідачів, тобто діяв у власних інтересах. Суд першої інстанції з врахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу розглянув справу в межах майнових вимог позивача до відповідачів. Тому ухвалене судом рішення не впливає на права та інтереси ОСОБА_3, не позбавляє його можливості звернутись до суду з відповідним позовом на захист своїх прав та законних інтересів. ОСОБА_3 не навів аргументи, яким чином додаткове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь відповідачів судових витрат на професійну правничу допомогу порушує його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про закриття апеляційного провадження встановивши, що рішеннями суду першої інстанції не вирішувалося питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України, суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У травні 2021 року до Верховного Суду надійшли заяви представника ОСОБА _2 та СГ ТОВ "Серпанок" - адвоката Романюка Л. С. про стягнення витрат на правничу допомогу, в яких він просить стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та СГ ТОВ "Серпанок" витрати на правову допомогу в розмірі по 5 000,00 грн. Згідно з частиною першою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Відповідно до частини першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Отже, нормами процесуального закону не передбачено покладення витрат, пов'язаних з розглядом справи, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу, на осіб, які не брали участі у справі та скористались правом на апеляційне або касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: За таких обставин відсутні підстави для стягнення ОСОБА_3 витрат ОСОБА_2 та СГ ТОВ "Серпанок" на правничудопомогу. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Волинського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 листопада 2021 року м. Київ справа №599/64/18 провадження №61-11602св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Озернянська сільська рада Зборівського району Тернопільської області, голова зборів трудового колективу колишніх членів господарства Колективне сільськогосподарське підприємство "Озернянський" Редчук Андрій Іванович, треті особи: Зборівська районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, особи, які не брали участі у справі в суді першої інстанції: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Озернянської сільської ради Зборівського району Тернопільської області (далі - Озернянська сільська рада), голови зборів трудового колективу колишніх членів господарства Колективне сільськогосподарське підприємство "Озернянський" (далі - КСП "Озернянський ") Редчука А. І., треті особи: Зборівська районна державна адміністрація (далі - Зборівська РДА), Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про визнання нечинними та скасування рішень, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право колективної власності на землю, виданого 26 грудня 1996 року Озернянською сільською радою, КСП "Озернянський" стало власником 3 998,70 га земель, а він - співвласником земель колективної власності. Із земель колективної власності паюванню підлягало 3 713,50 га земель з видачею державних актів на право власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а решта - 285,20 га становили землі загального користування, в тому числі 71,50 га під виробничими будівлями, які залишилися у колективній власності. 24 лютого 2005 року зборами трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" прийнято рішення про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 276,45 га, в тому числі: сільськогосподарських угідь - 93,95 га (перелоги - 44,95 га; сіножаті - 20 га; пасовища - 27 га) ; під господарськими шляхами і прогонами - 56 га; під господарськими будівлями і дворами - 71,50 га; ліси і лісовкриті площі - 25 га; води - 19 га; відкриті землі без рослинного покриву - 2 га; забудовані землі - 7 га; відкриті та заболочені землі - 2 га; надано згоду на передачу земель державної власності, які перебували у постійному користуванні цього господарства, до земель запасу загальною площею 118 га; вирішено звернутися до Озернянської сільської ради з клопотанням погодити це рішення та з клопотанням до Зборівської РДА про надання дозволу на розробку проектно-технічної документації із землеустрою. Протокол зборів підписаний головою зборів Редчуком А. І. та секретарем Любунем В. І. За змістом протоколу зборів на них були присутні 798 осіб із загальної кількості членів 1 367 чоловік. Вважає зазначений протокол зборів недійсним, оскільки в ньому не вказане місце проведення зборів (єдиним місцем на дату проведення цих зборів (24 лютого 2005 року) могло бути лише приміщення сільського клубу, яке для таких цілей не надавалося) ; відсутній реєстр учасників зборів колишніх членів господарства; КСП "Озернянський" ніколи не існувало; підпис голови зборів засвідчено печаткою КСП "Озернянський"; Любунь В. Б. не був присутній на зборах, не обирався секретарем цих зборів і не підписував протокол загальних зборів. Крім того, він як член колгоспу був відсутній на зборах, оскільки про їх проведення йому, як і іншим співвласникам, не було відомо. Рішенням Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388 "Про передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський" до земель запасу", підписаним сільським головою Редчуком А. І. (далі - рішення №388), погоджено передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу загальною площею 279,95 га, в тому числі під господарськими будівлями і дворами 75 га. Редчук А. І. як член трудового колективу одночасно підписав і протокол зборів трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський". При цьому в рішеннях загальних зборів КСП "Озернянський" та Озернянської сільської ради є істотні відмінності щодо загальної площі земель колективної власності та площі земельної ділянки під господарськими будівлями і дворами, а саме: 276,45 га та 279,95 га і 71,50 га та 75 га. Таким чином, рішення №388 прийнято на підставі підробленого протоколу зборів трудового колективу колишніх членів КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року без рішення співвласників земель колективної власності та з відмінностями у площі земель колективної власності щодо земель запасу, а також з перевищенням наданих повноважень та з порушенням вимог законів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати нечинним та скасувати рішення зборів трудового колективу колишніх членів КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" загальною площею 276,45 га до земель запасу; визнати нечинним та скасувати рішення Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388. Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року у складі судді Чорної В. Г. позов задоволено. Визнано нечинним і скасовано рішення, оформлене протоколом зборів трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" загальною площею 276,45 га, які перебували у користуванні вказаного підприємства, до земель запасу. Визнано нечинним і скасовано рішення сесії Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 24 лютого 2005 року загальні збори членів трудового колективу не проводилися, а питання передачі земель, які перебували у власності КСП "Озернянський", не вирішувалося, що підтверджується показаннями чотирьох свідків. Суд зазначив, що при ліквідації КСП "Озернянський" державна реєстрація державного акта на право колективної власності на землю не скасована, законодавчого механізму передачі земель колективної форми власності до державної не існує, тому припинення колективної власності КСП "Озернянський" можливе лише в судовому порядку. У червні-липні 2019 року особи, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали апеляційні скарги на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року, посилаючись на те, що місцевим судом вирішено питання про їх права та обов'язки, оскільки вони є співвласниками частини спірної земельної ділянки, яка була передана до земель запасу на підставі оспорюваних позивачем рішень. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Вирішуючи спір, суд першої інстанції обмежився лише поясненнями чотирьох свідків. Позивач вважав себе співвласником земель колективної власності, які не були розпайовані, однак Земельним кодексом України, який набрав чинності у 2002 році, не передбачено колективної форми власності. Отримавши у 2003 році державний акт на право власності на земельну ділянку, позивач не порушував питання розпаювання земель колективної власності, які залишилися нерозпайованими. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 не був власником частини нерозпайованих земель колгоспу. Місцевий суд помилково вважав, що проведена в 1996 році реєстрація державного акта на право колективної власності на землю КСП "Озернянський", незважаючи на ліквідацію колгоспу, свідчить про існування колективної власності колгоспу - його членів на нерозпайовані землі. Та обставина, що Редчук А. І. підписав протокол зборів як голова зборів та рішення Озернянської сільської ради як сільський голова не дає підстав вважати їх незаконними, оскільки згідно зі списком до державного акта на право колективної власності він був членом колгоспу, а перебування його на виборній посаді сільського голови не припиняє його членства у колгоспі. Сама по собі відсутність доказів про те, що для проведення зборів надавалося приміщення клубу, яке могло вмістити значну кількість людей, оскільки збори відбувалися взимку, не може свідчити, що такі збори не проводилися. Позивач стверджував, що оскаржувані ним протокол та рішення підроблені, однак не заявляв клопотання про призначення почеркознавчої експертизи для визначення належності підписів зазначеним підписантам. Відмінності в оспорюваних рішеннях у площах землі не мають правового значення для вирішення спору, оскільки розпорядженням голови Зборівської РДА від 31 травня 2005 року №241 передано до земель запасу землі колективної власності у розмірах, зазначених у протоколі загальних зборів, а не в рішенні Озернянської сільської ради. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Разом з тим, переглянувши рішення суду першої інстанції по суті, апеляційний суд не встановив, чи вирішувалося цим судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки саме ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про скасування рішення суду першої інстанції. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що предметом позову у цій справі є правовідносини щодо передачі земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу. 27 березня 2018 року особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_2 звертався до суду першої інстанції із заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи, посилаючись на те, що прийняте судове рішення може вплинути на його права та законні інтереси. Однак місцевий суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання. Разом з тим встановлено, що у серпні 2017 року ОСОБА_1 звертався до Зборівського районного суду з іншим позовом (справа №599/1189/17) до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, ОСОБА_2, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Тернопільської районної державної адміністрації, Зборівської РДА про визнання недійсними наказів і реєстрації права власності на земельну ділянку. Свій позов у справі №599/1189/17 ОСОБА_1 мотивував тим, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2, відноситься до земель колективної власності колгоспу "Озернянський". Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 11 квітня 2019 року у справі №599/1189/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Таким чином, ухваливши оскаржуване рішення в цій справі, суд першої інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки з матеріалів справи вбачається, що з переданих до запасу земель, які перебували в користуванні колишнього колгоспу "Озернянський", заявникам надано у приватну власність земельні ділянки для ведення особисто селянського господарства. Оскільки суд першої інстанції розглянув справу без залучення до участі в ній вищезгаданих осіб як відповідачів, то наявні підстави для відмови в задоволенні позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, а рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 30, 140, 142 та пункту 7 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України у подібних правовідносинах. Крім того, апеляційний суд не дослідив та не дав оцінки зібраним у справі доказам. У серпні 2021 року Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області та представник ОСОБА_2 - адвокат Жеребецька І. О. подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Зборівського районного суду Тернопільської області. 02 серпня 2021 року справа №599/64/18 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Озернянської сільської ради від 14 жовтня 1995 року колгоспу "Озернянський" передано у колективну власність земельну ділянку площею 3 998,70 га землі в межах згідно з планом, а 26 грудня 1996 року видано державний акт на право колективної власності на землю серії ТР №30, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право колективної власності на землю за №28. На підставі розпорядження Зборівської РДА від 03 листопада 2003 року №632 пайовикам колгоспу "Озернянський", в тому числі ОСОБА_1, були видані державні акти на право власності на земельну ділянку площею 1,91 га. До та після видачі державних актів членами колгоспу не порушувалося питання про розпаювання решти нерозпайованих земель. 24 лютого 2005 року зборами трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" прийнято рішення, яким надано згоду на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 276,45 га, в тому числі: сільськогосподарських угідь - 93,95 га (з них: перелоги - 44,95 га; сіножаті - 20 га; пасовища - 27 га) ; під господарськими шляхами і прогонами - 56 га; під господарськими будівлями і дворами - 71,50 га; ліси і лісовкриті площі - 25 га; води - 19 га; відкриті землі без рослинного покриву - 2 га; забудовані землі - 7 га; відкриті та заболочені землі - 2 га; надано згоду на передачу земель державної власності, які перебували у постійному користуванні вищезгаданого господарства, до земель запасу загальною площею 118 га; вирішено звернутися до Озернянської сільської ради з клопотанням погодити дане рішення та з клопотанням до Зборівської РДА про надання дозволу на розробку проектно-технічної документації із землеустрою. На підставі зазначеного рішення 26 квітня 2005 року Озернянська сільська рада прийняла рішення №388 про передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні колишнього КСП "Озернянський", до земель запасу загальною площею 279,95 га, в тому числі 75 га під господарськими будівлями і дворами. Згідно із записами Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань КСП "Озернянський" не знайдено, а колгосп "Озернянський" зареєстровано 02 вересня1998 року і припинено його діяльність 26 грудня 2007 року. Предметом позову в цій справі є правовідносини щодо правомірності передачі земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу. В постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зазначено, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі №412/1277/2012 (провадження №61-3704св19) зроблено висновок про те, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Апеляційним судом також встановлено, що 27 березня 2018 року ОСОБА_2 звертався до суду першої інстанції із заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи, посилаючись на те, що прийняте судове рішення може вплинути на його права та законні інтереси. Однак ухвалою, внесеною до журналу судового засідання, місцевий суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання. Разом з тим у серпні 2017 року ОСОБА_1 звертався до Зборівського районного суду з іншим позовом (справа №599/1189/17) до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, ОСОБА_2, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Тернопільської РДА, Зборівської РДА про визнання недійсними наказів і реєстрації права власності на земельну ділянку. Свій позов у справі №599/1189/17 ОСОБА_1 мотивував тим, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2, відноситься до земель колективної власності колгоспу "Озернянський". Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 11 квітня 2019 року у справі №599/1189/17, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Отже, рішенням суду першої інстанції в цій справі вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки з переданих до запасу земель, які перебували у користуванні колишнього колгоспу "Озернянський", заявникам надано у приватну власність земельні ділянки для ведення особисто селянського господарства, про що свідчать копії Витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. За теоретичним визначенням "відповідач" - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. Згідно з частинами першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову. Позивачем не заявлялося клопотання про залучення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до участі у справі як співвідповідачів, хоча вони є власниками частини земельної ділянки, яка була передана до земель запасу на підставі оспорюваних ОСОБА_1 рішень загальних зборів господарства та сільської ради. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. В цій справі суд апеляційної інстанції в силу покладених на нього процесуальним законом повноважень був позбавлений можливості визначити суб'єктний склад учасників справи та, встановивши, що у справі не залучено як відповідачів всіх осіб, які мають відповідати за пред'явленими вимогами, обґрунтовано скасував рішення місцевого суду та відмовив в задоволенні позову з таких підстав. При цьому суд правильно не оцінював та не встановлював обставин справи щодо правомірності передачі земель колективної власності, які перебували в користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовомз правильно визначеним ним суб'єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог, які відповідатимуть передбаченому законом способу захисту відповідного права або законного інтересу. Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 30, 140, 142 та пункту 7 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд не вирішував спір по суті, а відмовив у задоволенні позову у зв'язку з незалученням до участі в цій справі як відповідачів всіх осіб, які мають відповідати за пред'явленими вимогами. Тому з урахуванням установлених судом апеляційної інстанції обставин порушення місцевим судом норм процесуального права була відсутня необхідність для застосування вищевказаних норм земельного законодавства. Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці. При цьому касаційна скарга не містить посилань на неправильність висновку суду апеляційної інстанції про вирішення місцевим судом питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а Верховним Судом не встановлено передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №520/15951/18 провадження №61-13225св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Єфімовою Ларисою Яківною, на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року, ухвалене у складі судді Сарат Н. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та витребування майна із незаконного володіння у добросовісного набувача. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником транспортного засобу "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2. Під час його тривалого перебування разом із дружиною за межами України, а саме 03 серпня 2018 року, його автомобіль перереєстровано на ОСОБА_3 шляхом підробленої довіреності. До злочину причетний ОСОБА_4 - син його дружини, який, скориставшись їхньою відсутністю, заволодів його документами, виготовив підроблений паспорт, у якому були зазначені його особисті дані, та переоформив вказаний автомобіль на ОСОБА_2. Згоди на відчудження належного йому транспортного засобу він не надав. 16 жовтня 2018 року викрадений автомобіль під керуванням ОСОБА_2 затримано співробітниками поліції у м. Кривий Ріг, тимчасово вилучено у ході огляду та поміщено на автомайданчик Саксаганського ВП Криворізького ВП ГУНП у Дніпропетровській області. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, та витребувати його із незаконного володіння у добросовісного набувача. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів шахрайського заволодіння його автомобілем. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів своїх позовних вимог. При цьому апеляційний суд посилався на те, що наявність кримінального провадження не є доказом шахрайського заволодіння автомобілем, оскільки на час розгляду справи ОСОБА_4 не було визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, а доводи ОСОБА_1 про шахрайське заволодіння його автомобілем будь-якими належними доказами не підтверджені. Крім того, позивач не порушував питання щодо визнання довіреності як правочину недійсним, а заяви ОСОБА_1 щодо скасування довіреностей не містять його посилання щодо їх незаконності. Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 на час придбання вказаного транспортного засобу не знав і не міг знати про можливе зловживання довірою, можливе шахрайство чи недобросовісність набуття попередніх власників чи повірених. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У вересні 2020 року ОСОБА_1 в особі адвоката Єфімової Л. Я. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він не мав наміру відчужувати автомобіль, при оформленні довіреності був відсутній на території України, дані, зазначені у довіреності, не відповідають оригіналу його паспортуа, фото паспортного документа, яке використовувалось при виготовленні довіреності, є таким, що не відповідає зображенню оригінального паспорта. Досудовим слідством у кримінальному провадженні №12018161500002170 встановлені обставини шахрайського заволодіння належним йому автомобілем, у той час як він перебував за межами України. Крім того, 03 грудня 2018 року ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України, та оголошено його у розшук, на що суди уваги не звернули. При цьому суди не взяли до уваги заяву ОСОБА_4 про визнання вини у вчиненні злочину. Факт того, що ОСОБА_4 переховується від слідства, що унеможливлює передачу справи до суду, не може бути підставою для відмови у задоволенні його позовних вимог. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні його вимог, не надали належної правової оцінки сукупності доказів, які містяться в матеріалах справи, зокрема достовірності реквізитів у довіреності, його доводам щодо звернення до правоохоронних органів із заявою про протиправні дії щодо нього у зв'язку з видачею довіреності й відчуження належного йому майна, факту порушення кримінальної справи за фактом шахрайства. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що він не порушував питання про визнання довіреності недійсною, не врахував, що довіреність, яка видана на підставі підроблених документів, що встановлено слідством, та на підставі якої відчужено автомобіль, є нікчемною, а тому не потребує додаткового визнання її недійсною. Підставами касаційного оскарження рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19), від 13 травня 2020 року у справі №201/17964/15-ц (провадження №61-10082св18), від 05 грудня 2018 року у справі №752/2124/16-ц (провадження №61-20676св18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 19 червня 2009 року ОСОБА_1 придбав та 24 червня 2009 року зареєстрував автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.03 серпня 2018 року автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, в Регіональному сервісному центрі МВС в Одеській області перереєстровано на ОСОБА_3 08 серпня 2018 року вказаний автомобіль перереєстровано на ОСОБА_5 09 серпня 2018 року від дружини позивача ОСОБА_6 надійшла заява до Шевченківського відділення поліції Приморського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, у якій вона просить прийняти міри щодо її сина ОСОБА_4, який в період з березня по липень 2018 року, шляхом вільного доступу, незаконно заволодів автомобілем марки "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, чим спричинив їй майнову шкоду. 28 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М. із заявою про скасування довіреності від 03 серпня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №2824, та довіреності від 30 липня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №2750, на ім'я ОСОБА_4 28 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Таранської А. М. із заявою про скасування довіреності від 30 липня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №5000, на ім'я ОСОБА_4. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. ЦК України передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Відтак особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач наполягав на тому, що спірне майно вибуло з його власності поза його волею, оскільки довіреності, на підставі яких відчужений належний йому автомобіль, він не видавав, адже станом на час їх видачі він перебував за межами України. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів шахрайського заволодіння його автомобілем. З таким висновком апеляційного суду колегія суддів не погоджується, з огляду на таке. Так, розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема, чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо. У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею, внаслідок злочинних дій. 09 серпня 2018 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження №12018161500002170 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України. Досудовим розслідуванням установлено, що у громадянина ОСОБА_4 у липні 2018 року, більш точного часу слідством не встановлено, виник злочинний план, направлений на незаконне заволодіння автомобілем марки "SKODA Super Elegance" 1,8 TSI/ НОМЕР_3, кузов НОМЕР_4, реєстраційний номер НОМЕР_5, 2009 року випуску, який належить на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_6, ОСОБА_1. Так, приступивши до реалізації свого злочинного плану, направленого на власне незаконне збагачення шляхом незаконного заволодіння транспортним засобом, переслідуючи корисний мотив, усвідомлюючи протиправний характер своїх діянь, передбачаючи їх наслідки та бажаючи їх настання, ОСОБА_4 вступив у злочинну домовленість з невстановленою слідством особою, яка 30 липня 2018 року звернулась до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М. та представилась ОСОБА_1, який на той час перебував за кордоном, надав паспорт громадянина України на ім'я потерпілого ОСОБА_1 та оформив довіреність на ОСОБА_4 з правом користування та розпорядження вказаним автомобілем, яку посвідчено приватним нотаріусом Ярош О. М. На підставі зазначеної довіреності від 02 серпня 2018 року ОСОБА_4 в ТЦС 5141 відновив свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу "SKODA Super Elegance" 1.8, д/н НОМЕР_5, як втрачене та отримав нове свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_7 на вказаний автомобіль. Надалі 03 серпня 2018 року невстановленою особою було повторно оформлено довіреність на ОСОБА_4, у якій зазначено нове свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на зазначений автомобіль. Продовжуючи реалізацію свого злочинного плану, ОСОБА_4, отримавши довіреність на право користування та розпорядження автомобілем, разом із невстановленою особою, проник до гаражного приміщення № НОМЕР_8, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у якому перебував автомобіль "SKODA Super Elegance", та незаконно заволодів ним з метою його відчуження і цього ж дня, 03 серпня 2018 року, ОСОБА_4 знайшов покупця, яким виявився ОСОБА_3, та продав автомобіль ОСОБА_3. Також досудовим розслідуванням встановлено, що громадянин ОСОБА_1 у період із березня 2018 року по 11 серпня 2018 року був відсутній на території України, що підтверджується відповідними відмітками у закордонному паспортному документі, отже, перереєструвати транспортний засіб 03 серпня 2018 року у місті Одесі не міг, а також у цей день не міг оформити вказану довіреність. 03 грудня 2018 року ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні, кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України, за кваліфікуючими ознаками - незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало великої матеріальної шкоди. Постановою слідчого СВ Шевченківського ВП Приморського ВП у м. Одесі ГУПН в Одеській області від 03 грудня 2018 року оголошено розшук підозрюваного ОСОБА_4. Суд апеляційної інстанції належним чином не встановив обставин справи, не надав належної правової оцінки доводам і доказам позивача, не врахував обставин, які встановлені досудовим розслідуванням, зокрема, що ОСОБА_1 у період із березня 2018 по 11 серпня 2018 року був відсутній на території України, що підтверджується відповідними відмітками у закордонному паспортному документі, отже перереєструвати транспортний засіб 03 серпня 2018 року у місті Одесі він не міг, а як і не міг у цей день оформити довіреність. Крім того, посилаючись на те, що позивач не порушував питання про визнання довіреності недійсною, апеляційний суд не врахував, що позивач у позовній заяві зазначив той факт, що довіреність він не видавав, як підставу позову про визнання права власності та витребування майна із незаконного володіння у добросовісного набувача. З огляду на правовідносини, які склались між сторонами до предмета доказування у цій справі належить з'ясування питання чи підписував позивач довіреність, на підставі якої відчужений спірний автомобіль. Частиною першою статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Якщо дослідження обставин, які входять до предмета доказування потребує спеціальних знань, належним доказом є висновок експерта. Проте, суд не роз'яснив учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування та які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою, що у довіреності від 30 липня 2018 року, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважує ОСОБА_4 представляти його інтереси як власника перед усіма фізичними та юридичними особами, у тому числі і з питань продажу та підписання договорів у регіональному сервісному центрі при МВС України, з усіх питань, пов'язаних із вчиненням правочинів щодо розпорядження та експлуатації належним йому на праві особистої власності автомобілем, зазначений паспорт ОСОБА_1 - серія НОМЕР_9, виданий Київським РВ у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області 23 грудня 2016 року (а. с. 23, т. 1), у той час як згідно з копією паспорта ОСОБА_1, яка міститься в матеріалах справи (а. с. 9, т. 1), паспорт виданий Київським РВ ОМУ ГУДМС України в Одеській області 09 липня 2009 року, серія НОМЕР_10. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, висновки апеляційного суду не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону. На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Єфімовою Ларисою Яківною, задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року керівник Черкаської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Черкаській області), ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Лоза- 7" (далі - ТОВ "Лоза-17"), приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А., про визнання протиправним та скасування наказу, витребування земельної ділянки із чужого володіння. Позовна заява мотивована тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району, за межами населеного пункту. На підставі вказаного наказу державним реєстратором виконавчого комітету Будищенської сільської ради Черкаського району Мацепою О. С. винесено рішення від 30 вересня 2016 року №31643320 про реєстрацію речового права за ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку. 29 вересня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис за №16660390 про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. Вважає, що наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ в частині надання ОСОБА_2 у власність зазначеної земельної ділянки підлягає визнанню протиправним та скасуванню, оскільки не відповідає вимогам чинного земельного законодавства, зокрема: в частині неможливості перебування земель, зайнятих прибережними захисними смугами у приватній власності; в частині порушення порядку встановлення цільового призначення земельної ділянки; відсутності погодження проекту із землеустрою центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства; відсутності погодження проекту із землеустрою структурним підрозділом обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища; не проведення обов'язкової експертизи землевпорядної документації. Відповідно до листа Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11 земельна ділянка з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 розташована поблизу водного об'єкту, який пов'язаний із Кременчуцьким водосховищем та має гідрологічний вилив водосховища, а тому до нього застосовуються вимоги статтей 4, 85-89 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статтей 58-61 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Прибережна захисна смуга на водному об'єкті, що фактично межує із земельною ділянкою, відведеною у приватну власність ОСОБА_2, становить 100 м від нормального підпірного рівня Кременчуцького водосховища (81,00 мБс). Згідно проведених ДП "Черкаський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" обмірів, земельна ділянка з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 частково, площею 0,7404 га, входить до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища, а відстань від урізу води до меж земельної ділянки складає 49,31 м. Отже, спірна земельна ділянка має у своєму складі землі водного фонду - прибережену захисну смугу Кременчуцького водосховища. Приймаючи оспорюваний наказ від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, ГУ Держгеокадастру в Черкаській області зобов'язане було провести належну перевірку в частині можливості відведення у приватну власність спірної земельної ділянки, а з урахуванням відомостей про склад земель, вирішити питання про винесення в натуру меж та розмірів прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та лише після цього безоплатно передати у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, адже землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. На підставі договору купівлі-продажу від 04 травня 2017 року №4122, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., речове право на земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, перейшло до ОСОБА_1. У подальшому, на підставі протоколу установчих зборів ТОВ "Лоза-17" від 30 травня 2017 року №2 та акту приймання-передачі земельної ділянки від 30 травня 2017 року, земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, включено до статутного фонду ТОВ "Лоза-17". На підставі протоколу зборів ТОВ "Лоза-17" від 14 листопада 2017 року №3 та акту приймання-передачі земельної ділянки від 14 листопада 2017 року спірну земельну ділянку виключено із статутного фонду ТОВ "Лоза-17" та за ОСОБА_1 знову зареєстроване відповідне речове право на підставі рішення державного реєстратора реєстру речових прав на нерухоме майно виконавчого комітету Свидівоцької сільської ради Черкаського району Черкаської області Дудіною-Богдановою К. О. від 16 листопада 2017 року №38157834 із одночасною реєстрацією за ОСОБА_1 права власності №23390718 від 14 листопада 2017 року. Вказував, що на підставі частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" діє у інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу, вважаючи дії ГУ Держгеокадастру у Черкаській області щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 такими, що порушують інтереси держави. Пред'явлення даного позову спрямоване на відновлення порушеного права держави на землі водного фонду, суспільної рівноваги та забезпечення конституційного права кожного громадянина користуватися землями водного фонду (зайнятими прибережною захисною смугою) у встановлений законом спосіб. Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту; витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації вказану земельну ділянку та стягнути з відповідачів судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 13 березня 2020 року у складі судді Суходольського О. М. у задоволенні позову керівника Черкаської місцевої прокуратури відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що межі Кременчуцького водосховища, захисної чи прибережної смуги в натурі не встановлені, а спірна земельна ділянка розташована поблизу водного об'єкта - правої притоки р. Вільшанка, яка згідно з положеннями статті 79 ВК України відноситься до малих річок з площею водозабору 1330 кв. км. Суд вказав, що положеннями ВК України та ЗК України передбачено, що прибережні захисні смуги уздовж урізу води для малих річок встановлюються шириною 25 м, а згідно з даними проекту землеустрою на спірну земельну ділянку вказана відстань до водного об'єкта дотримана. Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що позивачем не доведено протиправність та необхідність скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку. Також суд вважав необґрунтованою та безпідставною вимогу позивача про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації, оскільки згідно з чинним законодавством Черкаській обласній державній адміністрації не підвідомчі землі для ведення особистого селянського господарства, а цільове призначення спірної земельної ділянки не змінено. До моменту передачі земельної ділянки ОСОБА_2 компетентним органом щодо розпорядження спірною земельною ділянкою було Головне управління Держгеокадастру. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Черкаської області задоволено. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 13 березня 2020 року скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту. Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, прийнято з порушенням вимог законодавства, у зв'язку із чим підлягає визнанню протиправним та скасуванню. Також судом зазначено, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 49,31 м від урізу води Кременчуцького водосховища, тобто земельна ділянка відноситься до земель водного фонду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16 та від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 та постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі №922/901/17, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №707/2051/19 із Черкаського районного суду Черкаської області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції зроблені на підставі неналежних доказів, спірна земельна ділянка була сформована із сільськогосподарських угідь, а не із земель водного фонду, будь-які рішення компетентних органів, які б вказували про фактичну наявність у складі земельної ділянки, яка підлягала відведенню ОСОБА_2, земель водного фонду (прибережної захисної смуги), відсутні. Зазначав, що прокурор, фактично не погоджуючись із розпорядженням Черкаської районної державної адміністрації від 21 жовтня 2011 року №284, вказуючи на його протиправність щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, не навів будь-яких даних щодо оскарження цього розпорядження та/або рішень судів, прийнятих за результатом такого оскарження. Вважав, що ОСОБА_2 правомірно отримала у власність спірну земельну ділянку, що підтверджено, зокрема, постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 26 червня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем земельної ділянки за відплатним договором. Вказував, що розпорядником земель сільськогосподарського призначення, до яких відноситься і спірна земельна ділянка, є ГУ Держгеокадастру, а не Черкаська обласна державна адміністрація, як вважає прокурор. Також звертав увагу на те, що ціна позову у справі визначена ФОП ОСОБА_3, який не має статусу суб'єкта оціночної діяльності у сфері оцінки земель відповідно до Закону України "Про оцінку земель", тому не може виконувати роботи з експертної грошової оцінки земельних ділянок. Крім того, зазначав, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, у якому заявник фактично підтримав доводи касаційної скарги ОСОБА_1. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що наказом Головного управління Держземагентства у Черкаській області від 22 серпня 2014 року №23-2878/14-14-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області за межами населеного пункту, площею 1,000 га, та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (а. с. 225, т. 1). 20 квітня 2015 року Управлінням Держземагентства у Черкаському районі Черкаській області погоджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, площею 1,0000 га, яка розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаській області, за межами населеного пункту (а. с. 164-165, т. 2). Листом Головного управління Держземагентства у Черкаській області від 15 вересня 2015 року №2634/0/300-15 відмовлено ОСОБА_2 у затвердженні проекту землеустрою про відведення у приватну власність вказаної земельної ділянки з тих підстав, що земельна ділянка,1,0000 га, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, яка знаходиться в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, на підставі розпорядження Черкаської районної державної адміністрації від 21 жовтня 2011 року №284 відноситься до земель загального користування, які перебувають у віданні сільських, селищних, міських рад, що унеможливлювало, на думку Головного управління Держземагентства в Черкаській області, відведення даної земельної ділянки у власність. ОСОБА_2 оскаржила вказане рішення Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області до Черкаського окружного адміністративного суду та постановою суду від 26 травня 2016 року у справі №823/247/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено частково; визнано протиправними дії та рішення Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області щодо відмови у затвердженні проекту відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, площею 1,0000 га, кадастровий номер 7124981500:01:001:2205, та зобов'язано ГУ Держгеокадастру у Черкаській області розглянути заяву ОСОБА_2 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення її у приватну власність. У порядку виконання вказаного судового рішення 20 вересня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Черкаській області винесено наказ №23-9309/14-16-СГ, яким надано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1,0000 га (кадастровий номер 7124981500:01:001:2205) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаській області, за межами населеного пункту (а. с. 35-42, т. 1; а. с. 125-129, т. 2). У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 04 травня 2017 року №4122, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., речове право на земельну ділянку за кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, що розташована в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, перейшло до ОСОБА_1, який на даний час є власником вказаної земельної ділянки (а. с. 20-21, т. 1). Згідно листа Державного агентства водних ресурсів України від 18 вересня 2019 року №1431/03/10-23-19 земельна ділянка, площею 1,0 га (кадастровий номер 7124981500:01:001:2205) розташована поблизу водного об'єкта - правої притоки р. Вільшанка, яка згідно положень статті 79 ВК України відноситься до малих річок, з площею водозабору1330 кв. км (а. с. 185, т. 1). Водночас на підтвердження того, що спірна земельна ділянка частково займає прибережну захисну смугу Кременчуцького водосховища, позивачем надано докази, зокрема, копію акту обстеження земельної ділянки, площею 7,0 га, із земель загального користування (штучне водосховище) в адмінмежах Будищенської сільської ради, за межами населеного пункту, від 30 вересня 2011 року, згідно якого комісія провела обстеження вказаної земельної ділянки та вважала за доцільне перевести її до земель загального користування (сіножаті) із земель загального користування (штучні водосховища). При цьому, начальником Черкаського регіонального управління водних ресурсів було погоджено вказаний акт за умови збереження прибережної захисної смуги відповідно до статті 88 ВК України без зміни цільового призначення фактичних земель водного фонду (під водою) (а. с. 46-48, т. 1). У листі Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11 зазначено, що відповідно до графічного відображення (а. с. 62, т. 1) водний об'єкт пов'язаний із Кременчуцьким водосховищем та має гідрологічний вилив водосховища, а тому до нього застосовуються вимоги статтей 4, 85-89 ВК України та статтей 58-61 ЗК України, відповідно до яких прибережна захисна смуга складає 100 м від нормального підпірного рівня НПР 81,0 мБС (а. с. 63, т. 1). Відповідно до листа-відповіді Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 26 вересня 2019 року №621/11, за розрахунками під час проектування та будівництва площа Кременчуцького водосховища складає 2252 кв. км, будь-яка технічна документація, яка б визначала межі водосховища адміністративних одиниць населених пунктів, відсутня. Внутрішньою межею прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища є лінія нормального підпірного рівня (НПР 81,0 мБС) (а. с. 187, т. 1). Згідно графічного зображення із зазначенням геодезичних обмірів спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) по визначенню геодезичних координат точок зовнішньої межі, спірна земельна ділянка розташована на відстані 49,31 м від лінії нормального підпірного рівня (відмітка 81,00 мБС) Кременчуцького водосховища (а. с. 74, т. 1). Згідно листа Черкаського управління захисних масивів Дніпровських водосховищ від 25 листопада 2019 року №742/13, до введення в експлуатацію (1975 рік) захисних споруд Вільшанського захисного масиву, під час проходження весняних повеней та літніх паводків, затоплювались значні площі земель (більше 9000 га) та ряд населених пунктів (Мошни, Байбузи, Березняки, Тубільці, Первомайське, Софіївка, Станіславчик, Хрещатик, Межиріч, Михайлівка). Після введення в експлуатацію захисних споруд (Вільшанської насосної станції з продуктивністю 40,0 м2/год та захисної дамби довжиною 11,22 км) зазначена проблема була знята і р. Вільшанка та її заплава були відмежовані від впливу Кременчуцького водосховища. При досягненні нормального підпірного рівня водосховища (НПР) 81,0 мБС перепад відміток між р. Вільшанка в аванкамері насосної станції та Кременчуцьким водосховищем складає 1,3-1,8 м. Тобто, розмежуванням вважається Вільшанська дамба з насосною станцією, що також зазначено на схемі паспорта Кременчуцького водосховища (а. с. 4, т. 2). Згідно листа Управління екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації від 04 липня 2019 року №02/10-02-18/1558/02/10-02-17 за період з 01 червня 2013 року по 04 липня 2019 року висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205 управлінням не видавався (а. с. 60, т. 1), а відповідно до листа Державного агентства водних ресурсів України від 19 квітня 2019 року №2257/3/4/11-19 проект землеустрою спірної земельної ділянки Держводагенством не погоджувався (а. с. 57, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 м. Згідно з пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу) надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин та втратив чинність 28 липня 2017 року), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, з урахуванням наведених вище приписів, а також наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, встановив належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги, оскільки вона частково, площею 0,7404 га, входить до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища, а відстань від урізу води до меж земельної ділянки складає 49,31 м. Апеляційним судом досліджено докази, надані позивачем на підтвердження того, що спірна земельна ділянка частково займає прибережну захисну смугу Кременчуцького водосховища, зокрема, акт від 30 вересня 2011 року, затверджений розпорядженням першого заступника голови Черкаської районної державної адміністрації 21 жовтня 2011 року №284, обстеження земельної ділянки площею 7,0 га, із земель загального користування (штучне водосховище) в адмінмежах Будищенської сільської ради, за межами населеного пункту, у якому наявне зауваження начальника Черкаського регіонального управління водних ресурсів щодо необхідності збереження прибережної захисної смуги відповідно до статті 88 ВК України без зміни цільового призначення фактичних земель водного фонду (під водою) (а. с. 46-48, т. 1). Також судом апеляційної інстанції досліджено листи Черкаського регіонального управління водних ресурсів від 19 червня 2019 року №424/11, від 26 вересня 2019 року №621/11, від 25 листопада 2019 року №742/13 (а. с. 63, 187, т. 1; а. с. 4, т. 2), із яких убачається, що розмежуванням водних об'єктів р. Вільшанка та Кременчуцького водосховища є Вільшанська дамба з насосною станцією, яка знаходиться значно нижче спірної земельної ділянки (а. с. 62, т. 1). Тому водний об'єкт, поблизу якого розташована земельна ділянка, є саме Кременчуцьким водосховищем із прибережною захисною смугою 100 м відповідно до статті 88 ВК України. Згідно графічного зображення із зазначенням геодезичних обмірів спірної земельної ділянки остання розташована на відстані 49,31 м від лінії нормального підпірного рівня (відмітка 81,00 мБС) Кременчуцького водосховища (а. с. 74, т. 1), що є порушенням водного законодавства України. Належних доказів та допустимих доказів, окрім листа Державного агентства водних ресурсів України від 18 вересня 2019 року №1431/03/10-23-19, на спростування наведеної інформації відповідачами суду не надано. За змістом статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки: природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, земельної ділянки, розташованої на території чи в межах об'єкта природно-заповідного фонду або в межах прибережної захисної смуги, підлягає також погодженню з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері охорони навколишнього природного середовища, структурним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища; водного фонду підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань водного господарства. Судом апеляційної інстанції встановлено, що проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, яка відноситься до прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та належить до водного фонду, не був погоджений у встановленому законом порядку, що підтверджується листами Управління екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації від 04 липня 2019 року та Державного агентства водних ресурсів України від 19 квітня 2019 року (а. с. 57, 60, т. 1). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, з огляду на встановлені апеляційним судом фактичні обставини справи, колегія суддів вважає правильним висновок суду про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_2 відбулася з порушенням норм ЗК України, ВК України, а тому відповідний оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, є протиправним та підлягає скасуванню. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном та може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції "). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України"). Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не був дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку усіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 20 вересня 2016 року №23-9309/14-16-СГ, яким відведено у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 7124981500:01:001:2205, загальною площею 1,0000 га, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту, є протиправним та підлягає скасуванню, спірна земельна ділянка підлягає поверненню у власність Черкаської обласної державної адміністрації. Апеляційний суд виходив із того, що оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, право розпорядження даною земельною ділянкою на підставі статті 122 ЗК України надано Черкаській обласній державній адміністрації. Тому позовна вимога про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації є ефективним способом захисту порушеного права та підлягає задоволенню. Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для витребування земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)). При цьому Верховний Суд враховує здійснену судом апеляційної інстанції оцінку дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянки законному володільцеві. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що земельна ділянка відновиться до земель водного фонду та належить до державної власності, право розпоряджання якою на підставі статті 122 ЗК України надано Черкаській обласній державній адміністрації. З огляду на те, що порушення інтересів обласної державної адміністрації відбулося внаслідок прийняття органом державної влади, який є одним зі співвідповідачів, незаконного наказу, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави в особі обласної державної адміністрації, яка є власником земельної ділянки. Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів обласної державної адміністрації, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, серед іншого, наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, на підставі якого ОСОБА_2 набула у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища та відноситься до земель водного фонду, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо вказаної земельної ділянки та згідно положень статті 56 ЦПК України набув статусу позивача. Вказане узгоджується зі висновком, який висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16 та від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 та постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі №922/901/17, не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення у справі, яка переглядається, не суперечить висновкам, викладеним у вказаних постановах. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, постанова апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №515/1060/19 провадження №61-7297св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І.,Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний реєстратор Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області Крутова Ольга Анатоліївна, про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року, ухвалені суддею Тимошенком С. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, який у подальшому уточнила, посилаючись на те, що вона з 2002 року по 01 липня 2007 року проживала із ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 01 липня 2007 року по 07 вересня 2018 року перебувала із ним у зареєстрованому шлюбі. За цей час вони побудували нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочинку, розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, які було зареєстровано за ОСОБА_2. Перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1, ОСОБА_2 разом із сином від першого шлюбі - ОСОБА_3 заснували товариство з обмеженою відповідальністю "Буджак 2018" (далі - ТОВ "Буджак 2018 ") до статутного капіталу якого ОСОБА_2 без згоди дружини передав зазначені вище нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочинку. В подальшому це майно було виведено із статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018" та зареєстровано за ОСОБА_3. Посилаючись на те, що відчуження спільного сумісного майна подружжя шляхом внесення його до статутного капіталу товариства відбулось без її згоди, а також на те, що їхня неповнолітня дочка залишилась проживати із нею, позивачка просила: визнати недійсним рішення про передачу будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні до статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018", викладене у протоколі №1 загальних зборів власників ТОВ "Буджак 2018" від 19 квітня 2018 року; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на це майно за ТОВ "Буджак 2018"; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 це майно; у порядку поділу майна визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини зазначеного майна. Короткий зміст судових рішень Заочним рішенням Татарбунарським районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано рішення про передачу до статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018" будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні, розташованих по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, недійсним. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності на це майно за ТОВ "Буджак 2018". Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 вказаний будинок відпочинку та нежитлову будівлю їдальні. У порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні. Вирішено питання розподілу судових витрат. Додатковим рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов'язанні з наданням професійної правничої допомоги у розмірі 29 760 грн. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року заочне рішення Татарбунарським районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року та додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте було відчужено ним без її згоди, що є підставою для визнання правочинів щодо такого відчуження недійсними та повернення цього майна. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У квітні 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на заочне рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того ОСОБА_2 посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки, на його думку, судом порушені вимоги, встановлені статтею 280 ЦПК України щодо можливості ухвалення заочного рішення. Також заявник зазначив, що ухвалюючи додаткове рішення про стягнення судових витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги, суд першої інстанції не врахував, що такий розмір заявлених витрат на правову допомогу не є співмірним та розумним. Доводи інших учасників справи У червні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому послався на обґрунтованість касаційної скарги ОСОБА_5. Крім того, у червні 2021 року надійшов відзив ОСОБА_1, в якому вона посилалася на законність та обґрунтованість судових рішень та просила залишити їх без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_5 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п'яти суддів. У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала клопотання про розгляд справи з викликом сторін. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у цій справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 необхідно відмовити. Обставини справи, встановлені судами З 01 липня 2007 року по 07 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 28 квітня 2009 року за ОСОБА_6 визнано право власності на 5%, а за ОСОБА_2 на 95% (відповідно до договору на участь у сумісному будівництві від 14 квітня 2008 року) будинку відпочинку корисною площею 96,1 кв. м та їдальні корисною площею 99,1 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 відповідно, на території курортної зони "Расєйка" Приморської сільської ради Татарбунарського району Одеської області. 19 травня 2009 року ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу відчужив належні йому 5/100 часток будинку відпочинку та їдальні ОСОБА_2. Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за №120377408 підтверджується, що ФОП ОСОБА_2 є орендатором земельної ділянки, кадастровий номер 12508 3900:02:002:0424, розташованої по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування об'єктів рекреаційного призначення, для будівництва експлуатації та обслуговування їдальні та будинку відпочинку. 20 квітня 2018 року протоколом №1 загальних зборів учасників ТОВ "Буджак 2018" було затверджено статут цього товариства, відповідно до якого статутний капітал складає 200 тис. грн, що формується наступним чином: ОСОБА_3 вносить до статутного капіталу 100 тис. грн. грошовими коштами (50% статутного капіталу), а ОСОБА_2 формує свою частину статутного капіталу (також 50%) шляхом внесення нерухомого майна, а саме вносить до статутного капіталу зазначені вище нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочину. Актом приймання-передачі майна від 24 квітня 2018 року підтверджується, що ОСОБА_2 передав майно, а саме нежитлову будівлю їдальні загальною площею 99.1 кв. м та будинок відпочинку площею 96,1 кв. м, а ТОВ "Буджак 2018" прийняло вказане майно до статутного капіталу. 02 травня 2018 року ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_1 договір оренди будівлі відпочинку та нежитлового приміщення їдальні, розташованих по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2. З протоколу №2 загальних зборів учасників (засновників) ТОВ "Буджак 2018" від 18 червня 2018 року та акта приймання-передачі від тієї ж дати вбачається, що ОСОБА_3 виведено із складу засновників ТОВ "Буджак 2018" та передано йому пропорційно його частці в статутному капіталі нежитлову будівлю їдальні загальною площею 99.1 кв. м, та будинок відпочинку загальною площею 96.1 кв. м. Відповідно до звіту про незалежну оціночну вартість, виготовленого ТОВ "Імперіал-777" від 08 серпня 2019 року на замовлення ОСОБА_1, вартість спірних будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні, розташованих по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 складає 2 794 859 грн. 16 жовтня 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб внесено записи про державну реєстрацію припинення юридичної особи - ТОВ "Буджак 2018". Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадах: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 листопада 2020 року у справі №922/88/20 (провадження №12-59гс20) вказала, що справи у спорах щодо правочинів незалежно від їх суб'єктного складу, які стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов'язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов'язків є їх тісний зв'язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов'язків можуть врегулювати свої відносини, пов'язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов'язки на іншу особу їх носії не можуть. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов'язків, які тісно пов'язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб. Оскарженим позивачем протоколом №1 загальних зборів засновників ТОВ "Буджак 2018" не регулюються сімейні права та обов'язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах. Справа у спорі про визнання недійсним протоколу загальних зборів засновників товариства, яким, у тому числі, затверджено статутний капітал товариства, а також інші вимоги позивача, які випливають із дійсності цього протоколу, мають розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України. До схожого за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (провадження №12-71гс20). Наведеного суди першої та апеляційної інстанції не врахували та розглянули справу із порушенням предметної юрисдикції, що є підставою для скасування судових рішень та постановлення ухвали про закриття провадження у справі, у зв'язку з тим, що справа не підсудна цивільному судочинству. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Разом з тим, колегія суддів Касаційного цивільного суду роз'яснює ОСОБА_1 її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Керуючись статтями 400, 402, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний реєстратор Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області Крутова Ольга Анатоліївна, про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ спільного майна подружжя закрити. Роз'яснити ОСОБА_1 її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2021 року м. Київ справа №278/3528/19 провадження №61-1536св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Ляховим Олександром Володимировичем, на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року у складі судді Дубовік О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Шевчук А. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив витребувати у товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" (далі - ТОВ "Агро-Юніверсал") з незаконного користування земельну ділянку, яку він успадкував відповідно до заповіту, складеного ОСОБА_2. У подальшому 11 березня 2020 року змінив предмет позову та просив припинити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно обтяження земельної ділянки площею 1,8391 га, яка знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Вересівська сільська рада, кадастровий номер 1822081200:01:000:0265, відповідно договору оренди землі №35, який укладено між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" 01 березня 2014 року, номер запису 30068559, дата державної реєстрації договору 14 липня 2014 року. Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником зазначеної земельної ділянки, яку успадкував після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яка за життя передала її в оренду відповідачу за договором оренди від 01 березня 2014 року. Посилаючись на те, що строк дії договору оренди закінчився 01 березня 2019 року, однак ТОВ "Агро-Юніверсал" не повертає земельну ділянку та продовжує нею користуватися, просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем порушення його прав незаконними діями відповідача. Короткий зміст постанови апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 25 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - Ляхов О. В. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі №396/1517/18 (провадження №61-6240св19), від 13 лютого 2018 року у справі №140/960/15-ц, від 15 березня 2018 року у справі №136/2211/15-ц; постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13); постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди фактично своїм рішенням продовжили строк оренди земельної ділянки без проведення державної реєстрації правочину, незважаючи на те, що строк дії договору оренди закінчився і додаткова угода не укладалася. Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Житомирського районного суду Житомирської області справу №278/3528/19 за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" про припинення обтяження нерухомого майна. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 01 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" укладений договір оренди земельної ділянки площею 1,8391 га, яка знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Вересівська сільська рада, кадастровий номер 1822081200:01:000:0265. Термін дії договору 5 років з моменту державної реєстрації права оренди. Згідно з пунктом 12.1 зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується у судовому порядку. Пунктом 12.6 статті 12 зазначеного договору визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору. 06 грудня 2016 року ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 01 березня 2014 року №35, якою змінили строк його дії до 14 липня 2031 року. Вказана додаткова угода стала підставою внесення запису у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень 14 липня 2017 року за №6365624. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. 30 січня 2019 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 на зазначену вище земельну ділянку площею 1,8391 га, та 18 лютого 2019 року надіслав на адресу відповідача повідомлення про припинення договору оренди землі від 14 березня 2014 року №35. Аналогічне повідомлення повторно позивач направив 29 червня 2019 року. З огляду на те, що відповідач не підтвердив розірвання договору оренди та не повернув орендовану земельну ділянку, ОСОБА_1 пред'явив вимоги про припинення обтяження речового права у зв'язку із закінченням строку договору оренди земельної ділянки від 01 березня 2014 року, на який його укладено. Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 посилався на те, що державна реєстрація договору оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не припинена, що фактично позбавляє його розпоряджатись на власний розсуд своїм майном, а відповідачу надає можливість продовжувати користуватись ним. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставою касаційного оскарження рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі №396/1517/18 (провадження №61-6240св19), від 13 лютого 2018 року у справі №140/960/15-ц, від 15 березня 2018 року у справі №136/2211/15-ц; постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13); постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19). Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Згідно з частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Системний аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). У справі, яка є предметом перегляду, суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору оренди від 01 березня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал", термін його дії встановлений п'ять років з моменту державної реєстрації права оренди з урахуванням періоду ротації основної сівозміни. 06 грудня 2016 року сторони договору уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, яка є невід'ємною його частиною, за якою у пункті 3.1 визначили, що договір дійсний до 14 липня 2031 року з моменту державної реєстрації права оренди з урахуванням періоду ротації основної сівозміни. Додаткова угода вчинена у письмовій формі відповідно до вимог статті 207 ЦК України. Виходячи з того, що строк дії договору оренди землі від 01 березня 2014 року не закінчився та з огляду на умови договору оренди щодо продовження його дії при зміні власника земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують. Доводи касаційної скарги про те, що суди строк дії договору оренди земельної ділянки, як є предметом спору, закінчився, колегія суддів відхиляє з огляду на встановлені судами обставини. Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення частині підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Ляховим Олександром Володимировичем, залишити без задоволення. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №664/2596/19 провадження №61-14575св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, в інтересах ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, приватний нотаріус Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківський Ігор Петрович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Базіль Л. В., Радченка С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківського І. П. про витребування майна з чужого незаконного володіння. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 18 травня 2015 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., зареєстрованою в реєстрі №295, на продаж належної йому на праві власності частини квартири АДРЕСА _1. Цього ж дня, між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_6, ОСОБА_2, та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири. 28 жовтня 2016 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу відчужила на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 12 квітня 2017 року у справі №664/2724/16-ц ОСОБА_2 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено його опікуном ОСОБА_1. Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 позов ОСОБА_1, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_2, до ОСОБА_5, ОСОБА _7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, про визнання недійсним довіреності та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 18 травня 2015 року, видану ОСОБА_2, якою він уповноважував ОСОБА_5 продати належну йому частку квартири АДРЕСА_1, яка посвідчена приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Басовим О. М. за №295, визнано недійсним договір купівлі-продажу зазначеної квартири, укладений 18 травня 2015 року між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_7 в частині продажу 1/2 частки цієї квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №361. Посилаючись на те, що 1/2 частина зазначеної вище квартири вибула із власності ОСОБА_2 поза його волею, договір купівлі-продажу зазначеної частини квартири визнано недійсним, у зв'язку з чим ОСОБА_7 без достатніх правових підстав набула та в подальшому відчужила спірну частину нерухомого майна на користь ОСОБА_3, позивач просила: витребувати на користь ОСОБА_2 із незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частину спірної квартири; скасувати рішення приватного нотаріуса Левківського І. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32155985 від 01 листопада 2016 року; визнати право власності на 1/2 частину спірного майна за ОСОБА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 березня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1, заявлені в інтересах ОСОБА_2, задоволено частково. Витребувано на користь ОСОБА_2 із незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Скасовано рішення приватного нотаріуса Олешківського районного нотаріального округу Херсонської області Левківського І. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 листопада 2016 року, індексний номер 32155985 щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що 1/2 частина спірної квартири вибула з володіння недієздатного ОСОБА_2 поза його волею, а тому вона повинна бути витребувана у її добросовісного набувача ОСОБА _3, яка отримала зазначене нерухоме майно без достатніх правових підстав, із скасуванням державної реєстрації її права власності на неї. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що його право власності поновлено судовими рішеннями у справі №664/1071/17 про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суд мотивована тим, що суд першої інстанції при вирішенні зазначеного спору не урахував пропорційне співвідношення інтересів сторін. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 на час купівлі квартири об'єктивно не могла та не повинна була встановити або передбачити правові дефекти правочину з участю нотаріуса, уповноваженого державою надавати йому більшу юридичну вірогідність, а також зважаючи на те, що спірна квартира є однокімнатною та конструктивно не призначена для проживання осіб, які не є членами однієї сім'ї, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції про витребування квартири без належної компенсації є непропорційним втручанням у мирне володіння відповідачкою своїм майном та покладає на неї надмірний тягар, що суперечить положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якій вона просила постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження посилалася на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема не урахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс16 та постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №128/2526/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №569/11322/17. Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції правильно встановив, що майно вибуло з власності позивача не з його волі, однак не застосував передбачене частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власника витребувати своє майно із чужого незаконного володіння, у тому числі добросовісного набувача, у разі вибуття майна з володіння власника не з його волі. Право власності позивача на спірне майно, яке наразі знаходиться у володінні відповідачки, відновлено рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року та постановою Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №664/1071/17, за якими сторони повернуто у первісний стан. Зважаючи на те, що відчуження спірної квартири на користь відповідачки здійснювалося особою, яка не мала на це достатніх правових підстав, зазначене майно вибуло з власності позивача поза його волею, а тому воно підлягає витребуванню з володіння останнього його набувача ОСОБА_3 на підставі статей 387, 388 ЦК України. У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому заявниця просила відхилити касаційну скаргу ОСОБА_1, подану в інтересах ОСОБА_2. Відзив обґрунтований посиланням на те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, а тому позовні вимоги щодо витребування її на підставі статті 388 ЦК України є необґрунтованими. Зазначала, що з моменту вибуття спірної квартири з власності позивача та моменту її купівлі жодною заінтересованою особою чи державними органами не було вчинено ніяких дій, пов'язаних з попередженням негативних наслідків відчуження квартири. За рахунок коштів її сім'ї проведено капітальний ремонт квартири, оскільки у ній ніхто не проживав і вона була у непридатному для проживання стані. Наразі у ній зареєстрована та проживає вона разом з своїм неповнолітнім сином. За весь час ОСОБА_2, чи будь-яка інша особа в його інтересах, не повідомляли їй про наявність претензій з приводу права власності чи користування квартирою. Суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку, що витребування спірної квартири з її власності призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конструкція норми, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - ОСОБА _4, витребувано справу з місцевого суду. Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 22 грудня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів а порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. За змістом частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 травня 2015 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 продати належну йому на праві приватної власності частку квартири за АДРЕСА_1, на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., зареєстрованою в реєстрі №295, 18 травня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П., ОСОБА_7 придбала у ОСОБА_6 та ОСОБА_2, від імені яких на підставі довіреностей, посвідчених приватним нотаріусом Цюрупинського районного округу Басовим О. М., діяв ОСОБА_5, однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.28 жовтня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА _1, посвідчений приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №1160. Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 12 квітня 2017 року у справі №664/2724/16-ц ОСОБА_2 визнано недієздатним та встановлено над ним опіку, призначено його опікуном ОСОБА_1. Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 за позовом ОСОБА_1, яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_2, до ОСОБА_5, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, визнано недійсною довіреність від 18 травня 2015 року, якою ОСОБА_2 уповноважував ОСОБА_5 продати частину квартири за АДРЕСА_1, посвідчену приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Басовим О. М. за №295; визнано недійсним договір купівлі-продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_1, укладений 18 травня 2015 року між ОСОБА_5, від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_7, в частині продажу 1/2 частини цієї квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Цюрупинського районного нотаріального округу Левківським І. П. за №361. Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що на момент вчинення оспорюваних правочинів (18 травня 2015 року) ОСОБА_2 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. На час розгляду справи у судах попередніх інстанцій власником спірної квартири є ОСОБА_3. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. Зокрема статті 387, 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки зазначена норма надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №128/2526/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №569/11322/17, на які посилалася заявниця як на підставу касаційного оскарження. Частина перша статті 388 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння. При цьому за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Факт вибуття спірної частини квартири з власності ОСОБА_2 поза його волею встановлено рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 грудня 2018 року, з урахуванням постанови Апеляційного суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, у справі №664/1071/17 за позовом ОСОБА_1, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_2., до ОСОБА_5, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Басов О. М., приватний нотаріус Левківський І. П., ОСОБА_3, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що на момент вчинення оспорюваних правочинів (18 травня 2015 року), ОСОБА_2 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у зв'язку з чим видана ОСОБА_2 довіреність від 18 травня 2015 року, якою він уповноважував ОСОБА_5 продати спірну частину квартири, а також договір купівлі-продажу від 18 травня 2015 року в частині продажу 1/2 частини зазначеної квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_2, є недійсними. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. (частина четверта статті 82 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Установивши, що спірна частина квартири вибула із власності ОСОБА_2 поза його волею, правочин за яким відбулось зазначене відчуження визнано в установленому законом порядку недійсним, у зв'язку з чим ОСОБА _7 не мала правових підстав для подальшого його відчуження на користь відповідачки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність, передбачених статтею 388 ЦК України, підстав для його витребування від добросовісного набувача - ОСОБА_3. Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному його власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що витребування у відповідачки 1/2 частини квартири без будь-якої компенсації є непропорційним втручанням у мирне володіння майном та покладає на неї індивідуальний та надмірний тягар, що суперечить положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений висновок суду апеляційної інстанції не можна вважати обґрунтованим з огляду на наступне. Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободта практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободпередбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном". Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободє втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства'від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. Для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, відсутні підстави для висновку проневідповідність заходу втручання у право власності відповідачки критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини. Витребування майна, яке належить соціально незахищеній, недієздатній особі ОСОБА_2, що вибуло з його власності поза його волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між його інтересами та інтересами відповідачки ОСОБА_3, як особи, яка страждає від такого втручання, та яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_7 з вимогою про відшкодування збитків, з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручання у право власності відповідачки не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилання ОСОБА_3 на здійснення нею суттєвого поліпшення спірного майна не свідчить про неможливість його витребування на користь законного власника. У постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі №6-1376цс16 викладено правовий висновок про те, що статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України. Отже, у разі якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу. Згідно з частиною четвертою статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди. Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості). При цьому вимоги щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення, мають бути заявлені до власника майна. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому її права можуть бути відновленими шляхом пред'явлення вимог до ОСОБА_7 про відшкодування збитків з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, а також до власника майна - щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року підлягає скасуванню, із залишенням в силі рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 серпня 2020 року. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Зважаючи на те, що касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - ОСОБА _8 підлягає задоволенню, сплачений за її подання судовий збір у розмірі 3 073,60 грн підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити. Постанову Херсонського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасувати, а рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 26 серпня 2020 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 3 073,60 грн. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2020 року м. Київ справа №554/904/16-ц провадження №61-18631св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Надія Пантелеймонівна, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтаватрансбуд", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватні нотаріуси Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Надія Пантелеймонівна, ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтаватрансбуд", про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, зобов'язання вчинити дії та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Юлією Анатоліївною, на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року в складі судді Андрієнко Г. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року в складі колегії суддів Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов'язання повернути квартиру та виселення. Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2010 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 (продавці), та позивачами (покупці), був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), який був нотаріально посвідчений та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів. Право власності позивачів зареєстровано не було, оскільки відповідно до вимог чинного на момент укладення договору законодавства право власності у покупців виникло з моменту державної реєстрації цього договору, отже, вони були законними власниками спірної квартири. ОСОБА_5 (продавець за договором купівлі-продажу від 11 січня 2010 року), незадовго до своєї смерті, видав ОСОБА_3 довіреність на представництво його інтересів перед третіми особами. Здійснюючи представництво інтересів ОСОБА_5, ОСОБА_3 отримав дублікат свідоцтва про право власності від 10 грудня 2015 року, в якому було вказано, що власником є ОСОБА_5 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування спірної квартири. Вказаний договір дарування був укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. Позивачі зазначають, що квартира була відчужена особою, яка не мала на це права. У зв'язку з тим, що право власності на квартиру зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 24 грудня 2015 року, позивачі не мають можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Посилаючись на зазначені обставини, позивачі, уточнивши предмет та підстави позову, просили суд визнати недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину спірної квартири за кожним; витребувати квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на їх користь та зобов'язати відповідача повернути квартиру у володіння позивачів; виселити відповідача. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 30 березня 2016 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 20 травня 2016 року залучено до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимоги щодо предмета спору, приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєву Н. П., ТОВ "Полтаватрансбуд". Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 30 червня 2016 року, з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 28 вересня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 16 травня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 30 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій повно не встановили фактичні обставини справи, не перевірили доводів позивачів про те, що відповідно до законодавства, яке було чинним на момент укладення договору купівлі-продажу, моментом укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна був визначений момент проведення державної реєстрації правочину. Договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року пройшов державну реєстрацію, недійсним у судовому порядку не визнавався. При цьому суди не залучили до участі у справі ОСОБА_5 (його правонаступників), який є стороною оспорюваного договору дарування, всупереч частині четвертій статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) не уточнили підстави і спосіб захисту права власника, не перевірили доводів щодо віку дарувальника та наявності у спірному договорі дарування умови щодо довічного проживання дарувальника у подарованій квартирі, та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову. Під час нового розгляду, у вересні 2018 року позивачі подали уточнену позовну заяву, в якій, посилаючись на висновки Верховного Суду щодо підстав недійсності правочину, реституції як способу захисту цивільного права, вважали, що було вчинено два недійсних правочини: 1) ОСОБА_5 незаконно прийняв спадщину після померлої дружини ОСОБА_6 на 1/2 частину спірної квартири, яка вже була продана, та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 грудня 2015 року; 2) ОСОБА_5 незаконно подарував спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3. Вказували, що позивачі не є сторонами недійсних правочинів, спірна квартира вибула з володіння власників не з їхньої волі, майно було набуте відповідачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати. А тому, враховуючи те, що позивачі є законними власниками спірної квартири, яка вибула з їх володіння на підставі недійсних правочинів та була набута відповідачем, остаточно просили суд: витребувати із чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 спірну квартиру; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири; зобов'язати ОСОБА_3 повернути квартиру у володіння позивачів, як законних власників; виселити ОСОБА_3 з квартири. Крім того, позивачі просили позовну вимогу в частині визнання недійсним договору дарування квартири від 24 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, залишити без розгляду (т. 2 а. с.192-198). Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 19 серпня 2019 року заява позивачів про залишення без розгляду частини позовних вимог задоволена. Залишено без розгляду позовну вимогу ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Н. П., приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., ТОВ "Полтаватрансбуд", про визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Н. П., приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., ТОВ "Полтаватрансбуд", про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, зобов'язання вчинити дію та виселення - відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 09 лютого 2016 року, а саме скасовано заборону вчиняти дії, спрямовані на відчуження квартири АДРЕСА_1. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 03 серпня 2018 року, а саме скасовано арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки після укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року позивачі відповідно до вимог чинного законодавства не провели державну реєстрацію права власності на вказане майно, вони не набули право власності на спірну квартиру. Також суд врахував, що право власності ОСОБА_5 не було припинено, скасовано або визнано недійсним в судовому порядку. Крім того, суд виходив з того, що на день розгляду справи у суді договір дарування спірної квартири є дійсним, позовні вимоги в частині визнання договору дарування, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, позивачі не підтримують та просили залишити без розгляду, а тому немає підстав вважати, що ОСОБА_3 набув право власності на квартиру без відповідних правових підстав. Також суд зазначив, що одночасне пред'явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про виселення (позову про захист права від порушень, не пов'язаних з позбавлення володіння), є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Позивач обрав неналежний спосіб захисту. Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника позивачів за довіреністю ОСОБА_2, ОСОБА_1 - адвоката Зязюн Ю. А., залишено без задоволення. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в 2010 році та в 2015 році державна реєстрація права власності була обов'язковою відповідно до статті 182 та 334 ЦК України. В 2010 році БТІ здійснювало державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Однак такої державної реєстрації в БТІ 2010 році за позивачами не здійснювалось, також в 2015 році позивачі не зареєстрували право власності на квартиру у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Поважних причин, які свідчили б про неможливість здійснити державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, позивачі не навели. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідно до статті 182 ЦК України, в редакції на час виникнення правовідносин, у позивачів не виникло права власності на спірну квартиру, тому на них не поширюються положення статей 387, 388 ЦК України. Також суд зазначив, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру була проведена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №1344, виданого 24 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дробітько В. В. після смерті ОСОБА_6, а тому право власності на квартиру за ОСОБА_5 зареєстровано у встановленому законом порядку та не було припинено, скасоване або визнано судом недійсним, а тому він на законних підставах подарував квартиру ОСОБА_3. Договір дарування спірної квартири є дійсним, не оскаржувався, в тому числі з підстав віку дарувальника та наявності у спірному договорі дарування умови щодо довічного проживання. Позовні вимоги в частині визнання недійсним договору дарування, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, залишені без розгляду ухвалою місцевого суду від 19 серпня 2019 року. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 16 жовтня 2019 року, засобами поштового зв'язку, адвокат Крисанова С. А., ОСОБА_1 - ОСОБА_10 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у цій справі, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №521/11064/15-ц (провадження №61-32052св18), від 21 березня 2018 року у справі №539/3989/16-ц (провадження №61-85св17). Також заявники у касаційній скарзі посилаються на те, що станом на час виникнення спірних правовідносин, а саме на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 11 січня 2010 року, закон пов'язував момент виникнення права власності за договором саме із державною реєстрацією такого договору, а не з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно. Ні норми ЦК, ні норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на час нотаріального посвідчення договору) не встановлювали конкретні (вичерпні) строки, у межах яких покупець зобов'язаний зареєструвати в органах БТІ право власності. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що договір купівлі-продажу є виконаним, недійсним у судовому порядку не визнавався, здійснена оплата вартості майна, яке передане позивачам, та здійснено реєстрацію договору. Спірна квартира вибула з володіння власників поза їх волею. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Октябрського районного суду міста Полтави. Справа надійшла до Верховного суду у грудні 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 квітня 1993 року відділом приватизації житла орендного підприємства "Полтаватрансбуд", квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 79, 133, 152, 153, 180, 185-186). Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 11 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрованого у реєстрі за №124, ОСОБА_1, ОСОБА_2 придбали зазначену квартиру у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 10, 151, 166, 167). Згідно з пунктами 13, 14 вищевказаного договору, відповідно до статей 182, 210 ЦК України цей договір підлягає державній реєстрації. Право власності на квартиру, яка є предметом договору, виникає у покупців з моменту державної реєстрації цього договору. Договір вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Державна реєстрація права власності покупцями ОСОБА_2, ОСОБА_1 у Державному реєстрі прав на нерухоме майно на спірну квартиру здійснена не була. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 176). Із матеріалів спадкової справи №71/2015 встановлено, що із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину звернувся чоловік померлої ОСОБА_5 (т. 1 а. с.172-175). Згідно з матеріалами справи ПП Полтавського БТІ "Інвентаризатор" станом на 31 грудня 2012 року право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 181, 185-186). 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право на спадщину за законом після померлої дружини - ОСОБА_6 на 1/2 частину квартири (т. 1 а. с. 80, 190). Державна реєстрація права власності на спірну квартиру була проведена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №1344, виданого 24 грудня 2015 року після смерті ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 81, 82, 84-86, 87, 88, 89-92). Відповідно до договору дарування від 24 грудня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., зареєстрованого у реєстрі за номером 1349, ОСОБА_5 подарував ОСОБА_3 спірну квартиру (т. 1 а. с. 74). Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно спірна квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 56, 74, 97, т. 3 а. с. 22). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Ю. А., на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зокрема, виходив з того, що позивачі не набули права власності на спірну квартиру, оскільки не зареєстрували своє право у встановленому законом порядку. Колегія суддів Верховного Суду з такими висновками суду не погоджується з огляду на таке. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не забороняються законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 334 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року) встановлено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до статті 657 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Наведені норми матеріального права свідчать, що перехід права власності на нерухоме майно, на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 11 січня 2010 року, визначався саме нотаріальним посвідченням та моментом державної реєстрації договору, які вчинялися нотаріусами під час укладення правочинів. Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 11 січня 2010 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрований у реєстрі за номером 124. Згідно з пунктами 13, 14 вищевказаного договору, відповідно до статей 182, 210 ЦК України цей договір підлягає державній реєстрації. Право власності на квартиру, яка є предметом договору, виникає у покупців з моменту державної реєстрації цього договору. Договір вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Виходячи з вищезазначеного, договір купівлі-продажу спірної квартири відповідає вимогам закону щодо його укладення та посвідчення, оскільки відповідно до законодавства, яке було чинним на момент укладення цього договору, моментом укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна був визначений момент проведення державної реєстрації саме правочину. Договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року пройшов державну реєстрацію, недійсним у судовому порядку не визнавався. Тобто позивачі набули права власності на спірну квартиру. Право власності позивачів ніким не оспорювалось та в судовому порядку скасоване не було. Тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що за цим договором купівлі-продажу не відбувся перехід права власності на квартиру до позивачів, оскільки останні не зареєстрували своє право на спірну квартиру, є неправильними та необґрунтованими, та прийнятті з неправильним застосування норм матеріального права. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі №668/14884/15-ц (провадження 61-46760св19). Суди попередніх інстанції не виконали вимоги частини п'ятої статті 411 ЦПК України, відповідно до якої висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Оскільки позивачі набули право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 11 січня 2010 року, то мають право на витребування квартири з чужого володіння з огляду на таке. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України). Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 12 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. З урахуванням наведених вище приписів статті 388 ЦК України, а також того, що віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна, умовами звернення з таким позовом є те, що: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц. Відповідно до частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється, зокрема у разі відчуження власником свого майна. Оскільки 11 січня 2010 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відчужили за договором купівлі-продажу своє право власності на спірну квартиру позивачам, то їх право власності на квартиру припинилося. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Так, на момент відкриття спадщини після померлої ОСОБА_6 1/2 частина спірної квартири не могла входити до складу спадщини, оскільки вже була відчужена за договором купівлі-продажу, та не належала померлій на праві власності, тому ОСОБА_5 не міг прийняти спадщину після померлої дружини ОСОБА_6 на 1/2 частину спірної квартири, а отже видане свідоцтво про право на спадщину від 24 грудня 2015 року є нікчемним. Внаслідок цього ОСОБА_5 незаконно подарував спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3. Оскільки позивачі 11 січня 2010 року законно набули право спільної часткової власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрований у встановленому законом порядку, то ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають право на витребування спірної квартири, оскільки квартира вибула з володіння позивачів не з їхньої волі, майно було набуте відповідачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати. А тому, враховуючи, що позивачі є законними власниками спірної квартири, яка вибула з їх володіння незаконно, позовні вимоги в частині витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанції скасуванню. Разом з тим колегія суддів зазначає, що позов про визнання права власності, зобов'язання повернути квартиру є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову). Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18. Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Аналогічний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (провадження №12-158гс19). Отже, виходячи з вищенаведеного позовні вимоги в частині визнання права власності на квартиру, зобов'язання повернути квартиру та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 задоволенню не підлягають. В частині позовних вимог позивачів про виселення ОСОБА_3 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи у зазначеній частині до суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, відповідно до яких виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Виходячи із зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги в частині позовних вимог про виселення ОСОБА_3 підлягають направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для дослідження питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивачів та захистом права ОСОБА_3 на користування житловим приміщенням. Розглянути позовні вимоги в частині виселення на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Доводи касаційної скарги є підставою для висновку, що оскаржені рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 в частині витребування спірної квартири задовольнити. В частині задоволення позовних вимог позивачів про визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири та визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, зобов'язання ОСОБА_3 повернути квартиру у володіння позивачів як законних власників, скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 - відмовити. В частині позовних вимог про виселення ОСОБА_3 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме в частині витребування спірної квартири з власності відповідача, з відповідача на користь позивачів підлягають стягненню судові витрати в розмірі по 3 748,16 грн (551,2 грн за подання позову + 606,32 грн за подання апеляційної скарги + 661,44 грн за подання касаційної скарги + 826,8 за подання апеляційної скарги під час нового розгляду + 1102,4 грн за подання касаційної скарги під час нового розгляду). Оскільки касаційний суддійшов висновку про передачу справи в частині позовних вимог про виселення до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат в цій частині, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Юлією Анатоліївною, задовольнити частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: Позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_1 в частині витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити. Витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_1 про виселення направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В решті позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_1 - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 3 748,16 грн судових витрат понесених позивачами під час розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 вересня 2021 року м. Київ справа №754/3226/15-ц провадження №61-10363св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року в складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., у справі за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про витребування майна з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, про витребування майна з чужого незаконного володіння. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що 07 серпня 2014 року Деснянським районним судом м. Києва було винесено заочне рішення, яким було визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Після укладення даного договору дарування відповідач ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 шляхом укладення договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року. Оскільки договір дарування квартири було визнано судом недійсним, то відповідно відповідач ОСОБА_3 не був власником цієї квартири та не мав права її продажу. Таким чином, ОСОБА_4 заволоділа спірною квартирою без належної правової підстави. Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та витребувати квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4 у володіння ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 13 червня 2017 року позивач подав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивач просила суд замінити первісного відповідача ОСОБА_4 належним відповідачем - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, законним представником якої є її мати ОСОБА_4, також просила суд витребувати квартиру, з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, залучити для участі в справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 25 вересня 2017 року задоволено заяву представника позивача про відмову від позову та закриття провадження по цивільній справі у частині позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, задоволено. Витребувано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2. Проведено розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що квартира вибула з володіння ОСОБА_2 не з його волі, у зв'язку з чим наступна передача цього майна відповідачці є незаконною, а тому відповідно до вимог діючого законодавства квартира підлягає витребуванню від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, як власника майна. Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оскільки договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнаний судом недійсним, з підстав того, що ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, то спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, що в свою чергу є підставою для задоволення позову. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_4 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу в якій просила суд скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі, а також правовий висновок Верховного Суду України у справі №6-1945цс17, в якому наголошується на пріоритеті ("найкращому забезпеченню") інтересів дитини. Якщо ОСОБА_2 дійсно не усвідомлював значення своїх дій в момент оформлення договору дарування, суд першої інстанції мав застосувати спеціальну норму - статтю 225 ЦК України та, по аналогії закону, норми частини третьої та четвертої статті 226 ЦК, відповідно до яких відповідальність та наслідки визнання недійсним правочину, який було вчинено дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а в подальшому була визнана недієздатною покладаються на особу, яка є стороною такого правочину. І саме ця дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Крім того, заявник в касаційній скарзі посилається на те, що оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 225, 226 ЦК України у подібних правовідносинах, то судами першої та апеляційної інстанції помилково застосовано висновок щодо застосування норми статті 388 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц. Також зазначає, що спірна квартира була прибрана відповідачами у непридатному для проживання стані і за рахунок їхніх зусиль та коштів була перероблена і видозмінена та приведена у придатний для проживання стан, що суттєво збільшило її вартість з 264 000, 00 грн до 990 000, 00 грн. Крім того, в квітні 2020 року народилася ще одна дитина - син ОСОБА_7. Спірна квартира є єдиним житлом відповідачів і за обставин, коли кошти йдуть на відновлення здоров'я старшої дитини, утримання двох маленьких дітей, немає можливості придбати інше житло. Зазначає, що на дані правовідносини не поширюється стаття 388 ЦК України. Суди проігнорували посилання відповідачів на те, що при розгляді справи №754/19845/13-ц за позовом ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним у суду виникли сумніви в правильності висновку первинної судово-психіатричної експертизи щодо ОСОБА_2, у зв'язку з чим було призначено повторну судову-психіатричну експертизу. Однак у зв'язку з багаторазовою неявкою підекспертного ОСОБА_2 до Інституту для проведення експертного дослідження матеріали справи було повернуто до суду, а експертизу не було проведено. Тому існують сумніви у достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 нібито на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій. Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме позов було пред'явлено лише до ОСОБА_8 і до дитини ОСОБА_6. Батько дитини - ОСОБА_5 не був залучений судом до участі у справі. Але водночас, чомусь він в оскаржуваних рішеннях суду значиться відповідачем. Також, заявник вказує, що судом апеляційної інстанції проігноровано висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року по справі №522/1029/18, щодо визначення способу захисту права власності. Доводи інших учасників справи У вересні 2020 року представник позивача ОСОБА_9 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Деснянського районного суду м. Києва. Клопотання ОСОБА_4 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року - задоволено. Зупинено виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Справа надійшла до Верховного суду у жовтні 2020 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К. В., за реєстровим №914.31 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуймою В. Б., за реєстровим №1217.30 січня 2015 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 укладено шлюб, після якого ОСОБА_10 змінила прізвище на "ОСОБА_10". ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 народилася донька ОСОБА_6.28 листопада 2015 року ОСОБА_8 подарувала належну їй спірну квартиру ОСОБА_6, в інтересах якої діяв батько ОСОБА_5. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін. Вказаними судовими рішеннями встановлено, що на момент укладення договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування спірної квартири недійсним. Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2015 року ОСОБА_2 визнаний недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА_1. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, право власника на витребування майна від добросовісного набувача, на підставі частини першої статті 388 ЦК України, залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя стаття 388 ЦК України). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін. Судовими рішеннями було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира вибула від власника не з його волі, тому така квартира відповідно до положень статті 388 ЦК України підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння відповідачів. Доводи касаційної скарги про те, що норми статті 387 та статті 388 ЦК України не поширюються на дані правовідносини, до спірної ситуації має застосовуватись стаття 225 ЦК України та стаття 226 ЦК України, є безпідставними, оскільки предметом спору є витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, а не визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України та 226 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що у ОСОБА_2 та його родичів відсутні підстави вимагати безоплатного вилучення квартири, а після приведення квартири у стан придатний для проживання її вартість збільшилась з 264 000, грн до 900 000, грн, не можуть бути прийнятті колегія суддів до уваги, оскільки встановлення зазначених обставини, та розв'язання спору з цього приводу, можуть бути предметом окремого судового розгляду. Відповідачі не позбавлені права звернутися до суду з позовом про відшкодування грошової компенсації вартості відчуженого майна від продавця, який отримав кошти за квартиру. Доводи касаційної скарги про те, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника па передачу права володіння іншій особі, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки судовими рішеннями у справі №754/19845/13-ц було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним. Тобто його воля була відсутня. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) зазначено, що "преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта". Вказане судове рішення у справі №754/19845/13-ц, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення для суду при вирішенні даної справи. Виходячи з зазначеного також є неприйнятними доводи касаційної скарги щодо достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій. Посилання в касаційній скарзі на висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначеній справі інші правовідносини, та встановленні інші ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме незалучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5, водночас, зазначення його в оскаржуваних судових рішеннях відповідачем, є неприйнятними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, а саме з журналу судового засідання від 15 листопада 2017 року (т. 1 а. с. 107) суд ухвалив залучити ОСОБА_5 в якості відповідача. Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог та заяви про забезпечення позову У квітні 2021 року ОСОБА_1 і Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" (далі - ТОВ "Міжріччя ") звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівер Гарден" (далі - ТОВ "Рівер Гарден"), третя особа - Вишгородська міська рада, про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності. Разом із позовною заявою ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" подали заяву про забезпечення позову, в якій просили заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, здійснювати відчуження та передання у користування нежитлової будівлі РП-7 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2340674932218), що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада Вишгородського району Київської області, шляхом заборони внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та здійснення будь-яких реєстраційних дій стосовно реєстрації/перереєстрації права власності та інших речових прав щодо цього об'єкта нерухомого майна; заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване в нежитловій будівлі РП-7 за адресою: Хотянівська сільська рада; заборонити ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, доступ до нежитлової будівлі РП-7, що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада. Обґрунтовуючи вимоги заяви про забезпечення позову, позивачі посилалися на те, що ОСОБА_1 у 2012 році за власні кошти здійснив будівництво розподільного пункту на території Вишгородського району Київської області. Будівництво здійснювалося відповідно до робочого проєкту "Електропостачання житлових будинків за адресою: село Хотянівка Вишгородського району Київської області". Після завершення проведення робіт цей об'єкт був прийнятий до експлуатації згідно з актом технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію. 28 травня 2012 року ОСОБА_1 на підставі пункту 2.1 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року, чинних на час отримання акта (далі - Правила), отримав акт розмежування балансової належності електромереж, де його було вказано власником РП-10 кВ №7. Зазначена розподільна підстанція відіграє визначальну роль у процесі здійснення електропостачання мешканцям котеджного містечка "ІНФОРМАЦІЯ_1". ТОВ "Міжріччя" є її орендарем та внесене до акта розмежування балансової належності електромереж. 18 квітня 2021 року невідомі особи здійснили захоплення майна РП-7 шляхом злому вхідних дверей. Після прибуття на місце події поліції захоплювачі назвалися як представники ТОВ "Рівер Гарден" та надали витяг з реєстру прав на нерухоме майно, який містить назву об'єкта - РП-7, але не містить жодних посилань на місце його розташування. Відсутні будь-які схеми чи кадастровий номер ділянки, на якій знаходиться належне нібито їм майно. За фактом захоплення майна, належного позивачу, яке знаходиться у користуванні ТОВ "Міжріччя" Вишгородське РУП ГУНП в Київській області порушило кримінальне провадження №12021116150000102 та здійснює досудове розслідування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" позбавлені можливості використовувати належне їм майно, його захоплення становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян, що потребує негайного реагування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію вказаного обладнання. Необхідність вжиття заявлених у заяві заходів забезпечення позову також мотивована тим, що спірний об'єкт нерухомого майна може бути відчужений на користь третіх осіб, що унеможливить виконання майбутнього рішення про задоволення позову ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" щодо усунення перешкод у користуванні майном до ТОВ "Рівер-Гарден". Крім того, неконтрольований доступ ТОВ "Рівер-Гарден" до обладнання, розташованого у розподільчому пункті (яке є об'єктом підвищеної небезпеки та від належного функціонування якого залежить електропостачання близько чотирьохсот домоволодінь), може призвести до безповоротного його пошкодження, що також унеможливить ефективний захист прав позивачів, а також, безумовно, становить суспільний інтерес, оскільки внаслідок порушення правил експлуатації електроустановок ймовірне спричинення шкоди життю і здоров'ю людей. Також заявники зазначили про готовність внести зустрічне забезпечення у розмірі 10 000,00 грн. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Вишгородський районний суд Київської області ухвалою від 30 квітня 2021 року заяву задовольнив частково. Заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передачу у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7 за адресою: Хотянівська сільська рада. Заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах доступ до нежитлової будівлі РП-7, що розташована за адресою: Хотянівська сільська рада, крім осіб, у встановленому законом порядку уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до ухвалення судом остаточного рішення у справі. У задоволенні іншої частини вимог заяви відмовив. Ухвала місцевого суду мотивована тим, що ТОВ "Міжріччя" є користувачем РП-10 кВ №7 на підставі договору оренди, укладеного між цим товариством та ОСОБА_1 13 листопада 2012 року ТОВ "Міжріччя", з метою забезпечення електричною енергією фізичних осіб - побутових споживачів електричної енергії, які підключені до електричних мереж, уклало договір про постачання електричної енергії №220057231, актом розмежування балансової належності до якого визначено балансову належність та експлуатаційну відповідальність за РП-10 кВ №7 за ТОВ "Міжріччя". 16 квітня 2021 року державний реєстратор Бишівської сільської ради Фастівського району Київської області Білич О. С. здійснив за №41573275 державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю РП-7 загальною площею 45,5 кв. м за ТОВ "Рівер Гарден". Предметом позовної заяви ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" є визнання протиправним та скасування цього рішення та державної реєстрації права власності, витребування майна від ТОВ "Рівер Гарден". Вказані обставини свідчать про те, що між сторонами дійсно виник спір. Водночас 20 квітня 2021 року за повідомленням директора ТОВ "Міжріччя" до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про можливі самоправні дії з боку представників ТОВ "Рівер Гарден" щодо майна РП-7, а також предмет спору у цій справі. Невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду в частині збереження майна РП-7. У зв'язку з цим місцевий суд вважав правильним та співмірним із заявленими вимогами вжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7, а також заборонив ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, доступ до нежитлової будівлі РП-7, крім осіб, уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до винесення судом остаточного рішення у справі. Враховуючи зазначене, місцевий суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову в цій частині вимог. У іншій частині вимог заяви суд відмовив через їх необґрунтованість та недоведеність, оскільки позивачі не надали доказів на підтвердження вчинення відповідачем будь-яких дій щодо відчуження та передання у користування нежитлової будівлі РП-7 іншим особам. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Київський апеляційний суд постановою від 06 жовтня 2021 року ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 30 квітня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовив. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірними з вимогами позовної заяви, оскільки позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду в разі задоволення цього позову. Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи 27 і 29 жовтня 2021 року ТОВ "Міжріччя" подало до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року і залишити в силі ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 30 квітня 2021 року. Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувало те, що апеляційний суд не враховав правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18, від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17; суд не в повному обсязі з'ясував обставини справи, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційні скарги мотивовані неврахуванням апеляційним судом того, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову правильно врахував, що у зв'язку із здійсненням відповідачем незаконної реєстрації права власності та протиправного силового захоплення розподільчої підстанції РП-7 виникають цілком обґрунтовані загрози відчуження, розукомплектування та знищення майна, яке є предметом позову. Посадові особи ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію обладнання розподільчого пункту РП-7, а захоплення його сторонніми особами становить небезпеку для оточуючих та ставить під загрозу забезпечення електроенергією майже тисячі домоволодінь котеджного містечка "Міжріччя" і частини села Осещина. Отже, захоплення майна розподільчого пункту (за фактом якого зареєстроване кримінальне провадження від 20 квітня 2021 року №12021116150000102), який використовується ТОВ "Міжріччя", не уповноваженими особами становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян, що потребує негайного реагування. Правильне застосування норм права щодо вжиття заходів забезпечення позову судом першої інстанції є очевидним, зважаючи на обставини, які обґрунтовано свідчать про наявність зловживань з боку ТОВ "Рівер Гарден" та які врахував суд першої інстанції, оцінюючи ризики, зокрема, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або це майно буде відчужене на користь третіх осіб шляхом неправомірної повторної реєстрації права власності або протиправно передане у користування. Також відповідач у період дії оскаржуваної ухвали додатково вніс до Реєстру речових прав на нерухоме майно документ, що нібито на підставі проведеної інвентаризації (без можливості доступу до будівлі) додав відомості про нібито місце розташування об'єкта на земельній ділянці з кадастровим номером 3221888800:38:111:0003, хоча ця земельна ділянка перебуває в приватній власності фізичної особи та взагалі не має жодного відношення до відповідача у справі. Таким чином, відповідач створив умови для здійснення нової реєстрації права власності на підставі нібито проведення будівельних робіт у період, коли йому доступ до будівлі РП-7 взагалі було заборонено. Зважаючи на такі відверто протиправні дії, є обґрунтована підозра, що відповідач може здійснити повторну реєстрацію права власності на об'єкт РП-7. У разі здійснення протиправної повторної реєстрації права власності за ТОВ "Рівер Гарден" виникають обґрунтовані ризики щодо можливого подальшого відчуження спірного майна на користь третіх осіб. Усі ці системні дії відповідача свідчать про свідоме невиконання відповідачем ухвали Вишгородського районного суд про вжиття заходів забезпечення позову та продовження протиправної діяльності, спрямованої на заволодіння спірним майном розподільчого пункту і припинення електропостачання котеджного містечка "Міжріччя". У листопаді 2021 року ТОВ "Рівер Гарден" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволення, а оскаржувану постанову залишити без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим. Суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що оскаржуваною постановою апеляційний суд не вирішував питань, які стосуються інтересів, прав та обов'язків ТОВ "Міжріччя". Також зазначило, що на цей час власником будівлі РП та КТП є ОСОБА_3, який є учасником (засновником) та директором ТОВ "Міжріччя", який звернувся до суду з новим позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. У грудні 2021 року ТОВ "Міжріччя" подало письмові пояснення на відзив на касаційну скаргу, в яких зазначило, що твердження ТОВ "Рівер Гарден" про відсутність у нього права користування будівлею РП та КТП не відповідає дійсності, оскільки як на час постановлення місцевим судом ухвали про часткове задоволення заяви про забезпечення позову, так і на цей час воно є єдиним законним користувачем спірного майна на підставі відповідних договорів оренди, а тому оскаржувана постанова впливає на його права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 26 листопада 2021 року справа №363/1747/21 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суд першої інстанції встановив, що 20 вересня 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ "АЕС "Київобленерго" був укладений договір № КК-00-10-0716 про надання послуг з приєднання до електричних мереж та отримано технічні умови до нього. 28 травня 2012 року ОСОБА_1 отримав акт розмежування балансової належності електромереж № К08-0-0021, де його було вказано власником РП-10 кВ №7. Із травня 2012 року це майно почало використовуватись за призначенням у системі розподілу електроенергії. ТОВ "Міжріччя" є користувачем РП-10 кВ №7 на підставі договору оренди, укладеного між цим товариством та ОСОБА_1 13 листопада 2012 року ТОВ "Міжріччя" з метою забезпечення електричною енергією фізичних осіб - побутових споживачів електричної енергії, які підключені до електричних мереж, уклало договір про постачання електричної енергії №220057231, актом розмежування балансової належності до якого визначено балансову належність та експлуатаційну відповідальність по РП-10 кВ №7 за ТОВ "Міжріччя". 16 квітня 2021 року державний реєстратор Бишівської сільської ради Фастівського району Київської області Білич О. С. здійснив за №41573275 державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю РП-7 загальною площею 45,5 кв. м за ТОВ "Рівер Гарден". Предметом позовної заяви ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" є визнання протиправним та скасування рішення і державної реєстрації права власності, витребування майна від ТОВ "Рівер Гарден". Звертаючись із заявою про забезпечення позову, позивачі, зокрема, посилалися на те, що 18 квітня 2021 року невідомі особи здійснили захоплення майна РП-7 шляхом злому вхідних дверей. За фактом захоплення, належного позивачу майна, яке знаходиться у користуванні ТОВ "Міжріччя", Вишгородське РУП ГУНП в Київській області порушило кримінальне провадження №12021116150000102 та здійснює досудове розслідування. ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" позбавлені можливості використовувати належне їм майно, його захоплення не невстановленими особами становить загальну загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян. ОСОБА_1 та ТОВ "Міжріччя" несуть відповідальність за належну експлуатацію вказаного обладнання. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. У пунктах 1, 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання. Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Схожий за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19). Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має враховувати, наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову, наскільки він співмірний із позовною вимогою, і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії. Отже, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу для забезпечення позову дотримується принцип співвідношення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з норм статей 11, 12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням, зокрема, того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту або заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно, чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх у межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом. частково задовольняючи заяву про забезпечення позову шляхом заборони ТОВ "Рівер Гарден" та особам, які діють в його інтересах, використання, передання у користування та відчуження майна, що розташоване у нежитловій будівлі РП-7, та доступу до нежитлової будівлі РП-7, крім осіб, у встановленому законом порядку уповноважених на обслуговування вказаного об'єкта, до ухвалення судом остаточного рішення у справі, суд першої інстанції встановив, що між сторонами дійсно виник спір стосовно спірного об'єкта нерухомого майна, власником якого вважає себе ОСОБА_1, а користувачем на підставі договору оренди є ТОВ "Міжріччя", що і є предметом спору у цій справі. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірним з вимогами позовної заяви, а позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення цього позову. При цьому апеляційний суд зазначив, що, встановлюючи підстави користування ОСОБА_1 і ТОВ "Міжріччя" спірним майном, суд першої інстанції не навів жодної обставини, у зв'язку з якою є загроза утруднення або невиконання судового рішення, та яким чином заборона доступу до нежитлової будівлі, яка є об'єктом небезпеки, утруднить виконання рішення. Крім того, будівля РП-7 частково забезпечує подання електроенергії до споживачів села Осещина, а також котеджного містечка ІНФОРМАЦІЯ_2, а тому з огляду на Правила, якими передбачено впровадження технічних заходів, що включають утримання електроустановок у робочому стані та їх експлуатацію згідно з вимогами цих Правил, дотримання заданих електропередавальною організацією режимів електроспоживання і договірних умов споживання електричної енергії та потужності; впровадження автоматизованих систем і приладів вимірювання та обліку електричної енергії; своєчасний і якісний ремонт електроустановок; запобігання аваріям та травматизму в електроустановках - вважав необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо існування обставин, які давали б підстави поза розумним сумнівом стверджувати про необхідність забезпечення позову у визначений судом спосіб шляхом заборони відповідачу використання, передання у користування, відчуження та доступу до нежитлової будівлі РП-7. Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду, адже, враховуючи специфіку предмета спору, необхідність встановлення прав сторін на спірне майно, заборона експлуатації та користування може мати наслідком втручання в господарську діяльність юридичної особи, а також негативні наслідки для користувачів електричної енергії. Без вирішення спору по суті такі дії не можна вважати правомірними. З огляду на зазначене апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що заходи забезпечення позову, обрані позивачами, є неспівмірним з вимогами позовної заяви, позивачі заявили недостатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення цього позову. Доводи касаційної скарги зазначених висновків апеляційного суду не спростовують. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжріччя" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №750/6872/20 провадження №61-4765св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Чернігівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, треті особи: Комунальне підприємство "Паркування та ринок" Чернігівської міської ради, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Укрспецтехніка", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число Світлани Миколаївнина ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі судді Бечка Є. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст рішень судів Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, особа, яка не брала участі у справі, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. подала апеляційну скаргу. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 22 січня 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. залишено без руху у зв'язку з несплатою судового збору. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. повернуто заявниці. Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявницею не сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги. Успірних правовідносинах Число С. М. діє як приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу, а не як фізична особа, а тому відсутні підстави вважати, що вона звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У березні 2021 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур, не втрачає та не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - приватного нотаріуса. При цьому, правовий статус приватного нотаріуса сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- та дієздатністю, та не обмежує їх. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15, постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №903/323/20. У квітні 2021 року від Комунального підприємства "Паркування та ринок" Чернігівської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М., у якому просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає. Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Пунктом 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю. Відповідно до частини 1 статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК Україна) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Відповідно до підпункту 14.1.226пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року №1755-VI самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Таким чином, приватний нотаріус є самозайнятою особою, яка провадить незалежну професійну нотаріальну діяльність. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на провадження незалежної професійної діяльності, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - самозайнята особа. При цьому правовий статус "самозайнята особа" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх (близький за змістом висновок сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15). Отже, громадяни, які мають статус самозайнятої особи та підпадають під ознаки відповідних пунктів статті 5 Закону України "Про судовий збір", мають право користуватися пільгами, визначеними цією статтею. Близькі за змістом висновки щодо звільнення громадян від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" сформульовані у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №903/323/20. З огляду на наведене, у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави як для залишення апеляційної скарги приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. (особи з інвалідністю II групи) без руху у зв'язку із несплатою судового збору, так і для її повернення заявнику з цих підстав. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. (особа з інвалідністю ІІ групи), звертаючись до суду із апеляційною скаргою, діяла як самозайнята особа, яка проводить незалежну професійну нотаріальну діяльність, а тому на неї поширюються пільги щодо звільнення від сплати судового збору з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", тому суд апеляційної інстанції помилково поклав на приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. обов'язок зі сплати судового збору та безпідставно визнав апеляційну скаргу неподаною та повернув її. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число Світлани Миколаївни задовольнити. Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №138/1523/19 провадження №61-18262св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк Світлана Анатоліївна, приватний нотаріус Могилів-Подільського нотаріального округу Вінницької області Горбоконь Оксана Григорівна, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання довіреності недійсною та витребування майна, посилаючись на те, що їй на праві власності належала 1/2 частка нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частка земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, що розташовані по АДРЕСА_1. У 2018 році вона дізналася про те, що 28 лютого 2017 року приватний нотаріус Могилів-Подільського районного нотаріального округу Вінницької області Горбоконь О. Г. оформила договори купівлі-продажу вказаного нерухомого майна на ім'я ОСОБА_2. Стороною цих договорів від її імені як продавця виступав ОСОБА_4, який діяв на підставі виданої відповідачем ОСОБА_3 довіреності від 18 серпня 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк С. А. При цьому під час видачі довіреності від 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 також діяв на підставі довіреності від 18 вересня 2014 року, виданої нібито нею на його ім'я та посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим Миколою Олександровичем. У неї відсутній паспорт для виїзду за кордон, а згідно з довідкою Державної прикордонної служби України вона не перетинала державний кордон між Україною та Російською Федерацією за внутрішнім паспортом громадянина України. Крім того, вона не знайома із ОСОБА_3 і не видавала на ім'я останнього жодних довіреностей з правом передоручення. У тексті довіреності від 18 вересня 2014 року неправильно зазначені її анкетні та паспортні дані. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсною з моменту вчинення довіреність, видану від її імені на ім'я ОСОБА_3, посвідчену 18 вересня 2014 року нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансийського нотаріального округу Волковим М. О., реєстровий №13-1472; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташованої по АДРЕСА_1; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану по АДРЕСА_1. Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року у складі судді Холодової Т. Ю. позов задоволено. Визнано недійсною з моменту вчинення довіреність від 18 вересня 2014 року, вчинену від імені ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3, посвідчену нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Волковим М. О., зареєстровану в реєстрі за №13-1472. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в оспорюваній довіреності від 18 вересня 2014 року має місце невідповідність місця проживання ОСОБА_1 та її ідентифікуючих даних (серії та номера паспорта, дати його видачі тощо), а сама довіреність має ознаки підробки, про що прямо йдеться в листі Тюменської обласної нотаріальної палати від 21 серпня 2019 року. Крім того, позивач не перетинала кордон України і не перебувала на території Російської Федерації, в тому числі в момент видачі на ім'я ОСОБА_3 довіреності з правом розпорядження спірним майном, тобто ОСОБА_1 не могла особисто підписати цей правочин. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Оскільки в позивача було відсутнє волевиявлення уповноважувати ОСОБА_3 на вчинення будь-яких дій, в тому числі на здійснення передоручення та розпорядження належною їй нерухомістю, то наявні підстави для визнання недійсною довіреності від 18 вересня 2014 року та витребування спірного майна з незаконного володіння покупця ОСОБА_2, з якою у ОСОБА_1 відсутні договірні правовідносини. Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сувалова В. О. задоволено частково. Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України є речово-правовим способом захисту права власності і може застосовуватися як підстава позову за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних договірних правовідносин. У справі, яка переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що ні довіреність від 18 вересня 2014 року, видана нібито ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3, ні видана останнім в порядку передоручення на ім'я ОСОБА_4 довіреність від 18 серпня 2015 року, не є правочинами з відчуження майна. Укладаючи 28 лютого 2017 року з ОСОБА_2 як покупцем договори купівлі-продажу частки нежитлової будівлі та земельної ділянки ОСОБА_4 діяв саме від імені та в інтересах ОСОБА_1, про що зазначено в текстах цих договорів. Таким чином, позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки права особи, яка є стороною правочину (в даному випадку ОСОБА_1 є продавцем спірного майна за договорами купівлі-продажу), підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а не шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині скасування рішення місцевого суду щодо задоволення її позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки і залишити в цій частині рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року без змін. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387, 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16. У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сувалов В. О. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області. 06 квітня 2021 року справа №138/1523/19 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання довіреності недійсною не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 05 лютого 2008 року №516, виданим Виконавчим комітетом Могилів-Подільської міської ради Вінницької області, нежитлова будівля (вбиральня) літ. "А " загальною площею 104 кв. м, яка розташована по АДРЕСА_1, належить на праві спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_5.11 лютого 2008 року вказаний об'єкт нерухомого майна зареєстрований у Комунальному підприємстві "Могилів-Подільське міське бюро технічної інвентаризації" за реєстровим №211. Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №757750 від 06 березня 2009 року підтверджується, що ОСОБА_1 є співвласником земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованої по АДРЕСА_1, цільове призначення якої - для комерційного використання. Згідно з копією довіреності від 18 вересня 2014 року, посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим М. О. та зареєстрованої в реєстрі за №13-1472, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 від її імені управляти та розпоряджатися усім належним їй майном, в тому числі й укладати договори щодо нерухомого майна. Довіреність видана на строк до 17 вересня 2019 року з правом передоручення повноважень іншим особам. Діючи на підставі вищевказаної довіреності, 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 в порядку передоручення уповноважив ОСОБА_4 управляти та розпоряджатися усім належним ОСОБА_1 майном, в тому числі й укладати правочини з нерухомим майном, про що свідчить довіреність від 18 серпня 2015 року, посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Кметюк С. А. та зареєстрована у реєстрі за №732. В подальшому 28 лютого 2017 року ОСОБА_4, діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 18 серпня 2015 року, уклав із ОСОБА_2 договори купівлі-продажу 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованих по АДРЕСА_1. Вказані правочини посвідченні приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Горбоконь О. Г. та зареєстровані в реєстрі за №146 та №148 відповідно. Цього ж дня, 28 лютого 2017 року, відомості про реєстрацію права власності на вищезгадані частки в нерухомості за ОСОБА_2 були внесені до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Разом з тим з відповіді Державної прикордонної служби України випливає, що в базі даних "Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України" не виявлено інформації про перетинання державного кордону України, лінії розмежування між Донецькою та Луганською областями та тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим у період з 01 січня 2014 року по 31 серпня 2018 року громадянкою України ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: Згідно з відповіддю президента Тюменської обласної нотаріальної палати Російської Федерації від 21 серпня 2019 року №1080, наданою на запит сторони позивача, копія довіреності від 18 вересня 2014 року за реєстровим №13-1472 є підробленою з огляду на таке: номер реєстру реєстрації нотаріальних дій не відповідає номерам реєстрів нотаріуса ОСОБА_6 за 2014 рік; 18 вересня 2014 року довіреність за реєстровим №13-1472 не посвідчувалася; посвідчувальний напис не відповідає формам посвідчувальних написів, установленим наказом Міністерства юстиції Росії від 10 квітня 2002 року №99; підпис і печатка не належать нотаріусу ОСОБА_6 Відтак суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недійсність довіреності від 18 вересня 2014 року, оскільки вказана довіреність укладена без волевиялення ОСОБА_1, яка не давала своєї згоди на продаж від її імені належної їй частки у нежитловому приміщенні (вбиральні) та в земельній ділянці. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1, окрім визнання недійсною довіреності, також просила витребувати спірне майно з незаконного володіння ОСОБА_2, посилаючись на те, що це майно вибуло з її володіння поза її волею. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється) ; представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України). Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, права особи, яка є стороною договору про відчуження майна (за відсутності інших правочинів щодо розпорядження новим набувачем спірним майном), не підлягають захисту шляхом задоволення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред'явлення позову до набувача майна (у разі наявності між таким набувачем та позивачем зобов'язально-правових відносин) про визнання недійсним цього правочину із застосуванням реституції, тобто з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Поряд з цим власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог про витребування майна з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки, укладаючи 28 лютого 2017 року з відповідачем ОСОБА_2 договори купівлі-продажу спірного майна, замісник за договором доручення ОСОБА_4 діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1, тобто саме позивач виступала стороною цих правочинів (продавцем майна), а тому захист її прав можливий з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а не шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в означеній вище частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387, 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, не заслуговують на увагу з огляду на таке. В постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 зазначено, що за положеннями статтею 330 і 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Однак висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезгаданих постановах, оскільки у справі, яка переглядається, на підставі належних та допустимих доказів апеляційним судом встановлено, що договори купівлі-продажу спірного майна були укладені замісником представника за довіреністю ОСОБА_4 від імені та в інтересах ОСОБА_1, тобто саме остання виступала стороною цих договорів. В подальшому набувач за вказаними правочинами ОСОБА_2 не відчужувала майно третім особам. Крім того, за обставинами справи №183/1617/16, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в якій послалася заявник, існувало преюдиційне судове рішення, яким вже було визнано недійсним та скасовано рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельну ділянку було незаконно вилучено із земель лісового фонду та введено в межі села зі зміною її цільового призначення на землі житлової та громадської забудови. Саме з цих підстав Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання неправомірними наступних рішень органу місцевого самоврядування і документа, що посвідчував відповідне право, й витребувала земельну ділянку з незаконного володіння останнього набувача у власність держави. Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції в частині, яка була предметом касаційного перегляду, з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №522/7647/15-ц провадження №61-19280св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що 01 серпня 2006 року між нею та акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" (далі - АППБ "Аваль "), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"), укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 96 700,00 дол. США зі строком повернення до 01 серпня 2016 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором01 серпня 2006 року між ними укладено іпотечний договір, відповідно до якого вона передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м. Таким чином, іпотекодержателем за іпотечним договором був АППБ "Аваль". 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Стандарт" (далі - ПАТ "КБ "Стандарт ")укладено та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. договір про відступлення права вимоги за вказаними вище кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1. У подальшому, з отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна інформації вона дізналася, що станом на 10 вересня 2014 року іпотекодержателем за вказаним іпотечним договором був ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 29 квітня 2014 року, посвідченим приватнимнотаріусом Київського міського нотаріального округу, а 11 вересня 2014 року право власності на квартиру, яка є предметом іпотечного договору, набув ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, що укладався на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі. 17 вересня 2014 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, набула ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В., укладеного з ОСОБА_5 ОСОБА_1 зазначала, що перехід права власності на вищевказану квартиру відбувся незаконно, тому просила суд: витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, площею 39,4 кв. м; визнати за нею право власності на вказану квартиру. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року позов задоволено. Витребувано із володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, площею 39,4 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, зважаючи на наявність нескасованого рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, яким визнано недійсним договір відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладений 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", спірна квартира внаслідок укладених у подальшому договорів з відступлення права вимоги за іпотечним договором від 01 серпня 2006 року вибула з володіння позивача поза її волею. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 оскаржила правомірність укладення 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт" договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, а рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року, вищевказаний договір про відступлення права вимоги за кредитним договором визнано недійсним, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимог іпотекодавця та витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_2, яка придбала вказану квартиру у фізичної особи ОСОБА_6, що набув право власності на квартиру, придбавши її за договором купівлі-продажу у ОСОБА_4, який розпорядився квартирою як іпотекодержатель, набувши право вимоги на підставі недійсного договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 29 квітня 2014 року у ПАТ "КБ "Стандарт". При цьому суд, з урахуванням встановлених преюдиційних обставин та наявності судового рішення від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, вірно зазначив, що спірна квартира вибула з володіння позивача поза її волею. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу 522/7647/15-ц з Приморського районного суду м. Одеси. Зупинено дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року до закінчення касаційного провадження. 11 грудня 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2019 року визначено колегію суддів для розгляду указаної справи у складі суддів: Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М. У грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 16 січня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., відмовлено, заяву визнано необґрунтованою. Заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., передано для вирішення зазначеного питання, у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України, іншому СУДДІ: Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 січня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Верховного Суду у складі: Штелик С. П., Калараша А. А., Сімоненко В. М., відмовлено. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 02 квітня 2020 року задоволено заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - про повернення судового збору. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 10 квітня 2020 року цивільну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами у складі колегії з п'яти суддів. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі №522/7647/15-ц (провадження №61-19280св19) до закінчення перегляду в касаційному порядку справи №757/27380/16-ц (провадження №61-12136св18) за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", ПАТ "КБ "Стандарт", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2, про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, за касаційними скаргами ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2020 року справа передана судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., у зв'язку з обранням судді Штелик С. П. до Великої Палати Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира належить відповідачу на законній підставі, оскільки набута нею за договором купівлі-продажу від 17 вересня 2014 року, що є дійсним (презумпція правомірності правочину). До участі у справі не залучено первісного іпотекодержателя - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". Боржник не є стороною договору щодо відступлення права вимоги, тому визнання ним такого правочину недійсним є неналежним способом захисту прав. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц не може вважатися преюдиційним для вирішення цієї справи, оскільки ним не встановлено, яким чином договір відступлення права вимоги, укладений 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", порушує права позивача. Крім того, виконання цього рішення зупинено судом касаційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки обставин, встановлених рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, що не є предметом касаційного перегляду у цій справі. Зупинення касаційним судом виконання рішень не впливає на набрання ними законної сили. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2005 року, посвідченого Другою Одеською державною нотаріальною конторою, придбала однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м. 01 серпня 2006 року між ОСОБА_1 та АППБ "Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", укладено кредитний договір, за умовами якого банк надавав позичальнику ОСОБА_1 кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 96 700,00 дол. США зі строком повернення до 01 серпня 2016 року. 01 серпня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором між позивачем та банком укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рудницькою Ю. О., зареєстрований в реєстрі за №212, відповідно до якого іпотекодавець ОСОБА_1 передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м. 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт" укладено та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. договір про відступлення права вимоги за вказаними вище кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна станом на 10 вересня 2014 року іпотекодержателем за вказаним іпотечним договором вказано ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 29 квітня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. 11 вересня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, що укладався на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, відповідно до якого право власності на квартиру, яка є предметом іпотечного договору, було набуто ОСОБА_5 17 вересня 2014 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, набуто ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, укладеного з ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В. Не погоджуючись з тим, що право власності на квартиру було переоформлено без її згоди на інших осіб, позивач оспорила до суду договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладеним між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт". Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі №757/27380/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року, вищевказаний договір про відступлення права вимоги за кредитним договором визнано недійсним.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Відповідно до пункту 5.5. договору іпотеки від 01 серпня 2006 року у випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення зобов'язання за цим або кредитним договором у встановлений іпотекодержателем строк, такі вимоги задовольняються за рахунок предмета іпотеки. Згідно з пунктом. 5.1. договору іпотеки цей договір відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку", є договором про задоволення вимог іпотекодержателя на підставі якого іпотекодержатель на власний розсуд може: згідно зі статтею 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей договір (застереження пункт 5.5.1) є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки; згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку" продати предмет іпотеки будь-якій особі покупцеві, при цьому ціна продажу предмету іпотеки може бути встановлена за вибором іпотекодержателя або в розмірі заставної вартості предмета іпотеки, визначеної в пункті 1.3. цього договору або на підставі оцінки майна, що підготовлена незалежним суб'єктом оціночної діяльності. Договір купівлі-продажу, укладений у відповідності до цього пункту є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки. Таким чином, умовами договору іпотеки від 01 серпня 2006 року було передбачено право іпотекодержателя за наявності порушення виконання боржником (іпотекодавцем) умов кредитного або іпотечного договорів, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в тому числі шляхом продажу іпотекодержателемпредмету іпотеки будь-якій особі покупцеві. Отже, ОСОБА_1, підписавши іпотечний договір на таких умовах, дала згоду на продаж переданого нею в іпотеку майна - квартири АДРЕСА_1, загальною площею 39,4 кв. м, при настанні певних обставин, зокрема, порушення виконання боржником (іпотекодавцем) зобов'язань за кредитним або іпотечним договором (існування непогашеної заборгованості). При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки має іпотекодержатель або особа, яка у встановленому порядку набула права іпотекодержателя (право вимоги за іпотечним договором, предметом якого є спірна квартира). Судом установлено, що відчуження іпотекодержателем, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" права вимоги іншій особі, а саме ПАТ "КБ "Стандарт", за кредитним договором від 01 серпня 2006 року та іпотечним договором від 01 серпня 2006 року за умовами зазначених договорів не потребує згоди боржника та іпотекодавця ОСОБА_1. Однак в будь-якому разі відчуження права вимоги іншій особі за кредитним та іпотечним договорами, які укладені між банком та ОСОБА_1, має відповідати вимогам законодавства. За таких умов особу, яка набула права вимоги за кредитним та іпотечним договором, можна вважати належним правонаступником іпотекодержателя і у разі реалізації останнім права на звернення стягнення на предмет іпотеки в досудовому порядку шляхом відчуження іпотечного майна іншій особі покупцеві згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку", вважати, що таке відчуження предмета іпотеки, урозумінні умов іпотечного договору, відбулося за волевиявленням іпотекодавця. Укладаючи іпотечний договір, іпотекодавець виходила виключно із законності дій самого іпотекодержателя, як в частині наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, так і в частині передачі права вимоги за іпотечним договором іншій особі. Верховний Суд установив, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі №757/27380/16-ц касаційну скаргу ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - задоволено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", ПАТ "КБ "Стандарт" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги відмовлено (провадження №61-12136св18). Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року не встановлено підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року з ОСОБА_1, укладеного 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт". Таким чином, у подальшому звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки відбулося за волевиявленням іпотекодавця. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вважала, що спірна квартира внаслідок укладення договорів з відступлення права вимоги за іпотечним договором від 01 серпня 2006 року після договору відступлення права вимоги за кредитним договором від 01 серпня 2006 року, укладеного 29 квітня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "КБ "Стандарт", який було визнано недійсним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року, вибула з її володіння поза її волею. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження підстав для визнання за нею права власності на спірну квартиру та витребування майна із чужого незаконного володіннявідповідно до вимог статті 388 ЦК України. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що квартира АДРЕСА_1, вибула з її володіння поза її волею. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Щодо судових витрат Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню із відмовою у задоволенні позовних вимог, то сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 740,50 грн (а. с. 142, т. 2) та 3 105,90 грн (а. с. 7, т. 3), за подання касаційної скарги у розмірі 7 308,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 740,50 грн та 3 105,90 грн, а всього 5 846,40 грн на відшкодування сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги та 7 308,00 грн на відшкодування сплаченого судового збору за подання касаційної скарги, а всього 13 154,40 грн (тринадцять тисяч сто п'ятдесят чотири грн 40 коп. ). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №613/1281/19 провадження №61-7937св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Коротуна В. М. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи", державний реєстратор Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяц Микола Миколайович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" на ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Кругової С. С., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" (далі - ТзОВ "Агро-Технолоджи") про витребування майна з чужого незаконного володіння. Ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 22 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання. У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну предмета позову та залучення співвідповідача у справі, у якій просив доповнити заявлені позовні вимоги новими, а саме: визнати протиправними дії державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. щодо відміни помилкової операції із заявою, відміни помилкового рішення, видалення запису про право власності, як помилкового, шляхом внесення запису від 18 квітня 2018 року №11347347 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 квітня 2018 року №11347347, вчинений державним реєстратором Павлівської сільської ради Богодухівського району харківської області Заяцом М. М. Залучити до участі у справі в якості співвідповідача державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району харківської області Заяца М. М. Протокольно, із занесенням до журналу судового засідання від 29 січня 2020 року залучено до матеріалів справи уточнені позовні вимоги та залучено до участі у справі як співвідповідача державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. У лютому 2020 року ТзОВ "Агро-Технолоджі" звернулось до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1, державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківського області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року відмовлено ТзОВ "Агро-Технолоджи" у прийнятті зустрічної позовної заяви до ОСОБА_1, державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Зустрічну позовну заяву повернуто заявнику. Не погодившись із ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви, ТзОВ "Агро-Технолоджи" оскаржило її в апеляційному порядку. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року апеляційну скаргу ТзОВ "Агро-Технолоджи" на ухвалу Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року повернуто заявнику. Вирішено питання про повернення ТзОВ "Агро-Технолоджи" сплаченого при подання апеляційної скарги судового збору. Повертаючи апеляційну скаргу ТзОВ "Агро-Технолоджи" на ухвалу Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви, апеляційний суд виходив із того, що ухвала суду першої інстанції про відмову у прийнятті зустрічного позову відповідно до положень ЦПК Українине входить до переліку ухвал, визначеного статтею 353 ЦПК України, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. При цьому апеляційним судом зазначено про аналогічні висновки, які містяться в ухвалах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №522/3234/16 (провадження №61-28129ск18) та від 28 січня 2019 року у справі №149/598/18 (провадження №61-48747ск18). Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 12 травня 2020 року ТзОВ "Агро-Технолоджи" через засоби поштового зв? язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з пунктом 1 частини шостої статті 353 ЦПК України ухвала Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви може бути оскаржена в апеляційному порядку. Право оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви окремо від рішення суду вбачається з практики Верховного Суду (ухвала від 26 березня 2020 року у справі №520/6599/18, постанова від 07 лютого 2020 року у справі №189/457/18, постанова від 08 квітня 2020 року у справі №530/86/18). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено ТзОВ "Агро-Технолоджи" строк на касаційне оскарження ухвали Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Богодухівського районного суду Харківської області. 10 липня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновків, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд Колегія суддів приймає аргументи наведені у касаційній скарзі з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої статті 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Отже, цивільне процесуальне законодавство гарантує відповідачеві право на захист від пред'явленого позову шляхом подання зустрічного позову. Зустрічний позов дозволяє розглянути в одному процесі вимоги обох сторін, що дає можливість заощадити час і сприяє більш швидкому захисту їхніх прав та інтересів, а також запобігає можливості винесення суперечливих і взаємовиключних судових рішень у цивільній справі. Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті другій Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція). Отже, з вищевикладеного вбачається, що судові процедури повинні бути справедливими, а тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. Встановлено, що ТзОВ "Агро-Технолоджі" звернулось до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківського області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Частиною третьою статті 194 ЦПК України встановлено, що зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Відмовляючи у прийнятті зустрічного позову ТзОВ "Агро-Технолоджи", Богодухівський районний суд Харківської області у своїй ухвалі від 03 березня 2020 року зазначив, що зустрічний позов подано з порушенням строку, встановленого ЦПК України, а також те, що пред? явлений первісний та зустрічний позови не є взаємопов'язаними та такими, що виникають з різних правовідносин. Тим самим місцевий суд фактично констатував порушення вимог частин першої та другої статті 193 ЦПК України та застосував наслідки, передбачені частиною третьою статті 194 ЦПК України. Перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, міститься у частині першій статті 353 ЦПК України. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України, в апеляційному порядку окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала про повернення заяви позивачеві (заявникові). Таким чином, оскільки зі змісту ухвали Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року вбачається, що фактично судом першої інстанції була постановлена ухвала про повернення заявнику на підставі частини третьої статті 194 ЦПК України зустрічної позовної заяви, то вона, відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України, може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2021 року у справі №686/32337/19 (провадження №61-14738св20). Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що ухвала Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року постановлена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року скасувати та направити справу до суду апеляційної для продовження розгляду (частина шоста статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" задовольнити. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року скасувати. Справу №613/1281/19-ц направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. М. Коротун судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №577/806/20 провадження №61-15326св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "ОСОБА_3", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року у складі судді Кравченка В. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Левченко Т. А., Собини О. І., Хвостика С. Г., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У лютому 2020 року Приватне підприємство "ОСОБА_3" (далі - ПП "ОСОБА_3 ") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні майном. Свої вимоги підприємство обґрунтовувало тим, що з 02 квітня 2009 року воно є власником будівель та споруд ферми, розташованої на АДРЕСА_1. Загальна площа будівель і споруд становить 4 672,00 кв. м. У березні 2019 року до підприємства звернулася ОСОБА_1, яка представилася директором іноземного підприємства", з проханням продати їй будівлі та споруди ферми для ведення підприємницької діяльності. Оскільки ПП "ОСОБА_3" не здійснювало ніякої діяльності у будівлях ферми, відповідачці було запропоновано оглянути ферму, перевірити технічний та санітарний стан приміщень, після чого визначитися, чи підходять вони для ведення підприємницької діяльності. Однак отримавши безперешкодний доступ до приміщень, ОСОБА_1 припинила будь-які перемовини щодо продажу приміщень, змінила всі вхідні замки на дверях і воротах, без дозволу розпочала там свою підприємницьку діяльність. Крім того, у зазначених приміщеннях оселилася матір та чоловік відповідачки, які почали розводити худобу, користуватися електро- та водопостачанням. Відповідачка ігнорує вимоги підприємства звільнити приміщення ферми, що стало підставою для звернення до правоохоронних органів. Факт безпідставного перебування відповідачки та її родичів і ведення ними господарської діяльності на території ферми зафіксовано у документах працівників Конотопського ВП ГУНП у Сумській області, в тому числі і поясненні відповідачки від 17 січня 2020 року, в якому вона підтвердила, що між нею, її чоловіком, матір'ю, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і її донькою ОСОБА_4, з другої сторони, відбулася сутичка на фермі, яку вона мала намір придбати та на якій проживали її мати і чоловік. ОСОБА_1 не зареєстрована як фізична особа-підприємець. Ураховуючи наведене, ПП "ОСОБА_3" просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні належною ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності нерухомістю, а саме: будівлями та спорудами ферми, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення зазначених нежитлових приміщень. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року позов ПП "ОСОБА_3" задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні належною ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності нерухомістю, а саме: будівлями та спорудами ферми, що складаються із "А-1" корівник 4-х рядний, "Б-1" корівник, "Г-1" корівник, "Д-1" пункт штучного запліднення, "З-1" реконструкція МТФ, "Е-1" склад, "Ж-1" будинок тваринників, "В-1" корівник, "І " башня Рожновського, "ІІ" артскважина, "И " силосховище, "К" силосховище, загальною площею 4 672,00 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення зазначених нежитлових приміщень. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту незаконного використання відповідачкою спірної нерухомості, що є підставою для усунення перешкод позивачу у користуванні належним йому майном. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Сумського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Огорілка Ю. М. залишено без задоволення. Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог ПП "ОСОБА_3" до ОСОБА_1 про звільнення нею приміщень, належних позивачу на праві власності. На підтвердження доводів апеляційної скарги про порушення правил предметної підсудності заявник надав до суду апеляційної інстанції копію інформації та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про державну реєстрацію ТОВ "ЕКОФАРМБАСТІАНІНВЕСТ", керівником якого є ОСОБА_1, копію статуту ТОВ "ЕКОФАРМБАСТІАНІНВЕСТ", копію довіреності та копію паспорта ОСОБА_1, які не були предметом дослідження під час розгляду справи місцевим судом. Враховуючи, що відповідачка не надала до апеляційного суду жодних доказів неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції, апеляційний суд, керуючись вимогами статті 367 ЦПК України не прийняв їх до розгляду. Додатково суд апеляційної інстанції вказав, що не заслуговують на увагу аргументи апеляційної скарги щодо порушення місцевим судом правил предметної підсудності, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що користуючись спірними приміщеннями, ОСОБА_1 діяла саме як керівник юридичної особи, а також докази договірних правовідносин між ПП "ОСОБА_3" та іншою юридичною особою щодо спірного нерухомого майна. Крім того, як вбачається з копії письмових пояснень, даних відповідачкою ОСОБА_1 т. в. о. начальника Конотопського ВП ГУНП в Сумській області 18 січня 2020 року з приводу конфлікту, який виник у неї з ОСОБА_3 та її донькою ОСОБА_4, вона не зазначала, що вона при перемовинах з позивачем щодо придбання приміщення ферми діяла як керівник юридичної особи. Тобто відповідачка не спростувала висновку суду першої інстанції про те, що порушником речового права ПП "ОСОБА_3", на захист якого подано позов у цій справі, виступила саме ОСОБА_1, як фізична особа. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій вона, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій він, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, провадження у справі закрити У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій всупереч частині першій статті 19, частині першій статті 20, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України розглянули справу в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 згідно з інформацією з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Екофармбастіанінвест" (код ЄРДПУО 41406268), засновником цього товариства є чоловік ОСОБА _1 - ОСОБА_5, з яким ОСОБА_1 перебуває у фактичних шлюбних відносинах. Вид діяльності ТОВ "Екофармбастіанінвест": вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, розведення тварин та свійської птиці, тощо. Вважає, що спірні правовідносини із захисту права власності на майно, яке використовується в господарській діяльності, виникли між юридичними особами, а тому даний позов має вирішуватись в порядку господарського судочинства. Рух справи в суду касаційної інстанції Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу передано на розгляду Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, що судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України). Також посилається на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №235/4376/15-ц. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності належить нерухомість (будівлі та споруди ферми), розташовані за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 не є фізичною особою-підприємцем. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підприємницька діяльність ОСОБА_1 припинена. У поясненнях т. в. о. начальника Конотопського відділу поліції ГУ НП в Сумській області від 17 січня 2020 року ОСОБА_1 вказала, що з березня 2018 року її чоловік ОСОБА_6 вів перемовини з ОСОБА_3 щодо придбання корпоративних прав на ферму за адресою: АДРЕСА_1. З березня 2018 року вони почали працювати на фермі, на яку вона привезла свою мати ОСОБА _7, яка там тимчасово проживала та працювала. Влітку 2019 року між нею та ОСОБА_3 почалися суперечки, остання вимагала грошей, не пред'явивши при цьому паспорта на ферму. 27 грудня 2019 року їй зателефонувала мати, яка повідомила про те, що між нею, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і її донькою ОСОБА_4, з другої сторони, відбулася сутичка (а. с. 16). Встановлено, що ОСОБА_1 за відсутності правових підстав користується належними ПП "ОСОБА_3" будівлями та спорудами ферми за адресою: АДРЕСА_1 Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з доведеності факту здійснення відповідачкою перешкод позивачу у користуванні будівлями та спорудами ферми. Відхиляючи аргументи апеляційної скарги щодо порушення правил предметної юрисдикції, суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази того, що користуючись спірними приміщеннями, ОСОБА_1 діяла саме як керівник юридичної особи, а також докази договірних правовідносин між ПП "ОСОБА_3" та іншою юридичною особою щодо спірного нерухомого майна. Крім того, згідно з письмовими поясненнями, даними ОСОБА_1 т. в. о. начальника Конотопського відділу поліції ГУНП в Сумській області 18 січня 2020 року, з приводу конфлікту, який виник у неї з ОСОБА_3 та її донькою ОСОБА_4, остання не зазначала, що вона при перемовинах з позивачем щодо придбання приміщення ферми діяла як керівник юридичної особи. Тобто відповідачка не спростувала висновку суду першої інстанції про те, що порушником речового права є ПП "ОСОБА_3", на захист якого подано позов у цій справі, виступила саме ОСОБА_1, як фізична особа. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з таких мотивів. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду 27 березня 2019 року у справі №638/14011/16-ц зазначено, що "судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа". Аналіз змісту позовної заяви свідчить про те, що ПП "ОСОБА_3" обґрунтовувало свої вимоги тим, що воно є власником будівель та споруд ферми, які воно мало намір продати. Відповідачка, яка представилася директором іноземного підприємства, запропонувала продати їй вказані приміщення. Підприємство надало ОСОБА_1 повний доступ до ферми для огляду та перевірки технічного і санітарного стану, після чого вона замінила замки у вхідних дверях, заселила в ці приміщення свою мати і чоловіка, які почали розводити худобу, користуватися електроенергією та водопостачанням. Продаж ферми так і не відбувся, однак ОСОБА_1 на вимогу позивача спірних приміщень не звільнила. Факт зайняття та використання ферми відповідачка підтвердила у поясненнях працівнику поліції. На момент зайняття ферми ОСОБА_1 на мала статусу фізичної особи-підприємця. У справі, що переглядається, встановлено, що:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 серпня 2021 року м. Київ справа №523/3106/18 провадження №61-160св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року в складі судді Шепітко І. Г. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, та просила усунути їй перешкоди в розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування цією квартирою. В обґрунтування позову зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 є законним представником (матір'ю) її онука ОСОБА_3, який зареєстрований у зазначеній квартирі, проте в ній не проживає, оскільки 26 липня 2016 року ОСОБА_2 забрала дитину і переїхала до свого зареєстрованого місця проживання, речей онука у житловому приміщенні немає. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила позов задовольнити. Короткий зміст судових рішень Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що малолітній ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру як онук позивачки, проживав у ній на правах члена сім'ї, тому має право користуватися житлом нарівні з позивачем. Дитина разом з матір'ю переїхали зі спірної квартири внаслідок конфліктних відносин з позивачем. ОСОБА_3 не довела, що онук перешкоджає їй володіти, користуватися та розпоряджатися належною їй квартирою. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2020 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що необхідність звернення до органів опіки та піклування для надання дозволу на відчуження квартири вже сама по собі є обмеженням у здійсненні власником права розпорядження своїм майном, наявність якого надає йому право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим вимогу про позбавлення її права користування житловим приміщенням. Безпідставними є висновки судів про поважність причин непроживання малолітнього ОСОБА_3 в спірній квартирі та існуючий конфлікт між сторонами справи, оскільки вони не підтверджені належними доказами. З 2016 року малолітній ОСОБА_3 має інше житло - квартиру АДРЕСА_2, в якій проживає його матір. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Суворовського районного суду м. Одеси. 30 січня 2020 року справа №523/3106/18 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що ОСОБА_3 є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності ЯЯЯ №950778 від 29 травня 2006 року. З 08 грудня 2008 року у цій квартирі зареєстрований як член сім'ї власника онук позивача ОСОБА_3, 2007 року народження. У липні 2016 року колишня невістка позивача ОСОБА_2 разом з дитиною переїхала зі спірної квартири до свого зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 та з цього часу онук проживає з матір'ю за її зареєстрованим місцем проживання. Між сторонами у справі склалися конфліктні стосунки. Батько дитини ОСОБА_5 з 06 листопада 2018 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4. За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім'ї власника житлового будинку і набула право користуванням цим житловим будинком. Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У позовній заяві ОСОБА_3 просила визнати малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою з тих підстав, що він не проживає у ній понад рік, що згідно з частиною другою статті 405 ЦК України є наслідком визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Суди встановили, що малолітній ОСОБА_3 разом зі своєю матір'ю ОСОБА_2 не проживали у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини). Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №206/4028/18, від 04 липня 2018 року в справі №711/4431/17. Встановивши, що позивач не довела наявність порушення її прав внаслідок реєстрації місця проживання малолітнього онука у спірній квартирі, з урахуванням конфліктних відносин між позивачем та матір'ю дитини ОСОБА_2, внаслідок яких остання разом з малолітнім сином була змушена переїхати зі спірної квартири, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірною квартирою. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов І. О. Дундар Є. В. Краснощоков

Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 й з врахуванням уточнених позовних вимог просила суд розірвати договори оренди землі та стягнути орендну плату. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між нею та відповідачем 04 листопада 2005 року було укладено договори оренди земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 площею 7,66 га, 7,86 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області, які зареєстровані Новгородківським відділом Кіровоградської регіональної філії Центра Державного земельного Кадастру та внесені у Державний реєстр земель за №2 та №3. Вказані земельні ділянки належать їй на праві приватної власності. Відповідно до пунктів 9, 11 договорів оренди землі орендна плата вноситься один раз на рік до 1 грудня у розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням коефіцієнта індексації та індексів інфляції. Вказувала, що з моменту укладення вказаних договорів оренди землі ОСОБА_2 жодного разу не проводила розрахунок по орендній платі з урахуванням коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки землі та індексів інфляції. Крім того, за останні три роки вона взагалі не отримувала орендну плату, чим грубо порушені умови укладених між ними договорів оренди землі. 03 жовтня 2017 року на адресу відповідача були направлені претензії про необхідність сплати орендної плати, які нею були отримані 07 жовтня 2017 року, проте вимога була проігнорована. Відповідно до пунктів 14 договорів оренди у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,3% несплаченої суми за кожен день прострочення. За підрахунками позивача заборгованість по орендній платі, з урахуванням 3% від нормативної грошової оцінки землі, починаючи з 2005 року по 2018 рік включно становить 156 605,69 грн. При цьому зазначала, що оскільки вона отримала кошти за розпискою в рахунок сплати орендної плати в сумі 106 624 грн, тому з відповідача на її користь необхідно стягнути заборгованість по орендній платі в розмірі 49 981,69 грн. Також у новій редакції позовної заяви позивач вказувала, що у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначала, що вона під час укладення договорів оренди землі надала їй довіреність від 04 листопада 2005 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу Щербанем С. Ф., на представництво прав та інтересів щодо спірних земельних ділянок № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, а також надала відповідачці розписку від 04 листопада 2005 року про отримання нею коштів за оренду вказаних земельних ділянко наперед на 49 років у розмірі 106 624 грн. Разом із тим, ОСОБА_2 зазначала, що у заяві про відмову від визнання обставин та недостовірність доказів, їх підроблення вказувала, що не підписувала таку довіреність та не надавала розписки, але провести судову почеркознавчу експертизу не вдалося, так як відсутні необхідні вільні зразки підпису та почерку, а також те, що вона не має змоги оплатити вартість проведення експертизи, тому не може довести недійсність вказаних документів. Враховуючи наведене з урахуванням уточнень до позовної заяви просила суд: розірвати укладені між нею та відповідачем 04 листопада 2005 року договори оренди земельних ділянок № НОМЕР_1 площею 7,66 га та № НОМЕР_2 площею 7,86, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області; стягнути з відповідача на її користь заборгованість по орендній платі в сумі 49 981,69 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 06 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Враховуючи те, що ОСОБА_1 було отримано грошові кошти за договорами оренди землі наперед за 49 років, доказів звернення останньої до відповідача із вимогою щодо перегляду розміру орендної плати або зміни інших істотних умов договорів не надано, тому суди дійшли висновку, що позивачем не доведено порушення її прав відповідачем, за захистом яких вона звернулась до суду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3. Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №616/871/15-ц, провадження №61-13941св18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932сво18, від 24 січня 2018 року у справі №817/206/15, у постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі №21-274а14, від 07 квітня 2015 року у справі №21-117а15, від 14 квітня 2015 року у справі №21-165а15, від 24 квітня 2015 року у справі №21-131а15, від 14 березня 2017 року у справі №21-2246а16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що у пунктах 9 договорів оренди землі визначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнта індексації, з урахуванням індексу інфляції. Проте, такий розмір орендної плати має бути не меншим ніж мінімальна сума орендного платежу, встановлена законодавством з питань оренди землі. Так, відповідно до Указу Президента від 02 лютого 2002 року №92 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)" запроваджено плату за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3% визначеної відповідно до законодавства вартості ділянки чи паю та поступове збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Крім того, значення нормативної грошової оцінки земель щороку уточнюють на коефіцієнт індексації, який визначається відповідно до законодавства. Вказує, що зазначені вимоги законодавства з питань оренди землі відповідачем проігноровано. При цьому у пунктах 5 договорів оренди землі невірно вказано нормативно грошова оцінка земельних ділянок. Так, нормативна грошова оцінка земельної ділянки № НОМЕР_1, площею 7,66 га у 2005 році становила 133 406,17 грн, а не 72 504 грн, як вказано у договорі. Нормативно грошова оцінка земельної ділянки № НОМЕР_2, площею 7,86 га у 2005 році становила 133 365,35 грн, а не 72 504 грн. Таким чином, орендна плата має бути більшою, ніж вказано у договорах. Крім того, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України викладено у такій редакції "розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3% нормативної грошової оцінки. Таким чином, вважає, що орендна плата за вказаними земельними ділянками із часу укладення договорів оренди, тобто з 2005 року, становить 156 605,69 грн, а тому суди помилково не врахували наявність заборгованості у відповідача у розмірі 49 981,69 грн за договорами оренди. Також заявник посилається на те, що суди не врахували, що розписка про отримання орендодавцем грошових коштів в рахунок орендної плати за 49 років не може змінювати умови договору, оскільки відповідно до статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Отже, оскільки державна реєстрація змін до договорів оренди землі не здійснювалась, тому вказана розписка не є змінами до договорів і не може братися судами до уваги як зміна істотних умов договорів й, відповідно, не звільняє орендаря від щорічного перерахунку розміру орендної плати у відповідності до нормативної грошової оцінки земельних ділянок, від проведення індексації та застосування індексу інфляції, як то передбачено пунктами 9 договорів оренди. З урахуванням наведеного заявник вважає, що наявні підстави для розірвання договорів оренди землі у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, у якому вказано, що судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно копій державних актів на право власності на земельні ділянки серії III-КР №010818 від 20 березня 2001 року та серії КР №073315 від 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,66 га та 7,86 га, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області (т. 1, а. с. 9-10). 04 листопада 2005 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договори оренди земельних ділянок, належних позивачу на праві приватної власності, площею 7,66 га та 7,86 га, які знаходяться на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області. Згідно вказаних договорів вони укладені терміном на 49 років. Орендна плата вноситься орендарем, один раз на рік до 01 грудня в розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з урахуванням коефіцієнту індексації. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. В прикінцевих положеннях договорів зазначено, що договори набувають чинності після їх підписання сторонами та державної реєстрації (т. 1, а. с. 103-104, 112-113). Договори зареєстровані в Новгородківському відділі Кіровоградської регіональної філії Центр ДЗК 04 листопада 2005 року за №2 та №3 (т.1, а. с.104, 113). Згідно актів приймання-передачі земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 на підставі договорів оренди земельних ділянок, укладених між орендодавцем ОСОБА_1 та орендарем ОСОБА_2, орендодавець передає, а орендар приймає в оренду земельні ділянки в розмірі 7,66 га та 7,86 га ріллі (т. 1, а. с. 104, 113 на звороті). Факти стосовно добровільності укладення договорів, дат їх підписання та дат їх реєстрації сторонами не оспорювались. 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 одержала від відповідача орендну плату за свої дві земельні ділянки (паї) наперед, тобто за 49 років оренди земельних ділянок в сумі 106 624 грн, що підтверджується власноруч написаною і підписаною розпискою, наданою ОСОБА_2. Претензій до відповідачки не має (т. 1, а. с. 94). З розписки від 04 листопада 2005 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала орендну плату за свої два земельні паї від ОСОБА_2 за 49 років оренди в сумі 106 624 грн. "Претензій до неї не маю. Розписка написана власноручно в чім і розписуюсь". Того ж дня 04 листопада 2005 року позивач надала довіреність відповідачу, яка посвідчена приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу, зареєстрована в реєстрі за №2165, з правом представляти її інтереси з усіма повноваженнями відносно її двох земельних ділянок, в тому числі і отримувати орендну плату (т. 1, а. с. 93). Представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подавалась до суду заява про відмову від визнання обставин та недостовірність доказів, їх підроблення (т. 1, а. с. 77-80). У вказаній заяві представник позивача заперечувала факт підписання розписки від 04 листопада 2005 року та довіреності від 04 листопада 2005 року. Також представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 під час розгляду справи було заявлено клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи. В подальшому в процесі розгляду справи стороною позивача було визнано факт написання розписки від 04 листопада 2005 року та отримання 106 624 грн орендної плати (т. 1, а. с. 209, 241, т. 2, а. с. 77). 03 жовтня 2017 року позивачем на адресу відповідача рекомендованим листом було направлено претензію від 30 вересня 2017 року про необхідність сплати орендної плати позивачу, оскільки з моменту укладення оспорюваних договорів оренди землі відповідачкою жодного разу не проводився розрахунок нормативно грошової оцінки вказаних земельних ділянок, під час обрахунку орендної плати не враховувався коефіцієнт індексації та індекси інфляції. Взагалі, орендна плата відповідачкою не сплачується вже понад три роки, що грубо порушує умови вказаних договорів оренди землі, вимоги законодавства про оренду землі та права позивача (т. 1, а. с. 15-17). Відповідач отримала вказану претензію 07 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 19-20). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договорів оренди) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі (частина перша статті 14 Закону України "Про оренду землі"). Частиною першою статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. За положеннями статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельного кодексу України та іншими законами України. Водночас у пункті д) частини першої статті 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати. Отже, згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним з визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору. Статтями 627, 629 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороноюдоговору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендарем орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договоруоренди земельної ділянки, що вважається істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє орендодавця можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю. При вирішенні спору суди виходили із того, що 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 одержала від відповідача орендну плату за свої дві земельні ділянки (паї) наперед, тобто за 49 років оренди земельних ділянок в сумі 106 624 грн, що підтверджується власноруч написаною і підписаною розпискою, наданою ОСОБА_2. Претензій до відповідачки не має (т. 1, а. с. 94). Разом із тим, судами не було враховано, що подаючи позовну заяву у новій редакції, позивач вказувала, що з моменту укладення договорів оренди землі ОСОБА_2 жодного разу не проводився розрахунок нормативно грошової оцінки земельних ділянок, під час обрахунку орендної плати не враховувались коефіцієнт індексації та індекси інфляції. Крім того, за останні три роки вона взагалі не отримувала орендну плату, чим грубо порушує умови укладених між ними договорів оренди землі. Зазначала, що заборгованість відповідача по сплаті орендної плати з часу укладення договорів оренди становить 49 981,69 грн. Як на підтвердження вказаних обставин позивачем було надано суду складений нею розрахунок заборгованості. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди (стаття 21 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до пунктів 9 договорів оренди землі орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнта індексації. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції (пункти 10 договорів оренди землі). Отже, умовами укладених між сторонами договорів оренди землі передбачено, що орендна плата сплачується з урахуванням коефіцієнта індексації та індексів інфляції. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Разом із тим, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не перевірили належним чином, чи включає сплачена ОСОБА_2 ОСОБА_1 сума у розмірі 106 624 грн, за 49 років оренди земельних ділянок, передбачені умовами договорів оренди землі коефіцієнт індексації та індекси інфляції, а тому дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Враховуючи те, що апеляційний суд наділений достатніми процесуальними повноваженнями щодо дослідження доказів та з урахуванням принципу процесуальної економії, Верховний Суд вважає, що справу доцільно направити на новий апеляційний розгляд для усунення вищезазначених порушень. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Прикарпаттяобленерго" (далі - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Богородчанської селищної ради від 25 липня 1991 року №106 йому було надано у безстрокове користування земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1.31 січня 1996 року йому було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1091 для обслуговування житлового будинку за вказаною адресою. На зазначеній земельній ділянці ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" без його згоди розмістило лінію електропередач (ЛЕП) 0,4 кВ. Вказував, що встановлення електроопори створює йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом перенесення товариством ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що наявне рішення суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що є підставою для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року заяву ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" 3 000,00 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу. Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом при прийнятті постанови від 22 березня 2021 року не було вирішено питання про судові витрати, тому наявні підстави для ухвалення додаткового рішення і стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" витрат на правничу допомогуу розмірі 3 000,00 грн, понесених останнім внаслідок апеляційного перегляду справи. При визначенні розміру цих витрат судом враховано складність справи та виконані роботи, принципи співмірності і розумності судових витрат. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та касаційна скарга ОСОБА_1 на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційні скарги У касаційній скарзі на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є порушення судами норм процесуального права, оскільки суди дійшли помилкового висновку про те, що позовні вимоги у цій справі були предметом розгляду у справах №338/1221/15-ц і №344/12454/19, а провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій лише вказали на наявність судових рішень з того самого спору і між тими самими сторонами, які набрали законної сили, проте не наведено відповідних мотивів ухвалення оскаржуваних судових рішень, не досліджено підстав і обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги. Так, у справі №338/1221/15-ц і у цій справі у позовних заявах ним наведено різний за змістом виклад обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, і різні підстави позову, тому це є різні позовні заяви, а тому справа №338/1221/15-ц і ця справа не є одним і тим самим спором. Крім того, із позовної заяви від 05 липня 2019 року, за якою постановлено ухвалу Богородчанського районного суду від 01 листопада 2019 у справі №344/12454/19, вбачається, що вона не містить тих підстав і обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги у цій справі, зазначених у позовній заяві від 12 серпня 2020 року. У касаційній скарзі на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить додаткову постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в ухваленні додаткового РІШЕННЯ: Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що витрати на правову допомогу підлягають розподілу між сторонами виключно за результатами розгляду справи. Водночас положеннями ЦПК України не передбачено подання стороною до апеляційного суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, оскільки такий подається разом із першою заявою по суті спору, а відзив на апеляційну скаргу не є такою заявою по суті спору. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року представник ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" - Дмитрук О. І. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Богородчанської селищної ради від 25 липня 1991 року №106 ОСОБА_1 надано у безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,10 га для будівництва індивідуального житлового будинку. 31 січня 1996 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1091 для обслуговування житлового будинку, яка розташована у селищі Богородчани. Звертаючись до суду із цим позовом до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго", ОСОБА_1 вказував на те, що на належній йому на праві власності земельній ділянці ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" без його згоди розміщено лінію електропередач (ЛЕП) 0,4 кВ та встановлення електроопори створює йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розміщеною по АДРЕСА_1, шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Сторонами у цій справі є позивач - ОСОБА_1 та відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 (державний акт на право приватної власності на землю серії ІФ-01-01-2-000070 від 31 січня 1996 року). Наведені обставини були предметом дослідження під час розгляду справи №338/1221/15-ц між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, зокрема, з приводу усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 0,1091 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_1. Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року, у справі №338/1221/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Прикарпаттяобленерго" (далі - ПАТ "Прикарпаттяобленерго"), третя особа - Богородчанська селищна рада, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, розміщеною по АДРЕСА_1 шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року залишено без змін. Сторонами у справі №338/1221/15-ц були позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" і третя особа - Богородчанська селищна рада. Предметом спору є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 (державний акт на право приватної власності на землю серії ІФ-01-01-2-000070 від 31 січня 1996 року). Згідно з витягом з протоколу №18 загальних зборів акціонерів ПАТ "Прикарпаттяобленерго", проведених 12 квітня 2017 року, внесено зміни до статуту ПАТ "Прикарпаттяобленерго" і затверджено статут ПрАТ "Прикарпаттяяобленерго" у новій редакції, тобто юридична особа змінила організаційно-правову форму. У липні 2019 року ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго", в якому просив зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні належною йому земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року, провадження у справі №344/12454/19 закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року залишено без змін. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційні скарги ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Щодо ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, вирішено питання щодо тотожного позову, який розглядається, тобто позову, в якому збігаються сторони, предмет і підстави. Закриття провадження у справі - це форма закінчення цивільної справи без винесення судового рішення, яким закінчено розгляд справи по суті, наслідком якої є, за загальним правилом, неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Ця форма закінчення цивільної справи застосовується у випадку, коли суд незаконно відкрив провадження у справі або коли продовження процесу стає явно неможливим або недоцільним. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності судового рішення, що набрало законної сили, постановленого у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, випливає із сутності законної сили такого судового рішення, а саме його виключності. Так, у справі, що переглядається, сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. У справі №338/1221/15-ц сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПАТ "Прикарпаттяобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Богородчанська селищна рада. Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. У справі №344/12454/19 сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. З указаного вбачається, що вимоги ОСОБА_1 до відповідача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою вже були предметом судового розгляду та за наслідками їх розгляду винесено судове рішення у справі №338/1221/15-ц, що набрало законної сили. Крім того, у липні 2019 року ОСОБА_1 повторно пред'явив аналогічний позов та ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року провадження у справі №344/12454/19 було закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Викладення ОСОБА_1 у цьому позові вимог з наведенням інших формулювань не є свідченням пред'явлення позову з інших підстав. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог надано інші докази, аніж докази, які були предметом дослідження у справах №338/1221/15-ц та №344/12454/19, є необґрунтованими, оскільки сторони в указаних справах та у цій справі співпадають, а також співпадають предмет і підстави позову, що має визначальне значення. Неподання доказів не свідчить про наявність у позивача права звернутися до суду повторно із аналогічним позовом. Інші доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Щодо додаткової постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року Частиною першою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів. Так, у відзиві на апеляційну скаргу ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" повідомилосуду попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які воно понесло та очікує понести в зв'язку з розглядом справи. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, за наслідком якого Івано-Франківським апеляційним судом було прийнято постанову від 22 березня 2021 року, заявником 26 березня 2021 року надано договір про надання професійної правничої допомоги від 04 січня 2021 року №2021/15, акт приймання-передачі послуг за договором, платіжне доручення про сплату послуг від 24 березня 2021 року №39768, ордер, виданий на підставі договору про надання правничої допомоги, який підтверджує повноваження адвоката Дмитрука О. І. на представництво інтересів товариства в суді. На підставі вказаних доказів відповідач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь товаримства понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 100,00 грн. Виходячи з конкретних обставин справи, її складності, ціни позову, обсягу виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності подання відзиву на апеляційну скаргу та значимості таких дій у справі, часу потраченого на участь у судовому засіданні та врахувавши принцип співмірності і розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про доведеність відповідачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді апеляційної інстанцій у розмірі 3 000,00 грн. Доводи касаційної скарги на правильність висновків суду апеляційної інстанції не впливають, оскільки заявником було дотримано строк і порядок подання доказів про розмір судових витрат, визначені у частині восьмій статті 141 ЦПК України. Крім того, обов'язок розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, встановлений статтею 382 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 396, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року, постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №552/1171/19 провадження №61-21579св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація №2", розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Кузнєцової О. Ю., Лобова О. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, Комунальне підприємство Полтавської міської ради "Житлово-експлуатаційна організація №2" (далі - КП "ЖЕО №2"), про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1. Відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2. У 2004 році відповідачі здійснили добудову тамбура до своєї квартири, що, на думку позивача, порушує її права, а саме на користування коридором загального користування. Позивач вказувала, що після здійснення відповідачами добудови тамбура, вона не може занести до квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі вона, її рідні та інші мешканці будуть позбавлені доступу до аварійного виходу. Відповідно до витягу з рішення Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року №36 відповідачам дозволено користування тамбуром розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2. Водночас згідно з листом Полтавського міськрайонного управління Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області від 03 січня 2018 року №19-А-з29/14 під час перевірки дотримання вимог Правил пожежної безпеки за адресою: АДРЕСА_3 виявлено, що у коридорі четвертого поверху за вказаною адресою мешканцями квартири НОМЕР_4 здійснено добудову розміром 1,62 х 3,98 м. На думку позивача, добудова відповідачами тамбура таких розмірів є самочинним будівництвом, оскільки вчинена без відповідних дозволів та проєктної документації. З огляду на викладене ОСОБА_1 просила: зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2; стягнути з відповідачів на її користь понесені нею судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур до квартир збудований більше 10 років тому та існував на момент придбання позивачем квартири. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі. Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року скасовано. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ містобудування та архітектури Київської районної у місті Полтаві ради, виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради, КП "ЖЕО №2", про усунення перешкод у користуванні майном задоволено. Зобов 'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди, які вони чинять ОСОБА_1 у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суддійшов висновку, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1. Також суд вважав, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки. З урахуванням того, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені, враховуючи доведеність понесених нею судових витрат зі сплати судового збору, на професійну правничу допомогу та проведення експертизи, суд апеляційної інстанції вважав, що ці витрати підлягають пропорційному стягненню з відповідачів. Аргументи учасників справи У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, щосуд апеляційної інстанції порушив норму статті 128 ЦПК України, оскільки на момент прийняття оскарженої постанови у суду не було доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року. ОСОБА _2 наголошує, що про факт розгляду справи в суді та про існування оскарженої постанови апеляційного суду відповідачу стало випадково відомо за сприяння сусідів та голови будинкового комітету на стадії виконання судового рішення. Після ознайомлення з матеріалами справи виявлено, що: судова повістка одночасно адресована ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про судове засідання, призначене на 11-00 год 02 жовтня 2019 року, повернута до суду з відміткою: "повернуто за відсутністю адресата". ОСОБА_2 вказувала, що дійсно її дочка ОСОБА_3 більш ніж останні 5 років не мешкає в місті Полтаві, проте вона весь час знаходиться удома, тому з яких підстав працівники пошти зробили відмітку на конверті: "повернуто за відсутністю адресата", не зрозуміло; позивач навмисно вказала, що не знає її засобів зв'язку (номер телефону) ; подання про розміщення інформації на офіційному веб - порталі "Судова влада України" та витяг з веб - порталу "Судова влада України" (Оголошення про виклик у судове засідання о 11-00 год 02 жовтня 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3) не є належним повідомленням, вчинене всупереч частині одинадцятій статті 128 ЦПК України, оскільки місце проживання (місце реєстрації) ОСОБА_2 є відомим. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, зобов'язав відповідачів усунути перешкоди, які вони чинять позивачу у користуванні її квартирою, шляхом демонтування самовільно добудованого тамбура до квартири. Разом цим, ОСОБА_2 наголошує, що станом на 02 жовтня 2019 року вона вже не була власником квартири АДРЕСА_2, тобто суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не з'ясував, хто є належними відповідачами у справі, безпідставно зобов'язав її демонтувати спірний тамбур. Крім того, тамбур до квартири АДРЕСА_2 не є самовільно побудованим. Так, у договорі дарування від 11 травня 2019 року зазначено, що предметом дарування є Ѕ частка квартири, яка складається з двох кімнат, житловою площею 36,0 кв. м, загальною площею 60,5 кв. м. Опис: у користуванні знаходиться тамбур (І) площею 5,4 кв. м. Про існування побудованого тамбура позивачу стало відомо з моменту придбання нею квартири у 2006 році, жодних претензій щодо наявності тамбура та його використання позивач не пред'являла, доказів наявності таких претензій в матеріалах справи немає. Попередні власники квартири АДРЕСА_1 надали згоду на побудову тамбура. Розглянувши справу за відсутності відповідачів, суди позбавили відповідачів права подати заяву про застосування позовної давності та подати документи, які свідчать, що побудований тамбур відповідає вимогам ДБН, які були чинні станом на 1999 рік, оскільки тамбур побудовано цього ж року. Під час розгляду справи позивач подав до суду висновок експертного будівельно - технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6, в якому експерт зазначає, що конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2. ДБН В.3.2-2-2009 та пункт 4.1.3. ДБН В.1.2-14-2009, а об'ємно - планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8 а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009. Зазначений доказ суд апеляційної інстанції прийняв як належний та допустимий, у той час як тамбур побудований у 1999 році. У позові позивач зазначає, що тамбур було побудовано у 2004 році, проте навіть за таких обставин експерт не міг застосовувати ДБН В.3.2-2-2009 та ДБН В.1.2-14-2009, які почали діяти лише з 01 січня 2010 року, тобто через 10 років після будівництва тамбура. Також суд апеляційної інстанції посилається на Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14 травня 2015 року, а позивач у позові - на Правила утримання жилих будинків та прибудинкової території, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства України від 17 травня 2005 року №76. Тобто, і позивач, і суд апеляційної інстанції, посилався на нормативно-правові акти, які набрали чинності після здійснення будівництва тамбура (у 1999 році). Станом на 26 січня 2004 року спірний тамбур мав розміри 5,5 кв. м, що видно із копії технічного паспорту. 26січня 2004 року ОСОБА_2, звернулася до начальника ГЖЕД №6 із заявою на отримання згоди на узаконення побудованого тамбура, а 27 січня 2004 року начальник ГЖЕД №6 надав відповідну згоду. 10 лютого 2004 року виконавчий комітет Київської районної у місті Полтаві ради прийняв рішення №36 від 10 лютого 2004 року "Про дозвіл на проведення робіт в домоволодіннях та окремих квартирах багатоповерхових будинків". Відповідно до пункту 2 цього рішення відповідачам, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово - комунального обслуговування населення, надано згоду на використання тамбура, добудованого до квартири АДРЕСА_2. Крім того, ОСОБА_2 вказує, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), можливе лише за умови, що неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Погодження забудовника на перебудову при розгляді справи про знесення самочинного будівництва за можливості перебудови, якщо це підтверджено, є підставою для відмови в позові лише тоді, коли рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов'язання здійснити перебудову не виконано не з вини забудовника, про що державним виконавцем складено відповідний акт. ОСОБА_2 вважає, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов'язані з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн з кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної. До судових витрат належать оплата витрат на проведення судової експертизи, а не експертного дослідження, які мають різну доказову силу. Також, суд апеляційної інстанції, стягуючи з відповідачів витрати на правничу допомогу, не врахував, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, зокрема не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок таких витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу. У січні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому зазначає про необґрунтованість касаційної скарги. Позивач просить постанову апеляційного суду залишити без змін. ОСОБА _1 вказує, що відповідач ОСОБА_2, щоб переконати суд касаційної інстанції у порушенні судом апеляційної інстанції принципу рівності сторін в частині неповідомлення відповідачів у справі про розгляд справи, маніпулює наявними доказами у справі, вводячи суд касаційної інстанції в оману. Відповідачі були обізнані про розгляд справи судом, тому неотримання ними судових повісток є диспозитивним розпорядження процесуальними правами на власний розсуд. Суд апеляційної інстанції всіма належними засобами, у тому числі через веб-сайт судової влади України, повідомляв відповідачів про розгляд справи, тому доводи касаційної скарги про порушення принципу рівності сторін та частини одинадцятої статті 128 ЦПК України є необґрунтованими. Аргумент касаційної скарги про те, що на момент прийняття постанови апеляційного суду ОСОБА_2 вже не була співвласником квартири АДРЕСА_2, оскільки подарувала її своїй дочці ОСОБА_3, є безпідставним. Суд апеляційної інстанції розглядав справу на підставі наявних доказів згідно з принципом диспозитивності. При цьому, обов'язок доказування обставин під час розгляду справи покладено на сторони у справі, зокрема і того факту, що ОСОБА_2 відчужила свою частку квартири на користь дочки. Перехід права власності на частину квартири АДРЕСА_2, від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 жодним чином не впливає на правильність висновків апеляційного суду. Позивач вказує, що про порушення своїх прав дізналась у 2018 році, оскільки саме тоді інспектор пожежного контролю провів перевірку, під час якої виявлено, що спірний тамбур значно перевищує погоджені розміри та порушує правила пожежної безпеки. ОСОБА_1 зазначає, що допоміжні (підсобні) приміщення, якими, зокрема, є позаквартирні коридори, які призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку, не підлягають приватизації, не можуть бути поділені та виділені власнику квартири у багатоквартирному житловому будинку. Власник, наймач (орендар) приміщень житлових будинків має право на: переобладнання та перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку. При цьому, власники квартир зобов'язані використовувати приміщення житлових будинків за призначенням, забезпечувати збереження жилих і підсобних приміщень квартир та технічного обладнання будинків. Будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати питання про порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати права інших співвласників. Доводи касаційної скарги про те, що тамбур побудований у 1999 році і позивач пропустила позовну давність є безпідставними, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобов'язання відповідачів демонтувати самовільно добудований тамбур. Тобто, такий позов може бути пред'явлений упродовж всього часу існування порушення. Посилання ОСОБА_2 на порушення апеляційним судом статті 58 Конституції України є безпідставним з огляду на триваючий характер правопорушення, вчиненого відповідачами. Тому позивач вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та застосував відповідні норми матеріального права. Предметом позову у цій справі є немайнові вимоги щодо знесення самовільно добудованого тамбура, приведення допоміжних приміщень багатоквартирного будинку у первинний стан. Тому, на думку позивача, ця справа є справою незначної складності та такою, що не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню, тому у відкритті касаційного провадження у цій справі належало відмовити. Щодо стягнення судових витрат, то таке апеляційним судом проведено із дотриманням статті 137 ЦПК України. Єдиною підставою для зменшення судом розміру заявлених судових витрат є відповідне клопотання іншої сторони у справі. Відповідачі у цій справі такого клопотання не заявляли, а тому в апеляційного суду не було права самостійно зменшувати розмір судових витрат. У лютому 2020 року представник ОСОБА_3 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Крім того, цією ж ухвалою зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року до закінчення її перегляду касаційним судом. Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року прийнято заяву ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_6, про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Згідно з договором купівлі-продажу від 23 лютого 2006 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 29 червня 1994 року квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2, ОСОБА_3. Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року №36, враховуючи згоду Головного управління з питань житлово-комунального обслуговування населення, ОСОБА_2, ОСОБА_3 дозволено використання тамбура розміром 1,2 х 3,0 м, добудованим до квартири АДРЕСА_2. Відповідно до копії технічного паспорта на квартиру АДРЕСА _2 26 січня 2004 року зареєстровані зміни у плані квартири, зокрема, у самовільно побудованому приміщенні І літ. А-9 (добудова тамбура) збільшено площу до 5,5 кв. м. Згідно з висновком експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6 добудова до квартири НОМЕР_4 перегородка (тамбур) у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 за адресою: АДРЕСА_3, є за нормативним визначенням реконструкцією, у результаті якої навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття збільшилося. Добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл рішенням виконавчого комітету Київської районної у місті Полтаві ради від 10 лютого 2004 року №36 (фактична площа більше на 46%).Конструктивне рішення тамбура порушує вимоги пункту 4.2 ДБН В.3.2-2-2009 та пункту 4.1.3 ДБН В.1.2-14-2009, на основі проведених розрахунків неможливо гарантувати експлуатаційну надійність плити перекриття між третім і четвертим поверхом при повному розрахунковому навантаженні. Об'ємно-планувальне рішення тамбура не відповідає вимогам розділу 8, а саме пунктам 8.3, 8.4, 8.5, 8.10 ДБН В.3.2-2-2009, проведене збільшення загальної площі квартири НОМЕР_4 за рахунок приєднання частини вестибюлю та зменшення площі спільного користування співвласників багатоповерхового будинку. Рівень пожежної безпеки у результаті добудови перегородки (тамбура) до квартири НОМЕР_4 у вестибюлі четвертого поверху житлового будинку літ. А-9 знизився: ширина евакуаційного проходу зменшилася на 56%. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилалась на порушення відповідачами її права власності, що полягало у побудові ними тамбура до їхньої квартири, який перешкоджає їй вільно користуватися коридором загального користування, заносити до своєї квартири великогабаритні речі. Крім того, у разі виникнення пожежі шлях до евакуаційного виходу, фактично, буде перекритий. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивач не надала доказів, які підтверджують у чому виявляються перешкоди у користуванні її квартирою, чим відповідачі порушили її право саме на час звернення до суду, оскільки тамбур добудований до квартир більше 10 років тому і на момент придбання позивачем квартири уже був побудований. Крім того, суд першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог посилався на статтю 383 ЦК України щодо права власника квартири на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, вказав, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку - позивачу ОСОБА_1, а також, що ця добудова не відповідає вимогам державним будівельним нормам та нормам пожежної безпеки. Колегія суддів частково погоджується з висновками апеляційного суду з наступних підстав. Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. У частині другій статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції чинній на час будівництва спірного тамбура) встановлено, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року №4-рп/2004 зазначено, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін. ) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року №14-рп/2011 у справі №1-22/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року №2482-XII (2482-12) зі змінами необхідно розуміти так, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №598/175/15-ц (провадження №14-363цс19) зазначено: "При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду керується вимогами частини другої статті 10 Закону №2482-XII, за якою власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості. Згідно зі статтею 1 Закону №2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення)". Таким чином, право спільної власності здійснюється співвласниками багатоквартирного будинку за їхньою згодою. Встановивши, що коридор загального користування (вестибюль) четвертого поверху будинку на АДРЕСА_3 є допоміжним приміщенням і призначений для забезпечення експлуатації будинку, а здійснена відповідачами добудова до квартири НОМЕР_4 у цьому приміщенні створює перешкоди у користуванні коридором загального користування іншому співвласнику багатоквартирного будинку (позивачу), також вказана добудова не відповідає вимогам ДБН та пожежної безпеки, апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та зобов'язання вчинити дії. Апеляційний суд обґрунтовано вказав, що, вирішуючи справу, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що предметом і підставою позову було усунення позивачу перешкод у користуванні майном, яке перебуває у спільній сумісній власності. Крім того, суд першої інстанції не надав оцінки доводам позивача про захоплення відповідачами частини допоміжного приміщення багатоквартирного будинку (позаквартирного коридору) та висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 12 лютого 2019 року №6, відповідно до якого виконана відповідачами добудова не відповідає розмірам, на які надано дозвіл виконавчим органом місцевої ради, знижує рівень пожежної безпеки та збільшує навантаження на несучі конструкції міжповерхового перекриття. Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив вимоги статті 128 ЦПК України, оскільки під час прийняття оскарженої постанови не існувало доказів належного повідомлення відповідачів у справі про розгляд справи у суді апеляційної інстанції, в тому числі про розгляд справи 02 жовтня 2019 року, є необґрунтованим. Повістка про розгляд справи о 11 год 00 хв 02 жовтня 2019 року, направлена відповідачам апеляційним судом за адресою: АДРЕСА_5. Ця адреса вказана відповідачами під час подання касаційної скарги та заяви про приєднання до касаційної скарги, її правильність ними не заперечувалась. Проте повістка була повернута суду без вручення з відміткою "Поверн за відсутністю адресата" (дослівно). Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. Згідно з пунктом 99-2 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270, із змінами та доповненнями, рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду. За таких обставин колегія суддів вважає, що відповідачі були належним чином повідомлені про розгляд справи апеляційним судом 02 жовтня 2019 року, тобто у день коли була прийнята оскаржена ПОСТАНОВА: Доводи касаційної скарги про те, що тамбур фактично побудований у 1999 році, а позивач пропустила позовну давність, є необґрунтованими, оскільки предметом позову у цій справі є усунення перешкод у користуванні спільною власністю шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур. Такий (негаторний) позов може бути пред'явлений упродовж всього часу існування порушення. Водночас апеляційний суд не звернув увагу на те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року по справі №641/2156/19-ц (провадження №61-7447св20) вказано, що: "суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що реконструкція житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 проведена без отримання необхідних дозвільних документів, а реєстрація змін речового права проведена без документу, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, тому вважав, що наявні підстави для задоволення позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про скасування рішення державного реєстратора, апеляційний суд виходив з того, що до державного реєстратора із заявою про вчинення оскаржуваної реєстраційної дії ОСОБА_1 об'єктивно не міг звернутися, оскільки не був власником будинку, а міг звернутися лише попередній власник будинку за адресою: АДРЕСА_1, в інтересах якого і було вчинено оскаржувану реєстраційну дію. Тому, на думку апеляційного суду, не можливо з'ясувати, які саме права позивача порушені відповідачем ОСОБА_1 і в чому полягають його винні дії. Колегія суддів вважає, що дійшовши правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд припустився помилки при його мотивуванні. Так, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в пункті 58 постанови від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Отже ОСОБА_1, як власник житлового будинку на час подання Харківською міською радою розглядуваного позову, є належним відповідачем та вирішення заявлених вимог впливатиме на його зареєстроване право власності. Зазначені висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 01 липня 2020 року у справі №755/3782/17, відповідно до яких новий власник, набуває усі права та обов'язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20) зазначено, що: "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: позов ОСОБА_1 про зобов'язати усунути перешкоди у користуванні її квартирою АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання демонтувати самовільно добудований тамбур до квартири АДРЕСА_2 пред'явлено до ОСОБА_2, ОСОБА_3, які на час подання позову були співвласниками квартири АДРЕСА_2; під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення судового рішення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір дарування від 11 травня 2019 року, згідно з яким ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_3 Ѕ частки квартири АДРЕСА_2; належним відповідачем за позовом ОСОБА_1 є саме ОСОБА_3 як одноосібний власник квартири АДРЕСА_2, до якої добудовано спірний тамбур., а ОСОБА_2 є належним відповідачем у цій справі. За таких обставин постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до вказаного відповідача змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В той же час постанова апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії підлягає залишенню без змін, оскільки остання, як одноосібний власник квартири, до якої належить спірний тамбур, зобов'язана його демонтувати. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача, помилково стягнув з відповідачів витрати, пов'язані з проведенням експертного будівельно-технічного дослідження по 750,00 грн із кожної та витрати на правничу допомогу по 2 000,00 грн з кожної, колегія суддів зазначає наступне. ОСОБА_2 зазначала, що позивач та її представник не виконали вимог пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, оскільки не надали суду доказів фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу, наприклад, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг та розрахунок витрат. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, вважала підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України). За змістом частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19 вказано, що "суд з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 12350 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України, Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі №143/173/19 (провадження №61-16088св19) зроблено висновок, що: "згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростував. Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв'язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача". У мотивувальній частині позовної заяви викладено попередній розрахунок суми судових витрат, зокрема: витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000,00 грн та витрати на проведення експертизи, а у прохальній частині - клопотання про стягнення судових витрат з відповідачів. На підтвердження суми витрат на правничу допомогу суду надано копію договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року №8, квитанцію від 01 березня 2019 року №1 на суму 4 000,00 грн, а на підтвердження витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження - квитанцію до прибуткового касового ордера від 12 лютого 2019 року №19006 на суму 1 500,00 грн. Аналіз змісту договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року №8 свідчить, що вартість послуг становить 4 000,00 грн, з них: роз'яснення клієнту прав та обов'язків, вивчення нормативної бази та складання позовної заяви - 2 000,00 грн; участь у судових засіданнях незалежно від їх кількості - 2 000,00 грн. Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення нею витрат в суді першої інстанції. Апеляційний суд, з огляду на умови договору про надання юридичних (адвокатських) послуг від 01 березня 2019 року №8, враховуючи участь адвоката у судовому засіданні, дійшов правильного висновку, що у цій справі витрати на правову допомогу є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Крім того, як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду справи, заяви чи клопотання щодо неспівмірності витрат на правову допомогу від відповідачів не надходили. Безпідставними є доводи позивача про те, що витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження не є витратами, пов'язаними із розглядом справи. Враховуючи, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а саме в частині пред'явлених позовних вимог до ОСОБА_3, тому апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрат на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн. Судові витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн та витрати на проведення експертного будівельно-технічного дослідження в розмірі 750,00 грн стягненню із ОСОБА_2 не підлягають, оскільки у задоволенні позовних вимог, які пред'явлено до неї, відмовлено. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА _3, слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови касаційного суду; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін. За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 1 536,00 грн. Враховуючи, що касаційну скаргу задоволено частково, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 768,00 грн (1 536,00 грн / 2). Оскільки касаційну скаргу задоволено частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії, а в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 - залишено без змін, відповідно до статті 436 ЦПК України виконання постанови апеляційного суду в нескасованій частині необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 412, 413 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналась ОСОБА_3, задовольнити частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії скасувати. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 03 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити дії змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов'язання вчинити діїзалишити без змін. Виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в нескасованій частині поновити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 768,00 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної постанова Полтавського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №372/4027/18 провадження №61-6986св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Державне підприємство "СЕТАМ", ОСОБА_5, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Яна Вікторівна, Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Солнєчний Луч", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_4, нарішення Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року в складі судді Зінченка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Коцюрби О. П., Нежури В. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ "), ОСОБА_5, Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області), ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Яна Вікторівна (далі - приватний нотаріус Головкіна Я. В. ), Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Солнєчний Луч" (далі - ОСББ "Солнєчний Луч"), про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. На обґрунтування позовних вимог вказувала, що 10 липня 1992 року між нею і ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. Надалі рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року шлюб, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, розірвано. Під час перебування у шлюбі подружжям придбано машиномісце АДРЕСА_1. Обухівський районний суд Київської області видав: судовий наказ від 04 лютого 2016 року №372/5130/15-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 79 183,47 грн; судовий наказ від 02 листопада 2016 року №372/2650/16-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 55 431,79 грн. У межах проведених виконавчих дій з виконання цих судових наказів було описано та продано на електронних торгах зазначене машиномісце, яке спільною власністю подружжя, ОСОБА_5 за ціною в 78 938,41 грн, яка більш ніж у п'ять разів нижча від ринкової. Надалі ОСОБА_5 зареєструвала за собою право власності на згадане машиномісце. В подальшому спірне нерухоме майно було відчужене ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2. Позивач вважала, що її право власності порушено відповідачами, оскільки вона була позбавлена права власності на нерухоме майно внаслідок допущених порушень при проведенні електронних торгів з реалізації арештованого майна. До того ж порушення допущено у процесі здійснення виконавчого провадження, а саме: позивача не було повідомлено про відкриття виконавчого провадження; не було надано строк для добровільного виконання наказів суду; не було повідомлено про вчинення виконавчих дій, зокрема, за відсутності позивача проводився опис та арешт майна; орган виконавчої служби не розшукував позивача, а навпаки, вчиняв дії, спрямовані на уникнення правового супротиву з боку позивача щодо виконання судових наказів, про які їй не було відомо; під час відчуження спірного майна на нього був накладений арешт, тому видача нотаріусом свідоцтва про придбання машиномісця з торгів є протиправною; судові накази, на виконання яких реалізовано майно, були скасовані. Ці порушення безпосередньо вплинули і на організацію та подальший перебіг електронних торгів. З огляду на викладене, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 19 лютого 2019 року, ОСОБА_1 просила: визнати машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1; визнати недійсними електронні торги, що відбулись 03 травня 2017 року, які оформлені протоколом №253750 і проведені ДП "СЕТАМ" щодо лота №210510, відповідно до яких було продано майно, що належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231; визнати недійсними та скасувати протокол від 03 травня 2017 року №253750, яким оформлені електронні торги та акт від 21 червня 2017 року ВП №50763011 про проведені електронні торги, які відбулись 03 травня 2017 року, проведені ДП "СЕТАМ" щодо лота №210510, відповідно до яких було продано майно, що належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231; визнати недійсним та скасувати свідоцтво №3399, видане приватним нотаріусом Головкіною Я. В. 19 липня 2017 року ОСОБА_5; скасувати записи про державну реєстрацію права власності, здійснені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, які були вчинені після 19 липня 2017 року (дати проведення електронних торгів) по день ухвалення судового рішення у цій справі; витребувати в ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прилюдні торги проведено відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" та Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №28310/5. Стверджуючи, що ціна майна не відповідала меті електронних торгів, позивач не надала суду належних та допустимих доказів про те, що вартість спірного машиномісця на момент проведення електронних торгів була занижена та не відповідала проведеній оцінці. Обставини, на які посилався позивач, не свідчать про наявність у неї порушеного відповідачами суб'єктивного права, способом захисту якого є визнання електронних торгів недійсними. суддійшов висновку, що позивач не обґрунтувала і не довела як вказані нею порушення вплинули на результат електронних торгів. Оскільки суд не встановив правових підстав для визнання недійсними електронних торгів з реалізації нерухомого майна - спірного машиномісця, то вимоги про визнання недійсним протоколу проведення електронних торгів від 03 травня 2017 року №253750 є безпідставними та задоволенню не підлягають. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги висновок експерта Центру судової експертизи та експертних досліджень від 03 січня 2018 року, оскільки, експертиза в установленому законом порядку судом не призначалася, оригінал висновку суду не подано, а відповідні висновки експерта щодо ринкової вартості об'єкта оцінки у достатній мірі не вмотивовані та суперечать наявним у справі доказам. Будь-яких інших належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що торги відбулися з порушенням Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5, позивач не надала. Доказів того, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем спірного майна матеріали справи не містять. На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що реалізація спірного майна відбувалась у межах виконавчого провадження шляхом проведення електронних торгів відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" та Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5. При цьому, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, визначив спірні правовідносини і, з додержанням норм матеріального і процесуального права, ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення за їх необґрунтованістю. Аргументи учасників справи У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Разом із касаційною скаргою подано заяву про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій: всупереч частини п'ятої статті 263 ЦПК України, не з'ясували обставин, на які позивач посилалась як на підставу своїх вимог, не дослідили відповідні докази; не звернули увагу на те, що реалізація на електронних торгах машиномісця відбулась з неправильним застосуванням частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", без відома, згоди та виділення частки позивача; питання щодо порушення права власності ОСОБА_1 як співвласника спірного машиномісця взагалі не досліджували, а відповідним доказам жодної оцінки не надали; не дослідили питання щодо ціни продажу машиномісця як істотної умови договору купівлі-продажу (реалізації об'єкта нерухомості на електронних торгах). Представник зазначає, що належним чином засвідчений висновок експерта долучено як доказ до матеріалів позовної заяви. Сумнівів щодо його правдивості у судовому засіданні при дослідженні доказів у сторін та суду не виникало, тому твердження суду про те, що оригінал висновку не подавався є безпідставним. Крім того, необґрунтованим є висновок суду про те, що поданий позивачем експертний висновок не є належним і допустимим доказом. Зважаючи на викладене, суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме статті 76 - 80, 89 ЦПК України; не дослідили обставин та доводів щодо існування арешту, який було накладено на спірне машиномісце на час його відчуження, та інших порушень законодавства, допущених державним виконавцем; не надали оцінки обставині щодо скасування судових наказів, на виконання яких реалізовувалося спірне машиномісце, та наявності підстав витребування майна з чужого незаконного володіння. У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги є безпідставними. Крім того, ОСОБА_5 зазначає, що 19 лютого 2019 року позивачем уточнено позовні вимоги та доповнено їх, а саме вимогою про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1. Разом з цим, належним відповідачем за цією вимогою є ОСОБА_3, проте його залучено до участі у справі як третю особу. Тому ця вимога не підлягає задоволенню. оскільки пред'явлена до неналежних відповідачів. Позов про витребування майна від добросовісного набувача подано особою (ОСОБА_1), яка не довела належними доказами право власності на спірне майно, що перебуває у володінні такого набувача. Позивач, звернувшись до суду з позовом про визнання правочину недійсними та витребування майна із чужого незаконного володіння, посилалась лише на порушення, допущені державним виконавцем при здійсненні свої повноважень, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", які мають самостійний спосіб оскарження та не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними. Також ОСОБА_5 вказує, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року у справі №752/12109/15-ц встановлено, що приблизно з 2005 року позивач не має спільного бюджету з ОСОБА_3. Спірне майно ОСОБА_3 придбано 29 грудня 2011 року, тобто не у результаті спільної праці подружжя, яке фактично припинило шлюбно-сімейні відносини, не вело спільного господарства і не мало спільного бюджету. У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, у якій викладено клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат розмірі 5 500,00 грн під час ухвалення РІШЕННЯ: У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про долучення до матеріалів справи копії документів на підтвердження дати отримання ухвали про відкриття касаційного провадження. У липні 2020 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій вказано про безпідставність доводів ОСОБА_5, що викладені у відзиві на касаційну скаргу. Відповідь на відзив мотивовано тим, що вимога про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 пред'явлена до теперішнього власника спірного майна - ОСОБА_2, за якою станом на дату подання позову було зареєстровано відповідне право. Позивач відповідно до статті 60 СК України є законним співвласником машиномісця. У липні 2020 року від представника позивача надійшло заперечення на заяву про розрахунок судових витрат, в якому вказано, що заява про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 5 500,00 грн задоволенню не підлягає. У вересні 2020 року від представника позивача заява про намір подати до суду докази витрат на правову допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. У вересні 2020 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі №372/2894/17. У лютому 2021 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №462/518/18. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 30 квітня 2020 року вказано, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, які передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 10 липня 1992 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 (дружині) присвоєно прізвище "ОСОБА_1". Відповідно до договору купівлі-продажу від 29 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "База "Солнєчний Луч" і ОСОБА_3, останній придбав машиномісце АДРЕСА_1. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано. На виконанні у відділі державної виконавчої служби перебувало зведене виконавче провадження №50763011 щодо виконання: судового наказу №372/5130/15-ц, виданого Обухівським районним судом Київської області від 04 лютого 2016 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 79 183,47 грн; судового наказу №372/2650/16-ц, виданого Обухівським районним судом Київської області від 02 листопада 2016 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 55 431,79 грн. Під час виконання зведеного виконавчого провадження виконавчого провадження №50763011 згідно з актом опису й арешту майна від 16 листопада 2016 року головний державний виконавець Обухівського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області Борискевич А. І. здійснив опис належного ОСОБА_3 майна (спірного машиномісця). Постановою головного державного виконавця Обухівського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області Борискевича А. І. від 23 листопада 2016 року, з метою визначення вартості описаного та арештованого майна, призначено суб'єкта оціночної діяльності суб'єкта господарювання - ТОВ "УКР ЕКСПЕРТ ГРУП". Відповідно до звіту про оцінку майна від 30 листопада 2016 року, наданого суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "УКР ЕКСПЕРТ ГРУП", ринкова вартість об'єкта оцінки, а саме: машиномісця АДРЕСА_1, визначена станом на 30 листопада 2016 року без урахування податку на додану вартість, становить 76 639,23 грн. Станом на день проведення торгів цей висновок був дійсний. 29 березня 2017 року Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області направив до ДП "СЕТАМ" заявку на реалізацію вказаного арештованого майна. На офіційному веб-сайті організатора електронних торгів було розміщено інформаційне повідомлення про проведення електронних торгів з продажу спірного машиномісця. Стартова ціна машиномісця (лот №210510) визначена в розмірі 76 639,23 грн. Згідно з протоколом №253750 електронні торги з реалізації лоту №210510 відбулися 03 травня 2017 року. Переможцем торгів стала ОСОБА_5 з найвищою ціновою пропозицією у розмірі 78 938,41 грн, яка своєчасно сплатила кошти за придбаний лот, а саме: машиномісце АДРЕСА_1. Надалі право власності на спірне майно (машиномісце) набула ОСОБА_2. Позиція Верховного Суду Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав. Згідно з статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). У справі за позовом особи однієї (одного) із подружжя про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя належним відповідачем є інший (інша) із подружжя. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: відповідно дозаяви про уточнення позовних вимог від 19 лютого 2019 року ОСОБА_1 доповнила позов вимогою про визнання машиномісця АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1; позов ОСОБА_1 пред'явлено до ДП "СЕТАМ", ОСОБА_5, Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області, ОСОБА_2, а ОСОБА_3 (колишній чоловік позивача) залучений до участі у справі як третя особа; належним відповідачем за позовною вимогою ОСОБА_1 про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю подружжя є ОСОБА_3, проте позовні вимоги до нього не пред'явлено, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача до суду не надходило; аналіз змісту позовних вимог свідчить, позовна вимога про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є основною вимогою, інші позовні вимоги - похідні. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову з огляду на незалучення до участі у справі особи, яка є належним відповідачем за основною позовною вимогою. Інші доводи касаційної скарги на факт пред'явлення основної позовної вимоги до неналежних відповідачів, а отже наявності підстав для відмови у задоволенні позову, не спростовують. Суди відмовили в задоволенні позову внаслідок необґрунтованості, а тому судові рішення підлягають зміні в мотивувальній частині. Проте суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Щодо розподілу судових витрат Оскільки оскаржені рішення підлягають зміні лише у мотивувальній частині, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15, провадження №14-280цс18). У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, у якій викладено клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат розмірі 5 500,00 грн під час ухвалення рішення. До заяви додано: копію договору про надання правової допомоги від 29 травня 2020 року №29/05/20, укладеного між ОСОБА_5 та ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс" в особі директора Ткаченко О. В. ; копію додатку 1 до вказаного договору від 29 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс" в особі директора Ткаченко О. В. ; копію акта від 01 червня 2020 року №1 приймання виконаних робіт (послуг) до договору від 29 травня 2020 року №29/05/20; копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, виданого Ткаченко О. В., копію витягу з Єдиного реєстру адвокатів України; квитанції про оплату послуг за договором про надання правової допомоги від 01 червня 2020 року №0.0.1723892201.1 на суму 4 900,00 грн та від 01 червня 2020 року №59 на суму 600,00 грн, в яких платником вказано ОСОБА_5, а отримувачем ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс". У липні 2020 року від представника позивача надійшло заперечення на заяву про розрахунок судових витрат, в якому вказано, що заява про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 5 500,00 грн задоволенню не підлягає. Відповідач не довела факт надання правничої допомоги саме адвокатом (договір про надання правової допомоги укладений з ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс"). Тому витрати за складання відзиву відшкодуванню не підлягають, так як і попередня оплата за участь адвоката у судовому засіданні у розмірі 1 500,00 грн, оскільки у суді касаційної інстанції скарга розглядається без повідомлення учасників справи. Аналіз договору про надання правової допомоги від 29 травня 2020 року №29/05/20, свідчить, що він укладений між ОСОБА_5 і ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс". Таким чином, надання правової допомоги ОСОБА_5 саме адвокатом Ткаченко О. В. не доведено. За таких обставин підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрат на правову допомогу немає. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_4, задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №372/2238/17 провадження №61-17496св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський Олександр Адамович, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Мельника Я. С., Сліпченка О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський Олександр Адамович, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О. А., Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном. Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 26 грудня 2013 року між нею та ОСОБА_2 укладені договори дарування дачного будинку АДРЕСА_1. Вказані договори зареєстровані приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. Цього ж дня між сторонами був укладений договір позики, який забезпечував передачу дачного будинку у її власність та згідно з умовами якого вона повинна повернути кошти у розмірі 246 000,00 грн відповідачу в національній валюті не пізніше 26 червня 2014 року. Після укладення зазначених договорів вона свої зобов'язання перед ОСОБА_2 виконала та передала у кабінеті нотаріуса 40 000,00 доларів США, а останній власноручно під розписку підтвердив отримання коштів. 10 квітня 2016 року вона дізналася про наявність виконавчого напису №316, виданого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Краснодембським О. А. На виконання зазначеного виконавчого напису 01 грудня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження, у зв'язку із грошовою заборгованістю ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 у розмірі 398 372,00 грн. Державний виконавець, не переконавшись у наявності фактичних обставин, зазначив у постанові про невиконання нею рішення суду, яке фактично ніколи не ухвалювалося. Тому позивач з метою захисту своїх прав та інтересів звернулася до суду із цим позовом. Із урахуванням наведених обставин, позивач просила усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, а саме: садовим будинком АДРЕСА_1, квартири АДРЕСА_2, визнавши виконавчий напис від 22 жовтня 2015 року №316 нотаріуса Краснодембського О. А. таким, що не підлягає виконанню, із подальшим виключенням з Єдиного реєстру заборони відчуження нерухомого майна, яке належить на праві власності позивачу (а. с. 5, т. 1). Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили, чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року задоволено позов ОСОБА_1. Визнано напис від 22 жовтня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстрований у реєстрі за №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 398 372,00 грн таким, що не підлягає виконанню. Виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про арешт майна, а саме: садового будинку АДРЕСА_1, садове товариство "Струмок", та відомості про арешт земельної ділянки площею 0,0555 га, що розташована на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, для ведення садівництва, які на праві власності належать ОСОБА_1, накладений постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Зеленевич О. В. про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01 грудня 2015 року. Задовольняючи вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив із того, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. заяву ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направив не за адресою місця проживання ОСОБА_1. Крім того, у листі Міністерства юстиції України від 02 травня 2019 року №17005/Р-5146/19.6.4 зазначено, що за результатами перевірки встановлено, що приватним нотаріусом Краснодембським О. А. при вчиненні виконавчого напису не було дотримано вимоги пунктів 7.14, 7.22, 7.28, 7.32, 7.38 Правил ведення нотаріального діловодства, у зв'язку з чим було прийнято рішення про тимчасове зупинення його нотаріальної діяльності Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що підлягає задоволенню вимога позивача про виключення запису про заборону відчуження всього її нерухомого майна з Єдиного реєстру заборони відчуження нерухомого майна, оскільки внесення такого запису до реєстру порушує право власності позивача щодо вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, виключення з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач на момент розгляду справи у судах не була власником спірного майна. Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис на договорі позики на підставі належних документів: заяви про вчинення виконавчого напису ОСОБА_2, договору позики від 26 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Краснодембським О. Л. за реєстровим №691. Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення приватний нотаріус направив ОСОБА_1 заяву ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики за адресою: АДРЕСА_3, яка його отримала 14 серпня 2015 року, що підтверджується підписом одержувача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у якій просить суд скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у цій справі. 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 повернула ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 40 000,00 доларів США на виконання договору позики від 26 грудня 2013 року, що підтверджується власноручно написаною ОСОБА_2 розпискою. суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. не мав права брати участь у розгляді цієї справи та підлягав відводу (самовідводу). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справу №372/2238/17 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 01 березня 2021 року про відкриття касаційного провадження вказано, що касаційна скарга подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Доводи інших учасників справи ОСОБА_2 у відзиві на касаційну скаргу посилається на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, викладені у ній обставини зводяться до критики суддів та інших учасників справи, у касаційній скарзі відсутнє будь-яке нормативно-правове обґрунтування порушень судом законодавства України. ОСОБА_2 просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. У квітні 2021 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив ОСОБА_2, у якому зазначає про те, що обставини, наведені ОСОБА_2 у відзиві, не відповідають дійсності. ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування садового будинку, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належний ОСОБА_2 на праві приватної власності садовий будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за №690 (а. с. 6, 7, т. 1). 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належну ОСОБА_2 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, яка розташована за адресою: Халеп'янська сільська рада Обухівського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення садівництва. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за №689 (а. с. 8,9, т. 1). 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до якого позичальник отримала від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальника грошову суму в розмірі 246 000,00 гривень. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. Зареєстровано в реєстрі за №691 (а. с. 181, т. 1). 26 грудня 2013 року ОСОБА_2 написав розписку, згідно з якою останній отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 40 000,00 доларів США у зв'язку із укладенням договору дарування від 26 грудня 2013 року (а. с. 10, т. 1). Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення приватний нотаріус Краснодембський О. А. направив ОСОБА_1 заяву ОСОБА_2 про повернення грошових коштів за адресою: АДРЕСА_3, яка отримана ОСОБА_1 14 серпня 2015 року, що підтверджується підписом одержувача (а. с. 219, 220, т. 1). 22 жовтня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О. А. вчинив виконавчий напис №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 26 грудня 2013 року в сумі 398 372,00 грн. Виконавчий напис зареєстровано в реєстрі за №316 (а. с. 182, т. 1). 01 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису від 22 жовтня 2015 року №316, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 398 372,00 грн (а. с. 11, т. 1). Рішенням Апеляційного суду Київської області від 08 листопада 2016 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 02 серпня 2016 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Краснодембського О. А., третя особа - ОСОБА_2, про скасування виконавчого напису нотаріуса відмовлено, провадження у справі щодо вимог ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного відділу юстиції про зняття арешту з майна закрито (а. с. 18-22, т. 1). 21 березня 2019 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 садовий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 99,0 кв. м, що підтверджується договором купівлі-продажу садового будинку від 21 березня 2019 року (а. с. 175, 176, т. 2). 21 березня 2019 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, розташовану на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 21 березня 2019 року (а. с. 178,179, т. 2). Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 березня 2019 року власником садового будинку АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, розташованої на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, є ОСОБА_4 (а. с. 177, т. 2). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" (у редакції, чинній станом на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису) для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України "Про нотаріат"). Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 березня 2019 року у справі №137/1666/16-ц (провадження №14-84цс19), від 02 липня 2019 року у справі №916/3006/17 (провадження №14-278 гс18), від 15 січня 2020 року у справі №305/2082/14-ц (провадження №14-557цс19), від 23 червня 2020 року у справі №645/1979/15-ц (провадження №14-706цс19). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що приватний нотаріус Краснодембський О. А. належним чином повідомив позивача про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення шляхом направлення останній відповідної заяви від 04 серпня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3, яка отримана позивачем 14 серпня 2015 року. Колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Неотримання боржником вимоги про усунення порушень за договором позики об'єктивно позбавляє його можливості бути вчасно проінформованим про наявність заборгованості та можливості надати свої заперечення щодо неї або оспорити вимоги кредитора. Якщо боржник не має можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, це об'єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису. Учинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих кредитором повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень боржнику. У нотаріальному процесі при стягненні боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса боржник участі не бере, а тому врахування його інтересів має забезпечуватися шляхом надіслання повідомлення - письмової вимоги про усунення порушення (письмове повідомлення про вчинення виконавчого напису). Повідомлення, надіслане стягувачем боржнику, є документом, що підтверджують безспірність заборгованості та обов'язково має подаватися при вчиненні виконавчого напису за нотаріально посвідченим договором позики. Процедура стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса складається із двох етапів:

Недотримання одного із етапів процедури стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса є підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постановах Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №554/6777/17 (провадження №61-19494св18), від 01 вересня 2020 року у справі №201/4198/17 (провадження №61-48504св18), від 19 березня 2021 року у справі №750/3781/20 (провадження №61-14943св20), від 13 жовтня 2021 року у справі №554/6777/17-ц (провадження №61-17750св20). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не була належним чином повідомлена про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення, оскільки заява ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направлена не за адресою місця проживання ОСОБА_1. Наведені обставини підтверджуються матеріалами справи, а саме: адресою місця проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_1, про що зазначено позивачем у позовній заяві (а. с. 1, т. 1), тоді як згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення заява ОСОБА_2 про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направлена за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 220, т. 1). Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження того, що позивач була належним чином повідомлена про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення. За таких обставин позивач не мала можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, що об'єктивно виключало можливість вчинення виконавчого напису. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, оскільки нотаріусом порушено процедуру вчинення виконавчого напису. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у цій частині, апеляційний суд не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин щодо неналежного повідомлення позивача про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення та всупереч вимогам статей 89, 367 ЦПК України, встановивши обставини у справі, вдався до переоцінки доказів та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову. Водночас, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції з огляду на таке. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилався на те, що він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції. Зазначені доводи ОСОБА_2 підтверджуються матеріалами справи, у яких відсутні будь-які відомості про повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції, яке відбулося 24 жовтня 2019 року. Враховуючи те, що ОСОБА_2 не був належним повідомлений про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції, яке відбулося 24 жовтня 2019 року, останній обґрунтовував свою апеляційну скаргу такими обставинами, які в силу вимог пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, тому колегія суддів дійшла висновку про те, що заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року є таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права, та підлягає скасуванню. За таких обставин заочне рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині позовних вимогпро визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не відповідають вимогам закону та підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення в цій частині позовних вимог. Щодо вимог про виключення відомостей з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яке належить на праві власності позивачу Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо. Судами встановлено, що 01 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису від 22 жовтня 2015 року №316, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 398 372,00 грн (а. с. 11, т. 1). Судами не встановлено, що зазначена постанова державного виконавця від 01 грудня 2015 року про накладення арешту оскаржувалася ОСОБА_1 та була скасована. За таких підстав, обраний позивачем спосіб захисту шляхом виключення відомостей з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна є передчасним та задоволення таких вимог не призведе до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині, оскільки позивачем обраний неналежний та неефективний спосіб захисту своїх прав у розумінні статті 16 ЦПК України. Щодо доводів касаційної скарги про те, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. не мав права брати участь у розгляді цієї справи та підлягав відводу (самовідводу), Верховний Суд зазначає наступне. В обґрунтування таких доводів заявник посилається на те, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. брав участь у розгляді справи №372/332/17-ц, спір у якій виник між тими самими сторонами, що і у цій справі. Із відомостей, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що постановою Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2018 року у справі №372/332/17-ц залишено без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 червня 2017 року, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики. Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу. Положеннями статті 37 ЦПК України не встановлено неможливості брати участь у розгляді справи судді, який ухвалив рішення у іншій справі стосовно тих самих сторін. Таким чином, сам факт того, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. брав участь у розгляді справи №372/332/17-ц, спір у якій виник між тими самими сторонами, що і у цій справі, не є підставою для відводу (самовідводу) СУДДІ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОСОБА_1 сплачено за подання позовної заяви та касаційної скарги судовий збір у розмірі 551,21 грн та 1 536,80 грн. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, із урахуванням пропорційності задоволення вимог, сплачений ОСОБА_1 у зв'язку із розглядом справи судовий збір у розмірі 1 044,00 грн (1 536,80 грн + 551,21 грн / 2) підлягає стягненню із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. Керуючись статтями 255, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Визнати виконавчий напис від 22 жовтня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським Олександром Адамовичем, зареєстрований у реєстрі за №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 398 372,00 грн таким, що не підлягає виконанню. У іншій частині позову відмовити. Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та касаційної скарги у розмірі 1 044,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий А. І. Грушицький судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №570/2625/16-ц провадження №61-7851св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - Городищенська виправна колонія управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу державної установи "Городищенська виправна колонія ( №96)" на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року в складі судді Остапчук Л. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2016 року державна установа "Городищенська виправна колонія ( №96)" (далі - ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)") звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, у якому просила усунути перешкоди у здійсненні права щодо користування і розпорядження власним майном та виселити відповідачів з нежитлового приміщення адміністративної будівлі, яка знаходиться по АДРЕСА_1. Позов мотивований тим, що на балансі Городищенської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області ( №96), правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)", знаходиться адміністративна будівля, яка розміщена за адресою: АДРЕСА_1. Вказана будівля не є житловим приміщенням та не включена до відомчого житлового фонду. Відповідачі, які зареєстровані за вказаною адресою, займають частину нежилого приміщення, при цьому не мають документів про право власності чи користування ним. Посилаючись на те, що проживання відповідачів порушує право власності, ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" просила задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від18 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, керуючись частиною четвертою статті 82 ЦПК України врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого приміщення по АДРЕСА_1 є житловим, проте відповідачі не проживають у ньому постійно у зв'язку з неналежними житловими умовами. Оскільки на момент реєстрації відповідачів у вказаному приміщенні воно було житловим та передбаченим для проживання осіб, у тому числі інших сімей, які згодом отримали інше житло, місцевий суд вважав, що виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання іншого житла суперечить вимогам статті 109 ЖК УРСР. При цьому судом враховано, що саме позивачем створено умови, за яких відповідачі не можуть потрапити до квартири, в якій вони зареєстровані та не чинять жодних перешкод ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)", яка є власником цієї будівлі. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" залишено без задоволення, рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про безпідставність позовних вимог, зазначивши, що приміщення по АДРЕСА_1 стало адміністративною будівлею з 2015 року. До цього часу будинок був як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, оскільки один із під'їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім'ї працівників виправної колонії. Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів У травні 2020 року ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)" звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що правовідносини, пов'язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках, не призначених для постійного проживання громадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового законодавства. Висновки судів щодо неможливості виселення відповідачів є помилковими, оскільки стосуються лише тих осіб, які на законних підставах були вселені у житлові приміщення. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У жовтні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що Городищенська виправна колонія Державної пенітенціарної служби (правонаступником якої є ДУ "Городищенська виправна колонія ( №96)") є власником адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 531,8 кв. м, форма власності: державна, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №52695678 від 05 лютого 2016 року та Витягом з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна. За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС, УДМС України в Рівненській області за адресою: кв. АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 26 вересня 2002 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за комунальні послуги та квартирну плату в розмірі 1 433,31 грн. З цієї позовної заяви видно, що ОСОБА_1 надана у безстрокове користування квартира АДРЕСА_2, що знаходиться на балансі Городищенської виправної колонії Рівненської області ( №96), яка надає комунальні послуги. 27 вересня 2013 року позивач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку у зв'язку з відсутністю в жилому приміщенні понад шість місяців без поважних причин. Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 01 вересня 2014 року, в задоволенні вищевказаного позову відмовлено. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява №30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Виселення є житловим терміном, судам слід розрізняти правовий статус приміщення (житлове чи нежитлове), оскільки у правовідносинах коли особа підлягає виселенню з житлового приміщення, то застосовуються положення ЖК УРСР. Порядок виселення громадян з житлових приміщень регулюються статтею 109 ЖК УРСР. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач пов'язував усунення перешкод шляхом виселення відповідачів з тим, що приміщення по АДРЕСА_1, в якому вони зареєстровані, є нежитловим. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17). Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахував обставини, встановлені рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 20 травня 2014 року, відповідно до якого частина приміщення по АДРЕСА_1, в якій розташована квартира АДРЕСА_2, є житловим. Встановивши, що до 2015 року приміщення по АДРЕСА_1 було як адміністративною будівлею, так і житловим приміщенням, один із під'їздів виділявся під 9 квартир, в яких проживали і були зареєстровані сім'ї працівників виправної колонії, зокрема батько відповідача ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому Верховний Суд погоджується з апеляційним судом, який зазначив, що на момент реєстрації відповідачів (1982, 1987, 1990, 1994, 2007 роки) у цьому приміщенні воно було передбачене для проживання, що підтверджується позами свідків, які також у ньому проживали до моменту отримання нового житла. З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу державної установи "Городищенська виправна колонія ( №96)" залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 січня 2021 року м. Київ справа №227/5540/18 провадження №61-3521св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Друга Добропільська державна нотаріальна контора, третя особа - Світлівська сільська рада Добропільського району Донецької області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року у складі судді Мацишин Л. С. та постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кішкіної І. В., Азевича В. Б., Гапонова А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Другої Добропільської державної нотаріальної контори, третя особа - Світлівська сільська рада Добропільського району Донецької області, про скасування заборони на відчуження нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 12 лютого 1991 року між ним та радгоспом "Добропільський" було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 сті. Право власності на домоволодіння зареєстровано у Добропільському бюро технічної інвентаризації, що підтверджується копією свідоцтва від 24 лютого 1993 року, запис №282. На підставі права власності на домоволодіння було закріплено земельну ділянку, а згодом і виділено земельний пай та відведено земельну ділянку. У подальшому, у зв'язку із інвентаризацією був змінений номер будинку " №26" на " №24", але зміни щодо права власності на домоволодіння не були внесені, внаслідок чого на час пред'явлення позову право власності на спірний будинок не зареєстровано за ним. 23 грудня 2003 року державний нотаріус Другої Добропільської державної нотаріальної контори здійснив реєстрацію обтяження (заборону) щодо відчуження його майна з невідомих йому причин. Враховуючи ОСОБА_1 просив скасувати (припинити) заборону на відчуження всього його майна, архівний номер 5758605DONETSK1802, архівна дата 23 грудня 2003 року, дата виникнення 12 лютого 1991 року № реєстра 387750-1732, внутр №0E01C4382DF45C31312E, і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 та всіма надвірними побудовами, господарськими спорудами та будівлями, що розташовані на закріпленій земельній ділянці. Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 липня 2019 року провадження у цій справі в частині позовних вимог про визнання права власності закрито, у зв'язку з тим, що представник позивача відмовився від позовної вимоги в цій частині. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивачем не доведено наявність законних підстав для зняття заборони на відчуження майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1, а також не доведено порушення з боку відповідача його права на розпорядження зазначеним майном. Постановою Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, задоволено частково. Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги пред'явлено до Другої Добропільської державної нотаріальної контори, яка є неналежним відповідачем у справі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сакун В. А.подав касаційну скаргу на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 та постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі №21-416а16, на які посилався у скарзі заявник, а також Великою Платою Верховного Суду у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №760/287/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №297/674/17, від 12 грудня 2018 року у справах № №644/7422/16-ц, 199/1276/17. Правовідносини між ним та відповідачем виникли 12 лютого 1991 року, коли діяв Закон УРСР "Про державний нотаріат", тому апеляційний суд не вправі був посилатися на Закон України "Про нотаріат", який вступив в силу лише 01 січня 1994 року. Апеляційний суд помилково наставляв та визначав відповідачем особу, право чи обтяження якої зареєстровано, тобто радгосп "Добропільський", який було припинено без правонаступництва, а також помилково вважав Другу Добропільську державну нотаріальну контору неналежним відповідачем у справі. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Добропільського міськрайонного суду Донецької області. 28 квітня 2020 року справа №227/5540/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 лютого 1991 року між Радгоспом "Добропільський" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку присадибного типу з надвірними будівлями, посвідчений приватним нотаріусом Другої Добропільської державної нотаріальної контори Новосядлою В. М. та зареєстрований в реєстрі за №207, згідно з умовами якого позивач придбав 1/2 частину житлового будинку присадибного типу №26 загальною площею 65,3 кв. м, у тому числі жилою площею 35 кв. м, надвірними будівлями по АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 0,15 га. Згідно з підпунктами а, б пункту 1 договору придбання житлового будинку було здійснено на умовах того, що ОСОБА_1 сплачує 50% вартості будинку за актом оцінки, що становить 3 261 руб, виплата якої здійснюється наступним чином: половина суми, яка становить 1 631 руб внесена ОСОБА_1 у касу радгоспу по приходному касовому ордеру №13 від 10 січня 1991 року. У подальшому виплата здійснюється щомісячно в сумі 125,95 руб протягом одного року, починаючи з місяця наступного після посвідчення цього договору. У випадку відчуження зазначеного житлового будинку воно може бути здійснено після зняття у встановленому законом порядку нотаріальної заборони (підпункт "г" пункту 3 договору). 24 лютого 1993 року Бюро технічної інвентаризації міста Добропілля було видано ОСОБА_1 реєстраційне посвідчення на право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. На підставі рішення дев'ятої сесії Світлівської сільської ради народних депутатів від 25 березня 1992 року за ОСОБА_1 актом було закріплено земельну ділянку у розмірі 0,18 га по АДРЕСА_3. Станом на 31 грудня 2012 року згідно з архівними даними право власності на квартиру АДРЕСА_2 не зареєстровано, що підтверджується довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Добропільське бюро технічної інвентаризації" від 16 жовтня 2018 року №1650. Згідно з довідкою Світлівської сільської ради Добропільського району Донецької області від 17 жовтня 2018 року №1380 ОСОБА_1 дійсно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, при цьому зазначено, що цей будинок у 1986 році значився під АДРЕСА_4, однак під час інвентаризації будинків нумерацію будинку було змінено на будинок АДРЕСА_5, який побудовано у 1980 році, на підставі договору купівлі-продажу від 12 лютого 1991 року, який зареєстровано в реєстрі за №207, належить на праві власності ОСОБА_1. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДН №010596 від 29 січня 2004 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 6,9409 га, яка розташована на території Світлівської сільської ради Добропільського району Донецької області із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. З інформації з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ОСОБА_1, сформованої 08 листопада 2018 року, встановлено, що 12 лютого 1991 року на підставі повідомлення б/н Другої Добропільської державної нотаріальної контори, було накладено заборону на відчуження всього нерухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1 за реєстраційним номером обтяження 2260759, яке має архівний номер 5758605DONETSK1802, архівна дата 23 грудня 2003 року, зареєстровано в реєстрі 05 серпня 2005 року. З наданого Другою Добропільською державною нотаріальною конторою опису №2 справ тривалого (понад 10 років) терміну зберігання (за 1984-1994 роки) встановлено, що договори про відчуження та заставу житлових будинків і документи, на підставі яких вони посвідчені (том №1) за період з 04 січня 1991 року по 15 лютого 1991 року, розпорядження по накладенню та зняттю заборон відчуження житлового будинку (арешту) (том №1) за період з 23 січня 1991 року по 27 грудня 1991 року, алфавітні книги обліку заборон відчуження житлових будинків та арештів, накладених на житлові будинки за 1984-2002 роки, а також реєстри для реєстрації заборон відчуження житлових будинків за 1984-2002 роки 27 грудня 2013 року були передані Другою Добропільською державною нотаріальною конторою міста Добропілля до Донецького обласного державного нотаріального архіву. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п'ятої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України "Про нотаріат". Частиною першою статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Частиною другою статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Відповідач є обов'язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 визначив відповідачем Другу Добропільську державну нотаріальну контору та просив скасувати заборону на відчуження всього належного йому майна. Нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого РІШЕННЯ: Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18), згідно з яким належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. Скасовуючи рішення місцевого суду та приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) та дійшов правильного висновку про те, що Друга Добропільська державна нотаріальна контора є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 та постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі №21-416а16, на які посилався у скарзі заявник, а також Великою Платою Верховного Суду у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №760/287/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №297/674/17, від 12 грудня 2018 року у справах № №644/7422/16-ц, 199/1276/17, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. Позовна вимога про скасування (припинення) заборони на відчуження всього належного ОСОБА_1 майна не може бути звернена до державної нотаріальної контори. Державний реєстратор, зокрема і державний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Зазначене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 39)). Враховуючи викладене апеляційним судом відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин було враховано висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Наведена у касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна В. А. вимога про скасування рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Судом установлено, що відповідно до копії нотаріально посвідченої угоди, укладеної 03 лютого 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, сторони після прийняття спадщини, а саме: у рівних частках - 4/6 частки будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1; житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, домовились про те, що ОСОБА_1 відійшли 4/6 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 відійшов житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З вказаним розподілом спадкового майна без грошової компенсації сторони погодились, про що засвідчили свою згоду (а. с. 43). ОСОБА_1 є власником 5/6 частин житлового будинку (літер А-1) та земельної ділянки за кадастровий номер 0710100000:22:056:0028, площею 0,0142 га, які розташовані по АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 11 вересня 1986 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 листопада 2017 року (а. с. 8-9). Згідно з копією технічного паспорту на вказаний житловий будинок 1/6 частки будинку АДРЕСА_1 володіє син відповідача - ОСОБА_2 (а. с. 11-14). Із схематичного плану земельної ділянки садибного (індивідуального) житлового будинку по АДРЕСА_1, встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований будинок АДРЕСА_1 межує із земельною ділянкою, кадастровий номер 0710100000:22:056:0027, площею 0,258 га, на якій знаходиться житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 11 зворот). Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 травня 2016 року житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (а. с. 59-60). Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості, державним актом на право власності на земельну ділянку від 19 листопада 2012 року серія ЯМ №383789, виданого на ім'я ОСОБА_2, схемою меж земельної ділянки відповідач є власником земельної ділянки, площею 0,0258 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_1, на якій знаходиться належні йому житловий будинок, вигрібна яма та через яку проходить система каналізаційного водовідведення від житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 (а. с. 22-23, 44-45). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У частинах першій та другій статті 321 ЦПК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першою статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Аналіз положень статей 391, 396 ЦК України свідчить про те, що позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довела, що вона є власником майна, про усунення порушень якого пред'явила позов, а саме каналізаційного колодязя (вигрібної ями), що розташований на належній відповідачу на праві власності земельній ділянці по АДРЕСА_1. Отже, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що у ОСОБА_1 при прийнятті спадщини на нерухоме майно та укладення з відповідачем відповідної нотаріально посвідченої угоди про добровільний розподіл спадкового майна, згідно з яким позивачці передано у власність частку у житловому будинку АДРЕСА_1, не виникло право власності чи право користування каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), таким чином, правові підстави для задоволення її позову про усунення перешкод у користуванні цим майном відсутні. Доводи касаційної скарги про те, що каналізаційний колодязь (вигрібна яма) був викопаний батьками позивачки та відповідача до набуття ОСОБА_2 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, на якій він розташований, на увагу не заслуговують, оскільки не впливають на вирішення цієї справи, на захист права власності. Крім того, ОСОБА_1 згідно з копією нотаріально посвідченої угоди від 03 лютого 1998 року у добровільному порядку погодилась з розподілом спадкового майна. Посилання касаційної скарги на те, що каналізаційний колодязь (вигрібна яма) є системою спільного користування позивачки та відповідача, побудованою для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 і житлового будинку АДРЕСА_1, є безпідставними, оскільки належними та допустимими доказами не підтверджені, що є процесуальним обов'язком позивачки (статті 12, 81 ЦПК України). Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 лютого 2021 року м. Київ справа №278/2890/19 провадження №61-10893св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року під головуванням судді Грубіяна Є. О. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк Ю. О. у справі за позовом ОСОБА_1, до ОСОБА_2, третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому, з урахуванням заяви від 15 листопада 2019 року, просила: усунути перешкоди у користуванні кімнатою площею 11,9 кв. м (далі - кімната), яка межує з квартирою АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_2, яка проживає у цій квартирі, знести стіну між кімнатою та коридором квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою; звільнити самовільно зайняту кімнату. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_1 є користувачем приміщень колишнього гуртожитку за вказаною адресою, а саме: двох кімнат, кухні, коридору (квартира АДРЕСА_2), із правом їх приватизації. Відповідач, яка користується сусідніми приміщеннями (квартира АДРЕСА_3), самовільно зайняла спірну кімнату, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1, замурувала прохід до неї з іншої кімнати, яка також перебуває у користуванні останньої. Своїми протиправними діями ОСОБА_2 обмежила право позивача на користування цим нерухомим майном. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено факт, що спірним приміщенням користується саме ОСОБА_2 і що саме остання порушила її права. При цьому місцевий суд вважав доведеним факт перебування у користуванні ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 і що це житлове приміщення, яке надавалось позивачу, складалось з двох кімнат, кухні та коридору, а станом на день виготовлення технічного паспорту житлового приміщення, що перебуває у користуванні позивачки, відсутня одна з її кімнат. Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Приймаючи нову постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Крижов М. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі. Представник заявника посилається на те, що позивач має в користуванні квартиру АДРЕСА_2, а відповідач квартиру АДРЕСА_1. Відповідачу надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні цього гуртожитку площею 23 кв. м, проте вона самовільно зайняла одну із кімнат площею 11,9 кв. м, яка межує з квартирами АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 та заклала прохід цеглою чим порушує право позивача на користування цією кімнатою. Наразі відповідач користується квартирою площею 31,4 кв. м замість належних їй 23 кв. м., що на думку представника позивача доводить протиправність її дій. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Житомирського районного суду Житомирської області. 21 вересня 2020 року цивільна справа №278/2890/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішенням Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 липня 2016 року ОСОБА_1 надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_4. ОСОБА_2 рішенням сільської ради від 30 грудня 2008 року надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні гуртожитку площею 23 кв. м за тією ж адресою. Сільський голова листом від 10 червня 2016 року повідомляв Житомирську районну державну адміністрацію про те, що позивач зареєстрована в АДРЕСА_5 в приміщенні колишнього гуртожитку. Зазначав, що у цьому приміщенні вона має дві кімнати, кухню та коридор. Житомирська районна адміністрація у відповідь на звернення позивача у листі від 23 вересня 2016 року повідомила останній інформацію зі слів Вересівського сільського голови. Судами встановлено, що 18 липня 2016 року позивач виготовила технічний паспорт на квартиру, що має намір приватизувати. План квартири не містить спірної кімнати площею 11,9 кв. м. Листом від 27 вересня 2019 року начальник управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради повідомив представника позивача про те, що це управління є балансоутримувачем будівлі в АДРЕСА_5, заяв від позивача або від інших осіб стосовно того, що хтось перешкоджає їй проживати або користуватись квартирою АДРЕСА_4 не надходило, відомостями про кількість кімнат та підсобних приміщень у квартирах 13 та 14 зазначені у технічних паспортах, а управління такою інформацією не володіє. Відповідач зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 13 грудня 2011 року. Суди вказували, що на час розгляду справи квартири сторонами не приватизовані. Апеляційним судом встановлено, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м. Апеляційний суд вказував, що позивач та її представник будь-яких належних доказів користування на законних підставах приміщенням 11,9 кв. м, усунути перешкоди у користуванні яким вона просить, зокрема ордер на жилу площу в гуртожитку, як суду першої так і апеляційної інстанції не надали. З наданого суду апеляційної інстанції до апеляційної скарги плану будинку АДРЕСА_5 ним встановлено, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1, у якій зареєстрована відповідач. Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради, спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 1 ЖК Української РСР передбачено право громадян на житло, яке забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги. Частиною першою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Відповідно до статті 31 ЖК Української РСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР), як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю. Відповідно до частини першої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Згідно статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав апеляційний суд виходив з того, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м. Апеляційний суд вказував, що позивач та її представник будь-яких належних доказів користування на законних підставах приміщенням 11,9 кв. м, усунути перешкоди у користуванні яким вона просить, зокрема ордер на жилу площу в гуртожитку, як суду першої так і апеляційної інстанції не надали. При цьому, апеляційний суд зауважував, що надані ОСОБА_1 лист сільського голови до Житомирської райдержадміністрації від 10 червня 2016 року та відповідь Житомирської райдержадміністрації від 23 вересня 2016 року ОСОБА_1 не можуть бути належними доказами підтвердження факту користування відповідачем двома кімнатами у гуртожитку та, зокрема, спірною кімнатою, оскільки не містять посилань на документи, які підтверджують зазначену у цих відповідях інформацію. Разом із тим апеляційним судом було досліджено наданий до апеляційної скарги план будинку АДРЕСА_5. За наслідками дослідження доказу, апеляційний суд зробив висновок, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1, у якій зареєстрована відповідач. Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради, апеляційний суд встановив, що спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. На підставі вищенаведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав. Таким чином доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі є такими, що не заслуговують на увагу. Колегія суддів перевірила інші доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують. Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_1 вимога про скасування рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №308/6915/19 провадження №61-15165св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ реєстрації місця проживання Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фекийшгазі Крістіана Степановича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Собослоя Г. Г., Джуги М. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, зобов'язання вчинити дії, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за закономвона є співвласником квартири АДРЕСА_1. В зазначеній квартирі зареєстровані вона, її малолітні діти та колишній чоловік - відповідач ОСОБА_2. Між нею і відповідачем постійно виникають сварки та непорозуміння, що негативно впливає на їх дітей. Такі взаємовідносини склалися через неадекватну аморальну поведінку ОСОБА_2, який постійно зловживає алкоголем та в стані алкогольного сп'яніння вчиняє сварки і скандали, не надає матеріальної та фінансової підтримки і допомоги для дітей та оплати комунальних послуг, не реагує на її вимогу добровільно звільнити квартиру та знятися з реєстрації. Відповідач умисно створює їй перешкоди в користуванні її власністю (квартирою) та аморальною поведінкою створює нестерпні умови проживання разом з ним. Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених вимог, ОСОБА_1 просила: визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі статей 316, 321 і 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ; зобов'язати компетентний орган - Відділ реєстрації місця проживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради - зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання на підставі статті 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статті 405 ЦК України. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року у складі судді Малюк В. М. позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_2. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є законним співвласником квартири АДРЕСА_1. Факт реєстрації у спірному житлі її колишнього чоловіка ОСОБА_2 перешкоджає позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй квартирою. Щодо вимоги про зобов'язання компетентного органу зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання, то така вимога не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття її з реєстраційного обліку. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції помилково послався на створення реєстрацією місця проживання відповідача перешкод позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй частиною квартири, оскільки з цих підстав ОСОБА_2 як колишній член сім'ї власника не може втратити право на користування житлом, а припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням. Доводи позивача про те, що відповідач створює перешкоди в користуванні нерухомим майном, яке є її спільною частковою власністю, чим порушує її права як власника, підтверджують лише наявність неприязних стосунків між сторонами та не свідчать про поведінку відповідача, яка б могла бути підставою для його виселення. За таких обставин апеляційний суддійшов висновку, що немає достатніх правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, так як це призвело б до порушення розумного балансу інтересів сторін та прав відповідача. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 13 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Фекийшгазі К. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року у справі №243/7004/17 та від 14 серпня 2019 року у справі №702/101/18 про те, що за положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України, статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням, що належить громадянинові на праві власності, нарівні з власником виникає у членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач вселилася у спірну квартиру як член сім'ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. 09 листопада 2020 року справа №308/6915/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 січня 2011 року ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_1 та їй належать 2/12 (дві дванадцятих) частин цієї квартири. В зазначеній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2 та їх діти. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 січня 2008 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності частина квартири АДРЕСА_1, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився у квартиру як член сім'ї власника і продовжує користуватися нею після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus"). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії "). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом з тим у спірних правовідносинах права позивача як співвласника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. В даному випадку спір виник між власником квартири, яка є одночасно і її користувачем, та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї. Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року №4-зп у справі за конституційним зверненням ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) та від 13 березня 2012 року №5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України). Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, щочлени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України можна зробити такі висновки. У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника. Статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут) ; інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20). У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15-ц (провадження №6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц (провадження №61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Таким чином, у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), пункт 60). Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового правата інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частин першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. У справі, яка переглядається, ні місцевий суд при задоволенні позовних вимог, ні суд апеляційної інстанції при відмові в позові не дослідити належним чином питання дотримання балансу інтересів між захистом права власності позивача на спірну квартиру та правом відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування цим житлом, не встановили скільки кімнат має квартира, хто проживає в ній та яку саме житлову площу займає кожен з її мешканців, чи є в наявності у відповідача інше житло, в якому він зможе проживати у разі зобов'язання його звільнити спірне приміщення, а також не перевірили хто, крім позивача, є співвласниками житла, скількох дітей має колишнє подружжя, чи забезпечені їм належні житлові умови, зважаючи на їх вік та стать, та які відносини склалися між дітьми і відповідачем з приводу його приживання в спірній квартирі. В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. В своїх рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), Верховний суддійшов висновку про необхідність вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України. Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фекийшгазі Крістіана Степановича задовольнити частково. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 грудня 2021 року м. Київ справа №354/628/16-ц провадження №61-11108св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції в Івано-Франківській області, орган опіки і піклування в особі виконавчого комітету Яремчанської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року у складі судді Польської М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у складі колегії суддів: Ясеновенко Л. В., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст скарги У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, та ОСОБА_5 про знесення самочинного будівництва (господарської будівлі). Позовна заява мотивована тим, що вона є власником домоволодіння АДРЕСА _1 та власником земельної ділянки площею 0,14 га для обслуговування домоволодіння. Відповідачі, які є її сусідами, у квітні 2016 року на межі їх земельних ділянок знесли частину належної їй огорожі та розпочали будівництво сараю без жодних дозвільних документів, за що двічі були притягнути до адміністративної відповідальності. З червня 2016 року у збудованому сараї відповідачі утримують свиней, в результаті чого на подвір'ї та й у хаті неможливо знаходитись через сильний неприємний запах. Також існує небезпека забруднення довкілля, ґрунту та води. Посилаючись на вказані обставини просила суд визнати господарську споруду на участку Горби в с. Микуличин об'єктом самочинного будівництва та усунути перешкоди у користуванні будинком і подвір'ям шляхом знесення відповідачами самочинної господарської споруди сараю. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції Ухвалою Яремчанського міського суду від 27 червня 2018 року замінено первісного відповідача ОСОБА_5 на належних відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року, залишеним без змін постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, у задоволені позову відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено те, що права позивача на користування її земельною ділянкою порушено господарською будівлею, що знаходиться на суміжній земельній ділянці, і що саме знесення об'єкта нерухомості є необхідним без вимоги про переобладнання такої споруди, у разі підтвердження порушення прав позивача. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції. Аргументи учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково не прийняли до уваги, що здійснення будівництва господарської споруди відбулося з порушенням, оскільки в судовому засіданні встановлено той факт, що органи управління ДАБІ на підставі невиконаного припису склали протокол на ОСОБА_5 про допущені порушення, зокрема проведення будівництва дерев'яної господарської будівлі без зареєстрованого повідомлення про початок будівельних робіт. У серпні 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що обставини справи, на висновок у якій посилається позивач, не є подібними та не відповідають обставинам справи, яка розглядається. Оскаржені рішення ухваленні з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц). Фактичні обставини, встановлені судами Позивач є власником житлового будинку, загальною площею 164,4 кв. м, розташованого у АДРЕСА_2. Згідно з Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-ІФ від 23 березня 1998 року №028744 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,14 га у с. Микуличин для обслуговування житлового будинку. Суміжним землекористувачем вказаної земельної ділянки до серпня 2017 року був ОСОБА_5, у власності якого перебувала земельна ділянка площею 0,4530 га За договором дарування земельної ділянки від 28 серпня 2017 року ОСОБА_5 подарував у спільну часткову власність ОСОБА_3 (1/3 частину) та ОСОБА_4 (2/3 частини) земельної ділянки площею 0,4530 га в с. Микуличин уч. Горби, що надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У жовтні 2014 року ОСОБА_3 розпочав будівництво господарської споруди. У квітні 2016 році чоловік позивача - ОСОБА_7 звертався до Яремчанської міської ради, УДАБІ в Івано-Франківській області, Яремчанського ВП ГУНП відносно заборони відповідачам у користуванні під'їзною дорогою до господарства заявника, незаконного будівництва та можливої приватизації земельної ділянки відповідачами і встановлення факту пошкодження власності позивача? огорожі. На ці звернення подавалися відповіді, зокрема щодо початку проведення будівництва дерев'яної господарської споруди на стрічковому бетонному фундаменті та підтверджено факт наявності конфліктних відносин між рідними сестрами, в тому числі і стосовно меж суміжних земельних ділянок. На підставі звернення позивача до органів управління ДАБІ в області 05 квітня 2016 року складений протокол на ОСОБА_5 про допущені порушення, зокрема проведення будівництва дерев'яної господарської будівлі без зареєстрованого повідомлення про початок будівельних робіт. При цьому згідно Технічного паспорту на житловий будинок (інвентаризації майна) станом на червень 2017 року, господарська будівля дровітня площею 47 м 2, рік будівництва 1989, на бетоні, дерев'яна, є наявною. Висновком експерта №42/з будівельно-технічної експертизи від 05 липня 2019 року, виконаного по заяві ОСОБА_1, встановлено, що при проведенні будівництва дерев'яної господарської будівлі на стрічковому бетонному фундаменті розміром 4,84,2 м на участку Горби в с. Микуличин, ОСОБА_5 (первісним відповідачем) порушено вимоги ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" п.3.24 в частині дотримання відстаней до межі суміжної земельної ділянки (існуючої огорожі) ОСОБА_1 на участку Горби в с. Микуличин, яка становить 45-50 см. від найбільш виступної конструкції стіни спорудженої будівлі. Згідно ситуаційної схеми земельної ділянки, виготовленої ФОП ОСОБА_8 у 2019 році на замовлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4, металева огорожа (зображена синім кольором) встановлена позивачем знаходиться на земельній ділянці відповідачів, а дерев'яна господарська споруда під літерою "Н" не знаходиться на межі земельної ділянки ОСОБА_1 чи біля такої межі. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій, четвертій, сьомій статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Отже, у зв? язку з істотним відхиленням від проекту або порушенням будівельних норм право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають відповідні органи державної влади або місцевого самоврядування. Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц (провадження №61-20139св19), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що "юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України "Про основи містобудування"; "Про архітектурну діяльність"; "Про регулювання містобудівної діяльності"; постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" від 13 квітня 2011 року №466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Таким чином, за змістом ст. 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва особа (власник) може заявити за умови доведеності факту порушення своїх прав самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами ст. ст. 3, 15, 16, 391 ЦК України, ст. 3 ЦПК України, згідно з якими власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тому суд повинен встановити, чи були порушені або не визнані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Аналогічна правова позиція викладена у висновку Верховного Суду України, що викладений у постанові №6-180цс14 від 19 листопада 2014 року. Отже, побудова об'єкту нерухомості з істотним порушенням будівельних норм та правил є самостійною ознакою самочинного будівництва, а виникнення на нього права власності не позбавляє права зацікавленої особи, права якої порушено, на знесення такого будівництва та обов'язку особи, що здійснила таке будівництво його знесення при порушені прав інших осіб та при неможливості його перебудови. Оскільки, як встановлено судами, висновком судової будівельно-технічної експертизи №315 від 09 червня 2016 року визначені численні порушення при здійснені будівництва індивідуального житлового будинку за АДРЕСА_1 будівельних норм і правил, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом знесення ОСОБА_2 житлового будинку на АДРЕСА_1, врахувавши при цьому роз'яснення, дані у судовому засіданні експертом, з яких вбачається, що привести у відповідність до норм ДБН будівництво на вул. Боярка не є можливим, оскільки у даному випадку необхідне капітальне руйнування частин приміщень, що призведе до повної його руйнації". У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що позивач не довела порушення її права користування земельною ділянкою збудованою господарською спорудою, яка розташована на суміжній земельній ділянці, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами правового висновку, викладено в постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц, оскільки висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам щодо застосування норми права, викладених у зазначеній постанові, а висновок про знесення житлового будинку зроблений Верховним Судом за відмінних обставин справи, зокрема, за встановлення судами істотних порушень будівельних норм і правил; порушення прав власника квартири, розташованої на суміжній земельній ділянці; неможливості привести у відповідність до норм ДБН будівництва шляхом перебудови, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №711/2-1739/2008 провадження №61-9994св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Тересв'янська селищна рада, відділ містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації, особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Кожух О. А., від 04 червня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Тересв'янської селищної ради, відділу містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації про визнання права власності на самочинно побудований житловий будинок. В обґрунтування позову позивачі зазначали, що за час перебуванні у шлюбі на переданій їм у власність земельній ділянці площею 0, 025 га, що розташована за адресою: АДРЕСА _1 ними без належного дозволу на виконання будівельних робіт (самочинно) було збудовано житловий будинок. Відділом містобудування та архітектури Тячівської райдержадміністрації здійснено фактичні заміри будинку, виготовлено будівельний паспорт на будинок та надано висновок про проведення будівництва без порушень санітарних, пожежних та містобудівних норм. Будівельна готовність незавершеного будівництвом житлового будинку складає 46%, а його вартість 306 347 грн. З урахуванням викладеного, на підставі частини третьої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачі просили суд визнати за ними право спільної сумісної власності на нерухоме майно - самочинно збудований незакінчений будівництвом житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області, у складі судді Решетар В. І., від 02 вересня 2008 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на нерухоме майно - самочинно побудований незакінчений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 самовільно спільно побудували спірний житловий будинок на належній їм на праві приватної власності земельній ділянці без порушень будівельних чи інших норм, що є підставою для задоволення вимог пред'явленого позову. Рух справи в суді апеляційної інстанції та короткий зміст постанови апеляційного суду Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, у травні 2019 року ОСОБА_3, як особа, що не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про її права та обов'язки, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення районного суду та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Скасовано рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вирішено питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неправомірно визнав за позивачами право власності на самочинно побудований незакінчений будівництвом житловий будинок готовністю 46% без надання позивачам земельної ділянки у встановленому законом порядку під уже збудоване нерухоме майно, без з'ясування і перевірки на відповідність спірного житлового будинку санітарним, пожежним та містобудівним нормам. При цьому районним судом не було враховано, що ОСОБА_3 раніше, у встановленому законом порядку набула право власності на земельну ділянку за тією самою адресою, за якою розташований об'єкт самочинного будівництва відносно якого позивачами заявлено вимоги про визнання права власності, що суперечить вимогам закону та порушує права і законні інтереси ОСОБА_3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 03 липня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, в якій просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга, з урахуванням поданих уточнень, мотивована помилковістю висновків апеляційного суду, який приймаючи оскаржену постанову не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі №2-1904/08/15. Заявник вважає, що апеляційний суд, задовольняючи апеляційну скаргу шляхом скасування рішення суду про визнання права власності на самочинно збудоване майно з підстав порушення прав ОСОБА_3 не вказав яким чином в цьому випадку будуть поновлені її права. Звертає увагу на помилковість висновків апеляційного суду про набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку за тією самою адресою, за якою розташований об'єкт самочинного будівництва відносно якого позивачами заявлено позовні вимоги, оскільки за адресою: АДРЕСА _1 розташовані дві земельні ділянки з різними кадастровими номерами, а саме земельна ділянка з кадастровим номером 2124456200:03:005:0054, належна ОСОБА_3 та земельна ділянка з кадастровим номером 2124456200:03:005:0120, яка належить ОСОБА_1. При цьому наданий ОСОБА_3 висновок від 08 квітня 2019 року щодо здійснення ОСОБА_1 будівництва з порушенням Державних будівельних норм "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року №44 (далі - ДБН 360-92) не містить повної інформації стосовно особи права якої будуть відновлені у разі усунення встановлених порушень. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року - без змін, вважаючи постанову апеляційного суду законною та обґрунтованою. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. перебувають у зареєстрованому шлюбі з 12 травня 2007 року. Із витягу з рішення Тересв'янської селищної ради від 15 травня 2008 року №310 судами встановлено, що ОСОБА_1 вирішено передати у приватну власність земельну ділянку в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0, 025 га та запропоновано ОСОБА_1 виготовити технічну документацію по передачі у власність зазначеної земельної ділянки. Житловий будинок АДРЕСА_1, ступенем готовності 46%, побудовано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без дозвільних документів. Доданий до позовної заяви акт про відсутність порушень санітарних, пожежних та містобудівних норм при будівництві житлового будинку з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 не погоджено і не підписано всіма зазначеними в ньому посадовими особами. На підставі договору дарування, укладеного 09 грудня 2005 року між ОСОБА _5 та ОСОБА_3, посвідченого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за №1-1565, ОСОБА_3 отримала у дар земельну ділянку площею 0, 04 га, розташовану в АДРЕСА_1 з цільовим призначенням: будівництво та обслуговування жилого будинку. На підставі зазначеного договору дарування ОСОБА_3 26 квітня 2006 року Тячівським районним відділом земельних ресурсів видано державний акт серії ЗК №9023871 на право власності на земельну ділянку. 18 травня 2007 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ЗК №031956 на право власності на земельну ділянку площею 0, 04 га в АДРЕСА_1, цільове призначення: для комерційного використання. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права зокрема у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Переглядаючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що спірний житловий будинок, право власності на який визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рішенням суду першої інстанції, було збудовано на земельній ділянці, питання щодо передачі якої позивачам не вирішувалося, також районним судом не було перевірено відповідність спірного житлового будинку санітарним, пожежним та містобудівним нормам. Крім того, колегія суддів посилалася на порушення оскарженим рішенням суду прав ОСОБА_3, як власника земельної ділянки, за адресою розташування спірного об'єкту самочинного будівництва. Колегія суддів вважає такий висновок передчасним з огляду на наступне. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 зазначив, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі №351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. При цьому, судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Схожі висновки сформульовані Верховним Судом у постанові від 13 січня 2021 року у справі №466/5766/13-ц, відповідно до яких рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку з дня складання повного тексту судового РІШЕННЯ: Після того, як суд апеляційної інстанції встановить, що рішенням по справі було вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу на це судове рішення, він переглядає судове рішення за апеляційною скаргою цієї особи. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю. Подаючи апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, ОСОБА _3, посилаючись на висновок експертного дослідження від 08 квітня 2019 року, стверджувала, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та обов'язки, як власника земельної ділянки по АДРЕСА_1, оскільки спірний самочинно збудований житловий будинок АДРЕСА_1 побудовано між двома вже існуючими будівлями, розташованими на ділянках ОСОБА_3 та ОСОБА_6 з порушенням пунктів 3.14, 3.25 ДБН 360-92. Встановивши, що питання передачі позивачам земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 уповноваженим на те, органом не вирішувалося, ОСОБА _3 раніше, у встановленому законом порядку набула право власності на земельну ділянку за цією адресою, та, врахувавши, що судом першої інстанції не було здійснено перевірку відповідності спірного житлового будинку санітарним, протипожежним та містобудівним нормам, суд апеляційної інстанції вважав, що ухвалення судом першої інстанції рішення про визнання за позивачами права власності на житловий будинок порушує права та інтереси ОСОБА_3 ОСОБА _3 стверджувала, що відповідно до державного акту серії ЗК №031956 від 18 травня 2007 року є власником земельної ділянки загальною площею 0, 04 га для комерційного використання кадастровий номер 2124456200:03:005:0054, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Апеляційний суд вказуючи, що за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рішенням суду першої інстанції визнано право власності на будинок за адресою земельної ділянки ОСОБА_3, не встановив, чи є тотожними земельні ділянки, які належать ОСОБА_1 та ОСОБА_3, при тому що згідно наданого останньою Акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 10 липня 2019 року (а. с. 91-92) ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯЕ №440389 є власником земельної ділянки кадастровий номер 2124456200:03:005:0120, в той час як ОСОБА_3 є власником земельної ділянки кадастровий номер 2124456200:03:005:0054. Крім того, згідно наданого ОСОБА_3 висновку експертного дослідження по об'єкту "Реконструкція аптеки з добудовою та надбудовою під торгово-офісний комплекс за адресою АДРЕСА_1" від 08 квітня 2019 року земельна ділянка ОСОБА_1 не межує із її земельною ділянкою. З урахуванням викладеного, Верховний суддійшов висновку, що задовольняючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 та скасовуючи рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку, що вказаним рішенням суду вирішені питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3. У разі, якщо земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є різними і не межують між собою, суду апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду, що набрало законної сили ще у 2008 році, необхідно було ретельно перевірити які саме питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3 вирішені рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2008 року; чи було і коли прийнято в експлуатацію будинок позивачів та проведена реєстрація права власності на нього; чому питання про порушення прав ОСОБА_3 виникло лише у 2019 році та чи пов'язано подання апеляційної скарги ОСОБА_3 із реальним захистом її прав або викликано наявністю інших судових спорів між нею та ОСОБА_5 і ОСОБА_1. Суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Оскільки апеляційний судом не в повному обсязі встановлені обставини, які мають значення для прийняття процесуального рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_3, що призвело до передчасних і недостатньо обґрунтованих висновків, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Питання про розподіл судових витрат, у тому числі понесених при поданні касаційної скарги, має бути вирішено за результатами ухвалення остаточного рішення у справі. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №307/783/20 провадження №61-7190св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Солотвинська селищна рада Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, особа, яка подала апеляційну скаргу - Закарпатська обласна прокуратура, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі судді Бисага Т. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно. Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно. Позов мотивований тим, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0723 га, кадастровий номер 2124455900:02:004:0505, що розташована на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування будівель торгівлі. На вказаній земельній ділянці позивач збудувала об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019,00 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м. Згідно звіту обстеження технічного стану об'єкта нерухомого майна - будівлі комерційного призначення з квартирою, з надвірною спорудою, розташованого на АДРЕСА_1, вбачається, що технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій відповідає вимогам міцності та надійності для подальшої експлуатації будівлі за їх функціональним призначенням, як будівля комерційного призначення з квартирою. Вартість спірного нерухомого майна складає 1 504 044,00 грн. Однак, право власності на зазначене нерухоме майно не встановлено, оскільки будівництво нерухомого майна - будівлі комерційного призначення з квартирою було вчинено без отримання у встановленому законом порядку дозволу на право проведення будівельних робіт. Позивач просила визнати за нею право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 квітня 2020 року у складі судді Ніточко В. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019,00 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивовано наявністю в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, подану в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 квітня 2020 року постановлено вважати неподаною та повернуто скаржнику. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що прокурор не підтвердив підстави для представництва інтересів держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, Закарпатська обласна прокуратура, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального правата порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Тячівського районного суду Закарпатської області. 07 червня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. На підставі ухвали Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 04 листопада 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №2-2761/09, від 28 травня 2020 року у справі №718/785/17, від 25 серпня 2020 року у справі №760/21223/17-ц, від 02 квітня 2020 року у справі №645/7199/18 та інших. В касаційній скарзі зазначається, що прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що ухвала суду апеляційної інстанції є обґрунтованою та законною, а касаційна скарга - безпідставною. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно із частинами четвертою, п'ятою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно з пунктом 3 частини першої статі 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII. У частині третій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону "Про прокуратуру". Відтак, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №645/3493/18 (провадження №61-22252св19). Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 18 січня 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, подану 31 грудня 2020 року в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області залишено без руху та надано строк протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків, а саме надання апеляційному суду доказів бездіяльності або невиконання повноважень органами, в інтересах яких Тячівська місцева прокуратура звертається за захистом інтересів держави. Ця ухвала була мотивована тим, що прокурор в апеляційній скарзі не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі обраних ним органів, зокрема не довів те, що органи, яких прокурор зазначив як уповноважених державою на здійснення відповідних функцій, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави. Так, з приєднаного до апеляційної скарги листа відомо, що Тячівська місцева прокуратура повідомила сектор містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області про необхідність оскарження рішення суду першої інстанції, яким узаконено самовільно збудований об'єкт, призначений для масового відвідування людей. При цьому прокурор вказав, що у разі невжиття належних заходів щодо оскарження рішення, Тячівською місцевою прокуратурою буде подано апеляційну скаргу в інтересах держави в особі відповідного органу (а. с. 78). Відповідно до вищезазначеного, прокурор виконав вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України і належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави та зазначив орган, уповноважений, на його думку, здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Обґрунтованість вимог прокурора в інтересах держави в особі державного органу вирішується судом вже при розгляді справи по суті шляхом ухвалення відповідного РІШЕННЯ: Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі №761/36138/19 (провадження №61-23198св19). Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги Тячівській місцевій прокуратурі. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, Закарпатська обласна прокуратура, зокрема, заявила клопотання про участь у судовому засіданні Офісу Генерального прокурора. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Тлумачення вказаних норм свідчить, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Оскільки Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, то підстав для виклику представників сторін немає. Тому у задоволенні клопотання слід відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Закарпатської обласної прокуратури про участь у судовому засіданні відмовити. Касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи Мигівська сільська рада Вижницького району Чернівецької області, управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, про усунення перешкод у користуванні автомобільною дорогою, знесення самочинних будівель та споруд. Позовна заява мотивована тим, що з 1993 року вона проживає по АДРЕСА_1 у житловому будинку, який належав ОСОБА_4, після смерті якої належав ОСОБА_5, а тепер на праві власності належить їй. Житловий будинок побудований у 1958 році. З моменту побудови житлового будинку і до цього часу під'їзд до її житлового будинку здійснювався з АДРЕСА_1 повз домогосподарство ОСОБА_2, яке розташоване на АДРЕСА_2, що відображено у генеральному плані с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області. Але орієнтовно у 1985 році поза дорогою, яка пролягає АДРЕСА_1, ОСОБА_6 (на даний час помер), який був чоловіком ОСОБА_7 самовільно на земельній ділянці сільської ради, яка не надавалася йому у власність чи у користування, збудував підвал (на плані позначений як Пд. ), який майже не заважав пересуватися автомобільною дорогою, яка пролягала вулицею Чапаєва. У 2010-2011 роках ОСОБА_7 добудувала, реконструювала вхід до підвалу таким чином, що підвал почав виступати на дорогу та заважати руху по дорозі. ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка належала та належить сільській раді самовільно збудувала поза дорогою (поруч з підвалом) літню кухню літ. З, яка зайняла частину дороги (АДРЕСА_1) та ускладнила проїзд нею. Надалі, орієнтовно у 2010-2011 роках ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка належала та належить сільській раді, самовільно збудувала поза дорогою (поруч з літньою кухнею) гараж літ. Ж, який зайняв частину дороги (АДРЕСА_1) та ускладнив проїзд нею. Також орієнтовно у 2010-2011 роках ОСОБА_2 самовільно здійснила реконструкцію будівлі, яка на плані позначена літ. Б Пдж, зокрема розширила цю будівлю у бік АДРЕСА_1 орієнтовно на 3,5 м, добудувала другий поверх. Орієнтовно у 2011-2012 роках ОСОБА_7 уздовж АДРЕСА_1 у напрямку від домогосподарства ОСОБА_8 до її домогосподарства збудувала огорожу, яка на декілька метрів розширила володіння ОСОБА_7 і частково пролягла вулицею Чапаєва. Зокрема, біля будинку літ. Б огорожа зміщена у бік АДРЕСА_1 на 2-3 м від огорожі, яка була до 2011-2012 року. Факт самочинного будівництва вказаних будівель і споруд також підтверджується матеріалами справи про адміністративне правопорушення за статтею 96 КУпАП, яка була закрита за нереабілітуючих підстав (скасування акта, який встановлював адміністративну відповідальність). Оригінали матеріалів справи про адміністративне правопорушення зберігаються в Управлінні державного архітектурно-будівельного контролю у Чернівецькій області. Дані технічного паспорта щодо року побудови спірних будівель і споруд записані у технічний паспорт лише 15 вересня 2017 року (дата виготовлення технічного паспорта) зі слів замовника технічного паспорта і не відповідають дійсності. Також факт самочинного будівництва підтверджується даними плану забудови садиби, затвердженого архітектором Вижницького району 01 листопада 1973 року, актом про відведення в натурі присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, затвердженим архітектором Вижницького району 01 листопада 1973 року, які не відповідають даним технічного паспорта на житловий будинок ОСОБА_7, який розташований на АДРЕСА_2. У грудні 2017 року - січні 2018 року ОСОБА_7, ОСОБА_3 (син), ОСОБА_9 (невістка) самовільно, всупереч встановленому законодавством порядку, загородили їй та всім іншим людям проїзд та прохід вулицею Чапаєва до її житлового будинку: поперек АДРЕСА_1 встановили металеву сітку, яка кріпиться до залізних стовпів, що закопані в землю, а поруч встановлено огорожу з бляхи, яка кріпиться до сітки та стовпів. У зв'язку з перекриттям вул. Чапаєва позивач не може привезти до себе додому сіно, дрова, не може обробити земельну ділянку за допомогою сільгосптехніки. Перекриття унеможливлює під'їзд машини швидкої допомоги, що створює загрозу для її здоров'я та життя, оскільки вона є особою з інвалідністю III групи загального захворювання. Самоправні дії відповідача завдають їй та її інтересам значної шкоди, яка полягає у порушенні її прав щодо користування дорогою загального користування, а саме АДРЕСА_1, що, у свою чергу, порушує її житлові, соціальні права, право на належну своєчасну медичну допомогу тощо. З урахуванням уточнення позовних вимог просила суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні автомобільною дорогоюна АДРЕСА_1, шляхом знесення самовільно встановленої металевої огорожі (металічна сітка, яка кріпиться до залізних стовпів, що закопані в землю, а поруч встановлено огорожу з бляхи, яка кріпиться до сітки та стовпів) та забезпечити вільний проїзд і прохід вулицею Чапаєва та зобов'язати ОСОБА_7 знести за свій рахунок самочинно збудовані житловий будинок літ. Б Пдж, підвал Пд, літню кухню літ. З, гараж літ. Ж, на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні автомобільною дорогою ОСОБА_1, яка пролягає по АДРЕСА_1, шляхом знесення самовільно встановленої металевої огорожі. В решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, про часткове задоволення позову, у зв'язку із тим, що зведена огорожа (паркан) на проїзді вулицею Чапаєва обмежує ОСОБА_1 у праві вільного доступу до її земельної ділянки та житлового будинку, оскільки встановлений на ділянці загального користування паркан ускладнює прохід, проїзд до об'єктів нерухомості позивача. Узагальнені доводи касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_10, який діє в інтересах ОСОБА_3, подав касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди порушили пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України, зазначивши, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі. Зазначали, що на час розгляду справи судами, власником домоволодіння на АДРЕСА_2, були ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскільки ОСОБА_3 знав про наявність позову, проте не скористався своїм процесуальним правом та не заявив клопотання про його залучення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №713/1625/19, витребувано її з Вижницького районного суду Чернівецької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 липня 2018 року та постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 грудня 2018 року встановлені такі обставини: відсутність у ОСОБА_2 належним чином оформленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі. Рішенням Мигівської сільської ради 37 сесії 7 скликання №827-37/19 від 20 вересня 2019 року ОСОБА_2 відмовлено в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_2, площею 0,2262 га, кадастровий номер 7320585000:01:004:0971, у зв'язку з невідповідністю технічної документації із землеустрою, містобудівній документації (генеральному плану с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області). Генеральним планом с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області передбачено проїзд (дорога) через земельну ділянку кадастровий номер 7320585000:01:004:0971, яка розташована в АДРЕСА_2 та до сусідніх земельних ділянок, до земельної ділянки кадастровий номер 7320585000:01:004:0257, є одна існуюча дорога, яка передбачена генеральним планом с. Мигове Вижницького район у Чернівецької області що підтверджується відповіддю Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 03 липня 2018 року №63. Комісією Мигівської сільської ради неодноразово було здійснено обстеження домогосподарства ОСОБА_2 та встановлено, що дорога на АДРЕСА_1 проходить біля господарства ОСОБА_2, де будинок знаходиться з лівої сторони дороги, стоїть загорожа та ворота до будинку, а частина господарських будівель добудована через дорогу з правої сторони. Дорога до господарства громадянки ОСОБА_1 перегороджена ОСОБА_3, який проживає у житловому будинку ОСОБА_2. Дана дорога являється єдиним під'їздом до господарства ОСОБА_1 якою користувалися: мати її покійного чоловіка та ОСОБА_1 з чоловіком, дата будівництва їхнього будинку 1958 рік, що підтверджується актами обстеження земельної ділянки від 11 грудня 2017 року, 03 квітня 2018 року, 20 вересня 2019 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту "г" частини першої статті 96, частини другої статті 95 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а у випадку їх порушення - підлягають відновленню. Відповідно до частин першої та другої статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення, тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Згідно статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельних ділянок - це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує право на неї і його державної реєстрації. Відповідно до статей 318, 319, 321, 391 ЦК України власник земельної ділянки як власник нерухомого майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначені норми матеріального права визначають право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми, є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Зі змісту уточненої позовної заяви вбачається, що позивач просив: зобов'язати ОСОБА_1, зокрема, знести самовільно встановлену металеву огорожу, що перешкоджає вільному проїзду по АДРЕСА_1 та забезпечити вільний проїзд і прохід по АДРЕСА_1. Судами встановлено, що ОСОБА_1 в супереч закону позбавлена можливості проїзду автомобільним транспортом до належного їй будинку через ділянку, яка належить Мигівській сільській раді, та яка є основним під'їздом до її житлового будинку. Зазначені обставини відповідачем не спростовано. Факт встановлення огорожі підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Таким чином колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанції про те, що права позивача через встановлення відповідачем металевої огорожі є порушеними, оскільки створюють триваючі перешкоди в користуванні дорогою до будинку позивача. Таке триваюче порушення є підставою для застосування статті 391 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо незалучення до участі у справі як відповідача ОСОБА_3, оскільки суд замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача саме за клопотанням позивача, проте ним не було подано такого клопотання до суду першої інстанції. Крім того, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва лише одного із співвласників, не впливає на права ОСОБА_3 володіти, користуватися та розпоряджатися самочинно збудованою огорожею, оскільки таких прав він не набув. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 серпня 2021 року м. Київ справа №465/3228/17 провадження №61-1522св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "Гарантекспо", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз", Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, Львівська міська рада, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Гарантекспо" на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року у складі судді Галайко Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року Приватне підприємство "Гарантекспо" (далі - ПП "Гарантекспо") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз"), Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, Львівська міська рада, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, про демонтаж самочинно встановлених гаражів. Позов мотивовано тим, що він є орендарем земельної ділянки за адресою: АДРЕСА _1, на якій має намір здійснити будівництво багатоквартирного будинку. На суміжній ділянці на АДРЕСА_2 розташовані два металеві гаражі, які самовільно встановлені та тимчасово експлуатуються відповідачами. Зазначав, що вказані гаражі не дають позивачу можливості здійснювати забудову орендованої ділянки на площі шириною у 8 метрів і довжиною близько 14 метрів, що суттєво обмежує права та інтереси позивача. Крім того, позивач не може повноцінно використовувати орендовану земельну ділянку через необхідність дотримання протипожежних відстаней до самовільно встановлених гаражів, зокрема, не може належним чином здійснити містобудівний розрахунок майбутнього проекту будинку, отримати містобудівні умови та обмеження на забудову земельної ділянки, які б дозволили проектувати та будувати багатоповерховий будинок без необхідності встановлювати протипожежні розриви у 6-8 метрів до самовільно встановлених гаражів. Також позивач зазначав, що право власності на вказані гаражі не реєструвалося, а про їх незаконність свідчить те, що вони збудовані на газопроводі, в Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради відсутня дозвільна документація щодо їх будівництва. За таких обставин позивач просив зобов'язати відповідачів знести (демонтувати) самочинно змонтовані гаражі, що розташовані на території будинковолодіння АДРЕСА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, в задоволенні позову відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що порушення норм ДБН В.2.5-20-2001, Правил безпеки систем газопостачання та інших нормативно-правових актів у сфері газопостачання усувається відповідачами, оскільки вони здійснюють активні дії для ліквідаціїцих порушень, а обставина щодо порушень державних будівельних норм спорудженням спірних гаражів не доведена позивачем. Позивач на даний час не має законної можливості здійснювати будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яка йому була відведена у користування, а тому наявністю збудованих гаражів права позивача не порушуються. Доказів того, що саме відповідачі здійснили самочинне будівництво спірних гаражів та порушення прав позивача, він не надав. Аргументи учасників справи У січні 2020 року ПП "Гарантекспо" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір, не застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, зокрема: пункт 4.6 Державних будівельних норм "Газопостачання" ДБН В.2.5-20-2002; СНІП 2.04.08-87, СНІП 3.05.02-88, які діяли до 2001 року; пункт 3.25* ДБН 360-92 "Планування і забудова територій", пункт 3.22 Правил безпеки систем газопостачання, затверджених наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 15 травня 2015 року №28; частину першу статті 376, статті 1163,1164 ЦК України; пункт 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна. Тому висновки судів не відповідають обставинам справи, а рішення судів повинні бути скасовані. У квітні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять оскаржувані судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що вказані рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що 01 грудня 2011 року ПП "Гарантекспо" та Львівська міська рада уклали договір оренди землі, відповідно до якого орендар отримав у оренду строком на 10 років земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,0732 га (кадастровий номер 4610136900:05:003:0079) для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку. ПП "Гарантекспо" є орендарем земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою, на якій розташований будинок відповідачів та спірні гаражі, за адресою: АДРЕСА_2. Згідно з листом Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 06 серпня 2015 року №35-2482 мешканцям будинку АДРЕСА _2 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 дозволено тимчасово експлуатувати два самовільно встановлені гаражі на присадибній ділянці будинку на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації №1164 від 22 серпня 1995 року. Відповідно до листа Обласного комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 28 квітня 2015 року №1597 право власності на будинок АДРЕСА_2, гаражі та інші господарські споруди, що знаходяться за адресами: АДРЕСА_3, не реєструвалося. Згідно з листом Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради від 21 липня 2015 року дозвільна документація щодо будівництва двох гаражів №2401-1вих-214 у межах будинковолодіння АДРЕСА_2 в управлінні архітектури відсутня. Відповідно до листа Регіональної газової компанії "Львівгаз" від 05 серпня 2015 року вих. № ЛВ34/4-6306-15 гаражі, які знаходяться на згаданій земельній ділянці, збудовані на газопроводі-вводі. Згідно з договором підряду на виконання робіт з реконструкції системи газопостачання від 14 лютого 2019 року №29S790-3684-19, що укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "Львівгаз", виконавець зобов'язався здійснити роботи по виносу газопроводу вводу, що розташований у АДРЕСА_2, забезпечити відповідність об'єкта вимогам ДБН В.2.5-20-2001, Правилам безпеки систем газопостачання та іншим нормативно-правовим актам у сфері газопостачання протягом 180 робочих днів, а замовник зобов'язався сплатити виконавцю 5 365,44 грн. за виконані послуги. Замовником здійснена оплата зазначених робіт, що підтверджується квитанцією від 26 лютого 2019 року. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2016 року, визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту містобудування Львівської міської ради від 21 жовтня 2013 року №372 "Про затвердження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на будівництво ПП "Гарантекспо" багатоквартирного житлового будинку з вбудованими підземними автостоянками на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих архітектурних споруд та скасовано реєстрацію Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області декларації про початок виконання будівельних робіт на "Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими підземними автостоянками на АДРЕСА_1 зі знесенням існуючих споруд" за № ЛВ083141910404 від 08 липня 2014 року. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 391ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 376 ЦК Україниоб'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У частині сьомій статті 376 ЦК Українипередбачено, що у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16 зроблено висновок, що "право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу)". У постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-137цс14 зроблено висновок, що "правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що об'єкт нерухомості збудований ОСОБА_1 на земельній ділянці, що не була відведена у встановленому порядку для цієї мети. Разом із тим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог особи, яка не є власником земельної ділянки, на якій зведено об'єкт нерухомості, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не встановив, яким чином порушуються права зазначеної особи, хоча для правильного застосування статей 376, 386, 391 ЦК України встановлення цього факту є обов'язковим". У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що позивачем не доведено порушення його прав наявністю вказаних гаражів, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення? без змін. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Гарантекспо" залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №161/15292/17 провадження №61-11813св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року у складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал" (далі - ТОВ "Ікаре Медікал") звернулось до суду із позовом, який під час розгляду справи було уточнено, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю. Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 січня 2016 року ТОВ "Ікаре Медікал" набуто у власність об'єкт нерухомого майна, а саме медичний центр загальною площею 384,9 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Дане приміщення розташоване на 1 поверсі багатоквартирного житлового будинку та на даний час використовується як медичний центр "Центр хірургії ока професора Загурського". Під час експлуатації приміщення було виявлено появи тріщин між панелями перекриття в приміщеннях, над якими розташовані квартири №2 та АДРЕСА_3, а саме власниками було здійснено незаконні добудови до приміщень №2-2, 2-3, 2-4 у квартирі №2 та до приміщень №3-5, №3-7 до квартири №3, які належать на праві приватної власності відповідачам. За результатами проведеного дослідження встановлено, що простежується осипання шпаклівки швів між плитами, їх прогин при додатковому навантаженні на покриття, при примиканні прибудованих цегляних стінок огородження лоджій простежується вертикальні та горизонтальні тріщини, тобто наявне перенавантаження на існуюче перекриття в 2,3-3,4 рази, що є недопустимим для експлуатації прибудови першого поверху. Позивач зазначав, що відповідачами проведені будівельні роботи з добудови закритих цегляних лоджій без відповідних документів, які б давали їм право на проведення добудови, крім того, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку вказані добудови до квартир не передбачені. Враховуючи технічний висновок, відсутність дозвільних документів, позивач вважав, що відповідачами здійснено самочинно добудови закритих цегляних лоджій до квартир №2 і №3 з істотним порушенням будівельних норм та правил, що впливає на міцність та безпечність покриття медичного центру, його подальшу експлуатацію та може нести загрозу життю та здоров'ю працівників центру та його відвідувачів. ТОВ "Ікаре Медікал" просило зобов'язати ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №2-2, №2-4 квартири АДРЕСА_5, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку, зобов'язати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №3-5, №3-7 квартири АДРЕСА_3 відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено. Зобов'язано ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №2-2, №2-4 квартири АДРЕСА_5, відповідно до поверхневого плату другого поверху житлового будинку. Зобов'язано ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №3-5, №3-7 квартири АДРЕСА_3, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ТОВ "Ікаре Медікал" сплачений судовий збір в розмірі 3 200,00 грн, по 533,33 грн з кожного. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачі здійснили самочинне будівництво закритих цегляних лоджій без відповідних документів, які б давали їм право на проведення добудови, без згоди мешканців будинку та власників вбудованих приміщень, порушують права позивача як власника та користувача приміщення, що є суміжним із приміщеннями відповідачів та якому самочинні добудови безпосередньо загрожують руйнуванням чи пошкодженням, відтак, зобов'язані демонтувати вказані добудови. Постановою Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року апеляційну каргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 04 серпня 2020 року ОСОБА_3. через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції, мотивована тим, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, а третя особа не була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи. Суди не дослідили зібрані у справі докази, внаслідок чого унеможливили встановлення фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для правильного її вирішення. Спірні лоджії є невід? ємним атрибутом квартир відповідачів, а влаштування балкону чи лоджії в квартирі відноситься до внутрішньо-квартирного перепланування, яке прямо дозволено законом (стаття 383 ЦК України). Сам факт самочинного будівництва у цій справі не встановлено. Доводи інших учасників справи 25 листопада 2020 року ТОВ "Ікаре Медікал" через засоби поштового зв? язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Луцького міськрайонного суду Волинської області. Зупинено виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. 24 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постановою Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю. В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанова Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року не оскаржуються, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряються. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 15 січня 2016 року ТОВ "Ікаре Медикал" набуло в приватну власність об'єкт нерухомого майна - медичний центр загальною площею 384.9 кв. м, який розташований у АДРЕСА_1. Згідно інвентаризаційної справи №11937 кад. №6547 на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_6, яка є власністю ОСОБА_3 на підставі мирової угоди, ухваленої Луцьким міськрайонним судом Волинської області від 13 квітня 2006 року, згідно із журналом обмірів та розрахунків площ приміщень літ. "А-9" АДРЕСА_1 до складу квартири входить приміщення №2 - санвузол, приміщення №3 - кухня, приміщення №4, 5 кімнати, приміщення №1 коридор. З матеріалів інвентаризаційної справи №11938 на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_7, яка є об? єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та членів його сім? ї - ОСОБА_5 та ОСОБА_6., вбачається що згідно з технічною характеристикою квартири до її складу входить приміщення двох кімнат, кухня, ванна кімната, вбиральня, коридор, вбудована шафа. В п. 2.2 зазначено, що дана квартира не обладнана балконом, лоджією. 22 грудня 2016 року відділом ДАБК Луцької міської ради було зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт з реконструкції медичного центру та квартири №4 під медичний центр з офісними приміщеннями на АДРЕСА_1 на підставі проектної документації, розробленої ПП "Спецпроект". 19 квітня 2018 року відділом ДАБК Луцької міської ради на підставі акта готовності об? єкта до експлуатації від 05 квітня 2018 року, видано сертифікат серії ВЛ №162181091834, який засвідчує відповідність закінченого будівництвом об? єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації. У ході експлуатації ТОВ "Ікаре Медикал" зазначеного медичного центру було виявлено тріщини між панелями перекриття в приміщеннях, над якими розташовані квартири №2 та АДРЕСА_3, а саме власниками цих квартир було здійснено добудову до приміщень №2-2, 2-3, 2-4 у квартирі №2 та до приміщень 3-5, 3-7 до квартири №3, які належать на праві приватної власності відповідачам. Технічним висновком спеціалізованого підприємства "Волиньпроект" про стан будівельних конструкцій частини житлового будинку на АДРЕСА_1 №287/2017, встановлено, що при обстеженні конструкцій прибудованих засклених цегляних лоджій квартир другого поверху виявлено: цегляну кладку товщиною 25 см, огородження лоджій опирається на збірні залізобетонні пустотні плити покриття одноповерхової прибудови першого поверху медичного центру, на збірних залізобетонних плитах покриття прибудови першого поверху, відкритих для огляду, на ділянках світильників підвісної стелі простежується осипання шпаклівки швів між плитами, їх прогин при додатковому навантаженні на покриття, при примиканні прибудованих цегляних стінок огородження лоджій простежується вертикальні та горизонтальні тріщини довжиною 1,0-2,5 мм із шириною розкриття тріщин 0,5-1,5 мм, згідно інженерно-технічних розрахунків для покриття проектними рішеннями передбачається залізобетонні пустотні плити 4-го та 6-го ступеня навантаження відповідно до ПТК 60-12-4, ПТК-60-12-6, які сприймають нормальне навантаження без власної ваги плити 450 кг/м та 650 кг/м. Тобто, наявне перенавантаження на існуюче перекриття в 2,3-3,4 рази, що є недопустимим для експлуатації прибудови першого поверху, у зв'язку з чим зроблено висновок, що технічний стан медичного центру (1-й та 2-й поверхи) в межах стін 9-ти поверхової частини житлового будинку ІІ-задовільний, в межах одноповерхової частини медичного центру ІІІ-непридатний для нормальної експлуатації, конструкції перевантажені, що свідчить про зниження їх несучої здатності. На утворення тріщин, деформацій покриття прибудови медичного центру впливало влаштування лоджій 2-го поверху, які не відповідають вимогам державних будівельних норм та правил. Згідно висновку №25/5 від 08 лютого 2018 року судового експерта Серединського О. А., зробленого на замовлення ТОВ "Ікаре Медікал":

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині відповідають. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частиніухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Звертаючись до суду із даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачі без належного погодження та без отримання відповідних дозвільних документів, які дають право на виконання будівельних робіт, всупереч встановленим будівельним нормам, які забороняють влаштування лоджій у будинках, де вони не передбачені проектом, самовільно здійснили реконструкцію спірних приміщень житлового будинку, добудувавши до своїх квартир лоджії. Позивач стверджував про порушення свого права власника, оскільки відповідачами було пошкоджено житловий будинок та створені перешкоди у належному користуванні та володінні ним власним приміщенням, для якого внаслідок цих добудов чиниться додатковий тиск на конструкції перекриття, що загрожує цілісності всього приміщення. У частині першій статті 382 ЦК України передбачено, що квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Статтею 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Положеннями статей 391, 396 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, оскільки встановлено, що відповідачка здійснила будівництво закритої цегляної лоджії без відповідних документів, які б давали їй право на проведення добудови, без згоди мешканців будинку та власників вбудованих приміщень, порушує права позивача як власника та користувача приміщення, що є суміжним із приміщенням відповідачки та якому самочинна добудова безпосередньо загрожує руйнуванням чи пошкодженням, а відтак, зобов'язана демонтувати вказану добудову. Аргументи заявника про те, що спірна лоджія є невід? ємним атрибутом її квартири, а влаштування балкону чи лоджії в квартирі відноситься до внутрішньо-квартирного перепланування, яке прямо дозволено законом і сам факт самочинного будівництва у цій справі не встановлено є безпідставними, оскільки спростовуються встановленими обставинами по справі. Доказів протилежного заявником не надано. Колегія суддів визнає неприйнятними аргументи заявника про наявність безумовних підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з тих підстав, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, а третя особа не була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, оскільки за правилами пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Заявник не обґрунтовує свою касаційну скаргу тим. що вона не була повідомлена належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, аргументи наведені у касаційній скарзі, є аналогічними аргументам, наведеним в апеляційній скарзі, яким судом апеляційної інстанції надана належна правова оцінка. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині позовних вимог ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в оскаржуваній частині відсутні. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю залишити без змін. Поновити виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков І. О. Дундар А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №346/5751/16-ц провадження №61-13472св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийська міська рада Івано-Франківської області, представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області, у складі судді П'ятковського В. І., від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Матківського Р. Й., Максюти І. О., від 04 серпня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, про знесення самочинного будівництва, визнання нечинними рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки та договорів купівлі-продажу земельної ділянки. Свої вимоги позивач мотивував тим, що згідно договору дарування від 22 квітня 1997 року він є власником цілісного майнового комплексу по АДРЕСА_1. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 вересня 1997 року йому в постійне користування передана земельна ділянка за цією ж адресою для обслуговування майнового комплексу. Зазначав, що протягом тривалого часу зі сторони суміжних землекористувачів та міської ради вчиняються дії, що порушують його право користувача земельною ділянкою. Так, на земельних ділянках, що межують із належною йому земельною ділянкою, були розміщені тимчасові споруди, встановлення яких було з ним погоджено, проте згодом вони були демонтовані. Позивач стверджував, що 14 травня 2016 року на суміжній земельній ділянці відповідачами розпочато будівництво з порушенням будівельних правил та норм, таке будівництво здійснюється за межами червоної лінії, що розділяє територію забудови та територію іншого призначення, захопило тротуар та в подальшому може перешкоджати вільному руху пішоходів. Враховуючи те, що зазначене будівництво порушує його права, як суміжного землекористувача, він звернувся із скаргою до контролюючого органу, і за результатами перевірки було встановлено, що будівельні роботи по АДРЕСА_1 не проводяться. Однак, після завершення перевірки будівельні роботи продовжились. На його запити жодний компетентний орган не надав інформації про те, що відповідачі мають в наявності дозвільні документи для проведення будівельних робіт, а тому, на думку позивача, будівництво є самочинним та підлягає знесенню. В процесі розгляду справи на підставі рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської областіміж відповідачами та Коломийською міською радою Івано-Франківської областібуло укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, які позивач вважає такими, що підлягають визнанню недійсними. Із урахуванням зазначеного, позивач остаточно просив суд позов задовольнити: зобов'язати фізичну особу-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 знести незаконно побудований з грубим порушенням будівельних норм об'єкт нерухомості - магазин по АДРЕСА_2; зобов'язати ФОП ОСОБА_2 знести незаконно побудований з грубим порушенням будівельних норм об'єкт нерухомості - міні-маркет по АДРЕСА_1; визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради від 27 грудня 2000 року №361 "Про надання земельних ділянок в оренду" зі всіма змінами та доповненнями в частині передачі ФОП ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки площею 100 кв. м по АДРЕСА_1; визнати незаконним і скасувати рішення Коломийської міської ради від 07 травня 2008 року №1195-27/2008 зі всіма змінами та доповненнями про продовження терміну оренди земельної ділянки площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2 ФОП ОСОБА_3; визнати нечинним пункт 6 рішення Коломийської міської ради від 21 жовтня 2009 року №2360-42/2009; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений Коломийською міською радою з ФОП ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 100 кв. м по АДРЕСА_1; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений Коломийською міською радою з ПП ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2; скасувати рішення Коломийської міської ради №1939-25/2017 від 12 жовтня 2017 року "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_2"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між Коломийською міською радою та ОСОБА_3 26 грудня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Галян Г. М. за реєстровим №2170; скасувати рішення Коломийської міської ради №1938-25/2017 від 12 жовтня 2017 року "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_1"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між Коломийською міською радою та ОСОБА_2 26 грудня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Галян Г. М. за реєстровим №2172. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги в частині знесення самочинного будівництва до задоволення не підлягають, оскільки ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2017 року у справі №876/9917/17, яка має преюдиційне значення, встановлено, що будівництво спірного нерухомого майна здійснювалося у відповідності до містобудівних умов та обмежень земельної ділянки, плану зонування територій, відповідно до вимог містобудівної документації, а наміри забудови відповідають положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні. Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання нечинними рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської області, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних доказів того, що він на дату прийняття оспорюваних рішень міської ради був суміжним землекористувачем щодо земельних ділянок, власниками яких на цей час є відповідачі. Крім того, приймаючи оспорювані рішення, Коломийська міська рада діяла в межах повноважень, у відповідності до вимог статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування", статті 33 Закону України "Про оренду землі". Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки оспорювані рішення міської ради є законними, а правомірність договору оренди землі безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий договір укладений, тому відсутні підстави для визнання недійсним договорів оренди землі. Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що договори купівлі-продажу земельних ділянок укладені на підставі законних рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської області і у відповідності до вимог земельного та цивільного законодавства, що регулює ці правовідносини. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав оспорюванимирішеннями Коломийської міської ради, договорами оренди земельної ділянки та договорами купівлі-продажу земельної ділянки, не надав належних доказів, які б підтверджували, що він є користувачем суміжної земельної ділянки, а дії відповідачів порушують його права чи норми чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 02 вересня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №187/687/16-а (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Також ОСОБА_1 вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо припинення права користування земельною ділянкою у випадку відчуження частини нерухомого майна та не оформлення прав на цю ділянку. Заявник стверджує, що суди при вирішенні спору не надали належної оцінки наявним у справі доказам, а послалися на непідтверджені факти, що призвело до неправильного вирішення спору. Позивач стверджує, що з 1997 року він є власником цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1. Вказує, що протягом тривалого часу зі сторони суміжних землекористувачів та міської влади вчиняються дії, що порушують його права не лише як орендаря, але й як члена територіальної громади м. Коломия. На суміжних земельних ділянках здійснюється незаконне будівництво, яке виходить за межі червоних ліній. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 користуються суміжними земельними ділянками на підставі договорів оренди земельних ділянок, укладених із Коломийською міською радою Івано-Франківської області. Договори оренди укладені відповідачами із численними порушеннями, без погодження меж із суміжним землекористувачем. Позивач зазначає, що сторони не дотримуються умов договорів оренди, чим порушують його права. Рішення Коломийської міської ради щодо надання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в оренду земельних ділянок зі всіма змінами та доповненнями вважає незаконними, а укладенні на їх виконання договори оренди такими, що підлягають визнанню недійсними. Заявник також стверджує, що відповідачам було відчужено частину земельної ділянки, до якої входить частина тротуару, що порушує права усіх мешканців територіальної громади м. Коломия, а отже призводить і до порушення його особистих прав. Жодних доказів, які б спростовували факт передачі у власність земельної ділянки, яка є частиною тротуару (пішохідної зони), відповідачами надано не було. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, про знесення самочинного будівництва, визнання нечинними рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки та договорів купівлі-продажу земельної ділянки призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи осіб, які подали відзив (пояснення) на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 посилається на те, що позивач не надав належних доказів порушення його прав, він не являється ані власником майнового комплексу, ані земельної ділянки, на якій він розташований. У 2015 році ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність. Позивачем не наведено обґрунтованих аргументів на підтримку того, що договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та Коломийською міською радою, суперечить вимогам законодавства. Сам по собі факт непогодження меж земельної ділянки із суміжним землекористувачем не є підставою для скасування правовстановлюючих документів, якщо права суміжного землекористувача не були порушені. Вказує, що спірні об'єкти нерухомості не знаходяться на тротуарі загального користування, не перешкоджають вільному проходу пішоходів. У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 посилається на те, що позивач не є власником майнового комплексу, а також суміжної земельної ділянки, на якій він розташований, вважає, що права позивача не можуть вважитись порушеними. У поданих поясненнях на відзиви відповідачів ОСОБА_1 посилається на те, що їх доводи не спростовують аргументів касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно договору дарування від 22 квітня 1997 року ОСОБА_1 набув право власності на цілісний майновий комплекс по АДРЕСА_1. Згідно державного акту на право постійного користування землею від 12 січня 1998 року, який виданий на підставі рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №185 від 12 вересня 1997 року, ОСОБА_1 надана у постійне користування земельна ділянка площею 0,64458 га для обслуговування майнового комплексу по АДРЕСА_1. Пунктом 1 рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради Івано-Франківської області №301 від 17 вересня 2002 року "Про переобладнання приміщень в заклади комерційного призначення, спортивний зал, об'єднання квартир" ОСОБА_1 надано дозвіл на переобладнання цілісного майнового комплексу на будівництво магазину-критого ринку. Пунктом 5 рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради Івано-Франківської області №393 від 17 грудня 2002 року "Про розгляд заяв громадян з питань індивідуального будівництва" ОСОБА_1 наданий дозвіл подарувати ОСОБА_6 незакінчений будівництвом магазин-критий ринок. Відповідно до договору дарування незавершеного будівництвом магазину-критого ринку від 04 лютого 2003 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_6 незавершений будівництвом магазин-критий ринок по АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 січня 2004 року ОСОБА_6 є власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1. Згідно з інформаційною довідкою Реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 вересня 2016 року власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1 є ОСОБА_6. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №361 від 27 грудня 2000 року надано в оренду земельні ділянки для комерційного використання, зокрема, ОСОБА_2 площею 100 кв. м по АДРЕСА_1 строком на 25 років. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №1195-27/2008 від 07 травня 2008 року надано дозвіл на продовження терміну оренди на 5 років ОСОБА_3 на використання земельної ділянки загальною площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2 для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону з оплатою орендної плати. Згідно договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_3, останній передано в строкове платне користування земельну ділянку площею 100, 85 кв. м для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону по АДРЕСА_2. Пунктом 6 рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №2360-42/2009 від 21 жовтня 2009 року внесено зміни до пункту 1 рішення міської ради від 07 травня 2008 року №1195-27/2008, де слова "на продовження терміну оренди на 5 років" змінено на слова "на продовження терміну оренди на 25 років", а слова "для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону" змінено на слова "для комерційного використання - будівництва та обслуговування магазину". Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 жовтня 2017 року №1938-25/2017 надано дозвіл ОСОБА_2 на передачу шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (кадастровий номер 2610600000:19:002:0163) площею 0,0100 га по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування міні-маркет-кафе за рахунок орендованої земельної ділянки, наданої в оренду згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 27 грудня 2000 року №361 та згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 29 липня 2009 року №2233-41/2009. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 жовтня 2017 року №1939-25/2017 надано дозвіл ОСОБА_3 на передачу шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (кадастровий номер 2610600000:19:002:0022) площею 0,0101 га по АДРЕСА_2 із цільовим призначенням для комерційного використання - будівництва та обслуговування магазину за рахунок орендованої земельної ділянки, наданої в оренду згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 07 травня 2008 року №1195-27/2008 та згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 21 жовтня 2009 року №2360/42/2009. Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2017 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_2, остання купила земельну ділянку несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, площею 0,01 га, кадастровий номер 2610600000:19:002:0163 по АДРЕСА_1. Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2017 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_3, остання купила земельну ділянку несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, площею 0,0101 га, кадастровий номер 2610600000:19:002:0022 по АДРЕСА_2. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилався на те, що діями відповідачів щодо укладення вказаних вище договорів оренди земельних ділянок, укладенням договорів купівлі-продажу земельних ділянок по АДРЕСА_1 площею 0, 0100 га та по АДРЕСА_2 площею 0, 0101 га, здійсненням самочинного будівництва на них порушуються його права, як суміжного землекористувача, оскільки він, у відповідності до рішення Коломийської міської ради від 12 вересня 1997 року є користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 площею 0,64458 га. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області №185 від 12 вересня 1997 року та державного акту на право постійного користування землею від 12 січня 1998 року ОСОБА_1 була надана у постійне користування земельна ділянка площею 0,64458 га для обслуговування майнового комплексу по АДРЕСА_1, що належав позивачу на підставі договору дарування від 22 квітня 1997 року. В подальшому ОСОБА_1 отримав дозвіл на переобладнання цілісного майнового комплексу на будівництво магазину-критого ринку. 04 лютого 2003 року ОСОБА_1 подарував незавершений будівництвом магазин-критий ринок по АДРЕСА_1, площа якого складає 798, 5 кв. м, ОСОБА_6. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 січня 2004 року ОСОБА_6 є власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1. Згідно з інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 вересня 2016 року власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1 є ОСОБА_6. Відповідно до частини другої статті 377 ЦК України (у редакції чинній на момент набуття ОСОБА_6 права власності на вказану нежитлову будівлю) якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Згідно частин першої, другої статті 120 ЗК України (у редакції чинній на момент набуття права власності ОСОБА_6 вказаної нежитлової будівлі) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки. Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України (у чинній редакції) якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У постанові від 12 жовтня 2016 року №6-2225цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що норма статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України закріплює загальний принцип цілісності (єдності юридичної долі) об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. Відповідно до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів порушення його цивільних прав діями відповідачів щодо укладення зазначених вище договорів оренди суміжних земельних ділянок, укладенням договорів купівлі-продажу земельних ділянок по АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 площею 0, 0100 га та 0, 0101 га, оскільки фактичним користувачем земельної ділянки площею 0,64458 га, у відповідності до положень частини другої статті 377 ЦК України, частин першої, другої статті 120 ЗК України, є ОСОБА_6, яка набула право власності на нежитлову будівлю (критий ринок), а відповідно й право користування земельною ділянкою для обслуговування нежитлової будівлі. Позивачем не надано належних доказів, які б вказували на протилежне, або ж доказів перебування у його власності споруд, будівель (або їх частини) на земельній ділянці площею 0,64458 га, яка є суміжною з земельними ділянками, власниками яких є ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Неоформлення ОСОБА_6 права користування земельною ділянкою площею 0,64458 га не спростовує правильності висновків судів попередніх інстанцій. Позивач не надав належних доказів, які б доводили, що рішення Коломийської міської радищодо передачі відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду та в подальшому у власність спірних земельних ділянок негативно вплинуло на його цивільні права, за захистом яких він звернувся до суду. Доказів того, що передача у власність відповідачам земельних ділянок призвела до обмеження користування тротуаром позивачем надано не було. Порушення відповідачами будівельних норм, санітарно-гігієнічних норм та правил, протипожежних та інших норм позивачем також не доведено. Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Із урахуванням викладеного, слід дійти висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його цивільних прав внаслідок винесення оспорюваних рішень Коломийської міської ради, укладення договорів оренди земельних ділянок та договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, які висловлені у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №187/687/16-а. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №761/46120/17 провадження №61-12863св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - кооператив "Пейзажний", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року у складі судді: Савицького О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Заришняк Г. М., Рубан С. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про знесення гаражного боксу. Позов мотивований тим, щона підставі договору купівлі-продажу від 14 березня 1996 року позивачу на праві власності належить гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У 2006 році вказаний гаражний бокс був незаконно знесений працівниками Головного управління юстиції у м. Києві при вчиненні виконавчих дій по знесенню гаражних боксів кооперативу "Пейзажний", до членів якого позивач не належить, та які знаходились за тією ж адресою, що й належний позивачу гаражний бокс. Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року у адміністративній справі №2а-298/2009 визнано вказані дії ГУЮ у м. Києві неправомірними та зобов'язано відшкодувати позивачу завдану цими діями шкоду, шляхом відновлення гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Проте, вказана постанова не була виконана, а тому ухвалою суду змінено спосіб виконання постанови на сплату позивачу грошової компенсації майнової шкоди, за рахунок яких позивач мав намір самостійно відновити свій гаражний бокс. При цьому, виплата позивачу компенсації не передбачала припинення його права власності на гаражний бокс. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року у справі №761/7076/14-ц, також було встановлено право позивача на вказане відновлення майна. Разом з тим, незважаючи на наявність у позивача права власності на відновлення свого майна, останній фактично обмежений у можливості вчинити такі дії, оскільки на місці належного йому гаражного боксу, відповідач здійснив будівництво свого гаражного боксу, чим унеможливив для позивача відновлення ним свого майна. ОСОБА_1 просив: прийняти рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1 площею 17,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 спорудженого ОСОБА_2 31 березня 2021 року ОСОБА_1 звернувся з заявою щодо позовних вимог, в якій просив: зобов'язати ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок ОСОБА_2. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 29 березня 2021 року. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок ОСОБА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач за відсутності для цього правових підстав побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу, а тому суд приходить до висновку, що збудований відповідачем гаражний бокс є самочинним будівництвом. Самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво. З врахуванням змісту статті 376 ЦК України у взаємозв'язку з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою. Відповідач здійснив самочинне будівництво гаражного боксу на земельній ділянці, на якій знаходився фундамент незаконно знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року встановлено, що будівництво проводилось без згоди власника земельної ділянки на будівництво у 2009 року об'єкта нерухомого майна - гаражного боксу № НОМЕР_1, за адресою: АДРЕСА_1, доказів протилежного стороною відповідача надано не було. Суд першої інстанції вказав, що для перевірки чи дійсно відповідач збудував гаражний бокс № НОМЕР_1 в кооперативі АДРЕСА_1, на колишньому місці розташування належного позивачу гаражного боксу № НОМЕР_1, ухвалою суду від 11 вересня 2019 року була призначена земельно-технічна експертиза, проведення якої доручити експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Проте, відповідно до повідомлення експерта від 20 липня 2020 року, таку експертизу провести неможливо, оскільки неодноразово відкладалась дата обстеження об'єкта за клопотанням відповідача, а також на клопотання експерта, яке направлялось сторонам у справі, не було надано оригінал або належним чином оформлені матеріали інвентаризації гаражного боксу № НОМЕР_1 або інших споруд, споруджених відповідачем в кооперативі АДРЕСА_1 в м. Києві. З вказаного слідує, що відповідач чинив перешкоди для проведення експертизи, як своєю неявкою на об'єкт дослідження, для надання доступу до нього, так і ненаданням наявних у нього документів експертам для дослідження. Суд першої інстанції зазначив, що за таких обставин, оскільки споруджений відповідачем гаражний бокс, який є самочинним будівництвом, що створює позивачеві перешкоди для відновлення його порушеного права власності, шляхом відбудування неправомірно знесеного гаражного боксу на тому ж місці, де він існував до вчинення протиправних дій Головного управління юстиції у м. Києві. Тому суд зробив висновок про необхідність зобов'язати відповідача знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2021 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право власності позивача на гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, не припинено. Відповідач, за відсутності для цього правових підстав, побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу. Відповідно до статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Враховуючи встановлені обставини, оскільки споруджений відповідачем гаражний бокс, створює позивачеві перешкоди для відновлення його порушеного права власності, шляхом відбудування неправомірно знесеного гаражного боксу на тому ж місці, де він існував до вчинення протиправних дій Головного управління юстиції у м. Києві, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги про те, що він надав суду докази того, що у справі відсутній предмет спору, з огляду на те, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, колегія суддів відхилила, оскільки та обставина, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1, що є предметом спору, не свідчить про те, що такий гараж не був ним збудований на тому самому місці, де знаходився гараж позивача, який останньому належить на праві власності та на відновлення якого він має право. Доводи апеляційної скарги про те, що не надаючи жодного доказу, позивач зазначає, що гаражний бокс відповідача перебуває на земельній ділянці, де на думку позивача, перебував його гаражний бокс, при цьому, будь-якого правовстановлюючого документу щодо земельної ділянки позивач ніколи не мав та не має, колегія суддів вважала такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки саме відповідачем не спростовано тверджень позивача про те, що відповідачем збудовано гаражний бокс на місці, де знаходився його гаражний бокс до незаконного знесення, тоді як кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач ОСОБА_2 звертався з позовом про визнання права власності на гаражний бокс № НОМЕР_1, розташований на АДРЕСА_1, у задоволенні якого було відмовлено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що право власності ОСОБА_1 на гаражний бокс № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 не припинене, а тому визнання права власності ОСОБА_2 на гаражний бокс № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 порушує права ОСОБА_1. Зазначене дає підстави стверджувати, що гаражний бокс збудований відповідачем на тому ж місце де знаходився гаражний бокс, належний на праві власності позивачу. Доводи апеляційної скарги про те, що суд не дослідив наявні у справі докази щодо факту знищення гаражного боксу позивача, а відтак право власності останнього на гаражний бокс припинилося, апеляційний суд відхилив, оскільки у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 08 грудня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 21 березня 2016 року, суддійшов висновку, що оскільки із знесенням гаражних боксів, зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно не вносилось, то юридично, у відповідності до частини другої статті 349 ЦК України, не припинилось право власності ОСОБА_1 на гаражний бокс № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1. Аргументи учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року, в якій просив оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 звертався з позовною вимогою у наступній редакції: "прийняття рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, спорудженого відповідачем". Втім, судом першої інстанції під час судових дебатів, змінив предмет та підставу позову та прийняв рішення про задоволення позовних вимог позивача у редакції резолютивної частими: "Зобов'язати ОСОБА_2 знести гараж АДРЕСА_2 впродовж одного місяця з дати набрання рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача". Вказує, що судами не взято до уваги той факт, що відповідач не має у власності гаражу, який його зобов'язав знести суд. Неодноразово в суді зазначалось, що відповідач не має у власності гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Більше того, Гаражний кооператив "Пейзажний", в якому позивач просить здійснити знесення, не перебуває за адресою АДРЕСА_1. Гаражний кооператив перебуває за іншою адресою, а саме по АДРЕСА_3. На відміну від позивача, відповідачем суду надані належні та допустимі докази відносно самого предмету та суті спору - гаражного боксу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Під час допиту позивача в якості свідка, також ставилось питання щодо наявності хоча б будь-якого доказу, який міг би свідчити про місце розташування його гаража та яким чином він визначив та співставляв місця розташувань гаражних боксів учасників справи. Відповіді позивача зводились до єдиного аргументу - він так вважає, оскільки порядковий номер в арифметичному підрахунку відповідачем є особа, яка володіє 5 гаражем. Питання статусу гаражного боксу відповідача як самочинно збудованого в судовому засіданні не обговорювалось і ніким із учасників не ставилось, тому відповідач і не надавав будь-яких доказів з цього приводу. Питання самочинно збудованого об'єкту не було ні предметом, ні підставою позову. До позовної заяви ОСОБА_1 надав рішення судів, за якими належний йому гаражний бокс, 27 вересня 2006 року знищено та демонтовано повністю, про що винесено постанову державного виконавця про повне виконання рішення Господарського суду міста Києва. Тобто, матеріали надані до суду самим же позивачем спростовують твердження про залишки фундаментів та підтверджують факт знищення об'єкта нерухомості. Факт відсутності фізичного існування гаражу ОСОБА_1 на теперішній момент також підтверджується позивачем, виходячи з його позовних вимог. Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 листопада 2020 року у справі №04/5026/803/2012; від 17 січня 2019 року у справі №708/254/18; від 26 червня 2019 року у справі №334/16303/15-ц, від 01 серпня 2019 року у справі №915/406/18; від 25 вересня 2019 року у справі №272/62/15-ц; від 25 березня 2021 року у справі №588/249/20; від 01 квітня 2021 року у справі №914/1958/19; від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18; від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19; від 03 квітня 2019 року у справі №924/1220/17; від 30 липня 2019 року у справі №926/3881/17; від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17; від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17; від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17. У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення, в яких зазначив, що відповідач свідомо обманює суд, оскільки факт спорудження відповідачем спірного гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, а також факт існування цього гаражу за вказаною адресою підтверджується як зверненнями відповідача до суду з позовом про визнання його права власності на цей гараж, так і висновками судів різних інстанцій і по різних справах. Інформація про те, що кооператив "Пейзажний" перебуває за іншою адресою, ніж АДРЕСА_1., також є завідомо неправдивою. Факт перебування гаражів кооперативу АДРЕСА_1, в м. Києві встановлений в рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 р. у справі №761/7076/14-ц, яким саме кооператив "Пейзажний" (третя особа) зобов'язано не чинити перешкод ОСОБА_1 у відновленні попереднього становища та відбудові гаражного боксу № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1. Водночас, за адресою: АДРЕСА_3, кооператив "Пейзажний" та його гаражі не знаходяться, що доводиться наявними у справі фото, з яких вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 знаходиться одноповерхова будівля, а не гаражі кооперативу "Пейзажний". Вищевказана нежитлова будівля по АДРЕСА_3, перебуває на балансі КП "Київжитлоспецексплуатація", та передана в оренду Національному музею історії України, що підтверджується листом КП "Київжитлоспецексплуатація" від 24 квітня 2018 року №062/15/1/13-2106. З цього ж листа вбачається, що кооператив "Пейзажний" не має дозволу на користування даною будівлею. Під час розгляду справи в суді відповідач не надав доказів того, що спірний гараж знаходиться за іншою адресою, ніж АДРЕСА_1, та не спростував обставини щодо місцезнаходження спірного гаражу та кооперативу "Пейзажний" за даною адресою, що були встановлені вищевказаним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року, та рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року у справі №761/7076/14-ц. ОСОБА_2 лише на стадії касаційного оскарження обґрунтовував свої заперечення проти позову тим, що спірний гараж входить до суцільної будівлі гаражів по АДРЕСА_4, та має суміжні стіни з іншими гаражами кооперативу "Пейзажний". Обставини щодо знаходження спірного гаражу відповідача нібито в спільній будівлі, яка нібито має суміжні стіни з іншими гаражами кооперативу, ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не досліджувались. Неправдивим є твердження ОСОБА_2 і про те, що спірний гараж відповідача є пам'яткою місцевого значення. Вищевказане твердження відповідача не ґрунтується на матеріалах справи. ОСОБА_2 не надав суду будь-яких доказів того, що гараж, щодо знесення якого ОСОБА_1 звернувся до суду, є пам'яткою місцевого значення. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року: взадоволенні клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подачу відзиву відмовлено; відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу залишено без розгляду; призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 листопада 2020 року у справі №04/5026/803/2012; від 17 січня 2019 року у справі №708/254/18; від 26 червня 2019 року у справі №334/16303/15-ц, від 01 серпня 2019 року у справі №915/406/18; від 25 вересня 2019 року у справі №272/62/15-ц; від 25 березня 2021 року у справі №588/249/20; від 01 квітня 2021 року у справі №914/1958/19; від 27 серпня 2019 року у справі №925/366/18; від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19; від 03 квітня 2019 року у справі №924/1220/17; від 30 липня 2019 року у справі №926/3881/17; від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17; від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17; від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17. Фактичні обставини Суди встановили, що позивач є власником гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 14 березня 1996 року, зареєстрованим на ТБ "Українська біржа "Десятинна", реєстраційний №1682-905, та зареєстрованим в Київському міському бюро технічної інвентаризації згідно реєстраційного посвідчення, реєстрова книга №4 за реєстровим №1490 від 21 березня 1996 року. У зв'язку з виконанням рішення Господарського суду міста Києва від 23 лютого 2005 року гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, було знесено Головним управлінням юстиції у м. Києві. Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року, яке набрало законної сили, такі дії були визнані неправомірними та зобов'язано Головне управління юстиції у м. Києві відшкодувати позивачу завдану неправомірними діями матеріальну шкоду, шляхом відновлення становища, що існувало до вчинення протиправних дій, а саме: відбудувати гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на тому ж місці, де він існував до вчинення цих дій. Встановлено, що рішення господарського суду м. Києва стосується знесення гаражних боксів кооперативу "Пейзажний", проте знесений гаражний бокс № НОМЕР_1, належить позивачу на праві власності, який в свою чергу не є членом кооперативу "Пейзажний", у зв'язку з чим такі дії порушують права власників знесених гаражів. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2012 року змінено спосіб виконання постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року в частині відбудови гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом стягнення з Головного управління юстиції у м. Києві на користь ОСОБА_1 грошової компенсації пошкодженого гаражного боксу в сумі 527 467,84 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року зобов'язано кооператив "Пейзажний" усунути перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права власності на належне йому майно - гаражний бокс № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом не чинити перешкоди останньому у відновленні попереднього становища та відбудові цього гаражного боксу. Відповідач, за відсутності для цього правових підстав, побудував свій гаражний бокс на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на якій перебував фундамент знесеного гаражного боксу № НОМЕР_1, що належить на праві власності позивачу. Відповідачу не надавалась у власність (користування) земельна ділянка, на якій відбудований гаражний бокс за адресою: АДРЕСА_1, при цьому відсутня згода власника земельної ділянки на будівництво у 2009 році об'єкта нерухомого майна - гаражного боксу № НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (пункт 2 частини другої статті 49 ЦПК України). До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третя статті 49 ЦПК України). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі №206/1853/18 (провадження №61-4205св21) вказано, що "відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту". У справі, що переглядається: аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_1 просив прийняти рішення про знесення гаражного боксу № НОМЕР_1 площею 17,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 спорудженого ОСОБА_2 (а. с. 4); ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 29 березня 2021 року (т. 2, а. с. 60-61); судове засідання 29 березня 2021 року розпочато та оголошено перерву (т. 2, а. с. 68-70); 31 березня 2021 року ОСОБА_1 подав заяву щодо позовних вимог, в якій просив зобов'язати ОСОБА_2 знести споруджений ним гаражний бокс № НОМЕР_1, площею 17,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впродовж одного місяця з дати набрання цим рішенням законної сили, а у випадку невиконання цієї дії знести вказаний гаражний бокс з компенсацією витрат, пов'язаних з його знесенням, за рахунок відповідача (т. 2. а. с. 71-72); протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року заява позивача щодо позовних вимог прийнята судом (т. 2. а. с. 74-75); в апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказував, що заява позивача щодо позовних вимог є заявою про зміну предмета та підстав позовних вимог та подана з порушенням вимог ЦПК України (т. 2. а. с. 94); аналіз первісної позовної заяви (т. 1 а. с. 2-4) та заяви щодо позовних вимог (т. 2. а. с. 71-72) свідчить, що позивач посилаючись на пункти 3, 4 частини другої статті 16 ЦК України звернувся з однією позовною вимогою про знесення гаражного боксу спорудженого відповідачем, втім в заяві щодо позовних вимог (т. 2. а. с. 71-72) виклав три вимоги: про зобов'язання відповідача вчинити відповідні дії; визначити відповідачеві строк для вчинення таких дій; у випадку невиконання визначеної дії знести гаражний бокс з компенсацією витрат пов'язаних зі знесенням цього об'єкта за рахунок відповідача; за таких обставин суди не надали належної оцінки заяві позивача від 31 березня 2021 року щодо позовних вимог та не звернули увагу, що подання такої заяви після закриття підготовчого провадження та початку першого судового засіданняне відповідає порядку, передбаченому процесуальним законом, оскільки призвело до неправильного вирішення справи, а тому зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог. У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року скасувати. Передати справу №761/46120/17 на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №2-4069/10 провадження №61-13836св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Виконавчий комітет Шевченківської районної ради міста Чернівці, особа, яка подала апеляційну скаргу - Акціонерне товариство "Альфа-Банк" розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу особи, яка не брала участі у справі Акціонерного товариства "Альфа-Банк", підписану представником Матвійчуком Михайлом Зеноновичем, на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року у складі суду: Лисака І. Н., Владичана А. І., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: Історія справи У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до виконкому Шевченківської районної ради міста Чернівці про визнання права на самочинно переплановане та надбудоване нерухоме майно. Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка складається: з підвалу ІІІ, площею 12,70 кв. м; на першому поверсі з: тамбуру 1-1 площею 6,0 кв. м, холу 1-2 площею 9,7 кв. м, кухні 1-3 площею 12,8 кв. м, кімнати 1-4 площею 22,4 кв. м, санвузла 1-5 площею 4,8 кв. м, коридору 1-6 площею 2,3 кв. м, кімнати 1-7 площею 16,8 кв. м; на мансарді з: холу 1-8 площею 16,0 кв. м, кімнати 1-9 площею 14,3 кв. м, кімнати 1-10 площею 25,3 кв. м, санвузла 1-11 площею 4,6 кв. м, кімнати 1-12 площею 19,3 кв. м. та балкону площею 5,8 кв. м, загальною площею 172,8 кв. м, в тому числі житловою площею 98,1 кв. м. Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання права власності на належні до квартири АДРЕСА_1 надвірні будівлі та споруди: сарай літ. "Б"; убиральня літ. "В"; вигрібна яма І; огорожа №1; ворота №2, залишено без розгляду. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду 31 березня 2021 року АТ "Альфа-Банк" подало апеляційну скаргу. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року АТ "Альфа-Банк" поновлено строк на апеляційне оскарження, а ухвалою цього ж суду від 11 травня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі та в подальшому ухвалою 24 травня 2021 року зазначену справу призначено до розгляду. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без руху з наданням строку для подачі суду апеляційної інстанції заяви із зазначенням поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року. Ухвала мотивована тим, що під час перегляду рішення суду в судовому засіданні стали відомі обставини, які впливають на вирішення питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, які не були відомі на час відкриття апеляційного провадження. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без розгляду. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що причини пропуску строку на апеляційне оскарження з посиланням на те, що: ПАТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", не було залучено до участі в якості співвідповідача; відсутні будь-які докази того, що судом було надано іпотекодержателю оскаржуване рішення суду; іпотекодержатель не знав про наявність оскаржуваного рішення суду та не був знайомий з його офіційним змістом до 29 березня 2021 року; жодних доказів того, що експерту оскаржуване рішення суду було надано саме АТ "Укрсоцбанк" немає; таке рішення міг надати йому сам позивач по справі при виїзді експерта на місце знаходження майна; отримання висновку про вартість майна, в додатках якого містилося оскаржуване рішення суду, не свідчить про ознайомлення іпотекодержателя із змістом такого, оскільки метою проведення оцінки є визначення вартості майна і саме ця інформація досліджувалась заявником, а не методика проведення оцінки та додатки до неї є неповажними. Апеляційний суд виходив з того, 03 грудня 2019 року АТ "Альфа-Банк" стало правонаступником АТ "Укрсоцбанк". Право апеляційного оскарження рішення суду до АТ "Альфа-Банк" перейшло на таких самих умовах в строк, що діяли для особи, яку він замінив. На час ухвалення оскаржуваного рішення суду та виготовлення звіту про вартість майна № ВА 180118-013 від 30 січня 2018 року, долученого АТ "Укрсоцбанк" до матеріалів справи №727/1990/18, в якому використовувалося оскаржуване рішення, рішення перебувало в загальному доступі, наявність в копії судового рішення ідентифікації усіх осіб спростовують доводи заяви про те, що скаржник та/або особа, яку він замінив отримав зазначене рішення не у спосіб, встановлений законом. Зазначив, що визначальним є встановлення обставини наявності судового рішення в 2017 році, що надавало змогу оскаржити судове рішення в апеляційному порядку, а не дослідження факту його одержання. Дійшов висновку, що банку з урахуванням наявності у 2017 році ідентифікованого тексту оскарженого судового рішення за умови добросовісного використання процесуальних прав надавало змогу його оскаржити у значно менший період ніж у 2021 році, поновлення такого строку, понад 10 років, не буде виправданим та призведе до порушення правової визначеності остаточності судового рішення, гарантованого сторонам у цій справі. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11 серпня 2021 року АТ "Альфа-Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що банку в процесі виконання рішення суду у справі №2-2475/2012 стало відомо, що іпотечне майно належить іншій особі, а саме ОСОБА_1, тому банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до нового власника (справа №727/1990/18). Під час розгляду зазначеної справи стало відомо, що ОСОБА_1 набула право власності на предмет іпотеки за рішенням суду від 14 лютого 2008 року у справі №2-996/2008, яке постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасовано. Під час виконання цього судового рішення 17 березня 2021 року зі змісту довідки державного реєстру встановлено, що спірне майно належить ОСОБА_1 на підставі оскарженого у цій справі судового рішення від 23 листопада 2010 року. З цих осбтавин, 29 березня 2010 року банк ознайомився з оскарженим судовим рішенням в ЄДРСР і того ж дня подало апеляційну скаргу. Вказує, що апеляційний суд, в порушення норм процесуального права не врахував, що в матеріалах справи відсутні докази про вручення відповідачу копії оскарженого судового рішення, посилання апеляційного суду на частину дев'яту статті 6 ЦПК України є необґрунтованими. Банку не відомо обставини щодо наявності оскарженого судового рішення у експерта, жодних доказів про надання представниками банку експерту судового рішення матеріали справи не містять. При долученні до позовної заяви висновку експерта банку не було відомо про наявність оскарженого судового рішення, адже позивач посилався на судове рішення від 14 лютого 2018 року. Зазначає, що ухвала апеляційного суду суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №404/4551/19, від 18 березня 2020 року у справі №755/6119/17, від 06 вересня 2019 року у справі № П/811/13/17. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження і відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Надходження відзиву на касаційну скаргу У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якій просить касаційну скаргу АТ "Альфа-Банк" повернути та закрити апеляційне провадження. Відзив аргументований тим, що доводи касаційної скарги не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки банку про існування оскарженого судового рішення стало відомо у липні 2017 року про, що свідчать матеріали справи №727/1990/18. У зазначеній справі ПАТ "Укрсоцбанк" зазначає, що право власності на іпотечну квартиру зареєстровано за іншою особою - ОСОБА_1. У апеляційній скарзі на рішення суду у справі №727/1990/18 банк посилається на довідку з державного реєстру від 09 вересня 2017 року. Початком перебігу строку на апеляційне оскарження слід вважати 09 вересня 2017 року. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року зазначено, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною першою статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Системний аналіз змісту наведених норм процесуального права дозволяє дійти висновку, що початок перебігу передбаченого статтею 354 ЦПК України строку апеляційного оскарження рішень суду першої інстанції поширюється як на випадки оскарження цих судових рішень учасниками справи, так і особами, які не брали участі у справі. Водночас особа, яка не брала участі у справі та пропустила строк на апеляційне оскарження судових рішень, встановлений статтею 354 ЦПК України, має подати клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення із зазначенням підстав поновлення строку та доказів поважності причин його пропущення. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. 31 березня 2021 року особа, яка не брала участі у справі, АТ "Альфа-Банк" подало до суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року та клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якій зазначило, що участі у справі не приймало, оскарженим судовим рішенням порушено його права. Чернівецький апеляційний суд ухвалою від 16 квітня 2021 року, дійшовши висновку про наявність підстав для поновлення строку, задовольнив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року та в подальшому ухвалою від 11 травня 2021 року відкрив апеляційне провадження. Ухвалою цього ж суду від 24 травня 2021 року справу призначено до розгляду. 25 червня 2021 року під час розгляду справи суд апеляційної інстанції своєю ухвалою залишив апеляційну скаргу з наданням строку для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження, а наступною ухвалою від 02 липня 2021 року вважав необґрунтованими наведені в поданій АТ "Альфа-Банк" заяві підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження та керуючись частиною дев'ятою статті 10, частиною тринадцятою статті 187 ЦПК України залишив апеляційну скаргу без розгляду. Постановляючи оскаржену ухвалу на стадії апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що норма частини третьої статті 187 ЦПК України щодо залишення позовної заяви без розгляду вирішується на стадії відкриття провадження у справі і не стосується випадків пропущення строку звернення до суду. Питання поновлення строку апеляційного оскарження вирішується судом апеляційної інстанції на стадії відкриття апеляційного провадження, а не після того, як таке провадження вже відкрите. До того ж наслідком пропущення строку апеляційного провадження і відсутності підстав для його поновлення є відмова у відкритті апеляційного провадження, а не залишення апеляційної скарги без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи до апеляційного суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 400, 411, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк", підписану представником Матвійчуком Михайлом Зеноновичем, задовольнити. Ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року скасувати. Справу №2-4069/10 направити до суду апеляційної інстанції для продовження її розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він є співвласником будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 26 липня 2010 року реєстр №5-404, виданим Першою Житомирською державною нотаріальною конторою у спадковій справі №333/2010, за змістом якого йому належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_4. ОСОБА_2, як співвласник даного будинку, якому належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_5 в домоволодінні, не врахувавши законних прав позивача, як співвласника будинку і квартири, якою вони володіють спільно, та на порушення його законних прав, 06 листопада 2013 року надав згоду ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на реконструкцію будинку та надбудову мансардного поверху в будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_2 запевняв його про свою впевненість, що сусіди не розпочнуть на підставі його письмової згоди будівельні роботи без попереднього отримання такої і від нього, як співвласника будинку. Проте, відповідачі розпочали будівельні роботи з реконструкції даху будинку і горища, а також прибудов до своїх квартир та надбудову мансардного поверху в будинку АДРЕСА_1, і вели їх протягом 2014-2017 років. Він у зазначений час проживав в іншому місті та не був очевидцем вчинення відповідачами самочинного будівництва. У подальшому від свого брата і співвласника квартири ОСОБА_2 йому також стало відомо, що за його зверненнями і скаргами щодо невідповідності між домовленістю і вчиненими відповідачами будівельним роботами, Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Житомирської міської ради було складено Акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил від 16 березня 2017 року, яким встановлено, що до квартири АДРЕСА_6 здійснено двоповерхову прибудову і виконано надбудову над цією ж квартирою АДРЕСА_2 та над частиною квартири АДРЕСА_5. Також ОСОБА_2 повідомив йому про те, що у цивільній справі №296/9411/16-ц за позовом Житомирської місцевої прокуратури до ОСОБА_3 та Житомирської міської ради про визнання недійсними рішення Житомирської міської ради та Державного акта про право приватної власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_3, Корольовським районним судом міста Житомира було вжито заходи до забезпечення позову і ухвалою від 22 листопада 2016 року ОСОБА_3 заборонено здійснювати будівельні роботи на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Також ОСОБА_2 повідомив йому і про те, що 18 лютого 2017 року на його ім'я надійшов лист і лише в лютому 2017 року вперше надійшла пропозиція від відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про розподіл площ на мансардному поверсі. Він не давав дозволу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на перебудову будинку та здійснення надбудови над будинком і над його квартирою. Дозвіл на будівництво прибудови до будинку та на будівництво мансардного поверху відповідачами не було отримано у встановленому законодавством порядку із розробленням і видачею профільними управліннями Житомирської міської ради проектної документації, затвердженої у встановленому законом порядку. Протягом 2014-2017 років відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 здійснювалося самочинне самоправне будівництво, хоча дозволу на виконання будівельних робіт, який видається виключно після обстеження земельної ділянки з виходом на місце та на підставі затвердженої проектної документації при наявності згоди усіх співвласників будинку, вони не отримували в органах державного архітектурно-будівельного контролю. У результаті недотримання відповідачами вимог ДБН він не зміг обслуговувати квартиру, наслідки самовільного будівництва наражають на небезпеку осіб, які проживають в будинку, тому що без дотримання правил безпеки забудовано приміщення над його квартирою. Відповідачами порушено санітарні норми та пожежні норми внаслідок ведення самочинного будівництва і зведення будівельних конструкцій над його квартирою. Прибудова, яка виконана ОСОБА_4 до своєї квартири, закрила вентиляційні мережі квартири та забудувала вікно в приміщенні, яке позначено в технічному плані будинку цифрами 1-4. При цьому позивач вказує і на порушення відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 правил добросусідства. Також діями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 будівельні конструкції над його квартирою перекривають стелю його квартири і перекрили вентиляційні шахти належної йому частини житлового будинку, закрито існуючі витяжки і димарі від газомережі, що підключено у вставленому законодавством порядку компетентним органом до його частини будинку, та його позбавлено права на користування належним нерухомим майном та комунікаціями до нього, тому що внаслідок неправомірних дій відповідачів він не має доступу до підсилювача антени, телевізійного кабелю, інших інженерних мереж, що загрожує небезпекою членам його сім'ї і може призвести до невиправних негативних наслідків, а також призвести до руйнування та знищення належного йому нерухомого майна та його елементів. У серпні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали вищевказану зустрічну позовну заяву, в якій просили стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на їх користь в солідарному порядку 647 549 грн завданих збитків. Зазначений позов мотивували тим, що сторони у справі є співвласниками домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1. Нотаріально посвідченою заявою від 06 листопада 2013 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, як власники квартир будинку АДРЕСА_7 дали згоду один одному на реконструкцію належних їм квартир та надбудову мансардного поверху, оскільки дах будинку потребував капітального ремонту. Ними за рахунок власних коштів протягом 2014-2016 років було демонтовано старий дах та надбудовано мансардний поверх, здійснено будівельні та оздоблювальні роботи, у зв'язку з чим витрачено 647 549 грн. 07 лютого 2017 року ними на адресу ОСОБА_2 було направлено лист з пропозицією визначення подальших дій щодо облаштування мансардного поверху та повідомлення про рішення з питання чи бажає ОСОБА_2 взяти участь у розподілі площ мансардного поверху з пропозицією відшкодування їм понесених фактичних витрат на надбудову мансардного поверху, проте було отримано від ОСОБА_1 позовну заяву про знесення зазначеної надбудови. ОСОБА_2 не повідомив їм про іншого співвласника ОСОБА_1. Враховуючи наявність нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 щодо надання ним дозволу на реконструкцію належних їм квартир та надбудову мансардного поверху, у випадку знесення цих надбудов підлягають відшкодуванню понесені ними витрати на таку реконструкцію. Ухвалою Корольовського райсуду міста Житомира від 15 серпня 2018 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_3 та ОСОБА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Корольовського райсуду міста Житомира від 29 травня 2019 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у судові засідання призначені на 10 квітня 2019 року та на 29 травня 2019 року позивачі за зустрічним позовом та їх представник не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Також місцевий суд зазначив про те, що оцінюючи процесуальну поведінку позивачів за зустрічним позовом, суд має виходити з того, чи відповідають їх дії критеріям добросовісності у реалізації своїх процесуальних прав та обов'язків, чи є поведінка сторони відповідальною та зваженою. На переконання суду, таким критерія поведінка позивачів за зустрічним позовом не відповідає. Заочним рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано факт здійснення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самоправного самочинного будівництва в будинку АДРЕСА_1. Зобов'язано знести двоповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_6 та одноповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_3 і надбудову мансардного поверху над будинком АДРЕСА_1, збудовані без згоди ОСОБА_1, без відповідних дозволів і без належно затвердженого проекту, за рахунок забудовників ОСОБА_3 і ОСОБА_4, якими здійснено самочинне самоправне будівництво, у зв'язку із порушенням вимог закону і законних прав співвласника будинку ОСОБА_1, із приведенням будинку в первинний стан із відновленням становища, яке існувало до вчиненого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 порушення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без відповідних дозволів і без належно затвердженого проекту, тобто без отримання правовстановлюючих документів і дозволу, самовільно збудували двоповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_2, одноповерхову прибудову до квартири АДРЕСА_8, і надбудову мансардного поверху будинку АДРЕСА_1, чим порушили права позивача, як співвласника будинку. Постановою Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Скасовано ухвалу Корольовського райсуду міста Житомира від 29 травня 2019 року та направлено справу в частині зустрічного позову для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 не був повідомлений про судове засідання 10 квітня 2019 року. Дане судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Галасюка Р. А. на лікарняному. Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були повідомлені про судове засідання на 29 травня 2019 року об 14-30 годині, проте згідно з протоколом судового засідання від 29 травня 2019 року судове засідання відбувалось з 12-16 години до 12-24 години, тому висновок суду першої інстанції про наявність підстав для залишення зустрічного позову без розгляду суперечить обставинам справи і не відповідає нормам процесуального права. Постановою Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Скасовано заочне рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року і ухвалено нове судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доказів на підтвердження неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення позивач не надав. Суд першої інстанції безпідставно вжив для захисту прав ОСОБА_2 таку крайню міру, як знесення самочинного будівництва. Визнання факту самочинного будівництва не є належним способом захисту, оскільки даний факт не є фактом, що має юридичне значення в розумінні глави 6 розділу IV ЦПК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року і залишити в силі заочне рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року, а також скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року і залишити в силі ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_4 не розробляли документації на об'єкт будівництва. Він не давав згоди на будівництво, зазначеним будівництвом істотно обмежено його право на користування його частиною будинку. Апеляційним судом скасовано правильне по суті й обґрунтоване висновком судової будівельно-технічної експертизи і дійсними обставинами справи рішення суду першої інстанції. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не з'явилися в судові засідання, будучи належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, а їх представником подавалися заяви про відкладення розгляду, дата і час яких були ним узгоджені. Враховуючи дійсні обставини справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зловживають своїми процесуальними правами і вимагали перегляду судового рішення після спливу розумних строків на оскарження судового рішення, не надали суду достатніх і належних доказів для поновлення пропущеного без поважних причин процесуального строку, а апеляційний суд безпідставно поновив їм строк і задовольнив необґрунтовану апеляційну скаргу, яка не містила жодного доводу про помилковість висновків суду першої інстанції під час постановлення ухвали від 29 травня 2019 року. Рішення, яке просили скасувати ОСОБА_3 і ОСОБА_4 судом ухвалено 29 травня 2019 року, однак заява про поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд відсутня. Вважає, що ним підставно та обґрунтовано було заявлено позовні вимоги, які повинні бути задоволеними, оскільки доведені належними доказами і обставинами визнання відповідачами фактів здійснення ними самочинного будівництва. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_2 у листі від 22 березня 2017 року підтвердив те, що він є власником квартири АДРЕСА_5 та надав їм згоду на реконструкцію належних їм квартир та надбудови мансардного поверху. При цьому ОСОБА_2 чітко усвідомлює, він є співвласником спільного майна багатоквартирного житлового будинку, проте відмовився відшкодувати їм кошти за проведення необхідних ремонтних робіт на утримання житлового будинку в належному стані. Прибудова, яка здійснена на території власної земельної ділянки ОСОБА_5 жодним чином не може перешкоджати у використанні майна позивача, оскільки знаходиться на приватній земельній ділянці. Позивач вказує на те, що вони порушили його право приватної власності, але якими саме діями відбулося порушення права на власність і якими саме діями кожного з відповідачів окремо не зазначає. Знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови, що узгоджується із висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16. Отже, застосування до відповідачів зобов'язання щодо знесення самочинного збудованого об'єкта є передчасним та не співмірним заходом, оскільки позивачем не використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Корольовського районного суду міста Житомира. 21 січня 2021 року справа №296/1033/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у рівних частках є співвласниками квартири АДРЕСА_4. ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_8 у зазначеному житловому будинку, а ОСОБА_3 - квартири АДРЕСА_2.06 листопада 2013 року ОСОБА_2 надав згоду ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на реконструкцію будинку та надбудову мансардного поверху в будинку. Без погодження ОСОБА_1, без затвердженої проектної документації ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виконали прибудови і добудови до належних їм квартир. Згідно з актом перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил від 16 березня 2017 року, висновку судової будівельно-технічної експертизи від 25 січня 2019 року №832/01.19 до квартири АДРЕСА_6 виконана двоповерхова прибудова, в тому числі над квартирою АДРЕСА_5, а до квартири АДРЕСА_8 одноповерхова прибудова виконана надбудова над квартирою АДРЕСА_2 та частиною квартири ОСОБА_2. Відповідно до даних реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів за вказаною адресою Управлінням не зареєстровано дозвільних документів на початок виконання будівельних робіт, а також відсутня така інформація в архівних матеріалах, переданих Управлінням ДАБІ у Житомирській області. Будівельні роботи проводились без відповідних дозвільних документів є порушенням статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 2 "Порядку виконання будівельних робіт", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 25 січня 2019 року №832/01.19, складеним судовим експертом Горкушою М. Д., згідно з матеріалами інвентаризаційної справи №240 щодо влаштованих прибудов та надбудов до житлового будинку АДРЕСА_1 у жовтні 2016 року працівниками БТІ була проведена інвентаризація об'єктів нерухомості по даній адресі, за результатами якої були виявленні самочинно влаштовані власниками квартир АДРЕСА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 прибудови та надбудови до житлового будинку АДРЕСА_1, а саме: самочинно влаштована двоповерхова прибудова літера "а4" до житлового будинку (приміщення позначені 2-6 1-го поверху площею забудови 7,7 кв. м, приміщення позначені 2-7 мансардного поверху площею забудови 12,9 кв. м) ; самочинно влаштована надбудова літера "А2" площею забудови 151,2 кв. м (мансардний поверх) над житловим будинком: приміщення позначені 2-8, 2-9, які сполучаються з квартирою АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4), приміщення позначені 3-11, 3-12, які сполучаються з квартирою АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); самочинно влаштована двоповерхова прибудова літера "а5" до житлового будинку (приміщення позначені 3-9 І-го поверху площею забудови близько 15 кв. м, приміщення позначені 3-10 ІІ-го поверху площею забудови близько 15 кв. м). Приміщення позначені 3-9, 3-10 сполучаються з приміщеннями квартири АДРЕСА_2, власником якої є ОСОБА_3. Згідно з висновком експерта прибудови літери "а4", "а5" та надбудова літера "А2" до житлового будинку АДРЕСА_1 виконані з порушенням будівельних норм (ДБН) України, а саме: в порушення вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не було виготовлено проектної документації (стаття 31); не подано повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю (статті 34, 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 5 Порядку) ; порушені вимоги пункту 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" - виконувати будівельні роботи без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт забороняється; відповідно до пункту 7 статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виконання будівельних робіт без відповідного документа, передбаченого цією статтею, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом; порушені вимоги пунктів 5.5, 9.3 ДБН В.3.2-2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт", якими передбачена обов'язковість обстеження конструкцій фундаментів, підземних і надземних частин будинків при розроблені проектів реконструкції і капітального ремонту; після закінчення робіт з будівництва, реконструкції, реставрації або капітального ремонту об'єкта з незначними класом наслідків (СС1) або об'єкта, будівництво якого здійснювалося на підставі будівельного паспорта, відповідно пункту 6 глави І Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна та відповідно до статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", з метою реалізації права експлуатації об'єкта, замовником (забудовником) має бути проведена технічна інвентаризація об'єкта та подана відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю декларація про готовність об'єкта до експлуатації, проте цього не виконано. Також були порушені вимоги пункту 8 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та пункту12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, де експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється. Порушені вимоги пункту 3.25* ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", яким передбачена нормована відстань від стін будівель до межі сусідньої земельної ділянки для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту. Несуча стіна прибудови літера "а4" прибудована безпосередньо до зовнішньої стіни приміщення позначені 1-4 квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_5 - ОСОБА_1). Несучи стіна прибудови літера "а5" побудована впритул (на відстані близько 5 см) до зовнішньої стіни приміщення позначена IV квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_5 - ОСОБА_1). Порушені вимоги пункту 8.56 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", яким передбачена нормована відстань по горизонталі (у світлі) від найближчих підземних дворових мереж вищевказаного будинку АДРЕСА_1 до фундаментів об'єктів будівництва. Окрім цього, порушені вимоги пункту 19.27 ДБН В.2.5-64:2013 "Внутрішній водопровід та каналізація", розташування оглядового колодязю дворової мережі водовідведення під прибудовою літера "а4", унеможливлює доступ до нього для технічного обслуговування та ліквідації аварійних ситуацій в разі їх виникнення. Порушені вимоги пункту 4.30 ДБН В.2.5-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення", пунктів 6.8.11, 6.8.12, 6.8.17, 6.8.18, 6.8.21 ДБН В.2.5-67:2013 "Опалення, вентиляція та кондиціювання", пунктів Ж7-Ж10, Ж15 Додатку Ж ДБН В.2.5-20-2001 "Газопостачання", пункту 3.13 Правил пожежної безпеки України, затверджених наказом МВСУ 30 грудня 2014 року №1417: раніше існуючий димохід печі з приміщення позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) на даху відсутній; раніше існуючий димохід "зламаний" у двох місцях, в місці виходу димовідвідного каналу над горищним перекриттям, другий раз у нововлаштованій цегляній опорі; труба нововлаштоватого димоходу спирається на нововлаштовану цегляну опору, яка розташована безпосередньо на горищному перекритті над приміщенням позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) біля зовнішньої несучої стіни (у місці розташування вікна приміщення позначені 1-3), на час дослідження піч у приміщенні позначені 1-3 (квартира АДРЕСА_5) не функціонувала через відсутність тяги, доступ до димоходу для очищення і ремонту відсутній. Для усунення порушень державних будівельних норм ДБН України, інших норм і правил, що регламентують будівництво та експлуатацію житлових будинків необхідно: 1) замовити та одержати проектну документацію на будівництво (реконструкцію, капітальний ремонт) житлового будинку АДРЕСА_1 (або частини житлового будинку), у тому числі із метою визначення несучої спроможності конструктивних елементів житлового будинку літера "А " та прибудови літера "А1" до нього; при виконанні будівельних робіт проектними рішеннями необхідно, якщо це буде можливо, розподілити навантаження на стіни та перегородки з обов'язковим забезпеченням їх несучої спроможності та несучої спроможності перекриття; в залежності від результатів розрахунків несучої спроможності конструктивних елементів житлового будинку літера "А " та прибудови літера "А1", будуть визначені можливі варіанти об'ємно-просторових рішень, щодо будівництва прибудов та надбудов в межах квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) та квартири АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); 2) так як межі (лінії поділу) між квартирами АДРЕСА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, 3 проходять по осям перегородок між приміщеннями цих квартир, та по зовнішнім краям зовнішніх стін, необхідно ліквідувати всі конструктивні елементи надбудови літера "А2" та прибудови літера "а4", що виступають за межі приміщень квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) та квартири АДРЕСА_2 (власник - ОСОБА_3); 3) над приміщеннями квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1), над якими буде ліквідовано частину надбудови літера "А2", необхідно відновити конструктивні елементи горища та покрівлю; 4) необхідно відновити димохід пічки приміщення позначені 1-3 квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1) з метою відновлення її працездатності, доступу для обслуговування і ремонту димоходу, та забезпечення виконання правил пожежної безпеки; 5) з метою відновлення вільного доступу до оглядового колодязю дворової мережі водовідведення, необхідно знести частину прибудови літера "а4" до квартири АДРЕСА_8 (власник - ОСОБА_4) над цим колодязем; 6) так як пункт 3.25 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" передбачена нормована відстань від стін будівель до межі сусідньої земельної ділянки для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту, стіни прибудов літери "а4", "а5" повинні бути перенесені на відстань не менше 1 метра від стін приміщень квартири АДРЕСА_5 (власник 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1). Визначення фактичних показників тривалості інсоляції житлових приміщень квартири АДРЕСА_4, відповідно до пункту 10.30 ДБН 360-92 необхідно проводити у період з 22 березня до 22 вересня. Апеляційним судом також встановлено те, що позивачем не надано доказів на підтвердження неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо оскарження постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині перегляду заочного рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Згідно із статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Частиною першою статті 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Згідно з положеннями частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Частиною другою статті 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна). Згідно із частинами першою, другою, четвертою, сьомою статті 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Відповідно до положень статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою. Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів. Згідно із частиною другою статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою. Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України: а) якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; б) якщо така забудова порушує права інших осіб; в) якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; г) особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ: Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України). Відповідно до положень статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою. Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови. Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови. У цій справі суди встановили, що будівництво відповідачами прибудов і добудов до належних їм квартир є самочинним, оскільки проведено без відповідних дозвільних документів, що дають право на виконання будівельних робіт. Заявник звернувся до суду з вимогами про знесення самовільно збудованої споруди, проте, у супереч нормам частини сьомої статті 376 ЦК України, просив вжити крайніх мір по усуненню порушень його прав. Натомість, першочергово повинна була бути заявлена вимога про проведення відповідної перебудови, а у випадку відмови від її проведення - знесення самочинного будівництва за рахунок особи, яка його здійснила, у зв'язку з чим заявлені вимоги є передчасними. Крім того, позивачем не надано доказів неможливості здійснення перебудови та про відмову відповідачів від її проведення. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" суб'єктами містобудування є органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. Частиною другою статті 5 цього закону передбачено, що вимоги містобудівної документації є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами містобудування. Отже, згідно із вимогами чинного законодавства суб'єктами містобудування є власники відповідних об'єктів нерухомості (житлових будинків, споруд, земельних ділянок тощо). Оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не було вручено приписів контролюючих органів щодо усунення порушень, останні не притягалися до адміністративної відповідальності, тому підстави для зобов'язання відповідачів знести самовільно побудови та прибудови відсутні. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постановах від 19 квітня 2017 року у справі №6-129цс17 та від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16 та Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі №199/13042/13-ц (провадження №61-8733св18). Оцінивши наявні у матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні усіх обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що суд першої інстанції необґрунтовано вжив для захисту прав ОСОБА_2 таку крайню міру, як знесення самочинного будівництва. Також правильним є висновок апеляційного суду про те, що вимога про визнання факту самочинного будівництва не є належним способом захисту, оскільки даний факт не є фактом, що має юридичне значення в розумінні глави 6 розділу IV ЦПК України. Доводи касаційної скарги про те, що рішення, яке просили скасувати ОСОБА_3 і ОСОБА_4, судом ухвалено 29 травня 2019 року, однак заява про поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд відсутня, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (частина друга статті 280 ЦПК України). Відповідно до статті 283 ЦПК України відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення в порядку, передбаченому статтею 272 цього Кодексу. Згідно із статтею 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Заява про поновлення процесуального строку розглядається судом без повідомлення учасників справи (статті 126, 127 ЦПК України). Згідно з частиною четвертою статті 287 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Із матеріалів справи встановлено, що 29 травня 2019 року Корольовським районним судом міста Житомира було прийнято заочне рішення у цій справі у зв'язку з неявкою відповідачів. 29 травня 2019 року Корольовським районним судом міста Житомира на адресу відповідачів, зокрема ОСОБА_3 і ОСОБА_4 була направлена копія рішення суду від 29 травня 2019 року, однак матеріали справи не містять доказів отримання відповідачами копії зазначеного судового РІШЕННЯ: 15 листопада 2019 року представник ОСОБА_3 - адвокат Вернидуб Д. В. подав до суду першої інстанції заяву про повідомлення стану розгляду справи, а 11 грудня 2019 року - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали заяву про перегляд заочного рішення, яку ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року було залишено без задоволення. 10 березня 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року, тобто в межах строку, встановленого нормами ЦПК України. Щодо оскарження постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині перегляду ухвали Корольовського районного суду міста Житомира від 29 травня 2019 року Згідно з частиною п'ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи. Апеляційним судом встановлено те, що ОСОБА_3 не був повідомлений про судове засідання на 10 квітня 2019 року. Судове засідання 10 квітня 2019 року не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Галасюка Р. А. на лікарняному. Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були повідомлені про судове засідання на 29 травня 2019 року об 14-30 годині, однак згідно з протоколом судового засідання від 29 травня 2019 року судове засідання відбувалось з 12-16 години до 12-24 години. Встановивши вищезазначені обставини, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що висновок суду першої інстанції про залишення зустрічного позову без розгляду суперечить обставинам справи і не відповідає нормам процесуального права. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо заяви ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги з повідомленням учасників справи У вересні 2020 року ОСОБА_1 разом з касаційною скаргою подав заяву, в якій, зокрема просив призначити справу до касаційного розгляду із повідомленням учасників у справі про час та місце розгляду касаційної скарги. Заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд. Щодо клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження У грудні 2020 року від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на адресу Верховного Суду надійшло клопотання про закриття касаційного провадження, в якому заявники посилалися на те, що касаційну скаргу підписано не ОСОБА_1, а іншою особою, оскільки останній протягом тривалого часу, а саме з 1997 року проживає на території Російської Федерації, на час проведення судових засідань як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, а також на час складання касаційної скарги був відсутній на території України. Відповідно до частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: 1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги; 2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; 3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося; 4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом; 5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Враховуючи те, що заявниками не наведено підстав, передбачених частиною першою статті 396 ЦПК України для закриття касаційного провадження, тому клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 396, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги із повідомлення учасників у справі про час та місце розгляду касаційної скарги. відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанови Житомирського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №756/6840/16 провадження №61-4435св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, департамент архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві, Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, учасники справи за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Київська міська рада, Департамент архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві, Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року в складі судді Луценка О. М. та на постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в складі колегії суддів Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання будівлі самочинним будівництвом та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивував тим, що йому належить 1/5 частка в праві спільної часткової власності на домоволодіння по АДРЕСА_1. Іншими співвласниками домоволодіння є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 та ОСОБА_5 (2/5 частки) та ОСОБА_3 (7/30 частки). Зазначав, що порядок користування домоволодінням встановлено між його співвласниками на підставі договору від 08 грудня 1992 року, за яким ОСОБА_2 користується літньою кухнею (сарай) під літ. "Д " та гаражем літ. "У". Указував, що зазначені споруди є самочинним будівництвом, при цьому на момент звернення до суду з позовом будівля під літ. "Д " переобладнана ОСОБА_2 під житловий будинок, в якому наявні всі ознаки житлової будівлі, зокрема, енерго-, водо- та газопостачання. Зазначав, що у відповідності до висновку судової земельно-технічної експертизи від 29 лютого 2016 року №5272/15-41 будівля під літ. "Д " частково знаходиться за межами земельної ділянки по АДРЕСА_1. Позивач уважає, що наявні всі підстави для визнання споруд з літ. "Д " та "У" самочинним будівництвом, оскільки вони збудовані без відповідного дозвільного документу на земельній ділянці, яка не була відведена співвласникам домоволодіння по АДРЕСА_1 для цієї мети. Вказував, що наявність зазначених споруд порушує його права як співвласника домоволодіння на визначення порядку користування земельною ділянкою. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 просив визнати будівлю літ. "Д " та гараж літ. "У", які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1, самочинним будівництвом та зобов'язати ОСОБА_2 знести за власний рахунок вказані споруди й привести земельну ділянку в попередній стан, який існував до зведення будівель під літ. "Д " та літ. "У". У липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про зобов'язання вчинити дії. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що за даними технічного паспорту на домоволодіння воно має самочинні будівлі, переобладнані та зведені ОСОБА_1 і ОСОБА_5, які в разі задоволення первісного позову також мають бути знесені за рахунок відповідачів. ОСОБА_2 просив суд зобов'язати ОСОБА_5 за власний рахунок знести будинок літ. "Б " кв. 6, будинок літ. "Б " кв. 7; прибудову літ. "а1"; прибудову літ. "а7", житлову прибудову літ. "Б1", веранду літ. "Б", тамбур літ. "б1", гараж літ. "Ц", навіс літ. "Ш". Також просив зобов'язати ОСОБА_1 за власний рахунок знести прибудову літ. "а7" та прибудову літ. "а6". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів того, що будівля під літ. "Д " та будівля під літ. "У", що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, є самочинним будівництвом. Суд також зазначив, що ОСОБА_1 не мотивував, яким чином наявність указаних будівель порушує його права як співвласника домоволодіння. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не довів, що існування спірних будівель і споруд, якими користуються ОСОБА_1 та ОСОБА_5, порушує його права. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд виходив із того, що сарай під літерою "Д " та вбиральня під літерою "У" зазначені у правовстановлюючих документах, а тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що вказані об'єкти не можуть бути визнані самочинним будівництвом. Доводи ОСОБА_1 про те, що сарай у подальшому був переобладнаний відповідачем під житловий будинок, апеляційний суд відхилив, зазначивши, що знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника. Суд апеляційної інстанції також установив, що будівля під літ. "Д" частково знаходиться на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, що не була залучена судом першої інстанції до участі в справі. При цьому апеляційний суд уважав, що зазначене порушення норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Аргументи учасників справи 06 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні первісного позову як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди прийняли до уваги окремі подані відповідачем документи, в яких будівлі під літ. "Д " та літ. "У" не зазначені як самочинні, однак не мотивували відхилення поданих позивачем доказів, у яких вказані будівлі значаться саме як самочинне будівництво. Вказує, що суди не надали належної оцінки його доводам про те, що спірні будівлі частково розміщені на земельній ділянці Київської міської ради, що є підставою для їх знесення. Посилається на те, що існування на земельній ділянці вказаних споруд перешкоджає визначенню порядку користування земельною ділянкою. У червні 2020 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що співвласники домоволодіння по АДРЕСА_1 неодноразово зверталися до суду з позовами з метою вирішення конфліктних ситуацій з приводу користування житловим будинком та земельною ділянкою, у задоволенні яких судами відмовлено, оскільки без наявності домовленості між усіма співвласниками неможливо ухвалити судове рішення, яким не будуть порушуватися права інших осіб. Вказує, що частки співвласників домоволодіння не виділені в натурі. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про те, що будівля під літ. "Д " не є самочинним будівництвом. Посилається також на те, що будівлю під літ. "У" відповідач у добровільному порядку демонтував, а тому відсутній спір з приводу позовної вимоги про знесення зазначеної будівлі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 19 березня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме:

У подальшому належну ОСОБА_9 частку у праві спільної власності на домоволодіння успадкували ОСОБА_5, ОСОБА_5 та ОСОБА_10, яка на підставі договору дарування від 25 грудня 2001 року подарувала своїм синам ОСОБА_5 та ОСОБА_5 в рівних частинах кожному по 2/15 частки в праві спільної власності на домоволодіння. На підставі договору дарування від 28 березня 2007 року ОСОБА_8 подарувала своєму синові ОСОБА_3 7/30 часток у праві спільної власності на домоволодіння. На момент пред'явлення позову співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_3 (7/30 часток), ОСОБА_2 (1/5 частка). Відповідно до витягу з технічного паспорту станом на 14 травня 1973 року, витягу з технічного паспорту станом на 27 листопаді 1981 року, витягу з технічного паспорту станом на 07 січня 1983 року, витягу з технічного паспорту станом на 04 листопада 1988 року, листа Київського міського БТІ КМДА за вих. №219 від 15 квітня 2002 року, довідки-характеристики Київського міського БТІ КМДА за вих. №1125305 від 22 листопада 2005, витягу з технічного паспорту станом на 10 листопада 2006, витягу з технічного паспорту станом на 15 березня 2007 року господарська споруда під літерою "Д" є сараєм і не значиться самочинно збудованою. За змістом довідки-характеристики Київського БТІ за вих. №1125305 від 22 листопада 2005 року сарай з прибудовою літ. "Д " не відноситься до категорії самовільного будівництва, так як був збудований до виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1979 року "Про боротьбу з самовільним будівництвом господарсько-побутових будівель" і не відображається в матеріалах інвентаризації як самовільно збудований. Згідно з листом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві №7/26-4848/5/08 від 04 серпня 2011 року будівля під літ. "Д" серед самочинно зведених також не значиться. Відповідно до листа Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 25 квітня 2016 року було проведено перевірку дотримання законодавства у сфері містобудівної діяльності під час виконання будівельних робіт із будівництва гаражу (літера У) на АДРЕСА_1, якою встановлено, що за вказаною адресою знаходиться споруда без влаштування фундаменту - металевий гараж; на момент перевірки вище зазначена споруда за призначенням не використовується, однак будівельних робіт не виявлено. Відповідно до частини другої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" вище вказаний об'єкт класифікується як тимчасова споруда. Згідно з листами департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва від 03 травня 2019 року та від 06 червня 2019 року департамент станом на час відповіді не видавав та не реєстрував документів дозвільного та декларативного характеру, які б надавали право на виконання підготовчих і будівельних робіт та не приймав в експлуатацію об'єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (літ. Д, літ. Д д). Апеляційний суд установив, що частина спірної споруди під літ. "Д" перебуває на земельній ділянці, яка виходить за межі ділянки під домоволодінням сторін та власником якої є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Позиція Верховного Суду У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явив позов про знесення самочинно збудованих споруд, які належать до складу домоволодіння по АДРЕСА_1, залучивши до участі в справі як відповідача одного зі співвласників домоволодіння - ОСОБА_2. Суди встановили, що на момент пред'явлення позову співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_3 (7/30 часток) та ОСОБА_2 (1/5 частка). Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями. Оскільки частки співвласників у праві спільної часткової власності на домоволодіння в натурі не виділені, то будівля під літ. "Д " та гараж під літ. "У", які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1 та про знесення яких просив позивач, належать на праві спільної часткової власності всім співвласникам домоволодіння. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 20 жовтня 2021 року в справі №509/3995/15 (провадження №61-7070св20) зазначено, що "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача". Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи свідчать, що спір виник з приводу знесення споруд та будівель, які на праві спільної часткової власності належать усім співвласникам домоволодіння по АДРЕСА_1. При цьому ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_5, які також є співвласниками вказаного домоволодіння, залучені до участі в справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Клопотання про залучення вказаних осіб до участі в справі як співвідповідачів позивач не заявляв. Отже, в задоволенні позову ОСОБА_1 слід було відмовити саме внаслідок неналежного складу співвідповідачів. Оскільки суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні первісного позову, однак помилилися щодомотивів такої відмови, судові рішення в оскарженій частині підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 20 жовтня 2021 року в справі №509/3995/15 (провадження №61-7070св20), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення в оскарженій частині - зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно в частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання будівлі самочинним будівництвом та зобов'язання вчинити дії змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Короткий зміст судових рішень Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено; усунуто перешкоди в користуванні нежитловим приміщенням АДРЕСА_8, належного ОСОБА_1 шляхом демонтажу: самовільно збудованої прибудови до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, яка розташована під лоджією квартири АДРЕСА_10, що належить ОСОБА_2 та межує з приміщеннями, позначеними в поверхневому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №5, №4, №3; цегли, якою закладено віконний проріз в приміщенні, яке позначене на поверхневому плані технічного паспорту ОСОБА_1 за №2; забетонованої площадки з підпорною стінкою якою забетоновано приміщення позначене в поверхневому плані технічного паспорта на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №3. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи первісний позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що прибудова до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, під лоджією квартири ОСОБА_2, що межує з приміщеннями ОСОБА_1 № №3-5; закладка цеглою віконного прорізу в приміщенні ОСОБА_1 №2; влаштування майданчика з підпірною стінкою, яким забетоновано приміщення АДРЕСА_11, створюють перешкоди в користуванні нежитловим приміщенням ОСОБА_1, а тому їх слід усунути. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд виходив з необґрунтованості заявлених вимог, а також недоведеності факту порушення прав ОСОБА_2 укладенням оспорюваних договорів. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули уваги на відсутність доказів порушення прав ОСОБА_1. Так, здійснюючи добудови заявник мав відповідні дозволи. Зокрема, у матеріалах справи містяться декларація про початок будівельних робіт та декларація про готовність до експлуатації об'єкта, які зареєстровані у передбаченому законом порядку. Під час проведення реконструкції заявник не спілкувався із ОСОБА_1 щодо наявності будь-яких перешкод у користуванні майном. ОСОБА_2 вважає, що поза увагою судів залишилося те, яке саме майно належить ОСОБА_1, оскільки наявні у справі документи містять певні розбіжності. Також посилається на неповноту висновку експерта. Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У жовтні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви від ОСОБА_1 та від ВКБ УМВС України в Хмельницькій області, у якому заявники просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки рішення є законними та обгрунтованими. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що23 грудня 2013 року між ВКБ УМВС України в Хмельницькій області та ПП "Гринь" укладено інвестиційний договір №1/126-13 на участь у будівництві за адресою АДРЕСА_2. Згідно п. 1.1 цього договору сторони визначили предметом договору умови участі інвестора в інвестуванні будівництва нежитлових приміщень АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, що розташовані під квартирами АДРЕСА_6, АДРЕСА_7 (80-квартирний житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів). Відповідно до п.1.2 інвестиційного договору загальна проектна площа об'єкту інвестування на момент укладення договору складає 86,9 кв. м. Загальна проектна площа підлягає уточненню за актом інвентаризації БТІ. 03 лютого 2014 року між ПП "Гринь" та ОСОБА_1 укладено договір переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення, за яким відчужувач переуступив, а позивачка прийняла майнові права - право вимоги на одержання у власність нежитлових приміщень №8, №9, №10, загальною площею 86,9 кв. м, що розташовані в осях 1-7 другого під'їзду житлового будинку по АДРЕСА_2.05 грудня 2014 року Управлінням ДАБК у Хмельницькій області зареєстровано декларацію про готовність об'єкта - 80-квартирного житлового будинку з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів по АДРЕСА_2. У подальшому змінено адресу цього будинку на АДРЕСА_1.23 квітня 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на нежитлове приміщення загальною площею 86,9 кв. м, по АДРЕСА_1. Згідно поверхового плану та експлікації техпаспорта на нежитлове приміщення №8 по АДРЕСА_1, до складу нежитлового приміщення №8 загальною площею 86,9 кв. м входять коридор №1, площею 12, 8 кв. м, приміщення №2 площею 19,2 кв. м, приміщення №3 площею 5,2 кв. м, приміщення №4 площею 19,4 кв. м, приміщення №5 площею 15,0 кв. м, приміщення №6 площею 10,6 кв. м, приміщення №7 площею 4,7 кв. м. ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_9. На підставі декларації про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири, робочого проекту реконструкції ОСОБА_2 здійснив реконструкцію своєї квартири у стоматологічний кабінет, облаштувавши окремий вхід до нього. Управлінням ДАБК 13 лютого 2017 року зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації цього об'єкта. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 24 квітня 2019 року №611/018 установлено наявність прибудови до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, яка облаштована під лоджією квартири АДРЕСА_10, що належить ОСОБА_2 та межує з приміщеннями, позначеними в поверховому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за АДРЕСА_12, АДРЕСА_13, №3; відсутність (закладення цеглою) віконного прорізу в приміщенні, позначеному в поверховому плані технічного паспорта ОСОБА_1 за №2; відсутність приміщення, вказаного в поверховому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №3 площею 5,2 кв. м, при цьому фактично на місці приміщення знаходиться забетонована площадка з підпірної стінкою. У приміщенні ОСОБА_1 №4 вікно не замуроване, але виходить не у зовнішній простір, а до приміщення добудови, яка влаштована під приміщенням лоджії квартири АДРЕСА_10. Площа та склад приміщень цокольного поверху будинку АДРЕСА_1 змінилася внаслідок влаштування приміщення площею 6,8 кв. м під лоджією квартири АДРЕСА_10. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Згідно зі статтею 41 Конституції України, частиною першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із частинами другою, четвертою, п'ятою статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян. У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погоджується з висновком експерта та зазначає, що не вчиняв дій, які перешкоджають ОСОБА_1 користуватися власністю Суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам заявника та вказав, що висновки експертизи ним не спростовані. Дослідивши матеріали справи суди попередніх інстанцій обгрунтовано дійшли висновку про те, що внаслідок реконструкції квартири ОСОБА_2 змінилася площа та склад нежитлових приміщень цокольного поверху, які належать на праві власності ОСОБА_1. Так, в результаті облаштування бетонного майданчика з підпірною стінкою фактично знищено приміщення №3 площею 5,2 кв. м, а також віконний проріз в приміщенні №2, що належать ОСОБА_1. В результаті добудови, яка облаштована під приміщенням лоджії квартири АДРЕСА_10 наявне вікно в приміщенні ОСОБА_1. №4 не виконує свою функцію щодо освітлення, інсоляції та провітрювання приміщення, оскільки виходить не у зовнішній простір, а до приміщення ОСОБА_2. Указані обставини свідчать про порушення права ОСОБА_1, як власника майна, на належне користування ним. Отже, обгрунтованими є судові рішення про усунення вказаних перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права користування своїм майном. Щодо вимог, заявлених у зустрічному позові, слід зазначити наступне. Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення загальною площею 86,9 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1. Зі змісту п. 1.1 інвестиційного договору №1/126-13 від 23 грудня 2013 року, п. 1 договору переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення від 03 лютого 2014 року вбачається, що предметом цих договорів є нежитлове приміщення. Наведене спростовує твердження заявника, що предметом оспорюваних правочинів є приміщення загального користування, які мають перебувати у спільній сумісній власності усіх власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку. Отже обгрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні зустрічного позову. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року зупинено виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. З урахуванням того, що касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України колегія поновлює виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року. Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Встановлено і вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Положеннями статей 391, 396 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Згідно частини четвертої вказаної статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно до статті 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України). У пункті 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №6 "Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)" судам роз'яснено, що позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України. Знесення самочинного будівництва є крайнім заходом і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Судом установлено, що сторони є співвласниками житлового будинку з надвірними прибудовами, розташованого за адресою АДРЕСА_1. Відповідач є власником Ѕ частини вказаного будинку на земельній ділянці площею 473 кв. м на підставі договору дарування від 16 квітня 1993 року. 04 липня 2012 року виконавчим комітетом Одеської міської ради видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на 43/50 частини домоволодіння, розташованого за адресом: АДРЕСА_1, (43/50 частини об'єкта складалися з: у житловому будинку літ. "А ": 1-1 веранда площею 8,4 кв. м, 1-5 кабінет площею 10,8 кв. м, 1-6 житлова площею 10,9 кв. м, 1-7 коридор площею 5,0 кв. м, 1-9 санвузол площею 3,5 кв. м, 1-10 кабінет площею 18,5 кв. м, житловою площею 40,2 кв. м, загальною площею 57,1 кв. м; в житловому будинку літ. "К ": 3-1 коридор площею 18,1 кв. м, 3-2 коридор площею 19,5 кв. м, 3-3 душова площею 1,7 кв. м, 3-4 душова площею 2,5 кв. м, 3-5 майстерня площею 23,4 кв. м, 3-6 коридор площею 9,8 кв. м, 3-7 санвузол площею 4,8 кв. м, 3-8 кухня площею 21,3 кв. м, 3-9 житлова площею 27,6 кв. м, житловою площею 27,6 кв. м, загальною площею 128,7 кв. м, відображених у технічному паспорті від 24 листопада 2011 року). Свідоцтво видане на підставі розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 19 квітня 2012 року №181/01-06, декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області від 11 листопада 2011 року №ОД 18211076470; замість договору дарування від 16 квітня 1993 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори Лічман І. М., зареєстрованого в реєстрі за №3-3667, зареєстрованого КП "Одеське МБТІ" від 18 травня 1993 року під №235 (стор. 60 р №24073). На підставі вказаного свідоцтва про право власності, серія НОМЕР_1 від 04 липня 2012 року КП "Одеське МБТІ та РОН" 19 липня 2012 року проведено державну реєстрацію, за реєстраційним номером 37171177, права приватної спільної часткової власності ОСОБА_3 на 43/50 частки домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, (т. 1 а. с.17, 18, 19 - 20). Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2013 року, у справі №815/1191/13-а за позовом ОСОБА_2 до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, третя особа: ОСОБА_3, про визнання протиправними дій щодо прийняття та реєстрації декларації № ОД 18211076470 від 11 листопада 2011 року та зобов'язання скасувати реєстрацію декларації № ОД 18211076470 від 11 листопада 2011 року, визнано протиправними дії Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області щодо реєстрації декларації від 11 листопада 2011 року № ОД 18211076470; скасовано реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області 11 листопада 2011 року за № ОД 18211076470 (т. 1 а. с. 21 - 23, 24 - 25). У порядку доведення обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги, позивачі посилаються на судові рішення в справі №815/1191/13-а та в справі №521/20178/13-ц, проте аналіз судових рішень не доводить необхідність знесення здійсненого ОСОБА_3 будівництва. Так, судові рішення у справі №815/1191/13-а щодо скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації ґрунтуються на тому, що заява про прийняття в експлуатацію побудованого без дозволу на виконання будівельних робіт житлового будинку літ. "К " з прибудовою літ. "к", та прибудови літ. "а2" по АДРЕСА_1 підписана замовником ОСОБА_3 та співвласником ОСОБА_1, але не підписана співвласником ОСОБА_2, що є порушенням положення абзацу 2 пункту 3.2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №4461. Судове рішення у справі №521/20178/13-ц щодо скасування свідоцтва про право власності на 43/50 частини домоволодіння ґрунтується на скасуванні рішенням у справі №815/1191/13-а реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Тобто, судові рішення у справах №815/1191/13-а та №521/20178/13-ц не містять висновків щодо проведення ОСОБА_3 будівництва з істотним порушенням будівельних норм і правил, з грубим порушенням будівельних, протипожежних та санітарних норм тощо. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачами належними та допустимими доказами не підтверджено наявність у них відповідних прав на земельну ділянку на якій на їх думку здійснено самочинне будівництво та не надано доказів того, що діями відповідача їм завдані перешкоди в користуванні їх земельною ділянкою. Посилання заявника на те, що висновки судів суперечать обставинам справи, нормам статті 391 ЦК України та порушують права ОСОБА_1, ОСОБА_2 як співвласників домоволодіння та користувачів земельної ділянки площею 473 кв. м за вказаною адресою, на якій ОСОБА_3 незаконно здійснив будівництво спірних самочинних споруд, не заслуговують на увагу, оскільки земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться у користуванні співвласників ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, порядок користування земельною ділянкою судовим рішенням чи нотаріально посвідченим договором між ними не встановлювався. Доводи касаційної скарги щодо неприйняття до уваги судами попередніх інстанцій скасування рішення суду реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації та скасуванням рішення суду у справі №521/20178/13-ц свідоцтва про право власності на 43/50 частини домоволодіння відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки позивачами не доведено, чим саме здійснене ОСОБА_3 будівництво порушує їх права та чи порушує їхні права, оскільки не доведено у межах чиєї земельної ділянки таке будівництво здійснено. Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №336/3500/17 провадження №61-18506 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - ОСОБА_2; треті особи: департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області, головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області, головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області, про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом знесення самочинної прибудови. Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки під зазначеним нерухомим майном. Відповідач, яка є власником суміжної земельної ділянки № НОМЕР_1, самочинно здійснила прибудову до належного їй будинку, чим завдала шкоди її правам та охоронюваним законом інтересам. Будівництво здійснене на межі земельних ділянок без дотримання Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", згідно з якими розміщення об'єктів будівництва на земельних ділянках має бути здійснено таким чином, щоб відстань до бічної межі ділянки від найбільш виступної конструкції стіни становила не менше одного метра та щоб було забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів з запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок. При здійсненні будівництва розташованої на межі споруди вказані будівельні вимоги не були дотримані, що призводить до стікання атмосферних опадів на земельну ділянку позивача, завдаючи шкоди як земельній ділянці, так і розташованому на ній майну. Постановою Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області від 09 червня 2017 року №73 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною п'ятою статті 96 КУпАП за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва, а також видано припис про заборону здійснення будь-яких будівельних робіт, проте остання продовжує будівництво спірного майна. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні користування об'єктом нерухомості шляхом знесення самочинної прибудови до житлового будинку по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року у складі судді Щасливої О. В. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні користування земельною ділянкою та нерухомим майном по АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2, що зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1, знести самочинну прибудову до житлового будинку АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 виконує будівельні роботи з реконструкції житлового будинку із порушенням будівельних норм, стандартів і правил, без відповідних документів на право виконання будівельних робіт. Відстань між самочинною прибудовою і суміжною земельною ділянкою становить менше одного метру, а між жилими будинками - шість метрів, що не відповідає вимогам протипожежної безпеки, при здійснені прибудови не забезпечено влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови на територію суміжної земельної ділянки. На думку суду, перенесення самочинної будівлі на два метри від межі без її знецінення є неможливим, а тому вона підлягає знесенню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_1. Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивовано тим, що знесення частини самочинно збудованої будівлі є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності і що знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Зобов'язуючи відповідача знести самочинно збудовану будівлю, суд першої інстанції не зазначив опис цього об'єкта, не вказав площу самої побудови, що підлягає знесенню, не дослідив, чи спірний об'єкт можна відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самої будівлі. Судом першої інстанції не з'ясовувалося питання щодо технічної можливості перебудови спірного об'єкта. Разом з тим, відповідно до технічного звіту від 17 червня 2020 року, виготовленого експертом ОСОБА_6 та інженером-проектувальником ОСОБА_7 за результатами проведення візуального обстеження будівельних конструкцій житлового будинку АДРЕСА_2, що належить відповідачці, загальний технічний стан основних несущих конструкцій житлового будинку характеризується як "нормальний" - 1 (перша) категорія технічного стану. Перенесення стіни прибудови гаража літ. "Д" при дотриманні рекомендованого порядку проведення будівельно-монтажних робіт не вплине на несущу здатність конструкцій будинку, в тому числі не змінить їх деформації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачають вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2021 року касаційне провадження у справі відкрито та витребувано цивільну справу №336/3500/17 із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що на порушення прав позивача, а саме, того що незаконне будівництво відповідачем порушує права позивача, оскільки призводить до стікання атмосферних опадів на земельну ділянку позивача, завдаючи шкоди як земельній ділянці, так і розташованому на ній майну, в тому числі, автомобілю, який зберігається в гаражі, підтверджується фотографіями та висновком судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18, яким було встановлено, що: "на покрівлі прибудови до житлового будинку АДРЕСА_2 відсутні необхідні інженерно-технічні заходи, що запобігають стіканню атмосферних опадів з покрівлі на територію суміжної ділянки по АДРЕСА_1". Зазначала, що опис об'єкта та площі самої прибудови, що підлягає знесенню, дослідження можливості відокремлення спірного об'єкта від інших споруд, можливо встановити лише шляхом проведення судової будівельно-технічної експертизи цього об'єкту, який належить відповідачу. Однак, отримати доступ до спірної прибудови для проведення такої експертизи під час розгляду справи в суді першої інстанції було неможливо, у зв'язку із ненаданням такого доступу відповідачем. За її клопотанням ухвалою Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року було призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання про можливість перебудови самочинного будівництва. Проте вказана експертиза не була проведена з вини відповідача, оскільки відповідачем не було надано проекту реконструкції будинку, а було надано технічний звіт, зроблений на підставі візуального обстеження самочинного будівництва. Тому ухилення відповідача від проведення вказаної експертизи підтверджує відмову відповідача від проведення такої перебудови. Незважаючи на відсутність дозволу на проведення реконструкції будинку та порушення прав позивача, відповідач продовжує здійснення будівельних робіт. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року представник ОСОБА_8 - ОСОБА_5 - подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами За договором дарування від 14 серпня 2013 року ОСОБА_1 набула право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 (а. с. 6-9, т. 1). Власником суміжної земельної ділянки, площею 0,0528 га, і житлового будинку АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу від 31 травня 2013 року є ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_9), яка виконувала будівельні роботи з реконструкції житлового будинку без отримання права на виконання будівельних робіт (а. с. 24, 50-53, т. 2). Постановою департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області від 09 червня 2017 року №73 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної за частиною п'ятою статті 96 КУпАП у вигляді штрафу в сумі 4 250 грн за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва, а саме: здійснення будівництва у відсутність документа на право виконання будівельних робіт (а. с. 15, т. 1). За висновком судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18 прибудова до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2, не відповідає вимогам пункту 3.25 Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень"; для забезпечення вимоги про дотримання відстані в один метр між прибудовою та сусідньою земельною ділянкою необхідно перенести на вказану відстань виступні конструкції прибудови. При здійсненні прибудови не забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови на територію суміжної земельної ділянки, що також свідчить про порушення Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Відстань між житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1, і прибудовою до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2, становить шість метрів, що порушує протипожежні норми, наведені в таблиці №1 додатку пункту 3.1 Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", відповідно до якої вказана відстань має обчислюватися восьма метрами (а. с. 146-158, т. 1).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Статями 125, 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням володіння. Право власності має захищатися лише при доведеності факту його порушення діями відповідача, створенні власникові з боку третіх осіб перешкод у здійсненні ним цього права із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою. Вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з'ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню. За необхідності з'ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого РІШЕННЯ: За положеннями частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК України). Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-84, 228, 229, 235, 243, 368, 369 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, судом може бути призначена експертиза або відповідні висновки експертів можуть надаватися суду сторонами (стороною), у разі підготовлення їх на замовлення такого учасника справи (статті 102, 103 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у позові ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції зазначених вимог закону не врахував, не звернув уваги на те, що позивачем пред'явлено вимоги про знесення самочинного будівництва, оскільки його перебудова неможлива; належних та допустимих доказів про можливість перебудови відповідачем не надано, як і не вчинено жодних дій, які б свідчили про її бажання усунути порушення при здійсненні будівництва. Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач виконує будівельні роботи з реконструкції житлового будинку із порушенням будівельних норм, стандартів і правил, без відповідних документів на право виконання будівельних робіт, а перенесення самочинної будівлі на два метри від межі є неможливим, тому вона підлягає знесенню. При цьому суд першої інстанції правильно послався на висновки судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18, відповідно до яких прибудова до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 не відповідає вимогам пункту 3.25 Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Крім того, Верховний Суд враховує процесуальну поведінку відповідача з точки зору дотримання нею критерію добросовісності використання процесуальних прав, яка у судові засіданні в суді першої інстанції не з'являлась, відзиву на позов не надала, від проведення судової будівельно-технічної експертизи, призначеної судом апеляційної інстанції з метою з'ясування можливості перебудови спірного самочинного будівництва, ухилялась, що свідчить про небажання відповідача усувати вчинені нею при здійсненні спірного будівництва порушення. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - задовольнити. Постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 травня 2021 року м. Київ справа №759/9199/16-ц провадження №61-11144св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог 05 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив заборонити останній здійснювати будь-які будівельні роботи у житловому будинку на АДРЕСА_1. Крім того, 08 липня 2016 року ОСОБА_1 подав позов до ОСОБА_5 та ОСОБА_6, у якому просив заборонити відповідачам здійснювати будь-які будівельні роботи у житловому будинку на АДРЕСА_2. На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є власником ј частини домоволодіння на АДРЕСА_3, що є квартирою АДРЕСА_4, ОСОБА_2 - 1/6 частини зазначеного домоволодіння, що є квартирою АДРЕСА_5, а ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - 2/6 частин домоволодіння, що є квартирою АДРЕСА_6. Навесні 2016 року відповідачі, не повідомивши його, розпочали будівельні роботи на своїх частинах домоволодіння з метою перебудови та прибудови житлових і нежитлових приміщень. При цьому, Департамент державної архітектурної інспекції у м. Києві не надавав та не реєстрував документів дозвільного та декларативного характеру, що надають право на виконання будівельних робіт за вказаною адресою. Вважає, що належній його частині домоволодіння може бути заподіяна шкода, оскільки відповідачі мають намір, окрім іншого, знести окремі несучі конструкції та збільшити площу забудови, що може вплинути на освітлення його квартири. 16 травня 2018 року позивач подав суду заяву про зміну предмета позову, в якій просив суд зобов'язати ОСОБА_2 знести самовільно збудовані прибудови, позначені на плані будинку як приміщення № №3-4, 3-5, а в технічному паспорті на будинок під літ. "а9" та літ. "а10". Зазначав, що вказане будівництво є самочинним, до органу державного архітектурно-будівельного контролю ОСОБА_2 не зверталася, прибудови не відповідають вимогам будівельних норм і правил. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року у складі судді Шум Л. М. позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 знести самовільно збудовані прибудови, позначені на плані будинку як приміщення № №3-4, 3-5, а в технічному паспорті на будинок під літ. "а9" та літ. "а10", що розташовані на АДРЕСА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для знесення самовільно збудованих прибудов з огляду на відсутність доказів отримання відповідачкою документів дозвільного та декларативного характеру на виконання будівельних робіт та щодо прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта у будинку АДРЕСА_3. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові. Апеляційний суд виходив із недоведеності позивачем того, що реконструкція спірної будівлі здійснена відповідачкою з істотним порушенням будівельних норм і правил, суперечить суспільним інтересам або порушує його права, має будь-який вплив на освітлення належної на праві власності квартири. Короткий зміст вимог касаційної скарги 28 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №822/2149/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору. Відповідачкою не було надано доказів, що під час самовільного будівництва нею дотримані санітарно-технічні та будівельні норми, не отримала згоду всіх співвласників земельної ділянки для проведення добудови. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Святошинського районного суду міста Києва справу №759/9199/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про зобов'язання знести самовільно збудовані приміщення. Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу №759/9199/16-ц призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 квітня 2003 року ОСОБА_1 є власником ј частини житлового будинку на АДРЕСА_3 та ј частини земельної ділянки за цією ж адресою. На підставі договору дарування від 16 вересня 2015 року ОСОБА_2 є власником 1/6 частини житлового будинку під літ. "А" з відповідними будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_3, та 1/6 частини земельної ділянки площею 0,0953 га, що розташована за цією ж адресою. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 04 квітня 2018 року, у справі №759/5693/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на прибудову під літерою "а9" площею 15, 3 кв. м та під літерою "а10" площею 17,8 кв. м до житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_3 у позові ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку з недоведеністю факту закінчення будівництва добудов та прийняття їх в експлуатацію, а також з тих підстав, що визнання права власності на незавершений об'єкт самочинного будівництва не допускається з огляду на норми статей 376, 331 ЦК України. Обґрунтовуючи підстави даного позову, позивач посилався на те, що зведені відповідачкою добудови є самочинними, здійсненні без дозвільних документів та не відповідають вимогам будівельних норм і правил, у зв'язку з чим просив суд зобов'язати її у судовому порядку їх знести. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року є посилання на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №822/2149/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає задоволенню. Позиція Верховного Суду Норми статей 317, 319 ЦК України передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Статтею 391 ЦК України передбачено право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування, таке ж право встановлено статтею 152 ЗК України для користувача земельної ділянки. Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частина друга статті 358 ЦК України). Аналіз наведених норм свідчить про те, що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадять за згодою всіх власників. Оскільки спільна часткова власність створюється за участю всіх співвласників, то будь-які дії щодо майна, яке є об'єктом права спільної часткової власності, можна здійснювати тільки за згодою всіх співвласників, незалежно від розміру частки кожного з них. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачка розпочала будівельні роботи з метою перебудови та прибудови житлових та нежитлових приміщень, тобто здійснює реконструкцію частини житлового будинку, при цьому, не повідомила та не погоджувала з ним початок будівництва. Вважає, що домоволодінню, яке знаходиться у спільній частковій власності сторін, може бути заподіяна шкода, оскільки відповідачка має намір, окрім іншого, знести окремі несучі конструкції та збільшити площу забудови, що може вплинути на освітлення частини домоволодіння. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. Право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України). Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Апеляційний суд під час розгляду справи встановив, що для покращення умов проживання відповідачкою в належній їй частині будинку здійснено прибудову у вигляді веранди. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 04 квітня 2018 року, у справі №759/5693/17 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на прибудову до житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_3, залишений без задоволення. Під час розгляду справи №759/5693/17 встановлено, що ОСОБА_2 здійснено самочинну прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_3. Земельна ділянка, на якій розташований зазначений будинок, відведена для його будівництва та обслуговування, відповідачка є співвласником цієї земельної ділянки на підставі договору дарування, їй належить 1/6 її частина. Належна ОСОБА_2 частка земельної ділянки в натурі не виділена. Виходячи з того, що земельна ділянка, на якій розташований будинок АДРЕСА_3, відведена для його будівництва та обслуговування, відповідачка є співвласником цієї земельної ділянки, а позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав внаслідок здійснення відповідачкою спірної прибудови, апеляційний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Між тим, суд не звернув увагу на те, що будинок АДРЕСА_3 перебуває у спільній частковій власності співвласників ОСОБА_1 (з часткою ј), ОСОБА_2 (з часткою 1/6), ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (з частками 2/6). У спільній частковій власності сторін перебуває й земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку. У частині першій статті 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що також знайшло своє відображення і в частині першій статті 88 ЗК України, відповідно до якої володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Тобто, з моменту набуття сторонами права спільної часткової власності на житловий будинок, вони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуватися спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені усіма співвласниками. Актами цивільного законодавства України надано право співвласникам на поділ та виділ майна, що є у їх спільній частковій власності. Норми статті 367 ЦК України та 88 ЗК України гарантують кожному із співвласників право на поділ (виділ) в натурі того майна, яке знаходиться у їх спільній частковій власності і після здійснення якого, право спільної власності припиняється, кожен із співвласників набуває право особистої приватної власності на майно, що утворюється в результаті його поділу (виділу), і зміст якого проявляється, перш за все, у здійсненні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном за своєю волею, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна між сторонами не укладався, письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на таке майно не оформлювалися, належна ОСОБА_2 частка в будинку та земельної ділянки в натурі не виділена. Та обставина, що сторони фактично користуються певними приміщеннями в будинку та частками земельної ділянки не надає підстави для висновку про зміну правового режиму права спільної часткової власності. Відмовляючи в позові з підстав недоведення позивачем порушення його прав з боку відповідачки внаслідок зведення нею спірної самочинної прибудови, апеляційний суд не звернув увагу на те, що останньою не дотриманий порядок використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, та помилково скасував правильне по суті рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення постановлене без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано постанову апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції, тому відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України наявні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 400, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року скасувати. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 102,42 гривень судового збору, сплаченого у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №947/17663/20 провадження №61-3784св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що 13 вересня 2016 року вона звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_2) до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону (справа №520/14477/16-ц). Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану. Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. Також апеляційну скаргу подав ОСОБА_4, який зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_2, однак не брав участі у суді першої інстанції. З апеляційної скарги ОСОБА_4 було встановлено, що в процесі розгляду справи №520/14477/16-ц ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 17 жовтня 2017 року подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2. Таким чином, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року було вирішено питання про його права і обов'язки. На підставі викладено ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду з новим складом учасників, а саме відповідачами повинні бути особи, які здійснили реконструкцію без дозвільних документів, - ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а також власник квартири АДРЕСА_2 - ОСОБА_4. Також позивач зазначає, що вона є власником квартири АДРЕСА_3, сусідами якої на 7-му поверсі є відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_2, які були власниками квартири АДРЕСА_2 за тією ж адресою. 27 лютого 2016 року ОСОБА_6 передала в дар ОСОБА_2 1/2 частку вказаної квартири, на підставі договору дарування від 27 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлєвою О. М., за реєстровим номером 294. Позивачка стверджує, що відповідачі без дозвільних на те документів, здійснили реконструкцію належної їм квартири АДРЕСА_2, шляхом реконструкції балкону, внаслідок чого в її квартирі АДРЕСА_4 порушена інсоляція та звукоізоляція, що впливає на користування квартирою та стан здоров'я позивача. У зв'язку з цим, оскільки діями відповідачів порушені права позивача як власника нерухомого майна, вона була вимушена звернутись до суду з цим позовом та просила суд: усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом зобов'язання відповідачів за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону, відповідно до технічного паспорта, та стягнути судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позови ОСОБА_1 у цій справі та у справі №520/14477/16-ц є аналогічними, з одним і тим же предметом спору і з тих же підстав, будь-яких вимог до власника ОСОБА_4 не заявлено, оскільки судом встановлено, що саме відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були власниками квартири АДРЕСА_2 та ще у 2009 році здійснили добудову балкону без отримання проектно-дозвільної документації. Той факт, що ОСОБА_4 у період розгляду цивільної справи №520/14477/16-ц, у 2017 році, набув право власності на квартиру АДРЕСА_2, не має правового значення. Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок, що у листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до належних відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були власниками та здійснили добудову балкону без отримання проектно-дозвільної документації, та рішенням суду вказаний факт було встановлено та в частині усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зобов'язання відповідачів за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону відповідно до технічного паспорта на зазначену квартиру, позовні вимоги було задоволено. Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_4 за договором дарування не міг отримати у власність самочинно побудований об'єкт, який підлягає знесенню відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який вони побудували. Постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року скасовано, справу направлено для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що за частиною першою статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Сторони у справі №520/14477/16-ц, яка на цей період часу перебуває у провадженні Одеського апеляційного суду, та сторони у цій справі, відрізняються, є інші учасники процесу, а тому підстав для відмови у відкритті провадження у відповідності до вимог статті 186 ЦПК України немає. Крім того, суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, дійшовши висновку про те, що ОСОБА_4 за договором дарування не міг отримати у власність самочинно побудований об'єкт, який підлягає знесенню відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який вони побудували, вирішив питання по суті спору, що відповідно до глави 2 ЦПК України не входить до повноважень суду першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У березні 2021 року ОСОБА_5, засобами поштового зв'язку, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, а справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року про відмову у відкритті провадження відбувся з грубим порушенням норм процесуального права, оскільки заявнику не було направлено апеляційну скаргу, у зв'язку з чим вона була позбавлена права надати відзив на апеляційну скаргу, не надано можливості взяти участь у розгляді справи, висловити свої заперечення. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Київського районного суду м. Одеси. Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 16 листопада 2016 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, про приведення об'єкта нерухомого майна до попереднього стану, в якій Київська районна адміністрація Одеської міської ради просила суд зобов'язати відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2 привести самочинно реконструйовану квартиру АДРЕСА_2 до попереднього стану (справа №520/14477/16). 13 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради про зобов'язання за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_2 до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону (справа №520/11324/16). Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 30 листопада 2016 року об'єднано цивільну справу за №520/11324/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення шкоди, та цивільну справу за №520/14477/16-ц за позовом Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, ОСОБА_1, про приведення об'єкта нерухомості до попереднього стану в одне провадження. Об'єднаній цивільній справі присвоєно номер 520/14477/16-ц. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2018 року закрито провадження у цивільній справі №520/14477/16-ц за позовною заявою Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, ОСОБА_1, про приведення об'єкта нерухомості до попереднього стану. Роз'яснено Київській районній адміністрації Одеської міської ради її право на звернення до суду з цим позовом в порядку адміністративного судочинства. Продовжено розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення шкоди - в порядку цивільного судочинства. 07 липня 2016 року суб'єктом владних повноважень винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення за №497, якою ОСОБА_2 притягнено до адміністративної відповідальності за частиною сьомою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у сумі 8500,00 грн. 26 липня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради було винесено розпорядження за №479 "Про приведення до попереднього стану самочинно реконструйованої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5", яким зобов'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3, у десятиденний термін привести самочинно реконструйовану квартиру АДРЕСА_2 до попереднього стану шляхом демонтажу добудованої частини балкону. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за власний рахунок привести самочинно реконструйований балкон у квартирі АДРЕСА_1, до попереднього стану, шляхом знесення (демонтажу) розширеної частини балкону відповідно до технічного паспорта на зазначену квартиру. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено, та стягнено судові витрати. У вказаному рішенні суддійшов наступного висновку, що дійсно у квартирі АДРЕСА_2 мали місце будівельні роботи з реконструкції балкону саме у 2009 році, проведені ОСОБА_2, тобто до набуття права власності на зазначену квартиру та в період перебування квартири у власності ОСОБА_5 23 грудня 2019 року до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_4 та вказував на те, що на підставі договору дарування від 17 жовтня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2, з однієї сторони, та ним ОСОБА_4, з другої сторони, він став власником квартири АДРЕСА_2. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси або обов'язки. По зазначеній скарзі було відкрито апеляційне провадження. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом (пункт 2 частини третьої статті 3 ЦПК України). Учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження (частина перша статті 360 ЦПК України). Разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи (статті 361 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 366 ЦПК України після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій у разі необхідності та призначення справи до розгляду. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Наприклад, Європейський суд з прав людини зазначив, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу, вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт. Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, inter alia, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи. Тому на національні суди може покладатися обов'язок з'ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (KHARCHENKO v. UKRAINE, №37666/13, § 6, 7, ЄСПЛ, від 03 жовтня 2019 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року: відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року у цій справі; копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали надіслано учасникам процесу; надано учасникам справи строк сім днів з дня отримання копії ухвали, протягом якого може бути поданий відзив у письмовій формі на апеляційну скаргу (а. с. 63). В матеріалах справи міститься супровідний лист від 04 серпня 2020 року про направлення копії ухвали Одеського апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги учасникам справи (а. с. 64). Однак в цьому супровідному листі не зазначено адресатом відповідача ОСОБА_3, що свідчить, що ухвала суду про відкриття провадження та апеляційна скарга їй не направлялись. В матеріалах справи немає даних про вручення ОСОБА_3 копії ухвали Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року та копії апеляційної скарги. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року призначено справу до розгляду на 16 грудня 2020 року на 15:00 (а. с. 69). В матеріалах справи міститься довідковий лист про направлення судових повісток на 16 грудня 2020 року на 15:00, однак з цього листа відомо, що ОСОБА_3 судова повістка не направлялася (а. с. 70). В матеріалах справи немає даних про повідомлення ОСОБА_3 про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1. В оскарженій постанові від 28 грудня 2020 року вказано, що "у судове засідання, призначене на 16 грудня 2020 року, сторони у справі не з'явились, були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи" (а. с. 88 зв. ). Таким чином, на момент перегляду справи в апеляційному порядку апеляційному суду було відомо, що немає даних надсилання та вручення ОСОБА_3 копії ухвали Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року про відкриття провадження у справі, копії апеляційної скарги та повістки про розгляд справи. За таких обставин суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1, не встановив чи надсилалась та чи вручена копія ухвали про відкриття провадження ОСОБА_3, чи була вона повідомлена про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, внаслідок чого позбавив її можливості надати зауваження щодо поданої у справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов'язання стосовно дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу рівності сторін. А тому зробив передчасний висновок про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Виходячи з вищевикладеного доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення про розгляд справи в апеляційній інстанції є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічний по суті висновок зроблений в постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року в справі №761/38886/19 (провадження №61-3263св20). У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити; оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №199/6187/19 провадження №61-8691св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Дніпровська міська рада, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Дніпровської міської ради на заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 16 грудня 2019 року у складі судді Подорець О. Б. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, про знесення самочинно збудованого об'єкту будівництва. Позов мотивовано тим, що рішенням міської ради від 20 квітня 2005 року "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 у спільну оренду ОСОБА_3, ОСОБА_4 по фактичному розміщенню кафе" затверджено проект відведення земельної ділянки, розроблений Дніпропетровським міським управлінням Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", передано земельну ділянку площею 0,0148 га (кадастровий номер 1210100000:01:682:0013) ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спільну оренду строком на п'ятнадцять років по фактичному розміщенню кафе за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок земель, не переданих у власність або користування. 16 лютого 2017 року згідно з договором купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сисоєнко І. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 381, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 продали та передали у власність будівлю кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а покупці - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли будівлю кафе в рівних частках, по Ѕ кожний. Номер запису про право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 - 19051688, номер запису про право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 - 09051808. Виходячи з викладеного, на теперішній час, право власності на вказаний об'єкт зареєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Оскільки відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2, після укладання договору купівлі-продажу будівлі кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вимоги статей 26 та 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не виконано, земля передавалася в оренду по фактичному розміщенню кафе та не цим особам, то відповідно до вимог частини четвертої статті 376 ЦК України, позивач просив зобов'язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знести самочинно побудований об'єкт незавершеного будівництва - кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровськавід 16 грудня 2019 року у задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, про знесення самочинно збудованого об'єкту будівництва відмовлено у повному обсязі. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, прийшовши до висновку, що відповідачі набули право власності на нерухомість, розташовану на спірній земельній ділянці, на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано недійсним. Крім того, земельна ділянка рішенням Дніпровської міської ради передавалася строком на 15 років, який не сплив. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 16 грудня 2019 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу Дніпровської міської ради без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 21 травня 2021 року Дніпровська міська рада через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що заявлені позовні вимоги стосуються не звільнення земельної ділянки від будівлі кафе, належної відповідачам, а саме від об? єкту незавершеного будівництвом, дозвіл на проведення якого відсутній, тому суди попередніх інстанцій зробили не правильний висновок щодо предмета спору. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №639/6261/13-ц, постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц, постанові Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №910/19726/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13, постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська. 23 липня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами встановлено, що рішенням міської ради від 20 квітня 2005 року затверджено проект відведення земельної ділянки, розроблений Дніпропетровським міським управлінням Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", та передано земельну ділянку площею 0,0148 га (кадастровий номер 1210100000:01:682:0013) ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спільну оренду строком на п'ятнадцять років по фактичному розміщенню кафе за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок земель, не переданих у власність або користування. 16 лютого 2017 року згідно з договором купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сисоєнко І. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 381, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 продали у власність будівлю кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а покупці - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли будівлю кафе в рівних частках, по Ѕ кожний. Номер запису про право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 - 19051688, номер запису про право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 - 09051808. Доказів того, що вказаний договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна визнано недійсним, позивачем не надано. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Надаючи оцінку аругментам касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частини перша та друга статті 376 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті). Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України). Поряд з цим відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що право власності на будівлю кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, було зареєстровано саме як на об'єкт нерухомого майна, відомостей, що цей об'єкт є самочинним будівництвом матеріали справи не містять; право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна (будівлю кафе) зареєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині за кожним, право яких на спірний об'єкт не скасовано; доказів того, що договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна визнано недійсним, матеріали справи не містять; земельна ділянка, яка розміщена під вказаною будівлею передана в оренду попереднім власникам на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке є чинним та не скасованим, а відтак перейшла в оренду до відповідачів на тих самих умовах, на яких вона належала попереднім співвласникам, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову. Аргументи заявника про те, що судами неправильно визначено предмет заявлених позовних вимог є безпідставними, оскільки аналіз змісту позовної заяви дає підстави зробити висновок про те, що позивач просив знести саме будівлю кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Доказів того, що на вказаній земельній ділянці здійснюється інше будівництво, матеріали справи не містять. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №639/6261/13-ц, постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц, постанові Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №910/19726/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13, постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в них висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру РІШЕННЯ: №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 травня 2021 року м. Київ справа №357/13129/19 провадження №61-14858св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Білоцерківська міська рада, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року, ухвалене у складі судді Кошель Л. М., та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва. Позовна заява мотивована тим, що він, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1.25 червня 2003 року співвласники уклали договір конкретного користування жилим будинком, внаслідок чого будинок поділено на квартири із отриманням кожним співвласником окремої поштової адреси. Вказував, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0140 га, у спільному користуванні власників квартир АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_7 ОСОБА_2, ОСОБА_3 та його перебуває земельна ділянка площею 0,0025 га, якою забезпечується проїзд до належної йому частини житлового будинку. ОСОБА_2 здійснила самочинне будівництво/реконструкцію прибудови літ. "аЗ" до належної їй частини житлового будинку, збільшивши її розмір з 3,63 кв. м (2,67 х 1,36 м) до 8,06 кв. м (4,74 х 1,70 м. ), чим порушила право позивача на безперешкодний проїзд автомобілем спільною земельною ділянкою до його квартири. ОСОБА_1 просив суд зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка перебуває у спільному користуванні, шляхом знесення самочинно збудованої прибудови площею 8,06 м2 (4,74 м х 1,70 м) до квартири АДРЕСА_4. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року, яке постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишено без змін, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дії ОСОБА_2 з укріплення стіни прибудови літ. "а3" цеглою не можна вважати реконструкцією чи самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України та розділу 3.4. Методичних рекомендацій №146, пункту 3 Державних будівельних норм (далі - ДБН). Пославшись на положення частини четвертої статті 82, суд вказав, що спірна земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_5, її використання для проїзду автомобілем не обумовлено, тому позивачем усупереч вимог частини першої статті 81 ЦПК України не доведено, що добудова літ "а3", що належить ОСОБА_2, порушує його право. Крім того, земельна ділянка спільного користування проходить по стіні квартири АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_2, тому її розмір і конфігурація не допускають її використання для проїзду автомобілем без порушення прав ОСОБА_2 на безпечне навколишнє середовище. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, ухвалити судове рішення про задоволення позову. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху. 30 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що проведена відповідачем реконструкція не є самочинним будівництвом. Заявник стверджує, що зібраними доказами встановлено, що земельна ділянка, що перебуває у спільному користуванні, зменшилась, і це заважає проїзду його автомобіля до квартири. Заявник вказує, що суди ухвалили рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо правильного застосування норм права у постановах: від 07 жовтня 2020 року у справі №444/2335/17, від 30 вересня 2020 року у справі №404/7143/15-ц, від 09 вересня 2020 року у справі №285/2751/19. Фактичні обставини справи, встановлені судами Власниками домоволодіння АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 власник кв. АДРЕСА_2 (9/100 частини будинку, згідно з договором дарування від 23 вересня 1994 року), ОСОБА_3 власник кв. АДРЕСА_3 (8/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 19 січня 1987 року), ОСОБА_4 власник кв. АДРЕСА_6 (56/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 02 липня 2003 року), ОСОБА_1 власник кв. АДРЕСА_7 (20/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 04 лютого 1976 року та 7/100 частини будинку, згідно з договором дарування від 07 липня 2003 року). 25 червня 2003 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір конкретного користування жилим будинком АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Білоцерківської державного нотаріальної контори Моцною Д. Г., зареєстрований у реєстрі за №1-2238. У вказаному договорі не відображено відомості про земельну ділянку під домоволодінням. У 2005 році ОСОБА_2 здійснила реконструкцію належної їй прибудови літ. "а3", що збільшило її площу з 3,63 кв. м (1,36 м х 2,67м) до 8,06 кв. м (4,74 м х 1,70 м). Прибудова збільшилася у площі вглиб земельної ділянки спільного користування на 36 см. Згідно зі зведеним планом ділянок, розташованих по АДРЕСА_1, який виготовлено Київською регіональною філією Державного підприємства "Центр ДЗК" у 2008 році при підготовці технічної документації із землеустрою, передача у власність земельних ділянок співвласників будинку планувалася наступним чином: ОСОБА_1 (кв. АДРЕСА_7) - 0,0140 га, ОСОБА_2 (кв. АДРЕСА_2) - 0,0043 га, ОСОБА_4 (кв. АДРЕСА_6) - 0,0404 га, землі спільного користування (кв. АДРЕСА_2) - 0,0025 га. З вказаного зведеного плана земельних ділянок встановлено, що земля спільного користування у найширшому місці між точками 1 і 2 має довжину 3,65 м, у найвужчому - 1,72 м. ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 отримали у власність земельні ділянки під своїми квартирами. ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0140 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3210300000:04:032:0099, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №364908, який видано 13 листопада 2009 року. ОСОБА_8 органами місцевого самоврядування відмовлено у погодженні технічної документації та передачі у власність частини земельної ділянки для обслуговування будинку та прибудинкової території, оскільки інші співвласники будинку відмовляються погоджувати її межі. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року у справі №357/5555/19 за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Білоцерківської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжними землекористувачем, ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову. Рішення набрало законної сили. Відмовляючи у позові, суд виходив з того, що задоволення позову призведе до зміни порядку користування земельною ділянкою спільного користування під спільний дворовий прохід і порушить права власників кв. АДРЕСА_5 - ОСОБА_3 та ОСОБА_1. Вказаним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року встановлено, що спірна земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_3 та кв. АДРЕСА_7, а її використання для проїзду автомобілями не обумовлено. Посадовими особами Державного архітектурно-будівельного контролю припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил ОСОБА_2 не видавався. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. За загальним правилом, вимоги про знесення самочинного будівництва приватні особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Хоча позивач і вказує, що відповідач самовільно вчинила добудову, однак не надав доказів на підтвердження того, що такі дії відповідача порушують право власності чи користування позивача. Матеріалами справи підтверджено, що позивач неодноразово звертався до відділу державного архітектурно-будівельного контролю Білоцерківської міської ради стосовно дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил щодо незаконних будівельних робіт відповідачем, однак у зв'язку з відсутністю ОСОБА_2, перевірку у відповідності до Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року №533, не вдалося провести. Таким чином, рішення про знесення самочинного будівництва може бути ухвалено на підставі статті 391 ЦК України лише у разі доведеності позивачем факту створення йому перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном при неможливості усунення цих перешкод в інший спосіб, однак таких фактів під час розгляду справи судом не встановлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встанови, що земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_5, її використання для проїзду автомобілем не обумовлено, а згідно зі зведеним планом земельних ділянок, земля спільного користування найширшому місці між точками 1 і 2 має довжину 3,65 м, у найвужчому - 1,72 м, що узгоджується з вимогами ДБН Б.2.2-12:2019 "Планування та забудова територій", які набрали чинності з 01 жовтня 2019 року, щодо відстані до межі для нової садибної та дачної забудови, проїзд до гаража на присадибній земельній ділянці допускається при дотриманні санітарних та протипожежних норм. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, з урахуванням вимог частини першої статті 81, статті 391 ЦК України зробив правильний висновок про те, що позивач не довів факт порушення його прав, як власника квартири АДРЕСА_8 діями відповідача ОСОБА_2 щодо збільшення добудови до належної їй квартири. Доводи касаційної скарги про те, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що проведена відповідачем реконструкція не є самочинним будівництвом, не спростовують висновків суду про те, що питання щодо можливості знесення самочинного будівництва може бути порушене власником лише у разі доведеності факту порушення самочинною забудовою належних йому прав власника (стаття 391 ЦК України, стаття 12 ЦПК України). Позивач у цій справі порушення своїх прав не довів. Доводи касаційної скарги про те, що місцевим та апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №444/2335/17, від 30 вересня 2020 року у справі №404/7143/15-ц, від 09 вересня 2020 року у справі №285/2751/19, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2018 року в справі №191/2789/18 затверджено мирову угоду, укладену 20 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, якою, зокрема визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлі та споруди, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. На підставі цієї ухвали 08 листопада 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вищевказані будівлі та споруди. У подальшому ОСОБА_1 передав, а ТОВ "Дуос Капітал" на підставі акта приймання-передачі прийняло до статутного капіталу майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1, та 20 березня 2019 року здійснило реєстрацію права власності за собою на цей комплекс. Того ж дня відповідно до протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Дуос Капітал" про вихід зі складу учасників від 19 березня 2019 року ТОВ "Дуос Капітал" на підставі акта приймання-передачі передало майновий комплекс ОСОБА_2, який 20 березня 2019 року зареєстрував право власності за собою на це майно. 21 березня 2019 року постановою Дніпровського апеляційного суду скасовано ухвалу суду, на підставі якої за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на будівлі та споруди, які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1, власником якої є Дніпровська міська рада. Оскільки Дніпровська міська рада не приймала будь-якого рішення щодо виділення ОСОБА_1 цієї земельної ділянки, а підстава, за якою у нього виникло право власності на зазначені вище будівлі та споруди, відпала, вважають, що оскаржувані акти приймання-передачі, протокол загальних зборів є недійсними, у зв'язку з чим внесені на підставі цих актів записи про право власності підлягають скасуванню, а земельна ділянка, на якій ОСОБА_1 самовільно побудував спірне нерухоме майно, поверненню Дніпровській міській раді на підставі частини другої статті 1212 ЦК України. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 25 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2020 року, позовну заяву Дніпровської міської ради визнано неподаною та повернуто позивачу. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем порушено правила об'єднання позовних вимог, оскільки в позовній заяві об'єднано декілька вимог, які належить розглядати за правилами різного судочинства (господарського та цивільного), що відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 185 ЦПК України є підставою для повернення позовної заяви. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У серпні 2020 року Дніпровська міська радазвернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 25 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2020 року, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що позовні вимоги в цій справі є однорідними, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших позовних вимог, а тому зазначена справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства тав одному провадженні. Проте суди попередніх інстанцій на наведене уваги не звернули, неправильно визначилися з юрисдикцією цього спору, внаслідок чого безпідставно повернули позовну заяву. До того ж вказує, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №361/3009/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі №907/1215/15, від 13 березня 2018 року в справі №415/2542/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року в справі №202/29556/13-ц. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська. 05 жовтня 2020 року справа №199/6042/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу передано на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Ухвалою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу повернуто на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до вимог частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді й переданий на його розгляд з такими вимогами. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами. Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (стаття 167 ГК України). При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У цій справі Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовними вимогами до ОСОБА_1, ТОВ "Дуос Капітал", ОСОБА_2 провизнання недійсними акта приймання-передачі до статутного капіталу товариства нерухомого майна, акта приймання-передачі нерухомого майна учаснику товариства, визнання недійсним протоколу загальних зборів товариства, скасування записів про право власності та зобов'язання повернути земельну ділянку. Отже, як правильно визначили суди першої та апеляційної інстанцій, у позовній заяві позивач об'єднав як позовні вимоги, які слід розглядати в порядку господарського судочинства (визнання недійсним протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Дуос Капітал" від 19 березня 2019 року про вихід зі складу учасників є спором, що виникає з корпоративних відносин), так і позовні вимоги, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Частиною четвертою статті 188 ЦПК України передбачено, що не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з пунктом 2 частини четвертої статті 185 ЦПК України заява повертається у випадках, коли порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, у яких є підстави для застосування положень статті 188 цього Кодексу). Відповідно до частини шостої статті 188 ЦПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз'єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об'єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання цивільного судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз'єднання позовних вимог. Зміст наведених норм свідчить, що порушення правил об'єднання позовних вимог, у разі якщо суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи не роз'єднає позовні вимоги, є підставою для повернення позовної заяви на підставі пункту 2 частини четвертої статті 185 ЦПК України. При цьому роз'єднання позовних вимог можливе лише в тому випадку, якщо кожна з виділених вимог може бути предметом розгляду в тому суді, який роз'єднав позовні вимоги. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2019 року в справі №9901/458/19. Зважаючи на наведене, оскільки позивачем порушено правила об'єднання позовних вимог, роз'єднання яких є неможливим з огляду на те, що їх слід розглядати в порядку різного судочинства, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно повернув позовну заяву на підставі пункту 2 частини четвертої статті 185 ЦПК України. Посилання у касаційній скарзі на те, що позовні вимоги мають розглядатися в одному провадженні, оскільки вони є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, є безпідставними, оскільки припис частини четвертої статті 188 ЦПК України унеможливлює розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Доводи касаційної скарги про застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №361/3009/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі №907/1215/15, від 13 березня 2018 року в справі №415/2542/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року в справі №202/29556/13-ц, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки правовідносини в зазначених справах не є подібними правовідносинам у справі, яка переглядається. Інші аргументи касаційної скарги на законність судових рішень не впливають, фактично зводяться до неправильного тлумачення заявником норм матеріального й процесуального права. У зв'язку із наведеним Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2020 року в справі №199/6039/19 (провадження №61-6210св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріально і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті й законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає за необхідне касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення, а ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 25 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2020 року без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 25 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат В. С. Жданова М. М. Русинчук А. Ю. Зайцев М. Є. Червинська Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 січня 2021 року м. Київ справа №523/9851/18 провадження №61-2317св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, відповідач за зустрічним позовом - виконавчий комітет Одеської міської ради, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М. від 19 грудня 2019 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив: усунути перешкоди у здійсненні ним права користування 17/25 частинами домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 за власний рахунок знести самовільно побудовані цегляний паркан, сарай і балкон; 2) надати йому доступ для виконання робіт з утеплення стіни житлового будинку літ. "Б" зазначеного домоволодіння. Свої вимоги позивач мотивував тим, що згідно свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради, він є власником 17/25 частин домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3. Вищевказані 17/25 частин об'єкту нерухомого майна складаються з: житлового будинку літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м., житловою площею 78,1 кв. м., сараю літ. "З", відображених у технічному паспорті від 22 листопада 2010 року. Сусіди ОСОБА_2, які проживають за адресою: АДРЕСА_1, без дозвільних документів на проектування та проведення будівельних робіт, з порушенням містобудівних умов та обмежень, будівельних норм, протипожежних та санітарних норм, самовільно побудували під його вікнами високий цегляний паркан, сарай і на них балкон. Зазначені споруди стали бар'єром для доступу повітря до його будинку. У зв'язку із чим у будинку з'явилась сирість, на стінах грибок, сморід. Окрім того, він бажав утеплити стіну свого будинку, однак відповідачка перешкоджає йому у цьому. У січні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просить визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, видане 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3 видане на ім'я ОСОБА_1 ОСОБА_2 обґрунтовує свої зустрічні вимоги тим, що вона є власником 2/25 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08 січня 1979 року. Із зазначеного договору купівлі-продажу вбачається, що домоволодіння в цілому складається з двох одноповерхових кам'яних житлових будинків з надвірними господарчими спорудами і розташовано на земельній ділянці розміром - 403 кв. м. ОСОБА_1 набув право власності на частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 у 1996 році, тобто вже після того, як на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 були збудовані ще до 1917 року як житлові приміщення, так і господарські будівлі, зокрема, сараї, цегляний паркан. У 2002 року ОСОБА_1 самовільно, з грубим порушенням будівельних норм, здійснив будівництво домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування 17/25 частинами домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3 шляхом зобов'язання ОСОБА_2 за власний рахунок знести самовільно побудовані цегляний паркан, сарай і балкон, а також надати доступ для виконання робіт з утеплення стіни житлового будинку літ. "Б" зазначеного домоволодіння - залишено без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1, виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності задоволено. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності, видане 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час оформлення сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, який був виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області, з розпорядженням Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року №26р. ОСОБА_1, не довів до вищевказаних організацій інформацію про наявність судового рішення про зобов'язання ОСОБА_1 знести самовільні споруди, приведення будинку у попередній стан. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2019 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Виконавчого комітету Одеської міської ради, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності - скасовано та ухвалено в цій частині нове судові рішення про відмову в позові. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки на час придбання ОСОБА_3 житлового будинку на земельній ділянці АДРЕСА_3, сарай, паркан та балкон, які він просить знести, вже були побудовані на спірній земельній ділянці № НОМЕР_1, правильним є висновок суду про відмову в задоволенні первісний позовних вимог ОСОБА_1. Ураховуючи наявність у ОСОБА_1 акту готовності об'єкта до експлуатації, сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, виданого Інспекцією ДАБК в Одеській області, яким підтверджується відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, апеляційний суддійшов висновку, що побудований ОСОБА_1 житловий будинок не можна вважати об'єктом самочинного будівництва, й тому вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, не підлягають до задоволення. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У січні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року, у якій заявниця просить скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що факт самочинного будівництва ОСОБА_1 підтверджено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2010 року (справа №2-24/10), що має для цієї справи преюдиціальне значення. Проте відповідач ОСОБА_1 не виконав судове рішення, всупереч цього судового рішення, під час дії відстрочки виконання судового рішення, оформив сертифікат відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, розпорядження Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року, та отримав правовстановлюючий документ на будинок. Судові рішення в частині первісних позовних вимог до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу №523/9851/18 з Суворовського районного суду м. Одеси. Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_2, є власником 2/25 частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 08 січня 1979 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої одеської державної нотаріальної контори Родолес О. Л. за номером в реєстрі №1-138, зареєстрованого 26 лютого 1979 року в КП "ОМБТІ та РОН" за №6054. Із зазначеного договору купівлі-продажу вбачається, що домоволодіння в цілому складається з двох одноповерхових кам'яних житлових будинків з надвірними господарчими спорудами і розташовано на земельній ділянці розміром в 403 кв. м. Згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_2, виданого 02 березня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради, ОСОБА_1 є власником 17/25 частин домоволодіння за адресою - АДРЕСА_3. Вищевказані 17/25 частин об'єкту нерухомого майна складаються з: житлового будинку літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м., житловою площею - 78,1 кв. м., сараю літ. "З", відображених у технічному паспорті від 22 листопада 2010 року. На час оформлення сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, який був виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області, з розпорядженням Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 18 січня 2011 року за №26р. існувало судове рішення від 26 серпня 2010 року по цивільній справі №2-24/10, яким встановлено, що ОСОБА_1 на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 самовільно без оформлення належної документації збудував житловий будинок позначений на технічному паспорті під літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м. та сарай "З". Зобов'язано ОСОБА_1 за власний рахунок знести самовільно збудовані споруди, які він збудував, а також привести у відповідність технічної документації частину будинку, яка належить ОСОБА_1. Між сторонами виникли правовідносини щодо захисту права власності 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме май1но (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації право власності виникає з моменту державної реєстрації. Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв'язку з положеннями статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об'єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації. Отже, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна). Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме: якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Відповідно до статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об'єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п'ята статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"). Частиною 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. Виходячи з вищевказаних положень діючого законодавства, встановлених по справі обставин щодо наявності у ОСОБА_1 акту готовності об'єкта до експлуатації, сертифікату відповідності №15001352 від 01 листопада 2010 року, виданого Інспекцією ДАБК в Одеській області, яким підтверджується відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, апеляційний суддійшов вірного висновку про те, що побудований ОСОБА_1 житловий будинок не можна вважати об'єктом самочинного будівництва. Вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, виданого 02 березня 2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на 17/25 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_3, на ім'я ОСОБА_1, не підлягають задоволенню. Доводи касаційної скарги про те, що рішенням, яке має преюдиціальне значення для цієї справи, від 26 серпня 2010 року №2-24/10, було встановлено, що ОСОБА_1 на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 самовільно без оформлення належної документації збудував житловий будинок позначений на технічному паспорті під літ. "Б", загальною площею - 312,5 кв. м. та сарай "З" та зобов'язано останнього знести самочинні будівлі, не заслуговують на увагу, оскільки предметом позову у цій справі є визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, яке на час розгляду справи введено в експлуатацію у передбаченому законодавством порядку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, а скаргу без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Виконавчого комітету Одеської міської ради, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності - залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2020 року Товариство з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" (далі - ТДВ "Ковельагроспецпостач", товариство) звернулося до суду з позовом, в якому просило зобов'язати відповідача знести самочинне будівництво - нерухоме майно на земельній ділянці на АДРЕСА_1, що належить Дубівській сільській раді Ковельського району Волинської області (далі - Дубівська сільська рада) та перебуває у нього в оренді, передавалась ним відповідачу як фізичній особі в суборенду. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ТДВ "Ковельагроспецпостач" посилалося на те, що 26 вересня 2012 року між ним як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем був укладений договір купівлі-продажу (нотаріально не посвідчений), за умовами якого продавець передав у власність покупця майданчик з твердим покриттям площею 2 600,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, для здійснення підприємницької діяльності. Земельна ділянка під зазначеним майданчиком належить до земель комунальної власності. У 2013-2014 роках ОСОБА_1, не маючи статусу фізичної особи - підприємця, побудував на зазначеній земельній ділянці три об'єкти нерухомого майна. Під час судових спорів йому стало відомо, що у відповідача немає жодних дозвільних документів, які давали б право на початок та проведення будівельних робіт, і неналежним чином затвердженого проекту. Таким чином побудоване відповідачем як фізичною особою нерухоме майно є самочинним будівництвом. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ковельський міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 13 жовтня 2020 року відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз'яснив позивачу право на звернення за вирішенням спору до відповідного господарського суду. Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що заявлений у цій справі спір виник між юридичною особою та фізичною особою - підприємцем, пов'язаний з його господарською діяльністю на земельній ділянці, яка ним орендована як підприємцем, і цільове призначення цієї земельної ділянки також стосується господарської діяльності. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Волинський апеляційний суд постановою від 14 грудня 2020 року ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений у цій справі спір належить розглядати в порядку господарського судочинства. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У січні 2020 року ТДВ "Ковельагроспецпостач" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 рок і направити справу до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказувало те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі №911/4111/16, від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15, від 27 червня 2018 року у справі №749/230/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №265/2241/17, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що суди, постановляючи оскаржувані судові рішення, дійшли помилкового висновку про те, що самочинне будівництво розташоване на земельній ділянці, яка перебуває в оренді у позивача, а тому спір стосується виключно сфери господарської діяльності позивача та відповідача як фізичної особи - підприємця щодо спірного будівництва на спірній земельній ділянці. Водночас суди не звернули уваги на те, що до органу влади про розроблення детального плану території земельної ділянки, яка перебуває в оренді позивача та в суборенді ОСОБА_1, відповідач звертався як громадянин, а не як фізична особа - підприємець. Крім того, таке звернення ОСОБА_1 подав після здійснення самочинного будівництва в 2013-2014 роках, і фактично воно є намаганням узаконити самочинне будівництво шляхом виготовлення дозволів та проектів під уже існуючі з 2014 року будівлі. При цьому фізична особа - підприємець ОСОБА_1 про надання дозволу на початок будівництва на земельній ділянці не звертався, а орган державної влади не приймав рішення про надання дозволу фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 на початок будівництва. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що предметом спору у цій справі є земельна ділянка, хоча позивач не заявляв жодних вимог щодо земельної ділянки. Правовідносини стосовно предмета спору - самовільного будівництва виникли між юридичною особою та фізичною особою саме в момент здійснення будівництва в 2013-2014 роках на підставі придбаного фізичною особою - відповідачем ОСОБА_1 нерухомого майна - майданчика з твердим покриттям. Надання дозволів на будівництво та виготовлення проекту забудови фізичній особі ОСОБА_1 в 2013-2014 роках не пов'язується з державною реєстрацією його як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця вона виступає як така у всіх правовідносинах. Отже, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Тобто суди не дослідили, який статус мав ОСОБА_1 на час придбання майданчика в 2013 році та здійснення самочинного будівництва. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 лютого 2021 року справа №159/5180/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу №159/5180/20 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 26 вересня 2012 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем був укладений договір купівлі-продажу (нотаріально не посвідчений), за умовами якого продавець передав у власність покупця майданчик з твердим покриттям за адресою: АДРЕСА_1, площею 2 600,00 кв. м для здійснення підприємницької діяльності. Земельна ділянка під зазначеним майданчиком належить до земель комунальної власності та на підставі договору оренди від 28 листопада 2017 року, укладеного між Дубівською сільською радою і ТДВ "Ковельагроспецпостач", передана в користування зазначеного товариства. З 09 червня 2015 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець (серед видів діяльності - лісопильне та стругальне виробництво, виробництво меблів тощо). 20 грудня 2017 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір суборенди, за умовами якого в суборенду підприємця ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,2615 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Рішенням Дубівської сільської ради від 01 березня 2018 року №29/20-5 "Про розроблення детального плану території земельної ділянки" розглянуто заяву ОСОБА_1 про виготовлення детального плану території земельної ділянки та вирішено за рахунок коштів замовника виготовити детальний план території земельної ділянки площею 0,2615 га на АДРЕСА_1, яка перебуває в суборенді, для будівництва будівель та споруд деревообробного виробництва. Рішенням Дубівської сільської ради від 05 березня 2019 року №40/13-8.1 затверджено детальний план території для розміщення будівель та споруд деревообробного виробництва на АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. За частиною першою статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Частиною першою статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Позов у цій справі спрямований на знесення самочинного будівництва, здійсненого, на думку позивача, відповідачем у 2013-2014 роках як фізичною особою на придбаному за договором купівлі-продажу від 26 вересня 2012 року майданчику з твердим покриттям. При цьому суди встановили, 09 червня 2015 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець (серед видів діяльності - лісопильне та стругальне виробництво, виробництво меблів тощо). Крім того, 20 грудня 2017 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір суборенди, за умовами якого в суборенду підприємця ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,2615 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що на час звернення з цим позовом, об'єкт нерухомого майна, яке позивач вважає самочинним будівництвом, розташований на земельній ділянці на АДРЕСА_1, переданий в суборенду відповідачу як фізичній особі - підприємцю для здійснення підприємницької (виробничої) діяльності. Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши, що спір виник між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем з приводу знесення самочинного (на думку позивача) будівництва - нерухомого майна на земельній ділянці на АДРЕСА_1, яка орендована відповідачем як підприємцем і використовується для здійснення підприємницької діяльності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (стаття 400 ЦПК України). Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які заявник посилається як на підстави відкриття касаційного провадження. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" залишити без задоволення. Ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи і у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи. Відповідно до статті 18 ЦПК України обов'язковість судового РІШЕННЯ: не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Отже, визначальним при вирішені питання про правомірність реалізації особою свого права на оскарження судового рішення у справі, в якій ця особа не брала участі, є встановлення обставин порушення її прав та обов'язків оскаржуваним рішенням. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції від 17 листопада 2008 року як таке, що порушує її права, інтереси та обов'язки, ОСОБА_8 посилалася на те, що з 2001 року вона є власником квартири АДРЕСА_4, а земельна ділянка на АДРЕСА_1, є об'єктом спільного користування мешканців цього будинку і дозволу на зведення самочинної будівлі співвласники не надавали. Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_8, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 листопада 2008 року питання про права, інтереси та обов'язки ОСОБА_8 не вирішувались, вона не довела факту порушення її прав цим судовим рішенням, зокрема не довела, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 перебуває в спільному користуванні співвласників будинку, які не надавали згоди на зведення самочинної будівлі, не підтвердила свої доводи відповідними доказами і таких доказів апеляційний суд під час розгляду справи не здобув. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оскаржуваними судовим рішенням, направлені на переоцінку встановлених судом обставин справи, до того ж були предметом дослідження апеляційного суду, який належним чином надав відповіді на всі порушені питання. Відхиляє колегія суддів і доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив її право на участь у судовому засіданні, виходячи з такого. Учасники справи, в тому числі й ОСОБА_9, були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, зокрема ОСОБА_9 28 липня 2020 року під розписку було вручено судову повістку про виклик в судове засідання на 15 годину 00 хвилин 24 вересня 2020 року. Повістка не містить застережень щодо карантинних обмежень, однак містить застереження про те, що учасники судового процесу зобов'язані повідомити суд про причини неявки в судове засідання, що ні ОСОБА_9, ні її адвокатом зроблено не було. Посилання ж особи, яка подає касаційну скаргу, на нібито отриману її представником в канцелярії апеляційного суду інформацію про те, що судові засідання в цивільних справах не проводяться у зв'язку з карантинними заходами, не підтверджені належними та допустимими доказами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки, встановивши, що правовідносини у цій справі стосуються прав та обов'язків ОСОБА_1 та виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області, рішення суду першої інстанції, ухвалене у цій справі, не містить висновків щодо прав та обов'язків ОСОБА_8, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що при вирішення цього спору не вирішувалось питання про права, свободи, інтереси або обов'язки особи, яка подала апеляційну скаргу, а відтак - апеляційне провадження підлягало закриттю. Ухвала апеляційного суду є законною та обґрунтованою, не суперечить правовим висновкам Верховного Суду викладених у постановах, на які посилався заявник, прийнята з дотриманням вимог процесуального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Постановляючи ухвалу про закриття апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції діяв у межах своїх повноважень визначених процесуальним законом. Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те, що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове рішення, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 16 серпня 2021 року зазначено, що позивач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 4частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц, та не дослідили зібрані в справі докази, прийнявши рішення про права, свободи, інтереси осіб, що не були залучені до участі в справі. Позиція Верховного Суду У справі, що переглядається, постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року прийнята за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3, тобто особи, яка не брала участі в справі, але вважає, що судовим рішенням вирішено питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі №591/2353/18 (провадження №61-6800св20) зазначено, що "ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону та обставини справи уваги не звернув та не з'ясував, яким чином рішення суду першої інстанції вирішує права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, не врахував, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час у разі якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи, це є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового РІШЕННЯ: У справі, що переглядається, апеляційний суд у порушення положень статті 417 ЦПК України не врахував указівок, що містилися в постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року, якою справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, та не зробив висновків щодо того, чи вирішено оскарженим рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, і прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, тобто за результатами розгляду апеляційної скарги особи, яка не брала участі в справі, ухвалив судове рішення, не передбачене чинним процесуальним законодавством. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеногоу постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі №591/2353/18 (провадження №61-6800св20), колегія суддів уважає, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року втрачає законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №569/17119/19 провадження №61-9096св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Державне підприємство "Національні інформаційні системи", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року у складі Харечка С. П. та постанову Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі суддів: Гордійчук С. О., Боймистука С. В., Хилевича С. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства "Національні інформаційні системи" (далі - ДП "Національні інформаційні системи "), Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра") про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виключення запису про обтяження рухомого майна. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 31 серпня 2016 року він придбав та зареєстрував автомобіль марки RANGE ROVER V8, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1. У подальшому дізнався, що вказаний автомобіль обтяжений на підставі договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року. Обтяжувачем вказаного майна є ПАТ "КБ "Надра", боржником ОСОБА_3, запис про обтяження зареєстрований 24 липня 2013 року за №13811236 та продовжено його термін дії з 24 липня 2018 року по 25 червня 2023 року. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012 відмовлено у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" про стягнення заборгованості, предметом якої були відносини пов'язані з договором "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, який не було укладено, що і стало підставою для відмови в задоволені позовних вимог банку. Посилаючись на відсутність підстав для реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, оскільки відповідний договір у письмовій формі між банком та позичальником не укладався, а наявність такого обтяження порушує його права як власника на розпорядження майном, ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні автомобілем марки RANGE ROVER V8, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, шляхом вилучення запису про обтяження у вигляді застави рухомого майна від 24 липня 2013 року за №13811236 у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що автомобіль придбано позивачем у період дії обтяження, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що обтяжувач надавав свою згоду на відчуження заставного автомобіля, а тому обтяження зберігає силу для нового власника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У червні 2020 року ОСОБА_1, через свого представника ОСОБА_2, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточнень скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, як підстави виникнення застави рухомого майна, належного позивачу на праві власності, у матеріалах справи не має. А за відсутності укладеного між сторонами договору застави у письмовій формі, підстави для обтяження майна відсутні. Суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що такий договір недійсним не визнавався, тому є чинним, не врахувавши, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. При цьому, судами попередніх інстанцій не враховано, що обов'язок доказування факту укладення (існування) договору покладається на відповідача у разі заперечення такого факту позивачем, отже підстави для відмови в задоволенні позовних вимог були б аргументованими лише в разі надання відповідачем оригіналу договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, а за його відсутності суди дійшли помилкового висновку щодо відмови в задоволенні позову, не взявши до уваги встановленні рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 червня 2014 року та рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012 обставини про втрату оригіналу такого договору банком. Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що 07 жовтня 2008 року між ПАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_3 був укладений договір "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639, за умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредит у розмірі 49 995, 52 доларів США зі сплатою 14,5% річних на строк до 04 жовтня 2013 року, а ОСОБА_4 поручилася перед банком за виконання останнім обов'язків з повернення кредитних коштів, сплати процентів і неустойки. На підставі договору "Автопакет" від 07 жовтня 2008 року №07/10/2008/840-К/1639 ПАТ "КБ "Надра" зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна заставу належного ОСОБА_3 автомобіля RANGE ROVER V8, реєстраційний номер НОМЕР_2. Запис про обтяження зареєстрований 24 липня 2013 року за №13811236.25 червня 2018 року термін дії обтяження продовжено з 27 липня 2018 року по 25 червня 2023 року. 31 серпня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на спірний автомобіль марки RANGE ROVER V8, 2005 року, номер кузова НОМЕР_3, чорного кольору. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено у зв'язку із його недоведеністю, оскільки позивач не надав оригінал договору "Автопакет" від 07 жовтня 2008 року №07/10/2008/840-К/1639. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2013 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3, ОСОБА_4 в частині вимог до ДП "Інформаційний центр" про усунення перешкод у здійсненні права розпорядження транспортним засобом шляхом припинення застави та зобов'язання виключити відповідний запис з Державного реєстру обтяжень рухомого майна залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року. Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 593 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до статті 27 Закону України "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що становлять предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу й у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу. Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, визначає Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Згідно зі статтею 3 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", якщо іншого не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач дав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна. Згідно зі статтею 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" в разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. У разі передачі рухомого майна в забезпечення боржником, який не мав на це права, таке забезпечення є чинним, якщо в Державному реєстрі немає відомостей про попереднє обтяження відповідного рухомого майна. Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. За таких обставин реалізація (продаж) майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи. Установивши, що спірний транспортний засіб, який є предметом застави, був відчужений позивачу за наявності у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про його обтяження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки обтяження зберігає силу для нового власника. Аргументи касаційної скарги про ненадання банком договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року та відсутність такого договору у матеріалах справи, не свідчать про не укладення такого договору, також такий факт не встановлено рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 червня 2014 року та рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012, якими відмовлено у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" про стягнення заборгованості за кредитним договором за недоведеністю позовних вимог, крім того такі аргументи є аналогічними доводам апеляційної скарги позивача, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердились. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №344/12298/19 провадження №61-18310св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Ногін Володимир Володимирович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвент", третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвент" напостанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Матківського Р. Й., Василишин Л. В., Максюти І. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та заяви про забезпечення позову У липні 2019 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Ногіна В. В. (далі - державний реєстратор Узинської сільської ради Ногін В. В. ), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвент" (далі - ТОВ "ФК "Інвент"), третя особа - ОСОБА_2, про визнання дій державного реєстратора протиправними та скасування рішення про реєстрацію. Позов мотивований тим, що 25 квітня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Форум" (далі - АКБ "Форум "), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум "), нею та ОСОБА_2 було укладено кредитні договори на суму 50 000,00 дол. США кожен. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаними кредитними договорами цього ж дня між позивачем та АКБ "Форум" укладено договір іпотеки № б/н, за яким вона передала банку в іпотеку нерухоме майно, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Ця квартира належить їй на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2000 року. 21 лютого 2019 року державний реєстратор на підставі іпотечного договору від 25 квітня 2008 року зареєстрував право власності на іпотечне нерухоме майно за ТОВ "ФК "Інвент". Відповідний запис про право власності внесено до реєстру на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 лютого 2019 року (з відкриттям розділу), індексний номер: 45636148. Представник позивача зазначав, що квартира позивача не може бути примусово відчужена, оскільки нормами Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" встановлено загальну заборону примусового стягнення за рахунок такого майна без згоди власника (незалежно від суб'єкта, який здійснює стягнення), зокрема і звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Квартира є предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується нею як місце постійного проживання, а її загальна площа не перевищує 140 кв. м. Крім того, вказувала, що ТОВ "ФК "Інвент" не отримувало від неї відмови від укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачено пунктом 6.4 договору іпотеки, та не зверталося до неї з пропозицією укласти такий договір. На переконання представника позивача, реєстрація права власності за іпотекодержателем фактично була проведена з порушенням норм Закону України "Про іпотеку", Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", а також процедури передбаченої у договорі іпотеки, тому є незаконною. У липні 2019 року представник позивача подав заяву про забезпечення позову у цій справі. Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що ТОВ "ФК "Інвент" вчиняє протиправні дії щодо незаконного проникнення до спірної квартири. Так, 09 липня 2019 року близько 21 год 00 хв представник ТОВ "ФК "Інвент", із залученням працівників охоронної фірми, намагався незаконно проникнути до квартири в спосіб зламу замків вхідних дверей, грюканням у вхідні двері, погрозою застосування фізичної сили, багаторазовим натисканням кнопки дзвінка, попередньо заклеївши дверне вічко та об'єктив камери відеоспостереження. Лише після втручання працівників поліції ці дії вдалось припинити. Наступного дня такі дії представника ТОВ "ФК "Інвент" повторились, а наслідком їх вчинення було пошкодження майна, завдання моральних та психологічних страждань мешканцям квартири. За цим фактом відкрито кримінальне провадження. Представник позивача зазначав, що в провадженні Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області перебуває справа №344/10408/19 за позовом ТОВ "ФК "Інвент" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_5, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА _2, ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою. Не чекаючи рішення суду у вказаній справі, всупереч нормам законодавства, ТОВ "ФК "Інвент" вирішило протиправно заволодіти нерухомим майном. На переконання представника позивача, невжиття заходів забезпечення позову може унеможливити виконання рішення у цій справі, оскільки позовні вимоги стосуються скасування державної реєстрації права власності та повернення нерухомого майна до законного власника. Водночас забезпечення позову шляхом накладення арешту є найбільш ефективним способом забезпечення виконання рішення у майбутньому, оскільки дозволить зберегти предмет позову до вирішення справи по суті. З огляду на викладене представник ОСОБА_1 просив суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2019 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладання арешту на спірну квартиру відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що, враховуючи підстави та предмет позову, заявник не навела суду жодних обставин щодо обґрунтованого припущення про те, що невжиття таких заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Також заявник не обґрунтувала такий вид забезпечення позову як арешт та необхідність застосування саме такого виду забезпечення позову. Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2019 року скасовано. Заяву представника ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладання арешту на квартиру АДРЕСА_2 задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2, право власності на яку за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстровано державним реєстратором Узинської сільської ради Ногіним В. В. 21 лютого 2019 року, індексний номер 45636148, за ТОВ "ФК "Інвент". Апеляційний суд, задовольняючи заяву ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову, вказав, що відповідно до змісту позовної заяви предметом позову є спір щодо реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ "ФК "Інвент" на підставі застереження у договорі іпотеки. Позивач вимоги позову обґрунтовував тим, що державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію права власності та вніс запис про реєстрацію право власності з порушенням норм Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, виданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Подаючи заяву про забезпечення позову, представник заявника вказував, що невжиття заходів забезпечення позову, а саме арешту майна, може призвести до унеможливлення виконання рішення суду, оскільки є позовна вимога про оскарження реєстрації права власності та повернення нерухомого майна у власність законного власника, на майно якого зареєстровано право власності за ТОВ "ФК "Інвент" на підставі застереження у договорі іпотеки. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами існує реальний спір стосовно нерухомого майна, обраний спосіб забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно є співмірним із заявленими позовними вимогами, існує зв'язок між обраним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Крім того, на переконання апеляційного суду є підстави для висновку, що у разі невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно ймовірне його відчуження, що може утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення суду у цій справі, оскільки позивач пред'явив вимоги про оскарження реєстрації права власності та повернення нерухомого майна у власність законного власника. При цьому апеляційний суд вказав, що накладення арешту на спірну квартиру, право власності на яку 21 лютого 2019 року зареєстровано за ТОВ "ФК "Інвент" державним реєстратором Узинської сільської ради Ногіним В. В., не порушить право ТОВ "ФК "Інвент" на мирне володіння майном, оскільки забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно не позбавляє відповідача права власності на нерухоме майно, а тимчасово обмежує його право в частині розпорядження таким майном в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому рішення суду в разі задоволення позову. Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що спір між сторонами стосується житла позивача у цій справі, яке є для неї єдиним. Тому, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції помилково не врахував того, що спір між сторонами стосується нерухомого майна, а вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірне майно є виправданим, оскільки існує реальна загроза утруднення виконання можливого рішення суду в цій справі у разі задоволення позову. Аргументи учасників справи У жовтні 2019 року ТОВ "ФК "Інвент" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що: оскаржувана постанова апеляційного суду не містить жодного обґрунтування щодо необхідності застосування заходів забезпечення позову, порушує законні права ТОВ "ФК "Інвент" на вільне володіння та користування своєю власністю. суд не вказав жодних мотивів, із яких суддійшов висновку про обґрунтованість припущення щодо існування реальної загрози утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову; постанова апеляційного суду не містить жодних мотивів щодо підставності вимоги позивача про забезпечення позову; апеляційний суд не дотримався вимог щодо співмірності вжитого заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; позивач не пред'явила до ТОВ "ФК "Інвент" жодної позовної вимоги, між ОСОБА_1 і товариством немає спору щодо майна або майнових прав, тому невжиття таких заходів забезпечення як накладення арешту на майно ТОВ "ФК "Інвент" жодним чином не може ускладнити чи зробити неможливим виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог про визнання незаконним рішення державного реєстратора; апеляційний суд, внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, безпідставно не застосував зустрічне забезпечення, чим порушив частину третю статті 154 ЦПК України. У березні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу. Просила касаційну скаргу ТОВ "ФК "Інвент" залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Крім того, вказавла, що, на її думку, доводи касаційної скарги ТОВ "ФК "Інвент" є безпідставними та необґрунтованими. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року ТОВ "ФК "Інвент" поновлено строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Згідно з пунктом 2 частини першої та частиною третьою статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам". Отже, застосовуючи заходи забезпечення позову, суди повинні перевірити відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулася з такою заявою, позовним вимогам. У позовній заяві позивач заявляє вимоги про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Узинської сільської ради Ногіна В. В. від 21 лютого 2019 року, згідно з яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №45636148 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ТОВ "ФК "Інвент" на підставі іпотечного договору від 25 квітня 2008 року та договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки (іпотечними договорами) від 22 листопада 2018 року. Предметом позову у цій справі є законність рішення державного реєстратора Узинської сільської ради Ногіна В. В. щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1. На обґрунтування заяви про забезпечення позову ОСОБА_1 вказувала, що власником квартири АДРЕСА_1, є ТОВ "ФК "Інвент". Перехід права власності на належну позивачу квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав, які підлягають захисту у судовому порядку, а саме: реєстрація права власності на квартиру за ТОВ "ФК "Інвент" була здійснена державним реєстратором без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України "Про іпотеку"; право власності на квартиру було набуто ТОВ "ФК "Інвент" в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла, тобто всупереч нормам Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, виданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; державний реєстратор не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ТОВ "ФК "Інвент", оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно, зокрема пункту 6.4 договору іпотеки, тобто реєстраційні дії щодо спірного майна було вчинено з порушенням порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення заяви виходячи із загрози відчуження спірного нерухомого майна на користь третіх осіб, що надалі може призвести до неможливості відновлення порушеного права позивача у разі задоволення її позову у вказаній справі. Проте колегія суддів не може погодитися із таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки суд не здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з'ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінність заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував необхідність вжиття таких заходів, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. За таких обставин оскаржене судове рішення не може вважатися законним та обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. При поданні касаційної скарги ТОВ "ФК "Інвент" сплатило судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь ТОВ "ФК "Інвент" судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. Керуючись статтями 400, 413 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвент" задовольнити. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року скасувати. Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвент" судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 921,00 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Харківської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки за іпотечним договором №0709/05/1107-N від 29 березня 2017 року. Витребувано у ОСОБА_2 квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Адамовою Л. А. та зареєстрованого за реєстровим номером 1001. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що чинним законодавством передбачено, що іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки лише за умови дотримання процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відміннім від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25 грудня 2015 року (далі Порядок), до переліку документів, що подаються державному реєстратору для проведення державної реєстрації серед іншого віднесено копію письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателю та документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання такої письмової вимоги. Урахувавши відсутність у матеріалах справи допустимих доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 такої вимоги, та ураховуючи ненадання ТОВ "Ей Ті Фінанс" повного переліку документів, передбачених Порядком для проведення державної реєстрації права власності, суддійшов висновку про недотримання державним реєстратором вимог закону під час проведення реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ "Ей Ті Фінанс". Суд також зауважив, що реєстрація права власності за ТОВ "Ей Ті Фінанс" проведена до закінчення 30-денного терміну на погашення боргу від днявручення копії поштового відправлення Адвокатському бюро "Євгенія Терпелюка", та вказав на поширення заборони примусового стягнення на житло, передбаченої Законом України "Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" з огляду на відсутність доказів наявності у ОСОБА_1 іншого житла на праві власності або користування, аніж спірна квартира станом на 05 жовтня 2018 року Наведені обставини суд визнав достатніми підставами для задоволення вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Харківської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1. Задовольняючи позов в частині витребування спірного нерухомого майна з володіння останнього його набувача ОСОБА_2, суд урахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 14 лютого 2018 року у справі №127/8068/16-ц, зазначив, що передбачена в договорі іпотеки №07/09/05 - 11/07-N від 29 березня 2007 року, згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя) не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння. Оскільки належна позивачу квартира вибула поза її волею та набута у власність ТОВ "Ей Ті Фінанс" 05 жовтня 2018 року, а згодом продана за договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2018 року ОСОБА_2, до таких правовідносин підлягає застосуванню стаття 388 ЦК України. Постановою Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Ей Ті Фінанс" залишено без задоволення, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Відхиляючи, як необґрунтовані, доводи ТОВ "Ей Ті Фінанс" про дотримання процедури повідомлення позивача про погашення суми заборгованості та намір звернення стягнення на майно, суд апеляційної інстанції зазначив, що направлені на адресу позивачки повідомлення від 16 серпня 2018 року, від 20 серпня 2018 року та від 03 вересня 2018 року були повернуті за закінченням терміну зберігання, а отже не були нею отримані, а отримання такого повідомлення 05 вересня 2018 року її представником не є належним врученням ОСОБА_1 вимоги про погашення боргу та про намір кредитора звернути стягнення на предмет іпотеки. Крім того, направлені іпотекодавцю вимоги не містили інформації про вартість іпотечного майна, за якою відбуватиметься зарахування вимог. Зважаючи на встановлені судом обставини використання квартири, переданої в іпотеку за іпотечним договором №07/09/05 - 11/07-N від 29 березня 2007 року, як місця постійного проживання позивача, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про поширення на спірні правовідносини норм Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Узагальнені доводи касаційної скарги та позицій інших учасників справи У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року касаційну скаргу залишено без руху. Надано заявнику строк до 04 грудня 2020 року для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження та сплати судового збору. У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла уточнена касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс", в якій заявник просив скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема на не врахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц та від 25 вересня 2019 року у справі №320/357/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Іншою підставою для відкриття касаційного провадження заявник зазначив пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки, на його думку, існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована тим, що: 1)суд апеляційної інстанції, ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц, дійшов хибного висновку про порушення відповідачем процедури надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання, що є підставою для скасування реєстрації права власності на предмет іпотеки. У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц серед іншого, сформовано висновок про порушенням умов договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з фактичним неотримання іпотекодавцем письмової вимоги про звернення стягнення на майно, відсутністю інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог. Заявник вважає, що існують підстави для відступу від зазначеного висновку Великої Палати Верховного Суду, оскільки предметом розгляду у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, був юрисдикційний спір, а не спір по суті вирішення позовних вимог; 2)суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц щодо дотримання порядку письмового повідомлення особи; та висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, щодо необхідності захисту інтересів банку, як добросовісного іпотекодержателя; 3) судом не враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25 вересня 2019 у справі №320/357/16-ц, про те, що не додержання іпотекодержателем вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" щодо неповідомлення іпотекодержателя про намір укласти договір продажу предмета іпотеки та відчуження такого майна за заниженою ціною є підставою відповідальності іпотекодержателя у вигляді відшкодування завданих збитків, а не підставою для визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, що свідчить про обрання позивачем неефективного способу захисту порушених, на його думку, прав та інтересів; 4) застосовуючи норми Закону України "Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", апеляційний суд, не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18, в якому зазначено, що не може бути примусово стягнута квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання. Однак, у порушення вимог статей 80, 81 ЦПК України, суди не дослідили чи позивач використовував спірну квартиру, як місце постійного проживання, а позивач у свою чергу не довів цього належними та допустимими доказами, і не спростував тверджень відповідача про те, що спірна квартира здавалася в оренду третім особам, на підтвердження чого відповідач надав договір оренди спірної квартири, достовірність якого позивачка також не спростувала; 5) не правильно застосовано правовий висновок Верховного Суду щодо витребування майна особою, яка є власником майна, зокрема заявник посилається на пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, де вказано про ефективний спосіб захисту прав саме особи, яка є власником майна. Однак, ОСОБА_1 не є власником майна, а тому її звернення з позовом на підставі статті 388 ЦК України є необґрунтованим. У січні 2021 року до касаційного суду надійшли додаткові пояснення ТОВ "Ей Ті Фінанс", які суд не приймає до розгляду, оскільки вони фактично за своїм змістом є доповненням підстав касаційного оскарження, які подані заявником поза межами строку на касаційне оскарження, визначеного статтею 398 ЦПК України. У лютому 2021 року до суду касаційної інстанції від представника ОСОБА_1 - Терпелюка Є. В. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив поновити строк на його подання, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги позивач отримав 22 січня 2021 року, а оскільки 23 та 24 січня 2021 року були вихідними днями, він не мав можливості підготувати відзив у строк до 25 січня 2021 року, визначений в ухвалі Верховного Суду. Наведені відповідачем обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим продовжити строк для подання відзиву на касаційну скаргу ТОВ "Ей Ті Фінанс" та приєднати його до матеріалів справи. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи, доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів та незгоди з правомірними висновками судів. Заперечуючи проти необхідності застосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14, від 25 вересня 2019 року у справі №320/357/16-ц, посилався на те, що обставини справи, встановлені судами у справі №449/1154/14 та №320/357/16-ц, не є релевантними до обставин, які встановлені судами у справі, що переглядається. Зазначив про відсутність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі №306/2053/16-ц, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, оскільки вказане питання вже розглядалося Великою Палатою Верховного Суду. У пункті 30 постанови від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі №306/2053/16-ц. Щодо способу захисту порушеного права позивача, зазначає, що належним способом захисту порушеного права іпотекодавця внаслідок недодержання вимог закону щодо порядку проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки буде не притягнення до відповідальності у вигляді відшкодування збитків, а саме визнання незаконною та скасування державної реєстрації, а з огляду на подальше відчуження спірного майна ОСОБА_2 - витребування майна від такого набувача, що відповідає приписам статті 388 ЦК України. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК Українита витребувано матеріали справи. Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 15 лютого 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 29 березня 2007 року між ОСОБА_4 (в подальшому прізвище змінено на ОСОБА_1) та ВАТ "Кредитпромбанк" укладено кредитний договір №0709/05/07- N, відповідно до умов якого ВАТ "Кредитпромбанк" відкрило ОСОБА_1 невідновлювану мультивалютну кредитну лінію в іноземній валюті в межах загальної суми 59 213,00 доларів США на придбання квартири АДРЕСА_1, на строк не пізніше 10 березня 2027 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 29 березня 2007 року, між ОСОБА_5 та ВАТ "Кредитпромбанк" укладено договір поруки. Також на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ "Кредитпромбанк" 29 березня 2007 року укладено іпотечний договір №0709/05/11/07-N, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Адамовою Л. А. за реєстровим №2674, згідно з яким іпотекодавець передала в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.26 червня 2013 року між ВАТ "Кредитпромбанк" та АТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. за №1441, відповідно до якого право вимоги за вищевказаними договором кредиту, іпотечним договором перейшло від ПАТ "Кредитпромбанк" до АТ "Дельта банк". 1 травня 2018 року відбулися відкриті торги (аукціон) з продажу права вимоги за кредитним договором №0709/05/07-N, укладеним 29 березня 2007 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1, переможцем яких визначено ТОВ "Ей Ті Фінанс". За результатами проведених відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронного аукціону № UA-ЕА-2018-03-20-000375-а від 11 травня 2018 року, 11 червня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Ей Ті Фінанс" укладено договори: купівлі-продажу майнових прав №618/К, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта Банк" передало у власність, а ТОВ "Ей Ті Фінанс" прийняло у власність майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому; відступлення права вимоги за іпотечним договором від 29 березня 2007 року №07/09/05/11/07-N; відступлення права вимоги за договором поруки. 11 червня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 11 червня 2018 року №618/К та протоколу електронного аукціону № UA-ЕА-2018-03-20-000375-а від 11 травня 2018 року укладено договір відступлення права вимоги за договором поруки, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта Банк" передало ТОВ "Ей Ті Фінанс" право вимоги за договором поруки №0709/05/П1/07-N від 29 березня 2007 року. У зв'язку з порушенням ОСОБА_1 строків повернення платежів на виконання основного зобов'язання, у неї виникла заборгованістьза кредитним договором №0709/05/07-N від 29 березня 2007 року, що станом на 11 червня 2018 року становила 431 216 99 грн. 16 серпня 2018 року, 20 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 Т. В. ТОВ "Ей Ті Фінанс" направляло ОСОБА_1 повідомлення за змістом якого, товариство, визначивши суму боргу за договором кредиту в сумі 431 216,99 грн, вимагало у тридцятиденний строк сплатити заборгованість. Вказані повідомлення містили застереження, що у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку ТОВ "Ей Ті Фінанс" має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтями 37, 38 Закону України "Про іпотеку". Вказані повідомлення направлялися ОСОБА_1 на адресу, що вказана в іпотечному договорі, а саме: АДРЕСА_2 та були повернуті за зворотною адресою за закінченням встановленого терміну зберігання. Рішенням державного реєстратора Харківської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Садківської сільської ради Харківської області Супруна В. В. від 05 жовтня 2018 року, індексний номер 43419912, право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано за ТОВ "Ей Ті Фінанс". 19 жовтня 2018 року між ТОВ "Ей Ті Фінанс" та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ТОВ "Ей Ті Фінанс" продало та передало у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 купив та прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойда Г. М. за реєстровим №1473. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ТОВ "Ей Ті Фінанс" підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку "). Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку"). За змістом підпункту 4.1. пункту 4 іпотечного договору за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентів, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними із зверненням стягнення на майно, витратами, пов'язаними з утриманням та збереженням майна, витратами на страхування майна, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору. Підпунктом 4.2. пункту 4 іпотечного договору сторони узгодили, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов цього договору. Підпунктом 4.3. пункту 4 іпотечного договору визначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України "Про іпотеку". Ціна продажу майна за згодою сторін складає 340 875,00 грн. Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. У випадку, коли виконання пункту 4.3. цього договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Щодо набуття іпотекодержателем права звернути стягнення на предмет іпотеки Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270. При цьому належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності належного надіслання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку", іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. Саме такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19). Згідно з підпунктом 4.3. пункту 4 іпотечного договору в редакції додаткового договору від 27 липня 2007 року до іпотечного договору від 29 березня 2007 року, при настанні випадків, передбачений пунктом 4.2. договору, іпотекодержатель за 30 календарних днів повідомляє іпотекодавця про задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і якщо протягом цього строку зобов'язання, забезпечені іпотекою, не будуть виконані, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погоджених з ним, від свого імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя. Перебіг тридцятиденного строку починається з наступного дня, після календарної дати відправлення іпотекодержателем повідомлення про свій намір укласти договір купівлі-продажу майна, за місцезнаходженням іпотекодавця, зазначеним у цьому договорі. У останньому розділі іпотечного договору "Підписи сторін", адресою місця проживання іпотекодавця зазначено: кв. АДРЕСА_2. Аналогічні відомості про адресу місця проживання іпотекодавця ОСОБА_1 зазначено у кредитному договорі. Судами встановлено, що 16 серпня 2018 року, 20 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 року ТОВ "Ей Ті Фінанс" направляло ОСОБА_1 на адресу її місця проживання, зазначену в кредитному договорі та договорі іпотеки: кв. АДРЕСА_2, вимогу про усунення порушень основного зобов'язання, сплату заборгованості за користування кредитними коштами, а також попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Однак вказані поштові відправлення були повернуті за зворотною адресою за закінченням встановленого терміну зберігання. 05 вересня 2018 року аналогічна вимога була отримана ОСОБА_3 - представником ОСОБА_1. Посилаючись на те, що направлені на адресу ОСОБА_1 повідомлення від 16 серпня 2018 року, від 20 серпня 2018 року та від 03 вересня 2018 року повернулися без фактичного вручення адресату, а отримання повідомлення представником іпотекодавця, не може вважатися повідомленням самого іпотекодавця, суди попередніх інстанцій з урахуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19) дійшли висновку, що ТОВ "Ей Ті Фінанс" не дотрималося процедури належного надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що застосовуючи правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду слід оцінювати не лише подібність правовідносин, але і аналізувати конкретні обставини справи, з урахуванням яких був сформований такий висновок. Хоча відносини у справі, що переглядається та у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19) є подібними, однак фактичні обставини відрізняються. У справі, що переглядається суди не надали оцінки діям сторін з урахуванням конкретних умов іпотечного договору. Зокрема належно не дослідили, чи не отримання позивачем вимоги про виконання основного зобов'язання та попередження про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки, було наслідком дій відповідача, який не дотримався положень договору та норм закону, чи наслідком недобросовісної поведінки самого іпотекодавця/позивача у справі, який мав отримати таку вимогу, але не отримав її внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У цьому контексті судам належало перевірити причини неотримання іпотекодавцем направлених йому повідомлень, зокрема того, що позивач не проживала у спірному житловому приміщенні, і не повідомила кредитора про зміну свого місця проживання, а отже суди дійшли передчасного висновку про недотримання ТОВ "Ей Ті Фінанс", процедури надсиланнявимоги про усунення порушення основного зобов'язання, Щодо застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон №1304-VII) На час вирішення справи судам попередніх інстанцій був чинним Закон України від 07 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", підпунктом 1 пункту 1 якого визначено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

Пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. При вирішенні питання про застосування до правовідносин щодо звернення стягнення на предмет іпотеки зазначеного вище Закону, судам належить встановити, чи використовується житлове приміщення, як місце постійного проживання іпотекодавця. Відповідно до частин першої-другої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У запереченнях на позов, ТОВ "Ей Ті Фінанс" стверджувало, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на спірні правовідносини, оскільки квартира АДРЕСА_1 не використовується ОСОБА_1 як місце її постійного проживання, а передана в користування третім особам на підставі договору оренди, який відповідач долучив до відзиву на позовну заяву. Аналогічні аргументи ТОВ "Ей Ті Фінанс" наводило і в апеляційній скарзі на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 липня 2019 року, натомість суди в порушення норм процесуального права зазначених аргументів заявника не перевірили, не надали оцінки долученому ним договору оренди спірного житлового приміщення, обмежившись посиланням на відсутність у матеріалах справи доказів належності на праві власності іпотекодавцю іншого житла. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України). Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не дослідив в повній мірі з урахуванням умов іпотечного договору дотримання ТОВ "Ей Ті Фінанс" процедури направлення вимог іпотекодавцю про виконання основного зобов'язання та попередження про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки, та чи використовується ОСОБА_1 спірне житлове майно як місця постійного її проживання, а отже дійшли передчасного висновку про порушення відповідачем вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", як на підставу для визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "Ей Ті Фінанс" на об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: квартира АДРЕСА_1, та витребування спірного майна у ОСОБА_2. Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо судом першої, та апеляційної інстанцій не досліджено доказів та не надано їм своєї оцінки, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги щодо не урахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №344/3627/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі №449/1154/14 є безпідставними, з огляду на те, що такі висновки зроблені за інших встановлених судами фактичних обставин справи. Посилання заявника на не урахування судами попередніх інстанцій при вирішені спору правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 25 вересня 2019 у справі №320/357/16-ц про те, що не додержання іпотекодержателем вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" щодо неповідомлення іпотекодержателя про намір укласти договір продажу предмета іпотеки та відчуження такого майна за заниженою ціною є підставою відповідальності іпотекодержателя у вигляді відшкодування завданих збитків, а не підставою для визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, є необгрунтованими, оскільки встановлені у вказаній справі та у справі, що переглядається правовідносини не є подібними. Зокрема у справі №320/357/16-ц спір стосувався усунення перешкод користуванні майном шляхом виселення. Щодо аргументів заявника про невірно обраний позивачем спосіб захисту - витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, з посиланням на висновок викладений у пункті 57 постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, Верховний Суд вважає їх неспроможними з огляду на таке. У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) зазначено, що "застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу порушеного, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинення цими діями наслідкам". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20), викладено правовий висновок про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається іпотечне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Підписавши іпотечне застреження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. До прийняття Закону №1304-VII право іпотекоджержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що іпотечна квартира яка використовувалася позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком, а отже у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ "КБ Приватбанк". Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. До відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору застосовується віндикація. З огляду на позицію позивачки про те, що ТОВ "Ей Ті Фінанс" набуло право власності на належну їй квартиру поза її волею, а в подальшому відчужило її на користь ОСОБА_2, обраний нею спосіб захисту відповідає змісту порушеного права. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарг. Розподіл судових витрат За змістом підпункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Верховний Суд ураховує тривалість розгляду справи, однак оскільки в силу визначених статтею 400 ЦПК України повноважень, касаційний суд не праві здійснювати оцінку доказів, що унеможливлює ухвалення остаточного судового рішення по суті вирішення спору, постанова Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який має повноваження на усунення зазначених процесуальних недоліків. Щодо вирішення питання про розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблений висновок, що: "У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Отже розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу судом за результатами розгляду спору по суті. Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Ті Фінанс" задовольнити частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року Державне підприємство "Науково-дослідний інститут мікроприладів" НТК "Інститут монокристалів" Національної академії наук України (далі - ДП Інститут мікроприладів НАН України) звернулося до суду з позовом, в якому, уточнивши свої позовні вимоги, просило витребувати з володіння відповідача нежитлове приміщення (в літері А9) першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м, та нежитлове приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні (в літері А9), загальною площею 542,9 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві; визнати право власності держави Україна в особі Національної академії наук України (далі - НАН України) на нежитлове приміщення (в літері А9) першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м та нежитлове приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні (в літері А 9), загальною площею 542,9 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві; визнати недійсним договір купівлі-продажу виробничих приміщень - група приміщень 2/11 (в літері А9) загальною площею 3 386,8 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 1-3 у місті Києві, укладений 10 лютого 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "АТА" (далі - ТОВ "АТА") та відповідачем. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ДП Інститут мікроприладів НАН України посилалося на те, що з його володіння, поза його волею вибули нежилі приміщення, розташовані в адміністративно-лабораторному корпусі за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві, а саме, нежитлове приміщення №2/11 (літ. А9) загальною площею 3 386,8 кв. м. Під час передання цілісного майнового комплексу позивача у володіння НАН України, площа адміністративно-лабораторного комплексу становила 9 518,4 кв. м та була значно більшою, ніж та, право власності на яку оформлене державою в особі НАН України у 2013 році - 6 178,4 кв. м. Зменшення зареєстрованої площі адміністративно-лабораторного комплексу відбулося внаслідок виготовлення на замовлення інституту 23 березня 2011 року технічного паспорте на громадський (виробничий) будинок АДРЕСА_1 (інвентаризаційна справа №14051), у якому зазначена загальна площа вказаного об'єкта 6 178,4 кв. м. У подальшому з'ясовано, що правовстановлюючі документи на групи приміщень №1 та №2 адміністративно-лабораторного комплексу вже були оформлені ТОВ "АТА". Так, 16 грудня 2004 року між Відкритим акціонерним товариством "Квазар" (далі - ВАТ "Квазар ") і ТОВ "АТА" було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні в літері А9, загальною площею 542,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2.10 серпня 2007 року між ВАТ "Квазар" і ТОВ "АТА" був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, яким відчужено нежилі приміщення в літері А9 першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м за цією адресою. ВАТ "Квазар" не мало права відчужувати ці приміщення, оскільки вони не увійшли до його статутного капіталу в процесі роздержавлення і були закріплені за позивачем. У подальшому спірні приміщення, а саме виробничі приміщення №2/11 (в літері А9) загальною площею 3 386,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 ТОВ "АТА" незаконно відчужило на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. У зв'язку з цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Подільський районний суд міста Києва рішенням від 19 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки позивач не довів обставини, які обумовлюють фіктивність укладеного правочину, а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 лютого 2017 року, укладеного між ТОВ "АТА" і відповідачем, задоволенню не підлягають. Також суд виходив з того, що НАН України є юридичною особою і має весь необхідний обсяг цивільної правоздатності та дієздатності самостійно звернутися до суду за захистом свого права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Київський апеляційний суд постановою від 06 квітня 2021 року рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання ТОВ "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції з посиланням на те, що товариством у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У травні 2021 року ТОВ "АТА" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року скасувати в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та в цій частині ухвалити нове рішення, яким стягнути з позивача на свою користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 36 000,00 грн. Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц та постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі №240/6150/18, від 08 квітня 2021 року у справі №161/20630/18, від 21 квітня 2021 року у справі №488/1363/17, від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15, від 09 вересня 2020 року у справі №570/2984/13-ц. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Крім того, зазначено, що ДП Інститут мікроприладів НАН України звернулося до суду з позовною заявою 06 квітня 2017 року. Письмові заперечення ТОВ "АТА" по суті спору були подані 29 серпня 2017 року. Тобто на момент звернення з позовною заявою та подання ТОВ "АТА" відповідних заперечень діяв ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, яким не визначався обов'язок третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору подати до суду разом з першою заявою по суті спору попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, в тому числі в суді апеляційної інстанції. ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, не містить норми, що надавала б можливість учаснику справи, який звернувся з першою заявою по суті спору до 15 грудня 2017 року, подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат в будь-якій іншій заяві впродовж розгляду справи за чинним процесуальним законом. Таким чином, неподання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат разом з першою заявою по суті спору не позбавляє права подати до суду докази на підтвердження розміру понесених витрат в порядку, передбаченому частиною 8 статті 141 ЦПК України. ТОВ "АТА" до закінчення судових дебатів у справі подало до суду апеляційної інстанції клопотання про відшкодування судових витрат з відповідними доказами. Тобто ТОВ "АТА" дотримало норм частини восьмої статті 141 ЦПК України. Водночас відмовляючи в задоволенні зазначеного клопотання суд апеляційної інстанції хоч і дослідив докази, надані третьою собою на підтвердження понесених судових витрат, однак, порушивши норми процесуального права, безпідставно відмовив у здійсненні такого розподілу. Також помилковим є посилання апеляційного суду на висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18, оскільки суд, відмовляючи у відшкодуванні судових витрат, виходив з інших фактичних обставин справи (судовий спір у якій виник вже після набрання чинності новою редакцією ЦПК України 15 грудня 2017 року), та в ній не міститься правового висновку щодо застосування статті 134 ЦПК України (в редакції після 15 грудня 2017 року) до правовідносин, що виникли до набрання нею чинності. У вересні 2021 року НАН України подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначила, що апеляційний суд правомірно відмовив ТОВ "АТА" у вирішенні питання про розподіл судових витрат, оскільки третя особа мала можливість при розгляді справи в суді першої інстанції подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона очікувала понести у зв'язку з розглядом справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 02 липня 2021 року справа №758/4929/17 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відмовляючи в задоволенні заяви представника ТОВ "АТА" про розподіл витрат, понесених на професійну правничу допомогу, апеляційний суд встановив такі обставини. 09 березня 2021 року представник третьої особи - ТОВ "АТА" - адвокат Романюк Х. П. подала клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи. До клопотання було додано договір про надання правничої допомоги від 04 травня 2018 року №04/05, протокол №1 погодження договірної ціни до цього договору про надання правничої допомоги, платіжне доручення від 03 березня 2021 року №2783 на суму 36 000,00 грн, акт №1 приймання наданих юридичних послуг згідно з протоколом №1. Також апеляційний суд встановив, що ТОВ "АТА" у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду. Зазначеним вимогам оскаржувана постанова відповідає не повною мірою. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 59 Конституції України визначено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Відповідно до статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Частинами першою, другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з частиною дванадцятою статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. З огляду на підпункт в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Таким чином, ЦПК України передбачає, що питання про розподіл судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу може бути вирішене судами в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду справи по суті (в рішенні суду першої інстанції та постановах/ухвалах судів апеляційної інстанцій за наслідками його перегляду). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Як встановив апеляційний суд, 09 березня 2021 року представник третьої особи - ТОВ "АТА" - адвокат Романюк Х. П. подала клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи. Тобто зазначена заява подана до закінчення розгляду справи в апеляційному суді. Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні клопотання ТОВ "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції посилався на те, що зазначене товариство у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. Такий висновок апеляційного суду є передчасним з огляду на таке. Із матеріалів справи відомо, що ДП Інститут мікроприладів НАН України звернулося до суду з позовною заявою 06 квітня 2017 року. Заперечення по суті спору ТОВ "АТА" подало 29 серпня 2017 року. Тобто на момент звернення з позовною заявою та подання ТОВ "АТА" відповідних заперечень діяв ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, яким не визначався обов'язок третьої без самостійних вимог щодо предмета спору подати до суду разом з першою заявою по суті спору попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, в тому числі в суді апеляційної інстанції. Необґрунтованим є і посилання апеляційного суду на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2019 у справі №904/4494/18. Так, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що згідно з частиною другою статті 124 ГПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відмову у відшкодуванні судових витрат на тій підставі, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв'язку з розглядом справи, на підставі розсуду суду за оцінкою обставин конкретної справи. Водночас диспозиція частини другої статті 124 ГПК України не є імперативною, тобто передбачає право суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі не подання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат. Наведена норма процесуального закону надає суду право у разі невиконання стороною обов'язку подати попередній розрахунок судових витрат відмовити у їх відшкодуванні, за винятком суми сплаченого стороною судового збору. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі №927/201/20. Частина друга статті 134 ЦПК України за аналогією з частиною другою статті 124 ГПК України вказує лише на право, а не на обов'язок суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат. Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, а саме подання позову та заперечень ТОВ "АТА" по суті спору в період дії ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року, який не передбачав обов'язку для третьої особи подавати суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, яку вона очікує понести у зв'язку з розглядом справи, подання клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи до закінчення розгляду справи в апеляційному суді, доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без дотримання норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц (провадження №14-280цс18) зазначила, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Водночас суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТА" задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в частині вирішення клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу скасувати, справу в частині вирішення цих вимог передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №752/4033/16-ц провадження №61-13656св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 вересня 2019 року у складі судді: Колдіної О. О., та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Нежури В. А., Сержанюка А. С., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про витребування квартири. Позов мотивований тим, що 21 липня 2015 року, пошкодивши вхідні замки, в квартиру АДРЕСА_1 вселились невідомі особи, пояснюючи правомірність своїх дій витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого, 02 червня 2015 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав ОСОБА_2 на спірну квартиру на підставі дублікату договору іпотеки №315 від 01 лютого 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки. ОСОБА_2 30 березня 2016 року відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 31 березня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрованим в реєстрі за №2026. ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив витребувати з чужого незаконного володіння квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент розгляду даної справи незаконність дій державного реєстратора в частині прийняття рішення про здійснення реєстрації права власності на кв. АДРЕСА_1 не встановлена, а дане рішення не скасовано. Крім того, при зверненні до суду позивач посилається на незаконність звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є спірна квартира, іпотекодержателем, оскільки він не отримував будь-якого іпотечного повідомлення про наявність заборгованості та необхідність її погашення. Зазначені обставини спростовуються письмовими доказами у справі, а саме: довідкою, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П., про вчинену нотаріальну дію та видачу свідоцтва, про передачу 19 березня 2015 року заяви ОСОБА_2 ТОВ "Полібудсервіс Плюс", яка містила вимогу про повернення суми боргу, довідкою, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П., про вчинену нотаріальну дію та видачу свідоцтва про передачу 19 березня 2015 року заяви ОСОБА_2 ОСОБА_1, яка містила вимогу про повернення суми боргу та можливе звернення стягнення на предмет іпотеки. З боку позивача суду не надано доказів, що кв. АДРЕСА_1 вибула з володіння позивача незаконно, а відповідачі не у визначений законом спосіб заволоділи нею. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, порушень норм матеріального і процесуального законодавства при розгляді справи не допустив. Правильним є висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 суду не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували той факт, що існували обставини, встановлені статті 387, 388 ЦК України, які є підставами для витребування майна, а також те, що квартира АДРЕСА_1 вибула з його володіння незаконно, а відповідачі заволоділи нею з порушенням вимог закону. Аргументи учасників справи У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що в липні 2019 року, ОСОБА_1 подав позовну заяву до Голосіївського районного суду м. Києва, на державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., про скасування рішення державного реєстратора Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 червня 2015 року №21726293 та зобов'язання вчинити дії. Того ж дня Голосіївським районним судом м. Києва було відкрито провадження по справі №752/13926/19. Оскільки в цивільному позові до реєстратора ОСОБА_1 були висунуті ті самі позовні вимоги, шо були і в адміністративному позові, тому позивач подав клопотання, в якому я просив суд зупинити провадження у справі №752/4033/16-ц, але суд першої інстанції не розглянув зазначене клопотання. Зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду, щодо застосування статті 251 ЦПК України, а саме, чи повинен суд першої інстанції зупинити розгляд справи (до розгляду справи по суті), за клопотанням учасника справи, якщо підстави (які виникли за рішенням адміністративного судочинства) за якими було відкрито дане провадження скасовані рішенням суду вищої інстанції, у зв'язку з неправильним визначенням судами (адміністративного судочинства), предметної юрисдикції та відкрите провадження з тих самих підстав та до того ж самого відповідача в іншому суді цивільної юрисдикції, до набрання законної сили судового рішенням в іншій справі. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 11 січня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Фактичні обставини Суди встановили, що 01 лютого 2008 року між ТОВ "Полібудсервіс Плюс", як позичальником, та АБ "Таврика" укладено договір про надання відновлювальної відкличної кредитної лінії №11-08-КЛ, за умовами якого, банк відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію з лімітом в сумі 1 300 000 грн, строком з 01 лютого 2008 року по 29 січня 2010 року включно, зі сплатою 19% річних. Згідно пункту 5.1 Договору кредитної лінії - забезпеченням своєчасного повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливої неустойки є, зокрема, іпотека на квартиру АДРЕСА_1, яка належить позивачу на праві власності. Між АБ "Таврика", як іпотекодержателем, та ОСОБА_1, як іпотекодавцем, 01 лютого 2008 року укладено договір іпотеки, за умовами якого, для забезпечення повного і своєчасного виконання ТОВ "Полібудсервіс Плюс" боргових зобов'язань за Договором кредитної лінії, позивач надав Акціонерному Банку "Таврика" в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. За договором про відступлення права вимоги №10/260215, укладеному 26 лютого 2015 року між АТ "Банк "Таврика", як первісним кредитором, та ТОВ "Кредекс Фінанс", як новим кредитором, право вимоги за Договором кредитної лінії, первісним кредитором у повному обсязі відступлено новому кредитору - ТОВ "Кредекс Фінанс", яке, у свою чергу, за Договором про відступлення права вимоги №26/02/15, укладеному 26 лютого 2015 року між ТОВ "Кредекс Фінанс", як первісним кредитором, та ОСОБА_2, як новим кредитором, право вимоги за Договором кредитної лінії, первісним кредитором у повному обсязі відступлено новому кредитору - ОСОБА_2. Між АТ "Банк "Таврика", як первісним іпотекодержателем, та ТОВ "Кредекс Фінанс", як новим іпотекодержателем, 18 березня 2015 року укладено Договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до умов якого, АТ "Банк "Таврика" відступило право вимоги за Договором іпотеки ТОВ "Кредекс Фінанс", яке, у свою чергу, за Договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладеним 18 березня 2015 року між ТОВ "Кредекс Фінанс", як первісним іпотекодержателем, та ОСОБА_2, як новим іпотекодержателем, відступило ОСОБА_2 право вимоги за Договором іпотеки. За заявою ОСОБА_2, реєстраційний номер: 11556050 від 26 травня 2015 року, Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ніловою А. О., прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 21726293 від 02 червня 2015 року на квартиру АДРЕСА_1 та за ним зареєстровано право власності на вказану квартиру. 31 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником спірної квартири є ОСОБА_3. Не погоджуючись з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21726293 від 02 червня 2015 року, яке прийняте державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ніловою А. О., ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом про його скасування. За наслідками розгляду вказаного позову, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2016 року, ОСОБА_1 відмовлено у його задоволенні. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року зазначене рішення державного реєстратора було скасовано. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року, постанова Київського апеляційного адміністративного суду міста Києва від 14 квітня 2016 року скасована, а провадження у справі закрито. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом. Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: суди не врахували, що ОСОБА_2 не є належним відповідачем; Тому в задоволенні позовних вимог до нього слід відмовити із цієї підстави, і в частині позовних вимог до ОСОБА_2 судові рішення належить змінити в мотивувальній частині; встановивши, що відсутні підстави для задоволення віндикаційного позову, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не розглянув клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі. Аналіз матеріалів справи свідчить, що зазначене клопотання було розглянуте в судовому засіданні 04 вересня 2019 року та в його задоволенні відмовлено, оскільки відсутня об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи (т. 2., а. с. 94-95), а касаційна скарга не містить підтвердження існування об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20), колегія суддів вважає, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржені рішення в частині позовних вимог відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в цій частині цієї постанови; в іншій частині залишити без змін. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №181/257/19 провадження №61-19430св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Межівська селищна об'єднана територіальна громада Межівського району Дніпропетровської області, особа, що подала апеляційну та касаційну скарги, - заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року у складі судді Юр'єва О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Межівської селищної об'єднаної територіальної громади про встановлення факту належності особі запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай). На обґрунтування заявлених вимог зазначив, що в період з весни 1993 року по осінь 1997 року він перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Спочатку він працював на посаді помічника механізатора в тракторній бригаді №1 вказаного сільськогосподарського товариства. Потім за рішенням правління товариства його було направлено від підприємства на підвищення кваліфікації в Межівському сільськогосподарському професійно-технічному училищі №76 за спеціальністю механізатора, після закінчення якого він повернувся до сільськогосподарського товариства та ще деякий час перебував з ним у трудових відносинах до кінця осені 1997 року. З членів сільськогосподарського товариства його не виключали, заяву про вихід з його членів він також особисто не подавав. Відповідно до чинного законодавства акціонерне товариство "Колос" Межівського району отримало у колективну власність землі сільськогосподарського призначення, що підтверджується державним актом на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014 виданому 22 лютого 1996 року на ім'я Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка, яке є правонаступником колгоспу імені Калініна Межівського району Дніпропетровської області. На момент отримання вищенаведеного акту він був членом вказаного підприємства. У 1997 році він припинив трудові відносини з цим сільськогосподарським підприємством. Як він дізнався пізніше з довідки №1606 від 31.07.2012 Держгеокадастру у Межівському районі, він як ОСОБА_1 був внесений до списку громадян - членів КСП або товариства під №238. Даний список додається до державного акту на право колективної власності на землю серія ДП Мж №014, виданого 22 лютого 1996 року Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області. Позивач вважає, що при складенні вищенаведеного списку-додатку було помилково визначено його дані по-батькові як "ОСОБА_2", адже в членах акціонерного товариства "Колос" інші особи під прізвищем "ОСОБА_3" не перебували. З урахуванням уточнених позовних вимог просив суд встановити факт належності йому запису під порядковим номером 238 у списку - додатку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014, виданому 22 лютого 1996 року на користь Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області, відповідно до якого таке право належить ОСОБА_1; визнати за ОСОБА_1, право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром - 6,91 гектари в умовних кадастрових гектарах із не витребуваних земель сільськогосподарського призначення Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Межівської селищної об'єднаної територіальної громади про встановлення факту належності особі запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай) задоволено. Встановлено факт належності ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, запису під порядковим номером 238, на ім'я "ОСОБА_1", в списку - додатку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014, виданому 22 лютого 1996 року на користь Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос", в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром - 6,91 гектари в умовних кадастрових гектарах із невитребуваних земель сільськогосподарського призначення Межівського району Дніпропетровської області. Додатковим рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 3 097,02 грн. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай) й це право є непорушним та підлягає захисту. При цьому, суд першої інстанції вказав про те, що таке право підлягає захисту без обмеження строком позовної давності. Не погодившись із вказаним рішенням, заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (обєднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (обєднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області залишено без задоволення, рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 23 грудня 2020 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у вказаній цивільній справі. В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове про відмову у позові. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 03 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що з весни 1993 року по осінь 1997 року позивач ОСОБА_1 перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Згідно відомостей, наданих Межівською районною радою, про стаж роботи (вихододні) на ім'я "ОСОБА_4" (по батькові не зазначено), згідно з документами (книги обліку розрахунків по оплаті праці) архівного фонду "Колективне сільськогосподарське підприємство "Колос" с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області вбачається, що останній працював у КСП "Колос". Інших відомостей про трудову діяльність не виявлено. Із довідки №1606 від 31 липня 2012 року, виданої відділом Держкомзему у Межівському районі, вбачається що громадянин ОСОБА_1 внесений до списку громадян - членів КСП, сільськогосподарського кооперативу або товариства під порядковим номером 238. Даний список додається до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж №014 виданий аграрно-виробничому акціонерному товаристві "Колос" с. Преображенка, Межівського району, Дніпропетровської області 22 лютого 1996 року. Згідно показів свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, допитаних у суді першої інстанції під присягою, останні були членами КСП "Колос" та підтвердили, що позивач ОСОБА_1 працював разом з ними та також перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Пояснили, що іншого ОСОБА_1 в КСП "Колос" не було. Із відповіді державного реєстратора Попової Н. В. №90 від 25 липня 2012 року вбачається, що КСП "Колос" реорганізовано в Товариство з обмеженою відповідальністю "Надія". ТОВ "Надія" є правонаступником КСП "Колос". Товариство з обмеженою відповідальністю "Надія" ліквідовано 24 червня 2009 року за судовим рішенням щодо визнання особи банкрутом. Також встановлено, що відповідно до довідки №526 від 17 серпня 2012 року, виданої виконкомом Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, ОСОБА_1 на території Преображенської сільської ради земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та земельного паю у власності не має. З матеріалів справи вбачається, що 23 серпня 2012 року ОСОБА_1 звертався до Межівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - відділ Держземагенства у Межівському районі, про визнання права на земельну частку (пай). 27 лютого 2014 року стороною позивача подана суду заяву про залишення позову без розгляду. Ухвалою Межівського районного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2014 року позовну заяву ОСОБА_1 до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - відділ Держземагенства у Межівському районі про визнання права на земельну частку (пай) - залишено без задоволення. 19 березня 2019 року Межівською селищною радою було подано до Межівського районного суду Дніпропетровської області заяву про застосування строку позовної давності до заявлених вимог позивача. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Рішення судів першої та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про зобов'язання провести реєстрацію спадкового майна та видати свідоцтво на спадкове майно в касаційному порядку не оскаржуються, а тому у вказаній частині вимог не є предметом касаційного перегляду. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною дев'ятою статті 5 Земельного кодексу України (тут і далі у редакції від 22 червня 1993 року) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Згідно з вимогами частини першої статті 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України та зазначеного Указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта. Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом колективного сільськогосподарського підприємства на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 6 листа Верховного Суду України від 29 жовтня 2008 року №19-3767/0/8-08, при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) судам необхідно перевіряти наявність підстав, передбачених Указом Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям", відповідно до пункту 2 якого право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), сільськогосподарського кооперативу (далі - СК), сільськогосподарського акціонерного товариства (далі - САТ), у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються його членами відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При цьому слід мати на увазі, що трудова книжка свідчить не про членство в КСП, СК чи САТ, а про наявність трудових відносин з ними. Судами попередніх інстанцій встановлено, що право ОСОБА_1 на земельну ділянку (пай) виникло з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай). Верховний Суд погоджується з даним висновком судів, оскільки вони відповідають приписам матеріального закону, діючого на час виникнення спірних правовідносин, а встановлені судами обставини у повній мірі підтверджуються матеріалами справи. Разом із цим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. 19 березня 2019 року Межівською селищною радою було подано до Межівського районного суду Дніпропетровської області заяву про застосування строку позовної давності до заявлених вимог позивача. Також на застосуванні строку позовної давності наполягав прокурор в апеляційній та касаційній скаргах. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом. Згідно зі статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Згідно з вимогами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються і статтями 78 і 79 цього Кодексу. Відповідно до статті 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року в справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року в справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Судами вірно враховано те, що відповідно до встановлених ними обставин справи та вимог закону позивач набув право на земельну частку (пай) з дня видачі сільськогосподарському підприємству державного акта на землю, в додатку до якого він значиться під №238. З цього часу вказане право позивача не оспорювалось та припинено не було. Таким чином, оскільки право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акту про право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), це право є непорушним, строк на його реалізацію законодавством не встановлено, а відтак воно підлягає захисту без обмеження строком позовної давності. Посилання у касаційній скарзі на звернення ОСОБА_1 23 серпня 2012 року до Межівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання права на земельну частку (пай) є безпідставним, оскільки сам по собі факт такого звернення не свідчить про порушення (оспорювання, припинення) прав позивача на земельну частку (пай), а відтак - і про початок перебігу позовної давності. При цьому слід ураховувати, що вказаний позов не було розглянуто, оскільки суд залишив його без розгляду за відповідною заявою саме сторони позивача. При таких обставинах доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на їх законність не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №352/1824/16-ц провадження №61-7356св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: за первісним позовом позивач - ОСОБА_1, відповідачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_2, Угринівська сільська рада, за зустрічним позовом позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, Угринівська сільська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2018 року у складі судді Хоминець М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Матківського Р. Й., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2), Угринівської сільської ради про визнання правочину недійсним. Позов обгрунтований тим, що його мати ОСОБА_3 була власником земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,1686 га, розташованої на території Угринівської сільської ради, що підтверджується актом на право приватної власності на землю, виданого 29 липня 2003 року Угринівською сільською радою, серія П-ІФ №030548. Після її смерті, у квітні 2014 року, він звернувся до Тисменицької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. На його замовлення виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). 03 листопада 2016 року рішенням державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру у Тисменицькому районі йому відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру з тих підстав, що належна ОСОБА_3 земельна ділянка перетинається із земельною ділянкою, належною ОСОБА_2. Площа накладення земельних ділянок становить 13,3419%. Згідно з договором купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, укладеного між Угринівською сільською радою та ОСОБА_2, останній набув земельну ділянку площею 0,0847 га у власність, для розміщення пункту із технічного обслуговування автомобілів. При продажі земельної ділянки, виготовленні технічної документації та державного акта відповідач не провів зведення меж суміжних ділянок по координатах, внаслідок чого має місце накладення земельних ділянок, належних ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Угринівська сільська рада помилково відчужила відповідачу частину землі, яка була у власності ОСОБА_3 з 2003 року та на яку видано державний акт. Просив визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 0,0847 га від 26 січня 2009 року серії ВМВ №792551, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, укладений між Угринівською сільською радою та ОСОБА_2; визнати недійсним державний акт серії ЯИ №898618 на право власності на земельну ділянку площею 0,0847 га на АДРЕСА_1, скасувати його державну реєстрацію та кадастровий номер (т. 1, а. с. 5-7). Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, накладено заборону на відчуження спірної земельної ділянки площею 0,0847 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, розташованої на АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2 (т. 1, а. с.62). У березні 2017 року ФОП ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Угринівської сільської ради про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта на право приватної власності на землю. Зустрічний позов обгрунтований тим, що на підставі державного акта від 30 грудня 2009 року, серія ЯИ №898618, на право власності на земельну ділянку він є власником земельної ділянки площею 0,0847 га несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_1 для розміщення пункту технічного обслуговування автомобілів, на підставі договору купівлі-продажу від 26 січня 2009 року. До придбання ним у власність ця земельна ділянка в установленому порядку була передана та перебувала в його користуванні на підставі рішення сільської ради та правовстановлюючих документів. Він протягом чотирнадцяти років є належним та добросовісним користувачем та власником цієї земельної ділянки з побудованим на ній об'єктом нерухомості. За життя ОСОБА_3 не зазначала про порушення прав на займану ним земельну ділянку чи її частину, оскільки ніколи нею не користувалась. З долучених позивачем копій державного акта на землю та рішення ради від 10 грудня 1993 року очевидна невідповідність площі, розміщення та цільового призначення земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки з копії рішення Угринівської сільської ради вбачається, що ОСОБА_3 надано земельну ділянку лише для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, площею 0,13 га. В рішенні немає інформації про надання земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради, на яку через десять років виданий держаний акт, датований 29 липня 2003 року. Із відповіді державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру вбачається, що має місце недостовірність відомостей в пояснювальній записці, акті передачі межових знаків на зберігання 03 лютого 2016 року, оскільки вони не могли бути передані померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3. Також відсутній підпис суміжного землевласника ОСОБА_2, адреса земельної ділянки не відповідає вимогам для присвоєння номера будинку, координати земельної ділянки в електронному документі не відповідають координатам земельної ділянки в документації із землеустрою. У зв'язку з цим державним кадастровим реєстратором рекомендовано привести документацію із землеустрою у відповідність до норм чинного законодавства. Просив визнати недійсним рішення Угринівської сільської ради без номера від 10 грудня 1993 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві АДРЕСА_2 та державний акт на право приватної власності на землю від 29 липня 2003 року про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки, площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради для ведення особистого селянського господарства. В позові ОСОБА_1 відмовити. Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2017 року зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1. Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 04 квітня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача за первісним позовом ОСОБА_4 про закриття провадження за зустрічним позовом ФОП ОСОБА_2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тисменицького районного суду від 14 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, відмовлено у первісному позові ОСОБА_1. Зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт серії П-ІФ №030548 на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, виданого ОСОБА_3 29 липня 2003 року. Відмовлено у зустрічному позові ОСОБА_2 в частині визнання недійсним рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 640,00 грн судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_2 з 2005 року був належним користувачем земельної ділянки, а з 2009 року є власником земельної ділянки площею 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, для розміщення пункту із технічного обслуговування автомобілів, яка розташована на АДРЕСА_1. Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не довів належними і допустимими доказами недійсність договору купівлі - продажу земельної ділянки, а також порушення цим правочином та виданим на його підставі державним актом його права на отримання у спадщину земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства. Щодо зустрічного позову, то суд встановив, що Угринівська сільська рада не приймала рішення від 10 грудня 1993 року про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у приватну власністьземельної ділянки, площею 0,1686 га для ведення особистого підсобного господарства, тому дійшов висновку про недійсність державного акта від 29 липня 2003 року. Цим державним актом, на підставі якого ОСОБА_1 оформлює спадщину на земельну ділянку, порушуються права ОСОБА_2 з огляду на те, що зазначена у державному акті та виготовленій на його підставі технічній документації земельна ділянка під час внесення відомостей про її межі до Державного земельного кадастру на 13,3419% накладається на земельну ділянку позивача, площа накладення становить 0,0225 га. Вимогу за зустрічним позовом про визнання недійсним рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2 суд визнав необґрунтованою, оскільки це рішення не стосується приватизації земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, площею 0,1686 га. Суд встановив відсутність рішення сільської ради про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у власність спірної земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними у рішенні суду першої інстанції, зазначивши, що справу розглянуто в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, у зв'язку із чим суддійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог закону, а тому підстав для його скасування чи зміни немає. Суд апеляційної інстанції зазначив, що враховуючи відсутність правової підстави набуття у власність земельної ділянки площею 0, 1686 га не можна вважати, що ОСОБА_3 набула право на неї раніше, ніж відповідач, саме на частину земельної ділянки, яка у наступному була передана ОСОБА_2. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення першої та апеляційної інстанцій, просив їх скасувати, задовольнити первісний позов, у зустрічному позові відмовити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди неповно з'ясували ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Станом на 2003 рік строк добросовісного і належного користування ОСОБА_3 земельною ділянкою площею 0, 1686 га в урочищі "Біля Берестки" становив 32 роки, що підтверджується довідкою Угринівської сільської ради від 23 травня 2017 року №1069, відповіддю Угринівської сільської ради від 29 травня 2017 року, отриманої на адвокатський запит, відповіддями архівного відділу Тисменицької районної державної адміністрації від 09 червня 2017 року №95/01-17, від 23 травня 2017 року №94/01-17, трудовою книжкою колгоспниці ОСОБА_5, відповіддю державного підприємства "Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" від 10 грудня 1993 року. Неправомірність передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки підтверджується ситуаційною схемою земельною ділянки за 2004 рік, яка виготовлялася для проекту землеустрою при передачі ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду. Згідно з відповіддю Угринівської сільської ради від 07 червня 2017 року №106, отриманої на адвокатський запит, договір оренди земельної ділянки площею 0, 0847 га, укладеного з ОСОБА_2, відсутній. Рішення Угринівської сільської ради від 26 червня 2008 року, на яке посилається ОСОБА_2 на обгрунтування своїх вимог, стосується права власності на житловий будинок, яким не є пункт технічного обслуговування автомобілів. З наданих ОСОБА_2 копій документів випливає, що висновок Державної землевпорядної експертизи обласного управління земельних ресурсів Держкомзему України виданий 19 січня 2004 року, проте матеріали ( №2064) для розгляду і висновку надійшли 30 грудня 2004 року, що є неможливим. З урахуванням правовідносин, які виникли між сторонами, суд першої інстанції безпідставно відмовив у залученні до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держгеокадастру у Тисменицькому районі Івано-Франківської області. Незважаючи на неодноразові клопотання, суд не забезпечив участь у справі представника Угринівської сільської ради, а також не з'ясував її позиції, оскільки спір стосується безпосередньо її діяльності. Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у долученні доказу на підтвердження передачі у приватну власність іншої земельної ділянки саме за рішенням Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року, який підтверджує, що в 1993 році в с. Угринів проводилася масова приватизація. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у витребуванні інвентаризаційної справи і абрису нерухомого майна - пункту технічного обслуговування автомобілів за адресою АДРЕСА_1, що належить ФОП ОСОБА_2. Задовольнивши зустрічний позов в частині, суд першої інстанції взяв до уваги недопустимий доказ - архівну копію протоколу сесії сільської ради від 12 липня 1994 року, оскільки відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України копії документів є недопустимими доказами, в порушення вимог статті 43 ЦПК України отримані не учасником справи, а адвокатом С. Жичицькою, повноваження якої як представника в матеріалах справи відсутні. Позбавивши родину позивача права власності на земельну ділянку, яка є засобом існування, використовувалась для вирощування сільськогосподарської продукції, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольнивши зустрічний позов, не зазначив, яке цивільне право ОСОБА_2 порушено ОСОБА_1. Ні суд, ні позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не обгрунтували, яким чином акт індивідуальної дії порушує його право Суд задовольнив зустрічний позов про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта без надання ОСОБА_2 рішення органу місцевого самоврядування. Суди не звернули уваги, що при продажу земельної ділянки ФОП ОСОБА_2 не було проведено зведення меж суміжних ділянок по координатах, внаслідок чого має місце накладення земельних ділянок. Угринівська сільська рада помилково відчужила частину земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_3 з 2003 року. Помилки, що призводять до недійсності правочину стосуються правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта. Розмір та конфігурація земельної ділянки на момент укладення угоди не відповідали дійсності. При оформленні права власності на земельну ділянку порушені вимоги статті 198 ЗК України, не проведено комплекс робіт, виконуваних для визначення меж земельної ділянки, які включають погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Суди не звернули уваги, що згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно до присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власника (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Відповідно до пункту 10 статті 28-1 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим Законом, є дійсними. Аргументи інших учасників справи У травні 2019 року ФОП ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, просив залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Зазначив про обгрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій. ОСОБА_1 не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду та зводяться до переліку доказів, які не є належними і допустимими, що підтверджують надання в установленому порядку ОСОБА_3 спірної земельної ділянки. Суд встановив, що земельна ділянка у власність ОСОБА_3 в установленому порядку не передавалася, тому доводи касаційної скарги про позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку є необ'єктивними. Порушення його цивільного права полягає в тому, що ОСОБА_1 оспорює його право власності на земельну ділянку, вважаючи, що вона накладається на належну ОСОБА_3 земельну ділянку згідно з державним актом на право власності від 29 липня 2003 року. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу. У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що мати позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 користувались суміжними земельними ділянками на території Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області. Після смерті ОСОБА_3, у квітні 2014 року, позивач у передбаченому законом порядку прийняв спадщину. Відповідно до державного акта від 29 липня 2003 року, серія ІІ-ІФ №030548, на право приватної власності на землю, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю, серія ІФ №13-37-2/1234, виданого Угринівською сільською радою на підставі рішення Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради (т. 1, а. с. 8). Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року Угринівська сільська рада Тисменицького району продала приватному підприємцю ОСОБА_2 земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1, розміром 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 11-12, 154-155). Відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 30 грудня 2009 року, серія ЯИ №898618, виданого Угринівською сільською радою, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, серія ВМВ №792551, №792552, реєстраційний №187, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0847 га, що розташована на АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 9 - 10). Під час оформлення спадщини на земельну ділянку після смерті спадкодавця ОСОБА_3, на замовлення ОСОБА_1 у 2016 році виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Рішенням державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру в Тисменицькому районі від 03 листопада 2016 року відмовлено у внесенні відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру, оскільки координати земельної ділянки в електронному документі не відповідають координатам земельної ділянки в документації із землеустрою, а саме має місце перетин цієї земельної ділянки із земельною ділянкою з кадастровим номером 2625886801:02:010:0063, яка належить ОСОБА_6; площа перетину земельних ділянок становить 13,3419% (т.1, а. с.15-17). Відповідно до рішення Угринівської сільської ради від 26 серпня 2003 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на вибір земельної ділянки та збір матеріалів попереднього погодження і складання проєкту відведення земельної ділянки, площею 0,0847 га із земель запасу Угринівської сільської ради для влаштування станції технічного обслуговування, що прилягають до території ГБК-16 (т. 1, а. с. 90). Рішенням ІХ сесії IV скликання Угринівської сільської ради від 29 квітня 2004 року затверджено матеріали попереднього погодження підприємцю ОСОБА_2 та надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки площею 0,0847 га для станції технічного обслуговування автомобілів в районі ГКБ №16 (т. 1, а. с. 91). Згідно з проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0847 га підприємцю ОСОБА_2 для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів, виготовленого у 2004 році (т. 1, а. с. 93 - 139) земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту біля ГБК №16, межує з північно-західної сторони із земельною ділянкою ОСОБА_3. Проєкт погоджено необхідними дозвільними службами, земельна ділянка відведена в натурі, її межі погоджені із суміжними землекористувачами та землевласниками, у тому числі і з ОСОБА_3, що підтверджено її підписом із зазначенням паспортних даних на плані земельної ділянки (т. 1, а. с.111). Рішенням XVI сесії IV скликання Угринівської сільської ради від 26 травня 2005 року "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки", затверджено проєкт відведення земельної ділянки площею 0,0847 га підприємцю ОСОБА_2 для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів Тисменицького району Івано-Франківської області в районі ГБК №16 та вирішено укласти з ним договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на п'ятнадцять років з правом подальшого викупу (т. 1, а. с. 92). 27 травня 2005 року Угринівська сільська рада уклала договір оренди землі із підприємцем ОСОБА_2, згідно з яким останній прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для влаштування пункту обслуговування автомобілів, яка знаходиться у с. Угринів в районі ГБК №16. Договір оренди укладено на п'ятнадцять років. Зазначено, що після закінчення строку дії договору орендар має переважне право його поновлення на новий строк (т. 1, а. с.140-142). Рішенням Угринівської сільської ради від 13 квітня 2007 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на проектно-пошукові роботи з будівництва пункту технічного обслуговування автомобілів в районі ГБК-16 у с. Угринів Тисменицького району (т.1, а. с.143). Згідно з рішенням Угринівської сільської ради від 27 грудня 2007 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на будівництво пункту технічного обслуговування автомобілів на орендованій земельній ділянці в районі ГБК "Довга Нива" у с. Угринів. Зобов'язано до початку робіт виготовити і погодити у встановленому порядку проектно-кошторисну документацію на будівництво (т. 1, а. с.144). Відповідно до акта Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта №308, затвердженого 26 травня 2008 року, пред'явлений державній приймальній комісії пункт технічного обслуговування автомобілів у с. Угринів на вул. Л. Українки прийнято в експлуатацію (т. 1, а. с.146 - 152). Рішенням Угринівської сільської ради від 26 червня 2008 року прийнято в експлуатацію новозбудований пункт технічного обслуговування автомобілів у АДРЕСА_1, визнано право власності на цей об'єкт за приватним підприємцем ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 145). Згідно з довідкою Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації право власності на пункт технічного обслуговування автомобілів у АДРЕСА_1 зареєстровано 28 липня 2008 року (т. 1, а. с. 153). Рішенням Угринівської сільської ради від 29 листопада 2008 року "Про продаж земельної ділянки" затверджено звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки площею 0,0847 га, відведену для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів підприємцю ОСОБА_2; затверджено ціну продажу в розмірі 34 372,00 грн та вирішено продати зазначену земельну ділянку у власність ОСОБА_2. Доручено сільському голові від імені сільської ради укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки (т. 1, а. с. 89). Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Тисменицького нотаріального округу Угорчак Н. М., орган місцевого самоврядування Угринівська сільська рада продала приватному підприємцю ОСОБА_2 земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063. Земельна ділянка надана для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 154-155). ОСОБА_2 під час виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 0,0847 га для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів, погодив межі земельної ділянки із суміжними землекористувачами та власниками суміжних земельних ділянок, у тому числі і з померлою ОСОБА_3, з часу відведення земельної ділянки до оформлення на неї права власності зміни відсутні. Крім того, ОСОБА_3 з часу відведення відповідачу ОСОБА_2 суміжної земельної ділянки і до смерті (ІНФОРМАЦІЯ_1) не оспорювала право ОСОБА_2 на земельну ділянку і її межі. Згідно з наданої архівним відділом Тисменицької районної державної адміністрації інформації від 27 лютого 2017 року за №30/01-11 протокол сесії Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року відсутній, а в рішеннях прізвище ОСОБА_1 не виявлено (т. 1, а. с. 78, 83). Відповідно до копії протоколу Угринівської сільської ради першої сесії І скликання від 12 липня 1994 року головою сільської ради обраний ОСОБА_8, який приступив до виконання обов'язків з 12 липня 1994 року (т. 1, а. с. 79-82). Згідно з копіями рішень сільської ради, наданих архівним відділом Тисменицької районної державної адміністрації 17 березня 2017 року, у рішеннях 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року "Про розгляд заяв громадян про приватизацію земельних ділянок в садівничому товаристві "Чорнобіль" та "Про розгляд заяв громадян", які підписані головою сільської ради Левицькою Г. А., прізвище ОСОБА_3 у списку громадян, яким вирішено передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки, відсутнє (т. 1, а. с. 83, 84 - 88). Відповідно до ксерокопії протоколу №3 загальних зборів колгоспу "Україна" від 20 квітня 1990 року доручено голові комісії при наявності незасіяної землі виділити землю під город ОСОБА_3, яка просила виділити земельну ділянку в урочищі "Біля Берестки" (т. 1, а. с.188 - 195). Згідно із наданою 17 квітня 2018 року державним підприємством "Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" копії рішення 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 10 грудня 1993 року встановлено, що ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2 та земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства (площу та місце не зазначено). Рішення підписано сільським головою ОСОБА_8. Водночас немає інформації про те, що це копія рішення і на підставі якого оригіналу вона видана (т. 2, а. с. 47 - 48). Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у квітні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Спір у цій справі виник між спадкоємцем особи, якій на праві власності належить земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданого 29 липня 2003 року, та особою, яка набула право власності на земельну ділянку для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року. Спір виник з приводу знаходження в межах однієї земельної ділянки, на яку спадкоємець бажає оформити право власності в порядку спадкування, частини іншої земельної ділянки, належної особі, яка набула земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу. Площа земельних ділянок співпадає на 13, 3410%. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального прав, Верховний Суд зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам частин першої-третьої статті 263 ЦПК України, з огляду на таке. Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Щодо зустрічного позову Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з частинами першою, третьою статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистомсвоїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести, що її права дійсно порушені та особу, яка їх порушила. Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц, провадження №14-208цс18, зазначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11, провадження №14-525цс18 зазначила, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Визнавши недійсним державний акт, серія П-ІФ №030548, на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради, виданий ОСОБА_3 29 липня 2003 року, суди виходили з того, що Угринівська сільська рада не приймала рішення від 10 грудня 1993 року про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1686 га для ведення особистого підсобного господарства. Отже, відсутня правова підстава для набуття матір'ю ОСОБА_1 права власності на суміжну земельну ділянку площею 0, 1686 га для ведення особистого селянського господарства та отримання нею державного акта від 29 липня 2003 року. Оцінюючи доводи касаційної скарги та висновки судів, Верховний Суд вважає, що без належного з'ясування обставин справи та оцінки доказів такі висновки є передчасними, що призвело до позбавлення права ОСОБА_1 отримати у власність земельну ділянку в порядку спадкування. Відповідно до частин першої, третьої статті 6 ЗК України чинного на час ухвалення рішення 1993 року (далі - ЗК України в редакції 1993 року) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства. Передача земельних ділянок у власність громадян здійснюється місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безоплатно. Згідно зі статтею 17 ЗК України в редакції 1993 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяви про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні РІШЕННЯ: Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється (стаття 22 ЗК України, в редакції 1993 року). Згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно до присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власника (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Відповідно до пункту 10 статті 28-1 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим Законом, є дійсними. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що норми ЗК України (у редакції на час виникнення правовідносин) встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку та прийняттям органом місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки рішення про передачу такої земельної ділянки у власність, а позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав суду доказів про прийняття рішення сільською радою про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею не менше 0,1686 га. Крім того, кадастровий номер земельній ділянці, зазначений у оспорюваному державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_3, за її життя не був присвоєний, межі земельної ділянки, на яку відповідач за первісним позовом набув права власності, нею не оспорювалися. Суд апеляційної інстанції виходив із встановлених обставин судом першої інстанції. Суд першої інстанції взяв до уваги довідку архівного відділу Тисменицької районної державної адміністрації від 27 лютого 2017 року №30/01-11 про неможливість надання копії рішення Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки протокол сесії в архівному відділі відсутній, а у наявних на зберіганні в архіві рішеннях сільської ради від 10 грудня 1993 року прізвища ОСОБА_3 не виявлено. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що рішенням 16 сесії 21 скликання від 10 грудня 1993 року розглядалися заяви громадян про приватизацію земельних ділянок в садівничому товаристві "Чорнобіль" (Т. 1, а. с. 84 - 86), а спірна земельна ділянка площею 0, 1686 га надавалася ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в урочищі "Біля Берестки". Тому висновок судів про відсутність прізвища ОСОБА_3 у рішенні Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року є необгрунтованим. У матеріалах справи є копія рішення 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року (т. 2, а. с.48), згідно з яким надано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві АДРЕСА_2. Суд встановив, що цим рішенням ОСОБА_3 не надано у власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства. У матеріалах справи є технічна документація по земельно-кадастровій інвентаризації та виготовлення документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3, яка знаходиться в с. Угринів Тисменицького району Івано-Франківської області, датована 2002 роком, тобто виготовлена за життя ОСОБА_3 (Т. 1, а. с. 18 - 22, 219 - 223). Наявний акт про встановлення меж ділянки в натурі на імя ОСОБА_3 (Т.1, а. с. 223). Згідно з державним актом на право на земельну ділянку від 13 жовтня 2008 року ОСОБА_3 на підставі рішення ІХ сесії V скликання Угринівської сільської ради від 13 квітня 2007 року є власником земельної ділянки площею 0,1580 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 219). Суд апеляційної інстанції не з'ясував, згідно з яким рішенням ради, а саме від 10 грудня 1993 року чи від 13 квітня 2007 року ОСОБА_3 надана земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, щодо якої конкретно земельної ділянки розроблялася технічна документація у 2002 році. Згідно з довідкою Виконавчого комітету Угринівською сільською радою Тисменицького району Івано-Франківської області від 23 травня 2017 року №1069 земельна ділянка площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради була в користуванні ОСОБА_3 з 1971 року (Т.1, а. с. 185). Згідно з довідкою Угринівської сільської ради від 29 травня 2017 року №98 ОСОБА_3 користувалася земельною ділянкою площею 0, 1686 га для ведення особистого селянського господарства в урочищі "Біля Берестки" з 1970 року (Т. 1, а. с. 186). У матеріалах справи є копія рішення від 02 березня 1993 року "Про приватизацію садиб", отримана на запит адвоката Т. Войцеховської, згідно з яким вирішено приступити до приватизації земельних ділянок, що є в користуванні громадян з 15 березня 1993 року Пунктом 4 цього рішенні вирішено передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства громадянам села (списки додаються) (Т. 1, а. с. 198). Проте відповідні списки у матеріалах справи відсутні. Суди не перевірили списки осіб, які додавались до рішення та яким передавались земельні ділянки. Верховний Суд зазначає, що державний акт на право власності на землю згідно із законодавством в редакції на час виникнення правовідносин видавався на підставі рішення, зокрема, органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі такого акта безпосередньо залежить від законності відповідного рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого цей акт видано. Скасування документів на землю, які були законними в момент видачі, Європейський суд з прав людини вважає втручанням у право власності у формі позбавлення майна (див. : справа "Кривенький проти України", рішення від 16 травня 2017 року). Із матеріалів справи випливає, що представник сільської ради у судових засіданнях участі не брав, письмові пояснення щодо позовних вимог не надав. Така позиція сільської ради дає підстави стверджувати, що сільська рада не спростувала, що відповідне рішення не приймалося. З урахуванням підстав первісного та зустрічного позовів суд має з'ясувати, чи приймалося рішення радою про надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого господарства, на якій правовій підставі у ОСОБА_3 виникло право власності на спірну земельну ділянку, якою вона тривалий час користувалася. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки усім доказам у сукупності, не з'ясував, чи приймала сільська рада відповідне рішення, чи надавалася земельна ділянка ОСОБА_3 відповідно до протоколу від 20 квітня 1990 року №3 загальних зборів колгоспників колгоспу "Україна", яке саме рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року стало підставою для видання державного акта ОСОБА_3 (т.1, а. с. 188 - 195). не надав оцінки обставині, чи може особа бути позбавлена права власності на земельну ділянку за умови прийняття відповідного рішення радою, але його відсутності в архіві. Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції з урахуванням проценту накладення суміжних земельних ділянок не з'ясував, в якій частині чи в цілому оспорюваним державним актом на землю порушуються права ОСОБА_2, враховуючи, що оспорюваний ним державний акт ОСОБА_3 виданий до набуття ним права власності на земельну ділянку. Без з'ясування зазначених обставин, задоволення зустрічного позову спрямоване на позбавлення права власності ОСОБА_1 на землю. Щодо первісного позову Відповідно до частин першої, третьої статті 127 ЗК України (у редакції станом на 2009 рік) органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною другою статті 128 ЗК України (у редакції станом на 2009 рік) громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки. До заяви (клопотання) додаються: а) документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою (у разі його наявності), та документи, що посвідчують право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), розташоване на цій земельній ділянці; б) копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина - копія документа, що посвідчує особу; в) свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі продажу земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності. Орган державної влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає заяву (клопотання) і приймає рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (якщо такий проект відсутній) та/або про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки чи про відмову в продажу із зазначенням обґрунтованих причин відмови. Згідно з матеріалами справи відповідно до проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2 у 2004 року присутня експлікація земельних угідь Угринівської сільської ради, що надавалась в оренду, загальна площа 0,0847 га, в тому числі сільськогосподарських угідь 0,0154 га, що підтверджується погодженням відведення в оренду земельної ділянки Державним комітетом України по земельних ресурсах (т. 1, а. с. 102, 108). Водночас згідно з технічною документацією із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності приватному підприємцю ОСОБА_2 за 2009 рік розшифровка земельних угідь, загальна площа 0,0847 га, під будівлями 0,0285 га, під проїздами, проходами, площадками 0,0562 га у матеріалах справи відсутня інформація про зміну цільового призначення частини земельної ділянки 0,0154 га, яка надавалась в оренду. Суди не надали оцінки врахуванню приватних інтересів при здійсненні землеустрою відповідно до Закону України "Про землеустрій", не з'ясували, чи під час оформлення технічної документації у 2009 році проведено зведення меж суміжних ділянок по координатах, не з'ясували внаслідок чого відбулося накладення земельних ділянок. Суд не з'ясував, чи при купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_2 матеріали землевпорядного проектування відповідали статті 50 Закону України "Про землеустрій", статті 79-1 Земельного кодексу України та статті 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру (зведений план суміжних землекористувань, кадастрові плани усіх земельних ділянок, що утворюються в результаті поділу сформованої ділянки (після виділення з неї проектної ділянки). Висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_3 за життя не оспорювала право відповідача на користування земельною ділянкою з моменту набуття її в оренду, погодила межі земельної ділянки і доказів про те, що вони на час укладення договору купівлі-продажу змінилися ОСОБА_1 не надав є передчасним, оскільки суд апеляційної інстанції не з'ясував усі обставини справи з урахуванням доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції обгрунтовано вказав, що відповідно до статті 223 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Суд виходив з того, що відсутні докази належного відведення в натурі земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,1686 га, якою користувалась ОСОБА_3, то є сумнівним користування нею земельною ділянкою у вказаному розмірі. У пункті 3.12. Інструкції про встановлення (відновлення) межземельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 18 травня 2010 року N 376, передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Водночас суддійшов суперечливого висновку, що не бере до уваги акт встановлення меж земельної ділянки в натурі, який міститься у технічній документації по земельно-кадастровій інвентаризації та виготовленню документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3 за 2002 рік (т. 1, а. с. 223), оскільки ця технічна документація виготовлялась для державного акта, що визнається судом недійсним. Крім того, у судовому засіданні свідок ОСОБА_9, яка була землевпорядником Угринівської сільської ради пояснила, що вона не була особисто присутньою при встановленні в натурі меж земельної ділянки ОСОБА_3, лише підписала цей акт та решту документів, що ставить під сумнів сам факт встановлення в натурі меж спірної земельної ділянки. Проте суд не взяв до уваги, що акт підписаний й іншими особами, зокрема сільським головою ОСОБА_8, а для визнання недійсним державного акта необхідно з'ясувати обставини справи, які мають значення для її вирішення. Крім того, з матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 21 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 54) звернувся до суду першої інстанції з клопотанням, в якому просив залучити відділ Держгеокадастру у Тисменицькому районі Івано-Франківської області до участі у справі у як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача. Це клопотання суд першої інстанції не вирішив, суд апеляційної інстанції відповідні доводи апеляційної скарги не спростував, не виклав висновки, чи вплинуло це на розгляд справи по суті. Рішення судів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії" від 09 грудня 1994 року, заява №30544/96). Отже, суд апеляційної інстанції не забезпечив належної обґрунтованості судового рішення, не дослідив всі зібрані у справі докази, не звернув уваги на обставини, що мають значення для справи та ухвалив судове рішення, яке не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України. Суд касаційної інстанції відповідно до своїх процесуальних повноважень не може давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, отже, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Верховний Суд зазначає, що доводи апеляційної скарги і касаційної є майже однаковими, проте суд апеляційної інстанції належним чином їх не перевірив і не спростував, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування суд апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, підстави для перерозподілу судових витрат, понесених сторонами у зв'язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій відсутні. Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 липня 2021 року м. Київ справа №759/14793/14-ц провадження №61-7382св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник позивачів - ОСОБА_4, відповідач - ОСОБА_5, представник відповідача -ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвоката Пасічник Катерини Михайлівни на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,від 31 березня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У вересні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності. Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 08 листопада 2010 року квартира, яка належала їм, була продана їх повіреною особою ОСОБА_9 своїй дочці ОСОБА_7 за значно заниженою ціною. 11 квітня 2011 року квартира була подарована ОСОБА_7 своїм батькам ОСОБА_9 та ОСОБА_8 в рівних частинах - по 1/2 частині. 07 грудня 2012 року ОСОБА_9 та ОСОБА_8 під час дії ухвали про арешт квартири продали її ОСОБА_5. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного на підставі зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, задоволено. Позивачі, посилаючись на пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, вважали, що квартира може бути витребувана у добросовісного набувача, оскільки вибула з їх власності у зв'язку із зловмисною домовленістю представника власника з іншою стороною договору. Із урахуванням зазначеного, позивачі просили позов задовольнити: витребувати у ОСОБА_5 на свою користь квартиру АДРЕСА_1; повернути вказану квартиру у спільну часткову власність ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, визнавши за кожним із позивачів право власності на 1/3 частки у спільній частковій власності на зазначену квартиру. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду міста Києва, у складі судді Миколаєць І. Ю., від 18 серпня 2020 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 право власності по 1/3 частині двокімнатної квартири АДРЕСА_1, житловою площею 26,1 кв. м, загальною площею 45,0 кв. м. Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 26,1 кв. м, загальною площею 45,0 кв. м. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки спірна квартира вибула з володіння позивачів на підставі договору купівлі-продажу, визнаного судом недійсним. З огляду на обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивачів, який поновить їх права, буде визнання права власності за ними на майно та витребування цього майна у відповідача на їх користь. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 та апеляційну скаргу представника ОСОБА_8 - ОСОБА_10 задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року скасовано та прийнято нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі доручили ОСОБА_9 продати належну їм квартиру за ціною та на умовах на її розсуд, тобто висловили свою волю на відчуження квартири та самі встановили особу, якому надали повноваження розпорядитися їхнім майном, а саме відчужити квартиру. Позивачі, надаючи ОСОБА_9 зазначені повноваження, проявивши розумну обачність, не могли не розуміти, що надані зазначеній особі повноваження передбачають можливість діяти будь-яким чином на її власний розсуд, в тому числі у спосіб і на умовах, що не відповідають інтересам позивачів. За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що покладення цивільної відповідальності у вигляді витребування квартири виключно на добросовісного набувача, який жодних протиправних дій не вчиняв, не буде відповідати принципу справедливості та, по суті буде для останнього надмірним тягарем, враховуючи позицію позивачів, яка фактично полягає в покладенні на добросовісного набувача обов'язку самостійно відшукувати можливості для відповідної компенсації. В даному випадку права позивачів можуть бути поновлені шляхом відшкодування збитків за рахунок особи, яка їх завдала, а відтак, вимоги про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України у добросовісного набувача за зазначених обставин визнані судом апеляційної інстанції такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 30 квітня 2021 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №742/3315/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України). Заявник також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник посилається на те, що при вирішенні спору апеляційним судом неправильно встановлено обставини справи, неправильно вирішено спір. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що сам по собі факт надання позивачами повноважень представникові на продаж спірної квартири будь-якій особі за будь-якою ціною, шляхом видачі відповідних довіреностей, не свідчить про те, що майно вибуло із власності позивачів саме з їхньої волі. За результатами аналізу змісту виданих позивачами довіреностей від 04 червня 2009 року та 12 березня 2009 року, якими представникові було надано повноваження на укладення договору купівлі-продажу, та підстави, на якій договір купівлі-продажу було визнано судом недійсним, можна дійти висновку про те, що спірна квартира вибула з володіння позивачів не з їхньої волі, а іншим шляхом, а саме внаслідок зловмисної домовленості їх представника з іншою стороною, що свідчить про наявність підстав для витребування квартири на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 посилається на те, що відповідач належними доказами підтвердила факт реального оплатного придбання нею квартири у осіб, які як виявилося не мали права відчужувати спірну квартиру, про що відповідач не знала та не могла знати. Відповідач належними доказами підтвердила свій статус добросовісного набувача спірного майна. Районним судом, на відміну від апеляційного суду, не досліджувалися довіреності, які були видані позивачами їх довірителю, а також умови виданих довіреностей. Позивачі мали намір відчужити спірну квартиру. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного по суті судового рішення апеляційного суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право власності від 05 листопада 1998 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були власниками в рівних частинах квартири АДРЕСА_1. Згідно змісту довіреностей № NYC-10661321 від 12 березня 2009 року, № NYC-10379114В та № NYC-10379113В від 04 червня 2009 року позивачі доручили ОСОБА_9 продати їх квартиру за ціною та на умовах на її розсуд. 08 листопада 2010 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_9, діючи на підставі довіреностей від власників (позивачів у справі), уклала договір купівлі-продажу квартири, за яким квартиру було продано ОСОБА_7 за ціною 60 тис. грн. 11 квітня 2011 року ОСОБА_7 уклала договір дарування квартири, на підставі якого квартира перейшла у власність ОСОБА_8 та ОСОБА_9 в рівних частинах, які 08 грудня 2012 року відчужили спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року у справі №2608/14220/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 08 листопада 2010 року між ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з однієї сторони, та ОСОБА_7, з іншої сторони, як такий, що вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Вказаними рішеннями у справі №2608/14220/12 встановлено, що ОСОБА_9 вчинила правочин від імені позивачів на шкоду інтересам останніх, шляхом зловмисної домовленості зі своєю донькою ОСОБА_7, за заниженою ціною. У подальшому за безвідплатним договором ОСОБА_9 сама стала співвласником квартири, тобто фактично уклала оспорюваний договір в своїх інтересах. Спірна квартира перебуває у власності ОСОБА_5, яка згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №2608/14220/12, не позбавлена права доводити добросовісність набуття права власності на квартиру та неможливість її витребування на підставі статті 388 ЦК України. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Разом з тим відповідно до положень статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього. Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України. Під час розгляду спорів про витребування майна суди мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо. У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження 14-144цс18). Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання. У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном та право на повагу до житла, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, може розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 8 Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами особи, яка заявила про захист права, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Як встановлено судами, позивачам на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.08 листопада 2010 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_9, діючи на підставі довіреностей від імені позивачів, уклала договір купівлі-продажу квартири, за яким квартиру було продано її доньці ОСОБА_7 за ціною 60 тис. грн. 11 квітня 2011 року ОСОБА_7 подарувала квартиру своїм батькам ОСОБА_8 та ОСОБА_9. При розгляді справи №2608/14220/12 суди встановили, що ОСОБА_9 вчинила правочин від імені позивачів на шкоду останнім (за заниженою ціною), маючи зловмисну домовленість зі своєю донькою ОСОБА_7. У подальшому за безвідплатним договором ОСОБА_9 стала співвласником квартири, тобто, фактично уклала оспорюваний договір в своїх інтересах. Внаслідок цього договір купівлі-продажу квартири від 08 листопада 2010 року був визнаний недійсним. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у частині витребування спірної квартири, не врахував встановлені у справі №2608/14220/12 обставини, зокрема те, що договір купівлі-продажу квартири, укладений 08 листопада 2010 року між ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з однієї сторони, та ОСОБА_7, з іншої сторони, визнано недійсним, що свідчить про те, що спірна квартира вибула із володіння позивачів поза їх волею. Враховуючи встановленні у справі №2608/14220/12 обставини, а також правильно встановивши інші обставини у цій справі, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1, оскільки спірна квартира вибула з володіння її власників поза їх волею, внаслідок зловмисної домовленості довіреної особи позивачів з іншою стороною правочину, а тому вони мають передбачене частиною першою статті 388 ЦК України право на повернення майна у своє володіння. Колегія суддів враховує інтереси позивачів як власників спірної квартири, які здійснюють захист порушеного права власності, надаючи їм оцінку з точки зору балансу з правами та інтересами добросовісного набувача ОСОБА_5, вважає, що права та інтереси власників ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, які позбулися володіння квартирою внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_9 та ОСОБА_7, за обставин цієї справи перевищують інтереси добросовісного набувача, який набуває право власності на майно лише у випадку, якщо згідно зі статтею 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Право довірителя на відшкодування збитків за рахунок представника та іншої сторони договору, регламентоване частиною другою статті 232 ЦК України, не позбавляє власника права на захист своїх прав з використанням механізму, передбаченого частиною першою статті 388 ЦК України, шляхом витребування власником майна у добросовісного набувача. Слід зазначити, що ОСОБА_5 не позбавлена права на відшкодування за рахунок продавця майна збитків на підставі статті 661 ЦК України. Розрахунки між власником та добросовісним набувачем при витребуванні майна із чужого незаконного володіння проводяться у відповідності до порядку, визначеного статтею 390 ЦК України. Враховуючи те, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, вимоги позивачів в частині визнання права власності на спірну квартиру до задоволення не підлягають. Із урахуванням зазначеного, касаційна скарга підлягає до часткового задоволення, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимоги про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1, із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в зазначеній частині належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, а рішення суду першої інстанції в цій частині було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. За результатом розгляду справи суд здійснює розподіл судових витрат між сторонами у відповідності до положень статті 141 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивачами під час розгляду справи у суді першої інстанції понесені судові витрати у розмірі 5 124, 00 грн, що складаються з судового збору у розмірі 3 654, 00 грн, витрат на оплату оголошень в газеті "Урядовий кур'єр" у розмірі 630, 00 грн та 840, 00 грн. Також за подання касаційної скарги заявниками сплачено судовий збір у розмірі 7 308, 00 грн. Враховуючи пропорційність задоволених позовних вимог, із відповідачки на користь позивачів за розгляд справи у суді першої інстанції слід стягнути по 854, 00 грн на користь кожного із позивачів, що загалом складає 2 562, 00 грн, а за розгляд справи у суді касаційної інстанції по 1 218, 00 грн на користь кожного із позивачів, що загалом складає 3 654, 00 грн. Таким чином загальний розмір судових витрат, понесених позивачами у суді першої та касаційної інстанції, які підлягають стягненню із відповідачки на користь позивачів складає 6 216, 00 грн (2 562+3 654=6 216), по 2 072, 00 грн на користь кожного з позивачів. Керуючись статтями 141, 400, 402, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвоката Пасічник Катерини Михайлівни задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у частині вирішення позовних вимог про витребування у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, житловою площею 26,1 кв. м, загальною площею 45,0 кв. м, скасувати та залишити у цій частині в силі рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року. Стягнути з ОСОБА_5 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2), ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3), ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4) судовий збір у розмірі по 2 072, 00 (дві тисячі сімдесят дві) грн кожному, що загалом складає 6 216, 00 (шість тисяч двісті шістнадцять) грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №759/9251/16-ц провадження №61-12121св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солонець Тамара Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Мостової Г. І., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - Київський МНО) Солонець Т. М., про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 17 грудня 2003 року за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусам Київського МНО Качельніковим С. В. за реєстровим номером №8902, придбала квартиру АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності 18 грудня 2003 року за реєстровим номером №30528. Позивач зазначає, що була і залишається власником квартири АДРЕСА_1. У зв'язку з важкою хворобою матері позивач на деякий час залишила територію України та переїхала в місто Пермь Російської Федерації для догляду за нею. Відповідно до рішення Управління Федерації міграційної служби Росії по Пермському краю №9470 від 26 липня 2007 року позивачці дозволено тимчасове проживання на території Російської Федерації, який продовжено до 27 серпня 2019 року. За квартирою наглядав син та друзі, які сплачували комунальні послуги і послуги з охорони. 07 жовтня 2014 року ОСОБА_1 дізналася від друзів, що 02 жовтня 2014 року нібито в неї було куплено квартиру ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. за реєстровим номером 1197. Позивач зазначає, що продавцем квартири вказано недійсного власника хоча із тим же прізвищем, ім'ям та по-батькові, а вона, як власник, не мала на меті продавати квартиру, в договорі купівлі-продажу не розписувалася та кошти за продаж квартири не отримувала, не зверталась про внесення квартири до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки на той час знаходилася на території Російської Федерації. Позивач вважає, що стала жертвою шахрайських злочинних дій зі сторони організованої групи сторонніх осіб та дій нотаріуса, який зловживаючи своїми повноваженнями грубо порушив законодавство в частині встановлення (ідентифікації) осіб учасників цивільно-правової угоди, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії. Приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. 02 жовтня 2014 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і зареєстровано право власності на квартиру на третю особу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1). Позивач вважає, що саме приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. було неправомірно і протиправно оформлено право власності, зареєстровано на третю особу ОСОБА_1 та внесено невірні відомості про реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб-платників податків на недійсного власника квартири. Приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. посвідчено договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року на підставі підробленого договору купівлі-продажу квартири. Таким чином, просила витребувати у ОСОБА_2 належну їй квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щопозивачем не доведено належними і допустимими доказами всіх необхідних обставин справи та невірно обрано спосіб захисту порушеного права, а тому позов задоволенню не підлягає. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 серпня 2019 року скасовано; позовну заяву залишено без розгляду. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивачем у 2015 та 2016 роках було пред'явлено тотожні позови щодо витребування спірної квартири. Враховуючи наявність на розгляді апеляційного суду двох тотожних справ між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, апеляційний суддійшов висновку про залишення позовної заяви без розгляду. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - Горбовий В. А., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасуватиухвалу апеляційного суду та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала апеляційного суду про залишення позову без розгляду є передчасною, оскільки судові рішення не є остаточними та, у разі скасування постанови апеляційного суду в іншій справі №759/14874/15-ц Верховним Судом і ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову буде порушено право ОСОБА_1 на захист своєї власності, оскільки повторно звернутися з даним позовом буде неможливо у зв'язку зі спливом позовної давності. Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що позивачем ОСОБА_1 05 липня 2016 року у справі, що переглядається ( №759/9251/16-ц) пред'явлено позов до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського МНО Солонець Т. М. про витребування у ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 на підставі статей 387, 388 ЦК України. До пред'явлення зазначеного позову, позивач ОСОБА_1 у вересні 2015 року пред'явила позов (справа №759/14874/15-ц) до ОСОБА_2, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Київського МНО Солонець Т. В., в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М., за реєстровим №1197; застосувати наслідки недійсності правочину, зобов'язавши ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1; визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1; усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири; вселити ОСОБА_1 у належну їй квартиру АДРЕСА_1. Правовою підставою для задоволення позовних вимог у даній справі позивачка вказувала порушення її права власності на спірну квартиру та просила відновити її порушене право, посилаючись, зокрема на статті 203, 215, 321, 387, 388, 391 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (справа №759/14874/15-ц). Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Горбового В. А., відхилено. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 січня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Горбового В. А., задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового апеляційного перегляду справи №759/14874/15-ц Київський апеляційний суд постановою від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу адвоката Горбового В. А. в інтересах ОСОБА_1 задовольнив частково, постановивши нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. за реєстровим №1197. Застосовано наслідки недійсності правочину шляхом витребування у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 31 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_5, залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишено без змін. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд апеляційної інстанції, посилався на наявність в апеляційному суді справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Тобто необхідна наявність водночас трьох складових: тотожних сторін спору; тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає розгляду таких позовів. Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі №372/2230/17. Установлено, що у провадженні апеляційного суду перебувала цивільна справа №759/14874/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Київського МНО Солонець Т. М. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, усунення перешкод в користуванні власністю, виселення та витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом спору у справі №759/9251/16-ц є вимога позивача про витребування майна з чужого незаконного володіння. Встановивши, що вимоги ОСОБА_1 у справі №759/14874/15-ц та у поданій нею позовній заяві у справі, що переглядається №759/9251/16-ц, є тотожними, спір виник між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, суд апеляційної інстанції інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без розгляду. Доводи касаційної скарги про те, що ухвалення остаточного рішення у справі №759/14874/15-ц про відмову у задоволенні позову позбавить її можливості захистити своє право власності на квартиру є безпідставними, оскільки нормами ЦПК України не передбачено повторне вирішення спору між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав, у випадку якщо позивач не погоджується з рішенням суду. Крім того, набуло законної сили судове рішення, яким витребувано зазначену вище квартиру з чужого незаконного володіння. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

Заява мотивована тим, що не забезпечення позову унеможливить ефективний захист її прав та інтересів; невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання судового рішення. Крім того, вважає, що відповідач, після пред'явлення нею цього позову, може розпочати будівельні роботи в зазначених приміщеннях та/або відчужити нежилі приміщення на користь третіх осіб, що унеможливить захист її прав та інтересів. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд забезпечити позов у спосіб, визначений нею у відповідній заяві. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено. Ухвала районного суду мотивована тим, що заявником не доведено, що невжиття відповідних заходів забезпечення позову за запропонованими позовними вимогами може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, а також, що відповідні заходи є співмірними із позовними вимогами, які заявила позивач. Крім того, суд вказав, що вжиття заходу забезпечення позову, який викладено у пункті 1 прохальної частини заяви, є фактично вирішенням спору, що є недопустимим. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, перешкоджати та забороняти проходити через зазначені нежилі приміщення позивачу та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються приміщеннями у нежитловому приміщенні (літ. А) загальною площею 791,4 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 358207180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Заборонено ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що посилання ОСОБА_1 на те, що до моменту ухвалення судового рішення у даній справі, відповідач має реальну можливість надалі перешкоджати їй проходити через спірні нежилі приміщення, проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію) зазначених нежилих приміщень є обґрунтованими. Апеляційний суд вважав, що заявлені позивачем заходи забезпечення позову, крім накладення арешту на належні відповідачеві нежитлові приміщення, є співмірними із заявленими позовними вимогами. Суд зазначив, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову не позбавляє відповідача права володіння та користування належним йому майном та зобов'язує ТОВ "Еліт Сервіс" не перешкоджати позивачу проходити до належних їй нежилих приміщень через нежилі приміщення, які належать відповідачеві та не проводити будь-яких будівельних робіт нежилих приміщень за вказаною адресою. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Еліт Сервіс", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року скасувати та залишити в силі ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ТОВ "Еліт Сервіс" мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України, отже, підлягає скасуванню. Посилається на положення частини десятої статті 150 ЦПК України та вважає, що заходи забезпечення позову є тотожними позовним вимогам, отже, суд апеляційної інстанції неправомірно їх застосував. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ТОВ "Еліт Сервіс" вказує неповне з'ясування апеляційним судом фактичних обставин справи, неповне дослідження та надання правової оцінки наявним у справі доказам, а також те, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Вважає, що судом не надано оцінки співмірності виду забезпечення позову, який просила застосувати ОСОБА_1. Зазначає, що застосований захід забезпечення позову за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог, що не допускається відповідно до положень частини десятої статті 150 ЦПК України. Посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах 27 лютого 2020 року у справі №359/4495/18, від 24 лютого 2021 року у справі №766/8071/19 та від 22 вересня 2021 року у справі №752/24015/20, які не були враховані апеляційним судом. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Боримська І. О. подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, відтак, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не підлягає скасуванню. Вважає, що вжиті судом апеляційної інстанції заходи забезпечення позову не є тотожними позовним вимогам, оскільки предметом спору є встановлення безстрокового безоплатного сервітуту щодо частини нежитлових приміщень, що відмінне від вжитих заходів забезпечення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У жовтні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ТОВ "Еліт Сервіс" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Виходячи з аналізу змісту норм глави 10 ЦПК України "Забезпечення позову" та правової природи заходів забезпечення позову, вони мають такі основні ознаки: 1) заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер захисту прав; 2) судове рішення про забезпечення позову не є остаточним рішенням по суті справи; 3) заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до Принципів попередніх і забезпечувальних (охоронних) заходів у міжнародному цивільному процесі Міжнародної Асоціації процесуального права, "попередні і забезпечувальні заходи мають дві принципові цілі у цивільних спорах: а) збереження існуючого status quo до вирішення спору по суті; б) збереження активів, за рахунок яких остаточне судове рішення може бути виконано. Відповідно до Правила 17.1 "Попередні заходи та охоронні заходи", що закріплено у Правилах міжнародного цивільного процесу ALI/UNIDROIT, суд може вжити попередній захід для того, щоб обмежити поведінку сторони чи іншої особи або змусити її до поведінки у випадках, коли необхідно зберегти можливість надання ефективного засобу судового захисту до ухвалення остаточного судового рішення або ж для того, щоб підтримати або іншим чином врегулювати існуючу ситуацію (status quo). Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку від 24 листопада 2004 року №6 "Про справедливий судовий розгляд у розумні строки і роль судді у судовому процесі з урахуванням альтернативних способів вирішення спорів" визначила, залежно від мети, два види попередніх заходів, які можуть бути застосовані судом: 1) заходи, спрямовані на забезпечення виконання рішення (наприклад, накладення арешту або "замороження активів"); 2) засоби тимчасового врегулювання ситуації (наприклад, у сімейних спорах). Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 151 ЦПК України). Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання. У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" судам роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з врахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, районний суд вважав, що позивачем не доведено, що невжиття відповідних заходів забезпечення позову за запропонованими позовними вимогами може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача. Крім того, районний суд правильно вважав, що вжиття заходу забезпечення позову, який викладено у пункті 1 прохальної частини заяви, є фактично вирішенням спору без розгляду справи по суті. Верховний Суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції. частково задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заява про забезпечення позову в частині заборони відповідачеві вчиняти певні дії є обґрунтованою, сприятиме захисту прав позивача та не порушуватиме прав відповідача. З висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується та вважає, що наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки воно не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України. Підстави для забезпечення позову є оціночними та визначаються судом залежно від фактичних обставин у кожному конкретному випадку. Колегія суддів вважає, що апеляційним судом не враховано, що предметом позовних вимог ОСОБА_1 є встановлення сервітуту, тобто встановлення права користування чужим майном, а саме - належними ТОВ "Еліт Сервіс" нежитловими приміщеннями, тоді як способом забезпечення позову позивач визначила заборону відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборону проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень. Зазначені способи забезпечення позову за змістом є тотожними позовним вимогам, оскільки закріплюють за позивачем право користування належними відповідачеві нежитловими приміщеннями. Встановлення заборони відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборона проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) у нежилих приміщеннях по суті означає обмеження прав ТОВ "Еліт Сервіс", як власника нерухомого майна. Отже, застосовані апеляційним судом заходи забезпечення позову порушують права та законні інтереси ТОВ "Еліт Сервіс" та є тотожними позовним вимогам, які вирішені ним без розгляду справи по суті у змагальному процесі. У абзаці 1 частини десятої статті 150 ЦПК України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. Аналіз вказаних вимог закону свідчить про те, що забезпечення позову шляхом задоволення тотожних позову вимог є грубим порушенням положень частини десятої статті 150 ЦПК України. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції у порушення зазначених вище вимог закону не врахував, що позов ОСОБА_1 не може забезпечуватися шляхом заборони відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборону проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень, оскільки таке забезпечення є тотожним позовним вимогам ОСОБА_1, тобто судом фактично вирішено питання щодо позову шляхом його задоволення без розгляду справи по суті. Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України забезпечив повний та всебічний розгляд справи, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та вжиття заходів забезпечення позову, а суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду, яке є правильним. Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку у застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Щодо судових витрат Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тлумачення наведеної норми процесуального права свідчить про те, що судовий збір за наведених умов стягується лише при ухваленні рішення по суті спору. В усіх інших випадках, зокрема, при вирішенні процесуального питання як у цій справі, судові витрати розподіляються за правилами статті 141 ЦПК України при вирішенні спору по суті. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еліт Сервіс" задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року скасувати та залишити в силі ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №759/19977/18 провадження №61-5925св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів Слюсар Т. А., Коцюрби О. П., Білич І. М., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - служба у справах дітей Святошинської в м. Києві РДА) з позовом, в якому просила припинити особистий сервітут ОСОБА_2 щодо користування житловим приміщення за адресою: АДРЕСА_1. Позов мотивовано тим, що позивач є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1. Відповідач, як особа щодо якої встановлено сервітут на право користування вказаним будинком, незалежно від того, чи користується вона ним, зобов'язана вчиняти дії, передбачені законом, пов'язані з встановленим сервітутом, такі, як плата за користування майном, участь у витратах по утриманню будинку, прибудинкової території, проведення ремонту. В силу положень статті 322 ЦК України, власник зобов'язаний сплачувати комунальні послуги, ремонтувати житло, підтримувати його в стані, придатному для проживання. Відповідачу надавалось достатньо часу для виконання зобов'язальних обтяжень, враховано можливість короткострокової фінансової неплатоспроможності та наявність інших поважних сімейних обставин, що могли б завадити це зробити вчасно. За таких умов, позивач вважає, що існують підстави для припинення особистого сервітуту відповідача щодо користування житловим приміщенням у вказаному житловому будинку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 грудня 2020 року у складі судді Войтенко Ю. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Припинено особистий сервітут щодо права користування ОСОБА_2 житловим будинком АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору в розмірі 704,80 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до частини другої статті 406 ЦК України право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна. Суд визнав доведеним невиконання відповідачем обов'язку щодо утримання майна та невчинення дій, спрямованих на його утримання. Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наведені ОСОБА_1 обставини, якими вона обґрунтовує позовні вимоги, відповідно до положень пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України не є передбаченими законом підставами для припинення особистого сервітуту відповідача щодо спірного житлового приміщення, в той час як згідно із частиною п'ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Позивачем не надано будь-яких угод чи домовленостей, які б підтверджували наявність визначеного між сторонами обов'язку відповідача вносити плату за користування житловим приміщенням, періодичність та її розмір, а з пояснень відповідача убачається, що на даний час вона позбавлена можливості користування житловим приміщенням, оскільки помешкання, у якому вона проживала, передано в оренду ОСОБА_4. Та обставина, що на час розгляду справи ОСОБА_2 разом із родиною проживає в іншій орендованій квартирі, не може бути істотними обставинами для припинення права користування відповідача вказаним житловим приміщенням, оскільки встановлено, що позивач чинить відповідачу перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодилась з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2021 року у справі №759/4786/18 (провадження 61-8167св19), в якій суд підтвердив що відповідачу позивачем не чиняться ніякі перешкоди і власник майна правомірно здійснює своє право власності. У зазначеній справі наявність перешкод була предметом розгляду та предметом доказування. Верховний Суд також встановив і те, що лише власник майна має право виділяти житлові приміщення в своєму будинку та встановлювати порядок користування такими приміщення і суд та інші особи не мають права втручатися в такі повноваження власника майна. Вказані висновки Верховного Суду спростовують аргументи суду апеляційної інстанції щодо наявності у відповідача перешкод на користування житлом та їх протиправного характеру. Посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 січня 2021 року у справі №759/3762/19 спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 лютого 2021 року у справі №759/4786/18. Апеляційний суд неправильно застосував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), оскільки у цій справі Велика Палата Верховного Суду захистила законні вимоги власника майна припинити сервітут. Апеляційний суд у даній справі вчинив інакше, що в цілому суперечить висновкам вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, підстав для відступлення від яких апеляційний суд не зазначив. Суд апеляційної інстанції також невірно визначив справедливий баланс, що в першу чергу визначається на підставі наявних у сторін спору прав, визначених законом та гарантій цих прав, встановлених законом. Суд апеляційної інстанції справедливий баланс встановив невірно. Справедливий баланс встановлено однобічно і лише на користь недобросовісного відповідача, який ухиляється від виконання законом встановленого обов'язку, законні права власника майна та його інтереси судом апеляційної інстанції враховано не було. Гарантії права власності судом апеляційної інстанції також не було враховано. При визначенні справедливого балансу суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач має єдине житло, в якому фактично проживає, а відповідач має інше житло і в будинку позивача не проживає. Право на житло відповідач реалізував орендою квартири у спосіб, визначений статтею 47 Конституції України, що спростовує доводи апеляційного суду про порушення права на житло у відповідача. Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував принцип пропорційності. Висновки суду першої інстанції щодо предмету спору, визначення справедливого балансу та застосування принципу пропорційності в цілому узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20). Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Фактичні обставини, встановлені судами ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1. Відповідач ОСОБА_2 є донькою позивача. Відповідно до витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання, місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, з ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто, з дати народження. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 квітня 2019 року, ОСОБА_1 визнано обмежено дієздатною, встановлено піклування над нею та призначено піклувальником іншу доньку - ОСОБА_3, яка користується спірним житловим приміщенням у будинку. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 14 травня 2018 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинського району м. Києва про вселення задоволено. ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 вселено до будинку за адресою: АДРЕСА_1. З акту державного виконавця від 20 листопада 2017 року убачається, що рішення про вселення ОСОБА_2 та її малолітньої доньки ОСОБА_5, виконано в примусовому порядку. Стягувачам надано доступ до будинку. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційні скарги задоволенню не підлягають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria). У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Концепція "житло" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії "). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy). Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У даній справі спір виник між позивачем, яка є власником житлового будинку, та відповідачем, яка є її дочкою з приводу користування останньою вказаним житлом. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР. Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут). Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України). Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням. Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Права члена сім'ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування житлом відповідачем, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та відповідачем з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18). У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15-ц (провадження №6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц, (провадження №61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17-ц (провадження №14-64цс20). Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Відповідач ОСОБА_1 є рідною дочкою позивача, проживала у спірному будинку з народження ІНФОРМАЦІЯ_2 та з цього часу зареєстрована у ньому. Вимоги про припинення особистого сервітуту відповідача на користування житлом у спірному будинку позивач мотивувала невиконанням обов'язку щодо утримання майна. Разом з тим, позивач не надала належних доказів на підтвердження наявності між сторонами будь-яких угод чи домовленостей, які б підтверджували наявність обов'язку відповідача вносити плату за користування житловим приміщенням, періодичність та її розмір. Проте, у справі, яка переглядається установлено, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин, зокрема, у зв'язку з тим, що позивач чинить їй перешкоди, а помешкання, у якому вона проживала передано в оренду ОСОБА_4. Так, у квітні 2016 року ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_1 про вселення її разом з малолітньою дитиною - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, до вказаного вище будинку, посилаючись на те, що вона в ньому зареєстрована, але ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні ним. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 14 травня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Вселено ОСОБА_2 та її малолітню дочку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, у будинок на АДРЕСА_1. Незважаючи на вказані судові рішення, ОСОБА_1 продовжує чинити перешкоди ОСОБА_2 та її малолітній дочці у користуванні спірним житловим приміщенням, тобто, фактично перешкоджає виконанню рішення суду, яке набрало законної сили. Апеляційний суд, з урахуванням відсутності у відповідача можливості користуватись житловим приміщенням у будинку в силу здійснення відповідачем перешкод, правильно виходив з того, що факт її проживання разом із сім'єю в іншій орендованій квартирі не є істотними обставинами для припинення права користування вказаним житловим приміщенням. Установивши, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин, не мала доступу до цього житла, ОСОБА_1 за обставинами цієї справи не довела правомірність застосування такого заходу, як позбавлення її права на користування житлом, що є крайньою формою втручання у права на житло, а обставини, якими обґрунтовано позов, не є передбаченими законом підставами для припинення особистого сервітуту відповідача щодо спірного житлового приміщення відповідно до положень пункту 4 частини першої та частини другої статті 406 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та правильно виходив з того, що згідно із частиною п'ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2021 року в аналогічній справі №759/3762/19 (61-7974св20) про припинення особистого сервітуту між тими ж сторонами. У справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1, як власника житла, не перевищують інтереси відповідача, у якої не припинилися правові підстави користування чужим майном, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Апеляційний суд врахував вимоги про припинення особистого сервітуту на користування житлом шляхом позбавлення такого права позивача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку, що припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає такій пропорційності, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неправильність застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), оскільки за встановлених у цій справі обставин, зокрема щодо здійснення позивачем перешкод відповідачу у користуванні житлом, висновки апеляційного суду узгоджуються з правовими висновками, викладеними у цій постанові Великої Палати Верховного Суду. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2021 року у справі №759/4786/18 ( №61-8167св19) про визначення порядку користування жилим приміщенням, оскільки висновки у наведеній постанові стосуються інших за змістом правовідносин, зокрема у спорі інші підстави позову і предмет, інше нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, у порівнянні зі справою, яка переглядається. Доводи, викладені у касаційній скарзі, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки наявних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків, наведених в оскаржуваній постанові апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

Опис зони дії сервітуту згідно з вказаним планом-схемою: частина ділянки площею 0,1675 га вздовж східної межі земельної ділянки, в тому числі частина земельної ділянки площею 0 кв. м, що використовується для забезпечення експлуатації та обслуговування об'єктів вітроелектростанції на постійній основі. Вид сервітуту: право будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (отримувача сервітуту), з правом встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", правом проїзду та використання будівельної техніки для виконання робіт, проходу робітників та іншими правами, безпосередньо пов'язаними з будівництвом, експлуатацією, обслуговуванням та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2". Строк дії сервітуту - 49 років. Плата за користування сервітутом визначається за наступною формулою: Пр = ПсУу Цтз, де: Пр - розмір плати за сервітут; Пс - площа частини земельної ділянки-1 (у гектарах), використання якої підлягає оплаті за умовами сервітуту. Її розмір визначається згідно з площею встановленого сервітуту; Уу = 35 ц/га - умовна урожайність пшениці; Цтз - середня ціна 1 центнера пшениці 3-го класу (гривень), визначена на 31 грудня року, за який здійснюється розрахунок плати за сервітут, відповідно до довідки Торгово-промислової палати у Запорізькій області (при розрахунку платежів на постійній основі згідно з пунктом 1.4. договору), або за останні три місяці періоду, у якому здійснюватимуться розрахунки (при розрахунку платежів в рамках здійснення будівництва/обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2"). Плата за користування сервітутом здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів отримувачу: при виконанні будівельних робіт, а також робіт з ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" - протягом 20-ти календарних днів з дати завершення виконання будівельних/ремонтних робіт; при щорічних виплатах (в рамках експлуатації та обслуговування об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" за умови, що на земельній ділянці розміщені об'єкти ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", елементи дорожнього покриття під'їзних шляхів, інші споруди довготривалого використання) - один раз на рік до 01 березня року, що слідує за звітним роком. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не надав згоди на укладення договору сервітуту, про свої інші умови сервітуту позивача чи суд не повідомив, а позивач не має можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту, оскільки план будівництва передбачає необхідність доступу до земельних ділянок відповідача з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ВЕС. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що у позивача є можливість виконати певні роботи іншим чином, ніж встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідача, оскільки земельна ділянка позивача не суміжна з земельною ділянкою відповідача, експертиза у справі не проводилася; територіальна громада Приазовського району Запорізької області не залучена до участі у справі; у сервітуті не дотримані всі умови: не визначено строки конкретними датами, тобто сервітут не має конкретного строку дії; фактично сервітут є безоплатним, оскільки у формулі суми компенсації є показник, що арифметично помножується на 0,00 га. У лютому 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. У березні 2020 року до суду надійшли пояснення на касаційну скаргу, у яких Запорізька обласна державна адміністрація просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, що розташована за адресою: Запорізька область, Приазовський район, Ботіївська сільська об'єднана територіальна громада, загальна площа земельної ділянки складає 7,2800 га, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що підтверджується інформацією про право власності та речові права на земельну ділянку з Державного земельного кадастру (т. 1 а. с. 15). Згідно із інформацією про право власності та речові права на земельну ділянку з Державного земельного кадастру право оренди земельної ділянки відповідача зареєстроване за ФГ "Родник-1", обмеження у використанні землі не зареєстровані (т. 1 а. с. 15). Відповідно до договору оренди землі від 24 травня 2018 року (т. 2 а. с. 2-3) та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 2 а. с. 4) позивач прийняв в оренду земельну ділянку площею 0,1400 га для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій з кадастровим номером 2324581400:01:006:0169, яка розташована на території Ботіївської сільської територіальної громади Приазовського району Запорізької області, строком на 7 (сім) років, з правом пролонгації. В проекті нового будівництва Приморської ВЕС-2 потужністю 100 МВт в Приазовському районі Запорізької області (т. 2 а. с. 5-12) передбачена необхідність оформлення сервітуту на частини земельних ділянок, на території яких проходять траси кабельних ліній, а також території необхідні для організації будівельно-монтажних робіт і подальшого обслуговування об'єкту. Передбачено здійснити визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, компенсувати втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва та встановлені інші застереження щодо дотримання прав власників і землекористувачів. Згідно із витягом публічної кадастрової карти України земельна ділянка відповідача є суміжною із земельною ділянкою, що орендована позивачем. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб які не можуть бути задоволені іншим способом. Частиною першою статті 402 ЦК України передбачає можливість встановлення сервітуту договором, законом, заповітом або рішенням суду. Згідно із частиною першою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Частина перша статті 404 ЦК України, встановлює способи встановлення, в тому числі, можливостей земельного сервітуту, серед яких: право проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Відповідно до статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Згідно з частиною четвертою цієї ж статті ЗК України, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Статтею 99 ЗК України визначено наступні види земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) ; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути. Згідно з частинами першою, другою статті 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Відповідно до статті 101 ЗК України, власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. Статтею 14 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено для будівництва, розміщення та експлуатації об'єктів передачі електричної або теплової енергії земельні ділянки всіх форм власності, за договором з власником чи користувачем земельної ділянки, можуть використовуватися також шляхом встановлення постійних або строкових земельних сервітутів без зміни цільового призначення цих земельних ділянок. З огляду на статтю 16 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, які будують чи експлуатують об'єкти енергетики та передачі електричної енергії, мають право використовувати земельні ділянки за договором про встановлення земельного сервітуту з власником чи користувачем земельної ділянки для розміщення об'єктів, зазначених у частині четвертій цієї статті, на праві постійних або строкових земельних сервітутів. Постійні земельні сервітути можуть встановлюватися для розміщення споруд опорних конструкцій повітряних ліній електропередачі, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів, пристроїв і споруд. Строкові земельні сервітути можуть встановлюватися на період будівництва чи проведення планових ремонтних робіт об'єктів передачі електричної енергії. Постійні або строкові земельні сервітути можуть встановлюватися для: будівництва, реконструкції, капітального ремонту, розміщення споруд опорних конструкцій повітряних ліній електропередачі, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів та пристроїв; проходу, проїзду, а також перевезення будівельних та інших матеріалів через земельну ділянку для будівництва і експлуатації ліній електропередачі; розміщення на земельній ділянці інформаційних щитів, попереджувальних знаків, які стосуються будівництва та експлуатації ліній електропередачі; проведення вишукувальних, дослідних та інших робіт для будівництва ліній електропередачі. Земельні сервітути щодо права будівництва та обслуговування об'єктів передачі електричної енергії встановлюються на підставі договору про встановлення земельного сервітуту між експлуатуючим підприємством та власниками чи постійними користувачами земельних ділянок, укладеному в порядку, встановленому Цивільним кодексом України. Так, види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном. Закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому, слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати: що правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб'єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №642/3165/17 (провадження №61-14776св18); що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №351/1146/16-ц, провадження №61-16854св18). Встановивши, що відповідач не надав згоди на укладення договору сервітуту, про свої інші умови сервітуту позивача чи суд не повідомив, а позивач не має можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту, оскільки план будівництва передбачає необхідність доступу до земельних ділянок відповідача з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ВЕС, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача у цій справі. Доводи касаційної скарги про те, що у позивача є можливість виконати певні роботи іншим чином, ніж встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідача, оскільки земельна ділянка позивача не суміжна з земельною ділянкою відповідача та експертиза у справі не проводилася, є неприйнятними оскільки матеріали справи не містять клопотання відповідача про призначення експертизи та судами попередніх інстанцій встановлені всі обставини у справі та надано оцінку доказам. Не знайшли свого підтвердження доводи скарги про необхідність залучення територіальної громади Приазовського району Запорізької області до участі у справі, оскільки позивач ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" звернулося до суду в своїх інтересах та для забезпечення господарської діяльності товариства. Доводи відповідача про те, що у сервітуті не дотримані всі умови: не визначено строки конкретними датами, тобто сервітут не має конкретного строку дії; фактично сервітут є безоплатним, оскільки у формулі суми компенсації є показник, що арифметично помножується на 0,00 га також не знайшли свого підтвердження, оскільки у сервітуті зазначений термін - 49 років, а також зазначено про оплату строкового сервітут на період будівництва (0,1675 га). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Наведене передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 08 травня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною першою статті 411 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. За правилами частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Разом з тим, положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Частинами першою, другою та третьою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи повністю позов прокурора про визнання недійсними рішень сільської ради, скасування державної реєстрації прав власності на земельні ділянки, суд апеляційної інстанції не врахував, що на час розгляду справи власником спірних земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, став ОСОБА_5, який придбав їх у ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 11 червня 2019 року. При цьому, прокурор у суді першої інстанції на підставі положень статті 51 ЦПК України не подавав до суду клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_5, як співвідповідача. Задовольнивши позов прокурора в інтересах держави у частині вимог щодо вказаних земельних ділянок, суд апеляційної інстанції вирішив питання, яке стосується цивільного права та інтересу особи, яку не було залучено до участі в розгляді справи. Отже, у задоволенні клопотання прокурора про закриття касаційного провадження у справі слід відмовити, оскільки ОСОБА_5 надав до суду докази, що він є власником спірних земельних ділянок, тому доводи прокурор про те, що справа не стосується його прав, є безпідставними. Надаючи правову оцінку судовим рішенням у цій справі по суті спору, Верховний Суд виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засади судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі, зокрема в оскаржуваній частині, є визнання недійсним рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі яких були видані свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Верховний Суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради недійним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірних земельних ділянок. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акту на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20). Задоволення позовної вимоги про визнання недійсним оскаржуваних рішень сільської ради не призведе до поновлення прав позивача, за захистом прав яких звернувся прокурор до суду, відновлення володіння, користування або розпорядження спірними земельними ділянками, а, отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту. Крім того, необґрунтованим є й судове рішення апеляційного суду в частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про державну реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, за ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2, оскільки на час розгляду справи судами попередніх інстанцій та ухвалення ними судових рішень у справі, власником вказаних земельних ділянок вже був ОСОБА_5 та його право власності було зареєстроване у встановленому законом порядку. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів з метою ефективності судового процесу та розгляду справи в розумні строки не вбачає необхідності для передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо вказаних земельних ділянок. При цьому, у межах цієї справи, крім вимог щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, які належать ОСОБА_5, судами були також вирішені позовні вимоги щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3223186600:02:020:0023, яка на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належала ОСОБА_4. Оскільки останній не оскаржує судові рішення у цій справі, а вирішення справи в цій частині не стосується прав та інтересів ОСОБА_5, то Верховний Суд, ураховуючи принцип диспозитивності, судові рішення у цій частині не переглядає. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, оскільки у справі немає необхідності встановлювати додаткові обставини справи, при цьому суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення в частині, яка стосується прав та інтересів ОСОБА_5, з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій частині та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цієї частини позовних вимог. Щодо судових витрат Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ставка, що підлягала сплаті за подання касаційної скарги в частині позовних вимог щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, які належать ОСОБА_5, складала 23 052 грн та була в повному обсязі ним сплачена, що підтверджується відповідною квитанцією, тому вказана сума коштів підлягає стягненню з Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" у рівних частинах на його користь, оскільки колегія суддів задовольняє касаційну скаргу частково, скасовує судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відмовляє у задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" в частині наведених позовних вимог. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття касаційного провадження у справі відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог прокурора про: визнання недійсними рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області: від 10 вересня 2018 року №472/17, від 10 вересня 2018 року №472/16, від 25 вересня 2018 року №475/1 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексними номерами: 43570269, 43572779, 43576800 про державну реєстрацію права власності: ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 на земельні ділянки: площею 0,2305 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0027, площею 0,2226 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0024, площею 0,2310 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0025, відповідно, які розташовані у с. Перше Травня Обухівського району Київської області, скасувати. У задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" в указаній частині відмовити. Стягнути з Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства (код ЄДРПОУ 35278561) на користь ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_5) судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 11 526 (одинадцять тисяч п'ятсот двадцять шість) гривень. Стягнути з Державного підприємства "Київське лісове господарство" (код ЄДРПОУ 00991373) на користь ОСОБА_5 судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 11 526 (одинадцять тисяч п'ятсот двадцять шість) гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №752/10533/19 провадження №61-8795св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у місті Києві, державний реєстратор державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченко Дмитро Ігорович, державний реєстратор державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Гунько Олександр Вікторович, представник Головного управління Держгеокадастру у місті Києві - Задорожко Костянтин Вікторович, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Національний природний парк "Голосіївський", Київська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А., від 01 квітня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві, державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченка Д. І. та державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Гунька О. В., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Національний природний парк "Голосіївський" (далі - НПП "Голосіївський"), Київська міська рада, про визнання протиправною та скасування державної реєстрації земельної ділянки, зобов'язання вчинити певні дії, скасування рішень державних реєстраторів та записів про речові права. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він є власником садового будинку АДРЕСА_1. Вказував, що він звернувся до землевпорядної організації для підготовки документації з метою отримання у власність чи користування земельної ділянки під об'єктом нерухомого майна, який належить йому на праві власності, та дізнався, що земельна ділянка, на якій знаходиться його будинок, включена до земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, яка відповідно до відомостей Державного земельного кадастру була зареєстрована 30 грудня 2016 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої 25 грудня 2016 року Київською обласною філією Центру Державного земельного кадастру. У подальшому позивачем було з'ясовано, що 19 січня 2017 року за територіальною громадою в особі Київської міської ради було зареєстровано право комунальної власності на спірну земельну ділянку. Правом постійного користування такою ділянкою з 13 січня 2017 року наділений НПП "Голосіївський". Позивач вважав, що державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі державними реєстраторами була проведена незаконно на підставі документації із землеустрою, вид та склад цієї документації не відповідають вимогам Законів України "Про землеустрій", "Про Державний земельний кадастр", а також Порядку ведення Державного земельного кадастру, оскільки земельна ділянка на момент розробки технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не була сформованою, тому її первинна реєстрація (процедура формування) мала здійснюватися на підставі іншого виду документації із землеустрою - проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Крім того у складі технічної документації відсутня копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку, оскільки наявний у складі такої документації державний акт на право постійного користування вказаною земельною ділянкою серії ЯЯ №70142 уповноваженими органами не видавався та не реєструвався, і за зовнішніми ознаками не містить обов'язкових реквізитів документа. Позивач також зазначав, що матеріали технічної документації заявником у паперовому чи електронному вигляді для проведення державної реєстрації взагалі не подавалися. Незаконна реєстрація земельної ділянки, на думку позивача, призвела до реєстрації речових прав на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а такими діями порушено його цивільні права та майнові інтереси щодо отримання земельної ділянки, необхідної для належного здійснення прав власника садового будинку та його обслуговування. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, площею 723, 6941 га, що розташована в Голосіївському районі міста Києва, а також скасувати кадастровий номер такої ділянки; зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у м. Києві скасувати запис в Державному земельному кадастрі та Поземельній книзі про державну реєстрацію зазначеної земельної ділянки; скасувати рішення державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченка Д. І. про реєстрацію права постійного користування спірною земельною ділянкою за користувачем - НПП "Голосіївський", а також скасувати запис про вказане речове право, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; скасувати рішення державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Гунька О. В. про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за територіальною громадою в особі Київської міської ради, а також скасувати такий запис про право власності, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва, у складі судді Шевченко Т. М., від 27 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, площею 723,6941 га, що розташована в Голосіївському районі міста Києві, а також скасовано кадастровий номер 8000000000:79:304:0007 такої земельної ділянки. Зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у місті Києві скасувати запис в Державному земельному кадастрі про державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:79:304:0007 та запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, що знаходиться в Голосіївському районі міста Києва. Скасовано рішення державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченка Д. І. про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11533016800000, номер запису про інше речове право 18685137) за користувачем - НПП "Голосіївський". Скасовано запис про речове право №18685137 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11533016800000), який міститься в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та припинено таке право із закриттям розділу Державного реєстру прав. Скасовано рішення державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Гунька О. В. про реєстрацію права власності за територіальною громадою в особі Київської міської ради на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11533016800000, номер запису про право власності 18669805). Скасовано запис про право власності №18669805 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11533016800000), який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та припинено таке право із закриттям розділу Державного реєстру прав. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог. Суд першої інстанції вважав, що спір щодо скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно виник між позивачем та Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві, державними реєстраторами Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченко Д. І. та Гунько О. В. Суд встановив порушення, які мали місце при виділенні земельної ділянки у користування НПП "Голосіївський". Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у місті Києві задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною та скасування державної реєстрації земельної ділянки, зобов'язання вчинити певні дії, скасування рішень державних реєстраторів та записів про речові права. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції розглянув та задовольнив позов, пред'явлений до неналежних відповідачів, оскільки належними відповідачами у цій справі є особи, право на майно яких оспорюється та щодо яких прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верхового Суду від 27 березня 2018 року у справі №814/3476/14, від 04 квітня 2018 року у справі №817/567/16, від 04 квітня 2018 року у справі №826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі №808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі №826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі №815/4618/16, від 05 червня 2018 року у справі №804/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16, від 13 червня 2018 року у справі №820/2675/17, від 13 червня 2018 року у справі №803/1125/17, від 31 січня 2019 року у справі №826/14200/17, від 26 грудня 2019 року у справі №724/716/16-а, від 12 лютого 2020 року у справі №2140/1950/18, від 12 лютого 2020 року у справі №820/4524/18, від 27 лютого 2020 року у справі №759/13033/14-а, від 16 вересня 2020 року у справі №804/8836/17 та постановах Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі №6-152цс17, від 28 лютого 2017 року у справі №21-3829а16, від 18 жовтня 2017 року у справі №6-1544цс17, від 27 вересня 2017 року у справі №6-1467цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції не встановив зміст спірних правовідносин, не визначився з їх належним правовим регулюванням, не врахував, що позивач, зокрема, просив визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі та скасувати її кадастровий номер, а належним відповідачем за такими вимогами є саме Головне управління Держгеокадастру у місті Києві. Заявник вважає, що вимоги про скасування рішень державних реєстраторів є похідними від вищевказаних позовних вимог. На думку заявника, на момент звернення позивача до суду правові висновки Верховного Суду зводились до того, що позовні вимоги про скасування рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно заявлені до державних реєстраторів як до належних відповідачів. Особа, яка подала касаційну скаргу, наголошує на тому, що Київська міська рада та НПП "Голосіївський" були залучені до участі у справі в якості третіх осіб та наділені широким колом процесуальних повноважень. Заявник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач звільнений від сплати судового збору та безпідставно стягнув з нього судовий збір на користь Головного управління Держгеокадастру у місті Києві. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу Головне управління Держгеокадастру у місті Києві просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником садового будинку АДРЕСА_1, на території обслуговуючого кооперативу "Садово-дачне товариство "Гайок-МІ", що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 серпня 2017 року. Відповідно до листа Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації від 21 вересня 2010 року №6-К-1189 "Щодо визначення рекомендованої адреси земельної ділянки" та висновку, складеного сертифікованим інженером-землевпорядником Дубницькою М. В. №61-20 від 24 червня 2020 року за результатами обстеження земельної ділянки, що знаходиться у користуванні ОСОБА_1 по АДРЕСА_1, останній фактично використовує для садівництва земельну ділянку, площею 0,0652 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, яка цілком знаходиться в межах земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007. Земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, зареєстрована в Державному земельному кадастрі 30 грудня 2016 року. Підставою державної реєстрації земельної ділянки є технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) 25 грудня 2016 року. Згідно з листом державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" від 21 червня 2018 року №1-7/2071 за інформацією Київської обласної філії Центру Державного земельного кадастру відповідно до договору від 29 листопада 2016 року №29-16/74 на замовлення НПП "Голосіївський" філією була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) НПП "Голосіївський" для збереження та використання національних та природних парків, площею 723,6941 га, яка розташована у Голосіївському районі місті Києва, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007. Відповідно до листа Київської обласної філії державного підприємства Центр державного земельного кадастру від 17 січня 2019 року №4-2/212 27 грудня 2016 року документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з кадастровим номером 8000000000:79:304:0007 передано до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві через Центр надання адміністративних послуг Шевченківської районної державної адміністрації в м. Києві. 13 січня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, площею 723,6941 га, зареєстровано право постійного користування за НПП "Голосіївський" на підставі рішення Київської міської ради від 26 січня 2012 року №69/7406 "Про надання земельних ділянок НПП "Голосіївський" для експлуатації та обслуговування НПП "Голосіївський" у Голосіївському районі міста Києва". 19 січня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, площею 723,6941 га, зареєстровано право комунальної власності за територіальною громадою в особі Київської міської ради. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом частини першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України). За змістом статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17). Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїх постановах від 12 лютого 2020 року у справі №2140/1950/18 (провадження №11-975апп19), у справі №820/4524/18 (провадження №11-948апп19) від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19) висловлювала правову позицію про те, що у справах про скасування державної реєстрації права власності вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому такі справи мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Встановивши, що позивачем оспорюється зокрема право власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради та право користування НПП "Голосіївський" на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:304:0007, що залучені до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійний вимог щодо предмета спору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки Головне управління Держгеокадастру у місті Києві та державні реєстратори не є належними відповідачами у цій справі. Судом апеляційної інстанції правильно взято до уваги, що спір виник у зв'язку з неможливістю позивача реалізувати право на оформлення у власність (користування) земельною ділянкою, на якій розташований належний позивачу садовий будинок. В ухвалі Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2019 року у справі №640/7829/19 про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві, державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Шевченка Д. Ф. та державного реєстратора державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Гунька О. В., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Національний природний парк "Голосіївський", Київська міська рада, про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії суд першої інстанції дійшов схожих за змістом висновків, зазначивши при цьому, що звернувшись з позовом, ОСОБА_1 має на меті захистити своє право власності (користування) на земельну ділянку шляхом скасування реєстрації речового права, належного територіальній громаді міста Києва. Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції при вирішенні спору по суті висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 дійшла висновку про те, що під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Підстави для скасування оскарженого судового рішення по суті спору відсутні. Разом із цим, колегія суддів не може погодитись з постановою суду апеляційної інстанції у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління Держгеокадастру у місті Києві судового збору у розмірі 6 915,60 грн з огляду на наступне. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів. ОСОБА_1 є інвалідом другої групи, що підтверджується пенсійним посвідченнями (т. 1, а. с. 14), а тому у силу наведеної норми закону звільнений від сплати судового збору. Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються зарахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Таким чином, сплачений Головним управління Держгеокадастру у місті Києві судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 6 915,60 грн компенсується йому за рахунок держави. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління Держгеокадастру у місті Києві судових витрат у розмірі 6 915,60 грн скасувати та ухвалити у цій частині нове судове РІШЕННЯ: Компенсувати Головному управлінню Держгеокадастру у місті Києві (код ЄДРПОУ 39802366) понесені ним судові витрати за подання апеляційної скарги у розмірі 6 915 (шість тисяч дев'ятсот п'ятнадцять) грн 60 коп. за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 листопада2021 року м. Київ справа №350/1969/14 провадження №61-333св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Василишин Л. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада Рожнятівського району Івано-Франківської області, відділ Держземагенства у Рожнятівському районі Івано-Франківської області, відділ містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - відділ містобудування та архітектури Рожнятівської РДА Івано-Франківської області), про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні АДРЕСА_1 шляхом демонтажу відповідачами самовільно встановлених огорож на проїзній частині вулиці. Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка розміром 0,1207 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_7, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). Від центральної дороги села до її будинку проходить дорога загального призначення. Відповідачі самовільно забудували частину вказаної дороги, встановивши свої огорожі так, що ширина АДРЕСА_1 у м. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області зменшилася до 3,5 м, при тому що згідно генерального плану забудови с. Сваричів ширина вказаної вулиці повинна становити 8 м. Такі неправомірні дії відповідачів призвели до того, що вона не може безперешкодно користуватися дорогою, проїхати автомобілем до свого будинку, завезти будівельні матеріали на своє подвір'я, взимку почистити транспортом дорогу від снігу, за необхідності викликати швидку чи пожежну машину. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, відділ Держземагенства у Рожнятівському районі, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення відмовлено за безпідставністю позовних вимог. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 06 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 вересня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2016 року в даній справі замінено відповідача ОСОБА_5 на ОСОБА_3 та третю особу відділ Держземагенства у Рожнятівському районі на відділ Держгеокадастру у Рожнятівському районі Івано-Франківської. Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року під головуванням судді Бейка А. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, відділ Держгеокадастру у Рожнятівському районі, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не довела порушення її права на здійснення володіння, розпорядження та користування її земельною ділянкою внаслідок встановлених відповідачами огорож, а також що у неї існують перешкоди щодо користування дорогою на АДРЕСА_1 через встановлені огорожі, і вона не є суб'єктом права вимоги про знесення самочинного будівництва, а саме огорож відповідачів. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року скасована, справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відправляючи справу на новий розгляд касаційний суд вказував, що суд апеляційної інстанції не врахував, не перевірив доводів та не дав належної оцінки в сукупності з іншими доказами, на які посилалась ОСОБА_1, про те, що актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 01 липня 2013 року підтверджено факт самовільного встановлення своїх огорож відповідачами та недотримання при цьому розмірів, які вказані в будівельних паспортах їх будинковолодінь, у зв'язку із чим відбулося звуження дороги. При цьому апеляційний суд не врахував, що згідно з частиною четвертою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Також апеляційний суд не дав належної оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 є спадкоємцем будинковолодіння після свого батька ОСОБА_5, а тому відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України, їй перейшли всі права та обов'язки від спадкодавця щодо зазначеного майна. Передчасним є висновок апеляційного суду про те, що позивач не є суб'єктом права вимоги про знесення відповідачами здійсненого ними самочинного будівництва й про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 про порушення її прав користування дорогою загального користування, які ґрунтуються на припущеннях. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні вулицею загального призначення задоволено. Усунено перешкоди в користуванні АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки на АДРЕСА_6, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 67 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним червоною штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Зобов'язано ОСОБА_4 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки кадастровий номер 2624885101:01:003:0136 на АДРЕСА_4, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 35 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним зеленою штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Зобов'язано ОСОБА_3 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки 2624885101:01:003:0196 на АДРЕСА_5, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 116 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним синьою штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ним встановлено, що огорожі земельних ділянок відповідачів розміщені на житловій вулиці, яка не може бути передана у приватну власність, що призвело до її звуження та невідповідність вимогам ДБН та містобудівній документації, тому відповідачів слід зобов'язати звільнити частину вулиці, демонтувавши огорожі, що буде ефективним способом захисту порушеного права позивача та не буде перешкодою відповідачам для встановлення огорож на своїх земельних ділянках. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц внаслідок чого апеляційним судом не було встановлено чи були порушені права позивача. Апеляційним судом не встановлено, яких перешкод зазнає позивач під час проїзду до своєї садиби, а тому його висновки щодо наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції неправильні. Дорогу звужено не лише парканами відповідачів, а і інших осіб які мешкають вздовж вулиці, а тому з огляду на зміст позовної вимоги висновок апеляційного суду про задоволення позову не можна вважати обґрунтованим, адже право позивача не відновиться. Доводом касаційної скарги є також те, що детального плану території, планувальної структури єдиної дорожньо-транспортної мережі спірної території нема, а тому визначити де саме повинні проходити межі АДРЕСА_1 неможливо. Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У лютому 2021 року представник Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області - начальник Гаврищук Н. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому при розгляді касаційної скарги заявника покладається на розсуд суду. Відзив Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області містить посилання на норми матеріального права, своєї позиції з приводу поданої касаційної скарги представником не висловлено. У лютому 2021 року представник Рожнятівської селищної ради Івано-Франківської області -селищний голова Рибчак В. Я. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі. Вказує, що АДРЕСА_1 спочатку була заїздом до городів громадян, при плануванні генплану 1988 року її планувалось продовжити до АДРЕСА_2. З часом на них було здійснено будівництво, частину земельних ділянок було приватизовано. Наразі вказана вулиця розпочинається від АДРЕСА_2 та закінчується перед домоволодінням позивача. Представник третьої особи вказує, що жодна вулиця в с. Сваричів не відповідає ДБН щодо ширини. Відповідачі збудували огорожі по межах АДРЕСА_1, що склались декілька десятиліть тому, а сам факт невідповідності проектної ширини вулиці її фактичній ширині не доводить факт існування перешкод позивачу. У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. В поданому відзиві вказує, що висновки суду апеляційної інстанції по суті розгляду справи правильні. Межі вулиці за її шириною визначені, а тому розташування будь-яких споруд на ній протиправне. Вказує, що аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, а зводяться до формальних міркувань та не відповідають фактичним обставинам справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області. 10 лютого 2021 року цивільна справа №350/1969/14 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 31 липня 2014 року ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,1207 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_7, кадастровий номер 2624885101:01:003:0132, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (а. с. 4, том 1; а. с.103, том 3). Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства в с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області ОСОБА_1 розроблено на підставі рішення Сваричівської сільської ради від 11 травня 2014 року (а. с.104-123, том 3). Із витягу з протоколу №2 загальних зборів членів колгоспу "Радянська Україна" від 29 серпня 1987 року, наданої архівним відділом Рожнятівської районної державної адміністрації від 22 квітня 2019 року за № С-35/04-01 встановлено, що ОСОБА_2 виділено земельну ділянку 0,08 га під будівництво житлового будинку на присадибній ділянці ОСОБА_6 в урочищі "Новоселиця" між сусідами ОСОБА_5 і вільним фондом (а. с.127, том 3). Відповідно до будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, виділеної індивідуальному забудовнику ОСОБА_2, затвердженого рішенням виконкому Рожнятівської районної Ради народних депутатів від 09 березня 1988 року, зареєстрованого 19 червня 1989 року, йому виділена земельна ділянка площею 0,08 га за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 72-77, том 1). Із рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 14 жовтня 2012 року №155-14/2012 встановлено, що ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на земельну ділянку площею 0,15 га за рахунок земель запасу сільської ради, для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_1. Ця земельна ділянка належала матері ОСОБА_6 (а. с.126, том 3). Згідно свідоцтва про право власності від 12 грудня 2014 року, відповідачу ОСОБА_4 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,1446 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 2624885101:01:003:0136, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (а. с. 24, том 1). Копії первинної технічної документації на земельну ділянку, яка знаходиться у власності відповідача ОСОБА_4, а саме акту виносу в натурі меж земельної ділянки і розбивки будівель та будівельного паспорта, оформлених на ім'я першого землекористувача ОСОБА_7, правонаступником якої є ОСОБА_4, а також ескізу забудови земельної ділянки ОСОБА_4, проекту забудови та збірного кадастрового плану меж земельної ділянки містяться у матеріалах справи (а. с. 64-65, 67-71, 86 том 1) Із копії спадкової справи №18/2016 (а. с. 42-49, том 2) встановлено, що ОСОБА_5 заповів належне йому домоволодіння, яке знаходиться на АДРЕСА_5 ОСОБА_3. Вказане домоволодіння належало йому на праві приватної власності (а. с. 34, том 1) та згідно свідоцтва на забудову садиби в сільських населених пунктах Івано-Франківської області знаходилось на земельній ділянці площею 0,07 га, виділеній йому під забудову (а. с. 78-83, том 1). Відповідно до довідки Сваричівської сільської ради від 22 січня 2016 року №167, будинок АДРЕСА_5, збудований в 1989 році (а. с. 49, том 2). Рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 22 грудня 2017 року №181-14/2017 (а. с. 34, том 3) ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_5 (а. с. 130-162, том 3) площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність та згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 січня 2018 року №110167816 ОСОБА_3 являється власником зазначеної земельної ділянки (а. с. 35, том 3). Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є власниками садиб на АДРЕСА_6, АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 (а. с. 64-83, том 1; а. с. 42-49, том 2). АДРЕСА_1 має двосторонню забудову. Домоволодіння ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розташовані з протилежної сторони вулиці від домоволодіння позивача ОСОБА_1. Для населеного пункту - с. Сваричів розроблялася та затверджувалася така містобудівна документація: 1) проект планування та забудови села Сваричів колгоспу "Рядянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року; 2) генеральний план с. Сваричів, затверджений рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015 року з наступними змінами до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190-14/2017; 3) зміна до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, суміщена з ДПТ земельної ділянки в урочищі "Мочар" для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель енергетичних підприємств з наслідком втрати чинності генерального плану села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області 2015 року. Уся ця містобудівна документація оглянута у судовому засіданні та її оригінали знаходяться у Сваричівській сільській раді. Викопіювання з цієї містобудівної документації в частині АДРЕСА_1 містяться у матеріалах справи (а. с. 9, 63,84, 85, 87, 233 том 1, а. с. 31 том 2, а. с. 76-79, 98 том 3). Актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 01 липня 2013 року підтверджено факт звуження частини АДРЕСА_1 до 3,5 м. за рахунок встановлення огорож відповідачами ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та недотримання при цьому розмірів, які вказані в будівельних паспортах їх садиб (а. с. 7, том 1). Згідно з витягом із рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 29 вересня 2013 року, жителів АДРЕСА_1 ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1 до 01 грудня 2013 року зобов'язано привести свої огорожі в межах, передбачених схемою відповідно до таблиці 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", або згідно своїх будівельних паспортів на забудову земельних ділянок (а. с. 8, том 1). Із витягу з рішення від 03 липня 2016 року №69-6/2016 Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області встановлено, що рішення сесії Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 вересня 2013 року "Про визначення меж житлової частини АДРЕСА_1", яким запропоновано жителям АДРЕСА_1 привести свої огорожі в межах передбачених схемою відповідно до таблиці 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", скасовано в цілому (а. с. 62, том 2). Актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 31 жовтня 2013 року визначено та винесено в натурі (на місцевості) межі АДРЕСА_1 згідно генерального плану забудови села Сваричів, проектних пропозицій по визначенню меж житлової АДРЕСА_1 та відповідно до рішення сесії сільської ради від 29 вересня 2013 року. Межі по визначенню вулиці виносились в присутності жителів цієї вулиці ОСОБА_1, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_2, ОСОБА_14, ОСОБА_3 (а. с. 232, том 1). З відповіді відділу містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 13 вересня 2013 року №16/01-15, встановлено, що спірна ділянка вулиці, згідно проведених обмірів, становить в різних місцях від 3,30 м до 4,40 м. У листі зазначено, що комісія вважає за можливе передбачити розширення частини існуючої АДРЕСА_1 до мінімальної нормативної ширини - 7 м при односторонній забудові (6 м - проїзна частина, 1 м - тротуар), або 8 м при двосторонній забудові (6 м - проїзна частина, 1 м - тротуар по обидві сторони) відповідно до табл. 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" (а. с. 6, том 1). За змістом листа Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 05 січня 2015 року за №9/02-26, АДРЕСА_1 належить до житлової вулиці на підставі генерального плану забудови села Сваричів (а. с. 33, том 1). У листі Державного підприємства "Дніпромісто" від 17 березня 2015 року за №7/131 зазначено, що відповідно до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, розробленого інститутом "Івано-Франківськагропроект", у 1988 році ширина АДРЕСА_1 в червоних лініях орієнтовно становить 8-10 метрів (а. с. 230, том 1). Рішенням від 22 грудня 2015 року №23-2/2015 Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області "Про затвердження Генерального плану села Сваричів" затверджена містобудівна документація "Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області", розроблений Івано-Франківською філією Державного підприємства Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "Дніпромісто" ім. Білоконя. Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, який розроблений "Івано-Франківськагропроект" в 1988 році втратив чинність (а. с.128, том 3). Із витягу з рішення від 22 грудня 2017 року №190-14/2017 Сваричівської сільської ради Рожнятівського району "Про дострокове внесення змін до генерального плану села Сваричів" встановлено, що сільська рада дала згоду на дострокове внесення змін в генеральний план с. Сваричів. В додатку №3 вказано рекомендовані мінімальні розміри житлових вулиць та проїздів с. Сваричів згідно ДБН, зокрема, АДРЕСА_1 - 8 метрів (а. с. 231 "а", 231 "б", том 2; а. с.124, 125, том 3). Рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 16 вересня 2018 року №241-19/2018 затверджено містобудівну документацію "Зміна до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, суміщена з ДПТ земельної ділянки в урочищі "Мочар" для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель енергетичних підприємств". Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області" 2015 року втратив чинність. (а. с. 129, том 3). Як вбачається із клопотання відділу містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації від 16 квітня 2019 року, відповідно до рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 16 вересня 2018 року №241-19/2018, АДРЕСА_1 запроектовано шириною 8 метрів (копія поперечного профілю вулиць додається) (а. с. 74-75, 76-79, 98, том 3). За результатами проведення судової земельно-технічної експертизи Івано-Франківського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 05 червня 2020 року складено висновок експерта за №733/19-28/375/376/377/20-28, із якого встановлено наступне (а. с. 3-47, том 4). Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6, власник ОСОБА_2 (червоний колір), площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 039 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4, площею 0,1446 га кадастровий номер 2524885101:01:003:0136 - власник ОСОБА_4 (зелений колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 054 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 площею 0,2165 га, кадастровий номер 2624885101:003:0196, власник ОСОБА_3 (синій колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 2 176 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 площею 0,1207 га, кадастровий номер 2624885101:01:003:0132, власник - ОСОБА_1 (фіолетовий колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 202 кв. м. АДРЕСА_1 починається з АДРЕСА_2. Ширина АДРЕСА_1 відповідно до "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року становить 8 метрів. Місцерозташування вулиці здійснювалося по центральній осі вулиці за результатами топографо-геодезичних робіт з відступом від центральної осі АДРЕСА_5 у кожну сторону. Враховуючи особливість забудови початку вулиці, а саме права сторона межі вулиці - канава, ширина АДРЕСА_1 вздовж канави становить 5,37 м, 4,68 м, 5,23 м, 5,82 м. Не співпадає місцерозташування АДРЕСА_1 в проекті планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року та у генеральному плані с. Сваричів, затвердженому рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015р. з наступними змінами до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190-14/2017 та від 16 вересня 2018 року №241-19/2018р., в тому числі і після проектного розширення дороги згідно рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 29 вересня 2013 року, а також з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів: земельної ділянки, виділеної відповідно будівельного паспорта індивідуальному забудовнику ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_6 площею 0,08 га на забудову земельної ділянки; земельної ділянки, належної згідно свідоцтва про право власності від 12 грудня 2014 року відповідачу ОСОБА_4 на праві власності площею 0,1446 га, за адресою: АДРЕСА_6, кадастровий номер 2524885101:01:003:0136, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) ; земельної ділянки, виділеної під забудову та належної згідно свідоцтва про право власності ОСОБА_5 на АДРЕСА_5 (яку успадкувала ОСОБА_3) площею 0,07 га. Дані щодо місцерозташування АДРЕСА_1 по межах відносно земельних ділянок відповідачів, позивача та з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок АДРЕСА_1 зведені та описані у таблиці №20 (а. с. 210-зворот, том 3). Розташування АДРЕСА_1 згідно "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" від 1988 року та згідно зміни до генерального плану села згідно рішення сільської ради №190-14/2017 від 22 грудня 2017 року, а саме шириною 8 метрів графічно зображено у додатку №2. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 8 метрів) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №2 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (зелена штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 67 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 35 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 116 кв. м; згідно Генерального плану с. Сваричів, затвердженого рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015р., а саме шириною 12 метрів, графічно зображено у додатку 33. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 12 метрів) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №3 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 134 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (зелена штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 88 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 270 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 (власник ОСОБА_1 (фіолетова штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 50 кв. м. Згідно Генерального плану с. Сваричів, затвердженого Сваричівською сільською радою Рожнятівського району від 16 вересня 2018 року №241-19/18, а саме відповідно поперечного профілю вулиці шириною 8 м з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 3,5 та 4,5 м, графічно зображено у додатку №4. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 8 метрів, вісь 3,5 м+4,5 м) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №4 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 50 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (зелена штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 22 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 77 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 (власник ОСОБА_1 (фіолетова штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 24 кв. м. Фактичне розташування та ширина вулиці загального користування АДРЕСА_1 по межах відносно земельних ділянок кожного з відповідачів зображено у додатку №1 та зведено у таблицю. Розташування меж досліджуваних земельних ділянок по межі АДРЕСА_1 згідно технічної документації та фактичного користування зображено у додатку №6. Невідповідність полягає у наступному: площа земельної ділянки ОСОБА_4 (зелена штриховка) по межі АДРЕСА_1 згідно фактичного використання, що не відповідає конфігурації та промірам, вказаних у технічній документації, становить 26 кв. м (таблиця №21); площа земельної ділянки ОСОБА_3 (синя штриховка) по межі АДРЕСА_1 згідно фактичного використання, що не відповідає конфігурації та промірам, вказаних у технічній документації, становить 28 кв. м (ділянка №1 площею 9 кв. м, ділянка №2 площею 19 кв. м) (таблиця №22). Накладання досліджуваних земельних ділянок відповідно до технічної документації, згідно з Публічною кадастровою картою України на межі АДРЕСА_1, відповідно до "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року згідно із зміною до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190\14/2017, а саме шириною 8 метрів з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 по 4 метри у кожну сторону (додаток №7), де: площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0136, площею 0,1446 га, власник ОСОБА_4 (зелена штриховка), відповідно до даних технічної документації та публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів, становить 9 кв. м; площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0196, площею 0,2165 га, власник ОСОБА_3 (синя штриховка), відповідно до даних технічної документації та публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів, становить 105 кв. м. Накладання досліджуваних земельних ділянок відповідно до технічної документації, згідно з публічною кадастровою картою України на межі АДРЕСА_1, відповідно до Генерального плану села Сваричів, затвердженого Сваричівською сільською радою від 16 вересня 2018 року №241-19/2018р., а саме відповідно поперечного профілю вулиці шириною 8 метрів з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 3,5 та 4,5 метра (додаток №8), де: площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0136, площею 0,1446 га, власник ОСОБА_4, відповідно до даних технічної документації та Публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 та 4,5м) - немає; площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0196, площею 0,2165 га, власник ОСОБА_3 (синя штриховка), відповідно до даних технічної документації та Публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м та 4,5 м), становить 67 кв. м; Оскільки земельна ділянка на АДРЕСА_6 - власник ОСОБА_2, не сформована, у неї відсутній кадастровий номер, у матеріалах справи відсутня документація із землеустрою, яка може бути підставою для її формування, встановити, чи має місце накладання досліджуваної земельної ділянки згідно технічної документації та фактичного користування, а також згідно генеральних планів забудови села з урахуванням затверджених змін до них - неможливо. Апеляційним судом встановлено, що спір щодо ширини АДРЕСА_1 виник у 2013 році. Ця обставина підтверджується актом сільської ради від 01 липня 2013 року, який свідчить про розгляд скарги ОСОБА_15 (чоловіка позивача) щодо звуження вулиці ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_2 (а. с. 7, том 1). Під час розгляду спору судами рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 22 грудня 2017 року №181-14/2017 ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_5, площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність. Право власності на земельну ділянку площею 0,2165 га ОСОБА_3, що розташована на АДРЕСА_5 оформлено під час розгляду спору в суді. Аналогічно під час розгляду спору у липні 2014 року передана у власність земельна ділянка позивачу ОСОБА_1, а також у грудні 2014 року зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачем ОСОБА_4. На час подачі позовної заяви земельні ділянки перебували у користуванні відповідачів. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Статтею 83 ЗК України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Відповідно до частин першої-третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Апеляційний суд, з огляду на зміст заявлених позовних вимог, врахувавши, що вулиця має двосторонню забудову, тому спір стосується прав та обов'язків не лише позивача та відповідачів, але і власників та користувачів інших домоволодінь, які не є учасниками цього спору, а також встановивши, що вперше ширина АДРЕСА_1 встановлена проектом планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року у 8 метрів і така ширина вулиці відповідає вимогам ДБН, правильно вказував, що при вирішенні земельного спору сільська рада повинна була керуватися цією містобудівною документацією, врахувавши що склався відповідно до неї порядок користування членами територіальної громади як житловою вулицею, так і наданими їм у користування земельними ділянками та були виготовлені відповідно, будівельні паспорти на забудову, а тому уся наступна містобудівна технічна документація повинна була узгоджуватися з інтересами усіх землекористувачів та землевласників, земельні ділянки яких є суміжними з вулицею. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Апеляційний суд встановив, що огорожі земельних ділянок відповідачів розміщені на житловій вулиці, яка не може бути передана у приватну власність, це призвело до її звуження і не відповідає вимогам ДБН та містобудівній документації. Таким чином колегія суддів вважає висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для зобов'язання відповідачів звільнити частину вулиці, демонтувавши огорожі правильним. Апеляційний суд обґрунтовано вважав, що це буде ефективним способом захисту порушеного права позивача. Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не встановлено, яких перешкод зазнає позивач під час проїзду до своєї садиби, а тому його висновки щодо наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції неправильні. Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц не заслуговують на увагу, адже у справі, яка є предметом касаційного перегляду та у справі, на правовий висновок у якій посилається заявник, встановлені судами фактичні обставини різні. Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не було встановлено чим та яким чином були порушені права позивача не заслуговують на увагу з огляду на таке. Суд апеляційної інстанції зазначав, що в аспекті захисту прав члена територіальної громади предмет негаторного позову становить вимога володіючого комунальним майном члена територіальної громади до інших осіб про усунення порушень його права, що перешкоджають йому належним чином користуватися цим майном. При цьому для задоволення вимог члена територіальної громади достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним своїх правомочностей. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями комунальної власності, які не підлягають приватизації (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Та обставина, що АДРЕСА_1 відноситься до категорій вулиць та доріг - житлова вулиця (вулиця в житловій забудові) сільського населеного пункту, що вказує на неможливість виникнення приватного власника на неї. Отже, зайняття земельної ділянки - вулиці у населеному пункті з порушенням ЗК України слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання звільнити частину земельної ділянки у спосіб демонтажу огорож слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки комунальної власності. Апеляційний суд зазначав, що як встановлено в ході розгляду справи, спір щодо ширини АДРЕСА_1 виник у 2013 році. Ця обставина підтверджується актом сільської ради від 01 липня 2013 року, який свідчить про розгляд скарги ОСОБА_15 (чоловіка позивача) щодо звуження вулиці ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_2. Однак, під час розгляду спору судами рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області №181-14/2017 від 22 грудня 2017 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_5, площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність. Таким чином, ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,2165 га, що розташована на АДРЕСА_5 оформлено після прийняття рішення судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції посилався на те, що не вирішивши земельний спір, сільською радою передані у власність громадян земельні ділянки, що спонукало ускладнення цього спору. Разом із тим колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). Аналіз статті 367 ЦПК свідчить, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. Таким чином колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, про те, що на час подачі позовної заяви земельні ділянки перебували у користуванні відповідачів, позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності, призначеною для використання у якості житлової вулиці сільського населеного пункту, подано правильно. Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження, слід поновити її виконання. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №146/346/20 провадження №61-10466св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина", розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина" на заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області у складі судді Пилипчука О. В. від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., від 28 травня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина" (далі - ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина") про розірвання договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що на підставі державного акту від 20 грудня 2001 року серія ІІІ-ВН 030815 він є власником земельної ділянки площею 2,0973 га, кадастровий номер 0523981500:03:000:0099, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. У 2006 році між ним та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років, який був зареєстрований у Томашпільському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис про його державну реєстрацію. У 2014 році до нього звернувся представник ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" та повідомив про необхідність підписання нового договору оренди землі, надавши його із заповненими олівцем графами. Копії вказаного договору йому надано не було. При цьому відповідач продовжив ухилятися від сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, що триває з 2008 року по час звернення до суду із цим позовом. Задля уточнення інформації, яку повідомили йому односельчани, він звернувся 14 лютого 2020 року з запитом до Державного земельного кадастру у Томашпільському районі, на який йому було надано витяг про належну йому земельну ділянку, в якому містилась інформація про те, що 01 жовтня 2014 року реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області було зареєстровано право оренди строком на 30 років. Оскільки відповідач протягом тривалого часу і систематично не сплачує орендну плату, ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди землі №30/В площею 2,1000 га від 09 грудня 2013 року, який укладений між ним та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" та зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису 7193056; скасувати державну реєстрацію договору оренди землі №30/В площею 2,1000 га від 09 грудня 2013 року, який укладений між ним та ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" та зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису 7193056. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано договір оренди землі №30/В, який укладений 09 грудня 2013 року щодо земельної ділянки площею 2,1000 га між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" і зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису: 7193056. Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі №30/В, який укладений 09 грудня 2013 року щодо земельної ділянки площею 2,1000 га між ОСОБА_1 та ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" і зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису: 7193056. Стягнуто з ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із: 840, 80 грн - сплачений судовий збір та 10 000 грн - витрати на професійну правничу допомогу. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки відповідачем у порушення умов укладеного договору оренди протягом тривалого періоду систематично не виплачувалась орендна плата позивачу, що є істотним порушенням договірних умов, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа. Стягуючи із відповідача на користь позивача сплачений судовий збір, а також витрати на професійну правничу допомогу, районний суд виходив із обґрунтованості й доведеності розміру понесених витрат, на підтвердження чого позивачем було надано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 840, 80 грн, а також квитанцію №23/04/2 від 23 квітня 2020 року, у відповідності до якої позивачем адвокату сплачено 10 тис. грн гонорару за надання правничої допомоги. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" залишено без задоволення, а заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суддійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки уматеріалах справи відсутні відомості на підтвердження того, що відповідач нараховував або вживав заходи для того, щоб позивач отримав орендну плату за 2006-2018 роки. Доводи відповідача про відсутність систематичного порушення обов'язку по сплаті орендної плати згідно умов договору оренди є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про неправильність рішення суду в частині стягнення з відповідача судових витрат на правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн, пославшись на наявність договірних відносин між адвокатом Дунаєвим І. Б. та ОСОБА_1., що підтверджується ордером серії ВН №145509, квитанцією №23/04/2 від 23 квітня 2020 року про оплату наданої правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 23 червня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року у частині стягнення судових витрат, що складаються із витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн, і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у стягненні цих витрат. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив порушення судами норм матеріального і процесуального права, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження №11-989заі18), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц (провадження №61-39474св18), від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18 (провадження 61-9124св20), від 09 жовтня 2020 року у справі №509/5043/17 (61-5662св20), від 23 листопада 2020 року у справі №638/7748/19 (провадження №61-13573св19) (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Відповідач стверджує, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заявленого до стягнення розміру судових витрат. Позивач надав суду лише квитанцію про оплату адвокату вартості правничої допомоги у розмірі 10 тис. грн, однак ним не було надано суду договору про надання правничої допомоги, розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданої адвокатом правничої допомоги. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому не є предметом касаційного перегляду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" про розірвання договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ - 0518710202020 від 14 лютого 2020 року на підставі державного акта від 20 грудня 2001 року № ІІІ-ВН 030815 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,0973 га, що знаходиться на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 0523981500:03:000:0099. Згідно умов договору оренди землі від 09 грудня 2013 року №30/В, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина", орендодавець ОСОБА_1 надає, а орендар ТОВ "Агрокомплекс "Зелена долина" приймає в строкове платне користування, земельну ділянку з цільовим призначенням, визначеним державним актом серії ІІІ-ВН №030815, площею 2,10 га, яка знаходиться на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. Вказаний договір укладено строком на тридцять років. Відповідно до пункту 4.1, 4.4 договору орендна плата сплачується орендарем у грошовій формі готівкою через касу підприємства, або в натуральній формі, або відробітковій формі - надання послуг у строк до 20 грудня кожного поточного року. Розмір орендної плати на рік становить не менше ніж 3 відсотки від нормативної грошової оцінки земельної ділянки зазначеної у пункті 2.4 договору, а саме в грошовій формі 1 420, 32 грн на рік, або в натуральній формі 10,45 центнерів зерна в рік. У матеріалах справи відсутні відомості на підтвердження того, що відповідач нараховував або вживав заходи для того, щоб позивач отримав орендну плату за 2006-2018 роки. Позивачем на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу надано ордер серії ВН №145509, у відповідності до якого адвокат Дунаєв І. Б. на підставі договору про надання правничої допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року надає правничу допомогу ОСОБА_1, а також квитанцію №23/04/2 від 23 квітня 2020 року про оплату правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи. Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачем на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу надано ордер серії ВН №145509, у відповідності до якого адвокат Дунаєв І. Б. на підставі договору про надання правничої допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року надає правничудопомогу ОСОБА_1, а такожквитанцію №23/04/2 від 23квітня 2020 року про оплату правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Матеріали справи не містять договору про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність цих документів не дозволяє суду надати оцінку розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу щодо їх дійсності, необхідності й розумності. У заяві про перегляд заочного рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року, а також в апеляційній скарзі ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" вказувало, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позивачем не було надано належних доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу, а саме, не надано докази на підтвердження виконання послуг адвокатом, перелік складових наданих послуг, розрахунок вартості складових наданих послуг. Отже, позивач не довів належними й достовірними доказами фактичне і неминуче понесення витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних з розглядом цієї справи у судах. Залишаючи без змін заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року, апеляційний суд вищезазначеного не врахував, дійшов неправильного висновку про те, що районним судом було правомірно стягнуто із відповідача на користь позивача судові витрати, які складаються із витрат на правову допомогу у розмірі 10 тис. грн. Судами не було враховано, що за відсутності договору про надання правової допомоги, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, неможливо встановити, чи відповідає зазначена в квитанції сума вартості послуг умовам укладеного сторонами договору, оскільки розмір вартості послуг з надання правничої допомоги встановлюється у договорі про надання правничої допомоги. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено порушення норм процесуального права, судові рішення у частині стягнення з ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у стягненні витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина" задовольнити. Заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року в частині вирішення питання про стягнення з ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн скасувати. У стягненні зазначених витрат на професійну правничу допомогу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 лютого 2021 року м. Київ справа №587/2279/18 провадження №61-19517св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Степанівська селищна рада Сумського району Сумської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Собини О. І., Левченко Т. А., Хвостика С. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області про визнання частково недійсними рішення селищної ради та державного акта про право власності на землю. В обґрунтування позову вказав, що з 25 січня 1982 року він є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Земельна ділянка за цією адресою площею 0,3306 га передана йому безоплатно у приватну власність за рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 07 вересня 1993 року, а відповідачу ОСОБА_2 цим рішенням передана земельна ділянка розміром 0,2568 га за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування було замовлено розробку проектів земельних ділянок та виготовлено технічну документацію на вказані земельні ділянки, яка у 1998 році була затверджена відповідним рішенням селищної ради. Після затвердження технічної документації площа належної йому земельної ділянки зменшилася на 0,0132 га і становить 0,32 га, а площа земельної ділянки відповідача ОСОБА_2 збільшилася на 0,0132 га і становить 0,27 га. Межа, яка проходить між їх земельними ділянками, має не пряму лінію, а кут нахилу в бік земельної ділянки позивача, що свідчить про заволодіння відповідачем ОСОБА_2 частиною його земельної ділянки, внаслідок чого його господарські будівлі та споруди, які побудовані ще у 1957 році, знаходяться на межі, а деякі - на земельній ділянці відповідача ОСОБА_2. У 2018 році йому стало відомо про порушення права на використання земельної ділянки зі сторони відповідача ОСОБА_2 шляхом зміщення межових знаків на його ділянку. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати недійсним рішення Степанівської селищної ради від 06 жовтня 1998 року в частині затвердження технічної документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, та в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на землю; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 22 травня 2000 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 01 квітня 2019 року в складі судді Степаненко О. А. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним рішення Степанівської селищної ради від 06 жовтня 1998 року в частині затвердження технічної документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на землю. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ СМ №0007394 від 22 травня 2000 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 704,80 грн судового збору. Додатковим рішенням Сумського районного суду Сумської області від 20 травня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати за проведення земельно-технічної експертизи у сумі 6 000 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було доведено належними та допустимими доказами факт порушення відповідачем його прав як землекористувача. При цьому суд узяв до уваги висновки земельної-технічної експертизи, якою встановлена невідповідність фактичного користування належною позивачу земельною ділянкою межам, зазначеним в плані земельної ділянки, розробленим у 1998 році Сумським обласним управлінням земельних ресурсів, та накладення контуру земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2, на контури меж належної позивачу сусідньої ділянки. Постановою Сумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року задоволено апеляційні скарги ОСОБА_2, скасовано рішення Сумського районного суду Сумської області від 01 квітня 2019 року та додаткове рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 травня 2019 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що конфігурація та площа земельної ділянки, яка фактично ним використовується, відповідає конфігурації та площі земельної ділянки, яка ним використовувалась у 1998 році і на яку було розроблено технічну документацію при передачі її у власність. Межа, на якій встановлений паркан між суміжними земельними ділянками, не відповідає межі між цими ділянками, яка існувала станом на 1998 рік, тобто на час виготовлення технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності на землю. Накладення контуру земельної ділянки № НОМЕР_1 на кут сараю літ. "Г" сусідньої ділянки АДРЕСА_1 не позбавляє позивача права користування цим сараєм на умовах добросусідства, а у випадку здійснення перешкод з боку відповідача у такому користуванні та обслуговуванні не позбавляє його можливості звернутись до суду із вимогами про встановлення сервітуту. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач у порядку, передбаченому статтею 30 ЗК України 1990 року, набув право користування земельною ділянкою площею 0,15 га (фактично 0,32 га) під будинком, який він придбав у 1982 році, а відповідач набув право на сусідню земельну ділянку у 1993 році. При цьому межі належної останньому земельної ділянки накладаються на межі земельної ділянки позивача, у тому числі і на збудований у 1957 році сарай. Розмір земельної ділянки позивача, зазначений у акті про погодження та встановлення меж, становить саме 28,18 м і та спірна частина земельної ділянки, яка відійшла відповідачу після приватизації, ввійшла в площу земельної ділянки позивача. Таким чином, відповідач після приватизації збільшив площу належної йому земельної ділянки на 0,0132 га за рахунок земельної ділянки позивача. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 01 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 1982 року ОСОБА_1 належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований у АДРЕСА_1 на земельній ділянці розміром 0,15 га. На підставі рішення Степанівської селищної ради від 07 вересня 1993 року №59 ОСОБА_1 було передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку за цією ж адресою, площею 0,3306 га. За цим же рішенням ОСОБА_2 також було передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,2568 га по АДРЕСА_1. На підставі рішення Степанівської селищної ради №59 від 07 вересня 1993 року виконком селищної ради було зобов'язано замовити розробку проектів земельних ділянок та виготовлення документації громадянам, у тому числі і ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що посвідчують право володіння земельними ділянками. Рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 06 жовтня 1998 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на землю жителям смт Степанівка, в тому числі позивачу та відповідачу. Внесено уточнення в площі земельних ділянок, на підставі якого за ОСОБА_1 рахувалася земельна ділянка загальною площею 0,32 га, з них: 0,28 га - с/г угідь та 0,04 га - під забудовою. Також уточнено площу земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2, за яким рахується земельна ділянка загальною площею 0,27 га, з них: 0,23 га - с/г угідь, та 0,04 га - під забудовою. 22 травня 2000 року, на підставі рішення 3 сесії 23 скликання від 06 жовтня 1998 року Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області, на ім'я ОСОБА_2 виданий Державний акт на право приватної власності на землю Серії III-СМ №007394 на земельну ділянку площею 0,27 га, з яких: для ведення особистого підсобного господарства - 0,23 га, під забудову - 0,04 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрований у книзі реєстрації державних актів за №753 (а. с.11). Позивач своє право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 не оформлював і державний акт на право приватної власності на землю не отримував. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав. Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про недоведеність ОСОБА_1 факту порушення оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування його прав як землекористувача з урахуванням того, що він фактично користується земельною ділянкою іншою площею (0,3457 га), аніж затверджена рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 06 жовтня 1998 року - 0,32 га. При цьому суд виходив із встановлених висновками земельно-технічної експертизи від 19 листопада 2018 року даних щодо фактичного користування спірними земельними ділянками, та, встановивши правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на вказану земельну ділянку та відсутність доказів порушення прав позивача при приватизації цієї земельної ділянки відповідачем, дійшов обґрунтованих висновків щодо відсутності правових підстав для скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким затверджено технічну документацію по складанню державного акту на належну відповідачу земельну ділянку, а також відповідного державного акту про право власності на землю, правомірність якого є похідною і залежить від вирішення питання про законність набуття відповідачем права власності на земельну ділянку. Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 щодо накладення контуру земельної ділянки відповідача на кут сараю, що розташований на належній позивачу земельній ділянці, суд апеляційної інстанції, врахувавши справедливість та ефективність захисту порушених прав осіб як основні засади цивільного судочинства, підставно констатував, що вказане, не позбавляє позивача права користування цим сараєм на умовах добросусідства, а у випадку здійснення перешкод з боку відповідача у такому користуванні та обслуговуванні не позбавляє його можливості звернутись до суду із вимогами про встановлення сервітуту. За таких обставин доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а фактично зводяться до незгоди заявника із висновками суду та переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Сумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року місто Київ справа №707/816/19 провадження №61-8453св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., позивач - заступник прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації та Черкаського регіонального управління водних ресурсів, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року у складі судді Морозова В. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Заступник прокурора Черкаської області, діючи в інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації (далі - Облдержадміністрація) та Черкаського регіонального управління водних ресурсів, у квітні 2019 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, у якому просив витребувати у відповідача на користь держави Україна в особі Черкаської обласної державної адміністрації земельну ділянку, площею 0, 0996 га, кадастровий номер 7124982500:01:001:2071, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області за межами населеного пункту. Просив скасувати запис про державну реєстрацію права власності від 17 лютого 2016 року №8757279 на земельну ділянку, загальною площею 0, 0996 га, за ОСОБА_1, вчинений державним реєстратором Черкаської районної державної нотаріальної контори Черкаського районного нотаріального округу Черкаської області Чуй Н. В. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 січня 2014 року розпорядженням Черкаської районної державної адміністрації (далі - Черкаська РДА) №26 "Про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою" надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для індивідуального дачного будівництва, які розташовані в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту, в тому числі ОСОБА_2 та іншим особам. Розпорядженням Черкаської РДА від 13 лютого 2014 року №28 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок, загальною площею 12, 5166 га, в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту. Зазначеним розпорядженням визначено вид угідь цих земель як "піски" та віднесено до земель загального користування. Розпорядженням Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проектів землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту та безоплатно передано у власність ОСОБА_2 та іншим 23 громадянам земельні ділянки для ведення індивідуального дачного будівництва. Рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071 прийнято реєстраційною службою Черкаського районного управління юстиції та видано свідоцтво про право власності від 09 квітня 2014 року, серії НОМЕР_1. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 05 серпня 2016 року, задоволено позов керівника Черкаської місцевої прокуратури до Черкаської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2 про визнання розпорядження незаконним, визнання недійсними свідоцтв, скасування рішень державного реєстратора. Зокрема, визнано незаконним та скасовано розпорядження Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" у частині передачі у власність земельної ділянки первісному набувачу ОСОБА_2, площею 0, 0996 га, у адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту, свідоцтво на право власності на земельну ділянку від 09 квітня 2014 року серії НОМЕР_1, скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на землю від 11 квітня 2014 року №12292490. За результатами моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071 на підставі договору купівлі-продажу від 17 лютого 2015 року №1-144 перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1, яка є власником спірної ділянки на цей час. Державним реєстратором Черкаської районної державної нотаріальної контори Черкаського районного нотаріального округу Черкаської області Чуй Н. В. 17 лютого 2015 року зареєстровано за ОСОБА_1 речове право на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, про що зроблено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №8757279. Прокурор вважає, що внаслідок незаконної передачі у приватну власність земельної ділянки водного фонду відбулося порушення інтересів держави, права власності Українського народу на землю, закріпленого у статтях 13, 14 Конституції України. Правовідносини, пов'язані з протиправним вибуттям земель із державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, подала заяву про застосування позовної давності. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Черкаська РДА повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою не мала, вона вибула з володіння її власника поза його волею. Отже, існують усі підстави для задоволення позовних вимог по суті, втім, на переконання суду, позивач пропустив строк звернення до суду з такими вимогами, що підтверджується письмовими доказами, які додано відповідачем до заяви про застосування позовної давності, а саме інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, яку надано на запит прокурора Пітюренка М. В. 25 січня 2016 року, та відповідно до якої власником земельної ділянки з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, площею 0, 0996 га, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, є ОСОБА_1. Постановою Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі Облдержадміністрації залишено без задоволення. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, керувався тим, що є необґрунтованими доводи позивача про те, що він міг довідатися про незаконність розпорядження землею Черкаської РДА, незаконність набуття її ОСОБА_2 та наявність підстав для витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки з моменту винесення рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року, а фактично довідалися про порушення їх прав лише після їх повідомлення Прокуратурою Черкаської області про виявлене порушення закону, доказами чого є листи Облдержадміністрації від 01 квітня 2019 року №01/01-33/1929/01/01-33 та Черкаського регіонального управління водних ресурсів (далі - Черкаське РУВР) від 25 березня 2019 року №223/13. Прокурор не клопотав про поновлення пропущеного строку для звернення до суду, тому колегія суддів погодилася із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги Заступник прокурора Черкаської області із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що оспорювані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі №697/2434/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі №363/1003/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №372/5906/14-ц, від 21 березня 2018 року у справі №57/314-6/526/2012, від 18 грудня 2018 року у справі №911/544/16, від 02 липня 2019 року у справі №925/271/18, від 24 квітня 2020 року у справі №654/3433/16-ц, в ухвалі Верховного Суду від 12 лютого 2018 року у справі №913/983/16, у постановах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №3-54гс15, від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №3-224гс16, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, щодо питань обчислення позовної даності та заволодіння земельною ділянкою водного фонду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Прокурор зазначив, що відповідно до зазначених висновків зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням вимог Водного кодексу України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку потрібно по суті розглядати як негаторний позов, який може бути пред'явлений впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відповідач подала до суду відзив, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц позов керівника Черкаської місцевої прокуратури задоволено, визнано незаконним та скасовано розпорядження Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, площею 0, 0996 га, розташованої у адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту. Визнано недійсним свідоцтво від 09 квітня 2014 року, серія НОМЕР_1, про право власності на земельну ділянку, площею 0, 0996 га, видане ОСОБА_2. Скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Черкаського районного управління юстиції від 09 квітня 2014 року №12292490 "Про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2, за кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району за межами населеного пункту, площею 0, 0996 га". Зазначене судове рішення ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 05 серпня 2016 року залишено без змін. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №155770426, яку сформовано 11 лютого 2019 року за запитом прокурора Прокуратури Черкаської області Пітюренка М. В., власником земельної ділянки з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, площею 0, 0996 га, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 лютого 2015 року. Рішення про реєстрацію права власності внесено нотаріусом Черкаської районної державної нотаріальної контори Чуй Н. В. 17 лютого 2015 року, номер РІШЕННЯ: Згідно з договором купівлі-продажу від 17 лютого 2015 року, посвідченим державним нотаріусом Черкаської районної державної нотаріальної контори Чуй Н. В., ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_1 купила та прийняла від продавця земельну ділянку, площею 0, 0996 га, яка розташована у адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, продаж вчинено за 23 000, 00 грн. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не могли передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, згідно із рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц). Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), пункт 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Отже, правомірним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність. У справі, що переглядається, для відновлення порушеного права власності на землі водного фонду прокурор пред'явив вимогу про їх витребування від кінцевих набувачів на користь Вінницької міської ради з посиланням як на правову підставу такої вимоги на статтю 387 ЦК України, тобто віндикаційний позов. Оскільки вимоги прокурора про витребування земельної ділянки не є правомірним та ефективним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій зобов'язані були відмовити у задоволенні цих вимог з підстав обрання неправомірного способу захисту, а не за спливом позовної давності. Отже, Верховний Суд часткового погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані рішення без урахування наведених правових висновків Верховного Суду, водночас Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення про задоволення позову з підстав обрання неправильного способу захисту. Така відмова через обрання неправильного (неправомірного) способу захисту не перешкоджає Облдержадміністрації чи прокурору (у разі, якщо Облдержадміністрація не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) пред'явити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові. За встановлених обставин Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц: у постановах Верховного Суду: від 05 червня 2019 року у справі №697/2434/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі №363/1003/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №372/5906/14-ц, від 18 грудня 2018 року у справі №911/544/16, від 02 липня 2019 року у справі №925/271/18, від 24 квітня 2020 року у справі №654/3433/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №3-224гс16, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, оскільки у наведених рішеннях зроблені висновки щодо правильного застосування норм матеріального права стосовно початку перебігу позовної давності, а у справі, що переглядається, встановлено, що позовна давність до спірних правовідносин не застосовується. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, дійшов висновку про відмову у задоволенні такого позову з підстав пропуску позовної давності, надавши помилкову оцінку цим вимогам по суті. Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись статтями 400, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області задовольнити частково. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати, ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову заступника прокурора Черкаської області про витребування земельної ділянки відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

У вересні та жовтні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційній скарги відповідачів, у яких позивачка просить залишити скарги без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суди, встановивши факт передання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, яка була сформована за рахунок частини земельної ділянки, що перебуває у користуванні співвласників домоволодіння по АДРЕСА_1, зробили правильний висновок про незаконність рішення Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року та порушення прав позивачки як співвласника домоволодіння та землекористувача. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2; у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року, залишеного без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кам'янець-Подільської міської ради. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року повторно подане клопотання ОСОБА_2 задоволено; зупинено дію рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року, залишеного без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, до закінчення їх його перегляду в касаційному порядку, а також зупинено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення судового збору з ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Вухвалах Верховного Суду від 07 серпня 2020 року та від 28 серпня 2020 року зазначено, що відповідачі оскаржують судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі №686/8620/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі №556/1999/16-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №686/492/14-ц, від 19 грудня 2018 року в справі №644/525/17-ц та від 11 квітня 2019 року в справі №301/854/17. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві власності відповідно до рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 28 січня 1998 року належить ј частка в праві спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 з виділенням її в натурі. ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 05 травня 1998 року набула право власності на 1/20 частку в праві спільної власності на домоволодіння по АДРЕСА_1. Іншими співвласниками домоволодіння є ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9. За житловим будинком по АДРЕСА_1 первісно була закріплена земельна ділянка площею 1395 м? . Рішенням виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року затверджено матеріали інвентаризації земель забудованих кварталів в м. Кам'янець-Подільському згідно з додатками, зокрема, по кварталу №147 за будинком по АДРЕСА_1 закріплено земельну ділянку по фактичних обмірах площею 1 591 м? . Суди встановили, що вказана земельна ділянка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста, проте не є вільною. Рішенням Кам'янець-Подільського міськвиконкому №892 від 11 червня 1998 року визнано за ОСОБА_2 право власності на збудовану нею літню кухню в домоволодінні АДРЕСА_1 як на окремий об'єкт нерухомого майна. В подальшому ОСОБА_2 самочинно реконструювала вказану літню кухню у житловий будинок. Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 04 жовтня 2004 року у справі №2-3676/04 визнано за ОСОБА_2 право власності на сарай із цегли розмірами 4,74х3,27 м, на баню із цегли розміром 2,09х2,70 м та на двоповерховий житловий будинок, які знаходяться в домоволодінні АДРЕСА_1. Рішенням виконкому Кам'янець-Подільської міської ради від 25 листопада 2004 року №2426 за зверненням ОСОБА_2 із урахуванням рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 04 жовтня 2004 року та договору дарування від 05 травня 1998 року оформлено право власності ОСОБА_2 на 1/20 частку в праві спільної власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 та на житловий будинок "А " загальною площею 165,9 м? і житловий будинок "Б" загальною площею 68,4 м? . Рішенням виконкому Кам'янець-Подільської міської ради від 23 листопада 2006 року №2314 житловому будинку "Б " по АДРЕСА_1 надано поштову адресу: "АДРЕСА_2". Рішенням Кам'янець-Подільської міської ради від 15 листопада 2016 року №53/21 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 351 м? за адресою АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 6810400000:07:001:0079, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; вказана ділянка передана у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. На підставі вказаного рішення зареєстровано право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку. Суди також установили, що житловий будинок відповідачки по АДРЕСА_2 знаходиться на земельній ділянці площею 1591 м? , попередньо закріпленій за домоволодінням по АДРЕСА_1, а тому передана спірним рішенням міської ради земельна ділянка ОСОБА_2 сформована за рахунок частини земельної ділянки, закріпленої за домоволодінням по АДРЕСА_1, що перебуває у користуванні співвласників домоволодіння, в тому числі й позивачки. Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи №5817/5818/18-26 від 25 березня 2020 року фактична площа земельної ділянки, яка перебуває у користуванні співвласників житлового будинку по АДРЕСА_1, складає 1 242 м? , що не відповідає площі земельної ділянки (1591 м? ), закріпленої за домоволодінням відповідно до рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року. Встановити накладення земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер 6810400000:07:001:0079) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 за відсутності координат поворотних точок меж цієї земельної ділянки судовому експерту не вдалося. Апеляційний суд установив, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №2-3676/04 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2004 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовлено. Позиція Верховного Суду Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту Якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він може бути скасований в судовому порядку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №211/7117/13-ц (провадження №61-6812св19) зазначено, що домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями. У справі, що переглядається, суди встановили, що сторони, а також треті особи є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1, за яким на підставі рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року закріплено земельну ділянку площею 1 591 м? . При цьому позивачці на підставі судового рішення про поділ спадкового майна належить ј частка у праві спільної часткової власності на домоволодіння. У частинах першій-другій статті 30 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на момент набуття сторонами права власності на частки в праві спільної власності на домоволодіння) зазначено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року в справі №570/4030/18 (провадження №61-11228св21) вказано, що "при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України 1990 року закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. [...] З огляду на викладене у зв'язку з набуттям спільної часткової власності на успадковане домоволодіння у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщене це домоволодіння, і яка необхідна для його обслуговування". За таких обставин відсутність у позивачки правовстановлюючого документа на земельну ділянку по АДРЕСА_1 не свідчить про відсутність у неї права користування такою земельною ділянкою з урахуванням належності їй на праві власності частки в праві спільної власності на домоволодіння, а тому суди зробили правильний висновок про те, що земельна ділянка під домоволодінням АДРЕСА_1 не була вільною. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент прийняття органом місцевого самоврядування оскарженого рішення) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодуванням завданих збитків. Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Суди встановили, що рішенням Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року земельну ділянку площею 351 м? , кадастровий номер 6810400000:07:001:0079, по АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_2 для обслуговування житлового будинку й господарських споруд за вказаною адресою. При цьому житловий будинок по АДРЕСА_2 є самочинною реконструкцією літньої кухні, яка відносилася до складу домоволодіння по АДРЕСА_1. З огляду на викладене очевидним є те, що земельна ділянка, відведена у власність відповідачки, сформована за рахунок земель домоволодіння АДРЕСА_1, які перебувають у спільному користуванні всіх співвласників домоволодіння, у зв'язку з чим суди зробили правильний висновок про порушення прав позивачки оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування та наявність підстав для задоволення позову. За змістом частини третьої статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. За таких обставин, надаючи оцінку законності прийнятому Кам'янець-Подільською міською радою рішення, апеляційний суд обґрунтовано прийняв до уваги й той факт, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №2-3676/04 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2004 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовлено. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційних скарг з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №211/7117/13-ц (провадження №61-6812св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року в справі №570/4030/18 (провадження №61-11228св21), не дають підстав уважати, що оскаржені судові рішення прийняті без дотримання норм матеріального або процесуального права, у зв'язку з чим касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та Кам'янець-Подільської міської ради залишити без задоволення. Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено досудового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п'яти суддів. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, від №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 16 вересня 2020 року у справі №352/1021/19, від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки розміром 4,2392 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 3220483500:01:001:0033, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 19 червня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала, а Агрофірма прийняла у строкове платне користування для сільськогосподарського використання належну ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір оренди укладений строком на 10 років і в установленому законом порядку зареєстрований реєстраційною службою Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення державного реєстратора від 09 лютого 2015 року за №19206000 Відповідно до пункту 37 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №729/5 задоволена колективна скарга громадян, у тому числі відповідачки ОСОБА_1, та серед іншого скасовано рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 3220483500:01:001:0033, яке було зареєстроване на підставі договору оренди від 19 червня 2014 року. Підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ Агрофірма "Матюші" стало звернення власників земельних ділянок до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України зі скаргою, яка обґрунтована тим, що договори оренди із ТОВ Агрофірма "Матюші" були зареєстровані за відсутності необхідних на те документів, зокрема, без підписаних власниками земельних ділянок договорів, заяв на вчинення реєстраційних дій, відповідних проплат за вчинення реєстраційних дій та інше. 02 березня 2018 року між ОСОБА_1 і ТДВ "ШЦЗ" укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала ТДВ "ШЦЗ" у строкове платне користування належну їй земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,2392 га, розташовану у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:01:001:0033. Договір оренди укладений строком на сім років і 15 березня 2018 року зареєстрований державним реєстратором. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких мотивів. Стосовно позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, ТОВ "ШЦЗ" Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року у справі №357/7886/18 (провадження №61-14414св20) зазначено, що: "частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Процедура укладення, вимоги до змісту і форми та порядок припинення договору оренди землі визначені Земельним кодексом України та спеціальним законом - Законом України "Про оренду землі". Відповідно до статей 1, 13 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За змістом статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Системний аналіз статей 210, 638 ЦК України у взаємозв'язку зі статями 125, 126 ЗК України та статтею 6 Закону України "Про оренду землі" дають підстави для висновку, що договір оренди землі є вчиненим з дня проведення державної реєстрації. Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду України, наведеними у постанові від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16. З урахуванням наведеного для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Установлено, що 05 липня 2014 року між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 було укладено договори оренди земельної ділянки. Відповідно до пункту 37 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації. Речове право на спірну земельну ділянку за позивачем згідно договору оренди землі, який укладено між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області від 18 березня 2015 року. Проте, вказане рішення державного реєстратора скасовано наказом Міністерства юстиції України №729/5 від 15 березня 2018 року, як таке, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства. Вказаний наказ у встановленому законом порядку не скасований та є чинним. Відомості про скасування державної реєстрації права оренди вказаної земельної ділянки внесено до Реєстру в той же день - 15 березня 2018 року. Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. Установивши, що державна реєстрація речового права позивача на спірну земельну ділянку була скасована 15 березня 2018 року, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші", оскільки на момент початку перебігу строку дії укладеного 02 березня 2018 року договору оренди землі, відлік якого обраховується з 15 березня 2018 року - часу здійснення на підставі вказаного договору державної реєстрації речового права за ТзДВ "Шамраївський цукровий завод", права та інтереси позивача порушені не були, оскільки права на вказаний об'єкт нерухомого майна у нього вже були відсутні. Тобто, укладення оскарженого договору оренди не стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою, що виключає наявність підстав для визнання договору оренди землі, укладеного між відповідачами недійсним. Такі висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у пунктах 47, 48 постанови від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18 (провадження №14-430 цс19). Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 (провадження №61-15401св19), правовідносини у якій є аналогічними зі справою, яка переглядається". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2021 року у справі №357/7884/18 (провадження №61-14418св20) зазначено, що "зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме: скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права". У справі, що переглядається, суди встановили, що: 19 червня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі строком на 10 років і в установленому законом порядку зареєстрований РС Білоцерківського МРУЮ Київської області на підставі рішення державного реєстратора від 09 лютого 2015 року за №19206000. Відповідно до пункту 37 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації; наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №729/5 скасовано рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 3220483500:01:001:0033, яке було зареєстроване на підставі договору оренди від 19 червня 2014 року. Наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №729/5 не скасований та є чинним; 02 березня 2015 року між ОСОБА_1 і ТДВ "ШЦЗ" укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала ТДВ "ШЦЗ" у строкове платне користування належну їй земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,2392 га, розташовану у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:01:001:0033. Договір оренди укладений строком на сім років і 15 березня 2018 року зареєстрований державним реєстратором. За таких обставин, установивши, що станом на момент державної реєстрації права оренди спірної земельної ділянки за ТДВ "ШЦЗ" право оренди цієї ж земельної ділянки у ТОВ Агрофірма "Матюші" було відсутнім внаслідок його скасування наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №729/5, суди зробили обґрунтований висновок про відсутність порушення прав і інтересів позивача та відмовили у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до ТОВ "Шамраївський цукровий завод" та ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2. Аргумент касаційної скарги про те, що поведінка ОСОБА_1 суперечить її попередній поведінці, і це є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору, колегія суддів відхиляє з таких підстав. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18) зроблено висновок, що "доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium " (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них". Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення визнання недійсним оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для його недійсності. Стосовно позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник О. П. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі №522/14566/17 (провадження №61-2392св18) зазначено, що: "зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки є саме з ТОВ "Кей-Колект" з приводу порушення ним права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТОВ "Кей-Колект" щодо реєстрації за ним такого права. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо. Отже позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача"; "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір уТОВ Агрофірма "Матюші" є з ТОВ "ШЦЗ" та ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2 Державний реєстратор КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник О. П. є неналежним відповідачем. Тому у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник О. П. необхідно відмовити саме із зазначеної підстави, а тому оскаржені рішенні в цій частині підлягають зміні в мотивувальній частині з викладенням її в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року у справі №357/7886/18 (провадження №61-14414св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2021 року у справі №357/7884/18 (провадження №61-14418св20) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі №522/14566/17 (провадження №61-2392св18), колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення у частині позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора - змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, в іншій частині оскаржені рішення - залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" задовольнити частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Олійник Оксани Петрівни про визнання недійсним договору оренди, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

№1223281000:02:028:1004, що розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. №39719385 від 16 лютого 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 55,6426 га, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, з цільовим призначенням землі сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 55,6426 га сільськогосподарського призначення, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, що розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області судові витрати в сумі 5 061,27 грн. частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із відсутності рішення Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. А відтак, суд зробив висновок, що у відповідності до приписів статті 152 ЗК України та статті 387 ЦК України, земельна ділянка повинна бути витребувана у відповідача ОСОБА_1 на користь держави із скасуванням рішення про її державну реєстрацію. Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року у цивільній справі за позовом керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання розпорядження незаконним, скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні заяви про перегляд заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року у цивільній справі за позовом керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області про визнання розпорядження незаконним, скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заонче рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 28 серпня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази набуття державою права власності на відповідну земельну ділянку. Спірна земельна ділянка згідно з державним актом на право колективної власності на землю належить до земель колективної власності. Звертаючись до суду з позовними вимогами про витребування спірної земельної ділянки, позивач не довів всіх елементів віндикаційного позову. Відповідачка не була належним чином повідомлена про час, місце та дату розгляду справи судом першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі №914/1394/17, постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, постанові Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №921/62/17-г/17, постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №816/1618/17, постанові Верховного Суду від 17 липня 2020 року у справі №810/719/18, постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №904/8549/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі №912/2385/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 30 листопада 2020 року Новомосковська місцева прокуратура Дніпропетровської області через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Зупинено виконання заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. 30 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Згідно із положеннями статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. За правилами частини першої статті 130 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що судова повістка на судове засідання, призначене на 19 березня 2019 року адресована ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1, повернута із відміткою "інші причини, що не дали змоги виконати обов? язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 1, а. с. 66). Тобто матеріали справи не містять документів, які б підтверджували, що відповідач ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд судом справи 19 березня 2019 року. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 29). Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Аналіз змісту апеляційної скарги ОСОБА_1, свідчить, що в апеляційній скарзі вказувалося про неповідомлення судом першої інстанції її про дату, час і місце розгляду справи. Проте суд апеляційної інстанції на пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України увагу не звернув. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на статтю 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). У зв'язку з вказаними вище порушеннями судом апеляційної інстанції норми процесуального права, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у справі не перевіряється. За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року - скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасувати. Справу №183/4873/18 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 серпня 2021 року місто Київ справа №607/22559/18 провадження №61-5980св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "УПК-Європлюс", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Бершадської Г. В., Ткач О. О., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УПК-Європлюс" (далі - ТОВ "УПК-Європлюс", товариство) про стягнення з відповідача заборгованості за орендною платою у розмірі 121 690, 99 грн, пені у розмірі 7 215, 34 грн, трьох відсотків річних від простроченої суми за час прострочення у розмірі 1 307, 81 грн. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 01 вересня 2016 року він та ТОВ "УПК-Європлюс" уклали договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 передав товариству у строкове платне користування земельну ділянку, площею 0, 0410 га, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971, цільове призначення - для іншого призначення, розташовану на території Великогаївської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області (далі - Великогаївська сільська рада). Державна реєстрація договору оренди відбулася 16 вересня 2016 року. За користування земельною ділянку відповідач повинен був сплачувати оренду плату в національній валюті України, яка є еквівалентною сумі в 1 118, 00 дол. США станом на день платежу, щомісячно, не пізніше 10 числа поточного місця. У зв'язку з простроченням відповідачем сплати орендної плати протягом трьох місяців поспіль договір оренди було розірвано на підставі пункту 28 договору, про що відповідачу направлено повідомлення про розірвання договору оренди, яке отримано товариством 01 серпня 2018 року. Земельна ділянка повернута власнику 27 серпня 2018 року, про що складено відповідний акт прийому-передачі орендованої земельної ділянки. Позивач стверджував, що за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" не сплатило оренду плату, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка складається із: заборгованість зі сплати орендної плати - 121 690, 99 грн, пеня за невчасну сплату орендної плати - 7 215, 34 грн та три відсотки річних від простроченої суми за час прострочення за період з 01 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року - 1 307, 81 грн. Посилаючись на наведене, позивач просив задовольнити позов та стягнути з відповідача заборгованість зі сплати орендної плати в розмірі 121 690, 99 грн, пеню за невчасну сплату орендної плати - 7 215, 34 грн та 1 307, 81 грн - три відсотки річних від простроченої суми за час прострочення за період з 01 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року. Також просив стягнути з відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 995, 80 грн. Стислий виклад заперечень сторони відповідача ТОВ "УПК-Європлюс" подало відзив на позов, зазначило, що у товариства з урахуванням позиції ОСОБА_1 не було можливості користуватися земельною ділянкою відповідно до умов договору оренди земельної ділянки, а отже, не виникло зобов'язання сплачувати орендну плату за користування земельною ділянкою. Також 04 грудня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" подало зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки від 01 вересня 2016 року недійсним. Вимоги за зустрічним позовом товариство обґрунтовувало тим, що, укладаючи договір оренди земельної ділянки, мало на меті використати цю ділянку для здійснення підприємницької діяльності шляхом розміщення на ній автомобільного газозаправного пункту зріджених вуглеводних газів (далі - АГЗП). 20 квітня 2018 року товариство звернулося до позивача з листом, в якому повідомило ОСОБА_1 про початок підготовчих робіт для розміщення АГЗП на орендованій земельній ділянці. У відповідь на цей лист від позивача надійшов лист, в якому він у категоричній формі зазначив, що у випадку ненадання містобудівних умов для розміщення АГЗП та проекту, він буде розцінювати дії як використання земельної ділянки всупереч умовам договору та цільовому призначенню, що згідно з пунктом 28 договору є підставою для його розірвання. У зв'язку з наведеним, на переконання товариства, ОСОБА_1 уклав договір без наміру настання реальних правових наслідків. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "УПК-Європлюс" заборгованість з орендної плати за період з травня 2018 року до серпня 2018 року включно у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення судового рішення у розмірі 108 946, 96 грн, пеню за невнесення орендної плати у розмірі 6 771, 08 грн, три проценти річних за прострочення виконання зобов'язання за період з 11 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року у розмірі 1 159, 77 грн. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "УПК-Європлюс" відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Суд першої інстанції встановив, що ТОВ "УПК-Європлюс" неналежно виконує зобов'язання за договором оренди земельної ділянки з виплати орендної плати, у результаті чого з ініціативи ОСОБА_1 такий правочин розірвано в односторонньому порядку. Оскільки відповідачем не спростовано факт неналежного виконання договору оренди, з ТОВ "УПК-Європлюс" на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість з орендної плати, пеня та три відсотки річних у розмірі, визначеному судом. Вимоги зустрічного позову ТОВ "УПК-Європлюс" суд першої інстанції визнав безпідставними та необґрунтованими. Суд відхилив доводи позивача, що зазначений оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки протягом 2016-2018 років позивач сплачував орендну плату за земельну ділянку. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову ОСОБА_1 скасовано, у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Здійснено розподіл судових витрат. Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони правочину досягли згоди щодо розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, проте у день укладення такого договору орендар ТОВ "УПК-Європлюс" повернув орендодавцю ОСОБА_1 із користування частину земельної ділянки, площею 0, 020 га. Водночас розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га із площі 0, 0410 га, сторонами не визначено, правочинів із цього приводу сторони не укладали. Апеляційний суд зазначив, що, враховуючи, що сторонами не визначено розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, та беручи до уваги, що під час укладення договору оренди сторони встановили плату за користування земельною ділянкою в цілому (0, 0410 га), відповідно до правил статей 632 та 762 ЦК України та загальних засад цивільного законодавства, зокрема розумності, розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки площею 0, 0210 га має розраховуватися пропорційно розміру орендної плати, встановленому у пункті 6 договору. Встановивши, що за весь період користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, орендна плата становить 362 101, 51 грн, орендарем сплачено 583 148, 80 грн, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що заборгованість за користування цією частиною земельної ділянки відсутня. За наведених обставин позов ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції визнав безпідставним. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 25 березня 2020 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом. Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження згаданого судового рішення заявник визначив, що:

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ТОВ "УПК-Європлюс" просило закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, а у разі розгляду касаційної скарги по суті - відмовити у задоволенні касаційної скарги. На переконання товариства, висновок щодо застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №915/825/17 та на який посилався заявник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до тих, що склалися між сторонами. По суті спору відповідач зазначив, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин правила статей 632, 762 ЦК України, виходив із засад розумності та справедливості. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "УПК-Європлюс" (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки. Відповідно до умов пункту 1 договору оренди орендодавець передає у строкове платне користування орендарю, а орендар приймає у строкове платне користування від орендодавця земельну ділянку, площею 0, 0410 га, розташовану за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971; цільове призначення: для іншого призначення; категорія земель: землі промисловості, транспорту, зв'язку енергетики, оборони та іншого призначення. У пункті 6 договору сторони погодили, що за користування земельною ділянкою відповідач сплачує оренду плату в національній валюті України в сумі, яка є еквівалентною 1 118, 00 дол. США на день внесення платежу, щомісячно, не пізніше 10 числа поточного місця. У разі невнесення орендної плати у строки, визначенні договором, справляється пеня у розмірі облікової ставки Національного банку України від несплаченої суми за кожен день прострочення. За правилами пункту 28 договору дострокове розірвання в односторонньому порядку допускається за ініціативою орендодавця у випадку, коли орендар більш як на два місяці підряд прострочив сплату орендної плати. У випадках дострокового розірвання договору в односторонньому порядку з ініціативи орендодавця договір вважається розірваним з моменту отримання орендарем письмового повідомлення орендодавця про дострокове розірвання договору з підстав, передбачених пунктом 28 цього договору. У цих випадках орендна плата сплачується до моменту повернення земельної ділянки з оренди, яке оформлюється відповідним актом прийому-передачі земельної ділянки. Згідно з актом прийому-передачі орендованої земельної ділянки від 01 вересня 2016 року, підписаного сторонами договору, ОСОБА_1 передав ТОВ "УПК-Європлюс" 01 вересня 2016 року у користування земельну ділянку площею 0, 0410 га, яка розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. Відповідно до акта повернення частини земельної ділянки із оренди 01 вересня 2016 року орендар (ТОВ "УПК-Європлюс") повернув орендодавцю (ОСОБА_1) земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. Отже, встановлено, що у користуванні орендаря з 01 вересня 2016 року перебувала земельна ділянка, площею 0, 0210 га. Встановлено, що розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га із площі 0, 0410 га, сторонами не встановлено, угоди про погодження розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0,0210 га, сторони не укладали. Згідно з актами надання послуг від 30 листопада 2017 року, від 31 грудня 2017 року, від 31 січня 2018 року, від 28 лютого 2018 року, від 31 березня 2018 року, від 30 квітня 2018 року ОСОБА_1 (виконавцем) надані послуги ТОВ "УПК-Європлюс" (замовнику) з оренди земельної ділянки, а замовником здійснено сплату орендної плати у розмірі 29 157, 44 грн щомісячно. Акти були підписані сторонами цього спору та замовник претензій щодо об'єму, якості та строків виконання робіт не мав. 20 квітня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" направило ОСОБА_1 лист за №94, згідно з яким з 20 квітня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" розпочинає підготовчі роботи для розміщення АГЗП відповідно до містобудівних умов та обмежень з урахуванням проекту. У відповідь на цей лист 20 квітня 2018 року ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" лист за №39, відповідно до якого ОСОБА_1 просить ТОВ "УПК-Європлюс" надати копії отриманих містобудівних умов та проекту, про які зазначало ТОВ "УПК-Європлюс" у своєму листі від 20 квітня 2018 року №94.27 липня 2018 року (згідно з датою поштового відправлення) ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" повідомлення про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки, яке отримане ТОВ "УПК-Європлюс" 01 серпня 2018 року, що не заперечувалося орендарем. Відповідно до цього повідомлення станом на 11 липня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" прострочено сплату орендної плати за травень, червень та липень 2018 року, що є підставою для дострокового розірвання договору оренди за ініціативою орендаря. ОСОБА_1 повідомив про розірвання договору оренди земельної ділянки від 01 вересня 2016 року. Згідно з актом прийому-передачі (повернення) орендованої земельної ділянки від 27 серпня 2018 року орендар ТОВ "УПК-Європлюс" повернуло орендодавцю ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. У графі "Претензії сторін" орендодавець зазначив про наявну заборгованість зі сплати орендної плати за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року. Орендар зазначив, що не визнає заборгованості, орендодавець використовував земельну ділянку для власних потреб, чинив опір у користуванні ділянкою та розміщення АГЗП, а договір оренди не відповідає законодавству. 18 вересня 2019 року ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" претензію із проханням сплатити заборгованість зі сплати орендної плати, яка виникла за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року у розмірі 4 327, 74 дол. США. Претензія отримана товариством 26 вересня 2018 року, втім, заборгованість зі сплати орендної плати не сплачена. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України "Про оренду землі", ЗК України та загальними нормами ЦК України. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Статтею 1 Закону України "Про оренду землі" визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно з частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, сторонами визначено істотні умови договору, у тому числі об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), строк дії договору оренди, розмір орендної плати. Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку (стаття 30 Закону України "Про оренду землі"). Судами встановлено, що після укладення договору оренди землі того ж дня сторони підписали акт повернення частини земельної ділянки із оренди, який є додатком до договору оренди землі та відповідно до якого орендар (ТОВ "УПК-Європлюс") повернув орендодавцю (ОСОБА_1) земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. За таких обставин, враховуючи складання та підписання сторонами договору акта про повернення частини земельної ділянки, обґрунтованими є висновки судів, що у фактичному користуванні орендаря перебувала земельна ділянка, площею 0, 0210 га. У таких висновках Верховний Суд застосовує частину другу статті 795 ЦК України, відповідно до якої повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Отже, підписавши акт повернення частини земельної ділянки, переданої в оренду орендареві, сторони погодили, що в цій частині договір оренди є припиненим. Водночас, підписання цього акта також свідчить про внесення певних змін до договору оренди землі, оскільки цим документом фактично визначено, що об'єктом договору оренди є лише частина земельної ділянки, переданої в оренду за договором. В оцінці доводів касаційної скарги, що умовою внесення змін до договору оренди землі щодо зміни її площі є формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, виготовлення відповідної документації із землеустрою відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій" щодо визначення площі земельної ділянки, яка є єдиною підставою внесення змін до умов договору землі, а також належним доказом дотримання порядку внесення змін до договору (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 червня 2018 року у справі №915/825/17), Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, між сторонами не існувало спору щодо внесення змін до договору оренди землі в частині об'єкта оренди, сторони за взаємною згодою визначили, що об'єктом оренди є частина земельної ділянки, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971, площа якої становить 0, 0210 га, що підтверджується підписаним орендарем та орендодавцем актом повернення частини земельної ділянки, який є додатком до договору оренди. Підписавши акт повернення частини земельної ділянки, сторони фактично дійшли згоди про внесення змін до договору оренди землі щодо об'єкта оренди, а тому помилковими є доводи касаційної скарги, що за встановлених фактичних обставин справи необхідною умовою для внесення змін до договору оренди землі є формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, виготовлення відповідної документації із землеустрою відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій" щодо визначення площі земельної ділянки, яка є єдиною підставою внесення змін до умов договору землі, а також належним доказом дотримання порядку внесення змін до договору, враховуючи, що спору між сторонами щодо площі земельної ділянки, яка перебувала у користуванні орендаря, між сторонами не існувало, орендодавець погодився на повернення частини земельної ділянки, а також отримував оренду плату, яку сплачував орендар за користування саме частиною земельної ділянки, яка фактично перебувала у нього в оренді. Водночас умовами договору оренди землі визначений розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, питання про визначення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0210 га, сторонами не вирішувалося та орендна плата за користування земельної ділянкою, площею 0, 0210 га, не встановлювалася. Визначаючи належний до сплати розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, апеляційний суд обґрунтовано керувався правилами частини першої статті 762 ЦК України, відповідно до якої за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Враховуючи, що умовами договору не встановлено ціну за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, проте договір містить умови про розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, тому, застосувавши принцип пропорційності, можливо встановити розмір орендної плати за користування тим об'єктом оренди, що фактично перебував у використанні відповідача. У таких висновках Верховний Суд керується тим, що сторони, підписавши акт про повернення частини земельної ділянки, площею 0, 020 га, за правилами частини другої статті 795 ЦК України дійшли згоди про припинення договору оренди в певній частині, а тому в цій частині припинені і умови щодо сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 020 га. Із настанням подій, що призвели до припинення дії договору оренди відносно частини земельної ділянки, площею 0, 020 га, - повернення частини земельної ділянки - припинили дію усі умови договору оренди в цій частині. Враховуючи, що сторони не виклали умову договору оренди землі щодо орендної плати за користування іншою частиною земельною ділянкою, площею 0, 0210 га, яка залишилася у користуванні орендаря, у новій редакції, до спірних правовідносин за таких фактичних обставин підлягають застосуванню правила частини першої статті 762 ЦК України, оскільки договором не встановлено розміру орендної плати за користування орендарем частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га. Верховний Суд врахував, що заперечення заявника щодо розміру отриманої орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210га, свідчать про непогодження із оскаржуваним судовим рішенням та зводяться до необхідності дослідження та переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на встановлені фактичні обставини справи обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: Іменем Україн 10 грудня 2021 року м. Київ справа №198/927/19 провадження №61-12622св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2020 року у складі судді Маренич С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан") про розірвання договору оренди земельної ділянки. Позов обгрунтований тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 22 липня 2015 року державним нотаріусом Юр'ївської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області за реєстровим номером 414, після смерті батька ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, він є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,3452 га, що розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1225982500:01:001:0348.02 вересня 2014 року між його батьком та ТОВ "Лан" укладений договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 15 років, права орендодавця за яким після смерті ОСОБА_2 перейшли до нього, як до спадкоємця. Згідно з пунктом 7 договору оренди земельної ділянки орендар кожні п'ять років дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше, як за 100 днів. Тобто, згідно з пунктом 7 укладеного між сторонами договору оренди землі на відповідача покладений обов'язок надати згоду на розірвання договору кожні п'ять років, без будь-яких додаткових підстав, крім потреби чи бажання щодо розірвання договору. 26 травня 2019 року він звернувся до відповідача з письмовою заявою, попередивши останнього про те, що має намір розірвати договір оренди земельної ділянки, оскільки бажає самостійно обробляти належну йому земельну ділянку та просив повернути її до 01 жовтня 2019 року. Відповідач відмовив позивачу у розірванні договору оренди землі, посилаючись на відсутність вагомих підстав для надання згоди для його розірвання, оскільки ним виконані всі обов'язки за договором та права позивача не порушувались. Крім того, відповідач зазначив, що умови договору не передбачають розірвання договору в односторонньому порядку. ОСОБА_3 вважає, що договір має бути розірваним за згодою сторін, в тому числі достроково за рішенням суду, посилаючись на статті 526, 651 ЦК України, Закон України "Про оренду землі". Просив розірвати договір оренди земельної ділянки, площею 7,3452 га, кадастровий номер 1225982500:01:001:0348, укладений 02 вересня 2014 року між його померлим батьком ОСОБА_2 та ТОВ "Лан". Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, в позові відмовлено. Суд першої інстанції зазначив, що сторони у справі неоднаково розуміють та тлумачать пункт 7 договору оренди земельної ділянки, кожен на свою користь, а тому під час укладення договору не досягнуто згоди щодо положень абзацу 2 пункту 7 договору оренди землі. Відмовивши в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів можливості розірвання укладеного договору оренди землі кожні п'ять років в односторонньому порядку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що свобода договору не є абсолютною та безмежною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням ЦК України та інших актів цивільного законодавства, не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини у випадках, коли така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 направив поштовим зв'язком до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, просив скасувати судові рішення та задовольнити позов. Аргументи учасників справи Доводи особа, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту 7 договору оренди землі орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Тобто надання згоди на розірвання договору є обов'язком, а не правом орендаря. Він має потребу у самостійному обробітку земельної ділянки, тому вимога про розірвання договору оренди обґрунтована. На сьогодні відсутній висновок Верховного Суду щодо застосуання норми права у подібних правовідносинах, що призводить до різної правозастосовчої практики в суді апеляційної інстанції. Частинами третьою і четвертою статті 213 ЦК України визначено загальні способи тлумачення. Підставою для тлумачення у цій справі є спір між сторонами договору щодо його змісту, невизначеність та незрозумілість значення слів, всього договору або його частини. Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц, від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц, в яких суди задовольнили вимоги позивача про розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. Аргументи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Лан" зазначає, що договір не передбачає права орендодавця розірвати договір оренди землі в односторонньому порядку. Суд не може із власної ініціативи тлумачити умови договору без відповідного позову сторін правочину про це. Товариство уклало спірний договір з метою довготривалих відносин, витратило значні кошти на придбання устаткування для обробітку землі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 липня 2015 року серії НАО 001296, реєстраційний номер 414, виданого державним нотаріусом Юр'ївської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, ОСОБА_1 після смерті свого батька ОСОБА_2 успадкував належну останньому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,3452 га, розташовану на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району, кадастровий номер 1225982500:01:001:0348.02 вересня 2014 року між ТОВ "Лан" та ОСОБА_2 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1225982500:01:001:0348, строком на 15 років. 26 травня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з письмовою заявою, попередивши останнього про те, що має намір розірвати договір оренди земельної ділянки, оскільки бажає самостійно обробляти належну йому земельну ділянку та просив повернути її до 01 жовтня 2019 року. Відповідач відмовив позивачу у розірванні договору оренди землі. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови. Відповідно до частин другої-четвертої статті 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьої цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Таким чином, законодавець допускає розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку в разі, якщо це передбачено умовами договору. Наявність відповідної умови в договорі є вирішальною для розгляду справи, тому сторони у договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо). Таке визначення має бути чітким та недвозначним, закріплювати всі умови співпраці. Суди встановили, що згідно з пунктом 7 договору оренди після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. Пункт 28 договору оренди землі забороняє розірвання договору в односторонньому порядку без вагомої причини та рішення суду. Позивач вважає, що на підставі пункту 7 договору оренди він має право розірвати договір в односторонньому порядку, виявивши для цього бажання чи наявну потребу, натомість відповідач посилається на пункт 28 договору оренди землі, згідно з яким забороняється розірвання договору в односторонньому порядку без вагомої причини та рішення суду. Системний аналіз положень договору оренди землі дає підстави дійти висновку, що він не передбачає можливості його розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. Заперечення зі сторони орендаря свідчить, що останній не погоджується на розірвання, тобто відсутня взаємна згода сторін на розірвання договору. Із позовом щодо тлумачення змісту правочину сторони до суду не зверталися. Бажання позивача самостійно обробляти земельну ділянку не є окремою підставою, визначеною законом або договором, для розірвання договору оренди землі. Жодних інших окремих підстав як в сукупності, так і окремо, необхідних і достатніх для розірвання договору, позивач не навів. Оскільки між сторонами не досягнуто згоди щодо тлумачення пункту 7 договору оренди з урахуванням положень пункту 28 цього договору, а із позовом щодо тлумачення змісту правочину сторони до суду не зверталися, Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що абзац 2 пункту 7 договору оренди не містить однозначного визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку, а пункт 28 договору оренди містить заборонурозірвання договору оренди землі в односторонньому порядку, тому позов за встановлених у справі обставин задоволенню не підлягає. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц, від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц. У наведених справах у позивачів аналогічно до цієї справи виникла потреба і можливість самостійно використовувати належну їм на праві приватної власності зазначену земельну ділянку, при цьому умови договорів передбачають можливість розірвання позивачем договору оренди землі в односторонньому порядку. На підставі встановлених обставин Верховний Суд у вказаних справах погодився із висновками судів про те, що вимога позивачів про розірвання наведених договорів оренди землі в односторонньому порядку відповідає чинному законодавству та умовам укладених сторонами договорів оренди землі. Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц, від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц, є безпідставними, оскільки обставини у цих справах не є подібними до справи, яка є предметом касаційного перегляду. Лише посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах, хоча у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Щодо посилання у касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосуання норми права у подібних правовідносинах, то необхідно зазначити таке. У постанові Верховного Суду від 24 травня 2021 року, справа №198/926/19, провадження №61-11818св20,у справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" про розірвання договору оренди земельної ділянки, викладений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах з урахуванням встановлених обставин у справі, а саме умовами укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки не передбачено можливості його розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. При цьому заперечення зі сторони орендаря свідчить, що останній не погоджується на розірвання, тобто відсутня взаємна згода сторін на розірвання договору. Відповідні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі №198/1023/19, провадження №61-1428 св20 (справа за позовом ОСОБА_5 до ТОВ "Лан" про визнання припиненим договору оренди землі шляхом його розірвання), від 11 березня 2021 року у справі №198/877/19, провадження №61-9624 св20 (справа за позов ОСОБА_6 до ТОВ "Лан" про визнання договору оренди землі припиненим (розірваним) і витребування земельної ділянки з незаконного володіння). Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі доводів касаційної скарги суд касаційної інстанції не ВСТАНОВИВ: Щодо клопотання ТОВ "Лан" про приєднання до матеріалів справи постанови Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі №198/877/19, провадження №61-9624 св20, то Верховний Суд зазначає таке. Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Оскільки доступ до судових рішень є відкритим та доступним у Єдиному державному реєстрі судових рішень, то підстави для долучення судового рішення до справи відсутні. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. С. Олійник Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №522/387/17-ц провадження №61-4045св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради на постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М., Гірняк Л. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, на АДРЕСА _1, цільове призначення якої: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Зобов'язано Одеську регіональну філію державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" при Державному комітеті України по земельних ресурсах видати ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати його у відповідному реєстрі. На підставі цього рішення ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку та 22 травня 2007 року продала її ОСОБА_1 ОСОБА _1, у свою чергу, отримав державний акт від 05 червня 2007 року серії ЯЕ №112006 на право власності на спірну земельну ділянку. За заявою прокуратури Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року скасовано. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 залишений без розгляду. Звернення до суду з позовом прокурора обґрунтоване неналежним здійсненням своїх повноважень Одеською міською радою, якою не вжито жодних заходів щодо відновлення порушеного права і повернення земельної ділянки у комунальну власність. Посилаючись на те, що рішення суду, на підставі якого з державної власності вибула земельна ділянка загальною площею 0,1 га, розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5110137500:51:003:0287, скасоване, та з урахуванням зазначеного, заступник прокурора Одеської області в особі Одеської міської ради просив витребувати у ОСОБА_3 на користь Одеської міської ради зазначену земельну ділянку. Справа переглядалась судами апеляційної та касаційної інстанцій неодноразово. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року у складі судді Загороднюка В. І. позов заступника прокурора Одеської області в особі Одеської міської ради задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,1 га, вартістю 4 379 870,00 грн, розташовану по АДРЕСА_2, кадастровий номер 5110137500:51:003:0287. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника - територіальної громади м. Одеси, в особі Одеської міської ради, не з її волі, а іншим шляхом, у зв'язку із чим наявні правові підстави для задоволення позовних вимог заступника прокурора Одеської області і витребування майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року скасовано й справу передано на новий апеляційний розгляд. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог про витребування майна є правильними, проте суд першої інстанції не врахував, що позивачем пропущено позовну давність, про що заявлялось відповідачем до ухвалення судового РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у провадженні №14-179цс18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України), просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий апеляційний розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовано положення статей 257, 267 ЦК України без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-240цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, а також Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (з аналогічним предметом спору, а саме про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України). Заступник прокурора Одеської області вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано того, що під час звернення до суду із вказаним позовом прокурором враховано вимоги частини другої статті 214 ЦПК України у редакції, яка діяла на момент пред'явлення прокурором позову, а тому, прокурор виходив із того, що до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України позовна давність не застосовується. Вважає, що зазначене узгоджується із правовою позицією, висловленою у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справах № №904/11143/16, 904/9637/16 та від 21 березня 2018 року у справі №904/11141/16 в аналогічних правовідносинах. Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду, зробив передчасний висновок, про початок перебігу позовної давності починаючи з 2009 року, не надавши жодної можливості прокурору та Одеській міській раді довести протилежне або надати суду клопотання про поновлення строків позовної давності у зв'язку із тим, що він був пропущений з поважних причин. Разом із тим касаційна скарга також містить посилання на те, що у разі, якщо судова колегія при розгляді цієї справи вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 257 ЦК України, викладеного у постанові від 05 грудня 2018 року №14-179цс18, то вказана справа разом із касаційною скаргою і доданими до неї документами підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до статті 403 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №522/387/17-ц із Приморського районного суду м. Одеси. У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу №522/387/17-ц призначено до розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов'язано Одеську регіональну філію державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати ОСОБА_2 державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати його у відповідному реєстрі. 27 грудня 2006 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯГ №950697. Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. та зареєстрованого у реєстрі за №8432, ОСОБА _2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1. На підставі цього договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримав державний акт від 05 червня 2007 року серії ЯЕ №112006 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" за №010750500753. У подальшому рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за заявою прокуратури Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами було скасовано. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1, залишений без розгляду. 13 квітня 2017 року ОСОБА_1 заявив про пропуск прокуратурою Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради позовної давності.