question
stringlengths 12
6.88k
| answers
listlengths 0
5
| correct_answers
sequencelengths 1
1
| subject
stringclasses 2
values |
|---|---|---|---|
Іван Дідух є центральним персонажем твору | [
{
"marker": "А",
"text": "Ольги Кобилянської"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Лесі Українки"
},
{
"marker": "В",
"text": "Івана Франка"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Михайла Коцюбинського"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Василя Стефаника"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Батьковою настановою «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду» нехтують сини у творі | [
{
"marker": "А",
"text": "«Кайдашева сім’я»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Чорна рада»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Камінний хрест»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Україна в огні»"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
У рядках
*Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання*
поет використав | [
{
"marker": "А",
"text": "алегорію"
},
{
"marker": "Б",
"text": "синекдоху"
},
{
"marker": "В",
"text": "оксиморон"
},
{
"marker": "Г",
"text": "гіперболу"
},
{
"marker": "Д",
"text": "антитезу"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Із гаслом «Хай живуть зайці!» на полювання вирушав автор твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Тигролови»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Три зозулі з поклоном»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Лісова пісня»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Зачарована Десна»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Мисливські усмішки»"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Тематично близьким до вірша «Два кольори» є твір | [
{
"marker": "А",
"text": "«Пісня про рушник»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Балада про соняшник»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Ви знаєте, як липа шелестить…»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Любіть Україну»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Ти знаєш, що ти — людина?»"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
На тлі Другої світової війни розгортаються події твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Я (Романтика)»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Жовтий князь»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Тигролови»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Україна в огні»"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Мотив трагічної внутрішньої роздвоєності центрального персонажа наявний у творі | [
{
"marker": "А",
"text": "«Маруся Чурай»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Марія»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Лісова пісня»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Маруся»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Я (Романтика)»"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Період культу особи Сталіна є історичним тлом твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Я (Романтика)»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Зачарована Десна»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Тигролови»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Тіні забутих предків»"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Рядки
*І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром*
є в творі | [
{
"marker": "А",
"text": "«Сучасники»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Сто років, як сконала Січ»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Любіть Україну»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Лебеді материнства»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«На колимськім морозі калина»"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Рядки
*На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр*
адресовані | [
{
"marker": "А",
"text": "Василеві Симоненку"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Володимирові Сосюрі"
},
{
"marker": "В",
"text": "Андрієві Малишку"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Павлові Тичині"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Максимові Рильському"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Замість пропуску в третьому реченні має бути слово | [
{
"marker": "А",
"text": "роздмухувала"
},
{
"marker": "Б",
"text": "розпорошувала"
},
{
"marker": "В",
"text": "розхлюпувала"
},
{
"marker": "Г",
"text": "розводила"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Синонімом до слова «добрий» у четвертому реченні є | [
{
"marker": "А",
"text": "повний"
},
{
"marker": "Б",
"text": "хороший"
},
{
"marker": "В",
"text": "милий"
},
{
"marker": "Г",
"text": "смачний"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Окремо в тексті пишеться сполука слів | [
{
"marker": "А",
"text": "не/ймовірну"
},
{
"marker": "Б",
"text": "від/того"
},
{
"marker": "В",
"text": "не/звідану"
},
{
"marker": "Г",
"text": "від/нині"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні ***зела*** й кипінні ***садів***. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й ***свята*** ***таїна***.
Прикметником є вжите в тексті слово | [
{
"marker": "А",
"text": "зела"
},
{
"marker": "Б",
"text": "садів"
},
{
"marker": "В",
"text": "свята"
},
{
"marker": "Г",
"text": "таїна"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Безособовим є речення | [
{
"marker": "А",
"text": "четверте"
},
{
"marker": "Б",
"text": "п’яте"
},
{
"marker": "В",
"text": "шосте"
},
{
"marker": "Г",
"text": "сьоме"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Складнопідрядним є речення | [
{
"marker": "А",
"text": "третє"
},
{
"marker": "Б",
"text": "четверте"
},
{
"marker": "В",
"text": "шосте"
},
{
"marker": "Г",
"text": "восьме"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту *не/ймовірну* весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) *Від/того* прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту *не/звідану* глибінь. (8) *Від/нині* знав, що там живе вічна й свята таїна.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "другому"
},
{
"marker": "Б",
"text": "третьому"
},
{
"marker": "В",
"text": "п’ятому"
},
{
"marker": "Г",
"text": "восьмому"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Прочитайте фрагмент тексту.
*Було всього — і звад, і згод,
І перша слава (1)Ж/жовтих (2)В/вод,
І (3)К/корсуня звитяжний клич,
І (4)Б/берестечка чорна ніч,
І сонце Золотих (5)В/воріт –
Всього було за плином літ.*
Малу літеру треба писати після цифри | [
{
"marker": "А",
"text": "1"
},
{
"marker": "Б",
"text": "2"
},
{
"marker": "В",
"text": "3"
},
{
"marker": "Г",
"text": "4"
},
{
"marker": "Д",
"text": "5"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Літеру **и** треба писати на місці обох пропусків у рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "Пр..дніпровська залізниця, пр..вабливі ціни"
},
{
"marker": "Б",
"text": "пр..зупинити виробництво, пр..чудовий зразок"
},
{
"marker": "В",
"text": "пр..бічники реформ, пр..зирливе ставлення"
},
{
"marker": "Г",
"text": "виконати пр..погано, подарунковий пр..мірник"
},
{
"marker": "Д",
"text": "кадрове пр..значення, пр..звище секретаря"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
До одного роду належать обидва іменники рядка | [
{
"marker": "А",
"text": "Сімферополь, Сибір"
},
{
"marker": "Б",
"text": "рукопис, магістраль"
},
{
"marker": "В",
"text": "ательє, маестро"
},
{
"marker": "Г",
"text": "лібрето, колібрі"
},
{
"marker": "Д",
"text": "тюль, Охтирка"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
Подовження приголосного відбувається у формі орудного відмінка іменника | [
{
"marker": "А",
"text": "нежить"
},
{
"marker": "Б",
"text": "гордість"
},
{
"marker": "В",
"text": "кошеня"
},
{
"marker": "Г",
"text": "подорож"
},
{
"marker": "Д",
"text": "праматір"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Граматичну помилку допущено в рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "яскравіші декорації"
},
{
"marker": "Б",
"text": "краща інсценізація"
},
{
"marker": "В",
"text": "найвиразніший монолог"
},
{
"marker": "Г",
"text": "якнайкраща постановка"
},
{
"marker": "Д",
"text": "щонайсучасне трактування"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Не можна замінити дієприслівниковий зворот підрядним обставинним у реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "Вийшовши з густого соснового лісу, ми побачили велике поле маків."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Євген Черниш сидів на траві оддалік, спершись підборіддям на руки."
},
{
"marker": "В",
"text": "Квіти згортали пелюстки, відчуваючи наближення нічної прохолоди."
},
{
"marker": "Г",
"text": "Почувши про приїзд театру мініатюр, учні зібралися в актовому залі."
},
{
"marker": "Д",
"text": "Працюючи в сучасних лабораторіях, потрібно мати глибокі знання."
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Правильною є форма займенника в словосполученні | [
{
"marker": "А",
"text": "спілкуватися з їми"
},
{
"marker": "Б",
"text": "на тім березі ріки"
},
{
"marker": "В",
"text": "з твоєго району"
},
{
"marker": "Г",
"text": "до нашіх батьків"
},
{
"marker": "Д",
"text": "всим підприємцям"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Прочитайте речення.
*Коли переконуєт(1)ся, що все йде за його сценарієм, малюсін(2)кий жайвір починає повіл(3)но, ніби на невидимій ниточ(4)ці, підніматися в т(5)мяну височину.*
М’який знак треба писати на місці всіх цифр, окрім | [
{
"marker": "А",
"text": "1"
},
{
"marker": "Б",
"text": "2"
},
{
"marker": "В",
"text": "3"
},
{
"marker": "Г",
"text": "4"
},
{
"marker": "Д",
"text": "5"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Форму наказового способу має дієслово в словосполученні | [
{
"marker": "А",
"text": "терміново подаймо звіт"
},
{
"marker": "Б",
"text": "терміново подають звіт"
},
{
"marker": "В",
"text": "терміново подаємо звіт"
},
{
"marker": "Г",
"text": "терміново подати звіт"
},
{
"marker": "Д",
"text": "треба терміново подати звіт"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
Неправильно вжито прийменник у реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "Пожежа спалахнула через недотримання елементарних норм безпеки."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Уважно прочитайте інформацію про розмір ввізного мита."
},
{
"marker": "В",
"text": "Один з енергоблоків електростанції зупинили на вимогу екологів."
},
{
"marker": "Г",
"text": "Школярі знову мають вимушені канікули із-за лютих морозів."
},
{
"marker": "Д",
"text": "У нашій школі вже кілька років поспіль працює дебатний клуб."
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка | [
{
"marker": "А",
"text": "любисток, футляр, життєдайний"
},
{
"marker": "Б",
"text": "м’якість, щиросердий, співають"
},
{
"marker": "В",
"text": "вуджений, людина, роз’єднання"
},
{
"marker": "Г",
"text": "щебетання, мільярд, хвилястий"
},
{
"marker": "Д",
"text": "заощаджений, з’ясовування, явір"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Розділові знаки при передачі чужої мови правильно вжито в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "Один мудрець вдало підмітив: Чим більше пізнаєш людей, тим більше починаєш любити тварин."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Павло Тичина сказав про Сковороду «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну»."
},
{
"marker": "В",
"text": "«Ще б ми стільки прочитали, як ти, — докинула Василина і пояснила подрузі: — Взимку цілі ночі просиджує над книжками»."
},
{
"marker": "Г",
"text": "Коли садили капусту, господарка хапалася за голову — «Дай же, Боже, час добрий! Щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренистая, а із листу голосистая!»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«А в нашій учительській роботі треба, щоб минули роки й десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцем перші палички та кружечки, написав перше слово», думав учитель."
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Граматично правильна відповідь на запитання «Котра година?» | [
{
"marker": "А",
"text": "дванадцять тридцять"
},
{
"marker": "Б",
"text": "половина дев’ятої"
},
{
"marker": "В",
"text": "десять хвилин першої"
},
{
"marker": "Г",
"text": "без двадцяти десять"
},
{
"marker": "Д",
"text": "за п’ять одинадцята"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Складнопідрядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Спадала безмісячна ніч...» обрати | [
{
"marker": "А",
"text": "якось журливо ставало на душі."
},
{
"marker": "Б",
"text": "неначе занурюючи все в темряву."
},
{
"marker": "В",
"text": "однак на ґанку ще точилася розмова."
},
{
"marker": "Г",
"text": "так що все птаство затихло."
},
{
"marker": "Д",
"text": "насувався лячний присмерк."
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Звук [ґ] треба вимовляти в обох словах рядка | [
{
"marker": "А",
"text": "об..рунтувати, во..зальний"
},
{
"marker": "Б",
"text": "за..ратований, нама..атися"
},
{
"marker": "В",
"text": "..удзичок, перемо..ти"
},
{
"marker": "Г",
"text": "а..русовий, домо..тися"
},
{
"marker": "Д",
"text": "по..ратися, ..атунок"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Зустріч Сошенка з Шевченком у Літньому саду Петербурга є, на думку автора тексту, | [
{
"marker": "А",
"text": "замовчуваним історичним фактом"
},
{
"marker": "Б",
"text": "художнім домислом Шевченка"
},
{
"marker": "В",
"text": "фактом біографії Шевченка"
},
{
"marker": "Г",
"text": "фактом зі спогадів Сошенка"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Цитата, винесена в заголовок тексту, належить | [
{
"marker": "А",
"text": "Іванові Сошенку"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Тарасові Шевченку"
},
{
"marker": "В",
"text": "Олександрові Кониському"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Володимирові Орловському"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Синонімом до фразеологізму «вийти в люди» (рядок 13) є | [
{
"marker": "А",
"text": "вивести в люди"
},
{
"marker": "Б",
"text": "винести на люди"
},
{
"marker": "В",
"text": "вибитися в люди"
},
{
"marker": "Г",
"text": "вийти на дорогу"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Директор гімназії, говорячи про Сошенка «ви… у Петербургах навчалися» (рядок 47), прагнув висловити йому | [
{
"marker": "А",
"text": "повагу"
},
{
"marker": "Б",
"text": "подив"
},
{
"marker": "В",
"text": "захват"
},
{
"marker": "Г",
"text": "зневагу"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
За стильовими ознаками текст є | [
{
"marker": "А",
"text": "публіцистичним"
},
{
"marker": "Б",
"text": "науковим"
},
{
"marker": "В",
"text": "художнім"
},
{
"marker": "Г",
"text": "розмовним"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Внутрішній аристократизм Сошенка ілюструють усі речення, окрім | [
{
"marker": "А",
"text": "«… (Шевченко) нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так принижуватися» (рядки 7–8)."
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду, насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті» (рядки 33–35)."
},
{
"marker": "В",
"text": "«Коли б ви знали, яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва» (рядки 54–55)."
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю» (рядки 66–67)."
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту є | [
{
"marker": "А",
"text": "лексичний повтор"
},
{
"marker": "Б",
"text": "займенник"
},
{
"marker": "В",
"text": "синонім"
},
{
"marker": "Г",
"text": "прислівник"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
«Мій іскрений друже»
**(Життєва доля Івана Сошенка)**
(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.
(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.
(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».
(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.
(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.
(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!
(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.
(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.
(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.
(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.
(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.
*За Н. Околітенко, журнал «Жінка»
Слово, виділене в реченні «Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що колись погнала його до столиці: даний Богом талант» (рядки 51–52), означає | [
{
"marker": "А",
"text": "додатково працювати"
},
{
"marker": "Б",
"text": "весело проводити час"
},
{
"marker": "В",
"text": "безоплатно працювати"
},
{
"marker": "Г",
"text": "несумлінно працювати"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Заклик
*Годі тобі, пане-брате,*
*Ґринджоли малювати,*
*Бери шаблю гостру, довгу.*
*Та йди воювати!*
містить | [
{
"marker": "А",
"text": "дума"
},
{
"marker": "Б",
"text": "історична пісня"
},
{
"marker": "В",
"text": "народна балада"
},
{
"marker": "Г",
"text": "календарно-обрядова пісня"
},
{
"marker": "Д",
"text": "соціально-побутова пісня"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
У рядках
*Всякому місту — звичай і права,*
*Всяка тримає свій ум голова;*
*Всякому серцю — любов і тепло,*
*Всякеє горло свій смак віднайшло*
вжито | [
{
"marker": "А",
"text": "інверсію"
},
{
"marker": "Б",
"text": "антитезу"
},
{
"marker": "В",
"text": "анафору"
},
{
"marker": "Г",
"text": "асонанс"
},
{
"marker": "Д",
"text": "алітерацію"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
«Золото — не дівка!.. Красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця», — так схарактеризовано героїню твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Чорна рада»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Інститутка»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Наталка Полтавка»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Людина»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Маруся»"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
«Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались», — пише автор твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Чорна рада»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Камінний хрест»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Тіні забутих предків»"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
Закликом до українців
*Обніміться ж, брати мої.*
*Молю вас, благаю!*
закінчується твір | [
{
"marker": "А",
"text": "«Гайдамаки»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Катерина»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Сон» («У всякого своя доля»)"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«І мертвим, і живим...»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Заповіт»"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Провідним мотивом твору «І все-таки до тебе думка лине…» є | [
{
"marker": "А",
"text": "цінність дружніх стосунків"
},
{
"marker": "Б",
"text": "любов до рідного краю"
},
{
"marker": "В",
"text": "нев’януче почуття до коханого"
},
{
"marker": "Г",
"text": "замилування українською природою"
},
{
"marker": "Д",
"text": "вдячність матері за її щиру любов"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Переконання в тому, що
*Сила родиться й завзяття*
*Не ридать, а добувати,*
*Хоч синам, як не собі,*
*Кращу долю в боротьбі*
висловлене у творі | [
{
"marker": "А",
"text": "Григорія Сковороди"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Івана Котляревського"
},
{
"marker": "В",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Лесі Українки"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Івана Франка"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
«Будущина в руках нового покоління, i чим більше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов’язки перед громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!», — заявляє персонаж комедії «Хазяїн» | [
{
"marker": "А",
"text": "Зозуля"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Калинович"
},
{
"marker": "В",
"text": "Феноген"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Зеленський"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Лiхтаренко"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Українській письменниці та громадському діячеві Наталі Кобринській присвячено твір | [
{
"marker": "А",
"text": "Марка Вовчка"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Василя Стефаника"
},
{
"marker": "В",
"text": "Михайла Коцюбинського"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Івана Франка"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Ольги Кобилянської"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Головним героєм твору «Камінний хрест» є | [
{
"marker": "А",
"text": "Іван Дідух"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Гнат Кухарчук"
},
{
"marker": "В",
"text": "Іван Палійчук"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Терентій Пузир"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Нечипор Вареник"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
У рядках
*Він народився під такою зіркою,*
*що щось в душі двоїлося йому.*
*Від того кидавсь берега до того.*
*Любив достаток і любив пісні*
схарактеризовано героя твору | [
{
"marker": "А",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Ліни Костенко"
},
{
"marker": "В",
"text": "Івана Франка"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Лесі Українки"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Андрія Малишка"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Рядки
*Мене водило в безвісті життя,*
*Та я вертався на свої пороги*
належать | [
{
"marker": "А",
"text": "Іванові Драчу"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Василеві Стусу"
},
{
"marker": "В",
"text": "Дмитрові Павличку"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Володимирові Сосюрі"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Василеві Симоненку"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Літературне угруповання ВАПЛІТЕ очолював | [
{
"marker": "А",
"text": "Павло Тичина"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Іван Багряний"
},
{
"marker": "В",
"text": "Юрій Яновський"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Євген Маланюк"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Микола Хвильовий"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
На тлі Громадянської війни 1917–1921 років розгортаються події твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Intermezzo»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Жовтий князь»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Тигролови»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Україна в огні»"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Лаврін Запорожець є персонажем твору | [
{
"marker": "А",
"text": "«Зачарована Десна»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Три зозулі з поклоном»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Вершники»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Мина Мазайло»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Україна в огні»"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Риторичне запитання «Ви знаєте, як липа шелестить?» поставив | [
{
"marker": "А",
"text": "Володимир Сосюра"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Андрій Малишко"
},
{
"marker": "В",
"text": "Дмитро Павличко"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Павло Тичина"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Василь Симоненко"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Письменник Павло Губенко відомий читачеві під псевдонімом | [
{
"marker": "А",
"text": "Микола Куліш"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Остап Вишня"
},
{
"marker": "В",
"text": "Микола Хвильовий"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Улас Самчук"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Григір Тютюнник"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Автором «Балади про соняшник» є | [
{
"marker": "А",
"text": "Василь Стус"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Ліна Костенко"
},
{
"marker": "В",
"text": "Дмитро Павличко"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Іван Драч"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Андрій Малишко"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
З-поміж перелічених творів сонетом є | [
{
"marker": "А",
"text": "«Сучасники»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Лебеді материнства»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Сто років, як сконала Січ»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«На колимськім морозі калина»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Шевченко»"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Життєвий принцип «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи» сповідує персонаж твору Івана Багряного | [
{
"marker": "А",
"text": "Медвин"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Наталка Сірківна"
},
{
"marker": "В",
"text": "Григорій Многогрішний"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Григорій Сірко"
},
{
"marker": "Д",
"text": "старий Сірко"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
У переносному значенні вжито в тексті виділене слово | [
{
"marker": "А",
"text": "*колишуться* вози"
},
{
"marker": "Б",
"text": "*кукурікають* півні"
},
{
"marker": "В",
"text": "осінь *ступає*"
},
{
"marker": "Г",
"text": "зорі *сяють*"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Фразеологізмом є вислів | [
{
"marker": "А",
"text": "сині димочки"
},
{
"marker": "Б",
"text": "вечірні тумани"
},
{
"marker": "В",
"text": "ходити босоніж"
},
{
"marker": "Г",
"text": "бабине літо"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Окремо в цьому тексті пишеться сполука слів | [
{
"marker": "А",
"text": "на/світанні"
},
{
"marker": "Б",
"text": "по/тихеньку"
},
{
"marker": "В",
"text": "до/гори"
},
{
"marker": "Г",
"text": "що/б"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Прислівник виділено в словосполученні з тексту | [
{
"marker": "А",
"text": "польовими *доріжкам*"
},
{
"marker": "Б",
"text": "*часом* кукурікають"
},
{
"marker": "В",
"text": "навантажені *хлібом*"
},
{
"marker": "Г",
"text": "червоною *калиною*"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Складним безсполучниковим є речення | [
{
"marker": "А",
"text": "друге"
},
{
"marker": "Б",
"text": "третє"
},
{
"marker": "В",
"text": "четверте"
},
{
"marker": "Г",
"text": "п’яте"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Вставне слово є в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "другому"
},
{
"marker": "Б",
"text": "третьому"
},
{
"marker": "В",
"text": "четвертому"
},
{
"marker": "Г",
"text": "п’ятому"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст і виконайте завдання**
(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "другому"
},
{
"marker": "Б",
"text": "третьому"
},
{
"marker": "В",
"text": "четвертому"
},
{
"marker": "Г",
"text": "п’ятому"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Апостроф треба писати на місці обох пропусків у рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "п..ять відсотків, б..юджетний кодекс"
},
{
"marker": "Б",
"text": "розпочинати кар..єру, св..яткові заходи"
},
{
"marker": "В",
"text": "кишеньковий комп..ютер, розв..язати рівняння"
},
{
"marker": "Г",
"text": "зар..яджати батарею, громадянське об..єднання"
},
{
"marker": "Д",
"text": "опинитися в міжгір..ї, поширити на пів..Європи"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Подвоєні букви треба писати на місці обох пропусків у рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "записати до щоден..ика, лебедин..ий пух"
},
{
"marker": "Б",
"text": "від..зеркалене зображення, кілька стат..ей"
},
{
"marker": "В",
"text": "пісен..а спадщина, зав..ишки з будинок"
},
{
"marker": "Г",
"text": "чавун..і ґрати, поро..саджувати квіти"
},
{
"marker": "Д",
"text": "суцвіт..я черемхи, раннє надвечір..я"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Граматичну помилку допущено в рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "порада вчителя"
},
{
"marker": "Б",
"text": "посада керівника"
},
{
"marker": "В",
"text": "нові паспорта"
},
{
"marker": "Г",
"text": "сьоме грудня"
},
{
"marker": "Д",
"text": "давній сусіда"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Закінчення *-ий* має прикметник, утворений від слова | [
{
"marker": "А",
"text": "дорога"
},
{
"marker": "Б",
"text": "торік"
},
{
"marker": "В",
"text": "зовні"
},
{
"marker": "Г",
"text": "учора"
},
{
"marker": "Д",
"text": "тривога"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Граматичну помилку допущено в рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "найвідоміші скульптури"
},
{
"marker": "Б",
"text": "більш цікавіший сюжет"
},
{
"marker": "В",
"text": "тонший від паперу"
},
{
"marker": "Г",
"text": "найменш привабливі ціни"
},
{
"marker": "Д",
"text": "зрозуміліше пояснення"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Граматичну помилку допущено в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "У п’єсах Шекспіра «Гамлеті» та «Королі Лірі» порушено вічні проблеми буття."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Прототипом Нори в «Ляльковому домі» Ібсена є письменниця Лаура Кілер."
},
{
"marker": "В",
"text": "Які засоби комічного вжив Микола Гоголь у «Мертвих душах»?"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Палац, який змальовує Міцкевич у сонеті «Бахчисарай уночі», належав ханові Гірею."
},
{
"marker": "Д",
"text": "Почесне місце в бібліотеці Жуля Верна належало творам Даніеля Дефо та Фенімора Купера."
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
Правильну відмінкову форму числівника *шістсот дев’яносто вісім* наведено в рядку | [
{
"marker": "А",
"text": "Р. в. шестиста дев’яноста восьми"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Д. в. шестисот дев’яноста вісьмом"
},
{
"marker": "В",
"text": "Зн. в. шістсот дев’яноста вісім"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Ор. в. шестистами дев’яноста вісьмома"
},
{
"marker": "Д",
"text": "М. в. (на) шестистах дев’яноста вісьмох"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Прочитайте уривок.
*Сонце мало(1)помалу хилилося до заходу. Воно поволі червонило край(2)небо й робило його ясно(3)червоним. Ген(4)ген до обрію насторожено шумів неозорий ліс, оточений біляво(5)сивою мрякою.*
Дефіс треба ставити на місці всіх цифр, окрім | [
{
"marker": "А",
"text": "1"
},
{
"marker": "Б",
"text": "2"
},
{
"marker": "В",
"text": "3"
},
{
"marker": "Г",
"text": "4"
},
{
"marker": "Д",
"text": "5"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Правильно утворено форму третьої особи множини від інфінітива | [
{
"marker": "А",
"text": "плавати — пливуть"
},
{
"marker": "Б",
"text": "возити — везуть"
},
{
"marker": "В",
"text": "водити — водють"
},
{
"marker": "Г",
"text": "сипати — сиплють"
},
{
"marker": "Д",
"text": "бігти — біжуть"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Складносурядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Ще виблискують кришталеві роси...» обрати | [
{
"marker": "А",
"text": "і випромінюють веселковий розмай."
},
{
"marker": "Б",
"text": "милуючи око веселим сяйвом."
},
{
"marker": "В",
"text": "але сонце вже осяяло виднокрай."
},
{
"marker": "Г",
"text": "бо тільки займається на день."
},
{
"marker": "Д",
"text": "ранок холодить оксамитові трави."
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка | [
{
"marker": "А",
"text": "наддністрянський, щирісінький, юнацтво"
},
{
"marker": "Б",
"text": "джерельний, український, безмежжя"
},
{
"marker": "В",
"text": "восьмитонний, щавель, їжджу"
},
{
"marker": "Г",
"text": "їстоньки, плямистий, щуплявенький"
},
{
"marker": "Д",
"text": "хом’ячисько, дзенькіт, зшиток"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Розділові знаки при передачі чужої мови правильно вжито в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?»."
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає."
},
{
"marker": "В",
"text": "Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка."
},
{
"marker": "Г",
"text": "Мати через пліт запитала сина, куди він зібрався."
},
{
"marker": "Д",
"text": "Жалібно жовте листя березини, здається, шепче, «Літо, де ти, літо?»."
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Частка **не** пишеться разом у варіанті | [
{
"marker": "А",
"text": "не/зовсім зрозумілий"
},
{
"marker": "Б",
"text": "зошит не/підписано"
},
{
"marker": "В",
"text": "не/розмовляю італійською"
},
{
"marker": "Г",
"text": "не/всі з цим обізнані"
},
{
"marker": "Д",
"text": "не/забутня подорож"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Звертання є в реченні | [
{
"marker": "А",
"text": "Усе, чим я щасливий і багатий, я мушу рідним словом оспівати."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим."
},
{
"marker": "В",
"text": "Я люблю твоє майво зелене, і Донбас, і Каховку ясну."
},
{
"marker": "Г",
"text": "На берегах Дніпра крутих, весь помережений садами, стоїть у сяйві днів нових наш рідний Київ перед нами."
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Роби добро, — мені казала мати, — і чисту совість не віддай за шмати!»."
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Виділена буква позначає однаковий звук у кожному слові рядка | [
{
"marker": "А",
"text": "ме**ж**увати, **ж**алюгідний, круті**ж**"
},
{
"marker": "Б",
"text": "ха**р**ків’янин, заб**р**ьоха, **р**ізний"
},
{
"marker": "В",
"text": "приво**к**зальний, **к**расень, моро**к**"
},
{
"marker": "Г",
"text": "д**з**еленькати, моро**з**, зобов’я**з**ати"
},
{
"marker": "Д",
"text": "шіс**т**сот, майс**т**рувати, ми**т**ець"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Синонім до фразеологізму, виділеного в реченні «Досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено» (рядки 19–20) – | [
{
"marker": "А",
"text": "кинути недобрим оком"
},
{
"marker": "Б",
"text": "кинути в очі"
},
{
"marker": "В",
"text": "кинути погляд"
},
{
"marker": "Г",
"text": "кинути світло"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Слово, виділене у вислові з тексту «прийшли люди, здатні причаститися його духом» (рядки 64–65), означає | [
{
"marker": "А",
"text": "взяти участь у спільному обряді"
},
{
"marker": "Б",
"text": "змиритися з якоюсь ситуацією"
},
{
"marker": "В",
"text": "долучитися до справи"
},
{
"marker": "Г",
"text": "запозичити чиїсь ідеї"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
У тексті немає мікротеми | [
{
"marker": "А",
"text": "безкорисливість Параджанова"
},
{
"marker": "Б",
"text": "нереалізовані творчі плани кінорежисера"
},
{
"marker": "В",
"text": "посмертне вшанування творчості митця"
},
{
"marker": "Г",
"text": "спадкоємність у розвитку українського кіно"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Твердження «Тим, хто знав … Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія» (рядки 4–5) ілюструють усі наведені речення, окрім | [
{
"marker": "А",
"text": "Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва (рядки 17–19)."
},
{
"marker": "Б",
"text": "Якби можна було прихованою камерою зняти його життя — це був би найфантастичніший витвір Параджанова (рядки 24–26)."
},
{
"marker": "В",
"text": "Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички (рядки 28–29)."
},
{
"marker": "Г",
"text": "Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити (рядки 31–33)."
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Як відзначено в тексті, нереалізованим задумом режисера став фільм | [
{
"marker": "А",
"text": "«Київські фрески»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Етюди про Врубеля»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Тіні забутих предків»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Лебедине озеро. Зона»"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Зазначаючи, що фільм «Інтермецо» «не повинен був з’явитися» (рядок 43), автор підкреслює | [
{
"marker": "А",
"text": "нездатність глядача оцінити такі кінострічки"
},
{
"marker": "Б",
"text": "невідповідність задуму тогочасній ідеології"
},
{
"marker": "В",
"text": "завантаженість митця багатьма іншими творчими задумами"
},
{
"marker": "Г",
"text": "неможливість утілити в кіно ліричну образність Коцюбинського"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Засобом міжфразового зв’язку 1-го та 2-го речень тексту є | [
{
"marker": "А",
"text": "лексичний повтор"
},
{
"marker": "Б",
"text": "вставне слово"
},
{
"marker": "В",
"text": "прислівник"
},
{
"marker": "Г",
"text": "синонім"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
**Прочитайте текст (**цифри в дужках позначають номери рядків**) і виконайте завдання**
**Сергій Параджанов**
(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.
(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.
(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.
(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.
(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».
(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…
(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…
(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.
(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.
(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.
*За І. Дзюбою*
Стиль тексту – | [
{
"marker": "А",
"text": "науковий"
},
{
"marker": "Б",
"text": "художній"
},
{
"marker": "В",
"text": "розмовний"
},
{
"marker": "Г",
"text": "публіцистичний"
}
] | [
"Г"
] | ukrainian-language-and-literature |
Словами «Чи не той то хміль» починається | [
{
"marker": "А",
"text": "календарно-обрядова пісня"
},
{
"marker": "Б",
"text": "соціально-побутова пісня"
},
{
"marker": "В",
"text": "історична пісня"
},
{
"marker": "Г",
"text": "балада"
},
{
"marker": "Д",
"text": "дума"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Вислів «Випускає він десять соколів на стадо лебедів» («Слово про похід Ігорів») означає | [
{
"marker": "А",
"text": "полювання на лебедів"
},
{
"marker": "Б",
"text": "затемнення сонця"
},
{
"marker": "В",
"text": "втечу князя з полону"
},
{
"marker": "Г",
"text": "бій між русичами і половцями"
},
{
"marker": "Д",
"text": "гру на гуслях"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Автором твору «Всякому місту — звичай і права» є | [
{
"marker": "А",
"text": "Іван Вишенський"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Тарас Шевченко"
},
{
"marker": "В",
"text": "Григорій Сковорода"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Григорій Квітка-Основ’яненко"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Іван Нечуй-Левицький"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Першим твором нової української літератури є | [
{
"marker": "А",
"text": "«Енеїда»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Хазяїн»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Бджола та Шершень»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Наталка Полтавка»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Всякому місту — звичай і права»"
}
] | [
"А"
] | ukrainian-language-and-literature |
«Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубонько!… Не розлучайте мене з моїм Василечком», — просить героїня твору | [
{
"marker": "А",
"text": "Івана Котляревського"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "В",
"text": "Григорія Квітки-Основ’яненка"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Марка Вовчка"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Лесі Українки"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |
Рядками «У всякого своя доля, і свій шлях широкий» починається твір | [
{
"marker": "А",
"text": "Івана Котляревського"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "В",
"text": "Пантелеймона Куліша"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Івана Франка"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Лесі Українки"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
В Україні під заголовком «Пропаща сила» опубліковано твір | [
{
"marker": "А",
"text": "«Хазяїн»"
},
{
"marker": "Б",
"text": "«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»"
},
{
"marker": "В",
"text": "«Людина»"
},
{
"marker": "Г",
"text": "«Тіні забутих предків»"
},
{
"marker": "Д",
"text": "«Камінний хрест»"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
Афера Терентія Пузиря («Хазяїн») полягала в тому, щоб | [
{
"marker": "А",
"text": "купити 100 тисяч фальшивих рублів"
},
{
"marker": "Б",
"text": "скупити за безцінь землі поміщика-сусіда"
},
{
"marker": "В",
"text": "видати дочку Соню за багатія"
},
{
"marker": "Г",
"text": "задешево купити завод у сусіда-поміщика"
},
{
"marker": "Д",
"text": "переховати овець поміщика-банкрота"
}
] | [
"Д"
] | ukrainian-language-and-literature |
Рядки
*Являйся, зіронько, мені!*
*Хоч в сні!*
є в творі | [
{
"marker": "А",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Івана Франка"
},
{
"marker": "В",
"text": "Івана Котляревського"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Ліни Костенко"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Лесі Українки"
}
] | [
"Б"
] | ukrainian-language-and-literature |
«Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись», — так звертається до свого коханого героїня твору | [
{
"marker": "А",
"text": "Ліни Костенко"
},
{
"marker": "Б",
"text": "Івана Котляревського"
},
{
"marker": "В",
"text": "Лесі Українки"
},
{
"marker": "Г",
"text": "Тараса Шевченка"
},
{
"marker": "Д",
"text": "Павла Тичини"
}
] | [
"В"
] | ukrainian-language-and-literature |