Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №478/856/20 провадження №61-11567св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ГАММА", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області у складі судді Сябренко І. П. від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., від 23 червня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ГАММА" (далі - ТОВ "ГАММА") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка, площею 7,26 га, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, вартістю 118 235,66 грн. Вказувала, що з 2012 року відповідач створює перешкоди у користуванні належною їй земельною ділянкою, оскільки без погодження з нею засіває її та користується нею, посилаючись на укладення договору оренди 05 листопада 2012 року строком на 49 років. Проте позивачка стверджувала, що вона такий договір з відповідачем не укладала та не підписувала. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд усунути перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, площею 7,26 га, в тому числі шляхом заборони відповідачу без погодження з нею засівати сільськогосподарськими рослинами ділянку, знаходитися працівникам і механізмам товариства без її дозволу на вказаній земельній ділянці та перешкоджати використовувати земельну ділянку за призначенням, зокрема, за участю інших осіб на підставі договорів оренди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач як орендар за підписаним позивачкою договором оренди правомірно володіє та користується предметом оренди - належною позивачці земельною ділянкою, а тому підстав для усунення перешкод в користуванні цією ж земельною ділянкою її власнику немає. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач користується спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди, який укладено в письмовій формі та підписано сторонами, а його державна реєстрація здійснена у відповідності до закону. Суд апеляційної інстанції зазначив, що договір оренди набрав чинності, а відповідач набув прав орендаря за спірним договором оренди землі, сплачує на користь позивачки орендну плату та на час розгляду справи правомірно користується належною їй земельною ділянкою. На думку суду апеляційної інстанції, презумпція правомірності договору оренди може бути спростована, однак таких вимог позивачка не заявляла. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі №913/632/17, від 18 червня 2020 року у справі №909/965/16, від 16 грудня 2020 року у справі №908/1908/19, від 01 липня 2021 року у справі №46/603 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник вказує також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що позивачка просила суд усунути їй перешкод у користуванні власністю, вказувала, що про договір оренди (строком на 49 років), нібито на підставі якого відповідач користується спірною земельною ділянкою, вона дізналась та отримала другий екземпляр цього договору під час судового розгляду. Заявник зазначає, що відповідач подав докази з порушенням строків, передбачених ЦПК України. У письмових поясненнях, які надійшли на адресу Верховного Суду 16 серпня 2021 року ОСОБА_1 повідомляє про фактичні обставини, які мали місце при укладенні договору оренди землі. Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ГАММА" просить суд залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відповідач вважає, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона підписала договір оренди земельної ділянки в іншій редакції, ніж той, що міститься в матеріалах справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами У 2012 році між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА" укладено договір оренди земельної ділянки, площею 7,2621 га, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, строком на 49 років та сплатою орендної плати у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки, яка складає 118 235,66 грн. Договір зареєстровано відділом Держкомзему у Казанківському районі Миколаївської області 05 листопада 2012 року за №482360040012422012. За вказаним договором орендарем на користь позивачки, як орендодавця, сплачена орендна плата та відповідні суми податку з доходів фізичних осіб, за 2013-2014 роки по 3650 грн доходу та 547,50 грн податку, потім 4 600 грн доходу та 690 грн податку і відповідно 7 600 грн доходу та 1 368 грн податку, а у 2017 року 168 000 грн доходу і 30 240 грн податку, зокрема за видатковими касовими ордерами від 23, 24 та 25 жовтня 2017 року 50 000 грн, 50 000 грн і 35 240 грн. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 заперечувала проти підписання договору оренди строком на 49 років, який знаходиться в матеріалах справи, посилаючись на його неукладеність й порушення її прав як власника внаслідок використання відповідачем належної їй земельної ділянки. За ініціативою ОСОБА_1 в кримінальному провадженні проводилася судова почеркознавчі експертизи №120 від 30 березня 2020 року, за висновками яких останній аркуш договору оренди, який зареєстровано 05 листопада 2012 року, підписано від імені орендодавця особисто позивачкою. Відповідно до висновку комплексної судової почеркознавчої та судової технічної експертизи, складеного Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, від 01 лютого 2021 року №19/104-7/7/968/969 підпис від імені ОСОБА_1 в графі "Орендодавець" договору оренди землі на 49 років, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого 05 листопада 2012 року в реєстрі за №482360040012422012, виконаний ОСОБА_1. Один з двох аркушів договору оренди землі на 49 років, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого 05 листопада 2012 року в реєстрі за №482360040012422012, був замінений. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частинами першою, другою статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У відповідності до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За частиною першою статті 205 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. У відповідності до частин першої, другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. У разі ж якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: У той же час, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що відповідач користується спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 (особисто нею підписаного) та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого відділом Держкомзему у Казанківському районі Миколаївської області 05 листопада 2012 року, строком на 49 років, а тому підстави для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користування спірною земельною ділянкою відсутні. Суди правильно виходили із того, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту неукладення договору оренди спірної земельної ділянки з відповідачем, оскільки висновком комплексної судової почеркознавчої та судової технічної експертизи, складеним Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, від 01 лютого 2021 року №19/104-7/7/968/969 встановлено, що договір підписано позивачкою. Позивачка фактично не заперечувала, що на протязі 2013-2017 років отримувала орендну плату від ТОВ "ГАММА", оспорюючи лише розмір отриманих сум та вказуючи на наявність тяжких обставин, під впливом яких вона підписала відповідні документи. Однак, вказані обставини не можуть свідчити про неукладеність договору оренди земельної ділянки. Аргумент касаційної скарги про те, що суди поклали в основу оскаржених рішень докази, подані відповідачем з порушенням строків, передбачених статтею 83 ЦПК України, є безпідставним, оскільки зазначене не вплинуло на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій. Частиною другою статті 410 ЦПК України передбачено, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а зводяться значною мірою до переоцінки доказів та встановлення нових обставин у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив поновити йому право користування земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушеного права, відповідно до плану земельної ділянки з технічного паспорту на будинок, а саме: перенесення межі на 1,80 м від існуючої межі по довжині 65 м; визнати недійсною технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 на АДРЕСА_2, виготовленої на підставі договору від 01 липня 2019 року №010701; визнати недійсним рішення Грушівської сільської ради Куп'янського району Харківської області (далі - Грушівська сільська рада) від 17 вересня 2019 року №61-VII "Про безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2"; зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру) скасувати державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,2114 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0088, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу будинку від 19 квітня 1977 року він є власником житлового будинку АДРЕСА_1. Разом з правовстановлюючими документами на будинок він отримав технічний паспорт, в якому зазначено всі характеристики будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. На момент придбання житлового будинку земельна ділянка, знаходилась в користуванні попередніх власників цього будинку. Згідно з планом земельної ділянки з технічного паспорту на житловий будинок, він знаходиться на земельній ділянці загальною площею 1 500 кв. м. На плані земельної ділянки добре видно відстані від крайніх меж до межових знаків. Однак, на цей час межа його земельної ділянки порушена землекористувачем сусідньої земельної ділянки під будинком АДРЕСА_2 - ОСОБА_2, яка здійснила часткове захоплення його земельної ділянки, здійснює незаконне будівництво, внаслідок чого він позбавлений можливості використовувати цю земельну ділянку за її цільовим призначенням. Своїми діями ОСОБА_2 порушує правила добросусідства. З метою досудового врегулювання спору він неодноразово звертався де відповідних органів для поновлення порушеного права та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, але, як зазначає позивач, такі дії були безрезультатними. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Куп'янський міськрайонний суд Харківської області рішенням від 08 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними. При цьому суд виходив з того, що оскаржуване рішення Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VII прийнято згідно з вимогами чинного на той час законодавства. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що вимоги позивача в частині поновлення порушеного права, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, визнання недійсною технічної документації із землеустрою та визнання недійсним рішення сільської ради є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Також суд виходив з того, що ОСОБА_1 не довів, які саме його права порушено державною реєстрацією земельної ділянки за ОСОБА_2, в чому полягає його порушене право та яким чином скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі відновить його права. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що заявлені вимоги позивача щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки, шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону. Короткий зміст рішення апеляційного суду Харківський апеляційний суд постановою від 23 березня 2021 року рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 березня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначив відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що виділення ОСОБА_2 земельної ділянки, з урахуванням існуючих огорож (парканів), порушує право позивача на отримання ним в порядку приватизації земельної ділянки, у розмірі та конфігурації, якою він користувався до порушення його прав з боку ОСОБА_2. При цьому суди не врахували, що ОСОБА_1 не підписував акт погодження меж земельної ділянки відповідачці. Також скарга містить доводи про те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають обставинам справи. У червні 2021 року ГУ Держгеокадастру подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що воно є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки розпорядником спірної земельної ділянки є сільська рада, яка оспорюваним рішенням передала земельну ділянку у власність. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 03 червня 2021 року справа №628/1475/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі продажу від 19 квітня 1977 року. Цей будинок розташований на присадибній ділянці розміром 0,18 га. Позивач не заперечує, що набувши право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 є ОСОБА_2. Рішенням Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VII затверджено технічну документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на земельну ділянку площею 0,2114 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0088 за адресою: АДРЕСА_2 та передано ОСОБА_2 вказану земельну ділянку безоплатно у власність. У акті обстеження земельних ділянок, що знаходяться у користуванні ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2, складеного 18 березня 2019 року комісією Грушівської сільської ради у складі секретаря ОСОБА_4 та інспектора ОСОБА_5 в присутності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зазначене такі обставини. Під час обстеження комісією встановлено, що домоволодіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по двору розділені парканом (частково із металевої сітки, частково з дерев'яного штахетника), який розміщений на забетонованій основі. Паркан побудовано ОСОБА_1, але він наполягає на тому, що саме цим парканом порушено межі його земельної ділянки. Вздовж городу земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 частково розділені парканом із шиферу (4 шиферини), який встановлений ОСОБА_3 після встановлення паркану ОСОБА_1 вздовж двору практично по одній межовій лінії (зміщений на 10 сантиметрів ближче до домоволодіння ОСОБА_2); далі город розділено за фактичним використанням земельних ділянок. Житловий будинок, який належить ОСОБА_2, знаходиться на відстані двох метрів від паркану, встановленого ОСОБА_1. Також у цьому акті вказано, що, зважаючи на давній межовий спір між власниками домоволодіння і наявність в сільській раді матеріалів з його розгляду комісія встановила, що він існував на час обстеження земельних ділянок та встановлення межових знаків (паркани встановлені ОСОБА_1 та ОСОБА_3). За дозволом про встановлення паркану по межі із земельною ділянкою ОСОБА_1, ОСОБА_2 зверталася до сільської ради ще в 2000 році. 14 березня 2000 року виконавчий комітет сільської ради прийняв рішення про надання такого дозволу, 11 квітня 2000 року цей дозвіл було схвалено архітектором. Після проведеного обстеження комісія дійшла висновку, що сільська рада немає можливості встановити факт порушення межі сусідкою ОСОБА_1 - ОСОБА_2, так як розподіл між земельними ділянками склався давно, землекористувачі користуються земельними ділянками з існуючою на сьогодні межею вже протягом багатьох років і не мають технічної документації, розробленої землевпорядною організацією, на підставі якої було б можливим встановити дійсні межі між вказаними у заяві ОСОБА_1 ділянками. Згідно з рекомендаціями комісії, які зазначені у акті, заінтересованій особі рекомендовано звернутися до землевпорядної організації з питанням про замовлення та виготовлення в землевпорядній організації технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). З акта обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2, складеного комісією у складі секретаря ОСОБА_4 та інспектора ОСОБА_5 Грушівської сільської ради 05 липня 2019 року відомо, що землекористувачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 користуються земельними ділянками на АДРЕСА_2 та 121 відповідно, які межують між собою згідно з фактично встановленою протягом багатьох років межі, і ця межа відповідає абрису земельної ділянки АДРЕСА_2. Рішенням Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року у справі №628/677/18 задоволено позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Землевпорядник" (далі - ТОВ "Землевпорядник "), Грушівської сільської ради, третя особа - ГУ Держгеокадастру у Харківській області про визнання договору підряду недійсним, скасування рішення сільської ради, визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельну ділянку та стягнення коштів. Визнано недійсними договір від 06 травня 2004 року №60, укладений між ТОВ "Землевпорядник" та ОСОБА_1 на розроблення технічної документації та протокол №1 до нього. Визнано недійсним рішення народних депутатів Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року "Про безкоштовну передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам" в частині передання земельної ділянки ОСОБА_1. Визнано недійсним державний акт від 28 вересня 2005 року серії ЯБ №214429, виданий на підставі рішення Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року, на ім'я ОСОБА_1, на право власності на земельну ділянку площею 0,050 га, кадастровий номер 6323781201:00:002:0022, яка розташована на АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування, договорів оренди землі за №010567400002. Визнано недійсним державний акт від 28 вересня 2005 року серії ЯБ №214428, виданий на підставі рішення Грушівської сільської ради від 30 березня 1994 року на ім'я ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га кадастровий номер 6323781201:00:002:0021, яка розташована на АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування, договорів оренди землі за №010567400001. З ухвали про роз'яснення вказаного рішення суду встановлено, що 04 грудня 2008 року право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки було припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Із заяви Грушівської сільської ради від 18 листопада 2019 року відомо, що ОСОБА_1 користується земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності сільської ради і на праві власності позивачу не належить. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав унаслідок передання Грушівською сільською радою у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,2114 га. Також вказував, що межа його земельної ділянки порушена землекористувачем сусідньої земельної ОСОБА_2, яка здійснила часткове захоплення його земельної ділянки, здійснює незаконне будівництво, внаслідок чого він позбавлений можливості використовувати цю земельну ділянку за її цільовим призначенням. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваними рішенням органу місцевого самоврядування прав ОСОБА_1 як власника житлового будинку на АДРЕСА_2 та користувача земельної ділянки необхідної для обслуговування цього будинку. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав будь-яких належних і допустимих доказів виділення йому в натурі земельної ділянки, на якій розташовано належне йому домоволодіння, встановлення меж земельної ділянки, оформлення технічної документації. Водночас у технічній документації із землеустрою на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_2, встановлені її межі на місцевості в натурі, їх місце розташування визначається чітко, в системі графічних координат, земельна ділянка має кадастровий номер, а з наданих ОСОБА_1 документів видно, що технічна документація на земельну ділянку на АДРЕСА_2 дотепер ним так і не була оформлена, земельна ділянка не сформована. Таким чином, у зв'язку з відсутністю технічної документації на земельну ділянку її межі і досі не визначені та не погоджені. Враховуючи зазначене суди дійшли висновку про те, що оскаржуване рішення Грушівської сільської ради від 17 вересня 2019 року №61-VII, яким затверджено технічну документацію та передано спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_2 прийнято згідно з вимогами чинного на той час законодавства. Оскільки вимоги позову про поновлення порушеного права користування земельною ділянкою шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, визнання недійсною технічної документації із землеустрою, зобов'язання скасування державної реєстрації земельної ділянки шляхом закриття поземної книги із скасуванням кадастрового номеру є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради суди попередньої інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позову в повному обсязі. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивач не довів факту того, що при переданні у власність ОСОБА_2 земельної ділянки були порушені його права як суміжного користувача земельної ділянки. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що ОСОБА_1 не підписував акт погодження меж земельної ділянки відповідачці не заслуговують на увагу, оскільки у правових висновках, викладених Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) та Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 08 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №204/3949/17 провадження №61-13878св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: за первісним позовом позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, за зустрічним позовом позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Деркач Н. М., Макарова М. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні. Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 2011 року йому належить 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Власником іншої 1/2 частини є ОСОБА_2. У цьому домоволодінні власники не зареєстровані. У ньому проживали: ОСОБА_2, ОСОБА_3, онуки - ОСОБА_8, 2011 року народження, ОСОБА_9, 2013 року народження. У 2016 році за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. До березня 2017 року ОСОБА_3, онуки та відповідач проживали разом у домоволодінні на АДРЕСА_1, він мав можливість відвідувати їх, мав вільний доступ до домоволодіння та земельної ділянки. Однак у березні 2017 року відповідач вигнав з будинку ОСОБА_3, з того часу вона у ньому не могла проживати. Для відновлення свого права він бажає виділити в натурі належну йому частку спільного майна, проте це неможливо з огляду на конструкцію житлового будинку, розміщення внутрішньобудинкових систем забезпечення комунальними послугами, а також через вимоги закону до окремих ізольованих квартир. Отже, він має право на відшкодування відповідачем вартості 1/2 частки домоволодіння та земельної ділянки за їх дійсною ціною, визначеною на час розгляду справи у суді. Позивач з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, у сумі 2 634 447,68 грн, а також грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1, припинивши його право власності на зазначені частки нерухомого майна з дня отримання грошової компенсації, визнати право власності на зазначене майно за відповідачем. Короткий зміст зустрічних позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Т. В., про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку за ОСОБА_2. Зустрічний позов обґрунтований тим, що він на початку 2010 року з метою купівлі житлого будинку звернувся до рієлторського агентства, від якого отримав інформацію про продаж домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та звернувся до продавців з пропозицією купити будинок та земельну ділянку. Продавці будинку - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 - повідомили, що будинок ще не повністю дооформлений за ними документально, оскільки вони отримали його у спадщину, виникли певні правові питання щодо переоформлення та реєстрації домоволодіння із земельною ділянкою на них як власників. У квітні 2010 року продавці будинку надали йому дозвіл на проведення ремонтних робіт в будинку, поки здійснюється оформлення документів. З квітня 2010 року він розпочав ремонтні роботи у будинку АДРЕСА_1.17 липня 2010 року між ним та ОСОБА_10 укладено шлюб. 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на нього і ОСОБА_7. З метою несплати додаткових податків він вирішив вписати у договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні. ОСОБА_2 просив визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі як правонаступника померлого ОСОБА_7. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №230, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №245, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано ОСОБА_2 покупцем за вказаними договором купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки. Визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та розміщується на земельній ділянці площею 1 000,00 кв. м, за ОСОБА_2. Визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:07:124:0001, за цією ж адресою за ОСОБА_2. В іншій частині зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Відмовивши у первісному позові та задовольнивши частково зустрічний позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що є правові підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірних житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки від 25 січня 2011 року частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних у цій справі правочинах. Задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові. Аргументи учасників справи Доводи особа, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. ОСОБА_2 і ОСОБА_7 домовились про придбання спірного майна у рівних частках, кошти в сумі 46 000,00 дол. США передані ОСОБА_7 особисто ОСОБА_2 в автомобілі перед відвідуванням нотаріуса для укладення угоди. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування у ОСОБА_2 фінансових можливостей, оскільки матеріали справи не містять доказів існування у нього таких можливостей на придбання майна, разом з тим, подружжя ОСОБА_1 мало достатні кошти для придбання будинку й земельної ділянки. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 не вказує, яку норму матеріального права суди неправильно застосували та яку норму процесуального закону порушили. Він не чинить перешкод у доступі до будинку, кошти на його придбання та купівлю будинку є його особистими, отриманими з доходу від підприємницької діяльності. Не підтверджено належними доказами посилання відповідачів на передання йому коштів ОСОБА_7. Подружжя ОСОБА_1 не мало фінансової можливості придбати спірне майно. Зазначення в договорі купівлі-продажу майна одним із покупців ОСОБА_1 є формальністю. Звіти про оцінку майна, на які посилається позивач за первісним позовом, не дають змоги встановити дійсну вартість майна, тому сума компенсації є необґрунтованою. У доповненні до відзиву ОСОБА_2 зазначає, що після розлучення проживає у спірному будинку разом з дітьми, не має іншого житла для проживання та фінансової можливості виплачувати ОСОБА_1 заявлену суму компенсації. ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про застосування позовної давності, посилаючись на те, що оспорювані договори укладені 25 січня 2011 року, а із позовом ОСОБА_2 звернувся у лютому 2018 року, тобто із пропуском позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 17 липня 2010 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, яка є дочкою ОСОБА_7 та ОСОБА_1, укладено шлюб. 23 грудня 2010 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2 укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М. та зареєстрований в реєстрі за №4328, відповідно до якого, сторони дійшли взаємної згоди укласти основний договір купівлі-продажу нерухомого майна в термін до 01 березня 2011 року на таких умовах: ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 (Сторона-1) зобов'язуються передати у власність, а ОСОБА_2 (Сторона-2) зобов'язується прийняти та оплатити нерухоме майно, а саме домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, кадастровий номер №12110100000:07:124:001, за тією ж адресою, сторони погодили вартість майна в 736 000,00 грн (92 000 дол. США), в момент підписання зазначеного договору ОСОБА_2 сплатив аванс у сумі 16 000,00 грн, що еквівалентно 2 000,00 дол. США. 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №230. Покупці придбали по 1/2 частині зазначеного домоволодіння, загальна вартість якого становила 678 533,00 грн. Також 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер №12110100000:07:124:001, площею 0,1000 га за тією ж адресою, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №245. Покупці придбали по 1/2 частини зазначеної земельної ділянки, загальна вартість якої становила 51 993,00 грн. 25 січня 2011 року ОСОБА_7 видав ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважив: 1) здати до комунального підприємства "ДМБТІ" документи, одержати їх після реєстрації права власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку в праві власності на житловий будинок, одержати витяг про державну реєстрацію прав та технічний паспорт, та зареєструвати право власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку земельної ділянки, одержати державний акт на право власності на земельну ділянку, бути представником ОСОБА_7 з усіма необхідними повноваженнями в житлово-експлуатаційних, газо-, енерго-, тепло-, водопостачальних та інших організаціях, укладати, підписувати та одержувати договори на обслуговування вказаного житлового будинку з усіма комунальними службами міста, укладати і підписувати договори, право одержувати різного роду довідки та документи, подавати від імені ОСОБА_7 заяви та сплачувати необхідні платежі, розписуватися за довірителя, довіреність посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрована в реєстрі за №263. Шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 розірвано за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, висновки судів не відповідають обставинам справи. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтями 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику. Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат. Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, і покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України). Верховний Суд зазначає, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). Тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно. Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі №265/3310/17 (провадження №61-2308св19). Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки удаваними в частині зазначення покупцем ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладених 25січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7, частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки протягом 2006-2009 року ОСОБА_2 здійснював підприємницьку діяльність та мав фінансові можливості для придбання спірного нерухомого майна, саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних правочинах. Верховний Суд не погоджується з цим висновком, з огляду на таке. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу. Аналізуючи частину другу статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків. Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Обґрунтовуючи зустрічний позов, ОСОБА_2 зазначив, що 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на ОСОБА_2 та ОСОБА_7. З метою несплати додаткових податків ОСОБА_2 вирішив вписати у договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні. ОСОБА_2 просив суд визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку. Отже, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_2 переслідував мету уникнути у майбутньому сплату додаткових податків, що не заперечується ним у позовній заяві. На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача за зустрічним позовом необхідно оцінити як недобросовісні, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України. Суд виходить з того, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставі та умови надання захисту судом. Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права". З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_2 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача за зустрічним позовом наявні ознаки зловживання своїм правом. Суди неправильно застосували норми матеріального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині зустрічного позову, в якій вони оскаржуються ОСОБА_1, та ухвалення нового рішення в цій частині про відмову в позові. Щодо первісного позову Верховний Суд також не погоджується з висновками судів про відмову в первісному позові, з огляду на таке. Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2, суди вказали, що задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України. Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Відповідно до частин першої-третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Верховний Суд виходить з того, що при вирішенні справи суди мають враховувати загальні засади цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав та інтересів усіх співвласників. При цьому суду необхідно ретельно вивчити обставини справи з метою з'ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки. При розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити таке: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар. Вирішуючи спір у межах заявлених вимог, суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції та погодившись із задоволенням зустрічного позову у справі, обставини, які є підставою первісного позову, не встановив, не з'ясував фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого зробив передчасний висновок про відмову у первісному позові, тому справа в частині вирішення первісного позову підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Посилання в касаційній скарзі, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки ОСОБА_1 по суті не погоджується із висновками судів щодо застосування норм матеріального права, статті 203, частини першої статтті 235 ЦК України, а також норм процесуального права, статей 12, 81 ЦПК України. Верховний Суд зазначає, що висновки щодо застосування статей 203, 235 ЦК України викладені у постановахвід 07 листопада 2018 року у справі №742/1913/15-ц (провадження №61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі №303/292/17 (провадження №61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі №524/3188/17 (провадження №61-822св20). З огляду на ухвалення у цій справі нового рішення про відмову у зустрічному позові, доводи ОСОБА_1 про позовну давність не мають правового значення. Крім того, відповідно до статті 257 ЦК України заява про застосування позовної давності застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої і частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається в суді із липня 2017 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судами (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення первісного позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна, про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) та визнання права власності на майно, відмовити. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення первісного позову скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: О. В. Білоконь І. Ю. Гулейков А. С. Олійник Г. І. Усик

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - орендне підприємство "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - ОП "ЗМБТІ"), про визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що 04 січня 2010 року між ним та відповідачкою було укладено договір про надання безпроцентної позики, строком на чотири місяці, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 100 тис. грн та зобов'язалась повернути боргу у строк до 06 травня 2010 року, що також підтверджується розпискою від 04 січня 2010 року. Проте, відповідач боргу не повернула і по теперішній час. Мотивує це скрутним фінансовим становищем. Пунктом 5 вказаного договору про надання безпроцентної позики від 04 січня 2010 року передбачено, що у разі відсутності грошових коштів та можливості їх повернути у визначений термін, позичальник може передати у власність позикодавцеві, в якості зарахування вимоги по погашенню грошового зобов'язання за даним договором наступне майно: житловий будинок літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літня кухня літ. "Б", гараж "В", убиральня літ. "Г", паркани № №1,4, водогін №3, сарай літ. "Б-1", що розташовані на земельній ділянці, загальною площею 537 кв. м, по АДРЕСА_1. Вказане майно належить позичальнику на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404 та зареєстровано за нею у встановленому законом порядку. Зазначав також, що пізніше, на підставі рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 25 липня 2002 року №232/96, йому було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0777 га, що розташована по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Відповідно до проведеної технічної інвентаризації будинку та споруд станом на 22 червня 2010 року ОП ЗМБТІ було складено технічний паспорт, відповідно до якого зазначено користування ОСОБА_2 будинку літ. "Е", а будинок літ. "А" знесено та здійснена перебудова приміщень та забудова нових, замість будинку під літ. А, відповідно літерація і площа приміщень змінилася. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: скасувати попередню реєстрацію права власності на житловий будинок літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню літ. "Б", гараж літ. "В", убиральню літ. "Г", паркани № №1,4, водогін №3, сарай літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1 та зареєстровані за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404; визнати об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані за вказаною адресою, а саме: житловий будинок літ. "Е", прибудова літ. "е", мансарда літ. "мс", мансарда літ. "мс1", мансарда літ. "мс2", підвал під Е літ. "пд"; визнати за ним право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок літ. "Е", прибудова літ. "е", мансарда літ. "мс", мансарда літ. "мс1", мансарда літ. "мс2", підвал під Е літ. "пд", паркан №5, ворота №6. Короткий зміст судових рішень Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано попередню реєстрацію права власності на житловий будинок під літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню під літ. "Б", гараж під літ. "В", убиральню під літ. "Г", паркани № №1,4, водогін під №3, сарай під літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1, та зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404. Визнано об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд". Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд", паркан під №5, ворота під №6. Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Не погодившись із постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу до апеляційного суду. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_3 вважає себе особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки. При цьому, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі оскаржує не рішення суду першої інстанції, а просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у цій справі, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, що є підставою для касаційного оскарження постанови апеляційного суду. Отже, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у справі №2-3764/10 було відкрито помилково, тому воно підлягає закриттю. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила увалу апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що судом апеляційної інстанції не було досліджено відповідне питання, у зв'язку з чим, суд не врахував висновки, що викладені в ухвалах Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі №2-1918/11, від 13 лютого 2019 року у справі №753/276/17, від 20 лютого 2019 року у справі №552/5413/17, від 22 лютого 2019 року у справі №403/9692/12, від 10 квітня 2019 року у справі №374/326/15-ц. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №2-3764/10 із Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя. У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що частиною четвертою статті 389 ЦПК України встановлено, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою. Тому вважала, що вона вірно звернулася до апеляційного суду із скаргою, провадження за якою Запорізький апеляційний суд безпідставно закрив. Вказувала також, що на момент ухвалення Запорізьким апеляційним судом постанови від 22 жовтня 2019 року у справі №2-3764/10 вона була власником спірного будинку. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано попередню реєстрацію права власності на житловий будинок під літ. "А", жилою площею 35,8 кв. м, літню кухню під літ. "Б", гараж під літ. "В", убиральню під літ. "Г", паркани № №1,4, водогін під №3, сарай під літ. "Б-1", що розташовані по АДРЕСА_1, та зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2000 року №4404. Визнано об'єктами нерухомого майна будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд". Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані по АДРЕСА_1, а саме: житловий будинок під літ. "Е", прибудова під літ. "е", мансарда під літ. "мс", мансарда під літ. "мс1", мансарда під літ. "мс2", підвал під Е під літ. "пд", паркан під №5, ворота під №6. Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2010 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Не погодившись із постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу до апеляційного суду. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Згідно з частинами першою-другою статті 24 ЦПК України апеляційний суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення місцевих судів, які знаходяться у межах відповідно апеляційного суду (території), на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду. Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. Відповідно до положень частини першої статті 351 ЦПК України судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підстави для закриття апеляційного провадження передбачені статтею 362 ЦПК України. У відкритті апеляційного провадження у цій справі за апеляційною скаргою, поданою ОСОБА_3, належало відмовити, однак апеляційне провадження було помилково відкрито, що вказує на необхідність його закриття, оскільки оскарження заявником постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано рішення суду першої інстанції, яке заявник просить залишити в силі, є підставою для звернення до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою. Розгляд такої скарги в апеляційному порядку не сумісний з приписами процесуального закону (пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України). Колегія суддів враховує, що відповідно до положень частини третьої статті 34 ЦПК України перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснюється колегією суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, постановленою колегією у складі трьох суддів, було закрито апеляційне провадження, яке було помилково відкрито ухвалою Запорізького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року у складі одного СУДДІ: Схожі за змістом висновки щодо закриття провадження як помилково відкритого містяться, зокрема, в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 грудня 2020 року у справі №826/10834/14, в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року у справі №320/2127/18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року від 14 квітня 2021 року у справа №333/7816/14-ц (провадження №61-16938св20) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2021 року у справі №29/5005/6381/2011. Також ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №826/16892/17 (провадження №11-953апп18), постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №761/10509/17 (провадження №14-53цс19) закрито касаційне провадження у вказаних справах, яке було відкрито помилково. Посилання касаційної скарги на частину четверту статті 389 ЦПК України безпідставні з огляду на таке. Особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (частина четверта статті 389 ЦПК України). Тлумачення частини першої та четвертої статті 389 ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що касаційна скарга може бути подана особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки лише після розгляду судом апеляційної інстанції її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. Відповідно до спеціального правила статті 370 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги, поданої після закінчення апеляційного розгляду справи, за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Разом з тим, звертаючись до апеляційного суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу не на рішення суду першої інстанції, як це передбачено частиною четвертою статті 389 ЦПК України, а на постанову апеляційного суду, порядок оскарження якої визначено у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України. Інші доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 квітня 2021 року м. Київ справа №342/1235/17 провадження №61-12373св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Росохацька сільська рада, ОСОБА_2, учасники справи за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: Росохацька сільська рада, ОСОБА_1, розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року у складі судді Ничик Г. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Росохацької сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що ОСОБА_3 в цілому на праві власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1.1/2 частина зазначеного житлового будинку належала їй згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 липня 2012 року, а друга частина цього будинку - як члену колгоспного двору. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її баба ОСОБА_3, яка згідно з заповітом від 22 липня 2008 року заповіла їй все своє майно. Постановою державного нотаріуса від 27 жовтня 2017 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що 1/2 частина належного ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що позбавляє нотаріуса можливості видати свідоцтво про право власності на вказану 1/2 частку житлового будинку. ОСОБА _1, зменшивши розмір позовних вимог відповідно до заяви від 17 вересня 2018 року, просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом. У березні 2018 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до Росохацької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом. Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивовані тим, що його мати ОСОБА_3 22 липня 2008 року заповіла своїй онуці ОСОБА_1 усе майно, що буде належати спадкодавцю на день смерті. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після смерті матері, ІНФОРМАЦІЯ_2, в межах шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, він подав заяву про прийняття спадщини до Городенківської державної нотаріальної контори. Проте, йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок за законом, тому що свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частку спадкового житлового будинку не зареєстроване в органах державної реєстрації. Вказував, що ОСОБА_1 не надала суду доказів про те, що згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України на час смерті ОСОБА_3 проживала разом з нею; до своєї позовної заяви ОСОБА_1 не надала доказів про звернення із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Із отриманої на адвокатський запит відповіді Росохацької сільської ради не підтверджено, що ОСОБА_1 проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_3. На день смерті матері ОСОБА_2 був непрацездатною особою, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Спадковим майном після смерті ОСОБА_3 є садиба, що складається з житлового будинку та земельних ділянок загальною площею 0,6047 га, та земельна ділянка площею 0,714 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. З огляду на викладені обставини, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; право власності на: садибу, що складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м, житловою площею 60 кв. м, та господарських споруд на АДРЕСА_1; земельні ділянки: площею 0,10 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Марія; площею 0,15 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Біля Комори; площею 0,1247 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Красниця; площею 0,714 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області. Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року зустрічну позовну заяву прийнято до розгляду в одному провадженні зі справою №342/1235/17 за позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання права власності на земельні ділянки площею: 0,10 га; 0,15 га; 01247 га; 0,714 га на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, за заявою позивача залишено без розгляду. Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/8 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову ОСОБА_1 та часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 як спадкоємець за заповітом, прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3, оскільки на день її смерті проживала разом з нею. Спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 успадковує 3/4 частини від половини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що відповідає 3/8 частинам житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Обов'язкова частка ОСОБА _2 від половини будинку спадкодавця дорівнює 1/4 частині від половини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, і становить 1/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1. Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився та вважав їх обгрунтованими. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків внаслідок неповного дослідження доказів. У матеріалах справи наявна копія свідоцтва про право на спадщину від 04 липня 2012 року, згідно з яким ОСОБА_3 набула у порядку спадкування після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 1/2 частину спірного спадкового будинку та господарських споруд. Оригінал цього свідоцтва наявний у ОСОБА_1, проте не внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У ОСОБА_1 не було труднощів в оформленні спадкових прав у нотаріальній конторі, оскільки правовстановлюючий документ на 1/2 частину спадкового майна - свідоцтво про право на спадщину від 04 липня 2012 року був наявний у неї як спадкоємця. Сам факт відсутності державної реєстрації права власності на 1/2 частину спадкового будинку не вказує на відсутність правовстановлюючого документа. При цьому ОСОБА_1 не була позбавлена можливості зареєструвати за померлою ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину спірного майна відповідно до пункту 66 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Наявність постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, яке з урахуванням викладеного видане з порушенням закону, не позбавляло ОСОБА_1 права оскаржити таку постанову відповідно до статті 50 Закону України "Про нотаріат". Таким чином, вирішуючи спір та задовольняючи частково позов ОСОБА_1 з підстави того, що відсутні правовстановлюючі документи на спадкове майно, суди порушили норми статей 1296 - 1299 ЦК України, а також не враховували вимоги постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування" та висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №2-6322/04 (провадження №61-29037св18). Висновки судів попередніх інстанцій про прийняття спадщини ОСОБА_1 не ґрунтуються на законі. У матеріалах справи наявна інформація Державної прикордонної служби України про те, що ОСОБА_1 не проживала постійно разом з спадкодавцем, а перебувала за межами України. Сам факт прибуття ОСОБА_1 в Україну за декілька днів до смерті спадкодавця не підтверджує обставин її проживання на момент смерті із ОСОБА_3. Посилання судів на довідки сільської ради та погосподарські книги як на доказ такого проживання є неспроможними, оскільки суду не були надані належні докази з Державної міграційної служби України про місце проживання ОСОБА_5 станом на 25 травня 2015 року (день відкриття спадщини). Таким чином, відповідно до статей 1223, 1261, 1268 ЦК України ОСОБА_1 не прийняла спадщину, а тому у неї відсутні спадкові права, що зумовлює спадкування ОСОБА_2 усієї спадщини як спадкоємцем першої черги. ОСОБА_2 заявив зустрічні позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування на все спадкове майно. Наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Росохацькою сільською радою 30 березня 1999 року, та зареєстрованого Коломийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації цього ж дня, підтверджується реєстрація права власності на спірний будинок у рівних долях за батьками ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Таким чином, до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3, входить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1 в цілому, а не лише його 1/2 частина. Отже, він (ОСОБА_2) має право на половину житлового будинку, яка за життя належала його батькові ОСОБА_4 та в порядку спадкування перейшла у власність ОСОБА_3, а також - на половину житлового будинку, яка за життя належала його матері ОСОБА_3. Вирішуючи спір лише у частині 1/2 частини житлового будинку, які належали ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 04 липня 2012 року після померлого чоловіка ОСОБА_3, суди порушили вимоги статті 13 ЦПК України, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин статтю 1218 ЦК України. Апеляційний суд, за умов введеного режиму карантину, розглянув справу за відсутності сторони позивача за зустрічним позовом (особи, яка подала апеляційну скаргу), не надав змоги скористатись своїми правами, наданими процесуальним законом, зокрема надати пояснення, подати докази, відмовитись від позову чи від апеляційної скарги, укласти мирову угоду та інше. Тому, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню також і з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаютьсяпідстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, зокрема те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №2-6322/04. Крім того, на думку особи, яка подала касаційну скаргу судове рішення апеляційного суду ухвалене з порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Також ОСОБА_2 посилається, що апеляційним судом не враховано постанову Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування". Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що спадкодавцю ОСОБА_3 у цілому на праві власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1.1/2 частина зазначеного житлового будинку належала їй згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 липня 2012 року, а друга частина цього будинку - на підставі свідоцтва про право власності від 03 березня 1999 року, виданого Росохацькою сільською радою на підставі рішення цієї ж ради від 26 лютого 1999 року №18. ОСОБА_3 склала заповіт, який посвідчений 22 липня 2008 року секретарем виконавчого комітету Росохацької сільської ради та зареєстрований в реєстрі за №946. Відповідно до цього заповіту все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, ОСОБА_3 заповіла своїй онуці ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_3 померла. Спадкоємцями першої черги за законом померлої є син ОСОБА_2 та його рідна сестра, мати позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - ОСОБА _6. Оскільки на момент смерті матері ОСОБА_2 був непрацездатним, відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, його обов'язкова частка у спадковому майні становить половину частки, яка б належала йому у разі спадкування за законом. Постановою державного нотаріуса від 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що 1/2 частина належного спадкодавцю ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що позбавляє нотаріуса можливості видати свідоцтво про право власності на вказану частку житлового будинку. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц (провадження №14-242цс18) вказано, що "суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції". У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №446/155/16 (провадження №61-40461св18) вказано, що "частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. З аналізу наведених норм процесуального та матеріального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не вправі змінювати заявлені позивачем вимоги, предмет та підстави позову". Установивши, що спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 на день смерті ОСОБА _3 проживала разом з спадкодавцем в житловому будинку на АДРЕСА_1, що підтверджується довідками виконавчого комітету Росохацької сільської ради від 04 вересня 2017 року №1094 та від 14 вересня 2018 року №1129 та даними, які міститься у інформації Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 04 жовтня 2018 року №0.184-39325/0/15-18, суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 3/8 частини спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, оскільки зазначене майно належало на праві власності ОСОБА_3, яка склала заповіт, згідно з яким все своє майно вона заповіла своїй онуці ОСОБА_1. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на 1/8 частку будинку, суди виходили з того, що ОСОБА_2 на момент смерті матері був непрацездатною особою, у встановлений законом строк прийняв спадщину, а тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадковому майні в указаному розмірі. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: позивач за первісним позовом ОСОБА_1 у остаточній редакції позовних вимог просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом; підставою позову ОСОБА_1 є необхідність визнання права власності на частину будинку, у зв'язку із відмовою державного нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом через те, що ця частина належного спадкодавцю ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована у Реєстрі прав власності на нерухоме майно; позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 у остаточній редакції позовних вимог просив суд визнати за ним право власності на садибу, що складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м, житловою площею 60 кв. м, та господарських споруд на АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом; підставою позову ОСОБА_2 є те, що, на його думку, ОСОБА_1 не прийняла спадщину після ОСОБА_3, оскільки на час смерті спадкоємця вона з нею не проживала, а із заявою про прийняття спадщини у встановлені строки не зверталась. Спадкове майно ОСОБА_3 складається із житлового будинку та земельних ділянок загальною площею 0,6047 га. Крім того, на день смерті у неї на праві власності знаходилась земельна ділянка площею 0,714 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. За таких обставин, суди попередніх інстанцій вирішили справу у межах позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1, проте не звернули увагу, що предметом позову за зустрічним позовом ОСОБА_2 є не лише 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, а садиба, яка складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м та господарських споруд. Таким чином, суди попередніх інстанцій, не у повній мірі вирішили вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2, самостійно змінивши предмет позову за зустрічним позовом. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Водночас колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року в справі №175/1941/16-ц (провадження №61-19798св18) зазначено, що "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування". Тобто у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину. У справі, що переглядається, встановлено, що, крім позивача за первісним позовом ОСОБА_1, заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 державному нотаріусу подав позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2. При цьому відповідачем як за первісним, так і за зустрічним позовом зазначена Росохацька сільська рада. З огляду на те, що Росохацька сільська рада не є належним відповідачем як за первісним, так і за зустрічним позовом, тому у задоволенні вимог до сільської ради необхідно відмовити саме з цих підстав. Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є безпідставними з огляду на наступне. Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до частини п'ятої статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ухвалою Івано-Франківського апеляційного суд від 13 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою цього ж суду від 02 березня 2020 року справу призначено до розгляду на 24 березня 2020 року з повідомленням учасників справи про час і місце розгляду справи (т. 2, а. с. 22, 30); сторонам та представникам позивача за первісним позовом надсилалися судові повістки - повідомлення про виклик до Івано-Франківського апеляційного суду, зокрема 09 липня 2020 року на 11 год 30 хв, яку ОСОБА_2 отримав 16 червня 2020 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення із відповідною відміткою (т. 2, а. с. 67); оскаржену відповідачем за первісним позовом постанову апеляційного суду прийнято 09 липня 2020 року (т. 2, а. с. 78-82). За таких обставин, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за його відсутності та він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне: касаційну скаргу задовольнити частково; рішення судів попередніх інстанцій скасувати; в частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовів до цього відповідача; в іншій частині позовних вимог за первісним та за зустрічним позовом справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року скасувати. У частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом ухвалити нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом відмовити. У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом відмовити. В іншій частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_2 справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №280/597/18 провадження №61-17660св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виділ частини будинку в натурі. Позов мотивовано тим, що він є власником 32/100 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вказаний будинок є його єдиним житлом, в якому він постійно проживає та користується прилеглою до будинку земельною ділянкою. Співвласниками 68/100 ідеальних частин житлового будинку є в рівних частках: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2, які заперечують проти виділення належних йому 32/100 ідеальних частин житлового будинку, незважаючи на те, що вказана частка є ізольованою та має окремий вихід. Між сторонами не досягнуто згоди щодо способу виділення йому частини будинку, а тому він змушений звернутися до суду. Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просив суд виділити йому в натурі 32/100 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 року №37/06-2018, що складається з веранди 1-І, кухні 1-1 площею 10,7 кв. м, житлової кімнати 1-2 площею 13,9 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (32/100) частин огорожі та Б 29/100 частин сараю. У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виділ частини будинку в натурі. Позов мотивовано тим, що він є власником 68/400 ідеальних частин житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, а іншими співвласниками є відповідачі у справі з якими не дійшли згоди щодо виділення частки позивача в натурі. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд виділити в натурі належну йому частину у спірному домоволодінні по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 року №34/06-2018, що складається з кладової 2-2 площею 4,8 кв. м, житлової кімнати 2-5 площею 20,6 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (17/100) частин та 17/100 частин огорожі. Ухвалою Коростишівського районного суду Житомирської області від 10 травня 2018 року об'єднано в одне провадження справу №280/597/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про виділ частини житлового будинку в натурі та справу №280/598/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про виділ частини житлового будинку в натурі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_5 та ОСОБА_2 задоволено. Виділено ОСОБА_1 в натурі, як окремий об'єкт нерухомості, 33/100 частин житлового будинку розташованого за адресою: квартира АДРЕСА_1, по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 №37/06-2018, що складається з веранди 1-І, кухні 1-1 площею 10,7 кв. м, житлової кімнати 1-2 площею 13, 9 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (32/100) частин огорожі та Б 29/100 частин сараю та за відхилення від вартості ідеальних частин стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 2 018,00 грн грошової компенсації. Для ізоляції окремих квартир ОСОБА_1 між верандою №1-І (площею 9,6 кв. м) та кладовою №1-ІІ (площею 4,2 кв. м) вирішено демонтувати дверний блок з подальшим закладанням дверного прорізу із штукатуренням з обох сторін (фактично виконано), між кладовою №1-ІІ та кладовою №2-IV пробити новий дверний проріз з подальшим влаштуванням внутрішнього дверного блоку із штукатуренням укосів та для відповідності вимогам будівельних норм - в кухні №1-1 пробити новий віконний проріз в зовнішній стіні лівого фасаду житлового будинку (літера "А") з подальшим влаштуванням зовнішнього віконного блоку із штукатуренням укосів; між кухнею №1-1 та житловою кімнатою №1-2 демонтувати частину суміжної стіни, влаштувати нову перегородку з дверним прорізом яка розділить приміщення кухні №1-1 в частках 68/100 та 32/100 з відповідним функціональним призначенням: електрифікована кухня та житлова кімната, передбачити заходи щодо зміни функціонального призначення з кухні на житлову кімнату. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено. Позов ОСОБА_2 в частині позовних вимог до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 задоволено. Виділено ОСОБА_2 в натурі, як окремий об'єкт нерухомості, 21/100 частин житлового будинку розташованого за адресою: квартира АДРЕСА_1 по першому варіанту поділу запропонованому висновком експерта від 09 червня 2018 року №34/06-2018 що складається з кладової 2-2 площею 4,8 кв. м, житлової кімнати 2-5 площею 20,6 кв. м, господарські будівлі та споруди: №1, 2 (17/100) частин та 17/100 частин огорожі та за відхилення від вартості ідеальних часток стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 10 938,00 грн грошової компенсації. Для ізоляції окремих квартир ОСОБА_2 в житловій кімнаті №2-5 вирішено демонтувати віконний блок в зовнішній стіні головного фасаду житлового будинку (літера "А") з подальшим пробиванням дверного прорізу та влаштуванням зовнішнього дверного блоку із штукатуренням укосів; між кладовою №2-2 та житловою кімнатою №2-5 пробити новий дверний проріз з подальшим влаштуванням внутрішнього дверного блоку із штукатуренням укосів; між коридором №2-1 та кладовою №2-2 коридором №2-1 та житловою кімнатою №2-5 демонтувати дверний блок з подальшим закладанням дверного прорізу із штукатуренням з обох сторін; влаштувати нову перегородку з дверним прорізом, яка розділить приміщення житлової кімнати №2-5 в частинах 16/100 та 84/100 з відповідним функціональним призначенням тамбур та житлова кімната; вирішено також передбачити заходи щодо влаштування в частині житлової кімнати №2-5 електрофіковані кухні-ніші (влаштувати системи електропостачання, каналізації, водопостачання, примусової вентиляції). У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено. Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на домоволодіння, що розташоване за адресою: квартира АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при вирішенні спору судом було прийнято до уваги перший варіант експертизи, оскільки саме такий варіант виділення просять позивачі, погоджуються сплатити компенсацію, вказаний варіант виключає спільне користування та порушує права сторін, не потребує втручання в несучі конструкції та проведення добудов. Крім того, враховані вимоги державних будівельних норм. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є співвласниками спірного домоволодіння, а тому позовні вимоги щодо них задоволенню не підлягають. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Відмовлено у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виділ частин будинку в натурі. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що при проведенні експертних досліджень у цій справі експерт звернув увагу на ту обставину, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно загальна площа житлового будинку зазначена в розмірі 67,2 кв. м, в тому числі житлова площа 50,7 кв. м. Однак, вказана площа, а також площі та нумерація приміщень, які зазначені в резолютивній частині рішення Коростишівського районного суду від 17 січня 1989 року, не відповідають матеріалам технічної інвентаризації, а саме технічному паспорту, складеному станом на 23 березня 1988 року. У подальшому при визначенні можливих варіантів виділу в натурі належних позивачам часток експерт виходив з того, що загальна площа житлового будинку становить 103, 3 кв. м. Водночас, матеріали інвентаризаційної справи містять інформацію про те, що станом на 15 лютого 2004 року загальна площа будинку становила 129 кв. м. Таким чином, наявність вказаних розбіжностей ставить під сумнів належність та допустимість наданих позивачами доказів щодо можливості виділення в натурі часток домоволодіння відповідно до запропонованих експертом варіантів. Окрім того, заслуговує на увагу й та обставина, що, виділивши в натурі належні позивачам частки згідно із вказаними висновками експерта, суд зменшив належну ОСОБА_5 частку у спірному домоволодінні, що призвело до дисбалансу прав сторін та не вирішило спір по суті. Також суд зазначив, що зміст рішення Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року свідчить про те, що ОСОБА_1 виділено в натурі приміщення у вказаному житловому будинку, що становить 32/100 частини цього домоволодіння. Таким чином, він реалізував своє право на виділ належної йому частки у спірному житловому будинку. Щодо позовних вимог ОСОБА_2, то суддійшов висновку про те, що висновком експерта від 27 травня 2019 року №127/05-2019 запропоновано два варіанти виділу належних ОСОБА_2 68/400 частин житлового будинку з відступом від розміру цієї частки та з виконанням додаткових будівельних робіт для їх ізольованого користування, в тому числі й робіт, які передбачають втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Виконання цих робіт передбачає погодження з органами місцевого самоврядування. При цьому, експерт виходив з того, що загальна площа будинку становить 103,9 кв. м, що, як вже було зазначено вище, не узгоджується з матеріалами інвентаризаційної справи. Окрім того, такий варіант виділу ОСОБА_2 частини житлового будинку зменшує розмір належної йому частки, проти чого він заперечував, оскільки його представник в судовому засіданні не погоджувалась з таким варіантом виділу, в той час як відповідно до принципу диспозитивності саме позивач формує обсяг та зміст позовних вимог. Отже, враховуючи вищезазначене, при вирішенні спору суд позбавлений можливості здійснити виділ належної ОСОБА_2 частини житлового будинку відповідно до варіантів, запропонованих експертом у висновку від 27 травня 2019 року №127/05-2019. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, у якій заявники просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Підставою для скасування оскаржуваного судового рішення заявники зазначають неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №2-2656/2006 (провадження №61-13532св19). Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачі у справі не можуть проживати у вказаному будинку через наявність спору з відповідачами, які здійснили самовільне переобладнання будинку та не допускають позивачів у справі до цього будинку для можливості вільно користуватися належними їм частками, які є єдиним для них житлом. Окрім того, будинок занадто старий та згідно технічного паспорту рік забудови 1970 і є необхідність постійно проводити ремонтні роботи в будинку та інші облаштування для його збереження. Також належно користуватися прилеглою до будинку земельною ділянкою. Так як відповідачі добровільно відмовляються здійснити розподіл між нами житлового будинку, то позивачі звернулися за захистом свого права на вільне володіння належними нам частками будинку до суду та провели експертизу на предмет встановлення варіантів їх виділу, про що експертом були запропоновані варіанти виділу їхніх часток в натурі. Але суд апеляційної інстанції не звернув на цю обставину належної уваги та на те, що іншого способу захистити наші права як виділити в натурі належні їм частки не існує, а належні їм частини будинку є ізольованими, мають самостійний вихід, відмова відповідачів оформити виділ частин, які належать позивачам в натурі у встановленому законом порядку реально порушує їхні права як власників будинку. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу за позовом ОСОБА _1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про виділ частини будинку в натурі; за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1 про виділ частини будинку в натурі призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5, поданий представником - ОСОБА_6, на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Житловий будинок АДРЕСА_2 належав до суспільної групи "колгоспний двір", членами якого були сторони у справі. Рішенням Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виділено 63/100 частини вказаного житлового будинку, які складаються з наступних приміщень: 1-1 площею 10,08 кв. м; 1-2 площею 4,3 кв. м; 1-3 площею 4,3 кв. м (веранда) ; 2-1 площею 7,7 кв. м; 2-2 площею 5,7 кв. м; 2-3 площею 12 кв. м; 2-4 площею 19,6 кв. м; 2-5 площею 5,1 кв. м; частину сараю, приміщення 3-2 площею 11,4 кв. м; 3-3 площею 15,93 кв. м. Цим же рішенням ОСОБА_1 виділено частину вказаного житлового будинку, яка складається з приміщень: 1-4 площею 9,6 кв. м (веранда) ; 2-6 площею 8,4 кв. м; 2-7 площею 16 кв. м; а також частину сараю, приміщення 3-1 площею 11,8 кв. м, що становить 32/100 частини вказаного домоволодіння. При цьому, рішенням встановлено, що виділені ОСОБА_1 приміщення у житловому будинку є ізольованою частиною цього будинковолодіння. На підставі цього рішення за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на 32/100 частини спірного житлового будинку, а за ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - по 68/400 частин за кожним. 10 березня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подарували ОСОБА_5 належні їм 68/200 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_2. Вказана обставина підтверджується договором дарування, який посвідчений державним нотаріусом Коростишівської державної нотаріальної контори Мошковською З. І. 10 березня 2004 року. Таким чином, ОСОБА_5 належить 204/400 частини вказаного житлового будинку, ОСОБА_1 - 32/100 частини, а ОСОБА_2 - 68/400 частини спірного будинку. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно з положеннями частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Відповідно до частин першої-другої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Отже, виділ (поділ) часток нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідатиме розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин виділ (поділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку в натурі відповідно до часток співвласників. Вирішуючи спір, суд першої інстанції взяв до уваги висновки експерта від 09 червня 2018 року №34/06-2018 та №37/06-2018, які були надані суду позивачами. При проведенні даних експертних досліджень експерт звернув увагу на ту обставину, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно загальна площа житлового будинку зазначена в розмірі 67,2 кв. м, в тому числі житлова площа 50,7 кв. м. Однак, вказана площа, а також площі та нумерація приміщень, які зазначені в резолютивній частині рішення Коростишівського районного суду від 17 січня 1989 року, не відповідають матеріалам технічної інвентаризації, а саме технічному паспорту, складеному станом на 23 березня 1988 року. У подальшому при визначенні можливих варіантів виділу в натурі належних позивачам часток експерт виходив з того, що загальна площа житлового будинку становить 103, 3 кв. м. Водночас, матеріали інвентаризаційної справи містять інформацію про те, що станом на 15 лютого 2004 року загальна площа будинку становила 129 кв. м. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність вказаних розбіжностей ставить під сумнів належність та допустимість наданих позивачами доказів щодо можливості виділення в натурі часток домоволодіння відповідно до запропонованих експертом варіантів. Окрім того, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, виділивши в натурі належні позивачам частки згідно із вказаними висновками експерта, суд зменшив належну ОСОБА_5 частку у спірному домоволодінні, що призвело до дисбалансу прав сторін та не вирішило спір по суті. Клопотань про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи на стадії апеляційного перегляду не надходило. Крім того, зміст рішення Коростишівського районного народного суду Житомирської області від 17 січня 1989 року свідчить про те, що ОСОБА_1 виділено в натурі приміщення у вказаному житловому будинку, що становить 32/100 частки цього домоволодіння. Таким чином, він реалізував своє право на виділ належної йому частки у спірному житловому будинку. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 ставив питання про виділення йому в натурі інших приміщень, ніж зазначені у рішенні суду від 17 січня 1989 року. Однак, вказана обставина не свідчить про обґрунтованість позовних вимог, оскільки його право як співвласника вказаного житлового будинку на виділ належної йому частки вже було реалізоване під час вирішення спору про поділ майна колгоспного двору. Під час розгляду справи судом першої інстанції призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено питання щодо можливості з технічної точки зору виділити в натурі ОСОБА_2 68/400 частин житлового будинку АДРЕСА_2, а саме: виділити приміщення 2-3 та 2-4, з врахуванням необхідних при цьому перебудов, добудов тощо. Висновком експерта від 27 травня 2019 року №127/05-2019 запропоновано два варіанти виділу належних ОСОБА_2 68/400 частин житлового будинку з відступом від розміру цієї частки та з виконанням додаткових будівельних робіт для їх ізольованого користування, в тому числі й робіт, які передбачають втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Виконання цих робіт передбачає погодження з органами місцевого самоврядування. При цьому, експерт виходив з того, що загальна площа будинку становить 103,9 кв. м, що, як вже було зазначено вище, не узгоджується з матеріалами інвентаризаційної справи. Окрім того, такий варіант виділу ОСОБА_2 частини житлового будинку зменшує розмір належної йому частки, проти чого він заперечував, оскільки його представник в судовому засіданні не погоджувалась з таким варіантом виділу, в той час як відповідно до принципу диспозитивності саме позивач формує обсяг та зміст позовних вимог. Отже, враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що при вирішенні спору суд позбавлений можливості здійснити виділ належної ОСОБА_2 частини житлового будинку відповідно до варіантів, запропонованих експертом у висновку від 27 травня 2019 року №127/05-2019. Вирішення цього спору можливе лише за умови максимального дотримання інтересів всіх співвласників вказаного житлового будинку та за наявності доказів, які б усували розбіжності щодо площі спірного домоволодіння й свідчили про наявність технічної можливості здійснити виділ. Доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржниками вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №376/967/19 провадження №61-2660св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А. від 03 лютого 2021 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст заяви У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та визнання права власності на частину житлового будинку. Позов мотивовано тим, що з початку 1996 року він почав спільно проживати з відповідачем ОСОБА_2 як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. Разом вони проживали до середини липня 2017 року, мали спільний бюджет, піклувалися один про одного, вели спільне господарство, приймали участь у витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї та були пов'язані спільним побутом, допомагали один одному по господарству, мали один перед одним взаємні права та обов'язки як чоловік та дружина. З початку лютого цього року в них безпричинно почали виникати сімейні сварки, вони припинили сімейні відносини та перестали спільно проживати. За період спільного проживання як чоловік та дружина вони побудували житловий будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2. Після припинення спільних відносин між ними не досягнуто згоди щодо розподілу спільно набутого майна в добровільному порядку. На підставі вищевикладеного просив встановити факт, що житловий будинок АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю чоловіка ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_2, визнати за ним право власності на ј частину будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 03 вересня 2020 року позов задоволено. Встановлено факт, що житловий будинок за вказаною адресою є спільною сумісною власністю чоловіка ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_2, визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд. Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та визнання права власності на частину житлового будинку, суд першої інстанції виходив із того, що сторони з 2004 року до 2017 року проживали разом та у них були шлюбні відносини, вели спільний бюджет, проводили спільні витрати на будівництво спірного будинку, вели спільне господарство, а тому судом встановлено факт спільного проживання сторін та придбання спірного майна внаслідок спільної праці, а отже на підставі статті 74 СК України житловий будинок є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і за позивачем визнається право власності на Ѕ частину спірного будинку. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Сквирського районного суду Київської області від 03 вересня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в позові. Апеляційний суд, відмовляючи в позові виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги 20 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, у якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року в справі №554/2491/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано справу №376/967/19 з Сквирського районного суду Київської області Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 13 січня 1996 року придбала незакінчений будівництвом будинок готовністю 11% на адресою: АДРЕСА_3. У довідці Дулинської сільської ради Сквирського району Київської області вих. №195 від 22 липня 2017 року зазначено, що вона видана виконакомом Дулинської сільської ради ОСОБА_1 про те, що він дійсно з 1996 року без місця реєстрації проживає в АДРЕСА_3, разом із ОСОБА_2. Спільно будували будинок, проводили ремонти, утримували підсобне господарство, обробляли земельну ділянку та сплачували комунальні послуги та земельний податок. У довідці Дулинської сільської ради Сквирського району Київської області вих. №219 від 30 травня 2019 року зазначено, що остання видана виконкомом Дулицької сільської ради ОСОБА_1 про те, що він дійсно постійно з 1996 року по серпень 2018 року без місця реєстрації проживав в АДРЕСА_2. Право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 128,3 кв. м., житловою площею 33,8 кв. м. зареєстровано 20 березня 2018 року за ОСОБА_2.2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 74 СК України, що застосовується із 01 січня 2004 року, при поділі майна між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Частиною другою статті 74 СК України встановлено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу, яка регулює право спільної сумісної власності подружжя. Правила статті 74 СК України на спірні правовідносини, що виникли і тривали до 1 січня 2004 року, не поширюються, а нормами чинного на той час Кодексу про шлюб та сім'ю України визнання майна спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не передбачено. Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Установлено, що в період з 2004 по 2018 рік ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, що підтверджується відповідними довідками сільської ради та показами свідків. При вирішенні спору суд установив, що ОСОБА_2 у 1996 році у власність було придбано 11% недобудованого спірного житлового будинку, а станом на 2018 рік його готовність складає 100%. Установивши, що з 2004 року сторони проживали разом без реєстрації шлюбу, апеляційний суд вважав доведеним, що недобудований будинок за адресою: АДРЕСА_3 відповідач придбала за особисті кошти, що суперечить нормі частини другої статті 74 СК України. Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19). Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Установивши, що відповідач у 1996 році придбала незакінчений будівництвом спірний будинок готовністю 11% відсотків, а станом на 2018 рік його готовність складає 100%, апеляційний суд не перевірив доводи позивача про те, що на час укладення договору купівлі-продажу відповідачкою у її власність перейшов недобудований будинок готовністю 11%, за час спільного проживання у фактичних шлюбних відносинах сторони добудували будинок, який зареєстрований у встановленому законом порядку, не визначив період в який фактично будувався будинок, та дійшов передчасного висновку про те, що відповідач не тільки придбала, а й побудувала будинок особисто. Встановлення обставин часу проведення будівництва спірного будинку має суттєве значення для правильного вирішення спору, оскільки якщо об'єкт будівництва зведений за час спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу після 1 січня 2004 року, то таке майно може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням певних часток, якщо будинок фактично побудований до 1 січня 2004 року, то на такі правовідносини поширюються норми КпШС УРСР та Закон України "Про власність". Апеляційний суд на зазначені норми права та обставини справи уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про відмову в позові. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції в силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №520/9539/13-ц провадження №61-16069св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: прокурор Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року в складі судді: Куриленко О. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року в складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2013 року прокурор Київського району м. Одеси, який діяв в інтересах держави, в особі Одеської міської ради та інспекції державного архітектурно-будівельно контролю в Одеській області звернувся із позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості. Позовні вимоги мотивовані тим, що прокуратурою Київського району м. Одеси встановлено, що ОСОБА_1 на самовільно зайнятій земельній ділянці орієнтованою площею 1 000 кв. м по АДРЕСА_1, у тому числі частині проїзду громадського користування та схилу, за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, виконуються самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі. ОСОБА_1 у порушення норм законодавства, самовільно зайнята та забудована земельна ділянка в АДРЕСА_1 з встановленням кам'яної та металевої огорож та зайняттям частини проїзду громадського користування та схилу, орієнтовною площею 1 000 кв. м. Вказана земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, у тому числі частина проїзду - до земель загального користування. Прокурор Київського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області просив: зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по АДРЕСА_1 орієнтованою площею 1 000 кв. м, у тому числі частину проїзду громадського користування та схилу, шляхом знесення самовільно збудованої 4-х поверхової будівлі та кам'яної й металевої огорож. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2014 року позов прокурора Київського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості - задовольнити. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по АДРЕСА_1 орієнтованою площею 1000 кв. м, у тому числі частину проїзду громадського користування та схилу, шляхом знесення самовільно збудованої 4-х поверхової будівлі та кам'яної й металевої огорож. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2017 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення по справі №520/9539/13-ц задоволено. Скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2014 року в справі №520/9539/13-ц. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року залучено до участі у справі Одеську місцеву прокуратуру №1 як правонаступника прокуратури Київського району м. Одеси, а також правонаступника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, в задоволенні позовних вимог Одеської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської радивідмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що позивач будь-яких документів, які підтверджували б дійсне будівництво відповідачем чотирьохповерхового житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 не надав, із клопотаннями про витребування доказів та призначення судової будівельно-технічної експертизи позивач не звертався. Позивач не надав доказів того, що ОСОБА_1 самовільно зайняв земельну ділянку та самочинно побудував на ній будинок, а матеріали справи спростовують ці твердження. Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №109184944 від 27 грудня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" було здійснено реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, загальною площею 658,7 кв. м, житловою площею 252,8 кв. м, який складається з житлового будинку літ. А, К, навісу Л, огорожі 6, та розташований за адресою АДРЕСА_1. Аргументи учасників справи У серпні 2019 року заступник прокурора Одеської областіподав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог; вирішити питання про розподіл судових витрат. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що: відповідачем поряд із приналежним йому домоволодінням на самовільно зайнятій земельній ділянці орієнтованою площею 1 000 кв. м, у тому числі частині проїзду громадського користування та схилу, за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, самовільно збудовано 4-х поверховий будинок, що підтверджено актами перевірок і обстеження відповідних компетентних органів. У разі здійснення будівельних робіт з самовільного будівництва без розробки проекту будівництва, самовільного зайняття частини проїзду громадського користування та схилу, проведення перебудови самовільно збудованого об'єкту у відповідності до частини сьомої статті 376 ЦК України, є неможливим; прокурором надано належні та допустимі докази, а саме: копії листів Управління Держземагенства у м. Одесі Одеської області від 22 травня 2013 року №01-1-04/2309, Департаменту комунальної власності від 28 травня 2013 року №01-13/3534, згідно яких відповідачу спірна земельна ділянка, яка належить територіальній громаді м. Одеси, у власність або на умовах оренди не надавалась. Забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі. Саме ОСОБА_1 здійснено самочинне будівництво за відсутності затвердженого проекту та документації на виконання будівельних робіт. У матеріалах справи є копія протоколу про адміністративне правопорушення від 18 липня 2013 року, припису від 18 липня 2013 року №655 щодо зупинення виконання будівельних робіт та приведення самовільно збудованого будинку у відповідність до вимог містобудівного законодавства України, постанови від 23 липня 2013 року №602 про притягнення до адміністративної відповідальності. Суди не дослідили ці докази та не встановили фактів наявності у відповідача документів на право власності (користування) на земельну ділянку та дозвільних документів на здійснення будівництва 4-х поверхового будинку та введення його в експлуатацію. Здійснення ОСОБА_1 будівництва нового 4-х поверхового будинку, літ. "К", також підтверджується висновком від 22 серпня 2017 року про результати технічного обстеження садового житлового будинку; зазначаючи про недоведеність самочинного будівництва ОСОБА_1, суди не врахували, що у подальшому, 27 грудня 2017 року, саме за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок, літ. "А", "К", розташований у АДРЕСА_1, загальною площею 658,7 кв. м. Згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказана державна реєстрація здійснена на підставі технічного паспорту від 21 грудня 2017 року та договору дарування від 31 серпня 2002 року на 11/50 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 (тобто розташованому за іншою адресою), що суперечить вимогам статей 5, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ України від 25 грудня 2015 року №1127, відповідно до яких для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подається документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна, документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси. Проте суди не дослідили дотримання вимог статей 328, 331 ЦК України під час державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на об'єкт будівництва - житловий будинок, літ. "А", "К", та не надали належної оцінки правомірності його набуття, не з'ясували обставин і правових підстав, за яких здійснено оформлення цього права, а також не врахували те, що факт реєстрації права власності без наявності правовстановлюючих документів, що підтверджують виникнення цього права, не є підставою виникнення права власності, що не відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 13 березня 2019 року у справі №910/22575/17 та від 24 липня 2019 року у справі №910/10932/17; матеріалами справи підтверджено, що відповідачем самовільно зайнято земельну ділянку, у тому частини проїзду громадського користування та схилу, та без належного дозволу та проекту здійснено самовільне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена йому для цієї мети та яка належить територіальній громаді в особі Одеської міської ради, у зв'язку з чим порушено право власності на неї. Обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття, внаслідок чого вона підлягає звільненню, у тому числі шляхом знесення самочинно збудованих на ній будівель. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року: відмовлено в задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області про повідомлення про дату розгляду справи сторін, прокуратуру області та Генеральну прокуратуру України, яка забезпечуватиме участь у судовому розгляді справи, та розгляд справи здійснювати за участі Генеральної прокуратури України; справу призначено до судового розгляду Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 31 серпня 2002 року належить 11/50 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1, та складається в цілому з одного житлового будинку літ "А", загальною площею - 217,8 кв. м, житловою площею - 125,6 кв. м, сараїв літ. "Б", "В", "Д2 літніх кухонь літ "Г", "Е", "З " альтанки літ. "Ж", вбиральні літ "И", відображених у технічному паспорті від 09 серпня 2002 року, розташованих на земельній ділянці площею 1 373 кв. м. Іншими співвласниками вказаного домоволодіння є ОСОБА_3 з часткою 12/25, що підтверджується свідоцтвом про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 28 липня 2000 року та ОСОБА_4 з часткою 3/10, що підтверджується свідоцтвом про право власності на домоволодіння № НОМЕР_2 від 18 липня 2000 року. Згідно листа Департаменту комунальної власності на адресу Прокуратури Київського району м. Одеси від 28 травня 2013 року та акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18 травня 2013 року будівництво зі зведення спірного будинку проводиться невідомими особами. Спеціалістами Одеського міського управління земельних ресурсів відділу самоврядного контролю за використанням і охороню земель та дотриманням земельного законодавства встановлено, що невідомими особами проведено роботи зі зведення 4-х поверхової житлової будівлі. Також забудовником було самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу загальною орієнтовною площею 1000 кв. м. з встановленням кам'яної та металевої огорож. Документи, що посвідчують право власності чи право користування земельною ділянкою у відповідача відсутні, що не відповідає вимогам статей 125, 126, 211 ЗК України. За вказаним складений акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №204 від 18 травня 2013 року та листом від 28 травня 2013 року за №01-13/3534 повідомлено прокуратуру Київського районну м. Одеси. 20 травня 2013 року головним спеціалістом відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Одеській області Меркуловим О. Ю. проведено обстеження земельної ділянки, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, про що складено акт обстеження земельної ділянки. Результатами обстеження встановлено, що на зазначеній земельній ділянці знаходиться 4-х поверхова будівля. Будівельні роботи ведуться. Земельна ділянка огороджена парканом. Також встановлено, що частина схилу орієнтованою площею 0,02 га, який примикає до земельної ділянки огороджена сіткою рабицею. У ході обстеження зроблено фотофіксацію. Крім того 18 липня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу №1 інспекційного управління в м. Одеса Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Каширіним Д. Ю. проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил відносно гр. ОСОБА_1, що мешкає за адресою АДРЕСА_2, про що було складено відповідний акт. За результатами перевірки встановлено, що на земельній ділянці орієнтованою площею 0,05 га, по АДРЕСА_1 виконуються самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі. Проектна-правова документація на виконання будівельних робіт з будівництва 4-х поверхової будівлі за зазначеною адресою відсутня, що є порушенням статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". На підставі зазначених порушень до ОСОБА_1 застосовані штраф відповідно до частини сьомої статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та 18 липня 2013 року надано припис №655 щодо зупинення виконання будь-яких будівельних робіт і в термін до 19 серпня 2013 року привести самовільно збудований будинок у відповідність до вимог містобудівного законодавства України. 18 липня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу №1 інспекційного управління в м. Одеса Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Каширіним Д. Ю. складено протокол про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ: У подальшому 23 липня 2013 року начальником інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області Рябоконь П. М. винесено постанову №602, якою визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченою частиною сьомою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян в сумі 8 500 грн. Згідно висновку про результати технічного обстеження садового житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1, об'єкт обстеження - об'єкт незавершеного будівництва - будівля літера "К " на земельній ділянці по АДРЕСА_1. У зв'язку з появою деформацій в будівлі житлового будинку літера "А " в 2010 р силами Замовника розпочаті і на момент обстеження фактично виконані роботи по зміцненню схилу (зведення підпірної стіни). Також ведуться роботи по зведенню житлового будинку літера "К", зокрема завершені роботи нульового циклу і роботи зі зведення стін, монолітного залізобетонного каркаса і влаштування перекриттів і покриття. На ділянці узбережжя від Великофонтанської балки до мису В. Фонтан схил сформований обвалами й осипами, місцями зсувами. Вертикальний уступ плато складний червоно бурими глинами, суглинками і блоками вапняків. Спостерігається активна абразія. У ситуації, що склалася, для зниження можливого впливу факторів (загроза зсувів і обвалів), негативно діють на існуючі будівлі, на кордоні ділянки (початок схилу) виконана бетонна підпірна стіна розміри в плані 13,50x3,0 м ґрунтами підстави якої служить ізвестняк-черепашник. Аналіз отриманих при обстеженні результатів і обмірів показав, що конструктивне рішення об'єкта обстеження відповідає вимогам діючих нормативних документів (ДБН В. 1.2-2: 2006 "Навантаження і впливи", ДБН В.1.1-12 2006 "Будівництво в сейсмічних районах України ") і забезпечують його надійність. Об'ємно-планувальне рішення об'єкта обстеження відповідає вимогам нормативних документів (ДБН В.2.2-15-05 "Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ") і експлуатаційну придатність будівлі як садибного (індивідуального) житлового будинку. Згідно з конструктивною схемою будівлі і матеріалами основних несучих конструкцій ступінь вогнестійкості обстеженого житлового будинку прийнята - III. Протипожежні заходи передбачені відповідно до вимог ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів обстеження" і ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення". Результати обстеження показали, що будівля житлового будинку літера "К " (згідно з планом підвалу - см. Технічний паспорт) розташоване в межах відведеної земельної ділянки та відповідає вимогам ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а також ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів обстеження". З огляду на викладене в пунктах 2-8 можна зробити висновок, про технічну можливість збереження виконаних на ділянці по АДРЕСА_1 будівельних робіт по зміцненню схилу і зведенню житлового будинку літера "К". Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №109184944 від 27 грудня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" було здійснено реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, загальною площею 658,7 кв. м, житловою площею 252,8 кв. м, який складається з житлового будинку літ. А, К, навісу Л, огорожі 6, та розташований за адресою АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду Щодо позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 6.23-6.36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 (провадження №12-115гс19) зазначено, що: "за положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України). Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті. У справі, що розглядається, підставою для відмови в задоволенні позову в частині вимог органів державної влади та місцевого самоврядування суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об'єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об'єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об'єктів. Проте, вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об'єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва. Водночас суди, приймаючи рішення у справі, не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об'єкта (приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків № АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору". У пункті 6.48, 6.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 (провадження №12-115гс19) вказано, що: "не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності. Проте суд апеляційної інстанції не навів жодних мотивів для висновку про порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як її орендаря і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним. Застосовуючи до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, суд на підставі зібраних доказів мав проаналізувати: 1) чи здійснює власник земельної ділянки, який звернувся до суду, втручання відповідно до приписів національного законодавства у право відповідача як її орендаря на мирне володіння майном останнього, зокрема з огляду на норми права у сфері містобудування й охорони культурної спадщини; 2) чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки через здійснення відповідачем самочинного будівництва на орендованій ним земельній ділянці легітимну мету, зокрема, чи є вимога власника цієї ділянки зобов'язати відповідача знести самовільно побудовану на такій ділянці спорудузаходом з контролю власником за користуванням його ділянкою відповідно до загальних інтересів, у тому числі інтересів в охороні культурної спадщини; 3) чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті (зокрема з огляду на те, що законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритеті захисту прав власника земельної ділянки над інтересами орендаря, який хоче спорудити певний об'єкт на цій ділянці), та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки відповідача у відносинах з власником земельної ділянки, а також суспільних інтересів у збереженні культурної спадщини". Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 31 серпня 2002 року належить 11/50 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1, та складається в цілому з одного житлового будинку літ "А", загальною площею - 217,8 кв. м, житловою площею - 125,6 кв. м, сараїв літ. "Б", "В", "Д2 літніх кухонь літ "Г", "Е", "З " альтанки літ. "Ж", вбиральні літ "И", відображених у технічному паспорті від 09 серпня 2002 року, розташованих на земельній ділянці площею 1 373 кв. м (Т. 1, а. с. 116, 117). в апеляційній скарзі заступник прокурора зазначав, що: відповідачем самовільно використовується земельна ділянка, яка належить територіальній громаді, у власність або на умовах оренди не надавалась; забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі (Т. 1, а. с. 205-210). Згідно з частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно підпункту г) пункту 2, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: описової частини із зазначенням узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи; мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції: не надав оцінки доводам апеляційної скарги про те, що відповідачем самовільно використовується земельна ділянка, яка належить територіальній громаді, у власність або на умовах оренди не надавалась; забудовником самовільно зайнято частину проїзду громадського користування та схилу з встановленням кам'яної та металевої огорожі; не встановив чи відповідачем зайнята земельна ділянка, яка відноситься до земель комунальної власності, чи будівництво здійснювалося на земельній ділянці, належній відповідачу на підставі договору дарування; не врахував, що державна реєстрація права власності в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову не змінюють режиму такого об'єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва. За таких обставин, апеляційний суд передчасно зробив висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Щодо позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, до ОСОБА_1. Прокурор в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області звернулася з позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач виконує самовільні будівельні роботи з будівництва 4-х поверхової будівлі за відсутності проектно-правової документації та відповідного дозволу інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №1519/2-787/11 (провадження №14-48цс18) міститься висновок про те, що "спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів". У пунктах 6.12-6.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі №917/375/18 (провадження №12-12гс19) зазначено, що: "відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року №687-XIV "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". За змістом статті 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність". До органів державного архітектурно-будівельного контролю належать: структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Таким чином, ДАБІ є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює повноваження у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. За Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю мають право проводити перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, складати відповідні акти та надавати обов'язкові до виконання приписи про усунення порушень, виявлених у результаті перевірки. Відповідно до підпунктів 1, 3 пункту 2 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю такий контроль здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, проектної документації, будівельних норм, державних стандартів і правил, технічних умов, інших нормативних документів під час виконання підготовчих і будівельних робіт, архітектурних, інженерно-технічних і конструктивних рішень, застосування будівельної продукції, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, інших вимог, установлених законодавством, будівельними нормами, правилами та проектною документацією, щодо створення об'єкта будівництва. Відповідно до статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням". У пунктах 6.22-6.24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі №917/375/18 (провадження №12-12гс19) зазначено: "у справі, що розглядається, прокурор звернувся із позовом в інтересах держави в особі ДАБІ як органу, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, обґрунтував свої вимоги невиконанням відповідачем приписів Департаменту ДАБІ у Полтавській області щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил стосовно факту виявленого самочинного будівництва. Отже, саме ДАБІ здійснювала у спірних правовідносинах передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" повноваження щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже, і публічно-правову природу таких правовідносин. Велика Палата Верховного Суду вважає, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою, що надає можливість контролюючому органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у зв'язку з невиконанням такого припису. І з огляду на положення частини четвертої статті 5 КАС України позов контролюючого органу у межах реалізації ним повноважень зі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, також з метою запобігання можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил. Таким чином, висновок судів першої й апеляційної інстанцій щодо віднесення до юрисдикції адміністративних судів спору між ДАБІ та відповідачем у справі про знесення самочинного будівництва і застосування відповідних наслідків є правильним". Таким чином, спір у цій справі у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, до ОСОБА_1 виник за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовим, та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини четвертої статті 414 ЦПК України (в редакції, чинній станом з 08 лютого 2020 року) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що: оскаржена постанова апеляційного суду у частині позовних вимог прокурора інтересах держави в особі Одеської міської ради ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права; оскаржені рішення у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради скасувати і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; оскаржені рішення у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якого є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, скасувати, провадження в справі в цій частині вимог закрити та повідомити, що що розгяд цих вимог віднесений до юрисдикції адміністративного суду. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір"). Керуючись статтями 255, 409, 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 414, 256 (в редакції, чинній станом з 08 лютого 2020 року), 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості скасувати. Передати справу №520/9539/13-ц у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості скасувати. Провадження у справі №520/9539/13-ц у частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості закрити. Повідомити керівника Одеської місцевої прокуратури №1 та Управління державного архітектурно-будівельно контролю Одеської міської ради, що розгляд цієї справи в частині позовних вимог прокурора Київського району м. Одеси, правонаступником якого є керівник Одеської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, правонаступником якої є Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого об'єкту нерухомості віднесений до юрисдикції адміністративного суду. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2018 року та постанова Одеського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, позовну заяву ПСП "Мрія" залишено без задоволення. Судові рішення мотивовані тим, що позовні вимоги не ґрунтуються на приписах законодавства та не надають позивачу переважного права на переукладення договору. Спірна земельна ділянка виділена в натурі з єдиного земельного масиву і у зв'язку з цим предмет договору оренди земельної частки (паю), укладеного ПСП "Мрія" з Межівською РДА змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речового, а не майнового права, а тому суд першої інстанції вірно вважав цю обставину підставою для застосування пункту 34 цього договору, за яким передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не розповсюджується правило переважного права на оренду. З моменту виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) та з моменту виникнення права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законодавством, сертифікат, на підставі якого укладено договір оренди, утратив чинність, а укладений між сторонами договір оренди земельної частки (паю), є припиненим. Аргументи учасників справи 23 липня 2020 року ПСП "Мрія" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв автоматично не припиняє і такі договори підлягають переукладанню. Припинення дії договору оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України "Про оренду землі". Тому укладеним між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " договором оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 порушено права позивача передбачені статтею 25 Закону України "Про оренду землі". ПСП "Мрія" подало пояснення до касаційної скарги, в яких позивач просить розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П.". У вересні 2020 року ФГ "Птиця А. П." та Межівська селищна рада Дніпропетровської області подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили суд касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність вимог касаційної скарги. Вказують, що договір оренди земельної ділянки (із числа невитребуваних земельних часток (паїв) колишнього КСП "13-річчя Жовтня пай 538 "), укладений 08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія", припинився з дати набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку. Тому оспорюваними рішенням Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 28 березня 2019 року №930-18/VII "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки" та договором оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 права позивача не порушено. Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18 та відсутній висновок Верховного Суду щодо питання правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був). Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням голови Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-513/0/313-14 надано в оренду ПСП "Мрія" не витребуваний пай №538 площею 6,5177 га. Рішенням виконкому Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області від 24 листопада 2014 року №62 зареєстровано договір оренди на не витребуваний земельний пай №538.08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га (не витребувані паї колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, строком на п'ять років. Згідно з пунктом 34 зазначеного договору у разі витребування паю його власником договір припиняється достроково або вносяться зміни на підставі. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Згідно акту від 18 липня 2014 року встановлено на місцевості межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) ПСП "Мрія" для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, пай №538, загальною площею 6,5176 га. Кадастровий номер на вказану земельну ділянку у 2014 році присвоєно не було, тому не було проведено її реєстрацію згідно чинного законодавства. Платіжними дорученнями від 25 січня 2019 року №33, від 25 лютого 2019 року №85, від 27 березня 2019 року №144, від 26 квітня 2019 року №215 підтверджується сплата ПСП "Мрія" орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності по 9 704,68 грн щомісячно. Згідно рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року №181/1145/18 визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в розмірі 5,32 умовних кадастрових гектара на території Межівської селищної ради в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_2. Рішенням Межівської селищної ради від 21 лютого 2019 року №894-17/VII ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо паю №538 на підставі його заяви від 21 січня 2019 року. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1222687700:02:002:0662 площею 6,5177 га, номер запису про право власності 31000531 від 29 березня 2019 року. На підставі договору оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 ОСОБА_1 надано в оренду, а ФГ "Птиця А. П." прийнято в строкове платне користування земельну ділянку, що призначена для сільськогосподарських потреб, площею 6,5177 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0662, яка знаходиться на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Договір укладено на 49 років, який зареєстрований 04 квітня 2019 року, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу: 166376578, сформованого 13 травня 2019 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року в справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20) вказано, що "08 грудня 2014 року між Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га, у тому числі ріллі - 6,5177 га (невитребуваний пай колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, строком на п'ять років. У пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року сторони передбачили, що дія договору оренди припиняється у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що набута у власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка мала статус невитребуваних земельних паїв, її було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, земельна частка (пай), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такий договір укладався не з ОСОБА_1, яка стала власником земельної ділянки. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договір оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року укладався ОСОБА_1 з ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року був укладений договір оренди земельної ділянки між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником". Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19 (провадження №61-10997св20), від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19 (провадження №61-17159св20). Встановивши, що дія договору оренди від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", була припинена у зв'язку із витребування паю його власником, у позивача відсутнє суб'єктивне право чи інтерес, що підлягають захисту, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог. Колегія суддів відхиляє посилання ПСП "Мрія" у поясненнях до касаційної скарги про розгляд вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, оскільки така вимога не була заявлена позивачем при подачі позову, а суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року в справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19 (провадження №61-10997св20), від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19 (провадження №61-17159св20), не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №607/16629/20 провадження №61-1844св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач -ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів:Сташківа Б. І., Хоми М. В., Щавурської Н. Б. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА _2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування в державному реєстрі запису про право власності. Просила визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т., індексний номер 50135022 від 10 грудня 2019 року, скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухому майно запис про право власності №34566232 від 10 грудня 2019 року внесений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І. Т., реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 1087093861101. Одночасно представником позивача - ОСОБА_4 подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, накладення заборони на відчуження будь-яким способом вказаної квартири та заборони вчинення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності, права іпотеки на зазначену квартиру. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року, заяву про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири АДРЕСА_1, яка зареєстрована за нею на праві приватної власності на підставі рішення приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 грудня 2019 року, індексний номер: 5013502. Суди виходили з того, що у разі не вжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Апеляційний суд не взяв до уваги посилання скаржника на те, що позивачем не доведено реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Право приватної власності на квартиру АДРЕСА _1 зареєстроване за ОСОБА_2, у зв'язку із чим вона має можливість розпорядитися цим майном, а тому невжиття заходів забезпечення позову може призвести до подальшого відчуження майна, що, в свою чергу, ускладнить виконання можливого рішення суду. Доводи відповідача, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову порушують її законні права та інтереси, як власника майна, апеляційний суд відхилив, оскільки заборона відчуження майна обмежує правомочності власника лише щодо його відчуження на користь інших осіб та не порушує право власника на користування майном, в тому числі й на укладання правочинів, які не пов'язані з переходом права власності. Отже, обраний вид забезпечення позову не порушує право власника на користування майном, а лише обмежує право відчуження на час розгляду справи задля збереження майна у власності певних осіб. Аргументи учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви; судові витрати покласти на позивача. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судам не надано жодних відомостей, які є необхідними для вирішення питання про застосування заходу забезпечення позову, не вказано обґрунтування того, що саме такий вид забезпечення позову необхідно застосувати і він не спричинить порушення прав та законних інтересів інших осіб. Суди не дали належної оцінки відсутності доказів у позивача для обґрунтування реальної загрози невиконання/ускладнення виконання рішення. Суд першої інстанції обмежився в мотивувальній частині лише цитатою постанови Пленуму Верховного Суду України та послався на інформаційну довідку з Державного реєстру права власності на нерухоме майно. Всупереч вимогам ЦПК і практики Верховного Суду, викладеної в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №753/2380/18-ц (провадження №61-38399св18), судами не застосовано зустрічного забезпечення. У заяві про забезпечення позову заявник вказує, що задоволення заяви про забезпечення позову не може завдати матеріальних збитків, проте такі міркування нічим не підтверджені, доказів не надано. В той же час позивач стверджує, що він не маємайна, що ускладнить виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, а також зазначає про реєстрацію відповідача у спірній квартирі, що не дає підстав для зустрічного забезпечення. Суди не перевірили такі твердження, хоча повинні були зобов'язати позивача їх надати. Позивач не зареєстрований за вказаною ним адресою, будь-якого майна за ним не зареєстровано. Про це позивач зазначив у клопотанні від 22 грудня 2020 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпеченням позову шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В указаній ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Суди встановили, що предметом позову у даній справі є визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування в державному реєстрі запису про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №227375597 від 08 жовтня 2020 року квартира АДРЕСА _1 на підставі рішення приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Жовніра І. Т. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 грудня 2019 року, індексний номер: 50135022, зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2. У частині другій статті 149 ЦПК України передбачено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів заявника від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) вказано, що "під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами". У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі №308/8567/20 (провадження №61-3480сво21) зроблено висновок, що "законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі. Для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п'ять днів відповідно. Першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті. У випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову, розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі. Законодавець не покладає обов'язку на суд відкрити провадження у справі, а тільки потім вирішувати питання про забезпечення позову. У разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову". Предметом спору у цій справі є вимоги немайнового характеру про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, скасування в державному реєстрі запису про право власності відповідача. Забороняючи ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири суди не звернули уваги на відсутність у заяві про забезпечення позову обґрунтування відповідності виду забезпечення позову, який просить застосувати позивач, позовним вимогам, утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Тому суди помилково та передчасно вважали, що незабезпечення позову в обраний спосіб ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду. За таких обставин судові рішення про заборону відчуження нерухомого майна підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення в оскарженій частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні заяви. Відповідно до підпункту "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції ОСОБА_2 сплатила 874,40 грн судового збору, який підлягає стягненню на її користь з ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпеченням позову шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії по відчуженню квартири скасувати. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову в зазначеній частині відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на сплату судового збору в сумі 874,40 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року та постанова Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №522/10258/18 провадження №61-17624св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова О. В., третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні власністю та приведення квартири в попередній стан. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло належить 221/1000 частин квартири загального заселення (комунальної квартири) АДРЕСА_1. Окрім неї співвласниками квартири є ще декілька сімей, в тому числі - ОСОБА_2, якій належить 123/1000 квартири та ОСОБА_3. Будинок, в якому розташована квартира, є пам'яткою містобудування та архітектури місцевого значення. ОСОБА_2 самовільно, без отримання необхідної дозвільної документації знесла частину капітальної стіни між кімнатою та коридором загального користування; встановила стіну з піноблоків та дверний блок, чим перекрила прохід по загальному коридору до загальної кухні, встановивши в проході двері; перекрила аварійний та пожарний вихід, що був в кухні загального користування; розібрала підлогу в коридорі загального користування на площі 5 кв. м; побудувала антресоль над коридором загального користування, чим зменшила його габарити. На неодноразові приписи з боку відповідних інспекцій та контролюючих органів не реагує та продовжує будівництво. Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно їй стало відомо, що вказане самовільне будівництво 18 жовтня 2017 року зареєстровано державним реєстратором Іскровим О. В. як новий об'єкт нерухомості - квартира АДРЕСА_1, загальною площею 59,1 кв. м та житловою площею 20,5 кв. м. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні власністю (загальними приміщеннями квартири), зобов'язати ОСОБА_2 привести загальні приміщення в попередній стан, який був до 2016 року. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року були залишені без розгляду вимоги позивача до державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова О. В. про визнання протиправним та скасування рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації квартири АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 у попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" (далі - КП "ОМБТІ та РОН"), а саме: демонтувати дверний блок та відремонтувати підлогу в загальному коридорі (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №21); відновити стінки між коридором та житловим приміщенням ОСОБА_2 (відображеним в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під № №21 та 23 відповідно) у межах та розмірах, встановлених технічним паспортом; відкрити прохід до загальної кухні (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №27) та доступ до аварійного виходу, розташованого в ній; відновити висоту стелі в коридорі загального користування (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №21) шляхом демонтування другого поверху. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1, у користуванні власністю, а саме: загальними приміщеннями квартири АДРЕСА_1: загальною кухнею площею 21,1 кв. м (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №27), загальними коридорами площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6 кв. м та 28 кв. м. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок самочинної реконструкції ОСОБА_2, ОСОБА_1, як співвласник квартири, позбавлена можливості вільно користуватися та розпоряджатися: загальним коридором під №21 площею 28 кв. м, у якому ОСОБА_2 встановила стіну з пінобетонних блоків та дверний блок, знесла стіну між своєю кімнатою під АДРЕСА_2 та вказаним коридором під АДРЕСА_3, збільшивши за рахунок загального коридору свою кімнату жилою площею 19 кв. м до двох'ярусної, площею 20,5 кв. м та за рахунок висоти загального коридору №21, збільшила свою загальну площу до 59,1 кв. м, встановивши там антресоль; загальною кухнею під №27 площею 21,1 кв. м, яка розташована за вказаним коридором та перебуває у спільній власності сторін; аварійним виходом, який розташований у загальній кухні під №27. Тому суд вважав, що вказані вимоги ОСОБА_1 підлягають захисту на підставі статті 391 ЦК України. Враховуючи те, що реконструкція квартири проведена ОСОБА_2 самовільно, без дозвільних документів, у будинку, який є пам'яткою архітектури місцевого значення, позов про приведення приміщення у попередній стан підлягає задоволенню, відповідно до технічного паспорту на квартиру, виданого КП "ОМБТІ та РОН" 25 березня 2010 року. Наявними у справі доказами доведено існування наведених вище самовільних робіт по реконструкції 123/1000 частин квартири саме ОСОБА_2, погіршення внаслідок її незаконних дій житлово-побутових умов позивача ОСОБА_1 та перешкоджання їй у користуванні спільною власністю наведеними вище місцями загального користування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан, відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" та зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю відповідають встановленим у справі обставинам, підтверджуються належним чином дослідженими доказами і засновані на законодавстві. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У листопаді 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами не було досліджено інвентаризаційну справу на будинок АДРЕСА_4 і на підставі недопустимого доказу встановив, що вихід з коридору загального користування є аварійним виходом. Крім того, судами не надано належної оцінки доказам сторони відповідача, зокрема копії висновку експерта від 20 вересня 2018 року №64/18, у якому вказано про необхідність проведення ремонтно-відновлювальних робіт після пожежі. Також ОСОБА_2 вказує, що ремонтні роботи, здійснені нею в квартирі та коридорах загального користування, були необхідними для недопущення обвалу стін у квартирі. Так, була укріплена стіна, яка постраждала внаслідок пожежі, та встановлені металеві балки, що унеможливлює приведення загальних приміщень квартири АДРЕСА_1 у попередній стан, оскільки наслідком цього стане руйнування стін квартири. Зазначає, що 12 червня 2020 року представник заявника - адвокат Гаврилюк Ю. І. через електронну пошту апеляційного суду подала заяву про відкладення розгляду цієї справи, призначеного на 12 червня 2020 року, у зв'язку із дією на території України карантину. Проте суд апеляційної інстанції відхилив зазначене клопотання, що, як вважає заявник, є порушенням її права на доступ до правосуддя та її конституційних прав на захист. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року в частині зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН". У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу за позовом ОСОБА _1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні власністю та приведення квартири в попередній стан призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 та членам її сім'ї на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 серпня 1995 року належить 221/1000 частин квартири спільного заселення АДРЕСА_1. Частка ОСОБА_1 складається з 2-х жилих кімнат 18,5 кв. м та 20,2 кв. м, окремої кухні площею 7,3 кв. м, загальної кухні 21,1 кв. м, окремої вбиральні площею 2,4 кв. м, окремої ванної кімнати площею 4,2 кв. м, окремого коридору площею 7,5 кв. м, загальних коридорів площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м, 28 кв. м. ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 30 червня 2016 року належить 123/1000 квартири АДРЕСА_1. Частка ОСОБА_2 складається з житлової кімнати розміром 19 кв. м та відповідної частки у місцях загального користування: загальної кухні площею 21,1 кв. м; загальної вбиральні площею 1,8 кв. м; загальних коридорів площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м, 2,4 кв. м, 28 кв. м, вбудованих шаф площею по 0,4 кв. м та підсобного приміщення площею 3,5 кв. м. У спільному користуванні ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебуває загальна кухня площею 21,1 кв. м; загальні коридори площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м та 28 кв. м. Будинок АДРЕСА_4 прийнятий під охорону держави на підставі рішення Одеського обласного виконавчого комітету від 27 грудня 1991 року за №580, наказу Міністерства культури і туризму України від 20 червня 2008 року №728/0/16-08 як пам'ятка архітектури місцевого значення, охоронний номер №120-ОД. Відповідно до "Історико-архітектурного опорного плану, проекту зон охорони та визначення меж історичних ареалів м. Одеси", затвердженим наказом Міністерства культури та туризму України від 20 червня 2008 року №728/0/16-08, будівля за вказаною адресою, розташована в межах Центрального історичного ареалу, на території комплексної охоронної зони. ОСОБА_2 самовільно, без отримання дозвільної документації приєднала частину коридору (відображений в технічному паспорті від 25 березня 2010 року під цифрою 21) до свого житлового приміщення (відображено під цифрою 23), знесла частину капітальної стіни між кімнатою та коридором загального користування, встановила стіну з піноблоків та дверний блок (підтверджується актом перевірки дотримання вимог законодавства від 04 травня 2017 року, актом обстеження від 25 травня 2017 року, актом перевірки від 07 вересня 2017 року; перекрила аварійний вихід, що був розташований в коридорі загального користування (підтверджується актом обстеження від 04 квітня 2017 року; розібрала підлогу в коридорі загального користування на площі 5 кв. м (що підтверджується актом обстеження від 15 травня 2017 року) ; перекрила прохід до загальної кухні, що відображена в технічному паспорті під номером АДРЕСА_5, встановивши в проході двері. Таким чином, замість одного загального коридору площею 28 кв. м, право власності на який мають і ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, у квартирі виникло два коридори: 20,5 кв. м та 7,5 кв. м, і доступ до коридору 7,5 кв. м та до кухні 21,1 кв. м фактично неможливий. Згідно з приписом Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 04 травня 2017 року про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на момент перевірки з виїздом встановлено, що ОСОБА_2 виконуються будівельні роботи з реконструкції 123/1000 частин квартири, а саме виконані будівельні роботи з демонтажу некапітальних огороджуючих конструкцій приміщення житлової кімнати під №23; влаштування нових огороджуючих конструкцій з піноблоків приміщення житлової кімнати під № НОМЕР_1; демонтажу основи підлоги та стелі приміщення житлової кімнати під №23; заведення металевих швелерів в капітальні стіни будинку з подальшим залиттям бетоном для влаштування нової основи підлоги приміщення житлової кімнати під №23; влаштування стіни з піноблоків та дверного блоку в коридорі загального користування, чим приєднано частину площі квартири загального користування по приміщення АДРЕСА_2; монтажу антресолі в приміщенні під АДРЕСА_2, тим самим збільшено загальну площу приміщення. За даними єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів відсутня інформація щодо реєстрації та видачі дозвільних документів на виконання будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_6, встановлено, що ОСОБА_2 самочинно виконує будівельні роботи з реконструкції 123/1000 частин квартири за адресою: АДРЕСА_6, чим порушує частину першу статті 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та абзац 4 пункту 5 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466 та зобов'язано ОСОБА_2 привести самочинне реконструйований об'єкт відповідно до договору дарування від 30 червня 2016 року №434 в термін до 04 червня 2017 року. Постановою Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 18 травня 2017 року №227/17 у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 визнано винною у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого частиною дев'ятою статті 96 КУпАП України та накладено штраф. Постановою Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 20 липня 2017 року №310/17 у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 188-42 КУпАП України та накладено штраф. Приписом Управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини №01-15/52 встановлено порушення статей 6, 23, 24, 27, 46 Закону України "Про охорону культурної спадщини", а саме переобладнання та пристосування пам'ятки та її частин, будівництво в охоронній зоні пам'ятки здійснюється без наявності у виконавця робіт дозволів органів охорони культурної спадщини, виданих в установленому законом порядку з попереднім проведенням необхідних науково-дослідних робіт. Приписом Управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини від 13 вересня 2017 року №05-02/415 встановлено проведення ремонтно-будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_6 без дозвільної та проектної документації та без укладання охоронного договору на користування частини пам'ятки культурної спадщини з органом охорони. Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 11 вересня 2017 року №400 "Про приведення самовільно реконструйованої частини комунальної квартири АДРЕСА_1 в первинний стан" зобов'язано ОСОБА_2 до 15 вересня 2017 року привести самовільно реконструйовану частину комунальної квартири у первинний стан. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статей 16, 391, 386 ЦК України власник має право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право, в тому числі шляхом приведення самочинної будівлі у попередній стан у разі порушення прав власника і неможливості усунення цих порушень іншим способом. Частиною першою статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно з частиною сьомою статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з частиною другою статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Статтею 152 ЖК Української РСР встановлено, що переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, проводяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів. Відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону культурної спадщини" будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного дослідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт. Ухвалюючи рішення у справі та частково задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан, відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" та зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що наявними у справі доказами доведено здійснення зазначених вище самочинних робіт з реконструкції 123/1000 частини квартири саме ОСОБА_2, а також значне погіршення внаслідок її незаконних дій житлово-побутових умов ОСОБА_1, яка є співвласником квартири, та перешкоджання останній у користуванні належній їй власністю. Також суди вірно вважали встановленим те, що будинок АДРЕСА_4 є пам'яткою архітектури місцевого значення та перебуває під охороною держави. Крім того, як зазначено судом апеляційної інстанції постановою Одеського апеляційного суду від 23 липня 2019 року у справі №522/22250/17-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, позови Приморської районної адміністрації Одеської міської ради та ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 до попереднього стану, а саме: демонтувати дверний блок та відремонтувати підлогу в загальному коридорі (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номером 21); відновити стіни між коридором та житловим приміщенням ОСОБА_2 (відображеним в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номерами 21 та 23 відповідно) у межах та розмірах, встановлених технічним паспортом; відкрити прохід до загальної кухні (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номером 27) та доступ до аварійного виходу, розташованого в ній. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_3 перешкоди у користуванні власністю, а саме: загальними приміщеннями квартири АДРЕСА_1: загальною кухнею площею 21,1 кв. м; загальним коридором площею 28,0 кв. м. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу) квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2, проведену державним реєстратором Одеської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Іскровим О. В., номер запису про право власності - 22879083, дата державної реєстрації - 13 жовтня 2017 року, час - 15:21:19. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що в квартирі була пожежа і вона отримала дозвіл на проведення реконструкції, зокрема, на підставі листа керівника ЖКС "Порто-Франківський" від 19 грудня 2016 року, який не заперечував проти ремонту балки перекриття в її квартирі, є необґрунтованими, оскільки вказаний лист не є належним дозволом у розумінні Законів України "Про охорону культурної спадщини", "Про регулювання містобудівної діяльності" "Про архітектурну діяльність" та "Про місцеве самоврядування в Україні". Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції було порушено право ОСОБА_2 на доступ до правосуддя є необґрунтованими. Як встановлено судом апеляційної інстанції від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Гаврилюк Ю. І. надійшла заява про відкладення судового засідання на іншу дату у зв'язку з введенням на території України карантину через COVID-19. Суд розглянув зазначене клопотання та вважав за можливе розглядати справу за відсутності належним чином повідомлених сторін. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" або Державною судовою адміністрацією України (частина четверта статті 212 ЦПК України). ОСОБА_2 не скористалася таким правом та не звернулася до суду апеляційної інстанції з відповідним клопотанням про проведення відеоконференції, а також не обґрунтувала неможливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у зв'язку з розглядом справи за відсутності заявника, яка була належним чином повідомлена про розгляд справи. Доводи касаційної скарги в цій частині не свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права. Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах, які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року в частині зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" до закінчення касаційного розгляду. Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання рішення суду першої інстанції підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №758/5066/20 провадження №61-14911св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, відповідач - ОСОБА_1, державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганський Юрій Віталійович, третя особа - Спілка дизайнерів України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В., третя особа - Спілка дизайнерів України, про скасування рішень про державну реєстрацію. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що Київською місцевою прокуратурою №7, під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні №42019101070000236 від 02 вересня 2019 року, виявлено факт незаконної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості - нежитлову будівлю, площею 1 189,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка побудована у 1957 році та з 1988 року передана на баланс Спілки дизайнерів України. Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на зазначений об'єкт нерухомості, який є державною власністю, зареєстровано за ОСОБА_1. Підставою набуття права власності на спірний об'єкт зазначено договір купівлі-продажу від 24 лютого 2009 року №319, укладений між Приватним підприємством "Віза і К" (далі - ПП "Віза і К") та ОСОБА_1 та висновок щодо технічних можливостей поділу об'єкту нерухомого майна від 17 липня 2013 року №18 (НЖ/РЗп-2013). Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі №22-4498/2011 зазначений договір купівлі продажу визнано недійсним. Посилаючись на те, що спірне нерухоме майно незаконно вибуло з державної власності, реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно за ОСОБА_1 проведено на підставі недійсного правочину, державну реєстрацію поділу нерухомого майна здійснено за заявою особи, яка не є його законним власником, позивач просив: скасувати рішення державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно №15295327 від 21 серпня 2014 року та запис про право власності №6751482 від 14 серпня 2014 року щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, площею 1189,3 кв. м, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37916870 від 02 листопада 2017 року та запис про право власності №23160754 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №1 літ. А, площею 629,2 кв. м - частина основної (група приміщень №1 I-II поверхи) за адресою: АДРЕСА _1, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37917429 від 02 листопада 2017 року та запис про право власності №23161429 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №2 літ. А, площею 270,8 кв. м - частина основної (група приміщень №2 в I поверсі) за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37926446 від 03 листопада 2017 року та запис про право власності №23170509 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №3 літ. А, площею 289,9 кв. м - частина основної (група приміщень №3 II-го поверху) за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_1. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, до ОСОБА_1, державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В., третя особа - Спілка дизайнерів України, про скасування рішень про державну реєстрацію. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявлені позивачем вимоги про оскарження дій державного реєстратора та приватного нотаріуса, пов'язаних з реєстрацією майна та майнових прав, не є похідними від спору щодо нерухомого майна або майнових прав, а тому справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №7 залишено без задоволення, ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про не підсудність зазначеної справи судам цивільної юрисдикції. Зауважив, що спірні відносини між сторонами вже вирішені рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі №22-4498/201, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу про відчуження спірної нежитлової будівлі, а тому розгляд вимоги про скасування державної реєстрації зазначеного нерухомого майна повинен здійснюватися в порядку адміністративного судочинства. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури, у якій заявник просив скасувати ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не урахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 04 грудня 2018 року у справі №915/1377/17, від 29 січня 2019 року у справі №813/1321/17, від 21 серпня 2019 року у справі №362/5657/17, від 06 листопада 2019 року у справі №826/3051/18. Суди попередніх інстанцій не урахували, що предметом розгляду у справі є не дії та рішення суб'єкта, який наділений владно-управлінськими функціями, а приватний інтерес позивача щодо захисту його прав як власника нерухомого майна від порушення, вчиненого ОСОБА_1, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Зокрема прокурор подав позов з метою відновлення прав держави в особі Фонду державного майна України на нерухоме майно, яке неправомірно було набуто відповідачем, що стало підставою для оскарження реєстрації за ним права власності на це майно. Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності та записів про право власності має розглядатись як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав держави на майно іншою особою. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у такому спорі реєстратора, як відповідача, не змінює приватноправового характеру спору. Реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості здійснювалась не за заявою позивача, а тому спір щодо її оскарження не є спором між учасниками публічно-правових відносин. У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, поданий з пропуском встановленого судом строку на подання відзиву та за відсутності клопотання про його поновлення, а тому Верховний Суд не бере його до уваги. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду. Справа надійшла до Верховного Суду 05 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Згідно з частиною першою статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових, відносин та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Таким чином, критеріями розмежування судової юрисдикції, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Таким критерієм також може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). Термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Судами попередніх інстанцій установлено, що підставою для оскарження прокурором рішень державного реєстратора та приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомості за ОСОБА_1 стало незаконне вибуття його з державної власності та набуття (реєстрації) відповідачем права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об'єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Такий критерій визначення юрисдикції спору, як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, у таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулися реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. А тому такі справи мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору. Крім того, у справі, яка переглядається відсутній публічно-правовий спір, оскільки позивач не вступав у публічно-правові відносини з державними реєстраторами, рішення та записи яких він оскаржує. Державний реєстратор та приватний нотаріус приймали оскаржувані рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна та вчиняли оспорювані записи на підставі заяви відповідача, та саме з ним перебували у публічно-правових відносинах. Натомість позивач оспорює правомірність набуття (реєстрації) ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно, яке незаконно вибуло з державної власності, що свідчить про цивільно-правовий характер спору. Таким чином, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18, 12 лютого 2020 року у справі №820/4524/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16. Схожі правові висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду, зазначених заступником керівника Київської міської прокуратури як підставу касаційного оскарження, а саме постановах від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 04 грудня 2018 року у справі №915/1377/17, від 29 січня 2019 року у справі №813/1321/17, від 21 серпня 2019 року у справі №362/5657/17, від 06 листопада 2019 року у справі №826/3051/18. Ураховуючи, що звертаючись із зазначеним позовом до суду в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7 оскаржує рішення державного реєстратора та приватного нотаріуса щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, яке належало до об'єктів державної власності та незаконно вибуло з володіння органу державної влади, зазначений спір є цивільно-правовим та з урахуванням суб'єктного складу сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про непідсудність зазначеної справи судам цивільної юрисдикції, посилаючись на те що спір про право цивільне був вирішений у справі №22-4498/2011 за позовом Спілки дизайнерів України до ОСОБА_1, треті особи: Республіканське експериментально-виробниче об'єднання Спілки дизайнерів України, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, Приватне підприємство "Віза і К", про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи, що суди попередніх інстанцій в порушення норм процесуального права дійшли помилкового висновку про непідсудність справи судам цивільної юрисдикції, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред'явлення позову задоволено. Заборонено будь-яким суб'єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: приватним та державним нотаріусам, державним реєстраторам Міністерства юстиції України та його територіальних органів, іншим органам чи посадовим особам, які виконують функції в сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно, - проводити будь-які реєстраційні дії та вносити будь-які записи (зміни) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо нерухомого майна, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2074109532106, розташованого за адресою: АДРЕСА_1: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О; Автостоянка І. Накладено арешт на нерухоме майно, реєстраційний номер 2074109532106, розташоване за адресою: АДРЕСА_1: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О; Автостоянка І. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" є законним власником, а розгляд справи у всіх інстанціях займе значний проміжок часу, вони мають право та реальну можливість вчиняти дії, направлені на володіння, користування та розпорядження майном до набрання законної сили рішенням у цій справі по суті. Невжиття заходу забезпечення позову ускладнить ефективний захист прав заявника та може унеможливити виконання рішення суду. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) залишено без задоволення, а ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно, для вжиття яких існували усі передбачені законодавством підстави. Заява позивача про забезпечення позову є обґрунтованою, оскільки невжиття відповідних заходів забезпечення позову може призвести до відчуження майна, що зробить неможливим виконання у разі задоволення його позову рішення суду про визнання акта приймання-передавання нерухомого майна недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому обраний позивачем вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав інших осіб, оскільки арешт спірного майна обмежує лише можливість розпоряджатися ним. Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку та дійшов правильного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Короткий зміст вимог касаційних скарг 09 листопада 2020 року ККЕУ подало касаційну скаргу на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити повністю. 09 листопада 2020 року Міністерство оборони України подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. 13 листопада 2020 року Міністерство оборони України подало доповнення до касаційної скарги, в якому просило здійснювати розгляд справи із урахуванням доповнень до касаційної скарги. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга ККЕУ мотивована тим, що суду було надано детальну з наданням підтверджуючих документів інформацію, яка безумовно засвідчує факт приналежності спірного майна до державної власності, уповноваженим органом управління якого є Міністерство оборони України та його перебування на балансовому обліку ККЕУ. ОСОБА_1 своє право на зазначене майно доводив відомостями, які містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Однак рішення державного реєстратора, яким за ОСОБА_1 було зареєстровано спірне майно було скасовано наказом Міністерства юстиції України від 04 червня 2020 року №1879/5. У пункті 1 мотивувальної частини висновку Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 26 травня 2020 року за результатами розгляду скарги Міністерства оборони України від 12 травня 2020 року №220/2630, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 14 травня 2020 року за №9880-26-20, Комісія дослідила та встановила, що Міністерство оборони України є уповноваженим органом на управління військовим майном держави, яким є об'єкт нерухомого майна. Оскаржувані судові рішення безпосередньо впливають на права Міністерства оборони України, оскільки останнє не може поновити свої порушені права через неможливість реалізації положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в частині виконання наказу Міністерства юстиції України від 04 червня 2020 року №1879/5 "Про задоволення скарги", у зв'язку з тим, що встановлено заборону на здійснення будь-яких реєстраційних дій. Вжита судом заборона не спрямована на забезпечення виконання судового рішення у цій справі, а спрямована на перешкоджання виконання наказу Міністерства юстиції України. Пославшись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18, апеляційний суд не врахував її та не застосував до спірних правовідносин. Апеляційний суд фактично санкціонував порушення прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства оборони України та ККЕУ як осіб, що не є учасниками судового процесу у зв'язку із вжиттям таких заходів, чим свідомо не застосував та не врахував актуальних правових позицій та висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 12 грудня 2018 року у справі №554/6830/17, від 21 серпня 2019 року у справі №361/1889/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі №752/10166/16, від 10 квітня 2018 року у справі №910/19256/16, від 14 травня 2018 року у справі №910/20479/17, від 14 червня 2018 року у справі №916/10/18, від 23 червня 2018 року у справі №916/2026/17, від 16 серпня 2018 року у справі №910/5916/18, від 11 вересня 2018 року у справі №922/1605/18, від 14 січня 2019 року №909/526/18, від 21 січня 2019 року у справі №916/1278/18, від 25 січня 2019 року у справі №925/288/17, від 26 вересня 2019 року у справі №904/1417/19), а також у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №308/8454/16 (провадження №61-36214св18), від 05 грудня 2019 року у справі №757/15097/18-ц (провадження №61-47879св18), від 15 квітня 2020 року у справі №727/11529/19). Накладаючи арешт на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, взагалі не перевірив кому належить це майно, які докази свідчать про те, що таке майно належить на праві власності відповідачу, чи співмірне застосування забезпечення позову з предметом позову, чи існує, або буде існувати реальний (не фіктивний) спір між сторонами, чи існує реальна загроза відчуження такого майна відповідачем та існує неможливість виконання рішення суду. Накладаючи арешт на спірне майно суди порушили права Міністерства оборони України, якому належить це майно. Заявник не подав суду жодних доказів, а суди попередніх інстанцій не встановили та не навели фактичних даних на підтвердження наявності обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу, про які позивав просив у заяві про забезпечення позову, на що суди не звернули уваги та зробили висновок про необхідність вжиття відповідних заходів забезпечення позову без належної доказової бази на підтвердження такої необхідності. Також суди попередніх інстанцій прийняли рішення без дослідження наявних доказів, що підтверджують право власності особи на спірне нерухоме майно, чим грубо порушили норми як матеріального права, так і процесуального права. Касаційна скарга Міністерства оборони України мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що майно, на яке накладено арешт, було предметом спору у справі №911/1841/17, в якій було встановлено, що зазначене майно є військовим нерухомим майном, і право власності за позивачем та відповідачем скасовано наказом Міністерства юстиції України "Про задоволення скарги" від 04 червня 2020 року №1879/5 на підставі скарги Міністерства оборони України від 12 травня 2020 року №220/2630. Власником нерухомого військового майна є держава в особі уповноваженого органу управління - Міністерство оборони України, якому належить право володіти, користуватися і розпоряджатися майном у визначених законом межах та повноваженнях. Земельна ділянка в/м №201 перебуває на оперативному обліку ККЕУ на підставі державного акта на право постійного користування. Рішенням Господарського суду Київської області від 04 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 березня 2019 року та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі №911/1841/17, було досліджено та встановлено факт належності нерухомого майна як військового - до державної власності, уповноваженим органом управління якого є Міністерство оборони України та його перебування на балансовому обліку ККЕУ. Факт реєстрації права власності на спірне майно за ГО "Федерація Стендової Стрільби міста Києва" не містять мотивів співмірності застосованих заходів із предметом позову, підтверджену доказами, наявністю фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного зазначеного виду забезпечення позову, підстав обмеження прав та інтересів осіб, що взагалі не залучені до справи. Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення з огляду на відсутність зареєстрованих заборон на відчуження нерухомого майна без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №554/6830/17, від 21 серпня 2019 року у справі №361/1889/19-ц). Враховуючи те, що відповідач не є власником такого майна, то накладати арешт на таке майно є неможливим (викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах від 26 вересня 2018 року у справі №308/8454/16, від 05 грудня 2019 року у справі №757/15097/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №727/11529/19). Доповнення до касаційної скарги Міністерства оборони України мотивоване тим, що суди попередніх інстанцій не встановили факту існування очевидної та об'єктивної загрози невиконання чи ускладнення виконання рішення суду або ускладнення ефективного захисту чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення з огляду на відсутність зареєстрованих заборон на відчуження нерухомого майна без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви (правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №752/10166/16-ц). Суди попередніх інстанцій не тільки порушили приписи частини другої статті 149 ЦПК України, але й відступили від правових висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми. Вжиті судами заходи забезпечення позову дали відповідачу можливість фактично користуватися спірним майном, хоча віндикаційні вимоги не мають жодного безпосереднього правового зв'язку з користуванням майном. Суд застосував заходи забезпечення позову по відношенню до нерухомого майна з реєстраційним номером 2074109532106, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2. Усе військове майно, у тому числі споруди і будівлі військового містечка АДРЕСА_2 перебувають в управлінні Міністерства оборони України. У грудні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшла заява про визнання касаційних скарг Міністерства оборони України та ККЕУ в повному обсязі, в якій заявник підтримує вимоги осіб, які подали касаційні скарги, та просить скасувати оскаржувані судові рішення у цій справі. Відзив на касаційні скарги іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано копію матеріалів цивільної справи із Броварського міськрайонного суду Київської області. 30 листопада 2020 року справа №361/3399/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ККЕУ та касаційної скарги і доповнення до неї Міністерства оборони України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ККЕУ та касаційна скарга і доповнення до неї Міністерства оборони України підлягають задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Таким чином, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може ускладнити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову, перелік яких визначений у статті 150 цього Кодексу, а також інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 частини першої статті 150 ЦПК України. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати або знецінити, якщо такі дії відповідача можуть призвести у майбутньому до того, що виконання рішення суду про присудження може бути утрудненим або взагалі неможливим. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Отже, застосовуючи заходи забезпечення позову, суди повинні перевірити відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Крім того, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову має з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, не пересвідчилися чи виник між сторонами спір та чи існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Також судами попередніх інстанцій не було враховано те, що заявником не надано відомостей, які є необхідними для вирішення питання про застосування заходу забезпечення позову, не вказано обґрунтування на предмет того, що саме такий вид забезпечення позову необхідно застосувати і він не спричинить порушення прав та законних інтересів інших осіб. Крім того суди повинні були здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, взяти до уваги інтереси не тільки заявника, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Саме лише посилання у заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Отже, ухвалюючи судове рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та заборони проведення будь-яких реєстраційних дій та внесення будь-яких записів (змін) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо спірного нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов необґрунтованого висновку про те, що заявником наведено достатні підстави для застосування вказаних заходів забезпечення позову, надано належні та допустимі докази на підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно є пропорційним заходом забезпечення позову, виходячи із змісту позовних вимог, які заявник мав намір заявити в майбутньому, а також наявний спір між ОСОБА_1 та ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" стосовно майна щодо якого було вжито заходів забезпечення позову до пред'явлення позову. Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Міністерства оборони України задовольнити. Ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати і прийняти нову постанову. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред'явлення позову відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №685/1278/18 провадження №61-14633 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - приватне акціонерне товариство "Зернопродукт МХП"; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року у складі судді Бараболі Н. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Талалай О. І., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Зернопродукт МХП" (далі - ПрАТ "Зернопродукт МХП") про відшкодування доходів від безпідставно набутого майна. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3, якій на праві власності належала земельна ділянка, площею 2,80 га, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області. 07 березня 2017 року на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом він став власником вказаної земельної ділянки і виявив, що з 2011 року земельна ділянка перебуває у користуванні відповідача на підставі сфабрикованого договору оренди землі від 01 липня 2011 року №90. Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року, яке залишено без змін постановою апеляційного суду Хмельницької області від 14 березня 2018 року, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 липня 2011 року та зобов'язано відповідача повернути йому земельну ділянку. 14 серпня 2018 року відповідач примусово виконав судове РІШЕННЯ: Отже, з липня 2011 року по 14 серпня 2018 року відповідач незаконно володів, користувався земельною ділянкою та отримував доходи, розмір яких за його підрахунком становив 80 000 грн за рік, а за весь період незаконного користування протягом 7 років - 560 000 грн. Ураховуючи викладене, посилаючись на положення статті 1214 ЦК України, ОСОБА_3 просив суд стягнути із ПрАТ "Зернопродукт МХП" на свою користь 560 000 грн доходу, який відповідач одержав або міг одержати від незаконного володіння та користування належною йому земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,80 га, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області за період з 01 липня 2011 року до 14 серпня 2018 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено розміру доходу, які відповідач одержав або міг одержати від використання належної позивачу земельної ділянки. ОСОБА_1 надав лише інформацію про середню урожайність окремих сільськогосподарських культур у Теофіпольському районі Хмельницької області за 2010-2017 роки та станом на 01 жовтня 2018 року, однак, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження ринкової ціни сільськогосподарської продукції у відповідний період, від продажу якої відповідач отримав або міг отримати дохід. Вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є власником спірної земельної ділянки на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 березня 2017 року. 11 грудня 2017 року рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області визнано недійсним договір оренди землі від 01 липня 2011 року між ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП". Тому звернувшись до суду з позовом у вересні 2018 року, позивач не пропустив строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що суд першої інстанції правильно виходив із недоведеності позивачем обставин, на які він посилається в обґрунтування позову. Посилання ОСОБА_1 в позовній заяві на те, що за його підрахунком розмір річного доходу відповідача за користування належної ОСОБА_1 земельною ділянкою становить 80 000 грн, не підтверджено відповідним розрахунком та не ґрунтується на доказах. Надана позивачем інформація про середню урожайність окремих сільгоспкультур в Теофіпольському районі Хмельницької області не є достатнім доказом на підтвердження доходів, які відповідач одержав чи міг одержати, за відсутності даних про те, які саме культури вирощувалися кожного року у період 2011-2018 років на земельному масиві, що включає земельну ділянку позивача, та їх ринкову вартість у відповідний період. Клопотання про витребування у відповідача відповідних доказів позивач не заявляв. Тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №686/17335/18, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу №685/1278/18 із Білогірського районного суду Хмельницької області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій постановлено без повного та всебічного з'ясування фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Судами не витребувано даних від відповідача про отриманий ним дохід від використання земельної ділянки позивача за період 2011-2018 років. Хибним є твердження судів попередніх інстанцій про ненадання позивачем розрахунку доходів, оскільки такий розрахунок містить позовна заява. Не відповідає дійсності і посилання судів на те, що сторона позивача не заявляла клопотання про витребування у відповідача доказів отриманого ним доходу від використання ділянки позивача, оскільки таке клопотання зазначено у позові і ці докази витребувано ухвалою суду першої інстанції, яка не виконана відповідачем. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року ПрАТ "Зернопродукт МХП" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №306 від 07 березня 2017 року є власником земельної ділянки, площею 2,7961 га, з кадастровим номером 6824785000:04:004:0203, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району, після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Вказаною земельною ділянкою користувалося ПрАТ "Зернопродукт МХП" на підставі договору оренди землі від 01 липня 2011 року, зареєстрованого 28 березня 2012 року у відділі Держкомзему Теофіпольського району Хмельницької області, укладеного між ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП", строком на 10 років. Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року у справі №685/486/17, яке залишено без змін постановою апеляційного суду Хмельницької області, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 липня 2011 року, площею 2,80 га, з кадастровим номером 6824785000:04:004:0203, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області, сторонами якого зазначено ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП"; зобов'язано ПрАТ "Зернопродукт МХП" повернути ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. Згідно акта державного виконавця Теофіпольського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області від 14 серпня 2018 року в порядку примусового виконання виконавчого листа, виданого Теофіпольським районним судом Хмельницької області 17 квітня 2018 року №683/486/17, ПрАТ "Зернопродукт МХП" зобов'язано повернути ОСОБА_1 спірну земельну ділянку. З урахуванням обставин, встановлених рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року, суди попередніх інстанцій встановили, що належна ОСОБА_1 земельна ділянка фактично перебувала у користуванні ПрАТ "Зернопродукт МХП" з 01 липня 2011 року по 14 серпня 2018 року. Згідно інформації, наданої ПрАТ "Зернопродукт МХП" на виконання ухвали Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 01 листопада 2018 року про витребування доказів, товариство не веде облік доходів у розрізі земельних ділянок та жодна статистична та податкова звітність не вимагає звітування щодо середньостатистичного доходу від використання 1 га земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому не може надати інформацію щодо отриманого доходу від використання належної ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203 (а. с. 94, т. 1).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. Згідно з частиною першою статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. За змістом положень статті 1214 ЦК України особа, яка безпідставно набула майно або зберегла його у себе, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна. Під доходом у даному випадку розуміються гроші або матеріальні цінності, одержувані вказаною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької тощо). При цьому слід враховувати реально отримані або можливі доходи, починаючи з моменту, коли боржник довідався або міг довідатися, що володіє майном без достатньої правової підстави. У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Установивши, що ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог про стягнення з відповідача доходу, одержаного від безпідставно набутого майна - земельної ділянки, площею 2,80 га, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області, не надав суду жодного належного та допустимого доказу про те, що у період з 01 липня 2011 року по 14 серпня 2018 року ПрАТ "Зернопродукт МХП" одержало чи могло одержати гроші або матеріальні цінності від використання належної ОСОБА_1 земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Посилання ОСОБА_1 на те, що за його підрахунком розмір річного доходу відповідача за користування належною йому земельною ділянкою становить 80 000 грн, не підтверджено відповідним розрахунком та ґрунтується на припущеннях щодо отримання або можливе отримання відповідачем такого доходу. Суди зауважили, що на підтвердження обставин, на які посилається ОСОБА_1 у позові, позивачем надана лише інформація про середню урожайність окремих сільськогосподарських культур у Теофіпольському районі Хмельницької області за 2010-2017 роки та станом на 01 жовтня 2018 року, яка не є достатнім доказом на підтвердження доходів, які отримав або міг отримати відповідач за відсутності даних про те, які саме культури вирощувалися кожного року у період 2011-2018 років на земельному масиві, що включає земельну ділянку позивача, та їх ринкову вартість у відповідний період. Відповідно до інформації, наданої ПрАТ "Зернопродукт МХП" на виконання ухвали Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 01 листопада 2018 року, відповідач повідомив, що не веде облік доходів у розрізі земельних ділянок та жодна статистична та податкова звітність не вимагає звітування щодо середньостатистичного доходу від використання 1 га земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Клопотання про витребування інших доказів позивач не заявляв. Відповідно до частин першої-другої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 у зв'язку з недоведеністю та необґрунтованістю його позовних вимог. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено. Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №686/17335/18, є безпідставним, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові. Крім того, у вказаній справі фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №463/6539/20 провадження №61-5272св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, суб'єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Шелінська Юлія Андріївна, заінтересовані особи: Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року у складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Бойко С. М., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання неправомірними дій приватного виконавця, недійсною оцінки майна. На обґрунтування скарги посилався на таке. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року стягнуто з нього на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль"), 151 624,73 грн та судовий збір. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2014 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року змінено в частині розміру пені. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. На виконання зазначених судових рішень Личаківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист від 27 травня 2014 року №2/463/671/13.01 червня 2020 року, на підставі якого приватним виконавцем Зелінською Ю. А. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №62220185.19 червня 2020 року винесено постанову про опис та арешт майна боржника у виконавчому провадженні, а саме: земельної ділянки, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, за адресою: с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, що належить ОСОБА_1 19 червня 2020 року приватний виконавець виніс постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах та призначено суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 25 червня 2020 року до приватного виконавця надійшов звіт про незалежну оцінку вартості земельної ділянки станом на 22 червня 2020 року, яка становить 939 450,00 грн. 25 червня 2020 року приватний виконавець надіслав на адресу Львівської філії Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ ") пакет документів разом із заявкою на реалізацію земельної ділянки. Однак, для виконання зобов'язання приватним виконавцем було відкрито виконавче провадження ВП №60143327. В межах цього провадження здійснена оцінка земельної ділянки тим самим оцінювачем ОСОБА_3 та відповідно до звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки загальна вартість об'єкта оцінки станом на 23 грудня 2020 року становила 1 134 747,00 грн. Цей звіт був дійсний з 23 грудня 2019 року до 22 червня 2020 року. Повторна оцінка була проведена за суттєво заниженою ціною - 939 450 грн, що на 20,79% менше, а приватний виконавець Зелінська Ю. А. передала земельну ділянку на реалізацію ДП "СЕТАМ". Для встановлення незалежної оцінки земельної ділянки він звернувся до Приватного підприємства "Експерт-Тур-Проект" (далі - ПП "Експерт-Тур-Проект "). Відповідно до висновку про вартість, який є невід'ємною частиною звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки, проведеної оцінювачем ПП "Експерт-Тур-Проект" ОСОБА_4, загальна вартість об'єкта оцінки станом на 09 липня 2020 року становить 1 306 680,00 грн (48 482,82 дол. США), тобто, ціна у доларах відповідно до звіту від 23 грудня 2019 року (48 719,99 дол. США) та відповідно до звіту від 09 липня 2020 року (48 482,82 дол. США) відрізняється лише на 1,00%, що є у межах арифметичної похибки. Цим підтверджується заниження оцінки, встановленої у звіті від 22 червня 2020 року. Оцінка земельної ділянки, що проведена оцінювачем ОСОБА_3 від 22 червня 2020 року, суперечить нормі частини шостої статті 57 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII) та є заниженою, що є підставою для визнання цієї оцінки недійсною. З цих підстав незаконними є дії приватного виконавця Зелінської Ю. А. щодо надіслання на адресу ДП "СЕТАМ" пакету документів разом із заявкою на реалізацію земельної ділянки. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив: визнати недійсною оцінку належної йому земельної ділянки, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, проведену суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_2 22 червня 2020 року в межах виконавчого провадження ВП №62220185 та визнати неправомірними дії приватного виконавця Зелінської Ю. А. щодо надіслання 25 червня 2020 року на адресу ДП "СЕТАМ" пакету документів разом із заявкою на реалізацію зазначеної земельної ділянки. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, у задоволенні скарги відмовлено. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що звіт про оцінку майна станом на 22 червня 2020 року та вказана вартість у ньому повністю відповідає закону, ринковим цінам, а також підтверджується рецензією на звіт від 10 серпня 2020 року. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення скарги. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили наявні в матеріалах справи докази, повно та всебічно не з'ясували обставини, що мають значення для справи, неправильно застосували норми права. Суди безпідставно не взяли до уваги належні та допустимі докази - звіт ПП "Експерт-Тур-Проект" від 09 липня 2020 року та рецензію ПП "Оцінка" №212/20 на зазначений звіт, а натомість взяли до уваги неналежний доказ- рецензію ФОП ОСОБА_5 від 10серпня 2020 року. Станом на 22 червня 2020 року оцінювачем ОСОБА_3 було проведено оцінку із суттєво заниженою ціною у розмірі 939 450,00 грн (на 20,79% нижчою) і за цією заниженою ціною приватним виконавцем Шелінською Ю. А. скеровано земельну ділянку на реалізацію до ДП "СЕТАМ". Такі дії можуть завдати значних збитків у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості ціною. У травні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Ю. А. та АТ "Райффайзен Банк Аваль", у якому вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Підставами відкриття касаційного провадження є підстави, передбачені частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права: статті 57 Закону №1404-VIII, статей 76, 78, 83 ЦПК України, неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 151 624,73 грн, з яких: 5 956,00 дол. США (47 606,31 грн) - заборгованість за кредитом; 2 634,78 дол. США (21 059,79 грн) - заборгованість зі сплати відсотків; 10 378,91 дол. США (82 958,53 грн) - пеня та судовий збір. Рішенням Апеляційного суду від 15 квітня 2014 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року змінено в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" пені у розмірі 1 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 7 993,00 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. 27 травня 2014 року Личаківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист №2/463/671/13.30 вересня 2019 року приватним виконавцем Зелінською Ю. А. відкрито виконавче провадження ВП №60143327. У процесі перевірки майнового стану боржника встановлено, що за ним зареєстроване нерухоме майно: земельна ділянка, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської. 04 грудня 2019 року приватним виконавцем описано зазначене нерухоме майно боржника та 18 грудня 2019 року винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах. Відповідно до звіту про незалежну оцінку вартості майна станом на 23 грудня 2019 року вартість майна становила 1 134 747,00 грн. За зазначеною ціною майно було передано для реалізації на прилюдних торгах через ДП "СЕТАМ" згідно із заявою на реалізацію земельної ділянки від 26 грудня 2019 року. Встановлено, що прилюдні торги тричі не відбулись. Відповідно до протоколів від 27 січня 2020 року №462570, від 18 лютого 2020 року №466240, від 11 березня 2020 року №469388 торги за ціною відповідно 1 134 747,00 грн, 964 534,95 грн, 794 322,90 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Відповідно до статті 61 Закону №1404-VIII нереалізоване на електронних торгах нерухоме майно виставляється на повторні електронні торги за ціною, що становить 85 відсотків, а рухоме майно - 75 відсотків його вартості. У разі повторної нереалізації майна нерухоме майно виставляється на треті електронні торги за ціною, що становить 70 відсотків, а рухоме майно - 50 відсотків його вартості, визначеної в порядку, встановленому статтею 57 Закону №1404-VIII. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. Виконуючи вимоги статті 61 Закону №1404-VIII, приватним виконавцем запропоновано стягувачу залишити за собою нереалізоване майно боржника за ціною третіх торгів - 794 322,90 грн, проте стягувач не виявив бажання залишати за собою таке майно. 10 квітня 2020 року приватний виконавець винесла постанову про повернення виконавчого документа стягувачу згідно з пунктом 3 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII та надіслано з виконавчим документом стягувачу - АТ "Райффайзен Банк Аваль". АТ "Райффайзен Банк Аваль" 01 червня 2020 року повторно пред'явило до виконання виконавчий лист від 27 травня 2014 року №2/463/671/13.19 червня 2020 року приватним виконавцем описано спірне нерухоме майно боржника та винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання експерта Швець І. З. для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах. Згідно зі звітом про незалежну оцінку вартості майна станом на 22 червня 2020 року така вартість становила 939 450,00 грн. За цією ціною майно передано ДП "СЕТАМ" для реалізації на прилюдних торгах згідно із заявкою на реалізацію земельної ділянки від 25 червня 2020 року. Відповідно до протоколу від 15 липня 2020 року №490650 торги за ціною 939 450,00 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Згідно з протоколом від 04 серпня 2020 року №494924 другі торги за ціною 798 532,50 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Відповідно до протоколу від 25 серпня 2020 року №498630 треті торги за ціною 657 615,00 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. 26 серпня 2020 року, відповідно до статті 61 Закону №1404-VIII, стягувачу АТ "Райффайзен Банк Аваль" запропоновано залишити за собою нереалізоване майно боржника, проте станом на 09 вересня 2020 року від банку не надійшло повідомлення про виявлене бажання залишити за собою нереалізоване майно боржника. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема таких засад як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Відповідно до пункту 15 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Експертом або спеціалістом може бути будь-яка дієздатна особа, яка має необхідні знання, кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надати письмовий висновок, а суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання - письмовий звіт з питань, що містяться в постанові, протягом 15 робочих днів з дня ознайомлення з постановою виконавця. Цей строк може бути продовжений до 30 робочих днів за погодженням з виконавцем. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надавати усні рекомендації щодо дій, які виконуються в його присутності (частини перша - третя статті 20 Закону №1404-VIII). Звертаючись до суду зі скаргою, заявник посилався на те, що дії приватного виконавця з визначення вартості спірної земельної ділянки є неправомірними, а результати оцінки цього майна - заниженими у порівнянні із попереднім звітом від 23 грудня 2019 року на 20,79 відсотка. Відповідно до частин першої - четвертої статті 57 Закону №1404-VIII визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна. Згідно з абзацами першим та другим пункту 8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (далі - Інструкція), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання, а також у разі потреби - перекладача. У постанові про призначення експерта або спеціаліста, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, перекладача зазначаються питання, на які ці особи повинні надати письмовий висновок (звіт), або з якої мови слід здійснити переклад, або вид та характеристика майна, яке необхідно ідентифікувати, оцінити тощо, строки здійснення відповідних дій. Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України "Про оцінку майна майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону №1404-VIII виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Боржник у цій справі оскаржив відповідні дії приватного виконавця та результати визначення вартості майна. Згідно зі статтею 57 Закону №1404-VIII звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна. Встановлено, що постанова про опис та арешт майна (коштів) боржника винесена 19 червня 2020 року, а визначення вартості відбувається за цінами, що діють на день визначення вартості. Звіт про оцінку майна мав бути складений не раніше 19 червня 2020 року, а вартість визначена за цінами не раніше дня, коли виконавець (або залучений суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання) визначає таку вартість. Отже, приватним виконавцем дотримані строки, визначені статтями 20, 57 Закону №1404-VIII. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна). Відповідно до рецензії від 10 серпня 2020 року звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1, яка розташована у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, в цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки. Звіт може використовуватись з вищевказаною метою, без внесення додаткових коригувань чи доопрацювань. Отже, рецензією від 10 серпня 2020 року підтверджено, що звіт, в тому числі ціна визначена у звіті (939 450,00 грн), відповідає вимогам і може бути використана. При повторному пред'явленні до виконання виконавчого документа та при відкритті виконавчого провадження ВП №62220185 виконавцем вчинялись виконавчі дії, в тому числі опис та арешт майна боржника, його оцінка та реалізація, відповідно до положень Закону №1404-VIII за новою оцінкою майна боржника в межах нового виконавчого провадження. Встановлено, що звіт про оцінку майна станом на 22 червня 2020 року отримано за процедурою, визначеною відповідно до закону. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що дії приватного виконавця вчинені в межах його компетенції та відповідають вимогам Закону №1404-VIII. Доводи заявника щодо непогодження із рецензією від 10 серпня 2020 року про підтвердження звіту щодо оцінки майна не заслуговують на увагу з огляду на таке. Верховний Суд зазначає, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією приватного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб'єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішення суду, то відповідно до частини першої статті 74 Закону №1404-VIII така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Відповідачем у такому випадку має бути орган державної виконавчої служби, а суб'єкт оціночної діяльності може бути залучений як третя особа. Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18/44440/16 (провадження №11-1200апп18). Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. У постанові від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц (провадження №14-187цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною може завдати суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передання майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартістю. Проте ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки вони є загальними та не враховують фактичних обставин цієї справи. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать вказаним висновкам Великої Палати Верховного Суду. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не взяли до уваги звіт ПП "Експерт-Тур-Проект" від 09 липня 2020 року Верховний Суд відхиляє, оскільки відповідно до статті 20 Закону №1404-VIIІПП "Експерт-Тур-Проект" не залучалося до процедури оцінювання майна у виконавчому провадженні, а тому складений звіт не має правового значення. Доводи касаційної скарги про те, що 22 червня 2020 року оцінювачем Швець І. 3. було проведено оцінку із суттєво заниженою ціною у розмірі 939 450,00 грн (на 20,79% нижче), є необґрунтованими, оскільки звіт про незалежну оцінку вартості майна станом від 22 червня 2020 року відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна. Посилання заявника на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норм процесуального права, а саме: статті 57 Закону №1404-VIII, статей 76, 78, 83 ЦПК України, є безпідставними, оскільки зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та процесуального права. Доводи касаційної скарги також зводяться до необхідності переоцінки наявних у справі доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко А. С. Олійник Г. І. Усик

Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Акціонерне товариство "Укрпошта" в особі філії Івано-Франківської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта" (далі - АТ "Укрпошта ") звернулося до суду із заявою про забезпечення позову до подання позову у справі за позовом АТ "Укрпошта" до ОСОБА_1 про знесення фундаменту шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, до розгляду справи по суті. Уточнену заяву мотивовано тим, що в травні 2019 року ОСОБА_1 розпочала винесення в натуру осей майбутнього будівництва на земельній ділянці значно близько до гаражів, які знаходяться на АДРЕСА_1 та обліковуються на балансі Івано-Франківської дирекції АТ "Укрпошта". АТ "Укрпошта", вважаючи дії ОСОБА_1 неправомірними та такими, що суперечить вимогам пункту 6.1.41 Державних будівельних норм Б.2.2-12:2018 "Планування і забудова територій", звернулося до ОСОБА_1 з вимогою про надання копій підтверджуючих документів щодо правомірності будівництва. Проте жодних підтверджуючих документів ОСОБА_1 надано не було. 20 травня 2019 року АТ "Укрпошта" направило Галицькій міській раді листа про надання інформації щодо правомірності будівництва ОСОБА_1, на що отримало відповідь, що правомірність будівництва перевіряє Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області. Також АТ "Укрпошта" звернулося з відповідним листом і до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю з проханням вжити відповідні заходи реагування, однак відповіді не отримало. На час подання заяви ОСОБА_1 проведено певні будівельні роботи, зокрема зведено фундамент на відстані 1,06 м від стіни гаражів та на відстані 0,6 м від границі земельної ділянки, що практично на межі земельної ділянки АТ "Укрпошта". Після проведення зазначених будівельних робіт в оглядовій ямі гаражів почав підніматися рівень води, який 14 червня 2019 року становив 19 см і в подальшому збільшився до 24 см. Для уникнення пошкодження майна АТ "Укрпошта" направило ОСОБА_1 листа щодо термінового припинення будівельних робіт до з'ясування обставин, також АТ "Укрпошта" звернулося із листами в Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області, Галицьку міську раду, Комунальне підприємство "Галичводоканал" та правоохоронні органи. Посилаючись на те, що дії ОСОБА_1 щодо будівництва на земельній ділянці біля гаражів АТ "Укрпошта" можуть призвести до пошкодження майна товариства та перешкоджають безперебійній роботі працівників АТ "Укрпошта" щодо ремонту та огляду транспортних засобів, які для забезпечення належної роботи, мають перебувати у справному стані просило забезпечити позов. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року у складі судді Юсип І. М. заяву АТ "Укрпошта" задоволено. Заборонено ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, до розгляду справи по суті. Суд виходив із того, що з метою уникнення порушення прав власника необхідно забезпечити позов шляхом накладення заборони відповідачу вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці, розташованій на АДРЕСА_1 до розгляду справи по суті. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року скасовано, у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову відмовлено. Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову, оскільки, постановляючи ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції не врахував, що такі роботи за зазначеною адресою ОСОБА_1 не проводяться. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, АТ "Укрпошта", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просило скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року, а ухвалу Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також неправильно застосував вимоги статей 79, 80, 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до спірних правовідносин. Крім того, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції заявником було наголошено, що ОСОБА_1 продовжує будівельні роботи, під час яких блоковано стіну нежитлових приміщень (гаражів) АТ "Укрпошта" на АДРЕСА_1, що може призвести до пошкодження майна АТ "Укрпошта". Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що касаційна скарга АТ "Укрпошта" не підлягає задоволенню, оскільки наявність позову про знесення фундаменту у жодному разі не є підставою для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони їй вчиняти будь-які дії щодо будівництва, а також касаційна скарга не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Укрпошта" на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року і витребувано із Галицького районного суду Івано-Франківської області цивільну справу №341/1162/19. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга АТ "Укрпошта" не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Щодо можливості перегляду в порядку касаційного провадження постанови суду апеляційної інстанції про скасування вжитих судом першої інстанції заходів забезпечення позову Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20), у частині висновків про неможливість оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в забезпеченні позову та про неможливість касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції, якою скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, оскільки Велика Палата Верховного Суду вважає невиправданими такі обмеження та зазначає, що у касаційному порядку можуть, окрім інших, переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову (тобто, як ухвали, якими задоволено заяву про забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено у такому забезпеченні), а також постанови суду апеляційної інстанції, якими скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову (пункт 7.7). Таким чином, постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року про скасування ухвали Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року та відмову у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову підлягає касаційному оскарженню. Щодо законності та обґрунтованості постанови суду апеляційної інстанції Частинами першою та другою статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Виходячи з аналізу змісту норм глави 10 ЦПК України "Забезпечення позову" та правової природи заходів забезпечення позову, вони мають такі основні ознаки: 1) заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер захисту прав; 2) судове рішення про забезпечення позову не є остаточним рішенням по суті справи; 3) заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до Принципів попередніх і забезпечувальних (охоронних) заходів у міжнародному цивільному процесі Міжнародної Асоціації процесуального права, "попередні і забезпечувальні заходи мають дві принципові цілі у цивільних спорах: а) збереження існуючого status quo до вирішення спору по суті; б) збереження активів, за рахунок яких остаточне судове рішення може бути виконано". Відповідно до Правила 17.1 "Попередні заходи та охоронні заходи", що закріплено у Правилах міжнародного цивільного процесу ALI/UNIDROIT, суд може вжити попередній захід для того, щоб обмежити поведінку сторони чи іншої особи або змусити її до поведінки у випадках, коли необхідно зберегти можливість надання ефективного засобу судового захисту до ухвалення остаточного судового рішення або ж для того, щоб підтримати або іншим чином врегулювати існуючу ситуацію (status quo). Перелік видів забезпечення позову передбачений статтею 150 ЦПК України, у якій, зокрема, визначено, що позов забезпечується забороною вчиняти певні дії (пункт 2 частини першої статті 150 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду заяви про забезпечення позову судом першої інстанції) ; а також встановленням обов'язку вчинити певні дії (пункт 3 частини першої статті 150 ЦПК України). Частиною десятою статті 150 ЦПК України визначено заборону вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам; вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку з застосуванням відповідних заходів. Крім того, у пунктах 1-4 цієї постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів до забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20) зазначено, що "умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача". За змістом положень частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову у справі про знесення фундаменту, АТ "Укрпошта" просило до розгляду справи по суті забезпечити позов шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: Майдан Різдва, в м. Галич Івано-Франківської області. 15 листопада 2019 року АТ "Укрпошта" уточнило вимоги заяви про забезпечення позову та просило до розгляду справи по суті забезпечити позов шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 93). На обґрунтування обраного виду забезпечення позову АТ "Укрпошта" посилалося на те, що після проведення ОСОБА_1 будівельних робіт в оглядовій ямі гаражів на АДРЕСА_1 почав підніматися рівень води, який 14 червня 2019 року становив 19 см і в подальшому збільшився до 24 см, тому АТ "Укрпошта" вважає дії ОСОБА_1 неправомірними та такими, що суперечить вимогам пункту 6.1.41 Державних будівельних норм Б.2.2-12:2018 "Планування і забудова територій". У справі, що переглядається, судами при вирішенні питання про необхідність застосування забезпечення позову встановлено, що між АТ "Укрпошта" та ОСОБА_1 виник спір з приводу законності будівництва ОСОБА_1 адміністративних приміщень з житловою надбудовою на Майдані Різдва в м. Галич Івано-Франківської області. Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову та відмовляючи у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову зазначив, що будівельні роботи ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 не проводяться. Судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи і АТ "Укрпошта" те, що відповідно до листа Галицької міської ради від 05 червня 2019 року №02.2-14/357, повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 07 травня 2019 року ІФ 061191280982, акта головного інспектора будівельного нагляду управління Державної архітектурно-будівельної інспекції в Івано-Франківській області від 09 липня 2019 року №265/1009/m.8/2019 підтверджується, що ОСОБА_1 дійсно проводяться будівельні роботи на АДРЕСА_3. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 грудня 2016 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 перебуває в користуванні АТ "Укрпошта" на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 16 квітня 1997 року серії ІІ-ІФ №000659. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 15 липня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, ступінь готовності 9%, на земельній ділянці, площею 0,0529 га, кадастровий номер 2621210100:01:001:0640, на АДРЕСА_2. Отже, будівельні роботи здійснюються ОСОБА_1 на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Разом з цим, АТ "Укрпошта", з урахуванням уточнених вимог заяви про забезпечення позову, просило заборонити ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1. Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що АТ "Укрпошта" не було надано до суду належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 здійснює будь-які будівельні роботи саме за адресою: АДРЕСА_1, а тому забезпечення позову у той спосіб, про який просить заявник в уточненій заяві, суперечить вимогам частини третьої статті 150 ЦПК України щодо співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами. Доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального права. Також колегія суддів вважає за потрібне роз'яснити позивачеві, що він не позбавлений права повторно звернутися до суду із заявою про забезпечення позову. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до статті 9-1 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" №1669-VII від 02 вересня 2014 року, у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є населений пункт, на території якого органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, затверджений рішенням Кабінету Міністрів України, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна - основна частина рухомого майна знаходиться на території, передбаченій частиною першою цієї статті, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Спадкова справа підлягає реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року №1053-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція" та від 02 грудня 2015 року №1275-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України", с. Широкине Волноваського району Донецької області віднесено до таких населених пунктів. Відповідно до статті 66 Закону України "Про нотаріат", на майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, нотаріусом або в сільських населених пунктах - посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину. Статею 67 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом, згідно зі статтею 69 Закону України "Про нотаріат", можлива за умови перевірки нотаріусом або в сільських населених пунктах посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом факту смерті спадкодавця, наявність заповіту, часу і місця відкриття спадщини, складу спадкового майна. Постановою Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина після смерті ОСОБА_2, проте у зв'язку з тим, що на сьогодні спадкове майно залишається на тимчасово непідконтрольній українській владі території України, нотаріус позбавлений можливості отримати інформацію від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та реєстрацію прав, а також дані, необхідні для такої реєстрації у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання права власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_2 передчасними, оскільки аргументи судів про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами належності спадкодавцю на момент відкриття спадщини спадкового майна, яке зазначене у заповіті від 25 вересня 2012 року не відповідають дійсності. Встановлено, що позивачем до позовної заяви долучено копію свідоцтва про право власності на колгоспний двір від 11 квітня 1989 року, копію технічного паспорту на житловий будинок від 26 березня 2014 року та документи, що підтверджують родинні відносини між позивачем та спадкоємцем. Крім того, в матеріалах справи наявна копія спадкової справи №71/2014, заведеної 29 травня 2014 року Новоазовською державною нотаріальною конторою, відповідно до якої інші спадкоємці померлого ОСОБА_2 - дружина ОСОБА_3 відмовилися від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 (заява від 29 травня 2014 року №199, 200) (а. с. 43, 43 (зворот), 44) та син - ОСОБА_2, який на час відкриття спадщини мешкав окремо від спадкодавця. Колегія суддів вважає, що доводи судів попередніх інстанцій про необхідність подання позивачем на підтвердження заявлених позовних вимог нового технічного паспорту та інших документів є неправильними. При цьому у матеріалах справи відсутня інформація про заперечення відповідачем чи іншими особами існування спадкового майна та відсутність у позивача прав на це майно. На зазначене суди попередніх інстанцій уваги не звернули та дійшли передчасних висновків щодо недоведеності позивачем позовних вимог. Отже, суду слід надати оцінку доказам, якими підтверджується позовні вимоги ОСОБА_1. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суди попередніх інстанцій в порушення вимог статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, не встановили усі обставини справи, які необхідні для правильного її вирішення та належно не перевірили доводи позивача. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому, оскільки порушення норм процесуального права допущені обома судами, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Волноваського районного суду Донецької області від 01 червня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 травня 2021 року м. Київ справа №641/7633/18 провадження №61-11449св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Одисея 2000", ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "АТП Сервіс Торг", треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ємець Іван Олександрович", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Мельникової Людмили Володимирівни на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року у складі судді Чайка І. В., постанову Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Одисея 2000" (далі - ТОВ "Одисея 2000 "), ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Сервіс Торг" (далі - ТОВ "АТП Сервіс Торг"), треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Г. О., Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ємець І. О., про усунення перешкод користування майном шляхом припинення права власності на приміщення загального користування та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень 1-го поверху: 1-3:-1-7, 1-11-:-1-15 (загальною площею 258,0 кв. м), №1-22, 1-23, 1-25-:-1-28 (площею 164,1 кв. м) №1-41а, 1-42, 1-43 (площею 301,0 кв. м) другого поверху №2-1-:-2-5, 2-7-:-2-21 (площею 571,3 кв. м, №2-27 (площею 37,4 кв. м) в нежитловій будівлі літ. Ж-8, загальною площею 1331,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.16 серпня 2018 ОСОБА_1 була надана довіреність на ім'я ОСОБА_3 на управління, у тому числі здачу в найм (оренду), нежитлових приміщень, а також з правом вільного доступу до вищевказаних приміщень, представництва інтересів ОСОБА_1 у зв'язку з цим в будь-яких установах чи підприємствах. Проте, ОСОБА_3 20 серпня 2018 року повідомила позивача, що вона позбавлена можливості забезпечити виконання вказаного доручення, оскільки охоронці будівлі, які працюють у ТОВ "Одисея 2000", не допускають її до нежитлових приміщень. Зазначає, що позивач 22 серпня 2018 року також намагався потрапити до цих приміщень, однак його також не було допущено до належних йому нежитлових приміщень. При цьому охоронці обґрунтовували свої дії тим, що приміщення загального користування, через які позивачу або його представникам необхідно пройти, щоб мати доступ до належних йому приміщень, належать на праві приватної власності ТОВ "Одисея 2000". З цього приводу позивач звернувся із відповідною заявою до ГУ НП в Харківській області. Нежитлові приміщення, що є предметом розгляду даної справи, належали ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року власником вказаних приміщень став ТОВ "АТП Сервіс Торг", єдиним засновником та учасником якого є ОСОБА_2. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: усунути позивачу перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном в нежитловій будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на приміщення загального користування №1-1 та 1-2, а також технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані за вказаною адресою; усунути позивачу перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном в нежитловій будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1; припинити право власності ТОВ "АТП Сервіс Торг" на приміщення загального користування №1-1 та 1-2, а також технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані за вказаною адресою; скасувати рішення приватного нотаріуса Чуприни Г. О. індексний номер №44025112 від 14 листопада 2018 року в частині державної реєстрації права власності за ТОВ "АТП Сервіс Торг" на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, а також рішення 32218404 від 04 листопада 2016 року, в частині державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1; скасувати рішення приватного нотаріуса Ємця І. О. індексний номер №10886808 від 13 лютого 2014 року в частині державної реєстрації права власності за ТОВ "Одисея 2000" на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл.201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність правових підстав для припинення права власності відповідача. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду представник ОСОБА_1 адвокат Мельникова Л. В. подала апеляційну скаргу. Постановою Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. При цьому зазначено, що обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У серпні 2020 року ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Мельникової Л. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. На думку заявника, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те що, ТОВ "Одисея 2000" та ОСОБА_2, безпідставно перебравши на себе функції управителя нежитлової будівлі, на власний розсуд приймали рішення щодо не допуску інших власників та їх законних представників до належних їм приміщень. Доводи інших учасників справи У відзивах на касаційну скаргуТОВ "Одисея 2000", ОСОБА_2 просили залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 25 серпня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 з 21 березня 2014 року є власником нежитлових приміщень 1-го поверху: 1-3:-1-7, 1-11-:-1-15 (загальною площею 258,0 кв. м), №1-22, 1-23, 1-25-:-1-28 (площею 164,1 кв. м) №1-41а, 1-42, 1-43 (площею 301,0 кв. м) другого поверху №2-1-:-2-5, 2-7-:-2-21 (площею 571,3 кв. м), №2-27 (площею 37,4 кв. м) в нежитловій будівлі літ. Ж-8, загальною площею 1331,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Нежитлові приміщення, які є предметом розгляду цієї справи: а саме: №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, належали ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року їх власником стало ТОВ "АТП Сервіс Торг", єдиним засновником та учасником якого є ОСОБА_2. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 31 січня 2019 №01.01.19, приміщення вестибюлю (вхідної групи, приміщення 1-1 та 1-2 згідно плану) першого поверху нежитлової будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1 за своїм функціональним призначенням є допоміжними. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 (справа №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18); від 11.09.2019 (справа №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19); від 19.02.2020 (справа №210/4458/15-ц, провадження №14-354цс19); від 04.04.2020 (справа №610/1030/18, провадження №14-436цс19); від 16.06.2020 (справа №145/2047/16-ц, провадження №14-499цс19); від 15.09.2020 (справа №469/1044/17, провадження №14-317цс19). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц (пункт 69)). У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) вказано, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Пред'являючи позов з вимогами про усунення перешкод користування майном, а саме - шляхом припинення права власності на приміщення загального користування та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення, позивач посилався на неправомірні дії з боку відповідачів щодо перешкоджання йому та його представникам входу до приміщень, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом. Підстави припинення права власності передбачені частиною першою статті 346 ЦК України. Так, право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. При цьому частиною другою вказаної статті визначено, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Суди встановили, що власником спірних нежитлових приміщень було ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року - ТОВ "АТП Сервіс Торг". Встановлено, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що існують передбачені частиною першою статті 346 ЦК України або іншими нормами матеріального права підстави припинення права власності ТОВ "АТП Сервіс Торг" на спірні нежитлові приміщення суду не надано. Разом із тим, частина перша стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут) ; 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ; 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Згідно із частинами першої, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Відповідно до частини третьої статті 404 ЦК України право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Позивач зазначає, що власником спірних приміщень, які за своїм функціональним призначенням є допоміжними, чиняться перешкоди у доступі до належних йому нежитлових приміщень, оскільки для доступу до них необхідно пройти через належні відповідачу ТОВ "АТП Сервіс Торг" приміщення №1-1 та 1-2, а також технічний пов. № І-ІХ. Таким чином, позивач вважає, що виникла ситуація, коли він як власник нерухомого майна позбавлений права вільного потрапляння до належних йому приміщень внаслідок неправомірного перешкоджання цьому відповідачем як власником допоміжних приміщень. Доказів звернення позивача до відповідачів з питанням про укладення договору сервітуту щодо користування ОСОБА_1 належними відповідачу ТОВ "АТП Сервіс Торг" допоміжними приміщеннями суду не надано. З позовом про встановлення сервітуту щодо спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 до суду не звертався. При таких обставинах, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, врахувавши вказані норми матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що відсутні підстави для позбавлення власника права власності на належне йому майно, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективним. З огляду на викладене є необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо належного способу захисту та відновлення порушеного права. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Мельникової Людмили Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року, постанову Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №522/5315/15-ц провадження №61-16135св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У березні 2015 року ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, ОСОБА_6 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання правочину недійсним та виселення. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 29 вересня 1990 року між ним та ОСОБА_7 зареєстровано шлюб, після чого вона змінила прізвище на ОСОБА_2. Матір'ю ОСОБА_2 є ОСОБА_8, яка після укладення шлюбу з ОСОБА_9 змінила прізвище на ОСОБА_10. Таким чином, ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_10, проте у свідоцтві про народження її батьками зазначені ОСОБА_11 та ОСОБА_8. У квітні 1999 року за усним договором ОСОБА_10 зобов'язалася передати ОСОБА_12 свою квартиру АДРЕСА_1, але договір купівлі-продажу не був нотаріально посвідчений. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 померла і ОСОБА_2 в порядку спадкування набула право власності на вказану квартиру. При цьому рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 травня 2000 року встановлено факт укладення 18 квітня 1999 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 договору купівлі-продажу та за ОСОБА_12 визнано право власності на вказану квартиру. 22 січня 2008 року ОСОБА_12 подарувала квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_13 09 липня 2013 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси від відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 18 квітня 1999 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_10, і визнання за ними права власності на квартиру. 23 листопада 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без відповідних правових підстав продали спірну квартиру ОСОБА_6. Посилаючись на викладене, позивач просив встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 листопада 2013 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6; виселити з указаної квартири ОСОБА_6 з членами її сім'ї без надання іншого житлового приміщення; визнати за недієздатною ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року позов ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 задоволено частково. Встановлено факт родинних стосунків, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною донькою ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 є матір'ю ОСОБА_2, що підтверджено доказами, що знаходяться у матеріалах спадкової справи. Відмовляючи у задоволенні інших вимог, суд першої інстанції вказав, що у позовній заяві не обґрунтовано з яких підстав договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 підлягає визнанню недійсним; а також не зазначено підстави інших вимог. Доводи позивача, що ОСОБА_2 не отримала свідоцтва про право на спадщину через відсутність доказів про те, що мати ОСОБА_2 - ОСОБА_8 є ОСОБА_10, не підтверджуються матеріалами справи, оскільки відповідно листа Шостої Одеської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2013 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру, оскільки згідно з довідкою №425611.67.13, виданою КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 27 серпня 2013 року, 22 січня 2008 року право власності на квартирна підставі договору дарування від 22 січня 2008 року, зареєстровано за іншими особами. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_14, представника ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_15, задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2016 року в частині визнання права власності, визнання правочину недійсним скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 22,7 кв. м. Виселено ОСОБА_6 із квартири. В решті рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що задовольняючи позовні вимоги про встановлення факту родинних відносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 є матір'ю ОСОБА_2. При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності, визнання правочину недійсним та виселення ОСОБА_6, місцевий суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 як спадкоємець першої черги своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10 і набула право власності на спірну квартиру в порядку спадкування. Оскільки квартира вибула з володіння ОСОБА_2 поза її волею, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, то вона підлягає витребуванню в ОСОБА_6 на користь власника ОСОБА_2 з виселенням ОСОБА_6. Що стосується позовних вимог про виселення членів сім'ї ОСОБА_6, то вони не підлягають задоволенню, оскільки позивач не зазначив, хто саме проживає у спірній квартирі разом з ОСОБА_6 і такі особи не є сторонами в цій справі. Постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд розглянув і вирішив справу за відсутності ОСОБА_6, щодо якої немає відомостей про її належне повідомлення про час та місце розгляду справи, чим порушив її право на участь в судовому розгляді та не забезпечив можливості надати суду відзив на апеляційні скарги у строк, встановлений судом, докази і навести свої аргументи по суті спору. Постановою Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_10, скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині. Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 позбавлена можливості отримати свідоцтво про право власності в порядку спадкування за законом у нотаріальній конторі, оскільки власником квартири є ОСОБА_6. Недієздатна ОСОБА_2 є законним власником квартири, починаючи з 23 листопада 1999 року, оскільки відповідно до статті 548 ЦК УРСР, у редакції 1963 року, вона у встановленому на той час законному порядку прийняла спадщину. ОСОБА_6 є незаконним власником квартири, оскільки придбала квартиру в осіб, які не мали права її відчужувати. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року виправлено описку в постанові Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року. Замість неправильно вказаного "будинку АДРЕСА_2...". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У жовтні 2021 року ОСОБА_6 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19, від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17, від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17. Також, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10 скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Обставини, встановлені судами 30 лютого 1968 року ОСОБА_16 уклала шлюб та змінила прізвище на "ОСОБА_17". ОСОБА_18 (позивач у справі) є донькою ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про народження. 29 травня 1980 року шлюб розірвано, та ОСОБА_8 змінила прізвище на "ОСОБА_19". 18 вересня 1997 року ОСОБА_7 уклала шлюб з ОСОБА_1 та змінила прізвище на "ОСОБА_20". 11 квітня 1981 року ОСОБА_16 одружилась та змінила прізвище на "ОСОБА_10". Суди встановили, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, є матір'ю недієздатної ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ: ОСОБА_10 була власницею квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим 27 квітня 1999 року. ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть. На підставі заяви ОСОБА_2 05 червня 2000 року відкрита спадкова справа після смерті ОСОБА_10. Рішенням Ленінградського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2000 року ОСОБА_2 визнана недієздатною. Розпорядженням Ленінградської районної адміністрації м. Києва від 19 січня 2001 року №2 ОСОБА_1 призначений опікуном ОСОБА_2 22 травня 2000 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі №2-1246 встановлений факт укладання угоди між ОСОБА_12 та померлою ОСОБА_10, а також за ОСОБА_12 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2008 року заяву заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_2 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси 22 травня 2000 року за нововиявленими обставинами задоволено. Скасовано вказане судове рішення. справу призначено до судового розгляду. 24 лютого 2009 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси заяву ОСОБА_12, зацікавлені особи: ОСОБА_2, ОСОБА_1, залишено без розгляду у зв'язку із наявністю спору про право цивільне щодо квартири АДРЕСА_1. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року у справі №522/2099/13-ц, у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_2, про визнання дійсним усного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 18 квітня 1999 року, та у визнанні за ОСОБА_3, ОСОБА_4 права власності у рівних долях на квартиру АДРЕСА_1, відмовлено. Рішення у цій частині залишено без змін рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року в частині визнання родинних відносин між ОСОБА_10 та ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ України від 18 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року залишено без змін. 22 січня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3, який діяв в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_12 спірну квартиру. ОСОБА_3, який діяв від свого імені та від імені свого малолітнього сина ОСОБА_4, та ОСОБА_12, яка діяла від імені свого неповнолітнього сина ОСОБА_4, 23 листопада 2013 року уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 квітня 2016 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав ОСОБА_6 є власником спірної квартири на момент накладання арешту. Визнаючи за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у ОСОБА_12 було відсутнє право власності на квартиру, а тому вона не мала права її відчужувати на користь ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, які в свою чергу не мали права відчужувати цю квартиру на користь ОСОБА_6. Проте повною мірою Верховний Суд не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців. У разі коли спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №145/797/15-ц (провадження №14-608цс18). Частиною першою статті 524 ЦК Української РСР встановлено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу. Відповідно до статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину. Як встановлено судами, у справі, яка переглядається, із заявою про прийняття спадщини, відкритої після смерті ОСОБА_10, звернулася ОСОБА_2. Проте, ОСОБА_2 не може отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно, оскільки квартира АДРЕСА_1, зареєстрована на праві власності за іншими особами. Звертаючись за захистом своїх прав як спадкоємця, ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 просив суд встановити факт родинних відносин та визнати у порядку спадкування право власності на спадкове майно. Щодо ефективного способу захисту порушених прав ОСОБА_2. За змістом статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи. Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного закономінтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі №914/1128/16. У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі №6-164цс12, від 06 липня 2016 року у справі №6-3095цс15). Оцінюючи обраний позивачем спосіб захисту порушених прав, Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 згаданої постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦПК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього. Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі №6-164цс12. Як встановлено судами, спірна квартира декілька разів перепродана різним особам, останній набувач набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, а тому в силу правила частини третьої статті 388 ЦК України таке майно підлягає витребуванню як у добросовісного, так і у недобросовісного набувача у всіх випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що спірна квартира вибула з володіння спадкоємиці за законом першої черги після смерті ОСОБА_10 - ОСОБА_2 поза її волею на підставі скасованого судового рішення, суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1, з огляду на те, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним майна. Суд апеляційної інстанції з'ясував питання незаконності набуття нерухомого майна ОСОБА_12, право власності на яке є похідним від права на це приміщення інших осіб за наступними правочинами з його відчуження, які в свою чергу не набули у встановленому законом порядку право власності на це майно та не мали права його відчужувати. При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18)). Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18). Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому вимога про скасування державної реєстрації права власності на спірний об'єкт, заявлена одночасно із вимогою про віндикацію у відповідача такого об'єкта, є взаємовиключними. При обґрунтованості вимоги про витребовування майна у відповідача, у вимозі про скасування державної реєстрації права власності за відповідачем повинно бути відмовлено. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_6 вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19, від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17, від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17. У постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17 та від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17 сформульовано висновок про те, що Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Отже, доводи заявника в цій частині доводів касаційної скарги знайшли своє підтвердження. У постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19 сформульовано висновок щодо строку позовної давності для звернення до суду із позовом. Враховуючи те, що Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, з огляду на обраний ним неефективний спосіб захисту порушених прав, суд не перевіряє доводи заявника щодо застосування норм матеріального права, які регулюють строк позовної давності. Щодо доводів заявника про неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006 та від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, то вони не знайшли свого підтвердження. У вказаних постановах сформульовано загальні висновки щодо доказування у справі. Поряд із цим, ОСОБА_6 вказує на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема, що суди встановили факт родинних стосунків, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною донькою ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі неналежних доказів; заяву про прийняття спадщини подано ОСОБА_2 з пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини. ОСОБА_6 не звернула увагу на те, що до заяви про встановлення факту родинних відносин можуть додаватися не тільки такі письмові докази, як свідоцтва про народження, шлюб, смерть, актові записи про народження та смерть. Доказами, які підтверджують наявність цього юридичного факту також можуть бути: акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб. Крім того, судами підлягають врахуванню довідки органів реєстрації актів цивільного стану про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану. Також мають враховуватися показання свідків, яким достовірно відомо про стосунки померлого із заявником. Цей перелік не є вичерпним. Висновки щодо родинних відносин ОСОБА_2 з її матір'ю суди встановили на підставі належних та допустимих доказів, що підтверджується матеріалами цієї цивільної справи та відповідними висновками судів щодо їхньої оцінки. При цьому суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Твердження заявника про те, що ОСОБА_2 звернулася до нотаріальної контори із пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини, є безпідставними та необґрунтованими. Із матеріалів спадкової справи №327/2000р. щодо майна померлої ОСОБА_10 убачається, що ОСОБА_2 заяву про прийняття спадщини підписала 18 серпня 2000 року, тоді як Управління юстиції в Одеській області, направляючи цю заяву за належністю до Шостої Одеської державної нотаріальної контори, свій супровідний лист датував 29 травня 2000 року, а на заяві ОСОБА_2 штампом про вхідну кореспонденцію вказав ту ж саму дату - 29 травня 2000 року із виправленням на 22 травня 2000 року. Враховуючи те, що матеріали спадкової справи надійшли на запит суду від Шостої Одеської державної нотаріальної контори, у судів були відсутні підстави вважати, що таке виправлення дати надходження заяви до Управління юстиції в Одеській області мало місце стороною позивача. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те, що у справі допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. При цьому рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 у зв'язку з недоведеністю позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру, також підлягає скасуванню, з огляду на те, що судом апеляційної інстанції встановлено обставини, що підтверджують право ОСОБА_2 на квартиру у порядку спадкування після смерті своєї матері. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", сплачений ОСОБА_6 судовий збір за подання нею касаційної скарги у розмірі 2 946,00 грн необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Крім того, ОСОБА_6 подавала касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року, за наслідками розгляду якої, казану постанову скасовано постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року та направлено справу на новий апеляційний розгляд. За подання вказаної касаційної скарги ОСОБА_6 сплатила судовий збір у розмірі 5 900,00 грн, який також необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, до ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_6 про визнання права власності на квартиру скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову. В інших частинах рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року залишити без змін. Компенсувати ОСОБА_6 сплачений судовий збір за подання касаційних скарг у розмірі 8 846,00 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №308/10075/16-ц провадження №61-5883св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородська міська рада, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Кожух О. А., Куштана Б. П., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородської міської ради Закарпатської області, третя особа - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Позов мотивовано тим, що 13 серпня 2004 року у відповідності до договору купівлі-продажу нерухомого майна позивачка разом із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набула право спільної часткової власності на житловий будинок із надвірними спорудами та огорожею площею 248 кв. м в АДРЕСА_1. За наслідками проведеної реконструкції, 27 лютого 2009 року на ім'я співвласників було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - навчальний центр після реконструкції з надбудовою загальною площею 341 кв. м., згідно з рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради №24 від 28 січня 2009 року. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 24 лютого 2014 року було виділено в натурі ОСОБА_1 1/3 частину будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, виділено в натурі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1. Приміщення цокольного поверху (20,5 кв. м) залишено у спільному користуванні співвласників. Проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, а саме: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладання дверних та віконних прорізів покладено солідарно на ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Однак, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не виконавши вищевказане рішення в частині проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, одразу звернулися до державного реєстратора Реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській з метою реєстрації за собою на підставі рішення суду права власності на 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1.24 червня 2014 року відповідно до заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3, державним реєстратором ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 на об'єкт: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м, а також прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:14007576 від 24 червня 2014 року. Позивачка вважала, що свідоцтво про право власності видане відповідачам підлягає визнанню недійсним, оскільки воно отримане з порушенням умов визначених рішенням суду про поділ майна. Водночас, незаконним є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності та внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки під час проведення державної реєстрації не було перевірено виконання відповідачами рішення суду про поділ майна, а також відповідність поданих документів вимогам чинного законодавства. ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, відповідно до якого, об'єкт нерухомого майна: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності; визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію прав і обтяжень від 24 червня 2014 року, індексний номер:14007576. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, відповідно до якого, об'єкт нерухомого майна: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію прав і обтяжень від 24 червня 2014 року, індексний номер:14007576. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 102,42 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що реального розподілу будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1 не відбулося, новостворені об'єкти нерухомого майна фактично утворені не були, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не провели будівельні роботи: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладення дверних та віконних прорізів; під час проведення державної реєстрації не було перевірено виконання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 рішення суду про виділ майна, а тому наявні підстави для визнання незаконним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, та рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію права власності та внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородської міської ради, третя особа - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора - залишено без задоволення. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення, власником об'єкту нерухомого майна щодо якого наявний спір, є ОСОБА_5, якого суд до участі у справі не залучав і фактично вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 25 березня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року та залишити в силі заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 13 липня 2020 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу відхилити, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. 10 червня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у касаційній скарзі, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що 13 серпня 2004 року згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право спільної часткової власності на житловий будинок із надвірними спорудами та огорожею площею 248 кв. м в АДРЕСА_1. За наслідками проведеної реконструкції, 27 лютого 2009 року на ім'я вказаних співвласників було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - навчальний центр після реконструкції з надбудовою загальною площею 341 кв. м., згідно з рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради №24 від 28 січня 2009 року. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 24 лютого 2014 року, що набуло законної сили 14 травня 2014 року, у цивільній справі за первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3, третьої особи: виконавчий комітет Ужгородської міської ради, про виділ частки в спільній власності, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, третьої особи: виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про виділ часки у спільній частковій власності, а також за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третьої особи виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про виділ частки у спільній частковій власності, та про розподіл частки у спільній власності на нерухоме майно в АДРЕСА_1 загальною площею 341 кв. м, виділення в натурі та визнання права власності ОСОБА_7 на 1/341 частини у спільній частковій власності, ОСОБА_3 - на 1/341 частини у спільній частковій власності, ОСОБА_2 - на 1/341 частини у спільній частковій власності, було вирішено, зокрема: виділено в натурі ОСОБА_1 1/3 частину будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, а саме: сходи (6,4 кв. м), чотири приміщення (1,6 кв. м), (6,2 кв. м), (11,0 кв. м) та (17,1 кв. м) - цокольного поверху будівлі, приймальню (20,0 кв. м), кабінет (18,5 кв. м), вбиральню (2,7 кв. м), кабінет (12,9 кв. м), коридор (10,2 кв. м) - першого поверху, що разом становить 106,6 кв. м; виділено в натурі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, а саме: кабінет (13,9 кв. м), сходи (10,3 ев. м) - першого поверху, коридор (12,2 кв. м), чотири кабінети (15,2 кв. м), (18,0 кв. м), (21,3 кв. м), (9,1 кв. м), вбиральню (2,0 кв. м), підсобку (3,7 кв. м) - другого поверху, сходи (10,1 кв. м), два приміщення (75,9 кв. м), (8,5 кв. м), котельню (4,8 кв. м) сходи (9,7 кв. м) - третього поверху, що разом становить 214,7 кв. м, визнавши за ними право спільної, часткової власності на вказані приміщення в рівних частках по 1/2 кожній. Приміщення цокольного поверху (20,5 кв. м) залишено у спільному користуванні співвласників. Проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, а саме: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладання дверних та віконних прорізів покладено солідарно на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 24 червня 2014 року відповідно до заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3, державним реєстратором відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 на об'єкт: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м, а також прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:14007576 від 24 червня 2014 року. На підставі вказаного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державним реєстратором було внесено два записи про право власності до державного реєстру прав на нерухоме майно: 1) запис про право власності №6121026 від 24 червня 2014 р. (форма власності: приватна; вид спільної власності: спільна часткова; розмір частки: Ѕ; власник: ОСОБА_3); 2) запис про право власності №6121042 від 24 червня 2014 року (форма власності: приватна; вид спільної власності: спільна часткова; розмір частки: Ѕ; власник: ОСОБА_2). Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 12 листопада 2014 року приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Парамоновим О. В., 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_4 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 03 квітня 2018 року приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі- Торжаш В. Л. 2/3 частини будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_5 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із такого. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У справі, що переглядається, позовні вимоги пред? явлено до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та Ужгородської міської ради, проте, як встановлено апеляційним судом під час розгляду справи в апеляційному порядку, що згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 03 квітня 2018 року приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі- Торжаш В. Л. 2/3 частини будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_5 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Право та порядок на звернення до суду за захистом визначається процесуальним законом. Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК України). Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення по справі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки суд першої інстанції вирішуючи спір зазначених обставин не врахував та, як наслідок, дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог, оскільки на момент ухвалення судом першої інстанції судового рішення власником об'єкту нерухомого майна щодо якого наявний спір, є ОСОБА_5, якого суд до участі у справі не залучав і фактично вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки. Суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду позбавлений процесуальної можливості залучати до участі у справі осіб та змінювати процесуальне положення сторін. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Щодо судових витрат Оскільки Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат пов? язаних з переглядом справи в суді касаційної інстанції, відповідно до правил статті 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №334/10409/14-ц провадження №61-19245св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач (відповідач) - ОСОБА_1, відповідач (позивач) - ОСОБА_2, третя особа (відповідач) - ОСОБА_3, відповідач - Запорізька міська рада, треті особи: Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради у Дніпровському районі, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року у складі судді Козлової Н. Ю. та постанову Запорізькго апеляційного суду від 20 травня 2020 року у складі колегії суддів:Маловічко С. В., Кухаря С. В., Онищенка Е. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у здійсненні права власності. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 28 січня 2010 року є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, набувши його частково згідно з розпорядженнями органу місцевого самоврядування та частково в порядку спадкування за заповітом. Другим співвласником цього будинку (1/2 частини) є її колишній чоловік ОСОБА_3. Водночас її рідний брат ОСОБА_2 не є співвласником цього житлового будинку, а також не є членом її родини, спільне господарство вони не ведуть, проживають окремо, тому проживання ОСОБА_2 у будинку чинить їй перешкоди у здійсненні нею права власності. З урахуванням уточнення позовних вимог ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права власності шляхом виселення ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1; визнати ОСОБА_2, що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, таким, що втратив право користування житловим будинком за вказаною адресою. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи - Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на 1/6 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом. Зустрічний позов обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 є його рідною сестрою. Їх батьки ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році він разом із батьками побудував житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла матір ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина на 1/2 частину спірного домоволодіння. На час смерті матері у спірному домоволодінні мешкали і були зареєстровані: батько - ОСОБА_5 та діти: ОСОБА_2 і ОСОБА_6. Вважає себе таким, що прийняв спадщину на підставі статті 549 ЦК України (в редакції 1963 року) в розмірі 1/6 частини спірного домоволодіння. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін у справі, ОСОБА_5. Про існування заповіту від 10 червня 2004 року, складеного батьком на користь ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_3 стосовно 31/100 частини спірного будинку, йому стало відомо лише після отримання позову ОСОБА_1 у листопаді 2014 року. Вважає, що вказаним заповітом батько порушив його права спадкоємця, оскільки він мав право скласти заповіт лише на свою частку у розмірі 2/3 частини спірного домоволодіння. 11 грудня 2014 року йому стало відомо про наявність розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5", від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_3", від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1". На підставі останнього розпорядження 28 березня 2005 року Управління житлового господарства Запорізької міської ради видало: на ім'я ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідоцтва про право власності кожного з них на 69/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1. Право приватної спільної часткової власності на це домоволодіння за ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстроване в Орендному підприємстві "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - ОП "ЗМБТІ"). 28 січня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 отримали в Другій запорізькій державній нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за заповітом №1-145 та №1-144 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна кожний, що складалось із 31/100 частин спірного домоволодіння. Таким чином, при зверненні до Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, відповідачі за зустрічним позовом та його батько ОСОБА_5 приховали його існування як спадкоємця першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_4, чим позбавили його права на спадкування. Зазначав, що народився у 1963 році у спірному будинку, який є його постійним місцем проживання, та ніколи із будинку не виписувався. Посилаючись на вказані обставини, просив суд: 1) визнати незаконними та скасувати розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5", розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_3", розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1", яким визнано за ОСОБА_5 - 31/100 частини, за ОСОБА_1 - 69/200 частин, за ОСОБА_3 - 69/200 частин у праві власності на домоволодіння АДРЕСА_1; 2) визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності на домоволодіння, що знаходиться на АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_5, видане Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, від 28 березня 2005 року, свідоцтва про право власності кожного на 69/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1, видані на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, від 28 березня 2005 року; 3) визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-148 на ім'я ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-144 на ім'я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1; 4) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яке складається з житлового будинку літ. "А", службової прибудови літ. "а", вбиральні літ. "В", житлового будинку літ. Б та службової прибудови літ. Б-1, паркану №8, вбиральні літ. "З", сараю літ. "Е"; Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5". Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_3". Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1", яким визнано за ОСОБА_5 - 31/100 частини, за ОСОБА_1 - 69/200 часток, за ОСОБА_3 - 69/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1. Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 31/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_5. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 28 березня 2005 року. Скасовано свідоцтва про право власності на нерухоме майно кожному по 69/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1, видані на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 28 березня 2005 року. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-145 на ім'я ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-144 на ім'я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_2, право власності на 1/6 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яке складається з житлового будинку літ. "А", службової прибудови літ. "а", вбиральні літ. "В", житлового будинку літ. Б та службової прибудови літ. Б-1, паркану №8, вбиральні літ. "З", сараю літ. "Е". Відмовляючи в задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що позов не доведено належними та допустимими доказами, які б підтверджували незаконність зайняття ОСОБА_2 домоволодіння, або самоуправного його вселення у спірне домоволодіння. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суди виходили із того, що ОСОБА_2 фактично прийняв спадщину у вигляді 1/6 частини спірного домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті матері на підставі статей 548, 549 ЦК УРСР 1963 року, а тому оформленням права власності на весь будинок на себе відповідачі порушили його право на спадкування та отримання у власність належної йому частки у нерухомому майні - будинку, де він проживає з 1963 року, а зареєстрований з 1982 року. Узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно встановили обставини справи, а саме: щодо набуття ОСОБА_4 права власності на будинок з урахуванням відсутності факту прийняття будинку в експлуатацію та щодо відсутності у ОСОБА_2 можливості знати про побудову будинків та потреби вводу їх в експлуатацію. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №213/2212/18, від 27 травня 2020 року у справі 559/372/15-ц, від 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15, постановах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16. Крім того, заявлено клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані рішення залишити без змін. У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №334/10409/14-ц, витребувано її з Ленінського районного суду м. Запоріжжя. Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року справу №334/10409/14-ц призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 квітня 1957 року. ОСОБА_1, 1973 року народження, та ОСОБА_2, 1963 року народження, є рідними братом і сестрою. Згідно із протоколом №13 засідання виконкому В-Хортицької селищної Ради депутатів трудящих Хортицького району Запорізької області від 12 червня 1958 року ОСОБА_5, сім'я якого складається з 3-х осіб, наділено земельною ділянкою площею 0,08 га на АДРЕСА_2 під будову власних житлових будинків. Згідно із інвентаризаційною справою на домоволодіння, земельна ділянка за вказаною адресою виділялась під вже збудований подружжям у 1957 році житловий будинок літ. А. ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році - житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. Матір сторін - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторно) серії НОМЕР_1 від 02 квітня 2013 року. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3179р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. А закінчено в 1957 році, тобто ще до народження ОСОБА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3180р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. Б закінчено в 1986 році. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_1, ОСОБА_3" оформлено право власності на житловий будинок літ. А, службову прибудову літ. а, вбиральню В, сарай Ж, літню кухню Г, душ К, недобудовану службову прибудову А1, у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_3. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5" оформлено право власності на житловий будинок літ. Б, житлову прибудову Б-1, вбиральню З, сарай Е у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 01 березня 2005 року №501р "Про встановлення ідеальних часток на домоволодіння АДРЕСА_1" встановлено ідеальні частки на домоволодіння АДРЕСА_1 за: ОСОБА_5 - 31/100, ОСОБА_1 - 69/200, ОСОБА_3 - 69/200. На підставі вказаних розпоряджень 28 березня 2005 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на 31/100 частину, а ОСОБА_1, ОСОБА_3 на 69/200 частин кожний. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін - ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторно) серії НОМЕР_2 від 02 квітня 2013 року. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом ОСОБА_3 та ОСОБА_1 отримали кожний по 1/2 частки від 31/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно із витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25 лютого 2010 року №25421568 за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на 31/200 частину домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №10294600 від 26 лютого 2010 року за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на 31/200 частину домоволодіння АДРЕСА_1. З матеріалів інвентаризаційної справи відомо, що домоволодіння складається з таких будівель: житловий будинок літ. А - рік побудови 1957 рік, житловий будинок літ. Б - рік побудови 1986 рік; вбиральна літ. В, паркан №1. Власником та користувачем названих будівель вказано ОСОБА_5. Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання/перебування особи та паспортних даних ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 12 лютого 1982 року. Згідно з довідкою голови квартального комітету від 07 лютого 2015 року №784, на час смерті матері ОСОБА_4, за вказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_5 - батько, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_7 - дочка. Згідно з довідкою голови квартального комітету №701, на час смерті батька сторін, ОСОБА_5, за вказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_5 - батько, ОСОБА_8 - син, ОСОБА_9 - дочка, ОСОБА_10 - зять. Також факт проживання ОСОБА_2 у спірному будинку підтверджується укладеним ним із ТОВ "Ремондіс Запоріжжя" договором №0720385 про надання послуг з вивезення побутових відходів від 20 серпня 2013 року, рахунками ВАТ "Запоріжжяобленерго" за електроенергію з 12 вересня 2015 року до 19 січня 2016 року на ім'я ОСОБА_2, відповіддю ПАТ "Запоріжжяобленерго" №55/49-3515 від 17 травня 2018 року. Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_2 проживає у спірному домоволодінні з моменту народження у 1963 року та з 1982 року по теперішній час є зареєстрованим у ньому, тобто на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 і в період шести місяців після її смерті, що є доказом його вступу в управління і володіння спадковим майном. Листом Другої державної нотаріальної контори від 10 березня 2015 року №506/01-16 надано роз'яснення щодо порядку вчинення нотаріальних дії для видачі свідоцтва на право власності та повідомлено, що за наданими ОСОБА_2 документами неможливо встановити склад спадкового майна та видати свідоцтво про право на спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Згідно із статтями 548, 549 ЦК Української РСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Оскільки суди установили, що мати ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4, померла ІНФОРМАЦІЯ_1, після її смерті відкрилась спадщина у тому числі на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, то оцінювати те, чи є спадкоємець таким, що прийняв спадщину, необхідно керуючись положеннями чинного на час відкриття спадщини ЦК Української РСР. Крім того, право власності на збудований будинок набувається у порядку, який існував на час його будівництва. Судами встановлено, що згідно із протоколом №13 засідання виконкому В-Хортицької селищної Ради депутатів трудящих Хортицького району Запорізької області від 12 червня 1958 року ОСОБА_5, сім'я якого складається з 3-х осіб, наділено земельною ділянкою площею 0,08 га на АДРЕСА_2 під будову власних житлових будинків. ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році - житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3179р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. А закінчено в 1957 році, тобто ще до народження ОСОБА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3180р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. Б закінчено в 1986 році. Матір сторін - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після закінчення будівництва, але до реєстрації права власності на спірні домоволодіння. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_1, ОСОБА_3" оформлено право власності на житловий будинок літ. А, службову прибудову літ. а, вбиральню В, сарай Ж, літню кухню Г, душ К, недобудовану службову прибудову А1, у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_3. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5" оформлено право власності на житловий будинок літ. Б, житлову прибудову Б-1, вбиральню З, сарай Е у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5. Таким чином, правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що спадкодавець ОСОБА_4 разом із своїм чоловіком правомірно набули у власність спірне домоволодіння, оскількибудівництво житлових будинків, які є об'єктом спадщини, відбувалось відповідно до чинного на час їх будівництва законодавства та на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 будинки були повністю збудовані. Відповідно до частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року, який був чинним на час збудування спірного житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Суди встановили, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/2 частину вищевказаного домоволодіння. Спадщину фактично прийняли ОСОБА_5 (чоловік) та ОСОБА_1, ОСОБА_2 (діти) шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, в якому частини кожного з них становить по 1/6 житлового будинку. Таким чином, права ОСОБА_2 є порушеними. Разом із тим під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності до зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, яку мотивував тим, що ОСОБА_2 у своєму позові не навів жодної поважної причини пропуску звернення до суду, оскільки не надав суду пояснень, чому протягом 24 років не цікавився належним йому майном, оскільки усі будівельні роботи проводились відкрито, а також у його присутності техніками проводили вимірювальні роботи, комісія приймала роботи з метою введення будинків в експлуатацію, тому ОСОБА_2 було відомо про оформлення права власності на спірне домоволодіння ще з 2004 року та складання ОСОБА_5 заповіту на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_3. При вирішенні спору суди не врахували такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Відповідно до статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше. Звертаючись до суду у 2014 році щодо оскарження розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради про оформлення прав власності на спірний будинок, видачу свідоцтв про право власності на нерухоме майно на ім'я ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та свідоцтв про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_1, ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, ОСОБА_2 мав об'єктивну можливість знати про порушення його прав відповідачами, оскільки особа, здійснюючи право власності на належне йому майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Таким чином, з моменту видачі спірних розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та свідоцтв про право на спадщину, ОСОБА_2 мав змогу довідатись про перехід права власності на спірний об'єкт, тобто про порушення його прав. Саме ОСОБА_2 повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про існування спірних розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та свідоцтв про право на спадщину. Доводи позивача про те, що до жовтня 2014 року він не знав про порушення своїх майнових прав, є необґрунтованими з огляду на те, що він не надав жодного доказу на підтвердження того, що з поважних причин пропустив строк для звернення до суду. Суд апеляційної інстанції послався на обставини звернення у жовтні 2014 року до суду ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у здійсненні права власності, однак не врахував, що в цьому випадку підлягає встановленню саме обізнаність ОСОБА_2 про порушення права на підставі належних та допустимих доказів. Таким чином, Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна давність ОСОБА_2 не пропущена. Отже, враховуючи, що ОСОБА_2 об'єктивно мав можливість знати про обставини порушення своїх прав у 2004 році, що з огляду на частину першу статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності, проте звернувся до суду з цим позовом у 2014 році, суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 не пропустив позовну давність. Разом із тим, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для задоволення первісного позову про виселення ОСОБА_2 з огляду на наступне. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, права членів сім'ї власника житла є похідними від прав власника. З припиненням прав власника, припиняють і права членів його сім'ї. Новий власник безумовно має право ставити питання про виселення членів сім'ї колишнього власника житла. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність обґрунтованих підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірного будинку, оскільки останній народився у 1963 році, батьки вписали його у будинкову книгу як свою дитину. З цього моменту ОСОБА_2 постійно, безперервно мешкав у спірному домоволодінні, а тому він ніколи не втрачав права проживання у спірному домоволодінні, тобто має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання. Виселення ОСОБА_2 із житла, у якому він проживає протягом понад 55 років, за відсутності у нього іншого житла, не є співмірним. Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі. Щодо клопотання про передачу справу на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Посилання ОСОБА_3 про необхідність передачі справи на розгляд об'єднаної палати не заслуговують на увагу, оскільки колегія суддів не вбачає для цього обґрунтованих правових підстав, тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду слід відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового РІШЕННЯ: у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи: Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом частково недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за законом підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених вимог. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша, друга статті 141 ЦПК України). Таким чином, враховуючи часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_3, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, в розмірі 1 866,81 грн та на користь ОСОБА_3 - сума судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 4 812,28 грн. Керуючись статтями 141, 403, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року та постанову Запорізькго апеляційного суду від 20 травня 2020 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи: друга Запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом частково недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за законом - скасувати, у задоволенні позову у цій частині відмовити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у здійсненні права власності залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 866,81 грн. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у відшкодування судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 4 812,28 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що у справі відсутні докази розміру правомірної вимоги АТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, спричиненої порушенням останньою умов кредитного договору від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028 (тобто розміру кредитної заборгованості ОСОБА_1), станом на час вчинення оскаржуваної реєстраційної дії (19 червня 2019 року), тому апеляційний суддійшов висновку про неправомірність рішення державного реєстратора за реєстраційним №47459512 та вчиненого ним запису від 19 червня 2019 року №32097659. Також апеляційний суд зазначив, що помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб, визначений пунктом 12.3 іпотечного договору, оскільки у ході розгляду справи встановлено, що внаслідок двох відступлень права вимоги до "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за цим іпотечним договором (оригінал якого надано реєстратору), і за укладеним ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" кредитним договором від 19 березня 2008 року. Помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог, про те, що АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовувало належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме шляхом звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, оскільки жоден з цих способів не призвів до задоволення вимог АТ "Альфа-Банк". Однак ці два хибні мотиви задоволення позову не призвели до неправильного вирішення справи. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У липні 2020 року АТ "Альфа-Банк" в особі представника Воронцової М. В. через засоби поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки відповідно до пункту 12.3 іпотечного договору встановлено, що згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору - задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання". Тобто, сторони, укладаючи іпотечний договір, одночасно також уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя у формі іпотечного застереження в іпотечному договорі, що повністю відповідає вимогам законодавства. Суд першої інстанції не врахував, що всі вжиті АТ "Альфа-Банк" заходи щодо погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, зобов'язання за яким забезпечено іпотекою, не потягли за собою позитивних наслідків. АТ "Альфа-Банк" не має іншого способу як втретє вживати заходи для задоволення своїх грошових потреб у спосіб, визначаний умовами іпотечного договору, оскільки самостійно та добровільно боржник взяті на себе зобов'язання не виконує. Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що не встановлення розміру кредитної заборгованості ОСОБА_1 є підставою для відмови у позові, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах законодавства, що регулюють спірні правовідносини. Закон та умови іпотечного договору пов'язують право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки не із визначенням судом розміру кредитної заборгованості, як помилково зазначають суди, а із фактами порушення боржником/іпотекодавцем умов кредитного та іпотечного договорів, в тому числі одноразовим простроченням внесення платежів. Позивачем не надано доказів, які б спростовували порушення останнім умов кредитного договору в частині допущення прострочення платежів як за основним боргом, так і зі сплати процентів за користування кредитними коштами. Незгода позивача із розміром кредитного боргу не є підставою для відмови державного реєстратора у реєстрації права власності на предметі іпотеки. В цій справі суд взагалі не досліджував питання суми кредитної заборгованості, яка зазначена в повідомленні про звернення стягнення на предмет іпотеки і складає станом на 01 грудня 2018 року - 71 932,83 долари США, оскільки предмет позову скасування запису державного реєстратора та поновлення запису про державну реєстрацію права власності. Тому посилання суддів на не встановлення розміру кредитної заборгованості суперечить положенням статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду справи. Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема 575, 589 ЦК України, статей 7, 12, 33, 37 Закону України "Про іпотеку". Доводи інших учасників справи У грудні 2020 року позивач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін. Крім того, зазначає, що оскаржувана державна реєстрація права власності за банком була здійснена державним реєстратором з порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", тому суди дійшли правильного висновку про задоволення позову. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Деснянського районного суду м. Чернігова. У грудні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 19 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" укладено кредитний договір №2402/0308/71-028, відповідно до якого позивач отримала кредит у розмірі 50 000,00 доларів США строком до 18 березня 2038 року під 11,9% річних (а. с. 21-23 т. 1). 19 березня 2008 року для забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" укладено договір іпотеки, предметом якого є спірна квартира (а. с. 24, 25 т. 1). Відповідно до пункту 12.3. договору іпотеки задоволення вимог іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснене згідно з відповідним договором шляхом вчинення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що викладене у підпунктах 12.3.1 і 12.3.2 пункту 12.3. У цих підпунктах зазначено, що задоволення таких вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до цієї статті у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в пункті 12.3 договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом вчинення цього застереження, є підставою для реєстрації права іпотекодержателя на предмет іпотеки. При цьому вважається, що предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта; якщо розмір заборгованості іпотекодавця за основним зобов'язанням менший за вартість, вказану у висновку експерта, то іпотекодержатель перераховує різницю на поточний рахунок іпотекодавця. Сторони договору, розуміючи зміст статті 37 Закону України "Про іпотеку", свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту пункту 12.3 договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем у судовому порядку. 25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" (правонаступником якого є ВАТ "Сведбанк ") відступлено право вимоги за кредитним договором №2402/0308/71-028 - ПАТ "Дельта Банк". В свою чергу ПАТ "Дельта Банк" 15 червня 2012 року право вимоги за цим же кредитним договором відступило ПАТ "Альфа-Банк". Ці обставини встановлено рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2016 року, що залишене без змін ухвалами апеляційного суду Чернігівської області від 26 липня 2016 року та від 17 жовтня 2016 року і постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, у справі №750/2336/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Омега Банк", ПАТ "Дельта Банк", ПАТ "Альфа-Банк", ТОВ "Кредитні ініціативи", приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Красногора О. В. про захист прав споживача, визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту та іпотечного договору, за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ "Дельта Банк", ПАТ "Альфа-Банк", ТОВ "Кредитні ініціативи", приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Красногора О. В., ПАТ "Омега Банк" про захист прав споживача та визнання договорів поруки припиненими і за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (а. с. 194-200, 201-205, 206-214, 215-230 т. 1). Вищезгаданими судовими рішеннями у справі №750/2336/15-ц у задоволенні позову ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028 відмовлено, так як ПАТ "Альфа-Банк" не довело розміру кредитної заборгованості останніх. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2019 року, у справі №750/2369/17 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - на спірну квартиру, у задоволенні позовних ПАТ "Альфа-Банк" відмовлено з мотивів неможливості встановити суму заборгованості за кредитним договором, на забезпечення якого спірну квартиру було передано в іпотеку, що в свою чергу унеможливило встановити рівень відповідальності відповідача перед позивачем за основним зобов'язанням (а. с. 33-35 т. 2). 01 лютого 2019 року АТ "Альфа-Банк" надіслало позивачу повідомлення №10772-102-б/б про те, що воно є правонаступником ВАТ "Сведбанк" за кредитним договором №2402/0308/71-028. У цьому повідомленні АТ "Альфа-Банк" вимагало від ОСОБА_1 протягом 30-денного строку сплатити борг за вказаним договором, розмір якого на 01 грудня 2018 року становить 71 932,83 долари США, що відповідно до курсу НБУ на 01 грудня 2018 року становить 2 042 240,09 грн. В повідомленні також зазначається, що у випадку незадоволення зазначеної вимоги АТ "Альфа-Банк" в порядку, передбаченому статями 35, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", має право звернути стягнення на предмет іпотеки (а. с. 61-63 т. 1). Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 вересня 2019 року, залишеного без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 грудня 2019 року, у справі №750/8452/19 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Альфа-Банк", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В. А. про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, позовні вимоги задоволено і визнано виконавчий напис №4087, вчинений 24 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А., про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №2402/0308/71-028 від 19 березня 2008 року за період з 01 листопада 2014 року по 29 грудня 2016 року у загальній сумі 47 685,05 доларів США, таким, що не підлягає виконанню (а. с. 231-236, 237-245 т. 1). 19 червня 2019 року представник АТ "Альфа-Банк" звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру (а. с. 89-90 т. 1). За результатами розгляду цієї заяви державним реєстратором Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананком К. В. 21 червня 2019 року прийнято рішення за реєстраційним №47459512 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ "Альфа-Банк". На підставі цього рішення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис №32097659 про право власності АТ "Альфа-Банк" на спірну квартиру (а. с. 8-10, 89, 99 т. 1). До цієї реєстраційної справи приєднано також і копії згаданих вище повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, доказів вручення його ОСОБА_1 та іпотечного договору. У справі відсутні відомості про вартість спірної квартири, крім тих, що вказані в іпотечному договорі від 19 березня 2008 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із такого. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя; до вчинення реєстратором оспорюваного запису АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовано належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки; оскільки не визначено розміру заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028, зобов'язання за яким забезпечено іпотечним договором, то АТ "Альфа-Банк" не мало права звертати стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що рішення про реєстрацію права власності від 19 червня 2019 року, прийнято державним реєстратором всупереч вимогам законодавства, є неправомірним, оскільки відсутній визначений розмір кредитної заборгованості ОСОБА_1. Також апеляційний суд зазначив, що помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог, про те, що АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовувало належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме шляхом звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, оскільки жоден з цих способів не призвів до задоволення вимог АТ "Альфа-Банк". Крім того апеляційний суд зазначив, що помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог на те, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб, визначений пунктом 12.3 іпотечного договору від 19 березня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк", оскільки у ході розгляду справи встановлено, що внаслідок двох відступлень права вимоги до АТ "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за цим іпотечним договором (оригінал якого надано реєстратору), і за укладеним ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" кредитним договором від 19 березня 2008 року. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на таке. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. У підпункті в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України визначено, що постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Так, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Мотивованість судового рішення - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Також за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. Звертаючись до суду з позов, ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог посилалася на те, що на дату укладання сторонами договору іпотеки (19 березня 2008 року) редакція статті 37 Закону України "Про іпотеку" не містила та не передбачала можливості набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем на підставі застереження в іпотечному договорі. Правовою підставою набуття права власності на предмет іпотеки є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Позивач зазначала, що такого договору між АТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_1 не було укладено. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд не надав оцінки таким доводам позивача, а також не зазначив мотивів їх відхилення, не дослідив договір іпотеки та чи містив договір іпотеки застереження, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Зазначаючи, що внаслідок двох відступлень права вимоги до АТ "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за іпотечним договором і за кредитним договором, а тому між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя, апеляційний суд залишив поза увагою, що позивачем не заперечувалось право ПАТ "Альфа-Банк" вимагати виконання зобов'язань за зазначеними договорами, а оскаржувався сам факт перереєстрації права власності на квартиру за відсутності укладеного між сторонами окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції на час укладення договору іпотеки. З огляду на зазначене Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи заявника касаційної скарги. Отже апеляційний суд у порушення вимог статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечив повний та всебічний розгляд справи, не перевірив належним чином і не надав правової оцінки доводам позивача, дійшовши передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, всупереч вимог процесуального закону суд апеляційної інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених позивачем вимог, не дослідили належним чином докази надані сторонами, що має суттєве значення для правильного вирішення спору з урахуванням вищевказаних норм матеріального права. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи апеляційним судом проведено не повно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Разом з цим Верховний Суд звертає увагу на таке. Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування запису державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивач співвідповідачем у справі визначив, зокрема державного реєстратора. В той же час спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин, оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, судове рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, надати оцінку всім обставинам справи, у тому числі, які були підставою для скасування судових рішень, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Також під час нового розгляду, суду необхідно звернути увагу на доводи позивача про те, що оскаржувана державна реєстрація права власності за банком була здійснена державним реєстратором з порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та з'ясувати чи має позивач у власності інше нерухоме майна окрім спірної квартири, яка була передана в іпотеку, чи є спірна квартира єдиним його місцем проживання, чи поширюється на спірні правовідносини положення зазначеного Закону. Щодо судових витрат Оскільки касаційний суддійшов висновку про передачу справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 402, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" задовольнити частково. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до апеляційного суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 вересня 2021 року м. Київ справа №204/6564/19 провадження №61-1970 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор комунального підприємства "Криничанське бюро технічної інвентаризації" Шмідт Надія Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року у складі судді Мащука В. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - АТ ""Укрсоцбанк", банк), державного реєстратора комунального підприємства "Криничанське бюро технічної інвентаризації" Шмідт Н. М. (далі - державний реєстратор) про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 26 вересня 2006 року між ним та банком було укладено кредитний договір №09.2/325-6, за яким кредитор надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання грошові кошти у розмірі 44 250,00 доларів США зі сплатою 13% процентів річних з наступним порядком погашення суми основної заборгованості - до 10-го числа кожного місяця, на строк до 28 вересня 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов'язання за цим договором 29 вересня 2006 року вони уклали іпотечний договір №824, за умовами якого предметом іпотеки стали майнові права на незавершену будівництвом двокімнатну квартиру - будівельний номер АДРЕСА_1. Позивач указував, що у вересні 2019 року дізнався про здійснення державним реєстратором запису про власність від 21 серпня 2019 року, номер 32943865, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 48374926, від 23 серпня 2019 року щодо квартири за адресою: АДРЕСА _1, власником якої зазначено АТ "Укрсоцбанк". Підставою виникнення права власності зазначено вищевказані договори. Вважав, що у державного реєстратора були відсутні правові підстави для здійснення відповідних реєстраційних дій, оскільки договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторони не укладали. При цьому зазначав про повне виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. Крім того, спірна квартира використовувалася як його постійне місце проживання, а ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року накладено заборону на відчуження спірного нерухомого майна, заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо нього. З урахування наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд: скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 23 серпня 2019 року, індексний номер: 48374926, державного реєстратора та запис від 21 серпня 2019 року, номер: 32943865, яким зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк" право власності на квартиру АДРЕСА_1, номер об'єкта: 27375142; внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про його право власності на вказану квартиру; вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року замінено відповідача у справі - АТ ""Укрсоцбанк", на його правонаступника - акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"). Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 23 серпня 2019 року, індексний номер: 48374926, державного реєстратора та запис від 21 серпня 2019 року номер: 32943865, яким зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", право власності на квартиру АДРЕСА_1. Внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами у спірних правовідносинах не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а тому позивач не надав свою згоду на відчуження належного йому майна. Існуюча умова щодо можливості набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про існування волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. При цьому перереєстрацію права власності на іпотечне майно було здійснено з порушенням вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки спірна квартира є постійним місцем проживання позичальника, її загальна площа не перевищує 140 кв. м. та виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті. Районний суд вказав, що позовна вимога про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру є похідною від позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а тому підлягає задоволенню. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, так як позивачем не доведено понесені ним витрати на правову допомогу у розмірі 10 550,00 грн. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1, АТ "Альфа-Банк" задоволено частково. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року змінено у частині правового обґрунтування задоволення позовних вимог ОСОБА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що між позивачем та банком такий договір не укладався, а позивач не надав свою згоду на відчуження належного йому майна, так як пунктом 4.5.3 іпотечного договору від 29 вересня 2006 року №824, укладеного між позивачем та банком, передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (спірне нерухоме майно) у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Разом із цим, ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року було накладено заборону на відчуження спірної квартири та заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо спірної нерухомості (справа №204/5420/19). Тобто, на дату прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії щодо спірного майна. При цьому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень було прийнято 23 серпня 2019 року, тоді як дата державної реєстрації - 21 серпня 2019 року, тобто до дати прийняття рішення на підставі якого її здійснено. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції у частині застосування до спірних правовідносин Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", а також щодо задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про його право власності на спірну квартиру. Крім того, апеляційний суд відхилив доводи позивача про помилковість висновку районного суду щодо недоведеності ним понесених витрат на правничу допомогу, так як останній не надав суду доказів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Суд апеляційної інстанції врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині зміни правового обґрунтування задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції; скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині розподілу судових витрат ОСОБА_1 на правову допомогу в суді апеляційної інстанції та ухвалити у цій частині нове рішення, яким покласти на АТ "Альфа-Банк" витрати ОСОБА_1 на правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 000,00 грн; скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат ОСОБА_1 на правову допомогу у суді першої інстанції та ухвалити у цій частині нове рішення, яким покласти на АТ "Альфа-Банк" витрати ОСОБА_1 на правову допомогу у суді першої інстанції у розмірі 10 550,00 грн. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду. Крім того, судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №204/6564/19 із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин статтю 37 Закону України "Про іпотеку" не у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору, та не врахував, що між сторонами не було укладено окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Вказує, що пункт 4.5.3 договору іпотеки не може вважатися іпотечним застереженням. При цьому у тексті самого договору відсутнє слово "застереження". Крім того, у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази що підтверджують обсяг і вартість правничих послуг, зокрема, угода на надання юридичних послуг від 07 червня 2019 року №19/2019. Відповідач не вказував про неспівмірність таких витрат, а тому суди не мали права зменшувати розмір понесених позивачем витрат на правову допомогу. Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Важає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки усім його доводам. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з дотриманням норм матеріального й процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 указаного Закону). Аналіз приписів статті 33 Закону України "Про іпотеку" дозволяє дійти висновку, що законодавцем передбачено право іпотекодержателя захистити свої майнові права у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) боржником основного зобов'язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки одним із таких способів: в позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі виконавчого напису нотаріуса) або в судовому порядку за рішенням суду. Частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог. Статтею 37 зазначеного Закону визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, (до якого згідно з частиною другою статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки), є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. З аналізу змісту наведених норм у їх поєднанні вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом. Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України "Про іпотеку" у редакції Закону України №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон №800-VI), який набрав чинності 14 січня 2009 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмети іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Нова редакція статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ "Перехідні положення" Закону №800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закон №800-VI у цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Законодавцем визначений як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Отже, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до іпотечного договору від 29 вересня 2006 року №824, який сторони уклали з метою забезпечення виконання зобов'язання за договором кредиту від 29 вересня 2006 року №09.2/325-6, предметом іпотеки є майнові права на незавершену будівництвом двокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (пункт 4.5.3 іпотечного договору). З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції у відповідній частині. При цьому Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що вказані обставини не стали правовою підставою для вирішення питання про часткове задоволення позову ОСОБА_1. У цій частині суд апеляційної інстанції лише змінив правове обґрунтування рішення суду першої інстанції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У частині першій статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством. Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна визначено Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127. Пунктом 61 указаного Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Підстави для відмови в державній реєстрації прав визначено статтею 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Встановлено, що ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року було накладено заборону на відчуження спірної квартири та заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо спірної нерухомості (справа №204/5420/19). Таким чином, на дату прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії щодо спірного нерухомого майна. Указаному суд апеляційної інстанції дав належну правову оцінку. При цьому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень було прийнято 23 серпня 2019 року, тоді як дата державної реєстрації - 21 серпня 2019 року, тобто раніше дати прийняття рішення на підставі якого здійснено державну реєстрацію. Крім того, спірна квартира є постійним місцем проживання позичальника, її загальна площа не перевищує 140 кв. м і саме майно виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом наданим в іноземній валюті, а тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано звернув увагу на положеннях Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", застосувавши відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду. Колегія суддів погоджується з висновками щодо задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про його право власності на спірну квартиру, оскільки вона є похідною від позовної вимоги про скасування РІШЕННЯ: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК Українирозмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19). Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Разом із цим, у справі, яка переглядається, позивачем не було підтверджено обсяг наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість, а тому суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у відповідній частині. Тому Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про безпідставне зменшення судами розміру витрат на професійну правничу допомогу, оскільки рішення про зменшення розміру витрат у справі не ухвалювалося. При цьому вказані доводи уже були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Суди попередніх інстанцій врахували правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які є релевантними для даної справи й обов'язковими (частина четверта статті 263 ЦПК України), а тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними. Посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду безпідставні, оскільки фактичні обставини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, є різними. У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, всебічно, повно та об'єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення заявником норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року у незміненій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №161/992/20 провадження №61-8740св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Шиповича В. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Єврокредит", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді Рудської С. М., від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Данилюк В. А., Федонюк С. Ю., від 21 квітня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА _3, товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Єврокредит" (далі - ТОВ "ФК "Єврокредит"), про скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що 09 липня 2008 року між акціонерним комерційним банком (далі - АКБ) "Форум" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №0523/08/74/22-CLNv, відповідно до якого банк надав останньому кредитні кошти у розмірі 70 000 доларів США. Цього ж числа між нею та АКБ "Форум" було укладено іпотечний договір, за умовами якого в забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за вказаним кредитним договором вона передала в іпотеку банку належне їй нежиле приміщення нотаріальної контори, загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (після реконструкції у 2010 році - офіс нотаріальної контори, площею 149 кв. м). 26 вересня 2016 року на електронних торгах було реалізовано право вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами, переможцем яких стало ТОВ "ФК "Єврокредит". Після чого 06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_2 були укладені договори про відступлення права вимоги №07-10/16 за вказаними договорами. 28 лютого 2017 року за заявою нового іпотекодержателя державним реєстратором комунального підприємства (далі - КП) "Волинське обласне БТІ" Яремчуком Г. Я. було прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, про реєстрацію права власності на належне позивачу приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за відповідачем ОСОБА _2, про що 22 лютого 2017 року в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності 19242975. Водночас, рішенням Луцького міськрайонного суду від 30 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року, у справі №161/13889/17 визнано недійсним: договір про відступлення прав вимоги від 06 жовтня 2016 року №07-10/16 за кредитним договором, укладеним між ТОВ "ФК "Єврокредит" та ФОП ОСОБА_2; договір про передачу прав за договором про відступлення прав за іпотечним договором від 06 жовтня 2016 року, укладеним між ТОВ "ФК "Єврокредит" та ФОП ОСОБА_2. Посилаючись на те, що реєстрація права власності на зазначений предмет іпотеки за ОСОБА_2 відбулась на підставі договорів, які були визнані недійсними, ОСОБА_1 просила суд скасувати запис про державну реєстрацію права власності номер 19242975 від 22 лютого 2017 року на нерухоме майно за ОСОБА_2 на нежиле приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, яке заходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рух справи у судах попередніх інстанцій Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді: Кирилюк В. Ф., від 14 серпня 2020 року провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції вважав, що відсутній предмет спору, оскільки постановою Волинського апеляційного суду від 16 липня 2020 року у справі №161/15629/19, зокрема скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, від 28 лютого 2017 року щодо реєстрації права власності на спірне приміщення за ОСОБА_2. Постановою Волинського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2020 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що у розглядуваній справі та у справі №161/15629/19 різний предмет спору. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушених прав, з урахуванням змін внесених до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич І. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 21 травня 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич І. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду. У серпні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 та від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16. Зазначає, що рішення суду про визнання недійсними документів, на підставі яких було набуто право власності, набрало законної сили до внесення змін у статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та не виконане, а тому у цій справі скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є належним способом захисту. Вказує, що Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету міністрів України №1141 від 26 жовтня 2011 року, передбачено такий спосіб захисту прав як скасування запису про державну реєстрацію права власності. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 09 липня 2008 року між АКБ "Форум" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №0523/08/74/22-CLNv, за умовами якого банк надав позичальникові кредитні кошти у розмірі 70 000 доларів США. 09 липня 2008 року між АКБ "Форум" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ковальчук Л. С. та зареєстрований в реєстрі за №1810, за умовами якого в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором майновий поручитель передав в іпотеку кредитодавцеві нежиле приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, і яке у 2010 році було реконструйовано в офіс нотаріальної контори, загальною площею 149 кв. м. Під час здійснення процедури ліквідації банку, 05 жовтня 2016 року між ПАТ "Банк Форум" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Єврокредит" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №241-ф, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до ОСОБА_3, що належить первісному кредитору на підставі кредитного договору №0523/08/22-CLNv від 09 липня 2008 року, а новий кредитор зобов'язується прийняти зазначене вище право вимоги та перерахувати первісному кредитору кошти в розмірі ціни відступлення. 05 жовтня 2016 року між банком (первісним іпотекодержателем) та ТОВ "ФК "Єврокредит" (новим іпотекодержателем) укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до якого банк відступає, а ТОВ "ФК "Єврокредит" набуває прав первісного іпотекодержателя згідно з іпотечним договором, укладеним між АКБ "Форум" та ОСОБА_1. Зазначений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований в реєстрі №1494.06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" (первісним кредитором) та ФОП ОСОБА_2 (новим кредитором) укладено договір про відступлення прав вимоги №07-10/16, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до ОСОБА_3, що належить первісному кредитору на підставі кредитного договору №0523/08/22-CLNv, а новий кредитор зобов'язується прийняти зазначене вище право вимоги та перерахувати первісному кредитору кошти в розмірі ціни відступлення. 06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" (первісним іпотекодержателем) та ФОП ОСОБА_2 (новим іпотекодержателем) укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до умов якого ТОВ "ФК "Єврокредит" відступає, а ФОП ОСОБА_2 набуває прав первісного іпотекодержателя згідно з іпотечним договором, укладеним між банком та ОСОБА_1. Наведений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований у реєстрі №1507.28 лютого 2017 року державним реєстратором КП "Волинське обласне БТІ" Яремчуком Г. Я. було прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, про реєстрацію права власності на приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА _1 за ОСОБА_2, про що 22 лютого 2017 року в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності 19242975. Позиція Верховного Суду Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 15 та частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування, а саме за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суд першої інстанції та апеляційний суд, який врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19, дійшли правильного висновку, що у зв'язку із викладенням статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у новій редакції згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності 16 січня 2020 року, наразі чинне законодавство не передбачає скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а тому зазначений спосіб не може бути ефективним способом захисту порушених прав. Наведене також узгоджується з висновками Верховного Суд, викладеними у постановах від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 18 лютого 2021 року у справі №756/13679/16-ц, від 13 травня 2021 року у справі №200/11360/19, від 13 жовтня 2021 року у справі №161/15629/19. Крім того, згідно відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Волинського апеляційного суду від 16 липня 2020 року, з урахуванням змін внесених постановою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року, у справі №161/15629/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" Яремчука Г. Я., ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, позов ОСОБА_1 задоволено частково, зокрема скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, від 28 лютого 2017 року про реєстрацію права власності на спірне приміщення за ОСОБА_2 та зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні приміщенням нотаріальної контори за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення даного приміщення. Ухвалюючи постанову від 13 жовтня 2021 року у справі №161/15629/19, Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду в частині скасування рішення державного реєстратора, вказавши, що станом на 28 лютого 2017 року державному реєстратору Яремчуку Г. Я. не було надано документів, необхідних для про проведення державної реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення нотаріальної контори, тому були відсутні визначені законом підстави для прийняття оскарженого РІШЕННЯ: Таким чином, права ОСОБА_1, які порушені, зокрема, реєстрацією права власності на спірний об'єкт нерухомості за ОСОБА_2, відновлені остаточним судовим рішенням у справі №161/15629/19. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16, оскільки висновки у зазначених справах щодо належного способу захисту стосуються іншого матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, зокрема, порядку внесення записів до державного реєстру, змін до них та їх скасування, який діяв до 16 січня 2020 року. Також колегія суддів відхиляє посилання заявника на приписи пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", відповідно до яких судові рішення, зокрема про визнання недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, мають виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом, оскільки в даному випадку ОСОБА_1 звернулась до суду із новим позовом, а не в порядку виконанням судового рішення у справі №161/13889/17 про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги. Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до помилкового тлумачення норм матеріального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, відтак колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №125/191/19 провадження №61-19116св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барська міська рада Вінницької області, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та судових рішень судів попередніх інстанцій У січні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барської міської ради Вінницької області та просила визнати незаконним і скасувати підпункт 5 пункту 4.7 рішення 6 сесії 7 скликання Барської міської ради Вінницької області від 28 січня 2016 року про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для оформлення права власності на земельну ділянку орієнтовною площею 0, 0040 га по АДРЕСА_1 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель житлової та громадської забудови, а також визнати незаконним і скасувати пункт 6.14 рішення 8 сесії 8 скликання Барської міської ради Вінницької області від 07 червня 2017 року про надання дозволу ОСОБА_3 на облаштування під'їзду загального користування до квартири АДРЕСА_2 з відведенням зливних вод на зелену зону. Ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 10 частини першої статті 257 ЦПК України. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не виконала вимоги ухвали Барського районного суду Вінницької області від 28 листопада 2019 року, якою її було зобов'язано внести на депозитний рахунок суду 13 000 грн для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу, у зв'язку з чим, врахувавши клопотання відповідача, дійшов висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду. Постановою Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року ухвалу Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, не дотримався усіх умов, викладених у частині четвертій статті 135 ЦПК України в їх сукупності, а саме не надав оцінки, чи дійсно позов має ознаки безпідставного чи інші ознаки зловживання правом на позов, а лише зазначив, що про дані обставини наведено представником відповідачів, а також не перевірив місцезнаходження позивача та наявності у неї майна в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат, а тому дійшов передчасного висновку про залишення позову без розгляду. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно дослідив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахував, що незадовільний майновий стан ОСОБА_1 підтверджений належними та допустимими доказами, а також безпідставно не вирішив питання про закриття апеляційного провадження у справі в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 у зв'язку із його смертю. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 лютого 2021 року справа №125/191/19 надійшла до Верховного Суду. Міський голова Барської міської ради Вінницької області Саволюк В. надіслав заяву про визнання касаційної скарги. Представник позивача ОСОБА_5 надіслала відзиви на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін. Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барської міської ради Вінницької області про визнання незаконним та скасування рішень сесії міської ради. Представник відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_6 заявив клопотання про забезпечення судових витрат, у якому просив зобов'язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі 13 000 грн. В обґрунтування клопотання зазначав, що позов ОСОБА_1 має ознаки зловживання правом на позов, оскільки вона тричі зверталась до Барського районного суду з позовами про визнання незаконним та скасування рішення 6 сесії Барської міської ради 7 скликання від 28 січня 2016 року, де відповідачем була визначена Барська міська рада, а в одній із позовних заяв і ОСОБА_2, які були повернуті позивачу або залишені без розгляду за її клопотанням. Окрім цього вказав, що на виконанні Барського РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області перебуває виконавчий лист Барського районного суду від 02 липня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 275, 60 грн. Вказаний борг нею не погашений. З цих підстав вважав, що у випадку відмови в задоволенні позову позивач не зможе виконати рішення суду, чим завдасть матеріальної шкоди відповідачам, які сплатили 13 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 28 листопада 2019 року клопотання задоволено, зобов'язано ОСОБА_1 протягом 10 днів з дня отримання ухвали суду внести на депозитний рахунок Барського районного суду Вінницької області суму 13 000 гривень для забезпечення судових витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги. У зв'язку із невиконанням ОСОБА_1 вимог вищевказаної ухвали суду, ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року її позовну заяву залишено без розгляду на підставі пункту 10 частини першої статті 257 ЦПК України. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 135 ЦПК України суд може зобов'язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією, про що постановляє ухвалу (забезпечення судових витрат). Частиною четвертою статті 135 ЦПК України визначено, що як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних обставин справи має право, за клопотанням відповідача, зобов'язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв'язку із розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу). Таке забезпечення судових витрат застосовується, якщо: 1) позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або 2) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові. Крім того, таке забезпечення судових витрат також може бути застосоване, якщо суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові. Апеляційний суд установив, що вирішуючи питання про забезпечення судових витрат відповідача, місцевий суд не дослідив обставин справи та не дотримався усіх умов, викладених у частині четвертій статті 135 ЦПК України в їх сукупності, а саме не надав оцінки, чи дійсно позов має ознаки безпідставного чи інші ознаки зловживання правом на позов, а лише зазначив, що про такі обставини наведено представником відповідачів, а також не перевірив місцезнаходження позивача та наявності у неї майна в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат. За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно скасував ухвалу суду першої інстанції про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду з підстав, передбачених пунктом 10 частини першої статті 257 ЦПК України, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції, з огляду на те, що висновок суду першої інстанції про обґрунтованість клопотання представника відповідачів - ОСОБА_7 та наявність підстав для застосування заходів забезпечення судових витрат є передчасним. Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не вирішив питання про закриття апеляційного провадження у справі в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 у зв'язку із його смертю, колегія суддів не бере до уваги, оскільки стаття 362 ЦПК України, якою передбачений виключний перелік підстав для закриття апеляційного провадження, не містить такої підстави. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішенняне впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріально і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті й законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстав для її скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

У судовому засіданні позивач та його представник у зв'язку з тим, що інформація про відкриті рахунки на ім'я ОСОБА_2 не надійшла до суду, відкликав вимогу про накладення арешту на усі рахунки, відкриті на ОСОБА _2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на квартири, що на праві приватної власності належать ОСОБА_3, а саме: квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА _5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101. У задоволенні заяви про забезпечення позову в частині накладення арешту на автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що між сторонами дійсно виник спір стосовно вказаних квартир та невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду по суті спору. На думку судів, заявлений позивачем вид заходу забезпечення позову у вигляді накладення арешту передбачений нормами чинного законодавства та є доцільним і співмірним заходом забезпечення позову в рамках цієї справи. Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову в частині накладення арешту на автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що вказаний автомобіль відповідно до договору купівлі-продажу від 02 липня 2020 року, укладеного між комісіонером ТОВ "Автомто Групп" та ОСОБА_7 під час розгляду цієї справи, на праві власності належить саме ОСОБА_7. Забезпечення позову шляхом накладання арешту забезпечується на майно, що належить відповідачу, разом із тим, вказаний автомобіль відповідачам не належить. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2020 року ОСОБА_3 через адвоката Овсепян К. А.подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. У січні 2021 року справу №308/4932/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_3 зазначає частину другу статті 389 ЦПК України з посиланням на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Судами попередніх інстанцій не було досліджено правовий режим майна, яке є об'єктом забезпечення позову, на яке позивач просив суд накласти арешт. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Позивач не довів намірів ОСОБА_3 відчужити спірне майно або чинити перешкоди у виконанні рішення суду, у зв'язку з чим висновок судів про часткове задоволення заяви позивача про забезпечення позову є передчасним. Посилання в заяві про можливість відчуження спірної квартири на користь третіх осіб без наведення відповідного обґрунтування, не є достатньою підставою для її задоволення. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що утравні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомпро скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя. Одночасно з позовом ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2020 року відмовлено у забезпеченні позову у зв'язку з тим, що позивач не навів достатніх підстав для забезпечення позову та не надав суду доказів, що майно може бути відчужене. 02 липня 2020 року ОСОБА_2 частково відчужила оспорюване майно, а саме: автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. У липні 2020 року ОСОБА_1 повторно звернувся до суду з заявою про забезпечення позову. Також встановлено, що предметом позову у цій цивільній справі є: скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101; визнання вищевказаного майна, а також автомобіля марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, та грошових коштів, наявних на рахунках у АТ "Райфайзен Банк Аваль, АО "КРЕДИ АГРИКОЛЬ БАНК" та відкритих на ОСОБА_2, спільною сумісною власністю подружжя; поділ вищевказаного майна між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Право на ефективний засіб юридичного захисту" встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. У пункті 43 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Шмалько проти України" зазначено, що право на суд одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Таким чином, невжиття заходів забезпечення позову, може призвести до утруднення виконання рішення суду, а відтак й до порушення права особи на доступ до правосуддя, в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Частиною першою, другою статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Суд, обираючи вид забезпечення позову, у кожному випадку повинен обирати такий спосіб, який у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмету спору. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов може забезпечуватися, зокрема, шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Частиною третьою статті 150 ЦПК України встановлено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову подається: одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа. З огляду на вказані норми права, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходячи з того, що між сторонами існує спір про право, зокрема: про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101; визнання вищевказаного майна, спільною сумісною власністю подружжя; поділ вказаного майна між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, встановивши, що до моменту набрання законної сили рішенням суду у цій справі існує загроза відчуження майна відповідачем, що створює реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, дійшов правильного висновку про наявність підстав для забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на вказане нерухоме майно, оскільки такий вид забезпечення позову у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмету спору та є співмірний із заявленими позивачем вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено факт утруднення виконання судового рішення по суті спору в майбутньому колегія суддів відхиляє, оскільки, як встановлено судами, ОСОБА_1 у цій справі вже звертався із заявою про забезпечення позову одночасно із позовною заявою, проте ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2020 року заявнику відмовлено у забезпеченні позову. Після чого 02 липня 2020 року ОСОБА_2 відчужила частково майно, що є предметом спору у цій справі, а саме: автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали наявними правові підстави для часткового задоволення заяви про забезпечення позову. Крім того, колегія суддів наголошує, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дав належну оцінку доводам заявника щодо необхідності вжиття такого заходу забезпечення позову, врахував вимоги розумності, обґрунтованості позивачем необхідності забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін. Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не було досліджено правовий режим майна, яке є об'єктом забезпечення позову та на яке позивач просив накласти арешт, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані доводи стосуються вирішення питання щодо суті наявного спору між сторонами, проте судами попередніх інстанцій вирішувалося питання щодо забезпечення позову. При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач не довів намірів ОСОБА_3 відчужити спірне майно або чинити перешкоди у виконанні рішення суду та не навів відповідного обґрунтування у заяві про забезпечення позову зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої і апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. А. Калараш О. С. Ткачук

Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., про скасування державної реєстрації права на нерухоме майно. Позовну заяву мотивовано тим, що 21 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приватбанк "), правонаступниками якого є ПАТ КБ "Приват Банк", АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № КІА3GA00000025, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 109 355,20 дол. США зі строком повернення кредитних коштів до 21 лютого 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого позивач передала в іпотеку банку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру, загальною площею 80,80 кв. м, житловою площею 42,50 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було підписано заставну №6642320, відповідно до якої зазначена квартира була передана в заставу. З претензії про добровільне звільнення квартири від 09 лютого 2018 року, надісланої ПАТ КБ "Приват Банк" на її адресу, їй стало відомо, що 29 червня 2016 року банк отримав у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 05 лютого 2008 року. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, прийнято приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О., і саме це рішення стало підставою внесення запису про право власності на майно. Позивач вважає таке рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень неправомірним, а державну реєстрацію права власності на квартиру за банком такою, що має бути скасована, оскільки всупереч вимогам Закону України від 05 червня 2003 року №898-IV "Про іпотеку" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, банком не було надіслано боржнику повідомлення про порушення зобов'язання. Це унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності на це майно. Крім того, зазначає, що на момент прийняття нотаріусом оспорюваного рішення був чинним Закон України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", згідно з яким заборонено примусове стягнення нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язання громадянина України за споживчим кредитом, наданим йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті. Вважає, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є неправомірним, а державна реєстрація права власності на зазначену квартиру за банком є такою, що має бути скасована із вказаних у позові підстав. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за АТ КБ "Приватбанк" на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від 03 жовтня 2016 року, індексний номер: 31679565, прийняте приватним нотаріусом Київського міського округу Швецем Р. О., та поновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру за ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності за АТ КБ "Приват Банк" на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, що прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О., та поновлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру за ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що боржник та іпотекодавець не отримали письмову вимогу банку про усунення порушення зобов'язань за кредитним договором, що є порушенням вимог Закону України "Про іпотеку" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Крім того, на момент прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, був чинним Закон України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" відповідно до якого заборонено примусове стягнення нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язання громадянина України за споживчим кредитом, наданим йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, АТ КБ "Приват Банк" просило скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачу, зокрема у 2016 році направлялось повідомлення про виконання боргового зобов'язання, після чого нотаріусу були надані банком документи для проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо спірної квартири за банком. Зазначені обставини суди не перевірили, не встановили наявність у позивача іншого нерухомого майна, призначеного для проживання. Суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 36 Закону України "Про іпотеку", а з огляду на наявність у позивача іншого нерухомого майна помилково застосували норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Вказує, що позивач зареєстрована та проживає в іншому приміщенні та має в приватній власності 1/2 частину майна за адресою: АДРЕСА_2, про що зазначалося позичальником в анкеті-заяві про наміри укладення кредитного договору. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2020 року, ОСОБА_1 заперечувала проти доводів АТ КБ "Приват Банк", а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року вважала законними та обґрунтованими. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приват Банк", витребувано із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області цивільну справу №357/2300/19. Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року відмовлено АТ КБ "Приват Банк" у задоволенні клопотання про повернення судового збору за подання касаційної скарги на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № КІА3GA00000025, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 109 355,20 дол. США зі строком повернення кредитних коштів до 21 лютого 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого позивач передала в іпотеку банку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру, загальною площею 80,80 кв. м, житловою площею 42,50 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 03 жовтня 2016 року право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ПАТ КБ "Приватбанк". Підставою зміни власника нерухомого майна зазначено рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565. Пунктом 22 договору іпотеки від 21 лютого 2008 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1, передбачено, що у випадку порушення позичальником умов кредитного договору або іпотекодавцями умов цього договору іпотекодержатель направляє іпотекодавцям та/або позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом 30-денного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених підпунктами 16.7.1, 16.7.2, 16.9 цього договору відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі. Реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до умов цього договору та чинного законодавства України. Згідно з пунктом 27 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; продажу предмета будь-якій особі та будь-яким способом, у томі числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавці надають іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавців, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2015 року, яке набрало законної сили 17 березня 2016 року, з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" стягнуто заборгованість за договором кредиту в сумі 3 995 656,74 грн. 18 лютого 2013 року банком направлено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 повідомлення про виконання у 30-денний строк боргового зобов'язання, а у разі його невиконання - про звернення стягнення на предмет іпотеки. З підстав невиконання умов кредитного договору щодо погашення заборгованості перед банком ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляло позивача про намір задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, для чого звернулось до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., яким 03 жовтня 2016 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31679565. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 11 червня 2019 року №170116785 у ОСОБА_1 відсутнє будь-яке нерухоме майно. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Предметом позову у цій справі є вимога скасувати здійснену нотаріусом державну реєстрацію за банком як іпотекодержателем права власності на квартиру, передану в іпотеку на забезпечення виконання кредитного зобов'язання. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. За приписами частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" тепер передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №750/2254/19 провадження №61-6102св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: акціонерне товариство "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Пінчук Іван Юрійович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою Мариною Володимирівною, на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року у складі судді: Карапута Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в складі колегії суддів:Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Скрипки А. А., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до державного реєстратора Чернігівської РДА Пінчука І. Ю., акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - "Укрсоцбанк", банк) про визнання неправомірними дій державного реєстратора, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на майно та визнання права власності. Позов мотивований тим, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", укладено іпотечний договір, згідно з яким вона стала майновим поручителем її колишнього чоловіка - ОСОБА_2, та нею була передана в іпотеку однокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 лютого 2019 року позивачці стало відомо, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк" на підставі рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. від 08 лютого 2019 року за №45423963. Позивач вказувала, що банк порушив положення Закону України "Про іпотеку", не врахувавши, що наразі діє мораторій на стягнення майна громадян України відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Такими діями порушено права неповнолітньої дитини, яка зареєстрована та проживає разом з матір'ю у спірній квартирі, оскільки не отримано дозвіл на вчинення правочину від органу опіки та піклування. При цьому державний реєстратор провів реєстрацію не за місцезнаходженням нерухомого майна, чим порушив вимоги законодавства про порядок реєстрації прав на нерухоме майно. ОСОБА_1 просила: визнати неправомірними дії державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та внесення запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; скасувати рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запис про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Чернігівської РДА Чернігівської обл. Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запис про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони іпотечного договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2 та 4.5.3 договору іпотеки. Разом із тим, відповідно до пункту 4.5.3 звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону, тобто шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Під час прийняття оскарженого рішення щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено не було, а ОСОБА_1, як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору державному реєстратору та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну квартиру, власником якої залишався позивач, не можна вважати законними. Тому прийняття державним реєстратором рішення про передачу спірної квартири у власність ПАТ "Укрсоцбанк" та державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі іпотечного договору, є протиправним, що є підставою для задоволення позовних вимог шляхом скасування рішення державного реєстратора. Суд першої інстанції вказав, що слід відмовити у задоволенні вимог позивача про визнання права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, оскільки на підставі статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", запис про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру поновлюється автоматично. Вимога про визнання неправомірними дій державного реєстратора щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08.02.2019 08:50:32 та внесення запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490 заявлена позивачем не у спосіб порушеного цивільного права та не відновлює порушеного її права, а тому в задоволенні даної вимоги слід відмовити. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Протокольною ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року замінено АТ "Укрсоцбанк" на його правонаступника - АТ "Альфа-Банк". Постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрсоцбанк" залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно пункту 4.5.3 укладеного між сторонами іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону, тобто шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Сторони договору дійсно досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2 та 4.5.3 договору іпотеки. Однак, як встановлено судом, ні ОСОБА_1, ні боржник за кредитним договором - ОСОБА_2 не отримали повідомлення кредитора про сплату боргу за договором від 27 серпня 2018 року. Встановивши, що під час прийняття рішення державним реєстратором щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено не було, що статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що саме договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, що позивачка не була належним чином повідомлена про наявність заборгованості, не отримала вимогу банку та, як іпотекодавець, не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію та запису про проведену державну реєстрацію права власності. Доводи апеляційної скарги, що підписанням іпотечного договору ОСОБА_1 засвідчила, що вона надає іпотекодержателю згоду на прийняття ним одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до банку, ґрунтуються на невірному розумінні відповідачем норм права та самої суті іпотечного договору, укладеного між сторонами. Аргументи учасників справи У квітні 2021 року АТ "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою М. В. подало касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, в якій просило: скасувати оскаржені судові рішення про скасування рішення державного реєстратора; постановити нове рішення про відмову в позові в повному обсязі; вирішити питання про розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди зробили неправильний висновок, що відповідачем не надано належних та достовірних доказів, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 отримали повідомлення-вимогу. Навіть повернення від боржника належно направленої вимоги за закінченням встановленого строку зберігання свідчить про вжиття іпотекодержателем всіх заходів для відповідного повідомлення боржника про наявність заборгованості, а тому судами не застосовані висновки Верховного Суду у справі №755/5691/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №522/2732/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №755/2030/19, від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17. Банком направлено на адресу позивача вимогу, однак остання ухилялась від її отримання, внаслідок чого вимога повернулась відправнику, що є належним доказом повідомлення позивача. Суди помилково вважали, що під час прийняття рішення державним реєстратором щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між банком та ОСОБА_1 укладено не було, остання не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду в справі №201/344/18, від 27 березня 2019 року у справі №522/24450/14, Зазначає, що в матеріалах справи немає жодного доказу про проживання позивачки в квартирі, що була предметом іпотеки на час здійснення спірної реєстрації права власності. Матеріали справи взагалі не містять доказів про те, що у позивача або членів її сім'ї немає іншого житла, в тому числі належного їй на праві спільної сумісної власності (довідок з ОБТІ, органу місцевого самоврядування, даних з державних реєстрів по членах родини, тощо). Більше того, ОСОБА_1 за весь час розгляду даної цивільної справи не надала складений за участі органу місцевого самоврядування або ж з житлово-експлуатаційної організації акту обтяження житлових умов з якого б вбачалось що вона справді використовує іпотечне майно як місце свого постійного проживання (що не є співзначним з поняттям реєстрації місця проживання). Адже, як зазначалось вище, іпотекодержатель реєструючи за собою право власності на предмет іпотеки, керувався положеннями законодавства в тій частині, в якій сторони не погодили свої правовідносини договором, а згідно пункту 4.5 Іпотечного договору. Таким чином суди не встановили обставин які є необхідними для застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", зокрема наявності згоди іпотекодержателя на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку настання відповідних відкладальних обставин. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Із змісту вказаної норми вбачається, що суд не вправі постановити рішення про скасування рішення державного реєстратора, без одночасного зазначення про припинення речового права (права власності) за попереднім власником, та поновлення речового права (права власності) за позивачем. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до банку, державного реєстратора та судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви АТ "Альфа-Банк" про зупинення дії рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 04 червня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 29 серпня 2018 року у справі №755/5691/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №522/2732/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №755/2030/19, від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17, від 15 січня 2020 року у справі №201/344/18, від 27 березня 2019 року у справі №522/24450/14, від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Фактичні обставини Суди встановили, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір, за умовами якого позивачка виступила майновим поручителем ОСОБА_2, та нею була передана в іпотеку однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 28,8 кв. м. і яка належить позивачці на праві власності. У пункту 4.5. іпотечного договору від 25 квітня 2008 року передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (підпункт 4.5.5). Рішенням Деснянського районного суду від 20 січня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано 05 вересня 2014 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на ОСОБА_6.23 серпня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали письмові заяви до Голови правління ПАТ "Укрсоцбанк" на добровільну реалізацію нерухомого майна, переданого в іпотеку, а саме квартири АДРЕСА_1. Вказане майно останні згідно поданих заяв передають банку на продаж з метою погашення заборгованості за кредитним договором №985/08-040 від 25 квітня 2008 року. Також ОСОБА_1 повідомила банк, що має малолітню дитину - сина, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, що підтверджується відповідною довідкою. Суди встановили, що матеріали справи містять копію повідомлення АТ "Укрсоцбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням від 10 вересня 2018 року, направленого на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та надано копії вкладень у цінний лист та реєстр відправлень даних повідомлень. Також матеріали справи містять копію заяви АТ "Укрсоцбанк" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1, відомості з бази даних про реєстрацію заяв та запитів Державного реєстру речових прав, копію рішення державного реєстратора Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 лютого 2019 року; докази направлення на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення з яких вбачається, що боржники не отримали дане повідомлення. Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 25 лютого 2019 року право власності на квартиру позивачки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк". Підставою для внесення відповідного запису до реєстру стало рішення Державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. від 08 лютого 2019 року за №45423963. Згідно довідки Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 26 лютого 2019 року №2093 позивачка та її син зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до банку Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі №522/24450/14 (провадження №61-38762св18) вказано, що: "згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі №750/10129/18 (провадження №61-4971св20) вказано, що: "пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (підпункт 4.5.5). Згідно з частиною першою статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції Закону України №800-VI іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Нова редакція статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ "Перехідні положення" Закону №800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закону №800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що із прийняттям названого закону законодавець обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Таким чином, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, безпідставно не врахував правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №199/1276/17 (провадження №14-486цс18), згідно з яким відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, свідчить, що дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за іпотекодержателем права власності на спірну квартиру, власником якої залишалася позивач, є незаконними, не заслуговують на увагу, так як в цій постанові та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі №199/1276/17 суди встановили, що в договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, тоді як у справі, яка переглядається, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19) зазначено, що: "згідно із частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про іпотеку" (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №643/6211/18 (провадження №61-1134св20) вказано, що: "договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку "). Отже, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про те, що спірна квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", у тому числі і шляхом реєстрації права власності за ПАТ "Укрсоцбанк", враховуючи, що кредит є споживчим і наданий в іноземній валюті. Отже, у державного реєстратора відділу реєстраційних послуг Зміївської міської ради Харківської області Калініної Л. М. були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2021 року в справі №466/3651/18 (провадження №61-16122св20) зазначено, що: "підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті'право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про протиправність дій АТ КБ "Приват Банк" та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційного запису від 29 вересня 2016 року №16656352 про реєстрацію за АТ КБ "Приват Банк" права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, з огляду на іноземну валюту кредиту, використання позивачем предмета іпотеки як місця постійного проживання та площу квартири (30,6 кв. м), яка не перевищує 140 кв. м, тобто розповсюдження на спірні правовідносини дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" щодо заборони примусового стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки. Отже, у державного реєстратора були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ КБ "Приват Банк". Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша, друга статті 89 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України). У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України). У справі, що переглядається: суди не врахували, що в іпотечному договорі (пункт 4.5) міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема шляхом можливості набуття ним права власності на предмет іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя; суди не звернули увагу, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. У пункті 6.2. іпотечного договору від 25 квітня 2008 року сторони домовилися про те, що усі повідомлення за цим договором будуть вважатись зробленими належним чином у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом, або зроблені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатись дата їх особистого вручення, або дата поштового штемпеля відділення одержувача. Проте в оскаржених судових рішеннях оцінка зазначеної умови іпотечного договору в контексті належності/неналежності повідомлення іпотекодавця здійснена не була; суди вказали, що позивачка посилалась на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та на те, що спірна квартира є її єдиним місцем проживання з неповнолітньою дитиною. Проте мотивованої оцінки, зазначеного аргументу та наявних в матеріалах справи доказів, зокрема, письмових заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Голови правління ПАТ "Укрсоцбанк" на добровільну реалізацію нерухомого майна, переданого в іпотеку, а саме квартири АДРЕСА_1, не навели. За таких обставин, суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до банку, а тому судові рішення в цій частині належить скасувати та направити справу в частині позовних вимог ОСОБА_1 до банку на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року по справі №752/3612/19 (провадження №61-1129св20) вказано, що: "позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1.[...] Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ "Альфа-Банк" як правонаступник АТ "Укрсоцбанк", за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб'єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому судові рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині не відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі №522/24450/14 (провадження №61-38762св18), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19)та з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі №750/10129/18 (провадження №61-4971св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року по справі №752/3612/19 (провадження №61-1129св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №643/6211/18 (провадження №61-1134св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2021 року в справі №466/3651/18 (провадження №61-16122св20), колегія суддів вважає, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним: касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора слід скасувати та в задоволенні цих позовних вимог відмовити; судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до банку, про стягнення судових витрат скасувати та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою Мариною Володимирівною задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Пінчука Івана Юрійовича про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та судових витрат скасувати. Передати справу №750/2254/19 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та судових витрат на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 червня 2021 року м. Київ справа №199/6839/19 провадження №61-14739св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк", відповідач - державний реєстратор комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецька Юлія Олексіївна, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк", банк), державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. (далі -державний реєстратор), третя особа: ОСОБА_2, з позовом, в якому просила: скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року, про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932; скасувати запис про право власності: 32200932 державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позов мотивовано тим, що 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір про надання кредиту у сумі 30 000 доларів США із сплатою відсотків та повернення кредитної суми у строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. На підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року відбулось відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором від ПАТ "Сведбанк" до ПАТ "Дельта-Банк". У свою чергу ПАТ "Дельта Банк" згідно з договором купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року уступило своє право вимоги ПАТ "Альфа-Банк" (наразі акціонерному товариству "Альфа-Банк"). З інформаційної довідки з Державного реєстру права власності позивач дізналася, що АТ "Альфа-Банк" зареєстрував за собою право власності на квартиру, що належить їй на праві власності, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Реєстрацію права власності за банком здійснено з порушенням норм чинного законодавства. Так, умовами договору іпотеки, а саме пунктом 12 передбачено, що іпотекодержатель за вибором застосовує один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі №199/2598/16 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 звернуто стягнення на передану в іпотеку квартиру. Тобто, банк скористався правом на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Договором було чітко передбачено, що банк має право обрати лише один спосіб звернення. У даному випадку банк скористався своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку, а тому звернення банку до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на дану квартиру є порушенням норм законодавства. Крім того, наразі існує заборона звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо кредит надавався в доларах США. При цьому, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі №199/2598/16 встановлено, що норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" розповсюджуються на відносини позивача з банком, адже квартира підпадає під всі критерії передбачені цим Законом. Вказане рішення суду зупинено в частині виконання на період дії наведеного Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Законодавством чітко передбачено, що перед вчиненням дій, направлених на визнання права власності, кредитор зобов'язаний направити повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Також кредитор повинен був провести оцінку майна перед застосуванням такої процедури звернення стягнення для визначення ціни з метою подальшого визначення чи покриває чи ні вартість наявну заборгованість. Проте, жодних повідомлень ні іпотекодавець, ні основний боржник не отримували, тобто процедура визнання права власності в позасудовому порядку не дотримана. Таким чином, кредитор та державний реєстратор порушили вимоги законодавства, а тому державна реєстрація відповідного права підлягає скасуванню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932. Скасовано запис про право власності: 32200932 державного реєстратора Комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо судових витрат. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що реєструючи право власності за АТ "Альфа-Банк", державним реєстратором не взято до уваги відсутність документів, передбачених Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, а АТ "Альфа-Банк", в свою чергу, вже використало право на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку. АТ "Альфа-Банк" визначився зі способом звернення стягнення на предмет іпотеки саме в судовому порядку. Відповідачем не надано будь-яких належних доказів, які б свідчили про надання ОСОБА_1 згоди на таке відчуження та неможливість застосування положень норм Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. Банком вже було звернуто стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, тому його звернення до державного реєстратора суперечить вимогам частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку". Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що державний реєстратор не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки відповідачем є виключно особа, право на майно якої оспорюється. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №11-404апп18). Таким чином, суди зобов'язані були відмовити у вимогах до державного реєстратора з тих підстав, що він є неналежним відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо наявності у іпотекодержателя права задовольнити свої вимоги лише в один спосіб, та не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18 (провадження №61-19760св19), відповідно до яких не задовольнивши свої вимоги в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними. Способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №916/3006/17 (провадження №12-278гс18). Тому, хоча на момент звернення для вчинення реєстраційних дій кредитор уже застосував один із передбачених законом способів задоволення своїх вимог, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, подальше звернення до державного реєстратора для задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна в позасудовому порядку не суперечить положенням укладеного сторонами іпотечного договору та приписам Закону України "Про іпотеку". Посилаючись на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", суди попередніх інстанцій не врахували, що мораторій на звернення стягнення на нерухоме житлове майно, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", встановлено тільки щодо примусового відчуження такого майна без згоди власника. Вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а тому існує тільки правова підстава, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Аналогічна правова позиція і висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 30 вересня 2015 року у справі №6-1309цс15. У даному випадку примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, банк набув право власності у добровільному порядку, за згодою позивача на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі. Таким чином, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно було прийнято на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягають застосуванню. Судами не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно та є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Аналогічне викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі №910/6592/16, від 23 січня 2018 року у справі №760/16916/14. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року по справі №754/14175/14). Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 13 червня 2018 року у справі №757/14247/13, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Верховний Суд в своїй постанові від 23 січня 2018 року по справі №61-1727св17 (760/16916/14-ц) також дотримується позиції, що банк має право на визнання за собою права власності на предмет іпотеки і це не є порушенням норм законодавства України. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі 464/8589/15 (провадження №61-10874сво18) викладено висновок, відповідно до якого тлумачення статті 38 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі- покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотеко держателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору. У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №718/2468/18 (провадження №61-5939св19) зазначено, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі). Суди попередніх інстанцій при застосуванні норм матеріального права наведених висновків не врахували та залишили поза увагою, що АТ "Альфа-Банк" скористалось своїм правом зареєструвати право власності на предмет іпотеки, що є безумовним, а позивач не довів, що виконав основне зобов'язання. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів банку та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 02 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США зі сплатою 11,9% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 01 квітня 2018 року. У забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року, між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно із яким в іпотеку банку передано квартиру загальною площею 58 кв. м, житловою площею 37,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року позов ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ "Альфа-Банк" за кредитним договором від 02 квітня 2008 року, що становить 11 122,23 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 9750 доларів США, за відсотками - 1372,23 долара США, звернуто стягнення згідно договору іпотеки від 02 квітня 2008 року на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2000 року, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною предмету іпотеки - 7 84 102 грн, встановленою пунктом 5 договору іпотеки від 02 квітня 2008 року. Вирішено не звертати до виконання вказане судове рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки протягом дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", що набрав законної сили 07 червня 2014 року. АТ "Альфа-банк" звернулося до державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецької Ю. О. із заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 квітня 2008 року. Державним реєстратором комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецькою Ю. О. прийнято рішення від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та зроблено запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності АТ "Альфа-банк" на спірну квартиру. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України "Про іпотеку", і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки пов'язана з дотриманням порядку, визначеного статтею 35 Закону України "Про іпотеку". У разі порушення встановленого вказаною нормою порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності не допускається. У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент набуття, на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка має назву "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У пункті 12 укладеного між сторонами іпотечного договору сторонами обумовлено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотеко держателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотеко держателя, яке викладене в пунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору. За змістом положень підпункту 12.3.1 пункту 12.3 іпотечного договору сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя та за умови проведення попередньої оцінки предмета іпотеки незалежним експертом-суб'єктом оціночної діяльності. У справі, яка переглядається установлено, що іпотекодержателем АТ "Альфа-Банк" не виконано вимоги, передбачені статтею 35 Закону України "Про іпотеку" та не направляло ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень кредитного договору з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у визначений спосіб. Перевіряючи доводи сторін щодо повідомлення боржників про порушення основного зобов'язання та/або іпотечного договору, суд дав належну оцінку доданим відповідачем до матеріалів справи повідомленням про звернення стягнення на предмет іпотеки, які не містять вихідних даних (номера та дати відправлення), відомостям про недоставку відправлення, витребував з Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради завірені копії реєстраційної справи та установив, що у ній відсутні докази отримання боржниками письмової вимоги про усунення порушення, направленої відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку". Також відповідачем не доведена, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки погоджувалась з власником майна, що є істотної обставиною при зарахуванні вимог, шляхом проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки. Ненадання іпотекодержателем належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності, зокрема при вчиненні реєстраційних дій було відсутнє зворотне поштове повідомлення у матеріалах реєстраційної справи на об'єкт нерухомості. Схожих за змістом висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19). За відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру, така реєстрація вважається проведеною з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції. Такі ж висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно встановив порушення вимог договору та норм чинного законодавства щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, у зв'язку з чим, обґрунтовано захистив порушене право позивача щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації прав на спірне майно за відповідачем, оскільки є установленим факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності. Крім наведеного, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1, посилалася на порушення вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки квартира АДРЕСА_1, була передана в забезпечення зобов'язань за валютним кредитом, та є її єдиним житлом. Разом з тим, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, задовольняючи позов ОСОБА_1, не застосовував Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та помилково вважав, що його норми не поширюються на спірні правовідносини. Проте, під час апеляційного розгляду справи, відхиляючи доводи апеляційної скарги АТ "Альфа-Банк" про непоширення положень вказаного закону на спірні правовідносини, з тих підстав, що реєстрація права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі не може вважатися примусовим стягненням, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння, та норми вказаного закону щодо мораторію поширюються на спірні правовідносини. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19) викладено висновок, відповідно до якого обмеження, встановлені Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Альфа-Банк". Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а відтак унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора. Верховний Суд відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги щодо непоширення дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" на спірні правовідносини, а також посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15 (провадження №61-10874сво18), постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі 372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16, від 18 грудня 2019 року у справі 718/2468/18, оскільки у даному випадку мають враховуватись висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пізніше прийнятій постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20), відповідно до яких квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18, відповідно до яких у разі незадоволення своїх вимог в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спорі, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, підставою для задоволення позову стало встановлення факту порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності та наявність підстав у державного реєстратора для відмови у вчиненні реєстраційних дій. Зазначення судами попередніх інстанцій, що іпотекодержатель скористався своїм правом на звернення стягнення на іпотечне майно саме в судовому порядку не призвело до неправильного вирішення спору, зокрема в частині визначення підстав для задоволення заявлених у справі позовних вимог, які зазначені вище. За таких же підстав колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", що викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі №910/6592/16, у постанові від 23 січня 2018 року у справі №760/16916/14, оскільки наведене на правильність висновків судів у цій справі не впливає та їх не спростовує. Аргументи заявника та висновки, з яких виходили суди не свідчать, що оскаржувані судові рішення суперечать висновкам у вказаних постановах та що такі мали враховуватись у спірних правовідносинах, з урахуванням установлених у справі конкретних обставин. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що судами необхідно врахувати правові висновки, викладені у справі в аналогічних правовідносинах у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №11-404апп18 щодо суб'єктного складу, де вказано, що належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. Так, у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду вирішувалось питання розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ, зокрема юрисдикційності спору з вимогами до державного реєстратора про скасування рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі №823/235/16 (провадження №11-404апп18) зазначено, що належним відповідачем у цій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності на квартиру. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав позивача) у спорі не змінює цивільноправового характеру спору. З огляду на суб'єктний склад сторін спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. У справі, яка переглядається, спір вирішено в порядку цивільного судочинства, питання щодо юрисдикційності спору не порушувалось, а участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачем відповідає вимогам закону та є ефективним. Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20). Доводи касаційної скарги АТ "Альфа-Банк" про необхідність відмовити у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора як до неналежного відповідача не приймаються до уваги, оскільки правильність висновків судів щодо задоволення позову та встановлених порушень під час реєстрації права власності на іпотечне майно не спростовують. Крім того, судові рішення безпосередньо державним реєстратором не оскаржуються та останній не наділяв АТ "Альфа-Банк" на вчинення таких дій. З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №947/25644/19 провадження №61-3034св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс", треті особи: Обслуговуючий кооператив "Набережний квартал-Жаботинського", державний реєстратор Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" Махортов Ігор Олександрович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" на ухвалу Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Комлевої О. С. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" (далі - ТОВ "Олімпекс Транс "), треті особи: Обслуговуючий кооператив "Набережний квартал-Жаботинського" (далі - ОК "Набережний квартал-Жаботинського "), державний реєстратор Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" (далі - КП "Агенція державної реєстрації") Махортов І. О., в якому просив визнати за ним майнові права на об'єкт нерухомого майна - квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 42,18 кв. м, номер 105, в об'єкті незавершеного будівництва 2-секційного багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом, вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та даховою котельною (перша та друга черги будівництва), ОНМ №1813415251101, та визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46525278, від 17 квітня 2019 року, прийняте державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" Махортовим І. О. Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 жовтня 2014 року між ТОВ "Олімпекс Транс" та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" укладений договір співпраці, предметом якого є спільна діяльність сторін, направлена на будівництво 2-х секційного 22-х поверхового житлового будинку з вбудовано-прибудованими офісними приміщеннями і підземним паркінгом, що будуть побудовані на земельній ділянці загальною площею 4 775 кв. м, розташованій за адресою: АДРЕСА_2. На підставі вказаного договору ОК "Набережний квартал - Жаботинського" з метою фінансування будівництва житлового будинку укладено ряд договорів із пайовиками, зокрема з позивачем. Між ним та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" укладено договір про сплату внесків №15.01.1.132 від 14 липня 2015 року, відповідно до якого він повністю сплатив вартість об'єкту нерухомості на рахунок ОК "Набережний квартал-Жаботинського" у загальній сумі 590 520 грн, внаслідок чого набув майнових прав на об'єкт нерухомості. Пізніше рішенням господарського суду Одеської області від 01 серпня 2017 року у справі №916/3315/16 розірвано укладений між ТОВ "Транс" та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" договір співпраці від 17 жовтня 2014 року і ТОВ "Олімпекс Транс" не визнає майнові права позивача. Йому стало відомо про те, що право власності на об'єкт нерухомості, що побудований за рахунок його паю, зареєстровано за ТОВ "Олімпекс Транс" на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46525278, від 17 квітня 2019 року, прийнятого державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" Махортовим І. О. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 до ТОВ "Олімпекс Транс", треті особи: ОК "Набережний квартал-Жаботинського", державний реєстратор КП "Агенція державної реєстрації" Махортов І. О., про визнання майнових прав та скасування рішення задоволено. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об'єкт нерухомого майна - квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 42,18 кв. м, номер 105, в об'єкті незавершеного будівництва 2-секційного багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом, вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та даховою котельною (перша та друга черги будівництва), ОНМ №1813415251101. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46565948, від 19 квітня 2019 року, прийняте державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" стосовно проведення державної реєстрації іншого речового права, майнові права на квартиру в об'єкті незавершеного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3. Стягнено з ТОВ "Олімпекс Транс" на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 555,60 грн. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач повністю сплатив вартість пайового внеску; введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, оскільки ОК "Набережний квартал-Жаботинського" вибуло із зобов'язання про співпрацю та припинило діяльність (ініційована справа про банкрутство), що унеможливлює виконання ним своїх зобов'язань за договором, тому єдиним належним і ефективним способом захисту позивача є визнання за ним права на майнові права на об'єкт нерухомості, що побудований за його кошти, у відповідності до договору №15.01.1.132 від 14 липня 2015 року про сплату внесків у ОК "Набережний Квартал-Жаботинського". Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Олімпекс Транс" на рішення суду першої інстанції залишено без руху у зв'язку з пропуском строку на апеляційне оскарження. Надано строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання копії ухвали. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Олімпекс Транс" на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року. Апеляційний суд виходив з того, що на виконання вимог ухвали суду від 04 грудня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало заяву про усунення недоліків апеляційної скарги та поновлення процесуальних строків для подання апеляційної скарги, в якій посилалося на те, що строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 08 жовтня 2020 року пропущений з поважних причин, оскільки копію оскарженого рішення суду скаржник отримав лише 20 жовтня 2020 року. З метою формування належної правової позиції у скаржника була необхідність в ознайомленні з матеріалами справи, тому 21 жовтня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало до Київського районного суду м. Одеси заяву про ознайомлення з матеріалами справи та 17 листопада 2020 року представник ТОВ "Олімпекс Транс" ознайомився з матеріалами справи. За результатами чого відповідачем підготовлено та 25 листопада 2020 року подано до суду апеляційну скаргу. Зазначені підстави не є поважними для поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження, оскільки строк на апеляційне оскарження відраховується з моменту отримання скаржником копії оскарженого рішення суду, а не з моменту ознайомлення з матеріалами справи. З огляду на те, що копію оскаржуваного рішення суду ТОВ "Олімпекс Транс" отримано 20 жовтня 2020 року, а апеляційну скаргу подано 25 листопада 2020 року, тому ТОВ "Олімпекс Транс" пропустило строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 08 жовтня 2020 року, встановлений статтею 354 ЦПК України. Заявником в поданому клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження не наведено інших поважних підстав для поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження. Аргументи учасників справи У лютому 2021 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу до апеляційного суду для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржену ухвалу суду постановлено з порушенням частини третьої статті 354, статті 358 ЦПК України, всупереч положенням статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і без належної об'єктивної оцінки судом апеляційної інстанції обставин, що стали підставою для незначного (шість днів, два дні з яких - вихідні) пропуску процесуального строку. При вирішенні питання наявності поважних причин пропуску процесуального строку, а саме значних труднощів для своєчасного подання апеляційної скарги, відповідач просив врахувати у заяві від 29 грудня 2020 року такі обставини. Відповідач є підприємством, яке взяло на себе зобов'язання добудувати об'єкт незавершеного будівництва, що має статус резонансної недобудови у м. Одесі внаслідок злочинних дій посадових осіб ОК "НК-Жаботинського", який безпосередньо здійснював будівництво об'єкту. У зв'язку з виниклою ситуацією, в суспільстві існує значний рівень недовіри до ТОВ "Олімпекс Транс" як забудовника, що провокує за собою численні судові спори для підприємства та значні фінансові заборгованості контрагентів та інвесторів перед підприємством. Тому відповідач фінансово не може собі дозволити укладати договори про надання правничої допомоги з адвокатами у десятках судових справ з огляду на значну вартість таких послуг, а захист своїх інтересів і прав здійснює в порядку само представництва. У складі ТОВ "Олімпекс Транс" перебуває лише дві особи, що уповноважені на юридичний супровід діяльності підприємства - директор та юрисконсульт. У період з 26 жовтня 2020 року по 08 листопада 2020 року (включно) директор підприємства перебував у відпустці за власний рахунок; 20 жовтня 2020 року та 22 жовтня 2020 року підприємство одночасно отримало копії судових рішень Київського районного суду м. Одеси по чотирнадцяти справах, процесуальні строки для подання апеляційної скарги для яких розпочались практично одночасно і спливали, відповідно, 20 листопада 2020 року та 22 листопада 2020 року. Крім того, підприємство також отримало у цей час копії інших судових рішень Київського районного суду м. Одеси ще по шести справах, протягом жовтня-листопада 2020 року відповідач ознайомлювався в суді зі всіма вказаними матеріалами судових справ, кожна з яких має не менше чотирьох томів, та в порядку черговості подавав апеляційні скарги. Проте зазначені обставини не враховані апеляційним судом, їм не надано жодної оцінки, хоча зазначені обставини викликали значні труднощі в можливості реалізації гарантованих конвенційних прав на оскарження судових рішень підприємством та дотримання процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення. Апеляційним судом без належного мотивування були відхилені доводи товариства щодо неможливості належним чином реалізувати право на справедливий суд з огляду на тривале ненадання судом першої інстанції можливості ознайомитися з матеріалами справи. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі №376/229/15-ц зазначено, що при вирішенні питання поважності причин пропуску процесуального строку на апеляційне оскарження суд мав би врахувати обставини неможливості вчасного ознайомлення з матеріалами судової справи, оскільки такі обставини мають суттєве значення для вирішення такого питання. У справі, що переглядається, представник відповідача ознайомився з матеріалами судової справи лише 17 листопада 2020 року (як із шістьма іншими справами цієї ж судді Київського районного суду м. Одеси в цей же день), а подав апеляційну скаргу 25 листопада 2020 року, зміст якої був викладений на 30-ти сторінках із детальним зазначенням сторінок матеріалів справи, на які посилався скаржник у власній скарзі. Зазначене свідчить, що відповідач намагався сумлінно та добросовісно вжити всіх об'єктивно необхідних від нього дій для належного захисту своїх прав та інтересів і дотримання процесуальних вимог діючого законодавства. Крім того, пропуск процесуального строку на подання апеляційної скарги є незначним - шість днів, два з яких були вихідними днями (21, 22 листопада 2020 року). У контексті забезпечення реалізації права на оскарження судового рішення та вирішення питання поновлення строків на таке оскарження у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформувалась стала судова практика, відповідно до якої поновлення строків на оскарження може бути виправданим, якщо незначний пропуск строку є поважним та об'єктивно незалежним від волі скаржника (постанова Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі №420/1813/19). У постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №372/4155/18 зазначено, що Верховний Суд також виходить з того, що заявник не допустив необ'єктивного зволікання з поданням апеляційної скарги, а можливе, на думку апеляційного суду, пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, тому перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В указаній ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Суд встановив, що відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення ТОВ "Олімпекс Транс" отримало копію оскарженого судового рішення 20 жовтня 2020 року (т. 3, а. с. 169). З матеріалами справи представник скаржника ознайомився 17 листопада 2020 року (т. 3, а. с. 171). Апеляційну скаргу подано скаржником до суду 25 листопада 2020 року (т. 3, а. с. 174). Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплене забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (частини перша, пункт 2 частини другої статті 354 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. ЄСПЛзауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, №26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи ("llhan v. Turkey", №22277/93, § 59, ЄСПЛ, від 27 червня 2000 року). ЄСПЛ вказав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі №376/229/15-ц зроблено висновок, що "норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. [...] У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5 січня, 16 і 23 лютого, 9 березня 2016 року, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі №521/2-3752/11 (провадження №61-35754св18) зазначено, що "при відхиленні клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на незначний пропуск заявником строку на апеляційне оскарження, подання апеляційної скарги через шість днів після отримання перекладу тексту судового рішення на російську мову (пункт 1.3 договору про надання перекладацьких послуг), що свідчить про дійсний її намір оскаржити судове рішення, відсутність інших дій, що свідчать про зловживання процесуальними правами. Таким чином, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, тому суд вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відхилення клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №61-11168св21) вказано, що "у статтях 127, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Однак суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов'язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами. Отже, вирішення питання про поновлення процесуального строку належить до дискреційних повноважень суду, і у кожній конкретній справі суд має ґрунтовно перевіряти, чи є обставини, на які посилається заявник, такими, що свідчать про наявність поважних причин для поновлення строку". Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року у справі №372/4155/18 (провадження №61-7685св20) та вказано, що заявник не допустив необ'єктивного зволікання з поданням апеляційної скарги, а можливе, на думку апеляційного суду, пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, тому перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata. Аналіз матеріалів справи свідчить, що в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги та поновлення процесуальних строків для подання апеляційної скарги від 28 грудня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" просило врахувати, окрім іншого, що ТОВ "Олімпекс Транс" одночасно отримало копії судових рішень Київського районного суду м. Одеси по чотирнадцяти справах, процесуальні строки для подання апеляційної скарги для яких розпочались практично одночасно; незначний пропуск процесуального строку - шість днів (два з яких - вихідні) ; працівники канцелярії Київського районного суду м. Одеси не могли більше тижня надати матеріали справи для ознайомлення юрисконсульту ТОВ "Олімпекс Транс" (т. 3, а. с. 199, 200). Апеляційний суд встановив, що строк на апеляційне оскарження закінчувався 19 листопада 2020 року, апеляційну скаргу подано скаржником до суду 25 листопада 2020 року. Отже, зазначений строк пропущено на шість днів. За таких обставин апеляційний суд не надав оцінку всім наведеним скаржником обставинам в обґрунтування поважності причин пропуску строку, не встановив необ'єктивного зволікання ТОВ "Олімпекс Транс" з поданням апеляційної скарги та не врахував, що пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, а тому зробив передчасний висновок про відмову у відкритті апеляційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене судове рішення скасувати з передачею справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року скасувати. Справу №947/25644/19 передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №752/3612/19 провадження №61-1129св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - державний реєстратор філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксана Сергіївна, третя особа- Акціонерне товариство "Альфа-Банк", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року у складі СУДДІ: Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Приходька К. П., Таргоній Д. О., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксани Сергіївни, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності. Позовна заява мотивована тим, що 12 вересня 2006 року між Акціонерно -комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк "), назву якого змінено на ПАТ "Укрсоцбанк", а у подальшому - на Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 550 дол. США зі сплатою 12,25% річних з кінцевим терміном повернення кредиту до 12 вересня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань АКБСР "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 12 вересня 2006 року, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА _1. Рішенням державного реєстратора від 08 листопада 2017 року право власності на вказану вище квартиру було зареєстроване за ПАТ "Укрсоцбанк". Такі дії банку позивач вважає протиправними. Так, у державного реєстратора були відсутні належним чином зареєстровані повноваження на проведення такої дії. Крім того, реєстратору не було надано усіх передбачених законом документів, на підставі яких він мав право здійснити таку реєстрацію. Розмір кредитної заборгованості, заявлений банком при реєстрації права власності на об'єкт іпотеки, не відповідає дійсності, а договір про задоволення вимог іптекодержаржателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку", між сторонами спірного зобов'язання не укладався. Державна реєстрація проведена з порушенням вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". На підстав викладеного, ОСОБА_1 просив визнати протиправними дії та скасувати рішення державного реєстратора філії Комунального підприємства Миронівської сільської ради "Результат" у місті Києві Коровайко О. С. від 08 листопада 2017 року №38020615 про державну реєстрацію права власності ПАТ "Укрсоцбанк" на квартиру АДРЕСА _1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1402115180000. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року позов задоволено. Визнано протиправними дії та скасовано рішення державного реєстратора філії Комунального підприємства Миронівської сільської ради "Результат" у місті Києві Коровайко О. С. від 08 листопада 2017 року №38020615 про державну реєстрацію права власності ПАТ "Укрсоцбанк" на квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1402115180000. Стягнуто з державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С. на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами іпотечного договору в порядку вимог Закону України "Про іпотеку" не було укладено договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Державний реєстратор не дотримався процедури, передбаченої Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868. На час вчинення реєстраційних дій були чинними норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який унеможливлював вчинення оскаржуваної реєстраційної дії державним реєстратором. Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залучено АТ "Альфа-Банк" до участі у справі як правонаступника третьої особи - ПАТ "Укрсоцбанк". Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено в частині мотивів та підстав для задоволення позову. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що можливість проведення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку передбачена самим іпотечним договором, тому укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя в даному випадку не є обов'язковим. Суд першої інстанції не зазначив конкретних порушень, які були допущені державним реєстратором або банком. Відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі окремого договору або відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, не може вважатися примусовим стягненням майна, відтак положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не розповсюджуються на такі правовідносини. Апеляційний суд не погодився з твердженнями суду першої інстанції щодо незаконності оскаржуваної реєстрації права власності через її невідповідність вимогам Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Разом з тим, заявлені у справі вимоги підлягають задоволенню з інших підстав, зокрема, банк не подав до суду оригіналів вимоги до боржника про усунення порушень договірних умов та попередження про звернення стягнення у разі його невиконання. Безпідставними є доводи банка про те, що оригінали зазначених документів були передані державному реєстратору, оскільки останній після вчинення реєстраційної дії та зняття цифрових копій зобов'язаний був повернути ці документи заявнику. Крім того, банк не був позбавлений можливості, у разі відсутності таких оригіналів документів, ставити перед судом питання про їх витребування в особи, в якої вони знаходяться, однак відповідного клопотання до суду подано не було. Встановлена законом процедура позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином дотримана не була, що у свою чергу обумовлює необхідність задоволення позовних вимог. Державний реєстратор є належним відповідачем у справі, оскільки саме його дії та рішення оскаржуються. У даній справі можливість банку, залученого третьою особою, брати участь у справі та захищати свої права повністю забезпечена як судом першої інстанції, так і при розгляді даної справи апеляційним судом. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що банк не має можливості у повній мірі заперечувати позовні вимоги, оскільки у порушення вимог процесуального законодавства його не залучено до участі у справі як відповідача. Отже, вимоги у цій справі заявлені до неналежного відповідача, що є окремою та самостійною підставою для відмови у позові, проте суди не дали належної оцінки цим обставинам, про які банк зазначав, зокрема в апеляційній скарзі, та помилково розглянули заявлені у справі вимоги до державного реєстратора. У даній справі належним відповідачем є особа, право чи обтяження якої зареєстровано, спір виник саме з АТ "Альфа-Банк" як правонаступником ПАТ "Укрсоцбанк" з приводу права позивача на квартиру внаслідок дій банку щодо реєстрації за ним такого права. Державний реєстратор не може бути відповідачем у цій справі. ОСОБА _1 неправильно обрав спосіб захисту та невірно визначив позовні вимоги. Так, позивач не врахував, а суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Позивач в суді першої інстанції не спростовував обставин отримання повідомлень банка про усунення порушень та про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, банк не має можливості надати оригінал вказаних повідомлень, оскільки вони направлялися на адресу боржника, а у кредитора зберігалися лише засвідчені копії цих повідомлень з доказами їх вручення, які у подальшому і були надані державному реєстратору. Висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (провадження №11-192апп18), від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18), від 30 травня 2018 року у справі №826/9417/16 (провадження №11-444апп18), від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18), від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 (провадження №12-184гс18), від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18 (провадження №14-536цс18), від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (провадження №14-61цс19), від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), від 03 липня 2019 року у справі №127/2209/18 (провадження №14-149цс19), від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18 (провадження №11-474апп19), та висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №201/10848/17 (провадження №61-11238св19). Доводи інших учасників справи ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Позивач зазначає про безпідставність твердження банку про те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, оскільки ОСОБА_1 вважає неправомірними дії саме державного реєстратора, а також просить скасувати рішення цього реєстратора. Відповідач та третя особа не подали до суду належних доказів вручення позивачу повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, а з поданої до суду копії повідомлення про вручення поштового відправлення вбачається, що у ньому відсутній підпис іпотекодавця. Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. 16 березня 2020 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 12 вересня 2006 року між АКБСР "Укрсоцбанк", назву якого змінено на ПАТ "Укрсоцбанк", а у подальшому - на АТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 550 дол. США зі сплатою 12,25% річних з кінцевим терміном повернення кредиту до 12 вересня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальника АКБСР "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 12 вересня 2006 року, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Згідно з довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13 лютого 2018 року державний реєстратор філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської сільської ради у місті Києві Коровайко О. С. 08 листопада 2017 року зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Укрсоцбанк" на підставі іпотечного договору від 12 вересня 2006 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом №460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував, що державний реєстратор з порушенням вимог закону та без належних повноважень провів реєстрацію права власності банка на предмет іпотеки. Державна реєстрація проведена без документів, які є обов'язковими для такої реєстрації. Банк неправильно визначив заборгованість за кредитним договором. Відповідач не врахував наявності мораторію на примусове стягнення іпотечного майна. Заперечуючи проти заявлених вимог, банк вказував, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого виникла кредитна заборгованість, тому кредитор у визначеному законом та договором іпотеки порядку набув право власності на спірне майно. Державний реєстратор діяв у спосіб, що передбачені законом. Вимоги позивача не доведені належними та допустимими доказами, а також заявлені до неналежного відповідача. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами іпотечного договору не було укладено договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Державний реєстратор не дотримався визначеної нормами матеріального права процедури визнання за банком права власності на іпотечне майно. На час вчинення спірної реєстрації діяв мораторій щодо звернення стягнення на іпотечне майно, який унеможливлював вчинення оскаржуваної дії державним реєстратором. Змінюючи рішення місцевого суду в частині мотивів задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що банк не подав до суду оригіналів вимоги до боржника про усунення порушень договірних умов та повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки у разі його невиконання, а також не заявив клопотання про витребування цих доказів в іншої особи, в яких вони можуть знаходитися. Встановлена законом процедура позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином дотримана не була, що у свою чергу обумовлює необхідність задоволення позовних вимог. Державний реєстратор є належним відповідачем у цій справі, оскільки саме його дії та рішення оскаржуються. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів, враховуючи наступне. Відповідно до статті 15 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з абзацом четвертим частини п'ятої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого абзацом п'ятим цієї частини. Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. За змістом абзацу другого частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Частина перша статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина четверта статті 33 Закону України "Про іпотеку"). Згідно з частиною першою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частини друга та третя статті 36 Закону України "Про іпотеку"). Відповідно до частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА _1. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач є обов'язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість, саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто, відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №344/16101/17 (провадження №61-9395св20). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18). Відповідно до частин другої та третьої статті 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. При цьому ОСОБА_1 стверджував, що саме державний реєстратор Коровайко О. С. є належним відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора із залученням іпотекодержателя третьою особою спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та третьою особою через невиконання договірних зобов'язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (провадження №11-192апп18), від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19)). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), від 16 вересня 2020 року у справі №804/8836/17 (провадження №11-1165апп18). Визнання протиправними дій і скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ "Укрсоцбанк" є захистом прав позивача на вищевказану квартиру від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред 'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ "Альфа-Банк" як правонаступник АТ "Укрсоцбанк", за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб'єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими. Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, висновки судів про задоволення позовних вимог зроблені за неналежного суб'єктного складу, отже, є помилковими, а судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права. З огляду на те, що позивач пред'явив позов до неналежного відповідача, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог є помилковими. Верховний Суд зауважує, що відмова в позові з указаної підстави не перешкоджає ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом на загальних підставах з визначенням належного складу учасників справи. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №320/9049/18 (провадження №61-8431св20), від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи те, що позов у цій справі пред'явлений до неналежного відповідача, а касаційна скарга є обґрунтованою, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року скасувати та прийняти нову постанову. У задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксани Сергіївни, третя особа - Акціонерне товариство "Альфа-Банк", про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №148/2112/19 провадження №61-18061св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Меркурій", відповідачі: ОСОБА_1, Тиврівська районна державна адміністрація, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Чернілевською Русланою Віталіївною, на заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року в складі судді Саламахи О. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року в складі колегії суддів Шемети Т. М., Ковальчука О. В., Панасюка О. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи 31 жовтня 2020 року ТОВ "Меркурій" звернулося з позовом до ОСОБА_1, Тиврівської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позов мотивовано тим, що судовими рішеннями в інших справах установлено обставину належності ТОВ "Меркурій" будинку по АДРЕСА_1, а також систематичне порушення ОСОБА_1 прав та інтересів позивача щодо володіння та користування будинком. Разом із тим державним реєстратором Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області Мигдалюком О. Г. 11 червня 2019 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) про реєстрацію права власності на житловий будинок із вбудованим кафе А, прибудовою а, а1, підвалом А/п по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1. При цьому підставою виникнення права власності ОСОБА_1. Реєстратор, зокрема, зазначив: договір купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, який визнано недійсним рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 лютого 1997 року, та рішення Тульчинської міської ради від 27 серпня 1995 року, яке відмінено рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради від 15 серпня 2012 року. Тобто, реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ОСОБА_1 здійснена на підставі документів, які втратили свою чинність. З огляду на викладене ТОВ "Меркурій" просило суд ухвалити рішення, яким визнати незаконним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) від 11 червня 2019 року, номер запису 31944272, згідно якого за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, з подальшим внесенням запису про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року позов задоволено: визнано незаконним і скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) від 11 червня 2019 року, номер запису 31944272, згідно якого за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, з подальшим внесенням запису про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обставина належності ТОВ "Меркурій" будинку по АДРЕСА_1 встановлена судовими рішеннями в інших справах, а тому в силу положень статті 82 ЦПК України не підлягає доказуванню. Установивши, що державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відповідачем проведена на підставі документів, які втратили чинність, суд зробив висновок про її незаконність та наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора. Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 15 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, відмовлено ОСОБА_1 у поновленні строку на звернення до суду з заявою про перегляд заочного рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року, у зв'язку з чим заяву представника ОСОБА_1 про перегляд указаного заочного рішення залишено без розгляду. Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відповідачем проведена на підставі документів, які втратили чинність. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про те, що ТОВ "Меркурій" не є власником спірної будівлі, пославшись на те, що ця обставина встановлена судовими рішеннями в інших справах та не потребує доказуванню. Аргументи учасників справи 02 квітня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга мотивована тим, що пред'явлений ТОВ "Меркурій" позов за своєю суттю є негаторним, правом на подання якого наділений виключно власник майна. Вказує, що суди не звернули увагу на те, що ТОВ "Меркурій" не надав доказів того, що спірна будівля належить йому на праві власності. Зазначає, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації, однак жодного дня ТОВ "Меркурій" не було власником будинку по АДРЕСА_1. Посилається також на те, що суди застосували положення ЦК України до правовідносин, які виникли під час дії ЦК УРСР. У липні 2021 року до Верховного Суду від ТОВ "Меркурій" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просив залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що суди правильно встановили факт належності ТОВ "Меркурій" спірного нерухомого майна, а також те, що реєстрація права власності на таке майно за ОСОБА_1 проведена на підставі документів, які втратили чинність. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 07 червня 2021 року зазначено, що відповідач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктом 1частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17, від 23 січня 2019 року в справі №210/2104/16-ц, від 20 листопада 2019 року в справі №210/3177/17. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Тульчинської міської ради №24 від 27 січня 1992 року виділено земельну ділянку 0,2 га та надано дозвіл МП "Меркурій", правонаступником якого є ТОВ "Меркурій", на забудову 4-х квартирного житлового будинку з магазином "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою АДРЕСА_2. Рішенням виконкому Тульчинської міської ради №212 від 03 серпня 1995 року надано ТОВ "Меркурій" дозвіл на відчуження незавершеного будівництвом житлового будинку з вбудованим магазином по АДРЕСА_2 ОСОБА_1 та зобов'язано ОСОБА_1 закінчити побудову житлового будинку до 01 серпня 1997 року. Відповідно до договору купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом, ТОВ "Меркурій" продало, а ОСОБА_1 купив незакінчений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_2. Рішенням Тульчинської міської ради №238 від 27 серпня 1995 року вилучено з земельного фонду міста 0,21 га земельної ділянки по АДРЕСА_2, виділеної рішенням виконкому від 27 січня 1992 року МП "Меркурій" для побудови кафе-магазину, та передано вказану земельну ділянку ОСОБА_1. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 лютого 1997 року, яке набрало законної сили, договір купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, укладений між МП "Меркурій" та ОСОБА_1, визнано недійсним. Рішенням виконкому Тульчинської міської ради Тульчинського району Вінницької області від 19 лютого 1998 року №68 за ТОВ "Меркурій" закріплено земельну ділянку площею 2107 м? по АДРЕСА_2. Згідно протоколу №1 від 01 жовтня 2005 року в зв'язку з визнанням судом недійсним договору купівлі-продажу 4-х квартирного житлового будинку по АДРЕСА_2 цей будинок поставлено на баланс ТОВ "Меркурій". В подальшому відбулася зміна нумерації та назви вулиці. Відповідно до довідки Тульчинської міської ради №1726 від 22 квітня 2008 року житловий будинок АДРЕСА_2 став рахуватися під АДРЕСА_1. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_1 повернути ТОВ "Меркурій" у натурі житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1, за належністю. Рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради №278 від 15 серпня 2012 року рішення виконкому Тульчинської міської ради №238 від 27 серпня 1995 року та рішення виконкому Тульчинської міської ради №212 від 03 серпня 1996 року відмінено. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 10 липня 2013 року у справі №226/4881/12 зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ТОВ "Меркурій" у користуванні житловим будинком по АДРЕСА_1, виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх неповнолітніх дітей з житлового будинку по АДРЕСА_1. Постановою апеляційного суду Вінницької області від 27 серпня 2013 року рішення Тульчинського районного суду від 10 липня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким усунуто ТОВ "Меркурій" перешкоди у користуванні незавершеним будівництвом житловим будинком по АДРЕСА_1 та у введенні його в експлуатацію шляхом виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з будинку по АДРЕСА_1. Земельна ділянка площею 0,2107 га, що запроектована для відведення в оренду з подальшим правом викупу для добудови та обслуговування житлового будинку з вбудованим магазином-кафе ТОВ "Меркурій", станом на 31 грудня 2015 року обліковується як землі, не надані у власність або постійне користування в межах населеного пункту м. Тульчин. АДРЕСА_1 була перейменована на АДРЕСА_1 11 червня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в якій просив зареєструвати за ним право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_1, за якою заведено реєстраційну справу №1849363405000. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19 жовтня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1992,5 м? , житловою площею 435,5 м? , із вбудованим кафе А, прибудовою а, а1, підвалом А/п, 1990 року побудови. Державну реєстрацію права власності відповідача на вказане майно здійснено 11 червня 2019 року державним реєстратором Тиврівської районної державної адміністрації Магдалюком О. Г. на підставі:

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Оскільки факт належності спірного нерухомого майна ТОВ "Меркурій" установлений судовими рішеннями, які набрали законної сили, а відсутність у Державному реєстрі речових прав запису про право власності позивача на таке майно зумовлена невведенням його в експлуатацію внаслідок перешкод з боку відповідача, суди встановили, що ТОВ "Меркурій" є неволодіючим власником спірного об'єкта нерухомого майна (житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) зроблено висновок, що: "володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). [...] З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об'єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. [...] З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. [...] Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. [...] У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними". За встановлених судами обставин ефективним способом захисту порушеного права ТОВ "Меркурій" є пред'явлення віндикаційного позову про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння. Тому в задоволенні позовуТОВ "Меркурій", пред'явленого до ОСОБА_1, про скасування рішення державного реєстратора слід було відмовити в зв'язку з обранням позивачем неефективного способу захисту. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи свідчать, що спір виник між ТОВ "Меркурій" та ОСОБА_1 як особою, за якою зареєстровано право власності на спірне майно. Тому Тиврівська районна державна адміністрація є неналежним відповідачем у справі і в зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог, пред'явлених до неї, необхідно було відмовити з указаної підстави. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржені судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. З урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги судові витрати, з ТОВ "Меркурій" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у загальному розмірі 4 418,30 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Чернілевською Русланою Віталіївною, задовольнити. Заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Меркурій" до ОСОБА_1, Тиврівської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Меркурій" на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 4 418,30 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року втрачають законну силу й подальшому виконанню не підлягають. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №299/3230/19 провадження №61-19107св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", державного реєстратора Велятинської сільської ради Хустського району Горщар Михайла Васильовича, третя особа - ОСОБА_2, про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником - ОСОБА_3, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: Собослой Г. Г., Готра Т. Ю., Мацунич М. В. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк", банк), посилаючись на те, що 10 квітня 2008 року ОСОБА_2 уклав із банком кредитний договір, відповідно до умов якого отримав кредитні кошти у розмірі 100 тис. грн з кінцевим терміном повернення до 07 квітня 2023 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_1 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.01 жовтня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що 03 червня 2019 року ПАТ "Укрсоцбанк" набуло право власності на предмет іпотеки в позасудовий спосіб шляхом реєстрації права власності на своє ім'я, проведеної державним реєстратором Велятинської сільської ради Горщар М. В. Посилаючись на те, що договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_1 не укладала, порядок реєстрації права власності як спосіб позасудового задоволення вимог іпотекодержателя був порушений, позивачка просила скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень про реєстрацію права власності на зазначену вище квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк" та скасувати запис про цю реєстрацію у державних реєстрах, поновити відомості в державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про цю квартиру, які передували скасованим записам. Короткий зміст судових рішень Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 14 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 47167277 від 03 червня 2019 року державного реєстратора Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області Горщар М. В., яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Укрсоцбанк". Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний запис від 29 травня 2019 року №31828409 про реєстрацію за ПАТ "Укрсоцбанк" права власності на зазначену квартиру. Поновлено відомості в державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкти нерухомого майна - вказану вище квартиру, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у договорі іпотеки сторони не передбачили можливості задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності, а окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя вони не укладали. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року рішення Виноградівського районного суду від 14 квітня 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційної інстанції мотивоване тим, що у договорі іпотеки міститься застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності, тому цей договір і є договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_3, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, у якій представник заявника просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, установлені судами 10 квітня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 100 тис. грн з кінцевим строком повернення до 07 квітня 2023 року. На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.03 червня 2019 року державний реєстратор Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області Горщар М. В. прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану вище квартиру за іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк". Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції від 12 травня 2006 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Сторони договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пункту 4.5 договору іпотеки, відповідно до якого іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з наступних способів:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 грудня 2021 року м. Київ справа №570/5330/19 провадження №61-6837св21 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, державний реєстратор відділу центра надання адміністративних послуг Шпанівської сільської ради, товариство з обмеженою відповідальністю "РОНІ ДС", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року в складі судді Гнатущенко Ю. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідача ОСОБА_2: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташовану в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. У листопаді 2019 року позивач вирішила здійснити державну реєстрацію права власності на відповідне нерухоме майно. Однак державний реєстратор повідомив, що власником вищевказаного майна є відповідач ОСОБА_3. Вона стала власником належної позивачу 1/2 частки у праві власності на спірне нерухоме майно на підставі виданих ОСОБА_2 та товариством з обмеженою відповідальністю "РОНІ ДС" (далі - ТОВ "РОНІ ДС "): актів приймання-передачі від 25 лютого 2019 року та від 31 травня 2019 року; протоколів від 31 травня 2019 року, виданих установчими зборами засновників ТОВ "РОНІ ДС"; витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 травня 2019 року, виданого Шпанівською сільською радою. Інформація про право власності відповідача на спірне майно отримана позивачем із сайту Міністерства юстиції України та на її думку свідчить, що учасники ТОВ "РОНІ ДС" - відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 незаконно зареєстрували право власності на належне позивачу майно. ОСОБА_1 просила визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180137 та від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180508, якими зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані на АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180137, та від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180508, якими зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані на АДРЕСА_1. Постановою Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року - без змін. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив із того, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц, визначено спірне нерухоме майно (будинок та земельну ділянку) спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Реєстрації права власності на це майно за відповідачами ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" 27 травня 2019 року та 31 травня 2019 року як власниками, є незаконними. А тому як наслідок - реєстрація оскаржуваними рішеннями державного реєстратора права власності за ОСОБА_3 є неправомірною, оскільки порушує права позивача, як власника 1/2 частки. Тому відповідні рішення державного реєстратора підлягали визнанню протиправними та скасуванню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 26 квітня 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 01 квітня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року Справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. У зв'язку із цим судами не враховано висновок щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 29 травня 2019 року в справі №367/2022/15-ц, згідно із яким рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпало свою дію; тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту, відсутні підстави для задоволення його позовних вимог. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Позиції інших учасників 11 червня 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просила Верховний Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Фактичні обставини, встановлені судами Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. Відповідно до інформації з реєстраційних справ №1839826356246 та №1839819256246, наданої відділом з питань державної реєстрації Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, 27 травня 2019 року ОСОБА_2 звернувся із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, надавши такі документи: рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 25 липня 2008 року в справі №2-1281/08 за позовом ОСОБА_2, до Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, третя особа - ОСОБА_1, про визнання права власності на самочинне будівництво, (яке не містить відмітки про набрання ним законної сили) ; технічний паспорт на житловий (індивідуальний садибний) будинок АДРЕСА_1; державний акт на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5624689500:08:000:0097.27 травня 2019 року державним реєстратором Чернацькою О. В. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно. 31 травня 2019 року спірне нерухоме майно (будинок і земельна ділянка) було зареєстроване на праві власності за ТОВ "РОНІ ДС", що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01 листопада 2019 року. З інформаційної довідки від 01 листопада 2019 року №187154358 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна видно, що:

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За статтею 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним з можливих способів захисту цивільних та інтересів є визнання права. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню. Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі №761/29966/16-ц). Рішенням державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 травня 2019 року та від 31 травня 2019 року за ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" відповідно були зареєстровані права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га та на житловий будинок АДРЕСА_1. На підставі рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180137 від 04 червня 2019 року зареєстровано право власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га. Відповідно до рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180508 від 04 червня 2019 року зареєстровано право власності відповідача ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1. Стаття 15 ЦК України об'єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частина друга статті 355 ЦК України). За частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 Сімейного кодексу України). Суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що за наявності рішення суду, яким встановлено, що спірне майно (будинок та земельна ділянка) є спільною сумісною власністю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2, реєстрація права власності на зазначене майно за ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" як одноосібними власниками, порушує права позивача як співвласника цього майна. Відтак, наступні (оскаржувані) рішення про реєстрацію права власності за відповідачем ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно є неправомірними та мають бути скасовані. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідачами не спростовано незаконість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням підстав позову та обставин спірних правовідносин. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій, оцінивши належним чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшли правильних висновків про задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог у зв'язку із їх обґрунтованістю. Як видно із касаційної скарги, вона мотивована тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. Зокрема, апеляційним судом при постановленні рішення не враховано висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року в справі №925/1265/16, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 29 травня 2019 року в справі №367/2022/15-ц, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпало свою дію; тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Верховний Суд не приймає до уваги такі доводи касаційної скарги, зважаючи на наступне. Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон України №1952), державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України №1952 викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). За змістом наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України №1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у цій справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому доводи заявника (відповідача) про належність застосування саме такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права позивача касаційним судом відхиляються. У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України №1952. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19, від 18 лютого 2021 року в справі №756/13679/16-ц. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). З урахуванням істотної зміни з 16 січня 2020 року і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора відповідає вимогам закону та є ефективним. Висновки, викладені у наведених у касаційній скарзі постановах суду касаційної інстанції щодо належного способу захисту, стосуються іншого матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, зокрема, порядку внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування, який діяв до 16 січня 2020 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції у цих справах ухвалені до набрання з 16 січня 2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", на відміну від даної справи, яка переглядається Верховним судом та в якій судові рішення ухвалені вже після набрання чинності цим законом та відповідних змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв'язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили належним чином всі обставини у справі, відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, що за змістом статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися. ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року). Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №320/9049/18 провадження №61-8431св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Дмитро Євгенович, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду до державного реєстратора виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєва Д. Є., третя особа - ОСОБА_2, про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 14 вересня 2005 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Український промисловий банк") був укладений кредитний договір №146/ЗК-4, відповідно до умов якого вона отримала від банку грошові кошти у сумі 15 000 доларів США на придбання житлового будинку, а також іпотечний договір №120/33-4, на виконання умов якого вона передала в іпотеку житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок). 30 червня 2010 року між ТОВ "Український промисловий банк", публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк", банк) та Національним Банком України укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ "Український промисловий банк" на користь ПАТ "Дельта Банк". Таким чином, ПАТ "Дельта Банк" набуло право вимоги за кредитним договором. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 03 жовтня 2014 року (справа №320/1038/14-ц), зміненим рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 16 грудня 2015 року в частині мотивів ухвалення рішення судом першої інстанції, було відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому саме 16 грудня 2015 року банк втратив право повторного звернення до суду з підстав стягнення заборгованості за кредитним договором. Однак, 20 серпня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір №694/к про купівлю-продаж майнових прав, за яким первісний кредитор відступив шляхом продажу новому кредитору право вимоги за кредитним договором №146/ЗК-4 від 14 вересня 2005 року та іпотечним договором №120\33-4 від 14 вересня 2005 року. На підставі застереження, яке є в іпотечному договорі, державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Боглаєв Д. Є. 03 жовтня 2018 року в порушення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" здійснив державну реєстрацію права власності на спірний будинок за ОСОБА_2. Оскільки ОСОБА_2 набула право власності на спірний будинок неправомірно, тому вказана державна реєстрація підлягає скасуванню. Крім того, на момент реєстрації права власності за ОСОБА_2 остання не надавала державному реєстратору звіт про оцінку вартості предмету іпотеки. За таких обставин позивач просила суд визнати протиправними дії державного реєстратора Семенівської сільської ради Баглаєва Д. Є. щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на буд. АДРЕСА_1; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на цей будинок та вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року в складі судді Іваненко О. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що положення підпункту 3 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних та щодо яких здійснюються процедури виведення з ринку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у частині уступки (продажу, передачі) заборгованості або боргу на користь (у власність) іншої особи. Оскільки під час ліквідації банку, між останнім та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі - продажу майнових прав від 20 серпня 2018 року, який є чинним та сторонами не оскаржується, тому посилання позивача на те, що реєстратор Боглаєв Д. Є. при проведенні реєстрації прав власності порушив вимоги Закону України "Про мораторії на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті", є безпідставними. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасовано рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним і скасовано запис про право власності №28213818 від 01 жовтня 2018 року на нерухоме майно - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на виниклі між сторонами правовідносини розповсюджується дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який був чинним під час винесення державним реєстратором оскаржуваного рішення. При внесенні відомостей про державну реєстрацію за ОСОБА_2, остання зобов'язана була надати державному реєстратору оцінку вартості іпотеки. Проте, даний документ відсутній в переліку пункту підстав внесення такого запису. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У травні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, у червні 2020 року ОСОБА_2 подала до суду уточнення до касаційної скарги, а у липні 2020 року - доповнення до неї. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц (провадження №61-155св17), від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц (провадження №61-39994св18), від 21 листопада 2018 року у справі №367/7589/15-ц (провадження №61-6432св18) та у справі №640/17931/16-ц (провадження №61-33342св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що отримана боржником ОСОБА_1 вимога про намір звернути стягнення на предмет іпотеки та відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя є підставами для реєстрації права власності за іпотекодержателем. Застосування положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті" у даних правовідносинах є безпідставним, оскільки мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання, і не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання боржником зобов'язання за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати зазначене майно. Поведінка позивача в частині надання згоди іпотекодержателю на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки і подальше ухилення від сплати заборгованості за кредитом та оскарження реєстрації є недобросовісною. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У липні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 14 вересня 2005 року між ТОВ "Укрпромбанк" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №146/3к-4, згідно із умовами якого остання отримала від банку грошові кошти у сумі 15 000 доларів США на придбання житлового будинку. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору 14 вересня 2005 року ОСОБА_1 (іпотекодавець) уклала із ТОВ "Український промисловий банк" (іпотекодержателем) договір іпотеки (далі - Договір), предметом якого є житловий будинок площею 82.8 кв. м, житловою площею 42 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 14 вересня 2005 року, посвідченого нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запрорізької області Левченко В. В., зареєстрованого у реєстрі за №6383. Відповідно до пункту 1.1 Договору предметом цього договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 1.1 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення вимоги іпотекодержателя за кредитним договором №146\ЗК-4 від 14 вересня 2006 року, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника. Пунктом 4.1 Договору встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 4.3 Договору визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, або згідно з порядком задоволення вимоги іпотекодержателя, передбаченого пунктом 4.4 цього договору. Відповідно до пункту 4.4 Договору у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 Договору, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги одним з наступних способів: шляхом прийняття іпотекодавцем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов'язання. Цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки; шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі незалежної експертної оцінки предмета іпотеки. 30 червня 2010 року між ТОВ "Український промисловий банк", ПАТ "Дельта Банк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів кредитних зобов'язань ТОВ "Український промисловий банк" на користь ПАТ "Дельта Банк". 20 серпня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір №694/к про купівлю-продаж майнових прав, за яким первісний кредитор відступив шляхом продажу новому кредитору право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №146/ЗК-4 від 14 вересня 2005 року та договором іпотеки 120/33-4 від 14 вересня 2005 року. 01 жовтня 2018 року державний реєстратор Виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Д. Є. зареєстрував іпотечне майно за ОСОБА_2 (запис про право власності №28213818). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав. Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду 01 квітня 2020 року в справі №520/13067/17 зроблено висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року в справі №753/905/18 (провадження №61-12528св19). Отже, належним відповідачем ту цій справі про визнання протиправними дії державного реєстратора Семенівської сільської ради Баглаєва Д. Є. щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірний будинок та скасування цієї державної реєстрації має бути саме ОСОБА_2, право власності якої на спірний будинок зареєстровано. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що даний спір виник між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та щодо права власності на предмет іпотеки, а тому державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Д. Є. є неналежним відповідачем. Оскільки процесуальний закон не дозволяє на стадії касаційного перегляду справи замінити неналежного відповідача належним, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити саме із зазначеної підстави. Суди на зазначене вище уваги не звернули, не визначились зі складом осіб, які беруть участь у справі, та не залучили ОСОБА_2 в якості відповідача. При цьому процесуальний статус відповідача і третьої особи за своїм змістом, процесуальними правами та обов'язками є різними. За таких обставин оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, висновки апеляційного суду про задоволення позовних вимог зроблені за неналежного суб'єктного складу, отже, є передчасними, а судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права. Констатуючи порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час вирішення цієї справи, колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц (провадження №61-155св17), від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц (провадження №61-39994св18), від 21 листопада 2018 року у справі №367/7589/15-ц (провадження №61-6432св18) та у справі №640/17931/16-ц (провадження №61-33342св18), як передчасні. Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Положеннями статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Хоча суд першої інстанції в цілому дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак неправильно визначився із мотивами такої відмови з огляду на неналежний суб'єктний склад учасників справи, тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі зі зміною його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судовий збір за подання касаційної скарги ОСОБА_2 складає 1 409,60 грн, які в силу положень статті 141 ЦПК України підлягають стягненню на її користь з ОСОБА_1. Керуючись статтями 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасувати. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 1 409,60 гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Світоч" м. Києва (далі - КП "Світоч") ОСОБА_5 від 29 листопада 2018 року індексний номер 44312170 та індексний номер 44326424. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 15 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та Акціонерним банком "Український Бізнес Банк" (далі - АТ "Український Бізнес Банк ") який змінив назву на Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" (далі - ПАТ "Український Бізнес Банк"), був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку нежитлові приміщеннями загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нежитлові приміщення) на забезпечення виконання усіх зобов'язань, що виникли у неї з кредитного договору від 15 лютого 2008 року №7/Ф. 08 грудня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Велес-Д" (далі - ТОВ "Велес-Д ") і ПАТ "Український Бізнес Банк" був укладений договір факторингу №2, за умовами якого ПАТ "Український Бізнес Банк" відступило ТОВ "Велес-Д" право вимоги за договором іпотеки від 15 лютого 2008 року. Водночас рішенням уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" від 30 листопада 2015 року зазначений договір факторингу було визнано нікчемним. Подавши заяву від 09 лютого 2015 року №8, ТОВ "Велес-Д" ініціювало перед приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження з об'єкта нерухомого майна, яке було предметом іпотеки. Із заяви випливає, що ТОВ "Велес-Д" просило нотаріуса вилучити запис про наявність іпотеки у зв'язку з повним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф та всіма додатковими угодами до нього. 10 лютого 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужила нежитлові приміщення загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3.19 квітня 2017 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на підставі договору-купівлі продажу придбали у ОСОБА_3 зазначені нежитлові приміщення у рівних частинах по 1/2 кожен. На момент укладання договору купівлі-продажу від 19 квітня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів щодо обтяження нерухомого майна небуло. Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2017 року позов ПАТ "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку Білої І. В. до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки було задоволено. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 19 грудня 2018 року сторону стягувача замінено з ПАТ "Український Бізнес Банк" на Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" (далі - ТОВ "ФК "Паритет"), сторону боржника - з ОСОБА_3 на ОСОБА_1, ОСОБА_4. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2019 року №153273137 відомо, що 10 лютого 2015 року об 11 год 40 хв приватний нотаріус уніс запис про припинення іпотеки на підставі заяви ТОВ "Велес-Д" від 09 лютого 2015 року №8. Разом із цим, 29 листопада 2018 року державним реєстратором КП "Світоч" ОСОБА_5 скасував запис від 10 лютого 2015 року та вніс запис про іпотеку на підставі постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15, додав іпотекодержателя - ПАТ "Український Бізнес Банк", який 29 листопада 2018 року після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" замінено на іпотекодержателя ТОВ "ФК "Паритет". На думку ОСОБА_1, державний реєстратор провів державну реєстрацію іпотеки всупереч Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно на їх обтяжень", оскільки подані заявником документи суперечили відомостям, що містились в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, крім того, державний реєстратор не повідомив власників майна (ОСОБА_1 та ОСОБА_4) про подану заяву про проведення реєстраційних дій з майном. Крім того, державний реєстратор зобов'язаний був відмовити ПАТ "Український Бізнес Банк" у державній реєстрації іпотеки, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вже була інформація щодо того, що іпотека припинена на підставі заяви іпотекодержателя про погашення суми заборгованості за основним зобов'язанням. У зв'язку із цим просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 26 травня 2020 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора КП "Світоч" ОСОБА_5 від 29 листопада 2018 року індексний номер 44312170 та індексний номер 44326424. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки рішення державного реєстратора не відповідали вимогам спеціального закону, що регулює цей вид правовідносин. Зокрема, інформація, внесена державним реєстратором до Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно та Державного реєстру іпотек, не відповідала відомостям, що ція, без визнання незаконним рішення про припинення іпотеки та його скасування, а також на підставі документа, що не був оформлений у спосіб, передбачений законом, тобто не містив відмітки суду про набрання рішенням законної сили. Короткий зміст рішення апеляційного суду Київський апеляційний суд постановою від 17 лютого 2021 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що прийняте рішення та внесені до державних реєстріву записи порушують права нових власників майна (ОСОБА_1 та ОСОБА_4), яке стало вільне від іпотечного застереження у зв'язку з погашенням кредиту. Також суд не погодився з доводами заявника про те, що відповідачем у цій справі повинна бути уповноважена особа на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" Біла І. В. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "ФК "Паритет" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд у своєму судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17, від 20 березня 2019 року у справі №910/73/17, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц та постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №369/11811/17, від 09 грудня 2020 року у справі №522/16975/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі №326/289/18, від 10 листопада 2020 року у справі №641/3769/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №607/20777/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №750/7132/18, від 16 червня 2020 року у справі №199/7226/17, від 30 травня 2019 року у справі №921/203/18, від 16 травня 2019 року у справі №922/2250/16, від 15 вересня 2020 року у справі №918/80/19, від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16-ц, від 03 березня 2021 року у справі №753/14629/18, від 08 жовтня 2020 року у справі №916/1031/19, від 04 вересня 2020 року у справі №524/7048/15-ц, від 26 серпня 2020 року у справі №563/69/17, від 18 серпня 2020 року у справі №922/2250/16, від 22 липня 2020 року у справі №367/7668/16-ц, від 03 липня 2020 року у справі №686/22211/17, від 17 червня 2020 року у справі №367/7676/16-ц, від 14 квітня 2020 року у справі №308/290/19, від 18 березня 2020 року у справі №332/4182/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №910/3127/19, від 10 лютого 2020 року у справі №924/237/18, від 28 січня 2020 року у справі №910/9158/16, від 12 грудня 2019 року у справі №910/14706/18, від 10 грудня 2019 року у справі №910/15584/16, від 06 листопада 2019 року у справі №639/2485/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі №920/456/19, від 12 січня 2021 року у справі №922/3042/16, від 15 вересня 2020 року у справі №918/80/19, від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18, від 29 серпня 2019 року у справі №910/10984/18, від 03 квітня 2019 року у справі №922/1645/18, від 04 жовтня 2018 року у справі №904/326/18, від 20 лютого 2018 року у справі №917/553/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що позов у цій справі пред'явлено до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Наявність запису про іпотеку не порушує законних прав та інтересів ОСОБА_1 з огляду на те, що іпотека не є припиненою, а позивачка не є власником майна навіть незважаючи на наявність запису про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Крім того відсутність запису про іпотеку у відповідному реєстрі не свідчить про припинення іпотеки. Державний реєстратор відновив запис про іпотеку, який був незаконно припинений у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на тій підставі, що іпотека фактично не припинена. Оскільки юридичні факти виникають саме з правочинів, то державний реєстратор здійснив відновлення запису на підставі судового рішення, яке скасувало правочин (договір відступлення права вимоги), який надав ТОВ "Велес-Д" можливість звернутися до нотаріуса із заявою про припинення запису про іпотеку. З огляду на те що іпотека не є припиненою, то оскаржувані рішення державного реєстратора не порушують законних прав та інтересів позивачки, оскільки вона повинна доводити факт припинення іпотеки, передбачений статтею 17 Закону України "Про іпотеку", а не процедуру відновлення відповідного запису. Державний реєстратор виконував рішення суду апеляційної інстанції, яке набрало законної сили з моменту його ухвалення, а тому навіть за відсутності відмітки про набрання законної сили він мав право відновити запис про іпотеку. У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельникова Л. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що вони є законними і обґрунтованими. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведених обставин і не обґрунтовують порушення судами норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваних судових рішень. Крім того, зазначила, що, враховуючи конкретні обставини цієї справи, позов пред'явлено до належного відповідача - державного реєстратора, а практика Верховного Суду, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, повинна застосовуватися судами та сторонами судового процесу з урахуванням характеру спірних правовідносин, а не автоматично до всіх спорів щодо правомірності рішень державного реєстратора. Також зазначила, що ПАТ "Український Бізнес Ьанк" як юридичну особу припинено 08 травня 2020 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис. Тобто вказана юридична особа не могла бути відповідачем у цій справі, навіть якщо б її було залучено судом як таку. Правонаступників у питаннях щодо подання заяви до державного реєстратора про заміну іпотекодержателя та скасування запису про припинення іпотеки банк не має. ОСОБА_5 уже не виконує функції державного реєстратора у КП "Світоч", а ТОВ "ФК "Паритет" не є правонаступником банку у спірних правовідносинах, оскільки за договором відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року зазначене товариство придбало лише право вимоги за договором іпотеки нежитлових приміщень. Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано та правомірно не взяли до уваги доводи щодо неналежності відповідача, оскільки цей спір містить інші підстави позову, ніж у практиці, на яку посилалося ТОВ ФК "Паритет". Крім того, визначений позивачкою предмет, підстави позову та суб'єктний склад учасників спору, на думку позивача, є правильним шляхом захисту порушеного права позивачки. Також у вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельникова Л. В. подала заяву про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 14 червня 2021 року справа №752/1351/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 15 лютого 2008 року між АБ "Український Бізнес Банк" та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №7/Ф за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 3 131 000,00 грн на строк до 15 лютого 2018 року зі сплатою 20,00% річних. Цього ж дня між АБ "Український Бізнес Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 на забезпечення своїх зобов'язань за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф передала в іпотеку банку нежитлові приміщення загальною площею 126.2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. "А" за адресою: АДРЕСА_1. ПАТ "Український Бізнес Банк" на підставі договору факторингу від 08 грудня 2014 року №2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. та зареєстрованого в реєстрі за №6642, відступило ТОВ "Велес-Д" право вимоги за договором іпотеки. 10 лютого 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В. перенесла запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек до новоствореного Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та рішенням від 10 лютого 2015 року №19213604 припинила чинність запису про іпотеку (номер запису 8669276), а також перенесла запис про обтяження від 10 лютого 2015 року та рішенням від 10 лютого 2015 року №19213604 припинила його чинність. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. прийняла рішення про припинення іпотеки було та внесла запис про припинення обтяження на підставі заяви іпотекодержателя ТОВ "Велес-Д" у зв'язку з повним погашенням ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф та усіма додатковими угодами до нього. 10 лютого 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. "А" за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" від 30 листопада 2015 року №4 договір факторингу №2 визнано нікчемним. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15 визнано недійсними укладені між ТОВ "Велес-Д" та ПАТ "Український Бізнес Банк" договір факторингу від 08 грудня 2014 року №2 та договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 08 грудня 2014 року. 19 квітня 2017 року між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_1 і ОСОБА_4 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого покупці придбали у власність нежитлові приміщення загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А за адресою: АДРЕСА_1 у рівних частках - по 1/2 кожному. На момент продажу приміщення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було записів щодо обтяження нерухомого майна. 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був укладений договір про відступлення прав вимоги, за умовами якого банк відступив шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги до позичальника, зазначеного у додатку 1 до цього договору. Згідно з додатком 1 до договору про відступлення прав вимоги від 29 листопада 2018 року було відступлено права вимоги за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф (позичальник - ОСОБА_2). 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був укладений договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки нежитлових приміщень від 15 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2019 року №153273137 відомо, що 29 листопада 2018 року державний реєстратор КП "Світоч" ОСОБА_5 скасував запис від 10 лютого 2015 року про припинення іпотеки та вніс запис про іпотеку на підставі постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15, а також додав іпотекодержателя ПАТ "Український Бізнес Банк", який після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був замінений на іпотекодержателя ПАТ "ФК "Паритет". Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 зробила висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки виник з третіми особами щодо предмета іпотеки, а тому державний реєстратор КП "Світоч" ОСОБА_5 є неналежним відповідачем. Проте суди зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про задоволення позову, пред'явленого до зазначеного відповідача, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до державного реєстратора належало відмовити через їх пред'явлення до неналежного відповідача. Водночас безпідставними є і доводи наведені у відзиві на касаційну скаргу, про те, що ПАТ "Український Бізнес Банк" як юридичну особу припинено 08 травня 2020 року, оскільки на час звернення до суду у січні 2019 року та відкриття провадження у цій справі зазначена юридична особа припинена не була, а тому могла бути відповідачем. Також не заслуговують на увагу і доводи представника позивача про те, що ТОВ "ФК "Паритет" не є правонаступником банку у спірних правовідносинах, оскільки, як встановили суди, після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року, укладеного між ПАТ "Український Бізнес Банк" та ТОВ "ФК "Паритет", іпотекодержателем майна стало ТОВ "ФК "Паритет". У зв'язку із цим немає і підстав для задоволення заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Мельникова Л. В. про закриття касаційного провадження. З урахуванням того, що при розгляді встановлено підставу, яка зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції не аналізує інших підстав відкриття касаційного провадження. Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм права, Верховний суддійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання апеляційної скарги заявник сплатив судовий збір у розмірі 1 152,60 грн, а за подання касаційної скарги - 1 536,80 грн, а тому ці витрати підлягають стягненню з позивачки на користь ТОВ "ФК "Паритет". Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати і та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства "Світоч" м. Києва ОСОБА_5, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" Білої І. В., Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет", про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" 2 689 (дві тисячі шістсот вісімдесят дев'ять) грн 40 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 жовтня 2021 року м. Київ справа №753/4093/20 провадження №61-19507св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач: - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест", державний реєстратор філії Комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Васильківського району Київської області Дубіна Юлія Володимирівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2020 року в складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" (далі - ТОВ "ФК "Алькор Інвест "), державного реєстратора філії комунального підприємства "Комунально - реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіної Юлії Володимирівни (далі - державний реєстратор Дубіна Ю. В. ) про визнання неправомірними дій та скасування державної реєстрації, поновлення права власності. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 06 жовтня 2005 року між ним та Акціонерним комерційним банком "Інтербанк" (далі - АКБ "Інтербанк "), правонаступником якого було Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Інтербанк" (далі - ПАТ КБ "Інтербанк "), укладено кредитний договір №89/05-1, відповідно до умов якого він отримав 13 000,00 дол. США. Цього ж дня, між ним та АКБ "Інтербанк" укладено іпотечний договір №3805, за умовами якого належну позивачеві квартиру АДРЕСА_1 передано як забезпечення за кредитним договором №89/05-1. У грудні 2007 року ним виплачений кредит в повному обсязі. Разом з тим між ним та АКБ "Інтербанк" було досягнуто згоди про зміну договірних відносин шляхом зміни умов кредитування на умови доступу до кредитної лінії, у разі, якщо позивач забажає скористатись нею, з кредитним лімітом у 37 570,00 дол. США. 10 грудня 2007 року між позивачем та АКБ "Інтербанк" укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору та договір про внесення змін до іпотечного договору. Оскільки він фактично не отримував коштів на умовах кредитної лінії, підстав для внесення змін щодо суми основного зобов'язання забезпеченого іпотекою - 13 000,00 дол. США не було. З цих причин державна реєстрація змін до договору іпотеки не здійснювалась. 21 жовтня 2016 року між уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" укладено договір №89/05/258/05 про відступлення права вимоги. Також між ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором та договором застави від 21 жовтня 2016 року. 09 лютого 2017 року ухвалою Дарницького районного суду міста Києва накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, в межах розгляду цивільної справи №753/2265/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест" про визнання правочину недійсним. Незважаючи на це, 30 березня 2017 року державним реєстратором Дубіною Ю. В. протиправно переоформлено право власності належної позивачеві квартири на ТОВ "ФК "Алькор Інвест". На підставі викладеного, просив визнати неправомірними дії державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест", скасувати державну реєстрацію на квартиру АДРЕСА_1 та поновити його право власності на квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано неправомірними дії державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасовано державну реєстрацію на квартиру АДРЕСА_1, номер запису про право власності - 19727304, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1211541380000. Поновлено право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що державним реєстратором Дубіною Ю. В. прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" на спірну квартиру без урахування відсутності факту виникнення, переходу або припинення права на нерухоме майно та наявності заборони. Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази у їх сукупності та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, виходив з наявності спору між позивачем та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" щодо переходу прав кредитора та іпотекодержателя, який вирішується окремо і на час вчинення оскарженої реєстраційної дії цей спір не був вирішений. Також апеляційним судом наголошено, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили і внесено до державного реєстру, яким накладений арешт на об'єкт нерухомого майна, вчинення державним реєстратором будь-яких дій відносно цього об'єкта нерухомості є неправомірним. Внаслідок визнання неправомірними цих дій, ефективним способом захисту є скасування відповідного запису та відновлення порушеного права власності позивача, яке за ним зберігається до припинення права власності у встановленому законом порядку. Також враховано, що відповідачами під час розгляду справи не надано жодних доказів на спростування заявлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі ТОВ "ФК "Алькор Інвест" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ТОВ "ФК "Алькор Інвест" посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (ділі - ЦПК України). Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначає, що: суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності представника ТОВ "ФК "Алькор Інвест", який перебував на самоізоляції у зв'язку з підозрою на COVID-19, завчасно подавши клопотання до суду про відкладення розгляду справи. Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що жодним документом не передбачено надання лікарняного листа в разі самоізоляції, а також, що такий лист видається особі по завершенню лікування, оскільки факт самоізоляції передбачає уникнення будь-яких контактів з іншими особами протягом часу лікування. Також заявник вказує, що в провадженні Солом'янського районного суду міста Києва знаходиться справа №760/17489/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "Інтербанк", правонаступником якого є ТОВ "ФК "Алькор Інвест", про визнання недійсними договорів, а саме додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору від 06 жовтня 2005 року №89/05-1. Вважає, що реєстраційна дія, вчинена державним реєстратором Дубиною Ю. В., а саме державна реєстрація права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" на спірну квартиру, в частині визнання її правомірною або неправомірною, безпосередньо пов'язана із підписанням додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору, на підставі яких фактично вчинено всі наступні реєстраційні дії, які позивач оскаржує. Встановлення факту справжності або підробки підпису ОСОБА_1 на додаткових угодах є необхідним фактом для встановлення правомірності дій державного реєстратора, дії якого оскаржуються позивачем. Проте клопотання про зупинення провадження у цій справі залишене судом першої інстанції без задоволення. Також суд першої інстанції всупереч частини першої статті 13 ЦПК України взяв до уваги відповідь Міністерства юстиції України на запит позивача від 16 лютого 2018 року, зазначивши також про це у мотивувальній частині оскарженого рішення, залишивши поза увагою, що ця відповідь має виключно інформаційний характер і жодним чином не встановлює норми права. Доводи інших учасників справи ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Павліченко М. С., подав до суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "ФК "Алькор Інвест", в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказував, що заявник не навів жодної правової норми, яка неправильно застосована судом або норми, яка б на думку заявника повинна була б бути застосована судом. На думку позивача, касаційна скарга містить виключно надумані доводи про порушення судом норм процесуального закону, що не вплинули на правильне вирішення справи. Фактично заявник наполягає на тому, що суд не повинен був розглядати спір з підстав, заявлених позивачем, тому, що між цими ж сторонами існують інші судові спори з інших підстав та з іншими позовними вимогами. Але жодна із сторін спору не обґрунтовувала свої доводи обставинами, з якими заявник пов'язує необхідність в зупиненні провадження судом через розгляд іншого спору Солом'янським районним судом міста Києва. Тому, необґрунтованими є доводи заявника про те, що обставини вчинення незаконних реєстраційних дій всупереч судового рішення про арешт квартири можуть бути спростовані лише рішенням Солом'янського районного суду міста Києва про визнання недійсними додаткових угод до кредитного договору. Судом було правильно встановлено, що на момент вчинення державним реєстратором перереєстрації права власності з ОСОБА_1 на ТОВ "ФК "Алькор Інвест" в державному реєстрі знаходився запис про арешт квартири, внесений державним реєстратором, тому державний реєстратор не мав права проводити перереєстрацію права власності на заявника. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга ТОВ "ФК "Алькор Інвест" подана до Верховного Суду 28 грудня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 03 вересня 2003 року позивач ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.06 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" укладений кредитний договір №89/05-1, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит у розмірі 13 000,00 дол. США, строком погашення не пізніше 05 жовтня 2010 року зі сплатою за користування кредитом 12,5% річних, а позичальник одержує та повертає кредит черговими платежами і сплачує відсотки за користування ним, комісії, у строки та на умовах, передбачених договором. Цього ж дня, між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербою Л. О., за реєстровим №3805. Цим договором забезпечено вимогу іпотекодержателя з виконання всіх зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором від 06 жовтня 2005 року №89/05-1 (а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені у майбутньому і які будуть невід'ємною частиною цього кредитного договору, в тому числі продовження строку дії кредитного договору, збільшення суми кредиту та процентів) укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем. Відповідно до змісту іпотечного договору іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем своїх зобов'язань за кредитним та цим договором отримати задоволення за рахунок майна, заставленого на умовах цього договору. Предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колєсник С. А. від 03 вересня 2003 року та зареєстрованого за реєстровим №4248. Відповідно до пункту 5.4 договору іпотеки від 06 жовтня 2005 року, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 5.5 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки можуть бути задоволені за рахунок іпотеки наступним шляхом: 1) сторони домовились про те, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором та/або цим договором звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені третім особам; 2) після прийняття рішення про продаж предмету іпотеки третім особам іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі - продажу письмово повідомити іпотекодавця та третіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір; 3) якщо особа, що висловила намір придбати предмет іпотеки ухиляється або з інших причин не вчиняє дій до укладення договору купівлі - продажу предмету іпотеки протягом п'яти днів після закінчення тридцятиденного строку, вона втрачає право на придбання предмету іпотеки; 4) за домовленістю сторін ціна продажу предмету іпотеки встановлюється на підставі оцінки майна, здійсненого з моменту прийняття рішення іпотекодержателем про продаж предмету іпотеки третім особам до моменту підписання договору купівлі - продажу предмету іпотеки. Розподіл виручки від реалізації предмету іпотеки виконується в установленому законодавством порядку; 5) договір купівлі - продажу предмету іпотеки третій особі є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки. 10 грудня 2007 року між ВАТ КБ "Інтербанк" та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору від 06 жовтня 2005 року №89/05-1. Відповідно до змісту цієї угоди сторони дійшли згоди про внесення наступних змін до кредитного договору: "Банк надає позичальнику кредит у вигляді звичайної кредитної лінії у граничній сумі 37 750 дол. США, строком погашення не пізніше 05 жовтня 2010 року із сплатою за користування кредитом 13% річних, а позичальник одержує та повертає кредит і сплачує відсотки за користування ним, комісії, у строки та на умовах, передбачених цим договором. Дана угода є невід'ємною частиною кредитного договору №89/05-1 від 06 жовтня 2005 року". Також 10 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" був підписаний та нотаріально посвідчений договір про внесення змін до іпотечного договору, в якому кредит визначений як звичайна кредитна лінія у граничній сумі 37 570,00 дол. США строком погашення до 05 жовтня 2010 року, зі сплатою за користування кредитом 13% річних, згідно з графіком. Оціночна вартість предмета іпотеки визначена в 555 500,00 грн. 21 жовтня 2016 року між уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" було укладено договір №89/05/258/05 про відступлення права вимоги. За умовами цього договору, банк відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальника та поручителя, визначених у додатку №1 до цього договору (далі - боржники), включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржників за кредитним договором, договором поруки та договором іпотеки (застави), з урахуванням усіх змін, доповнень та додатків до них, згідно реєстру у додатку №1 до цього договору. Новий кредитор сплачує банку за права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим договором. Також 21 жовтня 2016 року між ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" було укладено та нотаріально посвідчено договір про відступлення прав за іпотечним договором та договором застави, за умовами якого у зв'язку з переходом прав за кредитним договором, були передані і права кредитора у договорах укладених на забезпечення їх виконання. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у справі №753/2265/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест" про визнання правочину недійсним застосовані заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна дані про арешт на підставі вказаної вище ухвали були внесені 21 лютого 2017 року державним реєстратором Галкіним Є. В., КП "Бюро державної реєстрації" Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. 27 березня 2017 року держаним реєстратором філії комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіною Ю. В. обтяження погашено, підставою вказано "перенесення до новостворених ОНМ", а відомості внесені в реєстр 30 березня 2017 року. Тим же державним реєстратором Дубіною Ю. В. також були внесені дані про зміну власника спірної квартири на ТОВ "ФК "Алькор Інвест", датою яких вказано 27 березня 2017 року. Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 18 квітня 2018 року за даними Держаного реєстру, державним реєстратором філії комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіною Ю. В. 30 березня 2017 року було проведено ряд реєстраційних дій щодо спірної квартири, зокрема: 13:50:37 реєстрація заборони на нерухоме майно, суб'єкт ОСОБА_1; 13:59:52 припинення іпотеки, іпотекодавець ОСОБА_1, іпотекодержатель ТОВ "ФК "Алькор Інвест"; 14:12:44 відкриття розділу; 14:13:49 реєстрація права власності, власник ТОВ "ФК "Алькор Інвест"; 15:23:24 реєстрація (перенесення) арешту нерухомого майна, суб'єкт ОСОБА_1, обтяжував Дарницький районний суд міста Києва; 15:23:50 погашення арешту нерухомого майна. Тобто в результаті виконання вищеописаних реєстраційних дій наразі за даними Державного реєстру прав наявний запис про право власності, де суб'єктом виступає ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та запис про арешт, де суб'єктом виступає ОСОБА_1. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №810/645/18 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест", державного реєстратора Дубіної Ю. В. про визнання неправомірним і скасування рішення залишена без змін постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року, якою провадження у справі закрито, оскільки спірні правовідносини визначені як такі, що не є публічно-правовими і мають вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Ухвалюючи рішення про визнання неправомірними дій державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасування державної реєстрації на спірну квартиру, а також поновлення прав позивача, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що державним реєстратором Дубіною Ю. В. прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності на цю квартиру без урахування відсутності факту виникнення, переходу або припинення права на нерухоме майно та наявності заборони. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" від 05 червня 2003 року №898-IV (далі - Закон України "Про іпотеку") іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку"). За приписами частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) передбачала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем в суді, якщо він доведе, що основне зобов'язання і умови іпотечного договору не були порушені. З внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва ") статтею 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" змін до статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначеною нормою передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 5.5 іпотечного договору визначені способи задоволення вимоги іпотекодержателя. Відповідно до підпункту 1 пункту 5.5.1 цього договору у випадках перелічених у пунктах в пунктах 5.1, 5.2, 5.3 цього договору, що обумовлюють виникнення права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки, вимоги іпотекодержателя можуть бути задоволені за рахунок предмета іпотеки наступним шляхом, зокрема, сторони домовились про те, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором та/або цим договором звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені третім особам. 16 січня 2017 року ТОВ "ФК "Алькор Інвест" надіслало ОСОБА_1 лист-вимогу відповідно до статей 35, 37, 38 Закону України "Про іпотеку" про дострокове погашення заборгованості, в якому зазначило, що станом на 21 жовтня 2016 року заборгованість за кредитним договором становить 16 501,27 дол. США та повідомило, що у разі невиконання зазначеної вимоги, кредитор буде змушений вжити заходів примусового стягнення суми заборгованості за кредитним договором відповідно до статей 22, 611, 623 ЦК України шляхом звернення стягнення на майно, кошти та всі інші активи, що належать позичальнику на правах власності незалежно від способу їх набуття. Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТОВ "ФК "Алькор Інвест"). Повноваження державного реєстратора та порядок їх реалізації визначаються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року №1952-IV (далі - Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень "), Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок). Згідно зі статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" (тут і далі в редакції чинній на час проведення реєстраційних дій) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частиною першою статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" передбачено, що формування заяв у сфері державної реєстрації прав та/або їх реєстрація проводиться у базі даних заяв. При прийнятті заяв у паперовій формі обов'язково виготовляються електронні копії документів, поданих заявником для проведення реєстраційних дій. Електронні копії документів виготовляються шляхом сканування з подальшим їх розміщенням у Державному реєстрі прав. У базі даних заяв також реєструються рішення судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій, рішення судів про скасування відповідних рішень судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про відкликання власних заяв про заборону вчинення реєстраційних дій. Перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції). Державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції). Оспорюючи рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, позивач обґрунтовував неправомірність рішення державного реєстратора, посилаючись на наявність на момент прийняття такого рішення заборони будь-яким способом, у тому числі суб'єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно, вчиняти будь-які реєстраційні дії та вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості щодо спірної квартири, встановленої на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у справі №753/2265/17. На час вчинення державним реєстратором оскаржуваних реєстраційних дій (30 березня 2017 року) зазначена ухвала суду відповідно до вимог статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" була зареєстрована в базі даних заяв Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, (реєстрація здійснена 30 березня 2017 року, реєстраційний номер 19727304). У разі коли під час розгляду заяви державним реєстратором встановлено наявність зареєстрованого рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій або заяви власника об'єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій щодо цього майна, державний реєстратор невідкладно за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав зупиняє державну реєстрацію прав з обов'язковим посиланням на зареєстроване у базі даних заяв рішення суду чи заяву власника об'єкта нерухомого майна (абзац 2 пункту 17 Порядку, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Ураховуючи наявність прямої заборони на вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо спірного предмета іпотеки, державний реєстратор не мав правових підстав для прийняття оскаржуваного рішення про державну реєстрацію та вчинення оспорюваного запису, що є підставою для визнання його протиправним та скасування. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26 травня 2021 року у справі №204/3503/19 (провадження №61-2162св21). Суди першої та апеляційної інстанцій, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини у повному обсязі на підставі наданих сторонами доказів, дійшли обґрунтованого висновку про визнання неправомірними дій державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасування державної реєстрації на спірну квартиру, а також поновлення права позивача, оскільки на виконання частини першої статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності) ухвала про заборону вчинення реєстраційних дій була зареєстрована у базі даних, доступ до якої мають державні реєстратори. В матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 06 жовтня 2005 року 89/05-1 перед кредитором ПАТ КБ "Інтербанк". Разом з цим в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2014 року у справі №753/16494/13-ц (https://reyestr. court. gov. ua/Review/38055655), від 20 жовтня 2014 року у справі №753/16579/14-ц (https://reyestr. court. gov. ua/Review/40962821), від 06 лютого 2015 року у справі №753/16579/14 (https://reyestr. court. gov. ua/Review/42634536) про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "Інтербанк". Вказані позови залишено без розгляду. Доводи заявника щодо розгляду апеляційним судом справи без участі представника ТОВ "ФК "Алькор Інвест" через перебування його на самоізоляції у зв'язку з підозрою на COVID-19, які наведені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд розглянувши клопотання відповідача та вважаючи за можливе розглядати справу без його участі, зауважив, що відповідач не надав суду доказів на підтвердження вказаних обставин, а також врахував, що відповідач є юридичною особою і має інших представників. Касаційний суд не бере до уваги аргументи заявника у касаційній скарзі про неврахування судами необхідності зупинення провадження у цій справі до розгляду іншої, оскільки оскарження реєстраційної дії, безпосередньо пов'язане із підписанням додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору, на підставі яких фактично вчинено всі наступні реєстраційні дії, які позивач оскаржує. Апеляційний суд, перевіряючи такі доводи виходив з того, що стороною відповідача в ході розгляду справи не надано жодних доказів на спростування заявлених позовних вимог. Їх вимога про зупинення провадження у справі з підстав наявності інших судових справ розглянута судом першої інстанції, постановлена ухвала, яка занесена до протоколу судового засіданні від 04 червня 2020 року. Відсутність зазначення про цю процесуальну дію не є тим порушенням норм процесуального права, що тягне за собою скасування рішення. При цьому відповідачем не зазначені обставини, які свідчили б про неможливість розгляду цієї справи до ухвалення рішень в інших справах між цими ж сторонами. Інші доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для відмови у позові в повному обсязі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтям и 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 вересня 2021 року м. Київ справа №602/431/18 провадження №61-19464св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Лановецька міська рада Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Дикун С. І., Міщій О. Я., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про поновлення пропущеного строку для звернення до суду та визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири. Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 ОСОБА_2 надано дозвіл на купівлю житлової комунальної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Вказана квартира була передана ОСОБА_2 на час будівництва іншого жилого будинку тимчасово, без права видачі ордера на неї. Оскільки у черзі на отримання квартири позивачка стояла перед ОСОБА_2, тому рішенням селищної ради про надання останньому дозволу на купівлю квартири порушено її житлові права. Рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 позивачкою отримано лише у липні 2014 року під час розгляду в суді цивільної справи за її позовом про визнання права власності на квартиру. На підставі викладеного ОСОБА_1 просила поновити строк звернення до суду, пропущений нею з поважних причин, та визнати незаконним і скасувати рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю квартири АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року поновлено пропущений строк для звернення до суду з поважних причин, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем доведено пропущення строку позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав з поважних причин, тому він підлягає поновленню. Разом з тим, позивачем не доведено, що оскаржуваним рішенням селищної ради порушено її права та інтереси на житло. Судовим рішенням, яке набрало законної сили, постановленим в аналогічній справі, яка розглянута за правилами адміністративного судочинства, встановлено обставини, що стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду у цій справі, тому вони не підлягають доказуванню вдруге. Інших доказів, які б підтверджували позовні вимоги, тобто право на квартиру, власником якої є ОСОБА_2, позивачем не надано. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито. Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року скасовано постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року змінено. Виключено із мотивувальної частини рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року посилання на те, що "усі наведені факти і обставини були повністю встановлені Лановецьким районним судом Тернопільської області та викладені в постанові суду від 26 грудня 2014 року". Виключено із резолютивної частини рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року посилання на поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. В іншій частині рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення встановлено обставини, які є преюдиціальними при розгляді цієї справи. Зокрема, судом у зазначеному рішенні установлено, що оскаржене позивачем рішення її не стосується, аргументи, наведені позивачем є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки позивач не довела в судовому засіданні, що при прийнятті цього рішення виконкомом селищної ради порушено її права та законні інтереси. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягають. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Однією з підстав звільнення від доказування є преюдиціальність обставин, існування або не існування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній, господарській або адміністративній справі. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову. Отже, обставини, встановлені рішенням суду у порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства не доказуються при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини. На вищенаведене звернув увагу апеляційного суду Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року. На підставі наведеного, враховуючи преюдиціально встановлені постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року у справі №602/945/14-а обставини, апеляційний суд вважав правильним висновок суду першої інстанції про законність дій та рішень відповідача і відсутність порушень прав позивача. ОСОБА_1 не доведено, що оскаржуваним рішенням селищної ради порушено її права та інтереси на житло. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що оскільки оскаржене рішення відповідача не стосується позивача, аргументи, наведені позивачем, є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не довела в під час розгляду справи, що при прийнятті даного рішення виконкомом селищної ради порушено її права та законні інтереси, то в задоволенні позовних вимог слід відмовити. Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції помилково послався на преюдиціальність для цієї справи постанови Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року, яка була скасована постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. А тому апеляційний суд вважав за необхідне змінити рішення суду першої інстанції та виключити посилання на те, що у цій справі "усі наведені факти і обставини були повністю встановлені Лановецьким районним судом Тернопільської області та викладені в постанові суду від 26 грудня 2014 року". Також апеляційний суд вважав, що є помилковим зазначення в резолютивній частині рішення суду першої інстанції про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. Жодних мотивів цих висновків у мотивувальній частині рішення судом не було наведено. Таке порушення є формальним та не вплинуло на правильність вирішення спору за зверненням позивача. Однак, оскільки в цій справі суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову за необґрунтованістю, підстави на поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин у суду першої інстанції були відсутні, а тому апеляційний суд вважав за необхідне виключити із резолютивної частини рішення районного суду зазначення судом про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. Короткий зміст вимог касаційної скарги 24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року. У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 01 березня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року. Аргументи учасників справ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно вважав преюдиційним для цієї справи постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. Також позивач вважала безпідставним і зміну апеляційним судом рішення суду першої інстанції. Вважає, що апеляційний суд помилково не врахував постанови Верховного Суду від: 03 липня 2018 року в справі №917/1345/17, від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц, від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц, від 08 квітня 2020 року в справі №636/3142/19, від 22 квітня 2020 року в справі №712/4375/15-ц, від 15 липня 2020 року в справі №643/1295/16-ц. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, та застосовані норми права У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Манчук С. Г., заявила клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на неоднозначність судової правозастосовчої практики для забезпечення принципу правової визначеності, тобто наявність виключно правової проблеми Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частинами четвертою-шостою 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Наведені ОСОБА_1 аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, за наявності яких справа може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тому в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити. Позиції інших учасників Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив. Фактичні обставини, встановлені судами 02 серпня 1975 року, на підставі заяви ОСОБА_1, останній виділено комунальну квартиру за адресою: АДРЕСА_3. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 14 січня 1987 року №7 взято на квартирний облік зі збереженням попереднього часу (з серпня 1975 року), а також включено громадянку ОСОБА_1 у списки першочергової черги на одержання квартири. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 08 січня 1988 року №8 затверджено списки черговості громадян згідно перереєстрації. На підставі рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 14 квітня 1989 року ОСОБА_1 виділено додаткову житлову площу у звільненому житловому фонді за адресою: АДРЕСА_1, її сину - ОСОБА_4 на склад сім'ї з трьох осіб. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 надано дозвіл ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири за адресою: АДРЕСА_1, в якій він проживає разом із сім'єю, за 3 261,00 крб. Постановою Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу на купівлю житлової комунальної квартири, у частині надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю комунальної квартири по АДРЕСА_1, поновлено ОСОБА_1 пропущений строк для звернення до суду та відмовлено в задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року постанову Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року скасовано з підстав порушення судом норм процесуального права (рішення не підписано суддею). Прийнято нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_1 в задоволені адміністративного позову в повному обсязі. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року встановлено: за протоколом засідань №478 рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради та матеріалами до нього за 1992 рік (том 3) на 141 арк оскаржуване рішення стосується більше 60 осіб - жителів смт. Ланівці, яким надавався дозвіл на купівлю комунальних квартир із зазначенням суми оплати та зобов'язано керівництво комунгоспу оформити договори купівлі-продажу в нотаріальній конторі, перерахувавши кошти в сумах згідно конкретних оціночних актів на рахунок Лановецької селищної ради; на аркуші справи 131 рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів від 21 січня 1992 року №245 про дозвіл ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири за адресою: АДРЕСА_1, в якій він проживає разом із сім'єю, за 3 261,00 крб; згідно оглянутого в судовому засіданні договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 1992 року встановлено, що власником квартири по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 уд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що оскільки оскаржене позивачем рішення її не стосується, аргументи, наведені позивачем, є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки позивач не довела в судовому засіданні, що при прийнятті даного рішення виконавчим комітетом селищної ради порушено її права та законні інтереси, то в задоволенні позовних вимог слід відмовити; колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду дійшла висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягали. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як вбачається із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Однією з підстав звільнення від доказування є преюдиціальність обставин, існування або не існування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній, господарській або адміністративній справі. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову. Отже, обставини, встановлені рішенням суду у порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства не доказуються при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини. На вищенаведене звернув увагу апеляційного суду Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року при направленні справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). У постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу на купівлю житлової комунальної квартири, у частині надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю комунальної квартири по АДРЕСА_1, суддійшов висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягали. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України). Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). У урахуванням преюдиційних обставин, встановлених у чинному рішенні у справі №602/945/14-а, судами першої та апеляційної інстанцій обгрунтовано встановлено, що оскаржене позивачем рішення відповідача її не стосується, позивачем не надано належних доказів на обґрунтування її позовних вимог, а саме, що при прийнятті цього рішення відповідачем порушено її права та законні інтереси. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із його необґрунтованістю. Разом із цим, змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд обґрунтовано виключив із змісту рішення районного суду посилання на преюдиціальність для цієї справи постанови Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року в справі №642/945/14-а, оскільки вона була скасована постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. Також суд апеляційної інстанції правильно встановив, що є помилковим зазначення судом першої інстанції в резолютивній частині рішення про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин, оскільки в цій справі суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених позивачем рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року). ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, №63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 403, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010, 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц, 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18, Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі №914/904/17, 27 червня 2018 року у справі №904/8186/17, 11 квітня 2019 року у справі №910/8880/18, Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі №6-1288цс17, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) Крім того, вказує, що судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до частини четвертої статті 11 ЦК Україниу випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно із частиною першоюстатті 21 ЦК Українисуд визнає, зокрема, незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України). Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов'язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Згідно зі статтею 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши та надавши правову оцінку поданим ОСОБА_1 доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що він не довів обґрунтованості своїх позовних вимог, оскільки ним не доведено належність трансформаторної підстанції ТП-34 ОСОБА_2 на момент укладення з ним договору її купівлі-продажу, як не доведено і порушення Виконавчим комітетом Лубенської міської ради норм законодавства при прийнятті рішення про визнання підстанції власністю територіальної громади м. Лубни та видачі оскаржуваного свідоцтва про право власності. Також не доведено, що підстави набуття територіальною громадою м. Лубни в особі Лубенської міської ради права власності на трансформаторну підстанцію ТП-34 є незаконними. Суди попередніх інстанції обґрунтовано вказали, що ОСОБА_1 був обізнаний про належність спірного майна до комунальної власності міста, оскільки ще до укладення договору купівлі-продажу підстанції з ОСОБА_2 10 лютого 2020 року та зверненням до суду із цим позовом у квітні 2020 року, сам орендував трансформаторну підстанцію ТП-34 у КП "Міський ринок", на підставі договору від 01 грудня 2019 року, а також звертався до Лубенської міської ради із пропозицією придбати трансформаторну підстанцію ТП-34 за адресою: АДРЕСА_2 у свою приватну власність. Суд апеляційної інстанції правильно врахував, що трансформаторна підстанція ТП-34 на момент укладення договору її купівлі-продажу від 29 грудня 2003 року між КВТФ "Дзеркало" в особі арбітражного керуючого та виконкому Лубенської міської ради була рухомим майном та такий договір не потребував нотаріального посвідчення. Лише на підставі рішення Виконавчого комітету Лубенської міської ради від 28 вересня 2005 року визнано власником трансформаторної підстанції ТП-34 за адресою, пл. Жовтнева, 12 - територіальну громаду м. Лубни в особі Лубенської міської ради та видано свідоцтво про право власності на вказану трансформаторну підстанцію, як на нерухоме майно та вказане право власності внесено у державний реєстр речових прав на нерухоме майно 04 жовтня 2005 року під №12274364. Вказані обставини також спростовують доводи касаційної скарги про те, що спірна підстанція є рухомим майном. Посилання заявника на те, що він за власні кошти проводить всі технічні роботи та обслуговування підстанції для гарантування її безпечної експлуатації, запобігає пошкодженню обладнання, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій та не вказують беззаперечно на те, що він є власником такого майна. Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 01 жовтня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2021 року м. Київ справа №615/870/20 провадження №61-4437св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Мельниківська сільська рада Валківського району Харківської області, третя особа - Приватне сільськогосподарське підприємство "Маяк", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області (далі - Мельниківська сільська рада), третя особа - Приватне сільськогосподарське підприємство "Маяк" (далі - ПСП "Маяк", підприємство), про визнання права власності на земельну частку (пай). На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 01 вересня 1993 року він був прийнятий в члени колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, а 20 липня 1996 року виключений з його членів, що підтверджується копією трудової книжки колгоспника серії НОМЕР_1. Паювання земель колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, реорганізованого в колективне сільськогосподарське підприємство "Маяк" (далі - КСП "Маяк") Валківського району Харківської області, відбулося під час його перебування у членах такого, а тому у нього виникло право на отримання у пайовому фонді земель КСП права на земельну частку (пай), яке повинно підтверджуватися відповідним сертифікатом. У 2018 році він звернувся до Міжрайонного управління у Валківському та Коломацькому районах Головного управління Держгеокадастру у Харківській області щодо отримання сертифікату на право на земельну частку (пай). 10 січня 2019 року він отримав відповідь №31-20-0.23, 142-28/121-19 на звернення, з якої стало відомо, що у додатку до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89, під номером 214 значиться його прізвище, ім'я та по батькові - "ОСОБА_1", однак відповідно до книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП "Маяк" відсутні дані щодо реєстрації на його ім'я сертифіката на земельну частку (пай). Невитребувані сертифікати на земельні частки (паї) по КСП "Маяк" в Міжрайонному управлінні у Валківському та Коломацькому районах Головного управління Держгеокадастру у Харківській області відсутні. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати за ним право на земельну частку (пай) розміром 5,58 умовних кадастрових гектарів із земель колективної власності КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89. Короткий зміст судових рішення судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) розміром 5,58 умовних кадастрових гектарів із земель колективної власності КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент видачі Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89, позивач був членом КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області, а тому має право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП "Маяк". Постановою Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року апеляційну скаргу ПСП "Маяк" задоволено, заочне рішення Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач ОСОБА_1, як член КСП "Маяк" на момент видачі Державного акту на право приватної власності на землю серії ХР-6-00-000504, має право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП "Маяк", але дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки не урахував, що із указаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду у липні 2020 року, хоча про порушення права на отримання земельного паю під час розпаювання земель колективної власності КСП "Маяк" був достовірно обізнаний ще станом на дату звільнення - 20 липня 1996 року. Тобто, позивач звернувся суду за захистом порушеного права за спливом позовної давності, визначеної статтею 71 ЦК Української РСР, що є підставою для відмови у позові. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, у якій вони просили постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Підставами касаційного оскарження судового рішення, заявники зазначили неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема їх застосування без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі №289/896/19, від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення норм процесуального права, судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що звернувшись безпосередньо до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ПСП "Маяк" порушило порядок оскарження заочного рішення суду, визначений статтею 284 ЦПК України. Діючи у межах норм статті 284 ЦПК України, апеляційний суд мав прийняти рішення про повернення апеляційної скарги на заочне рішення Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року, як поданої передчасно, однак у порушення норм процесуального права суд відкрив апеляційне провадження та вирішив спір по суті. Наведене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19. Урахувавши під час апеляційного розгляду справи висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 листопада 2020 року у справі №530/1367/18, апеляційний суд не звернув увагу на те, що такий висновок був прийнятий через два місяці після ухвалення рішення судом першої інстанції. Натомість суд першої інстанції при ухваленні заочного рішення суду керувався чинними на той час нормами закону, матеріального та процесуального права та існуючими правовими висновками Верховного Суду. Висновки апеляційного суду в частині застосування до вимог позивача позовної давності не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №389/896/19, який скасував постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 серпня 2019 року та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказавши на передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин статті 80 ЦК Української РСР щодо пропуску позовної давності. У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ПСП "Маяк", у якому підприємство просило відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно застосував до вимог позивача наслідки спливу позовної давності, визначені положеннями ЦК Української РСР 1963 року, оскільки відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (у редакції 2003 року) правила про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом. Згідно зі статтею 75 ЦК Української РСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Крім того, позивач не ставив питання про поновлення строку на звернення до суду із позовною заявою. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 01 вересня 1993 року прийнятий в члени колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, реорганізованого в КСП "Маяк" Валківського району Харківської області, а 20 липня 1996 року виключений з числа його членів, що підтверджується записами в трудовій книжці НОМЕР_2 від 01 вересня 1993 року, архівними витягами 22 листопада 2018 року №01-34/47 з протоколу №1 та №23 загальних зборів членів КСП "Маяк" від 28 січня 1994 року та від 20 липня 1996 року відповідно. Інформації щодо включення ОСОБА_1 до списків пайовиків позивача в КСП "Маяк" та в АСП "Мельникове" у 1996-1997, 1999-2000 роках не виявлено. Згідно з повідомленнями Міжрайонного управління у Валківському та Коломацькому районах ГУ Держгеокадастру в Харківській області від 10 січня 2019 року №31-20-0.23, 142-28/121/19, державний акт на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504 зареєстрований 07 лютого 1996 року за №89. В додатку до державного акта "Список громадян-членів колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу або товариства" під №214 значиться ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують. Щодо доводів про порушення ПСП "Маяк" встановленого статтею 284 ЦПК України порядку оскарження заочного рішення суду Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Відповідно до частин першої та другої статті 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 287 ЦПК України у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: залишити заяву без задоволення; скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Таким чином, право на апеляційне оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення або в разі ухвалення повторного заочного рішення. Право на подання заяви про перегляд заочного судового рішення належить виключно відповідачеві і обов'язковим до виконання виключно відповідачем. Оскільки, у справі, яка переглядається, позивач визначив процесуальний статус ПСП "Маяк" як третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника про те, що заявнику до звернення з апеляційною скарою на рішення суду першої інстанції належало оскаржити його шляхом подання до суду першої інстанції заяви про перегляд заочного судового РІШЕННЯ: З огляду на наведене, апеляційний суддійшов правильного висновку, що у даному випадку порядок оскарження заочного рішення для третьої особи має бути загальним (перегляд в апеляційному порядку). Таким чином, перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд не встановив процесуальних порушень при відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ПСП "Маяк". Оскільки у справі №202/1650/19, наведеній заявником як приклад неправильного застосування апеляційним судом статті 284 ЦПК України, вирішувалося питання про дотримання порядку оскарження заочного рішення саме відповідачем, колегія суддів вважає необгрунтованим посилання заявників на неурахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19. Щодо застосування апеляційним судом наслідків спливу позовної давності до вимог ОСОБА_1. Частинами дев'ятою, десятою статті 5 ЗК України 1990 року визначено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року №899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, громадяни та юридичні особи, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Згідно з пунктом 2 Указу Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України та зазначеного Указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акту на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акту. У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта. Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Переглядаючи у касаційному порядку оскаржуване судове рішення, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, колегія суддів враховує, що касаційна скарга не містить доводів щодо неправильності висновків суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що позивач мав право на земельну частку (пай), оскільки на момент видачі Державного акту на право приватної власності на землю серії ХР-6-00-000504, він був членом КСП "Маяк", а тому судове рішення суду апеляційної інстанції у наведеній частині не є предметом касаційного перегляду. Відповідно до пункту 6 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом. Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР 1963 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Згідно з вимогами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює у неї цю можливість знати про посягання на права. Судами встановлено, що на час отримання 07 лютого 1996 року КСП "Маяк" Державного акта на право колективної власності на землю серія ХР-6-00-000504, зареєстрованого за №89, та складання списків на отримання земельної частки (пай) ОСОБА_1 був членом КСП "Маяк", тому на дату його звільнення з підприємства (20 липня 1996 року) йому було відомо (або могло бути) про порушення його права, зокрема невключення до списку осіб, який додано довказаного державного акта. З позовом про визнання права власності на земельну частку (пай) ОСОБА_1 звернувся до суду у липні 2020 року. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення від 20 грудня 2007 року за заявою №23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення та урахувавши наведені вище норми матеріального права, дійшов правильного висновку про те, що право на позов у ОСОБА_1 виникло ще у 1996 році, а тому трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 ЦК Української РСР, минув до набрання чинності ЦК України 2003 року, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Зважаючи на те, що за змістом положень частини четвертої статті 263 ЦПК України, судам належить враховувати висновки Верховного Суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, колегія суддів вважає неспроможними твердження заявників про неправильне урахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13 листопада 2020 року у справі №530/1367/18 у подібних правовідносинах. Доводи касаційної скарги про не урахування апеляційним судом при вирішення справи висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №389/896/19 є неспроможними, оскільки у справі, що переглядається, фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не є подібними, крім того у справі №389/896/19 Верховний Суд ухвалив постанову, якою передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, за результатами нового розгляду якої фактично-доказова база може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження судами обставин справи та наявних у справі доказів, що може істотно вплинути на правові висновки у ній. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволеннякасаційної скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2. Керуючись статтями 400, 401,409,415, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 липня 2021 року м. Київ справа №678/40/19 провадження №61-9841св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, державний реєстратор Олешинської сільської ради Хмельницького району Андрієвська Марина Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І., від 27 травня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА _2, державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. (далі - державний реєстратор) про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він із 2005 року користується на умовах оренди земельною ділянкою під водним об'єктом у с. Рудня Летичівського району Хмельницької області та на даний час є орендарем земель водного фонду згідно з договором оренди, укладеним із Летичівською районною державною адміністрацією Хмельницької області (далі - Летичівська РДА) 20 листопада 2009 року, зареєстрованим 14 грудня 2009 року у Летичівському районному відділі Хмельницької регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", про що в Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис №040973700074.11 травня 2010 року позивачем отримано дозвіл на спеціальне водовикористання на ставок, що розташований на наданих йому в оренду землях. 31 жовтня 2016 року державним реєстратором прийнято рішення про реєстрацію прав з індексним номером 32124298, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м за адресою: Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня (далі - гребля ставу). Підставою для реєстрації права власності за відповідачем права власності на греблю ставу протяжністю 150 м став договір купівлі-продажу, укладений 21 квітня 2016 року між сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю (далі - СТОВ) "Мрія" та ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу), який в порушення вимог статті 657 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) укладено в простій письмові формі. Посилаючись на те, що оскаржуване рішення державного реєстратора всупереч вимог статей 22, 24, 27 Закону України від 01 липня 2004 року №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV) прийнято на підставі документів, які не відповідають вимогам статті 656, 657 ЦК України, спірна гребля ставу розташована на землях водного фонду, переданих позивачу в оренду та ОСОБА_2 ініціював позбавлення позивача права користування водним об'єктом, звернувшись до суду з позовом про розірвання договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року, чим створив загрозу його правам та інтересам, як орендаря водного об'єкту і земельної ділянки, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. про державну реєстрацію прав та обтяжень за індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за громадянином ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м за адресою: Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня, і внесений на його підставі до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №17176631 про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м, за адресою: Хмельницька область Летичівський район с. Рудня. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Старосинявського районного суду Хмельницької області, у складі судді Галиш І. Б., від 21 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. про державну реєстрацію прав та обтяжень індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за громадянином ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 метрів за адресою Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня, і внесений на його підставі до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №17176631 про право власності за громадянином ОСОБА _2 на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м. за адресою Хмельницька область Летичівський район с. Рудня. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу, на підставі якого державним реєстратором винесено рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставу, розташовану на переданих в оренду позивачу землях водного фонду, не відповідає вимогам статті 657 ЦК України, що вказує на незаконність прийнятого державним реєстратором Андрієвською М. В. рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Старосинявського районного суду від 21 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. За відсутності в матеріалах справи належних, допустимих та достатніх доказів щодо наявності у позивача будь-якого речового права на гідроспоруду (греблю ставу) на час прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення і внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі цього рішення оспорюваного запису №17176631 про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна, - греблю ставу протяжністю 150 м, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність ОСОБА_1 порушення його прав оскарженими рішенням та записом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 02 липня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року у цивільній справі №678/40/19, в якій просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Старосинявського районного суду від 21 січня 2020 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Обґрунтовуючи касаційну скаргу, заявник вказав на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 року у справі №333/71/17, у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2010 року №10/14. Звертає увагу касаційного суду, що висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність наявності його порушеного права та/або інтересу оспорюваним рішенням державного реєстратора суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 20 вересня 2018 року у справі №822/3024/17. Зокрема закриваючи провадження в справі №822/3024/17 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Андрієвської М. В., третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення, Велика Палата Верховного Суду вказала, що предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо порушення його прав третьою особою на користування земельною ділянкою водного фонду, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Також заявник зазначає, що, посилаючись на відсутність в договорі оренди земель водного фонду вказівки на розміщення на ньому об'єктів нерухомого майна, апеляційний суд врахував визначення терміну гідротехнічної споруди, наведеному в статті 1 Закону України від 18 вересня 2012 року №5293-VI "Про аквакультуру" (далі - Закон №5293-VI), який набрав чинності 01 липня 2013 року, та яким вперше визначено гідротехнічні споруди (земляні греблі та дамби) саме як об'єкти нерухомого майна, однак залишив поза увагою те, що правовідносини щодо оренди водного об'єкту між позивачем та власником такого об'єкту виникли у 2009-2010 роках. Застосовуючи Закон №5293-VI при доведеності наявності речового права на нерухоме майно, яким на момент виникнення у 2009-2010 роках орендних відносин гідротехнічна споруда законодавчо не визнавалась, внаслідок чого речове право користування цим майном не потребувало державної реєстрації відповідно до вимог Закону №1952-IV, суд апеляційної інстанції не врахував принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Наголошує на тому, що встановлені апеляційним судом обставини не спростували висновки суду першої інстанції щодо нікчемності договору купівлі-продажу спірної гідротехнічної споруди та протиправності державної реєстрації прав на неї. Доводи особи, що подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, на касаційну скаргу, в якому відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі розпорядження Летичівської РДА від 18 червня 2009 року №272/2009-р між ОСОБА_1 (орендар) та Летичівською РДА (орендодавець) 20 листопада 2009 року укладено договір оренди земель водного фонду (далі - договір оренди), згідно умов якого орендар прийняв в строкове (на 20 років) платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду (загальна площа 86,03 га, у тому числі під водним дзеркалом 76,43 га, під дамбою - 1,02 га та 8,58 га - під чагарниками в прибережній смузі) для обслуговування ставу і рибогосподарських потреб, що знаходиться на території Руднянської сільської ради біля села Рудня. Договір оренди зареєстровано у Летичівському районному відділі Хмельницької регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", про що 14 грудня 2009 року в Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис №040973700074.15 грудня 2009 року сторонами договору оренди підписано акт передачі-прийому земельної ділянки під водним об'єктом (ставом), переданої в оренду. Рішенням Летичівської РДА №207/06 надано ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою. На замовлення ОСОБА_1 приватним підприємством "Кілюта" виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку водного фонду ОСОБА_1 на території Руднянської сільської ради. Переданій в оренду ОСОБА_1 земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 6823084600:06:016:0001.11 травня 2010 року ОСОБА_1 отримав дозвіл на спеціальне водокористування на ставок на землях Руднянської сільської ради Летичівського району. На аукціоні з продажу майна СТОВ "Мрія", ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу майна від 21 квітня 2016 року, засвідченим організатором аукціону - Першою українською міжрегіональною товарною біржею, придбав греблю ставу в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області протяжністю 150 метрів. 22 квітня 2016 року СТОВ "Мрія" та ОСОБА_2 підписано передавальний акт щодо вказаного майна. На замовлення ОСОБА_2 ФОП ОСОБА_3 виготовлено технічний паспорт на греблю ставу від 10 жовтня 2016 року, та від 17 листопада 2016 року у зв'язку із арифметичною помилкою об'єму греблі, згідно якого основні показники греблі: споруда 1- водоскидна (ширина 6 м, довжина 16 м, об'єм 128 м. куб), споруда 2 - водовипускна (з/б труби 1 м довжиною по 10 м, об'єм 19 м. куб), споруда 3 - дамба (довжина дамби - 150 м, висота - 2,50 - 3 м, ширина 8-10 м, 19,5 м., площа 2925 м. кв, об'єм дамби 6260 м. куб. ). На підставі заяви ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 листопада 2016 року державний реєстратор Андрієвська М. В. рішенням від 31 жовтня 2016 року №32124298 здійснила державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставупротяжністю 150 м, що розташована в селі Рудня Летичівського району Хмельницької областіна земельній ділянці кадастровий номер 6823084600:06:016:0001. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 зазначено, що, виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. "Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому, обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК України, в редакції чинній на час передачі позивачу у оренду земельної ділянки) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, лиман, річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, канал, а також водоносний горизонт) (стаття 1 ВК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, звертаючись із позовом, зазначив, що прямим наслідком прийняття державним реєстратором оскарженого рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставу протяжністю 150 м, розташовану в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області, яка є складовою частиною орендованого ним водного об'єкту - ставку, є позбавлення його права користування таким об'єктом. Встановивши, що на підставі договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року ОСОБА_1 було передано в строкове платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду для обслуговування ставу для рибогосподарських потреб і такий договір не містить відомостей щодо передачу в оренду ОСОБА_1 будь-яких об'єктів нерухомого майна, розміщених на цій земельній ділянці, суд апеляційної інстанції, обґрунтовано скасував рішення районного суду та відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Безпідставним є посилання особи, яка подала касаційну скаргу, на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 року у справі №333/71/17. У зазначених справах предметами позовів були: про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з втратою професійної працездатності (справа №210/3177/17) та про відшкодування шкоди, завданої військово службовцю під час проходження військової служби (справа №333/71/17). Правовідносини у справах зазначених заявником не є подібними до справи, що розглядається, а висновки, викладені касаційним судом у цих постановах не є релевантними до розглядуваної справи. Закриваючи провадження в справі №822/3024/17 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення, Велика Палата Верховного Суду вказала на наявність приватного інтересу позивача щодо порушення його прав на користування земельною ділянкою водного фонду ОСОБА_2, що впливає на юрисдикційність спору у вказаній справі, однак факт порушення такого права позивача підлягав доведенню в межах цієї справи. Також Верховний Суд враховує, що рішенням Віньковецького районного суду Хмельницької області від 08 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року, у справі №678/326/17 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до Летичівської РДА, ОСОБА_1, третя особа - Летичівська селищна рада Летичівського району Хмельницької області про визнання недійсним договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року. Оскільки ОСОБА_1 не доведено факт порушення його прав оскарженим рішенням державного реєстратора, то оцінка законності набуття та подальшої реєстрації права власності ОСОБА_2 на греблю ставу, в межах розглядуваної не надається, а отже і підстави для врахування апеляційним судом під час прийняття оскарженої постанови висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 лютого 2010 року у справі №10/14 відсутні. ОСОБА_1 не уповноважений представляти інтереси власника земельної ділянки водного фонду, який до участі у справі №678/40/19 залучений не був та відповідно будь-які вимоги власника або особи, яка уповноважена діяти на захист права власника, у розглядуваній справі судами не вирішувались. Крім того, відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону №1952-IV ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для її скасування, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають. Обставини, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягаєобов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 лютого 2021 року м. Київ справа №398/4576/18 провадження №61-10793св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - Олександрійська міська рада Кіровоградської області, відповідач - ОСОБА_1, відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, третя особа - обслуговуючий кооператив "Садово-городнє товариство "Івушка", третя особа - приватне підприємство "Геомарк", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Олександрійської міської ради Кіровоградської області на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року у складі судді Орловського В. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів Черненка В. В., Єгорової С. М., Карпенка О. Л., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Олександрійська міська рада Кіровоградської області (далі - Олександрійська міська рада) звернулася до суду до ОСОБА_1 Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, треті особи: обслуговуючий кооператив "Садово-городнє товариство "Івушка" (далі - ОК "СГТ "Івушка", приватне підприємство "Геомарк" (далі - ПП "Геомарк"), в якому просилавизнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1199,96 кв. м, цільове призначення - для ведення садівництва, виданий ОСОБА_1. Позов мотивовано тим, що рішенням Олександрійської міської ради від 27 травня 2008 року "Про передачу у власність земельних ділянок міста у садівничо-городніх товариствах", враховуючи матеріали технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 передано у власність у садівничо-городньому товаристві "Івушка" за рахунок земель сільськогосподарського призначення, земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м для ведення садівництва. На підставі вказаного рішення відділом Держкомзему у м. Олександрія Кіровоградської області виготовлено та видано ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1199,96 кв. м., цільове призначення - для ведення садівництва. В подальшому, передану у власність земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м, ОСОБА_1 поділено на дві земельні ділянки площею 0,1042 га для ведення садівництва та 0,0158 га для ведення садівництва, на підставі технічної документації щодо поділу та об'єднання земельних ділянок ОСОБА_1. На час виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку відповідача, проектною організацією (ПП "Геомарк") допущені порушення земельного законодавства. Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 розроблена всупереч містобудівній документації та у повній невідповідності із вихідними даними, що містяться у технічній документації із землеустрою, про закріплення за відповідачем земельних ділянок та їх розмірів. Розроблена технічна документація із землеустрою порушує земельне законодавство, яке не передбачає передачу земель загального користування садових товариств у приватну власність громадян. Матеріали, що містяться в документації було викривлено, що в подальшому ввело в оману осіб, які її погоджували та приймали рішення про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1. Таким чином, державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року видано на підставі документації, яка розроблена з ознаками порушення земельного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент подання позову та розгляду справи зазначена земельна ділянка площею 1199,96 кв. м. не існувала як об'єкт цивільних прав, натомість створено дві інші земельні ділянки, спір щодо цих ділянок між сторонами відсутній. Тому скасування державного акта, на підставі якого у відповідача виникло право власності на земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м, яка віднесена до архівного шару, є неналежним способом захисту, оскільки скасування цього державного акту не вплине та право власності ОСОБА_1 на утворені після поділу земельні ділянки, а отже не може відновити прав позивача як власника земель, що перебувають у комунальній власності, про порушення яких він зазначає у позовній заяві. Позивач не надав належні та допустимі докази на підтвердження незаконності видачі ОСОБА_1 оспорюваного у цій справі державного акту на право власності на земельну ділянку. Не доведено, що видача відповідачу цього державного акту порушує права позивача. Під час розгляду справи садівничо-городнє товариство "Івушка" не підтвердило факт незаконної передачі у власність ОСОБА_1 частини проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства. Також, суд першої інстанції послався на пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року апеляційну скаргу Олександрійської міської ради задоволено частково. Рішення суду першої інстанції змінено у мотивувальній частині, зокрема щодо посилання як на підставу для відмову у позові на пропуск позивачем строку позовної давності. В іншій частині рішення залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішення позовних вимог є обґрунтованими, проте суд помилково послався як на додаткову підставу для відмови у позові на пропуск позивачем строку позовної давності. У даному випадку у задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю, у зв'язку з відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження позову, тому додаткове посилання на пропущення позивачем строку позовної давності є безпідставним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Олександрійська міська рада не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, відповідно до якої, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. За правовою позицією, яка викладена Верховним Судом України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Таку саму правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 26 вересня 2012 року (справа №6-103цс12), постанові від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15, а також такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц. Таким чином, враховуючи, що визнання недійсним державних актів на право власності є належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку, висновок суду першої інстанції про те, що скасування державного акту на земельну ділянку, віднесеної до архівного шару є неналежним способом захисту є необґрунтованим. Суд першої та апеляційної інстанції посилається на те, що позивачем не доведено, що видача відповідачу державного акту порушує його права, а скасування цього акту призведе до відновлення цих прав. Проте, не враховано, що до складу земельних ділянок громадянина ОСОБА_1 було безпідставно включено землі загального користування садово-городнього товариства, які перебували у комунальній власності. Оскільки, у ОК "СГТ "Івушка" відсутні повноваження щодо розпорядження землями загального користування, що перебували в комунальній власності, обґрунтованими є доводи про наявність порушених прав Олександрійської міської ради, як органу, що відповідно до повноважень наданих ЗК здійснює правомочності щодо володіння, користування га розпорядження землями комунальної форми власності. Судами належним чином не досліджено та не надано оцінку доказам, наданим позивачем, які свідчать про те, що за матеріалами технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності до складу земельної ділянки, переданої ОСОБА_1 було безпідставно включено частину проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства і перебуває у комунальній власності. Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 22 червня 2018 року, на який посилаються суди, не містить інформацію щодо предмета доказування та не міг враховуватись під час вирішення даного спору. Крім того, судом першої інстанції безпідставно відмовлено у проведенні у справі експертизи, яка необхідна була для визначення відповідності розробленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування, що призвело до неповного з'ясування обставин та необ'єктивного вирішення справи. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОК "СГТ "Івушка" заперечують проти доводів позивача та просять залишити без змін ухвалені у справі рішення, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Фактичні обставини, встановлені судами ПП "Гемарк" була складена технічна документація із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 для ведення садівництва за адресою: СГТ "Івушка", м. Олександрія Кіровоградської області. До вказаної технічної документація долучені, зокрема, довідка голови СГТ про те, що ОСОБА_1 є членом кооперативу і за ним рахується земельна ділянка (площею 12,5 соток), акт встановлення в натурі і погодження меж земельної ділянки від 22 листопада 2007 року, що підписаний без застережень СГТ "Івушка" та суміжними землекористувачами, висновки в. о. начальника відділу земельних ресурсів у м. Олександрії та головного архітектора про відсутність обмежень на користування земельною ділянкою №7 від 23 листопада 2007 року, висновок в. о. начальника відділу земельних ресурсів у м. Олександрія про те, що роботи виконані згідно існуючих нормативно-правових актів щодо виготовлення технічної документації із землеустрою від 22 листопада 2007 року. Рішенням Олександрійської міської ради від 27 травня 2008 року ОСОБА_2, на підставі матеріалів технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, було передано безоплатно у власність у садівничо-городньому товаристві "Івушка" за рахунок земель сільськогосподарського призначення земельну ділянку площею 1 199,85 кв. м (у тому числі площею 1 199,85 кв. м сільськогосподарських угідь під багаторічними насадженнями, садів) для ведення садівництва. На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування 28 травня 2009 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, в якому зазначено, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 1 199,96 кв. м у межах згідно з планом, яка розташована в СГТ "Івушка" з кадастровим номером 3510300000:15:744:0001. Відповідно до Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна право власності на земельні ділянки щодо кадастрової ділянки з даним номером, відомості відсутні. Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3510300000:15:744:0007, площею 0,01042 га для індивідуального садівництва та 3510300000:15:744:0008, площею 0,0158 га для індивідуального садівництва, які розташовані за адресою: Кіровоградська область, м. Олександрія, СГТ "Івушка", належить на праві приватної власності ОСОБА_1. Відповідно до Акту про результати перевірки технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності від 18 травня 2018 року, складеного начальником управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради, головним спеціалістом управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради, встановлено, що земельна ділянка площею 0,1199 га, що розташована в СГТ "Івушка" для ведення садівництва (кадастровий номер 3510300000:15:744:0001) була зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року. Категорія земель - землі сільськогосподарського призначення. На даний час земельна ділянка перенесена до архівного шару шляхом поділу на дві земельні ділянки площею 0,1042 га (кадастровий номер 3510300000:744:0007) для ведення садівництва та 0,0158 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0008) для ведення садівництва на підставі технічної документації щодо поділу та об'єднання земельних ділянок ОСОБА_1, яка розроблена ПП "ГЕО-КАДАСТРОВИЙ ЦЕНТР" у 2016 році. Актом перевірки Головним Управлінням Держгеокадастру у Кіровоградській області дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки від 22 червня 2018 року встановлено, що вищезазначені земельні ділянки використовуються в межах категорій земель сільськогосподарського призначення. Під час здійснення заходів з державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності порушень земельного законодавства не виявлено. Таким чином, після видачі ОСОБА_1 оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку, земельна ділянка площею 1 199,96 кв. м, право власності на яку цей державний акт посвідчував, була поділена на дві земельні ділянки, площею 0,1042 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0007) для ведення садівництва та площею 0,0158 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0008) для ведення садівництва. Право власності на створені після поділу земельні ділянки належить ОСОБА_1, що підтверджується відомостями з Державного реєстру прав на нерухоме майно. Звернувшись до суду з даним позовом позивач ставить питання про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1 199,96 кв. м (земельна ділянка з кадастровим номером 3510300000:15:744:0001) з цільовим призначенням для ведення садівництва, виданого ОСОБА_1. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 78 ЗК Українивизначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю (стаття 83 ЗК України). Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За змістом статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Частиною першою, частинами четвертою - шостою статті 35 ЗК України (вредакції, чинної на момент видачі відповідачу оспорюваного державного акту на право власності на землю), передбачено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Приватизація земельної ділянки громадянином - членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства. Відповідно до статті 126 ЗК України (редакції, чинної на момент виникнення спірних правовідносин) право власності на землю, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. На підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установив, що позивачем не доведено належними і допустимими доказам тих обставин, що технічна документація із землеустрою, яка покладена в основу прийняття рішення Олександрійською міською радою від 27 травня 2008 року про передачу ОСОБА_2 безоплатно у власність земельної ділянки площею 1 199,85 кв. м у садівничо-городньому товаристві "Івушка", не відповідала або була складена з порушенням чинного на той час законодавства, а також, що вказане рішення органу місцевого самоврядування не відповідає закону та порушує права Олександрійської міської ради, якою це рішення прийнято. За наявними у матеріалах справи доказами суди встановили відсутність порушень законодавства при виготовленні зазначеної технічної документації. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що при виготовлені технічної документації до складу земельних ділянок ОСОБА_1 безпідставно включено частину проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства, проте ці доводи належним чином перевірені судами обох інстанції та спростовані з посиланням на те, що актомперевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки від 22 червня 2018 року, складеного відповідною посадовою особою Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, під час здійснення заходів з державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності порушень земельного законодавства не виявлено. При цьому, позивач не надав технічну документацію із землеустрою земель ОК "СГТ "Івушка", а також достатні вихідні дані для визначення місцезнаходження земель загального користування садівницького товариства і визначення, зокрема і шляхом призначення експертизи, чи є накладення цих земель із належною відповідачу земельною ділянкою. Під час розгляду справи позивач не заперечував, що земельна ділянка, яка надана ОСОБА_1 знаходиться в межах земель, наданих у користування садівничому товариству. При цьому, ОК "СГТ "Івушка" не підтвердило факт незаконної передачі у власність ОСОБА_1 частини проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства, не заперечувало і не заперечує проти виданого ОСОБА_3 державного акта на право власності на земельну ділянку, та посилалось на те, що межі земельних ділянок, які виділялись товариством у використання ОСОБА_1 були визначені відповідно до статуту товариства і не накладаються на землі загального користування, що відповідає положенням статті 35 ЗК України. Крім наведеного, у справі установлено, що на момент звернення до суду з даним позовом та розгляду справи земельна ділянка площею 1 199,96 кв. м не існувала як об'єкт цивільних прав, оскільки з неї шляхом поділу були створені дві інші земельні ділянки, спір щодо яких між сторонами відсутній, а отже скасування державного акта, на підставі якого у відповідача виникло право власності на земельну ділянку площею 1199,96 кв. м, яка віднесена до архівного шару, є неналежним способом захисту, оскільки скасування цього державного акту не відновитьправ позивача, на порушення яких він посилається та не вплине на право власності ОСОБА_1 на утворені після поділу земельні ділянки. Установивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів незаконності видачі ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, а також, що видача відповідачу цього державного акту порушує права позивача - Олександрійської міської ради, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявленого цим органом місцевого самоврядування позову. Доводи касаційної скарги про необґрунтованість відмови у задоволенні клопотання позивача щодо призначення експертизи, спростовуються змістом ухвали Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2019 року, згідно якої у задоволенні клопотання позивача про призначення експертизи було відмовлено з тих підстав, що питання не належали до предмету доказування у справі. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15, від 26 вересня 2012 року (справа №6-103цс12), від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15, оскільки за висновками цих постанов, на які посилається заявник, у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки, а визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Проте, у справі, яка переглядається відмовлено не з підстав неналежно обраного позивачем способу захисту прав, а у зв'язку з недоведеністю підстав, на які він посилається в обґрунтування позову, зокрема не встановлено незаконності видачі оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку та факту порушення цим актом прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16 (провадження №61-346св19), оскільки висновки у цій постанові стосуються підстав відмови у позові, заявленого до неналежного відповідача. У справі, яка переглядається, у позові відмовлено з підстав недоведеності заявлених вимог. Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про обґрунтованість заявлених ним позовних вимог. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, судами надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої (у незміненій апеляційним судом частині) та апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Олександрійської міської ради Кіровоградської областізалишити без задоволення. Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року позов першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д. С. від 07 вересня 2015 року. Визнано незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_2, видане 10 вересня 2015 року реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1, на об'єкт нерухомого майна - машино-місце № НОМЕР_1, площею 14 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №11113950 про право власності ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомого майна. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку, площею 14 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (машино-місце № НОМЕР_1). Встановлено порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна №721480551101, розташований за адресою: АДРЕСА_1, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Рішення суду першої інстанції мотивоване порушенням прав територіального громади м. Одеси, оскільки Одеська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі земельної ділянки, на якій розташоване вказане машино-місце, у власність (користування) ОСОБА_1. Існуюча реєстрація права власності на спірне машино-місце порушує права територіальної громади м. Одеси як власника земельної ділянки, на якій розташоване це майно. Машино-місце, яке є предметом спору, не є об'єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації, а тому відповідні дії державного реєстратора є неправомірними. Постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Постанову апеляційного суду мотивовано безпідставністю позовних вимог прокурора до реєстраційної служби Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області як неналежного відповідача. При цьому суд не узяв до уваги встановлений у кримінальному провадженні факт самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки, оскільки по даному факту відсутній обвинувальний вирок, що набрав законної сили. ОСОБА_1 надав державному реєстратору повний пакет документів, визначений чинним законодавством України, та необхідний для прийняття державним реєстратором рішення відносно спірного об'єкта нерухомого майна, а тому у останнього були відсутні правові підстави для відмови у проведенні державної реєстрації. При цьому право власності на спірне машино-місце набуто ОСОБА_1 на підставі чинного укладеного з ОК "Граніт", який був замовником будівництва житлового комплексу, договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року. З огляду на вжиття обслуговуючим кооперативом "Шлях" (далі - ОК "Шлях"), який об'єднує інтереси співвласників машино-місць та головою якого є ОСОБА_1, заходів з оформлення земельної ділянки, частина якої знаходиться під спірним машино-місцем, у користування, а саме звернення до Одеської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення проектної документації щодо відведення в довгострокову оренду земельної ділянки, відсутні правові підстави для застосування приписів статті 212 ЗК України та повернення землі власнику. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У червні 2021 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судове рішення апеляційної інстанції, у якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №826/192/16, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, постановах Верховного Суду у справах № №902/889/16, 910/22093/17, 910/24190/16. Касаційна скарга мотивована тим, що державну реєстрацію права власності на спірне машино-місце проведено всупереч вимогам чинного законодавства, оскільки машиномісце фактично розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці, яка не має визначених меж та кадастрового номера, про що був обізнаний ОСОБА_1. Окрім цього, судом першої інстанції правильно встановлено, що спірне машино-місце не знаходиться на земельній ділянці, що перебувала в оренді ТОВ "Берег-Трейд", а тому ОК "Граніт" в особі його голови ОСОБА_1 як забудовник орендованої землі ТОВ "Берег-Трейд" не мало законних підстав для укладення з ОСОБА_1 як фізичною особою договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року. Разом із тим договір оренди землі, на підставі якого ТОВ "Берег-Трейд" користувалось земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, на час укладення договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року був розірваний, і вказана земельна ділянка повернута Одеській міській раді. За таких обставин державний реєстратор не мав правових підстав для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірне машино-місце, а тому відповідний висновок суду першої інстанції про незаконність проведеної державної реєстрації та необхідність її скасування є обґрунтованим. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 03 червня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2021 року справу призначено дос удового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради (орендодавець) та ТОВ "Берег-Трейд" (орендар) було укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку, площею 3,8121 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва житлового комплексу та благоустрою території. 19 січня 2011 року між ТОВ "Берег-Трейд" та ОК "Граніт" укладений договір, згідно з яким останній отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1. У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 прийнято в експлуатацію. 16 липня 2015 року орендарем розірвано договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2010 року та зазначена земельна ділянка площею 3,8121 га передана орендодавцю - Одеській міській раді. 18 серпня 2015 року між головою кооперативу ОК "Граніт" ОСОБА_1 та пайщиком ОСОБА_1 був укладений договір про викуп паю машино-місця, серія та номер: 800/м, на підставі пункту 1.2. якого кооператив зобов'язується по закінченню будівництва передати пайщикам розташовані у будинку по АДРЕСА_1 машино-місця, в тому числі за № НОМЕР_1. Державним реєстратором управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніком Д. С. на підставі вказаного договору від 18 серпня 2015 року прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 вересня 2015 року №24254681, а реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 видане свідоцтво про право власності на спірний об'єкт від 10 вересня 2015 року №43601224. Під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні від 20 квітня 2017 року №42017160690000064, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, встановлено, що ОСОБА_1 зайнято земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття. У висновку експерта №17-2694/2695 від 26 лютого 2019 року, отриманому в рамках кримінального провадження від 20 квітня 2017 року №12015160020000062, визначено, що машино-місце № НОМЕР_1 як об'єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1 (як частина відповідної автостоянки), знаходиться поза межами земельної ділянки ТОВ "Берег-Трейд". Згідно із листом Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 16 вересня 2018 року №01-12/1744/1, листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 17 жовтня 2017 року №0119/2491-09-01, листом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07 серпня 2019 року №10-15-0.4-7059/2-19 вказане машино-місце не перебуває у житловому будинку. Воно не було побудовано як об'єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номера, тощо. Земельна ділянка орієнтовною площею 0,3838 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, використовується для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки ОК "Шлях" за відсутності правостановлюючих документів. Військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08 серпня 2018 року №06/3-555-вих18 про зазначені порушення законодавства повідомлено Одеську міську раду, яка отримала вказаний лист 04 вересня 2018 року за вх. №02.2-15/713. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав. Щодо спору по суті Відповідно до частин першої-третьої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. За змістом статті 80 ЗК України до суб'єктів права власності на землю відносяться територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування (стаття 83 ЗК України). Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований статтею 123 ЗК України. Статтею 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" визначено, що самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. У пункті 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" зазначено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають право власності та речові права на нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Частиною восьмою статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Машино-місце (на автостоянці або в гаражі) - площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажа з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод (ДБН В.2.3-15:2007. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів). Установивши, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 уповноваженим на те органом місцевого самоврядування не надавалась у користування ОСОБА_1, однак останній її фактично використовував, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносини та дійшов обґрунтованого висновку про самовільне зайняття відповідачем ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. При цьому безпідставним є посилання апеляційного суду на недоведеність факту самовільного зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у зв'язку із відсутністю відповідного обвинувального вироку, який би набрав законної сили, за частиною першою статті 197-1 КК України, оскільки саме по собі встановлення вказаного факту не залежить від наявності обвинувального вироку суду, який з огляду на гіпотезу зазначеної норми права є обов'язковим лише у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконним захопленням землі. Відповідно до пункту 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) ; технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо). Установивши, що останній до заяви про реєстрацію права власності на машино-місце, яке при цьому розташоване поза межами вказаної земельної ділянки, додав документи, що не свідчать про законність підстав для набуття ним права на зазначену земельну ділянку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання державної реєстрації права власності на спірне машино-місце незаконною та такою, що підлягає скасуванню. Водночас суд підставно виходив із того, що машино-місце, яке є предметом спору у цій справі та розташоване поза межами об'єкта нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, не є об'єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації, а тому дійшов обґрунтованого висновку про неправомірність відповідних дій державного реєстратора. Щодо способу захисту Предметом оскарження у цій справі є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на машино-місце за відповідачем ОСОБА_1. Прокурор вважав, що вказане рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог містобудівного законодавства, оскільки надані реєстратору документи не відповідали вимогам законодавства та спірним рішенням фактично легалізовано самочинне захоплення земельної ділянки, що перебуває у власності територіальної громади. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19). Необхідність звернення до суду із розглядуваним позовом в інтересах Одеської міської ради прокурор обґрунтував порушенням прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено машино-місце, яке за рішенням державного реєстратора відповідач набув у власність. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Враховуючи зазначене та з огляду на обставини цієї справи, не ґрунтуються на вимогах закону посилання апеляційного суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав та відсутність правових підстав для застосування приписів статті 212 ЗК України. Щодо повноважень прокурора У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Таким чином, сам факт незвернення до суду уповноваженого органу може свідчити про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави. Установивши, що військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08 серпня 2018 року №06/3-555-вих18 було повідомлено Одеську міську раду про зазначені порушення законодавства і остання отримала вказаний лист 04 вересня 2018 року за вх. №02.2-15/713, проте не здійснила юридично значимих дій для захист прав територіальної громади, суд першої інстанції правильно виходив із того, що у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради. Щодо суб'єктного складу Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об'єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18, від 12 лютого 2020 року у справі №820/4524/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16. За таких обставин суд першої інстанції підставно розглядав позов прокурора, заявлений серед інших і до державного реєстратора, врахувавши, що до участі у справі залучено належного співвідповідача - особу, за якою зареєстровано право власності на спірне машино-місце. Враховуючи вищевикладене, при розгляді цієї справи суд апеляційної інстанції, неправильно застосувавши норми матеріального права та неповно установивши обставини, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, дійшов помилкових висновків про неефективність обраного прокурором способу захисту прав, неправильний суб'єктний склад учасників справи та правомірність дій державного реєстратора під час реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірне машино-місце. Щодо позовної давності Обґрунтовуючи позов про скасування рішення державного реєстратора від 07 вересня 2015 року та свідоцтва про право власності від 10 вересня 2015 року, прокурор вказав, що строк позовної давності для позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до суду, почав спливати з часу повідомлення Військовою прокуратурою Південного регіону України Одеської міської ради про факт виявлених порушень, тобто з 04 вересня 2018 року. Отже, звернувшись із цим позовом у травні 2020 року, прокурор не пропустив трирічний строк позовної давності. Натомість ОСОБА_1 у заяві про перегляд заочного рішення і апеляційній скарзі стверджував, що у задоволенні цього позову слід відмовити через пропуск строку позовної давності, який слід обраховувати з часу коли Одеська міська рада як учасник спору у якості третьої особи при розгляді цивільної справи №522/7822/16-ц у 2016 році дізналась про розташування на спірній земельній ділянці машино-місць. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, провадження №61-20952св19). Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові, підставами такого рішення вказував безпідставність вимог прокурора, не надавши при цьому оцінки доводам і відповідній заяві відповідача ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності, про яку останній заявив у заяві про скасування заочного рішення і апеляційній скарзі (а. с. 140-151, т.1, а. с. 1-19, т. 2) Суд апеляційної інстанції не врахував, що строк позовної давності обчислюється з моменту коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідалися або могли довідатись саме особа, в інтересах якої подано позов - Одеська міська рада, а не прокурор, та не перевірив, коли саме про порушення свого права стало відомо цій особі. Отже, апеляційний суд не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, подані сторонами докази належним чином не дослідив, а тому дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. У силу наданих процесуальним законом повноважень суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку. Колегія суддів ураховує наведене, тривалість розгляду зазначеної справи в судах, разом з тим, оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінки доказів, зазначене унеможливлює ухвалення у справі нового судового РІШЕННЯ: Згідно з підпунктом першим частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Таким чином, оскаржувана постанова апеляційного суду в силу положень статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 лютого 2021 року м. Київ справа №725/2881/19 провадження №61-727св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", Комунальне підприємство "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації", розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року у складі судді Стоцька Л. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів Височанської Н. К., Одинака О. О., Перепелюк І. Б. в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", Комунального підприємства "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, відновлення становища, яке існувало до порушення права, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи "), Комунального підприємства "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації") про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, відновлення становища, яке існувало до порушення права. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 16 травня 2019 року з Інформаційної довідки Державного реєстру речових прав їй стало відомо про те, що 11 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Чернівецької області Накай Ю. В. було зареєстровано право власності за ТОВ "Кредитні ініціативи" на нерухоме майно за реєстраційним номером 1592185173101, а саме: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця XV, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому, 13 березня 2019 року державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348. Підставою виникнення права власності у ТОВ "Кредитні ініціативи" державним реєстратором зазначено: повідомлення, серії та номер: 1400039165343, видане 02 травня 2018 року "Укрпоштою"; повідомлення, серії та номер: 105922, видане 19 квітня 2018 року, видавник ТОВ "Кредитні ініціативи"; іпотечний договір, серія та номер №011/0606/12-043-z-1, посвідчений приватним нотаріусом Блауш Н. З. До прийняття зазначеного рішення державним реєстратором, власником спірного майна була позивач. Із такими діями відповідачів вона не погодилась та вважала їх незаконними. Вважала, що договір іпотеки не може бути підставою для виникнення права власності на нерухоме майно, оскільки згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи не є беззастережною, так як договір на відчуження майна, укладений без згоди співвласника цього майна є нікчемним правочином. Таким чином, на укладення зазначеного договору повинен був надати згоду її чоловік, оскільки майно є спільним та було придбано в період шлюбу. Також, ТОВ "Кредитні ініціативи" не було дотримано процедури щодо перереєстрації на нього права власності на предмет іпотеки. Зокрема, позивачу не було направлено письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання у відповідності до пункту 5.1 договору іпотеки та статті 35 Закону України "Про іпотеку", у зв'язку з чим на підставі частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" відповідач не мав підстав задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Крім того, під час здійснення перереєстрації належного їй майна не проводилась його оцінка, що порушує вимоги пункту 5.2.3.1 договору іпотеки. Належне їй на праві власності майно було відчужено при наявності записів про іпотеку, обтяження, заборони відчуження та арешту на це майно, що не відповідає вимогам Закону. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: 1) визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348 від 13 березня 2019 року на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця XV за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 1592185173101, номер запису про право власності 30677228) за ТОВ "Кредитні ініціативи", 2) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію прав власності №30677228 за ТОВ "Кредитні ініціативи" права власності на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця XV за адресою: АДРЕСА_1) поновити запис про право власності на нерухоме майно за ОСОБА_1. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348 від 13 березня 2019 року на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця XV за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 1592185173101, номер запису про право власності 30677228) за ТОВ "Кредитні ініціативи". Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію прав власності №30677228 про реєстрацію за ТОВ "Кредитні ініціативи" права власності на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця XV за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Судове рішення мотивовано тим, що державний реєстратор не перевірив наявність доказів підтвердження наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя. Іпотекодержателем не було виконано вимог частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5.2.3.1 іпотечного договору щодо визначення вартості предмета іпотеки на момент такого набуття на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності. Крім того, доказів проведення оцінки предмету іпотеки іпотекодержателем ТОВ "Кредитні ініціативи" суду надано не було. Отже, іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого Законом, а тому суд вважав, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи" проведена всупереч норм чинного законодавства. При цьому, суд зазначив, що вимоги позивача щодо необхідності поновлення запису про право власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки у разі скасування наступних записів про право власності, автоматично поновлюється дія попереднього запису. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 по суті залишено без змін. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року та додаткове рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Здійснено розподіл судових витрат. Апеляційний суд, посилаючись на правову позицію, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року та у справі №521/18393/16-ц, виходив з того, що суд першої інстанції правильно встановив порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку та застосував норми матеріального права, а тому рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 вересня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 по суті слід залишити без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року ТОВ "Кредитні ініціативи" подало касаційну скаргу до Верховного Суду на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. У лютому 2020 року справа №725/2881/19 передана до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач на виконання вимог процесуального законодавства надав докази на спростування доводів позивача, а саме долучив копію вимоги про усунення порушень від 19 квітня 2018 року №105922, надісланої рекомендованим листом з повідомленням про вручення ОСОБА_1, а також докази направлення та вручення цієї вимоги, яка була направлена цінним листом з описом вкладення 24 квітня 2018 року, та вручена адресату 02 травня 2018 року особисто. У відповідності до пункту 2 Правил надання послуг поштового зв'язку, оператор заповнив бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа за встановленою формою, чим повідомив відправника про вручення такого рекомендованого листа, про що одержувач або його представник розписався в окремій книзі, яка зберігається в оператора поштового зв'язку. Саме такий порядок вручення рекомендованого листа з повідомленням про вручення передбачений законодавством і в даному випадку він був повністю дотриманий працівником відділення зв'язку. Проте вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій. Крім того, позивач маючи право на отримання будь-якої інформації щодо такого поштового відправлення, не надала суду доказів щодо отримання такого листа іншою особою, а не нею особисто, або його неотримання. Позивач не зверталась до суду з клопотанням про витребування такої інформації, проте саме вона має обов'язок доведення тих обставин на які вона посилалась та спростування заперечень відповідача, а враховуючи наявність доказів вручення їй іпотечної вимоги (повідомлення), відповідач належним доказами довів факт отримання позивачем повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Доводи позивача щодо неотримання повідомлення у зв'язку з перебуванням за кордоном є необґрунтованими, оскільки в судах попередніх інстанцій позивач підтвердила, що володіє ще одним закордонним паспортом, який для огляду суду не надала. Також, єдиним доказом відсутності позивача в день отримання повідомлення може бути офіційна інформація від Державної прикордонної служби України, однак позивач такої інформації не надала. Разом з тим, судом апеляційної інстанції безпідставно взято до уваги те, що з моменту направлення вимоги 24 квітня 2018 року по дату реєстрації права власності за іпотекодержателем 11 березня 2019 року минув майже рік, оскільки пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, встановлено не максимальний, а мінімальний строк, по завершенню якого іпотекодержатель вправі звернутись до державного реєстратора щодо реєстрації права власності на іпотечне майно. З аналізу доводів касаційної скарги вбачається, що скаржником не оскаржується постанова суду апеляційної інстанції в частині скасування додаткового рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року та здійсненню нового перерозподілу судових витрат. Доводи інших учасників справи У лютому 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення та оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що ТОВ "Кредитні ініціативи" в процесі розгляду судами попередніх інстанцій даного позову, не дотрималося положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, безпідставно зазначаючи в касаційній скарзі про порушення судами таких принципів (засад) цивільного судочинства як змагальність та диспозитивність. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 08 червня 2006 року між ТАС "Комерцбанк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №0/11/0606/12-043, відповідно до умов якого позичальнику було надано строковий кредит у розмірі 38 500 Євро з кінцевим терміном повернення до 10 травня 2016 року, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 12,5% річних. Кредитні кошти призначені на споживчі цілі. 09 червня 2006 року між ТАС "Комерцбанк" та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір №011/0606/12-043-z-1 (а. с.17-19 том 1). У забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: нежилі будівлі, загальною площею 808,10 кв. м, які знаходяться по АДРЕСА_1. За згодою сторін предмет іпотеки оцінюється в 120 000 Євро, що згідно офіційного курсу НБУ на день укладення договору становить 775 013 грн. (пункти 2.1, 2.3 договору). Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки було погоджено сторонами у розділі п'ятому договору іпотеки. Зокрема, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі, якщо на день, визначений основним зобов'язанням, позичальник та/або іпотекодавець не повернуть іпотекодержателю суми кредитів та/або проценти за користування кредитами та/або пеню або іншу заборгованість, та/або платежі та санкції, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання. За вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене в пунктах 5.2.3.1 та 5.2.3.2 цього договору. ТОВ "Кредитні ініціативи" на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року №15, договору про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року є правонаступником ТАС "Комерцбанк". У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору, ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на зазначене нерухоме майно. 13 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348, відповідно до якого право власності на об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 зареєстровано за ТОВ "Кредитні ініціативи" (а. с.11 том 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої та третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону). Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. У частині першій статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки було погоджено сторонами у розділі п'ятому договору іпотеки. Зокрема, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі, якщо на день, визначений основним зобов'язанням, позичальник та/або іпотекодавець не повернуть іпотекодержателю суми кредитів та/або проценти за користування кредитами та/або пеню або іншу заборгованість, та/або платежі та санкції, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання (п.5.1 договору). При настанні зазначених в абзаці першому цього пункту договору іпотеки випадків іпотекодержатель надсилає позичальнику та іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання та зобов'язань, передбачених цим Договором, у не менш ніж тридцятиденний строк, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору (п.5.2 договору). За вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене в п. п.5.2.3.1 та 5.2.3.2 цього договору. Судом встановлено, що 13 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348, відповідно до якого право власності на об'єкт нерухомості, що по АДРЕСА_1 зареєстровано за іпотекодержателем ТОВ "Кредитні ініціативи". Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Отже, на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов'язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов'язок покладено на нотаріуса як державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 37 Закону України "Про іпотеку" порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Аналогічні правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №521/18393/16-ц, постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі №127/17399/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі №201/6233/17-ц. З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Кредитні ініціативи" посилалося на те, що 19 квітня 2018 року надіслано ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому ТОВ "Кредитні ініціативи" зазначало про те, що якщо боржник у тридцятиденний строк не сплатить банку загальну суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 233 263,01 Євро, банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки (т. 1, а. с. 214-215). На підтвердження отримання боржником зазначеного повідомлення, ТОВ "Кредитні ініціативи" надало реєстратору рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, адресоване на ім'я ОСОБА_1. Дата отримання 02 травня 2018 року, підпис проставлено працівником поштового зв'язку (т.1 а. с.219). Згідно з копією закордонного паспорту, позивач з 04 липня 2017 року по 30 липня 2018 року знаходилась за межами України. Члени сім'ї також не отримували зазначеного повідомлення. Отже, судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановлено, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_1 повідомлення від іпотекодержателя, ТОВ "Кредитні ініціативи" дані обставини не спростовані. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо отримання позивачем належним чином повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання є безпідставними. З огляду на викладені обставини, іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом України "Про іпотеку", так і Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, щодо надіслання належним чином боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності. Державний реєстратор в свою чергу не перевірив відповідність наданих банком документів вимогам закону, тому державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи" проведена з порушенням положень законодавства. Крім того, частиною третьою статті 37 України "Про іпотеку" визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. ТОВ "Кредитні ініціативи" надало висновок про вартість предмета іпотеки від 14 листопада 2018 року (т.1 а. с.220). Отже, оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності (станом на 13 березня 2019 року) не проводилась. Крім того, така оцінка майна проведена на замовлення АТ "Укрсоцбанк", а не іпотекодержателя ТОВ "Кредитні ініціативи". Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна та має бути проведена на момент такого набуття. Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Доводи касаційної скарги відносно того, що судом апеляційної інстанції безпідставно взято до уваги те, що з моменту направлення вимоги 24 квітня 2018 року по дату реєстрації права відведений іпотекодержателю для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб не заслуговують на увагу, оскільки судами було встановлено, що боржник-іпотекодатель не був повідомлений товариством про його наміри звернути стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом, що є достатньою самостійною підставою для визнання незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи". Загалом доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивача свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Постанова Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року в частині скасування додаткового рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року та здійснення нового перерозподілу судових витрат до суду касаційної інстанції не оскаржувалась, тому в Верховним Судом не переглядалась. Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та суду апеляційної інстанції без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" залишити без задоволення. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року в нескасованій частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №220/2751/18 провадження №61-2853св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Селянське (фермерське) господарство "Прометей", відповідачі: ОСОБА_1, приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Чернецький Юрій Дмитрович, державне підприємство "СЕТАМ", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Прометей" на рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року у складі судді Яненко Г. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року у складі колегії суддів: Зайцевої С. А., Кочегарової Л. М., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Селянське (фермерське) господарство "Прометей" (далі - С (Ф)Г "Прометей ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, приватного виконавця виконавчого округу Донецької області Чернецького Ю. Д., державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ") про визнання недійсними електронних торгів. Позов обгрунтовано тим, що продаж належного позивачу майна здійснено в період дії арешту, накладеного в іншій цивільній справі, в оголошенні про торги містилась недостовірна інформація та відсутня інформація про обтяження, обмеження щодо майна та права третіх осіб, в провадженні державного та приватного виконавців одночасно перебували виконавчі провадження на виконання одного й того ж судового рішення, на торги виставлено майно без проведення його вилучення у встановленому законом порядку, оцінка майна проведена без погодження його вартості з власником-боржником, в акті про проведені електронні торги відсутня інформація про документи, які посвідчують право власності боржника на майно та посилання на суму, внесену переможцем торгів. Позивач просив визнати недійсними електронні торги, результати яких оформлено протоколом від 23 листопада 2018 року №371561 та актом від 03 грудня 2018 року "Про проведені електронні торги". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року, яке залишене без змін постановою Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року, у позові відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що боржник (позивач у справі) самостійно в добровільному порядку рішення господарського суду не виконав, інше майно для задоволення вимог кредитора не запропонував, визначену експертом вартість майна не оспорив, зі скаргою на дії виконавця чи із заявою про зупинення виконання судового рішення, продажу майна в порядку визначеному ЦПК України не звертався. Доказів на підтвердження іншого позивач суду не надав. Жодних доказів, які б свідчили, що при проведенні електронних торгів було допущено порушення Закону України "Про виконавче провадження" (далі - Закон), Порядку реалізації арештованого майна та інших норм законодавства, позивач не навів. Позивач не довів допущені під час проведення електронних торгів порушення, на які він посилався на обґрунтування заявлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 06 лютого 2020 року С (Ф)Г "Прометей" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року, просило оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року у порядкузабезпечення позову накладений арешт на автозаправну станцію "Янісоль", а тому 23 листопада 2018 року вказане майно не могло бути реалізоване з прилюдних торгів. Об'єкти приватної власності відповідно до Конституції України можуть примусово відчужуватися лише з мотивів суспільної необхідності, а тому Закон та Порядок реалізації арештованого майна суперечать Конституції України. Виконавець наклав арешт на спірне майно, проте у порушення частини першої статті 48 та частини сьомої статті 56 Закону не вилучив його, а без вилучення арештованого майна у виконавця відсутнє право його продавати. Продавцем за договором, який укладається на наслідками проведення електронних торгів, має виступати державна виконавча служба, проте у спірних правовідносинах продавцем виступає приватний виконавець, тобто неналежна особа. Суди не дали оцінки та не перевірили доказами підстави позову, зокрема не оцінили, що звіт про оцінку автозаправної станціїне зареєстрований в Єдиній базі даних звітів про оцінку, у вартість оціненого майна не включено податок на додану вартість, у заяві на реалізацію майна виконавець не вказав про обтяження майна вимогами про поділ майна подружжя, в акті про проведення електронних торгів не вказано суми, сплаченої переможцем за придбане майно. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвала суду про забезпечення позову не є постановою виконавця про зупинення електронних торгів, тому організатор торгів діяв відповідно до вимог закону. Справа про поділ майна подружжя, в якій вжито заходи забезпечення позову, має штучний характер з метою уникнення звернення стягнення на майно. Перевірка відповідності Закону та Порядку реалізації арештованого майна вимогам Конституції України не є повноваженням суду загальної юрисдикції. Законодавець не вимагає від виконавця складення окремої постанови про вилучення арештованого майна. Організатор торгів не є суб'єктом сплати податку на додану вартість, тому вартість майна не має визначатися із податку на додану вартість. Операція з продажу арештованого майна не підлягає оподаткуванню, тому підстави для реєстрації оцінки майна у Єдиній базі даних звітів про оцінку відсутні. Обтяження арештованого майна відсутнє, розгляд спору щодо спірного майна в суді не є обтяженням майна, про яке має вказувати виконавець. Відсутність в акті про проведення електронних торгів суми, сплаченої переможцем за придбане майно, не має наслідком недійсність торгів, оскільки розмір сплаченої суми підтверджується протоколом проведення електронних торгів. Відзив ДП "СЕТАМ" на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. За достовірність інформації, зазначеної у заявці на реалізацію арештованого майна, відповідають посадові особи відділу державної виконавчої служби (приватний виконавець). Порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна суди не ВСТАНОВИЛИ: Ухвала про забезпечення позову не є підставою для зупинення електронних торгів. Реалізація арештованого майна шляхом проведення прилюдних торгів не є протиправним позбавленням права власності, а є елементом виконання судового рішення, що забезпечується державою відповідно до статті 129-1 Конституції України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 12 липня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з клопотанням, в якому просив врахувати обставини, встановлені в ухвалі Великоновосілківського районного суду Донецької області від 20 травня 2021 року про забезпечення позову у справі №220/798/21, провадження №2-з/220/4/21. Також, просив задовольнити касаційну скаргу, не передаючи справу на новий розгляд. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Господарського суду Донецької області від 19 жовтня 2016 року позов Приватного підприємства "Рондо" (далі - ПП "Рондо ") задоволено. Стягнено з С (Ф)Г "Прометей" 658 240,34 грн боргу та 9 873, 61 витрат зі сплати судового збору. У добровільному порядку боржник судове рішення не виконав. На виконання судового рішення 15 листопада 2016 року Господарський суд Донецької області видав відповідний НАКАЗ: 05 грудня 2016 року наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16 пред'явлено до виконання у Великоновосілківський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області. 06 грудня 2016 року головний державний виконавець Кравченко Л. І. відкрив виконавче провадження та виніс постанову про накладення арешту на все майно боржника. На виконання виконачого документа державний виконавець вчиняв виконавчі дії направлені на розшук майна боржника та наклав штраф за невиконання законних вимог державного виконавця. 20 березня 2018 року начальник Великоновосілківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Пирог С. М. виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів на яке може бути звернено стягнення, а транспортний засіб, який належить боржнику, не був виявлений протягом року, сума боргу на час повернення виконавчого документа становила 663 289,93 грн, встановлено строк пред'явлення виконавчого документа до виконання - до 20 березня 2021 року. 16 липня 2018 року приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Чернецький Ю. Д. прийняв до виконання наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16, за яким боржник С (Ф)Г "Прометей", стягувач ПП "Рондо", черга 1, сума стягнення основного боргу в сумі 658 240,34 грн, та витрати зі сплати судового збору у сумі 9 873,61 грн. Відповідно до інформації про виконавче провадження (а. с. 18 - 20) приватний виконавець Чернецький Ю. Д. вчинив такі виконавчі дії: 17 липня 2018 року винесено постанову про арешт майна боржника; 20 липня 2018 року винесено постанову про стягнення 1 200,00 грн витрат на проведення виконавчих дій; 23 липня 2018 року винесено постанову про звернення стягнення на кошти на рахунках боржника накладено арешт на його рахунки в банках; 21 серпня 2018 року винесено постанову про розшук майна боржника; 22 серпня 2018 року за участі працівників поліції проведено опис майна боржника за адресою: автозаправна станція "Янісоль", АДРЕСА_1; 24 серпня 2018 року винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної дяльності - суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні; 14 вересня 2018 року виготовлено експертну оцінку майна автозаправної станції "Янісоль", вартість майна визначено в сумі 1 036 080,00 грн; 26 вересня 2018 року майно приміщення автозаправочної станції "Янісоль" передано на реалізацію ДП "СЕТАМ". 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації майна С (Ф)Г "Прометей", код ЄДРПОУ 24310751, будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль", загальна площа 356,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, переможець учасник 5. Відповідно до акта проведення електронних торгів від 23 листопада 2018 року, реєстраційний номер виконавого провадження №56787666, переможцем визнано ОСОБА_1. Відповідно до протоколу від 23 листопада 2018 року №371561 лот №371561, переможцем внесено на рахунок продавця кошти у розмірі 1 045 000,00грн. 27 листопада 2018 року винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди. 30 листопада 2018 року винесено постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій, які на час винесення постанови складають 1 400,00 грн. 03 грудня 2018 року у зв'язку з виконанням судового рішення повністю, приватний виконавець Чернецький Ю. Д. виніс постанову про зняття арешту з коштів; зняття арешту з майна, припинення розшуку майна боржника, інших виконавчих дій, оскільки боржник (позивач у справі) самостійно в добровільному порядку рішення господарського суду не виконав, інше майно для задоволення вимог кредитора не запропонував, визначену експертом вартість майна не оспорив, зі скаргою на дії державного виконавця чи заявою про зупинення виконання судового рішення, продаж майна в порядку визначеному ГПК України не звертався. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана 06 лютого 2020 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиви на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом спору у цій справі є вимоги С (Ф)Г "Прометей" про визнання недійсними проведених 23 листопада 2018 року електронних торгів щодо продажу автозаправної станції "Янісоль" з підстав порушення їх процедури і порядку. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Верховний Суд зазначає, що вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з частинами першою, третьою статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчий лист, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Виконавчий лист, судовий наказ, ухвала мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Суди встановили, що 16 липня 2018 року приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Черненко Ю. Д. на підставі наказу Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16 відкрив виконавче провадження стосовно боржника С (Ф)Г "Прометей" щодо стягнення коштів в розмірі 658 240,34 грн основного боргу та 9 873,61 грн судового збору на користь ПП "Рондо". Згідно з частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою, третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства. Умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом, Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5 (далі - Інструкція), а також Порядком реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5 (далі - Порядок). Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 ЦК України). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог Порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів. Відповідно до частини першої статті 61 Закону (в редакції, чинній на момент проведення торгів) реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядком визначено, що електронні торги - це продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну. Згідно зі статтею 650 ЦК України особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Аналізуючи частину першу статті 650, частину першу статті 655 та частину четверту статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №465/650/16-ц та від 23 січня 2019 року у справі №522/10127/14-ц, правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складення за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів, зазначене свідчить про оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. При вирішенні спору про визнання недійсними результатів торгів (аукціону) необхідним є встановлення того, чи мало місце порушення вимог порядку та інших норм законодавства під час проведення електронних торгів, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів (постанови Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №911/494/17, від 11 червня 2019 року у справі №920/1316/14, від 26 вересня 2019 року у справі у справі №11/19, від 18серпня 2020 у справі №5023/4363/12). Правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства (постанови Верховного Суду України від 29червня 2016 року у справі №6-370цс16, від 14 грудня 2016 року у справі №3-1406гс16 та постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 у справі №5006/5/39б/2012). До предмета доказування в цій справі належить дотримання порядку проведення електронних торгів, а саме правил проведення торгів, визначених Законом і Порядком. Однією з підстав недійсності результатів електронних торгів позивач вказує наявність на дату проведення електронних торгів заходів забезпечення позову в іншій справі у вигляді заборони продавати спірне майно автозаправної станції "Янісоль". Отже, необхідно встановити, чи дотримано правила проведення торгів за наявності арешту відповідно до ухвали Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року щодо автозаправної станції "Янісоль", інформація про який містилася у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, на момент їх проведення, та чи порушено права позивача у цій справі. Досліджуючи обставини продажу автозаправної станції "Янісоль" на електронних торгах, суди встановили, що 14 листопада 2018 року С (Ф)Г "Прометей" надіслано виконавцю електронною поштою копію заяви, яка адресована Великоновосілківському районному відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Донецькій області, та копію ухвали Великоновосілківського районного суду Донецької області від 09 листопада 2018 року у справі №220/2470/18 про поділ майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і накладення арешту на майно С (Ф)Г "Прометей". 21 листопада 2018 року після проведеної перевіркиприватний виконавець направив повідомлення до ДП "СЕТАМ" про наявність додаткового обтяження нерухомого майна від 14 листопада 2018 року. 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль" загальною площею 356,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з частинами першою, другою статті 56 Закону (у редакції на час вчинення виконавчих дій) арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. За змістом статті 56 Закону арешт майна боржника є сукупністю заходів, що передбачають оголошення заборони розпоряджатися ним. Опис майна може бути складовою арешту майна, а також самостійною виконавчою дією. Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України). Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, справа №381/4019/18, провадження №14-729цс19). Верховний Суд зазначає, що за змістом наведених норм права виконавець під час проведення виконавчих дій вчиняє примусові заходи щодо виконання рішень, які набрали законної сили і підлягають примусовому виконанню, зокрема накладення арешту на майно та кошти боржника. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог, тобто заходи, які гарантують реальне виконання ухваленого судом рішення на користь позивача. Згідно з частиною другою статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі: 1) рішення суду щодо обтяження речових прав на нерухоме майно, що набрало законної сили; 2) рішення державного виконавця, приватного виконавця щодо обтяження речових прав на нерухоме майно; 3) визначеного законодавством документа, на якому нотаріусом вчинено напис про накладення заборони щодо відчуження нерухомого майна; 4) рішення органу місцевого самоврядування про віднесення об'єктів нерухомого майна до застарілого житлового фонду; 5) договору, укладеного в порядку, визначеному законом, яким встановлюється обтяження речових прав на нерухоме майно, чи його дубліката; 6) закону, яким встановлено заборону користування та/або розпорядження нерухомим майном; 7) інших актів органів державної влади та посадових осіб згідно із законом. Відповідно до пункту 2 розділу XI Порядку підставою для зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом є: рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна; зупинення вчинення виконавчих дій у випадках, визначених Законом України "Про виконавче провадження"; відкладення проведення виконавчих дій; зупинення виконавчого провадження у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду, відкладення проведення виконавчих дій; наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, виключно на період відновлення її працездатності. За наявності підстав, визначених у пункті 2 цього розділу, Організатор негайно зупиняє електронні торги (торги за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом, про що складає акт про зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) з фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. З моменту зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично зупиняються. Підстави зупинення вчинення виконавчих дій визначено статтею 34 Закону (уредакції на час вчинення виконавчих дій), згідно з якою виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, зокрема, у разі: зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа; зупинення судом реалізації арештованого майна у разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути звернено стягнення. З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що у грудні 2018 року ОСОБА_3 звернуласядо суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1, С (Ф)Г "Прометей", про поділ спільного сумісного майна подружжя (справа №220/2470/18). Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року за заявою представника ОСОБА_3 для забезпечення позову до його пред'явлення накладений арешт на рухоме та нерухоме майно, що є предметом спору, у тому числі намайно С (Ф)Г "Прометей "- автозаправну станцію "Янісоль". Із матеріалів справи відомо, що 27 серпня 2018 року сторонам виконавчого провадження направлено належним чином завірені копії постанови про опис та арешт майна (коштів). Незважаючи на вжиті судом у справі №220/2470/18 заходи забезпечення позову щодо спірного нерухомого майна, 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль" загальною площею 356,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. У справі, яка переглядається в касаційному порядку, арешт на майно у виконавчому провадженні з метою виконання ухваленого рішення суду, яке набрало законної сили, накладений приватним виконавцем раніше, ніж накладений арешт на це ж майно відповідно до ухвали суду про забезпечення позову в іншій цивільній справі. Крім того, в ухвалі про забезпечення позову від 09 листопада 2018 року не зазначено про зупинення реалізації арештованого майна чи зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа. Тому ця ухвала не могла бути перешкодою для проведення електронних торгів. Верховний Суд зауважує, що доводи касаційної скарги, що ухвала суду про забезпечення позову, зокрема про заборону відчуження нерухомого майна, встановлює обтяження такого майна, отже, є підставою для визнання електронних торгів недійсними, є безпідставними, з огляду на таке. Судове рішення є обов'язковим до виконання; обов'язковість судового рішення належить до основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, частина перша статті129 Конституції України). Отже, ухвала суду про забезпечення позову, зокрема про заборону відчуження нерухомого майна, встановлює обтяження такого майна. Заходи забезпечення позову у справі №220/2470/18, на які посилається С (Ф)Г "Прометей", спрямовувалися на захист інтересів ОСОБА_3, яка заявляладо ОСОБА_2 (учасника С (Ф)Г "Прометей ") вимоги про поділ майна. ОСОБА_3 претендувала також на спірну автозаправну станцію "Янісоль", вважаючи таке майно спільним майном подружжя, проте у такій вимозі суд відмовив з тих підстав, що автозаправна станція "Янісоль" належить С (Ф)Г "Прометей" як юридичній особі. Верховний Суд зазначає, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза увагою такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц, провадження №61-156св17. З огляду на встановлені судами обставини справи правочин з продажу належного С (Ф)Г "Прометей" майна під час дії заходів забезпечення позову третьої особи, що має самостійні вимоги на автозаправну станцію "Янісоль", не порушує його прав чи законних інтересів", у рахунок погашення боргу якого зараховано вартість спірного майна. З урахуванням цих обставин Верховний Суд критично ставиться до дійсних мотивів звернення С (Ф)Г "Прометей" з позовом, з якого вбачається намір уникнути виконання наказу Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року, яке направлене на виконання, в межах якого здійснений продаж майна С (Ф)Г "Прометей" в 2018 році. Доводи касаційної скарги про те, що продавцем за договором, який укладається на наслідками проведення електронних торгів, має виступати державна виконавча служба, а у спірних правовідносинах продавцем виступає приватний виконавець, тобто неналежна особа, є безпідставними з огляду на зміст статті 5 Закону. Відповідно до пункту 1 статті 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Оскільки наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року перебував на виконанні у приватного виконавця, саме вказана особа є належною стороною договору купівлі-продажу майна на електронних торгах. Заявник у касаційній скарзі також зазначає, що об'єкти приватної власності відповідно до Конституції України можуть примусово відчужуватися лише з мотивів суспільної необхідності, а тому Закон та Порядок реалізації арештованого майна суперечать Конституції України. Статтею 41 Конституції України гарантовано громадянам України захист від протиправного позбавлення права власності, а відчуження майна позивача у межах процедури примусової реалізації майна боржника на виконання судового рішення виключає ознаку протиправності та забезпечується державою відповідно до статті 129-1 Конституції України. Щодо доводів касаційної скарги про те, що виконавець арештував спірне майно, проте не вилучив його у порушення вимог частини першої статті 48 та частини сьомої статті 56 Закону, а без вилучення арештованого майна у виконавця відсутнє право його продавати, Верховний Суд виходить з такого. Згідно з частиною першою статті 48 Закону (у редакції на час вчинення виконавчих дій) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений виконавцем, але не раніше ніж через п'ять робочих днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту (частини друга, сьома статті 56 Закону у редакції на час вчинення виконавчих дій). Верховний Суд зазначає, що нерухоме майно окремої виконавчої дії щодо вилучення не потребує, оскільки нерухомість не переміщається у просторі та у виконавця не виникає труднощів у зверненні на нього стягнення, що має місце у випадку невизначеного (змінного) місця перебування рухомих речей. Щодо інших доводів касаійної скарги, то відсутність в акті про проведення електронних торгів суми, сплаченої переможцем за придбане майно, є порушенням пункту 5 Розділу Х Порядку, проте не має наслідком недійсність торгів, оскільки розмір сплаченої суми підтверджується протоколом проведення електронних торгів, тому доводи касаційної скарги в цій частині не є підставою для скасування судових рішень. Суд апеляційної обгрунтовано зазначив, що твердження позивача про одночасне перебування двох виконавчих проваджень на виконання одного й того ж судового рішення та продаж майна без його вилучення у встановленому законом порядку не відповідають приписам закону та фактичним обставинам справи, а також спростовуються інформацією про виконавче провадження. Посилаючись на те, що суди не надали оцінки та не перевірили доказами підстави позову, заявник не вказав, яким чином наведені ним обставини (звіт про оцінку автозаправної станції не зареєстрований в Єдиній базі даних звітів про оцінку, у вартість оціненого майна не включено податок на додану вартість у заявці на реалізацію майна виконавець не вказав про обтяження майна вимогами про поділ майна подружжя, в акті про проведення електронних торгів не вказано суми, сплаченої переможцем за придбане майно) свідчать про недійсність результатів торгів та порушення його прав чи законних інтересів. З огляду на викладене доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Прометей" залишити без задоволення. Рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року про передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а також скасувати свідоцтво про право власності на вказану земельну ділянку від 22 жовтня 2015 року, серія та номер НОМЕР_1, видане ОСОБА_2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 04 серпня 1995 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого він набув право власності (прийняв у дар) незакінчений будівництвом, але не зданий в експлуатацію житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1. Посилався на те, що не здійснив реєстрацію будинку, як того вимагали норми чинного на той час Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі? ЦК Української РСР), через наявність незакінченого будівництвом будинку за зазначеною адресою. За усною домовленістю ОСОБА_2 залишився зареєстрованим у зазначеному будинку. З дозволу Чернігівської міської ради він побудував ще один будинок на земельній ділянці, право користування якою перейшло до нього у зв'язку з набуттям у власність будинку. В подальшому він дізнався, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2015 року № НОМЕР_1, виданого реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції. На його думку, ОСОБА_2 подав до органу місцевого самоврядування технічну документацію на будинок, який вже був знесений, увівши таким чином в оману Чернігівську міську раду та землевпорядну організацію, що потягло за собою прийняття 07 жовтня 2015 року протиправного рішення про затвердження технічної документації та передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, якою користується він та на якій знаходиться належне йому нерухоме майно. У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування незакінченого будівництвом, але не зданого в експлуатацію житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований на АДРЕСА_1, укладений 04 серпня 1995 року між ним та ОСОБА_1, посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Пилипенко Н. С., зареєстрований в реєстрі за №1-69-19. Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки, укладаючи цей договір, він не мав наміру відчужувати безоплатно у власність ОСОБА_1 своє єдине житло як і ОСОБА_1 не мав наміру набути це майно у власність. Вказував на те, що з 1971 року дотепер постійно проживає у будинку, а ОСОБА_1 не вчинив жодних дій, які підтверджували б прийняття майна у дар, а також реалізації обов'язків, передбачених цим договором щодо завершення будівництва будинку та здачі його в експлуатацію, реєстрації будинку відповідно до статті 227 ЦК Української РСР. Також зазначив, що саме він займався добудовою будинку, проведенням його поточних ремонтів, усуненням порушень законодавства щодо газопостачання. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Деснянський районний суд міста Чернігова рішенням від 05 червня 2020 року позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 1.20 рішення п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року про затвердження технічної документації та передання у власність безоплатно земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_2 на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044. Скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 22 жовтня 2015 року, серія та номер НОМЕР_1, видане реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції, на земельну ділянку площею 0,08 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, видане на ім'я ОСОБА_2. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Деснянський районний суд міста Чернігова додатковим рішенням від 01 липня 2020 року вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що при складанні технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 та в подальшому передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не було враховано укладеного у 1995 році договору дарування нерухомого майна, розташованого на зазначеній земельній ділянці. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суддійшов висновку про недоведеність заявлених вимог. При цьому суд зазначив, що реєстрація місця проживання та фактичне проживання ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 не може достовірно доводити той факт, що договір дарування від 04 серпня 1995 року є мнимою угодою, укладеною без наміру створення юридичних наслідків. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Чернігівський апеляційний суд постановою від 16 вересня 2020 року рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що незакінчений будівництвом будинок, що був предметом договору дарування, є спорудою, яку не можна відокремити від земельної ділянки, а отже, до позивача перейшло право на неї разом з правом на набуту нерухомість. Водночас суд вважав безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що незакінчений будівництвом будинок не може вважатись спорудою, а є матеріалами і обладнанням, використаними в процесі будівництва, оскільки таке правове визначення було уведено статтею 377 ЦК України, що набрав чинності лише з 2004 року, тобто такий правовий статус недобудованого майна законодавчо не був визначений при укладенні сторонами договору дарування. При цьому суд врахував, що після набуття у власність ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 отримав право власності на житловий будинок, розташований на цій ділянці, але за адресою: АДРЕСА_1, і в подальшому змінив поштову адресу земельної ділянки на аналогічну. Також суд вважав безпідставними посилання ОСОБА_2 на те, що договір дарування є фіктивним, оскільки оспорюваний договір дарування був укладений до 01 січня 2004 року, то до нього мають застосуватися норми ЦК Української РСР, а отже, він не може оскаржуватися з підстав, які не були передбачені законодавством, чинним на момент його укладання. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У жовтні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Марченко Н. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначає те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19, від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17, від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17, від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17, від 28 лютого 2018 року у справі №352/626/13-ц, від 05 березня 2020 року у справі №14/325 "б". Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що у цій справі право користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою не підтверджене належними доказами, зокрема, його право користування земельною ділянкою не визнано ні державними органами (не зареєстровано), ні Чернігівською міською радою, яка здійснювала функції власника до передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2, ні титульним і фактичним володільцем та користувачем ОСОБА_2, не визнавалося таке право і в судовому порядку. В оскаржуваній постанові апеляційного суду немає висновків щодо незаконності рішення Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року та порушені норми права Чернігівською міською радою при прийнятті зазначеного рішення. Посилання апеляційного суду на те, що Чернігівська міська рада не врахувала наявність договору дарування незакінченого будівництвом будинку, без вказівки на норму права, якою передбачений обов'язок брати до уваги такий договір, свідчить про порушення принципу, закріпленого у статті 328 ЦК України, щодо правомірності набуття права власності. Також скарга містить доводи про те, що суд апеляційної інстанції зробив висновок про наявність у первісного позивача права користування спірною земельною ділянкою, пославшись на статтю 30 ЗК України в редакції від 18 грудня 1990 року, витлумачивши її зміст таким чином, що ця норма застосовується і до випадків відчуження незакінчених будівництвом житлових будинків, оскільки такий об'єкт є спорудою. Водночас правові висновки Верховного Суду щодо застосування саме цієї норми у подібних правовідносинах відсутні, а практика Верховного Суду щодо застосування майже аналогічної норми статті 120 ЗК України в чинній редакції щодо автоматичного переходу права власності/користування на земельну ділянку внаслідок відчуження розміщених на них будівель та споруд стосується лише випадків відчуження будівель і споруд, які закінчені будівництвом та зареєстровані як об'єкти нерухомого майна. Суди попередніх інстанцій проігнорували факт перебування предмета договору дарування весь час після укладення договору і дотепер у володінні та користуванні ОСОБА_2 та відсутність допустимих доказів передання нерухомого майна ОСОБА_1. Суд першої інстанції всупереч частині четвертій статті 267 ЦК України та статям 263-265 ЦПК України не розглянув заяви Чернігівської міської ради про застосування строків позовної давності. При цьому суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки порушенням місцевим судом вказаних норм матеріального та процесуального права. У січні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. При цьому зазначив, що ОСОБА_2, ввівши в оману Чернігівську міську раду та Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив", без будь-якого права користування землею подав заяву та отримав дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також вказував на те, що апеляційний суд надав належну оцінку доводам відповідача щодо пропуску позовної давності. У січні 2021 року Чернігівська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. При цьому зазначила, що спірна земельна ділянка виділена ОСОБА_2 відповідно до закону. При прийнятті оскаржуваного рішення їй не було відомо про наявність договору дарування незакінченого будівництвом, але незданого в експлуатацію житлового будинку від 04 серпня 1995 року. Також зазначила, що позивач попустив позовну давність, оскільки про порушення свого права він міг дізнатися починаючи з 13 жовтня 2015 року, після оприлюднення оскаржуваного РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 29 грудня 2020 року справа №750/11208/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 05 липня 1971 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, який складається з будинку житловою площею 33,3 кв. м та сараю. Зазначений договір посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Сіліченко Е. І. та зареєстрований за №1-6074. Згідно з витягом із рішення виконавчого комітету Деснянської районної ради народних депутатів міста Чернігова від 10 липня 1995 року №146 "Про індивідуальне будівництво" ОСОБА_2 дозволено будівництво сараю, гаража з лазнею і кімнатою відпочинку на АДРЕСА_1.04 серпня 1995 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був укладений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у дар незакінчений будівництвом, але не зданий в експлуатацію житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, процент зносу становив 10% і процент готовності становив 100%. До складу домоволодіння входили: літ. Б - сарай, літ. В-І - сарай, літ. ВІ-І - навіс, літ. Г-I - туалет, огорожа №1-2. Зазначений договір посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Пилипенко Н. С. і зареєстрований в реєстрі за №1-3919.23 лютого 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,080 га в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1. У заяві зазначено, що додатками до неї є: копія паспорта та ідентифікаційного коду ОСОБА_2, копія кадастрового плану та схема розміщення земельної ділянки на вулиці Новій в адміністративних межах Чернігівської міської ради, правовстановлювальні та інші документи. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,0800 га в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 містить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформований 19 лютого 2015 року, згідно з яким станом на дату формування витягу відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно буднику немає. Згідно з витягом із рішення п'ятдесятої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), а саме на земельну ділянку на АДРЕСА_1, орієнтованою площею 0,0800 га. Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив" на замовлення ОСОБА_2 виготовило технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0800 га на АДРЕСА_1. Із пояснювальної записки встановлено, що підставою для складання документації був витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 лютого 2015 року №3389904 та рішення п'ятдесятої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року. У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради із заявою про передання йому у власність земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Рішенням п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року (пункт 1.20) затверджено технічну документацію та передано ОСОБА_2 у власність безоплатно земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044.22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер НОМЕР_1, а саме на земельну ділянку площею 0,08 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 7410100000:02:051:0044.09 грудня 2015 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 116,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 18 січня 2016 року №13 вирішено присвоїти поштову адресу, в тому числі земельній ділянці загальною площею 0,08 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, та житловому будинку загальною площею 116,4 кв. м, з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 (будівельна адреса) - АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вирішення первісного позову Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що у зв'язку з набуттям права власності на незакінчений будівництвом житловий будинок на АДРЕСА_1 він автоматично став користувачем земельної ділянки під будинком. У зв'язку з цим він вважав, що, передаючи у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, відповідачі порушили його права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20), вирішуючи спір про визнання права власності на земельну ділянку, вказувала на те, що, укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що термін "нерухомість" і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 01 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і "все, що міцно з ними зв'язано", як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню. Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування норм вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц (пункт 42)). Суди попередніх інстанцій, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні докази, дійшли правильного висновку, що при складанні технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 та в подальшому передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не було враховано укладеного у 1995 році договору дарування нерухомого майна, розташованого на зазначеній земельній ділянці, тому оспорюване рішення Чернігівської міської ради та свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку від 22 жовтня 2015 року підлягають скасуванню. У зв'язку з цим безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо норм, які регулюють спірні правовідносини. Щодо позовної давності Чернігівська міська рада у суді першої інстанції заявила клопотання про застосування позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Встановивши, що про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізнався лише у 2019 році, а відповідач не довів, що позивач довідався або міг довідатися раніше, ніж позам межами трирічного строку до дня звернення до суду, апеляційний суддійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 не пропустив позовної давності. Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, а суд касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України не здійснює переоцінки доказів. Щодо вирішення зустрічного позову Згідно зі статтею 58 ЦК Української РСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки та що сторони за угодою ніяких дій зі здійснення мнимої угоди не вчиняли. Отже, підставою для визнання договору дарування недійсним з мотивів його мнимості, є укладення його без створення юридичних наслідків. Таким чином, для застосування зазначеної норми права суд повинен встановити факт домовленості сторін про укладення такої угоди про людське око, тобто факт наявності волі обох сторін на укладення саме такої угоди, і тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача. Відповідно до частини першої статті 128 ЦК Української РСР (чинного на час укладення договору дарування), право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Згідно з частинами першою, другою статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Відповідно до частин першої, третьої статті 244 ЦК Української РСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, згідно з якою договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. До набрання чинності ЦК України виникнення права власності у набувача нерухомого майна за договором дарування залежало від передачі майна та додержання нотаріальної форми договору і не було пов'язане з його реєстрацією. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі №127/3354/17 (провадження №61-9511св18) та від 03 жовтня 2019 року у справі №727/12430/17 (провадження №43679св18). Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки, укладаючи цей договір, він не мав наміру відчужувати безоплатно у власність ОСОБА_1 своє єдине житло, як і ОСОБА_1 не мав наміру набути це майно у власність. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що на час укладання договору дарування житловий будинок був незакінчений будівництвом, у зв'язку з чим не був зареєстрований ОСОБА_1. При цьому суди виходили з того, що позивач за зустрічним позовом не надав суду переконливих доказів, які підтвердили б наявність обставин, передбачених статтею 58 ЦК Української РСР,для визнання договору дарування недійсним. Сама по собі реєстрація місця проживання та фактичне проживання ОСОБА_2 у недобудованому і не зданому в експлуатацію будинку на АДРЕСА_1 не є достатньою підставою для визнання правочину недійсним. Інших доказів на підтвердження заявлених вимог ОСОБА_2 не надав, а суди такі докази та обставини не ВСТАНОВИЛИ: Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недоведеність вимог за зустрічним позовом. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечить правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19, від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17, від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17, від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17, від 28 лютого 2018 року у справі №352/626/13-ц, від 05 березня 2020 року у справі №14/325 "б. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки дію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року, у зв'язку із залишенням цих судових рішень без змін їх дію необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Марченко Ніни Іванівни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити дію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 квітня 2021 року м. Київ справа №292/90/19 провадження №61-4604св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року у складі судді Рябенької Т. С. та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників у формі протоколу №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року. Позов мотивований тим, що позивач є власником майнового паю члена КСП "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області на суму 10 353,00 грн. 18 грудня 2017 року сільський голова с. Соколів ОСОБА_4 без попередження організував збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря", на яких були присутні максимум 40 чоловік, та через деякий час склав протокол загальних зборів, згідно якого загальні збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря" 18 грудня 2017 року проголосували за продаж майна колишнього КСП "Зоря" ОСОБА_3. Даний протокол є сфабрикованим документом, оскільки збори проведені не були, голосування за вказані в ньому рішення не проводилось. Через деякий час після цього співвласникам майнових паїв стало відомо, що нерозпайоване майно КСП "Зоря" передано в безкоштовну оренду ОСОБА_3, який оформляє його на себе та фактично розпродає майно, яке перебуває у спільній власності усіх громадян-власників майнових паїв колишнього КСП "Зоря". При цьому про укладення, підписання та реєстрацію згідно чинного законодавства договору про безоплатну оренду майна колишнього КСП "Зоря" їм не відомо, на зборах це питання не піднімалося, істотних умов цього договору ніхто не оголошував. Вважає, що в даному випадку за відсутності кворуму та повноважень на проведення загальних зборів співвласників майнових паїв колишнього КСП "Зоря", рішення, за які нібито проголосували на загальних зборах, є недійсними. Статуту спілки не існує, на підставі чого діяла голова комітету співвласників майна ОСОБА_2 невідомо. Всупереч цьому ОСОБА_3, використовуючи це рішення, безпідставно продає худобу та вивозить рухоме майно, нерухоме майно приводиться до стану, непридатному для його використання чи продажу, чим наносить шкоду майну усіх співвласників пайового фонду майна колишнього КСП "Зоря", в тому числі порушує і його права як співвласника пайового фонду даного КСП. Вважає, що рішення загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року, оформлене протоколом №1 від 18 грудня 2017 року, прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки на зборах не були присутні усі співвласники пайового фонду майна колишнього КСП "Зоря", що є обов'язковим для вирішення питань відчуження майна та виділення в натурі часток з майна, яке повинно бути прийнято одностайно усіма співвласниками. Позивач просив визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря", оформлене протоколом №1 загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, ОСОБА_3, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", про визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників у формі протоколу №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прийнятими рішеннями на загальних зборах від 18 грудня 2017 року зачіпаються інтереси усіх власників майнових паїв, які були присутні на зборах та голосували за вказані рішення, та тих, які були відсутні з певних причин, оскільки ці рішення створюють для них юридичні наслідки. Між тим, позивач у справі не ставив питання про залучення до участі у справі інших, крім відповідачки, співвласників майнових паїв. Крім того, позивачем не доведено, що рішенням загальних зборів співвласників майнових паїв від 18 грудня 2017 року або діями відповідачки ОСОБА_2, яка підписала дане рішення, порушуються його права як власника майнового паю та створюються перешкоди вільно розпоряджатися ним. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюване позивачем рішення загальних зборів від 18 грудня 2017 року було прийнято власниками майнових паїв, до яких позовні вимоги пред'явлені не були і позивач не ставив питання про їх залучення, що свідчить про неналежний суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин. Крім того, вказаним рішенням зачіпаються інтереси власників паїв, які не брали участь на загальних зборах, до яких також позовні вимоги пред'явлені не були. За таких обставин, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позов пред'явлений до неналежного відповідача, яким позивач визначив ОСОБА_2, яка згідно протоколу зборів вказана, як голова комітету майнових паїв. Позивач під час розгляду справи не був позбавлений права звернутися до суду із клопотанням про залучення інших співвласників майнових паїв. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій поверхнево та однобічно дослідили докази по справі. Відповідач у справі належний, оскільки саме ОСОБА_2 зазначена у протоколі загальних зборів від 18 грудня 2017 року як голова зборів та саме вона підписала протокол. Протокол №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року є сфабрикованим документом. У відповідача не було жодних повноважень ініціювати та проводити загальні збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря" та підписувати протокол від 18 грудня 2017 року. Права позивача оспорюваним рішенням загальних зборів порушуються, тому, що усе майно передано одному ОСОБА_3 не в правовий спосіб, обманним шляхом. Суди не застосували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц (провадження №61-4128св19), від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012 (провадження №61-14850св18), від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц (провадження №61-24530св18). Позиція інших учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_6, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що при розгляді справи про визнання рішення зборів співвласників майнових паїв недійсним необхідно до участі у справі залучити всіх інших співвласників та осіб, присутніх на зборах в якості відповідачів. Позивачем не залучено до участі у справі належних відповідачів, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Доводи скаржника суперечать один одному. Так, спочатку він посилається на те, що його права порушено, оскільки він не був присутній на зборах та не брав участі у прийнятті рішення про відчуження майна, а потім зазначає, що він був на зборах головою лічильної комісії і нарахував 63 співвласника майнових паїв. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №292/90/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали цивільної справи №292/90/19 надійшли до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц, від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012; від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц; та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства від 16 лютого 2018 має право на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області. Згідно із протоколом №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області від 18 грудня 2017 року Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, на яких були присутні 120 з 176 співвласників майнових паїв, одноголосно було прийнято рішення про продаж ОСОБА_3 залишку майна (техніку, будівлю, споруди, інше), що є основними засобами СТОВ "Зоря", по залишковій його вартості згідно балансу шляхом викупу майнових сертифікатів у співвласників майна КСП "Зоря" та їх погашення після викупу, по ціні 1,50 грн за 1 грн майнового сертифікату. У даному рішенні також зазначено, що остаточний розрахунок слід провести до 31 грудня 2018 року; перереєстрацію (зняття з обліку майна, у тому числі рухомого (автомобілі, трактори, комбайни, причепи та інше) провести у встановленому порядку. Цим же рішенням затверджено список майна, яке підлягає викупу по залишковій вартості та на період оформлення відповідної документації надано дозвіл ОСОБА_3 на використання цього майна на правах оренди без сплати орендної плати Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України). Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже суди дійшли вірного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки до участі у справі не були залучені інші співвласники майнових паїв КСП "Зоря", а доводи касаційної скарги безпідставні. Висновки суду першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц, від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012; від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц. Висновки Верховного Суду Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суд апеляційної інстанції залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №143/324/20 провадження №61-4850св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Міністерство юстиції України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року у складі судді Бойко А. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Панасюка О. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря" (далі - СТОВ "Зоря", товариство) звернулося до Погребищенського районного суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Міністерства юстиції України (далі - Мінюст) про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України. Обґрунтовуючи позов, товариство вказувало, що державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, від 19 липня 2019 року №47854288, від 15 липня 2019 року №47562977 щодо внесення дати кінцевого строку дії права оренди на підставі укладених у 2009 році договорів оренди земельних ділянок, які належать відповідачам. 15 жовтня 2019 року відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до Міністерства юстиції України зі скаргами на вказані рішення державного реєстратора Левінського А. А. Ці скарги були розглянуті Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Комісія), на підставі висновків якої було винесено: 1) наказ Мінюсту України від 10 лютого 2020 року №485/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_2 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 2) наказ Мінюсту України від 05 лютого 2020 року №398/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_1 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення від 19 липня 2019 року №47854288, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 3) наказ Мінюсту України від 04 лютого 2020 року №378/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_3 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2019 року №47562977, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. Посилаючись на те, що Комісія при розгляді скарг вдалася до оцінки строку дії договору, тобто фактично вирішила спори про право, яке виникло на підставі договорів, а ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, звертаючись до Мінюсту, пропустили строк на оскарження рішення державного реєстратора, позивач просив визнати протиправними і скасувати накази Мінюсту від 10 лютого 2020 року №485/5, від 04 лютого 2020 року №378/5, від 05 лютого 2020 року №398/5 та зобов'язати Мінюст поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також СТОВ "Зоря" вказувало, що судом розглянуто позов, в тому числі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, до товариства про розірвання договорів оренди, укладених між сторонами, скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок (справа №143/1205/16-ц), та постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2020 року в задоволенні цього позову відмовлено. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 10 лютого 2020 року №485/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №13495127, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563584. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 04 лютого 2020 року №378/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 15 липня 2019 року №47562977. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 05 лютого 2020 року №398/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 19 липня 2019 року №47854288. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуючи рішення державного реєстратора Дмитренко Г. В., ОСОБА_2, ОСОБА_3 пропустили визначений законом 60-ти денний строк для подання скарги, на що при розгляді скарг Комісія уваги не звернула; інформація про речові права на нерухоме майно та їх обтяження є загальнодоступною, і відповідачі, маючи всі належні правові інструменти, не вчинили жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав, при цьому, будучи власниками земельних ділянок, мали б цікавитися станом іншого речового права відносно належних їм земельних ділянок. Також суддійшов висновку, що Комісія при розгляді скарги вдалась до оцінки строку дії договору оренди та всупереч закону та усталеній судовій практиці неправильно визначила час, з якого такий строк обраховується. Суди визнали помилковим висновок Комісії про те, що державний реєстратор не виготовив електронні копії документів, які подані в паперовій формі (договорів), оскільки такої потреби не було, адже реєстратор не здійснював реєстрацію додаткових договорів чи внесення змін в існуючі договори, він лише вніс відомості щодо терміну дії права оренди тих договорів, які вже пройшли державну реєстрацію та електронні копії яких наявні в реєстраційній справі, тому він діяв відповідно до пункту 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суди першої та апеляційної інстанції вказали, що предмет розгляду справи №143/1205/16-ц, на яку послався позивач, є відмінним від предмету скарг, які були подані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, тому відхилив посилання на це як на підставу для скасування наказів. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У березні 2021 року Міністерство юстиції України надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу, якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що судами дана неправильна оцінка змісту рішень Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації та судами не встановлено порушень норм закону при їх прийнятті. Суди дійшли помилкового висновку щодо строку дії договорів оренди земельних ділянок, укладених між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, висновки Комісії щодо порушення державним реєстратором Левінським А. А. вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, є підставними та правомірними. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу СТОВ "Зоря" просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Посилається на те, що судові рішення в частині оцінки рішень Комісії щодо строку договору оренди землі є правомірними та ґрунтуються на сталій судовій практиці Верховного Суду. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №143/324/20, витребувано справу з Погребищенського районного суду Вінницької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд встановив, що 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:09:002:0062, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Запис про державну реєстрацію договору оренди у відділі Держкомзему зароблено 14 лютого 2012 року за №052348064004754. Дата внесення відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 27 лютого 2016 року. 10 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:01:001:0094, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Договір зареєстрований у відділі Держкомзему 14 лютого 2012 року за №052348064004760. Дата внесення відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 17 березня 2016 року. 10 травня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_3 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:03:003:0194, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Запис про державну реєстрацію договору оренди у відділі Держкомзему зароблено 14 лютого 2012 року за №052348064004747. Дата внесення відомостей щодо договору в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 22 лютого 2016 року. Відповідно до заяв СТОВ "Зоря" державний реєстратор Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А. прийняв такі РІШЕННЯ: 1) рішення від 01 липня 2019 №47563584, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року; 2) рішення від 19 липня 2019 №47854288, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року; 3) рішення від 15 липня 2019 року №47562977, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року (том 1, а. с. 55). 15 жовтня 2019 року ОСОБА_3 подала скаргу до Мінюсту, в якому просила скасувати рішення державного реєстратора від 15 липня 2019 року №47562977. Згідно з висновком Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року, державний реєстратор Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., приймаючи РІШЕННЯ: та обчислюючи строк дії договору речового права оренди не врахував, що строк дії договору оренди починається з моменту укладення договору, а не з моменту його реєстрації, тобто державним реєстратором не перевірено документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій. Наказом Міністерства юстиції України від 04 лютого 2020 року №378/55 на підставі висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_3 від 15 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2019 №47562977, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (том 1, а. с. 18). 15 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подав скаргу до Міністерстві юстиції України, в якому просив скасувати рішення державного реєстратора від 01 липня 2019 року №47563584. Відповідно до висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 16 грудня 2019 року, державний реєстратор Жмеринської районної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., приймаючи РІШЕННЯ: та обчислюючи строк дії договору речового права оренди не врахував, що строк дії договору оренди починається з моменту укладення договору, а не з моменту його реєстрації, тобто державним реєстратором належним чином не перевірені документи та не встановлено існування підстав для проведення державної реєстрації прав. Наказом Міністерства юстиції України від 10 лютого 2020 року №485/5 відповідно до висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 16 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. 15 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подала до Міністерстві юстиції України скаргу, в якій просила скасувати рішення державного реєстратора від 19 липня 2019 року №47854288. У висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації мотивами для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854288 вказано, що під час прийняття державним реєстратором оскаржуваного рішення не встановлено належним чином відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та наявність підстав для внесення відомостей про строк дії речового права, тобто неправильно обчислено строк дії договору оренди землі. Наказом Міністерства юстиції України від 05 лютого 2020 року №398/55 згідно з висновком Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення від 19 липня 2019 року №47854288, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (том 1, а. с. 11). Суди встановили, що розглядаючи скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, Міністерство юстиції України не встановлювало і не зазначало у відповідних рішеннях про пропуску ними визначеного законодавством строку на оскарження рішень державних реєстраторів.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Частиною п'ятою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що скарга на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України подається особою, яка вважає, що її права порушено, у письмовій формі. До скарги додаються засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують факт порушення прав скаржника у результаті прийняття рішення державним реєстратором (за наявності). Згідно з частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю. Відповідно до пунктів 8 та 10 частини 8 статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо закінчився встановлений законом строк подачі скарги та державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. Згідно з пунктами 5, 7 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128, в редакції, чинній на момент подання скарг до Міністерства юстиції України, перед розглядом скарги по суті комісія вивчає скаргу для встановлення, зокрема, закінчення визначеного законом строку подачі скарги. У разі, коли встановлено порушення вимог закону щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги, суб'єкт розгляду скарги на підставі висновку комісії приймає мотивоване рішення про відмову у розгляді скарги без розгляду її по суті у формі наказу. Суд встановив, що скарги на рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, від 19 липня 2019 року №47854288, від 15 липня 2019 року №47562977, подані у жовтні 2019 року, тобто після спливу 60 денного встановленого законом строку. Отже, касаційний суд погоджується з висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Комісією при розгляді скарг ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 порушено вимоги пункту 8 частини восьмої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за яким пропуск строк на оскарження є самостійною підставою для відмови в задоволенні скарги та законом не передбачено процедури поновлення чи продовження такого строку. З огляду на викладене, відхиляються доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено порушення закону та порядку при ухваленні оскаржуваних наказів. Доводи касаційної скарги про правомірність висновків комісії про недотримання державним реєстратором вимог про належну перевірку документів, які свідчать про наявність підстав для проведення державної реєстрації прав та неналежного встановлення строку дії речового права спростовуються з огляду на таке. Суд установив, що пунктом 38 укладених між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 договорів оренди сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації. Отже, початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору. Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору договори оренди не містять. Записи про державну реєстрацію договорів оренди у відділі Держкомзему зроблено 14 лютого 2012 року, строк дії договору установлено 10 років. Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що посилання у всіх трьох висновках Комісії на те, що реєстратор вніс відомості до державного реєстру прав за відсутності належно оформленого договору оренди не відповідають вимогам закону. Аналогічні висновки щодо моменту набрання чинності договором оренди земельної ділянки висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19) та Верховний Суд України у постановах від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13). Практика щодо цього питання Верховного Суду є усталеною, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки такі судові РІШЕННЯ: є законними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням вимог процесуального та матеріального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення. Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 серпня 2021 року м. Київ справа №282/423/20 провадження №61-15207св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітов М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка, яка підписана представником Герасимовим Петром Олександровичем, на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року у складі судді Вальчук В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною. Позов мотивований тим, що 25 березня 2005 року уклала з Приватним сільськогосподарським підприємством ім. Пархоменка договір оренди землі, відповідно до якого передала відповідачеві в оренду строком на п'ять років належну їй земельну ділянку, площею 2,3301 га, кадастровий номер 1823182400:03:002:0019, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 15 лютого 2010 року між ними укладено додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди продовжено до 01 березня 2020 року. 10 грудня 2018 року вона підписала додаткову угоду до договору оренди землі. Однак, при підписанні даної угоди не були погоджені істотні умови договору оренди, а саме - не чітко визначений відсотковий розмір орендної плати (понад 3%), який, в свою чергу, пов'язаний із розміром грошової оцінки земельної ділянки. Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі, укладену між нею та відповідачем 10 грудня 2018 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року, яке залишене без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 25 березня 2005 року, укладену 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та Приватним сільськогосподарським підприємством ім. Пархоменка. Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 840 грн. 80 коп. судового збору. Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що зміст спірної угоди свідчить про те, що визначеній у п.4.1 розмір орендної плати понад 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) не відповідає положенням статей 15, 21, 22 Закону України "Про оренду землі", що, в свою чергу, є підставою для визнання цієї угоди недійсною. Положення угоди щодо визначення орендної плати у розмірі понад 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки надає орендарю право за власним волевиявленням визначати орендну плату, розмір якої не може бути меншим від зазначеної межі, проте щороку може бути різним й залежить від волі відповідача, внаслідок чого орендодавець не отримує того, на що вона розраховувала при підписанні додаткової угоди. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ПСП ім. Пархоменка подало до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану Герасимовим П. О., в якій просить скасувати рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга обґрунтована тим, що всупереч частини першої статті 15 ЦК України судами не з'ясовані обставини, чи були порушені права позивача внаслідок зазначення в оскарженій додатковій угоді розміру орендної палати "понад 3%", не встановлені обставини про те, чи заперечував позивач проти такого розміру орендної плати. Судами зроблені невірні висновки про відсутність істотної умови в додаткові угоді, в той час як мало місце неоднакове тлумачення сторонами істотної умови договору, що є підставою для застосування статті 213 ЦК України, а не визнання договору недійсним. За вказаних обставин, суди помилково застосували положення частини першої статті 215 ЦК України, статті 203 ЦК України, що не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, оскільки права позивача не були порушені та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_3, та просив в задоволенні касаційної скарги відмовити. Відзив мотивований тим, що правова позиція Верховного Суду з даного питання чітко визначена. Якщо відсутність істотної умови договору оренди, в даному випадку не визначення розміру орендної плати, потягнули порушення прав орендодавця, то такі правочини підлягають визнанню недійсними. Посилання представника відповідача як на підставу оскарження судових рішень на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах є надуманим. Суди визнавши додаткову угоду недійсною, захистили її законні права та інтереси. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ПСП ім. Пархоменка про зупинення виконання рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року відмовлено. У лютому 2021 року матеріали цивільної справи №282/423/20 надійшли до Верховного Суду та 17 лютого 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16, від 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15-ц, від 20 лютого 2019 року в справі №535/856/16-ц, від 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі 562/2026/16-ц, від 16 березня 2020 року у справі №922/1658/19 та у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що 25 березня 2005 року між сторонами укладений договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 передала відповідачеві в оренду строком на п'ять років належну їй земельну ділянку, площею 2,3301 га, кадастровий номер 1823182400:03:002:0019, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Орендна плата погоджена сторонами у розмірі 1,5% від грошової оцінки земельної ділянки (31020 грн. ), що становить 465 грн. в рік. 15 лютого 2010 року сторони уклали додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк договору оренди землі продовжений до 10 березня 2020 року. Даною угодою також погоджений розмір орендної плати, а саме: 3% від грошової оцінки земельної ділянки, що становить 1141 грн. на рік. 10 грудня 2018 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди пролонговано на 10 років, до 1 березня 2030 року, а також викладено в новій редакції окремі положення договору оренди землі. Зокрема, зазначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі (понад 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) ; розмір орендної плати у грошовій формі у гривнях (готівкова та безготівкова) ; можлива оплата виробленою продукцією за окремою домовленістю. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Предметом спору у даній справі є визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною з підстав відсутності істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" - нормативної грошової оцінки, та невизначеність в угодах чіткого відсоткового розміру орендної плати унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оспореної угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20 (провадження №61-2248св21) вказано, що "у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 09 грудня 2015 року №6-849цс15. Встановивши відсутність в змісті оспорюваних додаткових угод до договорів оренди землі істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розмір орендної плати, який, виходячи із положень цього договору, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання додаткових угод недійсними". Встановивши порушення прав позивача внаслідок відсутності в додатковій угоді істотної умови договору оренди - конкретного розміру орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами компетенції Верховного Суду. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20 (провадження №61-2248св20), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка, яка підписана представником Герасимовим Петром Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

Також у касаційній скарзі заявники вказують на те, що нараз відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. У травні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому зазначила про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Також у травні 2021 року ОСОБА_4 ОСОБА_5 звернулись до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому підтримали доводи касаційної скарги та просили її задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без руху до 23 квітня 2021 року, але не більше десяти днів з дня вручення цієї ухвали, та запропоновано заявникам здійснити доплату судового збору та подати касаційну скаргу у новій редакції, в якій уточнити підстави касаційного оскарження. У квітні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 направили на адресу Верховного Суду матеріали на усунення недоліків, зокрема касаційну скаргу у новій редакції та квитанції про доплату судового збору у розмірі 768,40 грн кожним заявником. Таким чином недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з підстави визначеної пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ; витребувано ізЗаліщицького районного суду Тернопільської області матеріали справи №597/453/19; надано учасникам справи строк для подання відзиву. У травні 2021 року матеріали справи №597/453/19 надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що станом на 15 квітня 1991 року у будинковолодінні за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 25 серпня 1998 року ОСОБА_6 склала заповіт, згідно з яким заповіла ОСОБА_5 все своє майно, а також житловий будинок який належить їй на праві особистої власності за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 07 серпня 2001 року серії НОМЕР_1. Спадщину після смерті ОСОБА_6, яка складалася з 1/2 частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1, прийняли ОСОБА_5, як спадкоємиця за заповітом та чоловік померлої ОСОБА_7 19 липня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на 1/2 (3/6) частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1, в спільному майні подружжя. 19 липня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спадщину за законом (обов'язкова частка) на 2/6 частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1. В свідоцтві зазначено, що спадкове майно належить спадкодавцю ОСОБА_6 на підставі договору про надання земельної ділянки у безстрокове користування, для будівництва житлового будинку, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою 15 січня 1959 року за реєстраційним номером 79 та акту про закінчення будівництва вводу в експлуатацію житлового будинку, затвердженим розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року №220, зареєстрованих Заліщицьким РКГБТІ 17 липня 2001 року у реєстрову книгу №7 за реєстровим номером 903.19 жовтня 2001 року ОСОБА_7 зареєстрував шлюб із ОСОБА_8 31 жовтня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою Николяк Н. П. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 на 1/6 частини будинковолодіння, від 1/2 майна подружжя що за адресою: АДРЕСА_1.16 липня 2002 року ОСОБА_7 склав заповіт згідно якого заповів все своє майно ОСОБА_8. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 20 вересня 2018 року серії НОМЕР_2. Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина на належне йому майно зокрема на спірних 5/6 частин будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1.Спадкоємцем майна ОСОБА_7 є відповідачка по справі ОСОБА_3 - дружина спадкодавця. Згідно з витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі 08 жовтня 2018 року №53593303 зареєстрована спадкова справа після смерті спадкодавця ОСОБА_7. Також судами встановлено, що спірне будинковолодіння, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_6 Заліщицьким РКГБТІ 17 липня 2001 року реєстраційна книга №7 за реєстровим номером 903 на підставі договору про надання земельної ділянки у безстрокове користування, для будівництва житлового будинку, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою 15 січня 1959 року за реєстраційним номером 79 та акту про закінчення будівництва вводу в експлуатацію житлового будинку, затвердженим розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року №220. Пунктом 9 вказаного вище договору забудови передбачено, що право приватної власності у забудовника виникає після введення житлового будинку в експлуатацію. Акт про закінчення будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку затверджено розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року за №220. Крім того судами встановлено, що 11 червня 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже зверталися до суду з позовною заявою до ОСОБА_7, третя особа - Заліщицька державна нотаріальна контора, про визнання недійсними свідоцтв про право власності та про право на спадщину за законом, визнання права власності на майно колгоспного двору, однак даний позов за заявою позивачів залишено без розгляду ухвалою суду 22 жовтня 2015 року. Нормативно-правове обґрунтування З огляду на обставини справи, до даних правовідносин слід застосувати норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР) у редакції на час відкриття спадщини ОСОБА_6. Приписами частин статті 524 ЦК УРСР було передбачено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Право на обов'язкову частку у спадщині, відповідно до діючого на час виникнення спірних правовідносин ЦК УРСР 1960 року, відповідно до статті 535 вищевказаного кодексу мали неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні дружина, батьки і утриманці померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). Колгоспний двір - це сімейно-трудове об'єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб. Його створення і діяльність врегульовувалось положеннями 120-127 ЦК УРСР. Зокрема, згідно з частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а частина друга статті 123 цього Кодексу визначала, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Закон Української РСР "Про власність", який набув чинності 15 квітня 1991 року, не містив поняття "колгоспний двір" і закріпив загальні положення щодо права власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Так, відповідно до статті 17 цього Закону майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. 06 січня 1994 року набрав чинності Закон України від 16 грудня 1993 року №3718-XII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", яким виключено з ЦК Української РСР статті 120-127, які врегульовували створення та діяльність колгоспного двору, і статтю 563 щодо спадкування майна колгоспного двору. Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба) ; б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року №112/5 (далі - Вказівки №112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за №5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року №69 (далі - Вказівки №69). Згідно зі змістом Вказівок №112/5 і №69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок №112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15. Нормами частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив з необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог. Також суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що 31 березня 1988 року ОСОБА_4 (батько позивачів), на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою, зареєстрованого з реєстрі за №771 придбав житловий будинок АДРЕСА_2, а також на те, що відповідно до чинного в той час закону, у власності одного колгоспного двору могло бути декілька будинковолодінь. Тому суддійшов обґрунтованого висновку про те, що у випадку, якщо б спірне будинковолодіння таки було колгоспним двором, як на цьому наполягають позивачі, то 31 березня 1988 року відбувся б виділ з колгоспного двору в окремий колгоспний двір членами якого стали позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_1 та їх батьки, тобто вони всі четверо втратили зв'язок із колгоспним двором, що за адресою: АДРЕСА_1, членами якого залишились лише ОСОБА_7 та ОСОБА_6. Аргументи касаційної скарги про те, що акт про введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 від 09 липня 2001 року, а також реєстраційне посвідчення від 17 липня 2001 року про реєстрацію права особистої приватної власності на вказане будинковолодіння, видані після смерті ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_1), Верховний Суд відхиляє, оскільки питання дійсності даних документів не є предметом спору у цій справі, а отже і не є предметом перевірки суду. Доводи касаційної скарги про те, що спірне будинковолодіння належало до суспільної групи господарств - колгоспний двір, а тому, виходячи із рівності часток кожного члена колгоспного двору, який складається із шести осіб, заявникам на праві власності належало по 1/6 частини вказаного будинковолодіння, були предметом розгляду судів першої та апеляційної інстанцій та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відхиляючи такі доводи позивачів, правильно врахував інформацію наявну у довідці Товстенської селищної ради Заліщицького району Тернопільської області про те, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві особистої власності ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 74). Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №602/1336/20 провадження №61-2060св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач- ОСОБА_1, відповідач- Лановецька міська рада Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Костів Л. І. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Храпак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1, а також вирішення питання про розподіл судових витрат (а. с. 1 - 30). Позивач є власником земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,60 га, розташованої на території Юськовецької сільської ради с. Юськівці. Право власності позивача на вказану земельну ділянку підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії І-ТР №040079, виданим 29 травня 2002 року Юськовецькою сільською радою народних депутатів, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №41. За наслідками розгляду заяви позивача внесення відомостей до Державного земельного кадастру від 07 серпня 2020 року (реєстраційний номер ЗВ-9707649112020) Державним кадастровим реєстратором - Відділом у Лановецькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області прийнято рішення № РВ-6100781142020 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 07 серпня 2020 року. Згідно із протоколом № ПП-6100618622020 проведення перевірки електронного документа від 07 серпня 2020 року має місце накладка земельних ділянок, а саме: земельна ділянка позивача 100% співпадає із земельною ділянкою кадастровий номер 6123886200:02:003:0045. Земельна ділянка кадастровий номер 6123886200:02:003:0045 належить ОСОБА_2 і передана йому у приватну власність на підставі рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1. Будь-яким законним чином право позивача на спірну земельну ділянку ні самим позивачем, ні органами влади не припинялося. Таким чином, оспорюваним рішенням позивача незаконно позбавлено права власності на належну йому земельну ділянку. Зокрема, позивач позбавлений можливості самостійно господарювати на належній йому земельній ділянці, передати її в оренду, відчужити тощо. На підставі викладеного просив визнати протиправним та скасувати рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1, вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області. Роз'яснено позивачу право на звернення до Тернопільського окружного адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства (а. с. 32). Ухвала суду мотивована тим, що з урахуванням суб'єктного складу учасників справи та характеру правовідносин, що склались між ними, даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та має бути вирішений адміністративним судом. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на те, що вона постановлена з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова суду мотивована тим, що наявність існуючого майнового права позивача на земельну ділянку ОСОБА_2 не встановлено. Тобто між сторонами у справі майнові, приватноправові відносини не виникли. У цих правовідносинах Лановецька міська рада як орган місцевого самоврядування реалізувала управлінські функції, спори про оскарження таких її рішень належать до юрисдикції адміністративного суду. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами процесуального права, суд першої інстанції правильно вважав, що спір, який виник між сторонами у справі, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою у якій посилаючись на порушення норм процесуального права, просить судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу для продовження розгляду до Лановецького районного суду Тернопільської області. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу з Лановецького районного суду Тернопільської області. 11 березня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України. Також заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №26/631/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №357/14358/15-а, та постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі №21-493а14, від 09 грудня 2014 року у справі №21-308а14, що призвело до постановлення помилкових судових рішень. 16 березня 2021 року на адресу Верховного Суду надійшло клопотання від Лановецької міської ради про розгляд справи без участі представника відповідача в якій також зазначалось про необхідність взяти судом до уваги відзив на апеляційну скаргу Лановецької міської ради, яка знаходиться у матеріалах справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до пункту першого частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лановецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №815/742/14 (провадження №11-108апп19) зазначила, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів. Таким чином, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Верховний Суд врахував, що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом обумовлено виникненням спору приватно-правового характеру, який не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Таким чином, з огляду на зміст спірних правовідносин необґрунтованим є висновок суду про те, що спір, який виник між сторонами у справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів вважає, що заявлені вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Окрім цього, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458 цс18), справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пунктів 1 та 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Щодо клопотання Лановецької міської ради У своєму клопотанні, що надійшло на адресу Верховного Суду 16 березня 2021 року, Лановецька міська рада просила суд взяти до уваги відзив на апеляційну скаргу Лановецької міської ради, яка знаходиться у матеріалах справи. Відповідно до частини першої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито провадження у справі надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України, у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали. Таким чином відповідач не був позбавлений права подати до суду відзив на касаційну скаргу у встановлений судом строк. Отже, касаційний суд не приймає до уваги як відзив на касаційну скаргу поданий Лановецькою міською радою відзив на апеляційну скаргу. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 листопада 2021 року м. Київ справа №368/303/20 провадження №61-14087св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, особа, яка подавала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_4, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В., від 15 липня 2021 року. Зміст позовної заяви та її обґрунтування У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визначення частки у праві спільної сумісної власності та визнання права власності. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона є дочкою ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. На момент смерті її батько перебував з ОСОБА_6 у шлюбі, який було зареєстровано 22 червня 1999 року. Вказувала, що під час шлюбу батько збудував будинок по АДРЕСА_1, право власності на який у 2004 році було зареєстровано за ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6, яка до дня смерті проживала у цьому будинку. Спільних дітей у померлих не було. Вказувала, що вона звернулася до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, однак нотаріус відмовив їй у прийнятті заяви, оскільки спадщину прийняв рідний брат померлого ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3. ОСОБА_2, яка є її сестрою, та ОСОБА_3, яка є дружиною ОСОБА_7, не визнають її право на спадщину, а тому вона вимушена звернутися до суду. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила судвизначити, що частка померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 становила 1/2 частину, та визнати за нею право власності на 1/2 частину цього будинку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області у складі судді Іванюти Т. Є. від 12 жовтня 2020 року позов задоволено. Визначено, що частка майна померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 становить 1/2 частину. Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будинок по АДРЕСА_1 був спільною сумісною власністю батька позивачки ОСОБА_5 і ОСОБА_6, презумпція спільності права власності на майно не спростована, а тому частки подружжя є рівними. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1, як спадкоємиця після смерті ОСОБА_5, має право на 1/2 частину спірного будинку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року закрито. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_8 не надала доказів на підтвердження того, що рішенням суду першої інстанції було вирішено питання про її права та обов'язки. Суд апеляційної інстанції зазначив, що особа, яка подала касаційну скаргу, не довела факт родинних відносин з ОСОБА_6 та прийняття спадщини після її смерті. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та основні доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_4, яка подана 18 серпня 2021 року, просить суд скасуватирішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що спір, який виник, пов'язаний з порушенням майнових прав ОСОБА_4. Заявниця стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував, що її заява про встановлення факту родинних відносин перебуває на розгляді в суді, і остаточне судове рішення ще не ухвалено. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що ОСОБА_9 заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 не подавала, строк для прийняття спадщини не поновлювала. Також зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено коло спадкоємців ОСОБА_6 та не залучено їх до участі у справі. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційної скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року. Основний зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить суд закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2012 року, посилаючись на те, що ОСОБА_4 не є учасником справи, а суд першої інстанції не вирішував питання про її права та обов'язки. У відзиві ОСОБА_1 просить повідомити її про дату, час та місце розгляду касаційної скарги, оскільки вона бажає приймати участь у судовому засіданні. За змістом частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Частиною тринадцять статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ураховуючи те, що триває попередній розгляд справи, повідомлення учасників справи не передбачено положеннями ЦПК, судом касаційної інстанції в межах касаційного провадження не проводиться встановлення обставин справи і фактів, а також не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Фактичні обставини справи, встановлені судами Предметом спору фактично є 1/2 частина будинку АДРЕСА_1. Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_1 вважала, що будинок АДРЕСА_1 був спільною сумісною власністю її батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1,і ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, тому вона як спадкоємиця ОСОБА_5 має право на 1/2 частину будинку. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року позов задоволено. Визначено частку померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину вказаного будинку. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4, яка не брала участі у справі, звернулась до суду з апеляційною скаргою, обґрунтовуючи її тим, що вона є спадкоємицею за законом після смерті ОСОБА_6 (яка є її двоюрідною тіткою), а тому вважає, що суд вирішив питання про її права і обов'язки. Судом апеляційної інстанції встановлено, що після смерті ОСОБА_6 ОСОБА_4 звернулася із заявою про прийняття спадщини до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори. 06 грудня 2019 року була заведена спадкова справа №65183389, однак свідоцтво про право на спадщину за законом нотаріусом до цього часу не видано з огляду на відсутність доказів родинних стосунків ОСОБА_4 із спадкодавицею ОСОБА_6. У червні 2020 року ОСОБА_4 звернулася до Деснянського районного суду міста Києва із заявою про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_6. Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 листопада 2020 року у справі №754/7746/20 заява залишена без розгляду з ініціативи ОСОБА_4. У квітні 2021 року ОСОБА_4 подала до Деснянського районного суду міста Києва заяву про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_6. Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року у справі №754/5560/21 відкрито провадження. На моменту розгляду справи судове рішення не ухвалено. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Статтею 17 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. За змістом зазначених норм, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення впливає на їхні права, свободи та (обов'язки), що, зокрема, виражається у несприятливих для них наслідках. Загальні положення про спадкування визначені главою 84 Цивільного кодексу України. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від ї прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина третя статті 1222, частина перша статті 1220, частина перша статті 1270 ЦК України). Встановивши, що ОСОБА_4 не надала належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що вона є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження у цій справи за її апеляційною скаргою, оскільки оскаржуваним рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4 не вирішувалося. Питання щодо встановлення факту родинних відносин ОСОБА_4 з ОСОБА_6 перебуває на розгляді у суді першої інстанції (справа №754/5560/21). Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень судове рішення у справі №754/5560/21 не ухвалено. Посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції не врахував допущені судом першої інстанції порушення під час розгляду справи не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції не переглядалося по суті. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржена постанова суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №372/468/21 провадження №61-7291св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", приватний виконавець виконавчого округу Київської області Чучков Михайло Олександрович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", яка підписана представником Слостіним Андрієм Геннадійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Болотова Є. В., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" (далі - ТОВ "Вердикт Капітал"), приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. про визнання права власності та зняття арешту з майна. Разом з позовною заявою представником позивача подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не обмежуючись, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, записи про скасування речових прав та їх обтяжень, зміни до таких записів щодо нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1. Заява обґрунтована тим, що на примусовому виконанні у приватного виконавця знаходиться зведене виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Вердикт Капітал" за кредитним договором. Цим же приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження накладений арешт на нерухоме майно ОСОБА_2, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1.05 лютого 2021 року йому стало відомо, що вищезазначена квартира виставлена на електронні торги. Вважає, що постанова приватного виконавця про накладення арешту є незаконною, оскільки право власності на Ѕ частину вказаного нерухомого майна належить позивачу, який в свою чергу не є боржником за жодним виконавчим документом перед ТОВ "Вердикт Капітал". Вказував, що вжиття заходів забезпечення позову у даній справі викликані необхідністю нівелювання реальної загрози невиконання чи утруднення виконання рішення суду та своєчасне невжиття цих заходів може стати перешкодою для належного та повного захисту і відновлення порушених прав, у зв'язку з тим, що вказане майно може буди безперешкодно відчужено на користь третіх осіб внаслідок його реалізації. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року у задоволенні заяви відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заходи забезпечення позову, про які просить ОСОБА_1, не є співмірними із заявленими позовними вимогами про визнання права власності та зняття арешту з нерухомого майна. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ "Вердикт Капітал", приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. про визнання права власності та зняття арешту з майна задоволено. Заборонено органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не обмежуючись, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, записи про скасування речових прав та їх обтяжень, зміни до таких записів щодо нерухомого майна, а саме: квартири за адресою АДРЕСА_1. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що існує реальна загроза невиконання судового рішення, що заявлені заходи забезпечення позову є співмірними заявленим позовним вимогам, їх невжиття може зробити неможливим виконання рішення суду у випадку його ухвалення на користь позивача, оскільки предметом спору є дії та рішення державного реєстратора щодо вищевказаного майна, а відтак невжиття заходів забезпечення позову порушить право позивача на судовий захист, а також гарантований законом доступ до правосуддя та є такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону. Крім того є велика вірогідність того, що спірне майно буде відчужено на користь третіх осіб, оскільки станом на сьогодні майно реалізовано на електронних торгах і можливе задоволення позову у даній справі ніяк не вплине на відновлення порушеного права власності позивача на спірне нерухоме майно. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ТОВ "Вердикт Капітал" подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року про забезпечення позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не мотивував та не вказав у чому полягають об'єктивні ризики невиконання чи утруднення виконання в майбутньому можливого рішення суду у справі про поділ майна подружжя з огляду на те, що позивачем було надано згоду на укладення кредитного договору та усвідомлено ризики невиконання його дружиною зобов'язань за кредитним договором, зокрема і потенційну можливість примусової реалізації спільного майна, у тому числі для виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості. В матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що договір кредиту та застави, згода на укладання яких ним була надана, укладені відповідачем всупереч інтересам сім'ї. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Судом апеляційної інстанції не взято до уваги відсутність у заяві про забезпечення позову пропозицій позивача щодо зустрічного забезпечення передбачених п. 6 частини першої статті 151 ЦПК України. З матеріалів справи слідує, що у позивача відсутнє будь-яке інше майно для покриття майбутніх збитків відповідача, майновий стан позивача невідомий, а наявність зареєстрованого місця проживання не встановлена. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У серпні 2021 року матеріали цивільної справи №372/468/21 надійшли до Верховного Суду та 03 серпня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права). Фактичні обставини Суди встановили, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року у справі №752/744/14-ц позов ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" суму заборгованості за кредитним договором №001/3855/06 про видачу та обслуговування міжнародних кредитних пластикових карток (приватних) від 05 квітня 2006 року станом на 03 грудня 2013 року в розмірі 4740,87 грн, суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/982/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 1 284 602,35 грн суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/984/2007 станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 144 059,26 грн. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року скасовано, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" суму заборгованості за кредитним договором №001/3855/06 від 05 квітня 2006 року станом на 03 грудня 2013 року у розмірі 4740,87 грн, суму заборгованості та пені за кредитним договором № CL-002/982/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року у розмірі 244 626,24 грн, суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/984/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 8375,99 грн, судовий збір у розмірі 3654,00 грн. З метою примусового виконання вищезазначених судових рішень, видано виконавчі листи від 27 січня 2017 року №752/744/14-ц. Постановою приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. від 08 грудня 2020 року у виконавчому провадженні №63856973 з примусового виконання виконавчого листа №752/744/14-ц, виданого 27 січня 2017 року накладено арешт нам нерухоме майно Боржника - ОСОБА_2: трикімнатна квартира, загальною площею 72,6 кв. м, житлова площа 47,3 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1.05 лютого 2021 року з офіційного сайту "СЕТАМ" позивач дізнався, що нерухоме майно: трикімнатна квартира, загальною площею (кв. м) : 72,6, житлова площа (кв. м) : 47,3 за адресою: АДРЕСА_1 виставлена на електронні торги на 03 лютого 2021 року о 09:00 год. та реалізовано на цих торгах. Відповідно до протоколу №524461 проведення електронних торгів від 03 лютого 2021 року переможцем торгів було визнано ОСОБА_3, який придбав вказане нерухоме майно за 1 020 000 грн. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині першій та другій статті 149 ЦПК України, зазначено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені статтею 150 цього кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. За змістом пунктів 1, 2 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі №331/1255/17 (провадження №61-11180св18) зазначено, що "забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №909/835/18 зазначено, що"...повинен бути наявним зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу". У справі, що переглядається, суди не звернули уваги, що заходи забезпечення позову застосовуються щодо нерухомого майна, а саме: квартири за адресою АДРЕСА_1, яке реалізовано з прилюдних торгів 03 лютого 2021 року ОСОБА_3, який до розгляду справи не залучений. Отже суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Натомість суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, але помилився щодо мотивів такої відмови. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі №755/5333/20 (провадження №61-17180св20), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати, ухвалу суду першої інстанції змінити виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", яка підписана представником Слостіним Андрієм Геннадійовичем задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року скасувати. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1, Громадська організація "Гаражне товариство "Надія" (далі - ГО "Гаражне товариство "Надія") звернулися до суду з позовом до Чорноморської міської ради Одеської області про визнання права власності. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Іллічівської міської ради Одеської області від 17 березня 2006 року №5661/20-IV ГО "Гаражне товариство "Надія" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею 1,7 га, на АДРЕСА_1, під існуючого ГО "Гаражне товариство "Надія", з подальшою передачею в короткострокову оренду терміном на 3 роки. У подальшому на цій земельній ділянці у зв'язку з необхідністю обслуговування та організації роботи ГО "Гаражне товариство "Надія" було побудовано нерухоме майно, яке визначене у технічному паспорті, виготовленому Товариством з обмеженою відповідальністю "БУДЕКСПЕРТ-Т" (далі - ТОВ "БУДЕКСПЕРТ-Т ") станом на 04 грудня 2017 року, зокрема громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. У зв'язку з тим, що за ГО "Гаражне товариство "Надія" не було зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно, існують перешкоди в оформленні права користування земельною ділянкою, на якій воно розташовано. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія" просили визнати за ГО "Гаражне товариство "Надія" право власності на громадський будинок адміністративну будівлю літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, що в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м, розташований на АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 13 листопада 2018 року у складі судді Пушкарського Д. В. позов ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія" задоволено. Визнано за ГО "Гаражне товариство "Надія" право власності на громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, що в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м, розташований на АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав передбачених статтею 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для визнання за позивачем права власності на громадський будинок літ. "А " на АДРЕСА_1, посилаючись на те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" протягом багатьох років є землекористувачем земельної ділянки, на якій розташовано цей будинок, цільовим призначенням якої є будівництво та обслуговування гаражів. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу Чорноморської міської ради Одеської області задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 13 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія". Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що у ГО "Гаражне товариство "Надія" відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій було збудовано спірне нерухоме майно. Крім того, самочинним будівництвом порушено права власника земельної ділянки - Чорноморської міської ради Одеської області. Позивачі здійснили самовільне будівництво, без належного дозволу та проектної документації, до органів державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області із заявою про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту нерухомості вони не зверталися. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ГО "Гаражне товариство "Надія", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року і направити справу на новий розгляд. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" сплачує кошти за оренду земельної ділянки, на якій розташовано спірний об'єкт нерухомості, та не порушує законі права та інтереси інших осіб. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" підлягає задоволенню, оскільки судом апеляційної інстанції було порушенно норми матеріального та процесуального права. У відзиві на касаційну скаргу Чорноморська міська рада Одеської області зазначила, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року касаційну скаргу ГО "Гаражне товариство "Надія" на постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року залишено без руху для усунення недоліків. У листопаді 2019 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року поновлено ГО "Гаражне товариство "Надія" строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГО "Гаражне товариство "Надія" на постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, відмовлено ГО "Гаражне товариство "Надія" у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року і витребувано із Іллічівського міського суду Одеської області цивільну справу №501/2636/18.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Рішенням Іллічівської міської ради Одеської області від 17 березня 2006 року №5661/20-IV ГО "Гаражне товариство "Надія" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею 1,7 га, на АДРЕСА_1, під існуючим гаражним товариством "Надія", з подальшою передачею в короткострокову оренду терміном на 3 роки. Відповідно до технічного паспорту, виготовленого ТОВ "БУДЕКСПЕРТ-Т" станом на 04 грудня 2017 року на зазначеній земельній ділянці ГО "Гаражне товариство "Надія" та його членами був побудований громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, на АДРЕСА_1, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація права власності на новостворений об'єкт нерухомості свідчить про закінчення його будівництва та підтверджує право власності на зазначений об'єкт. За положеннями частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України. Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України). За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено те не заперечується позивачами те, що громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, на АДРЕСА_1, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. є самочинним будівництвом. Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" здійснило самочинне будівництво об'єкта нерухомості без належного дозволу та проектної документації, до органів державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області із заявою про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту нерухомості не зверталося. Крім того, самочинним будівництвом порушено права власника земельної ділянки - Чорноморської міської ради Одеської області. Таки чином, суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Громадської організації "Гаражне товариство "Надія" залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Ю. В. Черняк І. А. Воробйова Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №351/826/19 провадження №61-21560св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Заболотівська селищна рада об'єднаної територіальної громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Мандзюк Віктор Борисович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком Віктором Борисовичем, на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року у складі судді Калиновського М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., Ясеновенко Л. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Заболотівської селищної ради об'єднаної територіальної громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що під індивідуальне житлове будівництво на підставі рішення №5 виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року її батько ОСОБА_5 отримав земельну ділянку площею 700 кв. м на АДРЕСА_1, на якій разом із дружиною ОСОБА_6 у 1972 році побудував житловий будинок. Вказаний будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_6. Правовстановлюючих документів на будинок не збереглось. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, за життя заповіт не залишив. На момент його смерті в домогосподарстві були також зареєстровані та проживали дружина ОСОБА_6, донька ОСОБА_1 (позивачка), та син ОСОБА_8 (брат позивачки), які вступили в управління спадковим майном та яким стало належати: ОСОБА_6 4/6 частини будинковолодіння, ОСОБА_1 - 1/6 частини, ОСОБА_8 - 1/6 частини. Після смерті у 2003 році ОСОБА_8 його спадкоємцями є ОСОБА_6 (мати), ОСОБА_2 (дружина) та діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які успадкували: ОСОБА_6 - 17/24 частин будинковолодіння, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - по 1/24 частині кожний. Після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, вона (позивачка) є єдиною спадкоємицею всього належного їй майна та у встановлений законом строк звернулась до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину. Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 20 вересня 2018 року приватний нотаріус Снятинського районного нотаріального округу Лахнюк О. М. відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок на АДРЕСА_2 у зв'язку з відсутністю у спадкоємця правовстановлюючого документу з державною реєстрацією права власності за спадкодавцем. Посилаючись на відсутність правовстановлюючих документів, позивачка просила визнати за нею право власності на 21/24 частин житлового будинку з відповідною частиною господарських споруд та будівель на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Снятинського районного суду від 10 липня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 21/24 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться на АДРЕСА_2, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка є єдиним спадкоємцем спірного майна після смерті матері, яка прийняла спадщину, інших спадкоємців немає. У зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спірне будинковолодіння, суд вважав можливим визнати право власності на нього у судовому порядку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року рішення Снятинського районного суду від 10 липня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, та зазначив, що позивачка набула право власності на спадкове майно після смерті своєї матері. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 через представника Мандзюка В. Б. подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржені судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди не з'ясували, чи не відноситься спірний будинок до колгоспного чи робочого двору та помилково вважали його спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_6, не врахували правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15. Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не були належним чином повідомлені про розгляд справи та не були присутні у судовому засіданні. Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Снятинського районного суду Івано-Франківської області справу №351/826/19 за позовом ОСОБА_1 до Заболотівської селищної ради об'єднаної територіального громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року вищезазначену справу призначено до судового розгляду. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_6. перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 січня 1952 року та є батьками позивачки ОСОБА_1. На підставі рішення №5 виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року ОСОБА_7 було виділено земельну ділянку під індивідуальне житлове будівництво на АДРЕСА_1 (у 1990 році перейменована на АДРЕСА_2. Згідно з актом про відведення присадибної земельної ділянки від 01 липня 1966 року ОСОБА_7 виділено земельну ділянку площею 700 кв. м. Відповідно до копії технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_3 побудований у 1972 році. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивачки ОСОБА_8, після смерті якого відкрилась спадщина за законом на 1\2 частину будинку, спадкоємцями першої черги, які прийняли спадщину, були дружина ОСОБА_6, дочка - позивачка ОСОБА_1 та син ОСОБА_8. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8, належну йому частку у будинку успадкували спадкоємці за законом: мати ОСОБА_6, дружина та двоє синів - відповідачі у справі. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивачки ОСОБА_6, після смерті якої відкрилась спадщина за законом, позивачка є єдиною спадкоємицею першої черги, яка прийняла спадщину. Постановою приватного нотаріуса Снятинського районного нотаріального округу 12 вересня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 після смерті її матері ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки у спадкоємиці відсутній правовстановлюючий документ з державною реєстрацією права власності за померлою на спадкове майно. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком В. Б., на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норм права При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування такого майна, що визначаються на час відкриття спадщини, та згідно з пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. За змістом частин четвертої та п'ятої Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 року відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР 1963 року. Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини. Частиною першою статті 529 ЦК Української РСР встановлено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, у рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, після смерті якого відкрилась спадщина за законом. Оскільки спірний будинок був побудований у 1972 році на земельній ділянці, яка була відведена під будівництво, під час перебування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, спадковою була 1/2 частка будинку. Спадкоємцями першої черги, які прийняли спадщину були: дружина спадкодавця ОСОБА_6, дочка ОСОБА_1 та син ОСОБА_8 спадкоємці свідоцтва про право на спадщину за законом не отримали. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_8, після смерті якого відкрилась спадщина за законом, яку прийняли спадкоємці першої черги, але не оформили свої спадкові права: мати спадкодавця ОСОБА_6, дружина та двоє синів - відповідачі у справі. Таким чином, на час смерті матері позивачки ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 спадщина за законом відкрилась на 17/24 частин спірного будинку, оскільки спадкодавцю належала 1/2 як співвласниці будинку, 1/6 після смерті чоловіка ОСОБА_7, 1/24 після смерті сина ОСОБА_8. Позивачка після смерті матері спадщину прийняла, оскільки у шестимісячний строк звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (частина перша статті 1297 ЦК України). У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України). Звертаючись до суду з позовом, позивачка як на підставу позову про визнання права власності на спірне майно посилалася на відсутність правовстановлюючих документів на нього, внаслідок чого нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Встановлено, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за вказаною вище адресою побудовано під час перебування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у шлюбі та був їх спільною сумісною власністю відповідно до статті 22 Кодексу законів про шлюб та сім'ю. Встановивши, що житловий будинок, який є предметом спору, збудований батьками позивачки на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці на підставі наданого виконавчим комітетом дозволу на його будівництво, належав їм на праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 21/24 частини (17/24 (частини після смерті матері) + 1/6 або 4/24 частини (які позивачка успадкувала після смерті батька ОСОБА_7) будинковолодіння на АДРЕСА_2 у порядку спадкування. Доводи касаційної скарги з приводу того, що спірний будинок не зареєстрований, колегія суддів відхиляє, виходячи з такого. Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року. Вказана Інструкція передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції). Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності. При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо. Встановлено, що будинок, який є предметом спору, побудований батьками позивачки у 1972 році на відведеній для цього на підставі рішення виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року земельній ділянці площею 700 кв. м. Згідно з копією технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_3, виданого Обласним комунальним підприємством "Коломийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" 24 листопада 2016 року, на земельній ділянці розташовані під літерою "А " - житловий будинок, 1972 року будівництва, "Б " - літня кухня, "В " - сарай, "Г" - вбиральня, №1 - огорожа, " №2 - криниця. Відповідно до звіту про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта спірний житловий будинок відповідає державним будівельним нормам, санітарно-екологічним нормам та правилам, протипожежним та іншим нормам і правилам, що забезпечують безпечну для життя та здоров'я людей експлуатацію об'єкта. Аргументи скарги про помилкове неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15, колегія суддів вважає безпідставними, так як фактичні обставини у справі, яка переглядається, і у справі №6-350цс15 є різними. Посилання у касаційній скарзі на неналежне повідомлення апеляційним судом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про розгляд справи і, як наслідок, відсутність їх у судовому засіданні при вирішенні спору, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки спростовується матеріалами справи. Так, відповідно до договорів про надання правової допомоги від 19 серпня 2019 року, укладених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з адвокатом Мандзюком В. Б., останній зобов'язався представляти їх інтереси, зокрема в судах першої та апеляційної інстанцій. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що адвокат Мандзюк В. В., який представляв інтереси ОСОБА_2 та ОСОБА_3, був належним чином повідомлений про розгляд справи, згідно з журналом судового засідання від 29 жовтня 2019 року був присутній у судовому засіданні, надавав свої пояснення та приймав участь у судових дебатах. Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції та апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, чи незгоди заявників із відповідними висновками суду. Верховний Суд не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та переоцінювати їх згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком Віктором Борисовичем, залишити без задоволення. Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков І. О. Дундар А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

Позов мотивовано тим, що 19 січня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті у сумі 50 000 доларів США із кінцевим терміном погашення заборгованості до 18 січня 2019 року. У якості забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та позивачем укладено іпотечний договір від 19 січня 2007 року, за умовами якого позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1.21 січня 2019 року державним реєстратором КП "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк". Позивачі посилаючись на те, що відповідач АТ "Укрсоцбанк" здійснив протиправні, незаконні дії по перереєстрації права власності належного їм нерухомого майна, яке знаходилось в іпотеці, звернулись до суду за захистом свої прав шляхом скасування рішення державного реєстрацію та відповідного запису, внесеного на підставі цього РІШЕННЯ: Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" (з відкриттям розділу), індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року. Скасовано запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення державного реєстратора №45139245 від 21 січня 2019 року. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що іпотечний договір, який укладено між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 19 січня 2007 року, не містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і окремий договір між іпотекодавцем (позивачем) та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя також не укладався. В даному випадку договір іпотеки не передбачає самої передачі права власності, а встановлює лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в Іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно. Таким чином, підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно. Крім цього, вказане нерухоме майно підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року №1304-VII, відносно якого законодавець заборонив примусове стягнення протягом дії цього закону. У даному спорі іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди як власників. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19. Враховуючи наведені у цій постанові висновки, скасування рішення державного реєстратора є належним способом захисту прав, починаючи з 16 січня 2020 року, але у зв'язку з тим, що не визнано право власності та не припинено, то такий спосіб захисту є неналежним. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Оскаржуваними судовими рішеннями, скасовано лише рішення державного реєстратора, а за таких підстав, відповідне не призводить до відновлення права власності. Судами не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі 910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19, від 21 квітня 2021 року у справі №711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18. Суди дійшли помилкових висновків, що підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно. Так, у пункті 4.5.3 договору іпотеки передбачено, що іпотекадержатель за своїм вибором звертає стягнення шляхом передачі іпотекадержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленим статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Таким чином, пункт 4.5.3 договору є застереженням, що прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекадержателя. Крім того, аналогічний за змістом пункт 4.5.3 іпотечного договору досліджувався у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі №711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18. Підсумовуючи доводи касаційної скарги заявник посилається на те, що пункт 4.5.3 договору іпотеки є підставою реєстрації права власності, наявне обтяження в реєстрі не перешкоджає реєстрації права власності, а визнання рішення державного реєстратора є неналежним способом захисту, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях. Щодо висновків судів на поширення на спірні правовідносини положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", заявник послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17, у якій зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності у них іншого нерухомого житлового майна, а отже висновки суду про відповідність предмету іпотеки (спірної квартири) вимогам статті 1 вказаного Закону та необхідність його застосування до спірних правовідносин є передчасними. Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, на підставі якого можливо встановити, що у позивачів відсутнє інше нерухоме майно, а за таких підстав застосування судом Закону України №1304-VII є необґрунтованим. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 19 січня 2007 року між акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (до перейменування - акціонерно-комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк") та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті на суму 50 000 доларів США із кінцевим терміном повернення коштів до 18 січня 2019 року. У якості забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 19 січня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1.21 січня 2019 року державним реєстратором комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк", підставою виникнення права власності, згідно витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказано: іпотечний договір, серія та номер 7 від 19 січня 2017 року, індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі Закон 1304-VII), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

Пунктом 4 Закону №1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Висновки про те, що Закон №1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), в якій зазначено, що Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону №1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і позасудовим способом) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата погодилась з висновком судів попередніх інстанцій, що квартира, яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у приватного нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за банком. В постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20) Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від вказаного висновку, який міститься в постанові від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), а саме щодо необхідності застосування положень Закону №1304-VII у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку за наявності умов, передбачених підпунктом 1 пункту 1 цього Закону. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20) відступила від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15 (провадження №61-10874сво18), стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем. Отже, з урахуванням наведених позивачами підстав позову та встановлених обставин справи, пред'явлена ними вимога до ПАТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем є обґрунтованою, оскільки передана в іпотеку квартира АДРЕСА_2, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за ПАТ "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. У справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк". Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а отже, унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора. З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 14 липня 2021 року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20). Встановивши, що позивачі постійно проживають у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого житла у власності не мають, згоди на набуття банком права власності на квартиру не надавали, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем дії банку суперечили Закону №1304. Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд зробив правильний висновок, що спірна квартира, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону №1304. Щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя Пунктом 4.2 іпотечного договору передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання за договором кредиту, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 4.5 іпотечного договору іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів: 4.5.1 на підставі рішення суду; або 4.5.2 на підставі виконавчого напису нотаріуса; або 4.5.3 шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.4 шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.5 шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати". Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку", (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, а також - Закон №898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку"). Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. За змістом частини першої, другої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 4.5 іпотечного договору сторонами було погоджено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених договором. Пунктом 4.5.3 іпотечного договору передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Отже, сторони у договорі іпотеки передбачили право іпотекодержателя відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на спірне майно позасудовим способом, тобто у іпотечному договорі міститься відповідне застереження. Суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що договором іпотеки не передбачено самої передачі права власності, а встановлено лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно. Такі висновки не узгоджуються зі змістом положень статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору), з аналізу яких вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом, що в тому числі підтверджується правовою позицією, викладеною у постановах Верховного суду України від 10 жовтня 2011 року у справі №21-131а11 та від 18 вересня 2012 року у справі №21-236а12, а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №915/297/17 та від 31 липня 2018 року у справі 826/9658/15 (адміністративне провадження № К/9901/3238/18). З урахуванням умов укладеного між сторонами іпотечного договору, зокрема підпункту 4.5.3. пункту 4.5., яким передбачено можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань у порядку, передбаченому статтею 37 Законом України "Про іпотеку", АТ "Укрсоцбанк" мало право у досудовому порядку задовольнити свої вимоги шляхом реєстрації свого права власності на предмет іпотеки на підставі вказаного застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Разом з тим, помилковість наведених висновків не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки, установивши факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, суди попередніх інстанцій у належний спосіб захистили порушене право позивачів щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірне майно за банком. З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18 (провадження №61-8704св19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке. Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування рішення державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивачі визначили співвідповідачем у справі державного реєстратора. Водночас, спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Проте помилкове зазначення позивачами співвідповідачем у справі державного реєстратора не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Такі ж висновки містяться у постанові Верховного Суду від 14липня 2021року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20). Участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ "" Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачами відповідає вимогам закону та є ефективним. Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20). Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 сформульовано правовий висновок, що судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 сформульовано висновки, що позовні вимоги заявлено позивачем у тому числі, з підстав порушення відповідачем меж адміністративно-територіальної одиниці - села Родниківки та виділення ним спірної земельної ділянки серед інших земельних ділянок одного земельного масиву як земельної ділянки, що знаходиться у межах міста Умані. Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19 сформульовано висновок, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Відповідно до статті 11 Закону №1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №910/10011/19, №925/642/19, Верховного Суду у справі №910/10963/19, Верховний Суд виходить із того, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. У наведених вище постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, що встановлено у справі, яка переглядається. Позивачі обрали ефективний спосіб захисту своїх прав - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за якою проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк". При цьому, судові рішення у цій справі ухвалювалися вже після 16 січня 2020 року, тобто після зміни матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин. З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року у складі судді Казана І. С. позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, був рідним братом ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та фактично прийняв спадщину після її смерті. Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 на житловий будинок загальною площею 92,3 кв. м, житловою 64,1 кв. м, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Районний суд врахував визнання позову представником відповідача та зазначив, що позивач звернувся до суду із таким спором, бо іншого порядку переходу права власності немає і такий є законним. Тому суд розглянув справу у підготовчому судовому засіданні (частина четверта статті 200 ЦПК України). Крім того, визнання позову представником відповідача не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, звернулася до суду з апеляційною скаргою на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року у справі зупинено до набрання законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 за позовом ОСОБА_2 до Самбірської міської ради Львівської області, третя особа - приватний нотаріус Самбірського районного нотаріального округу Кульчицький А. І., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що, оскільки предметом спору у справі за позовом ОСОБА_1 та за позовом ОСОБА_2 є спадкове майно ОСОБА_1, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, відтак, до перегляду апеляційної скарги у справі №452/2764/20 та набрання рішенням суду від 03 грудня 2020 року законної сили, вирішення апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Самбірського районного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року підлягає зупиненню. При цьому апеляційний суд зазначив, що клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Гузьо О. Р. мотивоване тим, що про розгляд справи №452/2764/20 і прийняте рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року їй стало відомо 04 жовтня 2021 року, вона має намір звертатися із апеляційною скаргою на зазначене рішення суду, оскільки вважає його незаконним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, оскільки обґрунтування підстав зупинення апеляційного провадження наміром представника ОСОБА_1 подати апеляційну скаргу на судове рішення, яке набрало законної сили, не відповідає нормам закону та є неправомірним. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 вказує те, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України та зупинив апеляційне провадження з підстав того, що ОСОБА_1 має намір оскаржити рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 в апеляційному порядку. Вважає, що справа №452/2764/20 не пов'язана зі справою, яка переглядається, оскільки предметом спору у цій справі є спадкове майно померлого ОСОБА_1, а у справі №452/2764/20 - додатковий строк для подання нею заяви про прийняття спадщини. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не надав. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Куцалабою Г. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 за позовом ОСОБА_2 до Самбірської міської ради Львівської області, третя особа - приватний нотаріус Самбірського районного нотаріального округу Кульчицький А. І., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом, позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено ОСОБА_2 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини за законом, що відкрилась після смерті її рідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тривалістю 3 (три) місяці з дня набрання рішенням законної сили. З огляду на наявність судового рішення у справі №452/2764/20 та намір його оскарження в апеляційному порядку представником ОСОБА_1 - адвокатом Гузьо О. Р., суд апеляційної інстанції вважав, що розгляд цієї справи є неможливим до вирішення справи №452/2764/20 про визначення додаткового строку ОСОБА_2 для подання заяви про прийняття спадщини за законом, тому дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження в справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. В абзаці четвертому пункту 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" судам роз'яснено, що, визначаючи наявність передбачених статтею 201 ЦПК України 2004 року (стаття 251 чинного ЦПК України) підстав, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, як зазначено у пункті 4 частини першої цієї статті - неможливість розгляду цивільної справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, застосовується у тому разі, коли в цій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд апеляційної інстанції не врахував, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Крім того, апеляційний суд не зазначив, у чому полягає неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №452/2764/20, чи є ці справи пов'язані спільним предметом чи підставою та яким чином рішення по справі №452/2764/20 може вплинути на вирішення цієї справи. Колегія суддів не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що розгляд справи неможливий до розгляду та вирішення справи №452/2764/20 з таких підстав. Зазначивши справу №452/2764/20, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, суд апеляційної інстанції не проаналізував предмети та підстави позовів у справах і не вказав обставини, які б давали підстави для висновку, що ухвалене судового рішення про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом та ймовірність його оскарження в апеляційному порядку виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді цієї справи наявність обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, а саме: встановлення факту родинних відносин і визнання за ним права власності на житловий будинок в порядку спадкування після смерті ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Розгляд справи №452/2764/20 не перешкоджає з'ясуванню обставин у цій справі, не є правовою підставою для зупинення провадження на підставі пункту 6 статті 251 ЦПК України. Зупинивши провадження у справі, суд порушив право позивача на розумні строки розгляду справи. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" від 04 грудня 1995 року ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення ЄСПЛ у справі "Фрідлендер проти Франції" від 27 червня 2000 року). Отже, колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції було порушено процесуальні норми у процесі розгляду справи, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали апеляційного суду. Зіставлення змісту наведених суджень із розумінням положень пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України переконує у тому, що оскаржуване судове рішення про зупинення провадження у справі не може бути залишене у силі, оскільки висновки, зазначені в ньому, є необґрунтованими, таке зупинення суперечить принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи, й перешкоджає подальшому провадженню у справі, а, отже, відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи для продовження її розгляду до цього ж суду. Відповідно до частини третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 400, 402, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Куцалабою Галиною Василівною, задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року скасувати та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що в ході проведення перевірки було встановлено, що Обухівською районною державною адміністрацією Київської області в порушення земельного законодавства було передано у приватну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення по 1,000 га кожна ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 без згоди постійного користувача ДП "Київське лісове господарство". 30 грудня 2013 року вказані особи отримали державні акти на право власності на землю і згідно з умовами договорів купівлі-продажу від 09 березня 2006 року №749, 767, 721, 746, 752, 724, 732, 729, 786 відчужили земельні ділянки загальною площею 9,0035 га на користь ОСОБА_2, про що внесено відповідні відомості до державного реєстру правочинів та на підставі чого видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 9,0035 га для ведення особистого селянського господарства, серія ЯГ №233827, кадастровий номер земельної ділянки 3223187700:12:027:0036. Рішенням Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 (підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення) цільове призначення земельної ділянки ОСОБА_2 змінено з особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, про що останньому видано державний акт на право власності на землю серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, кадастровий номер земельної ділянки 3223187700:12:027:0036. У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 04 березня 2011 року №2001 ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку площею 9,0035 га на користь ОСОБА_1. Посилаючись на неправомірність отримання відповідачем у власність земельної ділянки, заступник прокурора просив суд задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року №746 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0035 га ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11. Визнано недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) на території с. Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради". Визнано недійсним державний акт серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ДП "Київське лісове господарство" земельну ділянку площею 9,0035 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Визнано за ДП "Київське лісове господарство" право постійного користування на земельну ділянку площею 9,0035 га з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні розпорядження прийняті всупереч вимогам статей 56, 84 ЗК України, оскільки ними передано у власність землі, які заборонено передавати у власність, та тим самим змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення. Визнаючи недійсними розпорядження Обухівської районної державної адміністрації, суд першої інстанції вважав за необхідне визнати недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 та визнати недійсним державний акт, який був виготовлений на підставі вищевказаного рішення, оскільки такі вимоги є похідними і направлені на відновлення порушених прав держави. Встановивши неправомірність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області щодо передачі фізичним особам земельних ділянок, суд першої інстанції вважав також позовні вимоги про витребування земельних ділянок та визнання за ДП "Київське лісове господарство" права постійного користування на спірну земельну ділянку такими, що підлягають задоволенню. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року. Посилаючись на положення статті 358 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" не було власником спірної земельної ділянки на момент ухвалення судового рішення судом першої інстанції, а тому, на думку суду апеляційної інстанції, не може вважатися особою, щодо якої ухвалено рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. У зв'язку з зазначеним та враховуючи те, що апеляційну скаргу подано після спливу одного року з дня постановлення судового рішення, суд апеляційної інстанції вважав за необхідне відмовити у відкритті апеляційного провадження за вказаною апеляційною скаргою, оскільки жодних прав та обов'язків у ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" щодо спірної земельної ділянки на час ухвалення рішення не існувало, а отже, не могло бути порушено. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У лютому 2021 року ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року поновлено ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" строк на касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У квітні 2021 року справу №372/268/15-ц передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права (абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України). Апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 358 ЦПК України та відмовив у відкритті апеляційного провадження, не звернувши при цьому увагу на те, що ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" є особою, що не брала участі у справі, питання про права якої було вирішено рішенням суду першої інстанції, чим позбавлено товариство права доступу до правосуддя. ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" добросовісно набуло право власності на земельну ділянку у результаті процедури виконання судового рішення в іншій справі за позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили ще в 2014 році, тобто вже на момент ухвалення рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року. Крім того, висновок апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження суперечить правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 10 квітня 2019 року у справі №235/2452/16-ц, відповідно до якого лише в межах відкритого апеляційного провадження суд має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами У березні 2015 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" звернувся до суду з позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним розпорядження, рішення, визнання недійсним державного акта, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння (а. с. 1-12, т. 1). Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року позовні вимоги задоволено (а. с. 213-215, т. 1). Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року №746 в частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0035 га ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11. Визнано недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) на території с. Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради". Визнано недійсним державний акт серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036, та витребувано цю земельну ділянку з чужого незаконного володіння, визнано за ДП "Київське лісове господарство" право постійного користування на цю земельну ділянку. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку (а. с. 218-224, т. 1). Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року (а. с. 29-30, т. 2). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "De Geouffre de la Pradelle v. France" від 16 грудня 1992 року). Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Чинний ЦПК України містить декілька норм, що регулюють участь в апеляційному перегляді осіб, які не брали участі у справі. Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження визначені у статті 358 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню; є ухвала про закриття провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:

Короткий зміст судових рішень Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя набуте під час шлюбу майно, а саме: земельну ділянку, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; садовий будинок з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Визнано за ОСОБА_1, право приватної власності на: 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку у праві власності на ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Визнано за ОСОБА_2, право приватної власності на: 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку у праві власності на ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинено. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто. Таким чином, зазначене вище майно було набуто сторонами у період шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя. Проте, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поділу майна грошових коштів на покращення житлової площі у квартирах в розмірі 15 000 доларів США є необґрунтованими, оскільки будь-яких доказів на підтвердження зазначених обставин, зокрема: доказів придбання будівельних матеріалів, необхідних для проведення ремонтних робіт, їх вартості, суду надано не було. Отже, істотне збільшення вартості нерухомого майна не було доведено позивачем, оскільки його порівняльної вартості на момент набуття у власності та після проведених ремонтних робіт належними та допустимими доказами суду підтверджено не було. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення грошової компенсації за частку автомобіля, який є об'єктом спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги можуть бути вирішені на підставі статті 365 ЦК України лише за умови попереднього внесення вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, проте позивачем кошти внесені не були, у зв'язку з чим вказана вимога є необґрунтованою. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 березня 2020 року в частині поділу ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, та відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації за 1/2 частку вартості автомобіля, скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано автомобіль марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016, спільним майном подружжя. В порядку поділу майна подружжя, виділено у власність ОСОБА_2 автомобіль марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016. В порядку поділу майна подружжя стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок поділу майна грошову компенсацію на 1/2 частку вартості автомобіля марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016 у розмірі 39 500 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив з того, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 погоджувалася на грошову компенсацію вартості своєї частки автомобіля, і як наслідок припинення її права власності на спірне майно, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги, оскільки в даному випадку внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми не має місця, так як позивач не просила присудити грошову компенсацію за автомобіль другому з подружжя ОСОБА_2, а просила залишити ТЗ у користуванні відповідача, та погоджувалась на грошову компенсацію вартості частки, замість визнання ідеальних часток за собою. Разом з тим, в апеляційній скарзі містяться вимоги про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в поділі майна грошових коштів на покращення житлової площі у квартирах у розмірі 15 000 доларів США, однак жодних доводів чи аргументів на спростування такого висновку суду позивачем не надано, тому вказані вимоги апеляційної скарги є необґрунтованими. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 через адвоката Мандзюка В. Б., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №464/7011/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі №495/2522/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №756/16455/16-ц. Позивач не посилалась на застосування статті 364 ЦК України та є обставини, які свідчать про неможливість застосування статті 364 ЦК України, а саме, що: частка відповідача у спірному майні становить 1/2 та не є незначною; позивач є титульним власником і ніхто не забороняє ОСОБА_1 користуватися спірним автомобілем; відповідач немає можливості оплатити 1/2 частку спірного майна, оскільки не працює, а тому це порушує інтереси відповідача. Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У вересні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1, у якому вона просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції встановлено, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 погоджувалася на грошову компенсацію вартості своєї частки автомобіля, і як наслідок припинення її права власності на спірне майно, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги, оскільки в даному випадку внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми не має місця, так як позивач не просила присудити грошову компенсацію за автомобіль другому з подружжя ОСОБА_2, а просила залишити транспортний засіб у користуванні відповідача, та погоджується на грошову компенсацію вартості частки, замість визнання ідеальних часток за собою. Апеляційний суд правильно зазначив, що згода на компенсацію повинна бути у того з співвласників, кому присуджується компенсація, а не у того, хто повинен її відшкодувати. Крім того, суд апеляційної інстанції належно оцінив те, що відповідачем не надано жодного доказу з приводу того, що він неспроможний виплатити позивачу компенсацію в рахунок частки у спільному майні і це становитиме для нього надмірний тягар. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що сторони з 24 квітня 2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі. У період перебування сторін у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 вересня 2018 року шлюб між сторонами розірвано та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини в твердій грошовій сумі у розмірі 1 500,00 грн щомісячно, починаючи з 23 травня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття. Таким чином, шлюбні відносини між сторонами припинено, проте у добровільному порядку вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя. Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 травня 2018 року договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 травня 2017 року, ОСОБА_2 набув право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,0607 га, яка розташована в м. Чернівці на території АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 731013630:15:003:0129.29 травня 2017 року, на підставі договору купівлі-продажу зареєстрованого в реєстрі від 29 травня 2017 року №2766 ОСОБА_2 набув у власність садовий будинок з належними до нього спорудами, який знаходиться на території АДРЕСА_1. На земельній ділянці розташовані: садовий будинок літери "А", загальною площею 78,5 кв. м; колодязь І, огорожа 1-3. Також, під час шлюбу на ім'я ОСОБА_1 зареєстровано ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_2 належать на праві особистої власності квартира АДРЕСА_2 та квартира АДРЕСА_3. Зазначені об'єкти нерухомості були набуті відповідачем у власність до укладення шлюбу з відповідачем та є його особистою приватною власністю. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Постанова Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року переглядається Верховним Судом в межах доводів касаційної скарги, тобто тільки в частині поділу майна, а саме: легкового автомобіля марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України). Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. За пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Статтею 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частини друга статті 364 ЦК України). Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказані висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц та від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов'язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі №501/2211/18 (провадження №61-19084св20), від 03 лютого 2020 року у справі №235/5146/16-ц (провадження №61-37616св18), від 03 червня 2020 року у справі №487/6195/16-ц (провадження №61-46326св18), від 30 вересня 2020 року у справі №552/1514/19 (провадження №61-21084св19). Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України. ОСОБА_1 просила суд провести поділ спільного майна подружжя, в тому числі і на підставі статті 364 ЦК України, тобто шляхом припинення її права власності на спірне майно та присудження їй грошової компенсації за належну їй частку у спільному майні подружжя. Суд апеляційної інстанції, врахувавши наведені обставини справи та встановивши, що позивач бажає одержати грошову компенсацію за належну їй частку у спільному майні та припинити своє право спільної власності, спірний автомобіль перебуває у користуванні відповідача, є неподільною річчю, позивачем, як іншим з подружжя, не використовується, дійшов правильного висновку про поділ транспортного засобу, який є спільним майном подружжя, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості належної їй 1/2 частки спірного автомобіля. Доводи касаційної скарги про те, що позивач не посилалась на застосування статті 364 ЦК України та є обставини, які свідчать про неможливість застосування статті 364 ЦК України є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи (а. с. 120), а саме в новій редакції позовної заяви ОСОБА_1, посилаючись на частину другу статті 364 ЦК України зазначала, що вона фактично позбавлена права користування автомобілем, який є неподільною річчю, у зв'язку з проживанням сторін в різних містах. Отже, позивач обрала належний спосіб захисту оспорюваного права. Посилання в касаційній скарзі на те, що відповідач немає можливості оплатити 1/2 частку спірного майна, оскільки він не працює, а тому це порушує інтереси відповідача є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять відомостей, що виплата ОСОБА_1 компенсації за 1/2 частку спільного автомобіля подружжя становитиме надмірний тягар для відповідача. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №464/7011/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі №495/2522/16-ц колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Разом з тим, заявник посилається на постанову Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №756/16455/16-ц, проте 15 січня 2020 року у вказаній справі була ухвалена лише постанова апеляційного суду, Верховний Суд прийняв постанову лише 12 квітня 2021 року у справі №756/16455/16-ц, однак також не висловлював правову позицію щодо грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності, тому такі посилання заявника не заслуговують на увагу. Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновку суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 серпня 2021 року м. Київ справа №359/3888/20 провадження №61-6077св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Київська обласна державна адміністрація, державний реєстратор Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко Аліна Леонідівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Коцюрби О. П., Білич І. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, державного реєстратора Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. про визнання права власності на земельну ділянку, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позов мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Рудюком В. М., реєстровий номер 516, позивачка придбала земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №010449, а в подальшому право власності на яку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Згодом ОСОБА_1 стало відомо, що державним реєстратором Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно був внесений запис №51480222 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 за Київською ОДА. Підставою виникнення права власності зазначено постанову Верховного Суду у справі №359/2216/15, провадження №61-40862св18 від 04 грудня 2019 року. На переконання ОСОБА_1 вона правомірно набула право власності на вказану земельну ділянку та є її законним власником, зокрема договір купівлі-продажу та державний акт на право власності на землю не визнані недійсними та не скасовані. Крім цього, вимога про повернення земельної ділянки у власність держави в особі Київської ОДА не є набуттям, зміною або припиненням права власності Київською ОДА. Тому державний реєстратор Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. під час державної реєстрації права власності Київської ОДА на земельну ділянку діяла не на підставі закону та не в межах своїх повноважень. У зв'язку з цим, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, а також визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Гірської сільської ради Бориспільського району Руденко А. Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 51480222 від 05 березня 2020 року про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 за Київською ОДА. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог. Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 12 квітня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано норми статей 328, 392 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (провадження №14-270цс19). Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій обмежилися лише фактом наявності Постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, при цьому не з? ясували обставини спарви. Доводи інших учасників справи 18 травня 2021 року представник Київської обласної державної адміністрації через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 18 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у касаційній скарзі, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Рудюком М. В., зареєстрованим в реєстрі за №516 ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №010449. Згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 23537797 від 10 серпня 2015 року, приватний нотаріус КМНО Анохіна В. М. здійснила державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку. З Інформаційної довідки №204319756 від 16 березня 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що 05 березня 2020 року державним реєстратором Гірської сільської ради Бориспільського району Руденко А. Л. внесено запис про державну реєстрацію права власності Київської ОДА на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. Підставою внесення такого запису стала постанова Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №359/2216/15, провадження №61-40862св18. Відповідно до резолютивної частини постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в цивільній справі за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, до Бориспільської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, треті особи: Дніпровське басейнове управління водних ресурсів, Управління Держземагенства у Бориспільському районі, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів, скасування їх державної реєстрації та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння у власність держави, позов задоволений частково, а саме: визнано незаконним і скасовано розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 07 листопада 2008 року №6698 та повернуто земельні ділянки у власність держави в особі Київської ОДА, зокрема земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування державної реєстрації цих державних актів - відмовлено. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Згідно статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Відповідно до статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають, постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Відповідно до положень статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права. Частиною другою статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необгрунгованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Так, у пунктах 93, 94 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 визначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та Їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та Їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з вимогами пункту 9 частини першої статті 27 даного Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав, проводиться, зокрема на підставі: судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Враховуючи вищенаведене та відповідно до постанови Верховного Суду від 04 рудня 2019 року по справі №359/2216/15, у якій позивач був учасником судового розгляду, що набрала законної сили і є остаточною та оскарженню не підлягає, якою спірну земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 повернуто у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації, твердження позивача, щодо визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку є безпідставними, необґрунтованими щодо незаконності дій державного реєстратора в частині внесення запису про державну реєстрацію права власності Київської обласної державної адміністрації на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906. Також, позивачем не надано належні докази, якими б спростовували обставини, що були досліджені в судах першої та другої інстанції, як це передбачено частиною першою та шостою статті 81 ЦПК України. З огляду на наведене, судами першої та другої інстанції було досліджено всі фактичні обставини справи, згідно яких було винесено законні та обґрунтовані РІШЕННЯ: Підсумовуючи вищевикладене, Верховний суддійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі в повній мірі з'ясовано обставини, які мають значення для справи, висновки судів відповідають дійсним обставинам справи, у зв'язку з чим законно та обґрунтовано дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо заявлених клопотань Одночасно до касаційної скарги заявником додано клопотання про передачу справи №359/3888/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, оскільки цивільна справа містить у собі виключну правову проблему. Колегія суддів вивчивши заявлене клопотання, дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК України, так як обґрунтованих правових підстав щодо наявності виключної правової проблеми та розвитку права для формування єдиної правозастосовчої практики не наведено та судом не встановлено. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про передачу справи №359/3888/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 жовтня 2021 року м. Київ справа №523/17867/19-ц провадження №61-9123св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Темп Плюс +", третя особа - Одеський ордена "Знак Пошани" "Завод продовольчого машинобудування - підприємство з колективною власністю (завод "Продмаш"), розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс сервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс +" на ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У листопаді 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп Плюс + " (далі - ТОВ "Темп Плюс + "), третя особа - Одеський ордена "Знак Пошани" "Завод продовольчого машинобудування - підприємство з колективною власністю (завод "Продмаш"), про зобов'язання вчинити певні дії. Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2. ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_3. На їхню думку, завод "Продмаш" та ТОВ "Темп плюс +" порушили закони щодо розпорядження спільним майном. Адміністрація заводу "Продмаш" та ТОВ "Темп плюс сервіс" 01 жовтня 2014 року на підставі протоколу №68 загальних зборів учасників "Продмаш", склали акт приймання-передачі про передачу домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, на підставі рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234, приховавши той факт, що згідно з рішенням Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 22 січня 1993 року за №49, рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234 скасовано. Отже, будинок передано на підставі скасованого рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з урахуванням уточнених позовних вимог та ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 21 травня 2020 року про залишення частини позовних вимог без розгляду, просиливизнати поважними причини пропуску строку позовної давності; поновити строк на оскарження; визнати скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт; визнати скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +" на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 21 травня 2020 року у складі судді Аліної С. С., позов задоволено. Визнано скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +" на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що декларація про початок виконання будівельних робіт скасована на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. 17 березня 2020 року на адресу суду від адвоката позивачів надійшла заява про відмову від позову, в якій одночасно заявлено клопотання про розгляд заяви за його відсутності. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року прийнято відмову від позову адвоката Хайнака В. Д., який діяв від імені ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 травня 2020 року визнано нечинним. Провадження у справі закрито. Ухвала суду мотивована тим, що відмова від позову не порушує прав жодних інших осіб. Крім того, оскаржуване рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 травня 2020 року також не мало жодних правових наслідків. Вказане рішення не має наслідком його виконання, на підставі чого відбулося б припинення дії, яке порушує право, або відновлення становища, яке існувало до порушення, або зміна правовідношення, або припинення правовідношення. Декларація про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +", втратила чинність у зв'язку із її скасуванням згідно з наказом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Враховуючи відсутність обмежень у адвоката Хайнака В. Д. на вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову, колегія суддів вважала за можливе прийняти відмову від позову та закрити провадження у справі. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У червні 2021 року ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс +", тобто стороною відповідачів подано до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції не роз'яснив представнику, а також позивачам наслідки відмови від позову (в матеріалах справи підтвердження вчинення такої процесуальної дії відсутні). Крім того, у своїй заяві про відмову від позову представник позивачів не зазначає, що наслідки відмови від позову йому та його довірителям відомі. Вимог від яких відмовляється представник позивачів в суді не заявлено. Зміна вимог позивачами відбувалась 21 травня 2020 року, вже після того як 25 березня 2020 року судом закрите підготовче судове засідання. Судом першої інстанції заявлені первісні вимоги позивачів залишилися не розглянутими, суд щодо цих вимог не приймав будь-якого рішення, а навпаки прийняв рішення щодо вимог, заявлених позивачами у поза процесуальний спосіб у день ухвалення рішення судом першої інстанції, які суд фактично прийняти і розглядати не міг. Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_4 (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. від 10 червня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 15 липня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4, на підставі подань секретаря Другої судової палати, розпорядженням від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21, 22 вересня 2021 року справу на підставі повторного автоматизованого розподілу справи між суддями передано судді Верховного Суду Ступак О. В. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм процесуального права. Нормативно-правове обґрунтування Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до частин першої, другої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Право позивача відмовитися від позову на будь-якій стадії судового процесу також передбачено пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України. Згідно з частиною першою статті 373 ЦПК України у суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнання позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі (частини друга, третя статті 206 ЦПК України). Також обов'язок суду роз'яснити учасникам судового процесу наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій передбачено пунктом 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. За правилами частини другої статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 206, 207 цього Кодексу, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі (частина друга статті 373 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 через свого представника - ОСОБА_5 реалізували своє право на відмову від позову в суді апеляційної інстанції, апеляційний суд обґрунтовано прийняв заяву про відмову від позову, визнав нечинним рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. Оцінюючи доводи касаційної скарги про відсутність у представника позивачів повноважень на відмову від позову, Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Зміст наведеної норми права дає підстави для висновку, що учасник справи може брати участь у судовому процесі особисто, з участю представника або без участі такого. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері (частини перша та друга статті 64 ЦПК України). Верховний Суд врахував, що до заяви про відмову від позову надано ордери, серій ОД №665362, ОД №665360, ОД №665361 у яких відсутні застереження щодо неможливості вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову від імені позивачів, а тому помилковими є доводи заявників, що адвокат не мав права подавати від імені позивачів заяву про відмову від позову. Приймаючи відмову від позову, суд апеляційної інстанції, правильно застосував положення статей 206, 255, 373 ЦПК України. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права, а вимоги касаційної скарги про скасування ухвали суду про закриття провадження у справі з постановленням такого ж процесуального рішення є безпідставними. Твердження ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс + " про те, що заява не містить викладу інформації про те, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відомі та зрозумілі наслідки вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову, не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали, оскільки таке процесуальне рішення не порушує прав ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс +". Суд зазначає, що правом звернення із заявою про відмову від позову у контексті статті 206 ЦПК України процесуальний закон наділяє виключно позивача, тому таке його право є абсолютним і не залежить від волі інших учасників процесу. Таким чином, шляхом звернення до суду із заявою про відмову від позову позивачі через уповноваженого ними представника розпорядилися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, тому твердження заявника про порушення вимог закону, є безпідставними. ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 отримали копії ухвали Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року про закриття провадження у справі у зв'язку з їхньою відмовою від позову, що підтверджується зворотним поштовими повідомленнями, які містяться в матеріалах справи. Отримавши ухвали позивачі із процесуальне рішення суду не оскаржили. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 395, 396, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс сервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс +" залишити без задоволення. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, в тому числі, ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України 2004 року у редакції, чинній на час постановлення ухвали судом першої інстанції, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Згідно пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України 2004 року окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо залишення заяви без розгляду. Аналогічні вимоги мітять пункт 16 частини першої статті 353 та пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання апеляційної скарги. Частиною другою статті 17 ЦПК України встановлено, що не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку. Оскільки ухвала Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року не переглядалось в апеляційному порядку по суті, виключається можливість її перегляду в касаційному порядку. За таких обставин касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року підлягає закриттю. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до пункту 13 частини першої 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (в редакції Закону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до частин другої-третьої статті 294 ЦПК України 2004 року у редакції, чинній на час постановлення ухвали судом першої інстанції, заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється УХВАЛА: Частиною першою статті 354 ЦПК України у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового РІШЕННЯ: Відповідно до частин третьої-четвертої статті 357 ЦПК України, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу. Пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Судом апеляційної інстанції встановлено, що апеляційну скаргу на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року ОСОБА_2 подав 05 березня 2021 року, тобто з пропуском встановленого ЦПК України строку на апеляційне оскарження. У заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, поданій ОСОБА_2 на виконання ухвали Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року про залишення його апеляційної скарги без руху, заявник зазначив, що про призначення судового засідання на 23 серпня 2007 року суд його не повідомив, копію оскарженої ухвали він не отримував. Інших поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції заявник не зазначив. Врахувавши, що з позовом ОСОБА_2 звернувся у січні 2005 року, був обізнаний про розгляд справи, неодноразово повідомлявся судом про судові засідання, зокрема, призначені на 20 січня 2005 року (а. с. 27), 27 липня 2005 року (а. с. 60), приймав участь у судових засіданнях, призначених на 17 листопада 2005 року, 21 грудня 2005 року, що підтверджується журналами судових засідань, однак в розумні інтервали часу заходів, щоб дізнатись про стан відомого йому судового провадження не вживав, результатом розгляду справи не цікавився, поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали не зазначив, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України. При цьому, апеляційний суд правильно врахував, що безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, яке набрало законної сили, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та забезпечення принципу правової визначеності. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (справа "Олександр Шевченко проти України" рішення від 26 квітня 2007 року, справа "Трух проти України" рішення від 14 жовтня 2003 року). У рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" ( №11681/85) ЄСПЛ зазначив, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження. У рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі "Устименко проти України" ЄСПЛ визначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового РІШЕННЯ: ЄСПЛ у рішенні від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" зазначив, що у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип остаточності судового РІШЕННЯ: Таким чином, аналіз вказаних норм процесуального права та судової практики ЄСПЛ свідчить про те, що окрім процесуальних прав, зокрема, права на апеляційний перегляд справи, учасники справи повинні добросовісно виконувати свої процесуальні обов'язки, демонструвати суду готовність брати участь на всіх етапах розгляду справи, проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитися з процесом. Норми, які регулюють строки подачі скарг, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності, а зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. За таких обставин, відмова у відкритті апеляційного провадження з підстав пропуску строку на апеляційне оскарження є законною та обґрунтованою. Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм процесуального права та з'ясуванням обставин, що мають значення при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження, відповідністю висновків апеляційного суду обставинам та матеріалам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, як такого, що ухвалено без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення апеляційного суду без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтею 17, частиною першою статті 389, частиною другою статті 396 ЦПК України, статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння закрити. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. М. Осіян О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує. Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. З огляду на викладене правильними є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції про те, що позивачем не доведено, що спірна нерухомість придбана у 2012, 2014 роках за його особисті кошти, які він у 2003 році ввіз на територію України і які до 14 березня 2008 року перебували на депозитному рахунку в банку. При цьому суди правильно відхилили доводи позивача щодо придбання ним нерухомості за особисті кошти, зняті 04 серпня 2014 року з депозитного вкладу за договором, укладеним 02 липня 2014 року, оскільки ці кошти розміщені на депозитному рахунку у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суди застосували правильно. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірне нерухоме майно придбано за його особисті кошти, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки позивач не спростував презумпцію спільності майна. Оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16, де зазначено, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, та у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17, в якій встановлено, що позивач спростував презумцію спільності права власності та довів витрату особистих коштів на придбання майна у шлюбі. Водночас у справі, що переглядається суди встановили, що позивач не спростував презумпцію спільності майна. Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердились. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Гульден СТВ" (далі - ТОВ "Гульден СТВ") та ОСОБА_2, третя особа - Центральний відділ державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Центральний ВДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ у Донецькій області), про визнання права власності та зняття арешту. Позовну заяву мотивовано тим, що у 2008 році ТОВ "Гульден СТВ" стало власником нежитлового приміщення А-2, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Право власності товариства було зареєстровано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. ОСОБА _1 зазначав, що для закінчення будівництва та здачі нерухомості в експлуатацію 26 липня 2010 року між ним та ТОВ "Гульден СТВ" було укладено договір фінансової допомоги, відповідно до умов якого він зобов'язався профінансувати завершення будівництва, а товариство повернути йому грошові кошти. За період з серпня 2010 року по липень 2011 року на завершення внутрішніх робіт, купівлю меблів та інше він витратив грошові кошти у розмірі 1 824 301,33 грн, сплативши їх підрядникам та постачальникам. 22 липня 2011 року нерухомість, як база відпочинку "Меридіан" була введена в експлуатацію. Проте грошові кошти товариство йому у визначений договором строк не повернуло, у зв'язку із чим він звертався до суду, і 22 грудня 2011 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області прийняв рішення, яким стягнув з ТОВ "Гульден СТВ" на його користь грошові кошти у розмірі 1 824 301,33 грн. Під час виконавчого провадження між ним та товариством було укладено мирову угоду, яка була затверджена ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 червня 2012 року. Зазначеною ухвалою за ним було визнано право власності на нерухоме майно, площею 577,0 кв. м, що передано йому на підставі мирової угоди товариством у рахунок грошового боргу, а саме: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м. ; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32 площею 29, 6 кв. м; сходова клітка III площею 9, 4 кв. м. Зазначена ухвала суду була оскаржена ОСОБА_2, проте ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 24 жовтня 2017 року залишена без змін. ОСОБА_1 зазначав, що у вересні 2013 року він придбав ще одну частку в розмірі 25% статутного капіталу ТОВ "Гульден СТВ", та став власником 50% статутного капіталу товариства, що сформований нерухомим майном ще при створенні товариства. 04 жовтня 2013 року він вийшов зі складу товариства. На загальних зборах товариства було прийнято рішення розрахуватися з ним нерухомим майном протягом року, але на думку ТОВ "Гульден СТВ" такі розрахунки могли бути проведені лише після остаточного завершення спорів з ОСОБА_2, щодо заборгованості товариства перед ним та ОСОБА_2. У подальшому ОСОБА_2 та його дружина зверталися до різних судів з різними позовами як до ТОВ "Гульден СТВ" так і до нього. ОСОБА _1 зазначав, що ТОВ "Гульден СТВ" повинно було розрахуватися з ним у зв'язку із його виходом з нього до 04 жовтня 2014 року, проте своєчасно не розрахувалося посилаючись на судові процеси за позовами ОСОБА_2 та його дружини, які заважають провести розрахунки. Лише після того як 25 грудня 2015 року було прийнято рішення у справі №266/5487/13-ц товариство встановило заборгованість перед ним у розмірі 1 728 357,00 грн та передало йому з метою розрахунку частину нерухомості товариства у зв'язку із його виходом у розмірі 546,6 кв. м. Відповідно до приписів частини першої статті 54 Закону України "Про господарські товариства" та підпункту 7.7. статуту товариства, а також на підставі рішення загальних зборів ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року, наказу директора товариства від 25 грудня 2015 року та акта примання-передачі від 25 грудня 2015 року, товариство передало йому внаслідок виходу з нього, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48 площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Рішенням господарського суду Донецької області від 22 березня 2017 року у справі №905/304/16 з ТОВ "Гульден СТВ" стягнуто на користь ОСОБА_2 вартість частки майна товариства у сумі 1 202 100,00 грн, а також судові витрати у розмірі 34 403,80 грн. 15 травня 2017 року Центральним ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області було відкрито виконавче провадження №53929567 про примусове виконання зазначеного рішення господарського суду. 31 травня 2017 року цей відділ виконавчої служби у зазначеному виконавчому провадженні виніс постанову про арешт всього рухомого та нерухомого майна, що належить товариству. ОСОБА _1 зазначав, що ТОВ "Гульден СТВ" є власником тільки приміщення А-2, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Іншого нерухомого майна товариство не має. Також, ОСОБА_1 зазначав, що арешт нерухомого майна ТОВ "Гульден СТВ" перешкоджають йому в реєстрації права власності на нерухоме майно. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зокрема: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9, 6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м, яке передано йому внаслідок виходу з товариства на підставі рішення загальних зборів ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року, наказу директора товариства від 25 грудня 2015 року та акта приймання-передачі від 25 грудня 2015 року; зняти арешт з нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений 31 травня 2017 року постановою Центрального відділу державної виконавчої служби м. Маріуполя Головного територіального управління юстиції у Донецькій області у ВП №53929567, зокрема: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м. ; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м. ; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32, площею 29,6 кв. м; сходова клітка III площею 9, 4 кв. м, що складає 577,0 кв. м, а також підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42, площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м; заборонити Центральному ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області у ВП №53929567 реалізовувати нерухоме майно, з якого він просить зняти арешт, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та зареєстроване за ТОВ "Гульден СТВ". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2019 року у складі судді Проніна С. Г. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не наведено жодних підстав щодо правомірності набуття ним права власності на вказане нерухоме майно, а також, що саме порушує його право щодо визнання права власності. Відмовляючи у частині позовних вимог про зняття арешту з нерухомого майна, суд першої інстанції, посилаючись на вимоги частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", виходив із того, що ані позивачем, ані його представником суду не було надано жодного доказу на підтвердження того, що на час вирішення заяви необхідність в накладенні арешту спірного нерухомого майна відпала. Крім того, відмовляючи у задоволенні вимог про заборону Центральному ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області у ВП №53929567 реалізовувати нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та яке зареєстроване за ТОВ "Гульден СТВ", суд першої інстанції виходив із безпідставності цієї вимоги. Також суд першої інстанції зазначав, що оскільки позивач є колишнім учасником товариства та ставив питання щодо визнання права власності на нерухоме майно, яке належить юридичній особі і просив зняти з нього арешт, то зазначений спір виникає з корпоративних правовідносин, у зв'язку із чим не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та у задоволенні цього позову слід відмовити. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено з мотивів зазначених у мотивувальній частині цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання права власності на спірне нерухоме майно, правильно виходив із того, що позивачем не наведено жодних підстав щодо правомірності набуття ним права власності на спірне нерухоме майно, а також, що саме порушує його право щодо визнання права власності. При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що у частині позовних вимог щодо зняття арешту із майна ТОВ "Гульден СТВ", накладеного державним виконавцем Центрального ДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ в Донецькій області 31 травня 2017 року, має бути відмовлено у зв'язку із недоведеністю, оскільки у відповідності до вимог частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" з такою вимогою може звертатися особа, яка доведе належними та допустимими доказами належність спірного майна, на яке накладено арешт, саме їй, проте позивачем цього не доведено. Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність корпоративного спору у цій справі та неможливість розгляду цієї справи у порядку цивільного судочинства, оскільки це питання вже було предметом розгляду у тому числі і суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року було задоволено апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ "Гульден СТВ" на ухвалу Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року про закриття провадження у справі за цим позовом. Скасовуючи ухвалу Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року колегія суддів обґрунтовано дійшла до висновку про відсутність у правовідносинах, що виникли між сторонами, ознак корпоративного спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. ОСОБА _1 вважає, що відсутність реєстрації права власності на спірне майно не позбавляє його прав на майно, на яке накладено арешт, що належить йому, а не ТОВ "Гульден СТВ". Також, вважає, що надані ним докази доводять, що частина арештованого майна належить йому, а не ТОВ "Гульден СТВ", у зв'язку із переходом права власності у спосіб встановлений законом. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року було поновлено ОСОБА _1 строк на касаційне оскарження постанови Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу №243/8087/18-ц із Слов'янського міськрайонного суду Донецької області. У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу №243/8087/18-ц призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою. Фактичні обставини справи, встановлені судами ТОВ "Гульден СТВ", ідентифікаційний код юридичної особи 35841071, зареєстровано як юридична особа та розташоване за адресою: 87500, пров. Кибальчича, будинок №4, м. Маріуполь, Донецька область, що підтверджується витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Згідно статуту ТОВ "Гульден СТВ", затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства, протокол від 07 липня 2008 року №1, засновниками товариства були ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Відповідно до статуту ТОВ "Гульден СТВ", затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства, протокол від 24 вересня 2013 року б/н, засновниками товариства є ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Метою діяльності товариства є одержання прибутку та задоволення суспільних і особистих потреб шляхом здійснення господарської діяльності. Нежитлове приміщення, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на праві власності належить ТОВ "Гульден СТВ", ідентифікаційний код юридичної особи 35841071, що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполь Донецької області від 07 червня 2012 року визнано мирову угоду, укладену між ТОВ "Гульден СТВ" та ОСОБА_1 наступного змісту, а саме: визнано, що ТОВ "Гульден СТВ" у рахунок погашення заборгованості на користь ОСОБА_1 за рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполь Донецької області від 22 грудня 2011 року передає ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - приміщення бази відпочинку "Меридіан" літ. А-2, загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно, яке розташоване АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - приміщення бази відпочинку "Меридіан" літ. А-2, загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно, без створення дольової власності, яке розташоване АДРЕСА_1, а саме: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32 площею 29, 6 кв. м; сходова клітка III, площею 9, 4 кв. м; визнано, що сума заборгованості ТОВ "Гульден СТВ" перед ОСОБА_1 у рамках цього виконавчого провадження, яка погашається шляхом передання боржником стягувачу права власності на нерухоме майно зменшується та складає 1 818 927,44 грн. Відповідно до протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року на зазначених зборах були присутні учасники товариства - ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які розглянули повідомлення ОСОБА_1 щодо продажу частини від його частки у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,83% за 42 500,00 грн. Зазначену частину погодилися придбати учасники товариства ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у рівних частках кожен. Було вирішено продати частину від частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,415% за 21 250,00 грн ОСОБА_5 та частину від частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,415% за 21 250,00 грн ОСОБА_6. Вивести зі складу учасників ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1 на підставі його нотаріально посвідченої заяви про вихід від 04 жовтня 2013 року №95. Провести розрахунки з колишнім учасником ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1 в натуральній формі нерухомим майном ТОВ "Гульден СТВ" після затвердження фінансового звіту ТОВ "Гульден СТВ" за 2013 рік та в строк до 12 місяців з дня виходу - до 04 жовтня 2014 року у встановленому законом розмірі. Наказом директора ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_6 від 23 грудня 2015 року було вирішено передати, з метою розрахунків учаснику ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1, на підставі акта приймання-передачі нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. А-2, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10, 0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Згідно акта приймання-передачі нерухомого майна від 25 грудня 2015 року директор ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_6 передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. А-2, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42, площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Відповідно до постанови Центрального ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області від 31 травня 2017 року, було відкрито виконавче провадження №53929567, згідно наказу Господарського суду Донецької області у справі №905/304/16 від 22 березня 2017 року, в якому на користь ОСОБА_2 стягнуто з ТОВ "Гульден СТВ" вартість частки майна товариства у розмірі 1 202 100,00 грн, а також судові витрати у розмірі 34 403,80 грн. Постановою Центрального ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області від 31 травня 2017 року у ВП №53929567 було накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику - ТОВ "Гульден СТВ". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Частиною першою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідно до статті 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Статтею 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Відповідно до вимог пункту 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено, зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів: нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни рішенням суду і т. і. Пунктом 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5, передбачено, що рішення суддів про визнання прав власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна. Згідно ЦПК України, одним із засобів вирішення спору є мирова угода, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору. Відповідно до статей 175, 205 ЦПК України (у редакції станом на червень 2007 року, час набрання законної сили ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ТОВ "Гульден СТВ") мирова угода є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності (пункт 11 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно). Згідно із пунктом 58 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок) для державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна у разі, коли в документах, що подаються для такої реєстрації, відсутні відомості про технічні характеристики відповідно об'єкта, також подається технічний паспорт на такий об'єкт. Відповідно до частини першої статті 54 Закону України "Про господарські товариства" при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Згідно із пунктом 48 Порядку, для державної реєстрації права власності у зв'язку з передачею майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи, подаються: 1) документ, що посвідчує право власності юридичної особи на майно, що передається у власність фізичним та юридичним особам (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав) ; 2) рішення органу або особи, уповноваженого установчими документами такої юридичної особи або законом, про передачу майна у власність фізичній або юридичній особі, що вийшла із складу засновників (учасників) юридичної особи. Статтею 81 ЦПК України, визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що оскільки із позовної заяви та долучених доказів не вбачається ким і у зв'язку із чим оспорюється або не визнається право власності позивача на спірне майно, тому до спірних правовідносин не можливо застосувати норми статті 392 ЦК України. При цьому, ураховуючи те, що позивачем не надано доказів, щодо реєстрації у встановленому законом порядку прав на нерухоме майно як після затвердження 07 червня 2012 року ухвалою Жовтневого райсуду м. Маріуполя мирової угоди між позивачем та ТОВ "Гульден СТВ", за яким визнано право власності за ОСОБА_1 на приміщення бази відпочинку "Мерідіан" літ А-2", загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно без створення спільної дольової власності, що розташоване по АДРЕСА_1, так і на нерухоме майно, передане йому наказом директора ТОВ "Гульден СТВ" Табаховим О. І. від 23 грудня 2015 року (з метою розрахунків як учасником ТОВ "Гульден СТВ" що вийшов зі складу товариства), на підставі акта приймання-передачі нерухоме майно, що знаходиться за зазначеною адресою, площею 545,6 кв. м, а також ураховуючи відсутність технічної документації на спірне майно, виготовленої у встановленому законом порядку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання права власності на вказане у позові нерухоме майно, у зв'язку із недоведеності позивачем зазначених позовних вимог. Разом із тим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо зняття арешту із майна ТОВ "Гульден СТВ", накладеного державним виконавцем Центрального ДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ в Донецькій області 31 травня 2017 року у зв'язку із недоведеністю цих позовних вимог, оскільки у відповідності до вимог частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" з такою вимогою може звертатися особа, яка доведе належними та допустимими доказами належність спірного майна, на яке накладено арешт, саме їй, проте позивачем цього не доведено. Також, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у правовідносинах, що виникли між сторонами ознак корпоративного спору, оскільки таке питання вже було предметом розгляду і колегія суддів Апеляційного суду Донецької області приймаючи 12 вересня 2017 року судове рішення, яке набрало законної сили, визначала, що спір у цій справі щодо визнання права власності на нерухоме майно та зняття з нього арешту не є спором між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язаний зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, а випливає з правовідносин, що носять цивільно-правовий характер. Отже, суд апеляційної інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №2-941/12 провадження №61-7208св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", відповідачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року у складі судді Данилюка М. І. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року у складі колегії суддів: Литвинюка І. М., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2012 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обгрунтований тим, що 27 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк "), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено договір кредиту №11225235000, згідно з яким відповідач отримала кредит в іноземній валюті у розмірі 480 000,00 дол. США строком до 27 вересня 2028 року зі сплатою 10,5% річних за користування кредитними коштами. 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладений договір поруки №144773, згідно з яким відповідач поручився перед банком за належне виконання позичальником усіх його зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту від 27 вересня 2007 року №11225235000. Через неналежне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором 13 січня 2012 року банк направив позичальнику та поручителю вимоги №132-4/01-29/Д та №132-4/01-28/Д про погашення простроченої заборгованості у розмірі 33 413,44 дол. США протягом 31 календарного дня з дати одержання повідомлення. У разі не усунення порушень на 32-й день з дня отримання вимоги, за відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41-го календарного дня з дати відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту, банк вважає термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення. У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору станом на 24 лютого 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 483 056,38 дол. США, з яких: за кредитом - 444 814,66 дол. США; за простроченими траншами згідно з графіком погашення кредиту - 6 446,43 дол. США; за простроченими процентами за користування кредитними коштами - 31 795,29 дол. США; пені - 1 726,37 дол. США. Просило стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 872 459,84 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 травня 2012 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 у розмірі 483 056,38 дол. США, що еквівалентно 3 858 171,31 грн, неустойку за порушення зобов'язань - 500,00 грн, пеню за порушення термінів повернення кредиту - 1 726,37 дол. США, що еквівалентно 13 788,53 грн, а всього 3 872 459,84 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 травня 2012 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року задоволено частково заяву ПАТ "УкрСиббанк" про забезпечення позову, накладено арешт на нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що належать на праві власності ОСОБА_1, у межах суми платежу в розмірі 3 872 459,84 грн. З урахуванням збільшених позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 в розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 в розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що в порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язання належним чином не виконала, що є підставою для стягнення з неї та поручителя солідарно кредитної заборгованості. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану через представника ОСОБА_3, відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року залишено без змін. 16 квітня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці видав виконавчі листи №941/12 про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 у розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн; судового збору - 3 654,00 грн; витрат на розміщення оголошень у пресі - 1 290,00 грн. 02 листопада 2017 року відповідач ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 червня 2014 року. Водночас подав заяву поновлення строку на апеляційне оскарження, посилаючись на те, що строк пропущений з поважних причин, оскільки на час звернення ПАТ "УкрСиббанк" з позовом до суду ОСОБА_2 перебував у СІЗО, копію позовної заяви та оскаржуваних судових рішень суд йому не направляв. За наслідками розгляду апеляційної скарги просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові; допустити поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та стягнути з ПАТ "УкрСиббанк" на його користь 32 806,05 грн; скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2016 року та постановити нову ухвалу про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. В апеляційній скарзі посилався на те, що 27 вересня 2007 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, згідно з пунктом 1.5 якої, пункт 10.2 основного договору доповнено новим абзацом такого змісту: "У випадках настання обставин: передбачених підпунктами "а", "б " пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору; передбачених підпунктом "в " пункту 5.2 договору процентна ставка за договором збільшується не більше, ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше, ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1 договору; передбачених підпунктом "г " пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування". Встановлення додатковою угодою між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 від 27 вересня 2007 року №1 можливості установлення банком конкретних розмірів процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних обставин, зокрема: подвійної процентної ставки, процентної ставки, збільшеної не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, та процентної ставки на рівні чинних процентних ставок банку за програмами кредитування призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а тому вважав, що правовідносини між ним та ПАТ "УкрСибанк" припинені відповідно до частини першої статті 559 ЦК України. 19 грудня 2017 року Апеляційний суд Чернівецької області за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 ухвалив три судові рішення щодо кожної з вимог апеляційної скарги. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором. У позові ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Скасовано ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року у частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_2 про поворот виконання рішення суду першої інстанції. Здійснено поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором. У порядку повороту виконання рішення суду стягнено з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 32 806,05 грн. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року залишено без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 червня 2014 року про забезпечення позову. Додатковою постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України вирішено питання про розподіл судових витрат. Стягнено з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 4 019,41 грн. Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2, подану через представника ОСОБА_3, на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо забезпечення позову залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо забезпечення позову залишено без змін. Касаційні скарги ПАТ "УкрСиббанк" на постанови Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року щодо вирішення заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року, а також на додаткову постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року про розподіл судових витрат задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року (щодо перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року) скасовано, справу у частині вирішення позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року (щодо вирішення заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року) та додаткову постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року скасовано, питання про поворот виконання рішення суду та розподіл судових витрат направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року залишено без змін. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат відмовлено. Залишивши без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що укладення додаткової угоди №1 до кредитного договору від 27 вересня 2007 року не призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя ОСОБА_2 без згоди останнього, оскільки сторони ще до укладення та підписання кредитного договору погодили його умови, з чим вони погодилися. Зміна без згоди поручителя умов основного договору, не пов'язаних зі збільшення обсягу його відповідальності, не призводить до припинення таких правовідносин. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Закон України "Про захист прав споживачів" (далі - Закон) не поширюється на правовідносини, що виникають при укладенні договору поруки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суди не звернули уваги на те, що відсотки, нараховані відповідно до пункту 1.3.1. та збільшені відповідно до пункту 1.5. додаткової угоди, є платою за користування кредитними коштами та регулюються статтею 536 ЦК України, а відсотки, передбачені пунктом 8.1., є неустойкою та регулюються статтею 549 ЦК України. Позивач визнав той факт, що відбулося збільшення розміру відсоткової ставки як плати за користування кредитними коштами, а не розміру неуйстоки. Відповідно до пункту 8.1 кредитного договору не вбачається, що позичальник і кредитор погодили формули підвищеної процентної ставки у разі настання обставин, передбачених вказаним пунктом. Відповідна умова договору не передбачала нарахування збільшеної відсоткової ставки і не свідчить, що поручитель погодився забезпечувати зобов'язання зі збільшеною відсотковою ставкою. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що заявнику було відомо та він погодився з умовами пункту 8.1. кредитного договору, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки, є помилковим. Суд апеляційної інстанції, залишивши без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2, не зазначив мотивів відхилення доводів апеляційної скарги, чим порушив частину першу статті 382 ЦПК України. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, порушивши вимоги статті 417 ЦПК України, не дотримався вказівок Верховного Суду та не встановив фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а саме зміст пункту 8.1. кредитного договору та не з'ясував, чи було погоджено з поручителем збільшення процентної ставки. Суд апеляційної інстанції не зазначив, на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що "сторонами ще до укладення та підписання договору були погоджені його умови". У матеріалах справи відсутні докази того, що поручитель був повідомлений про укладення 27 вересня 2007 року додаткової угоди та надав свою згоду на підвищення процентної ставки. Отже, суд апеляційної інстанції не виконав вимоги статей 2, 89, 382 ЦПК України, що призвело до порушення процесуальних прав ОСОБА_2 та є підставою для скасування судових рішень. Також суди не дослідили всі істотні умови кредитного договору, не з'ясували розмір заборгованості за кредитним договором та період, за який вона нарахована, не встановили періоду нарахованих позичальнику процентів за користування кредитними коштами та їх відповідність закону та умовам договору. Суд першої інстанції взагалі не навів мотивів, на підставі яких він дійшов висновку про задоволення позову. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, суди належним чином не дослідили подані сторонами докази, не перевірили їх та не оцінили в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами. Задовольнивши позов, суди не врахували практику Великої Палати Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 та від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, в яких вказано, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитним договором припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка встановлює наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Оскільки у 2012 році позивач реалізував своє право на дострокове стягнення заборгованості, то з моменту пред'явлення позову право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилися. Однак всупереч вказаному позивач продовжував нараховувати проценти, а суди не перевірили законність та обґрунтованість такого нарахування. Отже, суди неправильно застосували статті 623 та 1050 ЦК України. Також, ухваливши рішення у справі, суди не встановили, чи дотримався позивач порядку набуття права на дострокове повернення боргу. Недотримання процедури дострокового стягнення заборгованості за кредитним договором не покладає на позичальника та поручителя будь-яких зобов'язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред'явлення вимоги. Суди проігнорували доводи заявника про те, що пеня, нарахована банком, може стягуватися лише у національній валюті, оскільки в договорі чітко визначено, що пеня стягується в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) від гривневого еквіваленту суми простроченого платежу. Суди порушили право заявника на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року відмовлено. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року та витребувано матеріали справи. У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційну скаргу у цій справі подано у квітні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту №11225235000, згідно з яким остання отримала кредит у іноземній валюті у розмірі 480 000,00 дол. США на строк до 27 вересня 2028 року зі сплатою за використання коштів у межах установленого строку кредитування процентної ставки у розмірі 10,5% річних. 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки №144773, згідно з яким останній поручився перед банком за належне виконання позичальником усіх його зобов'язань перед кредитором, що виникли з договору про надання споживчого кредиту від 27 вересня 2007 року №11225235000. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під "згодою поручителя" сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом проставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення змін. Згідно з пунктом 10.2 договору про надання споживчого кредиту №11225235000 сторони передбачили, що відповідно до статті 651 ЦК України протягом дії договору, банк відповідно до умов пункту 1.3.1. договору може змінити розмір процентної ставки в сторону збільшення у разі настання будь-якої з наступних обставин, а саме: а) порушення позичальником кредитної дисципліни (тобто належного виконання умов цього договору та/або договорів, за якими надано забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором) та/або б) погіршення фінансового стану позичальника, документально підтвердженого в результаті щорічного моніторингу, що проводиться банком відповідно до внутрішніх нормативних документів на підставі довідки про доходи тощо, а також даних щодо дотримання позичальником кредитної дисципліни, тобто своєчасного погашення заборгованості та/або виконання інших зобов'язань, передбачених цим договором, та/або в) здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та/або кредитами, або зміни в грошово-кредитній політиці НБУ (наприклад, девальвація курсу гривні до курсу долара США більше ніж на 5 відсотків порівняно з курсом гривні до долара США, установленого НБУ на дату укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки; підвищення ставки за кредитами банків України у відповідній валюті (по статистиці НБУ); підвищення ставки на три відсоткових пункту за бланковими кредитами "овернайт" НБУ з дати укладення цього Договору чи останнього перегляду процентної ставки. Водночас сторони обумовили, що при настанні будь-якої із обставин, передбачених частиною першою пункту 10.2 договору, банк може збільшити розмір процентної ставки за договором у такому порядку:

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з пунктом 8.1 основного кредитного договору від 27 вересня 2007 року у випадку порушення зобов'язання позичальником у частині не сплати чергового ануїтентного платежу в установлений день сплати такого платежу чи сплати у розмірі меншому, ніж передбачено цим договором, на прострочену суму основного боргу банк нараховує підвищені проценти в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу. З цими умовами договору поручитель був ознайомлений та погодився, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки. Відповідно до довідки-розрахунку заборгованості за кредитним договором ПАТ "УкрСиббанк" здійснював нарахування процентів за користування кредитом за ставкою 10,5%, а на прострочену позичальником суму основного боргу нараховував проценти за ставкою збільшеною вдвічі 21% (10,5% х 2). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до статті 610 ЦК України порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою, як одним із видів забезпечення виконання зобов'язання (частина перша статті 546 ЦК України). Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 547 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України (тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин) за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання. Підставою поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг відповідальності поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Отже, у зобов'язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №2-588/10 (755/18438/16-ц), провадження №14-275цс19. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим відповідно до частини третьої статті 651 ЦК України договором або законом може бути передбачено також право сторони договору відмовитися від договору в повному обсязі або частково, тобто розірвати або змінити договір на власний розсуд на підставі одностороннього правочину. Особливістю одностороннього правочину є те, що такий правочин як юридичний факт здійснюється за волевиявленням однієї особи, однак може спричиняти відповідні правові наслідки (породжувати обов'язки) для інших осіб, коли це випливає зі спеціальних положень законодавства. Згідно з абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Настання правових наслідків, зумовлених вчиненням особою одностороннього правочину, для інших осіб пов'язане з дотриманням вимог щодо вчинення його у відповідній формі, обумовленій законом, та його реалізацією шляхом доведення цього правочину до відома зацікавлених осіб. Частина перша статті 559 ЦК України передбачає спеціальне регулювання порядку зміни забезпеченого порукою зобов'язання, а відтак і договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, з урахуванням волевиявлення та повідомлення, крім сторін цього договору, також поручителя і встановлюють правові наслідки неодержання згоди поручителя. Умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов'язання, не виключають застосування правил, передбачених абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України, та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов'язання із поручителем у належній формі. Відповідно до частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не впливає зі звичаїв ділового обороту. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №910/13109/18, провадження №12-7гс20. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність стягнення солідарно з відповідачів відповідно до частини першої статі 554 ЦК України заборгованості за кредитом, відсотків за його користування, а також пені, передбаченої кредитним договором, оскільки укладення додаткової угоди №1 до кредитного договору від 27 вересня 2007 року не призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя ОСОБА_2 без згоди останнього, у зв'язку з тим, що сторони ще до укладення та підписання договору погодили його умови. Верховний Суд не погоджується з цими висновками, з огляду на таке. Суди встановили, що згідно з пунктом 8.1 основного кредитного договору від 27 вересня 2007 року у випадку порушення зобов'язання позичальником у частині не сплати чергового ануїтентного платежу в установлений день сплати такого платежу чи сплати у розмірі меншому, ніж передбачено цим договором, на прострочену суму основного боргу банк нараховує підвищені проценти в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу. З такими умовами основного договору поручитель був ознайомлений та погодився, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки. ОСОБА_2, виступивши поручителем за договором поруки, який є забезпечувальним договором до кредитного договору, відповідно до статті 546 ЦК України погодився з усіма умовами кредитного договору, і діє така порука до повного виконання зобов'язальних правовідносин, які склалися між банком та ОСОБА_1. Також 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, згідно з пунктом 1.5 якої пункт 10.2 (примітка: в умовах додаткової угоди помилково зазначено "пункт 5.2.") кредитного договору доповнено новим абзацом такого змісту: "У випадках настання обставин:

Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу ОСОБА_5. Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 14 грудня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження, поновлено строк на касаційне оскарження рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ), витребувано матеріали справи №365/5/20 із Згурівського районного суду Київської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У січні 2021 року матеріали справи №365/5/20 надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_5 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанційустановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частки у праві власності на житловий будинок номер АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_2 від 31 липня 2019 року. Власником іншої 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок був ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 червня 1989 року. Ринкова вартість спірного будинку становить 80 000,00 грн без ПДВ, інвентаризаційна - 123 912,00 грн. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 липня 2019 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 липня 2019 року №175873744 ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 липня 2019 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 липня 2019 року №175874067 ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,1465 га для ведення особистого селянського господарства будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. Відповідно до рішення виконавчого комітету Згурівської селищної ради Київської області від 07 листопада 2006 року №55 ОСОБА_1 призначена піклувальником над недієздатними ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були зареєстровані у АДРЕСА_1. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ: Приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Липовенко Н. І. за заявою ОСОБА_1 як спадкоємця за законом, як особи, яка проживала однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, відкрита спадкова справа, інших заяв про прийняття спадщини не надходило. Приватним нотаріусом роз'яснено позивачу, що для оформлення її спадкових прав на майно померлого ОСОБА_3 необхідно звернутися до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем. Судом інших спадкоємців не встановлено. Нормативно-правове обґрунтування Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно. При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. З огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відсутність визначених статтею 344 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки власником 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок був померлий ОСОБА_3, матеріали справи не містять підтвердження, що він відмовлявся від належного йому нерухомого майна, позивач володіла спірним майном у зв'язку із здійсненням догляду за ОСОБА_3 і вона завжди знала, хто є власником спірного майна. Доводи касаційної скарги про те, що позивач з 2006 року безперервно володіла відкрито та добросовісно належним ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності будинком, несе усі обов'язки з утримання спірного майна, а тому є всі підстави для визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку за набувальною давністю, не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. З огляду на обставини у справі, що переглядається та безпідставність позовних вимог, колегія суддів не вбачає підстав відступати від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі №296/6949/17, від 27 вересня 2018 року у справі №571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №683/2047/16-ц. Такі доводи касаційної скарги зводяться до неправильного тлумачення заявником норм матеріального права, зокрема статті 344 ЦК України, та власного тлумачення заявником характеру спірних правовідносин, відповідно не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необґрунтовані висновки суду щодо володіння спірним майном в якості піклувальника його власника - ОСОБА_3, оскільки це не вплинуло на правильність висновків судів про відмову у задоволенні позову з підстав набувальної давності і таке посилання здійснено судами з огляду на рішення виконавчого комітету Згурівської селищної ради Київської області від 07 листопада 2006 року №55 "Про призначення ОСОБА_1 піклувальником над ОСОБА_2 та ОСОБА_3". Зазначене рішення (а. с. 10), яке прийняте згідно з його текстом відповідно до підпункту 4 частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування" на підставі заяви самої ОСОБА_1, чи питання дієздатності ОСОБА_3 не є предметом спору у цій справі, а тому посилання заявника на те, що позивач юридично не була піклувальником ОСОБА_3, рішень суду про визнання її опікуном чи піклувальником померлого ОСОБА_3 не існує, не приймаються. Суд вважає слушними доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не відреагував належним чином процесуально на визнання позивачем позову, не постановивши відповідну ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, водночас не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, тому таке посилання заявника не може бути підставою для скасування законних та обґрунтованих судових рішень щодо суті спору. Окрім цього, за змістом частини четвертої статті 206 ЦПК України суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. У цій справі визнання відповідачем позову буде суперечити закону, тому не постановлення судом першої інстанції такої ухвали не має правового значення для вирішення спору. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові, зводяться до незгоди з висновками судів чи переоцінки доказів. Вони також були предметом дослідження апеляційним судом, так як зазначались в апеляційній скарзі, який надав їм належну правову оцінку, тому Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Отже, Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23).Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №504/891/19 провадження №61-1926св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ткаченко Інна Валеріївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Кліменко Володимиром Павловичем, (до якої приєднався ОСОБА_2) на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області в складі судді Вінської Н. В. від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Дрішлюка А. І., Черевка П. М. від 19 грудня 2019 року; касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Комлевої О. С., Таварткіладзе О. М. від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову), ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватним нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ткаченко Інна Валеріївна, про встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання спільною сумісною власністю та визнання права власності. Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій вона просить вжити по справі заходи забезпечення позову у вигляді: заборони приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. видавати свідоцтво про право на спадщину в рамках спадкової справи 9/2018; накладення арешту на майно, що зареєстроване за спадкодавцем ОСОБА_5; заборонити державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статутів ТОВ "Кераміт", ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Керамоцетр", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський Хліб", ТОВ "Фортуна Компані". Обґрунтовуючи заяву тим, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити або навіть унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист порушених прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Заборонено приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. видавати свідоцтво про право на спадщину в рамках спадкової справи 9/2018. Накладено арешт на майно, що зареєстроване за спадкодавцем ОСОБА_5 до розгляду справи по суті, а саме на: - квартиру за адресою: АДРЕСА_1; - житловий будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку кадастровий номер: 5122783200:01:002:1189, площею 0,050 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:1190, площею 0,050 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:0810, площею 0,07 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002, площею 0,0480 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:1735, площею 0,0479 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3; -земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:0581, площею 0,1005 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4; - земельну ділянку, що розташована за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, село Вапнярка (Новодофинівської сільської ради), земельна ділянка № НОМЕР_1, Комінтернівської районної громадської організації рибалок-любителів "Аматор", площею 0,007 га; дачний будинок АДРЕСА_5, загальною площею 77,6 кв. м., житловою площею 28,4 кв. м. ; -автомобіль марки BMW, модель Х3 XDRIVE 351, шасі (кузов, рама, коляска) НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_3; -банківський сейф, що обслуговується ПАТ АБ "Південний" ПАТ КБ "Приват Банк" та ПАТ "Перший Український міжнародний банк" та знаходився у користуванні ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_4. - на грошові кошти, що зберігаються на банківських рахунках, відкритих в ПАТ АБ "Південний" № рахунків НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, картковий рахунок НОМЕР_10, відкритих на ім'я ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_11. - на грошові кошти, що зберігаються на банківських рахунках відкритих в ПАТ "Приват Банк", ПАТ "Перший український міжнародний банк", номери рахунків не відомі позивачу, які відкриті на ім'я ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_11. Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Кераміт", код ЄДРПОУ 32497386, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська обл., Лиманський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Ізокерам", код ЄДРПОУ 32970934, місцезнаходження юридичної особи: 67582, Одеська область, Комінтернівський район, село Ілічанка, вул. Молодіжна, буд. 13 Б; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Керамоцентр", код ЄДРПОУ 39818676, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська область, Комінтернівський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Одеський Керамзит", код ЄДРПОУ 40309905, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська область, Комінтернівський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Савранський Хліб", код ЄДРПОУ 34457387, місцезнаходження юридичної особи: 66200, Одеська область, Савранський район, селище міського типу Саврань, вул. Центральна, будинок 5 А; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Фортуна Компані", код ЄДРПОУ 33311905, місцезнаходження юридичної особи: 65005, Одеська область, місто Одеса, вул. Михайлівська, буд. 5. Суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову зазначив, що враховуючи вимоги позивача про визнання майна спільним майном подружжя, з метою забезпечення цілісності та незмінності майна, яке є предметом позову суд першої інстанції вважав за необхідне задовольнити заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належало ОСОБА_5. За таких обставин, вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони органам державної реєстрації вносити будь-які зміни до відомостей статутів ТОВ "Кераміт", ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Керамоцентр", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський хліб", ТОВ "Фортуна Компані" в даному випадку пов'язане з реальною загрозою ускладнення виконання рішення суду і отримання ефективного захисту прав позивача. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої зазначив про те, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити або навіть унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист порушених прав позивача, за захистом яких вона звернулася. Постановою Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Керамоцентр" задоволено частково. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року, в частині заборони державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Керамоцентр", скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні заяви про забезпечення позову, в частині заборони державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Керамоцентр", відмовлено. В іншій частині ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що забороняючи державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Керамоцетр", судом першої інстанції не було враховано, що таким чином ухвалою суду чиняться перешкоди вказаному товариству у здійсненні господарської діяльності, що заборонено законом. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи вимог касаційних скарг У січні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга (з урахуванням поданих у подальшому доповнень) ОСОБА_3, до якої приєднався ОСОБА_2, на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову апеляційного суду від 19 грудня 2019 року, у якій заявник посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з'ясували співмірність виду забезпечення позову, який просила застосувати позивачка, позовним вимогам. Зазначає, що фактично заборона вчинення дій щодо зміни складу засновників порушує права інших засновників і вони не можуть вільно розпоряджатися своїми частками. У березні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року в частині, що не скасована апеляційним судом та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в частині залишення в силі ухвали суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що заходи забезпечення позову в частині заборони нотаріусу, видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, не відповідають предмету позову та не є співмірними із заявленими позовними вимогами. Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу У березні 2020 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому заявниця просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення винесені з повним дотриманням норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи пояснень на касаційну скаргу У січні 2021 року ОСОБА_2 подав пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких просить дослідити законність накладення арешту відповідно до чинного законодавства. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу №504/891/19 з Комінтернівського районного суду м. Одеси. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2021 року вказану справу за касаційною скаргою ОСОБА_6, подану представником адвокатом Кліменко В. П. (до якої приєднався ОСОБА_2), призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2020 року вказану справу за касаційною скаргою ТОВ "Керамоцентр" призначено до судового розгляду. 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, передбачених цим Кодексом. Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Тобто метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до зміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Відтак, заходи забезпечення позову повинні відповідати заявленим вимогам, тобто бути безпосередньо зв'язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника про те, що незастосування заходів по забезпеченню позову, може утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків. Убачається, що предметом позову є встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу позивачки і батька відповідачів - ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, визнання спільною сумісною власністю майна, яке за життя належало спадкодавцю ОСОБА_5 та визнання права власності на частку цього майна. У зв'язку із цим судом першої інстанції правомірно накладено арешт на майно, що зареєстроване за померлим ОСОБА_5, на частину якого претендує позивачка ОСОБА_1. За таких обставин, правильними є висновки суду першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно померлого ОСОБА_5 є достатнім заходом для забезпечення прав та інтересів позивачки в обраний нею спосіб. Разом із тим, місцевий суд визнав обґрунтованим, що видача приватним нотаріусом свідоцтва про право на спадщину на все майно спадкодавця призведе до неможливості виконання рішення суду у випадку задоволення позову. Колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з таким висновком суду з огляду на таке. Відповідно до 4.17 п. 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції N 296/5 від 22.02.2012 року якщо на спадкове майно накладено арешт судовим чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту. Оскільки вчинити будь-які нотаріальні дії щодо видачі спадкоємиці свідоцтва про право власності на спадщину за законом на вказане майно нотаріус не має можливості у зв'язку з тим, що на нього накладено арешт, у суду не було підстав забезпечувати позов, шляхом заборони нотаріусу видавати свідоцтво. До того ж, судом заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту господарських товариств, які не є учасниками справи. Забороняючи державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту господарських товариств, які не є учасниками справи, місцевим судом не було враховано, що таким видом забезпечення позову здійснюється втручання в господарську діяльність вказаних товариств, що не відповідає положенням статте 149, 150 ЦПК України. За таких обставин, ухвала місцевого суду в цій частині не відповідає законності та обґрунтованості. Отже, заходи забезпечення позову в частині заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, не відповідають предмету позову та не є співмірними із заявленими позовними вимогами. За таких обставин та порушення судами норм процесуального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню. Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви позивачки про забезпечення позову шляхом заборони нотаріусу, видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, а тому оскаржувана ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанова Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в цій частині не можуть вважатися законними та обґрунтованими та підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову в цій частині. Щодо доводів касаційної скарги ТОВ "Керамоцентр" Убачається, що ТОВ "Керамоцентр" звернулося до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Оскільки ТОВ "Керамоцентр", яке не є учасником справи, оскаржує ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в частині забезпечення позову щодо накладення арешту на майно померлого ОСОБА_5, заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський Хліб", ТОВ "Фортуна Компані", касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на те, що заходи забезпечення позову в цій частині не зачіпають права та інтереси ТОВ "Керамоцентр". Керуючись статтями 396, 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Кліменко Володимиром Павловичем, (до якої приєднався ОСОБА_2) та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" задовольнити частково. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року скасувати в частині заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр", товариства з обмеженою відповідальністю "Ізокерам", товариства з обмеженою відпвідальністю "Одеський Керамзит", товариства з обмеженою відповідальністю "Савранський Хліб", товариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна Компані" скасувати. відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, шляхом заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр", товариства з обмеженою відповідальністю "Ізокерам", товариства з обмеженою відпвідальністю "Одеський Керамзит", товариства з обмеженою відповідальністю "Савранський Хліб", товариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна Компані". Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в частині накладення арешту на майно ОСОБА_5 залишити без змін. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову) - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 червня 2021 року м. Київ справа №359/5238/19 провадження №61-11572св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Поливач Л. Д., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на добудову до житлового будинку. Позов мотивовано тим, що житловий будинок з надвірними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, належить позивачу та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності з визначенням часток кожного із співвласників, де його частка становить 7/16, а частка відповідачки - 9/16 у спільній частковій власності на об'єкт нерухомого майна. У період з 1975 року по 1977 рік позивач власними силами та за рахунок особистих грошових коштів здійснив добудову до житлового будинку, яка позначена літерою "а1" та "а2" в технічному паспорті на житловий будинок, виготовленому станом на 1989 рік. Позивач вважав, що будівництво добудови до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначеної літерою "а1", що включає в себе приміщення: ванна 1-7 площею 4,2 кв. м., прихожа 2-2 площею 6,4 кв. м., житлова 2-3 площею 19,4 кв. м. ; та "а2", що включає в себе приміщення: коридор 8,4 кв. м., прийняте ОСОБА_1 в експлуатацію в установленому законом порядку, на підставі норм, які були чинні на час такого будівництва, з дотриманням будівельних норм, протипожежних, санітарних та інших правил, які діяли під час будівництва та після його завершення. Право власності ОСОБА_1 на добудову підтверджується Актом державного приймання в експлуатацію індивідуального домоволодіння державною приймальною комісією від 02 листопада 1993 року та рішенням виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 02 листопада 1993 року про затвердження цього Акту. Позивач зазначав, що відповідач не визнає право позивача на добудову до житлового будинку, оскільки вважає, що ця добудова була набута ним, як і іншими співвласниками на підставі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері. ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на добудову до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначену літерою "а1" в розділі "характеристика будинку, господарських будівель та споруд", який є складовою технічного паспорту на житловий будинок, виготовленого 28 серпня 2018 року КП "Бориспільське бюро технічної інвентаризації". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на добудову до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначеної літерою "а-1" в розділі "характеристика будинку, господарських будівель та споруд", який є складовою технічного паспорту на житловий будинок, виготовленого 28 серпня 2018 року КП "Бориспільське бюро технічної інвентаризації". Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір в розмірі 770,00 грн. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на вищевказану добудову "а1", виходив з доведеності того факту, що ця добудова була побудована позивачем за особисті кошти. Постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року скасовано та постановлено по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що спірне приміщення було побудоване у 1975 році і стало невід? ємною частиною будинку та увійшло до складу спадщини. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 03 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року та залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 13 червня 2012 року у справі №6-54цс12, постанові Верховного суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 20 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи Батьку сторін по справі ОСОБА_4 належав на праві особистої приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1, площею 45,10 кв. м., на підставі договору дарування, посвідченого Бориспільською державною нотаріальною конторою 04 травня 1972 року за реєстровим №1796 та зареєстрованого в Бориспільському міжміському бюро технічної інвентаризації 05 травня 1972 року. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4, спадкоємцями житлового будинку АДРЕСА_1 площею 45,10 кв. м., стали його дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_1, син ОСОБА_6 та дочка ОСОБА_2, в рівних частках - по ј, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 29 червня 1979 року державним нотаріусом Бориспільської державної нотаріальної контори Фартушною Н. К. та зареєстрованого в реєстрі за №3287. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5, спадщину після смерті якої у вигляді належної їй ј частини будинку АДРЕСА_1 прийняли її дочка ОСОБА_2 та син ОСОБА_6 згідно заповіту спадкодавця. Зокрема, свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 13 вересня 1989 року державним нотаріусом Бориспільської міської державної нотаріальної контори Кужель Л. В., підтверджується факт набуття ОСОБА_2 у власність 1/8 частини спадкового будинку після смерті матері ОСОБА_5. Інший спадкоємець ОСОБА_6 спадщину після смерті матері прийняв шляхом фактичного вступу в управління та володіння майном, однак свої спадкові права не оформив та свідоцтво про право на спадщину не отримав. При цьому, у вищевказаному свідоцтві зазначено, що розмір жилої площі всього житлового будинку, розташованого на земельній ділянці розміром 600 кв. м., згідно рішення виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 20 червня 1989 року №89 складає 58,8 кв. м. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6, спадщину після смерті якого у розмірі 3/8 (1/4 + 1/8) частин спадкового домоволодіння АДРЕСА_1 прийняли ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Зокрема, 15 січня 2010 року державним нотаріусом Бориспільської міської нотаріальної контори Київської області Сіпко Л. М. видане ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/16 частки житлового будинку АДРЕСА_1, яке зареєстроване в реєстрі за №1-62.23 грудня 2009 року державним нотаріусом Бориспільської міської нотаріальної контори Київської області Сіпко Л. М. видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/16 частки житлового будинку АДРЕСА_1, яке зареєстроване в реєстрі за №1-2403. У вищевказаних свідоцтвах в характеристиках спадкового майна зазначено: на земельній ділянці розташовано один житловий будинок житловою площею 58,8 кв. м., загальною площею 104,0 кв. м., зазначений в плані літерою "А-1" та надвірні будівлі і споруди: сарай "Б", убиральня "В", убиральня "Д", сарай "Г", огорожа № №1, 2, душ "Е", погріб "Ж". Зведено самочинно: Г/сарай, Ж/сарай. Таким чином, встановлено, що на час розгляду справи домоволодіння АДРЕСА_1 належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності: ОСОБА_1 належить 7/16 частин, а ОСОБА_2 - 9/16 частин домоволодіння. У будинку АДРЕСА_1 було здійснено ряд прибудов: прибудова "а " у 1970 році, прибудова "а1" у 1975 році, прибудова "а3" у 2013 році, що підтверджується технічним паспортом на житловий будинок, виданим на ім? я ОСОБА_1 28 серпня 2018 року. Прибудова "а1" площею 37,90 кв. м. складається з приміщень: ванна 1-7 площею 4,2 кв. м., прихожа 2-2 площею 6,4 кв. м., житлова 2-3 площею 19,4 кв. м Згідно архівного витягу від 23 липня 2019 року №24-06-56/169, рішенням виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 05 серпня 1985 року №122-а затверджено акт про закінчення будівництва та ввід в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5: житловою площею 19,40 кв. м., корисною площею 38,40 кв. м., Згідно архівного витягу від 23 липня 2019 року №24-06-56/171, рішенням виконавчого комітету Бориспільської міської ради депутатів трудящих від 22 грудня 1975 року №26 дозволено ОСОБА_5, АДРЕСА_1 добудову розміром 6 х 4. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документів, який засвідчує його право власності. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що добудова "а1" була повністю побудована у 1975 році (а. с. 29), за життя ОСОБА_5, і стала невід? ємною частиною будинку, що підтверджується технічним паспортом від 10 січня 1976 року (а. с. 51-52), в якому дане приміщення зазначено як частину будинку, а не як добудову. При цьому, будучи невід? ємною частиною будинку, добудова "а1" увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_5 у квітні 1986 року, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 13 вересня 1989 року, в якому зазначено, що розмір жилої площі всього житлового будинку, розташованого на земельній ділянці розміром 600 кв. м., згідно рішення виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 20 червня 1989 року №89 складає 58,8 кв. м. (а. с. 12-13). При цьому, житлова площа будинку - 58,8 кв. м., з того моменту в документах не змінювалась, що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом, виданими 23 грудня 2009 року та 15 січня 2010 року на ім? я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_6 (а. с. 14-17). Така ж житлова площа - 58,8 кв. м. житлового будинку з урахуванням прибудови "а1", як невід? ємної частини будинку, зазначена і у технічному паспорті на житловий будинок, виданому 28 серпня 2018 року на ім? я ОСОБА_1, копія якого долучена ним до позовної заяви (а. с. 25-29). Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки спірне приміщення було побудоване у 1975 році і стало невід? ємною частиною будинку та увійшло до складу спадщини. Аргументи заявника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 13 червня 2012 року у справі №6-54цс12, постанові Верховного суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13 є безпідставними, оскільки висновки у вказаних справах зроблено за інших правовідносин, а ніж тих, які виникли між сторонами у цій справі. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронінапроти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виділ частки зі спільного майна. Позовна заява мотивована тим, що 23 вересня 2011 року відповідно до договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Добролежею Л. Г., вона набула право власності на 30/100 часток зазначеного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд по АДРЕСА_1. Одночасно з договором дарування вказаної частини житлового будинку нотаріусом було посвідчено договір дарування земельної ділянки площею 0,0202 га. кадастровий номер 1810700000:02:002:0205, на якій розташована вказана частина житлового будинку. Відповідачі є власниками інших часток зазначеного домоволодіння. Зокрема ОСОБА_2 належить 18/100 частин, ОСОБА_3 - 17/100 часток, ОСОБА_4 - 35/100 часток спірного будинку. Між нею та відповідачами було визначено порядок користування, оскільки будинок фактично розподілений на окремі ізольовані квартири з господарськими будівлями під № №, 2, 3, 4, 5, з проведеними окремими комунікаціями, окремими входами, розділені парканом. Спільних приміщень у користуванні немає. Проте, той факт, що вказаний будинок перебуває у спільній частковій власності чинить їй перешкоди для реалізації права власності, оскільки вимагає постійної згоди співвласників. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд виділити їй в натурі частку у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з відступом від ідеальної частки, згідно з варіантом №1 висновку експертизи від 17 травня 2019 року №45/05-2019 (який схематично зображений в Додатку №2 до неї), а саме приміщення, що станом на дату проведення дослідження зазнали реконструкції та у відповідності до технічного паспорту, складеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 станом на 2012 рік, представляють: офіс-магазин, який складається з торгівельного залу №1 (площею 57, 87 кв. м), кімнати персоналу №2 (площею 5,41 кв. м), підсобного приміщення №3 (площею 4,90 кв. м), санвузла №4 (площею 2,37 кв. м), складу №5 (площею 46,62 кв. м), складу №6 (площею 27,21 кв. м), кімнати персоналу №7 (площею 6,15 кв. м). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 листопада 2019 року у складі судді Шульги О. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виділено ОСОБА_1 в натурі 30/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, яка складається з таких приміщень: тамбура площею 4,1 кв. м (3-I), комори площею 5,1 кв. м (3-II), електрифікованої кухні площею 10,5 кв. м (3-2), коридору площею 9,7 кв. м (3-1), житлової кімнати площею 17 кв. м (3-3), що становлять кватиру №3; 3/10 частин огорожі та дворового покриття. Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що фактично в натурі частки сторін виділені в окремі приміщення, розмір та вартість яких відповідає належним їм часткам в спільному майні, сформовані в окремі квартири. Даний об'єкт нерухомості являє собою окремо розташоване домоволодіння (садиба), до складу якого входять житловий будинок та господарські споруди. Можливість поділу спірного об'єкту нерухомості підтверджена висновком експерта від 17 травня 2019 року №47/05-2019. При цьому, реконструйовані, переплановані приміщення під час поділу будинку судом не враховуються, як і не враховувались експертом при проведенні експертизи, оскільки в основу експертного дослідження покладено технічний паспорт на будинок, оформлений до набуття його у власність сторонами спору. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 листопада 2019 року скасовано, й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачка набула право власності на частину житлового будинку, але без погодження із співвласниками та без отримання містобудівних умов або будівельного паспорта на будівництво здійснила реконструкцію належного їй нерухомого майна під магазин, внаслідок чого змінилося цільове призначення нерухомості. Позивач просить виділити їй приміщення, на яке право власності не оформлено. Крім того, відповідність виділених приміщень розміру ідеальної частки ОСОБА_1 у праві спільної часткової власності на будинок не доведено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі №6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі №6-286цс15, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу №279/790/18із Коростенського міськрайонного суду Житомирської області. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що реконструкцію своєї частини житлового будинку під офіс-магазин з добудовою вона провела з дозволу органу місцевого самоврядування, з розробленням та затвердженням проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, а тому вона відповідає вимогам законодавства та державним будівельним нормам, діючим стандартам і правилам. Крім того, добудову здійснено на земельній ділянці, яка належить їй на праві приватної власності, реконструкція відбулась без втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Дана реконструкція жодним чином не вплинула на ідеальні частки інших співвласників (їх частки не зменшились). Факт відповідності виділених їй приміщень розміру ідеальної частки у праві спільної власності на будинок відповідачами не спростовано. Тому вважала рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами Сторони у справі є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_1 є власником 30/100 часток, ОСОБА_2 - 18/100 часток, ОСОБА_3 - 17/100 часток, ОСОБА_4 - 35/100 часток. Фактично в натурі частки сторін виділені в окремі приміщення та складають окремі квартири. Даний об'єкт нерухомості являє собою окремо розташоване домоволодіння (садиба), до складу якого входять житловий будинок та господарські споруди. У висновку експерта судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 17 травня 2019 року №47/05-2019 зазначено, що виділити частку ОСОБА_1, як передбачено пунктом 6 постанови Пленуму Верховного суду України від 04 жовтня 1991 року №7 (зі змінами) в житловому будинку, розташованому по АДРЕСА_1, відповідно до ідеальної частки в розмірі 30/100, не вбачається можливим. Дослідження щодо можливості поділу житлового будинку, господарських будівель та споруд між співвласниками будинковолодіння не проводилося в зв'язку із відсутністю: матеріалів технічної інвентаризації на досліджуване будинковолодіння, які актуальні на дату проведення дослідження; відомостей про правовий статус здійснених прибудов (добудов, перепланувань, реконструкції та ін.) ; відомостей про перерахунок ідеальних часток співвласників в зв'язку із здійсненням добудов (прибудов), а також в зв'язку із не забезпечення доступу до квартир № №1, 4, 5 в житловому будинку по АДРЕСА_1, в зв'язку з чим не вбачається встановити: об'ємно-планувальне рішення квартири (приміщень) ; технічний стан основних конструктивних елементів; інженерне обладнання (оснащення) ; рівень внутрішнього оздоблення та стану (а. с. 137-168,т. 1). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року №55 (далі - Інструкція №55). Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції №55 передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону. За змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту. За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року №146). При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). Самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України. Не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що позивачка набула право власності на частину житлового будинку, але без погодження із співвласниками та без отримання містобудівних умов або будівельного паспорта на будівництво здійснила реконструкцію належного їй нерухомого майна під магазин, унаслідок чого змінилося цільове призначення нерухомості. Позивач просить виділити їй приміщення, на яке право власності не оформлено. Крім того, питання про відповідність виділених приміщень розміру ідеальної частки ОСОБА_1 у праві спільної часткової власності на будинок не доведено. Посилання касаційної скарги на те, що реконструкцію своєї частини житлового будинку під офіс-магазин з добудовою вона провела з дозволу органу місцевого самоврядування, з розробленням та затвердженням проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про неможливість виділу частки із спірного домоволодіння, право власності на яку не зареєстровано за позивачем. Крім того, матеріали справи не містять відомостей про оформлення права власності за позивачем не реконструйоване приміщення, а вимог про визнання права власності на таке приміщення позивачем не заявлялось і судом таке питання не досліджувалось, як і не зазначалось про наявність об'єктивних перешкод для реєстрації права власності на реконструйоване приміщення у встановленому законом порядку. Відтак, підстав вважати, що спірне приміщення, яке позивач просить виділити як частку із домоволодіння, не є самочинним будівництвом немає, а рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). При цьому у висновку судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 17 травня 2019 року №47/05-2019 зазначено, що дослідження щодо можливості поділу житлового будинку, господарських будівель та споруд між співвласниками будинковолодіння не проводилося в зв'язку із відсутністю, зокрема, матеріалів технічної інвентаризації на досліджуване будинковолодіння, які актуальні на дату проведення дослідження, та відомостей про правовий статус здійснених прибудов, а здійснення виділу частки із домоволодіння, яка на дату виділу вже не існує у первісному стані, суперечить закону та інтересам інших співвласників домоволодіння. Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. М. Осіян О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №507/1666/18 провадження №61-4959св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Одеській області), ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області, про визнання протиправними наказів, скасування державної реєстрації земельних ділянок, виключення з Державного земельного кадастру записів щодо державної реєстрації земельних ділянок. Позовна заява мотивована тим, що вона має право постійного користування земельною ділянкою площею 47,09 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії І-ОД №009286. Оскільки на даний момент будь яке речове право на землю підлягає державній реєстрації вона замовила проектну технічну документацію для подальшої реєстрації права. Документи виготовлялись довгий час, так як здійснювалось погодження з органами охорони культурної спадщини (по причині знаходження на ділянці кургану), також вона зверталася до суду за встановленням факту належності документу, тощо. За заявкою проектної організації - Приватного підприємства (далі - ПП) "ТЕРРАРІОН", яке діяло від її імені державним кадастровим реєстратором Відділу у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеської області Бабік В. М. надано рішення № РВ-5100905642018 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру. Підставою відмови зазначено, що дана земельна ділянка перетинається (накладається) з земельними ділянками з кадастровими номерами: 5123383800:01:001:0704, 5123383800:01:001:0700, 5123383800:01:001:0693, 5123383800:01:001:0683, 5123383800:01:001:0687, 5123383800:01:001:0686, 5123383800:01:001:0702, 5123383800:01:001:0690, 5123383800:01:001:0694, 5123383800:01:001:0701, 5123383800:01:001:0699, 5123383800:01:001:0697, 5123383800:01:001:0698, 5123383800:01:001:0696, 5123383800:01:001:0703, 5123383800:01:001:0692, 5123383800:01:001:0684, 5123383800:01:001:0685, 5123383800:01:001:0688, 5123383800:01:001:0689, 5123383800:01:001:0691. На адвокатський запит відділом у Любашівському районі Держгеокадастру надано 21 витяг з державного земельного кадастру на 3 аркушах кожен та 21 наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області в кількості. Виявилось, що наказами ГУ Держгеокадастру в Одеській області ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки 2 га для ведення особистого селянського господарства. Вказувала на те, що вона відповідно до державного акту має право постійного користування земельною ділянкою, земельна ділянка в неї не вилучена, право постійного користування не припинено, тому вказані накази були видані незаконно. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд скасувати накази ГУ Держгеокадастру в Одеській області про надання дозволу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 на розробку проекту відведення земельної ділянки 2 га для ведення особистого селянського господарства, також просила скасувати державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: 5123383800:01:001:0704, 5123383800:01:001:0700, 5123383800:01:001:0693, 123383800:01:001:0683, 5123383800:01:001:0687, 5123383800:01:001:0686, 5123383800:01:001:0702, 5123383800:01:001:0690, 5123383800:01:001:0694, 5123383800:01:001:0701, 5123383800:01:001:0699, 5123383800:01:001:0697, 5123383800:01:001:0698, 5123383800:01:001:0696, 5123383800:01:001:0703, 5123383800:01:001:0692, 5123383800:01:001:0684, 5123383800:01:001:0685, 5123383800:01:001:0688, 5123383800:01:001:0689, 5123383800:01:001:0691, зобов'язавши орган що здійснив державну реєстрацію - відділ у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області виключити з Державного земельного кадастру записи щодо державної реєстрації зазначених земельних ділянок. Крім того, просила визнати протиправними та скасувати сім наказів ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_17, ОСОБА_22, ОСОБА_21, ОСОБА_19, ОСОБА_5, ОСОБА_20, ОСОБА_18 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року: №15-3030/13-18сг, №15-2981/13-18сг, №15-3051/13-18сг, №15-2991/13-18сг, №15-2980/13-18сг, №15-2992/13-18сг. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року у складі судді Дармакуки Т. П. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано: наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1677/13-18сг, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг, яким ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2076/13-18сг, яким ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1513/13-18сг, яким ОСОБА_5 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2080/13-18сг, яким ОСОБА_6 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2015/13-18сг, яким ОСОБА_7 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1446/13-18сг, яким ОСОБА_8 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1449/13-18сг, яким ОСОБА_9 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2013/13-18сг, яким ОСОБА_10 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1675/13-18сг, яким ОСОБА_11 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1678/13-18сг, яким ОСОБА_12 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2012/13-18сг, яким ОСОБА_13 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1514/13-18сг, яким ОСОБА_14 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1511/13-18сг, яким ОСОБА_15 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1451/13-18сг, яким ОСОБА_16 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2014/13-18сг, яким ОСОБА_17 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг, яким ОСОБА_18 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2079/13-18сг, ОСОБА_19 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2077/13-8сг, яким ОСОБА_20 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг, яким ОСОБА_21 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг, яким ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Визнано протиправними та скасовано: наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_17 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-3030/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_22 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_21 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_19 без зміни цільового призначення від 08 травня 2018 року №15-3051/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_5 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2991/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_20 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2980/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_18 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг. Скасовано державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: №5123383800:01:001:0704, №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0693, №5123383800:01:001:0683, №5123383800:01:001:0687, №5123383800:01:001:0686, №5123383800:01:001:0702, №5123383800:01:001:0690, №5123383800:01:001:0694, №5123383800:01:001:0701, №5123383800:01:001:0699, №5123383800:01:001:0697, №5123383800:01:001:0698, №5123383800:01:001:0696, №5123383800:01:001:0703, №5123383800:01:001:0692, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0685, №5123383800:01:001:0688, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що має місце порушення прав та інтересів позивача, оскільки вона є законним користувачем спірної земельної ділянки, а ГУ Держгеокадастру в Одеській області у порушення вимог чинного законодавства, не припинивши її право користування спірною земельною ділянкою, якою вона користується на підставі чинного Державного акта серії І-ОД №0009286, своїми наказами надало відповідачам у власність частину земельної ділянки. Позовна вимога про скасування державної реєстрації земельних ділянок є похідною, а тому теж підлягає задоволенню. Разом із тим, вимога про зобов'язання органу що здійснив державну реєстрацію - відділу у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області виключити з Державного земельного кадастру записи щодо державної реєстрації зазначених земельних ділянок, слід відмовити, оскільки відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду про скасування державної реєстрації земельних ділянок, є підставою для внесення до Державного реєстру прав запису про скасування державної реєстрації прав, а тому спір в цій частині позову відсутній. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_22 задоволено частково. Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року в частині визнання протиправними наказів ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг стосовно ОСОБА_3; від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг стосовно ОСОБА_18; від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг стосовно ОСОБА_21; від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг стосовно ОСОБА_22, в частині визнання протиправними і скасування наказів ГУ Держгеокадастру від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг стосовно ОСОБА_22; від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг стосовно ОСОБА_21; від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг стосовно ОСОБА_18; в частині скасування державної реєстрації земельних ділянок з кадастровими номерами №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691 скасовано. У задоволенні позову в цій частині відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції щодо інших відповідачів судом апеляційної інстанції не переглядалося, оскільки ними не було подано апеляційних скарг. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що належна їй земельна ділянка знаходиться саме на території Троїцької сільської ради Любашівського району Одеської області, а не на території Маловасилівської сільської ради. При цьому, суд не взяв до уваги та відхилив надані позивачем докази та обґрунтування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково вказав про недоведеність нею місцезнаходження належної їй земельної ділянки, оскільки підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції стала помилка в державному акті, яка була виправлена та завірена підписом голови районної ради та відбитком її печатка. Вважає, що апеляційним судом не було враховано висновків Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц (провадження №61-19331св18) про те, що намагання виправити допущену органом влади в минулому помилку не може перекладати на громадянина всі її негативні наслідки. Відзиви на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 20 квітня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 звернулася до Держгеокадастру із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 47,094 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Любашівського району (том 1, а. с. 34), проте рішенням від 12 жовтня 2018 року відмовлено у внесені відомостей до Державного земельного кадастру, оскільки земельна ділянки перетинається та площа співпадає із іншими земельними ділянками (том 1, а. с. 35). Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1677/13-18сг ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2076/13-18сг ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1513/13-18сг ОСОБА_5 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2080/13-18сг ОСОБА_6 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2015/13-18сг ОСОБА_7 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1446/13-18сг ОСОБА_8 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1449/13-18сг ОСОБА_9 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2013/13-18сг ОСОБА_10 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1675/13-18сг ОСОБА_11 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1678/13-18сг яким ОСОБА_12 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2012/13-18сг ОСОБА_13 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1514/13-18сг ОСОБА_14 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1511/13-18сг ОСОБА_15 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1451/13-18сг ОСОБА_16 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2014/13-18сг ОСОБА_17 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг ОСОБА_18 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2079/13-18сг ОСОБА_19 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2077/13-8сг ОСОБА_20 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг ОСОБА_21 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність без зміни цільового призначення" від 07 травня 2018 року №15-3030/13-18сг надано ОСОБА_17 у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 5123383800601:001:0692) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства (земля сільськогосподарського призначення), розташовану на території Троїцької сільської ради Любашівського району Одеської області (за межами населеного пункту), без зміни цільового призначення. Також, ГУ Держгеокадастру в Одеській області видано аналогічні накази про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність: ОСОБА_22 (наказ від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг) ; ОСОБА_21 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг) ; ОСОБА_19 (наказ від 08 травня 2018 року №15-3051/13-18сг) ; ОСОБА_5 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2991/13-18сг) ; ОСОБА_20 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2980/13-18сг) ; ОСОБА_18 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг). З огляду на лист ГУ Дерджгеокадастру від 11 січня 2019 року накази про затвердження документації із землеустрою та надання інших спірних земельних ділянок у власність не видавалися. За вказаними особами проведено державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: №5123383800:01:001:0704, №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0693, №5123383800:01:001:0683, №5123383800:01:001:0687, №5123383800:01:001:0686, №5123383800:01:001:0702, №5123383800:01:001:0690, №5123383800:01:001:0694, №5123383800:01:001:0701, №5123383800:01:001:0699, №5123383800:01:001:0697, №5123383800:01:001:0698, №5123383800:01:001:0696, №5123383800:01:001:0703, №5123383800:01:001:0692, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0685, №5123383800:01:001:0688, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц (провадження №61-19331св18), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідають. Відповідно до вимог статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Встановивши, що ОСОБА_1 є постійним землекористувачем земельної ділянки площею 47,094 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Любашівського району, а ГУ Держгеокадастру в Одеській області, не припинивши її право користування спірною земельною ділянкою, своїми наказами надало відповідачам дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які частково включають в себе земельну ділянку позивача, а, у подальшому, й передало частину земельних ділянок у їх власність, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання протиправними таких наказів та їх скасування, а також скасування державної реєстрації відповідних земельних ділянок. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо земельних ділянок ОСОБА_3, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_22, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачем не доведено, що належна їй земельна ділянка знаходиться саме на території Троїцької сільскої ради Любашівського району Одеської області, а не на території Маловасилівської сільської ради. Проте з висновками як суду першої інстанції, так й апеляційного суду погодитися не можна. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист її порушеного права користування земельною ділянкою, наданою їй у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Частиною другою статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки у користування фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Схожі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18) та від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18), від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження 14-385цс19). Крім того, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", чинного на час отримання позивачем землі у постійне користування, після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 додала до нього дані про створення та державну реєстрацію фермерського господарства, при цьому вказувала на порушення її прав, як фізичної особи. Ухвалюючи судові рішення у цій справі, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд на вказану обставину уваги не звернули та не врахували, що з дня державної реєстрації саме фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача й стало суб'єктом спірних правовідносин, а не ОСОБА_1, як фізична особа. Крім того, суди не звернули уваги на те, що надана громадянину у встановленому порядку земельна ділянка для ведення фермерського господарства відповідно до свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, не довела порушення своїх особистих прав, як фізичної особи, що було її процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, оскільки обставини справи встановлені та немає необхідності встановлювати додаткові, при цьому суди попередніх інстанцій ухвали судові рішення з неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та можливим ухвалити нове рішення у справі про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, про визнання протиправними наказів, скасування державної реєстрації земельних ділянок, виключення з Державного земельного кадастру записів щодо державної реєстрації земельних ділянок відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Короткий зміст рішень суду першої інстанції Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року, у складі судді Бойко С. М., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1". Змінено цільове призначення земельної ділянки площею 0,4348 га, що належить ОСОБА_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221486200:09:001:0332, з цільового призначення - 01.03 "для ведення особистого селянського господарства" на цільове призначення - 02.10 "для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури". Додатковим рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року, ухваленим у складі СУДДІ: Бойко С. М., вирішено питання розподілу судових витрат. Стягнуто з Новоолександрівської сільської ради на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір у розмірі 1 536,80 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року прийнято з порушенням чинного законодавства, а саме: пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"; частин шостої, восьмої статті 186-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 19 Конституції України, адже не містить жодного посилання на недоліки проекту відведення земельної ділянки, а також посилань на його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Оскільки з жодних інших підстав власнику не може бути відмовлено у зміні цільового призначення його земельної ділянки, то орган місцевого самоврядування діяв не у спосіб, що передбачений вищевказаним законам України. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року апеляційну скаргу Новоолександрівської сільської ради задоволено. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року та додаткове рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської ради про визнання незаконним рішення та про зміну цільового призначення земельної ділянки відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Новоолександрівської сільської ради судовий збір у розмірі 2 305,20 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції порушень прав позивача не встановив. Вказав, що суд першої інстанції, змінивши цільове призначення земельної ділянки, вийшов за межі своїх повноважень. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року та додаткове рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року залишити в силі. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. поновлено строк на касаційне оскарження, касаційну скаргу залишено без руху. 14 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року, не обґрунтував підстав скасування. Стверджує, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів апеляційної скарги, не з'ясував всіх обставин справи, на які посилалися сторони. Заявник вказує, що ухвалення судового рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки є належним способом юридичного захисту його прав, оскільки він двічі отримав відмову від органу місцевого самоврядування, які в судовому порядку визнані протиправними. Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу у визначений судом касаційної інстанції строк не подано. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 14 вересня 2017 року затверджено містобудівну документацію - "Генеральний план села Новоолександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області" з розрахунковим періодом до 2030 року, у якому немає жодних обмежень щодо використання у майбутньому території, до якої входить і земельна ділянка позивача. 14 березня 2019 року Новоолександрівська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області винесла рішення №4088-40/VII "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1", яким вирішила: "На виконання рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2019 року у справі №175/4904/18 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, на черговій сесії сільської ради з запрошенням власника земельної ділянки - ОСОБА_1 або уповноваженого ним представника". Встановлено, що на земельній ділянці, яка розташована на АДРЕСА_1 позивач має намір збудувати багатоквартирний житловий будинок з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури, про що свідчить містобудівна документація "Генеральний план селища Дослідне Дніпровського району Дніпропетровської області", розроблена ДП "НДПІМІСТОБУДУВАННЯ" м. Києва з розрахунковим періодом до 2030 року, де передбачено зміну цільового призначення земельної ділянки. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спору) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Згідно з частиною третьою статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок та проводиться, зокрема щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, розробляється на замовлення власника земельної ділянки без надання дозволу Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування на його розроблення. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення. Відмова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у зміні цільового призначення земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна цільового призначення земель приватної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів. Згідно з частинами шостою, восьмою статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно з частиною п'ятою статті 46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць. Відповідно до вимог статі 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. Згідно зі статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Зі змісту оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції встановив, що орган місцевого самоврядування, керуючись положеннями статей 12, 186, 186-1 ЗК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій", статями 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на виконання рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2019 року, ухваленого в адміністративній справі №175/4904/18, прийняв рішення про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки на АДРЕСА_1 на черговій сесії сільської ради із запрошенням власника земельної ділянки, чи його представника. Таким чином, Новоолександрівська сільська рада, приймаючи 14 березня 2019 року рішення, вчинила дії щодо виконання судового РІШЕННЯ: в адміністративній справі, що узгоджується з вимогами статті 370 КАС України, статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", та не суперечить вимогам частини п'ятої статті 46 Закону України "Про місцеве самоврядування" - а не відмовила позивачу у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи недоліків. Тому, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про порушення органом місцевого самоврядування вимог пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", частин шостої-восьмої статті 186-1 ЗК України та статті 19 Конституції України. При цьому, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині зміни цільового призначення земельної ділянки, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, та приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду. Таким чином, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що змінивши цільове призначення земельної ділянки, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень. При вирішенні спору суд апеляційної інстанції правильно застосував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16 (провадження №11-518апп18), підстав для відступлення від яких колегія суддів не вбачає. Таким чином, суд апеляційної інстанції виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі. Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17 (провадження № К/9901/16673/18), від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18 (провадження № К/9901/63008/18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Так, у вказаних вище справах фактичні обставини стосувалася бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідного Головного управління Держгеокадастру, уповноваженого надавати дозвіл на розробку проекту землеустрою чи надання вмотивованої відмови у його наданні, регламентований положеннями ЗК України. Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №523/12371/18 провадження №61-1583св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі судді Комлева О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю, посилаючись на те, що за договором дарування від 18 червня 2008 року вона подарувала ОСОБА_2 71/100 частин домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1. Відповідач не здійснював та не здійснює жодних дій для настання реальних правових наслідків за цим договором, не користувався вказаним домоволодінням з надвірними будівлями та спорудами і не брав участі в його утриманні. Оскільки вона відкрито, добросовісно та безперервно користується вказаним нерухомим майном більше 10 років, то має право на належну відповідачу частину домоволодіння в порядку набувальної давності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на 71/100 частин домоволодіння, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року у складі судді Шепітко І. Г. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на 71/100 частки домоволодіння, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з 18 червня 2008 року позивач добросовісно, безперервно та відкрито користується 71/100 частинами домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, утримує його та систематично оплачує комунальні послуги. Відповідач не спростував зазначених обставин, а його представник повністю визнав позов. Будь-яких інших осіб, які б претендували на спірне майно і оспорювали право позивача на отримання вказаного майна у власність за набувальною давністю не встановлено. Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, у грудні 2019 року представник особи, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року повернуто заявнику. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не надав доказів того, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року порушуються права та інтереси ОСОБА_3. Доводи апеляційної скарги про те, що зазначене рішення суду зробить неможливим примусове стягнення з відповідача ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в розмірі 5 900 доларів США, не заслуговують на увагу, оскільки предметом спору в цій справі є визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю, а ОСОБА_3 не є власником спірного майна. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 13 січня 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з'ясував обставини справи і не звернув уваги на те, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року погіршується майнове становище відповідача, внаслідок чого порушуються її інтереси, які пов'язані з можливістю примусового стягнення з ОСОБА_2 на її користь боргу за договором позики в розмірі 5 900 доларів США. Посилаючись на частину першу статті 352 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), апеляційний суд виходив з того, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб, однак не врахував, що вказана норма надає право особам, які не брали участі у справі, оскаржувати рішення суду першої інстанції також у разі вирішення питання про їхні свободи та інтереси. Оскільки вона не брала участі у справі в суді першої інстанції, то апеляційний суд помилково застосував статтю 357 ЦПК України як підставу для повернення її апеляційної скарги, а також не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №175/1057/17-ц (провадження №61-40711св18), згідно з якими апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою, а в разі з'ясування, що судовим рішенням не вирішувалося питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси. 12 лютого 2020 року справа №523/12371/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України). При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань. У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства також проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що ОСОБА_3 не брала участі у справі в суді першої інстанції, однак рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року стосується її прав та інтересів, оскільки за договором позики від 23 травня 2018 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 в борг 5 900 доларів США, якізобов'язався повернути за три місяці, про що надав розписку. Під час передачі вказаних коштів відповідач запевнив ОСОБА_3, що має у власності нерухоме майно, а саме будинок за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок якого гарантує повернення боргу. Однак ОСОБА_2 не повернув борг та інсценував з ОСОБА_1 судовий спір з метою переведення з нього права власності на вказаний будинок та уникнення примусового стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_3. Відповідно до частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо: 1) апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено; 2) до постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання; 3) скаргу подано в інший спосіб, ніж до суду апеляційної інстанції; 4) скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі "Делькур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року). ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Повертаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_3 звернулася до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 352 ЦПК України), тому ці обставини підлягали перевірці апеляційним судом. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю. Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року, а в разі з'ясування, що судовим рішенням не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №175/1057/17-ц (провадження №61-40711св18), від 22 січня 2020 року у справі №2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 29 січня 2020 року у справі №2-1146/09 (провадження №61-11399св19), від 20 травня 2020 року у справі №200/22376/17 (провадження №61-12592св19). Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі "Bellet v. France" ("Белле проти Франції", рішення від 04 грудня 1995 року), ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. ЄСПЛ у справі "Воловік проти України" (рішення від 06 грудня 2007 року) зазначив, що якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. Апеляційний не врахував суд вищевказаного та повернув апеляційну скаргу без належних правових підстав, що не відповідає принципу верховенства права, а також - порушив право заявника на апеляційне оскарження судового рішення як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене у зв'язку з допущеними апеляційним судом вищенаведеними порушеннями норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції (для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування відмовлено; в іншій частині провадження в справі закрито, оскільки позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 за життя не набув права власності на земельну частку (пай), що унеможливлює задоволення вимог його спадкоємців про визнання права власності на таке майно в порядку спадкування. В частині вирішення інших позовних вимог про зобов'язання вчинити дії суд першої інстанції вважав, що вони пред'явлені до суб'єктів владних повноважень, а тому підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу представника позивачки задоволено частково, рішення Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в частині закриття провадження у справі скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про зобов'язання вчинити дії відмовлено; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_2 права на отримання земельної частки (паю), оскільки на час отримання КСП "Маріупольське" державного акту на землю ОСОБА_2 не працював у КСП та не був його членом, а тому не був включений до списків осіб, які мають право на отримання сертифікату на право власності на земельну частку (пай). Апеляційний суд також установив, що ОСОБА_2 після працевлаштування в КСП не був включений і до додаткових списків новоприйнятих членів КСП, які мають право на отримання земельної частки (паю), а рішення щодо нього ні загальними зборами товариства, ні сільською радою не приймалося. Суд апеляційної інстанції також прийняв до уваги, що за життя ОСОБА_2 своє право на отримання земельної частки (паю) не відшукував, невключення його до додаткових списків не оскаржував. За відсутності у спадкодавця права на отримання земельної ділянки (паю) апеляційний суд зробив висновок про відмову в задоволенні вимог його спадкоємиці про визнання права власності на земельну частку (пай) у порядку спадкування. Разом з тим, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки вони є похідними від цивільного права особи на отримання у власність майна (земельної частки) в порядку спадкування. За встановлених судами обставин колегія суддів відмовила в задоволенні вказаних позовних вимог за їх безпідставністю. Аргументи учасників справи 05 серпня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що спадкодавець ОСОБА_2 був присутнім на загальних зборах товариства під час прийняття рішення про виділення учасникам товариства майнових паїв та земельних часток. При цьому ОСОБА_2 був включений до списку осіб, які мають право на майновий пай, та в подальшому його отримав, однак до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), включений не був, що не відповідає прийнятому на загальних зборах рішенню та положенням Указу Президента України №1529 від 03 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Уважає, що відсутність у спадкодавця сертифіката на право на земельну частку (пай) не свідчить про відсутність у нього такого права, оскільки на момент реорганізації КСП у ТОВ ОСОБА_2 був його членом. Указує, що за життя ОСОБА_2 намагався захистити своє право на отримання земельної частки, звернувшись до Степнянського сільського голови з проханням пояснити причини ненадання земельної частки, однак отримав відмову. Зазначає, що суди не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи письмовим доказам та показанням свідків. У жовтні 2020 року ТОВ "Маріупольська птахофабрика" та Степнянська сільська рада Волноваського району Донецької області подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у тому числі про закриття провадження в частині позовних вимог про зобов'язання вчинити дії. Відзиви на касаційну скаргу мотивовані тим, що суди зробили правильний висновок про відсутність у ОСОБА_2 права на земельну частку (пай) з урахуванням того, що на момент отримання КСП державного акта на землю він не був членом підприємства, та про те, що за життя спадкодавець невключення його до додаткових списків осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю), не оскаржував. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 квітня 2021 року зазначено, що заявник оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи про неврахування судами висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі №659/879/17, та недослідження судами зібраних у справі доказів і встановленням фактичних обставин справи на підставі недопустимих доказів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Степнянської сільської ради від 04 грудня 1996 року передано КСП "Маріупольське" у колективну власність 5406,3 гектарів землі, про що видано Державний акт на право колективної власності на землю від 10 лютого 1997 року серія ДН №035. З 23 лютого 1999 року до 24 квітня 2000 року ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з КСП "Маріупольське" на посаді слюсаря трудомістких процесів. 30 червня 2000 року на підставі розпорядження №133 КСП "Маріупольське" реорганізоване в ТОВ "Маріупольська птахофабрика". ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 є його мати ОСОБА_1, яка спадщину прийняла. За інформацією архівного відділу Волноваської районної державної адміністрації Донецької області №16/07-07 від 30 травня 2017 року в документах архівного фонду Степнянської сільської ради щодо рішення сесії від 03 березня 2000 року "Про надання земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства" у списку новоприйнятих членів КСП "Маріупольське" для надання права на земельну частку відсутній запис щодо ОСОБА_2. За інформацією архівного відділу Волноваської районної державної адміністрації Донецької області №30/07-07 від 31 травня 2017 року в документах архівного фонду Степнянської сільської ради в протоколах сесій Степнянської сільської ради за 1999 рік рішення щодо надання земельної ділянки ОСОБА_2 відсутнє. Позиція Верховного Суду Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині другій статті 14 Конституції України закріплено, що право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону. Згідно з пунктом 1 Указу Президента України №720 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства; паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості) (абзаци 2, 3). У пункті 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" вказано, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі №612/401/19 (провадження №61-4633св20) зроблено висновок, що: "за змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай)". У справі, яка переглядається, суди встановили, що:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №219/8324/17 провадження №61-18121св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: виконавчий комітет Світлодарської міської ради, Світлодарська міська рада, міський голова міста Світлодарська Брехунець Анатолій Федорович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", Квартирно-експлуатаційний відділ міста Луганська, Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків), розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року у складі судді Мірути О. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету Світлодарської міської ради, Світлодарської міської ради, міського голови міста Світлодарська Брехунця А. Ф., ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганська, Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про захист права власності, порушеного дискримінаційним шляхом. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 щодо постановлення окремої ухвали про порушення законодавства України у судовому засіданні 04 березня 2019 року під час допиту свідка ОСОБА_3 у справі №219/8324/17. Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про стягнення до Державного бюджету України з ТОВ "Востокспецавтоматика" штрафу за триваюче невиконання постанови Апеляційного суду Донецької області від 22 березня 2018 року про забезпечення позову ОСОБА_1 у цивільній справі №219/8324/17. Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року відмовлено у задоволенні подання Бахмутського міськрайонного відділу державної служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, боржник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", стягувач - ОСОБА_1, про вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи. Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із вказаними ухвалами та зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1, від імені якої діяв ОСОБА_4, оскаржила їх в апеляційному порядку. Ухвалою Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана її представником ОСОБА_4, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року повернуто ОСОБА_1. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга не може бути прийнята апеляційним судом до розгляду, а питання про відкриття апеляційного провадження не може бути вирішено, оскільки норми цивільного процесуального законодавства встановлюють конкретні випадки, у яких представником у суді, крім адвоката чи законного представника, може бути інша особа, яка має відповідну цивільну процесуальну дієздатність. Враховуючи характер спірних правовідносин у цій справі, представництво інтересів позивача у суді апеляційної інстанції має право здійснювати виключно адвокат. Апеляційна скарга підписана представником позивача ОСОБА_4, який діє за довіреністю від 04 серпня 2020 року. Відомості про те, що ОСОБА_4 є адвокатом відсутні. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 підписана особою, яка не має права її підписувати, то апеляційний суддійшов висновку, що відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України вона підлягає поверненню заявнику. Суд апеляційної інстанції вказав, що провадження у справі відкрито 11 серпня 2017 року, тобто після набуття чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що виключає можливість представництво інтересів позивача за довіреністю. При цьому апеляційний суд звернув увагу, що повернення апеляційної скарги не є порушенням права на справедливий судовий захист та не може вважатися обмеженням права доступу до суду, оскільки не перешкоджає особі повторно звернутися із апеляційною скаргою до апеляційного суду у визначеному процесуальним законом порядку. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім того, просила стягнути на її користь з Донецького апеляційного суду судові витрати у розмірі 420,40 грн, понесені нею на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції з підстави підписання апеляційної скарги особою, яка не має права її підписувати. Оскаржена ухвала про повернення апеляційної скарги була постановлена судом, який відповідно до частини шостої статті 357 ЦПК України не має повноважень на вчинення такої дії. Цю ухвалу, всупереч нормам процесуального законодавства, постановлено одноособово суддею Донецького апеляційного суду Мірутою О. А., тобто вказане судове рішення прийнято неповноважним складом суду. Зміст оскаржуваної ухвали також не відповідає вимогам статті 260 ЦПК України, зокрема не зазначено місце її постановлення, найменування суду, прізвищ та ініціалів членів колегії суддів. Апеляційний суд ухилився від дослідження доданої до апеляційної скарги довіреності, яка видана ОСОБА_1, на предмет її відповідності нормам ЦК України. Суд помилково встановив обставину, що нібито апеляційна скарга була подана учасником справи - третього особою без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_4, який на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уповноважений позивачем виконувати конкретні дії, зокрема, підписувати документи від імені довірителя. Під час постановлення ухвали про повернення апеляційної скарги від 30 жовтня 2020 року суд апеляційної інстанції помилково не врахував, що ОСОБА_4 не здійснює у суді представництво інтересів позивача як вид правничої допомоги. Тобто, ОСОБА_4 діє як представник відповідно до норм ЦК України, а не як процесуальний представник. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 грудня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав. У справі, яка переглядається, ухвалою Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана її представником ОСОБА_4, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року повернуто на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України. Суд вважав, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підписана особою, яка не має права її підписувати, тому вона підлягає поверненню заявнику. Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Тлумачення вказаних норм діє підстави для висновку, що на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з цією нормою перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 15, 16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року в справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20) вказано, що "регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження. Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І "Апеляційне провадження" розділу V "Перегляд судових рішень" ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що слова "суд апеляційної інстанції", вжиті у частинах першій і другій статті 358 ЦПК України, треба розуміти як колегію суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів у світлі загальних положень ЦПК України щодо складу суду, який здійснює перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції (частина третя статті 34 ЦПК України)". Отже, суд апеляційної інстанції у порушення норм процесуального права одноособово постановив ухвалу від 30 жовтня 2020 року про повернення ОСОБА_1 її апеляційної скарги, яка підписана її представником ОСОБА _4, що призвело до порушення правил щодо складу суду. Тому вказана ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, оскільки постановлена з порушенням норм процесуального права, що є підставою для її обов'язкового скасування та направлення справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. За таких обставин колегія суддів не оцінює інші доводи касаційної скарги, оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке є обов'язковою підставою для скасування оскарженої ухвали апеляційного суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржену ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати з направленням справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Щодо клопотання про стягнення судового збору У касаційні скарзі викладено клопотання про постановлення касаційним судом ухвали про покладення судових витрат, пов'язаних із касаційним провадженням у цій справі, на Донецький апеляційний суд та про повернення ОСОБА_1, яка звільнена судом першої інстанції від сплати судового збору, судових витрат у розмірі 420,40 грн. Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові РІШЕННЯ: з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №296/2561/18 провадження №61-5068св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Центру професійно-технічної освіти м. Житомира, відповідачі: ОСОБА_1, Управління житлового господарства Житомирської міської ради, третя особа - Департамент реєстрації Житомирської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року у складі судді Сингаївського О. П. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Центру професійно-технічної освіти м. Житомира (далі - ЦПТО м. Житомира) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Управління житлового господарства Житомирської міської ради, у якому просив визнати незаконним та скасувати розпорядження про приватизацію від 08 квітня 2016 року №64167, видане начальником Управління житлового господарства Житомирської міської ради, яким задоволено прохання ОСОБА_1 про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру від 08 квітня 2016 року; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на зазначене житлове приміщення. Позовну заяву мотивовано тим, що 21 березня 2008 року ОСОБА_1 підставі рішення профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира від 12 лютого 2008 року №42 був виданий ордер на вселення у житлове приміщення, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Вказаний житловий будинок перебуває у власності держави в особі Міністерства освіти і науки України та знаходиться в оперативному управлінні ЦПТО м. Житомира. 08 квітня 2016 року начальником Управління житлового господарства Житомирської міської ради на підставі заяви ОСОБА_1 видано розпорядження №641676 про приватизацію вказаної квартири, яким дану квартиру передано у приватну власність ОСОБА_1 та видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на вказане житлове приміщення. Однак, ЦПТО м. Житомира повідомив, що 12 лютого 2008 року засідання профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира не проводилось, й, відповідно, рішення №42 про надання відповідачу квартири не приймалося. Крім того, відповідно до приписів статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а також пункту 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396, приватизація спірної квартири повинна була здійснюватись органами приватизації ЦПТО м. Житомира, а не Управлінням житлового господарства Житомирської міської ради. Таким чином, позивач вважає, що квартира вибула з державної власності всупереч встановленому законом порядку та за відсутності згоди власника Міністерства освіти і науки України та ЦПТО м. Житомира. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що приватизація вказаної квартири була здійснена уповноваженим органом приватизації, за згодою балансоутримувача, в порядку та у спосіб, передбачені законодавством. У судових рішеннях зазначено, що Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" не містить заборон щодо приватизації державного житлового фонду без його передачі до комунальної власності. Цей Закон лише перелічує уповноважені органи приватизації й не визначає, до компетенції якого органу приватизації належить вирішення питання про приватизацію житла залежно від того, до якого житлового фонду належить цей об'єкт нерухомості. Суди відхилили доводи позивача про те, що засідання профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира 12 лютого 2008 року не було проведене й, відповідно, рішення №42 від 12 лютого 2008 року, на підставі якого ОСОБА_1 був виданий ордер на спірне житло, не приймалось, оскільки наявний у матеріалах ордер на вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру не був визнаний недійсним у встановленому законом порядку. Правомірно та добросовісно користуючись даним житлом з 2008 року, ОСОБА_1 у передбаченому законодавством порядку звернулась до органу приватизації із відповідною заявою та надала всі необхідні для приватизації квартири документи. Вказана квартира є єдиним житлом ОСОБА_1, в якому вона постійно проживає. Доказів того, що при приватизації цього житла були порушені вимоги законодавства та права інших осіб, суду не надано, а сам лише факт відсутності у балансоутримувача рішення, на підставі якого був виданий ордер, не може порушувати право ОСОБА_1 на житло. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі заступник прокурора Житомирської області просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування статей 1, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд у порушення статті 89 ЦПК України не дослідив зібрані у справі докази. Касаційна скарга мотивована тим, що нормами статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а також пунктом 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396, повноваженнями на здійснення приватизації наділяються саме ті органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, яким на праві господарського відання або оперативного управління належить об'єкт державної чи комунальної власності, що пропонується до приватизації. Зазначеними нормами передбачено, що необхідною умовою для вирішення питання щодо приватизації об'єкта органом місцевого самоврядування є передача цього об'єкта державного житлового фонду до комунальної власності. Вказує, що до прийняття оспорюваного розпорядження та видачі свідоцтва про право власності на житло, багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_2 перебував у власності держави України в особі Міністерства освіти і науки України та знаходиться в оперативному управлінні Центру професійно-технічної освіти м. Житомира. Отже, житловий будинок у власність відповідної територіальної громади не переданий, Житомирська міська рада не набула права власності на цей будинок у встановленому законом порядку, отже не є уповноваженим органом приватизації. Відзиви на касаційну скаргу У квітні 2020 року від Міністерства освіти і науки України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник погоджується із доводами скарги та незаконність ухвалених у справі судових рішень. У квітні 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність судових рішень. Крім того, у травні 2020 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив Міністерства освіти і науки України, в якій викладено мотиви незгоди з доводами відзиву. При цьому, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв'язку із чим у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід відмовити. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 01 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 21 березня 2008 року ОСОБА_1 виданий ордер №12, на підставі якого вона набула право користування квартирою АДРЕСА_1. Зазначений ордер виданий згідно з рішенням профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира від 12 лютого 2008 року №42. Житловий будинок АДРЕСА_2 перебував на балансі Центру професійно-технічної освіти м. Житомира. 23 лютого 2016 року державним реєстратором Житомирського міського управління юстиції здійснено державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за Державою Україна в особі Міністерства освіти і науки України. Відповідно до Статуту ЦПТО м. Житомира (в редакції, яка діяла до вересня 2017 року) об'єкти права власності, в тому числі й житло, є державною власністю, що закріплена Міністерством освіти і науки України за ЦПТО м. Житомира і перебуває у користуванні Центру (п. 6.10 Статуту). Відповідно до пункту 7.9 чинного на час розгляду судами справи Статуту ЦПТО майно Центру, в тому числі: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, гуртожитки, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інші об'єкти є об'єктами державної власності, що закріплюються за Центром на праві оперативного управління. Наказом Міністерства освіти і науки України від 03 березня 2018 року №218 житловий будинок АДРЕСА_2 закріплений на праві оперативного управління за Центром професійно-технічної освіти м. Житомира. Судами установлено, що у Центрі професійно-технічної освіти м. Житомира не створений орган приватизації. 23 березня 2001 року між професійно-технічним училищем, правонаступником якого є Центр професійно-технічної освіти м. Житомира, та відділом приватизації державного житлового фонду при Управлінні житлово-комунального господарства Житомирського міськвиконкому укладений договір про надання послуг з приватизації відомчого житлового фонду. 09 березня 2016 року директор Центру професійно-технічної освіти м. Житомира звернувся до Управління житлового господарства Житомирської міської ради із листом про включення до договору про надання послуг з приватизації житла від 23 березня 2002 року та здійснення приватизації п'яти квартир в будинку АДРЕСА_2.14 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Управління житлового господарства Житомирської міської ради із заявою про приватизацію квартири АДРЕСА_1. Розпорядженням начальника Управління житлового господарства Житомирської міської ради від 08 квітня 2016 року №64167 зазначена квартира передана у приватну власність ОСОБА_1. На підставі вказаного розпорядження, 08 квітня 2016 року Управлінням житлового господарства Житомирської міської ради Юшковій Т. І. видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Порядок та підстави приватизації державного житлового фонду визначається Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та деталізується Положеннями "Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян", затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396 (далі - Положення). У пункті 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон) визначено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Відповідно до пунктів 1 та 3 статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Аналогічна норма міститься в пункті 13 Положення, у якому зазначено, що приватизація квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (орган приватизації). У пункті 9 статті 8 Закону зазначено, що державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону. Отже, державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій установ може передаватись у комунальну власність за їх бажанням. При цьому, Закон не містить заборон приватизації такого житлового фонду без передачі до комунальної власності. Крім того, Закон не визначає підпорядкованість вирішення питання приватизації певному органу приватизації в залежності від належності житлового фонду, а лише перелічує уповноважені органи приватизації. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано доказів про створення органу приватизації в ЦПТО м. Житомира. Крім того, приватизація здійснювалася за домовленістю з власником житла - ЦПТО м. Житомира. Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно свідчить про те, що 23 лютого 2016 року було зареєстровано право власності на житловий будинок за Державою Україна в особі Міністерства освіти і науки України у формі державної власності. За змістом пункту 6.10 Статуту ЦПТО м. Житомира в редакції станом на 2016 рік, об'єкти права власності, в тому числі і житло, є державною власністю і перебуває у користуванні ЦПТО м. Житомира. Багатоквартирний будинок, в якому розміщена спірна квартира, закріплений на праві оперативного управління за ЦПТО м. Житомира наказом Міністерства освіти і науки України від 03 березня 2018 року №218, тобто після приватизації житла. Зміни в цій частині в Статут ЦПТО м. Житомира в новій редакції внесені в 2017 році. У частині десятій статті 8 Закону закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", далі Закон №500-VI); заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону №500-VI, частина друга статті 2 Закону). У частині першій статті 1 Закону №500-VI зазначено, що дія цього Закону щодо реалізації права на приватизацію не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб). Відповідно до частини другої статті 2 Закону не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей) ; квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Судами встановлено, що спірне житлове приміщення (квартира) під цей перелік заборони на приватизацію не підпадає. Згідно із пунктом 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до органу приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду. Судами встановлено, що усі необхідні документи ОСОБА_1 додала до заяви про приватизацію нерухомого майна (а. с. 94-100, т. 1). Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач виконав вимогу пункту 18 Положення, а орган приватизації ухвалив законне розпорядження про задоволення заяви ОСОБА_1, а отже, приватизація спірної квартири була здійснена уповноваженим органом приватизації, в порядку та спосіб встановленими законом за згодою балансоутримувача майна. При цьому судами взято до уваги договір, укладений 23 березня 2001 року між професійно-технічним училищем, правонаступником якого є ЦПТО м. Житомира, та відділом приватизації державного житлового фонду при Управлінні житлово-комунального господарства Житомирського міськвиконкому. Цей договір на момент приватизації спірної квартири був чинним, не оспорений у встановленому законом порядку. Предметом цього договору було надання Управлінням житлово-комунального господарства послуг по приватизації відомчого житлового фонду СПТУ-15 м. Житомира з видачею документів згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Листом від 09 березня 2016 року директор ЦПТО звернувся до органу приватизації з проханням включити до даного договору також спірну квартиру та здійснити її приватизацію. Врахувавши наведені обставини, суди попередніх інстанцій обгрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог. Доводи касаційної скарги про те, що рішення про надання позивачу квартири не приймалося є необґрунтованими, оскільки ордер на вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, яке міститься у матеріалах справи, не був визнаний недійсним у встановленому законом порядку. Правомірно та добросовісно користуючись даним житлом з 2008 року, ОСОБА_1 у передбаченому законодавством порядку звернулась до органу приватизації із відповідною заявою та надала всі необхідні для приватизації квартири документи. Доказів того, що при приватизації цього житла були порушені вимоги законодавства та права інших осіб, суду не надано, а сам лише факт відсутності у балансоутримувача рішення, на підставі якого був виданий ордер, не може порушувати право ОСОБА_1 на житло. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_1 вселилася у спірне житлове приміщення на законній підставі і протягом тривалого часу правомірно та добросовісно ним користується, на спірну житлову площу окрім відповідача ніхто не претендує, спірна квартира є єдиним об'єктом нерухомого майна та єдиним житлом сім'ї відповідача. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року). Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Суди попередніх інстанцій, враховуючи встановлені ними належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, установивши законність приватизації відповідачем спірної квартири, дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Подібні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 24 травня 2021 року у справі №296/2566/18 (провадження №61-4038св20). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 травня 2021 року м. Київ справа №599/2259/19 провадження №61-12498св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Залозецька селищна рада Зборівського району Тернопільської області, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року у складі судді Чорної В. Г. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С., Костів О. З., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до об'єднаної територіальної громади в особі Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області про визнання права власності на середню земельну частку (пай) з резерву пайових земель Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області. Позовна заява мотивована тим, що в період з 04 квітня 1988 року до 06 червня 1992 року вона працювала у КСГП ім. Чапаєва с. Піщане Зборівського району Тернопільської області та була членом вказаного сільськогосподарського підприємства, що підтверджується записом у трудовій книжці НОМЕР_1. Рішенням зборів уповноважених членів КСГП ім. Чапаєва шляхом реорганізації створено агрофірму "Оріон" і 08 серпня 1995 року під час розпаювання земель членам агрофірми "Оріон" Зборівського району Тернопільської області на підставі розпорядження голови Зборівської районної державної адміністрації від 31 грудня 1996 року №509 її помилково не включено у списки для надання земельної частки (паю), чим порушено її права. Посилаючись на Указ Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 08 серпня 1995 року, Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", ОСОБА_1 просить відновити її порушене право шляхом визнання за нею права власності на середню земельну частку (пай) з резерву пайових земель Залозецької селищної об'єднаної територіальної громади Зборівського району Тернопільської області, в розмірі 2,19 га. Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2019 року залучено до участі у справі відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року в задоволені позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не була членом колективного сільськогосподарського підприємства станом на час отримання Державного акту на право колективної власності на землю агрофірмою "Оріон" (грудень 1996 року), а також не була зареєстрована та не проживала на території Залозецької селищної ради. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки матеріали справи не містять доказів, а саме рішення загальних зборів або уповноважених членів КСП про прийняття ОСОБА_1 в члени колективного сільськогосподарського підприємства, а перебування її у трудових відносинах з КСГП ім. Чапаєва не є підтвердженням того, що вона була прийнята в члени підприємства. Відсутні докази про включення ОСОБА_1 у список членів агрофірми "Оріон", який долучений до Державного акту на право колективної власності на землю від 06 грудня 1996 року. На момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році, ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували усі фактичні обставини справи, не дослідили і не надали належної оцінки наявним в матеріалам справи доказам, не врахували її клопотання про неможливість підтвердження її членства у КСГП ім. Чапаєва, а також не врахували, що вона за станом здоров'я не могла продовжувати трудову діяльність у КСГП ім. Чапаєва (Агрофірмі "Оріон"), і на час видачі Державного акта на право колективної власності на землю (грудень 1996 року) перебувала на обліку як пенсіонер та помилково не була включена у списки осіб, що мають право на земельну частку (пай). Крім того, заявник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у листі Верховного Суду України від 01 вересня 2003 року "Практика розгляду судами земельних спорів", відповідно до якого фактичне припинення працездатною особою роботи в недержавному сільськогосподарському підприємстві, звільнення з посади, перехід на іншу роботу, якщо загальними зборами (зборами уповноважених) чи іншим компетентним органом у передбаченому статутом підприємства порядку не приймалося рішення про її виключення з числа членів підприємства, не може бути підставою для відмови в позовах таких осіб про право на пай. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів У жовтні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області на касаційну скаргу, в якому останній просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, посилаючись на те, що позивач не належить до переліку осіб, які мають право на земельну частку (пай) КСГП ім. Чапаєва (Агрофірмі "Оріон"). Короткий зміст відповіді на відзив на касаційну скаргу та узагальнення її доводів У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив відповідача, в якому вказала, що нею долучено до матеріалів справи докази на підтвердження її захворювання під час роботи у КСГП ім. Чапаєва і припинення трудової діяльності саме за станом здоров'я. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу №599/2259/19 зі Зборівського районного суду Тернопільської області. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що в період з 04 квітня 1988 року до 06 червня 1992 року ОСОБА_1 працювала на посаді головного бухгалтера КСГП ім. Чапаєва с. Піщане Зборівського району Тернопільської області (трудова книжка НОМЕР_1). З 01 січня 1995 року ОСОБА_1 встановлено інвалідність першої групи безтерміново. 08 серпня 1995 року рішенням зборів уповноважених членів КСГП ім. Чапаєва шляхом реорганізації створено агрофірму "Оріон". Рішенням сесії Ратищівської сільської ради від 23 листопада 1995 року агрофірмі "Оріон" видано Державний акт на право колективної власності на землю від 06 грудня 1996 року, серії ТР №43, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право колективної власності за №21 (а. с. 205-210). Відповідно до розпорядження голови Зборівської районної державної адміністрації від 31 грудня 1996 року №509 паювання земель проводилось в період 1996 року по 2001 рік. Членам колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірма "Оріон" видано сертифікати на право на земельну частку (пай), а відповідно до рішення сесії Ратищівської сільської ради від 21 серпня 2001 року №49 членам цього господарського підприємства було передано у приватну власність земельні ділянки (паї) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та відповідно видано державні акти на право приватної власності на землю. Розмір середньої земельної частки (паю) у агрофірмі "Оріон" (колишнє КГСП ім. Чапаєва) становить 2,19 га, відповідно до наданої інформації Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області (лист Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 21 жовтня 2019 року ПІ-77/0-92/0/63-19). Згідно довідки Залозецької селищної ради Зборівського району від 26 листопада 2019 року №680 земель резервного фонду на території села Піщане Зборівського району Тернопільської області немає. Відповідно до довідки відділу у Зборівському районі Головного управління Держгеокадстру у Тернопільській області, станом на 01 грудня 2019 року на території Залозецької селищної ради відсутні землі державної власності сільськогосподарського призначення - сільськогосподарські угіддя. Вказані землі передані в комунальну власність селищної ради. Із довідки Залозецької селищної ради від 28 січня 2020 року №80 вбачається, що всі землі сільськогосподарського призначення пайового фонду колективного сільськогосподарського підприємства агрофірми "Оріон" на території Ратищівської сільської ради були розпайовані серед її членів згідно списку, затвердженого директором агрофірми "Оріон". Також судами установлено, що на момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до статті 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу членів. Об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва (стаття 7 вказаного Закону). Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та зазначеного указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах КСП на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання КСП цього акта. Трудова книжка свідчить не про членство в КСП, СК чи САТ, а про наявність трудових відносин з ними. Сам факт членства у колгоспі та тривалий термін роботи в інших організаціях до створення КСП й отримання державного акта на право колективної власності на землю не є підставою для отримання земельної частки у новоствореному КСП. Колишні члени колгоспу, які не подали заяви про вступ до створеного на їх базі нових колективних підприємств, не мають права на земельну частку, оскільки на момент розпаювання землі членами КСП не були. Необхідною умовою для отримання земельної частки (паю) є членство в колективному підприємстві. Якщо особа в добровільному порядку залишає колектив, ніякої участі в його роботі не бере, то відпадають підстави вважати його членом колективу, з якого він фактично вибув. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. З огляду на вказане вище у сукупності колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що матеріали справи не містять доказів прийняття ОСОБА_1 в члени колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірми "Оріон", а перебування її у трудових відносинах з КСП ім. Чапаєва не є підтвердженням того, що вона була прийнята в члени підприємства. Факт перебування у трудових відносинах не підтверджує факту добровільного вступу у члени колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірма "Оріон". Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2021 року у справі №675/1396/18 (провадження №61-6808св19). ОСОБА_1 не була включена у список членів КСП, який долучений до Державного акту на право колективної власності на землю, оскільки звільнилася з КСП ім. Чапаєва у 1992 році, а Державний акт на право колективної власності на землю видано агрофірмі "Оріон" у грудні 1996 року. Також судами правильно встановлено, що на момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році, ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у листі Верховного Суду України від 01 вересня 2003 року "Практика розгляду судами земельних спорів" є безпідставними, оскільки лист Верховного Суду України не є постановою Верховного Суду з викладенням відповідної правової позиції, а носить узагальнюючий та інформаційний характер. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №638/11812/15-ц провадження №61-4458св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни на постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" (далі - ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк ") про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що з 29 січня 1993 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване у підвалі цього ж будинку. 07 жовтня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали іпотечний договір, за яким вищезазначене майно було передане в іпотеку в забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Разом з тим вона не давала своєї згоди на передачу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку, у зв'язку з чим вказаний правочин є недійсним. Крім того, згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 10 грудня 2015 року право власності на спірне майно зареєстроване за ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк". Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташованого у підвалі цього ж будинку; витребувати у ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" вищевказане майно; визнати спірні квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року у складі судді Омельченко К. О. в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що саме позивач вкладала кошти у придбання квартири та машиномісця, отже, спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя, тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце № НОМЕР_1, яке розташоване в підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про передачу в іпотеку 1/2 частки у вищевказаних квартирі та машиномісці. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце, які є предметом іпотеки за іпотечним договором від 07 жовтня 2013 року, придбані під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а тому є їх спільною сумісною власністю. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено без згоди ОСОБА_1, то позовні вимоги про визнання спірного майна спільною сумісною власністю та визнання недійсним договору іпотеки є обґрунтованими. Разом з тим, вимоги ОСОБА_1 про витребування у ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" вказаної нерухомості не підлягають задоволенню, так як витребувати можливо тільки реальну, а не ідеальну частку нерухомого майна. Однак вимог щодо виділу майна в натурі, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, Та ОСОБА_5 не заявляла. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення касаційного суду мотивоване тим, що апеляційний суд помилково визнав недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року про передачу в іпотеку лише щодо 1/2 частки спірної квартири та 1/2 частки машиномісця, зазначивши при цьому, що ОСОБА_1 не заявляла позовних вимог щодо виділу майна, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Разом з цим не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про витребування оспорюваного майна з огляду на таке. ОСОБА_2 вніс спірне нерухоме майно як майновий внесок до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк", частка ОСОБА_2 була сформована повністю. На час розгляду справи товариство є власником нерухомого майна. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Вказаних вимог апеляційним судом також не було враховано, у зв'язку з чим оскаржуване рішення не може вважатися законним і обґрунтованим. Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2, яке знаходиться у підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про передачу в іпотеку вищевказаних квартири та машиномісця. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце були придбані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю. ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили, що кошти, які були витрачені на придбання спірного майна, є його особистими коштами, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо спільного майна, недійсним. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), і така обставина не спростована, то наявні підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним. Разом з цим матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 вніс спірне майно до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" як майновий внесок, його частка була сформована повністю. Наразі ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" є власником квартири та машиномісця. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя. З огляду на викладене в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування майна необхідно відмовити. Натомість позивач не позбавлена можливості захистити своє порушене право в інший спосіб. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Леонова Ю. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначила, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07 травня 2019 року у справі №490/1408/15-ц та від 16 жовтня 2019 року у справі №638/11812/15-ц. Крім того, відсутній прямий висновок Верховного Суду про те, що у зв'язку з переходом майна у власність підприємства і трансформуванням права власності на майно одного з подружжя у право вимоги, право власності подружжя на таке майно є припиненим, внаслідок чого вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя є неналежним способом захисту і не підлягає задоволенню. У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дзержинського районного суду міста Харкова. 15 квітня 2020 року справа №638/11812/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що з 29 січня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2014 року у справі №2-4919/11 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року змінено. Виключено з мотивувальної частини заочного рішення таке речення: "Спільне господарство подружжя не веде з 2010 року, з цього часу між ними припинені шлюбні відносини та сумісне проживання". В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 09 квітня 2010 року ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1, а 24 червня 2010 року - машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване в підвалі цього ж будинку. 07 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 як іпотекодавцем та ОСОБА_3 як іпотекодержателем було укладено договір іпотеки на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2, розташоване в підвалі цього ж будинку. Позивач не давала своєї згоди на укладення договору іпотеки. Судами також встановлено, що 15 лютого 2016 року проведено державну реєстрацію ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк", засновником якого на час такої реєстрації був ОСОБА_6 03 серпня 2007 року на підставі протоколу загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 01 серпня 2007 року №3 було проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, замість ОСОБА_6 єдиним засновником товариства став ОСОБА_7. Протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 02 квітня 2012 року №2-2012 до складу учасників товариства замість померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 прийнято його спадкоємця ОСОБА_8. Згідно з протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 14 лютого 2014 року №14-02/14 до складу учасників товариства включено ОСОБА_2 з майновим внеском до статутного капіталу на суму 1 781 200 грн, який складався, зокрема, з такого майна: квартири АДРЕСА_3 вартістю 362 100 грн та машиномісця АДРЕСА_2, розташованого у підвалі цього ж будинку, - 58 700 грн. Частка ОСОБА_2 у статутному капіталі ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" була сформована повністю (98,07%). Протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 08 лютого 2016 року №8-02/16 до складу учасників товариства замість ОСОБА_2 прийнято ОСОБА_9 з часткою в статутному капіталі 98,07%, сформованою за рахунок майнового внеску ОСОБА_2, яка була відчужена ОСОБА_9 за договором купівлі-продажу від 11 січня 2016 року. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності квартира АДРЕСА_4 та машиномісце АДРЕСА_2, розташоване у підвалі цього ж будинку, належить на праві власності ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 грудня 2015 року. Відповідно до частини першої статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Статтею 63 СК України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України "Про іпотеку" передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2019 року у справі №490/1408/15-ц (провадження №61-30034св18), на яку в касаційній скарзі посилався заявник, наведено такі висновки щодо застосування норм права. За змістом статті 113 ЦК України, статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Згідно з частиною першою статті 115 ЦК України, частиною першою статті 12 Закону України "Про господарські товариства" господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (частина друга статті 115 ЦК України, частини перша, друга статті 13 Закону України "Про господарські товариства"). За змістом статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі №6-38цс15 зазначено, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Таким чином, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Аналогічної позиції Верховний Суд України дотримався і у справі №6-79цс13 (постанова від 02 жовтня 2013 року) та у справі №6-61цс13 (постанова від 03 липня 2013 року). У цій справі позивач порушує питання про поділ майна подружжя з проведенням відповідної компенсації за частину внесених відповідачем до статутного капіталу ТОВ "Трейдавтотранс" та ТОВ "Інтернаціоналіст" грошових коштів, набутих сторонами під час перебування у шлюбі. При цьому порядок внесення грошових коштів до товариств та питання правового режиму їх власності сторонами не оспорюються. З огляду на викладене та з урахуванням пред'явлених позовних вимог позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу товариств. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про витребування майна, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 обрано неналежний спосіб захисту порушених прав з огляду на те, що після внесення ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" без згоди позивача спірної квартири та машиномісця, придбаних за рахунок спільних коштів подружжя, таке майно перейшло у власність цього товариства, у зв'язку з чим у ОСОБА_1 право власності на майно (тобто речове право) трансформувалося у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимагати у відповідача як колишнього з подружжя виплати половини вартості внесеного майна. Разом з тим, визнаючи квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю колишнього подружжя, апеляційний суд залишив поза увагою те, що з моменту внесення цього майна до статутного капіталу товариства воно стало власністю самого товариства, а тому зазначене майно втратило ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя (відбулася зміна правового режиму майна подружжя). Оскільки всупереч статті 65 СК України спільне майно було використане ОСОБА_2 для внесення вкладу до статутного капіталу, то позивач набула право вимагати в іншого з подружжя компенсації половини вартості цього майна. При цьому сам по собі факт подальшого відчуження відповідачем як учасником товариства частки у статутному капіталі на користь іншої особи не позбавляє позивача вказаного права вимоги, оскільки таке відчуження не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, в тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. Отже, позовна вимога ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не може бути задоволена. Відповідний аналіз (висновок про те, що до моменту внесення майна до статутного капіталу товариства воно належало подружжю на праві спільної сумісної власності) має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, а саме - про поділ майна подружжя шляхом стягнення з ОСОБА_2 відповідної компенсації вартості 1/2 частини внесеного ним до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" майна, набутого сторонами під час перебування у шлюбі. Крім того, за встановлених в цій справі обставин Верховний суддійшов висновку, що в даному конкретному випадку також відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору, зважаючи на те, що такий спосіб захисту цивільного права є неналежним та неефективним, його застосування не призведе до поновлення порушеного права позивача, яке може бути захищене лише певним, зазначеним вище способом. Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не застосували вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи. З огляду на викладене в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним необхідно відмовити із вказаних вище правових підстав. Рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову в означеній частині з наведених в ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених в цій постанові. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, з наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав. Щодо розподілу судових витрат. Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За результатами апеляційного перегляду справи суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання позовної заяви, в розмірі 3 897,60 грн, з яких: 3 654 грн - за вимогу про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, 243,60 грн - за вимогу про визнання договору іпотеки недійсним. Крім того, взявши до уваги ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 червня 2017 року, якою було задоволено клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 5 846,40 грн (150% від 3 897,60 грн), а з ОСОБА_1 - в сумі 5 481 грн (150% від 3 654 грн, які було сплачено за вимогу про витребування майна). Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу задоволено частково, в позові ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі, то весь розмір судових витрат, які вона сплатила або мала сплатити у зв'язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, необхідно покласти на позивача. Таким чином, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327,40 грн (5 846,40 грн + 5 481 грн). Крім того, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 15 785,28 грн судових витрат, понесених цим відповідачем на сплату судового збору за подання обох касаційних скарг. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни задовольнити частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору іпотеки недійсним та в частині розподілу судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним відмовити з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327 (одинадцять тисяч триста двадцять сім) грн 40 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 785 (п'ятнадцять тисяч сімсот вісімдесят п'ять) грн 28 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційних скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 червня 2021 року м. Київ справа №307/844/20 провадження №61-6692св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Нересницька сільська рада Тячівського району Закарпатської області, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, особа, яка подала апеляційну скаргу - заступник керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року у складі судді Готри Т. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Нересницької сільської ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1502 га, кадастровий номер 2124484800:03:001:0227, яка розташована на АДРЕСА_1, для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу. На цій земельній ділянці ним збудовано об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости загальною площею 103,70 кв. м, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3. Відповідно до звіту обстеження технічного стану вказаного об'єкта нерухомого майна технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій відповідає вимогам міцності та надійності для подальшої експлуатації будівлі за їх функціональним призначенням як автомийки самообслуговування на три пости. Вартість спірного нерухомого майна становить 254 895,00 грн. Проте право власності на зазначене нерухоме майно у позивача не виникло, оскільки будівництво нерухомого майна - автомийки самообслуговування на три пости було вчинено без отримання у встановленому законом порядку дозволу на право проведення будівельних робіт. З огляду на викладене ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3, загальною площею 103,70 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Короткий судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкт нерухомого майна - автомийку самообслуговування на три пости, складовими частинами якої є: службове приміщення, вбиральня, автомийка пост №1, автомийка пост №2, автомийка пост №3, загальною площею 103,70 кв. м, розташований на АДРЕСА_1. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області подав до апеляційного суду апеляційну скаргу. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області залишено без руху, надано строк для усунення недоліків скарги. Апеляційний суд вважав, що подана апеляційна скарга не відповідає вимогам пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України, оскільки до неї не було додано документ, який підтверджує сплату судового збору. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави Україна в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду від 09 квітня 2020 року визнано неподаною та повернуто скаржнику. Суд апеляційної інстанції вважав, що у строк, встановлений ухвалою від 15 січня 2021 року, особа, яка подала апеляційну скаргу, недоліки апеляційної скарги не усунула, тому її необхідно визнати неподаною та повернути скаржнику. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У квітні 2021 року до Верховного Суду відзаступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, повертаючи апеляційну скаргу, зробив передчасний висновок про невиконання вимог ухвали суду від 15 січня 2021 року увстановлений десятиденний строк. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року вручено Тячівській місцевій прокуратурі 04 лютого 2021 року, про що свідчить поштовий конверт та сформований на офіційному сайті ПАТ "Укрпошта" результат пошуку поштових відправлень за трек - номером 8800873717470. Таким чином висновок суду про вручення копії ухвали суду прокурору 21 січня 2021 року є необґрунтованим. З метою усунення недоліків, зазначених в ухвалі Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року прокуратур супровідним листом від 10 лютого 2021 року №07.35-486 вих. 21 (наявний у матеріалах справи) направив на адресу апеляційного суду оригінал платіжного доручення від 12 січня 2021 року №34. Це підтверджується копією з реєстру поштових відправлень від 10 лютого 2021 року, який прийнято працівником пошти 12 лютого 2021 року, та фіскальним чеком ПАТ "Укрпошта". Отже, прокурором Тячівської місцевої прокуратури усунуто недоліки апеляційної скарги, на які вказано в ухвалі Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2021 року про залишення апеляційної скарги без руху та скеровано на адресу апеляційного суду належний доказ про сплату судового збору у встановлений судом строк. Водночас суд, володіючи неповним обсягом інформації про факт отримання прокурором ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, зробив неправильний висновок про невиконання вимог ухвали суду у встановлений строк. Тому суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про повернення апеляційної скарги, що призвело до обмеження можливості реалізації права заявника на апеляційне оскарження судового рішення та вирішення справи по суті. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав. У справі, яка переглядається, ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Тячівської місцевої прокуратури в інтересах держави Україна в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду від 09 квітня 2020 року визнано неподаною та повернуто скаржнику на підставі частини шостої статті 357 ЦПК України. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з цією нормою перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20) зроблено висновок, що "з 15 грудня 2017 року ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. За змістом частини шостої статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів". За таких обставин суд апеляційної інстанції з порушенням норм процесуального права постановив ухвалу про повернення апеляційної скарги одноособово. Наявність підстав для визнання неподаною апеляційної скарги та її повернення мав оцінити суд апеляційної інстанції у складі колегії з трьох суддів. Колегія суддів не оцінює інші доводи касаційної скарги, оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права щодо складу суду, що є обов'язковою підставою для скасування оскарженої ухвали. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України). Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду постановлена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати з направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду (вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника обласної Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області задовольнити. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 квітня 2021 року м. Київ справа №754/11843/16-ц провадження №61-19767св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гайдаша Олександра Володимировича на постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Яворського М. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення часток (поділ) спільної сумісної власності, посилаючись на те, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року він та ОСОБА_1 є співвласниками (в рівних частинах) квартири АДРЕСА_1. Між сторонами у справі склалися неприязні відносини, відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири та здає її в оренду. Він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися належною йому часткою. Враховуючи, що у правовстановлюючих документах на спірну квартиру розмір часток співвласників не визначений, що позбавляє його можливості реалізувати своє право на розпорядження майном шляхом його відчуження, позивач просивподілити квартиру АДРЕСА_1, а саме визначити за ним частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири та визначити за ОСОБА_2 частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року у складі судді Журавської О. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права в передбачений законодавством спосіб. Постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ільницького О. О. задоволено. Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідач ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, призначене на 31 січня 2019 року, що було перешкодою для розгляду справи. Натомість суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідача та ухвалив заочне рішення. Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд зазначив, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року № НОМЕР_1 квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. За таких обставин визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є практичним і ефективним захистом права позивача, оскільки не змінить наявне у сторін правовідношення. Посилання позивача на те, що відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю часткою, не має правового значення для вирішення спору, оскільки ці обставини не є підставою для захисту прав позивача в обраний ним спосіб, а можуть бути передумовою для заявлення негаторного позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У листопаді 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гайдаш О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, а заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та виділ частки з цього майна на підставі статей 370, 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Стаття 392 ЦК України, на яку послався апеляційний суд як на підставу для скасування заочного рішення суду першої інстанції, взагалі не згадається в позовній заяві. Тобто судом апеляційної інстанції з власної ініціативи змінено підстави позову з виділу частки із спільної сумісної власності (стаття 370 ЦК України) на визнання права власності (стаття 392 ЦК України). Право позивача на поділ нерухомого майна, що перебуває у спільній сумісній власності, та виділ належної йому частки з цього майна на підставі статей 370, 372 ЦК України є його безумовним правом, проте апеляційний суд, не надавши оцінки заявленим позовним вимогам, дійшов безпідставного висновку про відмову в їх задоволенні. В лютому 2020 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Ільницький О. О., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Деснянського районного суду міста Києва. 26 лютого 2020 року справа №754/11843/16-ц надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим відділом приватизації державного житлового фонду Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на підставі розпорядження від 18 березня 2004 року №999, квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2018 року, у справі №754/13456/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконним розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації як органу приватизації від 18 березня 2004 року №999, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1, виданого на підставі вказаного розпорядження, та визнання за позивачем права власності на зазначену квартиру, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Тобто розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації як органу приватизації від 18 березня 2004 року №999 та видане на його підставі свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 є дійсними. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Таким способом може бути, зокрема й визнання права (частина друга статті 16 ЦК України). У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з частинами першою-другою статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Відповідно до частин першої-другої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Статтею 392 ЦК України передбачено, що позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підставі статті 372 ЦК України просив поділити квартиру АДРЕСА_1 та визначити за кожним із співвласників по 1/2 частині квартири, посилаючись на те, що між ним та відповідачем склалися неприязні відносини, відповідач перешкоджає йому у доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю частковою. Враховуючи, що у правовстановлюючих документах на спірну квартиру розмір часток не визначений, він позбавлений можливості реалізувати своє право на розпорядження майном шляхом його відчуження. Вважав, що відповідачем порушується його право на розпорядження власністю. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту його права, оскільки згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року № НОМЕР_1 спірна квартира належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. За таких обставин визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є ефективним способом захисту. Посилання заявника на те, що відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю часткою, не має правового значення для вирішення спору, оскільки ці обставини не є підставою для захисту прав позивача в обраний ним спосіб, а можуть бути передумовою для заявлення негаторного позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції з власної ініціативи змінив підстави позову, оскільки звертаючись до суду з позовом про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та виділ частки з цього майна, позивач посилався на статті 370, 372 ЦК України, не заслуговують на увагу. Правовими підставами заявленого позову ОСОБА_1 вказав статтю 372 ЦК України (поділ майна, що є у спільній сумісній власності). Проте, як правильно встановлено апеляційним судом, спірна квартира не знаходиться у спільній сумісній власності сторін, а частки співвласників в ній визначені (по 1/2 частині), а тому повторне визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є практичним і ефективним захистом права позивача, не впливає на вже наявне право власності позивача, про що зазначено у свідоцтві про право власності на житло та відповідачем це право не оспорюється. Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення нових обставин справи, що за приписами статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайдаша Олександра Володимировича залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 липня 2021 року м. Київ справа №757/5883/19-ц провадження №61-11375св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Міністерство юстиції України, акціонерне товариство "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Роман Олегович, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Шкоріної О. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Міністерство юстиції України, акціонерне товариство "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Роман Олегович, про визнання права власності на квартиру. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Міністерство юстиції України, АТ "ОТП Банк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалко Р. О., про визнання права власності на квартиру. В обґрунтування вимог посилався на те, що 19 травня 2018 року між ним та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку у нього виникло з моменту державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вказував, що з травня 2018 року він почав проживати зі своєю родиною у придбаній квартирі. Позивач зазначав, що втратив документ, який засвідчує його право власності на спірну квартиру. Зазначав, що наприкінці грудня 2018 року він звернувся до нотаріуса для укладення договору дарування спірної квартири, однак вчинити реєстраційну дію не вдалося, оскільки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що придбана ним квартира належить на праві приватної власності відповідачу. Вказував, що поспілкувавшись з відповідачем, останній повідомив, що він не вчиняв жодних дій для розірвання договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року та не подавав заяв на внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стосовно зміни власника квартири. Вважав, що вказана помилка могла виникнути у зв'язку зі збоєм у системі програмного забезпечення, за яким інформація у Державному реєстрі речових прав повернулась у попереднійстан. Позивач просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності доказів того, що права позивача оспорюються чи не визнаються та неналежності обраного позивачем способу захисту. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Печерського районного суду міста Києва. 13 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Крім того, посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі зібрані у справі докази, які мають значення для правильного розгляду справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). У касаційній скарзі зазначається, що у вказаній справі відсутній спір про право між сторонами, оскільки відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вбачається, що придбана позивачем кв. АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності відповідачу - ОСОБА_2, в якого позивач і купив вказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року. Суди першої та апеляційної інстанцій не виконали свою головну функцію - не відновили порушені права позивача та не встановили справедливість, залишивши в наявності спір, за яким позивач повинен шукати новий спосіб захисту своїх порушених прав. Також, зазначено, що право власності позивача не підтверджені належним чином, у зв'язку з відсутністю його імені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру, а тому він не може в повному обсязі реалізувати своє право власності на вільне володіння, користування та розпорядження майном, не може ні продати, ні подарувати квартиру, ні укласти договір оренди, ні заповіт, ні будь-які інші правочини, які має право вчиняти власник об'єкта нерухомості. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що 19 травня 2018 року між позивачем та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого продавець ОСОБА_2 передав у власність покупця ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 7). Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалко О. О., зареєстровано в реєстрі за №4153. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Позивач, звертаючись із позовними вимогами до суду самостійно обирає спосіб захисту своїх прав та інтересів. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно із частиною першою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Положеннями статті 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, та в разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Згідно із усталеною судовою практикою власник майна має пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджені відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється. Отже, передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, способу для відновлення порушеного права власника. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №453/1240/13 (провадження №61-20741св18). Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному 392 цього Кодексу. Нормативне регулювання відносин, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, спрямоване на забезпечення визнання та захист державою таких прав. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З наведеної вище норми вбачається, що державній реєстрації, тобто визнанню державою факту, підлягають ті права на нерухоме майно, які вже існують та/або виникли в порядку, передбаченому цивільним законодавством. Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частинами другою, четвертою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру на підставі правочину - договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2018 року, який не розірваний, ніким не оспорений, недійсним судом не визнаний. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, що 24 вересня 2007 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., та в подальшому в якості забезпечення виконання зобов'язань відповідно накладено заборону відчуження на нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_2, яка є предметом іпотеки (а. с. 6). Доказів того, що позивач втратив документ, який засвідчує його право власності на спірну квартиру матеріали справи не містять. Також, матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач звертався до органу реєстрації з приводу внесення змін до реєстру щодо нього як власника спірної квартири та, що орган реєстрації відмовив у вчиненні реєстраційних дій. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову. Доводи заявника про те, що судами не повно і не всебічно з'ясовано обставини прави є безпідставними, оскількивстановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко

визнати за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що становить 1/6 частки на вказаний житловий будинок, та право власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га, кадастровий номер 5624682000:01:032:0054, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що становить 1/6 частку на вказану земельну ділянку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Визначено, що частка ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в праві спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_5 на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА _1, становить 1/2 частку. Визначено, що частка ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, в праві спільної сумісної власності подружжя на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, становить 1/2 частку. Визнано спадковим майном 1/2 частку майна кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ: Визнано за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4 право власності на 1/6 частину майна: на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки, визнання часток спадковим майном та визнання за ОСОБА_1 як спадкоємця за законом після смерті ОСОБА_4 права власності на 1/3 частки від 1/2 частки останнього у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що земельна ділянка не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була набута ОСОБА_5 у приватну особисту власність на підставі договору купівлі-продажу від 05 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, у частині задоволення позовних вимог, що стосуються житлового будинку, мотивовано тим, що спірний будинок був побудований ще у 2014 році на земельній ділянці, що на той час належала позивачеві, тобто станом на 05 січня 2017 року (дату купівлі-продажу земельної ділянки, на якій знаходився спірний будинок) житловий будинок на ділянці був побудований, однак не був введений в експлуатацію. Доказів того, що спірний будинок був побудований виключно ОСОБА_5 за отримані нею доходи відповідачі не надали, а тому спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя та об'єктом спадкового майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги 02 листопада 2020 року ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення лише у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №570/997/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Зокрема, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо вирішення питання переходу права власності особі, яка придбала за договором купівлі-продажу земельну ділянку, об'єкта незавершеного будівництва, розташованого на ній, у випадку, якщо продавець своє право на цей об'єкт ні до укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки, ні після його укладання в органі, що здійснює державну реєстрацію, не зареєстрував, тобто фактично відмовився від об'єкта незавершеного будівництва. Крім того, судами не застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, положення статей 317, 319, 328 ЦК України, пункт 2 частини першої статті 346 ЦК України, відповідно до якої право власності припиняється у разі відмови власника від права власності. Також не враховано положення щодо свободи договору, норми статей 202, 203, 204, 373, 375 ЦК України. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 05 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого позивач передала, а ОСОБА_5, яка діяла з письмової згоди чоловіка ОСОБА_4, справжність підпису якого на заяві засвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Коломис О. В. 05 січня 2017 року №34, прийняла у особисту приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за адресою: с. Велика Омеляна, Рівненський район, Рівненська область, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з робочим проектом ПАТ "Рівнегаз" з внутрішнього газопостачання житлового будинку АДРЕСА_1 та акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта системи газопостачання від 20 березня 2015 року на вказаній земельній ділянці ще в 2014 році був збудований житловий будинок, власником якого зазначено ОСОБА_1, проте будинок не введено в експлуатацію (а. с.173-174, 176, т. 1). 08 лютого 2017 року ОСОБА_5 ввела в експлуатацію житловий будинок, який був розташований на вищезазначеній земельній ділянці, що підтверджується декларацією про готовність до експлуатації об'єкта, будівництво якого здійснене на підставі будівельного паспорта № НОМЕР_2, замовником якого була зазначена ОСОБА_1 (а. с. 23-24, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 (син позивача, чоловік ОСОБА_5), що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 10, т. 1). З матеріалів спадкової справи №178/2017 встановлено, що спадкоємцями ОСОБА_4 є: ОСОБА_1 (мати), ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_2 (син). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 лютого 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2 отримали в порядку спадкування право власності кожен на 1/3 частку від 1/2 частки виробничо-складської будівлі (літ. Б-1), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 16, т. 1). Судами також встановлено, що не вся спадщина охоплена виданим 27 лютого 2018 року свідоцтвом про право на спадщину за законом. Зокрема, нотаріус відмовився включити до переліку спадкового майна та видати свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,125 га, кадастровий номер 5624682000:01:032:0054, яка розташована за цією ж адресою, про що було прийнято дві постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії: від 24 січня 2018 року та від 26 лютого 2019 року. Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 24 січня 2018 року мотивована відсутністю державної реєстрації права власності за померлим (а. с. 15, 98, т. 1). Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26 лютого 2019 року мотивована відсутністю визначення частки померлого ОСОБА_4 у спільній сумісній власності подружжя на житловий будинок та на земельну ділянку (а. с. 115, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ _3 померла невістка позивача ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 18, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року лише в частині задоволених позовних вимог, тобто в частині 1) визначення, що частки ОСОБА _4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, в праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, становить по 1/2 частці; 2) визнання спадковим майном 1/2 частку майна кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ_2; 3) визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_4 права власності на 1/6 частку майна: на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині (в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за вказаною адресою) судові рішення не оскаржуються, а тому не є предметом перегляду Верховного Суду. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, зокрема, просила судвизначити, що частка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частці кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Задовольняючи вказані позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що станом на дату введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5, якій на праві власності належить спірний будинок, перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 (сином позивача), а тому відповідно до положень статей 60 СК України, 368 ЦК України є їхньою спільною сумісною власністю. На думку судів першої та апеляційної інстанцій, за змістом статті 357 ЦК України під терміном "визначення часток" законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні, а тому, з урахуванням конкретних встановлених обставин справи, розмір частки померлих ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спільній сумісній власності на вищезазначене майно становить по 1/2 частці. Крім того, задоволенню підлягає позовна вимога про визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ: Колегія суддів із зазначеним висновком судів частково не погоджується з огляду на наступне. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Верховний Суд наголошує, що позовні вимоги мають оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Як на обґрунтування позовних вимог у цій справі ОСОБА_1 посилалася, зокрема, на те, що відсутність визначення часток спадкодавця у праві спільної власності на житловий будинок позбавляє її можливості отримати свідоцтво про право на спадщину за законом у позасудовому порядку, що підтверджується відповідною відмовою у вчиненні нотаріальних дій. Таким чином, позивач звернулася до суду із метою захисту свого спадкового права. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Колегія суддів звертає увагу на те, що для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право. Відповідно до частини першої статті 25 ЦК Україниздатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України). З урахуванням зазначеного, Верховний Суд резюмує, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі №640/13903/16-ц (провадження №61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі №266/5267/18 (провадження №61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі №550/1040/16-ц (провадження №61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі №601/2592/18 (провадження №61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі №127/23809/18 (провадження №61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі №361/7518/16-ц (провадження №61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі №464/1663/18 (провадження №61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. У порушення вищевказаних положень закону та всупереч релевантної практики Верховного Суду, суди не звернули увагу на те, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вже померли, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України їх цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість визначення права власності на 1/2 частку спірного житлового будинку за померлими особами. Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень статті 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушених прав позивача, за захистом якого вона звернулася до суду. Таким чином, суди не врахували положень закону про те, що дієздатність та правоздатність фізичної особи припиняється з її смертю, та не зробили правового висновку про те, чи є обраний позивачем спосіб належним способом судового захисту, у результаті чого дійшли помилкового висновку про обґрунтованість вказаних заявлених вимог, що свідчить про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень у частині вирішення питання про визначення, що частка ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також у частині визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з підстав, зазначених вище у цій постанові. Разом із тим, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, спрямовані на скасування оскаржуваних судових рішень у частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, права власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що становить 1/6 частки на вказаний житловий будинок, з огляду на наступне. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказана норма кореспондується зі статтею 368 ЦК України, відповідно до положень якої майно, набуте подружжя за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. У справі, що переглядається, судами встановлено, що спірний житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, збудовано ще у 2014 році на земельній ділянці, що на той час належала позивачеві, тобто станом на 05 січня 2017 року (дату купівлі-продажу земельної ділянки, на якій знаходився спірний будинок) житловий будинок на ділянці був побудований, однак не був введений в експлуатацію. Таким чином, судами встановлено, що станом на дату введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, а тому спірний житловий будинок є їхньою спільною сумісною власністю. Встановивши коло спадкоємців померлого ОСОБА_4 (ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2) суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали, що за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_4 підлягає визнанню право власності на 1/6 частку майна - житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Доводи касаційної скарги про відсутність у договорі купівлі-продажу земельної ділянки відомостей про факт будівництва житлового приміщення, не введеного в експлуатацію, правового значення не мають, оскільки судами встановлено, що спірний житловий будинок було збудовано та введено в експлуатацію під час перебування померлих ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в зареєстрованому шлюбі. Доводи касаційної скарги про неврахування судами положень статей 317, 319, 328 ЦК України, пункту 2 частини першої статті 346 ЦК України, відповідно до яких право власності припиняється у разі відмови власника від права власності, є безпідставними, оскільки до спірних правовідносин вказані норми матеріального права застосуванню не підлягають з урахуванням того, що ОСОБА_1, будучи власником земельної ділянки та продавцем за договором купівлі-продажу від 05 січня 2017 року, укладеного з ОСОБА_5, право власності на житловий будинок не оформила, тобто не була власником, який відмовився від права власності у розумінні статті 346 ЦК України. З урахуванням зазначеного, неспроможними є доводи касаційної скарги щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо вирішення питання переходу права власності особі, яка придбала за договором купівлі-продажу земельну ділянку, об'єкта незавершеного будівництва, розташованого на ній, у випадку, якщо продавець фактично відмовився від об'єкта незавершеного будівництва. Крім того, безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування положень щодо свободи договору, статей 202, 203, 204 ЦК України, оскільки договір купівлі-продажу не є предметом спору у цій справі. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого та законного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання за нею права власності у порядку спадкування після сина ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій у зазначеній частині. Доводи касаційної скарги загалом зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження Верховного Суду як суду права стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Оскільки підстави, за яких відкрито касаційне провадження, щодо оскарження рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, не підтвердилися, Верховний Суд робить висновок про залишення оскаржуваних судових рішень у вказаній частині без змін. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог про визначення, що частка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також у частині визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на спірний житловий будинок ухвалено з порушенням норм права, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги і ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. У частині визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4 права власності на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. В іншій частині (в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1) судові рішення не оскаржувалися, а тому Верховним Судом не переглядалися. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року в частині визначення частки майна, належної померлому, визнання спадковим майном 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок, скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, ОСОБА_3 у вказаній частині відмовити. У частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частку житлового будинку рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

Короткий зміст рішення судових рішень Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року позов задоволено частково. Скасовано пункт 33 додатка до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (34 особи)", яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_3; Скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 грудня 2017 року №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність гр. ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)". Скасовано рішення приватного нотаріуса Перфілової О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 38992026 від 27 грудня 2017 року про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за номером: 201, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Парфіловою O. A. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є доведеними та обгрунтованими. Так, обмежень щодо строку дії рішення Дніпровської міської ради 13 квітня 2017 року №352/19, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки та зобов'язано замовити розроблення проекту землеустрою (п. 2 рішення) не містить. Однак, всупереч висновку постійної комісії з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровською міською радою прийнято рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_2. Прийняття Дніпровською міською радою оспорюваних рішень вплинуло на реалізацію позивачем набутого нею, у встановленому законом порядку, права на відведення земельної ділянки та отримання цієї ділянки у власність у порядку безоплатної приватизації. Тому позов стосується захисту позивачем права на законне очікування та законних інтересів щодо набуття у власність земельної ділянки. Скасовуючи рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд керувався статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки суд виходив з того, що указаний договір укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час дії заборони щодо її відчудження, встановленої ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2018 року. Таким чином, ОСОБА_2 укладаючи спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки, порушив встановлену судовим рішенням заборону щодо її відчуження. Сам по собі факт невнесення відомостей про існування заборони на відчуження спірної земельної ділянки до Державного реєстру речових прав та їх обтяжень не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право розпоряджатися нерухомим майном. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у місті Дніпрі (34 особи)" в частині надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 (пункт 33 додатку до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у місті Дніпрі (34 особи)". Визнано неправомірним та скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 грудня 2017 року №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність громадянину ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)". В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення міської ради про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 апеляційний суд виходив з того, що таке рішення є неправомірним, оскільки ОСОБА_1 своєчасно було вжито заходів для врегулювання спору з приводу наявності у неї переваги перед ОСОБА_2 на відведення спірної земельної ділянки шляхом звернення до Дніпровської міської ради з відповідною заявою. Крім того, у своєму висновку постійно діюча комісія з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровської міської ради зазначила, що ОСОБА_1 має бути надана перевага у подальшому оформленні земельної ділянки, що надало позивачу привід правомірно очікувати безперешкодного розроблення землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки. Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування рішення приватного нотаріуса апеляційний суд виходив з того, що при розгляді заяви ОСОБА_2 та доданих до неї документів, нотаріусом не було виявлено визначених законом підстав для відмови в реєстрації права власності на спірну земельну ділянку. А належним способом захисту права або інтересу позивача є не визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Ураховуючи, що ОСОБА_1 не є стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 січня 2018 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, апеляційний суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову, а в решті постанову апеляційного суду залишити без змін. Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_3 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та вказує, що апеляційний суддійшов помилкових висновків про задоволення позову, оскільки отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2018 року у справі №463/3375/15-а (провадження № К/9901/15205/18), від 19 червня 2018 року у справі №750/8511/17 (провадженя № К/9901/49700/18), від 05 березня 2019 року у справі №360/2334/17 (провадження № К/9901/69327/18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18). Отже міська рада діяла законно надаючи ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Також, ОСОБА_3 зазначає, що питання щодо виділення у власність позивача земельної ділянки не виносилося радою на розгляд сесії. Позивач (відповідно до пункту 14 статті 12, пункту 18 статті 13 та пункту 15 статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та пункту 7 статті 7 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні") не мала переважного права на отримання у приватну власність земельної ділянки. Крім того, ОСОБА_3 посилається на інші постанови Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18 (провадження № К/9901/63008/18) щодо підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17 щодо "дискреційних повноважень" суб'єкта владних повноважень, від 14 березня 2018 року у справі №363/2449/14 (провадження № К/9901/5888/18) щодо повноважень органів місцевого самоврядування, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 щодо захисту прав чи інтересів у належний спосіб, який є ефективним. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині. Так, ОСОБА_1 посилається на те, що встановлення судами попередніх інстанцій неправомірності оскаржуваних рішень Дніпровської міської ради та їх скасування свідчить про неправомірність набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, однак це не тягне за собою автоматичного припинення такого права останнім та не призводить до повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності і не поновлює право позивача на приватизацію землі. Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_1 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду зокрема, від 23 червня 2020 року у справі №922/2589/19 щодо виключення законодавцем такого способу захисту права як скасування запису про державну реєстрацію права; від 22 січня 2019 року у справі №371/957/16, від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17, від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13, від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 відповідно до яких відновлення становища, яке існувало до порушення є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке має ознаки ненормативного акта, що вичерпує свою дію після його реалізації; від 12 березня 2018 року у справі №910/22319/16 у якій вказано, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку вимагає визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину; від 05 червня 2018 року у справі №543/730/14-ц щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним за умови укладення такого договору з порушенням закону (про що також зазначено в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі №6-2773св08); від 18 квітня 2018 року у справі №439/212/14-ц (провадження №14-75цс18), від 18 липня 218 року у справі №750/2728/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №462/4611/13-ц у яких зазначено, що власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (про що також зазначено у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16 та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"). Зазначає, що на час звернення до суду з указаним позовом вимога про скасування рішення нотаріуса щодо державної реєстрації права власності відповідала правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16, відповідно до якої у разі визнання недійсним договору (правочину), що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Отже така вимога є належним способом захисту. Однак, апеляційний суд послався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16, відповідно до яких належним способом захисту права позивача є не визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Позивач зазначає, що указана постанова стосувалася підсудності справи, а не вирішення спору по суті. А відповідний правовий висновок було викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц. Отже посилання апеляційного суду на постанови Великої Палати Верховного Суду, які прийнято значно пізніше після звернення позивача до суду не сприяє прогнозованості судового рішення та формуванню сталої практики, що не відповідає принципу справедливості та ефективності. Крім того, позивач посилається на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а саме захисту особою свого законного інтересу в отриманні земельної ділянки, який не був реалізований внаслідок прийняття радою рішень, якими права на цю ділянку передано іншій особі, що перешкоджає їй реалізувати законодавчо закріплене право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність. Заперечення (відзив) на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не надходили Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у вказаній справі. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу №201/131/18 призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що 30 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася з клопотанням до Дніпровської міської ради (від 30 листопада 2016 року вх. №36/6697) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,100 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. За результатом розгляду клопотання рішенням Дніпровської міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки та зобов'язано замовити розроблення проекту землеустрою (пункт 2 РІШЕННЯ: Обмежень щодо строку дії рішення Дніпровської міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19 не містить. На підставі вказаного рішення між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю "Геоланд 2000" 27 квітня 2017 року укладено договір на виконання землевпорядних робіт № ДП270420117/224-П. Розробляючи проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 вищевказаної земельної ділянки, 19 жовтня 2017 року проведено роботи по встановленню меж земельної ділянки, отримано погодження із суміжним землекористувачем публічним акціонерним товариством "ДТЕК Дніпрообленерго". З містобудівного висновку від 07 листопада 2017 року №14/27-1309 департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради ОСОБА_1 стало відомо, що за даними інформаційної бази містобудівного кадастру 13 жовтня 2017 року №14/27-1141 ОСОБА_2 надано висновок про погодження проекту землеустрою частини зазначеної земельної ділянки. За зверненням ОСОБА_1 постійна комісія з питань архітектури, містобудування та земельних відносин Дніпровської міської ради надала висновок від 08 листопада 2017 року №222-зв, згідно якого ОСОБА_1 має бути надана перевага у подальшому оформленні земельної ділянки на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, оскільки ОСОБА_1 отримала дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо її відведення раніше (рішення міської ради від 13 квітня 2017 року №352/19) ніж громадянин ОСОБА_2 (рішення міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24). Також рекомендовано департаменту по роботі з активами міської ради підготувати проект рішення міської ради про скасування пункту 33 додатку до рішення міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 "Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (34 особи)". Дніпровською міською радою 20 грудня 2017 року прийнято рішення №113/28 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 у власність гр. ОСОБА_2, ідентифікаційний номер, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)". Пунктом 1 рішення від 20 грудня 2017 року №113/28 Дніпровська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) та передала її у власність ОСОБА_2. Приватним нотаріусом Дніпровського МНО Перфіловою О. А. прийнято рішення №38992026 та проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,100 га з кадастровим номером 1210100000:03:084:0056.17 січня 2018 року ОСОБА_2 здійснив відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер 1210100000:03:084:0056) на АДРЕСА_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційних скарг, суд касаційної інстанції дійшов висновків про те, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, прийняття Дніпровською міською радою рішень про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 призвело до порушення права очікування позивача на правомірне набуття у власність земельної ділянки та пов'язаних з цим її законних інтересів. Суди вважали, що права та законні інтереси ОСОБА_1 зазнали негативного впливу з боку Дніпровської міської ради через прийняття нею оскаржуваних рішень, внаслідок чого позивач неправомірно втратила надане їй право на відведення земельної ділянки. Суд касаційної інстанції не погоджується з цими висновками з огляду на таке. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "г" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянкиабо надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову в наданні такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Таким чином, у справі, що переглядається міська ради правомірно надала ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою, оскільки чинне законодавство не містить такої підстави для відмови в наданні цього дозволу, як надання раніше такого ж дозволу іншій особі. Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно із частинами четвертою, п'ятою, шостою статті 186-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розробник проекту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянкиоригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр" Кабінет Міністрів України постановою від 17 жовтня 2012 року №1051 затвердив Порядок ведення Державного земельного кадастру (далі - Порядок), згідно з пунктом 107 якого державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку. Відповідно до абзацу першого пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянкиздійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" встановлено, що державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Згідно змісту статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. У частині першій статті 50 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зазначено, що: "у дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проекті землеустрою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проекту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому. У вказаній постанові також зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Отже, якщо земельна ділянка сформована, то розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження позбавлені будь-якого сенсу. Водночас слід наголосити, що розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження хоча й здійснюється заявником з метою отримання земельної ділянки в користування, однак вчиняється саме в інтересах територіальної громади чи держави з метою формування такої земельної ділянки. Тому в разі неотримання в користування такої земельної ділянки особа, яка понесла витрати на розробку та погодження проекту землеустрою, за умови формування земельної ділянки, може претендувати на відшкодування здійснених витрат". Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що оскаржувані рішення міської ради порушили принцип земельного законодавства та позбавили позивача можливості реалізувати своє право на безоплатне одержання у власність спірної земельної ділянки, яку позивач розумно очікувала одержати у власність звернувшись до відповідача з відповідним клопотанням та отримала дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, оскільки рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку, а першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Незважаючи на те, що позивач першою звернулася до міської ради із заявою про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, ОСОБА_2 раніше за позивача затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, що є дискрецією ради, тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що прийнятими міською радою оскаржуваними рішеннями порушено право позивача. Позивачем не було доведено та матеріали справи не містять відомостей, що саме на підставі її проекту була сформована відповідна земельна ділянка. Таким чином, під час затвердження проекту відповідача Дніпровською міською радою не було порушено вимоги статті 79-1 ЗК, статті 50 Закону України "Про землеустрій", метою яких і є уникнення конфлікту між заінтересованими особами, так і положень Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян. Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі №472/1286/17-ц (провадження №61-42797св18), від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17 (провадження №61-41390св18). У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на ряд постанов Верховного Суду, вказує на те, що скасування рішень міської ради є ефективним способом захисту порушеного права та забезпечить реальне відновлення порушеного права. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного розпорядження було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17, провадження №12-89гс18. У своїй постанові від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про визнання рішення незаконним у спорі, що виник із земельних правовідносин, може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо фактичною підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 (провадження №12-215гс18) зроблено висновок про те, що рішення органу державної влади або місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування розпоряджень райдержадміністрації, рішень виконавчого комітету сільради, визнання недійсним акта, на підставі яких зареєстровано право власності на об'єкти нерухомого майна. Особа, законний інтерес або право якої порушено, або прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, може скористатися способом захисту, прямо передбаченим нормою матеріального права. На таких осіб з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення з іншими вимогами. Слід зазначити, що указані висновки Верховного Суду не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій про належність такого способу захисту як скасування рішень міської ради, однак за умови ефективності такого способу захисту порушеного права та поновлення у правах особи. Ураховуючи правомірність прийнятих радою рішень щодо земельної ділянки, вичерпанням вказаними рішеннями своєї дії, оскільки земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2, відчужена ОСОБА_3 та не поновить у правах на неї позивача, задовольнити позов та скасувати рішення міської ради не можна. Крім того, перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним та не містить такої підстави для відмови у його наданні як надання раніше такого ж дозволу іншій особі, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що міська рада діяла у межах своїх повноваженоважень, ухвалюючи рішення від 20 вересня 2017 №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 та підстав для визнання цих рішень незаконними і їх скасування немає. Ураховуючи наведене та беручи до уваги висновки Верховного Суду, викладені у наведених відповідачем постановах, доводи касаційної скарги ОСОБА_3 знайшли своє підтвердження, а тому її скарга підлягає задоволенню, оскількивстановлено, що міська рада діяла законно, ухвалюючи оскаржувані РІШЕННЯ: Разом з тим, вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 про скасування постанови апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалення нового рішення в цій частині про їх задоволення підлягають до задоволення частково, оскільки колегія суддів дійшла висновку лише про зміну мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання протиправним та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28, тому похідні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки також до задоволення не підлягають, отже постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову слід викласти у редакції цієї постанови, а в решті постанову апеляційного суду в цій частині залишити без змін. Ураховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права, а в частині відмови у задоволенні позовних вимог ухвалені не з тих підстав. Щодо клопотання про зупинення провадження у справі Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, заявив клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20). Підстави для зупинення провадження у справі до закінчення розгляду справи №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) відсутні, оскільки Велика Палата Верховного Суду за результатами касаційного перегляду судових рішень у справі №688/2908/16-ц прийняла постанову від 29 вересня 2020 року. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, тому постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання неправомірними та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 підлягає скасуванню із ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову; постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню, а в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог (про визнання протиправним і скасування рішення нотаріуса і визнання недійсним договору купівлі-продажу) - зміні мотивів відмови, а в решті у цій частині - залишенню без змін. У той же час не може залишатися в силі рішення суду першої інстанції та підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позову. Щодо судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд касаційної інстанції задовольнив вимоги касаційної скарги ОСОБА_3 (ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування рішень міської ради), при цьому вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 задоволено частково (лише змінено мотиви відмови у задоволенні похідних позовних вимог), тому судові витрати, понесені ОСОБА_3 у суді апеляційної інстанції у сумі 4 228,80 грн та у суді касаційної інстанції у сумі 2 819,20 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Перфілової Олени Анатоліївни, ОСОБА_3 про визнання неправомірними та скасування рішень Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №314/24 та від 20 грудня 2017 року №113/28 скасувати і прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні інших позовних вимог - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у цій частині залишити без змін. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині розподілу судових витрат скасувати. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 7 048,00 грн судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. В. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "НІБУЛОН" (далі - ТОВ СП "НІБУЛОН ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Фермерського господарства "СТЕПОВЕЦЬКЕ" (далі - ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ"), третя особа - державний реєстратор сектору з питань державної реєстрації Хмільницької районної державної адміністрації Вінницької області Шевців О. В., про визнання переважного права на поновлення договору оренди землі, визнання укладеним договору про внесення змін до договору оренди землі в редакції позивача, визнання договору оренди землі недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням права оренди земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що 18 серпня 2009 року між ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі, зареєстрований у Державному реєстрі земель 15 лютого 2010 року, за умовами якого остання передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,26 га, розташовану на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. Умовами договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації, а орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Товариство з 2010 року використовувало вказану орендовану земельну ділянку за цільовим призначенням та виконувало всі покладені на нього обов'язки орендаря, а саме: своєчасно та в повному обсязі сплачувало орендну плату, використовувало земельну ділянку за цільовим призначенням та відшкодовувало податок на землю, тому вважає, що має переважне право на поновлення договору оренди землі. 11 грудня 2019 року, на виконання умов договору оренди землі від 18 серпня 2009 року та положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", у визначений законом строк воно звернулося до ОСОБА_2 з листом-повідомленням про продовження строку дії договору оренди землі, запропонувавши продовжити термін дії вказаного договору на 10 років та укласти договір про внесення змін до нього в частині строку його дії, проект якого було долучено до листа-повідомлення. Всупереч приписам частини п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" ОСОБА_2 у місячний термін його лист не розглянула, заперечення до проекту договору про внесення змін до договору оренди землі не надіслала, питання щодо зміни істотних умов договору не узгоджувала, отже порушила переважне право товариства на оренду спірної земельної ділянки шляхом ухилення від поновлення договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. 12 вересня 2019 року товариство листом проінформувало ОСОБА_2 про те, що спірна земельна ділянка оброблена під врожай 2020 року та строк оренди земельної ділянки продовжується до повного завершення збирання урожаю у 2020 році. Проте, у березні 2020 року йому стало відомо, що між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ" укладено договір оренди спірної земельної ділянки строком на 10 років, а саме до 16 березня 2030 року, який зареєстрований 27 березня 2020 року державним реєстратором Шевців О. В. Вважало, що вказаний договір оренди землі від 16 березня 2020 року підлягає визнанню недійсним у зв'язку з відсутністю заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем, неповідомленням його про намір укласти договір оренди спірної земельної ділянки з іншою особою, не наданням можливості конкурувати з таким потенційним орендарем, що є грубим порушенням переважного права позивача на поновлення договору оренди землі. Ураховуючи наведене, ТОВ СП "НІБУЛОН" просило суд: визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, укладеного між ним та ОСОБА_2, зареєстрованого 15 лютого 2010 року за №041005400010; визнати укладеним договір про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року у його редакції; визнати недійсним договір оренди землі від 16 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", зареєстрований 25 березня 2020 року, номер запису про інше речове право: 36103798; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51800788 від 27 березня 2020 року щодо державної реєстрації за ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ" іншого речового права - право оренди земельної ділянки площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, з одночасним припиненням права оренди даної земельної ділянки за ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", номер запису про інше речове право: 36103798 від 25 березня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року, ухваленим у порядку спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову ТОВ СП "НІБУЛОН" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 повідомила ТОВ СП "НІБУЛОН" про небажання продовжувати договір оренди землі, ще у серпні 2019 року та після закінчення строку дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, відповідачі уклали договір оренди землі на законних підставах, дії відповідачів є правомірними та відповідають вимогам Закону "Про оренду землі". Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ СП "НІБУЛОН" залишено без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, ухваливши законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: При цьому, судом апеляційної інстанції були відхилені всі доводи апеляційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН" щодо дотримання процедури продовження договору оренди землі та порушення його переважного права на таке продовження. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ СП "НІБУЛОН", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про те, що переважне право товариства не було порушено, через те, що ОСОБА_1 повідомила про небажання продовжувати договір оренди землі від 18 серпня 2009 року, оскільки таке повідомлення нею було відправлено раніше, а на лист товариства про продовження дії договору та зміни його умов орендодавець не відповіла. Вважає, що судами не була врахована практика Верховного Суду про те, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Вказує, що всі вказані пункти були виконані товариством, а ОСОБА_1 не висловила жодних письмових заперечень про відмову в поновленні договору оренди. Крім того, вказує, що судом першої інстанції справу помилково розглянуто в спрощеному позовному провадженні. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому вказує, що її доводи є необґрунтованими, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу ТОВ СП "НІБУЛОН" без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ВН №051866 ОСОБА_2 на підставі розпорядження Хмільницької районної державної адміністрації Ради народних депутатів від 11 червня 2002 року №143, на праві приватної власності належить земельна ділянка загальною площею 4,26 га у межах згідно з планом, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, яка розташована на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. 18 серпня 2009 року між ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,26 га, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. За умовами цього договору він укладений на 10 років, а після закінчення його строку орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі, зацікавлена сторона повинна не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору письмово повідомити іншу сторону про намір продовжити його дію. Передача земельної ділянки орендарю здійснюється за актом прийому-передачі, який оформлюється не пізніше семи днів після державної реєстрації цього договору. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Вказаний договір зареєстрований у Хмільницькому районному відділі Вінницької регіональної філії "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 15 лютого 2010 року за №041005400010.18 серпня 2009 року ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 склали акт визначення меж земельної ділянки у натурі (на місцевості). 16 лютого 2010 року ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 склали акт прийому-передачі земельної ділянки загальною площею 4,26 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. На заяву ОСОБА_2 від 05 серпня 2019 року щодо припинення обробітку земельної ділянки після закінчення строку дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року ТОВ СП "НІБУЛОН" надіслало їй відповідь у листі від 12 вересня 2019 року №356/110/2-19 про те, що строк дії укладеного з нею договору оренди земельної ділянки закінчується 15 лютого 2020 року, проте відповідно до умов цього договору, строк його дії продовжується до повного завершення збирання урожаю. Земельна ділянка оброблена під врожай 2020 року, тому, за умови відсутності бажання продовжувати договірні відносини з ТОВ СП "НІБУЛОН" після закінчення строку дії договору оренди землі та збору врожаю у 2020 році, земельна ділянка буде передана по акту-прийому передачі з виплатою відповідної орендної плати. 11 грудня 2019 року ТОВ СП "НІБУЛОН" листом №484/110/2-19 повідомило ОСОБА_2 про продовження строку дії договору оренди землі, у якому запропонувало їй продовжити строк дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року на 10 років та укласти договір про внесення змін до цього договору в частині продовження строку його дії. Також повідомило, що ця заява підлягає розгляду в місячний термін і, за відсутності заперечень, орендодавець укладає з орендарем договір про внесення змін до договору оренди землі про поновлення його на новий строк. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: До вказаного листа ТОВ СП "НІБУЛОН" долучено проект договору про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. 16 березня 2020 року ОСОБА_2 уклала договір оренди землі з ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", за умовами якого передала останньому в оренду земельну ділянку площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташовану на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 07 травня 2020 року №208420025 державним реєстратором 25 березня 2020 року здійснено державну реєстрацію договору оренди землі від 16 березня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", за умовами якого в оренду останньому передана земельна ділянка площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташована на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51800788 від 27 березня 2020 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень ТОВ СП "НІБУЛОН" вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), від 27 грудня 2018 року у справі №589/3937/17; від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 та від 22 вересня 2020 року у справі №313/350/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки районний суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ТОВ СП "НІБУЛОН" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої - п'ятої статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно із частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ СП "НІБУЛОН", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 повідомила ТОВ СП "НІБУЛОН" про небажання продовжувати договір оренди землі до його закінчення, при цьому договір про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, який товариство пропонувало укласти орендодавцю, не був погоджений між сторонами, оскільки орендодавець свого підпису на ньому не ставила, чим не висловила свого волевиявлення на пролонгацію договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. Доводи касаційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН" про те, що переважне право товариства було порушено, через те, що ОСОБА_1 не відповіла на його лист про продовження дії договору та зміни його умов, а також, що товариством було дотримано процедуру, передбачену частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", є необґрунтованими. Так, однією з вимог для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених положеннями статті 33 Закону України "Про оренду землі", є те, що орендар до листа-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк повинен додати проект додаткової угоди. Проте, як було встановлено судами, ТОВ СП "НІБУЛОН" не додало до відповідного листа, адресованого ОСОБА_1, проект додаткової угоди про поновлення договору оренди землі на новий строк. Натомість, товариство фактично висловило пропозицію укласти договір на нових умовах, додавши до вказаного листа проект договору про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. При цьому, згоди на зміну істотних умов договору ТОВ СП "НІБУЛОН" від ОСОБА_1 не отримало, тому його переважне право на укладення договору оренди землі припинилося, оскільки відповідно до частин третьої, четвертої статті 33 Закону України "Про оренду землі" до листа-повідомлення про укладення договору оренди землі на новий строк орендар додає проект договору. При укладенні договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки в приведених заявником справах були встановлені інші фактичні обставини справи та доведено позовні вимоги. Доводи касаційної скарги про те, що справа не могла бути віднесена судом першої інстанції до малозначної та не підлягала розгляду в порядку спрощеного позовного провадження не заслуговують на увагу. Суд апеляційної інстанції правильно відхилив аналогічні доводи апеляційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН", вказавши, що ця справа не є справою з ціною позову, яка перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, і не є справою, яка підлягає розгляду лише за правилами загального позовного провадження, виключний перелік яких передбачений частиною четвертою статті 274 ЦПК України, вона не становить значної складності для вирішення судами та не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, а тому правомірно була розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. Верховний Суд з таким висновком погоджується, оскільки він відповідає нормам ЦПК України. Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН" залишити без задоволення. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №688/3007/19 провадження №61-5518св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт", відповідачі: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" на постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У серпні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" (далі - ТОВ "Лотівка Еліт ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля" (далі - ТОВ "Єлисейські поля"), треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право. Позовні вимоги мотивовані тим, що ТОВ "Лотівка Еліт" є орендарем двох земельних ділянок №6825585800:023:01117 площею 0,708 га та №6825585800:04:023:0046 площею 1,1851 га, що розташовані на території Плесенської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області та належать ОСОБА_1. Договір оренди указаних земельних ділянок укладено 16 липня 2010 року, а державна реєстрація здійснена 11 квітня 2011 року. Договір укладено строком на 10 років. Посилається на те, що в період дії указаного договору оренди землі між власником земельних ділянок та ТОВ "Єлисейські поля" укладено інші договори оренди зазначених земельних ділянок, які порушують права позивача. Таким чином, просив визнати недійсними договори оренди землі, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" та скасувати записи про право в єдиному реєстрі прав. Позивач подав до суду заяву про відмову від позову в зв'язку із задоволенням вимог відповідачами після пред'явлення позову та просив закрити провадження у справі у зв'язку з відмовою від позову і стягнути з відповідачів на його користь судові витрати у справі по сплаті судового збору в розмірі 7 684,00 грн і витрати на правову допомогу в розмірі 7 000,00 грн. Представник відповідача ТОВ "Єлисейські поля" направив заяву про закриття провадження у справі, оскільки спірні договори оренди землі розірвано відповідачами в добровільному порядку та припинено реєстрацію речового права. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року прийнято відмову представника позивача ТОВ "Лотівка Еліт" адвоката Ткача В. В. від позовних вимог до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право; провадження у справі закрито; стягнуто з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" на користь ТОВ "Лотівка Еліт" з кожного по 3 842,00 грн судових витрат по сплаті судового зборута по 3 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскільки спірні договори оренди землі розірвано відповідачами у добровільному порядку та внесені відповідні записи про припинення речових прав, то наявні підстави для задоволення заяви про відмову від позову та закриття провадження у справі. У зв'язку з відмовою позивача від позову з мотивів задоволення його вимог відповідачами, з відповідачів на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу відповідно до частини третьої статті 142 ЦПК України та пункту 2 частини другої статті 137 ЦПК України. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Єлисейські поля" задоволено; ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року в частині вирішення питання про розподіл судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення яким у задоволенні заяви ТОВ "Лотівка Еліт" про стягнення з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" судових витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги, відмовлено; повернуто ТОВ "Лотівка Еліт" з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого при подачі позову в розмірі 3 842,00 грн згідно платіжних доручень №4272, 4257 від 07 серпня 2019 року. В частині закриття провадження у справі ухвала суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалася та не переглядалася. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дострокове розірвання відповідачами договорів оренди та внесення відповідних записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на спірні земельні ділянки, не може бути розцінено як задоволення відповідачами позовних вимог про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними після їх пред'явлення, тому відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодування на користь позивача понесених ним судових витрат. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду ТОВ "Лотівка Еліт", посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, щоапеляційний суд неповно дослідив та не надав правову оцінку наявним у справі доказам, а висновки апеляційного суду не відповідають обставинам справи, зокрема, про те, що відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати з оплати судового збору та на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Вважає, що частину третю статті 142 ЦПК України судом застосовано неправильно. Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У квітні 2020 року ТОВ "Єлисейські поля" подало два відзиви на касаційну скаргу ТОВ "Лотівка Еліт", в яких просило закрити касаційне провадження у справі, оскільки касаційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати та залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що у серпні 2019 року ТОВ "Лотівка Еліт" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право. Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 серпня 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у вищевказаній справі. 02 грудня 2019 року, тобто до розгляду справи по суті, між ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1 укладено додаткові угоди до договорів оренди землі від 25 березня 2019 року про дострокове розірвання цих договорів оренди, про що внесено відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення речового права (а. с. 80-83). У грудні 2019 року ТОВ "Лотівка Еліт" подало до суду заяву про відмову від позову та закриття у зв'язку з цим провадження у справі (а. с. 89-90). Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2019 року прийнято відмову ТОВ "Лотівка Еліт" від позовних вимог та закрито провадження у справі; розподілено судові витрати і витрати на правову допомогу. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Пунктом 4 частини першої статті 255 ЦПК України визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Відповідно до частини другої статті 255 ЦПК України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу. Частиною третьою статті 142 ЦПК України передбачено, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Звертаючись до суду із заявою про відмову від позову, ТОВ "Лотівка Еліт" посилалось на те, що 02 грудня 2019 року між відповідачами укладено додаткові угоди про розірвання оспорюваних договорів оренди земельних ділянок, які є предметом пред'явленого позову, а тому на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України, частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України просило суд закрити провадженняу справі та стягнути на свою користь з ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 7 684 грн та витрати на правову допомогу - 7 000,00 грн. Разом з тим, розірвання договорів оренди земельних ділянок шляхом укладення між сторонами цих договорів додаткових угод за своєю суттю є цивільно-правовими правочинами, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред'явлення позову у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України. Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими, що настають унаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто із відповідачів може лише визнати ці саме вимоги повністю або частково. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та повернення на користь позивача з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого ним при поданні позовної заяви, що становить 3 842,00 грн. У касаційній скарзі ТОВ "Лотівка Еліт" посилається на те, що відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати з оплати судового збору та на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Вважає, що частину третю статті 142 ЦПК України судом застосовано неправильно. Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що досягнення відповідачами згоди про розірвання договору, після пред'явлення позову про визнання цього договору недійсним, не є добровільним задоволенням вимог позивача відповідачами, а тому відсутні підстави для покладення обов'язку на сторону відповідача по відшкодування усіх витрат, понесених позивачем у справі відповідно до положень частини третьої статті 142 ЦПК України. Такий висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі №688/3712/19 (провадження №61-6211св20) та від 08 липня 2020 року у справі №688/3320/19-ц (провадження №61-6830св20). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Доводи відзиву на касаційну скаргу про закриття касаційного провадження є необгрунтованими, оскільки суд касаційної інстанції, одержавши касаційну скаргу, перевіряє її форму і зміст, зокрема повноваження особи, яка її підписала, та відповідно до статті 394 ЦПК України вирішує питання про відкриття касаційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

У листопаді 2020 року від Ковельської міської ради на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області, в якій посилаючись на її необґрунтованість, співвідповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Станом на дату розгляду справи інші відзиви на касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області на адресу Верховного Суду не надходили. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга заступника прокурора Волинської області передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Ковельського міськрайонного суду Волинської області матеріали справи №159/2380/17 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року матеріали справи №159/2380/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами У своїй позовній заяві перший заступник керівника місцевої прокуратури зокрема вказав, що: "спір, що виник, зачіпає інтереси територіальної громади м. Ковель, як законного власника спірної земельної ділянки, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання земель. Так, Ковельською міською радою порушено вимоги земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення та укладенні договору оренди землі, що свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів територіальної громади. У зв'язку з тим, що орган, уповноважений на даний час державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, виступає в справі відповідачем у зв'язку з тим, що саме його незаконні дії призвели до порушення вимог земельного законодавства, заступник керівника місцевої прокуратури звертається до суду за захистом державних інтересів самостійно і набуває статусу позивача. Інший же орган, який би представляв інтереси територіальної громади м. Ковель, відсутній". Спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення перебувала у землях запасу і належала до земель комунальної власності, учасниками справи це не оспорюється. Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд Відповідно до частини другої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Близька за змістом норма передбачена частиною другою статті 4 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних судових рішень (у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах). У цивільних справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина третя статті 26 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Близька за змістом норма передбачена частиною четвертою статті 42 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних судових рішень (у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц). Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. У пункті 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) вказано, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia, заява №42454/02, § 35)). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України, зокрема частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (аналогічний припис закріплений у частині п'ятій статті 56 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру". Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу. "Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону (у відповідних редакціях) дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах" (пункт 37 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19)). Згідно з частиною сьомою статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення; відповідно до частини п'ятої статті 175 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень) у разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) : прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. Отже, невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу у відповідній редакції про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були. 12 липня 2017 року суддею Ковельського міськрайонного суду Волинської області Панасюком С. Л. постановлено ухвалу, якою відкрито провадження у справі, із зазначенням, що заява подана і оформлена в порядку, встановленому ЦПК України, та посиланням на статті 118, 119, частини першу, четверту, п'яту, шосту статті 122 ЦПК України у відповідній редакції, допустивши тим самим згідно з абзацом другим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у відповідній редакції представництво прокурором інтересів держави. Після прийняття Ковельським міськрайонним судом Волинської області 22 травня 2018 року рішення про задоволення позову, залишеним без змін Апеляційним судом Волинської області у постанові від 17 липня 2018 року, зазначені судові рішення скасовані постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції із висновком суду касаційної інстанції про передчасність задоволення позовних вимог першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури, оскільки не встановлено наявності обмеження компетенції ГУ Держгеокадастру щодо звернення до суду у зв'язку з виконанням наданих йому повноважень у сфері, що є предметом даного спору. Після повернення справи із Верховного Суду та прийняття її до свого провадження, суд першої інстанції, керуючись вже нормою пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України, залишив позов без розгляду, вказавши, що позов подано прокурором як особою, яка не має належної цивільної процесуальної дієздатності, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції. Проте Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій, зважаючи на наступне. Відповідно до пункту 6 частини другої статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Тобто, у позовній заяві мають бути або зазначені докази на підтвердження обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги, або підстави для звільнення від доказування таких обставин (стаття 61 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Вказане відповідає частині першій статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), згідно з якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу у відповідній редакції (аналогічні норми містяться у статтях 81, 82 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, аналогічна норма міститься у статті 76 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) вимагає вказувати у позовній заяві докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог (на підтвердження обставин, якими обґрунтовані ці вимоги). Незгода суду з наведеним у позовній заяві на виконання частини сьомої цієї статті обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду (пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19)). Окреслене стосується і статті 175 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема повноважень органів Держгеокадастру, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює (пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350с19)). Верховний Суд при розгляді цієї справи №159/2380/17 у постанові від 31 жовтня 2019 року акцентував увагу на передчасності висновку про задоволення позовних вимог першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури, оскільки не встановлено наявності обмеження компетенції ГУ Держгеокадастру щодо звернення до суду у зв'язку з виконанням наданих йому повноважень в сфері, що є предметом даного спору. Із цим пов'язано, в тому числі, необхідність врахування обґрунтування прокурором наявності підстав представництва та надання доказів на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави. У свою чергу суди попередніх інстанцій мали це врахувати та звернути увагу на таке. Посилаючись на норми статей 13, 14, 19 Конституції України, статей 12, 18, 19, 22, 36, 38, 39, 152 ЗК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України, прокурор зауважив, що в порушення принципу цільового призначення землі Ковельською міською радою спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1, яка згідно з генеральним планом міста Ковеля відноситься до земель житлової та громадської забудови, надана в оренду ОСОБА_1 для ведення городництва. Спір, що виник, зачіпає інтереси територіальної громади міста Ковель, як законного власника спірної земельної ділянки, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання земель. Також першим заступником керівника місцевої прокуратури обґрунтовано, чому він звертається як позивач за захистом державних інтересів самостійно, та вказано, що інший орган, який би представляв інтереси територіальної громади міста Ковель, відсутній. Отже, перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури заявив позов до Ковельської міської ради, ОСОБА_1 і на виконання абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, підстави для представництва інтересів територіальної громади м. Ковеля, відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних правовідносинах (тобто, навів підставу для представництва інтересів держави), а також обґрунтував, у чому, з погляду позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Вказавши у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, прокурор також виконав вимогу частини сьомої статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) (у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення). Зазначення судом першої інстанції про процесуальне несумісництво, так як прокурор вказав орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, одночасно заявивши позов до цього ж органу як відповідача - юридичної особи, не відповідає положенням частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), частини п'ятої статті 56 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень), які надають прокурору у випадках відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, можливість набути статусу позивача та користуватися процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу, а посилання позивача у позовній заяві на міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах, обумовлено поясненням її статусу як співвідповідача у справі, оскільки саме її незаконні дії, на думку прокурора, призвели до порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення та укладенні договору оренди землі. Ковельська міська рада Волинської області як співвідповідач у справі не може виступати і позивачем, що якраз і свідчить про недопустиму ситуацію процесуального несумісництва. Щодо необхідності подання прокурором доказів на підтвердження того, що він попередньо повідомляв відповідні компетентні органи, які б мали самостійно захищати інтереси держави, на чому наполягали суди попередніх інстанцій, вказавши про відсутність цих доказів, а також доказів вчинення прокурором дій, спрямованих на встановлення іншого відповідного органу, зокрема ГУ Держгеокадастру у Волинській області, колегія суддів виходить із такого. Відповідно до частин першої-другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Згідно з частинами першою-третьою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Статтею 84 ЗК України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. За змістом положень статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до частин першої та четвертої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Крім того, згідно з абзацом п'ятим статті 152 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) : за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право, зокрема, звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився; передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину. Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати, зокрема, дві абсолютно різних функції, а саме: 1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності; 2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. Як установлено судами та не заперечується сторонами, спірна земельна ділянка до прийняття Ковельською міською радою оскаржуваного рішення та укладення договору оренди землі із ОСОБА_1, за яким цільове призначення земельної ділянки - для городництва, й земельна ділянка передана в оренду для городництва, перебувала у землях запасу і належала до земель комунальної власності. Частиною першою статті 19 ЗК України визначено категорії земель за основним цільовим призначенням, серед яких - землі сільськогосподарського призначення (до яких згідно з Класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року №548, віднесені землі для городництва) та землі житлової та громадської забудови. Згадуваною Класифікацією видів цільового призначення земель не передбачено на землях житлової та громадської забудови (секція "В") ведення такого виду діяльності як городництво. Ураховуючи пункт "а" частини третьої статті 22 ЗК України, землі для ведення городництва передаються у власність та надаються у користування саме із земель сільськогосподарського призначення. Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва (частина перша статті 36 ЗК України). Натомість, як вказує позивач, згідно з генеральним планом міста Ковеля, земельна ділянка на АДРЕСА_1, відноситься до земель житлової забудови, отже, спірна земельна ділянка не є земельною ділянкою сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу, тому Держгеокадастр у цьому разі не наділений повноваженнями розпорядника з усіма повноваженнями власника на захист права власності, а надані законом функції державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства не наділяють Держгеокадастр правом звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у цій справі. Зазначене надає прокурору право звернутися до суду із відповідним позовом, а у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення або неналежного здійснення останнім чи іншим суб'єктом відповідних владних повноважень - позбавляє необхідності надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси територіальної громади міста Ковеля. Оскільки суди попередніх інстанцій згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи не перевірили самостійно доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах; не врахували, що у цій справі Ковельська міська рада, рішення якої оскаржується, є співвідповідачем у справі, відповідно не може представляти інтереси територіальної громади міста Ковеля та виступати позивачем; з огляду на зазначене прокурором цільове призначення спірної земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру у Волинській області не є уповноваженим суб'єктом владних повноважень, до якого прокурору слід було звертатися перед поданням позову; прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів територіальної громади міста Ковель, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, то помилковим є висновок судів про відсутність у прокурора належної цивільної процесуальної дієздатності для подання позову. Таким чином, як убачається із матеріалів цієї справи, зі змісту позовної заяви, аргументації про протиправність дій міськради, зазначеного предмета спору, характеру спірних правовідносин, прокурор навів достатньо суджень і обґрунтувань для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог по суті. Зазначене відповідає позиціям Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 05 лютого 2019 року у справі №910/7813/18, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) та від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350с19). Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги У частині третій статті 406 ЦПК України передбачено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки суд першої інстанції неправильно визначився із характером спірних правовідносин та постановив ухвалу про залишення позову без розгляду, а суд апеляційної інстанції при апеляційному перегляді цієї ухвали не виправив допущені судом першої інстанції порушення, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Під час продовження розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене у цій постанові, розглянути позовну заяву в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області задовольнити. Ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 лютого 2021 року м. Київ справа №431/3975/19 провадження №61-22168св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - Старобільська міська рада Луганської області, особа, яка подавала апеляційну скаргу - заступник прокурора Луганської області в інтересах держави в особі Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області, розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Єрмакова Ю. В., Авалян Н. М., Назарової М. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, у якому просили визнати за кожною з них право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництва нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75% загальною площею 1578,6 м? , яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1. В обґрунтування позовної заяви зазначали, що позивачі на підставі договору дарування є власниками земельної ділянки площею 0,0647 га кадастровий номер 4425110100:07:002:0423, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, у наступних частках: ОСОБА_1 - 45/100, ОСОБА_2 - 55/100. На вказаній земельній ділянці позивачі розпочали та не завершили будівництво нежитлового приміщення - торгово-офісної будівлі. Виготовлення необхідної проектно-дозвільної документації на момент звернення до суду не завершено. З посиланням на те, що право власності виникає з не заборонених законом підстав, уважали, що за кожним з позивачів у судовому порядку може бути визнано право власності на Ѕ частину об'єкта незавершеного будівництва. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництвом нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , в тому числі торгова площа об'єкту 721,95 м? , допоміжна площа об'єкту 833,95 м? , яке розташоване по АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ ідеальну частку незавершеного будівництвом нерухомого майна (торгово-офісної будівлі) з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , в тому числі торгова площа об'єкту 721,95 м? , допоміжна площа об'єкту 833,95 м? , яке розташоване по АДРЕСА_1. Суд першої інстанції, виходячи з аналізу статей 181, 182, 321, 321, 328 ЦК України та статей 2, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", дійшов висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено; щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства, а тому кожна з позивачів може бути власником Ѕ частини торгово-офісної будівлі з процентом готовності 75%, загальною площею 1578,6 м? , яка розташована по АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Постановою Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу прокуратури Луганської області в інтересах держави в особі Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області задоволено: рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог. Вирішено питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд виходив із того, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо розроблення та затвердження проектної документації й отримання відповідного документу, який надає право на виконання будівельних робіт. Суд установив, що будівництво здійснюється на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, об'єкт незавершеного будівництва не був прийнятий в експлуатацію у встановленому порядку, а тому суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов, оскільки визнання в судовому порядку права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в експлуатацію, нормами ЦК України чи іншими нормативно-правовими актами не передбачено. Суд апеляційної інстанції, досліджуючи питання наявності передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для звернення заступника прокурора з апеляційною скаргою в інтересах держави, встановив виключні обставини звернення прокурора з апеляційною скаргою, які полягають у не вжитті Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області дієвих заходів щодо припинення позивачами будівельних робіт та не зверненні до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта протягом тривалого часу за відсутності контролю щодо виконання власних приписів про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, а також у не оскарженні уповноваженим органом судового рішення про визнання за ОСОБА_1, ОСОБА_2 права власності на незавершене будівництвом нерухоме майно. Аргументи учасників справи 03 грудня 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року та просили її скасувати, залишивши в силі рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року. Указують, що при прийнятті від прокуратури Луганської області апеляційної скарги апеляційний суд порушив вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки прокурором не підтверджено наявність підстав для представництва інтересів держави в суді. Доказів неможливості здійснення уповноваженим органом (Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області) повноважень із захисту державних інтересів та самостійного звернення вказаного органу до суду з апеляційною скаргою прокурор не надав. Зазначають також, що суд не врахував положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", оскільки позивачами фактично здійснюється пайова участь у розвитку інфраструктури міста Старобільськ Луганської області, що в майбутньому створить нові робочі місця та сприятиме наповненню місцевого бюджету. У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив заступника прокурора Луганської області на касаційну скаргу, в якому заступник прокурора просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на законність і обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції. Зазначав, що прокурором доведено не здійснення уповноваженим органом дієвих заходів із захисту державних інтересів, що полягає у не зверненні до суду з позовом про знесення самочинного будівництва та не поданні апеляційної скарги на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року. Указані обставини, на думку прокурора, підтверджуються листом Депаратменту Держархбудінспекції в Луганській області від 21 серпня 2019 року за №1012-388квих19. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно договору дарування житлового будинку від 16 грудня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами у наступнихчастках: ОСОБА_1 належить 45/100, ОСОБА_2 - 55/100 нерухомого майна. На підставі договору дарування земельної ділянки від 14 лютого 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відповідних частках набули право власності на земельну ділянку площею 0,0647 га., кадастровий номер 4425110100:07:002:0423, що надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та розташована за адресою:АДРЕСА_1. На вказаній земельній ділянці позивачі розпочали будівництво нежитлового приміщення - торгово-офісної будівлі. Листом від 27 травня 2019 Старобільська міська рада Луганської області на заяву позивачів щодо отримання у районного архітектора завдання на проектування та укладення тристороннього договору на розроблення детального плану частини території міста Старобільськ з виконавцем робіт повідомила, що міська рада не отримує такий вид документів як завдання на проектування, а укладення договору на розроблення детального плану території є недоцільним у зв'язку із тим, що на той час не був затверджений історико-архітектурний опорний план міста Старобільськ, без якого розроблення детального плану території є неможливим. На повідомлення позивачів про початок виконання будівельних робіт Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області зазначив, що не може прийняти до уваги вказане повідомлення, оскільки є певні неточності щодо інформації про об'єкт будівництва, а саме: невірно зазначено інформацію стосовно коду об'єкта, згідно Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000; некоректно зазначений номер та серія кваліфікаційного сертифіката особи, що здійснює технічний нагляд; відсутня інформація щодо містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки; інформація щодо кадастрового номеру земельної ділянки зазначена некоректно; відсутні підписи на кожній сторінці цього повідомлення. Згідно "Технічного обстеження торгово-офісної будівлі по АДРЕСА_1" відповідно ДСТУ - Н Б В.1.2.-18:2016 "Настанова щодо обстеження будівель для визначення та оцінки їх технічного стану" зроблено висновок, що в цілому торгово-офісна споруда, яка будується та знаходиться по АДРЕСА_1, знаходиться в технічно задовільному стані. Апеляційний суд установив факт винесення Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області приписів позивачам про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил, виданих за результатами проведеної Департаментом перевірки, що мало наслідком притягнення позивачів до адміністративної відповідальності, а також, що цільове призначення земельної ділянки під незавершеним будівництвом нерухомим майном не було змінено у встановленому законом порядку. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У касаційній скарзі позивачі посилаються на порушення прокурором нормативного порядку щодо представництва інтересів держави в суді. За змістом положень частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на момент вступу прокурора в справу) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року по справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) міститься висновок, що "відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим". Вирішуючи питання наявності у прокуратури Луганської області передбачених законом підстав для звернення до суду з апеляційною скаргою на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року в даній справі, апеляційний суд установив, що уповноваженим органом на здійснення захисту інтересів держави в даному випадку є Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області, якому про порушення, допущені позивачами при будівництві об'єкта нерухомості, було відомо з лютого 2019 року, що знайшло своє відображення у постановах уповноваженого органу про притягнення позивачів до адміністративної відповідальності у вигляді штрафів та відповідних приписах, останній з яких (про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушень вимог законодавства) датовано 12 квітня 2019 року з терміном дії до 12 червня 2019 року. Дійшовши висновку про наявність обставин, які є передумовою для звернення прокуратури до суду з апеляційною скаргою, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що відсутність контролю за виконанням власних приписів про зупинення підготовчих та будівельних робіт і усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, не звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості протягом тривалого часу та не оскарження судового рішення про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості підтверджує не вжиття уповноваженим органом дієвих заходів щодо захисту інтересів держави та припинення незаконного будівництва. Аналіз матеріалів справи свідчить, що прокуратура Луганської області з дотриманням порядку, передбаченого частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", зверталася до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Луганській області з листом від 22 серпня 2019 року, в якому повідомила уповноважений орган про намір звернутися до суду з апеляційною скаргою на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 19 липня 2019 року. Не отримавши відповіді на зазначений лист, заступник прокурора області подав апеляційну скаргу 29 серпня 2019 року. Враховуючи обмежені процесуальним законом строки на апеляційне оскарження судових рішень, а також не виявлення уповноваженим органом протягом тривалого часу ініціативи на звернення до суду з апеляційною скаргою по справі №431/3975/19 або з окремим позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва, наданий прокурором Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Луганській області строк відповідає критерію розумності з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року по справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). За таких обставин, встановивши дотримання заступником прокурора Луганської області положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та неналежне здійснення уповноваженим органом захисту інтересів держави, апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для звернення прокуратури до суду з апеляційною скаргою. Аргументи касаційної скарги про те, що суд не врахував положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не заслуговують на увагу, оскільки позивачами не доведено факт укладання ними договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Старобільськ Луганської області. Інших доводів касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 не містить. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Луганського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. О. Антоненко В. І. Крат М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №680/142/20 провадження №61-18566св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Енселко Агро", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енселко Агро" (далі - ТОВ "Енселко Агро") про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною та скасування державної реєстрації. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 2,07 га, кадастровий номер 6823355100:08:001:0140. Між ним та ТОВ "Енселко Агро" 01 жовтня 2012 року укладено договір оренди цієї земельної ділянки строком на 5 років, про що в Державному реєстрі здійснено запис №7522547 від 29 жовтня 2014 року, тобто через два роки та 28 днів після його укладення. Датою закінчення договору оренди позивач вважає 29 жовтня 2019 року. 16 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про те, що не має наміру продовжувати договірні відносини, на що працівником відповідача йому було вручено примірник додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі, згідно з якою строк договору оренди земельної ділянки продовжено до 29 жовтня 2029 року. Зазначає, що додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року ОСОБА_1 не підписував, про що свідчить висновок експертного дослідження за результатами проведення експертизи від 03 грудня 2019 року, про що він повідомив відповідача. Оскільки цю додаткову угоду він не підписував та нікого не уповноважував на її підписання, що свідчить про відсутність його волевиявлення, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року (кадастровий номер земельної ділянки 6823355100:08:001:0140), укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро" та скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року, зареєстровану у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №7522547 від 29 червня 2016 року, яку укладено між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року, повний текст якого виготовлений 07 серпня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсною додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року (кадастровий номер земельної ділянки 6823355100:08:001:0140), укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро". Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач довів належними та допустимими доказами, що він не підписував оспорювану ним додаткову угоду до договору оренди землі, тобто відсутнє волевиявлення на укладення договору, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ТОВ "Енселко Агро" 17 вересня 2020 року засобами поштового зв'язку подало апеляційну скаргу. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року рішення місцевого судув частині визнання недійсною додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановив обставини, які мають значення для справи, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції, відкривши апеляційне провадження ухвалою від 13 жовтня 2020 року, не зазначив підстави поновлення строку на апеляційне оскарження та взагалі не розглянув питання щодо можливості поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, про що просив представник ТОВ "Енселко Агро" у відповідному клопотанні. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 02 лютого 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). ЄСПЛ звертав увагу на те, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, №3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року). Отже, у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи наявні підстави для поновлення строків для оскарження судового рішення, чи виправдовують вони втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності). Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина перша статті 354 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частина третя статті 357 ЦПК України). Із матеріалів справи убачається, що ТОВ "Енселко Агро" оскаржило в апеляційному порядку рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року (повний текст якого виготовлено 07 серпня 2020 року) лише 17 вересня 2020 року, порушивши тим самим строк, встановлений частиною першою статті 354 ЦПК України для апеляційного оскарження рішення суду. При цьому ТОВ "Енселко Агро" не просило суд поновити строк на апеляційне оскарження. При таких обставинах ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 25 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Енселко Агро" на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року залишено без руху та надано строк - 10 днів з дня вручення копії ухвали для усунення зазначених недоліків, зокрема для подання обґрунтованого клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважних причин для його поновлення. На виконання вимог цієї ухвали відповідач у встановлений судом строк подав виправлену апеляційну скаргу та заявив клопотання про поновлення пропущеного ним строку на апеляційне оскарження. Разом із тим, ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Енселко Агро" на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року без вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, пропущеного відповідачем. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2019 року у справі №521/2816/15-ц (провадження №61-14230сво18) дійшов висновку, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження. За таких обставин, ТОВ "Енселко Агро" пропустило встановлений частиною першою статті 354 ЦПК України строк для апеляційного оскарження рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року, у зв'язку із чим, виправляючи недоліки апеляційної скарги, заявило клопотання для поновлення строку на оскарження судового рішення, яке при відкриття апеляційного провадження Хмельницький апеляційний суд не розглянув, наявність поважних причин пропущення строку не перевірив та передчасно відкрив апеляційне провадження. Зазначене у відповідності до приписів статті 411 ЦПК України є підставою для скасування як оскарженої постанови Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, так і ухвали Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження, доводи про незаконність якої містить касаційна скарга ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасувати, справу передати до апеляційного суду для нового розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №136/2828/14 провадження №61-1181св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в складі судді Кривенка Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна та визнання права власності на 1/2 його частки за кожною із сторін. Позовна заява мотивована тим, що з 10 серпня 1999 року позивач проживала разом однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, а з 27 грудня 2001 року у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 01 грудня 2011 року рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області. У період спільного проживання ними відповідно до договору купівлі - продажу від 09 серпня 2001 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира). Ціна вказаної нерухомості була визначена у договорі в розмірі 12 220,00 грн, частину яких було оплачено відповідачем, а решту вони виплачували спільно, як члени сім'ї. Ураховуючи те, що вказана квартира є об'єктом їх спільної сумісної власності, оскільки майно придбане внаслідок їх спільної праці та спільних трудових зусиль, позивач просила суд визнати спільною сумісною власністю об'єкт нерухомого майна та визнати право власності на 1/2 частку квартири за кожною із сторін. 02 травня 2019 року представником позивача подана уточнена позовна заява, відповідно до якої він просив суд визнати спільною сумісною власністю сторін спірну квартиру. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження позовних вимог про визнання права власності на частину спірної квартири позивач не надала жодних належних та допустимих доказів, в розумінні приписів ЦПК України щодо факту спільного проживання їх із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Суд не прийняв до уваги надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім'я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної, оскільки такі докази не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування. Постановою Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У січні 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях, не відповідають діючим правилам доказування обставин, необхідних для спростування спільності майна, що покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Підставою касаційного оскарження заявник визначає відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім'єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Липовецького районного суду Вінницької області. Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2021 року Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_2 є власником спірної трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 62, 80 кв. м, житловою площею 38, 60 кв. м на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09 серпня 2001 року, який був посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №117. Вартість квартири визначена в розмірі 12 220, 00 грн, які сплачено покупцем до підписання вказаного договору (а. с. 5). Відповідно до розпорядження від 30 грудня 2015 року №81-01.7 Іллінецької міської ради Вінницької області вулицю АДРЕСА_1 перейменовано на вулицю АДРЕСА_2 (а. с. 30). Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 27 грудня 2001 року, який було розірвано рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 01 грудня 2011 року (а. с. 4). Встановлені судом обставини сторонами визнавались. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 стаття 17, стаття 18, пункт 2 стаття 17 Закону України "Про власність"). Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного ЦК України. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету) ; 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, необхідно установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Виключно в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим. Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факту її спільного проживання із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій. На підтвердження своїх вимог про визнання спільною сумісною власністю спірну квартиру позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на купівлю квартири чи обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім'я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування. Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте сторонами внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій. Посилання в касаційній скарзі на відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім'єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року є безпідставними та спростовуються висновками Верховного Суду у постановах від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15, від 24 січня 2020 року у справі №546/912/16-ц (провадження №61-36178св18). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішення не впливають. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №715/1665/20 провадження №61-8313св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач (відповідач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Половінкіна Н. Ю., Кулянди М. І. Одинака О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про припинення права спільної власності та визнання права власності на будівельні матеріали, посилаючись на те, що з 13 серпня 2013 року по 15 квітня 2019 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, під час якого вони розпочали будівництво житлового будинку на його земельній ділянці по АДРЕСА_1. За довідкою Комунального підприємства "Глибоцьке комунальне районне бюро технічної інвентаризації" від 24 червня 2019 року №172 готовність вказаного незавершеного будівництвом житлового будинку складає 52%. Після розірвання шлюбу сторони не можуть дійти згоди щодо поділу майна. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати за ним право власності на будівельні матеріали, використані при зведенні незавершеного будівництвом будинку по АДРЕСА_1 вартістю 1 179 923,05 грн; припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 на частку в будівельних матеріалах, використаних при зведенні вказаного об'єкта незавершеного будівництва, шляхом компенсації 50% вартості будівельних матеріалів, що становить 589 962 грн. У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва, в якому також посилалася на те, що незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності сторін, так як набутий під час шлюбу з ОСОБА_1. Тому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_2 просила: в порядку поділу за запропонованим висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531 варіантом №2 виділити їй у власність в житловому будинку літ. "А-2" з цокольним поверхом, розташованому по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, у цокольному поверсі: приміщення 0-1 (тамбур) площею 3,6 кв. м, 0-2? (топкова) - 3,5 кв. м, 0-3 (спортзал) - 26,60 кв. м, 0-4 коридор - 17,30 кв. м, на першому поверсі: приміщення 1-1? (коридор) - 13,20 кв. м, на ІІ поверсі: приміщення 2-1 (коридор - сходи) - 37,20 кв. м, 2-2 (кімната) - 18,0 кв. м, 2-3 (кімната) - 28,50 кв. м, 2-4 (санвузол) - 8,0 кв. м, 2-5 (кімната) - 110,70 кв. м; стягнути з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в будинку в розмірі 118 970,98 грн. Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року у складі судді Григорчака Ю. П. в задоволенні первісного і зустрічного позовів відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що новостворене майно набуває юридичного статусу нерухомого майна - житлового будинку лише після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Крім того, визнання права власності на частку в натурі в об'єкті незавершеного будівництва у вигляді конкретних житлових приміщень призведе до штучної зміни судом правової природи спірного майна з будівельних матеріалів на нерухоме майно. Тому ОСОБА_2 обрала неналежний спосіб захисту свого права. При цьому первісні позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, так як він не довів належними та допустимими доказами вартість спірного майна. Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної власності та визнання права власності на будівельні матеріали не оскаржувалося, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, зурахуванням ухвали цього суду від 29 квітня 2021 року про виправлення описок, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року скасовано в частині відмови в задоволенні зустрічного позову. Зустрічний позов задоволено. Виділено ОСОБА_2 у незавершеному будівництвом житловому будинку по АДРЕСА_1 у цокольному поверсі: приміщення 0-1 (тамбур) площею 3,6 кв. м, 0-21 (топкова) площею 3,5 кв. м, 0-3 (спортзал) площею 26,60 кв. м, 0-4 (коридор) площею 17,30 кв. м; на І поверсі: приміщення 1-І1 (коридор) площею 13,20 кв. м; на II поверсі: приміщення 2-1 (коридор-сходи) площею 37,20 кв. м, 2-2 (кімната) площею 18,0 кв. м, 2-3 (кімната) площею 28,50 кв. м, 2-4 (санвузол) площею 8,0 кв. м, 2-5 (кімната) площею 19,09 кв. м, загальною площею 173,90 кв. м, вартістю 860 251,67 грн, що становить 58,02% та визнано за нею право власності на це майно. Зобов'язано ОСОБА_2 в приміщенні холу цегляною перегородкою відокремити приміщення площею 13,20 кв. м для влаштування сходів з цокольного поверху на І та II поверхи. Виділено ОСОБА_1 у незавершеному будівництвом житловому будинку по АДРЕСА_1 у цокольному поверсі: приміщення 0-2 (топкова) площею 3,5 кв. м, 0-5 (гараж) площею 21,50 кв. м; на І поверсі: приміщення 1-1 (хол) площею 74,30 кв. м, 1-2 (кухня) площею 18,50 кв. м, 1-3 (санвузол) площею 8,0 кв. м, загальною площею 125,80 кв. м вартістю 622 309,75 грн, що становить 41,98% та визнано за ним право власності на це майно. Зобов'язано ОСОБА_1 влаштувати перегородку в приміщенні топочної, влаштувати проріз для входу в топочну. Між приміщеннями спортивної зали площею 25,60 кв. м і коридором площею 17,30 кв. м влаштувати цегляну перегородку. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в сумі 118 970,98 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, при виникненні спору може підлягати поділу між подружжям як об'єкт права спільної сумісної власності подружжя з визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19). Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 обрала неналежний спосіб захисту свого права. Незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, так як його зведено в період їх шлюбу. Сторони визнали ці обставини, тому вони не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). На підтвердження законності зведення спірного житлового будинку до матеріалів справи долучено державний акт серії ЯМ №726940 та державний акт серії ЯМ №726941 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на земельну ділянку площею 0,0087 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1764, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, а також повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 19 лютого 2016 року, подане ОСОБА_1 до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області. Згідно з висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531, складеним експертом Юзвенко Р. В., відсоток готовності двоповерхового житлового будинку з цокольним поверхом, що знаходиться по АДРЕСА_1, становить 61%. Також експерт зазначив про технічну можливість довести будівництво до кінця, визначив варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами. Оскільки експертом визначено варіанти розподілу без втручання в несучі конструкції буднику, то при здійсненні переобладнання не потрібно отримання дозволу на це виконавчого комітету місцевої ради. Крім того, відсутність дозволу на час розгляду справи, не позбавляє заявника можливості звернутися до відповідних установ для отримання необхідних дозволів у майбутньому. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №712/920/14-ц (провадження №61-33938св18). Тому незавершений будівництвом житловий будинок підлягає поділу між сторонами відповідно до висновку судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року №531 за варіантом №2, який є найбільш наближеним до ідеальних часток сторін у праві власності на цей будинок. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 11 травня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 лютого 2021 року. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19) про те, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Визнання ж права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Крім того, апеляційний суд помилково послався на постанови Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16, постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19), так як наведені в них правові висновки були сформовані за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. У червні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Міцней В. Ф. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Висновок апеляційного суду про можливість поділу об'єкта незавершеного будівництва узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №1008/6339/12 (провадження №61-671св19), в якій суд касаційної інстанції погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про визнання за кожною із сторін права власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку з виділенням кожному в натурі окремих приміщень відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи. Крім того, оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), так як предметом спору у вказаній справі було визнання права власності на недобудовані квартири і офісні приміщення у багатоквартирному будинку на підставі договорів пайової участі у фінансуванні будівництва. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Глибоцького районного суду Чернівецької області. 07 червня 2021 року справа №715/1665/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Апеляційним судом встановлено, що з 13 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 15 квітня 2019 року у справі №715/136/19. Згідно з державними актами на право власності на земельні ділянки серії ЯМ №726940 та серії ЯМ №726941 ОСОБА_1 є власником земельних ділянок: площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; площею 0,0087 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1764, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташованих по АДРЕСА_1. Відповідно до ескізу намірів забудови, виготовленого науково-виробничим товариством з обмеженою відповідальністю "Архітектурно-земельне бюро", виданого на ім'я ОСОБА_1, загальна площа житлового будинку має становити 299,70 кв. м, в тому числі житлова площа - 67 кв. м. За заявою ОСОБА_1 від 15 квітня 2016 року Відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Глибоцької районної державної адміністрації 10 лютого 2016 року було видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки площею 0,1333 га, кадастровий номер 7321087900:01:003:1765, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану по АДРЕСА_1.19 лютого 2016 року ОСОБА_1 подав до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області повідомлення про початок виконання будівельних робіт. За довідкою Комунального підприємства "Глибоцьке комунальне районне бюро технічної інвентаризації" від 24 червня 2019 року №172 готовність незавершеного будівництвом житлового будинку по АДРЕСА_1 складає 52%. Відповідно до звіту про оцінку майна від 31 липня 2020 року, складеного Приватним підприємством "Град ЮМ" на замовлення ОСОБА_1, ринкова вартість спірного будинку станом на 31 липня 2020 року складає 618 230 грн. Згідно з висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи №531, складеним 26 листопада 2020 року судовим експертом Спільного підприємства "Західно-Український Експертно-Консультативний Центр" Юзвенко Р. В., готовність двоповерхового житлового будинку з цокольним поверхом, що знаходиться по АДРЕСА_1, складає 61%. Вартість фактично виконаних робіт і будівельних матеріалів, витрачених на будівництво вказаного будинку, на день проведення експертизи складає 1 482 561,42 грн. Також експерт зазначив про технічну можливість довести будівництво до кінця, визначив варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами без втручання в несучі конструкції буднику. В зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 просила в порядку поділу за запропонованим висновком експертизи варіантом №2 виділити їй у власність частину приміщень у спірному житловому будинку та стягнути з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості різниці часток в будинку в розмірі 118 970,98 грн. Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. У ЦК України, крім понять "нерухомість", "нерухоме майно", "об'єкт нерухомого майна" (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351 ЦК України), вживаються також інші поняття, наприклад: "об'єкт незавершеного будівництва" (стаття 331 ЦК України), "об'єкт будівництва" (статті 876, 877, 879-881, 883 ЦК України), однак прямого визначення цих понять не міститься. Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, необхідно визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду, оскільки її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства. Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію. Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19). У разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності, у разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників. У частині другій статті 364 ЦК України передбачено, що виділ в натурі частини неподільної речі є юридично неможливим. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (частина перша статті 183 цього Кодексу). Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України, слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо). У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі №6-12цс13. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши, що незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 було зведено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період їх шлюбу і сторони визнали ці обставини, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що вказаний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу. Оскільки, висновком судової комплексної оціночно-будівельної і будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2020 року підтверджено технічну можливість довести будівництво спірного житлового будинку до кінця, визначено варіанти розподілу незавершеного будівництвом житлового будинку між сторонами по 1/2 частині з облаштуванням окремих квартир з відокремленими входами без втручання в несучі конструкції буднику, то апеляційний суддійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення зустрічного позову. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), не заслуговують на увагу, оскільки в зазначеній справі предметом спору було стягнення грошових коштів за порушення виконання договірних зобов'язань, а також - визнання права власності на об'єкти незавершеного будівництва відповідно до договорів про пайову участь у фінансуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку, натомість у справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли щодо поділу майна подружжя, яке є їх спільною сумісною власністю. Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19), на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається. Помилкове посилання апеляційного суду на вказану постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19) не вплинуло на правильність оскаржуваного судового рішення, а тому не може бути підставою для його скасування (частина друга статті 410 ЦПК України). Разом з тим в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц (провадження №61-13096св18), від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц (провадження №61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц (провадження №61-12010св19) викладено правові висновки щодо застосування частини другої статті 331 ЦК України у спорах щодо поділу майна подружжя - об'єкта незавершеного будівництва. Наведене дає підстави для висновку про те, що правовідносини у справах №6-47цс16, №454/1678/16-ц, №158/2404/13-ц та №488/3103/17-ц є подібними до правовідносин в цій справі. Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 березня 2021 року м. Київ справа №476/112/19 провадження №61-20821св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Єланецький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Шаманської Н. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Вознесенського управління Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області (далі - Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області) про визнання права власності на майно та про зняття арешту з майна. Позовні вимоги мотивувала тим, що вироком Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року її чоловіка ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, та призначено йому покарання в вигляді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права займатися діяльністю чи обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та фінансово-господарських обов'язків на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності на строк три роки, з конфіскацією належного йому майна. Залишено без змін для забезпечення конфіскації майна та судових витрат арешт, накладений ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року на майно, належне ОСОБА_2, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Позивач зазначала, що хоча вказане майно було набуто у період шлюбу з ОСОБА_2 та зареєстровано на його ім'я, проте житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та прибудинкова земельна ділянка площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, за цією ж адресою, автомобіль "Chevrolet Aveo" та мопед "Sabur Alfa Sport 70" були придбані за кошти її батьків, які подарували гроші їй особисто. Тому, позивач вважає спірне майно своєю особистою власністю, до якого не може бути застосована конфіскація за рішенням суду. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право особистої власності на вказані житловий будинок із земельною ділянкою, автомобіль та мопед. Зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 земельні ділянки площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, та 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, що знаходяться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, позивач вважала спільною сумісною власністю подружжя, та просила визнати за нею право власності на 1/2 частину цього майна. Також ОСОБА_1 просила зняти арешт з усього майна, зареєстрованого на ім'я відповідача ОСОБА_2, накладеного ухвалою слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси від 07 червня 2016 року та ухвалою слідчого судді Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року. Надалі ОСОБА_1 змінила позовні вимоги, доповнивши їх вимогою про виділення їй її частки у спільному майні подружжя (земельні ділянки площею 5,68 га та 1,00 га) у натурі. Вимог про зняття арешту зі спірного майна в уточненій позовній заяві ОСОБА_1 не заявляла та просила виключити Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області як неналежного співвідповідача. Ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 липня 2019 року прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про зміну предмету позову та виключено зі складу учасників справи Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області як неналежного співвідповідача. Ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 вересня 2019 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Єланецький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Єланецький РВ ВДВС ГТУЮ у Миколаївській області). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, тому задоволенню не підлягають. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови. Апеляційний суддійшов висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено передчасно, оскільки суд першої інстанції не звернув уваги на те, що спірне майно знаходиться під обтяженням, арешт цього майна накладено з метою забезпечення конфіскації на користь держави. Разом з цим, відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України не був залучений до участі у справі. Суд апеляційної інстанції вказав, що відповідно повноважень, передбачених ЦПК України, апеляційний суд позбавлений можливості на стадії апеляційного перегляду справи залучити вказаний орган до участі у справі. Таким чином, на переконання апеляційного суду, зазначені порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, тому відповідно до статті 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, а саме визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на майно: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82.1 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Касаційна скарга мотивована тим, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що під час вирішення спору щодо майна, яке підлягає конфіскації, участь у справі повинен брати відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України. Під час проведення конфіскації майна орган Державної фіскальної служби України жодним чином не може набувати права власності на конфісковане майно. Тому, залучення територіального органу Державної фіскальної служби України до участі у цій справі як співвідповідача було б зловживанням процесуальним правом відповідно до пункту 4 частини другої статті 44 ЦПК України. На переконання позивача, відповідно до статті 12 Кримінально-виконавчого кодексу України єдиним державним органом, на інтереси якого буде впливати рішення суду по цій справі є Єланецький РВ ВДВС ГТУЮ у Миколаївській області. Цей орган був залучений до розгляду справи як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому, залучення цього органу як співвідповідача також не є можливим, оскільки він не набуває і не може набувати права власності на майно, що є предметом спору. Таким чином, висновок апеляційного суду щодо необхідності залучення як співвідповідача територіального органу Державної фіскальної служби України та скасування рішення суду першої інстанції з підстав його незалучення до участі у справі є помилковим. Позивач наголошує, що ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 липня 2019 року Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області виключено із складу учасників справи як неналежного співвідповідача. Суди попередніх інстанцій проігнорували існування права позивача на майно, що є предметом спору, та яке набуте під час шлюбу. Суди свідомо зайняли "позицію держави" і безпідставно відмовили у захисті права власності позивача. Такі дії та рішення судів попередніх інстанцій порушують норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, які закріплюють пріоритет захисту прав і обов'язків людини, а також захисту спільної сумісної власності. Позивач зазначає, що вона жодним чином не ставить за мету уникнути виконання судового рішення, а лише намагається захисти свої законні права та інтереси на майно, яке набуте під час шлюбу. Позивач вважає, що жодних переконливих аргументів на підтвердження того, що вона сприяє ухиленню від виконання рішення суду, апеляційний суд не навів. Крім того, необґрунтованим є посилання суду апеляційної інстанції на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц, оскільки у вказаній справі спірні правовідносини стосувались іпотеки та права власності на майно, тоді як у цій справі - спільної сумісної власності на майно, яке набуте під час шлюбу, та конфіскації майна. При цьому поділ майна направлений лише на захист її права власності на майно. Додатково позивач зазначає, що інститут права власності та інститут виконання покарання є різними за своєю природою. Інститут права власності базується на приватно-правових принципах, таких як диспозитивність, а інститут виконання покарання є публічно-правовим, головним принципом є імперативність. Конфіскація майна у виконавчому провадженні не повинна розумітись як можливість держави в особі певних державних органів за її позовом до відповідача претендувати на частину майна. У справі, що розглядається спірні правовідносини виникли з приводу права власності на майно, яке набуте під час шлюбу з відповідачем, а не конфіскації майна відповідача. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для її задоволення немає. Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 22 вересня 1990 року перебувають у шлюбі. Вироком Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, та призначено йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права займатися діяльністю чи обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та фінансово-господарських обов'язків на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності на строк три роки, з конфіскацією належного йому майна. Крім того, цим вироком суду для забезпечення конфіскації майна та судових витрат залишено без змін арешт, накладений ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року на майно, належне ОСОБА_2, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року апеляційне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_2 та його захисника Семенової С. М. на вирок Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року відносно ОСОБА_2, обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, закрито у зв'язку з відмовою осіб, які подали апеляційні скарги, від апеляційних скарг. 19 грудня 2018 року начальником Єланецького РВ ДВС ГТУЮ у Миколаївській області відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 11 грудня 2018 року №476/523/16-к про конфіскацію всього майна ОСОБА_2. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №521/5435/16-ц (провадження №61-24103св18) зазначено, що "аналіз статей 69-71, 74 СК України дозволяє зробити висновок, що поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні як приватно-правова категорія, покликана забезпечити визначеність в приватних відносинах та захист прав та інтересів або ж їх відновлювати. Натомість ініціювання спору про поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні не для захисту прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин". У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №299/2931/17 (провадження №61-35013св18) вказано, що "позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення. У випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі у встановленому законом порядку також залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України". У справі, що переглядається в касаційному порядку, ОСОБА_1 заявила вимоги про визнання за нею права особистої власності на нерухоме майно (житловий будинок, земельну ділянку) і рухоме майно (автомобіль і мопед), поділ нерухомого майна (двох земельних ділянок), яке зареєстроване за засудженим ОСОБА_2 та підлягає конфіскації і зверненню в дохід держави за вироком суду. Установивши, що спірне майно знаходиться під обтяженням, арешт цього майна проводився для забезпечення конфіскації на користь держави, до участі у справі як співвідповідача не залучено особу, на чиї права та обов'язки впливає рішення у цій справі - Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області (орган, який представляє інтереси держави у питаннях конфіскації майна), апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову через неналежний склад відповідачів. Доводи касаційної скарги про те, що територіальний орган Державної фіскальної служби України не повинен бути залучений до участі у справі, що розглядається, є безпідставними, оскільки заявлені ОСОБА_1 вимоги про визнання за нею права особистої власності на майно та поділ майна, яке зареєстроване за засудженим ОСОБА_2 та підлягає конфіскації і зверненню в дохід держави, безпосередньо стосуються прав держави, представником інтересів якої в цьому випадку є Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області (орган, який представляє інтереси держави у питаннях конфіскації майна), оскільки у випадку задоволення позову обсяг майна, яке може бути звернуте в дохід держави, істотно зменшиться. Суд апеляційної інстанції помилково послався на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 квітня 2019 року, оскільки він стосується правовідносин, які не є подібними до тих, які виникли у справі, що розглядається. Однак таке порушення не вплинуло на правильність висновків суду, у зв'язку з чим відповідно до положень частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване чи змінене з цих формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального права та з додержанням норм процесуального права, доводи касаційної скарги є необґрунтованими. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №752/15913/19 провадження №61-846св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "СБ ЛТД", Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд Холдинг", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (Центр надання адміністративних послуг), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_17 на ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі судді Оніщука М. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2019 року зазначені позивачі звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ ЛТД" (далі - ТОВ "СБ ЛТД "), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд Холдинг" (далі - ТОВ "Укрміськбуд Холдинг"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (Центр надання адміністративних послуг), про визнання майнових прав на об'єкт інвестування. На обґрунтування позову посилалися на те, що у період з 07 квітня 2014 року до 28 грудня 2018 року між позивачами та відповідачами укладені договори купівлі-продажу майнових прав, квартир, підсобних приміщень у житловому будинку АДРЕСА_1. Позивачі виконали свої зобов'язання за договорами купівлі-продажу, проте відповідачі своїх зобов'язань перед позивачами не виконали, у власність нерухоме майно не передали, будинок в експлуатацію не ввели. Посилаючись на те, що відповідачі порушують права позивачів як добросовісних інвесторів, позивачі просили визнати їх власниками майнових прав на об'єкти інвестування в житловому будинку АДРЕСА_1 у вигляді незавершеної будівництвом нерухомості та зобов'язати державного реєстратора Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (Центр надання адміністративних послуг) здійснити відповідну державну реєстрацію майнових прав позивачів. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позовну заяву повернуто позивачам, у зв'язку з неусуненням недоліків, а саме з огляду на несплату ними судового збору за подання позовної заяви та ненадання до суду належним чином сформованих позовних заяв з усіма додатками відповідно до кількості учасників справи. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивачі оскаржили її в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року визнано неподаною та повернуто заявникам. Ухвала мотивована тим, що вимоги ухвали апеляційного суду від 25 жовтня 2019 року про залишення апеляційної скарги без руху з підстав несплати судового збору заявники після отримання її копії не виконали, станом на 09 грудня 2019 року судовий збір не сплатили, що є підставою для визнання апеляційної скарги неподаною та повернення особам, які її подали. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У січні 2020 року ОСОБА_17 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі долучили до позовної заяви витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про наявність кримінального провадження щодо предмета цього позову та подані заяви позивачів про визнання їх потерпілими у кримінальному провадженні, що відповідно до частини другої статті 55 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) надає позивачам статус потерпілих. Наявність статусу потерпілих звільняє позивачів від сплати судового збору за подання позову згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року №3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон №3674-VI), оскільки цим позовом заявники намагаються відшкодувати завдану їм майнову шкоду. На думку заявниці, природа договорів, укладених позивачами із забудовниками, належить до договорів підряду, тому позивачі у відносинах із забудовниками є споживачами, а отже, згідно зі статтею 22 Закону України від 12 травня 1991 року "Про захист прав споживачів" (далі - Закон №1023-XII) позивачі звільнені від сплати судового збору. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-ІХ (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом №460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанцій не відповідає. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позовну заяву повернуто позивачам у зв'язку з неусуненням недоліків, а саме: несплату судового збору за подання позовної заяви та ненадання до суду належним чином сформованих позовних заяв з усіма додатками відповідно до кількості учасників справи. Не погоджуючись з цією ухвалою, позивачі оскаржили її в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 жовтня 2019 року апеляційну скаргу позивачів залишено без руху та надано їм строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору (оригіналу квитанції) у встановленому законом розмірі за належними реквізитами. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року визнано неподаною та повернуто заявникам. Постановляючи ухвалу про повернення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачі не звільнені від сплати судового збору за подання позовної заяви на підставі частини третьої статті 22 Закону №1023-XII, оскільки підставою позову не є порушення відповідачем прав позивача як споживача. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Законом №1023-XII не передбачено такого способу захисту цивільних прав, як визнання майнових прав. З таким висновком апеляційного суду погодитися не можна. Закон №1023-XII регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 статті 1 Закону №1023-XII). Згідно з пунктом 17 частини першої статті 1 Закону №1023-XII послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону №1023-XII споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. У статті 5 Закону №3674-VI визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону №1023-XII дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленого статтею 5 Закону №3674-VI, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Отже, стаття 5 Закону №3674-VI не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав. Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Вказаний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі №761/24881/16-ц (провадження №14-57цс18). Звертаючись до суду із цим позовом, позивачі посилалися на те, що підставою позову є несвоєчасне виконання відповідачами умов договорів купівлі-продажу майнових прав щодо об'єкта нерухомого майна - житлового будівництва, внаслідок чого позивачі не набули права власності на квартири (інші приміщення) у визначений зазначеними договорами строк. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Спір, який ініціювали позивачі, безпосередньо пов'язаний з порушенням прав споживача, а останніми заявлені вимоги про визнання майнових прав на об'єкт інвестування у зв'язку із несвоєчасним виконанням відповідачами умов договорів купівлі-продажу майнових прав щодо об'єкта нерухомого майна. Згідно з пунктами 18, 22 частини першої статті 1 Закону №1023-XII продавець - суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Статтею 1-1 Закону №1023-XII передбачено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Як випливає з положень пункту 2 договорів купівлі-продажу майнових прав, продавець продає, а покупець купує майнові права на об'єкт нерухомості. Отже, апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Закону №1023-XII, оскільки договори купівлі-продажу майнових права передбачають у подальшому набуття їх покупцями права власності на квартири, що мали бути здані в експлуатацію у першому кварталі 2015 року, а отже, на такі правовідносини поширюється дія вказаного закону. Колегія суддів вважає, що у цій справі правовідносини сторін, поряд з нормами ЦК України, урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки вимоги позивачів до ТОВ "СБ ЛТД", ТОВ "Укрміськбуд Холдинг" про визнання майнових прав на об'єкт інвестування заявлені у зв'язку із порушенням відповідачами строку виконання зобов'язань за договорами купівлі-продажу майнових права. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №755/3509/18 (провадження №61-17721св19). За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивачів передбаченої частиною третьою статті 22 Закону №1023-XII пільги зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у цій справі є помилковим. Водночас Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивачі звільнені від сплати судового збору на підставі пункту 2 частини першої статті 5 Закону №3674-VI внаслідок визнання їх потерпілими у кримінальному провадженні відповідно до частини другої статті 55 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Аналіз вищевказаних норм Закону №3674-VI свідчить, що вони стосуються пільг зі сплати судового збору для позивачів у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи та за позовами про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Проте предметом позову є не відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, як помилково вважає заявник, а визнання майнових прав на об'єкт інвестування. Отже, з урахуванням предмета позову у цій справі, зазначені норми не можуть бути підставами для звільнення позивачів від сплати судового збору. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене, оскаржувана ухвала Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги не може вважатися законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду (зі стадії вирішення апеляційним судом клопотання заявників про звільнення від сплати судового збору). Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_17 задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко