Datasets:

Goader

/

ukrainian-treebank-lm

like 0

У домі римського патриція Руфіна була прегарна фреска, зображення Венери та Адоніса.Якось зібралися у нього, ховаючися від переслідувань, одновірці дружини – християнки. Й одразу ж узялися замазувати стіну, певні свого права негайно знищити гріховне, як на їх погляд, мальовидло. Це одна з надзвичайно важливих сцен у драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Як і багато інших її сюжетів, вона виявилася візіонерським передбаченням: за якесь десятиліття після написання твору несамовиті ревнителі нового ладу почали нищити культурні скарби, до того ж засобами вони володіли непорівнянно потужнішими, аніж гнані сектярі при початку християнської ери. Мистецька спадщина стала лише одним з інструментів у невпинній ідеологічній боротьбі. Усе, що не відповідало радянським уявленням про корисність (інші функції мистецтва майже не бралися до уваги, воно мало лише виховувати лояльних до влади громадян), цензурувалося, замовчувалося. Мало не сто років тому Микола Зеров радив не гаючись «перевіяти на току критики» наші мистецькі набутки, відсіяти полову, виважити все найдобірніше й означити тяглість національної традиції. Однак подосі така конче необхідна канонотворча робота вповні не виконана, і то навіть на рівні задовільної публікації всього корпусу текстів хоча б першорядних класиків. Лесю Українку цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціоналісткою», «другом робітників», предтечею соціалістичного реалізму et cetera. Усіма згаданими визначеннями аж в очу рябить читачеві багатьох монографій та статей. Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим, видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ані напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника спричинює ледь не ментальний ступор; у якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російського народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала кацапами, геть не толерувала, і насправді всі ці її філіпіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніш), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів – майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції. Найперш барикада мала би перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стояла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька – на марксистських. Михайло Драгоманов, котрого в листах не раз названо найдорожчим і найавторитетнішим учителем, – «еволюціонував у бік буржуазного лібералізму», тоді як «Леся Українка формувала власний революційно-демократичний світогляд, пов’язавши свою творчість і громадську діяльність з ідеями наукового соціалізму». Ця заввага літературознавця погано корелює зі свідченням самої поетеси у листі до Ольги Кобилянської: «…вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде!». Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова «лесезнавці» присвятили дуже багато праці. Сергія Мержинського, адресата найпроникливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пережила як спустошливу особисту втрату («коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!..»), представлено у примітках перш за все «активним членом соціал-демократичних гуртків, одним з перших пропагандистів марксизму в Києві та Мінську». (Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, ніби читачі обмежаться лише їхніми примітками. Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. Зокрема, у листі до сестри Ольги, датованому вереснем 1897: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть.» Ще одного близького приятеля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів. А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епітетами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людьцями. І друкувалася завжди у ворожих «буржуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник», який від буржуазного лібералізму «скотився» до ідеології фашизму. А де вже зовсім ніяк було перебрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квадратних дужках, що їх у дванадцятитомнику безліч. Видавці пояснювали чемненько, нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати переважно інформацію приватного характеру. Але виглядає, що єдиним радикальним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. Коли вже брехати, то слід не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. Що свого часу й практикувалося. Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б завуальовування двох страшних гріхів – буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму. З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву чи, іншими словами, культурництвом як державницькою діяльністю Старої Громади та Плеяди. Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: «Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. Мєдвєдєв співав «Гетьмани», «Олесю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) – «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а цензуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим.) Так сприймала свій національний гімн ґенерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. Модерністське розмежування політики і мистецтва не означало для Лесі Українки зречення громадянського служіння. Тільки от писання патріотичних віршів поетка вже служінням і обов’язком не вважала. «Що ж до мене, – звірялася Михайлові Драгоманову, – то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.» Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. У «вавилонському полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від ласки ворога. Пророчиця Тірца радить не квилити, а розпалювати багаття й засівати землю: «Лежачим краю рідного немає. // Чий хліб і праця – того і земля». Усі ці історичні сюжети й костюми (та навіть і самі назви згаданих драм!) звучали животрепетними, пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного, передгрозового дня. Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку».» Це вже не голос романтичного співця, а швидше ідеологія національної аристократії, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє держави й народу. Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсько-російських взаємин. Лексему «кацапи» з листів якнайпослідовніше вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до злодійкуватого сусіда у Лесі Українки не обмовка і не «помилка» (у чому трохи знічено переконували нас радянські редактори), а таки ж незмінна позиція. Вона знає, що, як нагадує один з героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї цілковито безпідставні. Оксана в «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна – це антагоністичні світи, різні культурні традиції. У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, українцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згоджуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури,– dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічев’я з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки». Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився у листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко: «Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути українським літератором. Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. Скинути її – неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко.» У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками при початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Винниченкові розлогу аналітичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічного радянського зібрання творів) мали сприйматися у кращому разі як безвідповідальні. Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися всього лиш хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна репліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Справа не лише в тому, що, записавшися в хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, аби не втратити силу й обдарування.

0000_train

«Я обізвуся до них…»

Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.— Роздягайтесь,— закінчив дідок свою атестацію сумно. — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого. Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку) і вмостився де стояв — біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця. — На середину, на середину сідайте, товаришу!..— зашепотіли всі. — На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі? «Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди». Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. Він серед них виглядів дійсно, як людина з волі — засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий. — Тільки Ви тихенько,—поінформував хтось пошепки,— ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте… — Ви давно з волі? — запитав хтось. — Сьогодні. — А звідки Ви? З якої місцевості? Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів: — З-під Манчжурії. — Ого! — А скажіть,а чи там аеродромів багато,га?—миттю запитав хтось жваво, голосно і з надзвичайним інтересом. — Чи багато аеродромів?! Андрій помовчав, подивився пильно на того, що питав, посміхнувся й раптом викарбував: — А тобі куди летіти так негайно приспічило, га!? Вся камера пирснула, скинулась від несподіванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво-рудий, банькатий, молодий жид. Від такої точної відповіді він втягнув голову в плечі й боязко заморгав білявими віями. — От так! — прошепотів хтось до когось за спинами товаришів. — Чик — і вилущив стукача, га!.. А Андрій дивився усміхненими очима на всіх присутніх: — Ну кого ще, товариші, що цікавить? Будь ласка. Більше ніхто не питав його ані про аеродроми, ані взагалі не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Питали про життя на волі, про погоду, про врожай, про спортові змагання тощо і чекали з надзвичайною цікавістю, що ж він скаже. Андрій на всі запитання відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільша зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т.п. А очима дивився на всіх усміхнено й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом: «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає… Буває всякого…» Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі.

028g_train

Сад Гетсиманський

Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована.Не шелесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо і заступили його коронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу — в четвертому ярусі — суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур’яни. Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, потрухлі і ще непотрухлі, одні з скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба, як стіни або як велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею. Внизу, по землі, слався мох, пообростав усе, що тільки можна. Внизу було півтемно і вогко. Лише де-не-де проривались яскраві сонячні пасма і стояли, як мечі, уткнуті лезами в землю. Нетрі. Несходимі, незміряні. Вони то спускалися схилом униз, то підіймалися знову вгору і так зі «становика» на «становик», з кряжу на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвість. Маленький смугастий звірок, що сидів собі навпочіпки на поваленій кедрині проти сонечка і пильно, з виглядом ученого дослідника, розглядав торішній грибок, тримаючи його передніми лапками, раптом нашорошився. Ні. То так щось. В нетрях панує надзвичайна тиша, як у дивному храмі дивного бога. Лише рябок, засвистівши, пролетів з однієї височенної кедри на іншу і завмер на гілці, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голівку вниз і витягши шию. Тиша. На поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присідав і дивився вниз. Внизу, під кедриною, виходячи десь з бур’янів і вітролому і зникаючи знов у бур’янах та каміннім розсипу, вилась вузенька стежечка, звірина доріжка, утоптана за тисячоліття. Їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такі, на яких одвіку ще не ступала нога людська. Бурундук зіскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди і враз, тривожно цикнувши, стрімголов вискочив на кедрину, на пень, звідти на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув і завмер, виглядаючи з-за стовбура. Ні таки, він не помилився зразу. Щось таки добирається, щось іде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Тріснула гілка. Посипались камінці і покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на «становик».

02xh_train

Тигролови

Стояла ясна та прохолодна квітнева днина, на годинниках пробило тринадцяту годину.Вінстон Сміт, притискуючи підборіддя до грудей щоб сховатися від підступного вітру, швидко ковзнув крізь скляні двері великого панельного будинку що звався “Перемога”, але не достатньо швидко щоб завадити вихру з піску та пилюки увійти разом з ним. У вестибюлі тхнуло вареною капустою та старими драними килимками. В одному з його кінців був кольоровий плакат, завеликий щоб розташувати його всередині квартири, прибитий кнопками до стіни. Вінстон пішов сходами. Не було сенсу намагатися піднятися ліфтом. Навіть у найкращі часи він працював лише зрідка, а відтепер черговий електрик вимикав його взагалі під час світлого часу доби. Це була частина політики заощадження під час приготування до Тижня Ненависті. Квартира знаходилася на сьомому поверсі, і Вінстон, який мав тридцять дев’ять років та варикозну виразку на правій щиколотці, йшов дуже повільно, відпочиваючи по декілька разів під час сходження. На кожному поверсі, навпроти ліфтової шахти, зі стіни пильно дивився плакат з величезним обличчям. Це було одне з тих зображень,які створені так щоб очі невідривно слідкували за тобою куди б ти не пішов. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, промовляв напис під зображенням. Всередині квартири солодкий та принадний голос диктував перелік цифр, що якось стосувалися виробництва чушкового чавуну. Цей голос лунав з видовженої металевої тарелі, що нагадувала поблякле дзеркало, та була вмонтована в поверхню стіни праворуч. Вінстон повернув вимикача і голос дещо вщух, одначе слова що лунали ще можна було розібрати. Цей прилад (який звався телезахист) можна було приглушити, але не було жодного способу вимкнути його повністю. Він підійшов до вікна: маленька, квола фігурка, його худорлявого тіла лише підкреслювалась блакитним спецодягом, що був уніформою його партії. Його волосся було яскраво світлим, його обличчя було природньо рум’яним та життєрадісним, його шкіра була огрубілою від господарчого мила та тупого леза бритви, та вкритою крижаною маскою зими яка щойно скінчилася. Назовні, навіть крізь скло закритих вікон, світ виглядав замерзлим. Вниз по вулиці маленькі вихрики вітру спірально витанцьовували пилом та рваним папером, і не зважаючи на те що яскраво світило сонце та небо було кричуще блакитним, там усе здавалося знебарвленим, окрім плакатів розвішаних,ніби у п’яному делірії, усюди. Чорновусе обличчя пильно спостерігало домінуючи на кожному закутку. Один з них знаходився безпосередньо на стіні будинку навпроти. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, казав напис, доки темні очі зазирали глибоко у їство Вінстона. Нижче по вулиці висів ще один плакат, обідраний з краю, що гарячково тріпотів на вітру, почергово показуючи та ховаючи одне єдине слово ІНГСОЦ. Набагато далі звідси гелікоптер плавно ковзав поміж дахів, ширяючи немов трупна муха, стрімко рухаючись геть по кривій. Це був поліцейський патруль, що шпигував по людських вікнах. Але патрулю було байдуже, хай там як. Тільки Поліції Думок було не байдуже. За спиною Вінстона голос з телезахисту все ще белькотів про чушковий чавун та про перевиконання Дев’ятого Трирічного Плану. Телезахист приймав та транслював одночасно. Будь-який звук який видавав Вінстон, навіть тихіший за найтихіший шепіт, буде записано ним, більш того, впродовж усього часу що він залишається у полі зору який контролюється металевою таріллю, його буде не тільки добре чутно, а ще й добре видно. Звісно не було жодного способу дізнатись чи спостерігають за вами саме у цей проміжок часу. Про те як часто чи згідно якої системи Поліція Думок смикає за будь-який з персональних лялькових дротів можна було лише здогадуватись. Можливо навіть що вони слідкують за всіма постійно. Але вони могли обрати навмання і смикнути саме за твій ляльковий дріт у будь-який час коли вони цього забажають. Ти мав жити і ти жив, за звичкою що перетворилась на інстинкт — що кожен звук який ти видаси буде записано та,за виключенням коли ти у пітьмі, кожен твій рух буде ретельно розглянуто. Вінстон залишався стояти спиною до телезахисту. Так було безпечніше, одначе, він добре знав, що навіть по спині можна багато чого дізнатися. За кілометри звідси Міністерство Правди, місце його роботи, височіє немов біла й простора вежа посеред замурзаного краєвиду. Це, думав він з неоднозначною огидою — це був Лондон, головне місто Злітно-посадкової Смуги Один, третя з найбільш населених провінцій Океанії. Він відчайдушно намагався витиснути з себе хоча б трохи дитячих спогадів які б дали змогу дізнатися йому чи завжди Лондон був таким. Чи були там завжди ці веренви гнилих та трухлявих домів в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, з їхніми боками підкріпленими дерев’яними балками, з їхніми вікнами забитими картоном та з їхніми дахами з гофрованого заліза, з їхніми божевільними та розхристаними палісадниками що провисають на всі боки? І розбомблені місцини де пилюка зі штукатурки вихоріє у повітрі та зніт безладно поріс по купі рваного каміння; і місця де бомби пошматували значні ділянки на яких з’явилися огидні,брудні та ниці колонії дерев’яних гуртожитків що швидше схожі на курники? Це була жахливо величезна пірамідальна будівля з блискучого білого бетону, що здіймалася, тераса за терасою, на триста метрів угору. З того місця де стояв Вінстон було дуже легко прочитати, елегантно витиснені на його білій поверхні, три гасла Партії: ВІЙНА ЦЕ МИР ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА Міністерство Правди містило,як казали плітки, три тисячі кімнат від першого до останнього поверху, та відповідну за розмірами розгалужену підземну систему. Безладно розкидану по усьому Лондону де було ще лише три такі ж схожі за зовнішнім виглядом та розмірами будівлі. Отже цілком зрозуміло що решта споруд були представниками карликової архітектури та з даху панельного будинку “Перемога” ти міг побачити усю цю четвірку одночасно. Це були домівки чотирьох Міністерств з яких повністю складався державний уряд. Міністерство Правди яке займалося виробництвом новин,освіти, розваг та образотворчого мистецтва. Міністерство Миру яке піклувалося про війну. Міністерство Любові що підтримувало закон та порядок. І Міністерство Достатку що відповідало за економічні справи. Мовою Новосуржу їх називали: Мініправда, Мінімир, Мінілюб та Мінідостаток. Міністерство Любові було одним з насправді найжахливіших. У ньому взагалі не було вікон. Навіть на вулицях що безпосередньо межували з ним блукали горилопикі охоронці у чорній уніформі, озброєні розкладними кийками. Вінстон різко обернувся. Він надав своєму обличчю виразу спокійного оптимізму, що доцільно було робити стаючи обличчям до телезахисту. Він пішов крізь кімнату до вузенької кухні. Залишаючи Міністерство о цій порі дня він пожертвував своїм ланчем у буфеті та усвідомлював що на кухні з їжі є лише скибка чорного хліба яка не дотягне до завтрашнього сніданку. Він узяв з полиці пляшку з безбарвною рідиною на якій була простенька біла етикетка з написом ДЖИН ПЕРЕМОГА. Воно випромінювало хворобливий, нудотний та маслянистий запах наче китайська рисова горілка. Вінстон наповнив майже повну чайну чашку що стояла поблизу, нервуючи від потрясіння, і жадібно ковтнув його одним великим ковтком неначе ліки. Миттєво його обличчя стало яскраво-червоним і вода потекла з його очей. Наступної ж миті, хай там як, пожежа у його шлунку вщухла і світ почав здаватися більш бадьорим, веселим та ясним. Він узяв сигарету зі зіжмаканої пачки з написом “Сигарети Перемога” необачно тримаючи її догори дригом, внаслідок чого тютюн з неї висипався на підлогу. З наступною пощастило більше. З шухляди столу він дістав ручку для пера, пляшечку чорнил, і товстий, розміром з чверть стандартного листа, записник з червоним задником та мармуровою обкладинкою. З деяких причин телезахист у вітальні був незвично розташований. Він міг бути почутий, звісно, але допоки він знаходився у своїй теперішній позиції його не можна було побачити. Це стало можливим частково через незвичайну географію кімнати яка ніби сама пропонувала йому зробити всі ті речі які він зробив. Це був по-особливому надзвичайний записник. Його гладенький кремовий папір, трохи пожовклий по краях, був однією з тих речей яку не виготовляли щонайменше останні сорок років. Вінстон встромив кінчик пера у ручку для пера та облизав його щоб позбутися масткого бруду. Ручка з пером це був архаїчний інструмент, зрідка вживаний навіть для підписів, просто він відчував що цей чудовий кремовий папір заслуговує на те щоб бути розписаним справжнім пером замість того щоб бути подряпаним звичайним хімічним олівцем. Насправді він не звик писати від руки. За виключенням дуже коротеньких нотаток, він зазвичай диктував усе що потрібно до мовоноту, який ясна річ був непридатний щодо його теперішньої мети. Він занурив ручку з пером у чорнило та на декілька секунд завагався. Тремтіння пройняло усі його нутрощі. Залишити слід на папері — це був вирішальний крок. Маленькими незграбними літерами він написав: 4-те квітня, 1984. Сидячи на стільці він відкинувся назад. Відчуття повної безпорадності переслідувало його. Для початку, він зовсім не розумів з якою саме метою написав саме 1984. Це трапилося того ранку у Міністерстві, якщо про щось таке нечітке та туманне можна сказати що воно трапилося. Він не знав як її звуть, але він знав що вона працює у Відділі Фікцій. Вона була зухвала на вигляд дівчина, десь приблизно двадцяти семи років, з густим волоссям, обличчям вкритим ластовинням, і швидкими атлетичними рухами. Вузький яскраво-червоний пояс, емблема Молодшої Ліги Анті-Секс, був обмотаний декілька разів навколо талії її спецодягу, достатньо щільно щоб яскраво підкреслити її стрункі стегна. Вінстону вона дуже не сподобалася з найпершої миті як тільки він її побачив. Він знав причину цього. Це було через атмосферу хокейних полів, крижаних ванн, громадських піших маршів і загального порожньодумства яка кружляючи навколо неї постійно приходила разом. Йому не подобалися майже всі жінки, особливо молоді та гарненькі. Але виключно ця дівчина складала враження найбільш небезпечної з них. У нього навіть з’явилася думка що вона може бути агентом Поліції Думок. Незважаючи на його грізний зовнішній вигляд він володів принадно чарівними манерами. Вінстон бачив О’Браєна можливо вже безліч разів протягом багатьох років. Щось у його обличчі казало про це неспростовно. Маленька рудувата жіночка, що працювала у наступній до Вінстонової кубікулі, сіла поміж ними. Дівчина з темним волоссям всілася безпосередньо за ним. Наступної миті огидна, потворна, скрегочуча промова, яка була схожа на гомін велетенської механічної машини що працювала без належної змазки, вибухнула з великого телезахисту у кінці кімнати. Ненависть розпочалася. Як завжди, обличчя Еммануеля Гольдштейна, Ворога Народу, спалахнуло на екрані. Було чутно шипіння, сичання та свистіння повсюди від аудиторії. Маленька рудувата жіночка видала писк зі змішаними страхом та огидою у ньому. Програми Двох Хвилин Ненависті різнилися кожного дня, але не було жодної де б Гольдштейн не виконував головну роль. Він був первісним зрадником, найпершим опоганювачем чистоти Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі зради, акти саботажу, єресі, збочення, випливали прямісінько з його вчення. Діафрагма Вінстона стислася. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без болючої емоційної суміші. Воно було схоже на овече,і голос також лунав мов овече блеяння. Глухий та монотонний ритм важкої ходи солдатських чобіт формував тло для блеючого голосу Гольдштейна. У останні тридцять секунд Ненависті, неконтрольовані вигуки люті почали лунати від половини людей у кімнаті. Завжди знаходилися нові дурні, що чекали на те щоб він спокусив їх. Не минало і дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунства та саботажу здійснених під його орудою. Він був головнокомандуючим незліченної тіньової армії, підпільної мережі змовників що діяли по всіх усюдах Держави. Припускали, що вона називається Братерство. Також пошепки розповідали історії про жахливу книгу, першоджерело усіх єресей, автором якої був Гольдштейн і яка таємно поширювалася по всіх усюдах. У цю другу хвилину Ненависть розрослася до справжнього божевілля. Люди стрибали на своїх місцях униз та вгору та горлали на всю горляку намагаючись заглушити зводячий з розуму, блеючий голос, що лунав з екрану. Маленька рудувата жіночка перетворилася на яскраво рожеву, її рот відкривався та закривався неначе у риби що потрапила на суходіл. Навіть жорстке обличчя О’Браєна щільно почервоніло. Він дуже струнко сидів на стільці, його могутня грудна клітина роздувалася та тремтіла так ніби у ній вирував штормовий океан. Він вдарився, з глухим звуком, об ніс Гольдштейна та відскочив; його голос лунав невблаганно. Якоїсь миті Вінстон ясно зрозумів що горлає разом із рештою та жорстоко,ба навіть брутально, лупить своєю п’ятою по обідку свого ж таки стільця. Найжахливішою річчю що крилася у цих Двох Хвилинах Ненависті було те,що нікого не примушували грати свою роль, навпаки, було не можливо уникнути цього та не приєднатися до них. Протягом цих тридцяти секунд будь-яке удавання було зайвим. Огидний екстатичний транс зі страху та мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити пики кувалдою, здавалося кружляв поміж усією цією групою людей неначе електричний струм, перетворюючи всіх і кожного на кривляючогося, верескливого божевільного лунатика. І зараз лють яку відчував кожен стала абстрактною, не адресованою емоцією яку можна було передавати та спрямовувати з одного об’єкта на інший неначе вогонь у паяльній лампі. А вже наступної ж миті він був єдиним цілим з усіма тими людьми що були поруч та все що вони казали про Гольдштейна здавалося правдою йому. Цієї миті його таємна неприхильність до Старшого Брата змінилася на поклоніння йому, Старший Брат здавалося височів мов вежа, нескорений, безстрашний захисник, що стоїть неначе скеля проти орд з Азії, та Гольдштейн не зважаючи на його ізоляцію, безпорадність та сумніви про те що він досі існує, здавався якимось зловісним лиходієм-чаклуном, що здатен лише однією силою свого голосу зруйнувати основи цивілізованого світу. Яскрава, прекрасна та жвава галюцинація спалахнула у його свідомості. Він забивав її до смерті гумовим поліцейським кийком. Він прив’язував її оголену до стовпа та пронизував безліччю стріл неначе Святого Себастіана. Він жорстко ґвалтував її та перерізав їй горлянку у мить оргазму. Ненависть сягнула свого апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжнє блеяння вівці і на мить його обличчя стало овечим. Потім овече обличчя переплавилося у фігуру євразійського солдата, що здавався досвідченим, величезним та жахливим, його автомат бурхливо стрекотів і здавалося долав навіть межі поверхні екрану, тож деякі люди з першого ряду насправді здригалися і падали на свої місця. Але навіть це було пам’ятною подією серед суцільної самотності у якій він мусив жити. Вінстон різко отямив себе та сів пряміше. Він відригнув. Джин повставав у його шлунку. Його очі зосередилися на сторінці. Він нічого не міг зробити з болючим відчуттям панічного страху. А це було абсурдно, адже написання цих конкретних слів було не небезпечніше ніж власне починати ведення щоденника, але на мить він відчув спокусу разом вирвати ці пописані сторінки та повністю відмовитися від цього задуму. Він не зробив цього, хай там як, тому що він знав що це марно робити. Поліція Думок дістане його у будь-якому випадку. Він вчинив — все одно міг вчинити, навіть якщо його ручка ніколи не торкнулася б паперу — найсуттєвіший злочин, що є першоджерелом усіх злочинів. Думкозлочин, так вони називали це. Думкозлочин це була не та річ яку можна приховувати вічно. Ти міг вдало хитрувати та вивертатися якийсь час, навіть роками, але раніше чи пізніше вони все одно вистежать і схоплять тебе. Це завжди траплялося вночі — арешти постійно проводилися уночі. Несподіваний різкий поштовх виривав тебе зі сну, жорстка долоня трусила тебе за плече, сліпуче світло різало твої очі, коло з жорстких облич стояло навколо ліжка. У переважній більшості випадків не було ніякого суду, ніяких звітів про арешт. Люди просто щезали, завжди протягом ночі. Твоє ім’я видаляли з усіх реєстрів, кожен запис про те що ти коли-небудь робив начисто стирався, в одну єдину мить саме твоє існування повністю заперечувалося, а згодом і забувалося повністю.

03do_train

1984

Усе одно, як і більшість нормальних читачів, не можу збагнути, чого видавці видають книжки найрізноманітніших форматів і розмірів, чого не запровадять стандартів - було б легше і читачам, і продавцям книжок, і бібліотекарям, і меблярам.Одначе змирився з видавницькою твердолобістю - просто перестав купувати їхній продукт. Ну на них же можна було б запровадити ДСТУ! А то на одні не налазять пластикові обкладинки, для інших ті обкладинки великі. У портфель книжки або не вміщаються, або губляться десь на дні... Усі знають, що більшість тих підручників - відверта халтура. То хоч зробіть їх зручного для користування розміру, шарлатани з пригодованих видавництв!

30pj_train

[чого видавці видають книжки найрізноманітніших форматів]

Хоча, от, в суботу, ми з карапузом вигулювались на біговєлі до парку Перемоги.Так там є серія горбиків, типу, недороблений памптрек, і там хлопці лаштували трапмлін. Були вони на частково страшних велосипедах. Тобто, був там один нормальний ДХ велосипед, але що робити йому на лівому березі, уявлення немаю. Так от, вони там робили горбик, а я взяв в Тішки біговел, і давай ганяти по тим горбикам. Було весело. Мені. :)

30tj_train

повідомлення #7

Це Віня таке навіяв?Він просто про принцип Маха чув, але не зрозумів. Коли ти на каруселі крутишся, на тебе типу сили діють. А що було би якби не було туманностей, зірок, галактик. Були би тоді "сили інерції", адже тоді, ти навіть не зміг би знати, чи ти крутишся. Звідси висновок, що сили інерції то вплив далеких туманностей. Якби другий закон був диф. рівнянням першого порядку, не було би інерції. В фізиці Аристотеля нема інерції.

30xf_train

повідомлення #2

А від точки не залежить?Щось я ніяк мислю не второпаю. Чи у вас СВ залежить від точки? Якщо у вас для кожної точки треба свою СВ, :wink2: а рух залежить від СВ, то не морочте голову, а прямо кажіть, що у вас рух залежить від точки.

311p_train

повідомлення #21

4)Ну або уявимо, що мотузка розтягнута, і є сила пружності мотузки - і це доцентрова сила! І є відцентрова сила, що врівноважує доцентрову силу. Що є джерелом відцентрової сили? Скажеш інерція? А який напрям має ця сила, джерелом якої є інерція? Така постановка питання має право на існування, але ж варто не забувати, що ці сили є лиш в башці аналітика. 5) Інерція є джерелом відцентрової сили, що розтягує мотузку , пружність мотузки є джерелом доцентрової сили, ці сили врівноважені, і ніхто нікуди не прискорюється, бо відстань між каменем і центром не змінюється. Але ця схема є як ти кажеш в башці аналітика. Система відліку, прив'язана до камінця - не інерційна. Зате система відліку, прив'язана до осі обертання, але в якій камінець нерухомий - це інерційна система відліку. але обертальна, нерівномірна. 6) А от в не обертальній інерційній системі відліку камінець матиме прискорення, і зазнаватиме зміни швидкості.

314h_train

повідомлення #48

Дейнеріс щось лажає.Але виникає думка, що все йде до втілення мрії тієї ж Дейнеріс - зламати колесо. Інші без нащадків. Не здивуюсь, якщо Дейнеріс влаштує республіку.

31an_train

повідомлення #2

Але вона послухала Тіріона і допомогла Джону.Думаю, це в майбутньому її врятує. Тобто його підтримка. Вона зробила правильну інвестицію, не без допомоги.

31c6_train

повідомлення #3

Ти якось неуважно дивилась серіал.Його наполовину перетворили в зомбі, але діти лісу врятували. Він же допомагав Брану. Сценаристи ліплять любовну лінію між двома головними персонажами, на яку всі так чекали. Але в цьому сезоні особливо нема де розвернутися, щоб показати процес. Тому Тіріон говорить прямо, що Джон вклепався по самі вуха. Дені таке лестить, але вона горда, і на якогось бастарда не хоче дивитися. Проте недарма показали момент, де йшла мова ніби Рейгар таємно обвінчався з Ліанною, отже Джон Сноу законний і легітимний спадкоємець залізного трону. Знову ж таки Сноу не хотів приносити клятву вірності Дені не з гордості, не з принципів сепаратизму півночі, а тому що ніс відповідальність перед своїми васалами, і не хотів присягати на вірність незнайомій йому людині. Тепер же він побачив яка Дені чудова і хороша, все-таки вона заради нього ризикнула життям, драконами, і одного втратила. Після такого він буде за нею бігати як Джорах. Чорт забирай, це найкращий серіал за всю історію.

31d6_train

повідомлення #13

За кого?За Теона чи Яру?

31it_train

повідомлення #19

Е, е, е.Вони ж не знають, що вони родичі, цим і відрізняються від наглих Серсеї з Джейме.

31j6_train

повідомлення #25

Припускаю, в наступному сезоні багато хто мимоволі перейде на бік зла, обернувшись на білих блукачів.

31kh_train

повідомлення #42

Я собі вже сьогодні зробила "подарунок" у чорну п'ятницю.Надурили мене в Фокстроті. На касі сказали, що база висне і товарний чек вони мені дати не зможуть. Я сказала, що обійдусь без чека. Купила товар, а потім вже на роботі подивилась в неті, що сьогодні, у чорну п'ятницю (як виявляється сьогодні такий день був), на мій товар була знижка. Зате Я його купила за повною ціною. Добре хоч товар був недорогий і знижка - копійки. Але сам факт... Може це була й випадковість, може некомпетентні продавці трапились, що не пам'ятають весь товар і ціни напам'ять. А може й навмисно таке зробили, щоб собі ті гроші забрати. Хто його знає.

31l3_train

повідомлення #39

Хто що отримав на свята в подарунок?Мені чоловік подарував обручку із Zlato, срібну з дорогоцінними камінцями. Зараз в кризу проблематично придбати ювелірні прикраси, ціни не кожному по кишені. Я чоловікові нового светра купила, сам попросив. Начебто нещодавно Новий рік зустріли, а вже скоро будемо відмічати День закоханих. Тому багато пар живуть з батьками... Як ви вирішуєте проблему тонких перегородок в хаті, коли чути як скрипить ліжко і всякі інші звуки... Моїй дівчині це не подобається... Каже що це її бентежитиме... Коли хтось буде щось чути...

31pm_train

повідомлення #46

Не скажи..Якось так склалось, що живу за принципом "де моя сім"я, там мій дім". І навіть як йду з гостей від батьків, кажу, що йду додому.. Щодо ремонтів і "облагородження" зйомної квартири, то поміняла їх кілька, але тільки в першій і в цій, що живем зараз робили "облагородження". Тобто попередні квартири знімали в хорошому стані. остання нам просто далась за дешевою ціною, тому й погодились на дещо закинуту квартиру. Але кілька вихідних я все ж потратила на малювання вікон-дверей і дрібного ремонту... Врешті, ми робимо, перш за все, для себе... Щоб ми почували себе комфортно. Все, що купуємо з речей - наше і завжди можемо те забрати при переїзді. А фінанси, які тратимо на дрібний ремонт квартири це ніщо, в порівнянні з свободою дій... Книжка не може дати гарантії, що саме так буде, бо вона не знає (хоч, думає, що передбачає) з якими рисами характеру народиться маленька нова людина. Показувати приклад хороший варто, та не кожен з малого віку буде вбирати це як губка. Думаю, дітей потрібно так виховувати, щоб давати їм розуміння, і усвідомлення того, де є погане, а де хороше, бо про великий відсоток самовиховання, саморозвитку теж не можна забувати. Такшо всьо нормально)

31u5_train

повідомлення #11

Смажити люблю на соняшниковій рафінованій а салати заправляти-оливковою або справжньою натуральною олією,мені її з Вінниці родичі передають..ніщо не може бути краще за її запах та присмак салату заправленого нею) або з картоплею в мундирі вона краще всіх. Головне не переборщити. Іноді для салатів використовую оливкову. А ще смакує кукурудзяна олія... ;)

322y_train

повідомлення #39

Моя подруга отримала біометричний паспорт і вже їздила з ним до Франції.Ніяких питань з приводу готівки, банківських рахунків і де будете проживати не було. Але іноді краще просто промовчати(не всі люблять чути правду, і не на кожне питання можеш відповісти, не все можна відкрити іншій людині, але це не брехня, а особисті речі, які ти просто не кажеш), проте не брехати... колись то вона вилізе та правда і лише гірше буде.

325o_train

повідомлення #90

і ти усвідомлюєш що цих твоїх близьких вигнали з роботи, бо вони кілька місяців там не зявлялись, а завжди з тобою?!вони втратили своє особисте життя і ти відчуваєш за це відповідальність... легко говорити радійте всі життю, воно таке хороше і прекрасне, коли в тебе все добре і ти здорова і не помираєш...

328n_train

повідомлення #60

Те, що відбулося:Посіяно мир. І виграв. Фараон програв - він виявився не настільки проникливий, щоб зрозуміти тонкості ситуації, але зберіг лице й при цьому зрозумів, що саме Авраам дав йому цю можливість, ставши вище нього цим, як дорослі обережно дозволяють іноді нерозумним дітям трохи побавитись небезпечними речами, щоб ті зрозуміли їх небезпеку. Сара була сестрою Авраама. І не була повією і не стала. Повія - це безчестя. А Сара не безчестила фараона, вона більше того, зробила йому честь, ставши під його владу. Інша справа, що ні вона, ні Авраам, не хотіли сперечатися з ним. Отже, резюме - ні Авраам, ні Сара не брехали фараонові (вона двоюрідна сестра Авраама), Сара не лізла в постіль фараонові за прибутком (як роблять повії) - все, що сталось на совісті фараона. Є заперечення?

32ah_train

повідомлення #68

!!!Увага!!!Запрошуємо до співпраці кав'ярні, квіткові магазини, медичні центри та інші зацікавлені заклади! БЕЗКОШТОВНО встановимо стенди та заповнимо їх книжками! Ми готові врахувати ваші побажання щодо кольору та дизайну стенду. P.S. Наші книги дивним чином підіймають середній чек та настрій відвідувачів.

32gy_train

[Запрошуємо до співпраці кав’ярні]

Так пишайтеся!Є люди які втрачаючи аргументи, вважають це єдиним спосібом довести свою правоту. По-перше,Ви тепер точно знаєте що праві,по-друге,Ви виглядаєте гарною і молодою,і якщо у співрозмовника не вистачає не тільки аргументів,а і розуму-це вже не Ваша проблема. А по-третє,Ви тепер точно знаєте з ким маєте справу. І не треба до таких людей ставитися серйозно

32ip_train

[Так пишайтеся!]

Почитав цю тему.Полахав. Особливо заперло про то шо як тримати немовля в лівій руці то воно буде лівшею. Я плакав :rolleyes: Може комусь і буде цікаво ;) Значиться, як це не прикро але мене теж хрестили. Як я був немовлям. Ну хресну свою я після того обряду більше ніколи не бачив. Вона зара в США живе. Хресного бачив набагато частіше. Разів 10 за все життя :) Про них майже нічого не знаю та і не хочу знати. Хмм, тут хтось сказав що класно коли хресні - це близькі родичі. Ну от наприклад хресні батьки моєї сестри - близькі родичі. І відносини між ними як між родичами а не ініційованою і вчителями :) О, і ще таке питання. Чисто теоретично. Так, ради інтересу. Якщо хресним\ою стала людина яка насправді не була охрещеною і сама являється противником християнства, то наскільки прикольним є цей випадок?

32l0_train

повідомлення #18

З приводу тримати на лівій руці - мо" забобон, але сестра в мене лівша.На рах чи можна перехрещувати? Я такої заборони не чула. В мене мама хрестила в сестри, а потім сестра в мами. Все нормально - всі живі і здорові. Хресними батьками обов"язково повинні бути хрещені люди. Якщо хлопця беруть за кума, то бажано щоб першою похресницею була дівчинка, і навпаки в дівчини - перший похресник хлопчик. Можна бути хрещеною матір"ю декільком діткам, але хресна повинна усвідомлювати, що вона відповідає за тих діток. Головне, щоб дітки знали своїх хресних батьків, а не так як тут описано - навіть ніколи й не бачили :rolleyes: . Знаю ще таке: коли дитину вперше купають то воду після купелі слід виливати коли не стемніло і обов"язково під родюче дерево (щоб продовжувався рід). До купелі обов"язково клали трави.

32qo_train

повідомлення #24

Посудина на ніжці є одною з характеристичних форм неолітичної паскової кераміки від середньоєвропейської рессенської групи до українського Трипілля, Болгарії і Диміні.Посудини на ніжці відміняються у своїх формах від конічної миски до профільованих баняків. Сама ніжка може бути тільки незначним кільцем або виступати в формі стрункого дзвонуватого підставця, вишуканої лінії, при чім в обох випадках ніжка може бути порожня або масивна. Цей причинок ставить собі завдання розглянути деякий матеріял паскової кераміки з Південно-Східньої Европи під оглядом техніки посудини на ніжці, що може кинути світло теж на питання споріднености окремих форм та груп (подунайського неоліту). Праця з неолітичним матеріялом з розкошів у Старчеві Американської Експедиції до Югославії та Білгородського музею дала мені змогу пізнати техніку виробу посудини на ніжці в цій групі. Посуд на ніжці в ній, дуже поширений. Є це спеціяльні глибокі дзвонуваті миски та баньки всіх родів кераміки, грубі барботинові, гладжені чорні та мальовані. Ніжка буває ледве помітним широким кільцем або розвиненої конічної форми. При докладному розгляді ніжок (спеціяльно розбитих), який я перевів на сотнях примірників, показалося ясно, що посудину виготовлялось наступним способом. Спочатку вироблялися стінки її від вінця аж до ноги, а тоді виготовлялося додатково ніжку, вмащуючи глину з двох боків так, щоб постало дно та частинне або повне виповнення ніжки. Поверхня посудини тоді вигладжувалась зглядно потім ще примазувалась. На переломі ніжок виразно було видно межу або щілини між стінками і вмазаною глиною, або посередині між глиною недосконало втисненою згори (з посудини) і з ноги. З перегляду іншого посуду — з рівним дном, виразно означеним випливало, що взагалі цей посуд спочатку не мав дна, яке додатково вліплювалося. Про це свідчила будова глини в місці стику стінок з дном — (різний напрям глиняних пласточків), тріщини і таке інше. Матеріял з Вінчі та інших селищ цього ступня, який я мав змогу бачити в музеях Югославії, знов дає дані щодо техніки посуду на ніжці в цій групі зокрема знаних вінчанських мисок на високій масивній ніжці, уважаних за специфічну форму югославської кераміки, яка відділяє її від решти подунайського неоліту та в’яже з Анатолією. Показується, що техніка цього посуду пов’язана генетично із старчевською. Вінчанська, яка розвивається зі старчевської, перебирає в неї теж спосіб виробку посудини на ніжках, тільки що ніжки ще значно вивищуються. Сотні і тисячі примірників цих ніжок мисок або банькуватих посудин по юґосл. та зах. семигородських музеях виказують, що ніжки бували як зовсім порожні, отже аналогічно до вживаних у лендєльській групі сер. Европи (Потисся, моравська маль. кер.,) так виповнені частинно або зовсім. В парі примірників ніжка навіть була виповнена дрібними неправильними кульками, придушеними і замащеними з обох боків компактним шаром глини. З цим ствердженням падає думка про особливість форми вінчанських мисок на ніжці та зв’язані з тим теорії споріднення. Миски ці своєю профіляцією та технікою виробу тісно в’яжуться з формою мисок на ніжках з лендєльської та інших європейських груп паскового неоліту. Мальована кераміка Болгарії виявила лише дуже нечисленні форми на ніжці. Між іншим є одна дуже цікава форма: це грибувата профільована посудина, в якій спідня частина має валькувату (?) форму під гострим кутом до банякуватого тіла. Ця рухливість дна вказує, що воно ще доліплювалось до стін посудин додатково. Високі миски на ніжці румунської мальованої кераміки семигород. та молдавської груп в загальних рисах нагадують старчевські та вінчанські. Про техніку виробу ніжок не можна говорити позитивно, бо тонка глина і висока техніка опрацювання не дозволяють на такі сліди додаткового заповнювання ніжок як у Югославії. Одначе розгляд фрагментів цього посуду дозволяє думати, що тут маємо аналогічну техніку, бо не трапляється, щоб ніжка відбивалась від дна посудини в площі здогадного перетину, натомість посудина розбивається все спільно з ніжкою. Отже вони мали бути вироблені зі спільного шматка глини. Загадкові ці предмети бодай можуть тепер, по спостереженнях над юґосл. мисками на ніжці, бути освітлені в тому сенсі, що під оглядом своєї профіляції вони не є чимсь відірваним та чужим в області паскової кераміки; навпаки — стоять у зв’язку з певними формами в інших групах пізнього неоліту. «Монокль» є технічно так би мовити закріпленням певної стадії процесу виробу мисок на ніжці, поширених в цілій пасковій кераміці. Розуміється, це не стосується до призначення «моноклів», якого добре не знаємо, а тільки до висвітлення техніки, формальної сторінки цього керамічного типу. Українська маль. кер. виявляє лише нечисленні миски на ніжці в своїй першій (первісній) та пізніших фазах. Вони мають циліндр. двоконічну форму. Характер глини і малий матеріал не дозволяють на спостереження і висновок щодо техніки на підставі різниць переломів. Одначе і тут виступає явище, що миски ламаються разом з ніжкою, отже, треба думати, готувалися з одного шматка глини. Ці останні часом мають виповнене дно так, що стають властиво подвійними мисочками на ніжці. Техніка посуду на ніжці в рессенській та лендєльській групі, як рівнож в Диміні, є мало знана з автопсії. В кожному разі показується, що на великому просторі дністро-дун. области панував у формі посудини на ніжці спосіб виробу перше посудин, а потім додання до них дна. Цей спосіб ліг в основу розвитку поодиноких форм, що на перший погляд навіть не мають між собою нічого спільного.

2syt_train

Техніка посудин на ніжці в пасковій кераміці.

У вже покійного Валентина Чемериса є чудовий роман “Приречені на щастя” про двох учених майбутнього, які вирішили погуляти на щойно відкритій планеті земного типу.Але от халепа: їхній корабель раптово вибухнув, друзі та колеги загинули, у них зі собою лише скафандри і спортивні костюми, а попереду їх чекає щонайменше 14 років виживання в очікуванні рятувальників. Воно й не дивно, що жінка-психолог від такої навали мегастресових подій зірвалася на істерику і навіть спробувала самовбитися. Благо, до цього не дійшло, бо навіть за таких несприятливих обставин її напарник-геолог надто вже хотів жити і, завдяки професійним знанням та ерудиції, зумів облаштувати цілком адекватний побут на наступні роки. А от у кіновсесвіті Чужих людство, схоже, деградувало, до небаченої позначки, раз на максимально відповідальні посади набрали клінічних ідіотів, істеричок і некомпетентних суїцидників. Свого часу глядачі не стримували сміху (чи обурення — як хто), коли у “Прометеї” персонажі знімали шоломи на нерозвіданій планеті, мацали руками невідомі об’єкти різного ступеня живості тощо. А вишенькою на торті був картограф, який заблукав у ним же промаркованій печері. Втім, екіпаж корабля “Заповіт” запросто перепльовує усі здобутки попередників. На незнайому планету вони не те що без шоломів — взагалі без скафандрів вийдуть. І нічого, що довкола потенційна небезпека — герої за кожної нагоди розділятимуться, немов зумисне шукаючи смерті. Зустріли незнайомця — пусте, спершу ми підемо за ним у якесь дивне місце, де не ловить радіо, а тоді вже будемо ставити йому якісь питання. Ну а коли щось традиційно піде не так, то замість мінімізації збитків і збереження якомога більшої кількості життів від них можна чекати лише істерик і свідомого погіршення ситуації. І щонайгірше, точка неповернення, після якої розумієш, що перейматися долею героїв, вболівати за них і взагалі сприймати фільм серйозно не вийде, настає задовго до появи Чужих. І це не вийде списати на затупи і зриви в екстреній ситуації, мовляв, герої фільму також люди. Таке працювало для першого фільму з його космічними далекобійниками, другого, де нам показували звичайних вояків. Екіпаж “Заповіту” — це фактично еліта з еліт, 18 найдостойніших космонавтів, яким доручили вкрай відповідальне завдання: перевезти і пильнувати колоністів. 2000 людей плюс сотні ембріонів знаходилися на їхній совісті. На такі завдання не беруть абикого. Неважливо, чоловік чи жінка, чорний чи білий, християнин чи атеїст, сім’янин чи самотній — ці всі характеристики відсуваються на задній план, бо космонавтам слід однаково тверезо мислити і тримати емоції під контролем. А що ми бачимо насправді? У новопоставленого капітана жижки трясуться від страху, що його ніхто не слухатиме (а згодом, власне, так і стається), а за кілька хвилин екіпаж самовільно міняє курс корабля, тому що їм не хочеться ще кілька років провести в кріосні. Закриймо очі на те, що поломку “Заповіта” списали на безглузду причину типу “на мою машину посвітило вранішнє сонце, тому в мене пом’явся кузов і фари розбились”. Так само знехтуймо фактом, що не можна так просто взяти і різко змінити курс космічного корабля кількарічного рейсу (у вже згаданій книжці і цьому є зрозуміле фізичне пояснення). Примітно інше: герої стрічок “Американський пиріг”, “Євротур”, “Де моя тачка, чувак?”, “Гароль і Кумар відриваються”, “Вен Уайлдер — король вечірок” та інших мають в рази більше відповідальності й тверезого глузду, ніж персонажі нової стрічки Рідлі Скотта. Єдиний адекватний член екіпажу корабля “Заповіт” (якщо не брати до уваги героя Джеймса Франко) — ШІ-автопілот, яку тупі людиська посилають під три чорти, назвавши кілька циферок. Рятує фільм знову Девід у виконанні Майкла Фассбендера. Він — усе, що залишилося від тематики “Прометея”. Пошук творців людства, проблема взаємин автора і його творіння, виражена через інженерів, людей та андроїдів — “Чужий: Заповіт” не мав на меті розвивати ідеї попереднього фільму, проте й повністю відмовитися від них було неможливо. У сценах з Девідом і для Девіда Рідлі Скотт нарешті шкварить на повну, даруючи нам найсильніші моменти фільму: стартовий діалог з Вейландом, сповнену якогось божественного піднесення зустріч з грудоломом і особливо сцену з флейтою. Ці фрагменти — вочевидь, усе, що залишилось нам від “Прометея 2” — надто вже виділяються на тлі океану кретинізму, що панує в “Заповіті”. Фактично це геть інший фільм, значно кращий, хоч і в рази коротший. Проте я охочіше би більше часу провів у компанії Девіда, адже по той бік андроїда — суцільна біда, а не персонажі. “Заповіту” не вистачає колоритних персонажів. Фактично півтора десятка смертників зводяться лише до трьох сяк-так помітних фігур: богомільного капітана, лайливого реднека і пані Деніелс. Нової Ріплі чи навіть Шоу із неї не вийшло — і справа не стільки в непоказній зовнішності акторки з ледь не повним браком магнетизму, скільки у відсутності ситуацій, котрі би дозволили нам зрозуміти, що це за людина і чому ми повинні за неї переживати. Гаразд, вона втратила коханого, ось на пам’ять про нього навішує цвяшок… Стоп! Чому цвяшок? Яка за ним історія? Не переймайтеся, сценаристів це не цікавило. Сильну не тому, що вона долає труднощі, розвивається і приймає важкі рішення. Деніелс просто прожила найдовше, ото й усе. І раз так “скрупульозно” нам змалювали титульного персонажа, то чого дивуватися, що решта екіпажу існує лише для того, аби ксеноморфи їх пронизали, випатрали, загризли чи вилізли з них. Оскільки вони безликі, то їхні смерті не викликають жодного ефекту (хіба що режисер скрімер поставить). Оскільки вони ідіоти, то Чужий не викликає аж такого жаху; це раніше потвора хитромудро полювала за людиськами і щоразу більше лякала своєю кмітливістю, а тут Чужому вистачає просто відкрити рота і космонавти самі йому туди застрибнуть. Це вбиває будь-яку напругу і знецінює увесь екшн. “Чужий: Заповіт” хоча і мав намір однаково потягати елементи з “Чужого” та “Чужих” , завдяки безликим і безмозким персонажам не працює ні як трилер, ні як бойовик. Зате як комедія “Заповіт” дуже навіть непоганий. Ті ж самі показово криваві й огидні вбивства, які, якщо трішки змінити фокус, виглядають дуже навіть кумедними. Особливо фрагмент, де посковзнулися на крові. Двічі. Тут усі слова зайві. Причин іти на “Чужий: Заповіт” фактично нема. Так, стрічка шикарно знята, музика від Джеда Курцеля традиційно чудова, а Фассбендер божить. До всього, “Заповіт” фактично ніяк не доповнює всесвіт Чужого, а та дрібка нових фактів має всі шанси розбитися ущент, бо Рідлі Скотт ризикує забути хронологію свого кіновсесвіту і скотитися до масштабного реткону… або Девід поповнить лави телепнів, котрих Скотт і так уже багато наплодив за останніх дві стрічки. Членам Секції, що робили свої уваги до цієї праці, складаю свою щиру подяку. Використаний для цього видання «Уваг» великий етнографічний, переважно прозовий, матеріял дав мені змогу вказати на досі ще не зачеплені особливості української мови і деталізувати окремі її явища, — цим переважно й одмітне це видання проти попереднього. На увагу взято ті особливості української мови, що вони в російській літературній мові незнані або мало звичні. Щоб дати змогу орієнтуватися в можливих у літературній мові паралельних синонімічних зворотах, я поряд із широко вживаним зворотом наводжу й менш поширений. Багато матеріялу, що міг би стати до помочи літературній мові, чекає ще свого досліду: через брак часу я неспроможна була використати все те, що повинно б мати місце в «Увагах». Сказане за фразеологічний словничок у передмові до 2-го видання має силу й для 3-го видання. Фразеологічний словничок збільшено в цьому виданні не на багато. Щоб не розбивати нумерації в словничку, — а це б вимагало нових чисел у російському покажчику,— новий фразеологічний матеріял розміщено не по відповідніх групах, а додано вкінці фразеологічного словника. Щоб допомогти користуватися з книжки, укінці дано покажчика відзначених у ній слів і зворотів, як поправних, як і хибних. Шановному проф. Є. Тимченкові я радо висловлюю тут свою подяку за уваги до цього видання. Це і є той шлях, що ним і надалі повинна йти українська літературна мова. Певна річ, ще довгими часами матимемо паралелізми, невідтінені сіноніми, — але чи мова взагалі може їх збутися? За класичний приклад може нам стати німецька мова. Пор. вище наведену цитату з Ch. Bally. Синоніми становлять у великій мірі багатство мови, розуміється, коли авторів лінгвістичний смак і чуття мови вміє їх одтінити. Шевченко каже: Думав доля зустрінеться, спіткалося горе. Поняттю «нога, лапа» німецька мова, як до вимог стилю, як до відтінку в значінні, дає такі назви, Lauf, Pranke, Arm, Ständer, Fang, Ruder, Latsche та ин. крім загально вживаних Pusz, Bein, Pfote, Tatze. К. Voszler каже: «Вмілість говорити є саме в тому, щоб із найтоншими звуковими, флексивними, синтактичними та лексикологічними відтінками вміти одночасно й зв’язати відповідньо відтінені уяви». Одно з великих завданнів, що стоїть іще перед українськими філологами, це дати семазіологію української мови, де б відтінити треба окремі близькі значінням слова, синоніми. Завдання те ще не близької мабуть прийдешности, бо синоніми не здобули собі ще потрібної для літературної мови традиції. Розмаїтість, точність та глибина вислову — а це властивості, що до них повинна прямувати літературна мова— вимагають того багатства лексичного, синтактичного та фразеологічного, що є в сукупності українських діялектів. Завдання я собі в оцій своїй роботі поставила переважно практичне: стати хоч трохи своїми увагами у пригоді сучасній українській літературній мові, щоб на її характерні хиби вказавши, подати й поправні форми й звороти, а передусім вказати на ті особливості в українській народній мові, що їм мало, а то й зовсім не дає уваги сучасна українська літературна мова в ширшому розумінні, тобто і мова красного письменства. Виходячи з практичного характеру «Уваг», я не мала змоги розмежувати явища синтактичні й стилістичні. Переважною своєю частиною поданий матеріял обіймає явища синтактичні; зачеплено також факти морфологічні та семазіологічні. Вказуючи на ту чи иншу поправну форму проти хибної, я йду шляхом індуктивним: за вихідний пункт маю поширеність даного язикового явища в мові народній та в мові кращих знавців українського слова і намагаюся обминути все те, що могло б відбивати суб’єктивною вподобою. Але мова кожного народу є вираз його національного світогляду, а мова окремого члена нації, мавши за підставу загально-національне, віками утворене, вносить у скарбницю народньої в широкому розумінні мови його власне, висловлює його індивідуальність. Кожний бо суб’єкт не тільки пасивно сприймає, а і творить мову. Але в цій творчості сваволі не може бути, і своє, індивідуальне кожне мусить підганяти під віками збережену підставу, щоб підійти під мислі народові. Инакше бо такому індивідуальному загрожує смерть. В. Гумбольдт був тієї думки, що сила індивідуума проти мови, як приналежности цілої нації, невелика; що проте індивідуум має вплив на загальну мову в більшій чи меншій мірі, але волю має тільки в тих межах, у яких загально-національна мова дозволяє її мати. Ця думка й тепер держиться: «Самостійно й оригінально переживані інтуїції збуджують індивідуальну творчість стилістичну, але коли натрапляють на задубілі форми язикової експресії, вони мусять до них нахилитися. Переможна сила традиції й звичаю у цій царині, як і в обсязі инших формально-язикових уяв, опановує найгеніяльніші особистості. Діяльність творця, як і скрізь, так і тут, у значній мірі залежить від матеріялу, що його він (творець) перетворює своєю працею, а язиковий матеріял може сильніше нас в’яже, ніж який инший фізичної природи твір». Цього вимагає краса, цілість твору; це є навіть певний педагогічний спосіб впливати на читача. На образність багата народня мова і її б можна щонайширше використати. Одно з завданнів, що стоїть перед українськими філологами, — це дати в можливій мірі повну українську фразеологію, використавши як народній, як і літературний матеріял. Нижче подаю деякі з тих фразеологічних зворотів, що вони, вже здебільшого відійшовши свого первісного емоціонального характеру, могли б стати в пригоді й науковій літературній мові. Вони могли б правити і за основу, коли доводиться творити нові фразеологічні звороти або перекладати чужі. Важко в тому багатстві народньої фразеології відшукати системи, навести на певні правила. Проте дещо дається зробити. Де головний елемент фразеологічного звороту повторюється в багатьох фразеологічних зворотах, там він може стати за головний елемент і до нових фразеологічних зворотів.

08l8_train

Огляд фільму “Чужий: Заповіт”

Сьогодні, припустивши мерзенну й безсовісну думку про смерть Марії Василівни, члени педколективу, що делегували завучку з вінком, добряче зіпсували свою оцінку, яку Марія Василівна виставляла кожній особі на цій землі (професійний рефлекс).Поганки / потвори / підстилки! Вона перебирала й інші влучні слова-означення для своїх колег, слова нібито неприйнятні в мовленні вчителя. Проте Марія Василівна чулася в тому віці, коли вже можна дозволити собі також багато іншого: і А) випити чарочку коньяку, який прогріває горло під час занять, і Б) намалюватися помадою непристойно червоного кольору, і В) допустити певні думки під час приповільнення кроку біля побуткомбінату, де за прозорими вікнами в підвальному приміщенні — чоловіча качалка… Марія Василівна, як актриса після важкої ролі, інколи виходила з образу “вчительки з великої літери” й ставала тією, кого треба покарати. І просто на підвіконні біля порепаної бегонії плямистої (Begonia maculata) Марія Василівна помішала майже вистиглий кминовий (Carum carvi) чайок у гарній блакитній чашечці з позолоченою окантовкою у формі листочків. Вона посміхнулася сама до себе, натхненно поправила ще не той типовий легко-фіолетовий, а зовсім оранжевий, як часточка папайї (Carica papaya), фарбований за останньою модою локон волосся. Жінка нахилила горня, аби вилити чай у вазон, але в останній момент зупинилася. Щодо розцяцькованого похоронного вінка в руках завучки Надії Петрівни Проскурні й загалом цієї пишної історії, то всі дороги вели до дев’ятикласника Ярослава Копчука. Славіка, Слави, Славунчика! До чого дурний, як валянок, до чого малий і страшний (тато недоробив, мама недоносила), до того ж постійно прагне накликати на себе біду. Словом, дупа свербить. Ці малолітки мусять зрозуміти, що, по-перше, у житті існує принцип бумеранга, по-друге, з деякими людьми краще не зв’язуватися. Одного разу можеш так спіткнутися на дорозі життя, що не тільки виб’єш собі два передні зуби, а й взагалі не здужаєш підвестися. Марія Василівна не те що би хотіла попсувати результати життя й творчості малого негідника, ні — швидше майбутні дії Марії Василівни мали абсолютно виховний характер! Копчук досі обходив учительку біології боком, як гюрзу (Macrovipera lebetina) на дорозі. Але, очевидно, таки не зміг, не знайшов у собі тієї страшно важливої сили — стриматися. Якщо мішок набитий фекаліями, то хоч яким би щільним він здавався, все одно в якийсь момент усім доведеться затикати носа від смороду. Сьогодні зранку-зранечку, зранечку-зісвітаночку Славік залетів у школу й на коридорі, наче велосипедист у коня (Equus), врізався в завучку Надію Петрівну Проскурню. …Вона не впала, навіть не спіткнулася, бо це ж була людина-курган: завучка пережила в школі понад сто перевірок усіх рівнів, дві держави, чотирьох директорів. Жінка стояла непохитною перед усіма ударами долі, а ще вона важила (нетто), як три з половиною Славіки (брутто). Нагріта від люті, мов мурашка (Formica) під лінзою малолітніх садистів, завучка почала прогортати в голові уявний, але завжди розгорнутий журнал. Там записувалися слова для пронизливого крику й справедливого способу покарання. А малий, у котрого від страху поперегукувалися всі пломби верхнього ряду зубів з товаришами з ряду нижнього, ніби врятований потопельник, виплюнув з легенів чорну воду із зеленим намулом: — Марія Василівна померла!

09pc_train

Баборня

«Йдім окремими шляхами, але до спільної мети.Може, ви дійдете до Києва з Варшави, а я через Одесу, а може, й через Токіо та Сибір, але ми маємо спільну ціль», — пригадував слова Євгена Коновальця президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький. Останній мешкав і працював у Варшаві, перебуваючи в тісному контакті з польським політикумом. А от Токіо серед названих географічних місць викликає запитання. Втім, лише на перший погляд, адже Організація українських націоналістів і безпосередньо Коновалець підтримували тісний контакт із японськими урядовими колами, а згодом за підтримки офіційного Токіо розбудовували свою мережу на Далекому Сході. Перші зв’язки з японцями ОУН налагодить уже на початку 1930-х — у той час доволі гучною акцією, яку розглядала Ліга Націй, була пацифікація, котру поляки проводили на Галичині. До окремого комітету, створеного в цій справі, входив і японський представник. Відтоді націоналісти матимуть доступ до японських дипломатів, а за кілька років спробують налагодити ближчий контакт. «В 1934 р. було зложено обширну записку на тему «Україна як фактор розвалу Росії» і переложено на англійську мову. Її предложено японцям, і представник ОУН відбув з послом Японії в Варшаві ґрунтовну розмову. Чому японці хотіли говорити про українські справи саме у Варшаві, годі сказати, але можна здогадуватись, що саме там знаходились найбільш досвідчені в українській проблемі люди», — згадував керівник політичної референтури ОУН Дмитро Андрієвський. До варшавської зустрічі було підготовлено й окремий пакет пропозицій, одна з яких передбачала допомогу японців акціям ОУН у Маньчжурії. Цю китайську територію японські війська захопили на початку 1930-х і проголосили маріонеткову державу Маньчжоу-Го. Тут, зокрема в місті Харбіні, була доволі численна українська громада, і звідси було зручно формувати базу для впливу на Червону армію та українське населення прикордонних областей. У цьому позиції ОУН та Японії збігалися, адже на Далекому Сході, зокрема в Приамур’ї, українці становили величезну групу, а окрему територію, відому як Зелений Клин, ще на початку XX століття заселяли переважно вони. На цей лист відповіді не було отримано, проте член Українського політичного центру в Харбіні Іван Світ у спогадах зауважив: «Можна сказати, що заінтересування японських військових кіл Організацією Українських Націоналістів мало більш практичний, ніж політичний характер. Японцям було потрібне те, чого вони з різних причин не могли одержати від українців на Далекому Сході. Тож у середині 1930-х до Харбіна перекинуто кількох членів ОУН, які одразу зайняли помітні ролі в Українській національній колонії, зокрема в Союзі української молоді (СУМ), і почали видавати часопис «Далекий Схід». У 1937 році в Берліні відбуваються переговори Коновальця та генерала Миколи Капустянського з представниками японського посольства й генштабу. Всі вони будуть безпосередньо пов’язані з найневдалішою акцією в історії ОУН, а саме нападом на пошту в Городку 1932-го. Тоді організація втратила загиблими і страченими чотирьох бойовиків. Двоє безпосередніх учасників нападу Гриць Купецький та Григорій Файда, а також провідник дрогобицької боївки УВО — ОУН Михайло Гнатів нелегально покинуть межі Польщі й опиняться на Заході. Долучені до інших підпільників, яких спіткала така сама доля, ці троє націоналістів у середині 1930-х візьмуть участь у вишколах хорватських підпільників-«усташів» в Італії, а в 1937-му вирушать на Далекий Схід. «Ви будете працювати підпільно. Будете жити під російськими прізвищами й не будете брати участі в житті української еміграції у Харбіні», — заявив оунівцям полковник Акікуза, який спершу опікувався націоналістами. Відтак хлопці вигадали собі життєві легенди та імена. Представникам ОУН дали час на вивчення російської мови, а далі розпочався системний вишкіл під контролем японської розвідки: прослуховування лекцій, опрацьовування відповідних комуністичних праць і ретельне читання радянської преси. «Кожного дня була принаймні одна лекція котрогось із лекторів на різні теми, як, наприклад, організація військ прикордонної охорони, організація ГПУ-НКВД, організація Червоної Армії, біографії усіх членів Політбюро й всіх визначних сучасних більшовиків і небільшовиків, генералів тощо, відзнаки різних формацій армії, фльоти, авіації, НКВД, військ Прикордонної охорони, — пригадував керівник оунівської групи Купецький (Марков). Наступною фазою була підготовка націоналістами брошур та листівок, і тут виник перший серйозний конфлікт із японцями, які вимагали припинити друкувати проукраїнські гасла, поборювати росіян і почати співпрацю з білою еміграцією. Останнє питання було найгострішим, тож до Відня було надіслано телеграму: «Посварилася з тіткою. Оля». Тут слово «тітка» позначало японців, «Оля» — провідника націоналістичної групи. Припинивши співпрацю з японцями, оунівці інтегруються в українське життя Харбіна. Гриць Купецький (Борис Марков) очолить «Українську Далекосхідну Січ» — перейменований СУМ, а Михайло Гнатів вирішить нелегально перейти радянський кордон. Подібна витівка його попередника Миколи Митлюка коштувала йому життя. Гнатіву поталанить: під час нелегального переходу кордону його заарештують японці. Пізніше він переїде до Шанхая, де очолить українську громаду. Під час Другої світової війни японці знову звернуться до націоналістів із пропозицією співпраці. Коли її відновлять, українці візьмуться за підготовку ідеологічних і пропагандистських матеріалів. Водночас вони готуватимуться до японсько-радянської війни. «Одне, що було позитивним у наших плянах у широкому масштабі, це була ідея створення незалежної від Росії Зеленої України. Ми навіть були приготовили склад першого уряду Зеленої України, який складався з найбільш знаних українців на Далекому Сході поза межами СССР», — згадував Купецький. Незабаром націоналістична група отримала нове завдання — працювати з радянськими утікачами-українцями, яких утримували в концтаборі неподалік Харбіна. Розмови на національні теми, а також домовленість із японцями про переміщення українців в окремий барак згуртували цю групу, а згодом призвели до прямого протистояння з в’язнями-росіянами.

2fpl_train

Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин

Виступ Мирослава Мариновича на конференції National Media Talk «Роль незалежних медіа в Україні»Цей момент для мене дуже відповідальний, бо в ньому наче сходяться різні лінії мого життя. Я хотів би, щоб моїми устами зараз промовляв до вас Валерій Марченко, мій табірний побратим, який заплатив за своє вільне журналістське слово багатьма роками увʼязнення і мученицькою смертю. На моєму місці незримо стоять усі, хто, як і мої колеги з Українського католицького університету, творять сьогодні нову натхненну Україну. І я, звичайно ж, прошу благословення у Бога, плоттю Якого є Слово, а ще іншим іменем – Правда. Ці терміни спалахнули в наш час, наче жмуток сухої соломи. Вони ніяк не пов'язані з есхатологічними теоріями, проте також дають відчуття кінця звичного нам світу. Він, світ, справді опинився поза звичною дихотомією «правда – брехня», а тому давній солженіцинський заклик «Жить не по лжи» сьогодні втрачає свій сенс. Адже в «альтернативній реальності» правда здатна перетворитися на брехню – і навпаки. Без сумніву, світ одвіку знав, що таке брехня і брехлива пропаганда, оскільки ці феномени супроводжують людину від часу її гріхопадіння. Проте він усе-таки був спроможний розрізнити добро і зло, відрізнити правду від облуди. Натомість сьогодні брехню породжують і обслуговують потужні індустрії, а відтак брехня чи напівправда стають радше правилом, ніж винятком. Ці індустрії формують великі інформаційні «антицивілізації», які щораз більше викривлюють наш інформаційний простір. Сьогодні кордони достатньо відкриті, і глушниками інформацію не заблокуєш, бо є інтернет. Що тоді слід авторитарній владі зробити, щоб заблокувати дію правди? Щоб досягти цього ефекту, владі слід впливати на інстинкти, на глибинні пласти стереотипів. Для прикладу, типовий росіянин автоматично резонує на версії змови Заходу проти Росії. Це глибинна парадигма, яка закладена ще в часи формування доктрини Третього Риму і діє майже безвідмовно. Точніше, він сприймає правду як підступну провокацію, спрямовану на те, щоб затуманити його. Саме цей феномен спостерігався в розділених родинах, частина яких живе в Україні, а частина – в Росії. Переконування українських родичів, що Майдан – не фашистський, бурхливо сприймалися на тому кінці телефонного дроту як прагнення їх обманути. Втім, не буду показувати пальцем лише на росіян. А чому перепостив? Та тому, що він добре лягав на мої стереотипні уявлення. Мені насправді хотілося, щоб це було реальністю. Отже, рівень розгубленості й дезорієнтованості сприймача інформації, як на мене, сьогодні зріс. Цьому начебто суперечать висновки недавнього дослідження «Ставлення населення до ЗМІ у 2017 р.», згідно з яким «про існування 'джинси' знають 55% опитаних, з них 63% заявили, що можуть розрізнити 'оплачену новину' – це на 16% більше, ніж минулого року». Мені здається, однак, що тут має місце хибна самооцінка. Цілком можливо, що насправді зросла кількість тих читачів, які з більшою недовірою ставляться до будь-яких матеріалів ЗМІ і які схильні називати «джинсою» все, що викликає в них підозру. Багато з них просто боїться, щоб їх не мали за «лохів», а тому вважають себе уже вишколеними. Так, недавно кілька читачів охарактеризували як «джинсу» цілком невинний матеріал на «Українській правді» про мого колишнього студента Руслана Кавацюка, оскільки текст видався їм занадто добрим і позитивним, щоб бути правдою. — Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш... Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. — Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло. Мотря повернулася, вийшла. — Чого тебе кликали? Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором... Сльози, як горох, полилися з очей. У неї в думці пробігла смерть Остапова. Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда... В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка. — Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: "О-о, боже мій!... недурно він все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дін викрикував... про Хіврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!." — Кого? — Остапа... — Чи ти не збожеволіла, дочко? — Поневолі збожеволієш, коли таке... — Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жінку з дітьми... приплівся сюди на мою голову... Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? — скрикнула Мотря і знову залилась сльозами. Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах — хилилася на груди. Оришка болісно піднімала її і тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері; здавалась темною хата, й світ що вривався у вікна, чорнів у віччю в них... І стояла в темноті тій ще темніша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася — і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць — і став оглядати околицю... І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. ні жінка, ні дівка, а замужня вдова... Пішли писати та одписувати... Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей. Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх — і разом сльози ковтає. Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале. Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города... — Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла... — Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!! — Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде... По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенні палаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і блакитні — як китайка. Пістрота кидалась в вічі. Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали на улицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості... Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки. Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у лещатах — так йому було боляче та трудно... Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі — і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила — ставало на пожиття його! А хто перелякався, той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни... За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою — убоге доживання віку, може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, без шага грошей, котрі жидки вспіють вимотать, без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?! Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша, була вона у ту годину. Слова не було.

3ap0_train

Слово вмерло – хай живе Слово!

Як був собі дід та баба.У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій: — Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш! Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері: — Дивись,— каже,— мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала. А вона, бідна, вже тільки плаче. Раз і каже дідові: — Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з'їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити,— нехай пропада. Дід довго одказувався: жаль було йому дочки,— та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану. — Збирайся ж, дочко, та й ходім,— каже дід. Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться — доріжка. Батько й каже: — Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити. Пішли. Увійшли вони в землянку. — Добрий день! А дід встає з печі та: — Здорові, люди добрі! Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку. — Та й зоставайся,— каже,— дочко, будемо тут удвох жити. Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці: Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю. Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів,— а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив'язав до вугла, а сам потяг додому. — То мій батечко дровця рубає. Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він». Вийшла, обійшла кругом хати — нема батька. Вернулась у хату — не хочеться самій вечеряти. Вийшла, стала на порозі та й гукає: — Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти! Не чути нікого. Не чути нікого. Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде. — Дівко, дівко, одчини! Вона одчинила. — Дівко, дівко, через поріг пересади! Вона пересадила. — Дівко, дівко, зсади мене на піч! Вона зсадила. — Дівко, дівко, дай мені вечеряти! — Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Чого там тільки й не було!.. І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!.. — Бери ж, що тобі треба і скільки хоч,— каже Кобиляча голова,— це тобі за те, що мене слухала. Вона набрала собі всякого добра і вилізла в ліве вухо. А голова так і загула, де й ділась, мов крізь землю провалилась... Вранці вернувся дід. Увійшов у свою землянку — так куди! Як увійшов дід, вона зараз розказала йому все, що було, дала йому грошей: — Оце,— каже,— дідусю, за те, що ти прийняв мене, нещасну сироту. Потім звеліла запрягти карету і поїхала до свого батька. Її там не впізнали, і як уже вона розказала все, то мачуха аж об поли вдарилась, що, бач, вона думала її з світу зігнати, а тут зовсім не так вийшло... Вона погостювала трохи, дала батькові грошей та й поїхала в город, купила там собі будинок і зажила панію. — Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією. Поблагословила дочку: Пішли, увійшли в ліс. Вони увійшли в ту хату. — Помагай біг! Не чути нікого. Заглянула на піч — нікого. Вийшов і вп'ять прив'язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті: Наварила вечеряти. Жде-жде — батька нема. От вона вийшла та й гукає: — Дівко, дівко, через поріг пересади! — Не велика пані — сама перелізеш. — Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! — Не хочу. — Коли ж ти,— каже,— не хочеш мене слухати, так я тебе з'їм. Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з'їла її, а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці. От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить: — Дзяв, дзяв, дзяв! Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. Баба перебила їй і другу ногу. Розсердилась баба і вбила сучечку. Увійшов дід у хату. Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов — нема нікого. Він заглянув на піч — там висить торбинка. — Правду, бачу, казала катова сучечка,— сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки.

0a7t_train

Кобиляча Голова

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити.От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить». Покинув його й сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його: А він каже: — Я — пан Коцький. Лисичка й каже: Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе. От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй: — Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки. А вона йому: — Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве. Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть: — А зготуймо обід! І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже: — Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ. Дикий кабан каже: — А я піду по буряки і картоплю. Ведмідь: — А я меду принесу на закуску. Заєць: — А я капусти. От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже: — Я не підбіжу, як доведеться тікати. Кабан: — А я теж неповороткий. Вовк: — Я старий уже і трохи недобачаю. Тільки зайчикові й приходиться. — А чого ти прийшов? Він і каже: — Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід. А вона йому: — Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве. Прибігає зайчик назад та й хвалиться: — Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас. Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже: — Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!.. Це він і нас поїсть!» Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. А потім посходились та й кажуть:

0byw_train

Пан Коцький

Було собі два брати: один бідний, а другий багатий.У багатого і хліба, і худоби, і землі, і грошей багато; а в бідного не було чого й пообідать. Чого вже той чоловік не робив, до яких уже він знахарок не вдавався — ніяк не виб'ється з бідності. А старший його брат не хотів бідного і братом називать. Живе багатий год, живе й другий, дожидає діток — не дає йому бог! В багатого і грошей, і худоби — всього, всього багато, а діток бог не дає. Чого вже він не робив! І на церкву давав, і акафісти наймав, і сам молився рано й вечір перед образами — не дає бог діток, та й годі! — Добре, буду молиться. — Не йди,— каже,— чоловіче, якби він тебе хотів у куми взять, то б уже давно за тобою прислав. — Піду я, жінко, да хоч подивлюся на хрестини. Пішов. Приходить туди, а той і питає: — А тобі чого треба? — Та це я,— каже,— прийшов до тебе просить конячки, нема чим і протопить, поїду в ліс та назбираю хмизу. — Візьми та гляди,— каже,— небагато накладай на віз, щоб ти мені коня не спортив. Запріг він коня, приїхав додому та й каже: — А вилазьте, злидні, поїдем у ліс! Позлазили злидні з-під печі (а їх було аж дванадцять), посідали на віз і поїхали. Приїхали туди, чоловік той випряг коня, пустив його пастись, а сам зрубав дуба товстого-претовстого, розколов його до половини та й каже до злиднів: — Братіки, голубчики, поможіть мені це дерево розколоть! — Як же,— кажуть,— ми тобі будем помагать, коли у нас сокири нема? — Ви,— каже,— без сокири. Закладіть усі руки у цю щілину, та й роздирайте. Половина вас нехай тягне в одну сторону, а половина в другу, то воно й розколеться. От злидні кинулись всі до дерева, позакладали в щілину руки по самі лікті та й силкуються. Той чоловік стукнув обухом, клини повилітали, обаполки збіглись докупи і держать за руки усіх злиднів. Одно дерево упало на віз і розтрощило його на шматочки, друге вбило коня; насилу той чоловік вискочив з лісу. Бодай вони були пропали, прокляті злидні! Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний. — А чого ти стоїш,— питає той. — Може, вже у лісі воза поламав? Може, коня убив? Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня... Лаяв-лаяв, а далі і каже: Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув. — Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику. — Ми,— кажуть,— злидні. Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не вдіє. Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже: А жайворонок каже: Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: — Ну, я лучче його перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити: Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану! А він йому каже: — Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові: — Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. А він йому каже: — Сідай! Той і сів. Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. — Летімо далі! Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: Вони його стали питатися: — Чи не бачив нашого сина? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: — Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! Кричить бідолаха — нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому: Ударив він об поли руками: Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. От син і каже. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з'їм! Так вона йому каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається: — Чого ти плачеш? А він каже: — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив. Вона його питалась: — А що ж там? Він їй і розказав. Вона йому каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала. Він каже: — Добре! Вона йому каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю. Він приніс до змії в хату і поклав на столі. Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже: — Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається: — Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже: — Лягай спати, я це все пороблю. Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: — Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його: — Що вона загадала? Він каже: — Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити. Вона каже йому: — Одначе ходім до тієї скелі. Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: Ото і є заєць! Почали вони вдвох утікати. Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати. Прилітає змій додому. І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: — Ба, ні! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав! Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже: — Ей, летить ізнов! Тепер я сама побіжу! Побігла. Ото біжить... Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем. Зробила. Прибігла змія та й каже до тієї річки: Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою: — Тепер ми вже не біймось! Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. — А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: — Забув, забув! Потім знов голубка каже: Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце йому розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що падуть од вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не годен був щось надумати. Каже собі чоловік: «Гей, та сього вже не можна витерпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі погинемо». Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким світом. Іде, йде, йде. Раз лиш заблудив у глибокий ліс. Застала його така ніч, що в потемок можна би сокирою затяти. Айбо чоловік не стає, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав. Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік заглянув у вікно: лампа світить і вогонь горить, аж іскри розлітаються, начеб якась невидима сила гребла грань у пічці. Чоловік подумав: «Ой, то би добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і плаття подорожнього геть чисто промокло. А громи так почали бити, що душа із чоловіка мало не вискочила вон. — Но, буде що буде, я зайду до хижі. Ачей, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру! Погрюкав у двері. Погрюкав удруге. Тихо. Натис на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі! Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. «Но,— говорить собі чоловік,— вже нагрівся, а тепер наїмся, бо й черево, чую, біду робить...» Сів до столу й почав уплітати. їсть то одне, то друге й попиває. їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив піпу, запалив та й курить, як із комина... Нараз позирає, а поряд на лавці паскудна чорна кішка, і на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тої ж хвилини щезла. «Гм! —думає чоловік. — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. На мою душу, я потрапив у чортівську хижу». — Так і є...— озвався голос. А той ніс із заліза: коли ним ударить, то гуде, як дзвін... Баба говорить: — Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортівської хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А ще, як йому скажу, що ти його полуденок з’їв, йо-йой, неборе!.. Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує: — Тут помочі не є! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе шпигати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Но, добре тобі буде? — Йой,— відпрошується бідний,— душко, поможи мені. У мене купа дітей. Усі загинуть без вітця, без матері! А баба булькоче: — Підеш до пекла! Я могла б тобі допомогти, айбо і так не допоможу! — Красунечко, поможи мені! — Но, добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не тяжке. — Я на все пристану! — Тоді тебе визволю від пекла, зроблю щасливим та багатим, якщо візьмеш мене за жону. Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Йой, йой! Щоб він узяв за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди сказали б, якби побачили в селі, яку відьму він привів до хижі. — Так, так чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки не маєш. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити... Но, згоден? Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має дяки. — Добре,— погодився. — Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла! — Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці. Та й відразу вибігла, як молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла міхи й повела чоловіка до підземної комори. Гроші золоті й срібні, дороге каміння різних кольорів... Баба каже: — Но, дорогий мій газдику, се твоє й моє. Пакуй у міхи, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хижі. Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого плаття, а зверху поклали їжу і напої. Міхи звалили на візок, що напоготові стояв коло хати. Впряг чоловік осла, і рушили в дорогу. Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу. Баба говорить: — Не поспішай, газдику, спочиньмо тут на травичці зеленій. Чоловік спинив осла, позлізали з возика, розв’язали міхи й почали пригощатися. Силує баба чоловіка: — Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше. Усе думає, як би позбутися біди! А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу й лиш перевернулася: сп’яніла і заснула. Чоловікові не треба було більше. Поплював у руки, взяв сокиру та коли гупнув обухом по бабиному залізному носі, той переломився. Баба закричала, а далі простерлася, як пес на паздір’ї, раз-двічі тріпнулася й померла. Айбо коли чоловік гримнув по її носі, той так загудів, що почули в пеклі: — Го-го! — закричав чорт. — Моїй мамі хтось ніс переломив... За ним! Треба схопити! І зразу вискочив із пекла. А чоловік, гадаєте, сидів? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Возикові тільки замітувався зад то в один, то в другий бік. Озирнувся і побачив возика — за ним! Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли вже той повертав до себе у двір. — Злодію, вбивце! — вигукує чорт. — Далі не жиєш! — Пусти! —кричить ґазда. — Тут уже я пан! Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа. На крик вибігли діти: обдерті, кострубаті, замащені. Почали галасувати: — Йой, йой, нянько привів нам чорта! Обдеремо його і зі шкури пошиємо бочкори! — Будемо мати й м’ясо! — А з чортових рогів будуть нам трумбети! Чорт перелякався і почав просити чоловіка: — Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити. А чоловік каже: — Не пущу, най мої діти не будуть голодні. Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло. А чоловік завів у двір віслюка із возиком. І від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій околиці.

0clh_train

Про злидні

1.1.Замовниками послуг ТОВ «Нова пошта» можуть бути фізичні особи, фізичні особи-підприємці і юридичні особи (далі за текстом – Замовник). 1.2. Права й обов’язки ТОВ «Нова пошта» та Замовника (далі за текстом разом – Сторони), передбачені цими Умовами надання послуг (далі за текстом – Умови), виникають з договору, укладеного між Сторонами. 1.3. Умови розроблено ТОВ «Нова пошта» відповідно до вимог чинного законодавства з метою регулювання послуг з організації перевезення відправлень та надання комплексу послуг, пов’язаних із перевезенням відправлень територією України. 1.4. Шляхом передачі Замовником відправлення до ТОВ «Нова пошта» для транспортування Замовник підтверджує, що він ознайомлений та погоджується з положеннями цих Умов, чинними на момент передачі відправлення для транспортування, та зобов’язується їх виконувати незалежно від наявності або відсутності в експрес-накладній підпису Замовника. 1.5. Ці Умови доступні для ознайомлення на офіційному сайті ТОВ «Нова пошта» novaposhta.ua (далі за текстом – Сайт). Поштомати розраховані для відправлень фактичною вагою не більше ніж 30 кг на одне місце та за розмірами, де довжина не більше ніж 58 см, висота не більше ніж 36 см та ширина не більше ніж 34 см. Габарити вказані з урахуванням упаковки. Відправлення, яке за своїми розмірами не поміщається до комірки поштомата, доставляється в найближче відділення. 3.3. Габарити вказані з урахуванням упаковки. 3.4. Відправлення, які за розмірами чи вагою перевищують допустимі обмеження, приймаються до перевезення лише за попередньою домовленістю Сторін. 3.5. Відправлення в гофрокартонних коробках, поєднані між собою стрейч-плівкою та скотчем, до перевезення не приймаються. Дозволяється поєднувати до трьох відправлень в одне, якщо одночасно виконуються такі умови: ✓ вміст відправлень – текстильні вироби (одяг, тканини, м’які речі); ✓ загальна вага – не більше ніж 10 кг; ✓ відправлення поєднані між собою як мінімум п’ятьма шарами стрейч-плівки та скотчем, що утворює єдину цілісну упаковку для об'єднаного відправлення. Вартість перевезення перелічених типів відправлень визначається за тарифами на доставку документів, посилок, вантажів, шин-дисків і палет, які розміщені на Сайті. 7.4. Піддон – дерев’яна, пластикова або металева конструкція (заводського чи ручного виконання) з пазом, призначеним для транспортування відправлень за допомогою складських транспортних засобів, висотою не менше ніж 8 см; розмір однієї зі сторін основи цієї конструкції становить не менше ніж 60 см, а іншої – від 60 см до 200 см (включно). 7.5. Фактична вага й висота піддона (основи) враховується у висоту та фактичну вагу палети. Винятком є лише відправлення, для яких замовлено обрешетування. Фактична вага таких відправлень визначається без урахування обрешетування, висота палети визначається за крайніми точками обрешетування. 7.6. Якщо палета має неправильну геометричну форму (зокрема, є частини, які виступають), то палетна вага вимірюється за крайніми точками габариту палети. 7.7. Палети поділяються на стандартні та нестандартні. Стандартною вважається палета з площею піддона (основи / крайніх точок габариту) менше ніж 2 м2. 7.8. Вага та вартість стандартних палет визначається залежно від площі піддона та фактичної ваги за тарифами на доставку палет, розміщеними на Сайті. 10.6. Якщо вага відправлення становить більше ніж 30 кг, то Відправник самостійно забезпечує завантаження відправлення в кузов автомобіля ТОВ «Нова пошта». 10.7. Відправник повідомляє Одержувачу номер експрес-накладної, термін доставки та ознайомлює Одержувача з цими Умовами. 10.8. Відправник передає представнику ТОВ «Нова пошта» належним чином запаковане та промарковане відправлення впродовж робочого дня з 9:00 до 18:00 (або у відповідний інтервал часу з 9:00 до 21:00, на який замовлено забір) у будні й за спеціальним графіком у вихідні та святкові дні. 10.8.1. У разі замовлення Відправником забору в один із часових інтервалів, Відправник забезпечує, щоб відправлення було належним чином запаковане до моменту забору. 10.8.2. Відправник повинен перебувати за адресою забору впродовж вказаного часового інтервалу забору.

2erm_train

УМОВИ НАДАННЯ ПОСЛУГ