Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 березня 2021 року м. Київ справа №338/158/19 провадження №61-11548св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі судді Фединяка В. Д., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог заяви У грудні 2020 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 за допомогою системи "Електронний суд" подав заяву про перегляд за нововиявленими або виключними обставинами рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 31 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, про встановлення земельного сервітуту. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2020 року заяву ОСОБА_3 про перегляд за нововиявленими або виключними обставинами рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 31 липня 2019 року у справі №338/158/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, про встановлення земельного сервітуту, повернуто заявникові. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху і надано строк для усунення недоліків, зазначених в мотивувальній частині ухвали, який не може перевищувати десяти днів з дня її отримання. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 січня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору, продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків апеляційної скарги, встановлений ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 січня 2021 року, який не може перевищувати десяти днів з дня її отримання. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2020 року визнано неподаною та повернуто. Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявник не усунув недоліки апеляційної скарги, а саме: не сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 454,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду про повернення його апеляційної скарги, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги, не врахувавши його майновий стан. Доводи інших учасників справи 04 березня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому позивач просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача та залишити ухвалу суду апеляційної інстанції без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 03 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених положеннями законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань. Апеляційна скарга за формою і змістом повинна відповідати вимогам статті 356 ЦПК України. Згідно з частиною четвертою статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються, в тому числі, документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, яка у свою чергу регулює питання залишення позовної заяви без руху, повернення заяви. Відповідно до положень частини 3 статті 185 ЦПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України, питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Відповідно до статті 8 Закону України "Про судовий збір" та частини першої та третьої статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі, може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати. З аналізу статті 8 Закону України "Про судовий збір" чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію "суд, враховуючи майновий стан сторони, може...", тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов'язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 січня 2021 року у справі №0940/2276/18 (провадження №11-336апп20) Разом із тим, Верховний Суд зауважує, що єдиною підставою для відстрочення чи розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати фізичної особи є врахування судом її майнового стану. Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно зі статтею 12 ЦПК України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі. Визначеннясудом майнового станусторони єоціночним ізалежить віддоказів, якимиобґрунтовується рівеньїї майновогостану. У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до суду апеляційної скарги на ухвалу суду фізичною особою ставка судового збору становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (454,00 грн). ОСОБА_2 у поданих до апеляційного суду клопотаннях про звільнення від сплати судового збору посилався на тяжкий матеріальний стан, відсутність можливості сплатити судовий збір, а також на те, що розмір судового збору перевищує 5% його річного доходу за попередній рік. Суд апеляційної інстанції, перевіряючи правові підстави можливості звільнення від сплати судового збору, зазначив, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували неможливість сплати судового збору у встановлених законодавством порядку та розмірі, а надані ним електронні відповіді на запит про відомості з державного реєстру фізичних осіб-платників податків не містять інформації щодо його незадовільного майнового стану. При цьому, апеляційний суд вказав, що будь-яких інших доказів на підтвердження незадовільного майнового стану (розміру реального доходу, наявності заробітної плати, прибутку, рухомого /нерухомого майна тощо), що могли слугувати підставою для звільнення від сплати судового збору, апелянтом також не надано. Враховуючи те, що ОСОБА_2 не виконав вимоги ухвали апеляційного суду про залишення апеляційної скарги без руху, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги на підставі частини третьої статті 185 ЦПК України та частини другої статті 357 ЦПК України. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, колегія суддів дійшла висновку, що такі не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права. Також колегія суддів враховує, що визнання неподаною та повернення апеляційної скарги ОСОБА_2 не є позбавленням його права доступу до суду у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки вказане не перешкоджає повторному зверненню заявника з апеляційною скаргою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги (частина сьома статті 185 ЦПК України). Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 лютого 2021 року м. Київ справа №643/12369/19 провадження №61-21685св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", державний реєстратор Комунального підприємства "Регістр Сервіс" Первомайської міської ради Харківської області Малишев Віталій Валерійович, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року у складі судді ДовготькоТ. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенко І. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" (далі - АТ "ПУМБ "), державного реєстратора Комунального підприємства "Регістр Сервіс" Первомайської міської ради Харківської області Малишева Віталія Валерійовича (далі - державний реєстратор) про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування запису про право власності. Водночас подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1. Заяву про забезпечення позову мотивував тим, що йому стало відомо, що 05 липня 2019 року державний реєстратор вніс запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого власником його квартири АДРЕСА_1 на підставі кредитного договору, договору іпотеки та додаткових угод до них став АТ "ПУМБ". Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також дії реєстратора вважає незаконними та неправомірними. Про факт перереєстрації права власності за банком йому стало відомо від стороннього чоловіка на ім'я ОСОБА_2, у зв'язку з чим вважає, що банк має намір відчужити квартиру на користь третіх осіб. Зазначав, що отримання ним листів від банку з пропозицією викупу житла та вимогою добровільно звільнити квартиру у випадку відмови від такої пропозиції свідчить про намір банку реалізувати це майно, оскільки право власності зараз зареєстровано саме за АТ "ПУМБ". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року, заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Заборонено відчуження квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності АТ "ПУМБ". В іншій частині заяви відмовлено. Задовольнивши заяву про забезпечення позову частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що предметом спору є спірна квартира та невжиття заходів забезпечення позову може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду, якщо позов буде задоволено. Відчуження вказаного майна призведе до ускладнення захисту прав позивача, тому необхідним видом забезпечення позову буде заборона відчужувати майно його власником. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2019 року АТ "ПУМБ" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року, просило оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для розгляду заяви про забезпечення позову з урахуванням вимог щодо зустрічного забезпечення до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з порушенням норм процесуального права. Вимоги щодо заборони на вчинення дій з відчуження квартири позивач не заявляв, а тому суд першої інстанції при постановлені ухвали вийшов за межі поданого клопотання про накладення арешту на квартиру. ОСОБА_1 не надав суду доказів, які б свідчили про наявність ризику відчуження банком квартири. Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки унормовано Законом України "Про іпотеку" і є законною юридичною дією, не свідчить про незаконне відчуження банком нерухомого майна. Суди не врахували обставини завдання збитків (упущеної вигоди) у зв'язку неможливістю продажу вказаної квартири, тому порушили пункт 6 частини першої статті 151 ЦПК України, оскільки в заяві про забезпечення позову немає пропозиції позивача щодо зустрічного забезпечення. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи. У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Верховний Суд виходить з того, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Суди встановили, що між сторонами існує спір щодо квартири АДРЕСА_1. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, або до набрання законної сили рішенням про відмову в позові. Оцінивши доводи касаційної скарги Верховний Суд зазначає таке. Арешт майна - це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна. Заборона на відчуження об'єкта нерухомого майна це перешкода у вільному розпорядженню майном. Верховний Суд зауважує, що враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідача та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідача та інших осіб права користування ним. Верховний Суд звертає увагу, що арешт майна і заборона на відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва способи за правовою сутністю обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном, але вони є різними для виконання ухвали про забезпечення позову, тому суттєвого значення у виборі їх застосування немає для вирішення справи та способу забезпечення позову. З урахуванням підстав та змісту позову, надавши оцінку відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, балансу інтересам сторін, суди дійшли обґрунтованого висновку про вжиття заходів забезпечення позову саме шляхом заборони відчуження квартири. Верховний Суд зазначає, що заборона на відчуження квартири, щодо якої між сторонами виник спір, не є позбавленням права власності АТ "ПУМБ". Відповідно до частин першої, другої статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: 1) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або 2) суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Вжиття заходів зустрічного забезпечення за ініціативою суду за відсутності заяви, є правом суду, а не обов'язком, тому безпідставними є доводи касаційної скарги в цій частині. Крім того, з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 27 листопада 2019 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 березня 2020 року, у задоволенні клопотання АТ "ПУМБ" про зустрічне забезпечення позову відмовлено. Доводи касаційної скарги про відсутність доказів на підтвердження дійсного наміру відповідача відчужити квартиру не заслуговують на увагу, оскільки забезпечення позову у цьому спорі, який має майновий характер, спрямоване на виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Крім того, заходи забезпечення позову є тимчасовими і в разі вирішення між сторонами спору можуть бути скасовані судом. Доводи касаційної скарги, що суди порушили пункт 6 частини першої статті 151 ЦПК України, оскільки в заяві про забезпечення позову немає пропозиції позивача щодо зустрічного забезпечення, не є підставою для задоволення касаційної скарги та скасування ухвали суду. Порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення питання про права заявника у справі, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" залишити без задоволення. Ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. С. Олійник І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 серпня 2009 року він є власником Ѕ частини об'єкта нерухомого майна, реєстраційний номер: 18047921212, - майстерні з допоміжними будівлями загальною площею 65,9 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Право власності зареєстроване 15 лютого 2013 року. 19 грудня 2016 року Виноградівським РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області було проведено аукціон із продажу вказаного нерухомого майна. Зазначав, що він не є боржником за жодним виконавчим провадженням. На час проведення торгів право власності на реалізоване майно було зареєстроване за ним понад три роки. Торги здійснювалися з метою реалізації майна попереднього власника - ОСОБА_3. Посилаючись на те, що проведеними торгами порушено його право власності, гарантоване Конституцією України, просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 20 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано недійсними електронні торги, проведені з реалізації арештованого нерухомого майна - будівлі майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, лот №185456, результати яких оформлені протоколом від 19 грудня 2016 року №221451. Скасовано акт про проведені електронні торги з виконавчого провадження від 15 березня 2017 року №51562540. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції виходив із того, що порядок реалізації (відчуження) майна на електронних торгах порушено, передання на примусову реалізацію майна, що не належить боржнику, суперечить закону та грубо порушує принцип непорушності права власності, звернення стягнення на майно, що перебувало у спільній частковій власності, відбулося без дотримання встановленого статтею 366 ЦК України порядку. Також суд зазначив, що на стадії виявлення майна боржника, перевірки належності майна боржнику на праві власності, та накладення на майно арешту з метою забезпечення виконання виконавчих документів посадовими особами органу державної виконавчої служби була допущена помилка, що є додатковою правовою підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 02 червня 2020 року рішення Виноградівського районного суду від 20 листопада 2019 року скасовано в частині, що стосується реалізації Ѕ частини арештованого нерухомого майна, - будівлі майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_1. Апеляційний суддійшов висновку про порушення прав та законних інтересів позивача, який є власником Ѕ частини спірного майна, яке було продано на електронних торгах, і останній не є боржником у виконавчому провадженні. Відтак у Виноградівського РВ ДВС не було жодних законних підстав для накладення арешту на спірне майно в цілій частині, а у Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ") - підстав для реалізації нерухомого майна в тій частині, яка не належала боржнику. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Стасюк Ю. П. подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, а саме: статті 366 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №554/14897/15-ц. Крім того, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, застосування способу захисту права шляхом скасування торгів у частині їх предмета, що по суті є зміною предмета правочину в судовому порядку. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні позову. Державний виконавець, здійснюючи пошук майна боржника, отримав відомості про те, що боржник є власником спірної будівлі. Скасування торгів у частині по своїй суті є зміною предмета правочину в судовому порядку. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ТОВ "Золотий колосок ЛТД" та ДП "СЕТАМ" подали відзив, у яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Виноградівського районного суду Закарпатської області цивільну справу №299/731/19 за позовом ОСОБА_1 до Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, товариства з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД", третя особа - ДП "СЕТАМ", про визнання недійсним електронних торгів і скасування акту про проведенні електронні торги. Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року справу №299/731/19 призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником Ѕ частки у праві власності на об'єкт нерухомого майна - майстерні з допоміжними будівлями загальною площею 65,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 17 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Лапчак Г. І. і зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів 27 вересня 2012 року. Право спільної часткової власності позивача (1/2 частка) зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 15 лютого 2013 року за №292398.10 вересня 2013 року державний виконавець Гульпа І. І. у виконавчому провадженні №39722279 виніс постанову про арешт майна, належного ОСОБА_3, та 22 квітня 2016 року склав акт опису і арешту майна, до складу якого також увійшла будівля майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, розташована на АДРЕСА_1.25 листопада 2016 року державний виконавець звернувся до Закарпатської філії ДП "СЕТАМ" із заявою про реалізацію арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_3 - будівлі майстерні з допоміжними спорудами (будівлями) літ. "В", за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 65,9 кв. м. 19 грудня 2016 року відбулися електронні торги, організатором яких виступив ДП "СЕТАМ", на які виставлено лот №185456 - будівля майстерні з допоміжними спорудами літ. "В " загальною площею 65,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Продавець - Виноградівський РВ ДВС ГТУЮ в Закарпатській області. Переможцем електронних торгів визнано ТОВ "Золотий колосок ЛТД" Лот №185456 виставлено ДП "СЕТАМ" на електронні торги за заявою Виноградівського РВ ДВС про реалізацію арештованого майна від 25 листопада 2016 року, згідно з якою майно боржника арештоване в рамках зведеного виконавчого провадження №52834067, де боржником є ОСОБА_3. Арешт на майно боржника ОСОБА_3 накладено постановами державного виконавця від 10 вересня 2013 року та 10 квітня 2015 року. Належність лота №185456 боржнику ОСОБА_3 визначена державним виконавцем на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 07 липня 2009 року Виноградівською міською радою на підставі рішення виконкому Виноградівської міської ради від 24 червня 2009 року №211. За результатами проведення електронних торгів 15 березня 2017 року державний виконавець Виноградівського РВ ДВС Гульпа І. І. склав акт, за змістом якого електронні торги з реалізації лота №185456 відбулися із дотриманням вимог Закону України "Про виконавче провадження". Також установлено, що 29 березня 2019 року постановою про перевірку виконавчого провадження начальника Виноградівського РВ ДВС Феделеш В. І., за наслідками перевірки зведеного виконавчого провадження АСВП №52834067, скасовано акт про проведені прилюдні торги від 15 березня 2017 року, складений на підставі протоколу проведення прилюдних торгів від 19 грудня 2016 року за №221451 організатором торгів ДП "СЕТАМ", у Ѕ частині майстерні з допоміжними спорудами площею 65,9 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві спільної часткової власності громадянину Чехії ОСОБА_1. Скасовано акт опису й арешту майна від 22 квітня 2016 року, постанову про призначення експерта, заяву на реалізацію арештованого майна від 25 листопада 2016 року в Ѕ його частині. За результатами перевірки начальник Виноградівського РВ ДВС зазначив, що в процесі виконання судових рішень про стягнення заборгованостей із ОСОБА_3 допущено порушення порядку накладення арешту на майно, оскільки частка у праві власності на це майно належить ОСОБА_1. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Стасюка Ю. П. є посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, а саме: статті 366 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №554/14897/15-ц; відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, застосування способу захисту права шляхом скасування торгів у частині їх предмету, що по суті є зміною предмету правочину в судовому порядку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту порушених цивільних прав, серед яких, зокрема, передбачено й припинення дій, що порушують право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20) вказано, що відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом із тим, частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 61 - 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі №910/856/17 (провадження №12-128гс18) зазначено, що набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. Ухвалюючи судове рішення у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, порушеної за позовом учасника електронних торгів, в якості відповідачів мають залучатись всі сторони правочину - державна виконавча служба, організатор електронних торгів і переможець таких торгів. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явив позов до Виноградівського районного відділу ДВС ГТУЮ у Закарпатській області. Натомість ДП "Сетам", яке є організатором оспорюваних торгів, залучене до участі у справі як третя особа. Позивач клопотань про залучення до участі у справі ДП "Сетам" як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів. Висновки суду по суті вирішення спору про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. Верховний Суд у постановах від 28 жовтня 2020 року у справі №761/23904/19, від 16 червня 2021 року у справі №264/4263/18 (провадження №61-12632св20) зазначив, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, порушив вимоги цивільного процесуального закону, не з'ясував коло належних відповідачів, відповідно до цивільного процесуального закону, не вирішив питання про залучення усіх суб'єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог, як відповідачі. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З урахуванням того, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, колегія суддів вважає на необхідне оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у позові з огляду на незалучення до участі в справі належних відповідачів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій постановлені без додержання норм процесуального права. За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Стасюка Юрія Павловича задовольнити. Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 20 листопада 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 червня 2020 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, товариства з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД", третя особа - Державне підприємство "СЕТАМ", про визнання недійсним електронних торгів і скасування акту про проведенні електронні торги відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №609/759/15-ц провадження №61-18224св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2, відповідачі: Шумська міська рада Тернопільської області, ОСОБА_3, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, Шумське районне управління юстиції в Тернопільській області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Міщія О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Шумської міської ради Тернопільської області (далі - Шумська міська рада), ОСОБА_3 про скасування рішення міської ради. На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що рішенням п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 відповідачу ОСОБА_3 передано безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Частина земельної ділянки, наданої ОСОБА_3, накладається на земельну ділянку, яка перебуває у його власності, та на якій ним побудовано господарські споруди. Таким чином, на думку позивача, рішенням п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" порушено його права як власника земельної ділянки. У вересні 2015 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив скасувати державну реєстрацію речового права ОСОБА _3 на нерухоме майно - земельну ділянку. У зв'язку зі збільшенням позовних вимог просив залучити як співвідповідачів відділ Держземагенства в Шумському районі Тернопільської області та реєстраційну службу Шумського районного управління юстиції в Тернопільській області. У листопаді 2015 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до ОСОБА _3, Шумської міської ради, відділу Держземагенства у Шумському районі Тернопільської області (далі - відділ Держземагенства у Шумському районі), реєстраційної служби Шумського районного управління юстиції Тернопільської області про скасування рішення міської ради, скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно та про скасування кадастрового номера земельної ділянки. На обґрунтування своїх вимог вказувала, що належна їй земельна ділянка розташована поруч із земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА _3. Земельна ділянка ОСОБА_3 накладається на її земельну ділянку, що підтверджується листом відділу Держземагенства у Шумському районі від 06 серпня 2015 року №19-1918-0.62-1773/2-15. Таким чином, рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3, на переконання третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, порушує права не лише ОСОБА_1, а також і її права. 17 серпня 2015 року відділ Держземагенства у Шумському районі надав їй інформацію про те, що на даний час особою, яка здійснює повноваження державного кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зі змісту листа відділу Держземагенства у Шумському районі від 04 листопада 2015 року №19-1918-0.9-108/15-15 ОСОБА_2 дізналась, що усунення помилки державним кадастровим реєстратором так і не проводилось, у зв'язку із чим порушено її право власності на земельну ділянку. У жовтні 2017 року позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 подали спільну заяву про уточнення позовних вимог, в якій просили: визнати незаконним та скасувати рішення сесії Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3"; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1; скасувати у Поземельній книзі запис про державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1; стягнути з відповідачів судові витрати, понесені на оплату судового збору та проведення земельно-технічної експертизи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лановецького районного суду Тернопільськоїобласті від 11 грудня 2017 року позови ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано рішення п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги та скасовуючи рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, суддійшов висновку, що вказане рішення порушує права позивача та третьої особи, оскільки ним надано у власність відповідача частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку ОСОБА_2 (площа накладення 15 кв. м), а також накладається на 1/2 частину криниці, яка входить до складу належних ОСОБА_1 господарських споруд. Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що для скасування державної реєстрації прав потрібно скасувати рішення державного реєстратора, на підставі якого проводилась реєстрація права власності, проте такої вимоги позивач та третя особа не заявляли, як і не оскаржували свідоцтво про право власності за землю відповідача. Щодо відмови у задоволенні вимоги про скасування кадастрового номера суд першої інстанції зазначив, що кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Позовна вимога про скасування запису в Поземельній книзі про державну реєстрацію земельної ділянки задоволенню не підлягає, оскільки вона є похідною вимогою від вимог про скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно та скасування кадастрового номера земельної ділянки, у задоволенні яких відмовлено. Додатковим рішенням Лановецького районного суду Тернопільськоїобласті від 15 січня 2018 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Стягнуто із ОСОБА_3: на користь ОСОБА_2 2 023,20 грн сплачених судових витрат за проведення судової земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 та 243,00 грн судового збору; на користь ОСОБА_1 1 500,00 грн сплачених судових витрат за проведення судової земельно-технічної від 31 липня 2017 року експертизи №1047/16-22; Стягнуто із Шумської міської ради на користь ОСОБА_2 243,00 грн сплаченого судового збору. Додаткове рішення мотивовано тим, що резолютивна частина рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року не містить висновків суду з приводу розподілу судових витрат, тому на підставі статті 141 ЦПК України суд вирішив питання щодо їх розподілу. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 12 квітня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасовано. Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_2 про скасування рішення п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що порушення прав ОСОБА _1 та ОСОБА_2 внаслідок прийняття оскаржуваного ними рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" не встановлено, тому відсутні підстави для його скасування і задоволення інших позовних вимог, які є похідними від вимоги про скасування зазначеного рішення міської ради. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 23 квітня 2018 року виправлено описки у постанові Апеляційного суду Тернопільської області від 12 квітня 2018 року, а саме постановлено вважати правильною дату прийняття постанови "13 квітня 2018 року", та вважати написаним у сьомому абзаці резолютивної частини "Повний текст постанови складено 18 квітня 2018 року". Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року додаткове рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 15 січня 2018 року скасовано. Зобов'язано Головне управління державної казначейської служби України у Тернопільській області повернути ОСОБА_3 судовий збір в сумі 1 039,20 грн, сплачений на р/рахунок 34315206080008, отримувач УК у м. Тернополі, код отримувача 37977726, банк отримувача 899998, згідно з квитанцією від 06 липня 2018 року №26. Квитанцію від 06 липня 2018 року №26 на суму 1 039,20 грн направлено ОСОБА_3. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" скасовано. Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року скасовано. Справу в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" та стягнення судових витрат направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року залишено без змін. Касаційній суд вказав, що у 2003 році була проведена державна реєстрація житлового будинку ОСОБА_1, на підставі якої він отримав свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, яке видане Шумською міською радою на підставі рішення виконкому міської ради від 25 вересня 2003 року №293. У свідоцтві зазначено, що домоволодіння складається в цілому з жилого будинку. В реєстраційному написі на документі про право власності зазначено, що домоволодіння складається з житлового будинку з господарськими будівлями, проте не конкретизовано, які саме господарські будівлі. Разом з цим судом не враховано, що у технічному паспорті від 25 вересня 2003 року міститься запис про належність ОСОБА_1 криниці, який є документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики. А факт реєстрації криниці як складової частини об'єкта нерухомого майна - домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 здійснено позивачем 01 серпня 2015 року. Крім того, відповідно до висновку земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 згідно з техпаспортом на житловий будинок ОСОБА_3, криниця не числиться серед переліку нерухомого майна відповідача. Також ні суд першої, ні апеляційної інстанцій не звернули уваги, що предметом дослідження земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 була, серед інших, земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110, на якій відповідно до питання п'ятого експертизи розташована криниця ОСОБА_1. Проте, державний акт про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку із кадастровим номером 6125810100:01:002:0110 скасовано рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 23 грудня 2013 року. Апеляційний суд вказаній обставині не надав оцінки, та відповідно не встановив відповідність висновку земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 вимогам зазначеним в статті 102 ЦПК України в частині вирішення питання кому належить земельна ділянка, на якій розташована криниця ОСОБА_1, та на якій правовій підставі. Зі змісту цього висновку (по другому питанню) вбачається, що надана ОСОБА _3 згідно з рішенням Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 24 жовтня 2012 року серії ЯМ №957599. Площа накладання становить 15 кв. м. Причиною виникнення даного накладання слугує неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі, тобто через допущену технічну помилку. Апеляційний суд, зазначивши, що ОСОБА_2 не довела порушення її права щодо користування земельною ділянкою, виходив з того, що накладення земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2 площею 15 кв. м виникло не з вини ОСОБА_3 чи Шумської міської ради, яка затвердила проект землеустрою ОСОБА_3, а причина саме у документації ОСОБА_2, яка вправі самостійно, без звернення до суду, усунути це накладення, звернувшись із відповідною заявою до уповноважених органів щодо уточнення та усунення помилки у системі координат, яка допущена розробниками її технічної документації при виготовленні державного акту на право власності на земельну ділянку. Крім того, за зверненням 05 серпня 2015 року ОСОБА_2 до відділу Держземагенства у Шумському районі з питання накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 6125810100:01:002:0137 (власником якої є ОСОБА_3) із земельною ділянкою з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108 (власником якої є ОСОБА_2), їй було роз'яснено, що особою, яка здійснює повноваження кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зокрема, ОСОБА_3 повідомлено про суть помилки та вказано можливі шляхи виправлення відповідно до статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №10. Проте, станом на 04 листопада 2015 року відповідно до відповіді відділу Держземагенства у Шумському районі від 04 листопада 2015 року №19-1918-0.9-108/15-15 від власника вказаної земельної ділянки таких заяв у відділ не надходило та зміни, відповідно, не вносились. Отже, суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув, не надав їм оцінки в сукупності з іншими доказами, та не спростував встановлений судом першої інстанції факт порушення прав ОСОБА _2. Таким чином, касаційний суддійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази в повному обсязі, належним чином не перевірив пояснення сторін, не встановив, в чому дійсно полягає порушення прав позивачів як власників земельних ділянок та чи відповідає обраний ними спосіб захисту суті і характеру їх порушеного права, тобто чи є він ефективним, тобто не виконав своїх обов'язків, визначених законом, щодо повного, всебічного й об'єктивного встановлення обставин справи, а тому дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову у частині позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3". Враховуючи, що постанова Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року підлягає скасуванню у частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3", відповідно підлягає скасуванню і постанова Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року, якою вирішено питання про судові витрати сторін. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" скасовано та прийнято у цій частині нове рішення, яким у відповідній частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд виходив з того, що належна на праві власності ОСОБА_3 земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається площею 15 кв. м на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії від 24 жовтня 2012 року ЯМ №957599, причиною виникнення даного накладання є технічна помилка - неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі. За умови неможливості відповідно до Закону України "Про державний земельний кадастр" державним кадастровим реєстратором самостійно без участі власника земельної ділянки (ОСОБА_3) усунути помилки в координатах поворотних, враховуючи те, що ОСОБА_3 24 липня 2015 року зареєстровано речове право на спірну земельну ділянку, апеляційний суддійшов висновку, що обраний ОСОБА_2 і ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення Шумської міської ради про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку, як це передбачено Законом України "Про державний земельний кадастр", не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а тому не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів (задоволення судом вимог позивача та третьої особи не призведе до поновлення їх прав). Правовим наслідком розгляду таких вимог позивача та третьої особи судом є відмова у їх задоволенні. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині невідповідності обставинам справи висновку суду про передачу їй частини земельної ділянки позивачів разом з частиною об'єкта нерухомості, що нібито належить ОСОБА_1 та посиланням на те, що цей висновок зроблено без урахування встановлених судовими рішеннями в інших справах обставин, що не потребують додаткового доказування та без надання належної правової оцінки висновку експерта, апеляційний суд відхилив, як такі, що не вимагають надання судом апеляційної інстанції відповідної оцінки з урахуванням мотивів відмови у задоволенні вимог ОСОБА_2 і ОСОБА_1. Крім того, апеляційний суд вказав, що відмова у задоволенні позовних вимог не позбавляє позивачів повторного звернення до суду за захистом порушеного права з вимогами, що відповідають змісту та характеру такого порушення, в той час як оцінка судом апеляційної інстанції висновку експерта чи інших доказів у цій справі, на які посилається відповідач ОСОБА_3, не є обов'язковою для врахування судом при наступному вирішенні вимог ОСОБА_2 і ОСОБА_1, правом на звернення з якими вони наділені. Суд апеляційної інстанції вважав безпідставними твердження позивача та третьої особи в частині обрання ними належного способу захисту з посиланням на те, що рішення суду в даній справі про часткове задоволення позовних вимог матиме преюдиційне значення для вирішення іншого позову про скасування правовстановлюючих документів і державної реєстрації речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку, з яким позивачі мають наміри звернутися до суду в подальшому, оскільки ці доводи суперечать встановленому частиною першою статті 2 ЦПК України завданню цивільного судочинства щодо вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Також, крім іншого, підставою для часткового скасування постанови суду апеляційної інстанції від 13 квітня 2018 року в цій справі та направлення її на новий апеляційний розгляд в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, касаційний суд у постанові від 12 лютого 2020 року зазначив про невстановлення судом апеляційної інстанції відповідності обраного позивачами способу захисту суті і характеру їх порушеного права (його ефективність). Ці висновки Верховного Суду, з урахуванням частини п'ятої статті 411 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА _1 та ОСОБА_2, у якій вони, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року, а рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про обрання позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, неправильного способу захисту їх порушених прав та інтересів. Апеляційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Висновок апеляційного суду щодо обрання позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, неправильного способу захисту їх порушених прав суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Суд апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду: не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у цій справі; не застосував до спірних правовідносин норми права, якими вони регулюються; допустив неправильне тлумачення норм статей 16 ЦК України і частини другої статті 152 ЗК України; не спростував висновки суду першої інстанції про порушення прав та інтересів ОСОБА_1 та ОСОБА_2; не надав оцінки доводам позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. У січні 2021 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що доводи касаційної скарги є безпідставними, спростовуються матеріалами справи. Позивачі у своїй касаційній скарзі неправильно тлумачать зміст норм Конституції України, ЦПК України, ЦК України, ЗК України та відповідні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду. Посилання позивачів на висновок земельно-технічної експертизи, що її земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається площею 15 кв. м на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 є необґрунтованим, оскільки причиною такого накладення є неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі (допущена технічна помилка). Норми Закону України "Про державний земельний кадастр" визначають компетенцію уповноважених осіб, підстави скасування державної реєстрації земельної ділянки та порядок виправлення у Державному земельному кадастрі допущених помилок. Таким чином, на думку ОСОБА_3, позивачі обрали неправильний спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення Шумської міської ради про передачу ОСОБА_3 земельної ділянку у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку. Вимоги позивачів не відповідають змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричинених цим порушенням, тому обраний спосіб захисту не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів. Апеляційний суддійшов правильного висновку про безпідставність твердження позивачів у частині обрання ними належного способу захисту з посиланням на те, що рішення суду в цій справі про часткове задоволення позовних вимог матиме преюдиційне значення для вирішення іншого позову про скасування правовстановлюючих документів і державної реєстрації речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку, з яким вони мають намір звернутись до суду. Такі твердження суперечать частині першій статті 2 ЦПК України. Крім того, Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року прийнятій у цій справі, як на одну з підстав для часткового скасування постанови суду апеляційної інстанції від 13 квітня 2018 року та її направлення на новий апеляційний розгляд в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, вказав на не встановлення судом апеляційної інстанції відповідності обраного позивачами способу захисту суті і характеру їх порушеного права. Зазначені висновки касаційного суду відповідно до частини п'ятої статті 411 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 грудня 2020 року вказано, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема в ній зазначено про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та вказано, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18), від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13 (провадження №12-62гс18) та від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 (провадження №12-215гс18). Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: на АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим Шумською міською радою 25 вересня 2003 року. Відомості про право власності ОСОБА_1 на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, що підтверджується витягом із вказаного реєстру від 06 серпня 2015 року. Серед об'єктів, що належать до складу будинковолодіння ОСОБА_1, в тому числі, значиться криниця. Рішенням Шумської міської ради від 29 червня 2004 року №2 ОСОБА_1 передано безкоштовно у власність земельну ділянку загальною площею 0,07 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка рішенням від 22 квітня 1983 року виділялась йому у безстрокове користування для будівництва житлового будинку і господарських будівель, ширина ділянки 20 м, довжина - 35 м. Рішенням Шумської міської ради від 26 травня 2011 року внесено зміни до рішення 2004 року та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування будинку площею 0,10 га, на підставі якого він у 2012 році отримав державний акт на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110. ОСОБА_1 також є власником земельної ділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0109 для ведення особистого селянського господарства, наданої йому рішенням Шумської міської ради від 07 жовтня 2011 року №370, на підставі якого 03 жовтня 2012 року видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯМ №861377. Згідно опису меж у державному акті, ця земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 (від точки Г до точки А). ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0280 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108 для ведення особистого селянського господарства, яка надана їй рішенням сесії Шумської міської ради від 21 вересня 2012 року №669, на підставі якого 23 жовтня 2012 року їй видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №957599. Згідно з описом меж у державному акті, зазначена земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 (від точки Г до точки А). ОСОБА_3 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння від 28 грудня 2000 року. Також ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0131 для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2014 року. Рішенням Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 24 липня 2015 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за вказаною адресою. Тривалий час між сторонами справи тривають спори щодо земельних ділянок як позивача, так і відповідача, їх площ та меж, які неодноразово були предметом розгляду у судах. 05 серпня 2015 року ОСОБА_2 зверталася до відділу Держземагенства у Шумському районі щодо питання накладення земельної ділянки з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137, власником якої є ОСОБА_3, на її земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, з приводу чого їй письмового було роз'яснено, що особою, яка здійснює повноваження кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зокрема, про суть помилки можливі шляхи виправлення такої відповідно до статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №10 було повідомлено ОСОБА_3 ОСОБА_3 з заявою про внесення виправлених відомостей до Державного земельного кадастру з метою усунення помилки у координатах поворотних точок меж земельної ділянки з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137, власником якої вона є, до державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру у Шумському районі не зверталася, що підтверджується відповідним листом від 04 листопада 2015 року, отриманим ОСОБА_2 з приводу її повторного звернення від 22 жовтня 2015 року. Згідно з висновком земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 (по другому питанню) земельні ділянки з кадастровими номерами 6125810100:01:002:0108 (власник ОСОБА_2) та 6125810100:01:002:0137 (власник ОСОБА_3) накладаються. Площа накладення становить 15 кв. м, а причиною виникнення накладення є неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі, тобто через допущену технічну помилку. Крім цього, земельна ділянка із кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 (власник ОСОБА_3) проходить по створу на середині криниці, однак відповідно до техпаспорта на житловий будинок та витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41878316, криниця належить до складу об'єктів нерухомого майна, яким вправі користуватися ОСОБА_1. Фактично криниця знаходиться на межі. Під час апеляційного розгляду справи також встановлено, що реєстрація речового права на земельну ділянку відповідача ОСОБА_3 з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд проведена 24 липня 2015 року. Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 23 грудня 2013 року, яке у цій частині не було змінено та набрало законної сили, державний акт від 03 жовтня 2012 року серії ЯМ №861377 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110 скасовано. Не зважаючи на те, що відповідач ОСОБА_3 не визнає право власності позивача ОСОБА_1 на криницю, нею не оскаржено правовстановлюючі документи позивача на будинковолодіння та державна реєстрація речового права на будинковолодіння, де серед об'єктів права власності вказана криниця, чи дії державного реєстратора, яким криницю внесено до переліку об'єктів, що входять до складу домоволодіння саме позивача ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3", дійшов висновку, що обраний ними спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення міської ради про передачу земельної ділянки у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку, як це передбачено Законом України "Про державний земельний кадастр", не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а тому не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів (задоволення судом вимог позивача та третьої особи не призведе до поновлення їх прав). З таким висновком апеляційного суду колегія суддів не погоджується. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі №640/12437/16-ц (провадження №61-13037св20) вказано, що "цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим". Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, помилково вважаючи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обрали неефективний спосіб захисту порушених прав та інтересів, фактично не переглянув рішення суду першої інстанції в оскарженій частині по суті, не перевірив висновків суду першої інстанції щодо встановлених ним порушень прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі №640/12437/16-ц (провадження №61-13037св20), колегія суддів вважає, що оскаржене судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці 1962 року, на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. При цьому такий план є лише одним із документів містобудівної документації, який виготовлявся з метою вчинення подальших дій для належного оформлення землекористування, а також цей план не був затверджений у встановленому порядку, план не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а містить лише умовне позначення "Межа смуги відведення", без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що спростовує твердження позивача про те, що ширина смуги відведення становить 20 метрів. Що стосується копій податкових декларацій з плати за землю АТ "Укрзалізниця", то суд першої інстанції звернув увагу на те, що не встановлено, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка загальною площею 41,00 га та чи вона включає в себе спірну земельну ділянку. Суд першої інстанції також критично оцінив акт обстеження земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведено право постійного користування земельною ділянкою згідно розробленої Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 га під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. За таких обставин, АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем земель відведення, які фактично відносяться до земель державної власності. Разом з тим, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо неможливості встановити те, що земельна ділянка відповідача перетинається з земельною ділянкою позивача, оскільки земельна ділянка АТ "Укрзалізниця" не сформована, при цьому технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки площею 41,3104 га під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах с Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, є лише одним із етапів, необхідних у ході інвентаризації та формування земельної ділянки залізниці. Крім того, апеляційним судом враховано, що фактично, на момент будівництва залізниці вказана земельна ділянка перебувала в користуванні та була закріплена за домогосподарством по АДРЕСА_1. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, провадження №61-23268св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", суди попередніх інстанцій не врахували, що користування спірною земельною ділянкою товариство здійснює відповідно до Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці, розробленого проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. На момент побудови залізничної колії у 1958 році реєстрація права на земельні ділянки законодавством не вимагалася. Суди не взяли до уваги, що залізницею подано технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельних ділянок площею 41,3104 га Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно- Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км + 200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, як доказ, адже у Схемі "накладки" земельної ділянки ОСОБА_2 (ОСОБА_1) на землі Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" на ділянці "Рудно - Підбірці", яка є її складовою, встановлено та позначено перетин з земельною ділянкою ОСОБА_1, площа якого становить 0,0432 га. Дана технічна документація та схема накладок, як складова технічної документації, виготовлена ліцензованою компанією КТ НВФ "Нові технології" та є належним, достатнім, допустимим та достовірним доказом. У жовтні 2021 року до суду надійшли пояснення третьої особи приватного нотаріуса Львівського районного нотаріального округу Химиці Г. І. щодо посвідчення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 14 грудня 2017 року. Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням ХІІІ сесії VII Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року передано у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0852 га. Право власності на земельну ділянку зареєстроване 15 листопада 2017 року за номером запису про право власності: 23447354, та реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна:1412134546227 згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 листопада 2017 року. 14 грудня 2017 року ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 отримала в дар земельну ділянку площею 0,0852 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1; цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки 4622782300:05:002:0048. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" посилався на те, що вказана земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні АТ "Укрзалізниця" та закріплена за регіональною філією "Львівська залізниця". Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області для забезпечення функціонування залізничного транспорту в користуванні АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах зазначених у цьому плані. Обґрунтовуючи підставність своїх вимог позивач, зокрема, покликався на:

Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Так, згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно із частиною першою, другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15-ц та Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №466/190/14-ц (провадження №61-1366св18). Так, на підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано відповідний план смуги відведення, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. Колегія суддів виходить із того, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, передбачалось, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку. Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (постанова ЦИК СССР від 15 грудня1928 року). За змістом статті 17 Закону України "Про основи містобудування", наявний у матеріалах справи план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (наразі Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м від 1962 року є містобудівною документацією. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, яка відноситься до земель державної власності. Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю. Так, звертаючись до суду із цим позовом, АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" вказувало на те, що рішення ХІІІ сесії VII Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року є незаконним та таким, що порушує право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, оскільки сільська рада, всупереч вимогам частини четвертої статті 84 ЗК України, передала у приватну власність землі державної власності із земель залізниць. У частині третій статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18) зазначено, що "у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста". Колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" порушено, оскільки для таких висновків мають бути надані належні і допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у користуванні позивача, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста. Разом з тим, із клопотанням про призначення експертизи у справі для підтвердження своїх позовних вимог АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" до суду не зверталося. Колегія суддів також звертає увагу, що із Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці 1962 року вбачається, що такий є додатком до проекту №197-Л, виконаного Дорожньою проектною конторою Південно-Західної залізниці Міністерства шляхів сполучення. Із пояснювальної записки до зазначеного Плану смуги відведення випливає, що він складений у масштабі 1:5000 в адміністративних межах району та узгоджений зі старшим землевпорядником району і начальником дистанції колії. Виготовлений у 6 примірниках, з яких один примірник - виконкому районної ради депутатів трудящих. План погоджений старшим землевпорядником Нестеровського району, заступником начальника Підзамчівської дистанції колії, начальником Львівської дистанції захисних лісонасаджень. Водночас такий План є лише одним із документів містобудівної документації, він не був затверджений виконкомом Нестерівської районної ради, не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а лише умовне позначення "Межа смуги відведення", без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що не підтверджує доводи позивача про те, що ширина смуги відведення на даному перегоні становить 30 метрів. Акт обстеження земельної ділянки від 16 лютого 2016 року також не є доказом, який безсумнівно підтверджує перетин меж (накладення) земельних ділянок. Окрім цього, позивачем не надано жодних доказів, які підтверджують повноваження осіб, які виступали підписантами вказаного акта, та доказів, що такі є працівниками ВП "Кам'янка-Бузька дистанція колії", а їхні підписи не скріплені печаткою ВП "Кам'янка- Бузька дистанція колії". Суд першої інстанції правильно звернув увагу, що з наданих позивачем копій податкової декларації зі сплати земельного податку не вбачається, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 41,3104 га (за яку сплачується земельний податок), та чи вона територіально включає в себе спірну земельну ділянку. Таким чином, встановивши, що позовні вимоги АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів шляхом передачі земельної ділянки площею 0,0852 га у власність відповідача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця". Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі №444/2234/18, провадження №61-18197св20, та від 22 вересня 2021 року у справі № №444/2308/18, провадження №61-2743св21. Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази до уваги не приймається, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). При цьому порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Твердження заявника про неврахування судами висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать вказаним висновкам Верховного Суду. Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 червня 2021 року м. Київ справа №373/43/20 провадження №61-16523св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Переяславська міська рада Київської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року у складі судді Свояка Д. В., та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Переяславської міської ради Київської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за набувальною давністю, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Переяславської міської ради Київської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 04 вересня 2017 року №98-42/2 VII "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельні ділянки ОСОБА_1" надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), орієнтовною площею 0,1000 га в межах м. Переяслав-Хмельницького, присвоївши земельній ділянці поштову адресу: АДРЕСА_1. Позивач є потерпілою від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яким, зокрема, передбачено обов'язкове відведення місцевими радами земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, тобто має першочергове право на отримання земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вказаною ділянкою вона відкрито і безперервно користувалася з 1992 року. Незважаючи на неодноразові звернення позивача до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про погодження та затвердження вказаного проекту землеустрою за набувальною давністю, вказане питання не виносилося на сесію міської ради. Посилаючись на положення статті 344 ЦК України, з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 60-66, т. 1), ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 за набувальною давністю, оскільки позивач вільно та безперервно протягом більше десяти років володіє спірною земельною ділянкою. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА _1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із недоведеності порушення прав позивача. Оскільки проект землеустрою, який поданий позивачем на затвердження, не був погоджений у визначеному порядку, нею не було набуто право власності та були відсутні підстави для "правомірного очікування" такого набуття, суди вважали відсутніми правові підстави для задоволення позову. Крім того, ОСОБА_1 не було надано доказів перебування спірної земельної ділянки в користуванні позивача саме з 1992 року, а тому, враховуючи той факт, що для набуття права власності на земельні ділянки за набувальною давністю встановлено особливий порядок, а суть вимог позивача полягає не в оцінці правомірності чи неправомірності відмови органу місцевого самоврядування передати їй земельну ділянку, а у визнанні за нею права на спірну землю, такі вимоги не підлягають задоволенню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 06 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У січні 2021 року справу №373/43/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 11 квітня 2018 року у справі №742/2916/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №820/4439/17, від 15 травня 2019 року у справі №729/608/17 щодо застосування статей 118, 119, 122 ЗК України. Так, у справі №742/2916/15-ц зроблено висновок про те, що право власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється статтею 119 ЗК України, відповідно до норм якої особа, яка добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, які свідчили б про наявність права на цю земельну ділянку, може звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Також у справі №729/608/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо умов набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. У справі №820/4439/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо процедури погодження проекту землеустрою та перевірки цього проекту на відповідність. Також зазначено, що у висновку про відмову погодження проекту землеустрою має бути наведено вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Крім того, у порушення статті 89 ЦПК України, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази у справі, зокрема, акт прийому-передачі межових знаків на зберігання, який є в проекті землеустрою позивача, надали перевагу доказам третьої особи та не звернули уваги на те, що у показаннях свідків є певні неточності. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки при ухваленні оскаржуваних судових рішень, судами враховано правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається в касаційній скарзі ОСОБА_1. Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №820/4439/17 щодо процедури погодження проекту землеустрою та перевірку цього проекту на відповідність правового значення не має, оскільки недотримання органом влади приписів законодавства в цій частині може бути предметом оскарження у порядку, визначеному КАС України. Крім того, визнання протиправною бездіяльність міського голови Переяславської міської ради Київської області в частині невнесення погодження та затвердження проекту землеустрою ОСОБА_1 на пленарне засідання сесії було предметом розгляду у справі №320/6977/19, у результаті перегляду якої відмовлено в задоволенні позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 16 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Переяслав-Хмельницького міського голови Костіна Т. В. про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою для подальшого оформлення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, площею 0,1000, яка з 1992 року протягом 25 років знаходиться в її постійному користування під сезонним обробітком, що підтверджується копією акта депутата Переяслав-Хмельницької міської ради Саулка В. В. від 31 липня 2017 року №231 (а. с. 8, 9, т. 1). Рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 04 вересня 2017 року "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельну ділянку" надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою за адресою: АДРЕСА_1. Пунктом 4 вказаного рішення обумовлено строк його дії - один рік із дня набрання ним чинності (а. с. 11, т. 1). ТОВ "Землевпорядкування та кадастр" розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_1 в межах АДРЕСА_1 (а. с. 13-16, т. 1). Згідно з копією висновку "Про відмову у погодженні проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 24 жовтня 2017 року відділ містобудування, архітектури та використання земель Переяслав-Хмельницької міської ради надав відмову у погодженні проекту щодо відведення зазначеної земельної ділянки у власність у зв'язку з тим, що на вказаному місці відповідно до графічних матеріалів проекту вже були розроблені проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок іншим особам (а. с. 171, т. 1). Відповідно до заяв від 22 березня 2019 року, 03 травня 2019 року, 01 листопада 2019 року ОСОБА_1 зверталася до Переяслав-Хмельницької міської ради з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в межах АДРЕСА_1 та передати їй вказану земельну ділянку у приватну власність за набувальною давністю (а. с. 47-49, т. 1). Відповідно до копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 17 квітня 2019 року №20-22-457 на ім'я ОСОБА_1 наданий нею проект землеустрою є непогодженим відповідно до статті 186-1 ЗК України. Також відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (а. с. 168, т. 1). Відповідно до копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 06 червня 2019 року №20-22-698 на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Переяслав-Хмельницької міської ради від 06 жовтня 2016 року №65-21/2-УІІ було розроблено проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з витягом із державного земельного кадастру про земельну ділянку від 18 жовтня 2017 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 зареєстрована в державному земельному кадастрі за ОСОБА_2, є сформованою та їй присвоєно кадастровий номер 3211000000:01:093:0409 (а. с. 169, т. 1). Аналогічне встановлено з копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 26 листопада 2019 року №20-22-1492 на ім'я ОСОБА_1 (а. с. 170, т. 1) Також судами встановлено, що відповідно до копії рішення Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 06 жовтня 2016 року "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельну ділянку" ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), орієнтовною площею 0,1000 га, розташовану в межах АДРЕСА_2 (а. с. 107, т. 1). До матеріалів справи додано копію висновку "Про погодження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2" від 14 квітня 2017 року №23-10/54 (а. с. 110, т. 1). Також додано копію висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 10 травня 2017 року №1280/82-17, підсумкову оцінку проекту землеустрою: "Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в межах АДРЕСА_2 погоджується"; копію викопіювання з планшету; копію кадастрового плану земельної ділянки з кадастровим номером 3211000000:01:093:0409; копію акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 04 квітня 2017 року (а. с. 109-113, т. 1). Відповідно до копії висновку "Про погодження проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 04 жовтня 2017 року відділ містобудування, архітектури та використання земель Переяслав-Хмельницької міської ради погодив зазначений проект та при затвердженні проекту землеустрою вирішено замінити поштову адресу земельної ділянки з АДРЕСА_2 на АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що така адреса вже існує. При цьому місце розміщення цієї земельної ділянки не змінюється (а. с. 216, т. 1). Рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 14 листопада 2019 року Переяслав-Хмельницьку міську раду Київської області перейменовано на "Переяславська міська рада". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порядку статті 344 ЦК України просила визнати за нею право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА _1 за набувальною давністю, посилаючись на те, що вона вільно та безперервно протягом більше десяти років володіє спірною земельною ділянкою. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 зроблено висновок про те, що аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Проаналізувавши вказані норми права та правові висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів резюмує, що набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. При цьому спеціальним законом, який регулює порядок набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, є ЗК України. Відповідно до статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п'ятнадцяти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Аналіз статті 119 ЗК України дає підстави для висновку про те, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів. Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Зокрема, сільські, селищні, міські ради згідно зі статтею 12 ЗК України передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Положеннями статті 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, правильно застосували норми матеріального права, врахували умови набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю та зазначили, що позивач не надала належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном саме з 1992 року, а відповідно й наявності у неї добросовісності такого володіння. Крім того, не було заявлено позивачем і жодного клопотання до суду щодо забезпечення доказів, за допомогою яких вона б могла підтвердити свої посилання. Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №729/608/17, Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №742/2916/15-ц є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не обґрунтувала, у чому саме полягає неврахування судами висновків Верховного Суду. Сам факт не зазначення постанови Верховного Суду чи номера справи не означає, що апеляційний суд розтлумачив і застосував норму права не у спосіб, визначений Верховним Судом. Аналіз оскаржуваних судових рішень свідчить про застосування судами положень статей 344 ЦК України, 119 ЗК України відповідно до зазначених висновків у справах №729/608/17, №742/2916/15-ц. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку, викладеного постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №820/4439/17 колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини у вказаній справі та справі, що переглядається, не є подібними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Верховний Суд наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті 263 ЦПК України, якою, зокрема, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. З огляду на зміст указаної постанови у справі №820/4439/17 (спір про визнання протиправною відмову в затвердженні проекту землеустрою, зобов'язання Головне управління повторно розглянути заяву про затвердження проекту землеустрою та передати земельну ділянку у власність) і зміст спору у цій справі (визнання права власності за набувальною давністю), очевидним є висновок, що правовідносини не є тотожними за предметом позову, змістом вимог та матеріально-правовим регулюванням. Крім того, у цій справі встановлено, що ОСОБА_1 отримала відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в межах АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що наданий нею проект є непогодженим відповідно до статті 186-1 ЗК України, зокрема, позивачу надано висновок "Про відмову у погодженні проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 24 жовтня 2017 року. Разом із тим, вказана відмова у затвердженні проекту землеустрою, як і висновок про відмову у погодженні проекту, не є предметом спору у цій справі. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю у зв'язку з недоведеністю вимог є правильним. Доводи касаційної скарги про неповне встановлення судами обставин справи, ненадання належної оцінки доказам не можуть бути взяті до уваги Верховним Судом, оскільки вони спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Таким чином, Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію. Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 квітня 2021 року м. Київ справа №752/16175/19 провадження №61-10301св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачка - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданніу порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовичана ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року у складі судді Хоменко В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутого майна (коштів) у розмірі 280 000 швейцарських франків. У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту, у тому числі, але не обмежуючись цим, на квартиру загальною площею 320,90 кв. м, житловою площею 152 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та грошові кошти, власником яких є ОСОБА_2, у межах суми боргу, а саме на суму 7 129 630,20 грн до ухвалення рішення у справі. На обґрунтування заяви зазначав, що предметом позову у цій справі є стягнення із відповідачки грошових коштів, які були перераховані позивачем на її розрахунковий рахунок в Акціонерному товаристві "Укрексімбанк" (далі - АТ "Укрексімбанк "), та які вона відмовляється повернути їх власнику. ОСОБА_2 є також відповідачем в іншій справі №761/22108/19 за позовом АТ "Укрексімбанк" про стягнення з неї грошових коштів за кредитним договором на загальну суму 599 676,61 швейцарських франків, що становить 15 656 834,88 грн. У разі задоволення позовних вимог у зазначеній справі на усе наявне у відповідачки майно буде накладено арешт відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження", а банк здійснюватиме дії щодо стягнення грошових коштів за рахунок коштів та усього наявного у ОСОБА_2 майна. Оскільки у ОСОБА_2 достатніх доходів аби задовольнити вимоги кредиторів за всіма пред'явленими до неї претензіями відсутні, тому наявні підстави для вжиття заходів забезпечення позову у цій справі. Крім того, відповідачка з метою подальшого ухилення від виконання рішень суду щодо можливого стягнення з неї грошових коштів вчиняє спроби щодо продажу належної їй квартири. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року заяву про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на квартиру загальною площею 320,90 кв. м, житловою площею 152 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити виконання рішення суду. Враховуючи обставини справи, характер правовідносин та предмет позову, накладення арешту на спірне нерухоме майно є ефективним заходом забезпечення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У липні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Солдаткін О. С. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суд не встановив чи дійсно між сторонами існує спір. Позивач тривалий час перебуває за кордоном і суд не вирішив питання щодо зустрічного забезпечення позову. Нерухоме майно, на яке позивач просить накласти арешт, перебуває в іпотеці, тому арешт цього майна унеможливить задоволення вимог у справі №752/22108/19, оскільки іпотекодержатель втратить можливість на реалізацію майна для задоволення своїх позачергових вимог. Заява про забезпечення позову є недостатньо обґрунтованою, а її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити виконання рішення суду в майбутньому. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі є підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, зокрема неврахуванням судом правових висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №910/4772/178, від 31 жовтня 2018 року у справі №923/1105/178, від 19 червня 2019 року у справі №825/1764/16, від 17 жовтня 2019 року у справі №822/1426/16, в яких зазначено, що накладення арешту на майно має наслідком заборони відчуження арештованого майна, та ним порушується право іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. У разі якщо належним чином завірена іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Встановлено, щоу серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив стягнути безпідставно набуте майно (кошти) у загальному розмірі 280 000 швейцарських франків, що на момент звернення до суду за офіційним курсом НБУ становило 7 129 630,20 грн. Згідно з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 на праві власності належить п'ятикімнатна квартира, загальною площею 320,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 15-16). Відповідно до відомостей з Державного реєстру іпотек зазначена квартира знаходиться в іпотеці ВАТ "Державний експортно - імпортний банк України". Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, ухваленого за його позовом. Забезпечення позову спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, відчужити його тощо. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечений накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання тощо. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову. Предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення безпідставно набутого майна (коштів). Звертаючись з відповідною заявою про забезпечення позову, позивач зазначив, що відповідачка вчиняє дії щодо реалізації належної їй на праві власності квартири, яка також є предметом іпотеки в іншій справі. Якщо нерухоме майно, яке належить позивачці на праві власності, буде відчужене іншим особам, існує реальна загроза, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивачів (у разі задоволення позову), за захистом яких він звернувся до суду. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого й погодився суд апеляційної інстанцій, обґрунтовуючи вид забезпечення позову, дійшли правильного висновку про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, оскільки цей вид забезпечення позову є ефективним. Крім того, спірне нерухоме майно є предметом іпотеки. Водночас накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України "Про іпотеку", оскільки відповідно до статті 1 зазначеного Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Зазначений правовий висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №331/3944/18 (провадження №61-11311св19), підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлено. Суд не бере до уваги посилання заявника на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №910/4772/178, від 31 жовтня 2018 року у справі №923/1105/178, від 19 червня 2019 року у справі №825/1764/16, від 17 жовтня 2019 року у справі №822/1426/16, оскільки вони стосуються інших правовідносин, зокрема оскарження постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці та про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанови державного виконавця. Щодо наведених у касаційній скарзі доводів про незастосування судом першої інстанцій інстанції зустрічного забезпечення, необхідно зазначити, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 154 ЦПК України суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, у розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Заявник не посилається на докази відсутності у позивача зареєстрованого місця проживання в Україні. Крім того, з огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідачки як власника майна та не призводить до додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачці збитків унаслідок вжиття заходів забезпечення позову, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині незастосування зустрічного забезпечення на правильність висновків судів попередніх інстанцій не впливають. Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовича залишити без задоволення. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний

Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, який уточнили в процесі розгляду справи, у якому просили визнати незаконним та скасувати рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901; визнати укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстровану юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, згідно з якою Маріупольська міська рада надає громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 на той самий термін та на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстрованим юридичним департаментом Маріупольської міської ради від 07 лютого 2018 року за №24784701. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що на підставі рішення Маріупольської міської ради від 16 квітня 2013 року №6/27-3127 було укладено договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року б/н, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, за умовами якого фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 в строкове платне користування надано земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 строком на 5 років (з 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року). 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про подовження терміну оренди земельної ділянки. Маріупольська міська рада розглянула заяву ОСОБА_1 та прийняла немотивоване рішення від 25 червня 2018 року №7/32-2901 про відмову у поновленні строку дії договору оренди земельної ділянки, крім того, доручила департаменту по роботі з активами міської ради вжити заходів щодо демонтування об'єкта, який розташований на переданій в оренду земельній ділянці. Зміст рішення про відмову у поновленні строку дії договору оренди земельної ділянки не був доведений до відома ОСОБА_1, при цьому вона продовжила використовувати орендовану ділянку, сплачувала орендну плату, на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2018 року здійснила відчуження нерухомого майна, яке розміщене на орендованій земельній ділянці, новим власникам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Нові власники майна є правонаступниками права оренди земельної ділянки, орендарем якої була ОСОБА_1, та мають законне право на переоформлення права оренди земельної ділянки та продовження дії договору оренди на тих самих умовах та на той самий строк. У зв'язку з цим позивачі просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 27 квітня 2020 року позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901. Визнав укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстровану юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, згідно з яким Маріупольська міська рада надає громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 на той самий термін та на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки ОСОБА_1 13 лютого 2018 року, тобто за два місяці до закінчення терміну договору оренди подала до Маріупольської міської ради заяву про продовження терміну існуючого договору оренди земельної ділянки. Проте Маріупольська міська рада у місячний строк, як це передбачено частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", не прийняла рішення стосовно поданої заяви, рішення про відмову в задоволенні заяви про подовження терміну оренди було прийняте лише 25 червня 2018 року. Крім того, відповідач не надав доказів, що це рішення було доведене до відома заявника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Донецький апеляційний суд постановою від 09 вересня 2020 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд зазначив, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розміщене це майно у зв'язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У жовтні 2020 року Маріупольська міська радаподала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення. Підставою касаційного оскарження Маріупольська міська рада вказує те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс 18) та від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження № І4-330цс18). Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків апеляційного суду про те, що Маріупольська міська рада не повідомила ОСОБА_1 про прийняте рішення, оскільки при зверненні до суду позивачі надали копію рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901 та не зазначали, що ОСОБА_1 не було відомо про вказане рішення, а її права порушені шляхом неповідомлення про результат розгляду адміністративної послуги. Більш того, це питання не ставилося та не досліджувалося у ході розгляду справи. Також апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотань Маріупольської міської ради про зупинення апеляційного провадження до розгляду Великою Палатою Верховного Суду аналогічних справ №159/5756/18 та № З13/350/16-ц. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 визначила, що для виникнення в орендодавця обов'язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 при зверненні до Маріупольської міської ради щодо поновлення строку договору оренди земельної ділянки, не додала проекту додаткової угоди, що виключає можливість реалізації правової конструкції механізму поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Більше того, додатковий договір до договору оренди земельної ділянки, який суд визнав укладеним, містить суттєві зміни істотних умов, а саме змінилися орендарі земельної ділянки, що не узгоджується зі статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Маріупольську міську раду як суб'єкта господарських правовідносин не було повідомлено про зміну фактичних землекористувачів земельної ділянки площею 0,0040 та кадастровий номер цієї земельної ділянки, що суттєво порушує права орендодавця. З огляду на неналежне дотримання орендарем ОСОБА_1 процедури поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, зокрема ненаправлення проекту додаткової угоди орендодавцю у встановлений законом строк, договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року не може бути поновлений, а позовні вимоги задоволенню не підлягають. У лютому 2021 року представник позивачів - адвокат Ботман Ольга Олександрівна подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 належно виконувала всі умови договору оренди земельної ділянки, вчасно звернулася до Маріупольської міської ради із заявою про продовження строку дії договору на той самий строк та на тих самих умовах, чим висловила своє волевиявлення щодо продовження права оренди земельної ділянки, а міська рада не розглянула цю заяву у встановлений законом строк та, у порушення вимог закону, відмовила у продовженні строку дії договору. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 07 грудня 2020 року справа №265/6586/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі рішення Маріупольської міської ради від 16 квітня 2013 року №6/27-3127 був укладений договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року б/н, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, за умовами якого фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 надано в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 3.1 договору оренди земельної ділянки він укладений на 5 років (з 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року). У пункті 3.2 договору оренди земельної ділянки визначено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяця до закінчення строку дії договору оренди повідомити письмово орендодавця про намір поновлення терміну дії договору. В іншому випадку договір поновленню не підлягає. 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала до Маріупольської міської ради заяву про подовження терміну оренди земельної ділянки за наявності чинного договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого у встановленому законом порядку. 25 червня 2018 року Маріупольська міська рада прийняла рішення №7/32-2901 яким відмовила ОСОБА_1 у поновленні строку оренди земельної ділянки (землі житлової та громадської забудови міської ради) площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1.28 грудня 2018 року між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_4 і ОСОБА_3 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна - магазину, який розташований на земельній ділянці площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Скалун Р. В. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Згідно з частиною першою статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформувала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як фізичної особи-підприємцяна цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 17 квітня 2018 року в справі №461/980/16-а (провадження №11-248апп18) та від 14 листопада 2018 року в справі №127/2709/16-ц (провадження №14-352цс18). Суди попередніх інстанцій встановили, що між Маріупольською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 0,0040 га для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701. Цільове призначення земельної ділянки, яка передавалася в оренду за договором оренди земельної ділянки, дію якого позивачі фактично просили продовжити шляхом укладення додаткової угоди, - для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону), тобто для здійснення підприємницької діяльності Також суди встановили, що 28 грудня 2018 року між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_4, ОСОБА_3 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна - магазину, який розташований на зазначеній земельній ділянці. Позовна заява мотивована тим, що, на думку позивачів, відповідач безпідставно не поновив договір оренди земельної ділянки шляхом підписання відповідної додаткової угоди. За таких умов фактично предметом спору у цій справі є право орендаря (фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, її правонаступників) на поновлення договору оренди земельної ділянки для обслуговування торгового павільйону, тобто правочину у господарській діяльності. Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд також враховує те, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 з 09 квітня 1998 року була зареєстрована як фізична особа-підприємець, а 26 лютого 2016 року внесено запис про припинення її підприємницької діяльності. Таким чином, станом на час укладення договору оренди земельної ділянки (20 травня 2013 року) ОСОБА_1 мала статус фізичної особи-підприємця. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі №127/23144/18 (провадження №14-460цс19) дійшла висновку, що "у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Таким чином, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи-підприємця не припинились, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про належність спору до господарської юрисдикції". Отже, зміст укладеного договору оренди земельної ділянки, де орендарем зазначено фізичну особу-підприємця ОСОБА_1, та характер правовідносин, що виникли між сторонами, свідчать про наявність відносин з приводу зміни правочину у господарській діяльності, а саме спору, пов'язаного з правом оренди, яке відповідач не визнає, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин. Ураховуючи викладене, Верховний суддійшов висновку, що спір у цій справі є господарським і підлягає вирішенню за правилами ГПК України. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що заявлений у цій справі спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв'язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз'яснює позивачам, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вони можуть звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Маріупольської міської ради задовольнити частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Маріупольської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки закрити. Повідомити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, що розгляд справи за їх позовом віднесено до юрисдикції господарських судів. Попередити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про те, що в разі неподання ними протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Отже, серед підстав касаційного оскарження заявником рішення судів першої та апеляційної інстанцій нею зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданих відзивах державний реєстратор та ОСОБА_2 просили касаційну скаргу зашити без задоволення з огляду на її необґрунтованість. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Крім іншого, визнано удаваними договори дарування земельних ділянок, нотаріально посвідчені 06 липня 2000 року приватним нотаріусом Глибоцького нотаріального округу Кінащук Н. М. за реєстровим №2202, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та договір дарування земельної ділянки за реєстровим номером №2199, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо передачі останньому у дар земельних ділянок, площею по 0, 0951 га кожна, які знаходяться на території с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області, визнавши, що у дійсності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок, площею 0, 0951 га кожна. Визнано ОСОБА_1 власником 1/2 ідеальної частки земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, площею 0, 1902 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області, вартістю 13 791, 45 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 червня 2010 року рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року залишено без змін. Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним реєстратором Шевчук Н. С. 23 серпня 2019 року на підставі договорів дарування, серії та номери 2199, 2202, виданих 06 липня 2000 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256. Відповідно до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним реєстратором Еклеріс І. А. 07 жовтня 2014 року на підставі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме певний правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей (інший) правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до резолютивної частини рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року визнано удаваними договори дарування земельних ділянок, що укладені між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнано, що між ними насправді укладені договори купівлі-продажу. Отже, зазначеним рішенням не вирішувалося питання щодо позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, а встановлено, що між сторонами фактично укладено договори купівлі-продажу, тобто ОСОБА_2 за умовами цих договорів є покупцем. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Виходячи з наведеного, право, що не порушено, не підлягає захистові. З урахуванням наведеного, враховуючи, що право позивача на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0, 1902 га, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Глибоцький район, с. Молодія, відповідачами не оспорюється, на момент ухвалення оскаржуваних рішень ОСОБА_2 був власником іншої 1/2 частини зазначеної земельної ділянки, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у позові. Посилання у касаційній скарзі на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у пункті 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки справи розглянуті за різних фактичних обставин. У згаданій справі позивач оскаржував державні акти на земельні ділянки, право користування якими належало йому. У справі, що переглядається, право позивача на належну їй частину земельної ділянки не оспорювалося і не заперечувалося. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

Позиція Верховного Суду Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Шеремета Р. Б., підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 294 ЦПК України у редакції 2004 року, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього РІШЕННЯ: Згідно із частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частини третя, четверта статті 357 ЦПК України). Однак, в ухвалі Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 апеляційний суд належно не дослідив питання поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, враховуючи презумпцію обізнаності особи про стан своїх майнових прав та того, що з часу ухвалення рішення районним судом минуло більше 7 років, формально вказавши, що він не приймав участі у справі, а про існування оскаржуваного рішення від 18 березня 2013 року дізнався тільки 15 вересня 2020 року на порталі "Судова влада". Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі "Устименко проти України". Зокрема, Високий Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, пункти 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 РІШЕННЯ: Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), заява №3236/03, пункт 41, від 3 квітня 2008 року) (пункт 47 РІШЕННЯ: Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача "поважних причин" для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого РІШЕННЯ: За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 РІШЕННЯ: У даному випадку апеляційний суд не навів мотивів, за якими визнав поважними причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду, ухваленого у 2013 році. Отже, вбачається порушення апеляційним судом принципу правової визначеності та порушення права позивача на справедливий судовий розгляд за пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі "Станков проти Болгарії" від 12 липня 2007 року). Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява №23436/03). Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінувати учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду. Інститут процесуальних строків сприяє досягненню юридичної визначеності, а також стимулює учасників справи та інших заінтересованих осіб добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними, а після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Право на касаційне оскарження судового рішення залежить від обізнаності про наявність судового спору та своєчасності отримання судового рішення суду першої інстанції. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення заяви стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, суд повинен у сукупності оцінити всі обставини справи, навести мотиви щодо поважності чи неповажності причин пропуску строків на апеляційне оскарження та зазначити, з яких підстав подане скаржником клопотання не може бути задоволене. Лише наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення в апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин. Під час вирішення питання про поновлення заявнику строку на апеляційне оскарження судового рішення апеляційний суд вищевказаного не врахував, формально вказав про наявність таких підстав, прийнявши до уваги лише те, що ОСОБА_2 не був залучений до розгляду справи як сторона, достеменно не з'ясувавши, що заявник з 2013 року не був обізнаний про наявність рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року. Сам лише факт подання апеляційної скарги після спливу більш ніж 7 років особою, не залученою до участі у справі, за відсутності інших підстав пропуску строку на апеляційне оскарження, зважаючи на дату ухвалення оскарженого рішення (2013 рік), не може вважатися беззаперечною підставою для поновлення процесуального строку, передбаченого на апеляційне оскарження. За правилами частини третьої статті 354 та частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, однак строк на апеляційне оскарження може бути поновлений у разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі у ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Отже, положення частини другої статті 358 ЦПК України дають право суду на поновлення строку на апеляційне оскарження, але не вказують про обов'язок вчинення таких дій. За таких обставин, доводи заявника про немотивоване поновлення апеляційним судом ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення районного суду заслуговують на увагу. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необхідним скасувати оскаржувану ухвалу, з передачею справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. При цьому, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Р. Б., на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України, слід відмовити за їх відсутністю, оскільки підставою для відкриття касаційного провадження, у тому числі, були доводи заявника з приводу безпідставності поновлення судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення районного суду, що є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. Крім того, підставою для відкриття касаційного провадження стали доводи ОСОБА_1 з приводу того, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року не вирішувалося питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2, який не брав участі у справі. У задоволенні клопотання ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС" про зупинення касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Р. Б., на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України, слід відмовити, так як Верховний Суд ухвалює судове рішення і касаційне провадження у зв'язку із цим закінчене. Керуючись статтями 251, 400, 402, 406, 409, 411, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження відмовити. У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕГАПОЛІС ДКС" про зупинення касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Романом Борисовичем -задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №648/2444/18 провадження №61-5423св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідачі: Дніпровська сільська рада Білозерського району Херсонської області, агрофірма радгосп "Білозерський", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Білозерська районна рада Херсонської області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє представник - адвокат Петряєв Володимир Вікторович, на рішення Білозерського районного суду Херсонської області, у складі судді Рибас А. В., від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М., від 20 лютого 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в особі представника - адвоката Петряєва В. В., звернулись до суду із аналогічними позовами до Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області, агрофірми радгосп "Білозерський", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Білозерська районна рада Херсонської області, про зобов'язання вчинити певні дії. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1996 року агрофірма радгосп "Білозерський" мала статус державного сільськогосподарського підприємства. 12 лютого 1997 року Білозерська районна рада Херсонської області прийняла рішення №93, відповідно до якого агрофірма радгосп "Білозерський" включена до переліку об'єктів спільної власності територіальних громад району. В подальшому рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №37 від 24 березня 1999 року агрофірму радгосп "Білозерський" передано до комунальної власності Дніпровської територіальної громади, а 28 квітня 1999 року рішенням Білозерської районної ради Херсонської області №85 надано згоду на передачу об'єкту спільної власності територіальних громад району агрофірми радгосп "Білозерський" у комунальну власність Дніпровської територіальної громади. 29 серпня 2003 року рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №74 "Про перелік об'єктів комунальної власності Дніпровської територіальної громади" агрофірму радгосп "Білозерський" включено до об'єктів комунальної власності. Позивачі зазначали, що 03 листопада 2003 року на зборах трудового колективу агрофірми радгосп "Білозерський" прийнято рішення про приватизацію земель господарства, утворено резервний фонд земель, погоджено місце його розташування і складено списки працівників агрофірми радгосп "Білозерський" та пенсіонерів з їх числа. 08 грудня 2003 року Дніпровська сільська рада Білозерського району Херсонської області прийняла рішення №79, яким вирішила клопотати перед Білозерською районною адміністрацією Херсонської області про приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський та надання дозволу на розробку проекту приватизації земель господарства. 17 грудня 2003 року розпорядженням голови Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області №1188 було надано дозвіл на приватизацію земель загальною площею 1 745,2 га, які знаходилися в постійному користуванні агрофірми радгосп "Білозерський", а також надано дозвіл на розробку проекту приватизації землі. При цьому, в грудні 2003 року між агрофірмою радгосп "Білозерський" та Дніпровською сільською радою Білозерського району Херсонської області було укладено договір оренди землі строком на 49 років, невід'ємною частиною якого були списки пайщиків з визначенням земельної частки кожного в розмірі 2,75 га. Агрофірма радгосп "Білозерський" кожного року надавала позивачам зерно, проте згодом вони дізнались, що це зерно надається не у відповідності до їх пайової частки, а як соціальна пільга. Позивачі неодноразово зверталися із запитами до відповідачів щодо надання копії списків працівників агрофірми радгосп "Білозерський", які були включені до процедури приватизації землі, відповідно до протоколу зборів трудового колективу №1 від 03 листопада 2003 року, та надання сертифікатів на земельну частку (пай), однак на їхні звернення не було надано вмотивованих відповідей. Разом з тим, позивачам стало відомо, що сертифікати на їх імена про право на земельну частку (пай) так і не оформлено, крім того їм не було надано списків пайщиків із визначенням земельної частки кожного. Вважали, що мають право на земельну частку (пай) і на отримання відповідних сертифікатів, оскільки раніше працювали в агрофірмі радгосп "Білозерський" і є членами зазначеного підприємства. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА _3 просили суд: 1) зобов'язати агрофірму радгосп "Білозерський" надати до Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області списки працівників агрофірми радгосп "Білозерський", яким належить право на отримання земельної частки (паю) ; 2) зобов'язати Дніпровську сільську раду Білозерського району Херсонської області видати їм сертифікати на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразку. Ухвалами Білозерського районного суду Херсонської області від 28 лютого 2019 року цивільні справи за позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 об'єднано в одне провадження. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто із позивачів на користь держави судовий збір по 512,26 грн, а на користь Агрофірми радгосп "Білозерський" витрати на професійну правничу допомогу по 3 000 грн з кожного. Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що позивачі не набули права на земельну частку (пай), оскільки ними не доведено факту проведення приватизації підприємства та того, що агрофірма радгосп "Білозерський" була перетворена у колективне підприємство, отримання господарством державного акта на право колективної власності на землю, до якого мають долучатися списки членів колективного підприємства, що мають право на земельну частку (пай), тобто позивачами не доведено, що були наявні усі умови для видачі сертифікатів про право на земельну частку (пай). При цьому, судом констатовано, що агрофірма радгосп "Білозерський" є комунальним підприємством та належить територіальній громаді і до теперішнього часу користується землею на підставі державного акта на право постійного користування землею серії І-Х №001727, виданого 30 серпня 1996 року згідно рішення Дніпровської сільської ради народних депутатів Білозерського району №49 від 30 серпня 1996 року, тобто державний акт про право колективної власності на землю не видавався, що виключає складання будь-яких списків та набуття особами права на земельну частку (пай), яке набувається з дня видачі цього акта. Зважаючи на відмову у задоволенні позову, суддійшов до висновку про стягнення з позивачів на користь агрофірми радгосп "Білозерський" судових витрат, понесених підприємством на професійну правничу допомогу. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діяв представник - адвокат Петряєв В. В., задоволено частково. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року в частині стягнення з позивачів на користь агрофірми радгосп "Білозерський" витрат на професійну правничу допомогу змінено, зменшено суму стягнення із 3 000 грн до 1 000 грн з кожного. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками районного суду, вказав, що безпідставними є вимоги про покладення обов'язку на юридичну особу передати списки, наявність яких судом не встановлена. Крім того, державний акт про право колективної власності на землю разом із затвердженими списками пайщиків - не видавався, тому підстави для видачі сертифікатів про право на земельну частку (пай) відсутні. Разом з тим, суд апеляційної інстанції частково прийняв до уваги доводи заявників про неспівмірність понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, вказавши, що відзиви на позовні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подані за підписом директора агрофірми радгосп "Білозерський" до вступу адвоката Івченка О. О. до участі в справі, а позовні заяви місять аналогічні вимоги та об'єднані в одне провадження, проте витрати відповідачем проводилась по кожному позову окремо. Додатковою постановою Херсонського апеляційного суду від 05 березня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь агрофірма радгосп "Білозерський" судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені товариством під час апеляційного розгляду справи, по 1 000 грн з кожного. Короткий зміст вимог касаційних скарг 19 березня 2020 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА _1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвокат Петряєв В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №648/2444/18 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначили пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16. Позивачі вважають помилковими висновки судів попередніх інстанції про те, що вони не набули права на земельну частку (пай), оскільки наявні всі підстави, передбаченні Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організація", для отримання ними сертифікатів на право на земельну частку (пай). Також вказують, що їх право на отримання земельної частки (паю) гарантоване положеннями статті 25 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_1, із 25 травня 1991 року по 28 липня 1997 року він працював водієм у радгоспі "Білозерський", а з 24 квітня 1998 року по 20 березня 2006 року в агрофірмі радгосп "Білозерський". Відповідно до копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_2, із 15 березня 1999 року він працював керівником гуртка, а з 31 серпня 2004 року вчителем трудового навчання Дніпровського навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа I-III ступенів - дитячий садок". Згідно копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_3, вона із 08 травня 1991 року по 22 березня 2004 року працювала на посаді робітника в агрофірмі радгосп "Білозерський". Відповідно до рішення Дніпровської сільської ради народних депутатів Білозерського району №49 від 30 серпня 1996 року радгосп "Білозерський" видано державний акт серії I-XC №001721 на право постійного користування землею площею 1 745,2 га. Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №103.02 лютого 1998 року Дніпровською сільською радою народних депутатів Білозерського району прийнято рішення №77 про продовження строку реформування агрофірми радгосп "Білозерський" із запланованого 1997 року до 2003 року. Рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №85 від 28 квітня 1999 року надано згоду на передачу об'єкту спільної власності територіальних громад району агрофірми радгосп "Білозерський" у комунальну власність Дніпровської територіальної громади. Відповідно до пункту 2.1 Статуту агрофірми радгосп "Білозерський", затвердженого рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №43 від 07 лютого 2003 року, та статуту (нова редакція), затвердженого рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №85 від 06 травня 2016 року, агрофірма радгосп "Білозерський" є комунальним сільськогосподарським підприємством, знаходиться на самостійному балансі та належить до комунальної власності Дніпровської територіальної громади. В матеріалах справи наявна неповна копія (витяг) протоколу загальних зборів трудового колективу агрофірми радгосп "Білозерський" №1 від 03 листопада 2003 року, згідно з яким на порядок денний зборів були винесені наступні питання: прийняття рішення про приватизацію земель господарства на підставі статті 25 ЗК України;

та вирішено: розпочати приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський" на 03 листопада 2003 року (з моменту прийняття цього рішення) та направити клопотання до Дніпровської сільської ради та Білозерської районної державної адміністрації. В матеріалах справи відомості про складення і затвердження списків осіб, які мають право на приватизацію земель, відсутні. Відповідно до рішення Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №79 від 08 грудня 2003 року вирішено клопотати перед Білозерською районною державною адміністрацією Херсонської області про приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський" та надання дозволу на розробку проекту приватизації земель господарства. Розпорядженням голови Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області №1188 від 17 грудня 2003 року надано згоду на приватизацію земель, які були надані у постійне користування агрофірмі радгосп "Білозерський" загальною площею 1 745,2 га, працівниками агрофірми радгосп "Білозерський" та пенсіонерами з їх числа, надано дозвіл на розробку проекту приватизації. Рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №37 від 28 грудня 2010 року "Про розгляд заяв громадян щодо видачі сертифікатів на право на земельну частку (пай)", розглянувши заяви громадян щодо видачі сертифікатів на право на земельну частку (пай), вирішено, враховуючи, що агрофірма є комунальним сільськогосподарським підприємством: звернутися до агрофірми радгосп "Білозерський" з пропозицією щодо проведення загальних зборів (зборів уповноважених) про приватизацію господарства. Згідно рішення Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №64 від 02 березня 2011 року у задоволенні колективної скарги на рішення сесії Дніпровської сільської ради №37 від 28 грудня 2010 року було відмовлено, рішення залишено без змін. При цьому, відмовлено у задоволені скарги громадян щодо передачі земельних часток (паїв) із земель агрофірми радгосп "Білозерський", оскільки питання приватизації землі, яка знаходиться в постійному користуванні агрофірми радгосп "Білозерський" можливо вирішувати лише після загальних зборів про приватизацію агрофірми радгосп "Білозерський". На даний час рішення щодо приватизації агрофірми радгосп "Білозерський" не прийнято. Згідно пунктів 5.6, 5.7, 5.8 Статуту агрофірми радгосп "Білозерський", в діючій редакції, трудовий колектив господарства, який складають постійні працівники господарства, приймає рішення про приватизацію земель господарства і визначає перелік працівників господарства та інших осіб, які мають право на отримання земельного паю. Повноваження трудового колективу господарства реалізуються загальними зборами працівників підрозділів. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 цього Кодексу є неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини дев'ятої статті 5 ЗК України 1990 року кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. За частинами шостою, сьомою статті 6 ЗК України 1990 року при обчислені розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів, враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації. Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. Пунктом 1 Указу Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Указ №720/95) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Аналогічне положення закріплене в статі 5 Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" (який діяв на час виникнення спірних правовідносин та втратив чинність відповідно до Закону України №2269-VIII від 18 січня 2018 року), відповідно до яких приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснювалась шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). Відповідно до частин першої статті 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земля може належати підприємству на праві колективної власності, а також може бути надана у постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, а право тимчасового користування, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. За змістом статті 23 ЗК України 1990 року державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Пунктом 4 Указу №720/95 передбачено, що розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією (пункт 5 Указу №720/95). Судами встановлено, що агрофірма радгосп "Білозерський" не отримувала державного акта на право колективної власності на землю та є комунальним підприємством, яке не перетворено на колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарський кооператив чи акціонерне товариство. В матеріалах справи відомості про складення і затвердження списків осіб, які мають право на приватизацію, відсутні. За загальним правилом особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством такого акта, що узгоджується із висновками Верховного Суду в постанові від 03 лютого 2021 року у справі №635/2831/17. Висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, про які зазначено заявниками у касаційній скарзі, сформульовані за інших фактичних обставин та щодо іншого предмету спору. Отже, вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову. Щодо посилань заявників на положення статті 25 ЗК України необхідно зазначити наступне. Землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися у приватну власність різними способами, які залежать у тому числі і від організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств. Так, відповідно до пункту 1 Указу №720/95 паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Натомість відносини щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій регламентовано, зокрема частинами першою-третьою статті 25, частинами третьою-п'ятою статті 118 ЗК України. Таким чином паювання земель сільськогосподарських підприємств згідно Указу №720/95 є особливим, але не єдиним, порядком набуття земель у приватну власність. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верхового Суду, викладеними у постановах від 01 жовтня 2019 року у справі №922/2723/17, від 13 листопада 2019 у справі №823/1984/16. Принцип диспозитивності цивільного судочинства (пункт 5 частини третьої статті 2, стаття 13 ЦПК України) передбачає, зокрема, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позивачами заявлені, а судами розглянуті позовні вимоги про зобов'язання агрофірми надати до сільської ради списки працівників, яким належить право на отримання земельної частки (паю), та зобов'язання сільської ради видати сертифікати на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразку. В межах заявлених позовних вимог судами правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, які б тягнули за собою скасування оскаржених судових рішень. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє представник - адвокат Петряєв Володимир Вікторович, залишити без задоволення. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №356/759/18 провадження №61-3891св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Березовенко Р. В., Суханової Є. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що вони з ОСОБА_2 є спадкоємцями по Ѕ частині житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Пояснила, що під час спільного користування будинком у неї з відповідачкою виникають постійні суперечки. Добровільної згоди щодо розподілу вказаного будинку сторони дійти не можуть. Крім того, у спільному користуванні сторін за вказаною адресою знаходиться земельна ділянка загальною площею 0,1844 га, з яких 0,1 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, та 0,0844 га - для ведення особистого селянського господарства. Вказані земельні ділянки не приватизовані. Просила виділити їй Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 в натурі та закріпити у власність: житлову кімнату 1-2, площею 24, 3 кв. м та частину веранди 1-1, загальною площею 14,7 кв. м, а саме площею - 2,52 кв. м Х4,09 кв. м Х 2,52 кв. м Х 4,09 кв. м, а також виділити їй в користування Ѕ частини земельної ділянки для обслуговування та будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, загальною площею 0, 1000 га, Ѕ частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0, 0844 га, та Ѕ частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0,0844 га, які розташовані по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Визначено, що частка ОСОБА_1 в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 складає 39/100 частини. Визначено, що частка ОСОБА_2, в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 складає 61/100 частини. Виділено у власність ОСОБА_1 в натурі 39/100 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, а саме: 5/7 веранди (1-1) площею 10,53 кв. м; житлову кімнату (1-2) площею 24,34 кв. м; гараж (Е); погріб (Ж); огорожу ( №2). Виділено у власність ОСОБА_2 в натурі 61/100 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, а саме: 2/7 веранди (1-1) площею 4,21 кв. м; кухню (1-6) площею 9,13 кв. м; санвузол (1-5) площею 2,91 кв. м; житлову кімнату (1-3) площею 7,04 кв. м; житлову кімнату (1-4) площею 14,64 кв. м; сарай (Б); літню кухню (В); погріб (Г); сарай-прибудову (Д); погріб (З); вбиральню (І); ворота з хвірткою ( №1); огорожу ( №3). Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 52 483,50 грн грошової компенсації за відхилення від ідеальної частки співвласників в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1: влаштувати дверний проріз між приміщеннями - житловою кімнатою (1-2) площею 24,30 кв. м та 5/7 веранди (1-1) площею 10,50 кв. м; демонтувати віконний проріз та влаштувати дверний проріз в приміщенні 5/7 веранди (1-1) площею 10,50 кв. м; в приміщенні 5/7 веранда (1-1) площею 10,50 кв. м влаштувати кухню. Зобов'язано ОСОБА_2: влаштувати перегородку в приміщенні веранди (1-1) площею 14,7 кв. м, розділивши на дві частини: приміщення 5/7 веранди (1-1) площею 10,5 кв. м та приміщення 2/7 веранди (1-1) площею 4,2 кв. м; демонтувати дверний проріз між приміщеннями - житловою кімнатою (1-4) площею 14,60 кв. м та житловою кімнатою (1-2) площею 24,30 кв. м; демонтувати дверний проріз між приміщеннями 2/7 веранди (1-1) площею 4,20 кв. м та житлова кімната (1-4) площею 14,60 кв. м. Встановлено ОСОБА_1 наступний порядок користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованою за адресою: АДРЕСА_1: з точки 46, що знаходиться на передній межі ділянки/червоній лінії на відстані 13,60 м від лівого кута /точки 4/ прямо на відстань 18,41 м до точки 47; з точки 47 вліво під кутом 45 градусів 1,19 м до точки 48; з точки 48 по лінії поділу житлового будинку, від А до точки 49; з точки 49 прямо на 1,0 м до точки 50; з точки 50 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від лівого фасаду будинку, літ. А на 4,88 м до точки 21; з точки 21 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А на 4,21 м до точки 22; з точки 22 перпендикулярно вліво на 1,97 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 23; з точки 23 перпендикулярно вправо на 3,85 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 24; з точки 24 перпендикулярно вліво на 21,60 м до точки 42, що знаходиться на лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ; з точки 42 вліво на 9,97 м по лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ по задній, лівій та передній межах через точки 11, 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4 до вихідної точки 46. Встановлено ОСОБА_2 наступний порядок користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованою за адресою: АДРЕСА_1: з точки 46, що знаходиться на передній межі ділянки/червоній лінії на відстані 13,60 м від лівого кута /точки 4/ прямо на відстань 18,41 м до точки 47; з точки 47 вліво під кутом 45 градусів 1,19 м до точки 48; з точки 48 по лінії поділу житлового будинку, від А до точки 49; з точки 49 прямо на 1,0 м до точки 50; з точки 50 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від лівого фасаду будинку, літ. А на 4,88 м до точки 21; з точки 21 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А на 4,21 м до точки 22; з точки 22 перпендикулярно вліво на 1,97 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 23; з точки 23 перпендикулярно вправо на 3,85 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 24; з точки 24 перпендикулярно вліво на 21,60 м до точки 42, що знаходиться на лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ; з точки 42 вправо на 9,97 м по лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ по задній, правій та передній межах через точки 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 1, 2, 3 до вихідної точки 46. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав за можливе, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи щодо встановлення порядку поділу/виділення в натурі Ѕ спірного житлового будинку, господарських будівель і споруд та порядку користування спірною земельною ділянкою, змінити ідеальні частки у праві спільної часткової власності із виділом в натурі частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. При цьому суд першої інстанції зазначив, що відповідачем будь-яких належних та допустимих доказів на спростування пред'явлених позивачем вимог надано не було. Відмовляючи у задоволенні решти позову, суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості. Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила апеляційний суд ухвалити нове рішення, частково задовольнивши позовні вимоги позивачки ОСОБА_1, встановити порядок поділу будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року скасовано, ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції під час прийняття судового рішення, в порушення вимог частини першої статті 13 ЦПК України щодо принципу диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі наведених позовних вимог, оскільки змінив ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, визначив, що частки сторін в спільній частковій власності на спірне майно складає: ОСОБА_1 - 39/100 частини; ОСОБА_2 - 61/100 частини, виділив у власність сторонам в натурі відповідні частини спірної нерухомості, стягнув з ОСОБА_2 без її згоди на користь ОСОБА_1 52 483, 50 грн грошової компенсації за відхилення від ідеальної частки співвласника в спільній частковій власності на нерухоме майно та поклав на сторони обов'язок, відповідно до поділу, провести конструктивні зміни спірного будинку, а також, у відповідності до наведеного поділу, встановив сторонам порядок користування спірними земельним ділянками. Узагальнені доводи касаційної скарги У лютому 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у вищевказаній справі. З урахуванням уточненої касаційної скарги від 07 квітня 2020 року заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалена постанова без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи. При цьому ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявила, що заради судового вирішення наявного спору вона згодна на застосування варіанту №1 судової будівельно-технічної експертизи щодо встановлення порядку поділу спірного будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, на чому наполягала в апеляційній скарзі відповідачка. Доводи інших учасників справи 07 травня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач просить суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 05 травня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом встановлено, що власниками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в рівних частинах, є ОСОБА_1 - на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 03 лютого 2006 року №342 та від 22 листопада 2016 року №2259, посвідчених державним нотаріусом Березанської міської державної нотаріальної контори Тищенко Н. В., виданих на ј частину спірного майна кожне, та ОСОБА_2 - на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від лютого 2006 року №338 та від 22 листопада 2016 року №2262, посвідчених державним нотаріусом Березанської міської державної нотаріальної контори Тищенко Н. В., виданих на ј частину спірного майна кожне. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до правовстановлюючих документів вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами має наступні характеристики: загальна площа 72,8 кв. м, житлова площа 45,7 кв. м; господарські будівлі та споруди: сарай - Б, літня кухня -В, погріб - Г, сарай-прибудова - Д, гараж - Е, погріб під гаражем - Ж, погрібник - З, вбиральня - І, колодязь - К, огорожа - 1, 2, 3. Згідно з технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, виготовленим ФОП ОСОБА_3 станом на 31 жовтня 2018 року, інвентаризаційна справа №983, житловий будинок позначений на плані літерою А,1958 року побудови, має прибудови, позначені літерами а - 1980 року побудови, а1 - 1987 року побудови та а2 - 2014 року побудови, має загальну площу 74,8 кв. м, житлову площу 45,9 кв. м; господарські будівлі та споруди: сарай - Б - 1963 року побудови, літня кухня -В - 1972 року побудови, погріб - Г - 1960 року побудови, сарай-прибудова - Д - 1980 року побудови, гараж - Е - 1986 року побудови, погріб під гаражем - Ж - 1986 року побудови, погрібник - З - 1986 року побудови, вбиральня - І - 1986 року побудови, ворота з хвірткою №1, огорожа - №2, №3. За висновком ФОП ОСОБА_3 від 28 грудня 2018 року, ринкова вартість житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, станом на дату оцінки 28 грудня 2018 року становить 379 000,00 грн. Згідно довідки відділу землекористування та агропромислового розвитку виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області від 31 жовтня 2018 року №591 земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,25 га призначена: 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,15 га для ведення особистого селянського господарства; рішень про передачу земельної ділянки за вказаною вище адресою у власність Березанською міською радою не приймалось. При цьому, згідно з довідкою управління землекористування та агропромислового розвитку виконавчого комітету Березанської міської ради від 02 травня 2019 року №205 земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,1844 га, з яких 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,0844 га для ведення особистого селянського господарства, обліковується за громадянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2; рішень про передачу земельної ділянки за вказаною вище адресою у власність Березанською міською радою не приймалось. Висновком експерта з урахуванням уточнень, наведених у додатку до висновку експерта від 28 червня 2019 року №2-19/д, встановлено наступне:

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Володіння та розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб'єктів на один об'єкт. Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. При цьому ураховується технічна можливість переобладнання будинку у відокремлені частини із самостійним виходом (ізольовані квартири), які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. Таким чином, виділ може мати місце виключно при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. При виділі у власність позивача частини спірного домоволодіння, суд повинен зазначити в рішенні яка частка виділяється відповідачу, тим самим визначивши конкретний окремий об'єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача. При цьому, загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати, зокрема: чи дійсно є можливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством тощо. Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1, з врахуванням уточнень від 03 січня 2019 року, позивачка просила суд виділити їй Ѕ частину спірного житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд в натурі та закріпити у власність: житлову кімнату 1-2, площею 24, 3 кв. м та частину веранди 1-1, загальною площею 14,7 кв. м, а саме площею - 2,52 кв. м х4,09 кв. м х 2,52 кв. м х 4,09 кв. м, а також виділити їй в користування Ѕ частину спірних земельних ділянок. Рішенням Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. При цьому, змінюючи ідеальні частки сторін у праві спільної часткової власності і встановлюючи порядок поділу спірного домоволодіння та порядку користування спірною земельною ділянкою, місцевий суд застосував варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо визначення такого порядку. Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на нього, в якій просила апеляційний суд ухвалити нове рішення, частково задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1, встановити порядок поділу будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо визначення такого порядку. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року скасовано, ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі відмовлено. Таким чином, всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства й вимогам статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому, апеляційний суд належним чином не обґрунтував вихід за межі доводів і вимог апеляційної скарги та не зазначив, чи було ним встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування РІШЕННЯ: При таких обставинах апеляційний суд фактично не переглянув справу в контексті доводів і вимог апеляційної скарги щодо застосування варіанту №2 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д визначення порядку поділу та користування спірним нерухомим майном. Вказане свідчить про те, що судом не повно встановлені фактичні обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Із матеріалів справи убачається, що сторони не заперечували можливості вирішення судового спору шляхом застосування апеляційним судом при ухваленні судового рішення варіанту №2 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо встановлення порядку поділу спірного домоволодіння та порядку користування спірною земельною ділянкою. Під час розгляду справи по суті суд сприяє примиренню сторін (частина п'ята статті 211 ЦПК України). Разом із тим, апеляційний суд всупереч вимогам вказаної процесуальної норми, а також пункту 3 частини п'ятої статті 12, статей 49, 207, 373 ЦПК України не з'ясував, чи бажають сторони укласти мирову угоду, не роз'яснив учасникам судового процесу таке їх процесуальне право. Враховуючи, що апеляційним судом не повно встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на зазначені порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, ухвалене ним рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому в силу вимог статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. При цьому слід приймати до уваги, що на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Під час нового розгляду суду належить врахувати вищенаведене, дослідити та належним чином оцінити зібрані у справі докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №671/1713/18 провадження №61-15420св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Волочиська міська об'єднана територіальна громада в особі Волочиської міської ради Хмельницької області, Клининська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради Хмельницької області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області 03 червня 2020 року у складі судді Бабій О. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: П'єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до Волочиської міської об'єднаної територіальної громади в особі Волочиської міської ради Хмельницької області, Клининської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради Хмельницької області про визнання незаконним та скасування рішення Волочиської міської ради Хмельницької області, скасування реєстрації права постійного користування земельною ділянкою. Позов мотивований тим, що 09 лютого 2018 року 34 сесія Волочиської міської ради затвердила проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 9,9689 га, кадастровий номер 6820983300:01:005:0004, для дослідних та навчальних цілей з категорії земель сільськогосподарського призначення з цільовим використанням секція А код 01.09 для дослідних та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, 23 березня 2018 року на підставі вищевказаного рішення Волочиської міської ради проведено державну реєстрацію права постійного користування спірною земельною ділянкою за Клининською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради. Рішення Волочиської міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, підлягає скасуванню також і державна реєстрація права постійного користування. 02 червня 2016 року вона звернулась до Волочиської міської ради від свого імені та від імені членів сім'ї в складі 5 осіб із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на вільну земельну ділянку в межах с. Клинини орієнтовною площею 10 га, однак міська рада всупереч вимогам частини 7 статті 118 ЗК України в місячний термін не винесла відповідного рішення, не розглянула заяву. Зазначає, що дії голови міської ради були оскаржені до суду та постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду їх визнано протиправними та зобов'язано останнього передати заяву для повторного розгляду до уповноваженого органу. Проте, продовжуючи свої зловживання, голова міської ради виніс на розгляд сесії питання про затвердження проекту землеустрою на вказану земельну ділянку, який виготовлений Клининською ЗОШ І-ІІІ ступенів. Своїм рішенням Волочиська міська рада затвердила проект землеустрою. Позивач вважає, що рішення органу місцевого самоврядування порушує її право на отримання цієї ж земельної ділянки відповідно до поданої нею заяви. Враховуючи викладене, позивач просив: визнати незаконним та скасувати рішення Волочиської міської ради ОТГ від 09 лютого 2018 року, скасувати реєстрацію права постійного землекористувача спірною земельною ділянкою, кадастровий номер 6820983300:01:005:0004, площею 9,9689 га, за Клининською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради в реєстрі прав власності на нерухоме майно, від 23 березня 2018 року, на підставі вищевказаного рішення Волочиської міської ради, яка проведена державним реєстратором Волочиської міської ради за індексним номером 40322271. Протокольною ухвалою Волочиського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2018 року залучено до участі у справі третіх осіб: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області 03 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів про наявність у неї будь-якого речового права на земельну ділянку на час прийняття Волочиською міською радою Хмельницької області рішення №56-34/2018 від 09 лютого 2018 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яке підлягає захисту відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України та незаконність у зв'язку з цим рішення органу місцевого самоврядування. Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі У жовтні 2020 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Волочиського районного суду від 03 червня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Касаційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволені позову, суд не встановив неправомірності оспорюваного рішення. Суд не застосував наказ Міністерства освіти і науки України від 30 січня 2015 року, який зареєстрований в МЮ України від 27 березня 2015 року, яким затверджено положення про учнівські лісництва. Адже зазначеним наказом скасовано наказ №307 від 01 листопада 1995 року, яким визначались умови навчально-дослідних земельних ділянок. Відповідно до вимог Закону України "Про освіту" (який діяв на дату 2016 року) директор Клининської школи не мав права на звернення із заявою про виділ земельної ділянки до Волочиської міської ради із заявою. Саме Закон України "Про освіту" 2017 року надав такі права директору. Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у клопотанні про відкладення розгляду справи, чим обмежив у можливості надати докази. На вказане не звернув уваги і суд апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У грудні 2020 року матеріали цивільної справи №671/1713/18 надійшли до Верховного Суду та 22 вересня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. 0. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. В ухвалі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки суд необґрунтовано відхилив її клопотання про залучення до участі у розгляді справи адвоката, що позбавило заявника можливості надати докази, необхідні для прийняття рішення (пункт 4 частини другої статті 389, пункт З частини третьої статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням Клининської сільської ради 21 березня 1997 року №11 "Про виділення земельної ділянки площею 5 га для створення виробничої бази Клининській ЗОШ" затверджено матеріали відведення земельної ділянки (п. 1), зазначено про необхідність школі замовити виготовлення державного акта на право постійного користування землею (п. 2). 26 березня 1997 року складено акт відведення земельної ділянки. Згідно з рекомендаціями постійної комісії з питань земельних відносин, архітектури, будівництва, перспективного планування та екології від 12 вересня 2016 року рекомендовано прийняти рішення щодо надання земельної ділянки площею 10 га Клининській ЗОШ. Рішенням Волочиської міської ради Хмельницької області №56-34/2018 від 09 лютого 2018 року затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 9,9689 га (кадастровий номер 6820983300:01:005:0004) для дослідних та навчальних цілей з категорії земель сільськогосподарського призначення з цільовим використанням секція А код 01.09 для дослідних та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради; вирішено заявнику надати у постійне користування вищезазначену земельну ділянку; зобов'язано Клининську ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради приступити до використання земельної ділянки після встановлення її меж в натурі (на місцевості) та здійснення державної реєстрації права у Державному реєстрі речових прав. Право постійного користування на вказану земельну ділянку зареєстроване за Клининською ЗОШ І-ІІІ ступенів 23 березня 2018 року, номер запису 25435140. Постановою Волочиського районного суду від 29 червня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року у справі №671/720/17, зобов'язано Волочиську міську об'єднану територіальну громаду повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення землі для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району. У задоволенні решти позову - відмовлено. Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 29 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року залишено без змін. Постановою Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року, в позові ОСОБА_3 до Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Хмельницької області, третя особа на стороні відповідача Клининська ЗОШ І-ІІІ ступенів, про визнання нечинним та скасування рішення XII сесії Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Хмельницької області від 15 вересня 2016 року №74-12/2016 "Про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для дослідницьких та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів" відмовлено. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №671/464/17 касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року змінено в частині мотивів, виключено висновок про те, що оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії, який стосується прав та обов'язків відповідача та третьої особи, а тому не порушує прав позивача, визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням; в іншій частині постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року залишено без змін. 02 червня 2016 року до Волочиської міської ради надійшли заяви ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, подані відповідно до статей 118, 121 ЗК України про надання дозволів на виготовлення проекту із землеустрою, щодо відведення кожному земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту Клининської сільської ради Волочиського району. На заяви ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, листом від 16 червня 2016 року №199-203 за підписом голови Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Черниченко К. В. надано відповідь, якою відмовлено у їх задоволенні з тих підстав, що земельні ділянки, на які подано графічні матеріали бажаного місця розташування, виділено Клининській ЗОШ згідно з рішенням 21 березня 1997 року №11.15 вересня 2016 року рішенням XII сесії Волочиської міської об'єднаної територіальної громади VII скликання №74-12/2016 Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовно площею 10,0000 га із земель сільськогосподарського призначення для дослідницьких та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району (п. 1). Заявнику земельна ділянка проектується для надання у постійне користування без зміни категорії земель сільськогосподарського призначення для дослідницьких та навчальних цілей. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України в редакції 2002 року (далі - ЗК України) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Встановивши, що права позивача не порушені, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_3 про те, що оскаржуване судове рішення у справі ухвалене з порушення норм процесуального права, оскільки суд необґрунтовано відхилив її клопотання про залучення до участі у розгляді справи адвоката, що позбавило заявника можливості надати докази, необхідні для прийняття РІШЕННЯ: Відповідно до частини 1 статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. На підставі статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. У справі, що переглядається провадження було відкрито ухвалою Волочиського районного суду Хмельницької області від 25 вересня 2018 року; ухвалою від 20 грудня 2018 року закрито підготовче провадження; 03 червня 2020 року проголошено РІШЕННЯ: Отже, за час перебування справи на розгляді в суді першої інстанції (майже два роки) позивач не скористалась своїм правом на залучення адвоката. Висновки Верховного Суду Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Волочиського районного суду від Хмельницької області 03 червня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Н. О. Антоненко М. М. Русинчук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Чаруківська сільська рада Луцького району Волинської області, про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, та поділ земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Згідно з довідкою в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 1/2 частка житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами зареєстрована 08 вересня 2004 року за нею, а інша 1/2 частки зареєстрована 10 квітня 2009 року за ОСОБА_2. Зазначала, що між ними також наявний спір про користування земельною ділянкою для обслуговування будинку, який вони в позасудовому порядку вирішити не можуть. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд виділити їй в натурі 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами відповідно до належної їй частини: сходи а1, а2; відкрита веранда "а" площею 8,0 кв. м, коридор 1-1 площею 3,1 кв. м, ванна 1-5 площею 4,7 кв. м, кімната 1-3 площею 10,7 кв. м, кімната 1-4 площею 17,3 кв. м; по хліву (сарай Б1) 1/2 частину (площа хліва 60 кв. м) ; провести земельно-технічну експертизу для визначення площі всієї земельної ділянки для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, визначити варіанти поділу земельної ділянки та поділити її між нею та ОСОБА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, залишено без розгляду. Виділено ОСОБА_1 земельну ділянку площею 763 кв. м. з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м) : 6,1 - 8,13 -5,13 -35,3 -2,0- 1,37 - 12,47 -7,67-3,2 -3,61 -4,75 - 4,38 -2,53 -4,56 -3,57 - 2,03 - 3,27 - 1,76 - 3,36 - 3,06 - 11,61 - 6,31 - 4,33 - 7,19 - 2,45 8,62 - 2,57 -3,57- 3,3 -3,43 -6,1 згідно варіанту 2 висновку експерта від 22 липня 2019 року №8041, на додатку до даного висновку зафарбовано червоним кольором. Виділено ОСОБА_2 земельну ділянку площею 763 кв. м з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м) : 6,55 -2,45 -7,19- 4,33 -6,31 -11,61- 3,06 -3,36- 1,76-3,27 - 2,03 - 3,57- 4,56 -2,53 -4,38-4,75 -3,61 3,2 -7,67 -2,03 -11,47 - 12,44 -7,41 3,72 - 8,57 -4,47 -6,05 -4,15 -10,34 - 6,55 згідно варіанту 2 висновку експерта від 22 липня 2019 року №8041, на додатку до даного висновку зафарбовано синім кольором відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Залишаючи позовні вимоги в частині поділу житлового будинку без розгляду суд виходив з того, що позивач ОСОБА_1 позовні вимоги в частині поділу житлового будинку просила залишити без розгляду. Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 22 липня 2019 року №8041 експертом визначено два варіанти поділу земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, а другий варіант поділу земельної ділянки враховує фактичний стан землекористування земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Державному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, тому підстав для її поділу немає. Крім того, з матеріалів справи, протоколу судового засідання, технічного запису судового процесу убачається, що позивач не заявляла клопотання ні письмового, ні усного про залишення позову без розгляду в частині поділу житлового будинку, а суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості усунути недоліки суду першої інстанції. Судом вказана вимога не розглянута, земельна ділянка у спільну часткову власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд не виділялась, а тому суд першої інстанції дійшов передчасного висновку та вирішив спір про поділ земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення по суті спору. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №161/15725/18 з Луцького міськрайонного суду Волинської області. У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції помилково було залишено без розгляду її вимоги про поділ будинку, оскільки таких клопотань вона не заявляла. Також зазначала, що звернулася з позовом до суду про поділ земельної ділянки, оскільки у них з відповідачем наявний спір щодо земельної ділянки і вона на підставі рішення суду планувала виготовити технічну документації та зареєструвати право власності на земельну ділянку. Крім того, не погоджувалася із варіантом поділу земельної ділянки, визначеним судом першої інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим. Вважала висновки суду такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до договору купівлі-продажу від 18 грудня 1992 року №4483 ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 частини домоволодіння, яке розташоване по АДРЕСА_1 (а. с. 6, 7). Інша 1/2 частина вказаного домоволодіння належить ОСОБА_2 на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим Чаруківською сільською радою Луцького району Волинської області на підставі рішення виконавчого комітету від 25 грудня 2008 року №98. Згідно з довідкою від 18 жовтня 2018 року №548, виданою Чаруківською сільською радою Луцького району Волинської області заїзд до житлових будинків АДРЕСА_2, АДРЕСА_1 відноситься до земель загального користування. Господарський двір, який відноситься до житлового будинку АДРЕСА_1, належить до земель сумісного користування (а. с. 48) Чаруківська сільська рада Луцького району Волинської області на сесіях сільської ради приймала такі рішення: рішення від 26 квітня 2005 року №18/9 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,94 га; рішення від 26 квітня 2005 року №18/9 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд земельну ділянку площею 0,06 га та для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,86 га; рішення від 20 липня 2009 року №25/5 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд земельну ділянку 0,06 га; рішення від 28 вересня 2011 року №06/7 про розгляд заяви ОСОБА_1. Розмір земельної ділянки для обслуговування 1/2 частини житлового будинку згідно погосподарської книги становить 0,06 га; рішення від 22 вересня 2015 року №35/4 про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,14 га; рішення від 01 лютого 2016 року №3/9 про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,14 га. Згідно з актом від 11 лютого 2005 року, складеним узгоджувальною комісією у складі: сільського голови Соломонюк С. В., спеціаліста відділу земельних ресурсів Луцького району Волинської області Михалевич Г. Д. та членів комісії сільської ради з питань економіки, земельної реформи, благоустрою та розвитку підприємництва: Шмід Е. О., Романюк A. B., Перванчук М. П. було вирішено: спільний проїзд між житловими будинками залишити в землях загального користування; земельну ділянку площею 150 кв. м, розміщену біля господарських будинків (хлів) та каналізаційної ями залишити у спільній сумісній власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2; закріпити в користуванні для обслуговування житлових будинків та господарських будівель земельні ділянки площею для: ОСОБА_1 - 638 кв. м, ОСОБА_2 - 799 кв. м. Оскільки вищевказаний акт не враховував інтересів ОСОБА_1, вона звернулась до суду з позовом про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 листопада 2005 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 54). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Згідно з частиною першою статті 196 ЦПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 200 ЦПК України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом у жовтні 2018 року. Провадження у справі судом першої інстанції відкрито 24 жовтня 2018 року. 27 листопада 2018 року головуючим у справі було відкрито судове засідання, оголошено склад суду, роз'яснено учасникам справи їхні права, Чаруківську сільську раду Луцького району Волинської області залучено до участі у справі третьою особою. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. За змістом частин першої, третьої статті 217 ЦПК України у призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа розглядатиметься. З оголошенням головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті. Враховуючи те, що заява про залишення позовних вимог про поділ в натурі житлового будинку без розгляду не була подана до початку розгляду справи по суті і матеріали справи не містять доказів того, що відповідне клопотання було заявлене позивачем, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про залишення цих позовних вимог без розгляду. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ в натурі житлового будинку є передчасним. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, в силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку. Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне РІШЕННЯ: Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Державному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, тому підстав для її поділу немає. Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною третьою статті 116 ЗК України передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянам. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої вказаної статті громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника землекористувача. Відповідно до частини першої статті 86 ЗК України земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників цієї власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників (спільна сумісна власність). Зазначена земельно-правова норма пов'язує спільну власність із визначеністю або невизначеністю частки. Право спільної власності на землю, як і інші види права земельної власності, посвідчується державним актом, що передбачено частиною четвертою статті 86 ЗК України. Частки учасників спільної часткової власності на земельну ділянку, як єдиний об'єкт, а відповідно, і частки їхніх прав на неї відомі заздалегідь. Ця визначеність часток закладена у самих підставах виникнення права спільної часткової власності, закріплених у статті 87 ЗК України, згідно з якою право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок, придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами, прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами, за рішенням суду. Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: подружжя, членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, співвласників житлового будинку. Відповідно до частини четвертої статті 89 ЗК України співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Судом встановлено, що рішенням Чаруківської сільської ради Луцького району Волинської області від 22 вересня 2015 року №35/4 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" надано дозвіл ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,14 га. Рішенням Чаруківської сільської ради Луцького району Волинської області від 01 лютого 2016 року №3/9 "Про внесення змін до рішення сільської ради від 22 вересня 2015 року №35/4" внесено зміни до рішення сільської ради від 22 вересня 2015 року №35/4 та викладено в новій редакції. Надано дозвіл ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,14 га. Відповідно до частини першої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Держаному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність. У справах за позовом учасників спільної власності на землю про встановлення порядку володіння, користування спільною земельною ділянкою, на якій розташовані належні їм: жилий будинок, господарські будівлі та споруди, суд з'ясовує і враховує можливість нормального користування будинком і здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір'я тощо. Враховуються також вимоги санітарних правил і правил протипожежної безпеки. В разі неможливості перенесення співвласником господарських будівель і насаджень на надану в його користування частину ділянки суд має обговорити питання про відповідну грошову компенсацію. Враховуючи те, що судом не розглянута позовна вимога про поділ житлового будинку, земельна ділянка у спільну часткову власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд не виділялась, висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ земельної ділянки є обґрунтованим. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про поділ житлового будинку, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №310/2160/18 провадження №61-7907св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 05 жовтня 2011 року по 31 травня 2016 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. 05 березня 2011 року ОСОБА_3 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок) та земельну ділянку під цим будинком. На час укладення договору купівлі-продажу нерухоме майно складалося з одноповерхового будинку та надвірних споруд. У період з 2011 по 2016 роки для поліпшення побутових умов подружжя цей будинок був повністю знесений та збудований новий. Оскільки новий будинок був збудований під час перебування ними у шлюбі, він є спільною власністю подружжя. Проте будинок є самовільним будівництвом, тому не був введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано. Крім того, за час перебування у шлюбі сторонами було придбано рухоме майно, яке знаходиться у будинку на загальну суму 171 500 грн. Враховуючи зазначене та посилаючись на положення статей 60, 70 СК України ОСОБА_2 просив суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва спірного будинку; визнати за ним право власності на Ѕ частку будівельних цих матеріалів; стягнути з ОСОБА_3 на його користь 85 750 грн в рахунок вартості виділеного майна. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 березня 2019 року до участі у справі в якості третьої особи залучено дочку померлого ОСОБА_1, а ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2020 року замінено позивача ОСОБА_2 на його правонаступника ОСОБА_1 08 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділу рухомого майна. 12 травня 2020 року ОСОБА_1 подала заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просила визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 будівельні матеріали, вироби і конструкції, які були використані в процесі самочинно збудованого спірного будинку загальною вартістю 1 289 087 грн та визначити, що частка ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя складає 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використанні в процесі самочинного збудованого об? єкту нерухомості вартістю 644 543,50 грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що спір про поділ майна подружжя підлягає вирішенню з урахуванням умов укладеного між сторонами шлюбного договору від 06 вересня 2016 року. При цьому суди узяли до уваги також складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю. Крім того, суди дійшли висновку про недоведеність позивачем факту того, що ОСОБА_2 у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року вклав особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого будинку. Разом із тим надані позивачем квитанції про придбання будівельних матеріалів не свідчать про їх придбання саме для будівництва спірного будинку за особисті кошти позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи До Верховного Суду 06 травня 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі №725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі №761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі №266/5267/18. Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно узяли до уваги вказану заяву ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року та показання свідка ОСОБА_4, оскільки заява не засвідчена нотаріально, а показаннями свідка не може підтверджуватись порядок поділу спільного майна подружжя. Крім того, суди не врахували, що ОСОБА_3, знявши у банку грошові кошти у розмірі 15 743 дол. США, витратила їх на придбання квартири, а не будівельних матеріалів для будівництва спірного будинку. Матеріали справи не містять доказів і відповідачем не доведено будівництва спірного будинку з будівельних матеріалів, що залишились після демонтажу попереднього будинку, розташованого на цій же земельній ділянці. Будівництво спірного будинку почалось у 2012 році, тобто у період шлюбу сторін, та здійснювалось з будівельних матеріалів, що є предметом спору. При цьому висновки допитаного у суді першої інстанції експерта щодо часу початку будівництва спірного будинку та використаних будівельних матеріалів суперечать висновкам судів. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У серпні 2021 року надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами 05 березня 2011 року ОСОБА_3 (після шлюбу ОСОБА_3) придбано житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0985 га за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 07 червня 2011 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7. З 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який розірвано рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року. Зазначеним рішенням також встановлено, що сторони не проживають разом з липня 2015 року. 18 травня 2011 року ОСОБА_3 зняла з депозитного рахунку в ПАТ "Укрсоцбанк" грошові у сумі 78 863 грн, а 03 жовтня 2011 року - 15 743 дол. США у ПАТ "ПУМБ". У висновку експерта №205/03-20 від 17 березня 2020 року зазначено про технічну можливість поділу будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використані під час будівництва будинку АДРЕСА_1, а також вказана вартість цих матеріалів (1 546 904 грн). 06 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір. Пунктом 4 договору сторони узгодили, що майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім'я дружини, є особистою власністю дружини. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім'я дружини також буде вважатися особистою приватною власністю дружини. Відповідно до пункту 5 шлюбного договору майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім'я чоловіка, є особистою власністю чоловіка. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім'я чоловіка також буде вважатися особистою приватною власністю чоловіка. Із заяви, складеної ОСОБА_2 06 вересня 2016 року, вбачається, що останній підтвердив, що на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка придбана ОСОБА_3, будівництво та реконструкція були здійснені за особисті грошові кошти ОСОБА_3 і вказане майно є особистою власністю ОСОБА_3. З показань свідка ОСОБА_4 було встановлено, що восени 2016 року ОСОБА_2 звернувся до неї з проханням допомогти скласти правильно заяву про поділ майна, пояснивши, що розводиться з дружиною. Ними з дружиною оформлено шлюбний договір у нотаріуса, але залишилася невизначеною доля будинку по АДРЕСА_1, оскільки він був побудований самовільно, і нотаріус рекомендував їм скласти письмову заяву-розписку щодо цього майна. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 03 серпня 2020 року, що набрало законної сили, залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання шлюбного договору від 06 вересня 2016 року недійсним (справа №310/8477/19). Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Вирішуючи спір, суди вірно виходили з того, що житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0985 га за цією ж адресою придбані ОСОБА_3 до укладення шлюбу у березні 2011 року, отже, є її особистою приватною власністю на підставі частини першої статті 57 СК України. Сторони визнавали, що цей будинок було знесено та самовільно зведено новий будинок. Оцінивши надані сторонами докази, суди попередніх інстанцій виходили із того, що у квітні 2011 року, до укладення шлюбу із ОСОБА_2, ОСОБА_3 за особисті кошти, зняті 18 травня 2011 року у банку, розпочала самовільне будівництво спірного будинку. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тлумачення статті 60 СК України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу (пункт 1 статті 57 СК України). Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що з врахуванням обставин даної справи відповідач спростувала презумпцію спільності спірного майна, тому саме по собі перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі не дає правових підстав для визнання за останнім права власності на частину будівельних матеріалів, використаних під час будівництва самочинно зведеного будинку. При цьому, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, відповідач ОСОБА_3 надала суду належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю. Разом із тим суди підставно узяли до уваги складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю. Натомість, позивачем в порядку статті 81 ЦПК України не доведено, що у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року ним було вкладено особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого спірного будинку. При вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій належним чином оцінили подані сторонами докази у їх сукупності; урахували положення цивільного законодавства, якими урегульовані спірні правовідносини; з'ясували належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; перевірили усі доводи сторін, сприявши при цьому всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення. Доводи касаційної скарги про неналежність та недостовірність наданих відповідачем ОСОБА_3 доказів є безпідставними та необґрунтованими. Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою. Так, аргументи касаційної скарги зводяться до того, що ОСОБА_1 не погоджується із оцінкою судами: показань свідка ОСОБА_4, висновків експерта, заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, шлюбного договору від 06 вересня 2016 року, наданих відповідачем доказів того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти. Оцінюючи вказані доводи заявника, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 в установленому законом порядку не спростувала зміст заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, а останній не оспорював авторство цієї заяви. Разом із тим при наданні оцінки показанням свідка ОСОБА_4, висновкам експерта та наданим відповідачем доказам придбання нею будівельних матеріалів суди обґрунтовано надали оцінку належності, допустимості та достовірності кожного із цих доказів окремо, а також достатності і взаємному зв'язку цих доказів у їх сукупності. Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі №725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі №761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі №266/5267/18, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, у вказаних справах Верховний суддійшов висновків про відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відповідач ОСОБА_3, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, надала належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 7 квітня 2021 року м. Київ справа №727/9591/19 провадження №61-9271св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - судді Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк, в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк", відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Столицяінвест 2008", ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, реєстратор Комунального підприємства "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" Жар Ілля Георгійович, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" на постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Половінкіної Н. Ю., Кулянди М. І., Одинака О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" (далі - ПАТ "Український інноваційний Банк "), звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Столицяінвест 2008" (далі - ТОВ "Столицяінвест 2008 "), ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., реєстратор Комунального підприємства "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" (далі - КП "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу") Жар І. Г., ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння. У березні 2020 року ПАТ "Українська інноваційна компанія" звернулась з клопотанням про процесуальне правонаступництво. Клопотання обґрунтовувала тим, що 24 грудня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову №934 "Про віднесення ПАТ "Український інноваційний банк" до категорії неплатоспроможних", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24 грудня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "Український інноваційний банк". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2016 року у справі №826/1162/16, зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 22 березня 2016 року Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" винесено постанову №180 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк". На підставі цієї постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №385 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2016 року і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року, у справі №826/5325/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 13 липня 2016 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Український інноваційний банк" перейменовано на Публічне акціонерне товариство "Укрінком" (далі - ПАТ "Укрінком "), а 28 березня 2017 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Укрінком" перейменовано на ПАТ "Українська інноваційна компанія", викладено статут в новій редакції. Також вказувала на визнання протиправним та скасовування рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 15 лютого 2018 року №536 "Про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" строком на один рік з 23 березня 2018 року до 2 березня 2019 року включно". Посилаючись на зазначене, ПАТ "Українська інноваційна компанія" просила здійснити процесуальне правонаступництво і замінити первісного кредитора ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", на нового кредитора - ПАТ "Українська інноваційна компанія". Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 березня 2020 року, постановленою у складі судді Слободян Г. М., клопотання задоволено. Замінено ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", на його правонаступника - ПАТ "Українська інноваційна компанія" у справі за позовом ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", до ТОВ "Столицяінвест 2008", ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., реєстратор КП "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" Жар І. Г., ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння. Задовольняючи клопотання ПАТ "Українська інноваційна компанія", суд першої інстанції вважав, що зміна організаційно-правової форми юридичної особи є підставою для процесуального правонаступництва. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 березня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження її розгляду до суду першої інстанції. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження її розгляду, апеляційний суд вказував на те, що правочин ПАТ "Український інноваційний банк" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків не відбувся; правонаступництво в розумінні процедури реорганізації також, а іншої, передбаченої статтею 512 ЦК України, підстави заміни кредитора, яким є ПАТ "Український інноваційний банк", на ПАТ "Український інноваційна компанія", не доведено. Посилаючись на зазначене, апеляційний суд вважав клопотання безпідставним і таким, що не підлягає задоволенню і, як наслідок, скасував ухвалу суду першої інстанції з направленням справи до суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У червні 2020 року ПАТ "Українська інноваційна компанія" подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року скасувати, провадження у справі закрити. Касаційна скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. ПАТ "Українська інноваційна компанія" вказувала на невстановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення питання правонаступництва. Апеляційний суд залишив поза увагою те, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичної особи з назвою "Український інноваційний банк" не існує, під ідентифікаційним кодом юридичної особи 05839888 в реєстрі зареєстровано ПАТ "Українська інноваційна компанія". За таких обставин ПАТ "Український інноваційний банк" не може бути позивачем у даній справі. Посилаючись на зазначене, а також на неправильне застосування статті 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ПАТ "Українська інноваційна компанія" просила про задоволення касаційної скарги. Позиція інших учасників справи У вересні 2020 року представник ОСОБА_3 - адвокат Оберемко Р. А. подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів. Зазначав, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, які подавали учасники справи, та ухвалив законне й обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. За змістом статей 80, 83 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому закономпорядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Як реорганізація, так і ліквідація банку з ініціативи власників, а також внесення змін до статуту банку відповідно до закону можливі лише після надання на це згоди Національним банком України. При цьому, зважаючи на положення Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема, на статтю 2 цього Закону, передача, прийняття майна банку, його коштів, прав та обов'язків правонаступником є наслідком саме реорганізації банку, проведеної із дотриманням процедури, також визначеної цим Законом. Крім того, згідно зі статтею 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" правління банку зобов'язане протягом трьох робочих днів інформувати Національний банк України про наступні свої дії: звільнення керівника (керівництво) банку та про кандидатуру на призначення на цю посаду, зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку та його відокремлених підрозділів, припинення банківської діяльності. Дана правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 серпня 2018 року у справі №910/8117/17 за участю ПАТ "Українська інноваційна компанія". Крім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №925/698/16 встановлено, що правочин ПАТ "Український інноваційний банку" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків не відбувся. Вказує, що до ПАТ "Українська інноваційна компанія" та її посадових осіб не перейшов необхідний обсяг цивільної дієздатності для розпорядження майном ПАТ "Український інноваційний банк". Частина четверта статті 82 ЦПК України визначає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно, факт відсутності переходу прав ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" встановлено рішеннями судів, що набрали законної сили, та не підлягають доказуванню у силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України. Таким чином, з моменту перереєстрації ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набуло прав ПАТ "Український інноваційний банк", а, відтак, відсутні правові підстави для процесуального правонаступництва на підставі статті 55 ЦПК України. З урахуванням зазначеного, представник ОСОБА_3 - адвокат Оберемко Р. А. просив касаційну скаргу ПАТ "Українська інноваційна компанія" залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Провадження у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судом першої інстанції встановлено, що 24 грудня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову №934 "Про віднесення ПАТ "Український інноваційний банк" до категорії неплатоспроможних", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24 грудня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "Український інноваційний банк". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2016 року, у справі №826/1162/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 22 березня 2016 року Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" винесено постанову №180 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк". На підставі цієї постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №385 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2016 року і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року, у справі №826/5325/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. Також встановлено, що 13 липня 2016 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Український інноваційний банк" перейменовано на Публічне акціонерне товариство "Укрінком" (далі - ПАТ "Укрінком "), а 28 березня 2017 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Укрінком" перейменовано на ПАТ "Українська інноваційна компанія", викладено статут у новій редакції. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суддійшов таких висновків. Задовольняючи клопотання, суд першої інстанції вказував на те, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою, оскільки мають один код ЄДРПОУ - 05839888. Посилаючись на зазначене, суд першої інстанції вважав клопотання обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню шляхом заміни первісного кредитора його правонаступником - ПАТ "Українська інноваційна компанія". Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з наступного. Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до пунктів 1 і 2 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) і правонаступництва. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи зі змісту статей 512, 514 ЦК України, та з урахуванням положень статті 442 ЦПК України, заміна кредитора у зобов'язанні можлива з підстав відступлення вимоги (цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача. Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 20 листопада 2013 року у справі №6-122цс13. За змістом статей 80, 83 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Положення глави 7 цього Кодексу застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Законом України "Про акціонерні товариства" визначено порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов'язки акціонерів. Відповідно до частини шостої статті 1 Закону України "Про акціонерні товариства" особливості правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, визначаються законами, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності. У разі суперечності норм цього Закону з нормами законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, норми законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, мають перевагу. Законом України "Про банки і банківську діяльність" визначено структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків (стаття 1 цього Закону). У статті 2 вказаного Закону визначено терміни, які вживаються у ньому, зокрема, передбачено, що банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків; Державний реєстр банків - це реєстр, що ведеться національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про банки і банківську діяльність" цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Відповідно до статті 4 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України. Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Останній визначає особливості регулювання та нагляду за системно важливим банком, банком, що має статус Розрахункового центру з обслуговування договорів на фінансових ринках, з урахуванням специфіки діяльності таких банків. За змістом статті 6 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. Особливості правового статусу, порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків визначаються цим Законом та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Згідно з частинами першою і сьомою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом. Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" реорганізація банку - це злиття, приєднання, виділення, поділ банку, зміна його організаційно-правової форми (перетворення), наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам. Ліквідація банку - це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Главою 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено порядок реорганізації банку. Згідно зі статтями 26, 27 цього Закону банк може бути реорганізований за рішенням власників банку. Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов'язання. Реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згідно із законодавством України про господарські товариства за умови надання попереднього дозволу Національного банку України на реорганізацію банку та затвердження Національним банком України плану реорганізації банку. У разі здійснення реорганізації банку за рішенням його власників шляхом перетворення план реорганізації банку не складається. Національний банк України визначає перелік документів, які подаються для отримання дозволу на реорганізацію та затвердження плану реорганізації банку. Національний банк України не дає дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений у результаті реорганізації та/або банк, який не припиняється як юридична особа у результаті приєднання до нього або виділу з нього, не будуть відповідати вимогам щодо економічних нормативів їх діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їх діяльності. Національний банк України надає дозвіл чи відмовляє у реорганізації банку протягом одного місяця з моменту отримання заяви банку на реорганізацію. Відповідно до частини першої статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Водночас згідно з частинами першою-третьою статті 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку. Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням. Слово "банк" та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України. За змістом статті 16 цього ж Закону статут банку складається з урахуванням положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, цього Закону та інших законів України. Статут банку обов'язково має містити таку інформацію про банк: 1) найменування банку (повне та скорочене) ; 2) його місцезнаходження; 3) організаційно-правову форму; 4) види діяльності, які має намір здійснювати банк; 5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами; 6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; 7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону; 8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку; 9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; 10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків; 11) положення про аудиторську перевірку банку; 12) положення про органи внутрішнього аудиту банку. Зміни до статуту банку підлягають державній реєстрації відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк подає документи для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх погодження Національним банком України. Отже, як реорганізація, так і ліквідація банку з ініціативи власників, а також внесення змін до статуту банку відповідно до закону можливі лише після надання на це згоди Національним банком України. При цьому, зважаючи на положення Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема, на статтю 2 цього Закону, передача, прийняття майна банку, його коштів, прав та обов'язків правонаступниками є наслідком саме реорганізації банку, проведеної із дотриманням процедури, визначеної цим Законом. Крім того, згідно зі статтею 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" правління банку зобов'язане протягом трьох робочих днів інформувати Національний банк України про такі свої дії: звільнення керівника (керівників) банку та про кандидатуру на призначення на цю посаду; зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку та його відокремлених підрозділів; припинення банківської діяльності. Відповідно до змісту положень банківського законодавства лише реорганізація банку передбачає правонаступництво. Способи реорганізації банку передбачені статтею 26 Закону України "Про банки і банківську діяльність". До реорганізації не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Зміна назви акціонерного товариства (банку) без зміни його організаційно-правової форми, виключення з його назви слова "банк", виключення з видів його діяльності "діяльності комерційних банків" (КВЕД: 64.19) не є ні перетворенням цієї юридичної особи в розумінні статті 108 ЦК України (статті 87 Закону України "Про акціонерні товариства "), ні виділом у розумінні статті 109 ЦК України (статті 86 Закону України "Про акціонерні товариства "), ані припиненням шляхом злиття, приєднання або поділу в розумінні статті 106 ЦК України (статей 83-85 Закону України "Про акціонерні товариства"). Сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи. Отже, в результаті організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року нова банківська установа відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не утворилася. Власники банку, приймаючи рішення про відмову від "банківської діяльності", висловили своє бажання припинити таку діяльність, яка є складовою спеціальної правосуб'єктності банку як юридичної особи, але вони не звернулись до існуючої процедури ліквідації банку за їх рішенням, передбаченої статтею 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", погодження якої з боку Національного банку України неможливе в силу чинності у відповідного банку статусу проблемного, що відповідає статті 78 зазначеного Закону. Банківське законодавство не передбачає правонаступництво у разі ліквідації банку. Крім того, з урахуванням частини шостої статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частини третьої статті 53 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин), пункту 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу ліквідація банку ані за ініціативою Національного банку України, ані за ініціативою власників банку не може вважатися завершеною, оскільки не відповідає вимогам цих нормативних положень, що визначають момент закінчення ліквідації банку. Апеляційним судом встановлено, що правочин ПАТ "Український інноваційний банк" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків банку не укладався І правонаступництва у розумінні процедури реорганізації також не відбувся. Враховуючи зазначене та встановлені обставини щодо учасників цієї справи, відсутні підстави стверджувати про заміну сторони її правонаступником. Матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження переходу до ПАТ "Українська інноваційна компанія" прав та обов'язків саме банківської установи - банку згідно із законодавчо встановленою процедурою. Стаття 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачає, що слово "банк" може бути тільки в назві юридичної особи, яка зареєстрована Національним банком України як банк та має банківську ліцензію. З тієї точки зору, що банк є зареєстрованим Національним банком України як банк, але втратив банківську ліцензію та не відновив її, може видатися, що у цьому є певна невідповідність статті 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Однак розуміння статті 15 вказаного Закону має не виходити за межі інших положень банківського законодавства. Дослівне тлумачення цієї статті в тому контексті, що відкликання банківської ліцензії призводить до необхідності виключення з назви банку слова "банк", не відповідає суті подальших процедур щодо банку, у якого відкликана банківська ліцензія, передбачених цим законодавством. Законом не передбачено виключення з назви банку слова "банк" після відкликання ліцензії банку. Банківським законодавством передбачена послідовність процедур для випадку відкликання банківської ліцензії. Перебування банку у цих процедурах з наявним у його назві словом "банк" не порушує мети спеціальних вимог до назви банку та слова "банк" у його назві, оскільки відсутність банківської ліцензії припиняє банківську діяльність банку але не припиняє сам банк з його існуючими правами та обов'язками, які виникли в результаті банківської діяльності до відкликання банківської ліцензії. Права банку щодо його боржників комплексно пов'язані з його зобов'язаннями перед кредиторами. У зв'язку з цим не може процес виконання зобов'язань проблемним банком здійснюватися в порядку ліквідації цього банку, а реалізація його прав бути відділеною від цього процесу. Зокрема, відповідно до банківського законодавства (частини 6 статті 38, частини першої та п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") Фонд забезпечує вимоги кредиторів банку за рахунок реалізації вимог банку до боржників. Реорганізація банку в іншу особу, або передача прав та обов'язків банку іншій особі за іншими правочинами, навіть зміна назви, якщо це тягне трансформацію носія таких прав та обов'язків, має проводитись у спосіб, який відповідає закону, а за наявності прогалин у законодавчому регулюванні - загальним принципам законодавства, в першу чергу спеціального, яке регулює банківську діяльність як специфічний вид діяльності. Не можуть ставитись діями однієї особи під загрозу система банківського нагляду, встановлена банківським законодавством, та реалізація мети цього законодавства. Виведення банку з ринку шляхом виключення слова "банк" з його назви та "банківської діяльності" з видів його діяльності законом не передбачено. Попри те, що закон не містить прямої заборони вказаних рішень керівників банку як таких, здійснення цього без узгодження з НБУ не відповідає загальним принципам банківського законодавства. Якщо юридична особа бажає припинити банківську діяльність, то вона має як банк вийти з ринку за процедурами, які передбачені законодавством, що регулює здійснення банківської діяльності в Україні, для виведення банку з ринку під наглядом НБУ та за участю Фонду. Рішення про здійснення змін у статуті відповідного банку є підставою для державної реєстрації цих змін лише за умови дотримання встановленої законом процедури погодження таких змін. Дії щодо реєстрації змін до статуту банку мають здійснюватися відповідно до частини першої статті 68 Конституції України та частин другої, третьої статті 13 ЦК України, не руйнуючи систему координації та організації банківського ринку, передбачену банківським законодавством, зокрема Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Отже, перехід прав та обов'язків від ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія", яка заявляє про своє отримання прав та обов'язків цього банку, не міг відбуватися лише на підставі виключення кредитною установою із своєї назви слова "банк" та виключення з видів своєї діяльності "банківської діяльності" без дотримання вимог банківського законодавства. Організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не відповідають вимогам банківського законодавства. Встановлено апеляційним судом і те, що ПАТ "Український інноваційний банк" не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ "Українська інноваційна компанія", а, відтак, ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набула прав банку, відсутні юридичні підстави набуття ПАТ "Українська інноваційна компанія" права відповідної вимоги в порядку правонаступництва. Доказів на підтвердження правонаступництва ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" матеріали справи також не містять. В Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" є правонаступником ПАТ "Український інноваційний банк" відсутній. Зазначені обставини встановлені і викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №925/698/16. З урахуванням зазначеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що права та обов'язки ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" не перейшли, тому процесуальне правонаступництво не відбулося. Доводи касаційної скарги стосовно залишення поза увагою суду того, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичної особи з назвою "Український інноваційний банк" не існує і під ідентифікаційним кодом юридичної особи 05839888 в реєстрі зареєстровано ПАТ "Українська інноваційна компанія", касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваної постанови апеляційного суду. Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з встановленими апеляційним судом фактичних обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов? язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов? язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов? язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов? язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодекс від 3 жовтня 2017 року є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №680/721/18 провадження №61-12890св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації, відповідачі: Новоушицька районна державна адміністрація Хмельницької області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року у складі судді Яцини О. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корніюк А. П., П'єнти І. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації (далі - Хмельницька ОДА) звернувся до суду з позовом до Новоушицької районної державної адміністрації Хмельницької області (далі - Новоушицька РДА) та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зобов'язання повернення земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що розпорядженням Новоушицької районної державної адміністрації від 10 травня 2011 року №213/11-р "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області. Розпорядженням Новоушицької районної державної адміністрації від 04 липня 2011 року №328/11-р "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 безоплатно у власність вказаної вище земельної ділянки та зазначено про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на земельну ділянку з кадастровим номером 6823380700:04:001:0112. Відповідно до даних Публічної кадастрової карти України, картографічних матеріалів проектної документації водоохоронної зони Дністровського водосховища по Новоушицькому району, інформації Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації Дністровського водосховища від 24 травня 2018 року №127, листа інженера-землевпорядника ОСОБА_2 спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища. Земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_1 з порушенням вимог статті 60 Земельного кодексу України, статей 85, 88 Водного кодексу України, оскільки надання земель прибережної захисної смуги у приватну власність не передбачено. Надання земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства без зміни у встановленому законом порядку цільового призначення є порушенням вимог земельного законодавства. Зазначав, що звернення прокурора з позовом до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності передачі земельних ділянок у власність. Правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять "суспільний", "публічний" інтерес. Внаслідок незаконного відчуження земель водного фонду порушуються інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів. Хмельницька ОДА, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не забезпечила належних заходів на захист інтересів держави щодо виявлення порушень та реагування на них. Враховуючи викладене, перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р; визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 6823380700:04:001:0112, площею 2,00 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі зазначену земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року позов першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Новоушицької РДА "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" від 04 липня 2011 року №328/11-р, яким затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області та зазначено про те, що видати державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер земельної ділянки: 6823380700:04:001:0112. Визнано недійсним державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на право власності на земельну ділянку площею 2,0 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області, виданий ОСОБА_1, кадастровий номер земельної ділянки 6823380700:04:001:0112. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути державну земельну ділянку, кадастровий номер 6823380700:04:001:0112, площею 2,0 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що суд вважав доведеним знаходження спірної земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги встановленим проектом землеустрою водоохоронної зони Дністровського водосховища. Віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг. Отже, Новоушицька РДА передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку водного фонду, на яку розповсюджується обмеження щодо її використання, зокрема, на таких ділянках забороняється садівництво та вона не може передаватись у приватну власність. ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідача під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Щодо позовної давності суд зазначав, що Хмельницька ОДА дізналася про відповідні порушення лише у 2018 році, коли прокурор листом повідомив її про це. Відсутні докази того, що Хмельницька ОДА з наявних у неї відомостей могла знати, що розпорядженням Новоушицької РДА передано у приватну власність земельну ділянку, яка відноситься до водного фонду. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка частково знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги. ОСОБА_1 на спростування зазначених відомостей належних і допустимих доказів не надала. З клопотанням про призначення судової експертизи в справі не зверталась. Отже, земельна ділянка у розмірі та конфігурації з урахуванням координат та встановлених меж не могла бути передана ОСОБА_1 у приватну власність. Відповідач мала можливість співвіднести близькість земельної ділянки до річки Дністер із чіткими законодавчими заборонами на можливість бути її власником, що ставить під сумнів її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність. А тому, суддійшов висновку про незаконність передачі Новоушицькою РДА земельної ділянки водного фонду у власність ОСОБА_1 та прийняв обґрунтоване рішення про скасування розпорядження і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку та зобов'язав відповідача повернути її у державну власність. Земельна ділянка є цілісним об'єктом нерухомого майна у розмірі, конфігурації та площі, а тому розташування її у межах прибережної захисної смуги суперечить вимогам закону щодо передачі її у власність незалежно від того, повністю чи частина її розташована з порушенням його вимог. Щодо пропуску позовної давності, то суд апеляційної інстанції послався на правовий висновок Великої Палати, викладений у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, відповідно до якого позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року №504/2864/13-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), просила скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено скільки саме території земельної ділянки ОСОБА_1 знаходиться на території прибережної захисної смуги. Наявність лише маленької частки земельної ділянки на території прибережної захисної смуги у той час коли 95% земельної ділянки знаходиться поза межами прибережної захисної смуги не може бути обґрунтуванням позбавлення права власності. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року в частині зобов'язання повернути земельну ділянку за кадастровим номером 6823380700:04:001:0112, площею 2,00 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області, у власність держави. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу за позовом першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА до Новоушицької РДА та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зобов'язання повернення земельної ділянки призначено до розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Новоушицької РДА від 10 травня 2011 року №213/11-р "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на отримання безоплатно у власність земельних ділянок" надано дозвіл ОСОБА_1 розробити технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право на отримання безоплатно у власність земельної ділянки площею 2,00 га із земель державної власності, які віднесені до категорії земель сільськогосподарського призначення (угіддя-сінопас) для ведення особистого селянського господарства на території Березівської сільської ради (а. с. 14). На підставі зазначеного розпорядження проектною організацією - приватним підприємством "Наша-справа" виготовлено проект землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки. Розпорядженням Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку", затверджено технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності, які відносяться до категорії земель сільськогосподарського призначення на території Березівської сільської ради. Передано безоплатно у власність ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку (а. с. 15). 26 липня 2011 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯК №200120 про право власності на земельну ділянку площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 6823380700:04:001:0112), який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №682330001000253 від 26 липня 2011 року. 26 липня 2011 року проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку (а. с. 29). Розпорядженням Новоушицької РДА від 21 жовтня 2013 року №326/2013-р "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни функціонального використання земельної ділянки" затверджено проект землеустрою щодо зміни функціонального використання земельної ділянки наданої у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства в індивідуальне садівництво без зміни основного цільового призначення категорії земель (а. с. 16). На підставі зазначеного розпорядження державний реєстратор прийняв 21 грудня 2013 року рішення (індексний номер 9346237) про державну реєстрацію прав та 18 грудня 2013 року внесено зміни до об'єкта нерухомого майна, зокрема, щодо цільового призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва (а. с. 33-34). Відповідно до план-схеми розташування спірної земельної ділянки, підготовленої сертифікованим інженером-землевпорядником ОСОБА_2, спірна земельна ділянка частково знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги (а. с. 42). Згідно із довідкою, виданою Новодністровським регіональним управлінням водних ресурсів та експлуатації Дністровських водосховищ від 24 травня 2018 року №127, в результаті співставлення картографічних матеріалів проекту водоохоронної зони Дністровського водосховища по Новоушицькому районі (на території Березівської сільської ради) з даними Публічної кадастрової карти, а також відповідно до норм Земельного та Водного кодексів земельна ділянка з кадастровим номером 6823380700:04:001:0112 знаходиться в межах захисної прибережної смуги (а. с. 36). Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України). Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу) надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). На підставі статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням наведених вище приписів, а також наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги, оскільки вона знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Дністер. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Перевіряючи законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням норм ЗК України та ВК України, а тому відповідне оскаржуване розпорядження Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р та отриманий на його підставі державний акт є незаконними. Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18). Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року в справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)). Відповідач мала можливість співвіднести близькість земельної ділянки до річки Дністер із чіткими законодавчими заборонами на можливість бути її власником, що ставить під сумнів її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність. А тому, оцінивши наведені обставини, досліджені докази в справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність передачі Новоушицькою РДА земельної ділянки водного фонду у власність ОСОБА_1 та прийняли обґрунтоване рішення про скасування розпорядження і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку та зобов'язали ОСОБА_1 повернути її у державну власність. Доводи касаційної скарги про можливість часткового повернення земельної ділянки у державну власність з посиланням на обставину лише часткового її розташування у межах прибережної захисної смуги є необґрунтованими, оскільки земельна ділянка є цілісним об'єктом нерухомого майна у розмірі, конфігурації та площі, а тому розташування її у межах прибережної захисної смуги суперечить вимогам закону щодо передачі її у власність незалежно від того, повністю чи частина її розташована з порушенням його вимог. Крім того, ОСОБА_1 з клопотанням про призначення судової експертизи у справі не зверталась. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є вмотивованими та містять відповідні висновки щодо оцінки доказів, в межах підстав та предмету позову. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відповідно до частини першої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня 2021 року м. Київ справа №607/8542/16-ц провадження №61-12959св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Публічне акціонерне товариство "Тернопільський радіозавод "Оріон", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Дикун С. І., Костів О. З., Парандюк Т. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Тернопільський радіозавод "Оріон" (далі - ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Тернопільський радіозавод "Оріон" (далі - АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", товариство) про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Позов обґрунтований тим, що відповідно до договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 25 липня 2014 року відповідач, керуючись Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), статтею 28 Закону України від 17 лютого 2011 року №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон №3038-VI), встановив їй особистий строковий сервітут на земельну ділянку площею 0,0112 га за адресою: АДРЕСА_1, длярозташування літнього торгового майданчика біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Споруда літнього майданчика використовуватиметься для провадження підприємницької діяльності. 01 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклала з ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" договір користування земельною ділянкою з покриттям з бетонних плит загальною площею 209 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. На цій земельній ділянці з покриттям із бетонних плит облаштовано заклад громадського харчування, про що власнику земельної ділянки було відомо та проти чого він не заперечував. Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на самочинно збудований заклад громадського харчування, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 173,2 кв. м. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на заклад громадського харчування загальною площею 173,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач отримала згоду відповідача на влаштування нерухомого майна - закладу громадського харчування, і хоча здійснене нею будівництво є самочинним, однак відповідає всім вимогам державних будівельних норм (далі - ДБН), пожежним та санітарним нормам, в інтересах позивача встановлено земельний сервітут на користування земельною ділянкою під забудовою. При цьому суд вважав, що права третіх осіб не порушено, оскільки з приводу самочиннозбудованого позивачем майна суду не надано доказів на підтвердження конфліктів і спорів з іншими особами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" задоволено, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, встановивши відсутність доказів належного оформлення початку будівельних робіт (подання повідомлення про початок будівельних робіт, отримання дозволу на виконання будівельних робіт спірного об'єкта нерухомого майна), а також звернення до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта нерухомого майна - закладу громадського харчування загальною площею 173,2 кв. м на АДРЕСА_1 до експлуатації, вказував на помилковість висновку суду першої інстанції щодо існування правових підстав для визнання за позивачем права власності на заклад громадського харчування відповідно до статті 376 ЦК України, оскільки виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення цією нормою закону та статтею 331 ЦК України не передбачено. Аргументи учасників справи Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені доводи У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного судувід 04 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року. Вказує на безпідставне поновлення АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" строку на апеляційне оскарження рішення від 30 серпня 2016 року, адже товариство не довело, що не знало про його існування та не було з ним ознайомлене у визначені законом строки. Зазначає, що відповідач був обізнаний про існування судового РІШЕННЯ: від 30 серпня 2016 року, про що свідчить те, що додаткова угода про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 26 жовтня 2016 року була укладена на підставі інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухому майно від 28 вересня 2016 року, до якої відомості внесено на підставі оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Вважає, що безпідставне та необґрунтоване поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду призвело до порушення її законних прав та інтересів щодо спірного нерухомого майна. Крім того, вказує, що відповідач тривалий час не заперечував її право власності на спірне приміщення, продовжував договір оренди земельної ділянки, на якій розташований предмет спору, що, на її думку, свідчить про відсутність спору між нею та АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон". Зазначає також, що згідно з договором купівлі-продажу від 07 грудня 2016 року відчужила частину спірного нерухомого майна ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, тому постанова апеляційного суду стосується права та обов'язків вказаних осіб. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" зазначає, що дійсно у 2014 році між ОСОБА_1 і ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" було укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди прощею 0,0112 га за адресою: АДРЕСА_1, біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Проте цей договір не давав позивачеві будь-яких підстав для проведення будівельних робіт та зведення постійної будівлі, адже власником земельної ділянки є Тернопільська міська рада, а АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" є лише землекористувачем. Щодо поновлення строку на апеляційне оскарження зазначає, що належним повідомленням про ухвалення рішення у справі є докази надсилання його сторонам у справі, проте повний текст рішення товариству не надсилався і про оскаржуване рішення відповідач дізнався лише під час судового розгляду Господарським судом Тернопільської області справи №921/699/19 за позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсною додаткової угоди від 26 жовтня 2016 року до договору від 17 вересня 2015 року про встановлення особистого строкового сервітуту на земельну ділянку, що знаходиться на АДРЕСА_1, для розміщення тимчасової споруди як такої, що укладена всупереч вимогам земельного законодавства. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №607/8542/16-ц та витребувано її з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до договору оренди від 01 жовтня 2014 року №1, укладеного між ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 (орендар), орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування площадку (земельну ділянку) з покриттям з бетонних плит загальною площею 209 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Майно передається орендарю для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності. 23 жовтня 2014 року на замовлення ФОП ОСОБА_1 приватне підприємство "ВолКаС" (далі - ПП "ВолКаС") виготовило технічний паспорт на заклад громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1. У 2016 році на замовлення ФОП ОСОБА_1. ПП "ВолКаС" виготовило проєкт про відповідність ДБН, санітарним, протипожежним нормам виконаного будівництва закладу громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1. Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво, ОСОБА_1 посилалась на статті 16, 331, 376 ЦК України та зазначала, що в неї виникло право на об'єкт самочинного будівництва на АДРЕСА_1 загальною площею 173,2кв. м, який збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цього, без належного дозволу та проєкту, але це нерухоме майно не порушує права інших осіб. Матеріали справи містять заяви ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", підписані в. о. директора з питань економіки та управління Балик Р. Я., від 16 серпня 2016 року про розгляд справи за відсутності відповідача, а також від 18 серпня 2016 року про визнання позовних вимог та розгляд справи за відсутності сторони. Апеляційний суд встановив, що відповідно до статуту ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" в. о. директора з питань економіки та управління за посадою не належить до осіб, яким надано повноваження на представництво інтересів товариства без доручення, що під час розгляду справи в апеляційному суді підтверджено представником відповідача та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 12 серпня 2016 року, де серед осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності Балик Р. Я. не зазначено. Доручення ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", яким директору з питань економіки та управління Балик Р. Я. надано повноваження представляти інтереси товариства, в матеріалах справи немає. Доказів належного повідомлення відповідача згідно зі статтею 76 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом) про час, дату та місце розгляду справи 30 серпня 2016 року в матеріалах справи немає, також немає і доказів направлення сторонам копії судового РІШЕННЯ:

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України), завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судта учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині четвертій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (частина п'ята статті 26 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, юридичні особи та фізичні особи - підприємці (далі - ФОП), фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформулювала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Установлено, що ФОП ОСОБА_1 використовує площадку (земельну ділянку) за адресою: АДРЕСА_1 під розміщення літнього торгового майданчика біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Вказане приміщення використовується для здійснення підприємницької діяльності, отже й цільовим призначенням земельної ділянки, на якій його розташовано, є комерційна діяльність. Відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 з 05 вересня 2012 року, номер запису 26460000000024025, зареєстрована як ФОП (підприємницьку діяльність припинено 30 вересня 2019 року, номер запису: 26460060005024025), тобто на час виникнення спірних правовідносин позивач була зареєстрована як ФОП. З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що спір у цій справі, який виник за участю суб'єктів господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги є порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу. З огляду на те, що цю справу суди першої та апеляційної інстанцій розглянули з порушенням правил юрисдикції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те, що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове рішення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 255, 256, 400, 403, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Тернопільський радіозавод "Оріон" про визнання права власності закрити. Роз'яснити Публічному акціонерному товариству "Тернопільський радіозавод "Оріон", що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, і протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення товариство може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного судуіз заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

Зазначена заява мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову, виходячи із предмета позову, може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду та унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав позивача. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року заяву представника позивача ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на житловий будинок загальною площею 1 111,1 кв. м, житловою площею 160 кв. м, опис: Б-сауна; В-гараж; Г- будинок охорони; г- огорожа-корт, розташований по АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 992415632231, що належить ОСОБА_2 на праві власності. Накладено арешт на житловий будинок загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м, розташований по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 715396980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності. Накладено арешт на земельну ділянку, кадастровий номер 800000000:82:143:0001, площею 0,0809 га, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081510980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності. В задоволенні решти вимог відмовлено. Задовольняючи частково заяву про забезпечення позову, місцевий суд виходив з того, що між сторонами виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у випадку задоволення позову. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що решта вимог заяви про забезпечення позову належним чином не обґрунтовані та не конкретизовані. Також суд першої інстанції зазначив про те, що обраний заявником спосіб забезпечення позову дозволяє належним чином захистити майнові інтереси всіх осіб, а відсутність обставин, визначених частиною третьою статті 154 ЦПК України, -відсутність підстав для зустрічного забезпечення. Постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вжиті судом заходи забезпечення позову пов'язані із предметом позову, є співмірними із заявленими позивачем вимогами, забезпечують збалансованість інтересів сторін справи та не призводять до невиправданого обмеження майнових прав відповідача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Боримська І. О. подала касаційну скаргу на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не надано, а судами не встановлено наявності належного обґрунтування того, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у справі за позовом про повернення безпідставно набутих грошових коштів. У власності ОСОБА_2 є 17 об'єктів нерухомості, які розташовані у Києві та Київській області, тому у разі задоволення позову про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у ОСОБА_2 достатньо нерухомого майна, за рахунок якого позивач матиме можливість задовольнити свої вимоги як стягувача. У матеріалах справи відсутні докази щодо вартості майна, на яке було накладено арешт, тому не відомо, з яких даних про ринкову вартість майна, суд виходив визначаючи співмірність виду забезпечення позову із заявленими вимогами. У суду першої інстанції були підстави для повернення ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову на підставі частини десятої статті 153 ЦПК України, що судом зроблено не було. Заява про забезпечення позову подана після залишення позовної заяви без руху та до відкриття провадження у справі, що свідчить про порушення заявником порядку подання такої заяви, передбаченого частиною першою статті 152 ЦПК України. Справа підсудна Дніпровському районному суду міста Києва, оскільки місце проживання ОСОБА_2 з 10 листопада 2020 року зареєстровано у квартирі АДРЕСА_4. Накладення арешту на нерухоме майно, яке належить відповідачу необґрунтовано призведе до вкрай негативних наслідків, а саме фактично безпідставно позбавлення особи права вільно розпоряджатись власним майном на свій розсуд, що є порушенням положень Конституції України, ЦК України, та не відповідає релевантній практиці Європейського суду з прав людини. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Слесарчук В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, а оскаржувані судові рішення прийняті при повному з'ясуванні обставин справи із додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до перегляду встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та переоцінці доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Позивачем належним чином підтверджено відповідними доказами припущення того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи взагалі унеможливити виконання рішення суду про стягнення з відповідача грошових коштів у випадку задоволення позову. Майже всі об'єкти нерухомого майна, на які посилається відповідач, обтяжені іпотекою, тому позивач і просив накласти арешт на майно, яке не перебуває в іпотеці та з вартості якого останній розраховував задовольнити свої грошові вимоги у випадку задоволення позову у цій справі. Обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат внаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків внаслідок накладення арешту на майно, тому доводи касаційної скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення є безпідставними. На день звернення до суду з цим позовом відповідач був зареєстрований у Печерському районі міста Києва, що виключає можливість стверджувати про непідсудність такої справи Печерському районному суду міста Києва. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 березня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано копії її матеріалів із Печерського районного суду міста Києва. 08 квітня 2021 року справа №757/48375/20-ц надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 04 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів. 17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на: квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081483380000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на житловий будинок загальною площею 1 111,1 кв. м, житловою площею 160 кв. м, опис: Б-сауна; В-гараж; Г-будинок охорони; г-огорожа-корт, розташований по АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 992415632231, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на житловий будинок загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 715396980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на земельну ділянку, кадастровий номер 800000000:82:143:0001, площею 0,0809 га, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081510980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на грошові кошти ОСОБА_2 наявні на рахунках, в банківських установах України, зокрема, але не виключно: у АТ "Таскомбанк", у його філіях та (або) територіальних підрозділах; ПАТ "МТБ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ПУМБ" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ КБ "Приватбанк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ОТП Банк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "СБЕРБАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; у інших банках або фінансових установах, які будуть виявлені при виконанні ухвали суду у межах суми позову 538 500 доларів США. Зазначена заява мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову, виходячи із предмета позову, може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду та унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав позивача. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Таким чином, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може ускладнити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову, перелік яких визначений у статті 150 цього Кодексу, а також інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 частини першої статті 150 ЦПК України. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати або знецінити, якщо такі дії відповідача можуть призвести у майбутньому до того, що виконання рішення суду про присудження може бути утрудненим або взагалі неможливим. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Враховуючи наведене при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії. Отже, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей 11, 12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту або заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом. Задовольняючи частково заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши, що заявлено вимогу про стягнення безпідставно набутих коштів, та враховуючи доводи позивача про те, що до моменту набрання законної сили рішенням суду у даній справі існує загроза відчуження майна відповідачем, що створює реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, надав правильну правову оцінку заявленим стороною позивача ризикам утруднення чи неможливості виконання можливого рішення суду про задоволення позову і вірно оцінив співмірність вимог заяви про забезпечення позову із позовними вимогами. Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку доводам заявника щодо необхідності вжиття такого заходу забезпечення позову, врахували вимоги розумності, обґрунтованості позивачем необхідності забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін. Доводи касаційної скарги про те, що справа підсудна Дніпровському районному суду міста Києва, оскільки місце проживання ОСОБА_2 з 10 листопада 2020 року зареєстровано у квартирі АДРЕСА_4, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пункту 2 частини першої статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову подається одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом 04 листопада 2020 року. Відповідач ОСОБА_2 на час звернення до суду з позовом був зареєстрований по АДРЕСА_5, тому Печерським районним судом міста Києва відповідно до вимог ЦПК України розглянуто заяву про забезпечення позову. Посилання у касаційній скарзі на те, що накладення арешту на нерухоме майно, яке належить відповідачу необґрунтовано призведе до вкрай негативних наслідків, а саме фактично безпідставно позбавлення особи права вільно розпоряджатись власним майном на свій розсуд, також не заслуговують на увагу, оскільки часткове задоволення заяви про забезпечення позову не порушує права відповідача щодо користування та розпорядження майном, а лише обмежує їх у здійсненні деяких дій на певний період. Аргументи касаційної скарги про те, що пропозиція не застосовувати зустрічне забезпечення, як і посилання на відсутність необхідності зустрічного забезпечення, не є пропозицією зустрічного забезпечення, тому у суду першої інстанції були підстави для повернення ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову відповідно до частини десятої статті 153 ЦПК України також не заслуговують на увагу, оскільки частиною першою статті 154 ЦПК України передбачено право суду, а не обов'язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить пропозиції щодо зустрічного забезпечення, не є порушенням наведених норм законодавства та не свідчить про незаконність оскаржуваних судових рішень. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 28 травня 2021 року у справі №925/1502/20. Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Оскаржувані судові рішення є достатньо мотивованими та такими, що відповідають нормам процесуального права, тому інші наведені в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судами не порушено норми процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської І. О. про розгляд касаційної скарги у цій справі за участю заявника та його представника У лютому 2021 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської І. О. до Верховного Суду надійшла касаційна скарга, в якій заявник, зокрема просив повідомити заявника та представника заявника про дату та час розгляду касаційної скарги. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської Ірини Олегівни про розгляд касаційної скарги у цій справі за участю заявника та його представника. Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Боримською Іриною Олегівною, залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, про визнання незаконним та скасування рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність, скасування державної реєстрації права власності. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 наданий дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1393 га у власність для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Зазначене рішення Олександрійською сільською радою прийнято з порушенням вимог земельного законодавства, оскільки водоохоронна зона та прибережно захисна смуга навколо водойми на території Олександрійської сільської ради становить 50 метрів, відповідно водоохоронна зона площею 0,0935 га на земельній ділянці площею 0,1393 га є прибережно-захисною смугою вказаної водойми, яка відповідно до вимог статей 83, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не підлягає передачі безоплатно у приватну власність громадянам. Ураховуючи викладене, заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави просив визнати незаконним та скасувати рішення Олександрійської сільської ради від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність"; визнати незаконним та скасувати рішення Олександрійської сільської ради від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність"; скасувати запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, за ОСОБА_1, скасувати запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Короткий зміст судового рішення першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 22 вересня 2020 року у складі судді Гладишевої Х. В. позов заступника керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконними та скасовано. Скасовано запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, та запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що установивши, що земельна ділянка належить до земель водного фонду й передана ОСОБА_1 у приватну власність із порушенням Земельного кодексу України, тому наявні правові підстави для задоволення позову щодо визнання незаконним та скасування рішення сільради, а також скасування запису №31973942 про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 вересня 2020 року скасовано, позов заступника керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконним та скасовано. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконним та скасовано. Скасовано запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, за ОСОБА_1. Скасовано запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що рішення Олександрійської сільської ради від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та рішення Олександрійської сільської ради від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" суперечить вимогам статті 59 ЗК України, статті 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), тому рішення органу місцевого самоврядування правомірно визнано незаконним. Разом з тим ОСОБА_1 не повідомлено належним чином про день та час розгляду справи, розгляд якої було призначено на 22 вересня 2020 року, чим порушено конституційне право сторони на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права на підставі чого рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили та не встановили наявність підстав для представництва прокуратурою інтересів держави. У матеріалах справи відсутні докази, які вказували б на те, що позивач попередньо, до звернення до суду, повідомляв Олександрійську сільську раду Рівненського району Рівненської області про те, що з її боку не здійснюються належним чином віднесені владні повноваження. Заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури не може бути належним позивачем у даній справі, оскільки прокуратурою не дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Крім того, суд першої інстанції розглянув справу без його участі та за відсутності відомостей про повідомлення його про час та місце розгляду справи. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі №910/3486/18, від 16 квітня 2019 року у справі №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18 (провадження № К/9901/2624/190, від 09 грудня 2020 року у справі №188/1196/19 (провадження №61-11388св20), від 16 грудня 2020 року у справі №128/2294/17 (провадження №61-6913св20), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19), від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Інших доводів по суті спору касаційна скарга не містить. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Рівненської обласної прокуратури, у якому просить залишити оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона прийнята при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 наданий дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1393 га у власність, для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області (а. с. 17). Рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1393 га (кадастровий номер 5624680400:08:035:0379) у приватну власність ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області та передано вказану земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради (а. с. 18). Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2020 року №196987550 та №196987935 земельна ділянка, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, площею 0,0458 га та земельна ділянка, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, площею 0,0935 га зареєстровані за ОСОБА_1. Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 26 листопада 2018 року №10-17-0.4-1630/90-18 земельна ділянка з кадастровим номером 5624680400:08:035:0379, площею 0,1393 га, має водоохоронне обмеження у використанні площею 0,0935 га, що підтверджується схемою прибережної захисної смуги водного об'єкта (ширина 50 м). У переліку обмежень у використанні земельної ділянки від 14 березня 2018 року №36 сертифікованим інженером землевпорядником ОСОБА_2 встановлено, що на земельній ділянці ОСОБА_1, площею 0,1393 га, розташованій у с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області знаходиться водоохоронна зона площею 0,0935 га. Згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області Олександрійською сільською радою під час відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована в зоні Р-3 (рекреаційна зона озеленених територій загального користування) не були враховані вимоги затвердженої містобудівної документації, а також положеня статті 59 ЗК України та статті 89 ВК України. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка відноситься до об'єкта водного фонду (водосховища), ширина прибережної захисної смуги становить 50 метрів від урізу води. Жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не мав права передавати у приватну власність землі водного фонду для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до статті 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки). Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Згідно зі статтею 186 Земельного кодексу України проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки. За частиною третьою статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України, районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 26 листопада 2018 року №10-17-0.4-1630/90-18 земельна ділянка з кадастровим номером 5624680400:08:035:0379, площею 0,1393 га має водоохоронне обмеження у використанні площею 0,0935 га, що підтверджується схемою прибережної захисної смуги водного об'єкта (ширина 50 м). У переліку обмежень у використанні земельної ділянки від 14 березня 2018 року №36 сертифікованим інженером землевпорядником ОСОБА_2 встановлено, що на земельній ділянці ОСОБА_1, площею 0,1393 га, розташованій у с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, знаходиться водоохоронна зона площею 0,0935 га. Установлено, що відповідно до генерального плану села Олександрія земельна ділянка ОСОБА_1 знаходиться у водоохоронній зоні (а. с. 44). Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434 (далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж, річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку №486. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) (пункт 63.2). Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову щодо визнання незаконним та скасування рішення сільради, а також скасування запису №31973942 про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Щодо повноважень прокурора Відповідно до статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Тобто чинним законодавством передбачено обов'язок прокурора, який здійснює представництво інтересів громадянина або держави у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень, інтереси яких має намір представляти. Водночас у прокурора, який вживає заходи представницького характеру без зазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, та набуває статуту позивача, даний обов'язок відсутній. Рівненською місцевою прокуратурою пред'явлено позов в інтересах держави до Олександрійської сільської ради Рівненського району, ОСОБА_1 без зазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, у зв'язку з чим Рівненська місцева прокуратура набула статусу позивача. Звертаючись до суду з позовною заявою й оскаржуючи, зокрема, рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, на підставі якого ОСОБА_1 набув у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні прибережної захисної смуги навколо водойми. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що прокурор попередньо, до звернення до суду, не повідомив Олександрійську сільську раду Рівненського району Рівненської області. Доводи касаційної скарги про те, що відповідач про розгляд справи у суді першої інстанції належним чином повідомлений не був, до уваги не приймаються, оскільки представник відповідача ОСОБА_3 брала участь у розгляді цієї справи у суді апеляційної інстанції та реалізувала право на участь у судовому засіданні. Тому, у тому числі, з цих підстав, апеляційний суд і скасував судове рішення першої інстанції та ухвалив власне судове рішення виконавши вимоги статті 376 ЦПК України. Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховані висновки у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі №910/3486/18, від 16 квітня 2019 року у справі №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18,, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18 (провадження № К/9901/2624/19), від 09 грудня 2020 року у справі №188/1196/19 (провадження №61-11388св20), від 16 грудня 2020 року у справі №128/2294/17 (провадження №61-6913св20), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19), від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) не заслуговують на увагу, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №372/979/20 провадження №61-4900св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року в складі судді: Проць Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном. Позовні вимоги мотивовані тим, що 03 грудня 2019 року між ЖБК "Енергетик" та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, та проведено державну реєстрацію права власності. Після придбання квартири позивач не має можливості володіти та користуватись квартирою, оскільки у квартирі безпідставно проживає ОСОБА_2. Позивач зазначав, що він є одноособовим власником квартири, у ОСОБА_2 ніколи не виникало право користування квартирою, відтак порушені права позивача підлягають захисту, шляхом виселення відповідача. ОСОБА_1 просив: усунути перешкоди у користуванні майном, квартирою, яка належить на праві власності ОСОБА_1 та розташована у АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житла. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що в обґрунтування позовних вимог позивач посилався на безпідставність проживання (перебування) відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі Однак відповідно до частини другої статті 384 ЦК України член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її. Відповідно до статті 145 ЖК України, члени сім'ї, які проживають разом з членом житлово-будівельного кооперативу, мають рівне з ним право користування жилим приміщенням. Такого ж права набувають особи, які вселилися в жиле приміщення в будинку житлово-будівельного кооперативу як члени сім'ї, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Якщо член житлово-будівельного кооперативу виключений з кооперативу (крім випадків, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7 статті 147), помер або вибув з нього з інших причин чи переселився в іншу квартиру в будинку того ж кооперативу, члени його сім'ї, які проживали разом з ним, зберігають право користування жилим приміщенням за умови вступу до кооперативу одного з них. Член сім'ї, який виявив бажання вступити до кооперативу замість попереднього члена кооперативу, має перевагу перед іншими особами. ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу його сина ОСОБА_3, який на час розгляду справи судом є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався квартирою АДРЕСА_1. Суд апеляційної інстанції зазначив, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надав копію рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року та копію рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року. Колегія суддів відхилила посилання позивача на рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року, як на рішення, що має преюдиційне значення, оскільки у розгляді зазначеної справи, ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 участі не приймали, вказаним рішенням не встановлювались обставини щодо правомірності чи не правомірності проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1. При цьому позивач не надав жодного доказу на підтвердження неправомірного вселення та проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі. Посилання на те, що ОСОБА_3 не є членом ЖБК "Енергетик" не підтверджені відповідними доказами, зокрема протоколом загальних зборів чи рішенням ЖБК. Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є членами ЖБК "Енергетик", відповідач не зареєстрований у спірній квартирі, колегія суддів відхилила, оскільки ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу сина ОСОБА_3, який є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався квартирою. При цьому позивачем не надано доказів на підтвердження неправомірності користування ОСОБА_2 спірною квартирою. Аргументи учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржені рішення; ухвалити нове про задоволення позовних вимог; вирішити питання про розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є, з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Дозвіл на користування спірною квартирою не було надано відповідачу, а тому ОСОБА_2, не має правових підстав користування цією квартирою. Суд першої інстанції з власної ініціативи встановив, що ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу його сина ОСОБА_3, який на час розгляду справи судом є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався цією квартирою. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року у справі №372/3799/18 встановлено, що відповідно до інформації з протоколу №1 від 05 січня 2019 загальних звітно-виборчих зборів ЖБК "Енергетик", вирішено більшістю голосів ОСОБА_3 з членів ЖБК "Енергетик" виключити, як такого, що не виконав рішення загальних зборів від 27 квітня 2017 року та рішення правління кооперативу від 30 листопада 2018 року. Відповідач не зареєстрований у спірній квартирі, а тому не набув права користування нею, що свідчить про самоправне зайняття жилого приміщення. Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №595/1271/16-ц та Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі №6-2010цс16. Фактичні обставини Суди встановили, що 03 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ЖБК "Енергетик" укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.03 грудня 2019 року проведено державну реєстрацію права власності на квартиру. Постановою Київського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року встановлено, що квартира АДРЕСА_1, належала ОСОБА_4, разом з нею за вказаною адресою з 1983 року був зареєстрований її син - ОСОБА_3. Рішеннями Виконкому Обухівської районної ради народних депутатів від 24 квітня 1990 року №129 та від 12 червня 1990 року №201: затверджено рішення загальних зборів членів ЖБК "Енергетик" від 19 травня 1985 року про прийом ОСОБА_3 в члени кооперативу в зв'язку з тим, що він має переважне право на вступ в члени ЖБК "Енергетик" на підставі абз. 2 пункту 40 Типового статуту ЖБК, як член сім'ї ОСОБА_4; скасовано рішення загальних зборів членів ЖБК "Енергетик" від 02 вересня 1989 року в частині виключення ОСОБА_3 із кооперативу, як неправомірне в зв'язку з тим, що ОСОБА_3 не є членом кооперативу; вказано правлінню ЖБК "Енергетик" на допущені порушення житлового законодавства, Типового і примірного Статуту ЖБК. За змістом цих рішень виконавчого комітету зазначено, що при переселенні з будинку ЖБК "Енергетик" в будинок ЖБК "Днепр" сім'я ОСОБА_2 і ОСОБА_4 залишили в квартирі №15 ЖБК "Енергетик" сина - ОСОБА_3. При цьому ОСОБА_4 як член ЖБК в своїй заяві від 15 січня 1985 року просила загальні збори ЖБК "Енергетик" вивести її з членів ЖБК у зв'язку з добровільною передачею паю сину ОСОБА_3, проте ЖБК "Енергетик" не було подано на затвердження у виконком виписки з рішення загальних зборів про прийом ОСОБА_3 до членів ЖБК, а на користь ОСОБА_4 виплачено суму пайових внесків. До суду надані належно завірені архівні копії цих рішень. 26 серпня 2016 року ОСОБА_3 видав довіреність батькові - ОСОБА_2, в якій уповноважив останнього вести усі справи пов'язані із вказаною квартирою, проживати в ній та слідкувати за її технічним станом. 23 січня 2017 року ЖБК "Енергетик" здійснив реєстрацію права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від №78652432. Підставою виникнення права власності зазначена угода про розірвання договору купівлі-продажу квартири від 29 червня 2016 року. 31 липня 2017 року ОСОБА_3 здійснив переказ ЖБК "Енергетик" 4 400 грн із зазначенням платежу як пайовий внесок, але ЖБК "Енергетик" не прийняв вказану суму. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі №686/11322/16-ц (провадження №61-10093св19) зазначено, що: "відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР). У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, №30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява №27013/07, пункту 148 та пункт 155). Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Висновки судів про відмову в позові з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін є обґрунтованими, оскільки позивач не довела того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні та володінні квартирою і відповідно не довела наявності законних підстав для її виселення. Доводи касаційної скарги про те, що проживання у квартири відповідача чинить позивачу перешкоди у користуванні належною їй власністю, відповідач у квартирі проживає незаконно, позивач не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України. Так, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №555/571/20 (провадження №61-3911св21) вказано, що: "у своїй практиці Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції". У справі, що переглядається, суди не надали оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернули уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про виселення колишніх членів сім'ї з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі №686/11322/16-ц (провадження №61-10093св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №555/571/20 (провадження №61-3911св21), дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати. Передати справу №372/979/20 на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №463/4616/18 провадження №61-20505св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Львівська міська рада, ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Львівської міської ради, ОСОБА_2, в якому просила визнати за нею право власності в порядку спадкування на 1/2 частку у спадковому майні померлого ОСОБА_3? частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1. Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА _3, після смерті якого відкрилась спадщина, що складається з квартири АДРЕСА_1, яка належала спадкодавцю та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. Після смерті спадкодавця та заведення спадкової справи вона звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак нотаріус відмовив у видачі такого свідоцтва у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 відмовився надати нотаріусу правовстановлюючі документи для оформлення спадкових прав, про що направив нотаріусу відповідну заяву від 04 січня 2018 року. Через такі дії відповідача вона позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що оскільки оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно не є втраченими та знаходяться у відповідача, ним не оспорюється право позивача на спадкування частки у майні, то позивач обрала невірний спосіб захисту цивільного права. Ефективним способом захисту, який відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, є звернення до суду з позовом про зобов'язання відповідача надати оригінали правовстановлюючих документів нотаріусу, оскільки позивач, після того як вчинила всі необхідні дії для отримання свідоцтва про право на спадщину, позбавлена можливості оформити свої спадкові права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 704,80 грн судового збору за подання до суду позовної заяви та 1 057,21 грн судового збору за подання до суду апеляційної скарги. Апеляційний суд виходив з того, що у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, оскільки відповідач не надає нотаріусу оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно, унаслідок чого позивач не може оформити спадщину. Належним та ефективним способом захисту буде обраний позивачкою спосіб шляхом визнання за нею в порядку спадкування права власності на 1/2 частку у спадковому майні померлого ОСОБА_3, що складає 1/4 частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права; невідповідність висновків суду обставинам, що мають значення для правильного вирішення справи, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що він не оспорює право позивача на спадкування частки в спадковому майні. У матеріалах справи відсутні зміни позивачем предмету або підстави позову, а в заявлених ОСОБА_1 до нього позовних вимогах та їх обґрунтуванні не відображено порушених, невизнаних або оспорюваних прав позивача. Апеляційний суд не врахував, що похоронами його померлого батька займався він особисто, без будь-якої допомоги позивача. Спадкову справу про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 заведено приватним нотаріусом 21 квітня 2016 року за його заявою, позивач звернулася до нотаріуса з відповідною заявою 12 вересня 2016 року. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3. За життя спадкодавець заповіту не склав. Після його смерті відкрилася спадщина на 1/2 частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА _1. Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 23 січня 2001 року зазначена квартира належала спадкодавцю на праві спільної сумісної власності разом із ОСОБА_2. Позивач є спадкоємцем першої черги (дружина). 12 вересня 2016 року, у встановлений законом шестимісячний строк, ОСОБА _1 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва на спадщину. Інший спадкоємець ОСОБА_2? син спадкодавця також звернувся до нотаріуса із аналогічною заявою в межах шестимісячного строку. 19 грудня 2018 року нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі №199/9502/15-ц (провадження №61-577св18) вказано, що "враховуючи, що оригінал правовстановлюючого документа знаходиться у відповідача, який, відмовившись від спадщини на користь позивача, відмовляється його надати, і ця обставина унеможливила видачу позивачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері - суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання за ОСОБА_4 права на _ частину у праві спільної власності на квартиру в порядку спадкування за законом". У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що оригінал правовстановлюючого документа знаходиться у ОСОБА_2, який відмовляється його надати, і ця обставина унеможливила видачу позивачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, у зв'язку з чим визнання за позивачем права власності на частку у праві спільної власності на нерухоме майно в порядку спадкування є ефективним способом захисту її порушеного права. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2, що ОСОБА_1 мала б змінити предмет та підставу позову, оскільки він не оспорював право позивача на спадкування, та зазначає, що суд самостійно здійснює правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує при прийнятті рішення норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Разом з тим відповідно до частин першої - четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року в справі №175/1941/16-ц (провадження №61-19798св18) вказано, що "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року у справі №279/2044/18 (провадження №61-4108св19) зазначено, що "предметом спору у цій справі є визнання права на спадкове майно - житловий будинок житлового будинку АДРЕСА_1, а тому відповідачами у справі мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини". У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА _2 є спадкоємцями померлого ОСОБА_3, які прийняли спадщину в установленому законом порядку, а тому ОСОБА_2 є належним відповідачем у справі. З урахуванням викладеного, Львівська міська рада є неналежним відповідачем у цій справі. Тому суди мали відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради з підстави пред'явлення його до неналежного відповідача. За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради, але помилився щодо мотивів такої відмови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено частково без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; в іншій частині оскаржене судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради скасувати. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року державне підприємство "Придніпровська залізниця" (далі - ДП "Придніпровська залізниця "), правонаступником якого є акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод та зобов'язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, загальною площею 1,6291 га, розташованою по АДРЕСА_1, а 01 вересня 2015 року здійснена реєстрація земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року №43250651 про реєстрацію іншого речового права за ДП "Придніпровська залізниця", запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 11031356). На підставі права постійного користування земельною ділянкою, що перебуває у державній комунальній власності, без встановлення строку, залізницею здійснюється нарахування плати за земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033. Проте, на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які зареєстровані за ОСОБА_1 на підставі ухвали Бабушкінського районного суду від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007, якою закрито провадження у справі за позовом останнього до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у зв'язку з визнанням мирової угоди, згідно з якою ОСОБА_2, як боржник, у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 550 000 грн зобов'язувався протягом десяти днів з моменту затвердження цієї мирової угоди судом, передати ОСОБА_1, як кредитору, за актом приймання передачі у власність нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2.21 квітня 2017 року працівниками залізниці виявлено, що ОСОБА_1, порушивши межі належної залізниці земельної ділянки, самовільно захопив її частину, огородивши парканом, огородженнями, побудувавши прохідну. На усні претензії ОСОБА_1 не реагував та відмовлявся від добровільного усунення перешкод у користуванні належною залізниці земельною ділянкою, чим порушено її права. З урахуванням викладеного АТ "Українська залізниця" просило суд на підставі положень статті 391 ЦК України, частини другої статті 152 ЗК України зобов'язати відповідача демонтувати за власний рахунок паркан, огородження та будівлю прохідної, які розташовані на земельній ділянці кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2. У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ "Українська залізниця", Дніпровської міської ради про визнання права користування земельною ділянкою, припинення права постійного користування земельною ділянкою та скасування запису про державну реєстрацію іншого речового права. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що йому відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 квітня 2009 року на праві власності належать будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_2, які частково розташовані на земельній ділянці, площею 1,0397 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, яка перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця". Вважав, що відповідно до положень пункту е) частини першої статті 141 ЗК України наявні правові підстави для припинення права ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", на постійне користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване належне йому майно. 01 вересня 2015 року ДП "Придніпровська залізниця" здійснена реєстрація спірної земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року №43250651 про реєстрацію іншого речового права за підприємством. 23 травня 2017 року за заявою АТ "Українська залізниця" Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради здійснено реєстрацію припинення речового права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га за ДП "Придніпровська залізниця" та проведено реєстрацію речового права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта 716408512101 за правонаступником - АТ "Українська залізниця", запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20620469) від 26 травня 2017 року. Таким чином, Дніпровською міською радою у 2015 та 2017 роках прийнято два неправомірних рішення про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою щодо більшої частини, якої АТ "Українська залізниця", на час такої реєстрації, вже втратило право користування на підставі положень ЗК України. Вказаними протиправними діями міської ради порушено його права. У 2007 році на його звернення про добровільне припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП "Придніпровська залізниця" було відмовлено з посиланням на наявність державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 його позов задоволено, визнано за ним право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з: нежитлової будівлі засолбази літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навіса літ. "а-1", приямку літ. "а", складу літ. "в", "в-1", "в1-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної літ. "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі №4, №5, мостіння І, II, а також інженерні та інші комунікації, санітарно-технічні системи та іншу інфраструктуру, вартістю 1 550 000 грн. Зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки АДРЕСА_2 згідно з технічною документацією виготовленою товариством з обмеженою відповідальністю "Фірмою Геосистема". Проте вищевказане заочне рішення суду ДП "Придніпровська залізниця" не виконано, оскільки у підприємства наявний державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781 на всю земельну ділянку, площею 1,6291 га, по АДРЕСА_1, на частині якої розташовано об'єкт ДП "Придніпровська залізниця" - "друкарня". На підставі прийнятих рішень Дніпровською міською радою, АТ "Українська залізниця" набуло речового права на спірну земельну ділянку без урахування усіх обставин, які мали значення для його прийняття та з порушенням його законних прав та інтересів, як власника будівель і споруд та користувача земельної ділянки. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна по АДРЕСА_2; припинити право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованої по АДРЕСА_1, яка належить АТ "Українська залізниця", згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781; скасувати запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20620469) від 26 травня 2017 року, індексний номер 35394246, дата реєстрації 23 травня 2017 року - права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер: 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 за АТ "Українська залізниця" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно; скасувати запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 11031356) від 03 вересня 2015 року, індексний номер 24135073, дата реєстрації 01 вересня 2015 року - права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер: 1210100000:09:395:0033, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101 за ДП "Придніпровська залізниця", у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2018 року клопотання ДП "Придніпровська залізниця" задоволено, залучено до участі у справі правонаступника ДП "Придніпровська залізниця" - АТ "Українська залізниця". Зустрічний позов ОСОБА_1 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об'єднано в одне провадження. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2020 року у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що АТ "Українська залізниця" просило зобов'язати ОСОБА_1 демонтувати за власний рахунок паркан, огородження та будівлю прохідної, які розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, яка перебуває у користуванні товариства і зареєстровані по АДРЕСА_2, проте ним не конкретизовано, який саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки на вказаній земельній ділянці знаходяться декілька об'єктів нерухомості, у тому числі огорожі №3, №4, будівлі прохідних, ворота, хвіртки та багато прибудов, кожен з яких має своє літерне позначення. Отже, задоволення цих вимог може призвести до порушення прав та інтересів відповідача. Власником земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є держава в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а тому АТ "Українська залізниця", як землекористувач, не має права вимагати усунення перешкод у користуванні майном на підставі положень статті 391 ЦК України, оскільки товариство не є власником земельної ділянки. Також, в АТ "Українська залізниця" відсутнє право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування земельною ділянкою шляхом знесення паркану, огороджень та прохідної у порядку, передбаченому положеннями статей 376, 391 ЦК України. Нерухоме майно, яке просить демонтувати АТ "Українська залізниця", належить на праві власності ОСОБА_1, а земельна ділянка, на якій знаходяться ці об'єкти нерухомості, належить товариству на праві постійного користування, а тому право власності ОСОБА_1 є превалюючим над правом користування АТ "Українська залізниця". Отже, задоволення цих вимог товариства призведе до порушення принципу непорушності права власності ОСОБА_1. Висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 та його доповненнями, наданими у судовому засіданні, встановлено, що в АТ "Українська залізниця" наявна своя прохідна, через яку працівники залізниці мають вільний доступ до його будівель та земельної ділянки, тому товариством не доведено факту протиправних дій відповідача, якими він перешкоджав у розпорядженні майном. Спірна земельна ділянка фактично використовується та поділена на дві ділянки: ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2. Обидві території благоустроєні та функціонують, де кожна зі своєю проїзною, пропускною системою на територію і режимом роботи. Знесення спірних будівель є крайньою мірою, позивачем не надано доказів технічної можливості демонтажу без пошкодження конструкції споруди ОСОБА_1 у цілому. Крім того, заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки АДРЕСА_2, проте вказане судове рішення ним не виконано. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1, то районний суд зазначив, що ним не надано доказів звернення до уповноважених органів із відповідними заявами про вирішення питання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, а тому відсутні правові підстави для визнання за ним права користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна, а саме по АДРЕСА_2. Крім того, згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 орієнтовний розмір земельної ділянки, на якій розміщено належне ОСОБА_1 нерухоме майно, становить 10 359,5 кв. м (1,03595 га), а тому задоволення вимог про визнання за ОСОБА_1 права користування земельної ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна буде виходити за межі площі земельної ділянки, яка встановлена судовою земельно-технічною експертизою. Підстави набуття ОСОБА_1 у власність нерухомого майна по АДРЕСА_2 є сумнівними, оскільки рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано за ним право власності на будівлі та споруди по АДРЕСА_2 без акту введення їх до експлуатації. Проте згідно з пунктом 7 статті 6 Закону України "Про третейські суди" у Третейського суду відсутні повноваження на розгляд справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 визнано право власності за ОСОБА_1 на об'єкти нерухомості, які знаходяться на території Самарського району м. Дніпропетровська, при цьому частиною першою статті 114 ЦПК України 2004 року перебачено, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Крім того, ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, якою фактично вирішено питання щодо переходу права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на нерухоме майно по АДРЕСА_2. При цьому предметом позову було стягнення заборгованості за договором позики, а не вирішення питання щодо нежитлових приміщень. Ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 не містить посилань, на підставі яких правовстановлюючих документів нежитлові приміщення, розташовані за вищевказаною адресою, належали на праві власності ОСОБА_2. При цьому земельна ділянка, на якій знаходяться ці нежитлові приміщення, на момент ухвалення судового рішення належала державі. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 вирішено питання щодо переходу права власності на нерухоме майно, яке знаходяться на території Самарського району м. Дніпра, чим порушено вимоги частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року щодо територіальної юрисдикції спору. Перехід до ОСОБА_1 права власності на частину будівель і споруд, розміщених на спірній земельній ділянці, не може бути правовою підставою для припинення права АТ "Українська залізниця" на постійне користування усією земельною ділянкою площею 1,6291 га. Положення статті 143 ЗК України не передбачають такої підстави для припинення права землекористування в судовому порядку, як набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. На час набуття ОСОБА_1 права власності на об'єкти нерухомості стаття 141 ЗК України, на яку він посилався, та інші норми земельного законодавства, не передбачали такої підстави припинення права користування земельною ділянкою, як набуття іншою особою права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. ОСОБА _1 належними та допустимими доказами не підтверджено незаконності набуття у користування ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", спірної земельної ділянки, яку надано у користування підприємству у 2004 році, а ОСОБА_1 набув у власність нерухоме майно у 2007 році. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено у частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" та зустрічного позову ОСОБА_1. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про те, що АТ "Українська залізниця" є неналежним позивачем за первісним позовом є передчасним, так як відповідно до частини другої статті 152 ЗК України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Проте АТ "Українська залізниця" не конкретизовано, які саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки на спірній земельній ділянці знаходяться безліч об'єктів, у тому числі огорожі №3, №4, будівлі прохідних, ворота, хвіртки, велика кількість прибудов. Кожен з наявних об'єктів має своє літерне позначення та технічні характеристики. Задоволення первісних позовних вимог, які є неконкретизованими, призведе до неможливості виконання судового рішення або можливого порушення прав та законних інтересів осіб, які не були залучені до участі у справі. ОСОБА_1 на підставі рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 належать об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_2. Вказане рішення Третейського суду у встановленому законом порядку оскаржено не було, а тому ОСОБА_1 є власником вказаних будівель та споруд, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 квітня 2009 року. При цьому, земельна ділянка для будівництва та обслуговування нерухомого майна, яке зареєстроване по АДРЕСА_2, не виділялася. Відсутні докази звернення ОСОБА_1 до повноважних органів, зокрема, до власника земельної ділянки - Дніпропетровської обласної державної адміністрації із клопотанням щодо вирішення питання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки. Власником земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є держава в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання за ним права користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна по АДРЕСА_2 не пред'явлено до власника спірної земельної ділянки - Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Апеляційний суддійшов висновку про те, що вимога ОСОБА_1 про припинення права АТ "Українська залізниця" постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є безпідставною, оскільки зазначена земельна ділянка передана у постійне користування товариству згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, виданим на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 червня 2004 року №154/17, які у встановленому законом порядку не оскаржені. Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі АТ "Українська залізниця" просить оскаржувані судові рішення у частині вирішення його позову скасувати й передати справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його зустрічного позову скасувати й ухватили нове рішення, яким задовольнити його зустрічний позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2021 року, від 04 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №206/3455/17 з Самарського районного суду м. Дніпропетровська. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" мотивована тим, що на переданій у користування АТ "Українська залізниця" земельній ділянці розташовано належне ОСОБА_1 нерухоме майно, що чинить товариству перешкоди у користуванні нею. У висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 зазначено, яке саме нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця", тому суди дійшли безпідставного висновку про те, що позивачем не конкретизовано позовні вимоги, а саме, які паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати. Наявність будівель на спірній земельній ділянці, що належать не землекористувачу, само по собі перешкоджає йому у користуванні такою земельною ділянкою. Судами не зазначено, чим підтверджується, що держава реалізує своє право на спірну земельну ділянку саме через Дніпропетровську обласну державну адміністрацію, оскільки Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Ha виконання постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року №735 "Питання ПАТ "Українська залізниця", якою затверджено Статут ПАТ "Українська залізниця", Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення ПАТ "Українська залізниця" та наказу Міністерства інфраструктури України від 09 липня 2014 №301 "Про заходи щодо реорганізації Укрзалізниці, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування та інші заходи щодо виконання постанови Кабінету міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" та на підставі зведеного переліку земельних ділянок державного підприємства "Придніпровська залізниця", затвердженого 18 серпня 2015 року Міністром інфраструктури України, земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:09:395:0033, площею 1,6291 га, розташовану по АДРЕСА_1 включено до Статутного капіталу АТ "Українська залізниця" на праві постійного користування. Таким чином, держава через центральний орган виконавчої влади, тобто Кабінет Міністрів України, розпорядилась вказаною земельною ділянкою, яка перебуває у державній формі власності. Судами не залучено до участі у справі належного відповідача. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідно до положень статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України у редакції чинній, на час набуття ним права власності на нерухоме майно, передбачали право на отримання у користування земельної ділянки, на якій розташовані будівлі. Розмір земельної ділянки, на якій розташовані будівлі ОСОБА_1,не погоджений з АТ "Українська залізниця", але товариством, як землекористувачем, протягом 14 років не заперечувався факт користування ОСОБА_1 частиною земельної ділянки, на якій розташовано належне йому нерухоме майно. АТ "Українська залізниця" не користується частиною земельної ділянки, на якій розташовані будівлі та споруди по АДРЕСА_2, які належать на праві власності ОСОБА_1, тому наявні підстави для припинення права постійного користування товариства цією земельною ділянкою на підставі положень пункту е) частини першої статті 141 ЗК України. Доводи особи, яка подала відзив У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу АТ "Українська залізниця", посилаючись на те, що товариство має свою прохідну, через яку його працівники мають вільний доступ до будівель та земельної ділянки, а тому АТ "Українська залізниця" належними доказами не доведено вчинення ОСОБА_1 протиправних дій, а саме перешкоджання товариству у користуванні земельною ділянкою. Спірна земельна ділянка фактично використовується та поділена на дві ділянки, а саме земельна ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2. У жовтні 2021 року Дніпровська міська радаподала відзив на касаційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка є державною власністю та перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця", що підтверджується відповідними доказами. Положення статті 92 ЗК України не передбачають набуття права постійного користування із земель державної та комунальної власності унаслідок набуття особою права власності на будівлі і споруди, що розташовані на земельній ділянці, оскільки громадяни набувають право власності, користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Фактичні обставини справи, встановлені судами ДП "Придніпровська залізниця" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року, серії ЯЯ №046781, на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 червня 2004 року №154/17, відповідно до якого у постійне користування було надано земельну ділянку, площею 1,6291 га, яка розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель хлібзаводу та засолбази (а. с. 6, т. 1). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 26 травня 2017 року право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованою по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101, 01 вересня 2015 року зареєстроване за ДП "Придніпровська залізниця" (а. с. 88, т. 2). Відповідно до копії акту від 21 квітня 2017 року комісією АТ "Українська залізниця" встановлено, що перевірити технічний стан будівлі засолбази та розміщення на території, яка належить згідно з актом залізниці інших забудов не має можливості з причини охорони території (а. с. 7, т. 1). Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики визнано мирову угоду наступного змісту: ОСОБА_1, як кредитор, позивач, та ОСОБА_2, як боржник, відповідач, уклали цю мирову угоду у справі про наступне: (пункт 2 порядок виконання умов мирової угоди) сторони домовились, що боржник (відповідач) у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 550 000 грн зобов'язується протягом десяти днів з моменту затвердження цієї мирової угоди судом, передати кредитору (позивачу) за актом приймання передачі у власність нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з нежитлової будівлі засолбази: літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навісу: літ. "а-1", приямок літ. "а", складу: літ. "в " з прибудовами літ. "в-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної: літ "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі: №4, мостіння: І, ІІ, а кредитор (позивач) прийняти це майно, у залік остаточного погашення заборгованості боржника (відповідача) (а. с. 9, т. 1). Ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у встановленому законом порядку не оскаржувалась та набрала законної сили. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 позов ОСОБА_1 до державного підприємства "Дніпровська залізниця" про встановлення зовнішніх меж земельної ділянки та визнання права власності на нерухоме майно задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з нежитлової будівлі засолбази: літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навіса: літ. "а-1", приямку літ. "а", складу: літ. "в " з прибудовами літ. "в-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної: літ "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі: №4, мостіння: І, ІІ, а також інженерні та інші комунікації, санітарно-технічні системи та іншу інфраструктуру, вартістю 1 550 000 грн та зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_2 згідно з технічною документацією виготовленою товариством з обмеженою відповідальністю "Фірмою Геосистема" (а. с. 58-60, т. 1). Вказане заочне рішення суду набрало законної сили 31 січня 2008 року. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлі та споруди, а саме літ. "а-1" - виробнича будівля, літ. "а1-3" - прибудова 1-3 поверхи, антресоль, літ. "а3-1" - прибудова, літ. "а4-1" - прибудова, літ. "а-1" - прибудова, п/д літ. "а-1" - підвал, загальної площею 3 089,4 кв. м, літ. "в-1" - склад, літ. "в1-1" - прибудова, літ. "в-1" - прибудова, літ. "д-1" - прохідна, літ. "ж-1" - підсобна будівля, площею 32,6 кв. м, літ. "з " - ТП (тимчас. ), літ. "І" - ТП (тимчас. ) за адресою: АДРЕСА_2 без акту введення до експлуатації (а. с. 92-93, т. 1). 14 квітня 2009 року на підставі вищевказаного рішення Третейського суду зареєстровано право власності на будівлі та споруди, які розташовані по АДРЕСА_2, за ОСОБА_1, що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухома майно №22479276 (а. с. 94, т. 1). Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 на земельній ділянці, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1, яка належить АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії ДП "Придніпровська залізниця" на праві постійного користування, розташовані наступні нежитлові будівлі та споруди: паркан, огородження і будівля прохідної по АДРЕСА_1, а саме: виробнича будівля літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-3" (триповерхова), "а3-1", "А4-1" та "а-1" і підвалом п/д літ. "А-1"; склад (підземне, сховище - експ. ) "В-1" з двома прибудовами входів "в-1" та "в1-1"; частина будівлі прохідної літ. "д-1" (~ 3,2 кв. м) ; підсобна будівля (маслостанція - експ. ) літ. "ж-1"; ТП (тимчасова) літ. "3-1"; ТП (тимчасова) літ. "І-1"; ворота №7 (металева профільований лист, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; хвіртка №8 (металева профільований лист, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; огорожа (з/б плити) №9 (частина цієї огорожі), (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; огорожа №10 (металева сітка, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; ворота №11 (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; мостіння І (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про мостіння не вказано - експ. ). На земельній ділянці, окрім комунікацій підземного прокладання (мережі водопостачання, каналізації та теплопостачання) наявна ділянка теплотраси надземного прокладання у з/б коробі і розташована уздовж (~ 60 м) стіни будівлі з автомобільними боксами іншого підприємства, що безпосередньо межує з досліджуваною ділянкою з кадастровим номером 1210100000:09:395:0033; зі слів присутніх на дослідженні та зовнішніх ознак ця мережа теплопостачання не працює і виробничими об'єктами по АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 не використовується. Враховуючи забудову ділянки (частину території) з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 технічно можливим є виконання демонтажу паркана, огородження та прохідної, і зокрема огорожі №5, для користування тільки вільною від забудови частиною земельної ділянки, яка безпосередньо примикає до ділянки, на якій розташовані будівлі по АДРЕСА_1, тобто поруч з огорожею №5, при цьому вид користування та площа повинні бути обґрунтовані відповідними проєктними рішеннями. Також зазначено, що можливість використання іншими підприємствами та організаціями інших місць вільних від забудови на частині ділянки з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2, та враховуючи: технічні, технологічні, організаційні питання, режими роботи у тому числі пов'язаних з виробничими процесами, санітарними і протипожежними вимогами, питаннями охорони праці та безпеки життєдіяльності, можливого впливу на навколишнє середовище тощо, повинно бути передбачене за відповідно виконаними обґрунтуваннями, погодженими та затвердженими проєктами, як для підприємства по АДРЕСА_2, так і підприємства по АДРЕСА_1. Площа земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09395:0033, площею 1,6291 га розташованої по АДРЕСА_1, що перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця", згідно з державним актом на право постійного користування від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, реєстровий номер об'єкта: 716408512101, відповідно до технічної документації із землеустрою та/або схематичного плану земельної ділянки, виготовленої комунальнім підприємством "Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації", яка фактично використовується підприємством з будівлями та спорудами розташованими по АДРЕСА_2, і на підставі рішення суду від 05 березня 2009 року (а. с. 92, 93), зареєстрованого 14 квітня 2009 року, реєстраційний номер 16907780 (а. с. 94), які належать на праві власності ОСОБА_1, орієнтовно складає: 10 359,5 кв. м (1,03595 га) (а. с. 2-48, т. 2). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 26 травня 2017 року за АТ "Українська залізниця" зареєстроване 23 травня 2017 року право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованою по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101, згідно з передавальним актом ДП "Придніпровська залізниця" від 03 травня 2015 року, виданим Міністерством інфраструктури України (а. с. 87, т. 2). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 01 липня 2020 року земельна ділянка, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташована по АДРЕСА_1, належить на праві власності Державі Україні в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації та на праві постійного користування АТ "Українська залізниця" (а. с. 108-110, т. 2). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Спір стосується земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованої по АДРЕСА_1, право власності і право користування якою згідно з правовстановлюючими документами вимагає за собою і АТ "Українська залізниця", і ОСОБА_1. Суди відмовили у позові і АТ "Українська залізниця", і ОСОБА_1, тим самим спір по суті не вирішили, а згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. У частинах другій та третій статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. За змістом статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За змістом положень статей 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу. Колегія суддів вважає, що особа, яка подає позовну заяву, вправі очікувати від суду застосування вказаних норм процесуального законодавства, які надають їй право звернення з позовом із можливістю подальшого вирішення процесуальних питань щодо визначення предмета доказування, надання та витребування доказів в установленому порядку. Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення процесуального закону, яке б гарантувало особі право на судовий захист, зокрема звернення з позовною заявою до суду відповідно до приписів частини першої статті 4 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи, не маючи на меті захист суспільних інтересів. Виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи розташовано на переданій у користування АТ "Українська залізниця" земельній ділянці нерухоме майно, належне ОСОБА_1. Суди, відмовляючи у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" на вказане уваги не звернули, хоча у справі наявні докази розташування на земельній ділянці товариства нерухомого майна ОСОБА_1, дійшли передчасного висновку про те, що АТ "Українська залізниця" не конкретизовано, які саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки належним чином не дослідили доводи товариства про те, що у висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 зазначено, яке саме нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця". Відмова у позові з формальних підстав є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. Суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків. У разі, якщо у висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 не конкретизовано, яке нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця", то суд мав роз'яснити сторонам їх право на звернення з клопотанням про призначення повторної чи додаткової земельно-технічної експертизи. Таким чином, суди у порушення вищезазначених положень закону спір між сторонами не вирішили, права АТ "Українська залізниця", як землекористувача, у встановленому законом порядку не захистили, не врахували, що наявність будівель на спірній земельній ділянці, які належать не землекористувачу, само по собі перешкоджає йому у користуванні такою земельною ділянкою.

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №604/875/18 провадження №61-5605св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Підволочиська районна державна адміністрація Тернопільської області, ОСОБА_2, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року у складі судді Сташківа Н. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області, ОСОБА_2, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської райдержадміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області (далі - Підволочиська РДА Тернопільської області), ОСОБА_2, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт" (далі - ПП "Горизонт"), Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Тернопільській області), про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Позовні вимоги мотивовано тим, що розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства. Разом із тим, під час розроблення проекту землеустрою у 2018 році встановлено, що вказана земельна ділянка перебуває у власності іншої особи - ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650, виданого 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі. Звернувшись із відповідним запитом до відділу Держгеокадастру у Підволочиському районі у 2018 році їй стало відомо, що державний акт на право власності на земельну ділянку виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області №476-од від 26 липня 2012 року. На думку позивача, Підволочиська РДА Тернопільської області була позбавлена можливості приймати будь-які рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 у зв'язку із відсутністю затвердженого проекту землеустрою відповідачем. Крім того, ОСОБА_2 є жителькою смт Підволочиськ, а земельна ділянка, яка була передана їй у власність, розташована на території Городницької сільської ради. Оскаржуване рішення Підволочиської РДА Тернопільської області та державний акт порушує право позивача як особи, яка мала намір отримати спірну земельну ділянку у власність. Посилаючись на зазначене, просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради", визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із відсутності порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача. На думку судів, отримання позивачем дозволу на розроблення проекту землеустрою не означає позитивного рішення про надання її у власність та не гарантує набуття права власності на земельну ділянку, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. На момент прийняття оскаржуваних розпорядження та державного акта ОСОБА_1 не було виготовлено технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, а тому сам факт отримання нею дозволу на розробку проекту землеустрою, який є стадією процесу отримання права власності, не гарантує особі набуття такого права, що свідчить про відсутність порушених прав позивача та відсутність правових підстав для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У травні 2021 року справу №604/875/18 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Так, у вказаній постанові Верховний Суд зробив висновок про те, що набуття особою права власності чи права користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою, та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність чи користування. Разом із тим, у цій справі відповідач не отримувала дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та не розробляла відповідний проект, що свідчить про порушення рівності прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та про порушення етапів отримання особою у власність земельної ділянки. Суди не звернули уваги на те, що у порушення вимог статті 118 ЗК України Підволочиської РДАТернопільської області прийняла рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 при відсутності відповідних документів, які прямо передбачені законом. Доводи інших учасників справи У травні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги і зводяться до незгоди заявника із наданою судами оцінкою доказів у справі та встановлених на їх підставі обставин. Позивач не надала належних доказів на підтвердження факту порушення оскаржуваними рішенням та державним актом її прав та інтересів, а тому у зв'язку з посиланням на формальне порушення закону, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 03 лютого 2010 року ОСОБА_1 звернулася до голови Підволочиської РДА Тернопільської області із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,00 га, що знаходиться за межами населеного пункту на території Городницької сільської ради (а. с. 9, т. 1) Згідно із розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією (а. с. 7, т. 1). Розпорядженням Підволочиської РДА Тернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель резервного фонду Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_2 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на проведення землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку (а. с. 16, т. 1) На підставі вказаного розпорядження та виготовленої технічної документації 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650 площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Городницької сільської ради, кадастровий номер 6124681600:01:004:0874 (а. с. 13, 86, т. 1) Судами встановлено, що лише у квітні 2018 року ОСОБА_1 замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту на підставі розпорядження голови Підволочиської районної державної адміністрації №63 від 09 лютого 2010 року та згідно з викопіювання місця розташування земельної ділянки (з плану розподілу території), яке є долученим до розпорядження. Під час підготовки проекту було встановлено, що земельна ділянка, відносно якої розроблявся проект землеустрою на підставі цього розпорядження, перебуває у власності іншої особи, відомості про що містяться у державному земельному кадастрі (кадастровий номер земельної ділянки 6124681600:01:004:0874), у зв'язку з чим виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність неможливе, що вбачається із повідомлення ФОП ОСОБА_3 від 17 квітня 2018 року №2 (а. с. 12, т. 1) Разом із тим, апеляційним судом при допиті свідка у судовому засіданні 17 лютого 2021 року третя особа ФОП ОСОБА_3 не зміг дати пояснення, яким чином ним ідентифікована спірна земельна ділянка, на яку претендує позивач, і що це та сама земельна ділянка, відносно якої видані спірні розпорядження і державний акт. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку про те, що об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів та встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням вказаних норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права та інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Звертаючись до суду із позовом про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДАТернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради" та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги порушенням її права як особи, якій надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку. Отже, предметом спору у справі, що переглядається, є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі вказаного РІШЕННЯ: Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні правовідносини. Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України (тут і надалі - у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин із метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Порядок приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У справі, що переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області №63 від 09 лютого 2010 року надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією. Разом із тим, у період з 09 лютого 2010 року (з моменту надання дозволу на розробку технічної документації) до 26 липня 2012 року (надання земельної ділянки у власність іншій особі) ОСОБА_1 не здійснила відповідних дій та лише в квітні 2018 року (тобто через 8 років) замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а тому суди обґрунтовано констатували відсутність порушеного права позивача на першочергове отримання у власність земельної ділянки. Колегія суддів зауважує, що земля є унікальним обмеженим природним ресурсом, а отже, її розподіл є особливо чутливим, при здійсненні якого підлягають дотриманню принципи справедливості, розумності і добросовісності. Сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно, враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Обов'язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони. Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки, необґрунтовано зволікає з розглядом проекту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проекту землеустрою та затверджує цей проект щодо іншої особи. Разом із тим, не може вважатися добросовісною поведінка особи, яка висловила бажання на безоплатну приватизацію земельної ділянки, проте після отримання відповідного дозволу тривалий час не вчиняє жодних дій. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц зроблено висновок про те, що дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки вчинити певні дії на землі власника, а рішення про надання такого дозволу не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Таким чином, сам по собі факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідним органом кільком особам на одну і ту ж земельну ділянку не може свідчити про неправомірність дій такого органу. Право на розробку проекту землеустрою не є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а тому і не дає підстави для застосування таких термінів як "правомірні очікування" та "законне сподівання", оскільки законодавством, що регулює земельні правовідносини, чітко передбачено правовий механізм і визначено процедуру отримання у власність земельної ділянки, що встановлює не тільки права, а й покладає обов'язки на виконання відповідних дій особою, яка має намір та висловила бажання отримати у власність земельну ділянку, після отримання нею відповідного дозволу на розробку технічної документації землеустрою. Таким чином, встановивши, що позивач відповідних дій не вчинила, не розробила документацію проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, звернувшись до землевпорядної організації лише через 8 років, та враховуючи, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки не порушує її права, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаній справі та справі, що переглядається, не є подібними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Верховний Суд наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті 263 ЦПК України, якою, зокрема, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. З огляду на зміст указаної постанови у справі №380/624/16, предметом спору якої є визнання незаконним розпорядження та скасування наказу про надання дозволу на розробку проекту землеустрою і зміст спору у цій справі (визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку), очевидним є висновок, що правовідносини не є тотожними за предметом позову, змістом вимог та матеріально-правовим регулюванням. Різними є також встановлені судами фактичні обставини справ. Таким чином, виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача є правильним. Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 листопада 2021 року місто Київ справа №301/1379/19 провадження №61-16833св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, державний реєстратор Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томич Віталій Ігорович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Кожух О. А., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим будинком № НОМЕР_1 із надвірними спорудами та земельною ділянкою, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і надвірних споруд, шляхом визнання незаконним рішення державного реєстратора Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томича В. І. про реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_2, за реєстраційним номером запису про право власності від 28 лютого 2019 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 45829778 від 06 березня 2019 року; а також про зобов'язання ОСОБА_2 знести самочинно збудований гараж на межі земельної ділянки позивача за адресою: АДРЕСА_1. На обґрунтування позову позивач посилалася на те, що володіє на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, розміром 0, 25 га, яка також належить позивачеві. Мати позивача звернулася до Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області зі скаргою про те, що сусідка ОСОБА_3 незаконно та самовільно збудувала гараж на межі земельної ділянки позивача. Стосовно ОСОБА_3 було складено акт, протокол і припис, а також її притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, однак самовільно збудованим гаражем продовжує користуватися ОСОБА_2 (відповідач) і ОСОБА_4. У березні 2019 року позивач довідалася про те, що ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 та самовільно збудований гараж. Позивач вважає, що реєстрація права власності на нерухоме майно здійснена без дотримання вимог чинного законодавства, чим порушені законні права позивача. Гараж збудований на межі земельної ділянки, що перешкоджає позивачеві використовувати належним чином власну земельну ділянку, затіняє її, дощові води стікають на земельну ділянку позивача. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, оскільки вважає, що права позивача жодним чином не порушуються, а будівництво проведено відповідно до вимог закону. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 25 листопада 2019 року позов задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком № НОМЕР_1 з надвірними спорудами та земельною ділянкою, яка призначена для будівництва й обслуговування житлового будинку та надвірних споруд, шляхом визнання незаконним рішення державного реєстратора Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томича В. І. про реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_2, за реєстраційним номером запису про право власності від 28 лютого 2019 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 45829778 від 06 березня 2019 року. Зобов'язано ОСОБА_2 знести самочинно збудований гараж на межі земельної ділянки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що розміщення гаража на межі із земельною ділянкою позивача всупереч вимогам ДБН 360-92 "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" порушує права позивача на володіння і користування своєю земельною ділянкою. При цьому судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування житлового будинку від 01 жовтня 2018 року, а присадибна земельна ділянка, площею 0, 25 га, з кадастровим номером 2121987200:07:001:0071, передана їй у власність рішенням Чорнопотіцької сільської ради від 20 грудня 2018 року. У жовтні 2018 року мати позивача звернулася до Управління ДАБІ в Закарпатській області зі скаргою на ОСОБА_3 про самочинне будівництво нею гаража на межі земельних ділянок. Відповідно до листа цього управління від 26 жовтня 2018 року стосовно ОСОБА_3 складено акт, протокол і видано припис, а також її притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. На звернення позивача від 06 березня 2019 року Управління ДАБІ відповіло про неможливість перевірки виконання припису в зв'язку зі смертю ОСОБА_3. Згідно з кадастровим планом земельної ділянки, кадастровий №2121987200:07:001:0071, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є сусідами та суміжними землекористувачами. Всупереч вимогам ДБН 360-92 "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" надвірні господарсько-побутові будівлі та споруди, а саме гараж відповідача ОСОБА_2, розміщений на межі із земельною ділянкою позивачу ОСОБА_1, що є перешкодою у користуванні належною позивачці земельною ділянкою. У зв'язку з наведеними фатами та обставинами суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги повністю (включно з вимогою про усунення перешкод у користуванні житловим будинком), дійшов висновку про порушення права позивача лише у частині володіння і користування своєю земельною ділянкою. Зазначений висновок мотивований розміщенням гаражу ОСОБА_2 на межі земельних ділянок сторін усупереч вимогам ДБН 360-92 "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень", що, в свою чергу, ґрунтується на протоколі про адміністративне правопорушення від 23 жовтня 2018 року, приписові про зупинення підготовчих і будівельних робіт від 23 жовтня 2018 року і постанові у справі про адміністративне правопорушення від 29 жовтня 2018 року щодо розпочатого ОСОБА_3 будівництва гаража у АДРЕСА_2, без права на забудову земельної ділянки та без будівельного паспорта. Однак, у цих документах йдеться про порушення ОСОБА_3 статті 26 (забудова територій), статті 27 (будівельний паспорт забудови земельної ділянки) Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" і статті 5 (основні вимоги до містобудівної діяльності) Закону України "Про основи містобудування" і не згадується про порушення нею вимог ДБН 360-92 "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень". Не зазначається про це ані у позовній заяві, ані у листах Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області від 26 жовтня 2018 року і від 22 березня 2019 року, на які у підтвердження своїх вимог посилається ОСОБА_1. Позивач також не зазначила, а суд не з'ясував схему розміщення гаража як передумови для встановлення факту можливого порушення прав позивачки, остання не довела, що фактичне розташування гаража порушує її права на користування як житловим будинком, так і земельною ділянкою, а її твердження про наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою через затінення і стікання дощових вод є бездоказовими. Натомість ОСОБА_2 на підтвердження своїх заперечень надала до суду протокол №1 комісії сільської ради про погодження меж земельної ділянки у АДРЕСА_2, без суміжного землекористувача, з якого, зокрема, випливає, що законні підстави у ОСОБА_1 не погоджувати земельну ділянку ОСОБА_2 відсутні, оскільки ОСОБА_2 право її приватної власності не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Тобто висновок суду про порушення права позивача на володіння і користування своєю земельною ділянкою у зв'язку з розміщенням гаража на межі із її земельною ділянкою всупереч вимогам ДБН 360-92 "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" є припущенням, що виключає задоволення позову та застосування обраних позивачем способів захисту. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 11 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

№11-549апп18), від 15 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18). Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві відповідач просила касацій скаргу зашити без задоволення з огляду на її необґрунтованість. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, розміром 0, 25 га, належить позивачу ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування житлового будинку від 01 жовтня 2018 року. Рішенням сесії Чорнопотіцької сільської ради від 20 грудня 2018 року зазначену земельну ділянку під житловим будинком та господарськими спорудами, розміром 0,25 га, кадастровий номер 2121987200:07:001:0071, передано позивачу ОСОБА_1 у власність, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У жовтні 2018 року мати позивача ОСОБА_5 звернулася на електронну адресу Управління ДАБІ у Закарпатській області зі скаргою на те, що їхня сусідка ОСОБА_3 незаконно самовільно збудувала гараж на межі земельної ділянки позивача, що порушує її права та завдає їй шкоду, з проханням провести перевірку цього факту з виїздом на місце. Згідно з листом від 26 жовтня 2018 року, який надіслано на адресу позивача, стало відомо, що власником сусіднього будинку № НОМЕР_2 була саме ОСОБА_3, стосовно якої складено акт, протокол та видано припис, і яку притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. В цьому листі зазначалося, що будівництво гаража проводилося без права на забудову земельної ділянки та без отримання (складання) відповідної документації. 12 лютого 2019 року Управлінням ДАБІ у Закарпатській області проведена позапланова перевірка виконання припису, якою встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що повідомлено матір позивача листом від 26 лютого 2019 року. На звернення позивача від 06 березня 2019 року до Управління ДАБІ у Закарпатській області ОСОБА_1 на її адресу направлено лист від 22 березня 2019 року, в якому зазначено, що перевірити виконання припису неможливо, оскільки особа померла, свідоцтво про право на спадщину видається через шість місяців. Відповідно до протоколу від 22 травня 2019 року №1 комісії сільської ради про погодження меж земельної ділянки у АДРЕСА_2, встановлено, що відсутні законні підстави у ОСОБА_1 не погоджувати земельну ділянку ОСОБА_2, оскільки ОСОБА_2 право її приватної власності не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним. Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ: Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої-третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач не довела, що фактичне розташування гаража порушує її права на користування як житловим будинком, так і земельною ділянкою, а її твердження про наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою через затінення і стікання дощових вод нею належним чином не доведені. Натомість ОСОБА_2 на підтвердження своїх заперечень надала суду докази, на підставі яких апеляційний суд зробив висновки про те, що вона права власності позивача не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Виходячи з наведеного, право, що не порушено, не підлягає захистові. З урахуванням наведеного, враховуючи, що позивач не довела порушення її прав, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у позові. Посилання у касаційній скарзі на те, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідають правовим висновкам, викладеним зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №820/4146/17 (провадження №11-549апп18), від 15 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки справи розглянуті за різних фактичних обставин. У справі №820/4146/17 (провадження №11-549апп18) предметом касаційного перегляду була ухвала апеляційного суду про закриття провадження. У справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18) предметом касаційного перегляду була ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності, що свідчить про порушення прав позивача, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки у відповідних документах йдеться про порушення ОСОБА_3 статей 26, 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", що саме по собі не доводить факту розташування спірної будівлі на земельній ділянці позивача або ж із порушенням вимог щодо нормативних відстаней від суміжних земельних ділянок. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Верховний суддійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №488/2810/19 провадження №61-12440св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області на ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року у складі судді Лазаревої Г. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., Яворської Ж. М., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (далі - Управління ДАБК Миколаївської міської ради) звернувся з позовом до ОСОБА_1 про скасування запису про право власності та знесення автомийки. Позов мотивований тим, що прокуратурою Миколаївської області виявлені порушення вимог законодавства при забудові ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_1 та оформленні права власності на об'єкти нерухомості. Будівництво вказаних об'єктів здійснено з порушенням вимог законодавства, є самочинним, оскільки всупереч вимог статей 34, 36 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності" дозвільні документи на початок виконання будівельних робіт ОСОБА_1 за вказаною адресою не видавались та не реєструвались. При будівництві вказаного об'єкту порушено цільове призначення земельної ділянки, оскільки земельна ділянка виділялась для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки Миколаївською міською радою не приймалось. Обґрунтовуючи звернення до суду в інтересах держави, прокурор посилався на те, що Миколаївській міській раді та Управлінню ДАБК Миколаївської міської ради було відомо про порушення вимог законодавства ОСОБА_1, однак вони не вжили заходів до усунення порушень законодавства та знесення самочинно збудованого об'єкту нерухомості. На підставі викладеного просив: скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №27522833 від 16 серпня 2018 року про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 знести автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1 вказаний об'єкт нерухомості; стягнути на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, закрито провадження у справі за позовом першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління ДАБК Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування запису про право власності та знесення автомийки. Повернуто прокуратурі Миколаївської області з Державного бюджету судовий збір у розмірі 3842,00 грн. Роз'яснено, що даний спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що прокурор звернувся із позовом в інтересах держави в особі ДАБІ як органу, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, обґрунтовуючи свої вимоги невиконанням відповідачем приписів Управління ДАБК Миколаївської міської ради щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил стосовно факту виявленого самочинного будівництва. Отже, саме ДАБІ здійснювала у спірних правовідносинах передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" повноваження щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже, і публічно-правову природу таких правовідносин. З огляду на положення частини четвертої статті 5 КАС України позов контролюючого органу у межах реалізації ним повноважень зі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що спірні правовідносини у цій справі обумовлені реалізацією позивачами (Миколаївською міською радою та Управлінням ДАБК Миколаївської міської ради) повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. При цьому Миколаївська міська рада та Управління ДАБК Миколаївської міської ради як суб'єкти владних повноважень перебувають з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діють на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави. Спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. Спір у справі, що розглядається, не пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єктів владних повноважень, які реалізовують у спірних правовідносинах надані їм чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування та незаконної державної реєстрації самочинного будівництва з переведенням житлового фонду у нежитловий. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанції не враховані вимоги частини другої статті 19 ЦПК України, якою передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Предметом позову у цій справі, зокрема, є питання щодо позбавлення відповідача її майнового права шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію за нею права власності на автомийку, що, в свою чергу, безпосередньо стосується припинення цивільного права ОСОБА_1 на цей об'єкт, а отже спір пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права особи. Чинним законодавством не передбачається право органу місцевого самоврядування або Управління ДАБК звертатися до суду з позовом про скасування запису про право власності на об'єкт нерухомого майна, як форми реалізації владних повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю. Верховним Судом неодноразово вирішувалось питання щодо юрисдикції спору за позовом особи, майнове право якої порушено (постанови від 04 грудня 2019 року у справі №442/2856/17, від 04 грудня 2019 року у справі №813/3599/16), або за позовом суб'єкта владних повноважень з метою реалізації владних управлінських функцій (постанови від 11 квітня 2019 року у справі №161/14920/16а, від 22 квітня 2019 року у справі №1527/14472/12, від 02 жовтня 2019 року у справі №462/348/15-ц). Проте, позиція Верховного Суду щодо підсудності справ, де вирішується питання про позбавлення відповідача, зареєстрованого в установленому порядку права на об'єкт нерухомості, за позовом суб'єкта владних повноважень, який діє на виконання владно-управлінських функцій щодо захисту інтересів територіальної громади, відсутня. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року поновлено першому заступнику прокурора Миколаївської області строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №488/2810/19, витребувано справу з суду першої інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права). У листопаді 2020 року цивільна справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 грудня 2020 року справу повернуто на розгляд Верховного Суду у складі відповідної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду. Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що не було дотримано умов передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, оскільки посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, перший заступник прокурора Миколаївської області не обґрунтував порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. На обґрунтування касаційної скарги перший заступник прокурора Миколаївської області посилається виключно на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справах №442/2856/17 та №813/3599/16, від 11 квітня 2019 року у справі №161/14920/16а, від 22 квітня 2019 року у справі №1527/14472/12 та від 02 жовтня 2019 року у справі №462/348/15-ц, викладені в яких висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування у цій справі. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельних ділянок з кадастровим номером 4810136600:04:002:0006 по АДРЕСА_1 площею 0,1 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд забудові, а також з кадастровим номером 4810136600:04:002:0007 по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Також у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно 16 серпня 2018 року внесений запис №27522833 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1. Звертаючись з позовом, прокурор просив суд скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №27522833 від 16 серпня 2018 р. про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 знести вказаний об'єкт нерухомості, посилаючись на те, що будівництво вказаного об'єкту нерухомого майна є самочинним, здійснено з порушенням вимог законодавства, зокрема, статей 34,36 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності", оскільки дозвільні документи на початок виконання будівельних робіт ОСОБА_1 за вказаною адресою не видавались та не реєструвались, про що свідчить інформація Миколаївської міської ради та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, а також порушено цільове призначення земельної ділянки, оскільки земельна ділянка виділялась для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, до яких автомийка не відноситься. Рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки Миколаївською міською радою не приймалось. Обґрунтовуючи звернення до суду в інтересах держави, прокурор посилався на те, що Миколаївська міська ради та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, яким було відомо про порушення вимог законодавства ОСОБА_1 при зведенні автомийки, не вжили заходів до усунення порушень законодавства та знесення самочинно збудованого об'єкту нерухомості. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури, додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною третьою статті 6 Закону №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Згідно з підпунктом 1 пункту "б " частини першої статті 31 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Управління ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Зі змісту частини четвертої статті 5 КАС України (у редакції Закону №2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках. За змістом ст. 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта. Згідно із частиною першою статті 38 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Зі змісту частини першої статті 38 та пункту 3 частини четвертої статті 41 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" вбачається, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу на звернення до суду на підставі частини першої статті 38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення частини четвертої статті 5 КАС України, такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства. Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №522/6962/18 (провадження №14-365цс19) зазначено, що "у позовній заяві заступник керівника Прокуратури просив: визнати протиправним та скасувати рішення держреєстратора від 07 серпня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на нежитлове приміщення №2 літ. "Н " на АДРЕСА_2; зобов'язати ОСОБА_2 своїми силами і за свій рахунок привести у попередній стан самовільно реконструйовану квартиру АДРЕСА_3 у нежиле приміщення №2 літ. "Н"...Спірні правовідносини у цій справі обумовлені реалізацією позивачем повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. При цьому Управління як суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави. Спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими... Спір у справі, що розглядається, не пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування та незаконної державної реєстрації самочинного будівництва з переведенням житлового фонду у нежитловий. Позовні вимоги, що ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора як суб'єкта, наділеного Законом №1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності в особи, яка звернулася за державною реєстрацією, дозвільних документів про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва нежитлового приміщення є похідними і тому підлягають розгляду у тому ж порядку, що і основна вимога, тобто у цьому випадку - у порядку адміністративного судочинства". Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Доводи касаційної скарги про те, що правовідносини у даних справах не є подібними, безпідставні. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач, як і у справі №522/6962/18 посилався на те, що будівництво спірного об'єкту здійснено за відсутності відповідних дозвільних документів та порушено цільове призначення земельної ділянки, тобто з порушенням вимог законодавства, з огляду на що вони підлягають знесенню, а запис про реєстрацію права власності - скасуванню. Висновки Верховного Суду Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержання норм процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області залишити без задоволення. Ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №132/3210/19 провадження №61-5177св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Пиківська сільська рада Калинівського району Вінницької області, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області та Калинівської районної державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Молявчик Олексій Валерійович, на постанову Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В., від 20 лютого 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області про поновлення строку позовної давності та визнання права на земельну частку (пай). Позовні вимоги мотивовані тим, що він із 27 травня 1996 року працював в колективному сільськогосподарському підприємстві "Хлібороб" (далі - КСП "Хлібороб", КСП) на посаді тракториста та був членом вказаного КСП. Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським господарствам, підприємствам і організаціям" було проведено розпаювання земель КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області. Вказував, що рішення про виключення з членів підприємства загальними зборами КСП "Хлібороб" щодо нього не приймалось, однак його помилково не було включено до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай) в колективній власності КСП "Хлібороб", у зв'язку з чим йому не було видано сертифікат про право на земельну частку (пай). Враховуючи наведені обставини, просив суд визнати за ним право на земельну частку (пай) КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області, розміром 2, 06 умовних кадастрових гектарів із земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Крім того, просив поновити строк позовної давності, посилаючись на те, що лише у січні 2018 року йому було роз'яснено можливість відновлення судом прав на земельну частку (пай). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області, у складі судді Аліменко Ю. О., від 24 вересня 2019 року позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 пропущений строк позовної давності та визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в колективній власності КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області, розміром 2, 06 в умовних кадастрових гектарах із земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд виходив, зокрема із того, що відповідач позовні вимоги визнав в повному обсязі, а на час отримання КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області державного акту на право колективної власності на землю, позивач був членом КСП, тому, на підставі пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 набув право на земельну частку (пай) в землях, що перебувають в колективній власності. Поновлюючи пропущений строк позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач дізнався про порушення свого права у січні 2018 року, коли йому було роз'яснено, що право на земельну частку (пай) може бути відновлено лише судом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, Калинівської районної державної адміністрації задоволено, рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 24 вересня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, апеляційний суд виходив із того, що позивач не зазначив відповідачами у справі відповідну районну державну адміністрацію та орган, до повноважень якого входить вирішення питань про виділення земельної частки (паю) в натурі із земель резервного фонду чи земель запасу, які знаходяться за межами населеного пункту, та, відповідно до вимог статті 51 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), не подавав клопотання про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів. Також апеляційним судом зауважено, що суд першої інстанції при розгляді справи не звернув уваги на ту обставину, що ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в землях, що перебувають в колективній власності, не набув, оскільки не був одним із суб'єктів права колективної власності на час отримання КСП "Хлібороб" державного акту на право колективної власності на землю. Крім того, апеляційний суд погодився із доводами апеляційної скарги про безпідставне поновлення позивачу строку позовної давності, оскільки ОСОБА_1 не навів обґрунтованих підстав для визнання поважними причини пропуску позовної давності. Право на позов у ОСОБА_1 виникло у 1995 році, а в розглядуваній справі до суду він звернувся лише у 2019 році, проте не довів належними та допустимим доказами, що з часу, коли він повинен був дізнатися про порушення свого права, існували обставини, які б перешкоджали йому у доступі до правосуддя протягом 14 років. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_1 - адвокат Молявчик О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу у справі №132/3210/19 на постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №132/3210/19 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №304/1196/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Наголошує на тому, що необхідність судового захисту інтересів держави саме прокурором від імені суб'єкта владних повноважень має бути обґрунтована і підтверджена належними доказами. Оскільки при подачі апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції прокурор не довів підстав для свого представництва в суді, то апеляційна скарга підлягала поверненню. Крім того, просив врахувати, що апеляційний суд розглянув справу без винесення ухвали про відкриття апеляційного провадження, що є грубим порушенням норм процесуального права. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду, управління просить касаційну скаргу залишити без задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 квітня 1995 року КСП "Хлібороб" виданий державний акт на право колективної власності на землю. 27 травня 1996 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в КСП "Хлібороб" с. Пиків, Калинівського району Вінницької області та прийнятий в члени вказаного КСП, що підтверджено відповідними записами у трудовій книжці позивача. Згідно відповіді Пиківської сільської ради Калинівського району від 05 грудня 2019 року №01-16-282, в межах населених пунктів с. Пиків та с. Шепіївка, що знаходяться в адміністративно-територіальному підпорядкуванні Пиківської сільської ради, земель запасу і резервного фонду немає, а землі резервного фонду, поза межами населеного пункту за рахунок яких можливо було б виділити земельну ділянку позивачу у разі задоволення позову, знаходяться в оренді. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 4 цього указу розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією (пункт 5 Указу №720/95). Разом з тим відповідно до частини першою статті 17 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилась Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України (набрав чинності 01 січня 2002 року) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно з пунктом 12 Перехідні положення ЗК України (на час набрання ним чинності) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Відповідно до повноважень, визначених у статті 122 ЗК України, саме районні державні адміністрації з 01 січня 2002 року до 31 грудня 2012 року були розпорядниками земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту, в тому числі земель запасу відповідної сільської ради. Згідно із Законом України від 06 вересня 2012 року №5245-VI Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності, який набрав чинності з 01 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. Відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянкисільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №333 від 29 вересня 2016 року, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань: розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством. Отже у спорах, пов'язаних із паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), відповідачами в таких справах є зокрема КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 07 квітня 2020 року у справі №548/900/19 (провадження №61-17558св19), від 15 квітня 2020 року у справі №351/696/17 (провадження №61-1387св17), від 09 грудня 2020 року у справі №143/1243/18 (провадження №61-9283св19) та від 14 січня 2021 року у справі №530/136/19 (провадження №61-497св20). ОСОБА _1 звернувся до суду з позовом до Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області за захистом прав, які вважав порушеними, а саме щодо отримання земельної частки (паю) при розпаюванні КСП "Хлібороб". Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року по справі №523/9076/16-ц зазначила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі №761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. Встановивши, що позивачем пред'явлено позов не до всіх належних відповідачів, апеляційний суд мав відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 саме з цих підстав, оскільки висновки суду по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. За таких обставин мотивування апеляційним судом оскаржуваного судового рішення, ще й недоведеністю позовних вимог та пропуском строку позовної давності є помилковим. Крім того, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Колегія суддів відхиляє аргументи скарги про те, що прокурором не наведено необхідності захисту інтересів держави та неможливості здійснення захисту таких інтересів органом державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, як безпідставні з огляду на таке. У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Відповідно до висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Судами встановлено, що прокурор обґрунтував подання апеляційної скарги необхідністю захисту інтересів держави при визнанні права на земельну частку (пай) розміром 2,06 в умовних кадастрових гектарах з земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Висновки апеляційного суду щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц та від 24 жовтня 2018 року у справі №304/1196/16-ц. Факт відкриття апеляційного провадження у справі підтверджено змістом ухвали Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2019 року, прийнятої за результатами вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. При цьому колегія суддів враховує, що згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. За змістом статті 412 ЦПК України суд змінює судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З урахуванням викладеного Верховний суддійшов висновку, що апеляційний суд, ухвалив правильне по суті рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, але допустив помилку при його мотивуванні, що є підставою для зміни оскаржуваної постанови апеляційного суду, шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на недоведеність позовних вимог та пропуск позивачем строку позовної давності, як підстав для відмови в задоволенні позову. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Молявчик Олексій Валерійович, задовольнити частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року змінити, шляхом зміни її мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених в цій постанові Верховного Суду. В іншій частині постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Описова частина Короткий зміст позовної заяви У серпні 2017 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА _1, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про витребування майна із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що 24 квітня 2017 року до Одеської міської ради надійшов лист Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 20 квітня 2017 року №359/01-12, у якому повідомлено про смерть ОСОБА_5, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1. Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 23 травня 2016 року за №362 вищезазначену квартиру передано установі комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" для надання її співробітникам, які мають право на покращення житлових умов та перебувають на квартирному обліку за місцем проживання. Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2016 року №373, затвердженого рішенням загальних зборів трудового колективу (протокол від 24 травня 2016 року №8), спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету (протокол від 24 травня 2016 року №9), 01 червня 2016 року ОСОБА_3 видано корінець ордера № НОМЕР_1 на зазначену квартиру. З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2016 року. У подальшому право власності на зазначену квартиру зареєстровано за ОСОБА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Проте, з листа комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 29 червня 2016 року №2861-08/113 вбачається, що станом на 31 грудня 2012 року право власності на зазначену квартиру не зареєстровано. Позивач зазначав, що спірна квартира вибула з комунальної власності поза волею власника, оскільки Одеською міською радою не приймалося рішень щодо її відчуження. Ураховуючи викладене, Одеська міська рада просила суд витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року у задоволенні позову Одеської міської ради відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов Одеської міської ради про витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради спірної квартири є необґрунтованими, оскільки не надано належних та допустимих доказів підтвердження факту підробки технічного паспорта та свідоцтва про право власності на житло від 12 червня 1998 року №9-3553, а також не надано висновків проведених експертиз у рамках кримінального провадження. Зазначено, що свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 12 червня 1998 року №9-3553 не оскаржувалось та недійсним у судовому порядку не визнавалось. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судовим рішенням права ОСОБА_3 порушені не були, оскільки ОСОБА_1 набула право власності на спірну квартиру від третіх осіб. Судом першої інстанції забезпечено справедливий розподіл ризиків неналежного здійснення державою, органів місцевого самоврядування своїх функцій та перенесено негативні наслідки не на людину (добросовісного набувача - відповідача у справі), а на орган місцевого самоврядування, який повинен забезпечити заявника вільним житлом з дотриманням встановленої процедури. Таким чином, незалучення судом першої інстанції до участі у справі не може бути безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки його апеляційну скаргу прийнято до розгляду, тобто його право у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року касаційне провадження у зазначеній справі відкрито та витребувано її з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Гульку Б. І., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д. (провадження №61-3282 св 20), у зв'язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Штелик С. П. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2021 року справу за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про витребування майна із чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 мотивована тим, що судами невірно встановлено фактичні обставини справи, що мають значення для справи. 01 червня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради ОСОБА_3 було видано корінець ордеру на право зайняття квартири АДРЕСА _1, у якій він проживав. Проте, його не було залучено до участі у справі, у зв'язку з чим був позбавлений можливості захисту своїх прав та інтересів у судовому порядку, у тому числі належного дослідження доказів, що суди не зробили. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні. Вказує, що ОСОБА_3 не довів належними та допустимими доказами про те, що рішення суду першої інстанції порушує його права та інтереси. Фактичні обставини справи, встановлені судом 12 червня 1998 року управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів на підставі розпорядження від 12 червня 1998 року за №112385 видано свідоцтво про право власності на житло - квартиру АДРЕСА _1 на ім'я ОСОБА_6. На зворотній сторінці свідоцтва міститься штамп про здійснену державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_6 (т. 1, а. с.97). 12 травня 2016 року комунальне підприємство "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" повідомило Київську районну адміністрацію Одеської міської ради про смерть ОСОБА_5, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА _1, а також зазначено, що вказана квартира не приватизована та знаходиться у комунальній власності (т. 1, а. с. 12). Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 23 травня 2016 року №362 квартиру АДРЕСА_1 передано установі комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" для подальшого її надання співробітникам, які мають право на покращення житлових умов та перебувають на квартирному обліку за місцем проживання. На підставі клопотання керівництва установи комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" від 25 травня 2016 року №231, розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2016 року №373 затверджено рішення загальних зборів трудового колективу (протокол від 24 травня 2016 року за №8), спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету (протокол від 24 травня 2016 року №9) про надання житла ОСОБА_3 та видачу йому ордера на жиле приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 17). 19 травня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., зареєстрований у реєстрі за №214 (т. 1, а. с.127). 24 травня 2016 року право власності на зазначену квартиру набуто ОСОБА _1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хомою А. С. (т. 1, а. с.170-171). 01 червня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради видано Бондаренку С. М. ордер № НОМЕР_1 на зазначену квартиру (т. 1, а. с. 18-19). Судом також встановлено, що у провадженні Одеської місцевої прокуратури №1 знаходяться матеріали досудового розслідування, внесеного 21 червня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42015160010000044 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 366 КК України, за фактом підроблення невстановленими особами свідоцтва управління житлово-комунального господарства на право власності та технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 від 12 червня 1998 року на ім'я ОСОБА_6, що у подальшому посприяло реєстрації шахрайським шляхом права власності на квартиру та потягло за собою вибуття із власності територіальної громади вказаної квартири, чим спричинено шкоду в особливо великих розмірах. У матеріалах справи відсутній вирок суду щодо факту підробки свідоцтва управління житлово-комунального господарства на право власності та технічного паспорта на спірну квартиру. Мотивувальна частина

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 травня 2021 року м. Київ справа №137/1958/18 провадження №61-19452св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Громадська сільська рада Літинського району Вінницької області, треті особи: Літинська районна державна адміністрація Вінницької області, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Войтка Ю. Б., Стадника І. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Громадської сільської ради Літинського району Вінницької області (далі - Громадської сільської ради) та просив зобов'язати Громадську сільську раду рішенням сесії виправити помилку, допущену Громадською сільською радою в період розпаювання племрадгоспу "Літинський" щодо невнесення його в списки осіб, які мають право на одержання земельного паю. Свої вимоги обґрунтовував тим, що при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" всім його працівникам, а також особам з інвалідністю з дитинства, що проживали на території Громадської сільської ради були виділені земельні ділянки та майнові паї. Зазначав, що він є особою з інвалідністю з дитинства, однак, незважаючи на його письмову заяву, не був включений до списку на розпаювання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року в задоволення позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що на момент паювання земель ВАТ "Племзавод "Літинський" (правонаступника племзаводу "Літинський") він був членом даного товариства, в тому числі як пенсіонер, що раніше в ньому працював та залишився його членом, а згідно з Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року інвалідність особи, яка раніше працювала в товаристві, не є окремою підставою для набуття права на земельну частку (пай). Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції неповно з'ясував обставини справи, не врахував надані ним докази на підтвердження того, що він певний час був працівником племзаводу "Літинський" та є особою з інвалідністю з дитинства й відповідно до Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" №720/95 від 08 серпня 1995 року має право на земельну частку (пай), у зв'язку з чим ухвалив судове рішення, яке не ґрунтується на засадах верховенства права, є незаконним та необґрунтованим. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 24 лютого 2020 року справа №137/1958/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що рішенням Громадської сільської ради № ІІ від 05 березня 1996 року вирішено надати в постійне користування державному племенному заводу "Літинський" 2 284 га землі, а також видати державний акт на право постійного користування землею. 14 травня 1996 року племзавод "Літинський" було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство "Племзавод "Літинський". Позивач ОСОБА_1 з 01 лютого 1983 року працював зоотехніком у відділенні ім. Жданова племзаводу "Літинський", а з 01 вересня 1983 року наказом директора племзаводу "Літинський" №150-к звільнений за власним бажанням, за статтею 38 КЗпП України, що підтверджується архівними довідками №01-19/475 від 15 серпня 2018 року, №01-19/5 від 08 січня 2019 року. Протоколом зборів акціонерів ВАТ "Племзавод "Літинський" №2 від 01 квітня 1997 року затверджено списки акціонерів ВАТ "Племзавод "Літинський", які мають право на земельну частку (пай). З доданого до протоколу списку пайовиків суди встановили, що позивач у цьому списку відсутній. Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК Серії 10 ААВ №558461 від 29 вересня 2014 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особою з інвалідністю з дитинства першої групи, у зв'язку із пораненням під час бойових дій в період війни. Листом Громадської сільської ради №02-16/41 від 14 лютого 2018 року позивача повідомлено, що списки пайовиків сільська рада не формувала, списки формувалися в 1997 році правлінням ВАТ "Племзавод "Літинський". Відповідно до довідки Громадської сільської ради №115 від 30 липня 2014 року, при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" особам з інвалідністю з дитинства, які проживали на території Громадської сільської ради, були видані земельні та майнові паї, однак позивач відсутній у списку осіб, яким видавалися зазначені паї. З довідок Громадської сільської ради №13 від 03 лютого 2000 року, №38 від 20 січня 2008 року, №471 від 28 листопада 2016 року, №8 від 13 січня 2012 року встановлено, що позивач з 1944 року проживає в селі Кусиківці та є особою з інвалідністю з дитинства першої групи. У наявності земельної частки (паю) та земель соціальної сфери немає. При складанні списків на оформленні земельних та майнових паїв особам з інвалідністю з дитинства, які проживають на території Громадської сільської ради, позивач був механічно пропущений. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За положеннями частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідно до роз'яснень, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", у спорах, пов'язаних з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), відповідачами є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Частинами першою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18). Звернувшись з цим позовом до суду, позивач зазначав, що він є особою з інвалідністю з дитинства, у зв'язку з чим мав право на земельну частку (пай) при розпаюванні племзаводу "Літинський", проте працівники Громадської сільської ради помилково не включили його до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), а тому просив суд зобов'язати відповідача виправити цю помилку. Разом з тим, у справі, яка переглядається, установлено, що списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" формувалися та затверджувалися ВАТ "Племзавод "Літинський". Отже, даний спір, який полягає в невключенні позивача до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), виник у ОСОБА_1 з ВАТ "Племзавод "Літинський", правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Племзавод "Літинський", а тому Громадська сільська рада є неналежним відповідачем. Зважаючи на те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача й клопотань про його заміну позивач не заявляв, у задоволенні позовних вимог слід було відмовити саме через їх пред'явлення до неналежного відповідача. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України). Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги в цій справі не підлягають задоволенню з підстав їх пред'явлення до неналежного відповідача, висновок апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в зв'язку із його недоведеністю є помилковим. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищевикладене, враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, але помилилися щодо мотивів такої відмови, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення судів попередніх інстанцій змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення судів попередніх інстанцій, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Позов мотивований тим, що за результатами вивчення місцевою прокуратурою стану додержання вимог земельного законодавства при розпорядженні земельними ділянками органами місцевого самоврядування на території Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області встановлено, що ОСОБА_1, який є власником земельної ділянки площею 0, 121 га, призначеною для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, не звертався до Крижанівської сільської ради із заявою про надання вказаної земельної ділянки. Посилаючись на те, що відповідач набув право власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 116, 118 ЗК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій", керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним рішення сесії Крижанівської сільської ради Комінтернівського (на теперішній час Лиманського) району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0, 121 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0, 121 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) серії ЯЖ 707378, виданий 11 грудня 2008 року ОСОБА_1 Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не звертався з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, розроблення проекту землеустрою щодо ведення земельної ділянки не замовляв, проект землеустрою щодо ведення земельної ділянки до Крижанівської сільської ради на затвердження не подавав, тобто, не вчиняв будь-яких дій, спрямованих на отримання безоплатно у власність земельної ділянки на території Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області, що свідчить про порушення порядку приватизації відповідачем земельної ділянки, визначеного статтями 116, 118 ЗК України, статтею 50 Закону України "Про землеустрій", Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 18 червня 2019 року апеляційну скаргу голови обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Південна будівельна компанія" та апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що підстава звернення до суду з цим позовом була побудована на свідченнях ОСОБА_1, наданих в рамках кримінального провадження. Встановивши, що зі змісту постанови про закриття кримінального провадження від 23 червня 2018 року вбачається, що покази свідка є суперечливими, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У липні 2019 року заступник прокурора Одеської області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий апеляційний розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції з порушенням встановленого порядку подання доказів прийняв до уваги постанову про закриття кримінального провадження від 23 червня 2018 року. Позивачу під час розгляду справи не надано можливості надати докази, які спростовують твердження відповідача про закриття кримінального провадження. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У вересні 209 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням шістнадцятої сесії Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, в тому числі, площею 0,121 га ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, (на теперішній час Лиманський район), Одеська область. 11 грудня 2008 року на підставі вище вказаного рішення сесії сільської ради ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯЖ №707378.23 червня 2014 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_1, подарувала обслуговуючому кооперативу "ЖБК "Південна будівельна компанія" вищевказану земельну ділянку. З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 16 листопада 2016 року в кримінальному провадженні №12016160330001967 встановлено, що 15 листопада 2016 року до чергової частини Лиманського ВП ГУНП в Одеській області надійшла колективна заява мешканців с. Крижанівки Лиманського району Одеської області про те, що при оформленні земельних ділянок на території "Зелений мис" невстановленими особами підроблені документи на отримання земельних ділянок. В протоколі допиту свідка від 20 березня 2017 року в рамках вказаного кримінального провадження містяться пояснення ОСОБА_1, у яких він зазначав, що самостійно в сільську раду для отримання земельної ділянки не звертався, заяву про виділення земельної ділянки до сільської ради не подавав, документи про виділення ділянки у власність не підписував. В період після 2007 року працював будівельником на будівництві житлового комплексу "Зелений мис" у ОСОБА_4, який і повідомив ОСОБА_1 про існування земельних ділянок в Крижанівській сільській раді для приватизації та про можливість отримати безоплатно земельну ділянку в с. Крижанівка на своє ім'я, на що відповідач надав свою згоду, проте жодних документів стосовно оформлення він не бачив та не підписував. Питаннями щодо оформлення земельної ділянки займався ОСОБА_4. Згідно з постановою слідчого відділення ГУ НП в Одеській області від 23 червня 2018 року кримінальне провадження №12016160330001967 закрите у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України. Зі змісту постанови вбачається, що допитані якості свідків особи, яким видані державні акти, вказують, що отримували земельні ділянки в с. Крижанівка Лиманського району Одеської області і особисто підписували всі необхідні документи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційних скарг) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Частинами першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої цієї статті громадяни, зацікавлені у приватизації земельної ділянки подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів і документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Відповідно до статті 155 ЗК України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У частині першій статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, яка переглядається, керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області, звертаючись до суду з цим позовом, як на підставу позовних вимог посилався на порушення порядку передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1, який не подавав до Крижанівської сільської ради заяву про надання вказаної земельної ділянки, що підтверджується протоколом допиту свідка в ході досудового розслідування в кримінальному провадженні №12016160330001967. Суд апеляційної інстанції, дослідуючи в сукупності зібрані у справі докази, врахував, що відповідно до постанови від 23 червня 2018 року кримінальне провадження №12016160330001967 закрите у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України, оскільки допитані якості свідків особи, яким видані державні акти, вказали, що отримували земельні ділянки в с. Крижанівка Лиманського району Одеської області і особисто підписували всі необхідні документи. Таким чином, апеляційним судом правильно встановлено, що підстава, вказана позивачем у позовній заяві, не знайшла свого підтвердження. Апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про недоведеність керівником Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області, що оскаржуване рішення сесії Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 прийняте за відсутності визначених для цього законом документів або що заява від імені відповідача підписна іншою особою. Посилання позивача на те, що ОСОБА_1 особисто не займався виготовленням проекту відведення земельної ділянки, не свідчить про порушення процедури приватизації і не є достатньою підставою для визнання незаконним оскаржуваного позивачем рішення Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області, а також для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на його ім'я відповідача. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року в справі №504/370/17 (провадження №61-13914св19) та від 10 листопада 2020 року в справі №504/356/17 (провадження №61-18894св19), від 14 квітня 2021 року в справі №504/1319/17 (провадження №61-13908/св19). Доводи касаційної скарги з посиланням на порушення апеляційним судом порядку встановленого порядку подання доказів не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються матеріалами справи. Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду- без змін. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У клопотанні, доданому до касаційної скарги, заступник прокурора Одеської області просить провести розгляд справи за його участі. Частиною першої статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Оскільки розгляд вказаної справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, то підстав для задоволення клопотання заступника прокурора Одеської області про розгляд справи за його участі немає. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 18 червня 2019 року залишити без змін. В задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області про розгляд справи за позовом керівника Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області до Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області, ОСОБА_1, третя особа - обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Південна будівельна компанія", про визнання незаконним рішення сесії сільської ради та визнання недійсним державного акту на право власності на землю, за його участі відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 травня 2021 року м. Київ справа №607/12020/17 провадження №61-2640 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - комунальне підприємство "Тернопільводоканал", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Тернопільська міська рада, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу комунального підприємства "Тернопільводоканал" на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року у складі судді Сливки Л. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С., Дикун С. І., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року комунальне підприємство "Тернопільводоканал" (далі - КП "Тернопільводоканал") звернулося до суду зпозовом до ОСОБА_1 про усунення порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 26 серпня 2014 року при обстеженні каналізаційного колектора по АДРЕСА_3 виявлено над вказаними інженерними мережами розташування будівлі магазину з порушенням будівельних норм, що зафіксовано актом технічного обстеження водопровідних мереж. Вказувало, що під час зведення споруди на фундаментній основі було проігноровано вимоги будівельних норм, зокрема, пункту 17.1.2 ДБН В.2.5-75:2013, чим порушено права КП "Тернопільводоканал", як підприємства трубопровідного транспорту, уповноваженого здійснювати контроль експлуатацією трубопроводів. Крім того, порушено правовий режим охоронної зони інженерних мереж. При цьому земля в межах охоронних зон не вилучається, а використовується з обмеженнями (обтяженнями) відповідно до закону або договору (стаття 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт"). Посилаючися на пункти 11, 12 Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року №1747, та відповідні акти обстеження технічного обстеження водопровідних мереж, вказувало, що не надавало згоди ОСОБА_1 на встановлення споруди на фундаментній основі (магазину) безпосередньо на каналізаційній мережі, тобто в межах охоронної зони. Зазначало, що недотримання нормативної відстані до водопровідної мережі загрожуює нормальній безперебійній роботі системи централізованого водопостачання, а розміщення в межах охоронної зони будь-яких конструкцій ускладнює доступ до мереж, створює додаткове навантаження на мережу та загрожує виникненню аварійних ситуацій. Зазначене може зумовити тривалий перебій у наданні послуг водопостачання, може призвести до екологічної та санітарно-епідеміологічної катастрофи у місті та навколишніх селах. З урахуванням наведеного, КП "Тернопільводоканал" просило суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці з кадастровим номером 6110100000:05007:0040, шляхом демонтажу споруди, розміщеної за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 вересня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі. Протокольною ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 листопада 2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Тернопільську міську раду. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року клопотання КП "Тернопільводоканал" про призначення у справі судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи задоволено. Призначено у справі судову земельно-технічну та будівельно-технічну експертизу, на час проведення якої провадження у справі зупинено. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 квітня 2019 року поновлено провадження у вказаній справі. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року позов КП "Тернопільводоканал" задоволено частково. Усунуто порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 привести наявну тимчасову споруду торгового призначення по АДРЕСА_1 у відповідність до Паспорту прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_1, виданого 02 вересня 2013 року за реєстраційним номером 337/13. У задоволенні решти заявлених вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що захисна охоронна зона водоканалізаційних мереж встановлюється на певній відстані від фундаментів будинків, споруд чи огорож (пункт 8.1 Додатку до ДБН 360-92, пункт 17.1.2. ДБН В.2.5 -75:2013). Спірний паспорт прив'язки було видано суб'єктом владних повноважень на встановлення тимчасової споруди, тобто споруди, що виготовляється з полегшених конструкцій, без улаштування фундаменту, що виключає можливість застосування відповідних приписів ДБН до порядку розміщення тимчасових споруд. Спірна тимчасова споруда розміщена на земельній ділянці правомірно. Суд першої інстанції врахував висновок експертів Тернопільського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведеної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, а також висновок експерта з технічного обстеження будівель і споруд приватного підприємства "ВолКаС" (далі - ПП "ВолКаС") про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта від 18 червня 2020 року. Задовольняючи частково позов КП "Тернопільводоканал" міськрайонний суд виходив із того, що згідно з Паспорту прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_1, виданого 02 вересня 2013 року за реєстраційним номером 337/13 (далі - Паспорт прив'язки) приміщення торгового павільйону мали бути розділені на два зблоковані приміщення з окремими входами. Разом із цим, на момент обстеження ці два приміщення не були розділені, однак мали два входи. Проте, відсутність вказаної перегородки у спірній тимчасовій споруді суперечить Паспорту прив'язки. Крім того, суд першої інстанції вказав, що демонтаж спірної споруди тимчасового призначення є непропорційним заходом, з урахуванням збитків, які відповідач зазнає у результаті усунення такого порушення. Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року, з урахуванням частини першої статті 133, частин першої та шостої статті 141 ЦПК України, вирішено питання щодо розподілу судових витрат і стягнуто із ОСОБА_1 у дохід держави 1 600,00 грн судового збору. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу КП "Тернопільводоканал" залишено без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року залишено без змін. Судові витрати покладено на сторони в межах ними понесених. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Апеляційний суд, з урахуванням висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, висновку експерта з технічного обстеження будівель і споруд ПП "ВолКаС" від 18 червня 2020 року, відхилив доводи апеляційної скарги про те, що спірний об'єкт нерухомості збудований на фундаменті і не підлягає перенесенню. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачем вчинені порушення, які загрожують нормальній безперебійній роботі системи централізованого водопостачання, а розміщення в межах охоронної зони будь-яких конструкцій ускладнює доступ до мереж, створює додаткове навантаження на мережу, загрожує виникненню аварійних ситуацій, що може зумовити тривалий перебій у наданні послуг водопостачання та призвести до екологічної та санітарно-епідеміологічної катастрофи у місті Тернополі та навколишніх селах. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, КП "Тернопільводоканал", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині незадоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги КП "Тернопільводоканал" задовольнити у повному обсязі. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18. Крім того, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах, а також зазначає, що судами встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №607/12020/17 із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що спірний об'єкт нерухомості не відповідає ознакам тимчасової споруди, а порушення відповідачем охоронної зони інженерної мережі (каналізації) полягає у встановленні спірної будівлі (магазину) на плитному фундаменті безпосередньо на каналізаційній мережі, що створює перешкоди у користуванні мережею та спричиняє навантаження, яке може призвести до нещасних випадків та аварій. При цьому земельна ділянка, якою користується ОСОБА_1, у силу вимог закону та умов договору оренди землі від 23 серпня 2013 року, укладеного між відповідачем і міською радою, повинна використовуватися з урахуванням охоронних зон інженерних мереж. Вказує, що обраний судами спосіб усунення порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, не відновлює його порушені права та інтереси. Посилається на неправильну оцінку судами попередніх інстанцій експертних висновків, які знаходяться у матеріалах справи, та неврахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду у подібній справі. Крім того, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга КП "Тернопільводоканал" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що судові РІШЕННЯ: в оскаржуваній частині ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до положень статті 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт" до земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, на яких збудовано наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів. Уздовж трубопроводів встановлюються охоронні зони. Земля в межах охоронних зон не вилучається, а використовується з обмеженнями (обтяженнями) відповідно до закону або договору. Порядок встановлення, розмір та режим використання охоронної зони об'єкта трубопровідного транспорту визначаються законодавством України. Згідно зі статтею 112 ЗК України охоронні зони створюються: навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Пунктом 11 Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року №1747, закріплено, що на земельних ділянках, розташованих у межах охоронних зон, забороняється, у тому числі, споруджувати житлові, громадські та дачні будинки. У пункті 12 цих Правил визначено види робіт, які проводяться на земельних ділянках, розташованих у межах охоронних зон, лише за письмовою згодою підприємств магістрального трубопровідного транспорту та відповідних органів державного нагляду і контролю. Відповідно до пункту 15.5 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених Наказом Мінжитлокомунгоспу 27 червня 2008 року №190 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2008 року за №936/15627, не дозволяється, у тому числі, самовільне спорудження над водопровідними і каналізаційними мережами та пристроями будь-яких будівель та предметів благоустрою. Згідно з частинами другою, четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди, що є необхідною умовою розміщення тимчасової споруди на місцевості, визначено Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року №244, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за №1330/20068 (далі - Порядок №244). Згідно з пунктом 2.2. розділу ІІ цього Порядку для провадження підприємницької діяльності замовник, який має намір встановити тимчасову споруду, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення тимчасової споруди. Умови і порядок розміщення тимчасової споруди визначаються у паспорті прив'язки. Розміщення тимчасових споруд на інженерних мережах не забороняється. Пунктом 2.28 вказаного Порядку передбачено обов'язок власника інженерних мереж за власний рахунок перенести тимчасову споруду у разі проведення планових ремонтних або аварійних ремонтних робіт на інженерних мережах. Судами встановлено, що рішенням Тернопільської міської ради від 16 серпня 2013 року №6/36/71 вирішено затвердити ОСОБА_1 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0,0300 га, для обслуговування незавершеного будівництва зупинки громадського транспорту з вбудованими крамницями за адресою: АДРЕСА_1 і зобов'язано ОСОБА_1 у двомісячний термін здійснити державну реєстрацію права оренди земельної ділянки відповідно до чинного законодавства (а. с. 31, т. 1). 23 серпня 2013 року між Тернопільською міською радою (орендодавцем) та ОСОБА_1 (орендарем) укладено договір оренди землі, за яким в оренду передається земельна ділянка, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, загальною площею 0,0300 га, у тому числі - землі, які використовуються в комерційних цілях, і на якій знаходиться об'єкт нерухомого майна - незавершена будівництвом зупинка громадського транспорту з вбудованими крамницями. Інженерні мережі - газ, каналізація водопровід, зв'язок, електропостачання. Обов'язковими для діяльності орендаря є наступні обмеження: обмеження щодо "червоних ліній ": ділянка площею 0,0300 га, знаходиться в межах "червоних ліній" АДРЕСА_2; обмеження щодо інженерних зон: ділянка повинна використовуватися із врахуванням охоронних зон інженерних мереж (а. с. 26-29, т. 1). Виконані роботи по встановленню в натурі зовнішніх меж земельної ділянки для обслуговування незавершеного будівництва зупинки громадського транспорту з вбудованими крамницями за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 35, 36, т. 1). 02 вересня 2013 року Управлінням містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради виготовлено Паспорт прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_2, реєстраційний номер 337/13, який продовжувався до 02 вересня 2018 року, до 02 вересня 2019 року, до 02 вересня 2020 року та продовжено ще на рік (а. с.175, т. 1). Відповідно до актів технічного обстеження водоканалізаційних мереж (від 26 серпня 2014 року, від 30 жовтня 2014, від 08 квітня 2016 року року), складених інспекторами КП "Тернопільводоканал", при обстеженні магазину "Продукти", що знаходиться на зупинці громадського транспорту по АДРЕСА_3, виявлено встановлення магазину та зазначено припис, згідно з яким зобов'язано забезпечити нормативну відстань до каналізаційної мережі (а. с. 3, 5, 6, т. 1). КП "Тернопільводоканал" направляло ОСОБА_1 відповідні листи попередження, зокрема: від 25 липня 2014 року №1739/14; від 03 вересня 2014 року №2035а/14; від 15 квітня 2016 року №1012/16 (а. с. 8, 9, 11, т. 1). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України). З урахуванням вказаного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належної оцінки доказів, які знаходяться у матеріалах справи, зокрема, висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, зробив обґрунтований висновок про те, що спірна будівля фактично є тимчасовою спорудою. Відповідні доводи касаційної скарги, у тому числі, щодо недотримання ОСОБА_1 вимог відповідних ДБН, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. При цьому у силу вимог статей 12, 81 ЦПК України позивач не довів, що спірний об'єкт збудований на фундаменті і не підлягає перенесенню. Крім того, Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами попередніх інстанцій висновку експерта з технічного обстеження будівель і споруд ПП "ВолКаС", оскільки вказаний висновок не суперечить висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи, підтверджує його, а в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, і підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій і про те, що в матеріалах справи також відсутні докази щодо порушення зі сторони відповідача вимог пункту 2.28 Порядку №244, яким передбачено обов'язок власника інженерних мереж за власний рахунок перенести тимчасову споруду у разі проведення планових ремонтних або аварійних ремонтних робіт на інженерних мережах. При цьому посилання КП "Тернопільводоканал" про неможливість доступу до мережі у разі виникнення аварії в майбутньому є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу комунального підприємства "Тернопільводоканал" залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №511/648/19 провадження №61-9088св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, посилаючись на те, що з 22 грудня 1990 року вона перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року. В період перебування у шлюбі ними було придбано за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на вказане домоволодіння було оформлене на ім'я її колишнього чоловіка. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті відкрилася спадщина. Спадкоємцем майна померлого за заповітом є ОСОБА_2, яка виявила намір успадкувати спірний житловий будинок в цілому, хоча за життя колишній чоловік не заперечував її право на набуте в період шлюбу майно. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в рівних частках; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння. Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Ільяшук А. В. позов задоволено. Визнано, що житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 набув право власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в період перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, а тому це майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя і частки сторін у ньому є рівними. Матеріали справи не містять і відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що зазначене домоволодіння придбано ОСОБА_3 за особисті кошти, а отже, що воно є його особистою власністю. Заява відповідача та її представника про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки визначальним для висновку про застосування позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Оскільки права позивача на належну їй частку у спірному домоволодінні до моменту смерті ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1)не були порушенні, то перебігу позовної давності почався з часу відкриття спадщини, а не з часу розірвання шлюбу. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду щодо належності спірного домоволодіння на праві спільної сумісної власності колишньому подружжю є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим суд першої інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність, перебіг якої почався з часу розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, оскільки позивачем не надано доказів того, що після розлучення вона якимось чином реалізовувала чи мала намір реалізувати своє право співвласника спірного майна і їй у цьому перешкоджав колишній чоловік як інший співвласник. Колегією суддів не встановлено непереборних обставин, які б унеможливлювали звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом в межах трьох років після розірвання шлюбу або за життя її колишнього чоловіка - ОСОБА_3. Протягом 8 років з часу розлучення позивач не порушувала питання щодо поділу спірного майна, не проявляла жодного інтересу до житлового будинку. Отже, в ОСОБА_1 є суб'єктивне матеріальне право на частку у спільному майні колишнього подружжя, однак не встановлено причин пропуску позовної давності, які б незалежно від волі позивача унеможливлювали або ускладнювали подання нею до суду позову в межах трьох років після розірвання шлюбу. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що апеляційний суд грубо проігнорував усталену судову практику щодо застосування позовної давності до вимоги про визнання права власності на частку у майні подружжя, заявленої після розірвання шлюбу, та не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18. У липні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Роздільнянського районного суду Одеської області. 17 червня 2021 року справа №511/648/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Судами встановлено, що з 22 грудня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року. Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчить договір купівлі-продажу від 10 червня 1991 року, посвідчений Виконавчим комітетом Кіровської сільської ради народних депутатів Роздільнянського району Одеської області. Право власності на вказане домоволодіння було зареєстроване за ОСОБА_3. В подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_3 реконструювали та добудували спірний житловий будинок, в результаті чого його загальна площа збільшилася до 57,60 кв. м, житлова - до 33,70 кв. м. 27 січня 2010 року Виконавчий комітет Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області видав на ім'я ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею - 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. За життя, а саме 27 грудня 2017 року він склав заповіт, яким вищезгадане домоволодіння заповів відповідачу ОСОБА_2. Заповіт посвідчений секретарем Виконавчого комітету Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області Стефанець І. Б. та зареєстрований в реєстрі за №22. Згідно з довідкою Виконавчого комітету Калантаївської сільської ради Роздільнянського району Одеської області від 06 березня 2019 року №128/02-11 у спірному житловому будинку проживає без реєстрації співмешканка ОСОБА_3 - ОСОБА_2. На підставі поданої 26 лютого 2019 року ОСОБА_2 як спадкоємцем за заповітом заяви про прийняття спадщини приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманською Л. М. було заведено спадкову справу №37/2019 до майна померлого ОСОБА_3. Свідоцтво про право на спадщину на спірний житловий будинок відповідачу не видавалося. 15 березня 2019 року приватний нотаріус Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманська Л. М. повідомила позивача про те, що їй необхідно звернутися до суду для визнання свого права власності на 1/2 частку в майні, придбаному нею із спадкодавцем в період перебування в зареєстрованому шлюбі. Доказів, які б свідчили, що за життя ОСОБА_3 між ним та позивачем виник спір з приводу нерухомого майна (спірного домоволодіння), відповідач не надала, а суди таких обставин не ВСТАНОВИЛИ: Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час придбання у 1991 році спірного домоволодіння, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу спірне майно не спростована. Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах -уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15 зроблено висновок про те, що згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічна позовна давність. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. В постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), на яку послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що у частині другій статті 72 СК України та в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки; позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Початок перебігу позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. У справі, яка переглядається, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише у березні 2018 року. Доводи касаційної скарги про те, що про порушення свого права позивач дізналася ще під час шлюбу, а також після розірвання шлюбу, коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні спірним майном, не підтверджені належними доказами. Матеріли справи не містять доказів, які б підтверджували заперечення права позивача як одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно (спірну квартиру), зареєстроване за іншим подружжям - відповідачем. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши, що житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_3 під час його перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, за життя ОСОБА_3 не було здійснено поділ вказаного нерухомого майна, відповідач як спадкоємець за заповітом не довела, що спірний будинок є особистою власністю спадкодавця, тобто не спростувала презумпцію спільності права власності колишнього подружжя на це майно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вищезгадане домоволодіння є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а тому позивач має право на 1/2 його частку. При цьому, ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд обґрунтовано відхилив доводи сторони відповідача про пропуск позивачем встановленої статтею 72 СК України трирічної позовної давності та правильно виходив з того, що перебіг позовної давності починається не з моменту розірвання між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 шлюбу, а з часу, коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, в даному випадку - після смерті її колишнього чоловіка та отримання відповіді нотаріуса щодо наявності спадкоємця за заповітом, яка прийняла спадщину та претендує на спірне домоволодіння в цілому. ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження того, що з часу розірвання шлюбу спадкодавець заперечував право позивача на спірне майно, тобто вона не довела обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у вищезгаданій постанові від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), апеляційний суд залишив поза увагою те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат. Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 3 073,60 грн, які підлягають стягненню з відповідача на її користь. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі. Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 073 (три тисячі сімдесят три) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №715/2169/19 провадження №61-4795 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк"; треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Старововчинецька сільська рада Глибоцького району Чернівецької області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - на постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" (далі - ПАТ КБ "Приват Банк"), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Старововчинецька сільська рада Глибоцького району Чернівецької області, про витребування майна із незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що господарство по АДРЕСА_1 відносилося до групи колгоспних дворів та належить членам колгоспного двору по 1/4 частині. Станом на 15 квітня 1991 року членами вказаного колгоспного двору були: ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та вона, ОСОБА_1 09 серпня 2007 року рішенням Старовочинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на вказане майно. 02 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та АТ КБ "Приват Банк" було укладено іпотечний договір, предметом якого є вказаний житловий будинок, а 12 жовтня 2016 року за АТ КБ "Приват Банк" зареєстровано право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1. Вважала, що банком порушенні її права як власника майна. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд витребувати на її користь 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 із незаконного володіння ПАТ КБ "Приват Банк". Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано з незаконного володіння ПАТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, зокрема, 1/4 частину житлового будинку літ. "А", сараїв літ. "Б", "Г", "Ж", "З", "И", літньої кухні літ. "В", убиральні літ. "Е", вимощення - І, огорожі №1-3. Додатковим рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з АТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 10 710,70 грн витрат на правничу допомогу. Стягнуто з АТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір у розмірі 768,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_1, належав до суспільної групи колгоспного двору, членами якого станом на 15 квітня 1991 року були ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, кожному з яких належало по 1/4 частині цього будинку. Оскільки ОСОБА_5 у 2007 році оформив на себе право власності на належний їм, як членам колгоспного двору, житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та передав цей будинок в іпотеку банку, ОСОБА_1 має право витребувати від ПАТ КБ "Приват Банк" належну їй 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за вказаною адресою. Крім того, ОСОБА_1 дізналася про порушення її прав лише у 2018 році, коли повернулася в Україну, тому, незважаючи на те, що договір іпотеки був укладений в 2007 році, позивачем строк позовної давності не пропущено, що в сукупності стало підставою про захист права шляхом задоволення віндикаційного позову. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при винесенні рішення від 10 грудня 2019 року у цій справі питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу відповідно статті 141 ЦПК України судом не вирішувалось, та з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт, часу, витраченого адвокатом на виконання таких робіт, ціни позову, а також враховуючи те, що позовні вимоги задоволено повністю, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви представника позивача ОСОБА_6. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "Приват Банк" задоволено частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року та додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ідеальна частка є правом на майно, а не майном із індивідуально визначеною ознакою, а пред'явлення віндикаційного позову про витребування ідеальної частки без його поділу є неможливим, на що суд першої інстанції всупереч вимогам цивільного законодавства увагу не звернув та не з'ясував, чи було спірне майно виділено в натурі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року й залишити в силі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №715/2169/19 із Глибоцького районного суду Чернівецької області. У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 листопада 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи положення статей 181, 183, 184, 388 ЦК України, проігнорував висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц, згідно з яким частка у праві спільної часткової власності є самостійним об'єктом цивільних прав. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 та Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №755/4987/17, на які посилався суд апеляційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2020 року АТ КБ "Приват Банк" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживає у господарстві, що знаходиться по АДРЕСА_1. Вказане господарство відносилося до суспільної групи господарств - колгоспний двір, членами якого станом на 15 квітня 1991 року були ОСОБА_5 - голова двору, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, що підтверджується витягом з погосподарської книги Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області за 1991-1995 роки, довідкою Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 16 вересня 2019 року №208 (а. с. 10, 11-12). Голова двору - ОСОБА_5 був членом колгоспу "Шлях до комунізму", що підтверджується трудовою книжкою колгоспника (а. с. 13-14). Рішенням виконавчого комітету Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 09 серпня 2007 року №67 спірний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, передано ОСОБА_5 у власність. На підставі вказаного рішення 10 серпня 2007 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на це майно, яке зареєстроване в Глибоцькому районному бюро технічної інвентаризації 20 серпня 2007 року (а. с. 15, 16). 02 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційний банк "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приват Банк") та ОСОБА_5 було укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_5 передав банку в іпотеку житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а. с. 17-19). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, на підставі цього іпотечного договору 12 жовтня 2016 року за AT КБ "Приват Банк" зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами (а. с. 20-23). Крім того, встановлено, що ОСОБА_1 у жовтні 2018 року, повернувшись із-за кордону додому, дізналася від братів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що їх батько - ОСОБА_5 у 2007 році оформив на себе право власності на належний їм, як членам колгоспного двору, житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами і передав цей будинок в іпотеку банку. Згідно технічного паспорта на спірний житловий будинок вбачається, що він складається з житлового будинку літ. "А", сараїв літ. "Б", "Г", "Ж", "З", "И", літньої кухні літ. "В", убиральні літ. "Е", вимощення - І, огорожі №1-3 (а. с. 24-27).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) зроблено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника". У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 зроблено висновок, що "право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з'ясувавши, чи це майно виділене в натурі". Згідно з абзацом 1 частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі №612/553/15-ц (провадження №61-22051св18) вказано, що "індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмітних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють в необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору". У справі, що переглядається, позивач просила суд витребувати 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1. Матеріали справи не містять інформації про те, чи виділена позивачу його частка будинку в натурі. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, з урахуванням вказаних норм права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обгрунтовано виходив із того, що положення статей 387, 388 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. Подібні правові висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №295/17812/18. Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові. Крім того, у вказаній справі фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 листопада 2021 року м. Київ справа №759/9283/18 провадження №61-3789св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Київська міська державна адміністрація в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, розглянув у порядку попереднього судового засідання касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування, визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації (далі - Департамент), Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (далі - БТІ), просили визнати за ними в порядку спадкування право постійного користування земельною ділянкою з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1; визнати неправомірними дії БТІ стосовно проставляння у технічному паспорті на будинок на АДРЕСА_1 штампу "Самочинне будівництво"; зобов'язати Департамент зареєструвати за позивачами право спільної часткової власності на будинок АДРЕСА_1, а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частку, за ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/6 частці. Позов обґрунтовано тим, що на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку АДРЕСА_1. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок у березні 2016 року в БТІ замовлено послуги з технічного обстеження та виготовлення технічного паспорту на вказаний будинок. Проте, у виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "Самочинне будівництво". Виходячи з цієї відмітки до самочинного будівництва віднесено наступні споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ "Д", площею 26,7 кв. м. Такі дії БТІ не відповідали вимогам чинного законодавства, оскільки рішенням суду на підставі статті 376 ЦК України визнано право власності на відповідні частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1. У зв'язку з тим, що на технічному паспорті міститься відмітка БТІ "Самочинне будівництво", яка проставлена незаконно, рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року відмовлено позивачам у реєстрації права власності на житловий будинок. Також в рішенні державного реєстратора зазначено, що державна реєстрація прав на об'єкт відбувається після введення його в експлуатацію. На думку позивачів, зроблена незаконна відмітка в технічному паспорті "Самочинне будівництво" унеможливлює зареєструвати право власності на належний їм житловий будинок. В частині визнання в порядку спадкування права користування земельною ділянкою, що знаходиться під спірним будинком, зазначили, що цією земельною ділянкою на законних підставах протягом багатьох років користувався ОСОБА_5. Факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою підтверджується архівними довідками, згідно з якими у погосподарських книгах за 1967-1971 на Мик. Борщагівській сільській Раді існував особовий рахунок відкритий на ім'я ОСОБА_5, проживаючого на АДРЕСА_1. Також факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року. Після смерті ОСОБА_5 у 1976 році право користування земельною ділянкою перейшло до ОСОБА_6, який у 1993 році встановив і погодив межі з суміжними землекористувачами. Проте за життя ОСОБА_6 не встиг завершити процес оформлення права приватної власності на спірну земельну ділянку під будинком. Після смерті ОСОБА_6 будинковолодіння успадкував позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_7, яка померла у 2011 році. Спадкоємцями ОСОБА_7 є позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Вважали, що оскільки спадкодавець ОСОБА_5 за життя набув право постійного користування земельною ділянкою під будинковолодінням на АДРЕСА_1, тому таке його право зі смертю не втрачено і перейшло у спадок до позивачів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивачі не надали суду рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо передачі у власність чи користування спірної земельної ділянки, не надали доказів щодо оформлення спадкодавцем права на земельну ділянку або розпочатої процедури приватизації спадкодавцем. Суд не встановив порушення вимог законодавства при проставленні у технічному паспорті на будинок штампу "Самочинне будівництво", у зв'язку з чим такі позовні вимоги є безпідставними. Щодо вимог про зобов'язання Департамент вчинити дії щодо реєстрації права спільної часткової власності суд зазначив, що не вправі своїм рішенням втручатися у дискреційні повноваження відповідача та визначати, який саме зміст управлінського рішення необхідно приймати за результатом розгляду наданих для реєстрації документів, у зв'язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статті 20, 90 ЗК Української РСР, статті 120 ЗК України 2001 року, статті 24, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не враховано правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №675/2372/16-ц від 16 березня 2020 року, у постановах Верховного Суду у справі №825/602/17 від 23 травня 2018 року, №819/570/18 від 11 вересня 2019 року, у справі №916/1608/18 від 19 травня 2020 року та від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Суди не взяли до уваги, що запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність у особи права постійного користування земельною ділянкою. Факт набуття спадкодавцем ОСОБА_5 права постійного користування земельною ділянкою підтверджується записами в погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській Раді, які є документом, що засвідчує право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості. Суди не звернули уваги, що підставою для реєстрації за позивачами права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 є рішення Святошинського районного суду м. Києві від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2 просили задовольнити касаційну скаргу, оскільки вважать доводи касаційної скарги обґрунтованими. Суди не врахували, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини незалежно від цільового призначення земельної ділянки, а також переходить до спадкоємців у зв'язку із переходом до них права власності на нерухоме майно, розміщене на земельній ділянці. Суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доводам апеляційної скарги, про надання БТІ права проставляти в технічному паспорті штамп "Самочинне будівництво" за умови наявності чинного рішення, винесеного відповідно до статті 376 ЦК України, яким по суті узаконено об'єкт самочинного будівництва. Суди не врахували, що дискреційні повноваження це ті повноваження коли у державного органу є право вибору між кількома варіантами правомірної поведінки. У цій справі, у державного реєстратора за умови надання йому документів, що підтверджують наявність у позивача права власності на нерухоме майно, був лише один варіант правомірної поведінки, зареєструвати таке право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У відзиві на касаційну скаргу Департамент просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін. Вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, вимоги в ній не відповідають чинному законодавству. Постанови на які посилається заявник в касаційній скарзі не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки регулюють інші правовідносини ніж у справі, що переглядається. Державний реєстратор під час проведення реєстраційних дій встановив, що на технічному паспорті стоїть відмітка про самочинне будівництво, а відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи зі Святошинського районного суду м. Києва. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини, встановлені судами Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Жовтневої районної ради депутатів трудящих від 13 березня 1972 року №755 за ОСОБА_5 та ОСОБА_8 (який помер ІНФОРМАЦІЯ_1) в рівних долях по 1/2 частині визнано право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2.05 квітня 1972 року на 1/2 частини домоволодіння ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер і після його смерті 1/2 частини домоволодіння успадкована ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3.15 квітня 2003 року на вказану частину будинку в рівних долях по 1/4 частині видано спадкоємцям ОСОБА_1 та ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину за законом. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 липня 2009 року у справі №2-64/2009 припинено право власності ОСОБА_8 на 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 у зв'язку із пожежею, та збільшено розмір часток ОСОБА_7 і ОСОБА_1 з 1/4 частки до 1/2 частки кожному. ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7, спадкоємцями якої є позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частини, за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частини за кожним. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1. У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "самочинне будівництво". Згідно зі змісту цієї відмітки, до самочинного будівництва віднесено споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ. "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ. "Д", площею 26,7 кв. м. Далі рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року №31725889 Департаменту відмовлено у реєстрації вказаного права власності з причин наявності в технічному паспорті відмітки про самочинне будівництво. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі шляхом визнання права. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачі звернулися до суду з вимогою про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування. Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За приписами статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Аналіз наведених норм матеріального права приводить до висновку, що право користування земельною ділянкою за загальним правилом входить до складу спадщини і таке право спадкування здійснюється лише за умови, якщо спадкодавцем у встановленому законом порядку зареєстровано право користування на земельну ділянку, і воно увійшло до спадкового майна. Згідно статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців. Якщо будівництво об'єкта нерухомого майна здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачами не надано доказів, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1, увійшла до спадкового майна. Так, позивачі посилались на те, що право користування ОСОБА_5 спірною земельною ділянкою підтверджується архівними довідками у погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській раді, зі змісту яких вбачається, що існував особовий рахунок № НОМЕР_1, відкритий на ім'я ОСОБА_5, проживаючого на АДРЕСА_1. Згідно з даними у погосподарській книзі за вказаним домоволодінням закріплено 0,14 га землі та на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року. Разом з тим, згідно з матеріалами справи, зокрема архівної довідки №277 від 07 травня 2009 року щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1950-1952 роки є особовий рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_5. У графі "будівлі" та "місце проживання" відсутні відомості, а у графі "Всього землі" зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 25 зворот). Згідно з довідкою від 07 травня 2009 року №276 щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1953-1955 є особовий рахунок № НОМЕР_3 ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_3, а у графі "Всього землі" зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 26). Відповідно до архівної довідки від 11 липня 2016 року №06-04/763 у документах архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарській книзі за 1967-1971 роки є особовий рахунок ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_2, а у графі "Будівлі" значиться половина житлового будинку 1930 року забудови. У графі "Всього землі" зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 26 на звороті). Також, згідно з архівною довідкою від 18 вересня 2003 року №560 щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1967-1971 є особовий рахунок № НОМЕР_1 ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_3, у графі "Всього землі" зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 27). Проаналізувавши та надавши оцінку вказаним документам, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відомості документів не доводять той факт, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташована на території АДРЕСА_1, входила до спадкового майна після смерті ОСОБА_6, спадкоємцем якого є позивач ОСОБА_1, та до спадкового майна ОСОБА_7, спадкоємцями якої є позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Відомості архівних довідок містять суперечливі дані щодо розміру земельної ділянки, які відрізняються від розміру спірної земельної ділянки право постійного користування в порядку спадкування на яку просять визнати позивачі. З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що матеріали справи не містять доказів, що спадкодавцям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за життя було надано у користування земельну ділянку з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташовану на території АДРЕСА_1, а матеріали справи також не містять доказів, що за спадкодавцями було зареєстровано право користування на спірну земельну ділянку. Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. З огляду на зазначене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відхилення доводів апеляційної скарги, які є аналогічним доводам касаційної скарги, про незастосування положень земельного законодавства у редакції 1970 року, згідно з якими запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність в особи право постійного користування земельною ділянкою, оскільки позивачі не довели правомірність користування спадкодавцем саме зазначеною позивачами земельною ділянкою, а матеріали справи містять суперечливі відомості. Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини у вказаній справі зазначено про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини, але таке право входить до складу спадщини на загальних умовах. Крім того, в ній встановлено інші правовідносини, які виникли між сторонами, ніж у справі, яка переглядається, зокрема спір виник щодо земельної ділянки, яка була отримана у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. З-поміж іншого, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на Ѕ частину, за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частину за кожним. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1. У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "самочинне будівництво", до якого віднесено споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ. "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ. "Д", площею 26,7 кв. м. З огляду на зазначене та з урахуванням положень Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, обґрунтованим є висновок про те, що при проставленні у технічному паспорті на будинок АДРЕСА_1 штампу "Самочинне будівництво" БТІ діяв відповідно до вимог закону. Крім того, доводи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги про те, що право власності на будинок визначено за позивачами на підставі рішення суду, а тому в БТІ не було підстав для проставляння штампу "Самочинне будівництво" є необґрунтованими, оскільки відповідно до резолютивної частини рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 судом не вирішувалося питання про визнання права власності на прибудову літ. "Г " та гараж літ. "Д", які зазначені у технічному паспорті БТІ як самочинне будівництво. Також, рішення державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року №31725889 Департаменту з питань державної реєстрації КМДА, яким позивачам відмовлено у реєстрації права власності на спірний будинок, позивачами не оскаржувалося, в установленому законом порядку неправомірним не визнавалося. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний суддійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином дослідив й оцінив подані сторонами докази, правильно застосували норми процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв'язку з його недоведеністю. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. СУДДІ: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №442/938/20 провадження №61-18928св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Дрогобицька міська рада, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Дрогобицької міської ради, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради, визнання права спільної сумісної власності. На обґрунтування позову посилалися на те, що рішенням Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою на земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка рішеннями Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм у приватну власність. Вважали, що вони є власниками земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0203, розташованої на АДРЕСА_1, та стверджували, що Дрогобицька міська рада не визнає їхнє право власності на цю земельну ділянку. Просили визнати протиправним та скасувати підпункт 1.1 статті 1 рішення XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 щодо надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою про відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано підпункт 1.1 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 про надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1. Визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва на земельну ділянку, яка перебуває у приватній власності позивачів. Державна реєстрація спірної земельної ділянки, власниками якої є позивачі, за відповідачем унеможливлює для позивачів оформлення права власності на земельну ділянку і реєстрацію речових прав на неї. Обраний позивачами спосіб захисту - визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203, відповідає змісту порушеного права та є ефективним інструментом для його відновлення. Постановою Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі не довели, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271. Також не надано доказів на підтвердження того, що позивачі на законних підставах користувалися чи користуються земельною ділянкою, а також, що вони успадкували від законних користувачів спірну земельну ділянку у 1950 році чи пізніше. Дрогобицька міська рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. Надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 не є протиправним і таким, що порушує право приватної власності позивачів, оскільки рішенням XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 Дрогобицька міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням статей 12, 122, 118 Земельного кодексу України, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг і позиції інших учасників У грудні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просять постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року залишити в силі. На обґрунтування касаційних скарг посилаються на те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, а ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірна земельна ділянка є вільною і не перебуває у спільній сумісній власності позивачів, оскільки ними не було надано будь-яких доказів на підтвердження права власності на земельну ділянку з підстав безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що раніше надані їм у користування, не відповідають висновкам Конституційного Суду України, викладеним у рішенні від 22 вересня 2005 року у справі №1-17/2005. Необґрунтованими та протиправними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради не було порушене право власності на спірну земельну ділянку і відповідно про необґрунтованість позовної вимоги про визнання за ними права спільної сумісної власності на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0263. Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 20 листопада 2019 року №368/54/17, у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15, у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, недослідження зібраних у справі доказів. У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_3, у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її матеріали. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1. Підставами відкриття касаційних проваджень є підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, Верховний суддійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 "Про надання дозволу на розроблення проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва та ведення городництва" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва: ОСОБА_3 - орієнтовною площею 950 кв. м на АДРЕСА_1, ОСОБА_1 - орієнтовною площею 317 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.12), ОСОБА_2 - орієнтовною площею 700 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.13). 30 січня 2018 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Львівської регіональної філії Сов'яку Т. С. видано проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_1, визначено її кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Щодо вирішення вимог про визнання права спільної сумісної власності Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з частиною другою статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. З аналізу наведених норм матеріального права можна зробити висновок, що право на судовий захист має саме власник земельної ділянки, права якого порушені. Згідно з частиною першою статті 35 ЗК України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Відповідно до частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з частиною першою статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами п'ятою-сьомою цієї ж статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивачів про визнання права спільної сумісної власності, оскільки позивачі у позові і поданих суду клопотаннях стверджують, що є власниками спірної земельної ділянки та водночас просять визнати право власності на неї. Позивачами не доведено набуття ними права власності на спірну земельну ділянку, а тому і не доведено факту порушення їхнього права. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження набуття позивачами права власності на земельну ділянку, з підстав, наведених у позові, а саме з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування та за давністю користування земельною ділянкою (набувальною давністю), оскільки позивачами не надано доказів на підтвердження права власності на спірну земельну ділянку з вказаних підстав. Апеляційний суд встановив, що фактична площа і конфігурація земельної ділянки, що надана ОСОБА_3, не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам. Отже, позивачами не доведено, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271. Доводи касаційних скарг про те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, яка ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність, є необґрунтованими, оскільки позивачі не довели набуття ними права власності на спірну земельну ділянку з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Щодо вирішення вимог про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Відповідно до частин третьої, дев'ятої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою: особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер. Встановлено, що підпунктами 1.12 та 1.13 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 надано дозволи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовними площами 317 кв. м та 700 кв. м, на АДРЕСА_1. На підставі розробленого проєкту землеустрою, відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", відомості про земельну ділянку площею 0,0939 га на АДРЕСА_1 для ведення садівництва Державним кадастровим реєстратором Дрогобицького районного відділу Львівської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру ОСОБА_5 внесені до Державного земельного кадастру та 30 січня 2018 року здійснено державну реєстрацію земельної ділянки і присвоєно кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. За змістом частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. У статті 118 ЗК України законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності, який потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі відповідного звернення, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства. Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. В цьому випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проєкту землеустрою. Таким чином, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають рівне право розробити проєкти землеустрою, подальше затвердження яких відбувається із кінцевим визначенням особи, що отримає право власності або користування (оренду) на ділянку, а отже, Дрогобицька міська рада при винесенні рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 не порушила права позивачів. З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 є протиправним і таким, що порушує право приватної власності, оскільки зазначеним рішенням Дрогобицької міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням міської ради за змістом статей 12, 122, 118 ЗК України у спосіб, передбачений законом, а отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивачів щодо визнання недійсним цього рішення в частині надання земельної ділянки ОСОБА_3. Доводи касаційних скарг про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 20 листопада 2019 року №368/54/17; Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15; Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке. У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц (провадження №14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) відступлено шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17, та зроблені такі висновки: "право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець". У постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, де предметом спору було скасування рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, Верховний Суд України зробив висновок про те, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України (до 01 січня 2002 року), зберігають своє право на користування земельною ділянкою до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Проте у справі, що переглядається, як встановлено судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, позивачі не набули права користування спірною земельною ділянкою, доказів підтвердження набуття позивачами спірної земельної ділянки суду не надали. З урахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції у оскаржуваному рішенні не враховані висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, на увагу не заслуговують, оскільки ухвалене у цій справі рішення не суперечить цим висновкам. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів, оскільки судом апеляційної інстанції досліджено фотокопію висновку експерта від 21 листопада 2019 року №044/19 за результатами проведення земельно-технічної експертизи у справі №442/3062/18, у якому зазначено, що розташування земельної ділянки на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203, відповідає розташуванню земельної ділянки, виділеної для ведення садівництва рішенням виконкому Дрогобицької міської ради трудящих від 26 вересня 1950 року, закріпленої за будинковолодінням АДРЕСА_1 рішенням Дрогобицької міської ради від 20 жовтня 1953 року №1553 та переданої у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської Ради від 26 грудня 2003 року. Проте апеляційний суд не взяв до уваги цей висновок як доказ, оскільки надана земельна ділянка ОСОБА_3 не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам. Також позивачами не доведено, що зазначений висновок суд першої інстанції під час розгляду справи №442/3062/18 брав до уваги та суд погодився з такими висновками, а також, що таке рішення набрало законної сили. Доводи касаційних скарг також зводяться до власного тлумачення норм права, до незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №132/1745/20 провадження №61-8895св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Трак", державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко Оксани Василівни про скасування рішення державного реєстратора, визнання договору оренди землі недійсним, визнання додаткової угоди укладеною, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" на рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року, ухвалене суддею Сєліним Є. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Медвецького С. К., Копаничук С. Г., Оніщука В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро " (далі - ТОВ "Лан-Агро ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Трак" (далі - ТОВ "Агро Трак"), державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко Оксани Василівни (далі - державний реєстратор Білієнко О. В. ), про скасування рішення державного реєстратора, визнання договору оренди землі недійсним, визнання додаткової угоди укладеною. Позов обґрунтований тим, що 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 (орендодавцем) та ТОВ "Лан-Агро" (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю у платне користування строком на 10 років земельну ділянку площею 1,7050 га, яка знаходиться на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Договір зареєстровано в Державному реєстрі земель 10 червня 2009 року за №040986300128.04 березня 2019 року рішенням державного реєстратора Білієнко О. В. проведено державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ "Лан-Агро" на вказану вище земельну ділянку. Підставою для цього став лист-повідомлення ОСОБА_1 щодо відмови в пролонгації договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Позивач зазначав, що на момент вчинення державним реєстратором вказаної дії строк дії договору оренди не закінчився, а отже підстав для державної реєстрації припинення права оренди за ТОВ "Лан-Агро" не існувало. Виходячи із цього, державний реєстратор Білієнко О. В. діяла всупереч закону, чим незаконно та безпідставно обмежила позивача в праві оренди спірної земельної ділянки. У той же час ОСОБА_1, всупереч чинному договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, уклав 02 липня 2019 року договір оренди земельної ділянки із ТОВ "Агро Трак", державна реєстрація якого проведена 10 липня 2019 року. Цим, на думку позивача, порушене його переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). При тому, що ним 26 квітня 2019 року направлявся ОСОБА_1 лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі від 02 лютого 2009 року на новий строк та проект додаткової угоди до нього від 05 квітня 2019 року, які отримані відповідачем 03 травня 2019 року. У зв'язку з цим ТОВ "Лан-Агро" просило суд скасувати рішення державного реєстратора Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року в частині державної реєстрації припинення права оренди земельної ділянки площею 1,7050 га, кадастровий номер 0521686300:06:000:0063, яка знаходиться на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, за ТОВ "Лан-Агро" згідно з укладеним 02 лютого 2009 року договором оренди землі із ОСОБА_1; визнати недійсним укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро Трак" договір оренди цієї земельної ділянки від 02 липня 2019 року; визнати укладеною додаткову угоду від 05 квітня 2019 року до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан-Агро", предметом якої є оренда вищевказаної земельної ділянки, на відповідних умовах. Короткий зміст судових рішень Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року, позов ТОВ "Лан-Агро" задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року за індексним номером 45802823. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що ТОВ "Лан-Агро" втратило право на поновлення договору оренди землі, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору. Крім того, встановлено, що ОСОБА_1 до закінчення строку дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року листом від 06 лютого 2019 року повідомляв ТОВ "Лан-Агро" про небажання продовжувати термін дії цього договору на новий строк. Отже, відсутні підстави для застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки до закінчення строку дії договору оренди орендодавець повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди. Виходячи із того, що переважне право ТОВ "Лан-Агро" на поновлення договору оренди земельної ділянки не порушено, то суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди землі від 02 липня 2019 року. При цьому суди встановили, що за цим договором земельна ділянка передавалася у користування ТОВ "Агро Трак" вже після закінчення дії договору оренди від 02 лютого 2009 року. Скасування рішення державного реєстратора Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року суди мотивували тим, що через неналежне виконання державним реєстратором своїх обов'язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію припинення права оренди спірної земельної ділянки за ТОВ "Лан-Агро" та прийняття відповідного рішення від 04 березня 2019 року, не було встановлено строк дії договору оренди землі, а отже не перевірено умови правочину, що призвело до передчасного припинення за ТОВ "Лан-Агро" належного йому права користування землею згідно умов договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ТОВ "Лан-Агро" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 02 липня 2019 року та визнання укладеною додаткову угоду від 05 квітня 2019 року до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити ці позовні вимоги ТОВ "Лан-Агро". В іншій частині судові рішення не оскаржуються. Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов до Верховного Суду 12 липня 2021 року, ТОВ "Агро Трак" просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 26 листопада 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Обставини справи та висновки за результатами розгляду справи, зроблені судами попередніх інстанцій Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ВН №154407, виданого 01 вересня 2004 року Калинівською районною державною адміністрацією Вінницької області на підставі розпорядження від 05 березня 2004 року №64, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 1,7050 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського товариства, кадастровий номер 0521686300:06:000:0063 (а. с. 24, т. 1). 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан-Агро" укладено договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 (орендодавець) надав, а ТОВ "Лан-Агро" (орендар) прийняло в строкове платне користування зазначену вище земельну ділянку (а. с. 21-22, т.1). Договір оренди землі зареєстрований у Калинівському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центру державного земельного кадастру при ДКУ по земельних ресурсах", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 червня 2009 року за №040986300128. Розділом 3 цього договору передбачено строк його дії - 10 років, а також те, що після закінчення строку дії договору орендар має переважне право на продовження його на новий строк та переважне право на викуп земельної ділянки. Сторони дійшли згоди, що у разі відсутності за один рік до закінчення строку дії договору письмового повідомлення орендодавця про ненадання згоди на продовження терміну дії даного договору оренди, цей договір вважається продовженим на той самий термін та на них самих умовах. У справі встановлено, що до закінчення строку дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, ОСОБА_1 07 лютого 2019 року направив на адресу ТОВ "Лан-Агро" лист-повідомлення (датований 06 лютого 2019 року), в якому він зазначив про небажання продовжувати дію цього договору на новий строк (а. с. 48-49, т. 1). Дану відмову ОСОБА_1 у пролонгації договору оренди землі від 02 лютого 2009 року отримано ТОВ "Лан-Агро", про що свідчить її засвідчена копія, яка додана позивачем до позовної заяви та це не заперечується останнім. Надаючи оцінку цьому доказу у справі, суди вважали, що такий лист є достатнім підтвердженням відмови орендодавця від подальшої пролонгації відповідного договору на новий строк. Незважаючи на відмову ОСОБА_1 продовжити дію договору оренди земельної ділянки від 02 лютого 2009 року на новий строк, 26 квітня 2019 року ТОВ "Лан-Агро" направило на його адресу лист-повідомлення (датований 05 квітня 2019 року) з пропозицією поновлення цього договору на новий строк шляхом підписання додаткової угоди, до якого долучило її проект (а. с. 37-39, т. 1). Згідно проекту цієї додаткової угоди до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року ТОВ "Лан-Агро" пропонувало викласти пункт 3.1 цього договору в новій редакції "Договір укладено на 7 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. Строк дії договору оренди, що минув, станом на момент підписання даної додаткової угоди, до строку вказаному в даному пункті додаткової угоди не враховується". Крім цього, ТОВ "Лан-Агро" пропонувало пункт 4.1 цього ж договору викласти в новій редакції "Орендна плата орендодавцю, сплачується орендарем у розмірі 10 500 грн 00 коп., з якої вираховується податок з доходів орендодавця згідно Податкового кодексу України та військовий збір". Вирішуючи позов в частині позовних вимог про визнання додаткової угоди укладеною, суди керувалися положеннями частини третьої статті 33 Закону України "Про оренду землі", відповідно до якої договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У разі поновлення договору оренди землі умови договору можуть бути змінені за згодою сторін з укладенням додаткової угоди. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати чи інших істотних умов договору, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Суди встановили, що проект додаткової угоди до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року містить інші умови, ніж сам договір оренди, а саме ТОВ "Лан-Агро" запропоновано ОСОБА_1 змінити розмір орендної плати та строк дії цього договору, але ж на зміну вказаних істотних умов договору необхідна згода сторін, якої досягнуто не було, а тому суди дійшли висновку, що з огляду на це ТОВ "Лан-Агро" втратило своє право на поновлення договору оренди земельної ділянки но новий строк. 04 березня 2019 року рішенням державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. за індексним номером 45802823 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені відомості про дострокове розірвання договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. 02 липня 2019 року ОСОБА_1 уклав договір оренди належної йому земельної ділянки з ТОВ "Агро Трак" (а. с. 116-117, т. 1). Вирішуючи позовні вимоги ТОВ "Лан-Агро" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 02 липня 2019 року, суди дійшли висновку, що така вимога не підлягає задоволенню виходячи із того, що ТОВ "Лан-Агро" втратило право на поновлення договору оренди земельної ділянки від 02 лютого 2009 року на новий строк, а тому його право зазначеним договором не порушені, оскільки спірна земельна ділянка передавалась у користування ТОВ "Агро Трак" вже після закінчення дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. У касаційній скарзі ТОВ "Лан-Агро" посилається на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16ц (провадження №14-545цс19), постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №908/2484/17 та від 10 грудня 2019 року у справі №923/1061/18. Колегія суддів вважає такі доводи заявника безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу та дійшли висновків, які не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Зокрема, у цих постановах суди зробили правовий висновок про те, що у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. У справі, яка переглядається, суди прийняли до уваги вищезазначені правові позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, однак разом із цим встановили, що орендар вимагав поновлення договору, шляхом укладення додаткової угоди, на інших умовах, ніж було передбачено договором оренди землі від 02 лютого 2009 року, зокрема зі зміненим розміром орендної плати та строком дії договору. Суди встановивши ці обставини у справі, відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання додаткової угоди укладеною. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 квітня 2021 року у справі №132/2635/19 (провадження №61-80св21). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Крім того, слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" залишити без задоволення. Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД" (далі - ТОВ "Дельта ЛТД") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Виконавчого комітету Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Відділу державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області про скасування рішення селищної ради, запису номеру державної реєстрації права власності та свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що рішенням VI сесії XXIII скликання Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської област від 24 листопада 2000 року №51 ТОВ "Дельта ЛТД" надано у постійне користування для будівництва автомобільної стоянки земельну ділянку площею 0,332 га. На підставі цього рішення товариством виготовлено Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК №002069, який зареєстрований у книзі записів державних актів на право постійного користування землею Солотвинської селищної ради від 30 листопада 2000 року №312. Земельна ділянка використовується товариством вже протягом 18 років для паркування транспортних засобів, які приїжджають на речовий та продуктовий ринок в смт Солотвино. Вона є огородженою, благоустроєною, облаштована вхідними воротами для заїзду автомобільного транспорту. Крім того, на території стоянки побудований будинок для перебування охорони. Товариству стало відомо, що частина земельної ділянки, площею близько 0,08 га, яка перебуває у його користуванні, належить іншій особі. У зв'язку з цим, 21 вересня 2017 року, товариство звернулось до правоохоронних органів області з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення. 05 жовтня 2017 року СВ Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №4017071160000079 внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 КК України. Вказувало, що рішенням виконавчого комітету Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1. У подальшому, протягом 19 років, на вказане рішення документи на право власності на землю не виготовлялись, контрольні обміри земельної ділянки, відведення в натурі та прив'язку до місцевості, визначення суміжних землевласників (землекористувачів) не проведено. 24 жовтня 2016 року ТОВ "Софія-Проект" виготовлено технічну документацію на вказану земельну ділянку з подальшим внесенням відомостей до Державного земельного кадастру - кадастровий номер земельної ділянки 2124455900:02:002:0633.28 грудня 2016 року державним реєстратором на підставі витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-2101653682016 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано запис про право власності №18457925 на земельну ділянку, площею 0,15 га, з кадастровим номером 2124455900:02:002:0633, за власником ОСОБА_1. На підставі рішення 18 сесії VII скликання Солотвинської селищної ради від 29 березня 2018 року №391 товариством виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та подано заяву про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру. Рішенням державного кадастрового реєстратора Павловської Н. В. від 20 вересня 2018 року № РВ-2100269442018 відмовлено ТОВ "Дельта ЛТД" у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру в зв'язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: наявні зауваження щодо валідності електронного документу, помилка геометрії угідь, обмеження, код 01.04, охоронна смуга кабелю: частково чи повністю знаходиться поза межами земельної ділянки, перетин ділянок з ділянкою 2124455900:02:002:0633, площа співпадає на 25,7332%. Вважало, що рішення виконкому Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, прийнято всупереч вимогам діючого земельного законодавства. Станом на 24 березня 1997 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилось 13 років, тобто він був ще малолітньою недієздатною дитиною, а не громадянином України з відповідними правами та обов'язками, які ним набуваються після досягнення повноліття, тобто 18 років. Крім цього, згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який діяв на час прийняття рішення, було передбачено, що виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. Отже, вирішення питання про надання у приватну власність земельної ділянки, у компетенцію виконавчого органу не входило. Всупереч вимогам статей 6, 9 ЗК України 1990 року, пункту 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність прийнято виконавчим комітетом Солотвинської селищної ради, тобто виконавчим органом ради, який такими повноваженням законом не був наділений. Крім того, у порушення статті 17 ЗК України 1990 року, Солотвинська селищна рада народних депутатів розробку проекту відведення земельної ділянки землевпорядній організації не замовляла, та такий проект з селищною радою взагалі не погоджувався. Технічна документація на земельну ділянку з кадастровим номером 2124455900:02:002:0633 ТОВ "Софія-Проект" виготовлена з порушенням норм чинного земельного законодавства, оскільки в матеріалах відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою та згоду власника земельної ділянки на відновлення меж земельної ділянки, чим порушено вимоги пунктів "в", "г " частини дев'ятої статті 55 Закону України "Про землеустрій". Під час обмірів і погодження в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки працівниками ТОВ "Софія-Проект" допущено порушення пункту 2.8 наказу Державного комітету України із земельних ресурсів "Про затвердження Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками" від 18 травня 2010 року №376 у частині відсутності відомостей про власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, відсутності акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання. Ураховуючи наведене, ТОВ "Дельта ЛТД" просило суд: скасувати рішення виконавчого комітету 22 скликання Солотвинської селищної ради №24/46 від 24 березня 1997 року "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким надано у приватну власність ОСОБА_1, мешканцю селища Солотвино, земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1; скасувати відомості, внесені до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; скасувати відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на вказану земельну ділянку від 28 грудня 2016 року №18457925. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року у складі судді Ніточка В. В. позов ТОВ "Дельта ЛТД" задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині надання у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1. Скасовано відомості Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер №2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Скасовано відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер №2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд від 28 грудня 2016 року №18457925. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 затверджено проект відведення земельної ділянки для автотехобслуговування, код цільового використання землі 1.11.1 під будівництво автостоянки та надано ТОВ "Дельта ЛТД" у постійне користування земельну ділянку площею 0,332 га, за рахунок земель не наданих у власність чи користування селищної ради у смт Солотвино на вул. Спортивна, 30 листопада 2000 року ТОВ "Дельта ЛТД" видано державний акт на право постійного користування даною земельною ділянкою, а жодних доказів того, що земельна ділянка була вилучена у позивача не подано, тому спірне рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 порушує права позивача. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ТОВ "Дельта ЛТД". Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 реалізовано своє право на набуття права власності на земельну ділянку, відповідно до статті 81 ЗК України. Оскаржуване позивачем рішення Солотвинської селищної ради є ненормативним актом, було прийнято стосовно конкретного громадянина, підлягало одноразовому застосуванню та було виконано в момент виникнення права власності на земельну ділянку - після державної реєстрації права на землю, і з цього моменту оскаржуване рішення вичерпало свою дію, у зв'язку із чим не може бути скасованим, оскільки це рішення вже в силу закону скасоване та є нечинним після державної реєстрації ОСОБА_1 права на землю. Також суд вказав, що вимоги позивача про скасування судом відомостей Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки та відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, є похідними від основної вимоги про скасування рішення Солотвинської селищної ради і задоволенню не підлягають, як у силу своєї безпідставності, так і в силу заборони підміняти процедуру та адміністративного суб'єкта, до компетенції якого віднесено прийняття відповідних рішень. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "Дельта ЛТД", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не навів аргументації відхилення аргументів позовної заяви та висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції. Апеляційним судом не було надано оцінку тому, що ТОВ "Дельта ЛТД" було землекористувачем земельної ділянки ще за рішенням ХІ сесії ХХІІ скликання Солотвинської селищної ради народних депутатів від 11 березня 1997 року №5. Зазначає, що оскаржуване судове рішення ухвалено без участі сторін, через виявлення у працівника суду COVID-19, що позбавило його права належно захищати свої інтереси в суді. Вказує, що рішення виконкому Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, прийнято всупереч вимогам діючого земельного законодавства, оскільки згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який діяв на час прийняття рішення, було передбачено, що виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. Вважає, що спірного рішення селищної ради взагалі не існує та воно було підроблено, для перевірки чого відкрито кримінальне провадження. Відзив на касаційну скаргу відповідачі до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з рішенням Солотвинської селищної ради від 11 березня 1997 року №5 ТОВ "Дельта-ЛТД" передано у постійне користування земельну ділянку, площею 1 га у смт Солотвино, Закарпатської області, на вул. Спортивна (навпроти ринку), для організації автостоянки. З огляду на рішення Солотвинської селищної ради від 19 травня 1998 року №15 ТОВ "Дельта-ЛТД" передано у постійне користування земельну ділянку, площею 0,32 га, поряд з продовольчим ринком, у смт Солотвино, на вул. Спортивна, навпроти ринку, для будівництва автостоянки, та перенесено в натуру (на місцевість) її межі, згідно акту про перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки від 16 червня 1998 року. Згідно з рішенням Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 затверджено проект відведення земельної ділянки для автотехобслуговування, код цільового використання землі 1.11.1 під будівництво автостоянки та надано ТОВ "Дельта ЛТД" в постійне користування земельну ділянку площею 0,332 га, за рахунок земель не наданих у власність чи користування селищної ради у смт Солотвино, на вул. Спортивній. Відповідно до державного акту на право користування землею від 30 листопада 2000 року І-ЗК №002069, на підставі рішення Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 ТОВ "Дельта ЛТД" надано земельну ділянку в постійне користування, площею 0,332 га, для будівництва автостоянки. Рішенням Солотвинської селищної ради від 29 березня 2018 року №391 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки (в натурі на місцевості), яка перебуває у постійному користуванні ТОВ "Дельта ЛТД", державний акт від 30 листопада 2000 року 1-ЗК №002069. З огляду на витяг з рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_1 02 грудня 2016 року зареєстровано право власності на земельну ділянку, площею 0,1500 га, у смт Солотвино, на вул. Спортивна, кадастровий номер 2124455900:02:002:0633. Відповідно до відповіді архівного відділу Тячівської районної державної адміністрації від 11 лютого 2019 року №01-11/24, надати рішення виконкому Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" не можливо, оскільки протоколи про засідання виконкому Солотвинської селищної ради за 24 березня 1997 року відсутні, а у рішенні виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 21 березня 1997 року №24 розглядалося питання "Про дозвіл на видачу ордерів на квартири". Рішенням державного кадастрового реєстратора у Тячівському районі Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області від 20 вересня 2018 року № РВ-2100269442018 ТОВ "Дельта ЛТД" відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру з таких підстав: наявні зауваження щодо валідності електронного документу, помилка геометрії угідь. Обмеження, код 01.04. Охоронна смуга кабелю: частково чи повністю знаходиться поза межами земельної ділянки. Перетин ділянок з ділянкою 2124455900:02:002:0633, площа співпадає на 25,7332%. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційний суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ТОВ "Дельта ЛТД" підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ТОВ "Дельта-ЛТД", суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не встановив обставин справи, не перевірив жодного аргументу позовної заяви, зокрема про те, що земельні ділянки, виділені товариству та ОСОБА_1, накладаються, при цьому ТОВ "Дельта-ЛТД" було землекористувачем земельної ділянки раніше, відповідно до рішенням Солотвинської селищної ради від 11 березня 1997 року №5. Вказуючи, що ОСОБА_1 реалізовано своє право на набуття права власності на земельну ділянку, відповідно до статті 81 ЗК України, суд апеляційної інстанції не врахував, що вказаної норми права не існувало, станом на день прийняття рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46, яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1. При цьому, дослідивши набуття права на земельну ділянку ОСОБА_1, вказавши, що рішення Солотвинської селищної ради є ненормативним актом, було прийнято стосовно конкретного громадянина, підлягало одноразовому застосуванню та було виконано в момент виникнення права власності на земельну ділянку - після державної реєстрації права на землю, і з цього моменту оскаржуване рішення вичерпало свою дію, у зв'язку із чим не може бути скасованим, суд апеляційної інстанції не врахував доводів позивача та взагалі не встановлював та не перевіряв право на земельну ділянку ТОВ "Дельта-ЛТД". Крім того, судом апеляційної інстанції не враховано та не надано оцінки доводам позивача про те, що станом на дату прийняття вказаного рішення (24 березня 1997 року) виконавчий комітету Солотвинської селищної ради не мав відповідних повноважень, оскільки відповідно до пункту 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який був чинним на час прийняття рішення, виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. При цьому, Верховний Суд не бере до уваги доводи заявника про те, що оскаржуване судове рішення ухвалено без участі сторін, через виявлення у працівника суду COVID-19, що позбавило його права належно захищати свої інтереси в суді, оскільки вказана обставина не підтверджується матеріалами справи, ТОВ "Дельта ЛТД" було належно повідомлено про дату, час та місце розгляду справи, проте в судове засідання його представник не з'явився, про причини неявки суду не повідомив. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суд апеляційної інстанції не провів належного апеляційного розгляду, не врахувавши та не надавши належної правової оцінки доводам позовної заяви, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД" задовольнити частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 29 травня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

158 кв. м за другим варіантом, запропонованим експертом у висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до наданих технічних паспортів на домоволодіння АДРЕСА_1 житлового будинку під літ. "Б", частину якого позивач просить виділити в натурі, немає. Крім того судом констатовано, що в технічному паспорті житлового будинку АДРЕСА_1 від 23 червня 2016 року допущено ряд помилок при зазначенні товщини перегородок та номеру житлового будинку. Суд відхилив висновок Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року стосовно визначення можливих варіантів виділу в натурі 9/50 частин зазначеного будинку, оскільки в ньому наявні відомості про інший об'єкт нерухомості та їх власників, в запропонованих варіантах виділу часток співвласників зазначені житлові будинки під літ. "А", "Б", прибудови під літ. "А1", "б", яких немає в технічних паспортах, а посилання експерта щодо необхідності на першій стадії виконати розділ домоволодіння і земельної ділянки згідно діючих нормативно-технічних норм і правил, узгодити переобладнання з компетентними органами для можливості автономної експлуатації часток домоволодіння (якщо такі необхідно виконати), не відповідає дійсності з огляду на те, що між сторонами вже склався певний порядок користування спірним будинком. Також судом встановлено, що побутові стоки відходять від частини будинку, яку займає позивач, до самочинно обладнаної вигрібної ями, яка є частиною домоволодіння, а отже судовий експерт повинен був звернутися до суду з відповідним повідомленням та клопотанням щодо роз'яснення подальшого проведення експертизи, однак цього зроблено не було. Щодо позовних вимог про виділ співвласникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в натурі 41/50 частин житлового будинку під АДРЕСА_1 суд зазначив, що ці вимоги не підлягають задоволенню, оскільки такі вимоги відповідачами у справі не заявлялися, а позивач не вправі заявляти ці вимоги стосовно частини домоволодіння, яка йому не належить. Короткий зміст вимог касаційної скарги 23 квітня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №521/15561/15-ц та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення судами норм процесуального права, передбачені пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вказує, що через тривалі судові спори між сторонами склалися вкрай неприязні відносини, тому виділ його частки можливий лише в судовому порядку. Вважає, що обраний ним варіант порядку користування земельною ділянкою відповідає фактично встановленому порядку, який склався між сторонами починаючи з моменту набуття ним права власності на 9/50 частин житлового будинку. Інформація про подання відзиву на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 та ОСОБА _3 на касаційну скаргу, до якого всупереч вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України не додані докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів ОСОБА_1, а тому він не може бути врахований судом при касаційному розгляді. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2008 року у справі №2-7579/08 з домоволодіння АДРЕСА_1 виділено в натурі частину житлового будинку, що перебуває у спільній частковій власності та визнано за ними в рівних частках право власності на житловий будинок загальною площею 152,1 кв. м, житловою площею 80,3 кв. м, підсобною площею 71,8 кв. м, що складається із: 1-й поверх: 2-1 коридор - 9,6 кв. м; 2-1а жила кімната - 10,5 кв. м; 2-2 кухня - 9,5 кв. м; 2-3 санвузол - 6,5 кв. м; 2-4 котельна - 1,3 кв. м; 2-5 жила кімната - 12,3 кв. м; 2-6 кухня - 10,3 кв. м; 2-6а санвузол - 2,3 кв. м; 2-7 коридор - 3,9 кв. м; 2-8 веранда - 5,6 кв. м; 2-9 коридор - 3,4 кв. м; всього по 1 поверху: загальна площа - 75,2 кв. м, житлова площа - 22,8 кв. м, підсобна площа - 52,4 кв. м; 2-й поверх: 2-10 коридор - 2,5 кв. м; 2-11 жила кімната - 20,7 кв. м; 2-12 веранда - 14,4 кв. м; 2-13 жила кімната - 11,0 кв. м; 2-14 коридор - 0,9 кв. м; 2-15 туалет - 1,1 кв. м; 2-16 жила кімната - 11,3 кв. м; 2-17 житлова кімната - 14,5 кв. м; 2-18 коридор - 0,5 кв. м; всього по 2 поверху: загальна площа - 76,9 кв. м, житлова площа - 57,5 кв. м, підсобна площа - 19,4 кв. м, розташованого на земельній ділянці площею 158 кв. м за фактичним користуванням, та присвоєно окрему поштову адресу: АДРЕСА _1. Згідно договору дарування від 02 вересня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білик В. В., зареєстрованого в реєстрі за №1890, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подарували, а ОСОБА_1 прийняв в дар 9/50 частин будинку АДРЕСА_1 загальною площею 152,1 кв. м, житловою площею 80,3 кв. м, огорожі № №5,6,7, розташованих на земельній ділянці площею 158 кв. м. Відповідно до технічного паспорту на домоволодіння АДРЕСА _1 від 23 травня 2013 року вказаний будинок зазначений під літ. "Б1" та має загальну площу 152,1 кв. м, житлову - 80,3 кв. м, підсобну - 71,8 кв. м, складається з двох поверхів: загальна площа по першому поверху складає 75,3 кв. м, житлова - 22,8 кв. м, підсобна - 52,3 кв. м; по другому поверху: загальна площа складає 76,8 кв. м, житлова - 57,5 кв. м, підсобна - 19,3 кв. м. Відповідно до технічного паспорту на домоволодіння АДРЕСА _1 від 23 червня 2016 року спірний житловий будинок зазначений під літ. "Б1" та має загальну площу 151,7 кв. м, житлову - 80,3 кв. м, підсобну - 71,4 кв. м, складається з двох поверхів: загальна площа по першому поверху складає 75,3 кв. м, житлова - 22,8 кв. м, підсобна 52,5 кв. м; по другому поверху: загальна площа складає 76,4 кв. м, житлова - 57,5 кв. м, підсобна - 18,9 кв. м. Згідно висновку Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року, складеного на виконання ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2016 року для виділу 9/50 частин домоволодіння, належної ОСОБА_1, у самостійний об'єкт нерухомості, необхідно на першій стадії виконати розділ домоволодіння і земельної ділянки згідно діючих нормативно-технічних норм і правил, узгодити переобладнання з компетентними органами для можливості автономної експлуатації часток домоволодіння (якщо такі необхідно виконати), що виділяються. На розгляд суду запропоновано один варіант поділу домоволодіння АДРЕСА_1, що відображає фактичний порядок користування домоволодінням, який склався між співвласниками на теперішній час. Згідно запропонованого експертом варіанту поділу домоволодіння АДРЕСА_1 співвласнику ОСОБА_1 з ідеальною часткою 9/50 пропонується виділити частину житлового будинку літ. "Б", прибудову літ. "б": 1-й поверх: 2-5 - житлова кімната площею 12,3 кв. м, 2-6 - кухня площею 10,3 кв. м, 2-6а - санвузол площею 2,3 кв. м, 2-9 коридор площею 1,9 кв. м Разом загальна площа складає 26,8 кв. м, житлова - 12,3 кв. м. Співвласникам ОСОБА_2, ОСОБА_3 з ідеальною часткою 41/50 пропонується виділити: частину житлового будинку літ. "А", прибудову літ. "А1 ": у житловому будинку літ. "Б1" з прибудовою літ. "б2" з підвалом: 1-й поверх: 2-1 - коридор площею 9,6 кв. м, 2-1а - житлова кімната площею 10,5 кв. м, 2-2 - кухня площею 9,5 кв. м, 2-3 - санвузол площею 6,5 кв. м, 2-4 - котельня площею 1,3 кв. м, 2-7 - коридор площею 3,9 кв. м, 2-8 - веранда площею 5,6 кв. м, 2-9а - сходи площею 1,6 кв. м 2-й поверх: 2-10 - коридор площею 2,5 кв. м, 2-11 - житлова кімната площею 20,7 кв. м, 2-12 - веранда площею 7,4 кв. м, 2-13 - житлова кімната площею 11,0 кв. м, 2-15 - санвузол площею 1,9 кв. м, 2-16 - житлова кімната площею 11,3 кв. м, 2-17 - житлова кімната площею 14,5 кв. м, 2-18 - коридор площею 0,5 кв. м, 2-19 - туалет площею 1,4 кв. м, 2-20 - коридор площею 5,2 кв. м Разом загальна площа складає 124,9 кв. м, житлова - 68,0 кв. м. Також експертом у висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року запропоновано два можливих варіанти користування земельною ділянкою по АДРЕСА _1. Судами встановлено, що ОСОБА_1, в порушення державних будівельних норм, за межами земельної ділянкипо АДРЕСА_1, облаштував вигріб. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3, 4 частини першої статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності підстав для виділення в натурі частки ОСОБА_1 із домоволодіння, яке перебуває у спільній частковій власності, а також визначення порядку користування земельною ділянкою, яка перебуває у спільному користуванні сторін. Колегія суддів вважає такі висновки передчасними. Відповідно до частин першої, другої статті 358 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. За змістом частини 4 статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Отже за змістом частини першої статті 364 ЦК України виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Враховуючи, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. При цьому враховується технічна можливість переобладнання будинку в відокремлені частини із самостійним виходом (ізольовані квартири), які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що між сторонами вже склався та існує порядок користування спільним домоволодінням, при цьому у користуванні ОСОБА_1 знаходиться частина першого поверху будинку з окремим входом, житловою кімнатою, кухнею, санвузлом та коридором, а у користуванні відповідачів інші приміщення першого поверху будинку (у тому числі окремі кухня та санвузол), всі приміщення другого поверху та підвал. Також на територію двору (земельної ділянки) за адресою АДРЕСА_1 забезпечено два окремі входи. Очевидно, що вирішення питання наявності технічної можливості виділу частки ОСОБА_1 в натурі із спільного домоволодіння мало ключове значення у розглядуваній справі та судом першої інстанції була вірно призначена будівельно-технічна експертиза. Експерт Одеського НДІСЕ Ярован В. М. у своєму висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року вказав про наявність технічної можливості виділу частки ОСОБА_1 із домоволодіння, що перебуває у спільній власності сторін та визначив можливі варіанти порядку користування земельною ділянкою на який розташовано будинок відповідно до часток сторін у праві власності на будинок. Згідно статті 110 ЦПК України відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання (частина друга статті 239 ЦПК України). Натомість суди попередніх інстанцій відхилили вказаний висновок експерта з формальних міркувань, вказавши на певні недоліки при його оформленні (зокрема - невідповідність у літерації будівель та споруд, помилкові прізвища співвласників, тощо). При цьому суди не надали оцінки поясненням експерта ОСОБА_4 в судовому засіданні 30 серпня 2018 року, в яких експерт визнав, що висновок у дослідницькій частині містить певні технічні описки, які, однак, не впливають на правильність його заключної частини. Крім того, експерт надав пояснення щодо причин зміни загальної площі житлового будинку у технічному паспорті із 152,1 кв. м, замість 151,7 кв. м вказавши, що це відбулось у зв'язку із округленням площ приміщень під час їх обміру. У разі, якщо суд вважав, що відповідей експерта ОСОБА_4 в судовому засіданні недостатньо для усунення недоліків висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року, суд міг повернути вказаний висновок експерту на доопрацювання, згідно абзацу четвертого пункту 4.13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5 (в редакції на час складання висновку експерта №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року) який передбачає, що у разі виявлення у висновку експерта технічних помилок та/або недоліків за рішенням органу (особи) який (яка) призначив (ла) експертизу (залучив (ла) експерта), або керівника установи висновок повертається експерту на доопрацювання. Крім того відповідно до частини першої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Таким чином суди мали достатньо процесуальних засобів для того, щоб усунути недоліки висновку експерта №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року та встановити чи наявна технічна можливість виділу частки ОСОБА_1 в натурі зі спільного домоволодіння. Облаштування ОСОБА_1 вигрібної ями за межами земельної ділянки по АДРЕСА_1, за наявності передбачених законом підстав, може бути предметом реагування відповідних контролюючих органів. Відомостей про технічну неможливість облаштування ОСОБА_1 іншого способу відведення стоків із частини домоволодіння, яку він просить виділити собі в натурі, матеріали справи не містять. За таких обставин суди попередніх інстанцій фактично не вирішили спір між сторонами, який триває із 2015 року, не з'ясували обставин справи, що мають істотне значення, належним чином не мотивували відхилення доказів наданих позивачем та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом першої інстанції належним чином не встановлені, а апеляційним судом в ході перегляду рішення місцевого суду допущені недоліки не усунені, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, об'єктивно дослідити наявні у справі докази, дати належну оцінку доводам і запереченням сторін з урахуванням того, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності та ухвалити законне і обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Оскільки справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, передбачені частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, підстави для нового розподілу судових витрат касаційним судом відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня2021 року м. Київ справа №308/9892/16-ц провадження №61-1245св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - керівник Ужгородської місцевої прокуратури, відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року у складі судді Тхір О. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У вересні 2016 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що пунктом 2.115 рішення Ужгородської міської ради від 07 листопада 2014 року №1507 "Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0830 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у районі АДРЕСА_1, а пунктом 1.27 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року №1882 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0,0830 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 2110100000:67:001:0158). Вказані рішення Ужгородської міської ради, на думку прокурора, прийняті всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України. Зокрема, за Генеральним планом міста Ужгорода оспорювана земельна ділянку відносилась до земель багатоквартирної забудови і тому прийняття рішення Ужгородською міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку прийнято всупереч вимогам статей 20, 39 ЗК України та статті 25 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Крім того, ні плану зонування, ні детального плану території, за рахунок якої відведено земельну ділянку, станом на час прийняття рішення про її відведення не було, а отже, передача земельної ділянки відбулася також з порушенням статей 19, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Водночас спірні рішення міської ради порушують права самої територіальної громади м. Ужгорода на врахування її інтересів під час планування і забудови території міста. З огляду на зазначене та заяву про зміну (доповнення) підстав позову від 13 лютого 2017 року, прокурор просив визнати незаконними і скасувати пункт 2.115 рішення Ужгородської міської ради від 07 листопада 2014 року №1507 та пункт 1.27 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року №1882 й скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:67:001:0158, площею 0,0830 га. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ЦПК України, оскільки прокурор утрутився у питання розпорядження територіальною громадою м. Ужгорода землею комунальної власності без достатніх на те правових і фактичних підстав для представництва інтересів держави. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року клопотання ОСОБА_1 про залишення позовної заяви прокурора без розгляду задоволено. Позовну заяву керівника Ужгородської місцевої прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень Ужгородської міської ради та скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:67:001:0158, площею 0,0830 га, залишено без розгляду. Роз'яснено особі, яка звернулася з позовом та позов якої залишено без розгляду, що після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, вона має право звернутися до суду повторно. Залишаючи позов прокурора без розгляду, суд першої інстанції виходив із того, що позовна заява прокурора містить вимоги, фактично заявлені прокурором в інтересах територіальної громади м. Ужгород (яку вповноважений представляти орган місцевого самоврядування), про що зазначає і сам прокурор у заяві про уточнення підстави позову, проте вказана особа - Ужгородська міська рада Закарпатської області, водночас залучена прокурором як відповідач у справі та в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які обґрунтовують, у чому полягає порушення інтересів держави при розпорядженні землями комунальної власності. У справі відсутні відомості (докази) про те, що прокурор перед зверненням до суду повідомив міську раду про намір звернутись до суду в інтересах міської ради (на захист прав територіальної громади м. Ужгорода). Прокурор не обґрунтував необхідність звернення із позовом в інтересах Ужгородської міської ради, яка уповноважена захищати інтереси територіальної громади м. Ужгород, і в заявленому ним позові не міститься будь-яких вимог до відповідача. Отже, прокурор не довів законних підстав для представництва інтересів держави у правовідносинах із оскарження рішень органу місцевого самоврядування, пов'язаних із розпорядженням землею комунальної власності. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу керівника Ужгородської місцевої прокуратури залишено без задоволення, ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що прокурор міг звернутися із позовом до суду в інтересах держави (за наявності порушення цих інтересів) в особі територіальної громади м. Ужгорода, попередньо звернувшись із цього приводу до Ужгородської міської ради як компетентного органу щодо захисту інтересів територіальної громади, адже підставою заявленого позову є саме порушення права територіальної громади м. Ужгорода на предмет врахування її інтересів під час планування і забудови території міста, однак прокурор не звертався до Ужгородської міської ради з приводу порушень, тобто не дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Крім того, прокурор не зазначив, у чому полягає порушення інтересів держави та не обґрунтував необхідність їх захисту обраним способом. Короткий зміст вимог касаційної скари та її доводів У січні 2021 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не врахували, що прокурор пред'явив позов з підстав порушення Ужгородською міською радою вимог земельного законодавства, що процесуально позбавляє її можливості звертатись до суду як позивача, а органи Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру не наділені повноваженнями щодо звернення з позовами до суду про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішення міської ради. Спірна земельна ділянка не є земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу, а тому ні Державна інспекція сільського господарства, ані Держгеокадастр як правонаступник вказаної інспекції, не наділені повноваженнями розпорядника з усіма повноваженнями власника на захист права власності, а надані законом функції державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства не наділяють вказані органи контролю правом звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у цій справі. Прокурор у силу вимог статті 131-1 Конституції України, статті 45 ЦПК України (чинної на час звернення до суду з цим позовом) та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наділений повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин шляхом усунення порушень та набуває статусу позивача, оскільки Ужгородська міська рада позбавлена процесуальної можливості виступати в цьому випадку позивачем у справі. Ужгородська міська рада, уповноважена на захист інтересів держави як представник влади, будучи органом місцевого самоврядування, у даному випадку сама ж і допустила порушення вимог земельного законодавства, що виразилось у прийнятті незаконних рішень, а отже, повинна виступати у такому випадку відповідачем у справі, що процесуально позбавляє її можливості бути позивачем у цій справі. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Отже, Ужгородська міська рада не може самостійно скасувати оскаржуване рішення, яке є актом індивідуальної дії. Крім того, поєднання позивача та відповідача в одній особі суперечило б фундаментальним вимогам Цивільного процесуального кодексу України, зокрема принципу змагальності (стаття 12 ЦПК України). А тому суди попередніх інстанцій, у звязку з грубим порушенням вказаних норм, помилково залишили позов керівника Ужгородської місцевої прокуратури без розгляду. Також суди, надаючи неправильне тлумачення правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) та неправильно застосовуючи положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру", дійшли помилкового висновку про необхідність звернення прокурора до Ужгородської міської ради, яка в даному спорі виступає відповідачем, з приводу стверджуваних порушень перед пред'явленням позову до суду. Зважаючи на те, що у спірних правовідносинах взагалі відсутній альтернативний позивач, непред'явлення прокурором позову в даному випадку слугувало б демонстрацією відсутності у держави волі на захист інтересів, що стосуються правомірності володіння, користування та розпорядження землею, яка згідно зі статтею 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Перешкоджання судом зверненню прокурора з позовом та розгляду заявлених вимог по суті спору обмежує доступ до правосуддя для реалізації керівником Ужгородської місцевої прокуратури конституційної функції на захист інтересів держави у сфері земельних відносин як єдиного можливого у цій справі самостійного позивача. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19), від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Логойди В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають. Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18). У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених цим Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону). Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час пред'явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт незвернення ради до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів великої кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19) дійшла висновку, що у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини п'ятої статті 56 ЦПК України). Звертаючись з позовом, прокурор зазначив, що законодавством України не визначено суб'єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок з відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами, через що прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі, оскільки в спірному випадку порушені інтереси держави залишилися незахищеними. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Залишаючи позов прокурора без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не врахував, що прокурор у цій справі звернувся із позовом з підстав порушення Ужгородською міською радою вимог земельного законодавства, що процесуально позбавляє Ужгородську міську раду можливості звертатись до суду як позивач. Ужгородська міська рада є одним зі співвідповідачів, рішення якої оскаржується через недотримання вимог земельного законодавства та порушення інтересів територіальної громади при передачі спірної земельної ділянки у власність. Прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, територіальної громади Ужгородської міської ради, обґрунтував у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Ужгородську міську раду одним зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним і скасування рішення ради. Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №308/9895/16-ц (провадження №61-21339св19). За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що прокурор не довів законних підстав для представництва інтересів держави у правовідносинах із оскарження рішень органу місцевого самоврядування, пов'язаних із розпорядженням землею комунальної власності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам цивільного процесуального закону і підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №450/2666/16-ц провадження №61-5701св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Арнеліа", треті особи: приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблий Любомир Зеновійович, Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львіської області, Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області на постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області), ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Арнеліа" (далі - ТОВ "Арнеліа"), треті особи: приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблий Л. З., Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львіської області (далі - Годовицько-Басівська сільська рада), Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області (далі - Пустомитівська РДА), про визнання недійсним та скасування наказів, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона є користувачем земельної ділянки, площею 0,1 га в межах земельної ділянки, загальною площею 2,0 га, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради, яку незаконно передано Головним управлінням Держземагентства у Львівській області (далі - ГУ Держземагентства) ОСОБА_2. Стверджує, що зазначену земельну ділянку їй виділено для ведення особистого селянського господарства без оформлення будь-якої документації у 1996 році, у зв'язку з чим у 2010 році вона звернулася із заявою до Пустомитівської РДА про надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, якою вона фактично користувалася, проте отримала відмову. Зазначає, що наказом ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 2,0 га, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу її у власність ОСОБА_2 затверджений наказом ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263, на підставі чого реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на зазначену земельну ділянку. Вказує, що 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа" укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., що стало підставою для реєстрації права власності за ТОВ "Арнеліа" відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 квітня 2016 року №29439577. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236; визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236; визнати недійсним свідоцтво про право власності серії та номер 17196309 від 31 січня 2014 року, видане Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, укладений 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа", посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ "Арнеліа" на зазначену земельну ділянку. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2019 року, у складі судді Данилів Є. О., позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним та скасовано наказ ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району" та наказ ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236"; визнано недійсним свідоцтво про право власності серія та номер 17196309 від 31 січня 2014 року, видане Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область, та скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, укладений 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнелія", посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та скасовано державну реєстрацію права власності за ТОВ "Арнелія" на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що при прийнятті розпорядження від 06 травня 2011 року №455 Пустомитівська РДА порушила вимоги статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" щодо погодження із сільською радою питання про надання громадянам земельних ділянок із земель, що відносяться до земель запасу сільської ради за межами населеного пункту. Районна державна адміністрація, розпоряджаючись земельними ділянками на території сільської ради з тих підстав, що ці ділянки не були розмежовані із сільською радою, повинна була виходити із того, чи не зачіпає це інтереси місцевого самоврядування, як це зазначено у статті 35 вказаного Закону і при розгляді таких питань повідомити орган місцевого самоврядування. Пустомитівська РДА, розпоряджаючись земельними ділянками, які межують з населеним пунктом, повинна була врахувати й інтереси мешканців цього населеного пункту. З 01 січня 2013 року вступив у силу Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" яким внесено зміни до статті 122 ЗК України, яким надано органам Держземагентства право передати у власність або у користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. У серпні 2013 року Годовицько-Басівська сільська рада зверталася із клопотаннями до ГУ Держземагентстващодо надання земельних ділянок мешканцям сіл Басівка та Годовиця, які не були вирішені Пустомитівською РДА. Згідно з повідомленням Пустомитівської РДА від 23 січня 2018 року №04 /15-168, у 2010-2011 роках позивач зверталася із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває у користуванні останньої. Проте такі заяви не розглянуті. Земельні ділянки в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради передані в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році для надання саме жителям сіл Годовиця та Басівка, які користувалися ними з 90-х років ХХ століття, а тому ГУ Держкомзему у Львівській області не мало законних підстав без повідомлення органу місцевого самоврядування - Годовицько-Басівської сільської ради розпоряджатися ними. На вказану обставину звернув увагу Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 22 жовтня 2013 року, залишаючи без змін постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року. Постановою Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з вимогами ЗК України 1991 року та чинного ЗК України земельна ділянка передається у користування чи у власність на підставі відповідного рішення компетентного на розпорядження такою землею органу. Проте рішення компетентного органу про надання ОСОБА_1 у користування спірної земельної ділянки у матеріалах справи відсутнє, а тривале фактичне користування земельною ділянкою не має наслідком законності такого користування за відсутності рішення компетентного органу про надання спірної земельної ділянки у користування та за відсутності рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Крім того, статті 118, 122 ЗК України, які визначають порядок приватизації земельних ділянок громадянами і повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність, не вимагають погодження із сільською радою. Пункт 4.32 чинного на час передання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Положення про Головне управління Держземагентства в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 10 травня 2012 року №258, передбачав, що Головне управління Держземагентства в області передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб у межах області. Вимог щодо узгодження таких рішень із органом місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки дане положення не містить. Одержання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, що розташовані поза межами населених пунктів, у межах норм безоплатної приватизації є можливим незалежно від місця проживання особи, яка звернулася із відповідним клопотанням, для одержання у власність земельної ділянки не є обов'язковим проживання на території сільської ради, а звернення Годовицько-Басівської сільської ради щодо надання спірної земельної ділянки жителям сіл Басівка та Годовиця, яке не було вирішене Пустомитівською РДА, судових спорів між мешканцями сіл Годовиця та Басівка Пустомитівського району та ГУ Держземагентства, щодо оскарження дій останніх, не може бути підставою для визнання оспорюваних наказів незаконними та їх скасування. Вказівка про передачу в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році спірної землі для надання їх саме жителям сіл Годовиця та Басівка суперечить чинному земельному законодавству з огляду на те, що право на отримання у власність землі мають громадяни України незалежно від місця їх проживання. Крім цього, чинне земельне законодавство не передбачає для осіб, які тривалий час користуються земельною ділянкою, жодних переваг при вирішенні питання про отримання її у власність, так як передача такої земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється у загальному порядку, встановленому законодавством. Спірна земельна ділянка набута у власність у передбаченому законом порядку із числа земельних ділянок, вилучених із землекористування ДПДГ Оброшине та переданих сільській раді для ведення особистого селянського господарства, а тому, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів про те, що позивач має право користування спірною земельною ділянкою, вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У квітні 2021 року Сокільницька сільська рада Львівського району Львівської області подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, в якій просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14. Також як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України) ; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України) ; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) ; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суд не врахував, що на час розгляду справи, спірна земельна ділянка знаходилась у межах території Сокільницької сільської ради, як правонаступника Годовицько-Басівської сільської ради, тому, Сокільницька сільська рада мала після складення та підписання передавального акта і завершення реорганізації та державної реєстрації правонаступництва приймати участь під час розгляду справи. Суд безпідставно не задовольнив клопотання про відкладення розгляду справи. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою докази про те, що земельні ділянки в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради передані в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році для надання саме жителям сіл Годовиця та Басівка, які користувалися ними з 90-х років XX століття, а тому ГУ Держкомзему не мало законних підстав без самоврядування - Годовицько-Басівської сільської ради розпоряджатися ними. На час видання оспорюваних наказів скасоване, як незаконне, заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року та розпорядження голови Пустомитівської РДА від 06 травня 2011 року №455. У червні 2021 року ТОВ "Арнеліа" подано відзив на касаційну скаргу, згідно з яким скаржник послався на вибіркові пункти (39, 45, 76, 77, 79) постанови від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, які не відображають об'єктивні обставини конкретної справи. Земельна ділянка, площею 2,0 га, сформована як об'єкт цивільних прав лише після прийняття наказу Держгеокадастру про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою та виготовлення відповідного проекту. До цього такої ділянки як об'єкта цивільних прав не існувало, а тому позивач не міг бути землекористувачем саме спірної земельної ділянки. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року відкрито провадження у справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 15 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Встановлені судами обставини ОСОБА_1 проживає в с. Басівка Пустомитівського району Львівської області, безперервно, з 1996 року використовує для сільськогосподарських потреб земельну ділянку, загальною площею 0,10 га, що є складовою частиною земельної ділянки, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. У ОСОБА_1 відсутні передбачені законодавством документи на право зайняття та користування земельною ділянкою, площею 0,10 га, що є складовою частиною земельної ділянки, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. Згідно з актомобстеження земельних ділянок в урочищі "Липа" від 01 липня 2016 року, у склад земельної ділянки, що належить ТОВ "Арнеліа" для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, входить земельна ділянка, площею 0,10 га, якою з 1996 року до цього часу безперервно користується ОСОБА_1 для сільськогосподарських потреб (акт обстеження земельної ділянки в урочищі "Липа" від 03 вересня 2019 року). Вказані обставини також підтверджуються листом Годовицько-Басівської сільської ради від 10 серпня 2020 року №238, про те, що земельні ділянки, які вилучалися з користування ДП ДГ "Оброшино" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН згідно з протоколом від 22 червня 2006 року №10, протоколу від 03 серпня 2006 року №12, постанови президії УААН від 28 грудня 2006 року №19, є одними і тими ж земельними ділянками, якими користуються мешканці сіл Годовиця і Басівка Пустомитівського району Львівської області, серед яких зазначена ОСОБА_1. Земельна ділянка, що є предметом спору, площею 2,0 га в урочищі "Липа", належала до земель колишнього Державного підприємства "Дослідне господарство "Оброшине" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН. 22 червня 2006 року Президія Української академії аграрних наук прийняла рішення про надання згоди на вилучення із користування ДПДГ "Оброшине" земельної ділянки, площею 35 га і передачу її Годовицько-Басівській сільській раді для надання жителям для ведення особистого селянського господарства (протокол від 22 червня 2000 року №10 засідання Президії Української академії аграрних наук). 28 грудня 2006 року Президія Української академії аграрних наук надала згоду на вилучення із користування ДПДГ "Оброшине" земельних ділянок, загальною площею 130 га, (рілля) і передачу їх Годовицько-Басівській сільській раді для ведення особистих селянських господарств. Рішенням сесії Годовицько-Басівської сільської ради від 19 червня 2009 року №920 погоджено місце розташування земельних ділянок, загальною площею 35 га, для ведення особистих селянських господарств згідно з додатком (списком) на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту за рахунок земель запасу. Вирішено звернутися до Пустомитівської РДА з клопотанням про погодження місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на розробку проекту відведення земель для ведення особистого селянського господарства згідно з додатком (списком). Розпорядженням голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 11 лютого 2010 року №74 вирішено припинити право постійного користування ДПДГ "Оброшино" земельними ділянками загальною площею 130 га та передати їх до земель запасу Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області за межами населеного пункту. 02 березня 2010 року Пустомитівською РДА прийнято розпорядження №124 "Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту", згідно з яким у список громадян, яким надаються земельні ділянки (у тому числі спірні), включено осіб, які не є мешканцями сіл Басівка і Годовиця. Цим розпорядженням надано дозвіл на розробку проекту відведення земельних ділянок 53 особам, які не є членами територіальної громади сіл Басівка і Годовиця, у той час як звернення членів цієї громади щодо сприяння їм в отриманні у власність земельних ділянок по 0,10-0,15 га кожному не враховано. 14 березня 2010 року відбулися збори мешканців с. Басівка Пустомитівського району Львівської області, на яких громадою прийнято рішення звернутися до Президента України, голови Львівської обласної державної адміністрації, голови Пустомитівської РДА, прокурора Пустомитівського району Львівської області з вимогою скасувати розпорядження від 02 березня 2010 року №124 у частині надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок 53 особам, які не є мешканцями сіл Басівка та Годовиця. 16 березня 2010 року прокурором Пустомитівського району Львівської області внесено протест на розпорядження Пустомитівської РДА від 02 березня 2010 року №124, на виконання вимог протесту головою Пустомитівської РДА 16 березня 2010 року прийнято розпорядження №172, яким скасовано розпорядження від 02 березня 2010 року №124. Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року у справі №2-1015/10 скасовано розпорядження голови Пустомитівської РДА від 16 березня 2010 року №172, фактично відновлено дію розпорядження №124. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2010 року скасовано заочне рішення Пустомитіського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року і закрито провадження у справі №2-1015/10, оскільки спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. У період із квітня по грудень 2010 року жителі сіл Годовиця та Басівка Пустомитівського району Львівської області, у тому числі і ОСОБА_1, та сільський голова неодноразово зверталися до Пустомитівської РДА із заявами про документальне оформлення за жителями зазначених сіл земельних ділянок, які уже фактично перебували в їхньому користуванні, та проводили акції протесту. Незважаючи на це, адміністрація як розпорядник відповідних земель, постійно відмовляла у вирішенні цього питання, посилаючись на відсутність затвердженого генерального плану населених пунктів, схем планування та використання територій на місцевому рівні, іншої містобудівної документації, а також на те, що існують невирішені судові процеси щодо цих земельних ділянок. Рішенням 2 сесії 6 демократичного скликання Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 10 грудня 2010 року №7 вирішено звернутися до депутата Пустомитівської районної ради Львівської області Тороуса В. В. про звернення з депутатським запитом до голови Пустомитівської РДА та сприяти у вирішенні заяв жителів сіл Басівка та Годовиця про виділення їм земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту. 06 травня 2011 року голова Пустомитівської РДА прийняв розпорядження №455 "Про внесення змін у додаток до розпорядження від 02 березня 2010 року №124", відповідно до якого у список громадян, яким надавалися земельні ділянки (у тому числі і в межах спірної земельної ділянки), включено нових осіб. Приймаючи це розпорядження, голова адміністрації виходив із того, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2010 року у справі №2-1015, ухваленим у порядку адміністративного судочинства, скасовано розпорядження від 16 березня 2010 року №172, тобто фактично відновлено дію розпорядження від 02 березня 2010 року №124. Проте судами встановлено, що справа №2-1015 у порядку адміністративного судочинства Пустомитівським районним судом Львівської області не розглядалася і рішення від 08 грудня 2010 року судом не ухвалювалося. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року, залишеною в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2013 року, визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Пустомитівської РДА від 06 травня 2011 року №455. Скасовуючи це розпорядження, суди виходили з того, що при прийнятті цього розпорядження адміністрація порушила вимоги статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", а саме не погоджувала із сільською радою питання надання громадянам земельних ділянок із земель, що відносяться до земель запасу сільської ради за межами населеного пункту. Районна державна адміністрація, розпоряджаючись земельними ділянками на території сільської ради з тих підстав, що ці ділянки не розмежовані із сільською радою, повинна виходити із того, чи не зачіпає це інтереси місцевого самоврядування, як це зазначено у статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", і при розгляді таких питань повідомити орган місцевого самоврядування. Суди зазначили, що Пустомитівська РДА, розпоряджаючись земельними ділянками, які межують з населеним пунктом, повинна була врахувати й інтереси мешканців цього населеного пункту. У серпні 2013 року Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області звернулася до ГУ Держземагентства із клопотаннями щодо надання земельних ділянок мешканцям сіл Басівка та Годовиця та вирішення клопотань, які не вирішені Пустомитівською РДА, у задоволенні цих звернень ГУ Держземагентства у Львівській області відмовило листами. Згідно з повідомленням Пустомитівської РДА від 23 січня 2018 року №04/15-168, позивач у 2010-2011 роках зверталася із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває в користуванні, проте такі заяви не розглянуті. У 2013 році житель с. Банюнин Кам'янка-Бузького району Львівської області ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада за межами населеного пункту. Наказом ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки. Наказом ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236" надано у приватну власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236.31 січня 2014 року Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності, серія та номер: 17197621.19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа" укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., за умовами якого ОСОБА_2 продав, а ТОВ "Арнеліа" купив земельну ділянку, площею 2,0 га, що розташована на території Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та передана для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього договору здійснена державна реєстрація права власності на земельну ділянку за ТОВ "Арнеліа". Нормативно-правове обґрунтування Частиною першою статті 4, частиною другою статті 5 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи, законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частинами першою-третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, шляхом одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектар (стаття 121 ЗК України). Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб передають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. Стаття 118 ЗК України визначає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Цей орган розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Не можуть передаватися у власність земельні ділянки, які уже перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб. Такі земельні ділянки можуть бути передані у власність лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законодавством. За правилами статті 22 ЗК України у редакції 1992 року, який був чинний на стверджуваний час набуття позивачем спірної земельної ділянки у користування, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, у тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, заборонялось. Вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що: в) з 01 січня 2002 року відповідно до статті 125 ЗК України право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 02 травня 2009 року у відповідності із Законом України від 05 березня 2009 року №1066-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок" право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Положеннями статті 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку, що у ОСОБА_1 право користування земельною ділянкою в урочищі "Липа" в порядку, визначеному земельним законодавством, не виникло, оскільки земельна ділянка, за захистом права на яку звернулась до суду позивач, не була сформована, відповідно відсутній об'єкт, права на який підлягають захисту. З урахуванням наведено, обґрунтованим є висновок про відсутність порушених прав позивача, оскільки ОСОБА_1 не надано суду жодного доказу про те, що спірна земельна ділянка передана їй у користування у встановленому законом порядку. Тривале фактичне користування земельною ділянкою, яка не передавалась особі у встановленому законом порядку, не надає жодних переваг при вирішенні питання про передачу цієї земельної ділянки у власність. Встановивши такі обставини, та з урахуванням відсутності порушень ГУ Держземагентства порядку передачі спірної земельної ділянки у власність, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довела порушення її прав прийняттям оскаржуваних наказів та видачею ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на землю. Визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, прийнятих у встановленому законом порядку, та в примусовому порядку скасування державної реєстрації права власності ТОВ "Арнеліа", є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Питання передачі земельних ділянок, розташованих в урочищі "Липа" ГУ Держземагентства не повинно узгоджуватися із Годовицько-Басівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, оскільки відповідно до статей 118, 122 ЗК України, які визначають порядок приватизації земельних ділянок громадянами і повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність, такого погодження не вимагають. Крім того, пункт 4.32 чинного на час передачі ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Положення про Головне управління Держземагентства в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 10 травня 2012 року №258, також визначав, що Головне управління Держземагентства в області передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб в межах області. Вимог щодо узгодження таких рішень із органом місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки дане положення не містить. Та обставина, що ОСОБА_2 не є мешканцем сіл Басівка та Годовиця Пустомитівського району Львівської області, у той час як члени територіальної громади цих сіл мають переважне право на отримання спірної земельної ділянки у власність, не є підставою вважати незаконною передачу спірної земельної ділянки відповідачу, оскільки одержання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, що розташовані поза межами населених пунктів, у межах норм безоплатної приватизації, здійснюється незалежно від місця проживання особи, яка звернулася із відповідним клопотанням. Подібних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09 жовтня 2019 року у справі №450/2738/16 та від 22 січня 2020 року у справі 450/2646/16. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) сформульовано висновок про те, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Разом з тим, у справі, що переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 у 2010 році зверталася до Пустомитівської РДА із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває в її користуванні. Проте саме ОСОБА_2 у встановленому законом порядку звернувся до ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства. Таким чином, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, оскільки за встановлених у цій справі обставин, ОСОБА_1 не зверталась за наданням дозволу розроблення проекту землеустрою, у той час, як ОСОБА_2 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки, після чого отримав її у власність. Отже, Верховний Суд констатує відсутність необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_4. У постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14 зроблено висновок про те, що у разі реорганізації юридичної особи шляхом її приєднання факт настання правонаступництва безпосередньо пов'язаний з моментом передання прав та обов'язків від правопопередника до правонаступника. Крім того, в разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються. У вирішенні питань, пов'язаних з таким правонаступництвом, судам необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних прав і обов'язків. Стверджуючи про те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові, Сокільницька сільська рада Львівського району Львівської області вказує на те, що судом апеляційної інстанції не повідомлено сільську раду про розгляд справи та не враховано, що на час розгляду справи, спірна земельна ділянка знаходилась у межах території Сокільницької сільської ради, як правонаступника Годовицько-Басівської сільської ради, тому, Сокільницька сільська рада мала після складення та підписання передавального акта і завершення реорганізації та державної реєстрації правонаступництва приймати участь у розгляді справи. Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки тривалість судового процесу, яка встановлена цивільно-процесуальним законодавством, не може залежати від тривалості завершення реорганізації Годовицько-Басівської сільської ради та державної реєстрації правонаступництва Сокільницької сільської ради. За відсутності у суду інформації про перехід прав та обов'язків учасника процесу, особа, яка вважає себе правонаступником такого учасника процесу, має право самостійно звернутись до суду із заявою про залучення її як правонаступника. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Проте такі доводи заявника не знайшли свого підтвердження, з огляду на те, що всі ті докази, на які вказує Сокільницька сільська рада, як на належні, оцінені судом апеляційної інстанції, а отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив вимоги процесуального закону. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 395, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року громадська організація "Харківська обласна організація "Чайківка" (далі - ГО "Харківська обласна організація "Чайківка ")звернулася до суду з позовом, який було уточнено, до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Харків-Капітал" (далі - ТОВ "Харків-Капітал"), ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Малоданилівська селищна рада Дергачівського району Харківської області, про скасування розпорядження районної державної адміністрації та визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що 17 липня 2013 року після звернення до Харківської природоохоронної прокуратури громадській організації стало відомо, що розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1813 га, яка розташована на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 18 квітня 2011 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку. У подальшому ОСОБА_1 відчужила вищевказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2014 року. Проте, ще 30 грудня 2005 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №777 вказана земельна ділянка була передана в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" для створення зони відпочинку у прибережній смузі Лозовеньківського водосховища. Зазначене розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777 не втратило чинність, на підставі нього на затвердження Харківській обласній адміністрації подавався розроблений проєкт землевідведення, документи на зміну цільового призначення земельної ділянки на категорію земель рекреаційного призначення, отримувалося містобудівельне обґрунтування та акт вибору і обстеження земельної ділянки. ОСОБА_1 незаконно демонтована під'їзна дорога з бетонних плит до берегу Лозовенківського водосховища, встановлено бетонний паркан, який закрив доступ до земельної ділянки, відведеної ГО "Харківська обласна організація "Чайкіка", чим порушено права громадської організації. При відведенні ОСОБА_1 земельної ділянки не було підстав для зміни її цільового призначення з земель сіножаті на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства й подальшої зміни на земельну ділянку для ведення садівництва. З урахуванням викладеного ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" просила суд скасувати розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 січня 2016 року, з урахуванням ухвали Дергачівського районного суду Харківської області від 24 лютого 2016 року про виправлення описки, позов ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" задоволено. Визнано неправомірним та скасовано розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 "Про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту ОСОБА_1". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року серії ЯЛ №165355, виданий на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку, розташовану на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, площею 0,1813 га. Додатковим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 задоволено, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року (провадження №61-1449 св 18) касаційні скарги ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" та ТОВ "Харків-Капітал" задоволено частково. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Останнім рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 06 червня 2019 року у складі судді Калмикової Л. К. позов ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" задоволено. Скасовано розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 "Про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункта ОСОБА_1". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року серії ЯЛ №165356, виданий ОСОБА_1 на підставі вищевказаного розпорядження на земельну ділянку, площею 0,1813 га, розташовану на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, порушуючи порядок зміни цільового призначення земельної ділянки, передбачених положеннями статті 20 ЗК України, статті 47 Закону України "Про землеустрій", без розроблення відповідного проєкту землеустрою, приховуючи дійсне цільове призначення спірної земельної ділянки, з порушенням прав та законних інтересів суміжних землекористувачів, а саме ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" та ТОВ "Харків-Капітал",і з перевищенням повноважень, Дергачівська районна державна адміністрація Харківської області винесла розпорядження від 09 листопада 2010 року №1058. Сіножаті, з яких відведена спірна земельна ділянка відповідно до положень статті 34 ЗК України, могли надаватись громадянам лише в оренду, а не у власність. Фактично земельна ділянка ОСОБА_1 відноситься до земель рекреаційного призначення та земель водного фонду, прибережної смуги Лозовенківського водосховища, оскільки знаходиться у 50 м зоні, яка згідно зі статтею 60 ЗК України, статтею 88 ВК України встановлена для таких водосховищ. У проєкті землеустрою відсутній кадастровий план земельної ділянки, в актах погодження меж відсутні відомості про суміжних землекористувачів, а саме ТОВ "Харків-Капітал", ГО "Харківська обласна організація "Чайківка", кадастровий номер земельній ділянці присвоювався двічі, що суперечить нормам ЗК України. У подальшому призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства змінено на земельну ділянку для ведення садівництва, що заборонено робити у прибережній захисній смузі. Постановою Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 -задоволена, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 06 червня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, виконуючи вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судових рішень, з'ясовано, що за ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області земельні ділянки не обліковуються, розпорядження голови районної державної адміністрації про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось, а також відсутнє розпорядження голови обласної державної адміністрації про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка". Відсутня інформація у районній державній адміністрації щодо розпорядження про надання земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області. Преюдиційним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Харків-Капітал" до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про скасування розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації від 09 листопада 2010 року №1058 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року № ЯЛ 165355. Отже, цим судовим рішенням встановлено законність оспорюваного розпорядження районної державної адміністрації та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку. Отже, позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено порушення його прав оспорюваними розпорядженням районної державної адміністрації і державним актом на право власності на земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №619/2302/15-ц з Дергачівського районного суду Харківської області. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2020 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно розглянуто справу без участі представника позивача, оскільки він перебував на лікарняному, а строк дії довіреності іншого представника закінчився. На землях рекреаційного призначення, прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також заборонено садівництво та городництво, ведення особистого селянського господарства, під яке була незаконно відведена ОСОБА_1 спірна земельна ділянка. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 не є преюдиційним, оскільки ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" не приймала участі при розгляді вказаної справи. ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" звернулась з вимогами про відновлення права на оренду спірної земельної ділянки, яку незаконно, з порушенням норм земельного законодавства відведено ОСОБА_1, яка намагається повністю захопити у подальшому прибережну захисну смугу і під'їзну дорогу до берегу Лозовенківського водосховища. Права позивача на оренду земельної ділянки підтверджуються розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777, яке є чинним, хоча Харківська обласна державна адміністрація відмовила у погодженні проєкту землеустрою, але їх дії наразі оскаржуються. Дергачівською районною державною адміністрацією Харківської області у порушення земельного законодавства спірну земельну ділянку виділено ОСОБА_1 за рахунок земель державної власності рекреаційного призначення, прибережної захисної смуги Лозовенківського водосховища для ведення особистого селянського господарства, а потім під садівництво. Доводи особи, яка подала відзив У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. За позивачем не обліковуються земельні ділянки на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, розпорядження голови районної державної адміністрації про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось. Преюдиційним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 встановлено законність розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку. У листопаді 2020 року ТОВ "Харків-Капітал" подало відзив на касаційну скаргу, в якому підтримала її доводи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777 ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" надано дозвіл на розроблення проєкту відведення із земель державної власності земельної ділянки, площею 0,8 га, що знаходиться на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту для передачі в оренду, терміном на 5 років, для створення зони відпочинку, із зміною цільового призначення із категорії земель іншого призначення на категорію земель рекреаційного призначення (а. с. 6, т. 1). 18 січня 2008 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №35 внесено зміни до вищевказаного розпорядження районної державної адміністрації, а саме змінено у пункті 1 розпорядження слова "категорія земель іншого призначення", словами "із категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення". 09 листопада 2010 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №1058 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. Передано безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту, загальною площею 0,1813 га, за рахунок земель запасу державної власності із категорії земель сільськогосподарського призначення (сіножаті), без зміни цільового призначення, але зі зміною цільового використання для ведення особистого селянського господарства (а. с. 7, т. 1). 18 квітня 2011 року ОСОБА_1 на підставі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 липня 2010 року №1058 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. ОСОБА_1 відчужила вищезазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2014 року. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року, яке переглядалося в апеляційному та касаційному порядку, у справі №619/777/14 відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Харків-Капітал" до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про скасування розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації від 09 листопада 2010 року №1058 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року № ЯЛ 165355 (а. с. 96-99, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувану постанову апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічне положення закріплено у частині першій статті 4 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; аналогічне положення закріплено у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, виконавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року при попередньому скасуванні судових рішень, дійшов обґрунтованого висновку про те, що за ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області земельні ділянки не обліковуються, що підтверджується листом відділу Держземагентства у Дергачівському районі Харківської області від 08 липня 2015 року (а. с. 25, т. 7). Крім того, розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось, що підтверджується листом Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 18 серпня 2015 року (а. с. 180, т. 1). Відсутня інформація у районній державній адміністрації щодо розпорядження про надання земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області. Проєкти розпоряджень голови обласної державної адміністрації про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про надання земельної ділянки в оренду або про зміну цільового призначення земельної ділянки позивача на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області не готувалися та відповідні розпорядження головою обласної державної адміністрації не видавалися. Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 встановлено законність розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Дійсно, у вказаній справі позивач участі не брав, зазначене рішення суду для нього не є преюдиційним, проте Верховний Суд погоджується з апеляційним судом, що позивач своїх вимог не довів. Ураховуючи викладене, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено порушення його прав оспорюваними розпорядженням районної державної адміністрації і державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим на ім'я ОСОБА_1. Виконуючи вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судових рішень, апеляційний суд ухвалою від 03 лютого 2020 року призначив судову земельно-технічну експертизу з метою з'ясування, чи має місце перетин меж земельних ділянок з кадастровими номерами: 6322055900:04:000:0163 та 6322055900:04:000:0034, але вона проведена не була, оскільки клопотання експерта про надання додаткових матеріалів (вихідних даних), протягом 45 днів не задоволено, вартість експертизи не оплачена. Таким чином, апеляційний суддійшов вірного висновку про те, що відсутні належні та допустимі докази перетину спірних земельних ділянок, про що також стверджував позивач. Верховний Суд зазначає, що надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є тотожним передачі земельної ділянки у власність або користування, оскільки отримання дозволу на розробку відповідного проєкту землеустрою свідчить про можливі наміри заявника щодо розробки цього проєкту, із відповідним визначенням цільового призначення земельної ділянки у процесі розробки землевпорядної документації і за наслідком такої розробки затвердження вказаного проєкту відповідним органом та у подальшому, можливо, отримання відповідної земельної ділянки у власність чи користування. Вищевказане узгоджується з правовим висновком викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року у справі №2340/4521/18, провадження № К/9901/14020/19. До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі №280/179/19, провадження №14-567 цс 19. Крім того, Харківська обласна державна адміністрація відмовила позивачу у затвердженні проєкту землеустрою, що підтверджує висновки апеляційного суду про те, що права позивача не порушені й цим спростовуються відповідні доводи касаційної скарги. Те, що позивачем наразі оскаржується у судовому порядку вказана відмова Харківської обласної державної адміністрації, не свідчить про незаконність судового рішення апеляційного суду на час його ухвалення. Посилання касаційної скарги на те, що апеляційним судом безпідставно розглянуто справу без участі представника позивача, оскільки він перебував на лікарняному, а строк дії довіреності іншого представника закінчився, на увагу не заслуговують, оскільки 25 червня 2020 року голова ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" отримав повістку, що підтверджується повідомлення про вручення (а. с. 108, т. 7), тобто був належним чином повідомлений про розгляд справи, унаслідок чого не був позбавлений можливості забезпечити явку іншого представника. При цьому згідно зі статтею 372 ЦПК України неявка сторони, належним чином повідомленої про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд не знайшов підстав для відкладення розгляду справи, визнавши причини зазначені головою ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" неповажними, оскільки останнім не надано належних доказів перебування у лікарні. Доводи касаційної скарги про те, що рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 не є преюдиційним, безпідставні, так як при розгляді справи №619/777/14 вирішувалося питання щодо відповідності положенням земельного законодавства оспорюваних позивачем у цій справі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого на ім'я ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадської організації "Харківська обласна організація "Чайківка" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати факт порушення Акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - АТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) умов іпотечного договору, а саме - розділу щодо звернення стягнення і реалізації предмета іпотеки, що призвело до порушення її права власності на об'єкт нерухомого майна: відокремлені 50/100 ідеальних часток нежитлового приміщення на АДРЕСА_1; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Г. Ф. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, індексний номер: 32243496 від 07 листопада 2016 року, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за АТ КБ "ПРИВАТБАНК", вилучивши запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 листопада 2016 року №17304645 про реєстрацію права власності на це майно за АТ КБ "ПРИВАТБАНК". Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 12 жовтня 2006 року між нею та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК "), правонаступником якого є АТ КБ "ПРИВАТБАНК", був укладений кредитний договір № CVVPGA00000003, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти на строк з 12 жовтня 2006 року до 09 жовтня 2026 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 100 000,00 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 30 000,00 дол. США на сплату страхових платежів. 13 жовтня 2006 року між нею ы ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" був укладений договір іпотеки № CVVPGA00000009, за умовами якого для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме відокремлені 50/100 ідеальних часток нежилого приміщення АДРЕСА_1. У подальшому їй стало відомо, що АТ КБ "ПРИВАТБАНК" зареєструвало за собою право власності на нежитлове приміщення, передане в іпотеку. На її думку, реєстрація речових прав на зазначений об'єкт нерухомості за АТ КБ "ПРИВАТБАНК" є незаконною, а тому рішення та запис про право власності повинні бути скасовані судом як такі, що суперечать закону та договору іпотеки, оскільки вона не отримувала від іпотекодержателя письмової вимоги про усунення порушень, а тому АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не могло надати державному реєстратору документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання такого документа іпотекодавцем. Звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. Однак серед документів, які надані реєстратору для реєстрації права власності, немає документів, які підтверджують факт порушення умов кредитного договору та доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення таких порушень. АТ КБ "Приват Банк", всупереч статті 37 Закону України "Про іпотеку", належним чином не забезпечив оцінку предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Тобто передання майна у власність АТ КБ "Приват Банк" відбулась без належної оцінки, на підставі застарілих даних, без доступу до об'єкта оцінки, не на замовлення власника чи за рішенням суду, а тому сумнівними є висновки суб'єкта оціночної діяльності в звіті про оцінку. Також зазначала, що в договорі іпотеки від 13 жовтня 2006 року визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки, серед яких немає такого, який би давав право іпотекодержателю задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки саме у спосіб, який оскаржується. Укладаючи у 2006 році іпотечний договір, вона не узгоджувала з іпотекодержателем умови про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ним права власності у порядку реєстрації такого права державним реєстратором, а лише надавала згоду на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги у порядку, визначеному статтею 37 Закону України "Про іпотеку", тобто в порядку укладення окремого договору про задоволення таких вимог, який і міг бути єдиною підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Крім того, вказувала, що державний реєстратор не взяв до уваги те, що на спірне нерухоме майно накладено обтяження постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження Чернівецьким міським відділом державної виконавчої служби ГТУЮ у Чернівецькій області від 16 червня 2016 року, індексний номер 30078345. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Шевченківський районний суд міста Чернівців рішенням від 26 жовтня 2020 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Г. Ф. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, індексний номер 322496 від 07 листопада 2016 року, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за АТ КБ "ПРИВАТБАНК", вилучивши запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 листопада 2016 року №17304645 про реєстрацію права власності за АТ КБ "ПРИВАТБАНК". У задоволенні іншої частини вимог відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними, оскільки державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ КБ "ПРИВАТБАНК" проведена всупереч нормам законодавства, а тому підлягає скасуванню. При цьому суд виходив з того, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту у вигляді визнання факту порушення АТ КБ "ПРИВАТБАНК" умов іпотечного договору, а саме розділу щодо звернення стягнення і реалізації предмета іпотеки, є неналежним в розумінні статті 16 ЦК України. Такий спосіб захисту не відновлює права ОСОБА_1 та не сприяє захисту її прав, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Короткий зміст постанови апеляційного суду Чернівецький апеляційний суд постановою від 08 лютого 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У лютому 2021 року АТ КБ "ПРИВАТБАНК" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №520/6819/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 та постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі №756/14222/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі №323/299/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що банк, використовуючи своє право на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, звернувся із заявою до державного реєстратора для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, та надав перелік документів, необхідних для здійснення такої реєстрації, в тому числі повідомлення про усунення порушень від 21 липня 2016 року, адресовані ОСОБА_1, з доказами вручення. Таким чином, вважається, що ОСОБА_1 отримала вимогу про усунення порушень, оскільки банк не тільки відправив на її адресу такого листа, а й довів факт його вручення адресатові. При цьому показання свідків ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про те, що позивачка отримала повідомлення, а не вимогу, не можна брати до уваги як належні докази, адже вказані свідки є заінтересованими особами. АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не порушувало Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок), надало всі документи, необхідні для проведення державної реєстрації, а тому підстав для відмови у проведенні державної реєстрації не було. Наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Отже, суди дійшли помилкового висновку, що державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії до зняття обтяжень, накладених постановою Чернівецького міського відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Чернівецькій області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 16 червня 2016 року, серія та номер 51454957. Суди не звернули уваги на те, що державний реєстратор є неналежним відповідачем у цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 24 квітня 2021 року справа №727/80/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 12 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № CVVPGA00000003, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти на строк з 12 жовтня 2006 року до 09 жовтня 2026 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 100 000,00 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 30 000,00 дол. США на сплату страхових платежів. 13 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки № CVVPGA00000009, за умовами якого для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме відокремлені 50/100 ідеальних часток нежилого приміщення АДРЕСА_1. У договорі іпотеки міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. АТ КБ "ПРИВАТБАНК" надіслало позивачці ОСОБА_1 повідомлення від 21 липня 2016 року, а не вимогу про усунення порушення, згідно з яким ОСОБА_1 повідомлено про те, що на підставі пункту 27 договору іпотеки, статті 38 Закону України "Про іпотеку" банк має намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки, і протягом 30-денного строку з дня отримання повідомлення вона має право заявити про свій намір купити предмет іпотеки. Вимоги про усунення порушення та сплату простроченої заборгованості за кредитним договором повідомлення від 21 липня 2016 року не містить. Факт надіслання ОСОБА_1 саме повідомлення, а не вимоги, підтверджується показаннями допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів №2558, наданих з відділення "Чернівці-2", рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке 11 серпня 2016 року отримала дочка позивачки. Опис вкладення до листа АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не надало. У листопаді 2016 року АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на підставі договору іпотеки звернуло стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки. Відповідний запис №17304645 внесено державним реєстратором Чернівецької міської ради Карвацькою Г. Ф. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 03 листопада 2016 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що судові рішення оскаржені лише в частині задоволених позовних вимог, а тому переглядаються тільки в частині вирішення цих вимог. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Результат аналізу статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з частиною другою статті 18 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено порядок проведення державної реєстрації прав. У частині першій статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Визначена у частині першій статті 35 Закону України "Про іпотеку" процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі №205/578/14-ц, провадження №14-48цс19). Порядком визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна. Згідно з пунктом 61 Порядку у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Таким чином, у пункті 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №638/20000/16-ц, провадження №14-2цс19). Підтвердженням надіслання банком іпотекодавцю письмової вимоги щодо усунення порушень виконання договору позики, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, є повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року №211. У пункті 3 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам Закону. Наведені норми спрямовані на фактичне повідомлення боржника, щоб надати йому можливість усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. Встановивши факт неотримання ОСОБА_1 письмової вимоги про усунення порушень та намір здійснити перехід права власності до іпотекодержателя на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробили правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та вилучення відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що ОСОБА_1 отримала вимогу про усунення порушень від 21 липня 2016 року, не заслуговують на увагу, оскільки суди у цій справі встановили факт надіслання ОСОБА_1 саме повідомлення, а не вимоги про усунення порушень, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів №2558, поданих з відділення "Чернівці-2", рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке 11 серпня 2016 року отримала дочка позивачки. Опис вкладення до листа банк не надав. Стосовно доводів касаційної скарги про здійснення реєстратором реєстраційної дії за наявності обтяження на нерухоме майно Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час проведення реєстраційних дій), у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, коли наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно. За методом правового регулювання частина перша статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" була сформульована як дозвільна регулятивна диспозитивна норма, оскільки наділяє суб'єкта можливістю здійснювати певні дії за декількома варіантами, вказує на можливість вибору іншого варіанта поведінки нотаріуса: у державні реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у певних випадках. Разом із тим у частині четвертій статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" зазначені підстави, коли така відмова не застосовується. Згідно з пунктом третім частини четвертої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону. Відповідно до висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №61-45цс20), стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки є примусовою дією іпотекодержателя, то державна реєстрація права власності на спірну квартиру здійснювалася з урахуванням умов, визначених у пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", і підстав для відмови у її проведенні у нотаріуса не було. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 лютого 2018 року у справі №466/5878/16-ц (провадження №61-1268св17), від 25 червня 2020 року у справі №904/2922/18 (пункти 98, 107-108, 116), від 14 квітня 2021 року у справі №705/4381/19 (провадження №61-17883св20, від 02 червня 2021 року у справі №520/5566/19 (провадження №61-7800св20), від 16 червня 2021 року у справі №761/4651/19 (провадження №61-1787св21). Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване обтяження на все майно ОСОБА_1, у тому числі і на спірне нежитлове приміщення, що є підставою для відмови у державній реєстрації права власності на спірну квартиру. Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині є слушними, однак, враховуючи вищенаведені обставини щодо ненаправлення боржнику вимоги про усунення порушень, не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог, пред'явлених до АТ КБ "ПРИВАТБАНК", про визнання дій державного реєстратора неправомірними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, вилучення відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є обґрунтованими, і підстав для їх скасування в цій частині немає. Водночас Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди не врахували правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), стосовно того, що державний реєстратор є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах, з огляду на таке. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 зробила висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року у справі №753/905/18 (провадження №61-12528св19). Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" щодо предмета іпотеки, а тому державний реєстратор Чернівецької міської ради Карвацька Г. Ф. є неналежним відповідачем. Проте суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог, пред'явлених до державного реєстратора, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до нього належало відмовити через їх пред'явлення до неналежного відповідача. У зв'язку з наведеним оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог до державного реєстратора підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Галини Федорівни про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, вилучення запису скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, вилучення запису залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року м. Київ справа №154/3667/19 провадження №61-15002св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Володимир-Волинська міська рада Волинської області, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року у складі судді Лященка О. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Володимир-Волинської міської ради Волинської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з вищевказаним позовом, в якому просили визнати недійсним рішення Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,068 га за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений позов мотивували тим, що рішенням Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,680 га для обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_1. Зазначене рішення не відповідає вимогам закону, оскільки ОСОБА_3 не мала права на приватизацію земельної ділянки площею 0,068 га і такими діями порушено їх право на користування житловим будинком та земельною ділянкою. Їм на праві власності належать житловий будинок та земельна ділянка площею 0,0618 га із цільовим призначенням - для обслуговування вказаного житлового будинку. ОСОБА_3 є сусідкою і їй на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Вони разом з відповідачем мали спільний проїзд до своїх будинків із АДРЕСА_1 рішенням від 28 квітня 2017 року передала зазначений проїзд у власність ОСОБА_3, яка встановила огорожу на проїзді, чим перекрила їм заїзд до будинку. Міська рада на численні звернення щодо порушення їхніх прав не виявила порушень законодавства. Відповідач ОСОБА_3 мала право на приватизацію тільки 0,06 га, оскільки за договором купівлі-продажу від 04 серпня 2016 року набула право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та набула право на земельну ділянку площею 0,06 га у межах, які були встановлені у 1959 році. Згідно з листом Володимир-Волинського міськвиконкому від 05 березня 2018 року рішення міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було прийняте на підставі технічної документації, виготовленої у 2016 році для ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які були попередніми власниками житлового будинку. У технічній документації площу земельної ділянки з невідомих причин збільшили із 0,06 га до 0,068 га, безпідставно включили проїзд площею 0,008 га, який міська рада ніколи не надавала їм у користування. Технічну документацію не погоджено із сусідніми власниками та землекористувачами. У акті погодження меж відсутня дата його складання і не зазначено площі земельної ділянки. Акт приймання-передачі межових знаків також не містить дати його складання. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачами не надано належних та допустимих доказів будь-яких порушень при прийнятті Володимир-Волинською міською радою рішення від 28 квітня 2017 року №17/18, а також не доведено порушення прав позивачів чи позбавлення їх права використовувати приватизовану ОСОБА_3 земельну ділянку за цільовим призначенням. Постановою Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 мала право на користування земельною ділянкою лише тільки площею 0,06 га, яка була надана на підставі рішення Володимир-Волинського міськвиконкому від 19 березня 1959 року №91 для будівництва її житлового будинку. Це рішення є єдиним правовстановлюючим документом, який встановлює право на приватизацію земельної ділянки. Міська рада безпідставно передала у приватну власність ОСОБА_3 дорогу площею 0,008 га, яка не була надана у користування для обслуговування житлового будинку і на якій був спільний проїзд до житлових будинків позивачів та відповідача ОСОБА_3. Технічна документація із землеустрою, на підставі якої була проведена приватизація земельної ділянки ОСОБА_3 не містить рішення Володимир-Волинського міськвиконкому від 19 березня 1959 року №91 про надання земельної ділянки площею 0,06 га для будівництва житлового будинку. Суд безпідставно прийняв як правовстановлюючий документ технічну документацію із землеустрою для приватизації ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,068 га. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що права позивачів не порушені, оскільки вона має можливість зробити заїзд до свого будинку в іншому місці. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 20 січня 2021 року до Верховного Суду від Володимир-Волинської міської ради Волинської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що помилковими є доводи касаційної скарги про те, що при виготовленні технічної документації було порушено вимоги статті 55 Закону України "Про землеустрій" та пункту 2.8 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, в яких зазначено, що технічної документації із землеустрою додається документ, який посвідчує право на користування цією земельною ділянкою. В даному випадку мало місце розроблення технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки, вимога щодо долучення до неї копії документа, що посвідчує право на земельну ділянку не застосовується. У складі технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження позивача ОСОБА_1. Оспорюване рішення було прийнято 27 квітня 2017 року, а ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за договором дарування від 31 липня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Рішення міської ради про безоплатну передачу земельної ділянки ОСОБА_3, яка придбала житловий будинок у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 приймалося вже до зареєстрованої земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. 25 січня 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Лесик С. І. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що рішення міської ради про безоплатну передачу земельної ділянки ОСОБА_3, яка придбала у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 приймалося вже до зареєстрованої земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Під час розгляду справи не було надано доказів, які б підтверджували факт існування права користування спільним проїздом до житлових будинків позивачів. У складі технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження ОСОБА_1, а позивач ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за договором дарування лише 31 липня 2017 року. Отже, ОСОБА_1 згідно з актом погодження меж погодила передачу у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_3, а ОСОБА_2 стала власником житлового будинку вже після передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3, тому твердження позивача про порушення її прав є безпідставними та необґрунтованими. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Володимир-Волинського міського суду Волинської області. 12 січня 2021 року справа №154/3667/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішення виконкому Володимир-Волинської міської ради від 19 березня 1959 №91 ОСОБА_6 було виділено земельну ділянку під індивідуальне будівництво по АДРЕСА_2, загальною площею 600 кв. м. ОСОБА_6 не було виготовлено землевпорядної документації, а тому вказана земельна ділянка не була сформована. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0680 га за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 0710200000:003:7171. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 04 серпня 2016 року продали у власність ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 82,1 кв. м. Рішенням Володимир-Волинської міськради від 28 квітня 2014 року №17/18 вирішено затвердити технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) земель житлової і громадської забудови у місті Володимир-Волинський із земель комунальної власності згідно з додатком 1. Передати у власність громадянам земельні ділянки, зазначені в пункті 1. Зареєструвати право власності на земельні ділянки відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". В додатку №1 до рішення Володимир-Волинської міськради №17/18 від 28 квітня 2014 року Список громадян, яким затверджується технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок із земель комунальної власності, які знаходяться у їхньому користуванні, у власність, вказана землекористувач ОСОБА_3, місце надання земельної ділянки - АДРЕСА_1, кадастровий №0710200000:01:003:7171, площа - 680 кв. м, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розроблена за замовленням ОСОБА_4 та ОСОБА_5 містить: завдання на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ; пояснювальну записку; заяву ОСОБА_4 та ОСОБА_5; копію свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_4; копію свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_5; копії паспортів заявників; копії витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданих на ім'я заявників; копія технічного паспорту; план меж земельної ділянки за результатами кадастрової зйомки; ситуаційна схема земельної ділянки; план меж земельної ділянки; кадастровий план зовнішніх меж земельної ділянки; акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки; акт приймання-передачі межових знаків на зберігання та відповідає п. 2.8. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376. Як зазначено в Завданні на складання технічної ОСОБА_4 та ОСОБА_5, "кінцевим результатом робіт є встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками". Судами також встановлено те, що у складі цієї технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження позивача ОСОБА_1. Оспорюване позивачами рішення Володимир-Волинської міської ради було прийняте 28 квітня 2017 року, а позивач ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 за договором дарування від 31 липня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, тобто на час прийняття оспорюваного рішення не була співвласником житлового будинку і не мала права користування земельною ділянкою. Також судами встановлено та не заперечувалося сторонами те, що житловий будинок позивачів безпосередньо межує із проїжджою частиною, вони мають безперешкодний доступ до власного житлового будинку, що підтверджується долученою копією кадастрового плану зовнішніх меж земельної ділянки, переданої у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в якому зазначено, що відстань від А до Б є землями загального користування (АДРЕСА_1). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що рішенням Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,680 га, проте вказане рішення не відповідає вимогам закону, оскільки остання не мала права на приватизацію земельної ділянки і такими діями порушено їх право на користування належним їм на праві власності житловим будинком та земельною ділянкою. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Частиною другою статті 120 ЗК України передбачено, що якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагатиусунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації) (стаття 377 ЦК України). Згідно з частиною чотирнадцятою статті 186 ЗК України технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності; власником земельної ділянки, у разі якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності. Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр" у разі якщо на земельній ділянці, право власності (користування) на яку не зареєстровано, розташований житловий будинок, право власності на який зареєстровано, кадастровий номер на таку земельну ділянку присвоюється за заявою власників такого будинку на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Забороняється вимагати для присвоєння земельній ділянці кадастрового номера інші документи. Такий кадастровий номер є чинним з моменту його присвоєння. Згідно з пунктом "е " частини десятої статті 55 Закону України "Про землеустрій" технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає копію документа, що посвідчує право на земельну ділянку (у разі проведення робіт щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до пунктів 4.1., 4.3. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється при повній (частковій) втраті в натурі (на місцевості) межових знаків, їх пошкодженні, яке унеможливлює використання межових знаків, а також при розгляді земельних спорів між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок. Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі раніше розробленої та затвердженої відповідно до ст. 186 ЗК України документації із землеустрою. У разі відсутності такої документації розробляється технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність порушення прав позивачів при прийнятті Володимир-Волинською міською радою рішення 28 квітня 2017 року №17/18, а також не доведено порушення прав позивачів ОСОБА_3 при приватизації земельної ділянкою. Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 жовтня 2021 року м. Київ справа №610/1253/17-ц провадження №61-16562св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - прокурор Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року у складі судді Феленка Ю. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У травні 2017 року прокурор Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_1, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" (далі - СТОВ Агрофірма "Україна Нова") про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки, скасування їхньої державної реєстрації. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що під час вивчення стану законності відведення земельних ділянок для ведення фермерських господарств встановлено, що 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, що розташована за межами населених пунктів на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області. При розгляді заяви ОСОБА_1, ГУ Держземагентства в Харківській області не перевірено її відповідність закону, а саме можливість самостійно ним та працею найманих працівників вести фермерську діяльність, чи мав (має) він власну техніку для обробітку землі, ресурси для залучення найманих працівників чи оренди сільськогосподарської техніки, чи мав ОСОБА_1 потенційних контрагентів, ресурси, яких він може на договірних засадах залучити для ведення фермерського господарства, а також загалом, чи зможе потенційний орендар проводити діяльність на наданій земельній ділянці. ГУ Держземагентства в Харківській області не пересвідчилось у дійсності волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства, не перевірив, чи матиме можливість фермерське господарство, створене заявником, обробляти орендовані землі, чи буде досягнута законна мета оренди земельних ділянок, тобто чи насправді виникли та існують законні сподівання на здійснення майнового права - оренду землі, чи є такі сподівання практичними у своїй реалізації. ГУ Держземагентства у Харківській області, всупереч вимог статей 124, 134 ЗК України та частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", 30 грудня 2013 року незаконно прийнято наказ про передачу ОСОБА_1 у користування вказаної земельної ділянки. 24 березня 2014 року на підставі зазначеного наказу, між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 49 років. 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" укладений договір суборенди зазначеної земельної ділянки, строком на 10 років. Зазначає, що вказані акти органу виконавчої влади прийняті та укладені з порушенням вимог земельного законодавства, у зв'язку з чим підлягають скасуванню. Дії ОСОБА_1 були спрямовані для отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" в користування земельної ділянки за спрощеною процедурою, а саме: без проведення земельних торгів (аукціону), що передбачені статтями 124, 134 ЗК України, а сам ОСОБА_1 не мав жодних намірів на створення фермерського господарства та використання земельної ділянки за призначенням. Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держземагентства у Харківській області № ХА/6320280400:02:000/00000730 від 30 грудня 2013 року "Про надання в оренду земельних ділянок"; визнати недійсним, укладений між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі від 24 березня 2014 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, загальною площею 139,6 га, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; скасувати державну реєстрацію договору оренди землі від 24 березня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; визнати недійсним, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" договір суборенди землі від 05 травня 2014 року, щодо передачі в суборенду земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953; скасувати державну реєстрацію договору суборенди землі від 05 травня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 31 липня 2017 року у задоволенні позову прокурора відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не мав наміру створювати фермерське господарство, сприяв для передачі в користування СТОВ агрофірмі "Україна Нова" землі за спрощеною процедурою без проведення земельних торгів (аукціону), передбачених статтями 124, 134 ЗК України, у редакції, чинній на момент передачу землі в оренду. Крім того, плата для СТОВ Агрофірми "Україна Нова" за суборенду землі перевищує орендну плату, яку сплачує ОСОБА_1, що суперечить статті 288.6 Податкового кодексу України. Позов прокуратури є обґрунтованим, проте не підлягає задоволенню за спливом строку позовної давності, який починає свій відлік із дня прийняття ГУ Держземагентства у Харківській області спірного наказу. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що норма закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокуратури до суду із заявою про захист інтересів держави. Оскільки спірний наказ ГУ Держземагентства у Харківській області прийнятий у грудні 2013 року, договір оренди укладений у березні 2014 року та зареєстрований у квітні 2014 року, то прокуратура, звернувшись до суду з цим позовом у травні 2017 року, пропустила строк позовної давності. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року касаційну скаргу прокуратури Харківської області задоволено. Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 31 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 08 листопада 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 після укладення договору оренди земельної ділянки відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" не зареєстрував в установленому законом порядку фермерське господарство. Установивши зазначене та те, що ГУ Держземагентства у Харківській області не пересвідчилося в наявності у ОСОБА_1 бажання створити фермерське господарство та спроможності вести таке господарство, погодило передачу останнім як фізичною особою цієї земельної ділянки для ведення фермерського господарства в суборенду СТОВ Агрофірмі "Україна Нова", суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість вимог прокуратури щодо визнання недійсним спірного наказу про надання в оренду земельної ділянки та договорів оренди і суборенди. Проте, за обставин погодження 29 травня 2014 року ГУ Держземагентства у Харківській області передання земельної ділянки в суборенду фізичною особою та державної реєстрації договору суборенди 29 липня 2014 року, не з'ясувавши всіх обставин щодо того, коли повноважений орган довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави, суди дійшли передчасного висновку щодо моменту, з якого у прокуратури виникло право на звернення до суду з позовом. Також суди не надали оцінки доводам Лозівської місцевої прокуратури про те, що орган Держгеокадастру, на який закон покладає функції і повноваження органу Держземагентства, не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів держави щодо повернення земель державної власності, які одержані в користування приватним суб'єктом поза передбаченою законом обов'язковою процедурою (без проведення земельних торгів), а прокуратура довідалася про порушення інтересів держави лише із інформації Балаклійської державної адміністрації Харківської області у листопаді 2016 року. Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року позов прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держземагентства у Харківській області № ХА/6320280400:02:000/00000730 від 30 грудня 2013 року "Про надання в оренду земельних ділянок"; визнано недійсним, укладений між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі від 24 березня 2014 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, загальною площею 139,6 га, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; скасовано державну реєстрацію договору оренди землі від 24 березня 2014 року укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; визнано недійсним, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", договір суборенди землі від 05 травня 2014 року, щодо передачі в суборенду земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 за №6329953; скасовано державну реєстрацію договору суборенди землі від 05 травня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ГУ Держземагентства в Харківській області під час розгляду заяви ОСОБА_1 не перевірено можливість самостійно ним та працею найманих працівників вести фермерську діяльність, чи мав (має) він власну техніку для обробітку землі, ресурси для залучення найманих працівників чи оренди сільськогосподарської техніки, чи мав ОСОБА_1 потенційних контрагентів, ресурси яких він може на договірних засадах залучити для ведення фермерського господарства, а також загалом, чи зможе потенційний орендар проводити діяльність на наданій земельній ділянці. ГУ Держземагенства в Харківській області не пересвідчилось у дійсності волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства, не перевірило, чи матиме можливість фермерське господарство, створене заявником, обробляти орендовані землі, чи буде досягнута законна мета оренди земельних ділянок, тобто чи насправді виникли та існують законні сподівання на здійснення майнового права - оренду землі, чи є такі сподівання практичними у своїй реалізації. Отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" спірної земельної ділянки в оренду за спрощеною процедурою позбавило права інших потенційних учасників брати участь у торгах за право користування зазначеною земельною ділянкою. Держава, в свою чергу позбавлена можливості укласти договір оренди на більш вигідних умовах та отримати більші надходження до бюджету. Крім того, СТОВ Агрофірма "Україна Нова", укладаючи договір суборенди спірної земельної ділянки за вказаних обставин, могло передбачити можливість настання негативних наслідків у виді подальшого визнання договору недійсним. У спірних правовідносинах органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції є ГУ Держгеокадастру у Харківській області. Проте, як встановлено в судовому засіданні, вказаний орган є стороною спірних правовідносин, сам допустив порушення вимог законодавства, внаслідок чого є відповідачем у справі, тобто не здійснює захист інтересів держави відповідно до покладених на нього повноважень, а враховуючи подані заперечення на позовну заяву, здійснювати захист порушених інтересів держави і не збирався. За таких обставин, прокурором обґрунтовано необхідність захисту інтересів держави, а отже, прокурор є належним позивачем у справі. Про порушення вимог земельного законодавства під час відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1, Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області дізнався у листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899. Враховуючи, що Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області не є учасником спірних правовідносин, а також з огляду на функції та повноваження органів прокуратури, той факт, що орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції - ГУ Держгеокадастру у Харківській області сам порушив вимоги чинного законодавства, заходи щодо відновлення та захисту порушених прав держави не здійснював та здійснювати не збирався, що випливає з його заперечень на позовну заяву, суд вважав, що про порушення інтересів держави прокурор міг дізнатися та дізнався саме в листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області. Дізнатися раніше про порушення вимог земельного законодавства, прокуратура можливості не мала. З позовом до суду прокурор звернувся 12 травня 2017 року тобто в межах строку позовної давності, а отже, заяви відповідачів про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності задоволенню не підлягають. Постановою Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1, отримавши на підставі оскаржуваного наказу ГУ Держземагентства у Харківській області та договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, фермерське господарство не створив, натомість передав вказану земельну ділянку в суборенду, чим допустив порушення земельного законодавства. ОСОБА_1 діяв із метою отримання земельної ділянки в обхід обов'язкової процедури - земельних торгів не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", що порушує законну мету її отримання в оренду, спричиняє до втрат державного бюджету коштів від земельного аукціону, який є обов'язковим для загального порядку отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності. При цьому, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор набув статусу позивача, оскільки відсутній орган, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Встановивши, що позивач не знав і не міг знати про наявність порушень вимог земельного законодавства до отримання листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899, строки позовної давності прокурором не пропущено. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року СТОВ Агрофірма "Україна Нова" подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі №910/3723/14, 19 квітня 2017 року в справі №405/4999/15-ц, Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі №813/1897/17, 25 квітня 2018 року в справі №806/1000/17, 10 травня 2018 року в справі №914/1708/17, 22 травня 2018 року в справі №922/1084/17, 25 вересня 2019 року в справі №819/198/17, 19 листопада 2019 року в справі №910/16827/17, 27 травня 2020 року в справі №819/478/17, 22 жовтня 2020 року в справі №140/756/19, Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі №369/6892/15-ц, 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №367/2271/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, 05 червня 2018 року в справі №359/2421/15-ц, 06 червня 2018 року в справі №372/1387/13-ц, 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, 20 листопада 2018 року в справі №372/2592/15, 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16, 04 грудня 2018 року в справі №910/18560/16, 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, 26 листопада 2019 року в справі №914/3224/16, 30 вересня 2020 року в справі №815/6347/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) ; апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання відповідача про закриття провадження у справі (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). У своїй касаційній скарзі СТОВ Агрофірма "Україна Нова" просило справу розглядати за участі представника відповідача. Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Практика ЄСПЛ з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року "Varela Assalino contre le Portugal", заява №64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Відповідно до частини тринадцятої статті 7ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК Українине передбачено. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Бажання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" через свого адвоката публічно викласти під час слухання справи свої доводи не обумовлює необхідність призначення справи до розгляду у судовому засіданні з викликом сторін. Сторона відповідача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю представника відповідача не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення може надати представник лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово. Відмовляючи у задоволення клопотання про розгляд справи у суді касаційної інстанції за участю сторін, Верховний Суд врахував, що ЄСПЛ неодноразово висловлювався з приводу публічного розгляду судами касаційної інстанції, а саме: якщо розгляд справи у суді першої інстанції був публічним, відсутність "публічності" при розгляді справи у другій та третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури по цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим у апеляційному чи касаційному суді особисто. Крім того, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі "Varela Assalino contre le Portugal" (заява №64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду (рішення від 25 квітня 2002 року). У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права, а саме тлумачення норм Цивільного кодексу. Верховний Суд, враховуючи практику ЄСПЛ як джерело права, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами. Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень з огляду на обставини справи, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення клопотання СТОВ Агрофірма "Україна Нова". У грудні 2020 року ГУ Держгеокадастру у Харківські області подано відзив на касаційну скаргу, у якому заявник підтримує доводи викладені у цій скарзі та просить скасувати судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову прокурора. Крім того, ні ЗК України ні Законом України "Про фермерське господарство не передбачено вимог щодо подання доказів наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку земель разом із заявою про надання земельної ділянки. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_2 (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О. від 07 грудня 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 14 грудня 2020 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі подань секретаря Другої судової палати, розпорядженням від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21, 22 вересня 2021 року справу на підставі повторного автоматизованого розподілу справи між суддями передано судді Верховного Суду Ступак О. В. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, що розташована за межами населених пунктів на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області. До вказаної заяви ОСОБА_1 додані копії паспорта, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, трудової книжки, диплому про вищу освіту, графічні матеріали по земельній ділянці та договір оренди землі. Наказом ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 грудня 2013 року № ХА/6320280400:02:000/00000730 "Про передачу в оренду земельної ділянки", ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства, строком на 49 років, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105. Пунктом 3.3 вказаного наказу передбачено, що земельні ділянки використовувати за цільовим призначенням, із дотриманням вимог статей 96, 103 ЗК України, Закону України "Про фермерське господарство" та інших нормативно-правових актів. 24 березня 2014 року на підставі зазначеного наказу, між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди без номеру вказаної земельної ділянки, строком на 49 років, нормативно грошова оцінка якої становить 3 206 713,58 грн та встановлена орендна плата в розмірі 128 268,54 грн на рік, яка вноситься рівними частками щомісячно. Договір оренди зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653. У вказаному договорі оренди передбачене право орендаря передавати земельну ділянку або її частину в суборенду без зміни її цільового призначення, за погодженням з орендодавцем (пункт 29 договору). 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" укладений договір суборенди без номеру, земельної ділянки сільськогосподарського призначення, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області, строком на 10 років та встановлена суборендна плата у розмірі 153 480,00 грн на рік, яка вноситься рівними частками щомісячно. 29 травня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про отримання згоди на передання в суборенду СТОВ Агрофірмі "Україна Нова" земельної ділянки та цього ж дня отримав відповідне погодження. На підставі вказаної заяви, ГУ Держземагентства у Харківській області надано погодження на передачу земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", терміном на 10 років, що підтверджується листом від 29 травня 2014 року №19-20-14-6621/0/9-14. Після погодження з ГУ Держземагентства у Харківській області зазначений договір суборенди 08 липня 2014 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права за №6329953. Нормативно-правове обґрунтування За змістом статті 22 ЗК України (тут і далі - у редакції на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. За змістом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. Відповідно до частини другої, третьої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом із тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України від 19 червня 2003 року №973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон №973-IV) та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У спірних правовідносинах Закон №973-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону №973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону №973-IV). Згідно з частиною першою статті 7 Закону №973-IV для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону №973-IV). Таким чином, спеціальний Закон №973-IV визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону №973-IV). Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону №973-IV заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц, Верховний Суд України у постанові від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16 та у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, перевірив та встановив, що відповідно до статей 8, 14 Закону України "Про фермерське господарство", після укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство, яке підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб, ОСОБА_1 так і не створив. Земельну ділянку через короткий інтервал часу він передав у суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова". Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не мав наміру обробляти земельну ділянку, а діяв з метою отримання земельної ділянки поза межами обов'язкової процедури - земельних торгів, не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", що порушує законну мету її отримання в оренду, спричиняє до втрат державного бюджету коштів від земельного аукціону, який є обов'язковим для загального порядку отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності. Таким чином, встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження волевиявлення ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції та створення фермерського господарства, а дії ОСОБА_1 спрямовані на отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" земельної ділянки з метою уникнення проходження процедури земельного аукціону, суди обґрунтовано вважали оспорюваний наказ ГУ Держземагентства у Харківській області незаконним та таким, що підлягає скасуванню. З огляду на викладене, вирішуючи вказаний спір, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Щодо повноважень прокурора Відповідно до статті 131-1 Конституції Українив Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Частиною першою та третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до статей 5, 6 Закону України "Про державний контроль за використанням і охороною земель", постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Підпунктом 30 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Харківській області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області здійснює державний нагляд (контроль) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладення цивільно-правових договорів, передачі у власність та надання у користування, у тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок. Натомість, прокуратура відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру", наділена повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень неправомірного володіння земельною ділянкою. Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що порушення інтересів держави полягає в недотриманні ГУ Держземагентства у Харківській області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Харківській області, вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі у користування ОСОБА_1, а згодом в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова" без проведення обов'язкових земельних торгів (аукціону) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, чим підривається авторитет держави в особі органів державної влади, які уповноважені на виконання функцій держави та реалізації державної політики на конкретній території. Оскільки ГУ Держгеокадастру у Харківській області, яке є органом, уповноваженим державою на здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, зокрема і щодо законності укладення цивільно-правових угод, є відповідачем у цій справі, тому цей позов прокурор заявляє в інтересах держави як позивач. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком судів про те, що прокурор, заявивши позов до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, СТОВ Агрофірма "Україна Нова" у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, що нездійснення заходів ГУ Держгеокадастру у Харківській області щодо повернення спірної земельної ділянки у власність держави порушує права та інтереси останньої, а також обґрунтував, у чому, на переконання позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Отже, оскільки ГУ Держгеокадастру у Харківській області, надаючи дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, затверджуючи його на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, неналежно здійснював свої повноваження, а тому прокурор мав право звертатися із позовом до суду в інтересах держави та відповідно до вимог статті 56 ЦПК Українинабув статусу позивача. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Можливість звернення прокурора до суду з позовом щодо оскарження, зокрема наказу ГУ Держземагентства у Харківській області, на підставі яких ОСОБА_1 безоплатно набув у користування спірну земельну ділянку, відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19), відповідно до яких прокурор, самостійно обґрунтовує необхідність захисту інтересів держави шляхом визнання такого наказу недійсним та його скасування. У своїй касаційній скарзі СТОВ Агрофірма "Україна Нова" стверджує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 25 вересня 2019 року у справі №819/198/17, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17, від 22 жовтня 2020 року у справі №140/756/19. Разом з тим, вказані доводи не знайшли свого підтвердження, оскільки судами встановлено повноваження прокурора для звернення до суду із цим позовом. Суди надали оцінку доводам прокуратури про те, що орган Держгеокадастру, на який законпокладає функції і повноваження органу Держземагентства, не здійснює захист інтересів держави щодо повернення земель державної власності, які одержані в користування приватним суб'єктом - СТОВ Агрофірма "Україна Нова" поза передбаченою законом обов'язковою процедурою (без проведення земельних торгів). ГУ Держгеокадастру у Харківській області заперечує проти задоволення позову прокурора та вважає, що передача земельної ділянки ОСОБА_1, а потім в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", здійснено на підставі вимог законодавства, а отже, прокурор отримав статус самостійного позивача у справі, з огляду на те, що орган, що уповноважений державою на здійснення функцій захисту інтересів держави щодо повернення земель державної власності не вбачає у своїх діях жодних порушень вимог законодавства. Щодо позовної давності Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим закономзвертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Позов у цій справі прокурор подав до суду 12 травня 2017 року. Відповідачі заявили про сплив позовної давності до всіх вимог. Суди визнали відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки про наявність порушень вимог земельного законодавства Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області дізнався у листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899 Суди оцінили наявні у справі докази та встановили, що у матеріалах справи відсутні докази того, що прокуратура довідались або могла довідатись про порушення вимог земельного законодавства раніше. З урахуванням викладеного, відповідний довід касаційної скарги є необґрунтованим, а висновки судів про відсутність пропуску позовної давності - правильним. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі №910/3723/14, 19 квітня 2017 року в справі №405/4999/15-ц, Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі №813/1897/17, 10 травня 2018 року в справі №914/1708/17, 22 травня 2018 року в справі №922/1084/17, 19 листопада 2019 року в справі №910/16827/17, 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №367/2271/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, 05 червня 2018 року в справі №359/2421/15-ц, 06 червня 2018 року в справі №372/1387/13-ц, 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, 20 листопада 2018 року в справі №372/2592/15, 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16, 04 грудня 2018 року в справі №910/18560/16, 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, 26 листопада 2019 року в справі №914/3224/16, 30 вересня 2020 року в справі №815/6347/17. Проте, вказані доводи СТОВ Агрофірма "Україна Нова" не знайшли свого підтвердження. У вказаних постановах Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалася позиція щодо початку перебігу строку позовної давності для звернення прокурора з позовом. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія "подібні правовідносини" може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у цих постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях судів у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. У справі, що переглядається, судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють строк давності. Щодо визнання оспорюваних договорів оренди та суборенди недійсними Так, відповідно до статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 648 ЦК Українидоговір, укладений на підставі правового акта органу державної влади, має відповідати цьому акту. Частиною третьою статті 228 ЦК Українипередбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Ураховуючи положення статті 203, частини третьої статті 215 та статті 228 ЦК України, суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваних договорів оренди та суборенди недійсними. Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, Європейський суд з прав людини, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки Європейський суд з прав людини рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, а й самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані з протиправною поведінкою самого набувача майна. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України. Верховний суддійшов висновку, що прийняття рішення, яким передано ОСОБА_1 земельну ділянку в оренду для ведення фермерського господарства, з порушенням законодавства позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. Правовідносини у цій справі пов'язані з вибуттям об'єкта з державної власності та становлять суспільний, публічний інтерес. Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини. Інтереси суспільства для втручання у захищене гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободправо на мирне володіння майном (у даному випадку у вигляді легітимних очікувань орендаря на отримання орендної плати) у даній справі полягають у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка перебуває у державній власності, в оренду, а також - в отриманні до національного бюджету коштів від передбаченого для таких загальних випадків земельного аукціону, що не відбулося внаслідок дій відповідачів, які свідомо діяли у своїх приватних інтересах з використанням спрощеного порядку отримання земельної ділянки, передбаченого у статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство". Доводи заявника про те, що судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази; апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання відповідача про закриття провадження у справі, не знайшли свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" про розгляд справи за участю представника. Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" залишити без задоволення. Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року прийнято відмову ОСОБА_1 від частини позовних вимог, а саме від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення його частки в нерухомому майні у розмірі 124 990,00 грн та закрито провадження у справі у цій частині позовних вимог. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3, ОСОБА_4, разом із ОСОБА_1 та ОСОБА_2, починаючи із 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року. Визнано об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 21947064). Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 починаючи з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, а також факту набуття в результаті спільної праці та за спільні кошти ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірного садового будинку та проведення у ньому поточного ремонту. Зазначених висновків суддійшов на підставі наявних у справі доказів, у тому числі пояснень свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 про те, що ОСОБА_3 приймав безпосередню участь у будівництві садового будинку, зокрема, підписував акти приймання-передачі виконаних робіт, договори, надавав кошти на фінансування будівництва, придбавав будівельні матеріали; сусіди постійно бачили на будівництві спірного садового будинку подружжя ОСОБА_15, їх зять ОСОБА_1 лише інколи навідувався у гості. Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1, суд виходив з недоведеності ним позовних вимог та обставин, викладених у позовній заяві щодо наявності перешкод у користуванні спірним майном з боку відповідача та третіх осіб. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, з урахуванням ухвали Полтавського апеляційного суду від 03 березня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; задоволення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмета спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю; вирішення розподілу судових витрат скасовано, ухвалено в цій частині нове судове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Проведено поділ садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до варіанту №2.1 (додаток №3) висновку експерта №133 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, складеного 18 березня 2020 року судовим експертом Федоровим Д. Ф. Виділено ОСОБА_1 у власність та користування у садовому будинку літ. А-2: коридор 1-1 площею 10 кв. м, коридор 1-8 площею 10,2 кв. м, кімнату 1-9 площею 18,6 кв. м, кімнату 1-10 площею 20,1 кв. м, вітальню 1-11 площею 14,2 кв. м, санвузол 1-12 площею 4 кв. м, як показано на схемі жовтим кольором (додаток №3); альтанку "Г", хвіртку №3, частину огорожі №4, вигреб №5, вигреб №6, що становить 21/50 частин садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_2 у власність та користування у садовому будинку літ. А-2: коридор 1-1 площею 4,2 кв. м, хол 1-2 площею 21,6 кв. м, кухню 1-4 площею 8,4 кв. м, коридор 1-5 площею 2,0 кв. м, топічну 1-6 площею 1 кв. м, санвузол 1-7 площею 2,2 кв. м, як показано на схемі зеленим кольором (додаток №3); баню Б, літню кухню Б1, гараж Б2, вбиральню В, ворота №1, ворота №2, частину огорожі №4, колодязь №7, що становить 29/50 садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 провести перебудови: закласти дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-1, улаштувати перегородку в приміщенні №1-1, розділивши його на два коридори відповідно до схеми додатку №3. Зобов'язано ОСОБА_2 провести перебудови: улаштувати дверний проріз на місці віконного у приміщенні №1-1 для входу в частину, що їй виділяється. Зобов'язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обладнати виділені їм частини садового будинку самостійним електропостачанням. Порядок користування горищем проведено по лінії розподілу садового будинку без установлення перегородки. Проведено поділ земельних ділянок площею 1014 кв. м, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 та площею 2000 кв. м, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226, відповідно до варіанту №2.1. висновку експерта від 18 березня 2020 року №133 (додаток №7). Виділено у власність та користування ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1419 кв. м, у тому числі у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 882 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 537 кв. м, як показано на схемі жовтим кольором. Виділено у власність та користування ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1419 кв. м, у тому числі у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 882 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 537 кв. м, як показано на схемі зеленим кольором. У загальне користування співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виділено 176 кв. м, у тому числі: у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 132 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 44 кв. м, як показано на схемі червоним кольором. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію різниці у вартості виділених їм часток, у розмірі 99 992,00 грн. У задоволенні позову третіх осіб ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, відмовлено. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 6 705,00 грн з кожного. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; задоволення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмет спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, апеляційний суд виходив з того, що основною підставою створення сім'ї законодавець визначив шлюб. Норми статей 60, 71 СК України та частини третьої статті 368 ЦК України встановлюють презумпцію спільної власності подружжя щодо майна, яке набуто подружжям під час шлюбу. Встановлюючи правовий режим такого майна, визначальним для віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя є його придбання у період шлюбу. Зважаючи на відсутність між подружжям ОСОБА_16 і третіми особами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договору щодо створення об'єкта спільної власності - спірного садового будинку, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зазначене нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю. Надані третіми особами до матеріалів справи накладні, квитанції, товарні чеки, акти приймання виконаних робіт за адресою спірного садового будинку, підписані ОСОБА_3, не можуть бути визнані доказами створення третіми особами разом із подружжям ОСОБА_16 спільної сумісної власності, оскільки між сторонами відсутній договір щодо створення такого майна. Крім того, треті особи та відповідач ОСОБА_2 не надали доказів на підтвердження того факту, що така допомога надавалася подружжю не безоплатно. Апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на докази їхньої безпосередньої участі у фінансуванні будівництва, подальшого ремонту та утриманні спірного садового будинку, зазначивши, що такі докази допустимими для встановлення правового статусу спірного садового будинку як об'єкта спільної сумісної власності сторін та третіх осіб за відсутності між ними відповідної домовленості. Відповідачкою ОСОБА_2 та третіми особами не доведено, що надання останніми допомоги у будівництві спірного будинку здійснювалося на умовах повернення коштів чи на умовах набуття ними права власності на цей будинок. Сам по собі факт участі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у приватизації квартири АДРЕСА_3 не доводить факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, та не спростовує презумпції спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_16 на спірний садовий будинок. Вирішуючи питання про поділ у натурі спірного садового будинку та земельних ділянок, на яких він розташований, апеляційний суд з урахуванням інтересів сторін, дотримання принципу пропорційності, а також найбільш сприятливих для сторін умов використання садового будинку та земельних ділянок, вважав за доцільне здійснити їх поділ відповідно до запропонованих судовим експертом варіантів у висновку від 18 березня 2020 року №133, а саме - варіанту 2.1. щодо поділу садового будинку (додаток №3) та варіанту 2.1 щодо поділу земельних ділянок. Апеляційний суд взяв до уваги, що за вказаним варіантом наявна технічна можливість провести розподіл садового будинку в частках, які хоч і не є рівними, однак грошова компенсація різниці у вартості часток є меншою, ніж згідно із запропонованим експертом першим варіантом поділу. При цьому першому співвласнику виділяється 29/50 частин, що більше за ідеальну частку на 99 992,00 грн, а другому співвласнику - 21/50 частин. Оскільки позивач не заперечував проти одержання грошової компенсації різниці вартості часток, апеляційний суд визнав за можливе обрати саме такий варіант та стягнув з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача вказану суму грошової компенсації. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, у якій він як підставу касаційного оскарження посилався на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у постанові від 24 квітня 2013 року у справі №6-23цс13, Верховним Судом у постановах від 20 березня 2019 року у справі №521/13148/17, 03 квітня 2019 року у справі №454/1882/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №379/1186/18 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема вказував на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_3, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що апеляційний суд застосував норми статті 60 СК України та частини третьої статті 368 ЦК України без урахування висновків щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах про поділ майна подружжя, викладених у:

ОСОБА_18, зокрема за рахунок яких коштів та чиєї праці здійснено будівництво спірного жилого будинку, дійсну дату завершення будівництва й ступінь готовності жилого будинку, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_17 в частині визнання за нею права забудовника щодо 1/2 частини спірного будинку. При цьому, вважаючи доведеним факт спільною сумісної власності ОСОБА_17 та ОСОБА_19 щодо спірного будинку, суди не навели на підтвердження цього жодного належного й допустимого доказу та взагалі не врахували доводів ОСОБА_18, якого рішенням виконавчого комітету Сокальської міської ради від 10 березня 1988 року №107 визнано співзабудовником вказаного житлового будинку про його участь у будівництві як працею так і грошовими коштами, та доводів відповідача ОСОБА_20 щодо надання сину ОСОБА_19 грошової допомоги на здійснення будівництва спірного жилого будинку". Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у частині вирішення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмет спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, долученим ним до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1, а саме: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року, виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року, ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1, що підтверджують той факт, що ОСОБА_3 разом з членами його сім'ї, до якої входив і ОСОБА_1, було поставлено на квартирний облік та в подальшому забезпечено спільним житлом. Зазначав, що апеляційний суд в порушення норм процесуального права у частині розподілу судових витрат, не урахував висновки щодо застосування статті 141 ЦПК України, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (провадження №14-626цс18) та у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №379/1186/18 (провадження №61-18252св19), та фактичні обставини справи, зокрема, що він як особа з інвалідністю ІІ групи звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", а тому безпідставно стягнув з нього на користь позивача судовий збір у розмірі 6 795,00 грн. У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, у якій вона як на підставу касаційного оскарження посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17, від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц, від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц, від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_2, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що застосовуючи до спірних правовідносин статтю 60 СК України, апеляційний суд не урахував висновки викладені Верховним Судом у постановах від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц (провадження №61-15939св19), від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц (провадження №61-12353св20), від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (провадження №61-14757св19) у подібних правовідносинах про те, що "застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але і той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам". Апеляційний суд не надав належної оцінки її запереченням, а також доводам ОСОБА_3, ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_1 не надав жодного належного, допустимого, достовірного та достатнього доказу його особистої участі у будівництві спірного садового будинку, а також доказів на спростування доводів та наданих третіми особами доказів на підтвердження їх особистої фінансової участі у будівництві садового будинку та фактичного проживання однією сім'єю. Натомість, суд без належного обґрунтування відхилив надані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 докази на підтвердження факту проживання однією сім'єю та визнання спірного нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, зокрема не надав належної оцінки: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року; виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року; ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1, що підтверджують факт поставлення ОСОБА_3 разом з членами його сім'ї, до якої входив і ОСОБА_1, на квартирний облік та в подальшому забезпечення їх спільним житлом. Здійснивши поділ спірного судового будинку в натурі з відступом від рівності часток співвласників, та стягнувши з неї грошову компенсацію на користь ОСОБА_1, апеляційний суд застосував норму статті 71 СК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18) про те, що "за змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина 4 статті 71 СК України). Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності". Вирішуючи позов ОСОБА_1 про поділ спірного нерухомого майна у натурі згідно із запропонованими судовим експертом варіантами, апеляційний суд у мотивувальній частині не навів висновків щодо розподілу між сторонами гаража 1-3 площею 19,7 кв. м, та в резолютивній частині не вирішив питання про виділення їй у власність зазначеного приміщення. Поза оцінкою апеляційного суду залишився і той факт, що згідно з обраним судом варіантом поділу садового будинку, до вартості її частки у розмірі 1 243 392,00 грн включено вигреб №5 вартістю 8 334,00 грн та вигреб №6 вартістю 8 334,00 грн, тоді як зазначені господарські споруди виділено у власність ОСОБА_1, а тому вважала необґрунтованим визначений судом розмір грошової компенсації, який стягнуто з неї на користь позивача. Покладаючись на висновок експерта від 18 березня 2020 року №133, апеляційний суд не звернув увагу, що він містить суттєві недоліки, зокрема з додатку №3 убачається, що після проведення запропонованих перебудов, у ОСОБА_2 буде відсутнім вхід до холу 1-2 площею 21,6 кв. м, оскільки існуючий дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-1 повинен бути закладений ОСОБА_1, а інших входів до кімнати немає. Вказувала також на те, що апеляційний суд належно не мотивував обраний ним варіанту поділу садового будинку у натурі, зокрема чому саме такий варіант поділу ураховує інтереси обох сторін з огляду на те, що суд виділив у власність ОСОБА_1 повністю обладнані для проживання та відпочинку житлові приміщення, тоді як їй - лише одну житлову кімнату (хол 1-2), всі інші виділені їй приміщення є або нежилими, або мають підсобний характер, незважаючи на те, що на її утриманні перебуває донька ОСОБА_21, інтереси якої фактично не були враховані. Стягуючи з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію різниці вартості часток у розмірі 99 992,00 грн, апеляційний суд не надав належної оцінки її доводам про те, що вона не має фінансової можливості внести на депозитний рахунок суду необхідну грошову компенсацію. У зв'язку з цим ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про відмову від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення вартості його частки у нерухомому майні в розмірі 124 990,00 грн, яка була прийнята ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року та закрито провадження у справі у цій частині. У червні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви представника ОСОБА_1 - адвоката Колєснікова В. О. на касаційну скаргу ОСОБА_2 та касаційну скаргу ОСОБА_3, у якій він просив відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з'ясував обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені у судовому засіданні та правильно застосував норми матеріального права. Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки на доводи і заперечення сторін та третіх осіб, а тому вважав його законним та обґрунтованим. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 серпня 1998 року, який розірвано рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2019 року. ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4. На підставі рішення 21 сесії 23 скликання Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області від 25 вересня 2001 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,30 га, що розташована на території с. Нижні Млини Щербанівської сільської ради, для ведення особистого підсобного господарства, з них 0,1000 га - для дачного будівництва. Відповідно до витягів із Державного земельного кадастру земельна ділянка площею 0,1000 га для індивідуального дачного будівництва, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227; земельна ділянка площею 0,2000 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданого 30 січня 2008 року Щербанівською сільською радою Полтавського району Полтавської області, Подлєсному на праві приватної власності належить садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Опис об'єкта: садовий будинок А-2, загальна площа 137,4 кв. м; баня Б; літня кухня Б1; гараж Б2; вбиральна В; альтанка Г; ворота, хвіртка №1, 2, 3; огорожа №4; вигреба №5, 6; колодязь №7. З технічного паспорта на садовий будинок станом на 23 січня 2008 року, убачається, що садовий будинок та всі будівлі і споруди 2001 року спорудження. 24 січня 2008 року та 18 квітня 2012 року ОСОБА_1 видав нотаріально посвідчені довіреності, якими уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси у відповідних органах з питання реєстрації за ним права власності на будинок та земельну ділянку. 30 січня 2008 року Щербаківською сільською радою ОСОБА_1 видано свідоцтво серії НОМЕР_2 про право власності на нерухоме майно, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1.04 лютого 2008 року Комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району" прийнято рішення про реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно, реєстраційний номер: 21947064, за ОСОБА_1, номер запису: 128 в книзі: 48. Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2019 року у справі за клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Плохути О. В. призначено будівельно-технічну та земельну-технічну експертизи, на вирішення якої поставлено питання:

Відповідно до висновку експерта №133 за результатами судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 18 березня 2020 року: 1) по першому питанню: на підставі проведених досліджень і розрахунків експерт на кресленнях додатків №2, №3, №4 та у дослідницькій частині навів чотири технічно можливі варіанти розподілу садового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих у садовому товаристві "Спорт" за адресою: АДРЕСА_1; 2) по другому питанню: на підставі проведених досліджень і розрахунків експерт на кресленнях додатків №6, №7, №8, №9 та дослідницькій частині навів чотири варіанти розподілу земельної ділянки площею 0,30 га (кадастровий номер 5324087700:00:040:0227, цільове призначення - для індивідуального дачного будівництва та кадастровий номер 5324087700:00:040:0226, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства), розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційних скарг та відзивів на них, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають задоволенню частково з таких підстав. Судове рішення суду апеляційної інстанцій оскаржується заявниками в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; та відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, а тому суд касаційної інстанції перевіряє його законність та обгрунтованість лише у наведеній частині. Щодо вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визначення правового статусу спірного садового будинку ОСОБА_3 заявив вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, а також визнання об'єктом спільної сумісної власності членів сім'ї ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 садового будинку за адресою: АДРЕСА_1, як такого, що збудований за рахунок їх спільних коштів та спільної праці. Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцеві положення" СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності. Положення Кодексу законів про шлюб і сім'ю України (далі - КпШС України) не містили положень щодо встановлення за заявою заінтересованої особи факту проживання однією сім'єю. Тому встановлення факту проживання однією сім'єю у період до 01 січня 2004 року законом не передбачено. Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина четверта статті 3 СК України). Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року №5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї" членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка) ; неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки. Саме такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №14-283цс18 (провадження №14-283цс18). За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність"). Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року №7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок", відповідно до статті 12 Закону України "Про власність" у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею 14 Закону України "Про власність" земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність", таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв'язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім'ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов'язок. На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спірного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія ЦК України та СК України. Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) Апеляційним судом установлено, що будівництво спірного садового будинку велося подружжям ОСОБА_16 у період шлюбу, на земельній ділянці, відведеній у приватну власність ОСОБА_1. Відповідно до технічного паспорта на садовий будинок станом на 23 січня 2008 року, садовий будинок та всі будівлі і споруди 2001 року спорудження, а отже правовідносини щодо створення зазначеного нерухомого майна регулювалися нормами ЦК Української РСР 1963 року, КпШС України, Закону України "Про власність. Дослідивши наявні у справі докази, надавши їм належну оцінку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_3 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, за відсутності доказів на підтвердження того, що створення спірного садового будинку відбувалося за наявності письмової угоди між ним, ОСОБА_4 та подружжям ОСОБА_1, ОСОБА_2 про створення об'єкта спільної сумісної власності. Факт безпосередньої участі ОСОБА_3 у будівництві подружжям ОСОБА_16 спірного садового будинку та його фінансування, як правильно зазначив апеляційний суд, не є підставою для визнання за ним та ОСОБА_4 права власності на зазначене нерухоме майно. За доведеності своєї участі у будівництві цього об'єкту, вони мають право вимагати відшкодування понесених ними витрат на його будівництво. Посилання у касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, долученим ОСОБА_3 до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1, а саме: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року, виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року, ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1 є необґрунтованим, оскільки згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, сам по собі факт участі ОСОБА_1 у приватизації квартири АДРЕСА_3 за відсутності доказів ведення спільного побуту, взаємних прав та обов'язків не доводить факт проживання ОСОБА_3, ОСОБА_4 однією сім'єю разом з подружжям ОСОБА_16 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, та за відсутності договору про створення об'єкта спільної власності не спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_16 на спірний садовий будинок. Статтею 60 СК України, норми якої кореспондуються з положеннями частини третьої статті 368 ЦК України, закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Доводи касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 20 березня 2020 року у справі №521/13148/17 (провадження №61-36532св18), від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц (провадження №61-15939св19), від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц (провадження №61-12353св20), від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (провадження №61-14757св19) у подібних правовідносинах про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна та, що застосовуючи норму статті 60 СК України, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але і, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя є необґрунтованими, оскільки викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки апеляційного суду не суперечать наведеним правовим висновкам Верхового Суду. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про неурахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18) та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи у частині вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі та зобов'язання вчинити дії Статтями 70, 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Головним критерієм поділу майна як об'єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України) ; у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Установивши, що спірний садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами є подільним майном, належить сторонам на праві спільної сумісної власності, їх частки у праві спільної власності на таке майно є рівними, суд апеляційної інстанції зважаючи на відсутність згоди співвласників щодо порядку поділу цього майна та наявності між ними спору, обґрунтовано здійснив його поділ шляхом виділення сторонам належних їм часток у натурі. Доводи ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд застосував норму статті 71 СК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18), є неспроможними з огляду на таке. Зміст положень частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України дає підстави для висновку, що згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя про стягнення з іншого з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов'язку відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду. Правила, визначені частиною п'ятою вказаної статті, застосовуються, коли позивач заявляє вимогу про виділення йому в натурі певного майна в порядку поділу, а відповідачу - пропонує грошову компенсацію. Лише у такому випадку позивач зобов'язаний попередньо внести грошові кошти на депозитний рахунок суду, які при задоволенні позову будуть виплачені відповідачу як грошова компенсація його частки у спільному майні. Аналогічні правові висновки, викладено Верховним Судом у постановах від 04 листопада 2020 року у справі №662/1069/17, від 22 березня 2021 року у справі №522/5302/16-ц. Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що у справі яка переглядається, не заявлялася вимога про стягнення з іншого із подружжя грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно, а була лише вимога про стягнення на користь другого з подружжя грошової компенсації за зменшення вартості його частки, внаслідок поділу спільного майна в натурі. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок. Обравши запропонований експертом варіант поділу 2.1 (додаток) №3 щодо поділу садового будинку та надвірних споруд та відповідний йому варіант 2.1. щодо поділу земельних ділянок (додаток №7), апеляційний суд відступив від принципу поділу (виділу частки) спільного майна пропорційно ідеальним часткам співвласників, стягнувши з ОСОБА_2 на користь позивача грошову компенсацію за зменшення вартості його частки у розмірі 99 992,00 грн. Разом з тим, суд не звернув увагу, що ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року прийнято відмову ОСОБА_1 від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення вартості його частки у нерухомому майні в розмірі 124 990,00 грн, та закрито провадження у справі у цій частині позовних вимог. А тому обґрунтованими є аргументи заявника про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог заявлених ОСОБА_1 у суді першої інстанції. Крім того, обираючи такий варіант поділу садового будинку з надвірними спорудами та земельних ділянок, апеляційний суд хоча і встановив недоліки запропонованого експертом варіанту 2.1, зокрема не вирішення експертом питання про виділ ОСОБА_2 гаража 1-3 площею 19,7 кв. м, однак не усунув його при ухвалення судового рішення, зокрема не визначив долю зазначеного приміщення за наслідками поділу спірного садового будинку. Обгрунтованими є і доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що прийнятий судом варіант 2.1 поділу садового будинку та надвірних споруд, не містить обгрунтування, яким чином після закладення ОСОБА_1 дверного прорізу між приміщеннями №1-2 та №1-1, улаштування ним перегородки у приміщенні 1-1, а також улаштування ОСОБА_2 дверного прорізу у приміщенні 1-1, вона може користуватися приміщенням 1-2, оскільки запропонований експертом варіант поділу не визначає, де саме і ким має бути зроблений дверний проріз до приміщення 1-2, та хто зі сторін має понести такі витрати. Заслуговують на увагу також посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції помилково включив до вартості її частки вартість вигреба №5 (8 334,00 грн) та вигреба №6 (8 334,00 грн), тоді як такі господарські споруди виділено у власність ОСОБА_1, а тому суд неправильно визначив розмір грошової компенсації різниці вартості часток, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про необґрунтований розподіл апеляційним судом судових витрат Посилаючись на положення статті 141 ЦПК України, апеляційний суд за наслідками апеляційного розгляду справи вважав наявними підстави для стягнення, у тому числі з ОСОБА_3, на користь ОСОБА_1 понесених ним судових витрат у розмірі 6 705,00 грн у зв'язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. На час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, матеріали справи не містили доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 є особою з інвалідністю, копію довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ №0028341 від 23 липня 2018 року та пенсійного посвідчення серії НОМЕР_3 від 13 вересня 2006 року на підтвердження того, що він є інвалідом ІІ групи, ОСОБА_3 долучив лише до касаційної скарги, а тому не можна вважати обґрунтованими його доводи про неправильне застосування апеляційним судом частини сьомої статті 141 ЦПК України. Разом з тим, оскільки Верховний суддійшов висновку про скасування постанови Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі та зобов'язання вчинити певні дії з направленням справи на новий апеляційний розгляд, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню і в частині розподілу судових витрат. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом підпункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Зважаючи на те, що під час касаційного розгляду знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі та зобов'язання вчинити дії неповно дослідив зібрані у справі докази, що призвело до унеможливило встановлення фактичних обставин, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування постанови Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у зазначеній частині та в частині розподілу судових витрат з направленням її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін. З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2, понесені ОСОБА_2 судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду судом, який ухвалить остаточне рішення по суті вирішення спору, а судові витрати ОСОБА_3 за розгляд справи в суді касаційної інстанції слід віднести за рахунок держави. Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі, зобов'язання вчинити дії та в частині розподілу судових витрат скасувати, направити справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №134/1789/19 провадження №61-9975св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи (за первісним позовом) : позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Городківська сільська рада, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, учасники справи (за зустрічним позовом) : позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Городківська сільська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року у складі судді Зарічанського В. Г. та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Городківської сільської ради Крижопільського району, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на житловий будинок. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області помер його батько ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області померла його баба (мама його батька) ОСОБА_6. Вказував, що станом на 15 квітня 1991 року він, його батько та баба являлись членами колгоспного двору, який розташований в АДРЕСА_1. Після ліквідації колгоспних дворів будинок перейшов у їхню спільну власність. Після смерті батька та баби він прийняв спадщину, фактично вступивши у володіння спадковим майном, оскільки проживав у їхньому спільному будинку. Тривалий час він проживав за межами України, а в травні 2019 року вирішив оформити право власності як на належну йому 1/3 частину будинку, так і на 2/3 частини, які залишились після смерті батька та баби. Документи на житловий будинок знаходились у його сестри ОСОБА_3, яка відмовилась їх віддати, тому він вимушений був зробити новий технічний паспорт на будинок. В Городківській сільській раді йому стало відомо, що сільською радою було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок в 2002 році, в якому зазначений він, покійний батько, баба та особи, які станом на 15 квітня 1991 року не являлись членами колгоспного двору, а саме: ОСОБА_7 (його мати) та ОСОБА_2 (його син). В інвентарній справі на житловий будинок АДРЕСА_1 було виявлено рішення виконкому Городківської сільської ради №86 від 2002 року, в якому було зазначено абсурдні підстави для його прийняття, оскільки він та його син знаходились за кордоном, а ОСОБА_6 та ОСОБА_5 були померлими та не могли звернутись до Городківської сільської ради із заявою про видачу свідоцтва про право власності. Звернувшись до архівного сектора Крижопільської районної державної адміністрації, він отримав довідку про те, що 15 травня 2002 року виконавчим комітетом Городківської сільської ради будь-які рішення не приймались. Рішення №86 приймалось 31 липня 2002 року, але права власності на спірний житловий будинок воно не стосується, тому має вважатись недійним. З урахуванням викладеного просив суд: визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452; визнати за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_1.03 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну та доповнення позовних вимог, у якій доповнив обсяг позовних вимог та просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, за яким за його матір'ю - ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який належав його батьку ОСОБА_5, оскільки мати при зверненні за оформленням спадщини не вказала про наявність інших спадкоємців, тобто його, хоча на день смерті батька він проживав із ним разом у спірному будинку, і мати могла б успадкувати лише 1/2 частину спадкового майна після смерті батька. Також просив визнати за ним право власності на 5/6 житлового будинку АДРЕСА_1. У січні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Городківської сільської ради про встановлення факту спільного проживання, визнання недійсним свідоцтв про право власності на житловий будинок та визнання права власності на частину житлового будинку. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла її мати ОСОБА_7, яка постійно проживала за адресою:, АДРЕСА_1. Вона є єдиним спадкоємцем за заповітом на все майно спадкодавця. Вказувала, що до складу спадщини входить автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який її мати ОСОБА_7 прийняла у спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, видане державним нотаріусом Крижопільської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за №539. У 1958 році її мати ОСОБА_8 та її батько ОСОБА_5 почали проживати як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу у даному колгоспному дворі разом із батьками її батька ОСОБА_9 та ОСОБА_6 24 липня 1973 року її батьки зареєстрували шлюб. З 1958 року та до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 її мати проживала у вказаному будинку. Відповідно до виписки з погосподарської книги за 1986 - 1990 роки від 30 вересня 2019 року №1867 її мати ОСОБА_7 30 листопада 1990 року виписалась за адресою колгоспного двору та приписалась у смт Крижопіль. Однак у 1994 році приписана була знову за вищевказаною адресою. Вказувала, що фактично її мати не залишала свого місця проживання, нікуди не виїжджала, надалі проживала зі своїм чоловіком і своєю працею та коштами приймала участь у ведені майна колгоспного двору. Її мати ОСОБА_7 з 20 вересня 1958 року по 01 січня 1969 року працювала вчителем крою та шиття Городківської середньої школи, та з 01 вересня 1969 року по 12 вересня 1994 року працювала бібліотекарем Городківської СЗШ І-ІІІ ступенів №2, що підтверджується довідками. Зазначала, що станом на 15 квітня 1991 року фактично в даному будинку проживали її баба ОСОБА_6, її батько ОСОБА_5, її мати ОСОБА_7, її брат ОСОБА_1, частка кожного з яких у майні колишнього колгоспного двору становила 1/4.11 червня 2002 року виконавчим комітетом Городківської сільської ради Крижопільського району на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради від 15 травня 2002 року №86 видано свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок на ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 в рівних частинах як членам колишнього колгоспного двору. На підставі цього рішення 12 червня 2002 року Тульчинським МБТІ за вказаними особами зареєстровано право власності на 1/5 частини житлового будинку за кожним. Вважала, що дане свідоцтво на право власності від 11 червня 2002 року є незаконним, оскільки ОСОБА_2, син відповідача, народився ІНФОРМАЦІЯ_4, тому він не міг набути частку у майні колгоспного двору, оскільки станом на 1993 рік колгоспні двори було ліквідовано. Також в матеріалах інвентаризаційної справи КП "Тульчинське МБТІ" щодо даного житлового будинку наявна копія свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок №1466 від 13 жовтня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок на підставі рішення від 15 липня 1987 року №9. Свідоцтво зареєстроване в Тульчинському МБТІ 13 жовтня 1993 року за реєстром №1452. Дане свідоцтво про право власності також вважала недійсним, оскільки станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору були чотири особи, які відповідно мають право на 1/4 частини в майні колгоспного двору, а не одна ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_5, частка якого у майні колишнього колгоспного двору становила 1/4. Після його смерті в силу положень статті 549 ЦК УРСР спадщину прийняла її мати ОСОБА_7 та отримала свідоцтво на право на спадщину на частину спадкового майна, а саме автомобіль автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1. Зазначала, що відповідно до статті 1268 ЦК України її мати прийняла 1/4 частину житлового будинку після смерті її батька, а тому частка її матері становить 1/2. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її баба ОСОБА_6. Спадщину після її смерті ніхто не прийняв. Вказувала, що вона, як спадкоємець за заповітом на все майно своєї матері ОСОБА_7, прийняла спадщину згідно статті 1268 ЦК України, оскільки проживала разом із нею з 2013 року до дня її смерті та здійснювала поховання. Враховуючи наведене просила суд: встановити факт спільного проживання у вищевказаному будинку із ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, а саме з серпня 2013 по день смерті; визнати недійсним свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок №1466 від 13 жовтня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському МБТІ 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1452; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_7, зареєстроване в Тульчинському МБТІ 12 червня 2002 року за №1452; визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_7 на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_3. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському бюро технічної інвентаризації 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1452. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, яким за ОСОБА_7 було визнано право власності на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який належав ОСОБА_5 (спадкова справа №162, реєстрованого 539). У задоволенні вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту її постійного проживання з ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на час відкриття спадщини, а саме з серпня 2013 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_1) відмовлено. У задоволенні вимоги ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 відмовлено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частин житлового будинку АДРЕСА_4 (А - житловий будинок загальною площею 62,4 кв. м, житловою площею 44,9 кв. м, а - веранда, а 1 - прибудова, а2 - вхідний майданчик, а3 - прибудова, Б - літня кухня, б - веранда, В - господарська будівля, Г - сарай, г - прибудова, Д - погріб, У - вбиральня, К - криниця, 1-2 - ворота) по АДРЕСА_3. Вирішено питання щодо судових витрат. У задоволенні заяви ОСОБА_3 про стягнення судових витрат відмовлено. Визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частин житлового будинку, суд першої інстанції виходив із того, що останній прийняв спадщину після смерті батька у розмірі 1/8 частин житлового будинку та після смерті баби у розмірі 1/4 частини житлового будинку, а з урахуванням належної йому 1/4 частини житлового будинку, суддійшов висновку, що він має право на 5/8 частин житлового будинку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту її постійного проживання з ОСОБА_7 з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року, суд першої інстанції виходив із того, що на час відкриття спадщини ОСОБА_3 була зареєстрована по АДРЕСА_5, працювала в Крижопільському будівельному ліцеї, а її догляд за матір'ю не можна вважати як постійне проживання із нею. Крім того, місцевим судом зазначено, що спадщину після смерті ОСОБА_7 не прийняли ані її дочка ОСОБА_3, ані її син ОСОБА_1, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини останні не звертались, тому у задоволенні їх вимог щодо визнання права на спадщину після смерті матері слід відмовити. Визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину від 16 квітня 2005 року, за яким за ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, суд виходив із того, що при оформленні спадщини після смерті ОСОБА_5. ОСОБА_7 не повідомила про наявність іншого спадкоємця - ОСОБА_1. Визнаючи недійсним свідоцтво про право особистої власності на спірний житловий будинок № НОМЕР_2 від 13 жовтня 1993 року, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2020 року на ім'я ОСОБА_6, та свідоцтво про право власності на спірний будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2020 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452, на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, суд виходив із того, що дані свідоцтва не відповідають фактичним обставинам, які були встановлені під час розгляду справи. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстрованого Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року за №1452, про визнання за ОСОБА_1 права власності на частку у житловому будинку АДРЕСА_1, та позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстрованого Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_7, видане виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 відмовлено. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, з урахуванням положень частин першої, четвертої статті 367 ЦПК України, дійшов висновку про наявність підстав для виходу за межі апеляційної скарги, оскільки при вирішенні вимог про визнання недійсними свідоцтв про право власності на житловий будинок №1452 від 12 червня 2002 року та №1466 від 13 жовтня 1993 року суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Так, вирішуючи питання щодо свідоцтва про право власності на житловий будинок від 11 червня 2002 року №1452, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутня правова підстава для його видачі на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та відсутні відомості про наявність підстав для переоформлення права часткової власності на житловий будинок у зв'язку з припиненням існування колгоспного двору на ОСОБА_2 з урахуванням того, що останній станом на 15 квітня 1991 року не був членом колгоспного двору, та відсутні відомості щодо наявності підстав для включення у свідоцтво осіб, які станом на час його видачі померли, суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання вказаного свідоцтва недійсним. Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, суд виходив із того, що рішення виконавчого комітету сільської ради від 15 липня 1987 року №9, яке стало підставою для видачі оскаржуваного свідоцтва, не оскаржувалось та є чинним, а тому визнання недійсним вказаного свідоцтва не породить, не змінить та не припинить певних прав та обов'язків. Враховуючи те, що ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, вимога про визнання за ним права власності на будинок визначена у меншій частці ніж він може претендувати за законом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні вказаної вимоги, оскільки даний спосіб захисту не буде відповідати критерію законності та справедливості. Також суд апеляційної інстанції відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, яким за його матір'ю було визнано право власності на автомобіль, який належав його батьку, у зв'язку із пропуском строку позовної давності, на застосування якої наполягала ОСОБА_11. Колегія суддів погодилась із висновком місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_12, оскільки ОСОБА_11 після смерті ОСОБА_12 спадщину не прийняла, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини не зверталась. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3. Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 та залишити в цій частині в силі рішення місцевого суду. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №145/1684/16-ц, провадження №61-30757св18, від 10 лютого 2021 року у справі №340/87/18, провадження №61-15230св19, від 24 вересня 2020 року у справі №352/283/18, провадження №61-1435св19, від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17, провадження №61-44149св18, від 01 липня 2020 року у справі №222/1109/17, провадження №61-43496св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що з погосподарської книги №ЗаК особового рахунку № НОМЕР_3 вбачається, що станом на 15 квітня 1991 року спірний будинок відносився до суспільної групи колгоспних дворів, членами якого були: ОСОБА_6 (голова двору), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук). Проте, членом колгоспного двору за вказаною адресою також була мати ОСОБА_1 та її - ОСОБА_7, яка відповідно до виписки з погосподарської книги за 1986-1990 роки від 30 вересня 2019 року №1867 30 листопада 1990 року виписалась за адресою колгоспного двору, а згодом, 28 лютого 1994 року, прибула за цією ж адресою, що підтверджується випискою з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868. Заявник вказує, що фактично ОСОБА_7 не залишала свого місця проживання, нікуди не виїжджала і надалі проживала разом із своїм чоловіком ОСОБА_5, що підтверджується довідкою відділу освіти Крижопільської районної державної адміністрації від 16 жовтня 2013 року. Отже, станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору були: ОСОБА_6 (голова двору), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук), ОСОБА_7 (невістка). Також заявник вказує, що згідно із заповітом ОСОБА_7 єдиними спадкоємцем на все її майно є ОСОБА_3. Довідкою виконкому Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086 підтверджується, що вона постійно проживала та вела спільне господарство з ОСОБА_7. Посилається на те, що вона не оскаржувала до апеляційного суду рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог щодо визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, виданого на ім'я ОСОБА_6, проте суд апеляційної інстанції вийшов за межі її апеляційної скарги. Зазначає, що вказане свідоцтво видано на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради народних депутатів від 15 липня 1987 року №9. На час прийняття вказаного рішення був живий голова колгоспного двору ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_5, та зареєстровані інші мешканці колгоспного двору, тому у 1987 році не могло прийматись рішення про оформлення особистої власності на цілий житловий будинок на одного члена колгоспного двору. Також заявник вказує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6, посилаючись лише на те, що він був зареєстрований з ОСОБА_6 у житловому будинку АДРЕСА_4. Разом із тим, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2020 року підтверджується, що 28 вересня 1993 року ОСОБА_1 придбав житловий будинок АДРЕСА_6. Тому на час смерті ОСОБА_6. ОСОБА_1, хоча і був зареєстрований за однією адресою із ОСОБА_6, однак фактично проживав зі своєю сім'єю за іншою адресою, тобто із спадкодавцем ОСОБА_6 він спільно не проживав і не вів спільного господарства. Вважає, що реєстрація місця проживання разом із спадкодавцем не може бути належним доказом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, якщо на час смерті спадкодавця спадкоємець фактично проживав в іншому жилому приміщення. Крім того, заявник не згодна із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про встановлення факту постійного проживання разом із матір'ю - ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: На підтвердження постійного спільного проживання разом із ОСОБА_7 до дня її смерті нею було надано копію довідки виконкому Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086 про спільне проживання, посвідчену Городківською сільською радою Крижопільського району. Також факт постійного її проживання разом із матір'ю було підтверджено показами свідків. Вважає, що вона в силу положень частини третьої статті 1268 ЦК України, як спадкоємець за заповітом на все майно спадкодавця ОСОБА_7, прийняла спадщину після її смерті на належну останній частку житлового будинку. Також заявник посилається на те, що головуючий суддів місцевого суду під час розгляду її заяви про відвід не дотримався вимог статті 40 ЦПК України та статті 33 ЦПК України. Відзиву на касаційну скаргу позивачем не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно погосподарської книги №ЗаК особового рахунку № НОМЕР_3 житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року відносився до суспільної групи - колгоспних дворів (т. 1, а. с.22). Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4, виданого Крижопільським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 19 вересня 2019 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 у с. Городківка Крижопільського району (т. 1, а. с. 14). 13 жовтня 1993 року на ім'я ОСОБА_6 видано свідоцтво на право власності на цілий житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському бюро технічної інвентаризації 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1466. Свідоцтво видане на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради народних депутатів від 15 липня 1987 року №9 (т. 1, а. с. 82). Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5, виданого Крижопільським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 19 вересня 2019 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області померла ОСОБА_6 (т 1, а. с. 15). Відповідно до відповіді завідувача Державного нотаріального архіву Вінницької області Слободяник О. І. від 04 грудня 2019 року №3894/01-18 згідно даних алфавітної книги обліку спадкових справ Крижопільської державної нотаріальної контори за 1995-2006 роки, яка знаходиться на зберіганні в державному нотаріальному архіві, спадкова справа після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 по фонду даної контори не виявлено (т. 1, а. с. 52). 12 червня 2002 року видане свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7. Дане свідоцтво видане виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452 (т. 1, а. с. 10-11). 16 квітня 2005 року видане свідоцтво про право на спадщину за законом, яким за ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ - 969 М, номерний знак НОМЕР_1, який належав ОСОБА_5 (спадкова справа №162, реєстрованого 539). 06 грудня 2013 року відповідно свідоцтва про смерть померла ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 13). Відповідно до заповіту, посвідченого Бурдейною В. Б. секретарем Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області 27 вересня 2013 року, ОСОБА_7 все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, у тому числі все майно, що на день смерті буде належатиме їй і на що вона матиме право за законом, заповіла ОСОБА_3, 1960 року народження (т. 1, а. с. 47). Відповідно до довідки Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області від 30 травня 2019 року №1091 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №15 за 2011-2015 роки) ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на день своєї смерті за адресою своєї прописки в АДРЕСА_1 була прописана одна. Інших зареєстрованих членів сім'ї за адресою не було (т. 1, а. с. 137). Відповідно до відповіді Крижопільської державної нотаріальної контори від 31 січня 2020 року №21/01-16 Крижопільською державною нотаріальною конторою до майна померлої ОСОБА_7 спадкова справа не заведена (т. 1, а. с. 93). Згідно довідки Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області від 05 серпня 2019 року №1480 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №ЗаК за 1991-1995 роки) ОСОБА_7, 1936 року народження, була прописана по АДРЕСА_1, з 28 лютого 1994 року (т. 1, а. с. 21). Відповідно до довідки виконкому Городківської сільської ради від 05 серпня 2019 року житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року відносився до суспільної групи колгоспних дворів. Склад двору, як встановлено під час розгляду справи, на 15 квітня 1991 року становив: ОСОБА_6 (голова), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук) (т. 1, а. с. 22). Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 02 травня 2019 року №98, виданої виконавчим комітетом Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, з 14 лютого 1997 року по теперішній час зареєстрований за адресою АДРЕСА_6 (т. 1, а. с. 6). Відповідно до виписки з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868, за 1986-1990 роки в АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_9 (голова двору) ІНФОРМАЦІЯ_7 - помер ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_8, (дружина) ; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_9 (син), ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_10, (невістка), виписалась 30 листопада 1990 року в смт. Крижопіль, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, (онук), виписаний 27 серпня 1987 року в м. Ладижин, 10 грудня 1988 року РА (т. 1, а. с. 24, 78). Відповідно до виписки з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868 за 1991-1995 роки в АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_6 (голова двору), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2; ОСОБА_5 (син), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7 (невістка) прибула 28 лютого 1994 року з смт. Крижопіль, ОСОБА_1 (онук), ОСОБА_2 (правнук) (т. 1, а. с. 23,.79).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. З матеріалів касаційної скарги вбачається, що ОСОБА_3 просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 та залишити в цій частині в силі рішення місцевого суду. В іншій частині судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не переглядаються. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті. Спір щодо спадкового майна має вирішуватися, серед іншого, між особами, які є спадкоємцями, тобто особами, які прийняли спадщину. Враховуючи те, що ОСОБА_3 оскаржуються судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині її позовних вимог щодо встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, та постанова апеляційного суду в частині вимог щодо визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що перш ніж вирішувати питання про права ОСОБА_13 на спадкове майно, необхідно встановити, чи відноситься вона до кола осіб, які є спадкоємцями, тобто прийняли спадщину у встановленому законом порядку. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях; 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України). Судами встановлено, що відповідно до заповіту, посвідченого Бурдейною В. Б. секретарем Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області 27 вересня 2013 року, ОСОБА_7 все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, у тому числі все майно, що на день смерті буде належатиме їй і на що вона матиме право за законом, заповіла ОСОБА_3, 1960 року народження. За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Судами встановлено, що ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ: З відповіді Крижопільської державної нотаріальної контори від 30 січня 2020 року вбачається, що спадкова справа щодо майна ОСОБА_7, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3, не заведена (т. 1, а. с. 93). Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Згідно частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. ОСОБА_3 вказувала, що з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року постійно проживала із своєю матір'ю ОСОБА_7 по АДРЕСА_1, а тому в силу положень частини третьої статті 1268 ЦК України прийняла спадщину. На підтвердження вказаного факту ОСОБА_3 було надано довідку Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086, у якій вказано, що остання з покійною ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, постійно проживали разом та вели спільне господарство. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_13 про встановлення факту спільного проживання разом із ОСОБА_7 з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року, виходили із того, що на час відкриття спадщини ОСОБА_3 була зареєстрована по АДРЕСА_5, працювала в Крижопільському будівельному ліцеї, а її догляд за матір'ю не можна вважати як постійне проживання із нею. Крім того, зазначено, що спадщину після смерті ОСОБА_7 не прийняли ані її дочка ОСОБА_3, ані її син ОСОБА_1, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини останні не звертались. Колегія суддів погоджується зі висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окрему, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З копії паспорту ОСОБА_3 вбачається, що вона зареєстрована по АДРЕСА_5. Відповідно до довідки виконкому Городківської сільської ради від 30 травня 2019 року №1091 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №15 за 2011-2015 роки) ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на день своєї смерті за адресою своєї прописки була прописана одна. Інших зареєстрованих членів сім'ї за даною адресою не було. З наведеного випливає, що на час смерті ОСОБА_7 вона та ОСОБА_13 були зареєстровані за різними адресами. З відповіді на адвокатський запит №35 від 16 липня 2020 року дирекція ДНЗ "Крижопільський професійний будівельний ліцей" повідомила, що педагогічне навантаження викладача ОСОБА_3 на 2013-2014 роки складало 755 годин. Заробітна плата нараховувалася згідно тарифікації. Вичитка запланованих годин проводилась згідно розкладу, який складено відповідно до навчальних планів і замін до розкладу. З 01 липня 2013 року по 27 серпня 2013 року ОСОБА_3 знаходилась у відпустці. Заробітна плата складала: вересень - 3 988,60 грн, жовтень - 2 712,50 грн, листопад - 2 750,56 грн, грудень 3 282,53 грн. Отже, посилання заявника на те, що вона постійно проживала з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року разом із своєю матір'ю ОСОБА_7 по АДРЕСА_1 не знайшли свого підтвердження, оскільки, як вбачається із вищевказаної довідки, вона працювала викладачем у ДНЗ "Крижопільський професійний будівельний ліцей" у смт Крижопіль, тобто у іншому населеному пункті ніж той, де проживала ОСОБА_7, та отримувала заробітну плату. Також колегією суддів враховано показання свідків, допитаних судом, а саме: ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, які зазначили, що коли захворіла мати ОСОБА_13 то вона їздила до неї з серпня та доглядала її до дня смерті, коли її брат був закордоном. Разом із тим, вказані свідки не підтвердили факт спільного проживання ОСОБА_13 з матір'ю по АДРЕСА_1. У судовому засіданні свідок ОСОБА_17, який працював сільським головою з 2006 року по 2019 рік, пояснив, що коли ОСОБА_7 хворіла її дочка здійснювала за нею догляд. Довідка про спільне проживання від 11 грудня 2013 року №2086 видавалась для отримання ОСОБА_3 пенсії своєї матері. ОСОБА_3 здійснювала догляд за матір'ю, періодично навідувалась до неї, приїздивши з смт Крижопіль, а також здійснювала її поховання. Будь-яких інших доказів на підтвердження факту спільного проживання із ОСОБА_7 ОСОБА_3 суду не надано. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що ОСОБА_3 не доведено факту постійного проживання із ОСОБА_7, оскільки допомога, яку вона надавала своїй матері під час хвороби, не доводить факту спільного проживання в одному будинку, ведення спільного побуту, наявності певних взаємних прав та обов'язків, з урахуванням яких відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України можна вважати, що вона прийняла спадщину. Крім того, доказів звернення із вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини ОСОБА_3 не надано. Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17 (провадження 61-44149св18), від 01 липня 2020 року у справі №222/1109/17 (провадження №61-43496св18), у яких зроблено висновок про те, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем та оцінені судом, не можуть бути прийняті судом, оскільки у справі, яка переглядається, судами встановлено, що позивач здійснювала догляд за хворою матір'ю, періодично до неї приїзджала, проте останньою не було надано доказів наявності обставин, які відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, можуть слугувати підставою для визнання ОСОБА_3 такою, що прийняла спадщину після смерті матері. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не доведено факту прийняття спадщини після ОСОБА_7, тобто в судовому порядку не встановлено фактів, що вона є спадкоємцем ОСОБА_7, яка прийняла спадщину, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування. Колегія суддів виходить із того, що позовна вимога ОСОБА_13 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 є похідною від вищевказаних вимог, оскільки, на думку заявника, визнання права власності на спірний будинок за ОСОБА_6 впливає на розмірі її частки у спадщини, тому перегляд судового рішення апеляційного суду у вказаній частині, з урахування відмови заявнику у задоволенні вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, не можна вважати таким, що призведе до належного захисту прав ОСОБА_13. Доводи заявника про порушення місцевим судом порядку розгляду заяви про відвід судді, не можуть бути прийняті судом, оскільки під час апеляційного перегляду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи заявника щодо неупередженості та необ'єктивності головуючого судді місцевого суду під час розгляду справи не є такими, що дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції повністю відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦПК України. Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки рішення у справі, яка переглядається, ухвалено за різних фактичних обставин ніж у вказаних постановах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваних частинах без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року відмовлено у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги прокурора є необґрунтованими та недоведеними. Суд зазначив, що не підтверджені належними та достатніми доказами доводи прокурора стосовно того, що вказана земельна ділянка до прийняття оспорюваного рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області належала до земель водного фонду в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області та того, що оскаржуваним рішенням було протиправно змінено цільове призначення земельної ділянки. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, прокурор Київської області подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, заступник керівника Київської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухваливши нове судове рішення, яким задовольнити позов. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 щодо того, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не вжили заходів щодо об'єктивної перевірки доводів прокурора, повно та всебічно не встановили обставин, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, та за наявності належних доказів на підтвердження факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду, безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі оскаржувані рішення місцевого суту та постанову апеляційного суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 15 січня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Клопотання першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області про розгляд справи за участю прокурора Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №735-ХУІІІ-УІІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності у власність громадянину ОСОБА_1 площею 0,1000 га для індивідуального садівництва, розташовану в АДРЕСА_1. Кадастровий номер земельної ділянки: 3221286801:01:058:0579. Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 рішенням державного реєстратора Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 20 жовтня 2017 року (індексний номер 37664785) зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Згідно з листом, наданим Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року за №01-01/586 на запит прокуратури Київської області від 13 листопада 2017 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 повністю накладається на землі водного фонду, а саме - прибережну захисну смугу та на водну поверхню та затоки річки Десна. Викопіюванням із генерального плану села Пухівка встановлено, що ширина прибережної захисної смуги становить 25 м. Установлено, що згідно з повідомленням від 01 березня 2018 року №17-08/465 Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО), водний об'єкт, що розташований поряд із земельними ділянками, які знаходяться у селі Пухівка Пухівської сільської ради, - це природний водний об'єкт річки Стара Десна, яка протікає по заплаві річки Десна. Площу водозбору річки Стара Десна не визначено, тому що вона є частиною заплави річки Десна. Річка Десна має загальну площу водозбору 88 900 кв. м, довжину 1 130 км. Згідно зі статтею 79 Водного кодексу України річка Десна з її затоками та протоками належить до великих річок, навколо яких встановлюється прибережна захисна смуга шириною 100 м. Як зображено у додатку №3 до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика", земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 станом на 2017 рік розташована у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. Висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41 встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої згідно із затвердженим рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-XXXIV-V генеральним планом с. Пухівка складає 25 метрів, - не накладаються. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка, яка віднесена рішенням Пухівської сільської ради до категорії земель із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, належала до земель водного фонду, а тому Пухівська сільська рада не мала права передавати її у приватну власність. Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України). За основним цільовим призначенням землі України поділяються на відповідні категорії, зокрема, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, у тому числі, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173, і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України), відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Оскільки законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, в тому числі прибережних захисних смуг, то при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц) (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19). Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 зроблено висновок про те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Предметом доказування у справі, що переглядається, є встановлення факту, за рахунок яких земель (земель водного фонду чи іншого цільового призначення) відбулося відведення у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Пред'являючи позов, прокурор на підтвердження своїх вимог надав до суду лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586 (а. с.21, т. 1), викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік, відповідно до якого земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна. Також було надано схему накладення земельних ділянок на землі водного фонду, викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, де у додатку №3 зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 станом на 2017 рік розташована у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду спростовується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого, зокрема земельна ділянка, кадастровий номер 3221286801:01:058:0579, на землі водного фонду, а саме на прибережну захисну смугу, ширина якої відповідно до затвердженого рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року №1265-XXXIV-V генерального плану села Пухівка становить 25 метрів, не накладаються. Разом із тим, у матеріалах справи наявне лише викопіювання з генерального плану села Пухівка, що не може вважатися проектом землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в с. Пухівка. А тому за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України. Крім того, Верховний Суд вважає необхідним звернути увагу на той факт, що генеральний план села Пухівка був затверджений рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року №1265-XXXIV-V, тобто до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг" від 02 грудня 2010 року №2740-VI, яким були внесені зміни до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, тобто в редакції зазначених норм, які діяли на час прийняття зазначеного вище рішення органу місцевого самоврядування. Зокрема відповідно до частини третьою статті 60 ЗК України у наведеній редакції у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлювалася з урахуванням містобудівної документації, що узгоджувалося з положеннями статті 88 ВК України. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю є передчасними. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги та вважає за необхідне оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, та у разі доведеності факту накладання земельної ділянки на землі водного фонду розглянути справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави на землі прибережної захисної смуги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та судове рішення апеляційного суду не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 лютого 2021 року м. Київ справа №671/2181/18 провадження №61-11241св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_4, третя особа - Волочиська міська об'єднана територіальна громада в собі Волочиської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року у складі судді Павлової А. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М. у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Волочиська міська об'єднана територіальна громада в особі Волочиської міської ради про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення матеріальної та моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення майнової та моральної шкоди, визнання нечинним кадастрового плану земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що вона є власником домоволодіння таземельної ділянки площею 0,16 га з кадастровим номером 6820983600:01:001:0052, що знаходяться по АДРЕСА_1. У сусідньому житловому будинку по АДРЕСА_1 проживають відповідачі, які в 2013 році на межі з її земельною ділянкою облаштували заїзд транспорту на власне подвір'я, для чого ними було вивезено велику кількість ґрунту, і як наслідок - незаконно змінено рельєф, оскільки знижено рівень власної земельної ділянки зі сторони ділянки позивача на 1,5 м. Зазначений заїзд відповідачами облаштовувався без погодження із нею та без урахування рельєфу сусідньої земельної ділянки, який має нахил від її ділянки до ділянки відповідачів. Після облаштування заїзду відповідачі самовільно демонтували металевий паркан із сусідньою земельною ділянкою, який слугував опорною стіною, оскільки утримував від зсуву ґрунт, а також встановили огорожу із шиферних листів на дерев'яних опорах. При цьому самовільно захопили частину її земельної ділянки. Внаслідок таких дій відповідачів в листопаді 2016 року частина належної їй земельної ділянки просіла через зсув ґрунту, паркан між земельними ділянками впав, а приміщення її літньої кухні зазнало пошкоджень. Враховуючи викладене, ОСОБА_5 просила усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання відповідачів привести земельну ділянку у попередній стан шляхом побудови підпірної стіни для припинення зсуву ґрунту та руйнування приміщення літньої кухні внаслідок їх незаконних дій щодо зміни рельєфу земельної ділянки та стягнути з відповідачів на свою користь завдану майнову шкоду, яка буде визначена після проведення будівельно-технічної експертизи, а також моральну шкоду в розмірі 10 000 грн. У січні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, посилаючись на те, що ОСОБА_5 у 2015 році на відстані 0,3 м від межі їх ділянок викопала септик об'ємом більше 8 куб. м. Викопану землю розкинула під паркан і навколо своєї літньої кухні, чим утворила різницю рівнів земельних ділянок. Також ОСОБА_5 викопала під парканом рів і положила каналізаційну трубу, якою сполучила хату з септиком. Отже, внаслідок вказаних дій та постійного розмивання ґрунту дощовою водою з літньої кухні відповідача ОСОБА_5 не обладнаної ринвою, наземна частина паркану впала. Вказав, що на встановлення паркану ним було потрачено час, зусилля та матеріальні кошти. Також вказав, що кадастровий план земельної ділянки ОСОБА_5, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, виготовлено з порушенням вимог чинного законодавства. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив: зобов'язати ОСОБА_5 демонтувати септик та каналізаційну трубу; демонтувати частину літньої кухні розташованої з порушенням ДБР, тобто віднести її від межі на відстань не менше 1 метра; пересадити туї на відстань не менше 3 метрів; пересадити кущі малини на відстань не менше 1 метра; облаштувати ринву для стоку води з даху літньої кухні та хліва на власну земельну ділянку; усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_4 земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_5 привести земельну ділянку у попередній стан, шляхом побудови паркану по межовій лінії; очистити підпорну стінку від своєї насипної землі, яку відповідач за зустрічним позовом викопала з септика на відрізку від точки 6 до точки 7 на кадастровому плані; стягнути з ОСОБА_5 на його користь 30 000 грн, з яких: 10 000 грн майнова шкода та 20 000 грн моральна шкода, а також визнати нечинним (скасувати) кадастровий план земельної ділянки відповідача за зустрічним позовом. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Відмовляючи у задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що належне ОСОБА_5 приміщення літньої кухні, яке знаходиться з адресою: АДРЕСА_1 було пошкоджено і вартість відновлювальних робіт становить 14 354 грн, що підтверджується актами обстеження присадибних земельних ділянок, фотографіями пошкоджень будівлі та висновком експерта. Проте, будь-яких доказів того, що між діями відповідачів та вказаною шкодою є будь-який зв'язок суду не надано. Надані позивачем акти міської ради, які складені без участі спеціалістів, самими лише представниками органів місцевого самоврядування та правопорядку, можуть разом із фотографіями літньої кухні доводити лише факт руйнування будівлі, а не характер та причину такого. Для отримання таких відомостей (без яких встановити відповідні обставини неможливо) необхідні спеціальні знання, якими ні сторони, ні суд не володіють, а отже, для їх з'ясування обов'язковим є призначення експертизи. В силу положень статті 106 ЦПК України експертиза могла бути проведена позивачем за первісним позовом ще до звернення до суду з цим позовом, однак цього зроблено не було, як і до списку питань, які вона просила поставити на розгляд експерту, не було таких, що б дали відповідь про причину пошкоджень належного їй приміщення літньої кухні. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що рекомендації щодо облаштування ринву між ділянками та пересадки туй відповідно до частини другої статті 80 ЦПК України не є достатніми доказами порушення ОСОБА_5 прав ОСОБА_4 ОСОБА_4 фактично свою зустрічну позовну заяву аргументував порушенням позивачем прав його батьків (інших співвідповідачів за первісним позовом у цій справі), однак останні жодних вимог до ОСОБА_5 не пред'являли. При цьому, суд першої інстанції зазначив про те, що ОСОБА_4 не є власником земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Кадастровий план земельної ділянки є лише складовою документації із землеустрою на підставі якої, особа оформлює свої права на землю, тому вимоги про його скасування самі по собі не можуть вважатися належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача за зустрічним позовом, оскільки обставини щодо ймовірних порушень, допущених під час розроблення технічної документації, можуть бути предметом доказування і встановлюватись при розгляді спору щодо визнання незаконними та скасування записів про проведену державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, зокрема у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких її було проведено. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що комісія Волочиської міської ради не зобов'язана зазначати відомості, надавати фото, на підставі яких склала висновок. Комісія провела дії безпосередньо на місцевості. Чинне законодавство не вимагає від комісії долучати до акта фотографії чи інші підтвердження проведених замірів. Суд визнав та обставину, що викладена у висновку комісії інформація є достовірною. Користуючись своїми процесуальними правами він довів те, що кадастровий план є підробленим, а тому завідомо недопустимим доказом. Суд повинен був дослідити кадастровий план і надати йому правову оцінку. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Волочиського районного суду Хмельницької області. 18 серпня 2020 року справа №671/2181/18 надійшла до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року №8, у справі призначено повторний автоматизований розподіл. Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,16 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку за даною адресою. Відповідачі ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстровані та проживають у сусідньому з ОСОБА_5 будинку за адресою: АДРЕСА_1, розташованому на відповідній земельній ділянці. Згідно з актом обстеження присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 від 05 квітня 2017 року, складеним комісією Волочиської міської ради, внаслідок облаштування ОСОБА_4 заїзду з дороги на власне подвір'я утворився перепад рівнів земельних ділянок від 0,2 м до 1,4 м, який не був укріплений підпорною стіною. Внаслідок зволоження ґрунту, стоку води з будівлі, не обладнаної ринви, прокладання каналізаційної труби, посадки дерев з порушенням ДБН, - шиферна огорожа між ділянками зруйнувала земельний укіс і впала на територію заїзду. Надані документи на право власності на земельні ділянки свідчать про відсутність відхилень по межових лініях. Комісія рекомендувала власнику земельної ділянки № НОМЕР_1 ОСОБА_5: облаштувати ринву між ділянками для стоку води з даху літньої кухні на власну земельну ділянку; пересадити туї між ділянками на нормовану відстань (не менше трьох метрів від межі) ; будь-які будівлі, конструкції, в тому числі септик, повинен облаштовуватися не ближче 1 м від межі. Також, комісія рекомендувала власнику будинковолодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_4 побудувати підпорну стінку вздовж межі двох суміжних ділянок у відповідності до розмірів, зазначених у актах на право власності. Згідно з актом обстеження присадибних земельних ділянок АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 від 14 червня 2017 року, комісією Волочиської міської ради встановлено, що власниками домоволодіння АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 не виконано жодного пункту пропозиції комісії за попереднім обстеженням. Не вирішено питання щодо виготовлення документації із землеустрою. Комісією зроблено висновок: сторонам виконати рекомендації комісії за актом обстеження від 05 квітня 2017 року. Згідно з висновком експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 26 грудня 2019 року №1560/19-26 кошторисна вартість ремонтно-будівельних робіт необхідних для відновлення пошкодженого приміщення літньої кухні, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, становить (заокруглено) - 14 354 грн. Згідно з вказаним висновком експертом зазначено, що оплата за проведення експертизи в частині вирішення питань № №1, 2, 4, 5, яка покладена судом на ОСОБА_4 не здійснена, тому експертиза по них не проводилася. Також експертом у висновку зазначено, що основні причини утворення тріщин у стінах будівлі: усадка будинку після будівництва протягом 1-1.5 років; деформація фундаментів внаслідок замерзання і нерівномірне відтавання ґрунтових вод; недостатня глибина закладення фундаментів; неоднакова несуча здатність ґрунту в межах будівлі, що зумовлює нерівномірне осідання різних його частин. На час проведення обстеження наявність тріщин за характером розташування, ступеню їх розповсюдження на поверхні стін, зумовлена характерним просіданням основи фундаменту в середній частині повздовжньої стіни та просіданням фундаментів в кутах будівлі літньої кухні зі сторони суміжного домоволодіння розташованого по АДРЕСА_2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Згідного з пунктами г), е), є), ж) частини першої статті 91 ЗК України передбачено, що власники земельних ділянок зобов'язані: не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Відповідно до пунктів а), г), е), є) частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Частинами першою, другою статті 103 ЗК України передбачено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше (стаття 104 ЗК України). Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Пунктом б) частини третьої статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позовних вимог, оскільки обставини, на які посилалися сторони мають бути встановлені висновками експертиз, спеціалістів чи іншими письмовими доказами, проте такі надані судам не були. Наданий сторонами акт міської ради від 05 квітня 2017 року, складений першим заступником міського голови, юристом міської ради, дільничним міліціонером, старостою села, як на підтвердження фактів та обставин, на які посилаються сторони, причини їх виникнення є недостатнім доказом у справі при відсутності висновків експертиз та відповідних фахівців. Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання нечинним (скасування) кадастрового плану земельної ділянки відповідача, оскільки кадастрова карта (план) - це графічне зображення, що містить відомості про об'єкти Державного земельного кадастру. Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі, а тому є лише складовою документації із землеустрою на підставі якої, особа оформлює свої права на землю. В такому випадку кадастровий план земельної ділянки не породжує для сторін по справі будь-яких прав чи обов'язків. Права та обов'язки сторін породжує факт реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі після її формування та реєстрація права власності особи на цю земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно або видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до змісту статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Враховуючи викладене, заявлені ОСОБА_4 вимоги в цій частині не можуть вважатися належним та ефективним способом захисту порушеного права. Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості. Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів. Посилання у касаційній скарзі не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

У червні 2019 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов до ТОВ "Сільгосптехніка Нова", третя особа: Міжрайонне управління у Володарському та Тетіївському районах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про розірвання договору оренди землі. Свої вимоги мотивував тим, що після смерті батька ОСОБА_3 він є власником земельної ділянки площею 4,3700 га з цільовим призначенням - для ведення сільськогосподарського товарного виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Після оформлення права власності на вказану земельну ділянку жодного разу не отримував від ТОВ "Сільгосптехніка Нова" орендної плати. Посилаючись на наведене, просив розірвати договір оренди землі від 12 вересня 2008 року б/н, укладений між його батьком ОСОБА_3 та ЗАТ "Сільгосптехніка". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року первісний позов ТОВ "Сільгосптехніка Нова" задоволено. Визнано недійсним укладений 27 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042, площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київська область (номер запису про інше речове право 23192612). Скасовано рішення державного реєстратора КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" Іванця В. В. про державну реєстрацію права та їх обтяження від 06 листопада 2017 року індексний номер 37949773 відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042 площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" на користь ТОВ "Сільгосптехніка Нова" судові витрати у розмірі 40 563,00 грн по 13 521,00 грн із кожного. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив із того, що на час укладання договору оренди земельної ділянки з ОСОБА_2 договір оренди землі, укладений між ЗАТ "Сільгосптехніка" та ОСОБА_3, не був припиненим, що свідчить про порушення прав ТОВ "Сільгосптехніка Нова", яке підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із недоведеності ОСОБА_1 неналежного виконання ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зобов'язання щодо сплати орендної плати. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 20 травня 2020 року рішення Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, та зазначив, що оспорюваний ТОВ "Сільгосптехніка Нова" договір порушує його законне право користування спірною земельною ділянкою. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій 18 червня 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, висловлених у постановах від 02 травня 2018 року у справі №925/549/17, від 14 листопада 2018 року у справі №484/301/18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Також посилається на порушення норм процесуального права, зокрема суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди не звернули увагу на те, що у наданих документах ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на підтвердження проведення розрахунку за договором оренди неправильно зазначений ідентифікаційний номер ОСОБА_3 як отримувача грошових коштів. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ТОВ "Сільгосптехніка Нова" подало відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Володарського районного суду Київської області цивільну справу №364/546/19 за позовом ТОВ "Сільгосптехніка Нова" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" про усунення порушення права оренди з боку інших осіб шляхом визнання договору оренди землі недійсним та скасування його державної реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Сільгосптехніка Нова", третя особа: Міжрайонне управління у Володарському та Тетіївському районах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про розірвання договору оренди землі. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 12 вересня 2008 року між ЗАТ "Сільгосптехніка", правонаступником якого є ТОВ "Сільгосптехніка Нова", та ОСОБА_3 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 4,37 га, яка розташована в межах Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Термін дії договору 49 років. Вказаний договір зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 12 вересня 2008 року за №04.08.32700254.12 вересня 2008 року ОСОБА_3 передав зазначену вище земельну ділянку ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на підставі акту прийому-передачі, який є невід'ємним додатком до договору. Відповідно до пункту 9 договору оренди землі від 12 вересня 2008 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 945,11 грн або 1000 кг - зерно пшениці, 500 кг - зерно кукурудзи або інші послуги/продукції. Згідно з видатковим касовим ордером від 07 жовтня 2008 року ОСОБА_3 була виплачена орендна плата у розмірі 23 000 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті спадщину прийняв син ОСОБА_1. Рішенням Володарського районного суду Київської області від 05 вересня 2016 року за ОСОБА_3 визнано право власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом, а 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 зареєстрував своє право власності на вище вказану земельну ділянку. Також суди встановили, що 01 листопада 2017 року державним реєстратором КП "Центр розвитку та інвестиції Васильківського району" зареєстрований договір оренди земельної ділянки від 27 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042 площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована в Київській області, Володарського району, Біліївська сільська рада. Обґрунтовуючи підстави первісного позову, ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зазначало, що при укладанні оспорюваного договору оренди землі, сторонами недодержані вимоги статей 203, 215 ЦК України та приписи Закону України "Про орендну землі", що є підставою для визнання його недійсним. Обґрунтовуючи підстави зустрічного позову, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачем допущено невиконання умов договору в частині виплати орендної плати за договором. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 є посилання нанеправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду, висловлених у постановах від 02 травня 2018 року у справі №925/549/17, від 14 листопада 2018 року у справі №484/301/18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України) ; порушення норм процесуального права, зокрема суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Колегія суддів відхиляє аргументи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". ЗК України визначає основні засади регулювання земельних відносин, зокрема, порядок передачі земельних ділянок в оренду (стаття 124). Проте саме Законом України "Про оренду землі" врегульовано відносини, що виникають між власником земельної ділянки та іншими особами у зв'язку із передачею її у користування та володіння, у тому числі конкретизовано та деталізовано особливості та порядок укладення договору оренди землі, його істотні умови, основні права та обов'язки його сторін, порядок зміни, припинення та поновлення такого договору. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладання договору) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Згідно з частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За приписами статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Частиною першою статті 27 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (частина друга статті 24 Закону України "Про оренду землі"). Встановивши, що на момент укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору оренди землі від 27 жовтня 2017 року продовжував діяти попередній договір оренди тієї ж земельної ділянки, укладений 12 вересня 2008 року між ОСОБА_3, спадкоємцем якого є ОСОБА_1, та ТОВ "Сільгосптехніка Нова", суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що право користування земельною ділянкою, яке виникло та існувало у позивача (за первісним позовом) на підставі цього договору оренди землі з ОСОБА_3, спадкоємцем якого є ОСОБА_1, порушено у зв'язку з укладенням договору оренди цієї ж земельної ділянки між відповідачами (за первісним позовом) і таке право підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. Виходячи з того, що внаслідок укладення договору від 27 жовтня 2017 року ОСОБА_2 набув право оренди земельної ділянки, що, у свою чергу, стало перешкодою для ТОВ "Сільгосптехніка Нова" у реалізації аналогічного права щодо тієї самої земельної ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про порушення права ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на оренду спірної земельної ділянки та наявність підстав для визнання оспорюваного договору землі недійсним. Такий висновок судів відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №587/2326/16-ц (провадження №14-442цс19). Аналогічний правовий висновок міститься також у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №563/1207/18 (провадження №61-7101св19), від 04 вересня 2020 року у справі №563/1211/18 (провадження №61-7105св19), від 15 січня 2021 року у справі №563/1216/18 (провадження №61-7097св19). Аргументи касаційної скарги не дають підстав вважати, що суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає заявник у касаційній скарзі. Звертаючись до суду з зустрічним позовом про розірвання договору оренди землі, ОСОБА_1 зазначав, що з часу реєстрації права власності на спірну земельну ділянку (26 вересня 2017 року) орендну плату за договором оренди земельної ділянки від 12 вересня 2008 року він не отримував. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій виходили з їх недоведеності, встановивши, що у даному випадку факт систематичної несплати орендної плати відсутній. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно зі статтею 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. З огляду на частину першу статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Згідно з положеннями статей 21, 22 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Аналіз вище вказаних норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено висновок, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Об'єднана Палата Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) зазначила, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". Згідно зі статтею 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Таким чином, набувши в порядку спадкування за законом, право власності на передану в оренду ТОВ "Сільгосптехніка Нова" за договором оренди земельну ділянку, ОСОБА_1 набув, відповідно, й усі права та обов'язки орендодавця за цим договором. Суди під час розгляду справи, яка переглядається, встановили, щовідповідно до пунктів 9-14 договору оренди від 12 вересня 2008 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі визначеному договором оренди землі за згодою сторін. Пунктами 35-36 зазначеного договору визначено підстави припинення договору оренди землі та розірвання. У пункті 37 зазначено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається. В пункті 38 договору оренди від 12 вересня 2008 року сторони передбачили, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи - орендаря, переходить до спадкоємців. Відповідно до видаткового касового ордеру від 07 жовтня 2008 року, довідки від 18 грудня 2019 року, податкового розрахунку за 4 квартал 2008 року, наданих ТОВ "Сільгосптехніка Нова", ОСОБА_3 була виплачена орендна плата у розмірі 23 000 грн. ОСОБА_3 за життя питання про розірвання укладеного ним договору оренди не порушував. Чинне законодавство про оренду землі не містить заборони сплати орендної плати за майбутні періоди користування земельною ділянкою. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі №321/329/17 (провадження №61-16545св18) та від 20 листопада 2019 року у справі №704/236/17 (провадження №61-32303св18), від 22 січня 2020 року у справі №387/193/19 (провадження №61-15879св19). Враховуючи положення статті 531 ЦК України, зміст видаткового касового ордера від 07 жовтня 2008 року з підписом ОСОБА_3 (спадкоємцем якого є ОСОБА_1), який свідчить про те, що ОСОБА_3 погодився на отримання орендної плати за майбутні періоди у загальному розмірі 23 000 грн, а також дії орендаря, який сплатив вказану суму, можливо дійти висновку, що сторони погодили у письмовій формі такий порядок сплати орендної плати, і цей порядок було реалізовано сторонами, отже у орендаря була відсутня заборгованість перед орендодавцем зі сплати орендної плати за користування успадкованою земельною ділянкою. Встановивши, що ОСОБА_1 не довів порушення ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зобов'язань щодо сплати орендної плати, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для розірвання договору оренди від 12 вересня 2008 року у зв'язку з невиконанням товариством умов договору. Аргументи касаційної скарги про те, що суди при виборі норм матеріального права не врахували висновків Верховного Суду в аналогічних правовідносинах де зазначено, що систематична несплата орендної плати є підставою для розірвання договору оренди землі, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 у цій справі не доведено факту систематичної несплати орендної плати. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_3, яка на день смерті проживала у м. Севастополь Автономної Республіки Крим. Після її смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, площею 3,4176 га, яка розташована в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. За життя ОСОБА_3 заповіт не складала. Вказувала, що після смерті матері вона вступила в управління спадковим майном, зберігає у себе державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №210905, а також отримує сільськогосподарську продукцію за здану в оренду землю. Крім неї спадкоємцем першої черги за законом є сестра - ОСОБА_2, яка звернулася до Другої Севастопольської державної нотаріальної контори (АР Крим, м. Севастополь, вул. Робоча, 4) із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. На підставі заяви ОСОБА_2 була заведена спадкова справа №358 від 12 листопада 2013 року, але спадкове майно і досі не оформлено. Крім того, спадкоємцями першої черги за законом є дочки спадкодавця: ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які не прийняли спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та не претендують на спадщину, що підтверджується їх заявами, засвідченими нотаріально. Вказувала, що рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 18 листопада 2019 року їй було визначено додатковий строк у два місяці з моменту набрання судовим рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.24 січня 2020 року вона звернулася до Монастирищенської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, державним нотаріусом було відмовлено в реєстрації її заяви про прийняття спадщини та відкриття спадкової справи після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3, оскільки згідно Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року спадкова справа 358 /2013 після померлої ОСОБА_5 вже відкрита 12 листопада 2013 року Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою, що унеможливлює оформлення її прав, та відповідно до діючого законодавства України, зокрема, пункту 2.4. глави 10 "Порядку вчинення нотаріальних дій України", затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року за №296/5, заява про видачу свідоцтва про право на спадщину подається за місцем знаходження цієї справи. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею в порядку спадкування право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Судом встановлено, що заява про видачу свідоцтва про право на спадщину по суті нотаріусом не розглядалась, листом-роз'ясненням від 24 січня 2020 року державний нотаріус Монастирищенської державної нотаріальної контори фактично відмовив ОСОБА_1 у прийнятті заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину на майно, а не у видачі свідоцтва про право на спадщину на це майно. Також суд зазначив, що Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, до нотаріальної контори звернулась її донька - ОСОБА_2, на підставі заяви якої Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа. Враховуючи, що з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідача позивачем не заявлено, суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити з цих підстав. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 28 серпня 2020 року за клопотанням ОСОБА_1 до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено ОСОБА_2. Постановою Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову та зазначив, що пунктом 4.9. Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 Цивільного кодексу України, - не раніше зазначених у цих статтях строків. Отже, зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, ОСОБА_1 не надала суду належних та достовірних доказів, які б свідчили, що позивач зверталась до Монастирищенської державної нотаріальної контори з відповідною заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після померлої ОСОБА_5, а лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року на усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину не свідчить про відмову позивачу у видачі такого свідоцтва. Апеляційний суд також вважав вірним висновок суду першої інстанції, що Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у цій справі за наявності іншого спадкоємця ОСОБА_5 - ОСОБА_2, яка прийняла спадщину в установленому законом порядку, а отже, разом з ОСОБА_1 претендує на спірне спадкове майно (земельну ділянку), право власності на яке просить визнати за собою ОСОБА_1, тому є правильними висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з цих підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначала неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №702/61/20 із Монастирищенського районного суду Черкаської області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 січня 2021 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до статті 11-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Оскільки останнім місцем проживання спадкодавця ОСОБА_5 було м. Севастопіль Автономної Республіки, який є окупованою територією, її заява про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, подана 24 січня 2020 року до Монастирищенської державної нотаріальної контори, є первинним документом, тому місцем відкриття спадщини згідно вказаного Закону слід вважати м. Монастирище Черкаської області. Вважає, що лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року є відмовою нотаріуса у видачі їй свідоцтва про право на спадщину, а тому звернення до суду з цим позовом спрямовано на захист її спадкових прав. Вказує, що не заперечує проти права ОСОБА_2 на 1/2 частину спадкового майна (земельного паю), проте, відмовивши у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій взагалі позбавили її права на спадщину. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 04 січня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Нахімовського районного управління юстиції у м. Севастополі (а. с. 9, 10, 11). Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на спадкове майно: земельну ділянку, площею 3,4176 га, яка розташована в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571 (а. с. 8). Крім ОСОБА_1, спадкоємцями першої черги після померлої ОСОБА_5 є її доньки - ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_2. Згідно нотаріально засвідчених заяв ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не претендують на спадкове майно, яке залишилось після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (а. с. 12-13). Відповідно до Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року спадкова справа після смерті ОСОБА_5 заведена Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою 12 листопада 2013 року (а. с. 19). Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 18 листопада 2019 року ОСОБА_1 визначено додатковий строк у два місяці з моменту набрання судовим рішенням законної сили для подання нею заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, актовий запис №14 (а. с. 15-17). 24 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Монастирищенської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері - ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 18). 24 січня 2020 року державний нотаріус Монастирищенської державної нотаріальної контори, розглянувши усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину, повідомив, що згідно з пред'явленої ОСОБА_1. Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року, спадкова справа 358/2013 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 відкрита 12 листопада 2013 року Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою, та відповідно до пункту 2.4. глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України заява про видачу свідоцтв про право на спадщину подається за місцезнаходженням цієї справи (а. с. 14). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Частиною першою статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Згідно частини першої статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Відповідно до пункту 1 Глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі - Порядок), нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, передбачених Законом. Згідно із пунктом 2.4. Глави 10 Порядку у разі підтвердження факту заведення спадкової справи іншим нотаріусом нотаріус відмовляє заявнику у прийнятті заяви (іншого документа) та роз'яснює право її подачі за місцезнаходженням цієї справи, а у разі потреби (неправильно визначено місце відкриття спадщини) витребовує цю справу для подальшого провадження. Пунктом 4.9. Глави 10 інструкції визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 ЦК України, - не раніше зазначених у цих статтях строків. Відповідно до положень частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що зверненню до суду з указаним позовом має передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, ОСОБА_1 не надала суду належних та достовірних доказів, які б свідчили, що позивач зверталась до Монастирищенської державної нотаріальної контори з відповідною заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після померлої ОСОБА_5, а лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року на усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину не свідчить про відмову позивачу у видачі такого свідоцтва. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що предметом позову у цій справі є визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Проаналізувавши статтю 16 ЦК України та статтю 4 ЦПК України слід дійти висновку, що відповідачем у цивільній справі є особа, яка порушує, не визнає чи оспорює права, свободи чи інтереси іншої особи, яка звернулася за їх захистом до суду. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 (провадження №14-517цс19) зазначено, що "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи щодо наявності двох спадкоємців, які прийняли спадщину, а також пред'явлення позивачем вимог про визнання за нею права власності в цілому на земельну ділянку, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області, що вплине на розмір частки ОСОБА_2 у спадщині, свідчить, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наявний спір щодо обсягу спадкового майна та розміру їх часток у спадщині після смерті ОСОБА_5, зокрема в частині права на вказану земельну ділянку. При цьому ОСОБА_2 була залучена до часті у розгляді справи за клопотанням позивача як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Клопотання про залучення ОСОБА_2 до участі у справі в якості співвідповідача позивач не заявляла. Ураховуючи викладене, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що в межах заявленого ОСОБА_1 позову Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у справі за наявності спадкоємця ОСОБА_5 - ОСОБА_2, яка в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, що є підставою для відмови в позові. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків суду не спростовують, на законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

частини другої статті 389 ЦПК України). Вказує, що апеляційний суд у судовому засіданні, перейшовши до стадії дослідження доказів, не провів їх дослідження. Судами встановлено право власності ОСОБА_2 на землю на підставі нікчемного правочину та не застосовано наслідків його недійсності, відповідно до яких суд мав зобов'язати останню на підставі статті 1212 ЦК України повернути безпідставну набуту земельну ділянку до комунальної власності. Стверджує, що апеляційним судом застосовано приписи статті 121 ЗК України в редакції на дату виникнення права власності на квартиру, тоді як вказані приписи мали бути застосовані в редакції чинній на час безоплатної передачі земельної ділянки. При цьому, оскільки вона позбавлена можливості реалізувати своє право на безоплатну передачу земельної ділянки, тому мають бути застосовані норми права в редакції на момент виникнення чи порушення цих прав. Також вважає, що судами не враховано того, що зареєстроване право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку перешкоджає позивачу зареєструвати за собою право власності на самочинно збудований сарай. Звертає увагу, що суди залишили без розгляду обставини щодо самовільного зайняття ОСОБА_3 земельної ділянку комунальної власності, яку бажає отримати у власність позивач. Крім того, судами не враховано, що вона звертається до суду не тільки за захистом порушеного права, а і за захистом законного інтересу, який полягає у безоплатному набутті права власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку в межах встановлених норм. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає, що ОСОБА_1 не зазначає які саме обставини не були встановлені судами; у позові не посилалась на наявність підстав застосування наслідків недійсності нікчемного правочину; оспорювання права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку не було предметом спору у розглядуваній справі; з огляду на предмет спору відсутні підстави застосовувати положення статті 1212 ЦК України. У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив, в якому вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги. У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповіді на відзиви відповідачів, в яких зазначає, що доводи цих відзивів є необґрунтованими та зазначає, що нікчемним правочином є державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Тростянецької міської ради, який не мав повноважень на розпорядження комунальним майном. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Тростянецької міської Ради народних депутатів №114 від 18 травня 1988 року заводу "Мінвод" під будівництво 2-х квартирного жилого будинку по вул. Маршала Рибалка було виділено земельну ділянку площею 800 кв. м. Згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 30 травня 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є співвласниками у рівних долях квартири АДРЕСА_1. Рішенням Тростянецької міської ради №519 від 31 серпня 2010 року впорядковано нумерацію по АДРЕСА_1 з наданням їй статусу житлового будинку. Рішенням Тростянецької міської ради №78 від 19 лютого 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було надано право на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства площею 577 кв. м (1/2) по АДРЕСА _1.29 серпня 2017 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 належну йому 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_1. Згідно плану земельної ділянки по АДРЕСА_1 площа земельної ділянки під будинком станом на 31 березня 1993 року складала 577 кв. м, із яких 191 кв. м - під забудовою, 386 кв. м - під двором. В подальшому, 17 липня 2003 року були внесені зміни, де зазначено про здійснення побудов - тамбура, сарая, огородження, у зв'язку із чим внесені зміни до генерального плану складають 555 кв. м, із яких 237 кв. м - під забудовою, 318 кв. м - під двором. Власником домогосподарства по АДРЕСА_5, земельна ділянка якого межує із земельною ділянкою ОСОБА_1, є ОСОБА _2. На підставі рішення виконавчого комітету Тростянецької міської Ради народних депутатів №493 від 24 листопада 1999 року ОСОБА_2 06 грудня 1999 року був виданий державний акт на право приватної власності на землю серії СМ 002925, згідно з яким їй у приватну власність була передана земельна ділянка по АДРЕСА_5 загальною площею 0,1140 га, у тому числі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарчих будівель і споруд - 0,10 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,0140 га. 19 листопада 1997 року за участю представника Тростянецького заводу "Мінвод" погоджено та закріплено межі земельної ділянки по АДРЕСА _5, про що складено відповідний акт. 28 листопада 2017 року виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) по АДРЕСА_5, відповідно до якої, земельній ділянці площею 0,10 га (в тому числі 0,0406 га - сільськогосподарські угіддя, 0,0594 га забудовані землі) присвоєно кадастровий номер 5925010100:00:011:0346, земельній ділянці площею 0,0140 га (сільськогосподарські угіддя) - кадастровий номер 5925010100:00:011:0347. ОСОБА_3 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_6, а іншими співвласниками цієї квартири були його батько ОСОБА_7 та матір ОСОБА _8, які померли, але спадщина після їх смерті не оформлена. Рішенням виконавчого комітету Тростянецької міської ради №7 від 17 січня 2001 року земельна ділянка площею 329 кв. м під квартирою АДРЕСА _6, яка межує із земельною ділянкою ОСОБА_1, надана у постійне користування ОСОБА_7. Відповідно до висновку судової земельно - технічної експертизи №6 від 14 травня 2019 року фактична площа земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_7, де мешкає ОСОБА_3, складає 332 кв. м, що на 3 кв. м більше ніж надано у постійне користування відповідно до рішення №7 від 17 січня 2001 року, а фактична площа земельної ділянки по АДРЕСА_5, на підставі наданих матеріалів кадастрового знімання земельних ділянок станом на 26 квітня 2019 року складає 1 167 кв. м, що на 27 кв. м більше ніж зазначено у технічній документації із землеустрою на цю ділянку (кадастровий номер 5925010100:00:011:0346, 5925010100:00:011:0347). Згідно вказаного висновку експерта контури земельної ділянки, належної ОСОБА_2, виходять на 1,6 кв. м. за межі визначені технічною документацією, на територію суміжної земельної ділянки ОСОБА_1. Щодо збільшення площі земельної ділянки ОСОБА_3 на 3 кв. м., то висновком не встановлено за рахунок якої саме ділянки відбулось таке збільшення. Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 пояснили, що паркан між суміжними землекористувачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 знаходиться на тому ж місці, що був встановлений раніше. Паркан, який був між земельними ділянками ОСОБА_2 та ОСОБА_1, демонтовано, а на межі розташований сарай ОСОБА_1. Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 30 січня 2019 року в справі №588/1321/18, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державного акту на право приватної власності на землю відмовлено. Предметом розгляду у справі №588/1321/18 були вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_5, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення - перемістити межу із відступом на частину земельної ділянки відповідача на 5 метрів та скасування державного акту на право приватної власності на землю серії СМ №002925 від 06 грудня 1999 року. Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 26 грудня 2019 року у справі №588/1320/18, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою було відмовлено. Предметом розгляду у справі №588/1320/18, зокрема, були вимоги ОСОБА_1 зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованого гаражу та прибрати паркан по всій довжині межі з її земельною ділянкою, а також прибрати фруктові дерева, які розташовані за парканом. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Так, згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулась із позовними вимогами до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом перенесення самочинно збудованих парканів і приведення їх у відповідність до раніше встановлених і закріплених межових знаків. На обґрунтування своїх вимог зазначила, що відповідачі самовільно зайняли частину земельної ділянки, яка належить до її домогосподарства, встановили паркани, чим порушують її права. Під час розгляду справи у суді першої інстанції було вирішено питання щодо призначення судової земельно-технічної експертизи та отримано висновок експерта №6 від 14 травня 2019 року. Разом із тим вказаний висновок експерта не містить відомостей про те, що збільшення площі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА _3, відбулося саме за рахунок земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1. Щодо земельної ділянки, належної ОСОБА_2, то судовим експертом зазначено, що її контури виходять на 1,6 кв. м за межі визначені технічною документацією із землеустрою площею, на територію суміжної земельної ділянки ОСОБА_1, однак при цьому межа між земельними ділянками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проходить по стіні будівлі сараю літ. "Б", належного ОСОБА_1, та умовній межі. Таким чином, на час вирішення справи судами, на межі ділянок ОСОБА _2 та ОСОБА_1 паркан відсутній. За таких обставин заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про перенесення парканів не можуть бути задоволені. Диспозитивність належить до основних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) і, у тому числі, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках Сформулювавши на власний розсуд позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення самочинно збудованих парканів і приведення їх у відповідність до раніше встановлених і закріплених межових знаків, ОСОБА_1 мала зважати на те, що суди будуть розглядати справу саме в межах заявлених нею вимог. За встановлених судами обставин та з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог заявлених ОСОБА_1 у розглядуваній справі, оскільки, паркан між ділянками позивача та ОСОБА_2 відсутній, а порушення прав ОСОБА_1 розміщенням паркану між її ділянкою та ділянкою ОСОБА_3 не доведено. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Доводи касаційної скарги про неврахуванням судами попередніх інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, є необґрунтованими, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин. Доводи заявника про те, що ОСОБА_2 отримала земельну ділянку на підставі нікчемного правочину, а ОСОБА_3 самовільно зайняв земельну ділянку комунальної власності та до спірних правовідносин необхідно застосувати приписи статей 212 ЗК України, 1212 ЦК України, підлягають відхиленню з огляду на предмет та підстави позову у розглядуваній справі, в якій заявлені вимоги про перенесення парканів. З урахуванням приписів статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, у тому числі доказів доданих ОСОБА_1 до заяви від 08 квітня 2021 року. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги, не спростовують висновків суддів попередніх інстанцій по суті вирішення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне оскаржувані судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 24 червня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року керівник Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42019180000000074 від 28 листопада 2019 року за частиною першою статті 366 КК України встановлено, що ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста I категорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельні ділянки у власність не передавались, у період з 01 лютого 2009 року по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради №883 від 17 грудня 2008 року "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким останньому передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області. Ухвалою Рівненського районного суду від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності. Прокурор посилався на те, що внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 охоронюваним законом державним інтересам заподіяно шкоду у вигляді підриву авторитету органу місцевого самоврядування - Зорянської сільської ради, а ОСОБА_1 безпідставно набув право власності на земельну ділянку площею 0,15 га в с. Голишів Рівненського району Рівненської області. Оскільки Зорянська сільська рада не приймала рішення про передачу відповідачу вищевказаної земельної ділянки, вартість якої станом на 01 січня 2020 року за нормативно-грошовою оцінкою становить 69 780,00 грн, то набуття відповідачем права власності на зазначену земельну ділянку є свідченням порушення майнових прав Зорянської сільської ради. Ураховуючи викладене, керівник Рівненської місцевої прокуратури просив визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів, Рівненського району Рівненської області серії ЯИ №617494 від 04 березня 2010 року, скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району, загальною вартістю 69 780,00 грн, кадастровий номер 5624684900:10:000:0214, за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 89324056246), вчинений 11 лютого 2017 року приватним нотаріусом Павлюк Т. С. на підставі державного акта на право власності серії ЯИ №617494 від 04 березня 2010 року, виданого управлінням Держкомзему у Рівненському районі. Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Зорянської сільської ради спірну земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року у задоволенні позову керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки відповідач на день подання позову володіє спірною земельною ділянкою понад три роки, а доказів протиправних дій відповідача під час набуття права власності на спірну земельну ділянку прокурором суду не надано, позбавлення відповідача права власності на зазначену земельну ділянку буде для нього надмірним тягарем, що становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, на день подання позову володіє нею понад три роки, чим не порушує приватних інтересів інших осіб, доказів протиправних дій відповідача під час набуття права власності на неї ні прокурором, ні Зорянською сільською радою не надано та судом не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року заступник керівника Рівненської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року відкрито касаційне провадження. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності. Рішення Зорянською сільською радою, яке б слугувало підставою для набуття права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624684900:10:000:0214, площею 0,15 га, не приймалося. Відповідно до статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі підробленого витягу з рішення Зорянської сільської ради, що встановлено судом та підтверджується ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. З комунальної власності неправомірно вибула земельна ділянка, право власності на яку надалі зареєстроване за відповідачем. Відповідно до вимог статей 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передано за рішеннями, угодами щодо його відчуження поза межами волі власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна, а тому це право держави підлягає захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову до відповідача. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому він просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, оскільки вони прийняті при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга заступника керівника Рівненської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність" передано у власність земельні ділянки, зокрема, у АДРЕСА_1 громадянам для ведення особистого селянського господарства та 5 громадянам для будівництва та обслуговування жилого будинку. У додатках до вказаного рішення серед громадян, яким передавались земельні ділянки, прізвище відповідача ОСОБА_1 відсутнє. Відповідно до витягу із рішення Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність" ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною площею 0,15 га. У заяві від 15 травня 2009 року ОСОБА_1 просив директора ППФ "Рельєф" ОСОБА_3 виготовити йому технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, для ведення особистого селянського господарства, на території с. Голишів Зорянської сільської ради. Згідно з протоколом обстеження і погодження меж земельної ділянки, наданої у приватну власність, від 22 травня 2009 року представником приватного підприємства фірми "Рельєф" у присутності представника Зорянської сільської ради А. Гуз обстежено та погоджено межі земельної ділянки, переданої у приватну власність ОСОБА_1. Відповідно до висновку Управління Держкомзему у Рівненському районі Рівненської області від 12 листопада 2009 року №736 встановлено, що технічна документація відповідає вимогам Земельного кодексу України, Закону України "Про землеустрій", іншим нормативно-правовим актам і погоджується. 04 березня 2010 року Зорянська сільська рада за погодженням із управлінням Держкомзему у Рівненському районі видала відповідачу ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №617494, для ведення особистого селянського господарства, площею 0,15 га, на АДРЕСА_2. Згідно з інформаційною довідкою від 17 червня 2020 року №212819254 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ОСОБА_1 на праві приватної власності, розмір частки 1, належить земельна ділянка з кадастровим номером 5624684900:10:000:0214, площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Голишів, Рівненський район, Рівненська область, дата державної реєстрації - 11 лютого 2017 року. Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 10 грудня 2019 року за заявою ОСОБА_4 внесено відомості до ЄРДР про те, що невстановлена особа підробила офіційний документ - рішення Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 грудня 2008 року №883, на підставі якого ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку в с. Голишів Рівненського району Рівненської області, яка межує із земельними ділянками суміжних землекористувачів - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7. Згідно з обвинувальним актом у кримінальному провадженні від 28 листопада 2019 року №42019180000000074 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною першою статті 366 КК України, ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста Ікатегорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради №883 від 17 грудня 2008 року ОСОБА_1 земельна ділянка у власність не передавалася, у період з 01 лютого 2009 по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, буд. 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, склав та видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області. Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Відповідно до статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Частинами шостою, восьмою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Переглядаючи законність та обґрунтованість судових рішень у межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частинами першою, другою статті 7 Закону України від 07 грудня 1990 року №533-XII "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" (далі - Закон №533-XII) комунальна власність становить основу місцевого господарства. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних Рад народних депутатів. Відповідно до статті 18 Закону №533-XII Ради народних депутатів у межах своєї компетенції самостійно вирішують питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян, які проживають на їх території, та державних інтересів, забезпечують виконання Конституції та законів України, комплексний соціально-економічний розвиток на своїй території, здійснюють керівництво підприємствами (об'єднаннями), організаціями і установами, які є їх комунальною власністю. Згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону №533-XII виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин. Відповідно до обвинувального акта у кримінальному провадженні від 28 листопада 2019 року №42019180000000074 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною першою статті 366 КК України, встановлено, що ОСОБА_2, працюючи на посаді спеціаліста I категорії - землевпорядника Зорянської сільської ради Рівненського району, достовірно знаючи, що рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельна ділянка у власність не передавалася, у період з 01 лютого 2009 по 15 травня 2009 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) в приміщенні Зорянської сільської ради Рівненського району за адресою: площа В. Плютинського, буд. 1, с. Зоря, Рівненський район, Рівненська область, умисно, шляхом підписання та посвідчення гербовою печаткою Зорянської сільської ради Рівненського району, склав та видав ОСОБА_1 завідомо неправдивий офіційний документ, а саме: витяг з рішення сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 "Про передачу земельних ділянок у власність", згідно з яким останньому передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, в с. Голишів Рівненського району Рівненської області. Ухвалою Рівненського районного суду Рівненська область від 16 червня 2020 року у справі №570/2041/20 звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України. Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до тлумачення статті 330 ЦК України виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У разі позбавлення власника володіння нерухомим майном таке введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, провадження №14-452цс18. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки майно вибуло з власності територіальної громади не з її волі, то власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). Враховуючи, що рішення щодо розпорядження спірною земельною ділянкою комунальної власності Зорянською сільською радою не приймалося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - органу місцевого самоврядування поза його волею, судами попередніх інстанцій не перевірено, чи підлягає витребуванню спірна земельна ділянка від добросовісного набувача - відповідача відповідно до порядку статті 388 ЦК України. Посилання судів попередніх інстанцій на відсутність доказів стосовно протиправних дій відповідача під час набуття права власності на спірну земельну ділянку є передчасними, оскільки вона вибула із володіння власника на підставі неіснуючого рішення. При цьому відповідач міг та повинен був знати про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, оскільки рішенням сесії Зорянської сільської ради від 17 грудня 2008 року №883 ОСОБА_1 земельні ділянки у власність не передавались. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Зорянської сільської ради. Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК Українита ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №569/18722/17 провадження №61-4027св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", відповідач - ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Власик Вікторії Яківни на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року у складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії Рівненського обласного управління АТ "Ощадбанк" (далі - ПАТ "Ощадбанк ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність, посилаючись на те, що 27 квітня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" в особі філії Рівненського обласного управління АТ "Ощадбанк" (далі - ВАТ "Ощадбанк "), яке змінило назву на ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №197, за яким позичальник отримав кредит на споживчі цілі в сумі 20 000 доларів США під 12,7% річних з терміном остаточного погашення не пізніше 26 квітня 2017 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, позичальником та ОСОБА_2 було укладено договір поруки від 27 квітня 2007 року №197/1. Цього ж дня між банком та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, за яким в забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором в іпотеку було передано однокімнатну квартиру загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.27 квітня 2007 року відповідні записи про іпотеку внесені до Державного реєстру Іпотек - реєстраційний номер 4898701, та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - реєстраційний номер 4891796. Право власності на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 належало іпотекодавцю на підставі договору дарування від 05 березня 1996 року, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6 (обдаровувана), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Василютою Л. А. та зареєстрованого в реєстрі за №4-597. Право власності на вказану квартиру належало ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 30 січня 1992 року, укладеного між нею (обдаровувана) та ОСОБА_1 (дарувальник), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Квасиловець Л. А., зареєстрованого в реєстрі за №4-597. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору 22 листопада 2010 року Рівненським міським судом Рівненської області ухвалено рішення в цивільній справі №2-12281/10, яким на користь Акціонерного товариства "Ощадбанк" було стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитом в сумі 20 344,98 доларів США, що за курсом Національного банку України на 22 листопада 2010 року становило 161 492,34 грн, та судові витрати. У зв'язку з відсутністю реального стягнення банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення. 16 червня 2015 року Рівненським міським судом Рівненської області ухвалено рішення у цивільній справі №569/4379/15-ц, яким позов задоволено. 02 грудня 2015 року представником банку спільно з представником відділу Державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції було здійснено виїзд за адресою предмета іпотеки з метою здійснення виконавчих дій, проте їм було повідомлено, що власниками однокімнатної квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 (розмір частки 73/100) та ОСОБА_8 (розмір частки 27/100). Підставою виникнення права власності ОСОБА_8 стало рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року, ухвалене в цивільній справі №2-5065/11, яким визнано за ОСОБА_8 право власності на 27/100 частин квартири; визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договір дарування квартири, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597; визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6, посвідчений 05 березня 1996 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №2-905. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року рішення Рівненського міського суду від 31 жовтня 2011 року у цивільній справі №2-5065/11 скасовано. Проте 16 липня 2013 року було зареєстровано право власності на частини квартири: ОСОБА_8 - на 27/100 частин, а ОСОБА_1 - на 73/100 частин. 18 липня 2013 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно №639523. Оскільки рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року було визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597, то державним реєстратором було прийнято рішення видати ОСОБА_1 свідоцтво про право власності від 18 липня 2013 року №6395323. Разом з тим станом на день звернення з позовною заявою до суду вказане судове рішення, на підставі якого було зареєстровано право власності, скасоване рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року, яким встановлено, що при вчиненні правочинів щодо реєстрації права власності та отримання ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на квартиру було відсутнє спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, - набуття права власності, а реальною метою вчинення правочинів було намагання вивести предмет іпотеки з-під обтяження. Враховуючи, що договір іпотеки спірної квартири є чинним, ПАТ "Ощадбанк" просило: визнати недійсними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 липня 2013 року, індексний номер: 4073489, та свідоцтво про право власності №6395323, видане 18 липня 2013 року; скасувати право власності на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2, зареєстроване за ОСОБА_1 за номером запису 1700870 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; повернути у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3; внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про право власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_2. Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 4073489, від 18 липня 2013 року 10:24:23, ОСОБА_9, Рівненське міське управління юстиції, Рівненська область. Визнано недійсним свідоцтво про право власності №6395323, видане 18 липня 2013 року, видавник: Державний реєстратор Ящук І. В. Скасовано право власності на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2, зареєстроване за ОСОБА_1 за номером запису 1700870 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Повернуто у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3. Внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м за ОСОБА_2. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки станом на день звернення до суду з позовом є чинними правовстановлюючі документи на іпотечну квартиру, існують підстави для визнання правочинів з приводу реєстрації права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_8 недійсними, проте у реєстратора відсутні підстави про скасування записів про право власності за ОСОБА_1 на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2. Позивач як іпотекодержатель позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечної квартири, яка фактично належить ОСОБА_2, так як в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідні записи відсутні. Відхиляючи заяву відповідача про застосування позовної давності, суд виходив з того, що про порушення своїх прав ПАТ "Ощадбанк" дізналося 02 грудня 2015 року, а з позовом до суду звернувся 07 грудня 2017 року, тобто в межах трирічного строку. Постановою Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власик В. Я. залишено без задоволення, а заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Власик В. Я., зводяться виключно до оспорювання правомірності незастосування судом позовної давності. Погоджуючись з висновком суду першої інстанції в цій частині, апеляційний суд зазначив, що про порушення свого права позивач довідався 17 грудня 2015 року, а тому саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 28 лютого 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Власик В. Я. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року і, застосувавши позовну давність, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення представник ОСОБА_1 - адвокат Власик В. Я. вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16. У квітні 2020 року АТ "Ощадбанк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області. 24 квітня 2020 року справа №569/18722/17 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 27 квітня 2007 року між ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №197, за яким позичальник отримав на споживчі цілі кредит в сумі 20 000 доларів США під 12,7% річних, з терміном остаточного погашення не пізніше 26 квітня 2017 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, позичальником та ОСОБА_2 було укладено договір поруки від 27 квітня 2007 року №197/1. В цей же день між ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Кострикіним В. І. та зареєстрований в реєстрі за №1497. За умовами договору іпотеки в забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором, в іпотеку було передано однокімнатну квартиру загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.27 квітня 2007 року відповідні записи про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек - реєстраційний номер 4898701 та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - реєстраційний номер 4891796. Право власності на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 належало іпотекодавцю на підставі договору дарування від 05 березня 1996 року, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6 (обдаровувана), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Василютою Л. А. та зареєстрованого в реєстрі за №4-597. Право власності на вказану квартиру належало ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 30 січня 1992 року, укладеного між нею (обдаровувана) та ОСОБА_1 (дарувальник), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Квасиловець Л. А., зареєстрованого в реєстрі за №4-597. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 листопада 2010 року у справі №2-12281/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитом в сумі 20 344,98 доларів США, що за курсом Національного банку України становило 161 492,34 грн, та судові витрати. Рішення набрало законної сили 01 травня 2011 року. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 червня 2015 року у справі №569/4379/15-ц за позовом АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення позов банку задоволено. Звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_3.02 грудня 2015 року представнику банку стало відомо, що власниками вказаної квартири є ОСОБА_1 (розмір частки 73/100) та ОСОБА_8 (розмір частки 27/100). Підставою виникнення права власності у ОСОБА_8 стало рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року у цивільній справі №2-5065/11 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності та визнання недійсними договорів дарування квартири за ОСОБА_8 визнано право власності на 27/100 частин квартири АДРЕСА_2. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6, посвідчений 05 березня 1996 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №2-905. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності на 27/100 частин квартири, визнання недійсними договорів дарування квартири. Тобто судове рішення, на підставі якого ОСОБА_8 зареєстрував право власності на спірну квартиру, було скасоване. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зводяться виключно до оспорювання правомірності незастосування судами позовної давності, то оскаржувані судові рішення підлягають перегляду Верховним Судом саме в цій частині. Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що ПАТ "Ощадбанк" звернулося до суду з вказаним позовом в межах позовної давності, оскільки про порушення свого права як іпотекодержателя спірного нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 - дізналося 02 грудня 2015 року. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської від 16 січня 2016 року, постановленою в справі №2-5065/11 ПАТ "Ощадбанк", поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року та встановлено, що будучи іпотекодержателем квартири АДРЕСА_2 за іпотечним договором від 27 квітня 2007 року, банк не брав участі в розгляді справи в суді першої інстанції, а з матеріалами вказаної справи ознайомився 17 грудня 2015 року, що свідчить про поважність причин пропуску ПАТ "Ощадбанк" строку на апеляційне оскарження судового РІШЕННЯ: Враховуючи, що підставою звернення до суду з цим позовом є саме рішення Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року, яким скасовано рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11, суди, належним чином оцінивши зібрані докази, дійшли правильного висновку, що про порушення свого права як іпотекодержателя спірного нерухомого майна банк дізнався лише після ознайомлення 17 грудня 2015 року з матеріалами справи №2-5065/11, не беручи участі в її розгляді в суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, не заслуговують на увагу, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначеній постанові, в якій Верховний Суд України виходив з того, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з тим у справі, яка переглядається, суди встановили, що банк як іпотекодержатель дізнався про порушення свого права лише 02 грудня 2015 року, та на підставі належним чином оцінених доказів дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач звернувся до суду з цим позовом в межах трирічної позовної давності. При цьому судами не встановлено обставин, за наявності яких позивач повинен був знати про порушення своїх прав раніше. Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Посилання в касаційній скарзі на те, що ПАТ "Ощадбанк" міг довідатися про порушення своїх прав ще 16 липня 2013 року, тобто в день внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про проведення державної реєстрації права власності на 73/100 частин спірної квартири за ОСОБА_1, не заслуговують на увагу, оскільки ні Закон України "Про іпотеку", ні умови іпотечного договору не покладають на банк як іпотекодержателя обов'язку здійснювати перевірку збереження за іпотекодавцем права власності на предмет іпотеки або відповідних змін державної реєстрації цього права. Доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду та встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанцій. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як в матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Обставини, за яких відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення в цій справі підлягають скасуванню, касаційним судом не встановлено. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власик Вікторії Яківни залишити без задоволення. Заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 квітня 1976 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ОСОБА_6 купив належну ОСОБА_5 1/2 частку житлового будинку з належними до неї надвірними прибудовами на АДРЕСА_1. Це ціле домоволодіння складається з двох одноповерхових житлових будинків, жилою площею 92 кв. м, розташованих на земельній ділянці, площею 0,1645 га. Згідно з підпунктом б пункту 2 договору від 04 березня 1976 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_8, в користуванні ОСОБА_5 знаходиться фруктовий сад. Відповідно до свідоцтва про право власності від 16 липня 1985 року ОСОБА_4 належить право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_3. Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 16 липня 1985 року спадкоємцем майна ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є його дружина ОСОБА_4. Відповідно до реєстраційного посвідчення від 25 серпня 1988 року №2-1707 1/4 частка домоволодіння АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить ОСОБА_4. Згідно з листом Комунального підприємства "Мукачівське міське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 23 червня 2010 року №1062 1/2 частка домоволодіння на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 відповідно до свідоцтв про право власності та про право на спадщину за законом, виданих 16 липня 1985 року Мукачівською державною нотаріальною конторою. Із Реєстраційного посвідчення від 03 червня 1975 року №561 вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_2. Згідно з витягом з рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" Мукачівською міською радою затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок з метою передачі їх у власність громадян на землях міста Мукачево Закарпатської області та передано у власність земельні ділянки громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд. Відповідно до додатка 1 до цього рішення ОСОБА_2 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку на земельній ділянці, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, розташованої на АДРЕСА_2. Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку від 11 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_3 стала власником житлового будинку АДРЕСА_2. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 18 липня 2018 року №131244983 земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташована на АДРЕСА_2, на підставі договору купівлі-продажу від 11 вересня 2017 року, з 11 вересня 2017 року на праві приватної власності належить ОСОБА_3. На підставі заяви ОСОБА_1 органом досудового розслідування Мукачівським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Закарпатській області 29 вересня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою слідчого слідчого відділу Мукачівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Закарпатській області від 28 листопада 2017 року ОСОБА_4 визнано потерпілою в кримінальному провадженні №12017070040002415. Відповідно до висновку експерта Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2018 року №4/51 підпис на акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 08 липня 2017 року, у графі "підпис" навпроти даних ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою. Підпис на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання від 08 липня 2017 року, у графі "власники (користувачі) суміжних земельних ділянок", навпроти прізвища ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 на АДРЕСА_2, за результатами топографо-геодезичних вишукувань встановлено: площа земельної ділянки S=0,1000 га, довжина периметра Р=172,76 м. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Щодо обґрунтованості позовної вимоги Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 90 ЗК Української РСР на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. Пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-XII "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" передбачено, що громадяни, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування. Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Згідно з частиною першою статті 29 ЗК Української РСР 1990 року та частинами третьою, четвертою статті 142 ЗК України 2001 року припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами передбачений у статті 118 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Статтею 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (частина восьма статті 118 ЗК України). Статтею 55 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Якщо на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачається здійснити передачу земельної ділянки державної чи комунальної власності у власність чи користування, на якій розташовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано, така технічна документація розробляється на замовлення власника житлового будинку без надання дозволу Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України. Перелік документів, які включаються у технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), визначено статтею 55 Закону України "Про землеустрій". Судом першої інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що технічна документація на земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2, містить недостовірні дані, зокрема щодо меж земельних ділянок суміжних землекористувачів, а саме те, що ОСОБА_4 належить земельна ділянка позначена літ. від "В " до "Г", а не від "Г " до "Д", а також зазначено невірна адреса проживання ОСОБА_4, замість АДРЕСА_1, зазначено: АДРЕСА_2. Також в акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 2017 року відсутня дата його складання та підпис посадової особи. Крім того, відповідно до висновку експерта Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2018 року №4/51 підпис на акті погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами та (або) землевласниками від 08 липня 2017 року у графі "підпис" навпроти даних ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою. Підпис на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання від 08 липня 2017 року, у графі "власники (користувачі) суміжних земельних ділянок" навпроти прізвища ОСОБА_4 виконаний не громадянкою ОСОБА_4, а іншою особою. Врахувавши викладені обставини, керуючись статями 29, 31 ЗК Української РСР, статями 12, 116, 118, 142, 149, 152 ЗК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову та необхідність його задоволення. Щодо висновку суду апеляційної інстанції про незалучення до участі у справі ОСОБА_3 в якості відповідача Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягується до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним пункту 18 додатка 1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" в частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, на обґрунтування позовних вимог зазначила, що ОСОБА_4, правонаступником якої є ОСОБА_1, під час виділення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки не погоджувала її межі та не була присутня під час складання актів про їх погодження. Її підписи на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання та акті погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувача та (або) землевласниками є сфальсифікованими. Таким чином, жодних позовних вимог щодо скасування правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку та її витребування ОСОБА_1 до ОСОБА_3, яка є власником земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, не пред'являла. Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку із незалученням ОСОБА_3 до участі в справі в якості відповідача є необґрунтованими. Щодо висновку суду апеляційної інстанції про ефективний спосіб захисту Обґрунтовуючи висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд зауважив, що оскільки позивачем неправильно визначено суб'єктний склад відповідачів і, зокрема, не залучено до участі у справі ОСОБА_3 як відповідача, то позивачем обрано і, відповідно, судом першої інстанції застосовано неефективний спосіб захисту прав. При формулюванні цього висновку апеляційним судом враховано позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19). Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Згідно з пунктом г частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Велика Палата Верховного Суду у пунктах 63-65 постанови від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18) за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Херсонського державного університету до Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання недійсним та скасування рішення зазначила, що "вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про необхідність пред'явлення позову прокурором, де були б об'єднанні вимоги про визнання протиправними та скасування рішення Лазурненської селищної ради від 20 травня 2015 року №820 "Про вчинення дій на виконання суду" та вимоги про скасування правовстановлюючих документів, виданих на підставі цього рішення, яке селищна рада прийняла з перевищенням повноважень. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах. Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розгляд позову про визнання спірного рішення ради недійсним без заявлення вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі зазначеного рішення щодо права користування земельною ділянкою, вплине на законність таких документів та відновить порушені права для користувачів спірної земельної ділянки". Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №727/10498/17 (провадження №61-9793св19) за позовом ОСОБА_11 до Чернівецької міської ради, ОСОБА_12, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області, про скасування рішення органу місцевого самоврядування та припинення права власності. Таким чином, колегія суддів Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним пункт 18 додатка 1 до рішення Мукачівської міської ради від 31 серпня 2017 року №760 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" в частині затвердження технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 2110400000:01:004:0414, для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, обрала ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів. Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення про задоволення позову належним чином оцінив надані сторонами докази, точно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального права, а апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв'язку з цим із ОСОБА_2 та Мукачівської міської ради Закарпатської області на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн, по 704,80 грн з кожної. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 травня 2021 року скасувати, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 березня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_2 та Мукачівської міської ради Закарпатської області на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 1 409 (одна тисяча чотириста дев'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок, по 704 (сімсот чотири) гривні 80 (вісімдесят) копійок з кожної. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №372/845/18 провадження №61-15438св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року у складі судді Тихановського О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Нежури В. А. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що йому належить земельна ділянка, яка розташована на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області в Садовому товаристві (далі - СТ) "Арсеналець-6", відповідно до державного акту площа земельної ділянки 0,055 га. При проведенні робіт по присвоєнню земельній ділянці кадастрового номера з'ясувалось, що площа фактичного користування і площа, яка зазначена в державному акті, не співпадають. На його вимогу про проведення робіт по відновленню меж земельної ділянки ОСОБА_2, яка є сусіднім землекористувачем, не відреагувала, хоча вона користується приблизно 0,005 га його земельної ділянки. Вказував, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, його позовні вимоги було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Проте, ОСОБА_3 вказане рішення суду не було виконано та на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року садовий будинок загальною площею 85,1 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 було подаровано ОСОБА_2, яка продовжує порушувати його права. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати паркан та сарай, які вона побудувала на його земельній ділянці на лінії від "Г " до "А", відповідно до даних Державного акту на право приватної власності на землю IV - КВ 077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним номером 2549 та забезпечити доступ на свою земельну ділянку представників землевпорядної організації для проведення робіт по відновленню меж земельних ділянок. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати паркан та сарай, які вона побудувала на земельній ділянці ОСОБА_1 на лінії від "Г " до "А" відповідно до даних державного акту на право приватної власності на землю № IV - КВ 077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним №2549. Зобов'язано ОСОБА_2 забезпечити доступ на свою земельну ділянку представників землевпорядної організації для проведення робіт по відновленню меж земельних ділянок. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, оскільки фактично у користуванні ОСОБА_2 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1. При цьому суд врахував, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, його позовні вимоги було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Проте, ОСОБА_3 вказане рішення суду не було виконано та на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року садовий будинок загальною площею 85,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, було подаровано ОСОБА_2, яка продовжує порушувати його права. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Баховського М. М. задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів, оскільки особисто ОСОБА_2 своїми діями його прав не порушувала, нові спірні споруди не будувала. Суд вважав, що спір вже був вирішений у справі №2/1018/1728/12, остаточне рішення в якій перебуває на примусовому виконанні та, оскільки боржник у виконавчому провадженні - ОСОБА_3, подарувала своїй доньці - ОСОБА_2 садовий будинок АДРЕСА_2 до останньої, як до правонаступника відповідної сторони у відносинах, щодо яких виник спір, перейшли всі права та обов'язки попередньої особи в даних правовідносинах. Заміна такої сторони її правонаступником може відбуватися на будь-якій стадії судового процесу (стаття 55 ЦПК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, достовірно встановивши, що нерухоме майно відповідача знаходиться на частині його земельної ділянки, незаконно скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову. При цьому, суд апеляційної інстанції належно не обґрунтував своє судове рішення, не навів аргументації відхилення доводів позовної заяви. Вказує, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що спір між сторонами вирішено у справі №2/1018/1728/12, оскільки, не виконавши судове рішення, ОСОБА_3 подарувала свій будинок ОСОБА_2, яка на час розгляду справи продовжує порушувати його право на земельну ділянку. При цьому, ОСОБА_2, не є правонаступником ОСОБА_3 у справі №2/1018/1728/12, тому не може бути залучена боржником у виконавчому провадженні. Також вважає, що суд першої інстанції помилково розглянув справу в порядку спрощеного судового провадження, оскільки вона стосується його права власності на землю. Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку КВ №077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним номером 2549, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,055 га, яка розташована на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області в СТ "Арсеналець-6", кадастровий номер 3223186800:03:031:0166, яка передана йому у власність для колективного садівництва (а. с. 5). Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Вказаним судовим рішенням встановлено, що на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого 21 квітня 2006 року ОСОБА_3 належить земельна ділянка площею 0,0485 га на території Обухівського району Підгірцівської сільської ради із цільовим призначенням для ведення садівництва. Згідно зі свідоцтвом про право власності на вказаній земельній ділянці знаходиться належний відповідачу садовий будинок, сарай, огорожа, колодязь. Сторонами визнається та не ставиться під сумнів, що площа земельних ділянок не накладається, спір щодо накладення суміжних земельних ділянок відсутній, державні акти сторін в судовому порядку нечинними не визнавались. З огляду на зведений план земельних ділянок та кадастровий план фактично у користуванні ОСОБА_3 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 23 вересня 2019 року №182052581 ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року належить садовий будинок АДРЕСА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази; районний суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам закону відповідають не повністю. Відповідно до частин першої та третьої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 78 ЗК України також визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Встановивши, що у фактичному користуванні ОСОБА_4 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1, та на ній розміщено належні ОСОБА_2 паркан та сарай, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, в ефективний спосіб захистивши порушені права ОСОБА_1 на земельну ділянку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції помилково вказав про обрання останнім неправильного способу захисту своїх прав, оскільки судами достовірно встановлено, що на час розгляду цієї справи власником нерухомого майна, яке розміщено на частині земельної ділянки позивача, є ОСОБА_2, яка набула таке право на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, тобто саме вона порушує право позивача на належну йому земельну ділянку. При цьому, посилання суду на правонаступництво всіх прав та обов'язків від ОСОБА_3 до нового власника майна - ОСОБА_2 (стаття 55 ЦПК України) є помилковим, оскільки рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, на ОСОБА_3 було покладено певне особисте зобов'язання, яке не може перейти до іншої особи, у зв'язку з набуттям нею права власності на майно. Підтвердженням цього є і те, що апеляційний суд, вказавши про те, що спір уже було вирішено в суді, провадження у справі не закрив (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Крім того, вказана обставина не спростовує того факту, що на час розгляду справи саме ОСОБА_2 користується частиною земельної ділянки позивача та це порушення є триваючим. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, та дійшов обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, права якого порушуються ОСОБА_2, а суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Разом з тим, Верховний Суд вважає за необхідне частково змінити рішення суду першої інстанції, шляхом виключення з резолютивної частини рішення посилання на те, що ОСОБА_2 побудувала паркан та сарай на земельній ділянці ОСОБА_1, оскільки, як було встановлено судами, вказана нерухомість буда набута нею на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_3. Згідно із частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Щодо судових витрат Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При поданні касаційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 1 681,6 грн судового збору, що підтверджується відповідною квитанцією, тому вказана сума коштів підлягає стягненню зі ОСОБА_2 на його користь, оскільки колегія суддів частково задовольняє касаційну скаргу, скасовує судове рішення апеляційного суду та залишає у силі рішення суду першої інстанції, з урахуванням змін, наведених у цій постанові, яким позов було задоволено. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року скасувати. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року змінити, виключивши з його резолютивної частини посилання про те, що паркан та сарай були побудовані ОСОБА_2. У решті рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року залишити в силі. Стягнути зі ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) судові витрати, а саме судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 681 (тисячу шістсот вісімдесят одну) гривню 60 (шістдесят) копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №444/2191/18 провадження №61-18838св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", відповідач - ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області у складі судді Зеліско Р. Й. від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М., від 01 жовтня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця", залізниця) в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою смуги відведення акціонерного товариства "Українська залізниця" шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці. Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, погодженого із старшим землевпорядником Нестеровського (тепер Жовківського) району. У користуванні залізниці перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах, зазначених у цьому плані. Позивач зазначав, що 17 листопада 2015 року комісією у складі головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах Малехівської сільської ради було виявлено, що на 19 км + 915 м - 19 км + 925 м перегону Рудно- Підбірці на відстані 4 метри з правої сторони від осі головної колії, при ширині смуги відведення залізниці 20 м від осі головної колії, знаходиться земельна ділянка, огороджена сіткою, якою користується ОСОБА_1. Площа перекриття становить 0,0117 га. Відповідачка самовільно, без будь-яких правових підстав розмістила сітчасту огорожу на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право залізниці на користування належною їй земельною ділянкою за цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту. Позивач стверджував, що спірна земельна ділянка в межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області станом на 1958 рік була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить інвентарна картка обліку основних засобів, в якій зазначено момент введення в експлуатацію верхньої будови колії головної колії перегону Дубляни Львівські-Підбірці та план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, що є проєктно-технічною документацією, та у розумінні Закону України "Про основи містобудування" є містобудівною документацією, яка виступає основою при наданні у власність земель, встановлює розміри спірної земельної ділянки, віднесеної до земель залізничного транспорту, містить необхідну інформацію щодо виникнення у залізниці права постійного користування земельною ділянкою. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Вказував, що відповідно до законодавства, яке діяло на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не визначались, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (Постанова ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року). Позивач вважав, що в результаті самовільного зайняття відповідачкою земельної ділянки порушено право залізниці на землекористування у межах, визначених Планом смуги відведення лінії Рудно-Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, за яку залізниця сплачувала й продовжує сплачувати земельний податок, що підтверджується копією податкової декларації з плати за землю за 2018 рік. Із урахуванням зазначеного, АТ "Українська залізниця" просило позов задовольнити, зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою смуги відведення АТ "Українська залізниця", а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області на 19 км + 915 м - 19 км + 925 м залізничного напрямку Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання позивача на те, що частина земельної ділянки площею 0,0117 га, яка перебуває в користуванні відповідача, знаходиться в смузі відведення залізниці, є безпідставним та необґрунтованим. У АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а "План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги", на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. Вказаний план смуги відведення не був затверджений виконкомом Нестеровської районної ради, а тому є лише одним із документів містобудівної документації. Дослідивши податкову декларацію, районний суд виходив із того, що вона не підтверджує позовні вимоги позивача, оскільки з такої неможливо встановити в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 14,2 га, за яку позивач сплачує земельний податок. Суд першої інстанції встановив розходження у даних щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, вказаних в акті обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року, та податковій декларації з плати за землю за 2018 рік, оскільки у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 14,2 га, а в акті обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 17,1368 га, що вказує на розбіжності у площі земельної ділянки, якою користується позивач. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки в АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи, які б посвідчували право користування земельною ділянкою, а "План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги", на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. Твердження позивача, що відповідно до раніше діючого законодавства не вимагалося проведення реєстрації права землекористування визнано таким, що не відповідає дійсності. Вказано, що наявний у позивача "План полоси отвода линии Рудно-Подборци Львовской железной дороги 1962 року" є лише одним із документів містобудівної документації, який виготовлявся з метою вчинення подальших дій для належного оформлення землекористування. Суд апеляційної інстанції підтвердив наявність розбіжностей площі земельної ділянки, яка визначена у письмових документах, копії яких подано позивачем, а також відсутність відомостей про межі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні залізниці. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У грудні 2020 року до Верховного Суду АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних у повному обсязі. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України). АТ "Українська залізниця" стверджує, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання позивача на план смуги відведення лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці від км 11 + 166 м до км 20 + 534 м, що розроблений проєктною організацією "Дорпроект" Південно-Західної залізниці у 1962 році, який підтверджує знаходження огорожі на земельній ділянці, яка входить до смуги відведення залізниці. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №444/2191/18.21 вересня 2021 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №444/2191/18 розподілено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року справу за позовом АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою смуги відведення шляхом демонтажу сітчастої огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці, призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області посилається на те, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій. Спірна земельна ділянка перебувала у користуванні та була закріплена за домогосподарством по АДРЕСА_1 ще до будівництва залізниці на території с. Мелехів (до 1962 року). Позивачем безпідставно зроблено висновок про самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки. Фактичні обставини справи, встановлені судами У відповідності до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 16 листопада 2015 року, індексний номер 47716103, житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1. Згідно копії реєстраційного посвідчення від 28 липня 1986 року, виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації, 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1, зареєстрований за ОСОБА_1 на праві особистої власності на підставі договору дарування, посвідченого Дублянською міською радою народних депутатів від 21 грудня 1984 року. Зі змісту вказаного договору дарування слідує, що будинковолодіння знаходиться на присадибній ділянці учгоспу "Дублянський". Довідкою Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 05 вересня 2018 року №1126/02-19/02-19, виданою ОСОБА_1, підтверджено, що згідно книги обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, за користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1, площею 0,0400 га, було сплачено земельний податок за період з 1997 року по 2009 рік. З 2009 року земельний податок не сплачувався, оскільки землекористувач звільнений від сплати земельного податку, є пенсіонером. Зі змісту довідки Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 05 вересня 2018 року №1127/02-19/02-19, виданою ОСОБА_1, слідує, що відповідно до погосподарського обліку с. Малехів 1953- 1955 року (погосподарська книга №1 на 1953-1955 років, особистий рахунок № НОМЕР_2, с. 165) за домогосподарством по АДРЕСА_1 обліковувалось: всього землі, що знаходились в користуванні господарства, - 0,15 га; жилий будинок - 1952 року забудови. 06 листопада 2013 року рішенням Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 надано дозвіл ОСОБА_1 на розподіл будинковолодіння по АДРЕСА_1 на два самостійних, з присвоєнням кожному поштової адреси. Крім цього, згідно наказу "СОЮЗУЧГОСПТРЕСТ" УЧГОСП "Дублянський" Львівського СГІ №239 від 06 жовтня 1984 року за ОСОБА_1 закріплено в постійне користування присадибну ділянку площею 0,04 га біля подарованої її батьком ОСОБА_3 половини житлового будинку за рахунок зменшення його присадибної ділянки з 0,08 га до 0,04 га по АДРЕСА_2. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач, зокрема, посилався на:

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині третій статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно із частиною першою, другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). У відповідності до статті 68 ЗК України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.. На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано план смуги відведення, який був розроблений проєктною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. Слід зазначити, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття залізницею права на земельні ділянки у 1962 році, а саме: ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, передбачалось, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку. Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 Загальних основ землекористування та землеустрою (постанова ЦВК СССР від 15 грудня 1928 року). Із урахуванням викладеного слід дійти висновку, що АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення залізниці на ділянці Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, яка відноситься до земель державної власності. В позовній заяві позивач зазначав, що відповідачка без будь-яких правових підстав, здійснила самовільне зайняття спірної земельної ділянки, яка належить до земель залізничного транспорту та знаходиться в смузі відведення залізниці, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки від 17 листопада 2015 року. Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не надано належних та допустимих доказів, які б безспірно підтверджували, що на земельній ділянці залізниці відповідачкою збудовано паркан. Із клопотанням про призначення експертизи у справі для підтвердження своїх позовних вимог АТ "Укрзалізниця" до суду не зверталося. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що з наданих позивачем копій податкової декларації зі сплати земельного податку неможливо визначити, в яких саме межах знаходиться спірна земельна ділянка, за яку сплачується земельний податок. Окрім цього, існують розбіжності щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач: у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 14,2 га, а у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 17,1368 га. Встановивши, що позовні вимоги АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і достовірних доказів, які б підтверджували порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів шляхом встановлення відповідачкою огорожі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" у зв'язку із недоведеністю позовних вимог. Схожих правових висновків про недоведеність позовних вимог АТ "Укрзалізниця" у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 07 липня 2021 року у справі №444/2233/18, від 21 липня 2021 року у справі №444/2316/18, від 15 вересня 2021 року у справі №444/2234/18, від 15 вересня 2021 року у справі №444/2303/18, від 22 вересня 2021 року у справі №444/2308/18, що свідчить про сталу судову практику у спірних правовідносинах. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам, які висловлені у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилався заявник у касаційній скарзі. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Зміна розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, зміни коефіцієнтів індексації відповідно до пункту 12 договорів може бути підставою для перегляду за згодою сторін розміру орендної плати. Вказані договори оренди та акти прийому-передачі земельних ділянок від імені позивача підписані ОСОБА_2 відповідно до довіреностей від 06 грудня 2010 року та від 21 грудня 2010 року. 30 травня 2013 року ОСОБА_2 на ім'я директора ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" ОСОБА_3 написала розписку, в якій вказала, що вона, діючи на підставі довіреності ОСОБА_4, отримала від ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" в рахунок орендної плати за десять років за земельні ділянки площею 4,6256 га та площею 4,21 га, що знаходяться на території Казарнянської сільської ради та передані в оренду ОСОБА_1 згідно договорів оренди від 21 травня 2013 року - 69 470 грн. Відповідно до видаткового касового ордеру ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 30 травня 2013 року №68 ОСОБА_2 виплачено орендну плату за землю за 2013-2023 роки в сумі 69 470 грн. Згідно з витягами з Державного земельного кадастру вказані земельні ділянки перебувають в оренді ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС". Державна реєстрація речового права здійснена реєстраційною службою Знам'янського міськрайонного управління юстиції Кіровоградської області 12 червня 2013 року, строк дії речового права до 12 червня 2058 рік. 06 грудня 2010 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2267 довіреність від 06 грудня 2010 року, згідно з якою позивач уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 4,21 га, в межах згідно з планом, земельна ділянка розташована на території Казарнянської сільської ради та належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі державного акту на землю серії КР №001279, виданого Казарнянською сільською радою 11 січня 2000 року. Довіреність видана без права передоручення строком на три роки і дійсна до 06 грудня 2013 року. У довіреності також вказано, що для виконання цієї довіреності представнику надається право подавати від імені довірителя заяви, отримувати орендну плату як в натуральному так і в грошовому вигляді, розписуватися за неї та виконувати всі інші дії пов'язані з виконанням цієї довіреності. 21 грудня 2010 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2391 довіреність від 21 грудня 2010 року, згідно з якою позивач уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 4,64 га, в межах згідно з планом, земельна ділянка розташована на території Казарнянської сільської ради та належить їй на праві приватної власності на підставі державного акту на землю серії КР №000984, виданого Казарнянською сільською радою 11 січня 2000 року. Довіреність видана без права передоручення строком на три роки і дійсна до 21 грудня 2013 року. У довіреності також зазначено, що для виконання цієї довіреності представнику надається право подавати від імені довірителя заяви, отримувати орендну плату як в натуральному так і в грошовому вигляді, розписуватися за неї та виконувати всі інші дії пов'язані з виконанням цієї довіреності. Згідно з листом ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 27 серпня 2018 року по господарству починаючи з 2013 року за договорами оренди землі орендодавцям сплачується орендна плата щорічно у розмірі 3,5% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексації на дату складання договору з послідуючою щорічною індексацією згідно чинного законодавства. Відповідно до довідки ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 20 грудня 2018 року орендна плата за двома договорами оренди землі, укладеними з ОСОБА_1 за період з 2013 по 2018 роки повинна бути їй виплачена в сумі 57 266,50 грн. Оскільки вона отримала орендну плату через ОСОБА_2 наперед за 10 років в сумі 69 470 грн, відповідно, на момент звернення позивача до суду заборгованість ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" по орендній платі перед позивачем відсутня. Згідно з частинами першою та другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У статті 2 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі в редакції, чинній на момент укладання оспорюваних договорів) передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до статей 21, 22 цього Закону орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. За правилами частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено висновок, що: "підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться". Згідно зі статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (частина 1 статті 224 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з частинами першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суди встановили, що позивач уповноважила ОСОБА_2 здійснювати певні дії стосовно земельних ділянок, які є предметом спору, в тому числі укладати договори оренди, отримувати орендну плату, що підтверджується змістом довіреностей від 06 грудня 2010 року та від 21 грудня 2010 року. Представник позивача за довіреностями ОСОБА_2 отримала кошти за договорами оренди землі за період з 2013 по 2023 роки в сумі 69 470 грн. Довіреності не містять обмежень в термінах на які можливо укладати договори оренди та розмірів орендної плати, які може отримувати довірена особа відповідно довіреностей. За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач не надала доказів на підтвердження наявності підстав пред? явлених вимог, а при укладенні договорів оренди земельних ділянок від 21 травня 2013 року ОСОБА_2 діяла в межах наданих їй повноважень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення? без змін. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16 січня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №330/1621/16-ц провадження №61-13633св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивач - керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області, відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року у складі судді Ковальчук О. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Крилової О. В., Подліянової Г. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області (далі - Кирилівська селищна рада) від 16 грудня 2008 року №84; визнати незаконним та скасувати пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 0800 га, за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради, земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Мелітопольської місцевої прокуратури посилався на те, що під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні від 08 травня 2013 року №42013080000000053 встановлено, що рішенням Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка), що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №998253, виданим 25 липня 2007 року та зареєстрованим в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477. Рішенням сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:04:002:0139 площею 0,0800 га, на АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та передано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_1. Із дня реєстрації за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) він є таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення. Отже, ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно. Таким чином, передача Кирилівською селищною радою безоплатно у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки суперечить вимогам закону. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Справу суди розглядали неодноразово. Якимівський районний суд Запорізької області рішенням від 19 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовив через пропуск позивачем позовної давності. Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 29 березня 2017 року з урахуванням ухвали цього ж суду від 19 квітня 2017 року про виправлення описки рішення суду першої інстанції залишив без змін. Верховний Суд постановою від 19 червня 2019 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 березня 2017 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Якимівський районний суд Запорізької області останнім рішенням від 25 листопада 2019 року поновив керівнику Мелітопольської місцевої прокуратури строк позовної давності для звернення з позовом. Позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд та надання їх у власність". Визнав незаконним та скасував пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0800 га за адресою: АДРЕСА_1. Визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1 та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142. Зобов'язав ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради земельну ділянку площею 0,08 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку у власність з порушенням частини четвертої статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якою визначено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, проводиться один раз по кожному виду використання. Враховуючи зазначене, суддійшов висновку, що оскаржувані рішення Кирилівської селищної ради суперечить вимогам закону та підлягають скасуванню. Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку, є незаконним, суддійшов висновку, що підлягає й визнанню недійсним державний акт про право власності, а спірна земельна ділянка підлягає поверненню територіальній громаді смт Кирилівка. Також суддійшов висновку про поважність пропуску позивачем позовної давності. Короткий зміст рішення апеляційного суду Запорізький апеляційний суд постановою від 12 серпня 2020 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 9 399,52 грн. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Підставою касаційного оскарження вказував те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в основу вирішення питання про поважність причин пропуску позовної давності поклали обставини, яких не встановлено, та правові норми, які не стосуються цієї справи. Зокрема суди не встановили початок перебігу позовної давності у цій справі та обставин, які вказували б на поважність причин пропущення строку на звернення до суду з цим позовом. При цьому суди зазначили, що Держгеокадастр та його наступники упродовж 2009-2016 років не змогли встановити порушень статей 88, 90 ВК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 59, 60 ЗК України, а лише органам прокуратури вдалося з'ясувати наявність таких порушень, що стало підставою для звернення до суду. Також скарга містить доводи про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, оскільки якщо прокурор, звертаючись з цим позовом, вважав, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги і відповідно до статті 88 ВК України не може перебувати у приватній власності згідно зі статтею 84 цього Кодексу, а суд, встановивши порушення водного законодавства, повинен був розглядати позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. У грудні 2020 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що факт подвійної приватизації визнаний ОСОБА_1. Також вказував, що у цій справі прокурор є самостійним позивачем, який дізнався про порушення вимог законодавства при переданні у власність спірної земельної ділянки, яка розташована в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, у 2016 році, і саме з цього часу починається перебіг позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 грудня 2020 року справа №330/1621/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що слідчий відділ Мелітопольського відділу поліції ГУНП України в Запорізькій області проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке з попередньою правовою кваліфікацією за частиною першою статті 364 КК України внесені 08 травня 2013 року прокуратурою Запорізької області до ЄРДР за №42013080000000053 за фактом вчинення посадовими особами Кирилівської селищної ради кримінального правопорушення при прийнятті незаконних рішень щодо надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, а також при здійсненні ними контролю за діяльністю суб'єктів господарювання щодо використання земельних ділянок в смт Кирилівка. Під час здійснення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні встановлено, що пунктом 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та згідно з пунктом 2 зазначеного рішення сесії селищної ради передано спірну земельну ділянку у власність. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серії ЯЗ №258322, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, на АДРЕСА_1. Разом з цим з'ясовано, що пунктом 2.12 рішення Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка). Право власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку посвідчене державним актом від 25 липня 2007 року серії ЯД №998253, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477. Отже, з дня реєстрації за ОСОБА_1 (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) права власності на земельну ділянку у місті Мелітополі ОСОБА_1 вважається таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення. Тобто ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно. В ході огляду спірної земельної ділянки встановлено, що на ній немає об'єктів нерухомості, огорожі, будівель, споруд, фундаментів. Ці факти підтверджено протоколом огляду від 21 червня 2016 року, проведеного за участю представника Кирилівської селищної ради. Також суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Частиною шостою, восьмою, дев'ятою та десятою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. Результат аналізу наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в статті 118 ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Відповідно до частини четвертої статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Встановивши, що ОСОБА_1 на час прийняття оскаржуваних рішень сільської ради всупереч частині четвертій статті 116 ЗК України, вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що слугувало самостійною окремою підставою для відмови у затвердженні поданих проектів землеустрою та відмови у наданні спірних ділянок у приватну власність безкоштовно, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про скасування оскаржуваного рішення місцевого самоврядування та, як наслідок, і свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданого на підставі цього РІШЕННЯ: Таким чином Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням вимог ЗК України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18). Щодо вирішення вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України). Частиною п'ятою статті 88 ЗК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Результат аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). Прибережна захисна смуга Азовського моря на території смт Кирилівка не встановлена у визначеному законом порядку, тому її розмір врегульовано статтею 88 ВК України та становить 2 кілометри від урізу води Азовського моря. У цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря. В касаційній скарзі ОСОБА_1 не спростовував факту належності цієї земельної ділянки до земель водного фонду, а лише вказував на неправильне застосування норм матеріального права в частині підстав повернення земельної ділянки. Керівник Мелітопольської місцевої прокуратури, звертаючись до суду з цим позовом, просив його задовольнити, зокрема, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зазначена вимога є обґрунтованою і підлягає задоволенню на підставі статті 1212 ЦК України, при цьому суди врахували висновок Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13. Верховний суд вважає посилання судів на норми статей 256, 257, 261, 264 та 1212 ЦК України помилковим з огляду на наступне. У пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) зроблено висновок, що землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту "ґ " частини третьої статті 83, підпункту "г " частини третьої, підпункту "д" частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, а також в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні юридичні норми. Таким чином, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 256, 257, 261, 264 ЦК України та 1212 ЦК України і не застосували норми статті 391 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У зв'язку з наведеним рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні на підставі статті 412 ЦПК України в редакції цієї постанови. Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин статей 257 і 261 ЦК України, заслуговують на увагу, проте вони не є підставою для скасування судових рішень, оскільки не впливають на кінцевий результат розгляду справи. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до спірних правовідносин строк позовної давності не застосовується, оскільки рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу і позовна давність на такі позовні вимоги не поширюється. Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19). Також колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора не було процесуальних підстав для звернення до суду із цим позовом. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Судами встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади смт Кирилівка. Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, крім іншого, рішення Кирилівської селищної ради, на підставі якого ОСОБА_1 набув безоплатно у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо цієї земельної ділянки та згідно зі статтею 56 ЦПК України набув статусу позивача. Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Таким чином, підстави касаційного оскарження частково знайшли своє підтвердження, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні в мотивувальних частинах в редакції цієї постанови. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року, тому його виконання необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови. Поновити виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594 191,15 грн як частку у спільній сумісній власності подружжя. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 800,00 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 3 200,00 грн судового збору. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання за позивачем права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з недоведеності тієї обставини, що вказане майно було придбано за рахунок особистих коштів відповідача. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в сумі 594 191,15 грн, як частку у спільній сумісній власності подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що кошти від продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, були об'єктом права спільної сумісної власності сторін, а тому підлягали поділу між сторонами в рівних частках. При цьому відповідач не довів факт передачі позивачу половини коштів від продажу вказаної квартири, а позивач проти вказаної обставини заперечувала. Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу транспортного засобу CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3, який було зареєстровано на ім'я відповідача ОСОБА_2 01 червня 2006 року, суд першої інстанції виходив з того, що показаннями свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які є детальними, послідовними та узгоджуються між собою, підтверджено факт припинення спільного проживання сторін та ведення ними з цього часу спільного господарства на час його придбання. Враховуючи, що автомобіль CHRYSLER 300С, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_4, об'єм двигуна 5654 куб. см., номерні знаки НОМЕР_3, дата реєстрації 01 червня 2006, був придбаний хоча й у період шлюбу, але після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин (припинення спільного проживання та ведення спільного господарства), за особисті кошти відповідача, вказаний транспортний засіб не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, а є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2 у відповідності до вимог статті 57 СК України. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року в частині визнання за ОСОБА_1 права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_2 права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594 191,15 грн як частку у спільній сумісній власності подружжя, скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у вищезазначеній частині. Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої та апеляційної інстанції залишено поза увагою надані ОСОБА_2 та ОСОБА_5 докази на підтвердження того, що укладенню договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 передувало відчуження для придбання зазначеної квартири, належної ОСОБА_5 та належної ОСОБА_9 на праві власності квартири у м. Дрогобич Львівської області, що об'єктивно підтверджує доводи відповідача про придбання спірної квартири саме за рахунок коштів ОСОБА_5 та ОСОБА_9. Суди належним чином не дослідили докази, надані суду відповідачем. Ухвалою Дніпровського районного суду від 01 липня 2019 року безпідставно відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_5 про вступ у справу в якості третьої особи. Крім того, в період з січня 2019 року по липень 2019 року в порушення вимог статті 53 ЦПК України судом першої інстанції під час розгляду справи не було ухвалено відповідного рішення за вказаною заявою. Судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки обґрунтованості вищевказаної ухвали суду. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства між позивачем та відповідачем здійснювалось до 2006 року, що свідчить про те, що позивач не приймала участі у виплаті кредитних коштів за оспорювану квартиру, а саме відповідач здійснював виплату за свої особисті кошти. Судом першої інстанції, в порушення принципу змагальності сторін та справедливості, були взяті до уваги лише показання позивача щодо не отримання коштів в сумі 53 000 доларів США від продажу квартири. Сума 11 000 доларів США, як отримана позивачем від відповідача, встановлена та зазначена у рішенні суду з підстав твердження позивача про нібито неможливість вивезення за кордон суми, більшої ніж 11 000 доларів США, що не відповідає дійсності, оскільки при наявності документів про продаж майна, позивач могла задекларувати та провезти будь-яку іншу суму, але суд першої інстанції не звернув увагу на факт отримання позивачем завіреної копії договору купівлі-продажу вказаної квартири. Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_2 підтвердили факт передачі відповідачем позивачу коштів в сумі 53 000 доларів США. Судами залишено поза увагою, що після продажу квартири відповідачем було перераховано позивачу через систему грошових переказів Money Grammв період з 06 жовтня 2016 року по 31 грудня 2017 року кошти в сумі 9 960 доларів США (а в період з 17 березня 2015 року по 31 грудня 2017 року загальною сумою 23 610 доларів США та 2 700 євро). Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України. У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_4, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києві від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поділ автомобіля CHRYSLER 300C, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину вказаного автомобіля, прийняти в цій частині нове рішення, яким вказані позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, в іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що факт припинення спільного проживання позивача та відповідача було встановлено судом виключно на підставі показань свідків, заявлених відповідачем, без урахування показань свідків позивача та наданих позивачем письмових доказів. Ні фактичне припинення шлюбних відносин, ні їх виникнення без укладення шлюбу не може підтверджуватися одними лише показаннями свідків. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16. Відповідач не надав жодних інших доказів, окрім показань свідків, на підтвердження факту припинення шлюбних відносин та окремого проживання з позивачем. Саме відповідач, як особа, яка стверджувала, що спірний автомобіль є його особистою приватною власністю, мав би доводив, що цей автомобіль придбаний за його особисті кошти та/або в період окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Суди не застосували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.За відсутності інформації щодо джерел обізнаності та відсутності допиту відповідача по справі в якості свідка, показання свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, надані зі слів відповідача, та показання свідка ОСОБА_5, яка як мати відповідача є зацікавленою в результатах справи не можуть бути допустимими доказами факту припинення шлюбних відносин та окремого проживаннях ОСОБА_1 та ОСОБА_10, а також суперечать письмовим доказам, наданим позивачем. Показаннями свідка ОСОБА_11 підтверджуються відомості щодо спільного проживання позивача та відповідача у квартирі по АДРЕСА_3. За умови, коли відповідач визнавав факт спільного проживання та наявності шлюбних відносин в період до 2006 року і не відмовився від визнання цих обставин з підстав, передбачених частиною 2 статті 82 ЦПК України, суди попередніх інстанцій мали би виходити з того, що такий факт є встановленим і не підлягає доказуванню. У 2005 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом придбали квартиру по АДРЕСА_5, що, з одного боку, свідчить про наявність у них шлюбних відносин в цей період, а з іншого - про важливість цієї справи для вирішення справи №761/14860/19 щодо цієї квартири. Позиція інших учасників справи У червні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_4, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2, залишити оскаржені судові рішення в частині задоволених вимог без змін. Відзив обґрунтований тим, що судом першої та апеляційної інстанції було проаналізовано та надано належну правову оцінку всім письмовим доказам, наданим відповідачем під час розгляду справи. Жоден з цих доказів не підтверджує належність відповідачеві та/або його матері та/або бабусі квартири (квартир) у м. Дрогобичі Львівської області, продажу таких квартир та спрямування коштів від їх реалізації на придбання спірної квартири. Також вони не підтверджують, що дана квартира повністю або частково придбана за рахунок коштів, що були розміщені матір'ю відповідача на депозитних рахунках. Суд першої інстанції надав належну правову оцінку показанням свідків відповідача. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо визнання спірної квартири об'єктом права спільної сумісної власності позивача та відповідача та щодо поділу цієї квартири відповідають обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам. Всі посилання відповідача на нібито необґрунтованість ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2019 року та порушення прав та інтересів ОСОБА_5 є нічим не обґрунтованими і не можуть братися до уваги, оскільки стосуються прав та інтересів іншої особи. При винесенні рішення щодо часткового задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 594 191,15 грн, суди прийняли у цій частині законне та обґрунтоване рішення. Оскільки відповідач посилається на нібито відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України, що не має відношення до спірних правовідносин (право власності на спірну квартиру регулюється нормами КпШС), і щодо застосування якого є багато висновків Верховного Суду, у тому числі Великої Палати Верховного Суду, то в цій частині вимоги касаційної скарги є необґрунтованими. Аргументи і доводи відповідача щодо придбання квартир за рахунок кредитних коштів не відповідають вимогам матеріального та процесуального права, а тому взагалі не можуть бути предметом касаційного розгляду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано цивільну справу №761/44318/17 з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 у справі №761/44318/17, клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання (дію) рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. Відмовлено в частині задоволення клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року клопотання ОСОБА_1 про направлення копії письмових пояснень та продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено, надіслано ОСОБА_1 копію письмових пояснень ОСОБА_2, продовжено ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 30 червня 2021 року. У червні 2021 року матеріали цивільної справи №761/44318/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у задоволенні клопотань ОСОБА_2, які підписані представником ОСОБА_12, про приєднання доказів до матеріалів справи та поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 відмовлено, відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1,яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, поданий ОСОБА_2 за підписом представника ОСОБА_12, залишено без розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 20 серпня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16, від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 квітня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 грудня 1996 року, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ: Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, на ім'я відповідача ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2003 року, було придбано трикімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Вказану квартиру за згодою сторін в подальшому було продано на підставі договору купівлі-продажу від 02 серпня 2016 року. За умовами вказаного договору продаж вказаної квартири вчиняється за ціною 2 625 000 гривень (пункт 4 договору). Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що фактично від продажу вказаної квартири було отримано грошові кошти в сумі 105 000 доларів США. Позивач в суді першої інстанції визнала, що від реалізації вказаного майна вона отримала 17 000 доларів США, а 22 000 доларів США було повернуто ОСОБА_7, як запозичені у нього кошти, отримані в борг з метою звільнення квартири по АДРЕСА_3 від заборони її відчуження. На підставі договору купівлі - продажу від 10 вересня 2003 року на ім'я відповідача ОСОБА_2 було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (на даний час - АДРЕСА_6) за 152 110 гривень. 18 травня 2001 року відповідачем ОСОБА_2 надано доручення ОСОБА_5 щодо розпорядження належною йому квартирою АДРЕСА_7. Доказів відчуження вказаної квартири, а також доказів про розмір коштів, отриманих від її відчуження, матеріали справи не містять. 20 листопада 2002 року ОСОБА_5 розміщено 15 500 гривень в АТ "Кредит Банк" на депозитному рахунку "Стандарт" строком на 181 день - до 20 травня 2003 року, що підтверджується копією відповідного договору №2630017245.18 червня 2003 року ОСОБА_5 було розміщено 7 800 доларів США в АТ "Кредит Банк (Україна) " на депозитному рахунку "відпускний" строком на 138 днів - до 03 листопада 2003 року. Відповідно до копії прибуткового касового ордеру №1017224 від 10 липня 2003 року, ОСОБА_5 здійснено внесок на її поточний рахунок в сумі 7 800 доларів США. Відповідачем надана також копія банківського платіжного доручення в іноземній валюті від 11 липня 2003 року щодо здійснення ОСОБА_5 переказу 7 800 доларів США ОСОБА_2, яка не містить відмітки банку про проведення вказаної операції. Сторонами в судовому засіданні визнано ту обставину, що для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти. Згідно листів Печерської філії АТ "Приват Банк" від 16 січня 2006 року, ОСОБА_2 виконано зобов'язання за кредитним договором № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року. Згідно довідки Регіонального сервісного центру в м. Києві МВС України від 11 травня 2017 року, за ОСОБА_2 01 червня 2006 року зареєстровано транспортний засіб CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Оскільки частина майна була придбана до 01 січня 2004 року, а частина - після зазначеної дати, суд першої інстанції при вирішенні спору правильно послався на норми Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) та Сімейного кодексу України. Згідно статей 22, 23, 28 КпШС України, статті 16 Закону України "Про власність", статей 112, 118 ЦК Української РСР (у редакції, чинній на час придбання спірної квартири) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. Згідно із частиною першою статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Відповідно до частини першої статті 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Згідно із статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Отже, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки відповідачем не доведено належними та допустимими доказами, що квартира АДРЕСА_1 придбана за його особисті кошти, спірну квартиру сторони набули за час перебування в шлюбі, то з урахуванням положень статті 22 КпШС України, суди зробили вірний висновок, про задоволення позовних вимог про визнання за позивачем та відповідачем, в порядку поділу майна подружжя, права власності по 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 за кожним. Щодо позовних вимоги про стягнення коштів від продажу квартири АДРЕСА_3, суди зробили вірний висновок про стягнення з відповідача на користь позивача еквівалент суми 24500,00 доларів США ( (105000,00 - 22000,00): 2 - 17000,00), враховуючи, серед іншого, що позивач просить стягнути грошові кошти саме в національній валюті України - гривні. На дату ухвалення даного рішення встановлений НБУ офіційний курс долара США до гривні становить 24,2527 гривні за 1 долар США. Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума в розмірі 594191,15 гривень, як частка у спільній сумісній власності подружжя. Також суди зробили вірний висновок про відмову у задоволенні позову в частині вимог про поділ автомобіля CHRYSLER та визнання за кожною із сторін права власності на 1/2 частину даного транспортного засобу, оскільки спірний автомобіль був придбаний хоча й у період зареєстрованого шлюбу, але після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин (припинення спільного проживання та ведення спільного господарства), за особисті кошти відповідача, а тому вказаний транспортний засіб не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, а є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2 відповідно до вимог статті 57 СК України. Висновки суду першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16, від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17. Аргументи касаційних скарг висновків судів не спростовують. Вони були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального та процесуального права. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є достатньо мотивованими та такими, що відповідають нормам закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, то виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, та касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_4, залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року ОСОБА _3 набув у невстановлений у ході розслідування кримінального провадження спосіб підроблений документ - договір купівлі-продажу квартири від 26 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій №954. На час укладення вказаного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА _4 та ОСОБА_5 померли (ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ: Після смерті власників спірної квартири ОСОБА_3 набув завідомо підроблений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири від 26 травня 2014 року. 20 травня 2016 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, відчужила вказану квартиру ОСОБА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу. Вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 липня 2016 року ОСОБА_3 визнано винним у скоєнні злочину за частиною четвертою статті 358 КК України (використання завідомо підробленого документа). Незаконними діями по відчуженню спірної квартири завдано збитки державі в особі Харківської міської ради, оскільки на час смерті ОСОБА _4 та ОСОБА_5 будь-яка інша особа в квартирі не проживала, у встановленому законом порядку з заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався, а тому квартира мала перейти у власність Харківської міської ради як відумерла спадщина. Посилаючись на зазначене, просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 27 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року, позов задоволено. Визнано відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА _4 та ОСОБА_5 та складається з квартири АДРЕСА_1. Визнано за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради право власності на спірну квартиру. Витребувано квартиру від добросовісного набувача - ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради. Постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 27 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що під час розгляду справи суди у повній мірі не перевірили наявності чи відсутності повноважень у прокурора на пред'явлення цього позову, зважаючи на те, що позовна заява не містить правових обґрунтувань, у чому саме проявляється неналежний захист органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені повноваження, здійснювати такий захист у спірних правовідносинах. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених у результаті нового розгляду справи Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року позовну заяву заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишено без розгляду. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор не навів підстав, які б давали можливість суду дійти висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. Сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, а у цьому випадку протягом одного дня з моменту постановлення Апеляційним судом Харківської області ухвали від 24 листопада 2016 року у кримінальному провадженні №645/11146/14-к, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави. При цьому суд першої інстанції як на підставу для залишення позову без розгляду посилався на пункт 1 частини першої статті 257 ЦПК України. Постановою Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року змінено в частині мотивів. Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що зробивши обґрунтований висновок щодо недоведеності прокурором підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, суд першої інстанції помилково вважав підставою для залишення позову без розгляду пункт 1 частини першої статті 257 ЦПК України. Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. Разом із тим, у випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, яка набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Оскільки відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави було встановлено після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких випадках виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України (залишення позову без розгляду). Короткий зміст вимог касаційної скарги 06 жовтня 2020 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 13 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, що увійшли до складу колегії. Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №645/5655/16 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження заступник керівника Харківської обласної прокуратури посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та положення статті 257 ЦПК України (частина друга статті 389 ЦПК України). Суди не звернули належної уваги на порушення інтересів держави в особі Харківської міської ради у сфері захисту комунальної власності. Відповідний орган владних повноважень не здійснює захист інтересів держави, що проявляється в усвідомленій пасивній поведінці, у зв'язку з чим прокурор виконав субсидіарну роль та замінив у судовому провадженні відповідний суб'єкт. Матеріали справи свідчать про бездіяльність Харківської міської ради, яка не вживала заходів щодо виявлення, взяття на облік, збереження та використання безхазяйного майна, визнання спадщини відумерлою та прийняття такого майна у комунальну власність. Крім того, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18, відповідно до якого сам факт не звернення сільською радою з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження. Питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором у цій справі вже вирішувалося, оскільки ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року позовну заяву повернуто прокурору на підставі пункту 3 частини третьої статті 121 ЦПК України у відповідній редакції у зв'язку з відсутністю повноважень на ведення справи. Проте ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2017 року вказану ухвалу суду першої інстанції скасовано, таким чином, апеляційний суд вважав наявними підстави для звернення до суду із позовом прокурором. Крім того, навіть на момент звернення із касаційною скаргою Харківська міська рада не оскаржувала підстави звернення прокурора із позовом, а отже, вважає його обґрунтованим та законним. Апеляційний суд помилково посилався як на підставу для залишення позову без розгляду на пункт 2 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки в цьому випадку прокурор не здійснює представництво особи, а реалізує власні владні повноваження на участь у справі від імені та в інтересах держави. Доводи інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що залишаючи позов без розгляду, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини, що мають значення для вирішення спору, врахували судову практику та позицію Верховного Суду, а тому оскаржувані рішення є законними. У цій справі у прокурора відсутні повноваження для вчинення таких дій, зокрема, подачі позову, оскільки Харківська міська рада самостійно могла захистити свої інтереси. Крім того, в цій справі варто враховувати те, що неналежне виконання Харківською міською радою своїх повноважень ("неналежне урядування") не може бути підставою для позбавлення ОСОБА_1 її майна, отриманого за відплатним договором із дотримання усіх вимог законодавства. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим 20 травня 2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Некрасовою Н. А., зареєстрованим у реєстрі №301. Відповідно до вказаного договору квартиру відповідачем придбано у продавця ОСОБА_3, якому вказана квартира належала на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 26 травня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. за реєстровим №954 (а. с. 68-69, т. 1). Вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 липня 2016 року встановлено, що ОСОБА_3 набув у невстановлений у ході розслідування спосіб підроблений документ, а саме: договір купівлі-продажу від 26 травня 2014, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В., зареєстрований у реєстрі №954. На час укладання вказаного договору ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були померлими. Крім того, на ім'я ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на квартиру на підставі іншої угоди, а саме: договору купівлі-продажу, посвідченого 26 травня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А., зареєстрованого в реєстрі №954. Зазначеним вироком ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України (а. с. 71-73, т. 1). Вказаний вирок набрав чинності 24 листопада 2016 року за ухвалою Апеляційного суду Харківської області. 25 листопада 2016 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся із позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Некрасова Н. А., про визнання спадщини відумерлою, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (а. с. 1, т. 1). 28 листопада 2016 року прокурором направлено лист Харківському міському голові із повідомленням про звернення із позовом та додано копію позовної заяви від 25 листопада 2016 року (а. с. 27, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. У рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі. Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме: Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Стаття 56 ЦПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за ново виявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом "jura novit curia" (суд знає закони) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема повноважень органу місцевого самоврядування здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин справи. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) зазначено, що: "відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. У справі, що переглядається, судами не встановлено дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема, в частині повідомлення Харківської міської ради до подання позову про необхідність та наміри прокурора захищати інтереси держави в суді. Спеціальним законом імперативно встановлено обов'язок прокурора попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. Разом із тим, у порушення вказаних норм права, прокурор відповідних дій не вчинив та не повідомив Харківську міську раду, оскільки, як встановлено судами, наявний у справі лист Харківської місцевої прокуратури №3, адресований Харківському міському голові, не свідчить про попереднє повідомлення Харківської міської ради про звернення з цим позовом до суду, оскільки такий лист датовано 28 листопада 2016 року (а. с. 27), а датою звернення з позовом є 25 листопада 2016 року (а. с. 1). Крім того, зі змісту вказаного листа встановлено, що прокурор надсилає копію вже поданої позовної заяви від 25 листопада 2016 року. Прокурор не навів підстав, які б давали можливість суду дійти висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. Сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, а у цьому випадку протягом одного дня з моменту постановлення Апеляційним судом Харківської області ухвали від 24 листопада 2016 року у кримінальному провадженні №645/11146/14-к, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави. Доводи касаційної скарги про те, що питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором у цій справі вже вирішувалося, оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2017 року скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви та передано справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, що свідчить про те, що апеляційний суд вважав наявними підстави для звернення до суду із позовом прокурором, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне. Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року позовну заяву прокурора повернено заявнику у порядку статті 121 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали). Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2017 року ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Передаючи справу для продовження розгляду, апеляційний суд вказав на необхідність дослідження судом першої інстанції дотримання прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", разом із тим, правового висновку про наявність підстав для звернення до суду із позовом прокурором, ухвала не містить, як помилково вважає прокурор, а тому доводи касаційної скарги про існування двох протилежних судових рішень у цій справі є безпідставними. Оскільки прокурором не дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" при зверненні до суду із цим позовом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав наявними правові підстави для залишення позову без розгляду. Крім того, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про необхідність застосування до спірних правовідносин положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. У пункті 2 частини першої статті 257 ЦПК України передбачено, що суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. У постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №378/8/18 (провадження №61- 260св19) зроблено висновок про те, що якщо суд після відкриття провадження у справі, з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів, установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень, передбачених пунктом 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Таким чином, встановивши порушення прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду в порядку пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. З огляду на зазначене, безпідставними є доводи касаційної скарги про помилкове застосування до спірних правовідносин апеляційним судом положень статті 257 ЦПК України. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків, викладених у незміненій частині рішення суду першої інстанції та в рішенні апеляційного суду. Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції в незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року у незміненій частині та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

АДРЕСА _1, щодо якої встановлений безоплатний, безтерміновий сервітут, зобов'язавши ОСОБА_5 звільнити вказану земельну ділянку, шляхом демонтажу за власний рахунок споруди, яка була зведена на цій ділянці; зобов'язати ОСОБА_5 не чинити перешкоди позивачам у користуванні вказаною земельною ділянкою площею 72 кв. м. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 24 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково. Усунуто перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 72 кв. м, кадастровий номер 7110136400:02:067:0077, що знаходиться за адресою: АДРЕСА _1, щодо якої встановлений сервітут, зобов'язано ОСОБА_5 звільнити вказану земельну ділянку, шляхом демонтажу за власний рахунок споруди, яка була зведена на цій ділянці. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі довели в судовому засіданні обставини, на які посилалися як на підставу своїх позовних вимог, а саме наявність у них перешкод у користуванні земельним сервітутом, що чиняться з боку ОСОБА_5. Проте, позовну вимогу про зобов'язання відповідача не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 72 кв. м, щодо якої встановлений сервітут, суд розцінив як таку, що спрямована на захист прав позивачів у майбутньому, тому дійшов висновку про відмову у її задоволенні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій 06 квітня 2020 року засобами поштового зв'язку до Верховного Суду, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Придніпровського районного м. Черкаси від 24 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У травні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17, від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №369/3190/16-ц, від 30 січня 2018 року у справі №740/737/15, а також те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо переходу чи не переходу прав на земельний сервітут від особи, в інтересах якої він встановлений до будь-яких інших осіб. Заявник звертає увагу касаційного суду на те, що резолютивна частина оскаржуваного рішення суду першої інстанції сформульована не чітко, оскільки не зрозуміло яку саме споруду необхідно демонтувати і хто має це зробити. Крім того, в порушення вимог статті 141 ЦПК України суд першої інстанції помилково розподілив судові витрати. Вважає, що земельний сервітут не може бути встановленим рішенням міської ради, оскільки він має бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Рішення міської ради щодо встановлення сервітуту не виконано, адже із нею не було укладено відповідного договору, а технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються сервітут, не складалася. Сервітут стосовно користування спірною земельною ділянкою не зареєстрований, а судами не встановлено на якій підставі право користування земельним сервітутом перейшло до позивачів. Стверджує, що судами не враховані висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 20 листопада 2018 року у справі №920/1121/17, відповідно до яких у разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення земельного сервітуту, такий спір вирішується у судовому порядку. ОСОБА_5 наголошує на тому, що право користування земельним сервітутом не могло перейти до позивачів, а саме право припинилося під час ліквідації КП ВЖ РЕУ-3, на користь якого був встановлений сервітут. Крім того, заявник посилається на те, що судами не було досліджено наявність доступу до квартири позивачів без використання її ділянки та не дотримано розумної пропорційності між метою, досягнення якої передбачається, і засобами, які використовуються для її досягнення. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Співвласниками домоволодіння АДРЕСА _1 є: ОСОБА_5 (НОМЕР_1); ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (НОМЕР_2); ОСОБА_6 ОСОБА_7 (НОМЕР_3); ОСОБА_8 (НОМЕР_4). Вказане домоволодіння, згідно схематичного плану, розташоване на земельній ділянці площею 2 101 кв. м. 05 грудня 2007 року між співвласниками ОСОБА_5 (НОМЕР_1), ОСОБА_6, ОСОБА_7 (НОМЕР_3), ОСОБА_8 (НОМЕР_4) та КП ВЖ РЕУ-3 (НОМЕР_2, яка в подальшому приватизована позивачами), було погоджено розподіл земельної ділянки домоволодіння по АДРЕСА_1. Згідно пунктів 1.10.1-1.10.3 рішення Черкаської міської ради №4-1202 від 04 червня 2009 року вирішено передати ОСОБА_5 по АДРЕСА_1 земельну ділянку площею 190 кв. м у власність, а земельну ділянку площею 290 кв. м в оренду на 49 років із подальшим викупом. На земельній ділянці Черкаської міської ради площею 72 кв. м встановлено безоплатний, безтерміновий земельний сервітут на користь КП ВЖ РЕУ-3 під прохід до квартири, яка обліковувалась за КП ВЖ РЕУ-3.30 червня 2011 року Черкаською міською радою прийнято рішення "Про продаж громадянці ОСОБА_5 земельних ділянок по АДРЕСА _1", відповідно до якого вирішено продати громадянці ОСОБА_5 земельні ділянки загальною площею 290 кв. м по АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку 1 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0074); земельну ділянку 2 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0076); земельну ділянку 3 (кадастровий номер 7110136400:02:067:0075); земельну ділянку 4 (сервітут, кадастровий номер 7110136400:02:067:0077). Із вказаного рішення вбачається наявність обтяження шляхом встановлення безоплатного, безтермінового земельного сервітуту на користь КП ВЖ РЕУ-3 щодо права проходу до квартири. 14 грудня 2011 року між Черкаською міською радою та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельних ділянок за адресою: АДРЕСА _1, відповідно до якого ОСОБА_5 придбала зазначені земельні ділянки, загальною площею 290 кв. м. Згідно вказаного договору купівлі-продажу щодо земельної ділянки із кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 наявні обмеження в користуванні, а саме безоплатний безтерміновий земельний сервітут - право проходу до квартири. На підставі рішення Черкаської міської ради №2-663 від 30 червня 2011 року та договору купівлі-продажу земельних ділянок №7244 від 14 грудня 2011 ОСОБА_5 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме на земельні ділянки: площею 0,0136 га, площею 0,0052 га, площею 0,0030 га, площею 0,0072 га. Згідно витягу з Поземельної книги про земельну ділянку за адресою: АДРЕСА _1 від 08 грудня 2011 року, встановлено обтяження та зазначено про наявність земельного сервітуту на земельній ділянці під кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м. 24 липня 2015 року Управлінням планування та архітектури департаменту архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради видано будівельний паспорт на будівництво прибудови до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 09 березня 2107 року та постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року, у справі №712/7931/16-ц визнано незаконним та скасовано зазначений будівельний паспорт, виданий на ім'я ОСОБА_5 ОСОБА _5 на земельній ділянці, на яку встановлений сервітут, звела споруду. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 15 лютого 2016 року у справі №711/9540/14 за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА _4 до ОСОБА_5 про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 72 кв. м відмовлено у позові, оскільки відповідно до вимог частини першої статті 101 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено сервітут, до іншої особи, а після приватизації ОСОБА_5 земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:07:0077 площею 72 кв. м до неї, як до нового власника перейшли обтяження, встановлені рішенням Черкаської міської ради №4-1202 від 04 червня 2009 року. Повторне встановлення вже існуючого земельного сервітуту законом не передбачено. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права:

Згідно із статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог статей 98 та 100 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У відповідності до частини першої статті 101 ЗК України та статті 403 Цивільного кодексу України (дал - ЦК України) дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Отже, земельний сервітут встановлюється відносно певного об'єкта і не залежить від власника цього об'єкта, оскільки його дія зберігається у разі переходу до іншої особи прав на земельну ділянку, щодо якої його встановлено (частина перша статті 401, частина шоста статті 403 ЦК України, частина перша статті 101 ЗК України). Вказане узгоджується із висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеними в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №712/7931/16-ц. Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що до позивачіву зв'язку з набуттям права власності на квартиру АДРЕСА_1, яка раніше належала КП ВЖ РЕУ-3, перейшло право користування сервітутом щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м, однак ОСОБА_5 звела споруду на вказаній земельній ділянці, що перешкоджає позивачам у вільному доступі до їх квартири, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні ділянкою, відносно якої встановлено сервітут. В матеріалах справи відсутні відомості про припинення, на час ухвалення оскаржених судових рішень, земельного сервітуту щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 (стаття 406 ЦК України, стаття 102 ЗК України). При цьому, суди правильно врахували, що будівельний паспорт, виданий ОСОБА_5, який фактично санкціонує забудову земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077, визнано незаконним та скасовано судовими рішення у справі №712/7931/16. Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №712/7931/16, відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_5 та залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказав, що до позивачів у зв'язку з одержанням права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від КП ВЖ РЕУ-3 перейшов сервітут стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077, площею 72 кв. м, який встановлено рішенням Черкаської міської ради від 04 червня 2009 року №4-1202. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Доводи касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17, від 14 березня 2018 року у справі №551/176/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №369/3190/16-ц, від 30 січня 2018 року у справі №740/737/15, є необґрунтованими, адже на відміну від вказаних справ, у розглядуваній справі не вирішується питання щодо встановлення земельного сервітуту, який вже встановлено та існував на час набуття ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077 площею 72 кв. м. Також є необґрунтованим посилання заявника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2018 року у справі №920/1121/17, оскільки в цій справі ухвалене судове рішення за інших фактичних обставин та щодо іншого предмету спору - визнання недійсними договорів оренди. Колегія суддів відхиляє посилання заявника на помилкове стягнення із неї судом першої інстанції судових витрат, оскільки, стягуючи із ОСОБА_5 судовий збір за подання позову в розмірі 551,20 грн, суд обґрунтовано виходив із того, що задоволено одну позовну вимогу немайнового характеру. Доводи заявника, що судами не дотримано пропорційності між метою та засобами, які використовуються для її досягнення, є необґрунтованими, зважаючи на те, що будучи обізнаною про наявність земельного сервітуту, до його припинення ОСОБА_5 мала б утриматися від зведення споруд на земельній ділянці з кадастровим номером 7110136400:02:067:0077. Аргументи касаційної скарги стосовно недослідження судами наявності доступу до квартири позивачів без використання земельної ділянки ОСОБА_5 на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, оскільки у розглядуваній справі вимоги про припинення земельного сервітуту не заявлялись та не вирішувались. Не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і посилання заявника на те, що резолютивна частина оскарженого рішення є незрозумілою. Порядок вирішення питання про роз'яснення судового рішення передбачено статтею 271 ЦПК України. В частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов'язання не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою судові рішення позивачами в касаційному порядку не оскаржувались. Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення районного суду та постанови апеляційного суду без змін. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Придніпровського районного м. Черкаси від 24 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 березня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович Н. Ю. Сакара Є. В. Синельников

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №390/351/20 провадження №61-12283св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Фермерське господарство Ковалевського Віталія Івановича, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича на заочне рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року в складі СУДДІ: Пасічника Д. І. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року в складі колегії суддів: Єгорової С. М., Чельник О. І., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича (далі - ФГ Ковалевського В. І.) про розірвання договору. Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі 29 серпня 2016 року уклали договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), відповідно до умов якого позивач надала у користування відповідачу земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, строком на 10 років. На підставі зазначеного договору проведено державну реєстрацію права користування відповідача земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до умов вказаного договору ФГ Ковалевського В. І. зобов'язувалося сплачувати плату за користування земельною ділянкою, що складає 4% від нормативної грошової оцінки землі, рівними частинами щороку, починаючи з 01 січня 2017 року та до кінця дії договору. Згідно з відомостями про нормативну грошову оцінку земельної ділянки її нормативна грошова оцінка становить 286 656,97 грн. Отже, у грошовому виразі плата за користування земельною ділянкою складає 11 466,28 грн, яка повинна сплачуватись щорічно з 01 січня 2017 до 31 грудня поточного року. Позивач виконала свій обов'язок повністю і передала земельну ділянку площею 7,858 га відповідачу, проте останнє систематично допускає істотне порушення умов договору емфітевзису від 29 серпня 2016 року щодо його оплати, зокрема за 2017-2019 роки, внаслідок чого ОСОБА_1 значною мірою позбавлена того, на що розраховувала під час укладення договору, що відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є підставою для його розірвання. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила розірвати договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 серпня 2016 року, укладений між нею та ФГ Ковалевського В. І. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року позов задоволено. Розірвано договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 29 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ФГ Ковалевського В. І. Стягнуто з ФГ Ковалевського В. І. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач прострочив виплати орендної плати за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є невиконанням його обов'язків та порушенням істотних умов укладеного між сторонами договору, відповідно, підставою для розірвання вказаного правочину. Відповідач не спростував обставини, викладені у позовній заяві, жодного разу не з'явився у судове засідання та заяв чи доказів до суду не подав. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року заочне рішення місцевого суду залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що факт прострочення відповідачем виплати орендної плати за користування земельною ділянкою у 2017-2019 роках не спростований належними та допустимими доказами, що свідчить про невиконання обов'язків і порушенням істотних умов договору емфітевзису, а також є підставою для його розірвання. ФГ Ковалевського В. І. було обізнане про розгляд місцевим судом цієї справи, що підтверджується, зокрема повідомленням про вручення поштового відправлення - позовної заяви з додатками та ухвали суду про відкриття провадження у справі. Проте відповідачем не вжито заходів для отримання наступних поштових відправлень та ознайомлення з поштовою кореспонденцією, іншої адреси місцезнаходження відповідача під час провадження справи судам не повідомлено. У місцевого суду була відсутня можливість сповістити відповідача за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію вручення кореспонденції. Направлена на адресу відповідача кореспонденція повернулася до суду з відміткою "адресат відсутній". Подані до суду апеляційної інстанції відповідачем докази, на які останній посилається в обґрунтування своїх доводів щодо належної оплати за користування спірною земельною ділянкою, не можуть бути прийняті й оцінені через недоведеність неможливості їх подання до суду першої інстанції з дотриманням строку, встановленого в ухвалі про відкриття провадження, яка була отримана ФГ Ковалевського В. І. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ФГ Ковалевського В. І. просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №752/11896/17 (провадження №14-507цс18), від 10 квітня 2019 року у справі №461/10610/13 (провадження №14-108цс19), від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц (провадження №14-70цс19); Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №127/2871/16-ц (провадження №61-4668св18), від 11 липня 2018 року у справі №484/3687/16 (провадження №61-33165св18), від 26 грудня 2018 року у справі №383/632/17 (провадження №61-30661св18), від 26 березня 2020 року у справі №617/1674/13 (провадження №61-32002св18), від 22 квітня 2020 року у справі №522/19433/17 (провадження №61-835св19), від 11 червня 2020 року у справі №657/2494/17 (провадження №61-1483св19), від 09 грудня 2020 року у справі №326/1656/19 (провадження №61-13812св20), від 19 квітня 2021 року у справі №531/562/20 (провадження №61-1478св21); Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі №362/5740/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунковими відомостями підтверджуються обставини отримання позивачем плати за право відповідача на користування земельною ділянкою за 2017-2018 роки. Плата за користування земельною ділянкою за 2019 рік була нарахована відповідачем, проте позивач не зверталася до ФГ Ковалевського В. І. для її отримання. Відповідач надсилав листи щодо отримання плати за спірним договором, проте такі листи залишилися без належного реагування. ОСОБА _1 ухилилася від отримання плати за договором за 2019-2020 роки. На час звернення до суду з цим позовом позивачу не був сплачений лише один платіж за 2019 рік. Крім того, касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи судом першої інстанції, жодних повісток та викликів до суду він не отримував. Судова кореспонденція не доставлялася через недоліки в організації роботи відділення поштового зв'язку. Подані до суду повідомлення про вручення поштових повідомлень з відповідними відмітками не підтверджують належне повідомлення відповідача про розгляд справи. Вказана обставина є обов'язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України. Відповідач був позбавлений можливості довести обставини, на які послався в заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі як на підставу своїх заперечень, та фактично був обмежений у реалізації процесуальних прав. Так, ФГ Ковалевського В. І. подало разом із заявою про перегляд заочного рішення докази на підтвердження сплати коштів за договором емфітевзису, зокрема документи бухгалтерської звітності, що свідчать про відсутність порушень умов вказаного правочину з боку відповідача. Оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції діяв карантин, то відповідач не пропустив строк на подачу доказів. Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ФГ Ковалевського В. І. 21 липня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області. Згідно з договором про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 серпня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 і ФГ Ковалевського В. І., останньому надано в оренду вищевказану земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, строком на 10 років, за встановлену плату, що складає 4% від нормативної грошової оцінки землі, рівними частинами щороку, починаючи з 01 січня 2017 року та до кінця дії договору. Відповідно до акта приймання-передачі об'єкта емфітевзису від 29 серпня 2016 року ОСОБА_1 передала ФГ Ковалевського В. І. зазначену земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, у користування за умови використання її за цільовим призначенням. За змістом витягу з технічної документації нормативно грошова оцінка спірної земельної ділянки станом на 26 лютого 2020 року складає 286 656,97 грн. Суди також встановили, що відповідач прострочив виплату орендної плати за користування земельною ділянкою у 2017-2019 роках, що є невиконанням обов'язків та порушенням істотних умов спірного договору. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що відповідач прострочив виплати орендної плати за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є невиконанням його обов'язків та порушенням істотних умов укладеного між сторонами договору, відповідно, підставою для розірвання вказаного правочину. Відповідач не спростував обставини, викладені у позовній заяві, жодного разу не з'явився у судове засідання до суду першої інстанції, заяв або доказів до ухвалення рішення місцевим судом не подав. Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне. Згідно з частиною другою статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частини першої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Одним з речових прав на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Згідно зі статтею 410 ЦК України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом та ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За правилами статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частин першої-другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно встановив, що відповідач не надав суду доказів сплати коштів за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову про розірваннявказаного правочину. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №153/19/19 (провадження №61-13259св20). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи судом першої інстанції, тому не мав можливості брати участі у судовому процесі, оскільки ФГ Ковалевського В. І. було повідомлено про розгляд місцевим судом цієї справи, що підтверджується зокрема, повідомленням про вручення поштового відправлення, яке підтверджує отримання відповідачем позовної заяви з додатками й ухвали суду про відкриття провадження у справі та призначення підготовчого засідання на 31 березня 2020 року (а. с. 18, 19). При цьому, ФГ Ковалевського В. І. 31 березня 2020 року звернулося до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи (а. с. 21). У подальшому судова кореспонденція (судові повістки) була направлена судом першої інстанції на ту ж саму адресу (а. с. 23, 30, 46). За заявою відповідача до поштової служби, поштова кореспонденція була перенаправлена за іншою адресою, що підтверджується доданими до конвертів довідками поштової служби та поясненнями ФГ Ковалевського В. І., викладеними в апеляційній та касаційній скаргах, проте останнє не вжило заходів для отримання вказаних поштових відправлень та ознайомлення з поштовою кореспонденцією, іншої адреси місцезнаходження під час провадження справи судам не повідомлено. На поштовій кореспонденції, яка повернулася до суду міститься відмітка поштової служби - "адресат відсутній" (а. с. 23, 30, 46). Крім того, суд першої інстанції 12 травня 2020 року на офіційному веб-порталі Судової влади розмістив оголошення про виклик відповідача в судове зсідання на 09 червня 2020 року (а. с. 35). Отже, місцевий суд вижив всіх можливих заходів з метою повідомлення ФГ Ковалевського В. І. про розгляд справи. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства. Відповідно до пунктів 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків. Разом з тим, у заяві про перегляд заочного рішення (а. с. 58-61) та в апеляційній скарзі (а. с. 93-103) відповідач вказує таку ж адресу, на яку і була надіслана судова кореспонденція. Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Принцип юридичної визначеності, як складова частина конституційного принципу верховенства права, зобов'язує особу самостійно цікавитися перебігом розгляду його прави в суді. Тривала відсутність такого інтересу з боку учасника судового процесу свідчить про його небажання захищати свої процесуальні права та зловживання правом. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 січня 2021 року у справі №756/8164/19 (провадження №61-17408св20). Отже, відповідач був повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції (отримав копію ухвали про відкриття провадження у справі), проте не цікавився перебігом розгляду цієї прави в місцевому суді, а також не отримував судову кореспонденцію, яка була направлена на належну адресу, тому відсутні правові підстави вважати про порушення його права на судовий розгляд. Судова кореспонденція під час перегляду справи судом апеляційної інстанції направлялася на ту ж адресу, що і в суді першої інстанції (а. с. 112, 118, 120). При цьому, відповідач забезпечив участь свого представника у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції (а. с. 135). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди безпідставно не дослідили додані до заяви про перегляд заочного рішення докази, оскільки відповідно до частини третьої статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Встановлено, що відповідач у цій справі отримав ухвалу про відкриття провадження у справі, проте у визначенні статтею 83 ЦПК України строки докази до суду не подав. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №299/957/14-ц (провадження №61-5660св20). Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір за наявними у справі матеріалами та дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач не спростував належними та допустимими доказами заявлених у справі вимог. Безпідставними є доводи касаційної скарги, що позивач отримувала плату за право користування земельною ділянкою за 2017-2018 роки, а за іншій період, зокрема за 2019 рік, відмовився отримувати орендну плату, оскільки такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій. Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №752/11896/17 (провадження №14-507цс18), від 10 квітня 2019 року у справі №461/10610/13 (провадження №14-108цс19), від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц (провадження №14-70цс19); Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №127/2871/16-ц (провадження №61-4668св18), від 11 липня 2018 року у справі №484/3687/16 (провадження №61-33165св18), від 26 грудня 2018 року у справі №383/632/17 (провадження №61-30661св18), від 26 березня 2020 року у справі №617/1674/13 (провадження №61-32002св18), від 22 квітня 2020 року у справі №522/19433/17 (провадження №61-835св19), від 11 червня 2020 року у справі №657/2494/17 (провадження №61-1483св19), від 09 грудня 2020 року у справі №326/1656/19 (провадження №61-13812св20), від 19 квітня 2021 року у справі №531/562/20 (провадження №61-1478св21); Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі №362/5740/15-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №752/11896/17 фізична особа звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з фізичної особи-підприємця вартість відновлювального ремонту, вартість будівельно-технічного дослідження, заборгованість за договором оренди майна, інфляційні втрати і три проценти річних. Предметом позовних вимог банку до фізичної особи і товариства з обмеженою відповідальністю у справі №461/10610/13 є стягнення солідарно з позичальника та поручителя заборгованості у сумі 25 000 грн, а також з позичальника заборгованості у сумі 320 443,21 грн. У справі №523/8249/14-ц банк звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю та двох фізичних осіб, в якому просив стягнути з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором та пеню. Фізична особа у справі №127/2871/16-ц звернулася у суд з позовом до іншої фізичної особи з позовом про звільнення від обов'язку сплати аліментів та заборгованості зі сплати аліментів. Предметом позовних вимог фізичної особи до фермерського господарства у справі №484/3687/16 є розірвання договору оренди землі, у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. У справі №383/632/17 фізична особа звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця про розірвання договору оренди земельної ділянки та стягнення заборгованості з орендної плати. Предметом позовних вимог фізичної особи до іншої фізичної особи у справі №617/1674/13 є визнання дійсним договору купівлі-продажу садового будинку та визнання права власності. Фізична особа у справі №522/19433/17 звернулася до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби про звільнення майна з-під арешту. У справі №657/2494/17 дві фізичні особи звернулись до суду з позовом до приватного підприємства про розірвання договорів оренди землі у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. Суди у справі №326/1656/19 розглядали позов фізичної особи до сільськогосподарського виробничого кооперативу про розірвання договору оренди землі та стягнення боргу. Предметом позовних вимог фізичної особи до іншої фізичної особи у справі №531/562/20 є розірвання договору оренди земельної ділянки у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. У справі №362/5740/15 фізична особа звернулася до суду з позовом до фермерського господарства про розірвання договору суборенди земельної ділянки та стягнення заборгованості за договором, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором, а саме на систематичну несплату орендних платежів. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича залишити без задоволення. Заочне рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, призначену для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Встановлено постійний та безоплатний сервітут частини земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка виділяється у власність ОСОБА_1, площею 5 кв. м, лінійними розмірами: 4,32 м стіна сараю літ. "Б", 1,09 м, 1,15 м, 3,45 м, 2,25 м, для здійснення обслуговування належної ОСОБА_2 частини стіни сараю "Б" відносно проходу по двору - для встановлення будівельних риштувань та складання будівельних матеріалів із метою ремонту будівель та споруд (у додатку №4, арк. 3 до висновку експертизи позначена жовтим кольором зі штриховкою червоного кольору). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи вимоги первісного та зустрічного позовів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав за можливе провести розподіл спірного нерухомого майна між сторонами та припинити їх право спільної часткової власності, у зв'язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ у володіння та користування 1/2 частки земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства були залишені без задоволення. При цьому, частково задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 та проводячи розподіл у натурі спірних земельних ділянок з кадастровими номерами 5920655300:00:002:0238 і 5920655300:00:002:0239 та будинку на АДРЕСА_1 суд обрав ІІІ варіант їх поділу, запропонований судовою оціночно-будівельною, будівельно-технічною, земельно-технічною експертизою від 12 травня 2020 року №89/1366/07, оскільки, на думку судів першої та апеляційної інстанцій, він є найбільш наближеним до часток сторін. При обраному варіанті поділу майна можлива експлуатація будинку і господарських будівель як окремих об'єктів нерухомості, передбачені окремі входи, роздільне електропостачання, газопостачання, опалення, водопостачання, каналізація, не порушується цілісність каркасу будинку, необхідність проведення переобладнань не потребує великого обсягу затрат матеріального характеру та фізичних зусиль, а також не порушуються права та інтереси сторін, їх частки мінімально відрізняються від ідеальних, а зменшення частки однієї із сторін у спірному будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки компенсується в грошовому еквіваленті й ця компенсація є незначною - 2 170,00 грн та 1 329,00 грн відповідно, а тому не є тягарем для іншої сторони. Крім того, суд встановив безоплатний сервітут частини земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238, яка переходить у власність ОСОБА_1 для здійснення обслуговування належної ОСОБА_2 частини стіни сараю "Б" відносно проходу по двору площею 5 кв. м, як визначено у висновку експертизи. ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, що обраним варіантом розподілу будинковолодіння та двох земельних ділянок порушуються його права та законні інтереси, як власника 33/100 часток будинку та 1/2 часток земельних ділянок. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_3, на рішення Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову і відмову у задоволенні зустрічного позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №573/1389/19 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові від 03 квітня 2013 року у справі №6-12цс13, а також зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій не в повній мірі узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 01 липня 2020 року у справі №750/3501/17 та від 20 травня 2020 року у справі №308/8156/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). У вказаних постановах Верховного Суду зроблено висновок про поділ земельних ділянок в рівних частках відповідно до правовстановлюючих документів. При ухваленні оскаржуваних судових рішень суди хоч і посилалися на вказані висновки Верховного Суду, проте відступили від них без відповідного обґрунтування. У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі №6-12цс13 проаналізовано положення статті 358 ЦК України та вказано, що ця норма регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема, при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок. При використанні вказаного правового висновку суди не звернули увагу на те, що фактично площа садиби є більшою, ніж зазначено у експертному висновку, а тому поділ було здійснено без з'ясування фактичної кількості та розмірів господарських споруд, способу користування, згоди співвласників щодо компенсації тощо. Крім того, судом першої інстанції помилково було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення додаткової експертизи у справі та не звернуто уваги на доводи позивача за первісним позовом про передачу ОСОБА _2 частини городу (приблизно 2 метри шириною) сусідам зі сторони АДРЕСА_2, що було суттєвим при розподілі земельної ділянки та свідчить про те, що судами не досліджено обставини, що мають значення для справи. Доводи інших учасників справи У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити без змін оскаржувані судові РІШЕННЯ: Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки висновки суду першої інстанції, з якими погодився і апеляційний суд, відповідають вимогам закону та сталій судовій практиці. ІІІ варіант поділу спірного майна, визначений експертизою, відповідає інтересам обох сторін із мінімальним відступленням від ідеальних часток співвласників. Доводи касаційної скарги про передачу частини земельної ділянки сусідам не підтверджено жодними доказами та навпаки спростовуються топографічною зйомкою і висновком експертизи. Доводи касаційної скарги про незаконну відмову суду у призначенні додаткової експертизи є безпідставними, оскільки, звертаючись до суду із відповідним клопотанням, ОСОБА_1 не обґрунтував неповноту висновку експерта, а просто вказав, що жоден із зазначених експертом варіантів поділу йому не подобається, що не є підставою для призначення додаткової експертизи. У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги та відмовити у задоволенні зустрічного позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що виконавчим комітетом Жовтневої селищної ради Білопільського району Сумської області 25 червня 2011 року було прийняте рішення про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1) ОСОБА_4 та ОСОБА_5 згідно з рішення суду від 04 травня 2007 року та взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Ульянівською ДНК від 12 квітня 2005 року, видано свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомого майна в ідеальних долях: ОСОБА_4 - 33/100, ОСОБА_5 - 67/100 частини домоволодіння (а. с. 45, 46, т. 4). На підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 29 грудня 2015 року державним нотаріусом Улянівської державної нотаріальної контори, Токманю І. С. та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 72, 73, 75, 76). Також ОСОБА_1 і ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_6 успадкували по 1/2 частці від 67/100 частки житлового будинку та господарських споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Улянівської державної нотаріальної контори 29 грудня 2015 року та зареєстрованим у реєстрі №1960, витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а. с. 69, 70, т. 1). 09 січня 2020 року ОСОБА_4 продала свою частку у праві власності ОСОБА_2, що вбачається з договору купівлі-продажу частки житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 33/100 частки житлового будинку та господарських споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (т. 3 а. с. 26-27). Цього ж дня, тобто 09 січня 2020 року, право власності ОСОБА_2 на 33/100 частки домоволодіння було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 28, т. 3). За даними технічного паспорта спірне домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, складається з житлового будинку "А-1", сараю "Б" площею 26,1 кв. м, сараю "В " площею 21,8 кв. м із прибудовою "в " площею 7,8 кв. м, літньої кухні "Г " площею 18,1 кв. м з прибудовою "г " площею 5,9 кв. м, гаражу "Д " площею 21 кв. м, погребу "П " 15,4 кв. м, жомової ями "Ж " 5 кв. м, огорожі №1-3. Житловий будинок "А-1" має прибудови "а", "аІІ", "аІІІ", два окремі входи та складається з коридору "І " площею 5,4 кв. м, веранди "ІІ" площею 9,9 кв. м, тамбуру "ІІІ" площею 2,2 кв. м, коридору "IV" площею 4,6 кв. м, коридору "1-1" площею 5,3 кв. м, житлової кімнати "1-2" площею 15,8 кв. м, житлової кімнати "1-3" площею 9,1 кв. м, житлової кімнати "1-4" площею 15,8 кв. м, кухні "1-5" площею 9,9 кв. м, житлової кімнати "1-6" площею 6,2 кв. м, ванни "1-7" площею 5,3 кв. м. Загальна площа будинку становить 89,5 кв. м, житлова - 46,9 кв. м (а. с. 78-80, т. 1). Отже, ОСОБА_1 належить на праві власності 33/100 частки будинковолодіння на АДРЕСА_1 та по 1/2 частці земельних ділянок з кадастровими номерами 5920655300:00:002:0238 і 5920655300:00:002:0239. ОСОБА_2 є власником 67/100 часток будинковолодіння та 1/2 частки вказаних земельних ділянок. Разом з тим, між сторонами не досягнуто згоди щодо порядку користування спірним нерухомим майном. Під час розгляду цієї справи ухвалою Білопільського районного суду Сумської області від 02 березня 2020 року призначалась комплексна будівельно-технічна та земельно-технічна експертиза, на вирішення якої поставлено наступні питання: 1) яка ринкова (дійсна) вартість домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1? 2) Яка ринкова (дійсна) вартість земельної ділянки площею 0,0938 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0238), розташованої за адресою: АДРЕСА _1? 3) Яка ринкова (дійсна) вартість земельної ділянки площею 0,3087 га (кадастровий номер 5920655300:00:002:0239), розташованої за адресою: АДРЕСА _1? 4) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ земельної ділянки площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені земельні ділянки не мали місць загального користування з іншим співвласником. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? 5) Чи можливий поділ земельної ділянки площею 0,3087 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0239, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? 6) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ земельної ділянки площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені земельні ділянки не мали місць загального користування з іншим співвласником. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? 7) Чи можливий поділ земельної ділянки площею 0,0938 га, кадастровий номер 5920655300:00:002:0238, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? 8) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у натурі відповідно до ідеальних часток співвласників, щоб виділені приміщення мали окремі входи і не мали місць загального користування з іншим співвласником домоволодіння. Якщо такий поділ неможливий, то які є варіанти поділу в частках, близьких до ідеальних; який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? 9) Чи можливий, і в яких варіантах, поділ домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до ідеальних часток співвласників за встановленим фактичним користуванням? Якщо такий поділ можливий лише з відступленням від ідеальних часток, то який розмір компенсації співвласникові, частка якого після поділу буде меншою за його ідеальну частку? (а. с. 81-82, т. 3). Відповідно до висновку комплексної судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельної-технічної експертизи №89/1366/07 від 12 травня 2020 року вартість спірного домоволодіння склала 217 000,00 грн. При цьому експертам не вдалося за можливе визначити дійсну вартість земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0239, так як це питання відноситься до земельно-технічної експертизи. У той же час, експертом було запропоновано три варіанти (І, ІІ, ІІІ) поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0239 для ведення особистого селянського господарства, два варіанти (І, ІІІ) поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5920655300:00:002:0238 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та один варіант (ІІ) порядку користування земельною ділянкою. Крім того, експертом запропоновано три варіанти (І, ІІ, ІІІ) поділу житлового будинку літ. "А-І" з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА _1 (а. с. 124-223, т. 3). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Відповідно до частин першої, третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави зробити висновок про те, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі №173/1607/15-ц, від 12 березня 2020 року у справі №127/5835/16-ц. Наведене також відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі №6-12цс13, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_1, та було враховано судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті спору, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Встановивши, що відповідно довисновку судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельної-технічної експертизи від 12 травня 2020 року №89/1366/07 третій (ІІІ) варіант розподілу будинку з господарськими будівлями та спорудами, а також двох земельних ділянок з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства (кадастрові номери 5920655300:00:002:0238 і 5920655300:00:002:0239), є найбільш наближеним до ідеальних часток кожного із співвласників, забезпечує можливість експлуатації будинку і господарських будівель як окремих об'єктів нерухомості, не порушує цілісності каркасу будинку, необхідність проведення переобладнань не потребує великого обсягу затрат матеріального характеру та фізичних зусиль, а зменшення частки однієї із сторін у спірному будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки компенсується в грошовому еквіваленті та ця компенсація є незначною, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про можливість виділення співвласникам найбільш ізольованих житлових та підсобних приміщень із найменшим відхиленням від ідеальних часток співвласників, а також незначну виплату грошової компенсації. Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 01 липня 2020 року у справі №750/3501/17 та від 20 травня 2020 року у справі №308/8156/14-ц, є безпідставними, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними зі справою, яка переглядається, у них встановлені різні фактичні обставини та підстави звернення до суду. Так, у справі №750/3501/17 предметом позову був поділ майна подружжя, визнання права власності на частку майна за одним із подружжя та вселення. У частині позовних вимог, що стосувалися поділу в натурі майна, Верховний Суд не зробив правовий висновок та вважав за необхідне направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не визначились із характером спірних правовідносин. У справі №308/8156/14-ц предметом спору було визнання за особою права безстрокового користування чужою земельною ділянкою, а тому з огляду на підстави позовів, їх нормативно-правове регулювання, вказані справи не є тотожними зі справою, що переглядається. Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про помилковість відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотання про призначення додаткової експертизи у справі, оскільки статтею 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). У випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, особа не позбавлена можливості заявити вмотивоване клопотання про призначення повторної експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком та зазначивши вимоги до повторної експертизи. Разом із тим, ОСОБА_1, заявляючи до суду першої інстанції клопотання про призначення додаткової експертизи, на вирішення якої просив поставити ті ж запитання, які ставилися при призначенні першої експертизи, мотивував клопотання тим, що експерти, які проводили експертизу, дійсно професіонали, проте на них тиснув відповідач. Крім того, варіанти розподілу, запропоновані в експертизі, йому не подобаються. За таких обставин суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про проведення повторної експертизи, оскільки ОСОБА_1 не зазначив обставин, підтверджених доказами, та не навів підстав, передбачених законом, для призначення повторної експертизи у справі. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 08 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №369/5375/17 провадження №61-13347св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Горенська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Гаращенка Д. Р., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся з позовом до Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку. Позов мотивований тим, щорішенням Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року відведено в приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього рішення сільської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, який зареєстровано 21 квітня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №011094701121. Відповідно до інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 03 березня 2017 року №01-01/73, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 відведена за рахунок земель водного фонду, а саме: за рахунок 25-метрової прибережної захисної смуги річки Горенка в межах Горенської сільської ради. Із інформації Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383 вбачається, що річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою річки Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та має площу водозабору 29,1 км2, прибережні захисні смуги р. Горенка становлять 25 метрів. Фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. Водночас відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену 25-метрову зону від урізу води. Таким чином, при наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об'єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Чинне на час прийняття спірного рішення водне та земельне законодавство взагалі не передбачало можливість відведення земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами природних водних об'єктів загальнодержавного значення у приватну власність для будь-яких потреб, в тому числі і для ведення особистого селянського господарства. Всупереч статей 58, 59, 60, 61, 84 Земельного кодексу України, статей 4, 6, 80, 85, 88, 89 Водного кодексу України Горенською сільською радою відведено у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку водного фонду в межах прибережної захисної смуги водного об'єкту загальнодержавного значення - річки Горенка для особистого селянського господарства, де заборонено розорювання земель, а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив. Крім того, спірну земельну ділянку Горенською сільською радою відведено з порушенням порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. За інформацією Департаменту містобудування та архітектури Київської обласної державної адміністрації від 09 березня 2017 року №01.1-26/305, Відділу містобудування та архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 27 лютого 2017 року №36, а також ДП "УКРНДПІЦИВІЛЬБУД" від 10 березня 2017 року №180 Генеральний план с. Горенка розроблено інститутом "УКРНДПШроцивільсільбуд" у 1999 році та затверджено рішенням Горенської сільської ради від 22 червня 2001 року. Рішенням зазначеної ради від 09 жовтня 2014 року затверджено коригування генерального плану с. Горенка. Функціональне призначення території, за рахунок якої земельну ділянку відведено у приватну власність ОСОБА_1 - для озеленених територій загального користування. Отже, оспорюване рішення щодо відведення земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 прийняте усупереч вимог статей 60, 83, 118 ЗК України, статей 21 Закону України "Про основи містобудування", статей 3, 12 Закону України "Про планування і забудову територій", у порушення визначеного чинною містобудівною документацією функціонального призначення території, за рахунок озеленених територій загального користування, які не можуть передаватись у приватну власність. Враховуючи, що землі водного фонду не підлягають передачі у власність, Горенська сільська рада, приймаючи спірне рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень, крім того, незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки, внаслідок чого її неправомірно відведено в приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. З огляду на викладене, вважав, що рішення 18 сесії 5 скликання Горенської сільської ради від 10 квітня 2008 року, яким відведено в приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 для ведення особистого селянського господарства є незаконним та підлягає скасуванню. Відповідно й державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 також має бути визнаний недійним. Також звертав увагу на те, що про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у лютому-березні 2017 року за результатами опрацювання інформації Центральної геофізичної обсерваторії від 22.02.201.7 №17-08/383 та інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 03 березня 2017 року №01-01/73, якими підтверджено факт відведення спірної земельної ділянки у приватну власність за рахунок земель водного фонду. Зі змісту самого лише оспорюваного рішення ради про відведення у приватну власність відповідача земельної ділянки неможливо встановити порушення вимог законодавства. Лише шляхом аналізу документів та інформації, отриманої прокуратурою області відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від органів влади, установ та організацій, встановлено факт порушень вимог земельного законодавства. З урахуванням зазначеного, позивач просив суд: визнати незаконними та скасувати рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року щодо відведення в приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; визнати недійсним державний акт серії ЯК №357002 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 площею 0,1693 га, виданий на ім'я ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду справи в суді прокурор не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка накладається на землі водного фонду, оскільки з листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 02 листопада 2017 року №01-01/489 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером на землі водного фонду, а саме 25-ти метрову прибережну захисну смугу малої річки Горенка не накладається. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року щодо відведення в приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Визнано недійсним державний акт серії ЯК №357002 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 площею 0,1693 га, виданий на ім'я ОСОБА_1 21 квітня 2010 року. Стягнуто з Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 000,00 грн. з кожного. Стягнути з Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області витрати, пов'язані з проведенням експертизи у розмірі 8 008,00 грн з кожного. Постанова апеляційного суду мотивована тим, щоспірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 відведена для ведення особистого селянського господарства з порушенням порядку встановлення та зміни цільового призначення земель за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок 25-метрової прибережної захисної смуги річки Горенка в межах Горенської сільської ради та за рахунок озеленених територій загального користування. Також відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що на момент ухвалення судового рішення було відсутнє порушення права або інтересу, що підлягає судовому захисту. Апеляційний суд захистив не порушене право позивача, оскільки станом на дату прийняття судових рішень в даній справі земельна ділянка не перетиналася з межами земель водного фонду, що підтверджується матеріалами справи та висновком експерта. При цьому коригування поворотних точок земельної ділянки відбулося в межах Закону. Координати ділянки, за якими відображалося місцезнаходження земельної ділянки на Публічній кадастровій карті (і на картографічних матеріалах використаних ДП "Київгеоінформатика" для надання відповіді прокуратурі) були помилковими. Звернувшись до ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки", була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення зовнішньої межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) переданої у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства в с. Горенка, Горенської сільської ради, Києво-Святошинського району, Київської області. Оригінал розробленої документації був поданий в Центр надання адміністративних послуг при Києво-Святошинській районній державній адміністрації для внесення змін в кадастрі. Однак, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки таким поясненням, вказавши, що відповідачем не надано копій документів, на підставі яких відбулася зміна координат земельної ділянки. Крім того, порушення законодавства з боку державних органів не можуть бути підставою для порушення прав громадян, оскільки наявність порушень з боку органу публічної влади при укладені договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. При цьому, Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року відмовлено. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/4406/16; від 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року безоплатно передано ОСОБА_1 у приватну власність із земель запасу Горенської сільської ради земельну ділянку площею 0,1693 га, розташовану в межах села Горенка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, для ведення особистого селянського господарства. На підставі вказаного рішення сільської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯК №37002, який зареєстровано 21 квітня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №011094701121. Відповідно до даних Державного земельного кадастру право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 не відчужувалось. Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 03 березня 2016 року №01-01/73 наданого на запит прокуратури Київської області, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню малої річки Горенка та на її 25-ти метрову прибережну захисну смугу. Вказаний висновок зроблено на підставі викопіювання з топографічних матеріалів, а саме з топографічної карти масштабу 1:1000, номенклатурного листа М-36-9-Б-в-2 1993 року видання та матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007, 2008 та 2016 роки із нанесеними межами земель водного фонду та земельних ділянок. Згідно з листом Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489, наданого на запит представника відповідача ОСОБА_2, межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 нанесені згідно наданого каталогу координат на викопіювання з топографічного плану масштабу 1:2000 на територію с. Горенка Києво-Святошинського району Київської області станом на 2017 рік. Земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на землі водного фонду, а саме: 25-ти метрову прибережну захисну смугу малої річки Горенка не накладається. За інформацією Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383, річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою р. Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та має площу водозабору 29,1 км2, прибережні захисні смуги по обидва береги річки Горенка мають бути 25 метрів. З листа відділу містобудування та архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 27 лютого 2017 року №36 та листа ДП "УКРНДПІЦИВІЛЬБУД" від 10 березня 2017 року №180 вбачається, що відповідно до чинного генерального плану села Горенка, територія ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 за функціональним призначенням відноситься до озеленених територій загального користування. Річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою р. Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та прибережні захисні смуги р. Горенка становлять 25 метрів, що підтверджується листом Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383 та не заперечується учасниками справи. Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 03 березня 2016 року №01-01/73 з якого вбачається, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню малої річки Горенка та на її 25-ти метрову прибережну захисну смугу. Вказаний висновок зроблено на підставі викопіювання з топографічних матеріалів, а саме з топографічної карти масштабу 1:1000, номенклатурного листа М-36-9-Б-в-2 1993 року видання та матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007, 2008 та 2016 роки із нанесеними межами земель водного фонду та земельних ділянок, копії яких долучені до вказаного листа. В листі Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489 вказано інформацію станом на 2017 рік, тоді як оспорюється рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року, тому обставинами, які підлягають доказуванню у даному спорі є додержання чи порушення вимог земельного законодавства при наданні у власність відповідачки земельної ділянки станом на 2008 рік. Також з поземельної книги Управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, відкритої 14.08.2015 року вбачається, що в ній наявні два кадастрові плани вказаної земельної ділянки, а саме: запис від 14.08.2015 року №002 та запис від 06 жовтня 2017 року №005. В основу листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489 було покладено змінені координати поворотних точок спірної земельної ділянки згідно запису від 06 жовтня 2017 року №005. Виправлення у відомості про координати поворотних точок спірної земельної ділянки були внесені 06 жовтня 2017 року за заявою ОСОБА_1. Розробник документації із землеустрою ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки". З листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 14 червня 2018 року №10-10-0.222-9522/2-18 вбачається, що згідно з відомостями, які містяться в Національній кадастровій системі, земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, площею 0,1693 га, з видом використання "Для ведення особистого селянського господарства", зареєстрована в Державному реєстрі земель до 2013 року на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, виготовленого ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки" та обліковується за ОСОБА_1. Відомості про дану земельну ділянку було перенесено з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку. Поземельну книгу на земельну ділянку реєстратором було відкрито на підставі документів, наявних в архіві Управління. За результатами здійсненого пошуку, в тому числі - за матеріалами інвентаризації архіву Управління, проведеної за дорученням Прем'єр міністра України від 11.10.11 №48661/1/1-11 та за наказом Держкомзему від 14.10.11 №576 (зі змінами, внесеними наказом Держкомзему від 18.10.11 №578), документація із землеустрою, на підставі якої 06 жовтня 2017 року було внесено зміни у відомості про координати поворотних точок до поземельної книги на зазначену земельну ділянку, в архіві Управління не виявлена, оскільки не була передана туди її розробником. Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 02 квітня 2020 року №3900/19-41/7892-7895/20-41 згідно з яким: межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, визначені згідно запису 002 від 14 серпня 2015 року у поземельній книзі за даними ТОВ "Гео-Сервіс Плюс", перетинаються із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги для р. Горенка, площа під перетином становить 0,1338 га. Також зроблено висновок про те, що межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, визначені згідно запису 005 від 06 жовтня 2017 року у поземельній книзі за даними ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки", не перетинаються із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги р. Горенка. Виправлення відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 згідно запису №005 від 06 жовтня 2017 року призвело до відсутності перетину зазначеної земельної ділянки із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги для р. Горенка. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури посилався на те, що Горенська сільська рада, приймаючи спірне рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки землі водного фонду не підлягають передачі у власність, крім того, незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки та неправомірно передала в приватну власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини першої статті 45 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивачаю. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу. Згідно з абзацами першим, другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №554/2483/16-ц (провадження №61-10475св19) зазначено, що: "тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу... При зверненні з позовом у цій справі прокурор вказав, що таке звернення викликано необхідністю захисту майнових інтересів територіальної громади міста Полтава та реалізації конституційного права громадян користуватися об'єктами права власності Українського народу за бездіяльності органу місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження. Полтавська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади міста Полтава та є законним представником зазначеної земельної ділянки, яка на момент розпорядження нею відповідачем належала до земель комунальної власності, заходи для її повернення не вживає, що свідчить про бездіяльність органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах... Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідачі та Полтавська міська рада заявляли про відсутність у прокурора підстави для представництва інтересів держави у цій справі як самостійного позивача (а. с. 108-111 т. 1, а. с. 91-94 т. 3, а. с. 60-68, 162-168 т. 4), не перевірили відповідність позову, зміст якого свідчить про його пред'явлення в інтересах Полтавської міської ради, положенням статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який не містить зазначення органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. При цьому Полтавська міська рада як орган, що уповноважений представляти інтереси територіальної громади міста Полтава у спірних правовідносинах, не визначена прокурором і особою, яка має відповідати за позовом у спірних правовідносинах (відповідачем)". Ураховуючи викладене, судипри вирішенні спору не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подачі даного позову заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури. Зокрема, не з'ясували, який суб'єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб'єкт владних повноважень відсутній. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З метою необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №554/2483/16-ц (провадження №61-10475св19), колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені частково без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 412, 413, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року скасувати. Справу №369/5375/17 передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №167/1399/16-ц провадження №61-4978св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5, відповідачі: Рожищенська міська рада, публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року у складі судді Сіліча І. І. та постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Рожищенської міської ради, публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Українська залізниця ") в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею. Позов мотивовано тим, що вони є співвласниками житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1. З моменту набуття права власності на вказане будинковолодіння вони автоматично набули право користування відповідною земельною ділянкою площею 0,1182 га, призначеною для його обслуговування. 21 листопада 2016 року ПАТ "Українська залізниця" звернулося до ОСОБА_1 із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 51,04 га, наданою йому у постійне користування на підставі відповідного державного акта на право постійного користування серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року. Із вказаного акта вони дізналися про існування рішення Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року, на підставі якого Львівська залізниця отримала право користування відповідною землею. Зазначали, що приватизація ними житлового будинку зі згоди залізниці не передбачала будь-яких застережень з приводу не переходу права користування земельною ділянкою зі сторони Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці. Вона і не могла передбачати цих обмежень, оскільки право користування землею Львівської залізниці на той час ще не було належним чином оформленим. В цей же час, при оформленні такого права в 2002 році ПАТ "Українська залізниця" не врахувало їхнього права користування земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили суд визнати частково недійсними рішення Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року та державний акт на право користування землею Серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року про надання Львівській залізниці в межах Рожищенського району права постійного користування земельною ділянкою площею для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що до правовідносин, які виникли в цій справі слід застосовувати положення ЗК УРСР в редакції 1990 року, так як приватизація житлового будинку відбулася в 1998 році. Спірна земельна ділянка площею 0,1182 га, на якій розташована нерухомість, належна позивачу, за адресою: АДРЕСА_1, по цільовому призначенню є землею залізничного транспорту. Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що спірна земельна ділянка використовується як смуга відведення залізниці під залізничним полотном та його облаштуванням, а отже належить до земель залізничного транспорту і не може передаватися у приватну власність. Тобто, на момент приватизації житлового будинку позивачами, зазначені норми закону не передбачали автоматичного переходу на земельну ділянку, на якій розміщено житловий будинок, будівлю або споруду. Виходячи з наведеного слід дійти висновку, що спірна земельна ділянка перебуває у правомірному користуванні відповідача ПАТ "Українська залізниця". Позивачі не довели, яким чином порушуються їхні права. За таких обставин, суд вважав, що в задоволенні позову слід відмовити. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у 1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану м. Рожище. Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту. На час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо. Права власності на спірну земельну ділянку позивачі не набули, як і не підтвердили, що їм на законних підставах належить право користування вказаною земельною ділянкою. Оспорюване рішення міської ради прийняте в межах її компетенції і його прийняття та видача державного акта на право постійного користування землею не порушують прав та інтересів позивачів. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що судами було допущено невірне застосування статті 30 ЗК України 1990 року. З 14 січня 1999 року до позивачів після приватизації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами автоматично перейшло право користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування. Згідно із пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року згідно з положеннями чинного до цієї дати Земельного Кодексу України (стаття 30) до набувача від відчужувана автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності. Таким чином, дійшовши до висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 30 ЗК України 1990 року, суди дійшли до помилкового висновку про неможливість автоматичного переходу права користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок. Помилковими також, на думку заявника, є висновки судів в контексті застосування статті 84 ЗК України щодо земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Вважає, що ця норма застосована до спірних правовідносин неправильно, оскільки позивачі не ставили перед судом вимогу про визнання права власності на земельну ділянку, яка не може бути передана у приватну власність. У позовній заяві було заявлено вимогу про оскарження правовстановлюючих документів залізниці, які порушують право позивачів на користування землею, призначеною для обслуговування їх житлового будинку. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У квітні 2019 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Рожищенської міської ради та ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею призначено до розгляду. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 загальною площею 101,7 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25 листопада 1998 року, виданим згідно з розпорядженням Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці №252 від 25 листопада 1998 року "Про приватизацію квартир та будинків державного житлового фонду". 14 січня 1999 року зареєстровано право власності на вищевказаний житловий будинок у реєстровій книзі за №1560. Рішенням Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року "Про затвердження технічної документації зі складання державних актів на право постійного користування землею Львівській залізниці" затверджено матеріали технічної документації та надано Львівській залізниці в постійне користування земельну ділянку площею 51,04 га (а. с. 16, т. 1). 11 березня 2002 року видано державний акт на право постійного користування землею, відповідно до якого Львівській залізниці в межах Рожищенського району надано у постійне користування 51,04 га землі для обслуговування залізничного транспорту (а. с. 17-20, т. 1). Будинок АДРЕСА_1 у межах земельної ділянки 51,04 га, наданої Львівській залізниці в постійне користування для обслуговування залізничного транспорту, що підтверджується висновком експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_5, підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним. Згідно з положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України №997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування. Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості, розташованого на ній. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18). Стаття 30 ЗК УРСР 1991 року в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20). Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. За змістом частин першої, другої статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації. Згідно із статтею 6 Закону України "Про залізничний транспорт", у редакції станом на 25 листопада 1998 року (приватизації позивачами будинку), смуга відведення - це землі залізничного транспорту, що зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами, обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо. Статтями 1, 4 Положення про землі, надані транспорту, затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР №58 і ради народних комісарів СРСР №50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об'єктами залізничної інфраструктури, тобто з прийняттям вказаного Положення у залізниці виникли права на землі смуг відведення. Вказане Положення діяло до набрання чинності Постанови Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року №24 "Про затвердження Положення про землі, надані транспорту". ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку. Разом з тим, вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту являлися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54,55 "Загальних основ землекористування та землеустрою", затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року. ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), Постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року (далі постанова №562) право залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалася. Згідно з пунктом 5 Постанови №562 громадяни, підприємства, установи, організації які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього кодексу зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування. Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року №563-ХІІ "Про земельну реформу" (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею. Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов'язкового виготовлення державного акта на право користування земельною ділянкою. На підставі наведених норм, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у 1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану міста Рожище. Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту. Як зазначали позивачі у позовній заяві, у листопаді 2016 року ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулося із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. У травні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" про спонукання до укладання договору (справа №167/1291/16-ц). Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 20 лютого 2020 року закрито підготовче касаційне провадження у справі №167/1291/16-ц та призначено справу до судового розгляду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що, на час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо, оскільки такий висновок судів суперечить зазначеним вище правовим позиціям Верховного Суду України, Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду відповідно до яких, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Неправильним є також застосування судами до спірних правовідносин пункту б частини четвертої статті 84 ЗК України відповідно до якої до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту, оскільки позивачі не заявляли вимог про надання їм спірної земельної ділянки у приватну власність. Позов про визнання частково недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою виданого відповідачу та рішення міської ради позивачі мотивували набуттям ними права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на цій земельній ділянці. Вважали, що право користування земельною ділянкою до них перейшло на підставі положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення місцевої ради та видачі державного акта (2002 рік). Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Крім того, судами не надано оцінки висновку експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, відповідно до якого земельна ділянка площею 0,1198 га, яка перебуває у користуванні позивачів є необхідною для обслуговування будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1. Набуття фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до майна залізниці, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання такого майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості досліджувати докази, з'ясовувати обставини справи, необхідні для прийняття рішення, перешкоджає ухваленню нового судового рішення, а тому справа підлягає передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. За таких обставин, постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзиви на касаційні скарги не надходили. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалами Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційних скарг, за результатами чого дійшов таких висновків. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серії Р3 №139086, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц за ОСОБА_4 визнано право власності на земельну ділянку, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, серії Р3 №139086, кадастровий номер 1222385300:01:003:0436. Згідно з листом відділу Держгеокадастру у Магдалинівському районі Дніпропетровської області поділ земельної ділянки здійснено за заявою ОСОБА_4 від 17 серпня 2018 року на дві земельні ділянки, площею по 2, 955 га кожна, з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2019 року заочне рішення від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц скасовано, справу за підсудністю направлено до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області. Ухвалою Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року у справі №202/8678/15-ц позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про поновлення строку для звернення до суду, зобов'язання вчинити певні дії, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності повернуто позивачеві. Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Магдалинівської районної державної адміністрації Прохода С. А. від 21 травня 2019 року №46949778 відмовлено позивачеві у державній реєстрації права власності на земельну ділянку у зв'язку із невиконанням вимог, зазначених у рішенні про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 квітня 2019 року №46267467. Також встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали з ОСОБА_4 11 березня 2019 року договори міни земельних ділянок, у зв'язку із чим набули право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421 та передали їх у користування Приватного підприємства "Агрофірма "Діана" (далі - ПП "Агрофірма "Діана") на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису). Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0420 за заявою ОСОБА_2 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0438 та 1222385300:01:002:0439.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_2. Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0421 за заявою ОСОБА_3 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0436 та 1222385300:01:002:0437.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_3. У зв'язку з наведеними обставинами суди дійшли висновків, що спірні земельні ділянки вибули із власності позивача на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц та в подальшому скасованого, волі ОСОБА_1 на таке вибуття не було. Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і фактичним володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. При цьому правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Враховуючи, що ОСОБА_1 та останні набувачі земельних ділянок не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладалися будь-які цивільно-правові договори з приводу спірного нерухомого майна, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України. Заперечуючи проти оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції про витребування майна, заявники у касаційній скарзі зазначили про незастосування апеляційним судом правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18), відповідно до якого правова конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. В оцінці доводів касаційних скарг про застосування до спірних правовідносин наведеного правового висновку Верховного Суду необхідно встановити, чи зроблено такий правовий висновок у справі за подібних правовідносин. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19). Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин, за загальним правилом, означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається за обставинами кожної конкретної справи. Відповідно, подібність лише предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог не є достатньою підставою для застосування висновку Верховного Суду, викладеного у іншій судовій справі, оскільки необхідною умовою застосування правового висновку є тотожність предмета правового регулювання, що у справі, яка переглядається, та у наведених заявником правових висновках Верховного Суду відрізняється з огляду на різну правову природу спірних правовідносин. Верховний Суд врахував, що у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) та у справі, яка переглядається, обставини справи відрізняються, а тому правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Верховний Суд, дійшовши висновку про неподібність справ, виходив з таких міркувань. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття. Підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Відповідно до норм ЦК України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об'єкт будівництва (стаття 331), переробка речі (стаття 332), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333), набувальна давність (стаття 344) та інші. Найбільш поширеним похідним способом набуття права власності є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України). У справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову про витребування майна від добросовісного набувача, оскільки це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже у такому випадку на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку, яка була предметом договору оренди, укладеним між ним як орендарем та ОСОБА_1 як орендодавцем, на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано. Після оформлення за собою права власності ОСОБА_4 вчинив дії щодо поділу цієї земельної ділянки на дві та подальшого їх відчуження ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Надаючи правову оцінку поведінці заявників, Верховний суддійшов висновку, що встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи свідчать, що ОСОБА_4 та ними створювалася уява про укладення договорів міни земельних ділянок та добросовісного ними набуття спірних земельних ділянок, оскільки у подальшому ці земельні ділянки поділені кожною на дві та передані у користування ПП "Агрофірма "Діана", одним із засновників якого є ОСОБА_4. Наведене свідчить, що за встановлених судами обставин справи земельна ділянка ОСОБА_1 після її поділу залишилася у фактичному володінні ОСОБА_4. Такі дії заявників та ОСОБА_4 свідчать про вчинення дій щодо відчуження майна "про людське око", мають очевидно неправомірну та недобросовісну правову і фактичну мету - збереження у фактичному володінні та у власності ОСОБА_4 земельної ділянки ОСОБА_1. За таких обставин обґрунтованим є висновок, що заявники не є добросовісними набувачами земельних ділянок, оскільки їхні дії з передачі у користування земельних ділянок ПП "Агрофірма "Діана", засновником якої є ОСОБА_4, свідчать про приховування дійсної мети набуття у власність земельних ділянок та не можуть свідчити про добросовісність намірів. Враховуючи встановлення недобросовісності набувачів у справі, яка переглядається, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18), щодо неможливості покладення на добросовісного набувача індивідуального та надмірного тягаря. Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про релевантність правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22 липня 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц (провадження №61-30536св18) та від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19), початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. У постанові від 22 липня 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц (провадження №61-30536св18) Верховний Суд зазначив, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов'язаний нести витрати на її утримання. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду. Водночас Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм відповідну оцінку, встановив, що ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав лише у лютому 2019 року. Доводи касаційної скарги щодо можливості позивача раніше дізнатися про порушення її прав зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлені статтею 400 ЦПК України. Застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 березня 2018 року у справі №904/9159/16, від 22 березня 2018 року у справі №904/12521/16, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц щодо незастосування позовної давності до віндикаційних позовів, оскільки порушення є триваючим, від яких відступила Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)), а також у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) щодо позовної давності у житлових спорах, не призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскільки апеляційний суд встановив, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо лише у лютому 2019 року, а тому позов подано у межах трирічного строку позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши, що судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права із дотриманням норм процесуального права, інших доводів незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень у касаційній скарзі не наведено, Верховний суддійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі. Зробивши висновок про залишення касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, Верховний Суд поновлює його виконання РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 жовтня 2021 року м. Київ справа №633/405/18 провадження №61-16580св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., у справі за позовомзаступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №42017221080000141 від 05 травня 2017 року з попередньою кваліфікацією за частиною першою статті 365-2, частиною другою статті 364, статтею 356 КК України на підставі ухвали слідчого судді в ГУ Держгеокадастру у Харківській області 06 вересня 2017 року проведено вилучення документів щодо передачі земельних ділянок, розташованих на території Печенізького району Харківської області, у приватну власність ряду фізичних осіб. На підставі протоколу №1 загальних зборів засновників фермерського господарства "Олта" (далі - ФГ "Олта") 15 березня 2012 року створено вказане фермерське господарство, яке зареєстровано 19 березня 2012 року, затверджено його статут, статутний фонд та призначено головою ОСОБА_2. Засновниками фермерського господарства є ОСОБА_2 (75%) та ОСОБА_3 (25%). Фермерське господарство засновано на земельній ділянці площею 0,21 га з кадастровим номером 6325181200:02:001:0200, яка перебувала у власності ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-ХР №060200, яка передана ОСОБА_3 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташована на території Комунарської сільської ради Харківського району Харківської області, тобто понад 60 км від Печенізького району Харківської області, хоча пунктом 1.12 статуту передбачено місцезнаходження ФГ "Олта": АДРЕСА_1.16 липня 2012 року ОСОБА_2, як фізична особа подала заяву до Печенізької районної державної адміністрації з проханням надати в оренду земельну ділянку із земель державного резервного фонду для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 111,7 га терміном на 49 років за межами населеного пункту на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Будь-яких інших відомостей ОСОБА_2 у заяві не зазначила. До заяви додала лише копії паспорту та ідентифікаційного коду, що суперечить вимогам чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства. 19 липня 2012 року головою Печенізької районної державної адміністрації видано розпорядження №272, яким надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою подальшої її передачі в оренду ОСОБА_2 20 листопада 2012 року головою Печенізької районної державної адміністрації видано розпорядження №453, яким затверджено проект землеустрою та надано в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га (рілля) для ведення фермерського господарства. Розпорядженням голови Печенізької районної державної адміністрації від 14 листопада 2013 року №30 внесено зміни до розпорядження №453 щодо надання в оренду ОСОБА_2 двох земельних ділянок загальною площею 101,8581 га, в тому числі земельна ділянка №1 площею 39,5459 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1061, та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062. На підставі вказаних розпоряджень №453 та №30 між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_2 30 грудня 2014 року укладено два договори оренди землі, відповідно до яких зазначені земельні ділянки загальною площею 101,8581 га передані ОСОБА_2 в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства. Реєстрацію прав оренди на вказані земельні ділянки ОСОБА_2 провела 14 квітня 2015 року та в той же день між ними підписано акти приймання-передачі цих земельних ділянок. 14 квітня 2015 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ФГ "Олта", відповідно до якого власником 90% статутного капіталу стала ОСОБА_2, 5% - ОСОБА_3 та 5% - ОСОБА_4 18 квітня 2015 року відбулись загальні збори членів ФГ "Олта", на якому, зокрема, введено у склад засновників господарства ОСОБА_2 та ОСОБА_4; прийнято до складу членів господарства: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; зареєстровано статут господарства в новій редакції; прийнято в користування господарства земельні ділянки загальною площею 101,8581 га, які перебувають в оренді у ОСОБА_2 з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061 та 6324681000:02:001:1062. Позивач зазначав, що оскільки ОСОБА_2 на земельних ділянках, які були їй передані в оренду для ведення фермерського господарства, не створено відповідне фермерське господарство як юридичну особу, а лише було прийнято в користування земельні ділянки раніше створеним господарством, 17 червня 2015 року Чугуївською міжрайонною прокуратурою Харківської області в інтересах держави в особі ГУ Держземагенства в Харківській області подано до суду позовну заяву про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Печенізької районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів оренди вищевказаних земельних ділянок та зобов'язання повернути земельні ділянки у відання держави. З метою недопущення задоволення позову прокурора 15 липня 2015 року ОСОБА_2 створено та зареєстровано нове фермерське господарство "Олта-А" (далі - ФГ "Олта-А"), в тому числі, на зазначених двох земельних ділянках. У зв'язку з чим ГУ Держземагенства в Харківській області відмовився від позову, Чугуївська міжрайонна прокуратура Харківської області направила лист до суду, в якому не заперечувала проти закриття справи. Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі було закрито. Прокурор зазначав, що після створення ФГ "Олта-А" 17 липня 2015 року відбулись загальні збори засновників ФГ "Олта", на якому виведено із засновників ОСОБА_3 та з користування ФГ "Олта" її земельну ділянку площею 0,21 га, кадастровий номер 6325181200:02:001:0200; припинено користування ФГ "Олта" земельними ділянками з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061 та 6324681000:02:001:1062; виключено з членів ФГ "Олта" ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; прийнято від ОСОБА_2 заяву про складання повноважень голови ФГ "Олта" та обрано головою ОСОБА_16. Після цього, 12 лютого 2016 року засновником ФГ "Олта" прийнято рішення про припинення діяльності господарства та до теперішнього часу проводиться процедура ліквідації. Позивач вказував, що після заснування ФГ "Олта-А", в тому числі, на оспорюваних двох земельних ділянках, 02 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до ГУ Держгеокадастру в Харківській області з клопотанням про поділ земельних ділянок на земельні ділянки, які по площі приблизно відповідають розміру земельної ділянки частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. ГУ Держгеокадастру в Харківській області надано відповідний дозвіл від 10 вересня 2015 року №19-20-11-7633/0/19-15, на підставі якого ОСОБА_2 проведено поділ земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062. У подальшому, на підставі заяви ОСОБА_2 як фізичної особи від 10 лютого 2016 року з нею укладено додаткову угоду від 01 березня 2016 року до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої пункт 2 договору викладено в наступній редакції: в оренду передаються 13 земельних ділянок, загальною площею 62,3122 га з кадастровими номерами з 6324681000:02:001:1067 по 6324681000:02:001:1079 (площею від 4,6746 га по 5,2368 га), в тому числі, земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1072 площею 4,7121 га. 02 квітня 2016 року відбулись загальні збори засновників та членів ФГ "Олта-А", на якому прийнято рішення провести приватизацію земельних ділянок, які перебувають в користуванні ФГ "Олта-А", а саме земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062, яка вже розподілена на 13 земельних ділянок, в тому числі, земельної ділянки з кадастровим номером 6324681000:02:001:1062, між засновниками та членами фермерського господарства відповідно до проведеного жеребкування. 08 квітня 2016 року члени ФГ "Олта-А" подали до ГУ Держгеокадастру в Харківській області заяви про передачу їм у приватну власність відповідних земельних ділянок та 04 травня 2016 року управлінням видано 12 наказів, якими передано у власність фізичним особам 12 земельних ділянок, в тому числі, наказом №3619-СГ передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072. При цьому в наказах від 04 травня 2016 року зазначені недостовірні відомості про те, що ці земельні ділянки перебували у користуванні (оренді) ФГ "Олта-А" з посиланням на договір оренди землі від 13 грудня 2014 року, який укладено саме з фізичною особою ОСОБА_2, а не з юридичною особою. 11 травня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Харківській області видано наказ №3886-СГ про припинення права оренди земельних ділянок, в якому вже зазначено, що земельні ділянки перебувають в користуванні (оренді) у ОСОБА_2. На підставі вказаного наказу між управлінням та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про розірвання договору оренди землі. Вказував, що на підставі наказу №3619-СГ державним реєстратором Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряном Г. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29837216 від 31 травня 2016 року, на підставі якого внесені відомості до Державного реєстру прав на нерухоме майно про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6324681000:02:001:1072 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 863918563246) площею 4,7121 га. 08 жовтня 2016 року проведено загальні збори засновників та членів ФГ "Олта-А", на якому прийнято рішення про виключення зі складу членів фермерського господарства ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15; задоволено заяву ОСОБА_2 про складання нею обов'язків голови фермерського господарства; припинено використання фермерським господарством земельної ділянки площею 62,3122 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062.17 січня 2017 року засновниками ФГ "Олта-А" прийнято рішення про ліквідацію господарства у зв'язку з неефективністю господарської діяльності та недоцільністю подальшого провадження підприємницької діяльності. До теперішнього часу ФГ "Олта-А" перебуває в процесі ліквідації. Позивач вказував, що з моменту створення до моменту ліквідації статутний фонд ФГ "Олта-А" складав 2 000 грн. Жодного нерухомого та рухомого майна, зокрема, сільгосптехніки, у власності або у користуванні у господарства немає та не перебувало. Таким чином, як вбачається з дій ОСОБА_2, вона не мала на меті отримання земельних ділянок саме для створення та ведення фермерського господарства, а також в подальшому їх використання для ведення фермерського господарства одноосібно або з членами своєї родини. При цьому, ОСОБА_2 мала лише на меті безкоштовно, за пільговою процедурою без проведення земельних торгів, отримати земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства або в інших особистих цілях в оренду на 49 років та отримати у власність своїх родичів безкоштовно земельні ділянки шляхом приватизації земель фермерського господарства. Фактично ФГ "Олта-А" жодного сезону не використало зазначені земельні ділянки у своїй діяльності. Після приватизації земельних ділянок відповідні родичі ОСОБА_2 були виключені з членів господарства. Користування земельною ділянкою з боку фермерського господарства було припинено. Як вбачається з листа ГУ ДФС у Харківській області від 07 вересня 2018 року №21880/9/20-40-13-04 ФГ "Олта-А" з 05 квітня 2017 року перебуває в стані припинення. З 15 липня 2015 року господарство перебувало на спрощеній системі оподаткування як платник третьої групи єдиного податку. 18 березня 2017 року свідоцтво платника єдиного податку анульовано. Із податкових декларацій ФГ "Олта-А" вбачається, що протягом 2015-2017 років (всього свого існування) будь-яку підприємницьку діяльність господарство не здійснювало, будь-якого доходу взагалі не отримувало. Прокурор зазначав, що відповідач у своїй заяві не зазначила обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви не додала документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Вважав, що відповідач не мала на меті займатись фермерським господарством на наданій у власність землі, що підтверджується фактом виходу з членів ФГ "Олта-А" та виключенням з користування цього господарства відповідної земельної ділянки менше ніж через півроку. Всупереч вимогам чинного законодавства проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність відповідача для ведення фермерського господарства не розроблявся, відповідним державним органом не погоджувався, обов'язкова державна експертиза не проводилась, позитивний висновок такої експертизи не отримувався, відповідні документи для видання оспорюваного наказу не надавались. Вказував, що станом на момент прийняття наказів від 04 травня 2016 року, у тому числі оспорюваного, відповідні земельні ділянки перебували в оренді у ОСОБА_2. Припинення оренди відбулось 11 травня 2016 року, тобто вже після прийняття вказаних наказів і в подальшому укладено відповідну додаткову угоду з нею. З огляду на викладене, заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області (про передачу земельної ділянки у власність) від 04 травня 2016 року №3619-СГ, зобов'язати ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072, скасувати рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Г. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 травня 2016 року №29837216. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року у задоволенні позову заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на законних підставах, у відповідності до вимог ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство". Прокурором не доведено, що спірна земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Не надано також доказів наявності порушень зі сторони ГУ Держгеокадастру у Харківській області при передачі у власність фізичній особі ОСОБА_1 земельної ділянки. Таким чином не встановлено наявності порушених прав та інтересів держави, що підлягають захисту. Постановою Харківськогоапеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено. Рішення Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким позов заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області "Про передачу земельної ділянки у власність" від 04 травня 2016 року №3619-СГ. Скасовано рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Г. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 травня 2016 року №29837216. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 4,7121 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1072. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1, в порушення статті 134 ЗК України та статті 7 Закону України "Про фермерську господарство", скористалася правом на отримання земельної ділянки у пільговому порядку, з метою уникнення участі в земельних торгах, тому не було правових підстав у ГУ Держгеокадастру у Харківській області для передачі у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства 04 травня 2016 року та відповідно для державної реєстрації прав та їх обтяжень 31 травня 2016 року. Внаслідок таких дій та рішень відповідача земельна ділянка вибула з володіння держави та держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права оренди земельних ділянок на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави. Суд першої інстанції не взяв до уваги, що оспорений прокурором наказ прийнято з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство". Отже, ОСОБА_1 безпідставно набула земельну ділянку і вона підлягає поверненню у віддання держави. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми права, а саме: статті 2, 5 ЦПК України, статті 15, 16, 21, 387, 388 ЦК України без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц; статтю 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56, 57, пункт 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, фактично застосував віндикацію, проте не звернув уваги на те, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно позивачу. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Разом з тим, в даному випадку прокурор звертаючись з позовом до суду, не досліджував питання відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду. При цьому, фактично прокурор звертаючись до суду в інтересах ГУ Держгеокадастру у Харківській області, не повідомив про це останнього. Крім того, апеляційним судом було вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ФГ "Олта-А", ОСОБА_2. В такому випадку рішення суду порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про права кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17, від 11 липня 2018 року у справі №911/2635/17, від 03 червня 2019 року у справі №910/6767/17, від 25 жовтня 2019 року у справі №910/16430/14, від 05 травня 2020 року у справі №910/9254/18. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило задовольнити касаційну скаргу, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що ФГ "Олта-А" з моменту державної реєстрації є фактичним користувачем земельних ділянок, отриманих в оренду ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства, а тому висновок суду щодо недостовірності відомостей, що містяться у спірному наказі, в частині фактичного землекористувача є передчасним та необґрунтованим. Разом з тим, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, маючи законодавчо закріплені повноваження, перевіривши надані громадянином - членом фермерського господарства, а отже, таким, що має досвід роботи у сільському господарстві, документи в межах розміру земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території селищної ради, де знаходиться фермерське господарство, правомірно та у встановленому ЗК України порядку передало у власність ОСОБА_1 земельну ділянку. Крім того, прокурором не доведено на підставі належних та достовірних доказів, наявність порушень інтересів держави зі сторони ГУ Держгеокадастру у Харківській області при передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Печенізького районного суду Харківської області. 13 січня 2021 року справа №633/405/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3608-СГ передано громадянину - члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), зареєстровану у Державному реєстрі речових прав 24 лютого 2016 року, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 863918563246), із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Для отримання у власність вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 08 квітня 2016 року звернулась із заявою до виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Харківській області. До заяви ОСОБА_1 додала копію договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди землі від 01 березня 2016 року, копію витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, копію протоколу №4 загальних зборів членів фермерського господарства від 02 квітня 2016 року, копію статуту ФГ "ОЛТА-А", відомості з ЄДРПОУ, копію виписки з державної реєстраційної служби, копію паспорту та ідентифікаційного коду. На час звернення із заявою до ГУ Держгеокадастру у Харківській області ОСОБА_1 була членом ФГ "Олта-А". ФГ "Олта-А" було засновано на базі двох земельних ділянок, загальною площею 101,8581 га, в тому числі земельна ділянка №1 площею 39,5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061) та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), які перебували в оренді у ОСОБА_2 на підставі договорів оренди від 30 грудня 2014 року. Сторони не заперечують, що 18 липня 2012 року ОСОБА_2 подала до Печенізької районної державної адміністрації заяву про надання в оренду, терміном на 49 років, земельну ділянки площею 111,7 га для ведення фермерського господарства, що розташована за межами населеного пункту та території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. 19 липня 2012 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №272 ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) для ведення фермерського господарства на території Борщівської сільської ради з метою подальшої передачі в оренду терміном 49 років. 20 листопада 2012 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №453 затверджено Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для подальшої передачі в оренду ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства із земель державного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області та надано в оренду земельні ділянки, загальною площею 101,8581 га в тому числі ріллі - 101,8581 га для ведення фермерського господарства. 14 лютого 2013 року розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області №30 пункт 2 резолютивної частини розпорядження від 20 листопада 2012 року №453 викладено в такій редакції: "2. Надати в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га в тому числі земельна ділянка 1 площею - 39,5459 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1061), земельна ділянка №2 площею - 62, 3122 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1062) для ведення фермерського господарства із земельнодержавного резервного фонду (землі сільськогосподарського призначення - рілля) терміном 49 років на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. 30 грудня 2014 року між орендодавцем ГУ Держземагентства Харківській області та орендарем ОСОБА_2 укладено договір оренди землі строком на 49 років (пункт 8) для ведення фермерського господарства (пункт 14), площею 62,3122 га (кадастровий номер - 6324681000:02:001:1062). 14 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області передана ОСОБА_2 в оренду земельна ділянка, що підтверджується актом приймання-передачі ділянки згідно з договором оренди землі від 30 грудня 2014 року. 14 квітня 2015 року проведена державна реєстрація договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 14 квітня 2015 року за №36265451.10 вересня 2015 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області надано ОСОБА_2 дозвіл №19-20-11-7633/0/19-15 на поділ земельної ділянки площею 62,3122 га (кадастровий омер-6324681000:02:001:1062). 01 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої внесені зміни: викладено пункт 2 договору в такій редакції: "В оренду передаються земельні ділянки з державної власності сільськогосподарського визначення загальною площею 62,3122 га, а саме, передаються 13 земельних ділянок у тому числі земельна ділянка з кадастровим номером - 6324681000:02:001:1070, площею 4,7081 га. 01 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_2 підписаний акт приймання-передачі земельних ділянок згідно з договором оренди землі від 30 грудня 2014 року. 08 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, будучи зацікавленою в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки за рахунок земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення площею 4,7121 га, що розташована на території Печенізької селищної ради Печенізького району Харківської області, яка перебуває в користуванні ФГ "Олта-А". МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах цей Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. Відповідно до статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Частиною другою статті 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено винятки із загального правила отримання земель державної та комунальної власності в оренду або власність шляхом проведення земельних торгів. Одним із таких винятків є надання земельних ділянок державної або комунальної власності громадянам для створення фермерського господарства. Згідно положень Закону України "Про фермерське господарство" громадянин, як фізична особа, звертається з відповідним клопотанням про одержання земельної ділянки у власність або користування та після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Системний аналіз ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство" в аспекті даного спору свідчить про наступне: (1) земельна ділянка для ведення фермерського господарства набувається саме фізичною особою; (2) після створення (державної реєстрації) фермерського господарства, останнє набуває земельні ділянки державної або комунальної власності у користування або власність виключно на підставі земельних торгів відповідно до положень частини першої статті 134 ЗК України. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, після отримання ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду, було створено ФГ "Олта-А", членом якого була ОСОБА_1. Порядок набуття права власності на земельну ділянку врегульовано ЗК України та Законом України "Про фермерське господарство". Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Згідно частини другої статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Так, згідно з абзацами першим та другим частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16, в постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц (провадження №61-1100св17). З матеріалів справи убачається, що для отримання у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 08 квітня 2016 року звернулася із заявою до виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Харківській області. До заяви відповідач додала копію договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди землі від 01 березня 2016 року, копію витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, копію протоколу №4 загальних зборів членів ФГ від 02 квітня 2016 року, копію статуту ФГ "Олта-А", відомості з ЄДРПОУ, копію виписки з державної реєстраційної служби, копія паспорту та ідентифікаційного коду. Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3619-СГ передано громадянину - члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), зареєстровану у Державному реєстрі речових прав 24 лютого 2016 року, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 86391853246), із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Разом з тим, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, передаючи ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4,7121 га, в тому числі рілля площею 4,7121 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1072), на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, не пересвідчилося в дійсності її спроможності вести фермерське господарство - самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, відповідно до задекларованої у заяві мети, та чи не є така заява штучним використанням процедури створення фермерського господарства, як спрощеного, пільгового порядку одержання земельної ділянки для використання її іншими суб'єктами господарювання, поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - проведення земельних торгів. З урахуванням викладеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про те, що наявні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. ГУ Держгеокадастру у Харківській області належним чином не встановило дійсності намірів використовувати спірну земельну ділянку за її цільовим призначенням та, відповідно, надало у власність земельну ділянку за пільговим порядком її одержання, тобто без процедури проведення земельних торгів. Внаслідок таких дій та рішень відповідача земельна ділянка вибула з володіння держави та держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права оренди земельних ділянок на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави. Крім того, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позбавлення ОСОБА_1 права користування зазначеною земельною ділянкою не порушує справедливої рівноваги між інтересами суспільства та її правами, оскільки вона не позбавлена права на конкурентній основі отримати право на земельну ділянку. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі №633/404/18. Доводи касаційної скарги про те, що прокурор звертаючись до суду з даним позовом, не досліджував питання відсутності органу уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду, колегією суддів не приймаються з огляду на наступне. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор вказував, що він заявляє позов в інтересах держави, при цьому уповноважений державою здійснювати відповідні функції орган - ГУ Держгеокадастру у Харківській області є співвідповідачем у справі. З урахуванням того, що ГУ Держгеокадастру у Харківській області не дотримувалось зазначених вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі у власність відповідача земельної ділянки без проведення обов'язкових земельних торгів (аукціону), прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави самостійно і набув статус позивача відповідно до статті 56 ЦПК України. Вказане узгоджується із висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що оскаржуваним судовим рішенням було вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ФГ "Олта-А" та ОСОБА_2, є безпідставними, оскільки судове рішення стосується питання правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 та від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, фактично застосував віндикацію, є помилковими, оскільки вказаний позов не є віндикаційним. Крім того, суд апеляційної інстанції не посилався на вказані постанови Великої Палати Верховного Суду. Аргументи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду не узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки викладені у постанові суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах. Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківськогоапеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначені ті підстави, яка згадані у пункті 1 частини другої статті 389 та пункті 1 частини третій статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 09 серпня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Держгеокадастру з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Наказом Держгеокадастру від 26 жовтня 2016 року №10-22171/15-16-сг ОСОБА_2 наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою. Наказом Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року №10-26837/15-16-сг ОСОБА_2 надана у власність земельна ділянка, площею 0, 9355 га, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, із земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі цього наказу державним реєстратором КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" Огребчуком Р. В. прийнято рішення від 29 грудня 2016 року №33285325 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. 15 вересня 2017 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 відчужив у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 9355 га, з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі цього договору приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Дідок С. І. зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636.14 грудня 2017 року ОСОБА_1 передав до статутного капіталу ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" нерухоме майно, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636. Зазначена обставина підтверджується копією протоколу №3 загальних зборів учасників ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" та копією акта прийому-передачі майна, яке вноситься до статутного капіталу ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Стосовно вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), на яку заявник посилається як на приклад неоднакового застосування положень закону, зазначено таке: "Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.6.26. Задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Райдержадміністрації №358 не призведе до відновлення володіння земельними ділянками, тому така вимога не є вимогою, пов'язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, яка не є похідною від такої вимоги, позаяк право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. 6.27. Тому позовні вимоги у цій справі є таким, які належить розглядати в порядку різного судочинства, оскільки вони об'єднані в одне провадження з порушенням положень частини першої статті 173 ГПК України. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельних ділянок з чужого володіння на підставі статті 388 ЦК України вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного розпорядження Райдержадміністрації без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17.6.28. Тож обставини, які входять до предмета доказування у цій справі у спорі про витребування спірних земельних ділянок у постійне користування Підприємства від юридичної особи, можуть бути встановлені господарським судом самостійно. 6.29. З огляду на викладене та суб'єктний склад учасників спору в частині вимог про витребування земельних ділянок у постійне користування Підприємства від особи (Товариства), яка зазначає, що є добросовісним набувачем спірного майна, користується та володіє ним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у справі за такими вимогами підпадає під дію статті 4 ГПК України та підлягає розгляду за правилами господарського судочинства". По-перше. Застосовуючи наведений правовий висновок до спірних правовідносин в частині вирішення вимоги про визнання недійсним наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, Верховний Суд зробив висновок, що для вирішення основної позовної вимоги про витребування цього майна з чужого незаконного володіння оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту прав. Застосування такого способу захисту не призводить до дієвого відновлення порушених прав держави у спірних правовідносинах, оскільки зазначений адміністративний акт індивідуальної дії реалізований учасниками спору, управомочена на його підставі особа набула право власності на спірну ділянку та відчужила її іншій особі; при цьому ділянка відчужена декілька разів. По-друге, у справі, що переглядається, прокурор пред'явив позов з двома позовними вимогами: 1) визнати недійсним наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636; 2) витребувати спірну ділянку з незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували наведених положень закону та правових висновків Великої Палати Верховного Суду та дійшли помилкових висновків по суті пред'явленого позову. Отже, з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), Верховний суддійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги про відсутність підстав для задоволення позову у частині вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру. Стосовно оцінки доводів про порушення юрисдикції У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тож розмежування компетенції судів з розгляду спорів здійснюється відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами. Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір у цій справі у частині вимог до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування майна у порядку цивільного судочинства, зазначені положення закону не врахували, не звернули увагу на те, що предметом позову у цій справі є, зокрема, вимоги юридичної особи - керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру про витребування нерухомого майна із незаконного володіння до іншої юридичної особи - ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". Тобто учасниками спору є держава, від імені якої звернулася відповідна юридична особа, та приватна юридична особа. Отже, спір у справі в частині вимог про витребування спірного нерухомого майна виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, з огляду на що Верховний Суд констатує, що підстави, зазначені ним, підтвердилися. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Враховуючи те, що позовні вимоги до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, Верховний Суд вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" потрібно скасувати, а провадження у справі у цій частині закрити. Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України Відповідно до частин третьої та четвертої статті 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. Згідно з частиною першою статті 256, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. З огляду на те, що Верховний суддійшов висновку на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування майна, суд відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює заявнику його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. У частині вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року Верховний Суд врахував, що оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові. За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 256, пунктами 1, 5 частини першої статті 409, статтею 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у частині вирішення позову про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, скасувати, ухвалити у цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову у частині визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, відмовити. Провадження у цивільній справі за позовом керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування земельної ділянки закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 лютого 2021 року місто Київ справа №390/1485/18 провадження №61-1698св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз Вікторія Ігорівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року у складі судді Бойко І. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивачів У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, просив визнати недійсним договір міни (обміну), укладений між ним, ОСОБА_1, та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. 13 грудня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за №2952. Позивач обґрунтовував пред'явлені вимоги тим, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), відповідно до умов якого сторони без доплати передали у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, позивач - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; а відповідач - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, кадастровий номер 3522885000:02:000:6035, яка розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Позивач вважав, що укладення та нотаріальне посвідчення такого договору відбулося всупереч правилам пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв), що повинно мати наслідком визнання зазначеного договору недійсним. Зазначив, що обмін можливий за наявності сертифіката, а сторони вже отримали державні акти на право власності на земельні ділянки. Стверджував, що Законом України від 05 червня 2003 року №899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон №899-IV) не передбачено можливість обміну цілого паю на частину паю, а обмін відбувся з розрахунку 100% земельного паю позивача на 0, 16% паю відповідача. Відповідач набув право власності на земельні ділянки, площею 0, 0100 га, шляхом поділу земельної ділянки, яка, в свою чергу, була сформована в результаті виділення в натурі земельної частки (паю) із земель колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Полтавської сільської ради Компаніївського району, та поміняна на земельну ділянку позивача, яка виділена із земель колективної власності сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області з неподільною площею земельного паю. Крім того, зазначений договір порушує публічний порядок, оскільки правочином порушено правовий режим обмежених в обігу об'єктів цивільного права, а отже, є нікчемним відповідно до закону. Стислий виклад позиції інших учасників справи Відповідач позовні вимоги не визнав, зазначив, що укладення договору обміну земельними ділянками між сторонами відбулося з дотриманням чинного на час його укладення законодавства, оскільки за договором обміняними були земельні ділянки, а не земельні паї. Просив відмовити у задоволенні позову, застосувати позовну давність. Третя особа приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз В. І. зазначила, що 13 грудня 2013 року нею був посвідчений договір міни (обміну), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, відповідно до умов якого вони обмінялися належними їм на праві приватної власності земельними ділянками. Сторонами договору здійснено обмін не земельними частками (паями), а сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами, які зареєстровані відповідно до законодавства і є об'єктами цивільних прав, тому такі земельні ділянки не підпадають під правове регулювання законодавства, що регулює порядок обміну земельних часток (паїв). Зміст укладеного правочину не суперечить вимогам цивільного і земельного законодавств, він не є фіктивним або удаваним, його умови повністю виконані сторонами. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що доводи позивача про порушення під час укладення договору міни пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та Закону №899-IVє необґрунтованими. Твердження позивача про порушення публічного порядку не доведено належними, допустимими та достатніми доказами. Аргументи позивача про проведення обміну земельних ділянок без грошової доплати та нерівноцінність обміну є безпідставними, оскільки сторонами добровільно визначено у договорі, що обмін земельних ділянок проводиться без грошової доплати. Наведені позивачем обставини не містять правових підстав для визнання договору недійсним. Апеляційний суд додатково зазначив, що твердження позивача про те, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №144-66цс19) не визначено дозвіл на обмін земельних ділянок без доплати різниці їх вартості, що не врахував суд першої інстанції, є помилковим. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши статтю 715 ЦК України, лише констатувала, що отримання доплати за договором міни не суперечить частині третій статті 715 ЦК України, якою передбачено можливість встановлення доплати в договорі міни за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (пункти 43-44 постанови). Таким чином, доплата за договором міни не є критерієм законності чи незаконності укладеного договору міни земельних ділянок, а постанова Великої Палати Верховного Суду не містить жодного висновку про обов'язковість такої доплати. Оскільки доводи апеляційної скарги, що оспорюваний договір вчинено або під впливом помилки (стаття 229 ЦК України), або під впливом обману (стаття 230 ЦК України), або під впливом тяжкої обставини (стаття 233 ЦК України), або для приховання іншого правочину (удаваний правочин) (стаття 233 ЦК України), під час тимчасової недієздатності, не були предметом дослідження в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції досліджував питання визнання оспорюваного договору міни із підстав, визначених у позові. Апеляційний суд зазначив, що позивач в апеляційній скарзі безпідставно посилався на частину другу статті 37-1 ЗК України, якою передбачено, що обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків. Зокрема правилами цієї статті регулюється обмін земельними ділянками державної та комунальної власності та була введена в дію Законом України від 10 липня 2018 року №2498-VIII, а тому не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у січні 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що:

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві приватний нотаріус Кропивницького районного нотаріального округу Томаз В. І. просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Третя особа зазначає, що дії сторін у спірних правовідносинах не суперечать підпункту "б " пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України. Також зазначила, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню правила статті 228 ЦК України, укладений договір міни не порушує публічний порядок України, він не був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Вважає, що позивачем обрано підстави для визнання договору недійсним, які є взаємовиключними. Також просила застосувати правила про позовну давність. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Враховуючи, що касаційна скарга у справі, яка переглядається, подана у січні 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-IX. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, за якими судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. та зареєстрований в реєстрі за №2952. Відповідно до договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 міняють (обмінюють), передають у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, що розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Право власності на земельну ділянку ОСОБА_1, що є предметом договору міни, підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серії КР №066352, виданим Кіровоградською районною державною адміністрацією 20 серпня 2008 року, за реєстровим номером 1-911, ВЕР №301450. Право власності 13 грудня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису 3828820, що підтверджено витягом з реєстру від 13 грудня 2013 року №14545461. Право власності на земельну ділянку ОСОБА_3, що є предметом договору міни, підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2013 року, індексний номер 9353164, зареєстрованим Реєстраційною службою Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області. Право власності 13 вересня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - номер запису 2478484, що підтверджено витягом з реєстру від 13 вересня 2013 року №9353327. Згідно з договором міна (обмін) за домовленістю сторін проводиться без доплати. Такий обмін земельними ділянками визначений сторонами за взаємним погодженням, за відсутності примусу як будь-якої із сторін, так і з боку третіх осіб, а також збігу будь-яких важких обставин. Експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, становить 174 253, 00 грн, експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_3, становить 200, 00 грн. Інформація щодо укладення договору підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 грудня 2017 року №108412396. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Відповідно до положень статей 6 і 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України). Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України). Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). Встановлена пунктом 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай). Відповідно до пункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України). У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону №899-IV). Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону №899-IV). Частиною першою статті 14 Закону №899-IV визначено один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). Статтею 14 Закону №899-IV не заборонено обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не заборонено обмін іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення визначена у підпункті "б " пункту 15 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) та винятки щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону №899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв). У рішенні від 22 травня 2018 року Європейський суд з прав людини у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine), що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Водночас рішення Європейського суду з прав людини від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16) не може тлумачитися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України. Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі №6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16. Необхідно враховувати, що сторони договору міни (обміну) від 13 грудня 2013 року обмінялися сформованими земельними ділянками, які зареєстровані, цільове призначення яких ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються положення Закону №899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками та визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть бути об'єктом цивільних прав. Земельні ділянки, обмін яких було здійснено, не знаходяться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 унаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту "б " пункту 15 Розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України. Аналогічні висновки щодо застосування наведених статей ЦК України та ЗК України у подібних до спірних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №61-7122св19. Щодо нікчемності правочину Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Враховуючи, що оспорюваний договір міни не суперечить підпункту "б " пункту 15 Розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідає положенням статей 203, 715, 716 ЦК України, відсутні підстави стверджувати, що цей договір в силу невідповідності зазначеним положенням законодавства є нікчемним, порушує публічний порядок України. Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, якими вважаються серйозні порушення законодавства, вони мають антисоціальний характер і посягають на засадничі громадські та державні (публічні) інтереси; цією статтею встановлено перелік ознак правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виокремлюючи правочини, що порушують публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та характеру небезпеки, яку вони становлять для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо найважливіших засад існуючого у державі правопорядку. З врахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України) ; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду у кримінальній справі, постановлений внаслідок знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №6-1528цс15. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Таким чином, доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний А. С. Олійник В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Позовна заява мотивована тим, що нею здійснено реконструкцію придбаного за нотаріально посвідченим правочином приміщення. Вказувала, що вона оформила земельний сервітут на користування земельною ділянкою під спірним майном, однак лише в судовому порядку може захистити право на майно. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., просила визнати за нею право власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року у складі судді Братасюка В. М. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м на АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Тернопільської міської ради від 24 грудня 2013 року надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0030 га, для обслуговування та реконструкції кіоску. Здійснене ОСОБА_1 влаштування спірної нежитлової споруди відповідає вимогам Державно-будівельних норм, тому наявні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції 13 квітня 2021 року Тернопільська міська рада звернулася до Тернопільського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року та з клопотанням про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження. Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року клопотання Тернопільської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційну скаргу Тернопільської міської ради задоволено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що земельна ділянка площею 0,0030 га надавалася позивачу в тимчасове користування для здійснення підприємницької діяльності. Між ОСОБА_1 та Тернопільською міською радою укладений договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік, належний дозвіл на виконання будівельних робіт відсутній. Власником спірної земельної ділянки, на якій розміщена тимчасова споруда, є Тернопільська міська рада. Разом з тим суд першої інстанції не залучив до участі у справі Тернопільську міську раду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2021 року ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що Тернопільській міській раді було відомо про оскаржуване рішення у вересні 2019 року, а не в грудні 2020 року, що підтверджується заявою ОСОБА_1 від 07 серпня 2019 року, листом Тернопільської міської ради від 02 вересня 2019 року №1779/05, листом Тернопільської міської ради від 03 вересня 2020 року №1324/08, які було додано до клопотання про закриття апеляційного провадження. Отже, суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження. Крім того, земельна ділянка, на якій знаходиться нежитлове приміщення, відноситься до земель житлової та громадської забудови та надана в користування позивачу. Таким чином, реконструкцію виконано на земельній ділянці, яка була відведена для цієї мети. Оскаржуваним рішенням не порушуються права чи законні інтереси Тернопільської міської ради, отже, право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у неї відсутнє. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Тернопільської міської ради, у якому просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, оскільки воно прийнято при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами 09 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений нотаріально в реєстрі за №4001, предметом якого було передання відповідачем ОСОБА_1 у власність ОСОБА_2 приміщення кіоску за адресою: АДРЕСА_1, біля торгового центру "Молодіжний". Вказаний кіоск розташований на земельній ділянці несільськогосподарського призначення - землі житлової та громадської забудови, загальною площею 0,000966 га, що перебуває в оренді, згідно з договором оренди між відповідачем та Тернопільською міською радою від 24 лютого 2012 року (а. с. 5, 6). Рішенням Тернопільської міської ради від 24 грудня 2013 року №6/42/82 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0030 га за адресою: АДРЕСА_1, з наданням земельної ділянки в оренду терміном на п'ять років (а. с. 7). 04 вересня 2014 року між Тернопільською міською радою та ОСОБА_1 укладений договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік (а. с. 13). Відповідно до пункту 1.3 вказаного договору сервітут встановлено для розміщення тимчасової споруди за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,0030 га (а. с. 13). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Статтею 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міста належить розпорядження землями територіальних громад. Згідно з частиною другою статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Відповідно до частини першої статті 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється органами місцевого самоврядування. Згідно з частиною другою та третьою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до частини другої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення. Частиною четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу. Частиною третьою статті 376 ЦК України регулюються питання визнання права власності на об'єкти самовільного будівництва. Так, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Тобто, необхідною передумовою для розгляду позовних вимог про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва за правилами частини третьої статті 376 ЦК України є наявність у особи права землекористування щодо земельної ділянки, на якій такий об'єкт розташований. За змістом положень статті 122 ЗК України, вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки суд першої інстанції прийняв незаконне рішення, яким визнав право власності на будівлю торгово-побутового призначення на земельній ділянці комунальної форми власності, на яку позивачеві встановлено строковий сервітут для обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності. Доводи касаційної скарги про те, що права Тернопільської міської ради не порушено є безпідставними, оскільки власником земельної ділянки, на якій розташоване нежитлове приміщення-торговий павільйон за адресою: АДРЕСА_1 є Тернопільська міська рада, яка не надавала дозволу та не погоджувала позивачу будівництво об'єкта нерухомого майна, тобто будівлі нежитлового призначення. Цільове призначення цієї земельної ділянки згідно з договором сервітуту - розміщення і використання тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності. Зазначена будівля нежитлового призначення є тимчасовою спорудою, державна реєстрація якої заборонена законодавством. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Тернопільській міській ради строк на апеляційне оскарження, є необґрунтованими, оскільки, задовольняючи клопотання Тернопільської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження та поновлюючи Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження, апеляційним судом було встановлено, що оскаржуване рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року постановлено без участі Тернопільської міської ради. Доказів отримання копії оскаржуваного рішення Тернопільською міською радою матеріали справи не містять. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж Валерій Вікторович, залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 грудня 2021 року м. Київ справа №675/1436/19 провадження №61-2545св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонідович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року у складі судді Столковського В. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя В. Л., ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" про визнання незаконною бездіяльності, визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, свої висновки обґрунтовував тим, що позивачка ОСОБА_1 двічі поспіль не з'явилась в судові засідання 06 і 27 серпня 2020 року, хоча належними чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань, клопотання про розгляд справи у її відсутності не подала. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У лютому 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Касаційна скарга обґрунтована тим, що неявка позивачки була викликана поважними причинами - карантинними обмеженнями, запровадженими з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та перебуванням у відпустці її представника. Зміст відзиву У березні 2021 року до Верховного Суду від представника ТОВ "Поділлятрансагро" надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при залишенні позовної заяви без розгляду у зв'язку з неявкою позивача у судове засідання. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження відповідач відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частини п'ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України). Отже, відповідно до вимог процесуального закону суд може залишити позовну заяву без розгляду лише при наявності одночасно двох умов: повторна неявка в судове засідання належним чином повідомленого позивача та відсутності заяви про розгляд справи за його відсутності. Процесуальним законом не передбачено обов'язок суду враховувати поважність причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Вказане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №759/6512/17, 26 вересня 2019 року у справі №295/19734/13-ц та від 07 жовтня 2019 року у справі №612/403/16-ц. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, установивши, що позивачка ОСОБА_1 двічі поспіль не з'явилась в судові засідання 06 і 27 серпня 2020 року (т. 2, а. с. 126, 133), хоча завчасно належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань (т. 2, а. с. 123, 131), клопотання про розгляд справи у її відсутність не подала, правильно на підставі наведених норм процесуального права залишив її позовну заяву без розгляду. Доводи касаційної скарги про поважність причин нез'явлення позивачки до суду колегія суддів відхиляє, оскільки для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивач у судові засідання за умови його належного повідомлення про дату, час та місце судового засідання та неподання ним заяви про розгляд справи за його відсутності, поважність причин неявки не має правового значення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, які підлягали застосуванню, касаційну скаргу належить залишити без змін, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 27 серпня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко І. О. Дундар

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №540/1094/18 провадження №61-5991св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідачі: Машівська районна державна адміністрація Полтавської області, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Машівська державна нотаріальна контора, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Фермерське господарство "Анаско", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Анаско" на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року у складі судді Косик С. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У грудні 2018 року позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, надалі уточненим, у якому просили визнати незаконним розпорядження голови Машівської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Машівська РДА) від 06 січня 2005 року за №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної частки (паю) " у частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 6,58 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на дільниці приватизації колишнього колективного сільськогосподарського підприємства "Павлівка" (далі - КСП "Павлівка"), визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №142215, площею 6,580 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виданий 18 травня 2005 року ОСОБА_4 на підставі розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010555800012, та скасувати його державну реєстрацію. На обґрунтування позову посилалися на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їхній батько ОСОБА_5, після смерті якого відкрилася спадщина. Вони, а також їхня мати ОСОБА_4, є спадкоємцями майна померлого за законом. До складу спадщини увійшло право на земельну частку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 в умовних кадастрових гектарах. Пізніше у сертифікат були внесені зміни, а саме, зазначено, що право на земельну частку (пай) передано ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2. Проте ОСОБА_4 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку лише на своє ім'я, внаслідок чого вони незаконно позбавлені спадкового майна. Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року за №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної частки (паю) " у частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 6,58 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на дільниці приватизації колишнього КСП "Павлівка". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №142215, площею 6,58 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виданий 18 травня 2005 року ОСОБА_4 на підставі розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010555800012, та скасовано його державну реєстрацію. У задоволенні позову до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що передача земельної ділянки ОСОБА_4 відбулася з порушенням встановленого Земельним кодексом України порядку, оскільки земельна ділянка згідно зі свідоцтвом про право на спадщину належить також позивачам, які на час прийняття головою Машівської РДА оспорюваного розпорядження були неповнолітніми, тому оскаржуване розпорядження не відповідає вимогам закону та порушує права позивачів на земельну ділянку, у зв'язку з чим оспорюване розпорядження Машівської РДА та реєстрація права власності підлягають скасуванню, а державний акт - визнанню недійсним. Крім того, ОСОБА_4 позов визнала, а суд першої інстанції не встановив, що визнання позову суперечить закону та порушує права, свободи чи інтереси інших осіб Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Фермерське господарство "Анаско" (далі - ФГ "Анаско") як особа, яка не брала участі у справі, звернулося до суду з апеляційною скаргою на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року. Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі у справі як спадкоємці першої черги після смерті батька ОСОБА_5 мали право на частку у праві власності на земельну ділянку, яке входило до обсягу спадкового майна, були його позбавлені, оскільки державний акт на право власності на земельну ділянку був виданий лише на ім'я їхньої матері та дружини померлого - ОСОБА_4, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2020 року ФГ "Анаско" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що позов підписаний лише ОСОБА_3, яка не є адвокатом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цей позов не підписували та не сплачували судовий збір за подання позову. Крім того, вони не підписували змін та доповнень до позовних вимог та не брали участі у справі, не подавали заяв про розгляд справи за їх відсутності, тому суд першої інстанції мав застосувати наслідки повторної неявки цих позивачів. ФГ "Анаско" є орендарем спірної земельної ділянки, яка є предметом договору оренди на підставі оспорюваного державного акта на право приватної власності на землю, проте суд першої інстанції не залучив його до участі у справі. Суд першої інстанції не врахував, що визнання позову відповідачкою суперечить закону та порушує права ФГ "Анаско" як орендаря спірної земельної ділянки, оскільки визнання недійсним державного акта на право власності на землю призведе до припинення орендних відносин із відповідачкою. Суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували оригіналу державного акта, оскільки в матеріалах справи наявна лише його ксерокопія. Суди попередніх інстанцій не визначили, що було об'єктом спадкування та за якими нормами відбулося оформлення спадщини, який документ був підставою для видачі державного акта - свідоцтво про право на спадщину чи розпорядження голови Машівської РДА. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФГ "Анаско" у цій справі на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій не відповідає. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5, що стверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 22 вересня 2003 року (а. с. 8). ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 є дітьми померлого (а. с. 9-11, 13). Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на спадкове майно, до якого входило, зокрема, право на земельну ділянку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 га в умовних кадастрових гектарах. Відповідно до дубліката свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 грудня 2003 року, виданого державним нотаріусом Машівської державної нотаріальної контори Асановою Р. Ш., спадкоємцями після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є: його дружина ОСОБА_4 та неповнолітні діти: ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 - у рівних частках на спадкове майно, що складається з права на земельну ділянку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 га в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що належить спадкодавцю на підставі права, посвідченого сертифікатом, серія ПЛ №0286060, виданим Машівською РДА 20 грудня 1997 року, зареєстрованим 11 лютого 1998 року у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №60 (а. с. 6). Розпорядженням голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної ділянки (паю) " передано у власність громадянам земельні ділянки загальною площею 39,48 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, згідно з розробленим Планом організації на території земельних ділянок на ділянці приватизації колишнього КСП "Павлівка": ОСОБА_4 - 6,58 га, та іншим п'яти громадянам - по 6,58 га (а. с. 78). Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ПЛ №142215, від 18 травня 2005 року ОСОБА_4 є власницею земельної ділянки площею 6,580 га у межах згідно з планом, що розташована у с. Павлівка Машівського району Полтавської області, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 7). Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 13 грудня 2017 року № НВ-5306774582017, зазначена земельна ділянка, кадастровий номер 5323085000:00:004:0013, належить ОСОБА_4 на праві приватної власності (а. с. 15, 16). Відповідно до статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Отже, зазначена норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судовим рішенням вирішено питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси, обов'язки і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Звертаючись до суду апеляційної інстанції, ФГ "Анаско" зазначало, що суд першої інстанції вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, оскільки заявник є орендарем спірної земельної ділянки, а визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку може призвести до припинення договору оренди, укладеним між ФГ "Анаско" та ОСОБА_4. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. Таким чином, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Якщо ж буде з'ясовано, що права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи судом вирішувалися, апеляційний суд повинен переглянути оскаржуване судове рішення в апеляційному порядку по суті. Аналогічний висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц (провадження №61-41547сво18). Зі змісту касаційної скарги ФГ "Анаско" випливає, що рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 8 частини першої, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Так, відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Переглядаючи рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року за апеляційною скаргою ФГ "Анаско", апеляційний суд не встановив, чи порушує оскаржуване рішення суду першої інстанції права, свободи та інтереси ФГ "Анаско", оскільки від цього залежить подальше вирішення справи. Зокрема, у разі встановлення, що оскаржуване рішення впливає на права та інтереси заявника, апеляційний суд має застосувати положення пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, а в разі з'ясування, що оскаржуване судове рішення не порушує права та інтереси заявника, - пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України. З урахуванням наведеного оскаржувана постанова не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню. Щодо доводів касаційної скарги про недослідження апеляційним судом доказів, то вони за наявності інших підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції є передчасними, оскільки стосуються вирішення спору по суті. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Анаско" задовольнити частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 червня 2019 року позивач звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні громадським заїздом. 17 лютого 2020 року, 17 березня 2020 року та 28 травня 2020 року судові засідання відкладалися за клопотаннями позивача та її представника. 16 серпня 2019 року між адвокатом Лютак Л. Л., що діє на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №54, і ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської областівід 09 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених на суму 7 000 грн, ОСОБА_2 надала суду прибутковий касовий ордер від 16 серпня 2019 року №400 на суму 3 000 грн, квитанцію від 28 травня 2020 року №0539532 на суму 4 000 грн та акт надання правничої допомоги від 16 серпня 2020 року з описом робіт, виконаних адвокатом Лютак Л. Л. у справі №350/1145/19 (а. с. 187-189). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Подаючи у січні 2020 року до суду заяву, ОСОБА_1 посилалась на частину першу статті 257 ЦПК України та просила суд залишити позов без розгляду. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. ОСОБА_2, подаючи у січні 2020 року до суду заяву про стягнення з позивача на її користь понесених нею судових витрат у розмірі 7 000 грн, посилалась на статтю 137, частини п'яту, шосту статті 142 ЦПК України. Частиною п'ятою статті 142 ЦПК України передбачено, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Залишення заяви без розгляду на підставі заяви позивача - це форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення. Зазначена процесуальна дія - це диспозитивне право позивача, передбачене нормами ЦПК України. При цьому суд не перевіряє підстави подання такої заяви. Отже, саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не є необґрунтованими діями позивача, так як це його диспозитивне право, передбачене нормами ЦПК України, яке не містить обмежень в його реалізації. Крім того, звернення до суду з позовом є суб'єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову. Звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про залишення її позову про усунення перешкод в користуванні громадським заїздом без розгляду не свідчить про безпідставність та необґрунтованість її позову. Саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не може бути розцінено як необґрунтовані дії позивача, так як це її право, передбачене цивільним процесуальним законодавством України, яке не містить обмежень в його реалізації. Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України, для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов'язком доказування необхідно було довести, а суду встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені під час розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується. Установивши, що в поданій ОСОБА_2 заяві не міститься доводів і доказів необґрунтованості дій позивача, апеляційний суддійшов правильного висновку про безпідставність вимоги щодо відшкодування понесених ОСОБА_2 витрат. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №369/11118/17 провадження №61-18843св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Державне підприємство "Антонов", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Віто-Поштова сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, Головне управління Держгеокадастру у Київській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У жовтні 2017 року Державне підприємство "Антонов" (далі - ДП "Антонов ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння, посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що відповідно до пункту 1.1 статуту ДП "Антонов", затвердженого указом Державного концерну "Укроборонпром" від 14 березня 2017 року №87, Державне підприємство авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова перейменовано у ДП "Антонов" наказом Мінпромполітики від 22 січня 2010 року №17 та є правонаступником усіх його майнових та особистих немайнових прав та обов'язків. Відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року №462, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1, позивачу надано у постійне користування 88,22 га землі, у тому числі, земельна ділянка 2 площею 5,0 га, у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області. Згідно з рішенням 31 сесії 4 скликання Віто-Поштової сільської ради від 08 листопада 2005 року "Про затвердження місця розташування та надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки садівницькому товариству Круглик-4", затверджено місце розташування земельної ділянки під розміщення садівницького товариства "Круглик-4" за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" та надано дозвіл садівницькому товариству "Круглик-4" на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 6,5524 га в оренду на 49 років під розміщення цього садівницького товариства, яке розташоване в с. Віта-Поштова, за рахунок земель підсобного господарства "Круглик". Відповідно до рішення 35 сесії 4 скликання Віто-Поштової сільської ради від 21 березня 2006 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду та надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду, загальною площею 6,5524 га, під розширення території садівницького товариства - "Круглик-4" та вилучено земельну ділянку загальною площею 6,5524 га (рілля), з них 5,0 га з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради. Рішенням Господарського суду Київської області від 30 березня 2009 року у справі №19/034-09, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 липня 2009 року у справі №19/034-09 та постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року у справі №19/034-09, визнано недійсним рішення від 08 листопада 2005 року та частково недійсним рішення від 21 березня 2006 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га та вилучення земельної ділянки площею 5,0 га з постійного землекористування позивача. Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що позивач не схвалював погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадській організації "Садівницьке товариство "Круглик-4", тобто земельна ділянка вибула з володіння поза його волею, а тому не припиняє права постійного користування земельною ділянкою згідно з актом №462 та відповідно не створює будь-яких прав для інших осіб. Також зазначеними судовими рішеннями встановлено, що виключно до повноважень Кабінету Міністрів України належить право вилучення земельної ділянки, яка відноситься до земель державної власності, а тому Віто-Поштова сільська рада під час прийняття рішення від 08 листопада 2005 року та рішення від 21 березня 2006 року діяла поза межами наданих їй законом повноважень. Згідно з рішенням 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 18 січня 2007 року "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4", яке є похідним від недійсних рішень від 08 листопада 2005 року та від 21 березня 2006 року, надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам садівницького товариства "Круглик-4", у тому числі ОСОБА_1, загальною площею 1,0512 га, для ведення садівництва, які розташовані в садівницькому товаристві "Круглик-4". Постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2012 року у справі №2а-1548/11, визнано незаконним та скасовано рішення від 18 січня 2007 року. Станом на цей час позивач згідно з актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року №462 є єдиним законним постійним користувачем земельною ділянкою площею 5,0 га. 10 травня 2016 року на адресу позивача від відокремленого структурного підрозділу Філії "Антонов-Агро" надійшла службова записка від 26 квітня 2016 року №6 з інформацією про те, що під час підготовки необхідних документів для розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування зазначеною земельною ділянкою було встановлено, що на ділянку позивача накладаються інші земельні ділянки, які належать на праві власності невідомим особам. Під час прийому 06 липня 2016 року у ДП "Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" позивач отримав викопіювання з національної кадастрової схеми в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району, з якого стало відомо, що в межах ділянки позивача накладається земельна ділянка, яка належить на праві власності ОСОБА_1, із присвоєнням їй кадастрового номера. Згідно з Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12 липня 2016 року № НВ-8000322272016 позивачу стало відомо, що земельна ділянка, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197 площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року. Також стало відомо, що 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області проведено державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, яка на праві власності належить ОСОБА_1. Проте вищезазначена земельна ділянка знаходиться в межах земельної ділянки площею 5,0 га, яка належить позивачу на праві постійного користування згідно з актом №462. Враховуючи, що рішення від 30 серпня 2007 року є похідним від рішення від 18 січня 2007 року, яке у судовому порядку визнано незаконним та скасовано, тому воно також є незаконним та підлягає скасуванню. У зв'язку із викладеним, позивач просив суд витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва, зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_1 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн. 12 жовтня 2019 року до суду надійшов позов ДП "Антонов" до ОСОБА_2, Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння, у якому позивач просив витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати 9 сесії 5 скликання рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", Київська область, Києво-Святошинський район, с. Віта-Поштова, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_2 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн. 25 жовтня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та витребування майна із чужого незаконного володіння та просив суд витребувати на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", зобов'язати Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою скасування державної реєстрації земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із ОСОБА_3 на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 4 800,00 грн. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 травня 2018 року об'єднано справи №369/11118/17, №369/11122/17, №369/11696/17 в одне провадження та присвоєне №369/11118/17.18 січня 2019 до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, згідно з якою позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4"; розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0600 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувати на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, стягнути із відповідачів на користь ДП "Антонов" витрати зі сплати судового збору в сумі 14 400,00 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року позов ДП "Антонов" задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" у частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області. Стягнуто з Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на користь ДП "Антонов" судовий збір у розмірі 1 920,00 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка позивача була передана із державної власності постійного користування ДП "Антонов" в порушення вимог закону, без волі ДП "Антонов", а отже, рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та передачі: ОСОБА_1 - у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", є незаконним. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка вибула із володіння позивача не з вини фізичних осіб-відповідачів, а у зв'язку із вчиненням порушення з боку органу місцевого самоврядування, в результаті чого витребування земельних ділянок із власності відповідачів на користь позивача та інші похідні вимоги матимуть непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном. ДП "Антонов", не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, подало апеляційну скаргу. Відповідач ОСОБА_1 також подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ДП "Антонов" задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року в частині відмовлених позовних вимог скасовано, прийнято в цій частині нову постанову такого змісту. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га. за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасовано його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_1, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0197, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0600 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасовано його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 17 червня 2016 року за ОСОБА_2, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0189, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, виданий на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" та скасувати його державну реєстрацію, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, проведеної 17 червня 2016 року за ОСОБА_3, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область, витребувано на користь ДП "Антонов" із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0196, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: садівницьке товариство "Круглик-4", с. Віта-Поштова, Києво-Святошинський район, Київська область. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ДП "Антонов" судовий збір у сумі 14 241,17 грн з кожної. Задовольняючи решту позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції правильно встановлено, що ДП "Антонов" є постійним користувачем земельної ділянки площею 88,22 га, у тому числі земельної ділянки площею 5,0 га у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, згідно з державним актом на право постійного користування землею, серія І-КВ №003284, виданим 23 серпня 2001 року на підставі рішення виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1; рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 у власність земельних ділянок для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4" є незаконним, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про його скасування. Проте, оскільки спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника (користувача) поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке в судовому порядку скасоване, тому позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісних набувачів - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин частини першої статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, положень Першого протоколу до Конвенції, статті 19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та посилання на висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Стретч проти Сполученого Королівства", "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", "Федоренко проти України" щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи, оскільки судом встановлено що відповідачі, будучи обізнаними про судові справи щодо спірних земельних ділянок, користувалися ними періодично для засадження городу, будь-яких будівль на зазначених земельних ділянках не споруджували, а тому вважати, що у даному випадку має місце непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном, підстав немає. Апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1, оскільки не погодився з її доводами, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки, за її твердженням, позивачу було відомо про існування оспорюваного рішення сільради від 30 серпня 2007 року ще під час розгляду судової справи у 2011 році, однак наведені доводи відповідача спростовуються змістом судових рішень, прийнятих судами за позовом ДП "Антонов", копії яких наявні в матеріалах справи, в яких не міститься жодного посилання на рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, яке є предметом оскарження у даній справі, а позивач звернувся до суду із позовом у жовтні 2017 року. Апеляційний суд вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що у позивача не було об'єктивної можливості дізнатися про порушення свого права - наявність рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, на підставі якого було зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачами, раніше отримання службової записки Філії "Антонов-Агро" від 10 травня 2016 року, а тому перебіг позовної давності щодо оскарження дій відповідачів для ДП "Антонов" відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, на думку судів, розпочався саме з 10 травня 2016 року. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи 18 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою (30 грудня 2020 року - із уточненою касаційною скаргою на виконання ухвали Верховного Суду від 24 грудня 2020 року) на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ДП "Антонов" повністю. Разом із касаційною скаргою представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав заяву про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, від 18 вересня 2019 року у справі №372/4972/14-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №275/900/17, від 19 листопада 2020 року у справі №372/1699/18, від 02 грудня 2020 року у справі №360/1413/15-ц, постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №6-68цс15, від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі №6-3089цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-832цс15, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 12 квітня 2017 року у справі №362/122/15-ц, ввід 22 червня 2017 року у справі №2-354/07 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що суди неправильно застосували норми статей 256 (поняття позовної давності), 257 (загальна позовна давність), частини першої статті 261 (початок перебігу позовної давності), статті 267 (наслідки спливу позовної давності), статті 388 (право власника на витребування майна від добросовісного набувача) ЦК України, статті 76 (докази) ЦПК України; матеріали справи містять заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, крім того, представники відповідачів неодноразово звертали увагу на подані заяви та безпосередньо у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності; пропущення позовної давності підтверджується показаннями трьох свідків, які були допитані у судовому засіданні під час розгляду справи у суді першої інстанції, проте суди залишили їх показання без належної оцінки та уваги у цілому, що також підтверджується відсутністю будь-якої згадки про показання свідків у тексті судових рішень; позивач зобов'язаний знати про стан своїх майнових прав, він ініціював та був стороною у судових справах щодо оскарження рішень Віто-Поштової ради, в тому числі після прийняття рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року (рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 за позовом ДП "Антонов" до Віто-Поштової сільської ради про скасування рішення від 18 січня 2007 року), позивач знав та/чи міг довідатися/дізнатися про порушення своїх прав; позовна давність, передбачена статтею 257 ЦК України, на момент пред'явлення позивачем позову спливла, а внутрішня перевірка працівниками позивача, зокрема службова записка, не є доказом поважності її пропущення на 10 років та не є підставою для початку відліку позовної давності. На переконання заявника, в даному випадку земельна ділянка вибула із володіння позивача не з вини фізичних осіб - відповідачів у справі, а у зв'язку з вчиненням порушення з боку органу місцевого самоврядування, через що витребування земельних ділянок із власності відповідачів на користь позивача та інші похідні вимоги матимуть непропорційне втручання у право відповідачів на мирне володіння своїм майном та відповідно, відбудеться порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Заявник звертає увагу, що Віто-Поштова сільська рада, Київське обласне управління земельних ресурсів, прокуратура міста Києва, Держгеокадастр, фіскальні органи, ДП "Антонов" та інші відповідні органи виконавчої влади знали про вилучення земельних ділянок ще у 2008 році, реєстрація права власності на спірні земельні ділянки відбувалась за участю державних органів, які мали повноваження контролю та виявлення порушень при прийнятті рішення органом місцевого самоврядування, проте особа не може відповідати за помилки органу місцевого самоврядування та органів державної влади при прийнятті ними рішень, а тому вона не може бути позбавлена конституційного права, оскільки добросовісно, відкрито та на законних підставах набула право власності на земельні ділянки. У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла повторна заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі. У березні 2021 року ДП "Антонов" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Крім того, відзив містить клопотання про проведення судового засідання за участю представника ДП "Антонов". Інші відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 станом на дату розгляду справи Верховним Судом не надходили. У травні 2021 року до Верховного Суду повторно надійшла заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 24 грудня 2020 року та 29 січня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області матеріали справи №369/11118/17, відмовлено в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У березні 2021 року матеріали справи №369/11118/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ДП "Антонов" про проведення судового засідання за участю представника позивача та призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанційустановлено, що ДП "Антонов" згідно з державним актом на право постійного користування землею серія І-КВ №003284, виданим 23 серпня 2001 року на підставі рішення виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради народних депутатів від 26 січня 2001 року №1-1, надано у постійне користування 88,22 га землі, у тому числі земельна ділянка площею 5,0 га у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області. Рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 08 листопада 2005 року затверджено місце розташування та надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки у садівницькому товаристві "Круглик-4" за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" позивача, площею 6,5524 га, в оренду на 49 років під розміщення цього садівницького товариства, яке розташовано в с. Віта-Поштова, за рахунок земель підсобного господарства "Круглик". Рішенням Віто-Поштової сільської ради від 21 березня 2006 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду загальною площею 6,5524 га під розширення території садівницького товариства "Круглик-4" та вилучено земельну ділянку загальною площею 6,5524 га (рілля), з них: 5,0 га - з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради. Рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам садівницького товариства "Круглик-4", у тому числі ОСОБА_1 - у власність земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_2 - у власність земельну ділянку площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", ОСОБА_3 - у власність земельну ділянку площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4". Рішенням Господарського суду Київської області від 30 березня 2009 року у справі №19/034-109 (залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 липня 2009 року у справі №19/034-09 та постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року у справі №19/034-09) визнано недійсним рішення від 08 листопада 2005 року та частково недійсним рішення від 21 березня 2006 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га, з них 5,0 га з постійного землекористування ДП "АНТК ім. О. К. Антонова". Постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року у справі №2-а-1548/2011 року (залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2012 року) визнано незаконним та скасовано рішення Віто-Поштової сільської ради від 18 січня 2007 року. Позивач звернувся до суду із позовом у жовтні 2017 року. Відповідач ОСОБА_1 подала до суду відзив проти позову та заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову. Відповідач ОСОБА_3 подала до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову. Відповідач ОСОБА_2 подала до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та відмови у вимогах позову. Нормативно-правове обґрунтування У частині третій статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, про що зазначено в частині четвертій статті 82 ЦПК України. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення судів попередніх інстанцій зазначеним вимогам цивільно-процесуального закону не відповідають в повній мірі, оскільки прийняті без дослідження обставин, що мають суттєве значення для правильного і справедливого вирішення справи, що підтверджується таким. У своїй уточненій позовній заяві позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення 9 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам с/т "Круглик-4" в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1200 га для ведення садівництва в садівницькому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 - у власність земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 - у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для ведення садівництва в садівничому товаристві "Круглик-4", розташованому у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, з чим суди погодились, дійшовши висновку, що оскаржуване рішення є незаконним та підлягає скасуванню. Водночас колегія суддів вважає такі висновки передчасними, оскільки суди не дослідили належним чином чи міг позивач дізнатися про порушення свого цивільного права заявником, ураховуючи фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Так, суди у справі №2-а-1548/2011, рішення у якій містяться в матеріалах справи, визнали незаконним та скасували рішення 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок членам с/т "Круглик-4". Позов у справі №2-а-1548/2011 поданий ДП "Антонов" і у тексті постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 липня 2011 року вказано, що "однак, як стало відомо ДП "Антонов", в процесі виконання вказаного судового рішення восени 2010 року Віто-поштова сільська рада рішенням 6 сесії 5 скликання від 18 січня 2007 року надала дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які розташовані в с. Віто-Поштова, с/т "Круглик-4" (згідно додатку) загальною площею 1,0512 га для ведення садівництва"; "при винесенні рішення від 18 січня 2007 року щодо надання згоди на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок 11 членам Громадської організації "Садівницьке товариство "Круглик-4" Віто-Поштова сільська рада не отримувала жодної відмови ДП "Антонов" від права користування земельною ділянкою, по сьогоднішній день державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є чинним і жодним органом не скасований". У свою чергу скасоване у справі №2-а-1548/2011 рішення 6 сесії 5 скликання Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 січня 2007 року містить відповідний додаток, у якому серед 11 фізичних осіб перераховані, зокрема ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як особи, яким передаються у власність земельні ділянки для ведення садівництва (а. с. 19-20 т. 1). Окрім цього, матеріали справи містять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 19 лютого 2009 року (а. с. 109-112 т. 3), якою відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБА_5 за відсутності в його діях складу злочинів, передбачених статтями 364, 365 Кримінального кодексу України. Як вбачається із тексту постанови, зазначена заява про порушення кримінальної справи була подана начальником юридичного управління Державного підприємства авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова (правонаступником якого є позивач) Дехтяренком І. В. щодо законності відчуження земельної ділянки цього підприємства, розташованої на території Віто-Поштової сільської ради, і у ній також згадується прийняте 21 березня 2006 року рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду, загальною площею 6,5524 га, під розширення території садівницького товариства "Круглик-4" та вилучення земельної ділянки загальною площею 6,5524 га (рілля), з них: 5,0 га з постійного землекористування підсобного господарства "Круглик" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 23 серпня 2001 року за №462 та 1,15524 га - із земель запасу Віто-Поштової сільської ради. У справі також міститься копія погодження за підписом заступника генерального директора Державного підприємства авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. К. Антонова, адресованого голові СТ "Круглик-4", щодо відведення земельної ділянки СТ "Круглик-4" площею 6,5524 га за рахунок земель підсобного господарства "Круглик" АНТК ім. О. К. Антонова (а. с. 113 т. 3). Отже, судами попередніх інстанцій не досліджено в повній мірі питання, чи міг, з урахуванням зазначених документів та обставин, позивач об'єктивно дізнатися про порушення свого права відповідачем ОСОБА_1, за захистом якого звернувся лише через 10 років після прийняття оскаржуваного рішення Віто-Поштовою сільською радою. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у позивача не було об'єктивної можливості дізнатися про порушення свого права - про наявність рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2007 року, на підставі якого було зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачами, раніше отримання службової записки Філії "Антонов-Агро", а тому перебіг позовної давності розпочався саме з 10 травня 2016 року. Водночас суди не досліджували питання, чи є така службова записка за підписом в. о. директора Філії "Антонов-Агро" ДП "Антонов" від 26 квітня 2016 року на ім'я начальника юридичного управління ДП "Антонов" Дехтяренка І. В. (а. с. 49 т. 1) достатньою підставою вважати позивача необізнаним про порушення його права, адже за загальним правилом філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, про що зазначено у статті 95 ЦК України, і згідно з відкритими відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Філія "Антонов-Агро" ДП "Антонов" є відокремленим підрозділом юридичної особи (ДП "Антонов"). Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять примірника оскаржуваного рішення, визнаного судами незаконним. У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема зміст оскаржуваного рішення, чи пропущено позивачем позовну давність при зверненні із цим позовом до суду, судами повністю не встановлено та не перевірено, а тому судові рішення щодо заявника ОСОБА_1 не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що є підставою для їх скасування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) зробила висновок про те, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Отже, з огляду на відсутність солідарного обов'язку між співвідповідачами-фізичними особами у спірних правовідносинах, відсутність апеляційного та касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, доводів касаційної скарги з цього приводу, у суду касаційної інстанції немає підстав для перегляду та скасування оскаржуваних судових рішень в частині щодо цих фізичних осіб. З урахуванням того, що Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні, а суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу, керуючись принципом процесуальної економії, необхідно направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року (у нескасованій за результатами касаційного перегляду частині). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 вересня 2004 року №340 громадянці-власнику сертифіката ОСОБА_1 передано у власність земельну частку (пай), площею 1,51 га (сіножаті), для ведення особистого селянського господарства із земель колишньої колективної власності КСП "Омбиське" на території Омбиської сільської ради. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЧН №049162 на право власності на земельну ділянку, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області. Згідно з договорами оренди землі від 10 квітня 2008 року, від 18 жовтня 2010 року та додаткової угоди до них від 18 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передавала земельну ділянку, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, в оренду Приватному підприємству "Агро-Омбиш" та СТОВ "Дружба-Нова". Записи про право власності на спірну земельну ділянку на підставі зазначеного державного акта та про право оренди внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 07 листопада 2015 року за №11963955. Розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198 затверджено акт обстеження земельних угідь реформованого КСП "Омбиське", розташованого на території Омбиської сільської ради. Припинено право власності на земельні ділянки, загальною площею 29,81 га, в тому числі: ріллі - 4,98 га, сіножаті - 10,18 га, пасовищ - 14,65 га, які протягом останніх років не використовувалися в сільськогосподарському виробництві, класифіковано їх згідно з актом обстеження земельних ділянок як чагарники - 22,94 га, болота - 6,26 га, забудовані землі - 0,61 га і передано на підставі рішення загальних зборів власників земельних часток (паїв) від 29 травня 2005 року в державну власність до земель запасу. Встановлено склад сільськогосподарських угідь, що передаються у власність відповідно до проектно-технічної документації із організації території земельних часток (паїв) та складанню державних актів на право власності на землю, в обсязі всього сільськогосподарських угідь - 2290,58 га, в тому числі: ріллі - 1418 га, сіножаті - 477, 94 га, пасовища - 394,38 га. Затверджено розмір земельної частки (паю) реформованого КСП "Омбиське" 3,79 умовних кадастрових гектарів; вартість земельної частки (паю) реформованого КСП "Омбиське", з урахуванням коефіцієнту індексації 2,465 у розмірі 22 411,78 грн. Погоджено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) реформованого КСП "Омбиське", розташованого на території Омбиської сільської ради. Передано громадянам - власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) у власність земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідно до проекту землеустрою. Вказано районному відділу земельних ресурсів внести відповідні зміни в документи паювання земель колишньої колективної власності, що визначають вартість та розмір земельної частки (паю) та забезпечити інформування щодо даних показників, нотаріальні та податкові органи, а також забезпечити реєстрацію та видачу громадянам державних актів на право власності на земельні ділянки. Рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц позов ОСОБА_2 до Борзнянської районної державної адміністрації, Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, третя особа - відділ Держземагентства у Борзнянському районі Чернігівської області, про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на спадкове майно, яке складається із земельних ділянок, площею 3,2223 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:0548, та площею 1,2101 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, розташованих на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, загальною вартістю 58 081,00 грн, що належали ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішення набрало законної сили. 30 вересня 2015 року на виконання рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна внесено запис про право власності ОСОБА_2 на зазначені земельні ділянки. Належна ОСОБА_2 земельна ділянка, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, була передана ним в оренду СТОВ "Дружба-Нова" відповідно до укладеного між ними договору оренди землі від 24 листопада 2015 року. За інформацією відділу у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 29 липня 2019 року № Ш-70/0-0.24-81/134-19 орієнтовне місце розташування земельної ділянки, вказаної в технічній документації до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЧН №049162 на ім'я ОСОБА_1, не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське", де вказані поля першочергового поділу земель. Дана земельна ділянка знаходиться на полі, яке відповідно до "Схеми" не відносилось до першочергового поділу, а отже була розпайована при основному поділі їх на земельні частки (паї) згідно з розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198. Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05 серпня 2019 року № Ш-437/0-339/6-19 ОСОБА_1 повідомлено про те, що при розгляді її звернення було з'ясовано, що рішенням Борзнянської районної державної адміністрації від 16 лютого 1999 року №56 погоджено Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) з визначенням конкретних полів першочергового поділу на території Омбиської сільської ради. З'ясовано, що ОСОБА_1 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки відповідно до розробленої Технічної документації по передачі земельної частки (паю) (розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 09 вересня 2004 року №340), в якій орієнтовне місце розташування земельної ділянки не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське" (1999 року), де вказані поля першочергового поділу земель. За інформацією відділу у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, коли проводилось масове розпаювання даного сільськогосподарського товариства (проектно-технічна документація із землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та виготовлення державних актів на право власності на землю 2005 року, розпорядження Борзнянської районної державної адмінітсрації від 29 червня 2005 року №198, розроблена МКБП "Георад"), то вийшла накладка паїв та земельна ділянка (кормові угіддя), яка була передана ОСОБА_1, була розпайована як основний масив та надана у власність іншим громадянам, після яких вже була встановлена спадщина та перереєстровано право на спадкоємців. Тобто на одну і ту ж земельну ділянку існує право власності у декількох осіб. За повідомленням Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 жовтня 2019 №1350/0/194-19 витяг з Технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, надати неможливо, по причині відсутності даної земельної ділянки в просторовій базі Державного земельного кадастру. Відділ у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області листом від 27 листопада 2019 року №9-25-0.24-620/104-19 повідомив суд, що рішенням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 16 лютого 1999 року №56 погоджено Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) з визначенням конкретних полів першочергового поділу на території Омбиської сільської ради Борзнянського району. ОСОБА_1 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки відповідно до розробленої Технічної документації по передачі земельної частки (паю) (розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 08 вересня 2004 року №340), в якій орієнтовне місце розташування земельної ділянки не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське" (1999 року), де вказані поля першочергового поділу земель. Земельна ділянка з кадастровим номером 7420884800:02:001:0002 відсутня у Національній кадастровій системі. Відповідно до розподілу земельних ділянок між громадянами, що мають право на земельну частку (пай), який наведено у Проектно-технічній документації із землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) реформованого КСП "Омбиське", земельна ділянка, площею 0,436 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1094, була запроектована для ОСОБА_4. До вказаної відповіді надані схеми, з яких вбачається накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 7420884800:02:000:1093 та 7420884800:02:000:1094 на земельну ділянку, що була раніше відведена ОСОБА_1 28 травня 2020 року Головне управління Держеокадастру у Чернігівській області у відповідь на адвокатський запит повідомило, що земельна ділянка площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, яка знаходиться на місці спірної земельної ділянки ОСОБА_1 (1,51 га), належала ОСОБА_3 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА №750074, виданого на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 29 червня 2005 року №198. Після смерті ОСОБА_3 спадщину оформив ОСОБА_2 на підставі рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції, в його нескасованій частині, та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Згідно з положеннями статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Саме власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Статтею 81 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Одним із способів захисту права власності є віндикаційний позов. За правилом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16. Підстав відступити від цього правового висновку Верховний Суд не ВСТАНОВИВ: Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що земельна ділянка, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, яка знаходиться на місці спірної земельної ділянки ОСОБА_1 (1,51 га) і яку просить витребувати позивач, на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198 була передана у власність ОСОБА_3 ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на цю земельну ділянку серії ЯА №750074. Після смерті ОСОБА_3 право власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування отримав ОСОБА_2. Зазначені обставини підтверджуються рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц, яке набрало законної сили, та листом Головного управління Держеокадастру у Чернігівській області. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій власності законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17)). Отже, відповідач ОСОБА_2 набув право власності на частину спірної земельної ділянки, а саме на земельну ділянку, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, в порядку спадкування. Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що підставою для відмови у позові ОСОБА_1 у цій справі є відсутність підстав стверджувати, що відповідач ОСОБА_2 володіє частиною земельної ділянки, власником якої є позивач, незаконно. Зазначене виключає можливість застосування до спірних правовідносин норми статей 387 і 388 ЦК України. Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин. Колегія суддів також погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про зміну рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позову. Так, апеляційним судом встановлено і не спростовується матеріалами справи, що наявні у справі викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану), фрагменти карти схеми розміщення земельних ділянок, які надані відділом у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, вказують на те, що земельна ділянка ОСОБА_2 із кадастровим номером7420884800:02:000:1093 має накладення на земельну ділянку, на яку ОСОБА_1 17 вересня 2004 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 вересня 2004 року №340. Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно обидві земельні ділянки, щодо яких є часткова накладка, зареєстровані у цьому державному реєстрі та мають кадастрові номери. Згідно зістаттею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертоюстатті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду з прав людини застосовуються українськими судами як джерело права. Втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування, є предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності вирішення спорів, що випливають із земельних правовідносин, з урахуванням висновків ЄСПЛ щодо критеріїв правомірності втручання в право особи на мирне володіння майном, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду, які наведені позивачем у її касаційній скарзі (приміром, постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). У справах "Рисовський проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), "Кривенький проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не заявляла позовні вимоги до суб'єкта владних повноважень. Відповідність його поведінки, дій та рішень положенням Першого протоколу до Конвенції, а також принципу належного адміністрування не були предметом дослідження у цій справі. Враховуючи диспозитивність цивільного судочинства, позивач не позбавлена можливості захистити свої права на спірну земельну ділянку шляхом звернення до суду в інший, передбачений законодавством спосіб. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року, в його незміненій частині, та постанова Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року, в його незміненій частині, та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько Г. А. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня"; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43567934 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована в селі Перше Травня Обухівського району Київської області. Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 46 сесії 7 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 площею 0,2308 га, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах села Перше Травня за рахунок земель комунальної власності. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 25 лютого 2019 року №87, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень. Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 10 вересня 2018 року №472/19 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України. Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України. У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, виданого 26 лютого 2014 року. Позовна заява обґрунтована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового законодавства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, в межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223186600:02:020:0014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень. Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №842 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України. Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України. У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, виданого 26 лютого 2014 року. Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 зареєструвала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень. Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №851 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України. Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України. У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд"; витребування на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, що розташована на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області. Позовна заява мотивована тим, що під час опрацювання інформації органів державної влади були виявлені порушення вимог земельного та лісового господарства щодо виділення земельних ділянок на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області та встановлено, що рішенням 32 сесії 5 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. У подальшому ОСОБА_5 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 на користь ОСОБА_4 на підставі відповідного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 червня 2018 року. Таким чином власником вищевказаної земельної ділянки є ОСОБА_4. Прокурор вказував, що рішення Першотравенської сільської ради було прийнято поза межами її компетенції, у зв'язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. Так, з інформації від 04 лютого 2019 року №02-02/94, наданої державним підприємством "Київське лісове господарство", та інформації від 18 червня 2018 року №354, наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 розташована на землях лісогосподарського призначення кварталу 3 Обухівського лісництва та входить до складу єдиного масиву лісових насаджень. Таким чином, рішення Першотравенської сільської ради від 12 жовтня 2010 року №841 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам пункту "ґ" частини четвертої статті 84 та частини другої статті 56 ЗК України. Крім того, згідно з інформації Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування вказаною земельною ділянкою не надавало, а відтак, цільове призначення вищевказаної земельної ділянки було змінено всупереч вимог частини п'ятої статті 116 та частин першої-третьої статті 149 ЗК України. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року об'єднано в одне провадження цивільну справу за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку з цивільними справами: за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку; за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку; за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, присвоївши об'єднаній справі №372/1710/19. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року у складі судді Зінченко О. М. у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2019 року у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, що розташована у АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення, тому посилання позивача на порушення прав чи інтересів держави та відповідних установ і підприємств у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту, є недоведеними. Крім того, наявні у справі докази не дають достатніх підстав для задоволення позову і позбавлення відповідачів права власності на зазначені земельні ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство" задоволено. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок в селі Перше Травня". Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 43567934 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2308 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026, що розташована в АДРЕСА_1. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд". Визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014, серія та номер: 18263030, видане 26 лютого 2014 року. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд". Визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018, серія та номер: 18264816, видане 26 лютого 2014 року. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд". Витребувано на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, що розташована на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області. Стягнуто з Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рахунок прокуратури Київської області судовий збір по 6 403,33 грн з кожного. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зфрагментів з публічної кадастрової карти України Обухівського лісництва державного підприємства "Київський лісгосп" вбачається, що спірні земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство", що підтверджується наявними в матеріалах справи планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Обухівського лісництва державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" за 2003 рік. Разом з тим, з листів державного підприємства "Київське лісове господарство" від 04 лютого 2019 року №02-02/94 та Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року №04-48/236 вбачається, що останні не надавали погодження на вилучення чи зміну цільового призначення спірних земельних ділянок. Вказане свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області щодо відведення земельних ділянок у власність відповідачів. Оскільки право власності на спірні земельні ділянки до відповідачів перейшло на підставі рішень, які є незаконними, то видані на їх підставі свідоцтва про право власності також підлягають визнанню недійсними. Крім того, власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку. Враховуючи наведене, наявні підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування на користь держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" спірних земельних ділянок. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №923/129/17, від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, зокрема, справу розглянуто за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не було досліджено питання щодо правомірності звернення прокурора до суду та не перевірено причин, які перешкоджають здійсненню захисту прав та інтересів позивачем особисто. Крім того, судом апеляційної інстанції її не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило її можливості подати суду свої заперечення проти доводів позивача. Задовольняючи позовні вимоги першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, суд апеляційної інстанції не перевірив дотримання позивачем строків позовної давності, хоча її представником було подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Також вказує на відсутність в матеріалах справи належних і достатніх доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення, що свідчить про те, що передача відповідачам у власність цих земельних ділянок не порушує права Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство". Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року представник Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області і ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного ОСОБА_2 судового рішення було неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, тому просила задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_2, скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року та залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року. У січні 2021 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням 46 сесії 7 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/19 затверджено проект землеустрою, розроблений фізичною особо-підприємцем ОСОБА_7, щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2308 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, що розташована у АДРЕСА_1, за рахунок земель комунальної власності Першотравенської сільської ради та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2308 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 3223186600:02:020:0026, що розташована у селі Перше Травня Обухівського району Київської області. З листа державного підприємства "Київське лісове господарство" від 04 лютого 2019 року №02-02/94 вбачається, що останнє не надавало погодження на вилучення земельних ділянок, зокрема, з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0007, 3223186600:02:020:0014, 3223186600:02:020:0018, 3223186600:02:020:0027, 3223186600:02:020:0026. З листа Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року, вбачається, що останнє не надавало погодження на вилучення чи зміну цільового призначення земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0023, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0026. З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0026 знаходиться у межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство". Висновком Обухівського районного відділу земельних ресурсів від 17 травня 2004 року погоджено розроблений проект землеустрою щодо встановлення і зміни меж Першотравенської сільської ради і села Перше Травня, яким передбачено площу земель у межах Першотравенської сільської ради - 3164,1 га, у тому числі площа села Перше Травня - 764,8 га. Згідно з рішенням 30 сесії 24 скликання Обухівської міської ради Київської області від 21 травня 2004 року та додатком до нього внесено Київській обласній раді подання про встановлення меж селища Козин, села Перше Травня, населених пунктів на території Старобезрадичівської сільської ради; погоджено проект землеустрою щодо встановлення меж населених пунктів за їх переліком та площею земель згідно з додатком. Рішенням Київської обласної ради 24 скликання від 27 травня 2004 року та додатків до нього затверджено межі окремих населених пунктів Київської області згідно з відповідними проектами землеустрою; встановлено, що проекти землеустрою щодо встановлення меж населених пунктів зберігаються у відповідних районних відділах земельних ресурсів; визнано таким, що втратив чинність пункт 4 додатка 5 до рішення Київської обласної ради від 18 вересня 2003 року №117-09-XXIV "Про встановлення меж окремих населених пунктів Київської області"; контроль за виконанням рішення покладено на постійну комісію обласної ради з питань агропромислового комплексу та земельних відносин. Відповідно до довідки відділу в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру від 14 листопада 2017 року станом на 01 січня 2016 року земельна ділянка площею 0,2264 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться у с. Перше Травня, на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області намічена до відведення у власність ОСОБА_1, рахується згідно з Державної статистичної звітності (форма 6-зем) як землі, не надані у власність або постійне користування в межах населеного пункту (номер рядка 96), інші лісовкриті площі - для відпочинку (номер стовпця - 33). Рішенням 6 сесії 7 скликання Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області від 04 лютого 2016 року №91 надано ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га для будівництва і обслуговування будинку, господарських будівель та споруд у с. Перше Травня Обухівського району Київської області із земель сільської ради - землі житлової та громадської забудови відповідно до Генерального плану населеного пункту (іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм та державних стандартів). Відповідно до висновку відділу містобудування і архітектури Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 15 червня 2018 року погоджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з актом перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності встановлено, що через земельну ділянку, яка знаходиться у селі Перше Травня Обухівського району Київської області, площею 0,2308 га, наданої ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, не проходять межі охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисні зони, зони особливого режиму використання земель. Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №851 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. Із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка площею 0,2500 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 належить на праві власності ОСОБА_3. З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0018 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство". Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №841 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд в межах Першотравенської сільської ради, за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. 30 червня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007, яка розташована на території села Перше Травня Обухівського району Київської області. З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0007 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство". Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд у межах Першотравенської сільської ради за рахунок земель Першотравенської сільської ради, не наданих у власність чи користування. Із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка площею 0,25 га з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 належить на праві власності ОСОБА_2. З фрагменту з публічної кадастрової карти України вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223186600:02:020:0014 знаходиться в межах кварталу №3 Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Постанова суду апеляційної інстанції оскаржена лише ОСОБА_2, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України вказане судове рішення в частині вирішення позовних вимог до інших відповідачів у касаційному порядку не переглядається. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування немає. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Частиною другою статті 1 ЛК України передбачено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. Із приписів статті 8 ЛК України вбачається, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Відповідно до статті 17 ЛК України у постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Згідно з частиною другою статті 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу. Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення. До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України). До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України). Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для несільськогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Судом установлено, що у складі державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" знаходиться 5044 га земель лісового фонду і діє декілька лісових господарств, зокрема Обухівське, що підтверджується відповідним планом лісонасаджень. Доказів того, що площу земель, які знаходяться у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство" було зменшено, матеріали справи не містять. Також на підставі фрагментів публічної кадастрової карти України Обухівського лісництва державного підприємства "Київське лісове господарство" судом установлено, що спірні земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні державного підприємства "Київське лісове господарство", що підтверджується наявними в матеріалах справи планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Обухівського лісництва державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" за 2003 рік. При цьому із листів державного підприємства "Київське лісове господарство" та Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 04 лютого 2019 року вбачається, що останні не надавали погодження на вилучення чи зміну цільового призначення спірних земельних ділянок. Таким чином, судом установлено, що спірна земельна ділянка відносяться до земель лісогосподарського призначення, стосовно яких законом встановлено обмеження щодо їх використання у цивільному обороті. У статтях 317 і 319 ЦК України визначено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. При цьому, згідно з частиною третьою статті 149 ЗК України сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство", і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Кабінету Міністрів України, що вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій. Таким чином, оскаржуване рішення Першотравенської сільської ради обухівського району Київської області від 12 жовтня 2010 року №842 є незаконним як таке, що прийнято за відсутності волевиявлення власника - держави. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Кабінету Міністрів України - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. З урахуванням вказаного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного РІШЕННЯ: При цьому колегія суддів враховує правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, згідно з яким у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З урахуванням вказаного, Верховний Суд враховує, що в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки ОСОБА_2, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, провадження №14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, провадження №14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, провадження №14-71цс18). З огляду на вказане загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні права на земельну ділянку. Доводи касаційної скарги про відсутність в матеріалах справи належних і достатніх доказів на підтвердження накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення спростовуються встановленими судом обставинами справи. При цьому відповідач у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надала суду доказів на спростування вказаних обставин і не скористалася правом звернення до суду із клопотанням про призначення відповідної експертизи. Твердження заявника, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, не перевірив дотримання позивачем строків позовної давності, є безпідставним, оскільки в матеріалах справи відсутні дані про подання ОСОБА_2 або її представником заяви про застосування наслідків спливу позовної давності. Так, у частинах третій і четвертій статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Оскільки ОСОБА_2 або її представником заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до суду першої інстанції подано не було, так само як і не заявлено усно в судових засіданнях, то у суду апеляційної інстанції були відсутні правові підстави для застосування позовної давності, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України вирішення цього питання здійснюється лише за заявою відповідача, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Посилання ОСОБА_2 не те, що судом апеляційної інстанції не було досліджено питання щодо правомірності звернення прокурора до суду та не перевірено причин, які перешкоджають здійсненню захисту прав та інтересів позивачем особисто, також є безпідставними, оскільки перевірку вказаних обставин відповідно до положень статті 56 ЦПК України здійснює суд першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження за позовною заявою прокурора. При цьому згідно з частиною третьою статті 24 Закону України "Про прокуратуру" прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня, надано право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі. Доводи заявника, що судом апеляційної інстанції її не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 частини третьої статті 2 ЦПК України). Учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу (пункт 1 частини другої статті 43 ЦПК України). Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України). За змістом частини другої цієї статті перелік дій, що суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним. Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина третя статті 44 ЦПК України). Із матеріалів справи вбачається, що Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року. Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 19 березня 2020 року ОСОБА_2 отримала копію ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі та копію апеляційної скарги. Отже, остання була обізнана про розгляд апеляційної скарги прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2019 року. Наступні повідомлення про призначення розгляду справи на 08 квітня 2020 року, 01 липня 2020 року та 23 вересня 2020 року були направлені ОСОБА_2 за адресою, вказаною у позовній заяві та у касаційній скарзі (08700, Київська обл., м. Обухів, вул. Пушкінська, 50). Проте, процесуальні документи суду апеляційної інстанції поверталися на адресу суду без вручення з відміткою відділення пошти "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 5, а. с. 175, 176), "за закінченням терміну зберігання" (т. 5, а. с. 218, 219, 248, 249). Крім того, судом було розміщено оголошення для ОСОБА_2 про розгляд справи 23 вересня 2020 року на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 5, а. с. 250; т. 6, а. с. 1). Європейський суд з прав людини, зокрема у справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі", неодноразово вказував, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. У справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що оскільки ОСОБА_2 була обізнана про розгляд справи у суді апеляційної інстанцій, однак не скористалася правом участі у судових засіданнях, тому відсутні підстави вважати, що судом під час розгляду справи було порушено норми процесуального права, що, на думку заявника, полягає у розгляді справи за її відсутності. Як наслідок відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанцій з підстав, визначених пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки уданому випадку свідоме неотримання судової кореспонденції, яка направлялася судом за адресою, зазначеною самим відповідачем, та у подальшому посилання відповідача на те, що судом не було повідомлено її про дату, час та місце судових засідань і це є порушенням норм процесуального права, може розцінюватися як дії, спрямовані на затягування розгляду справи, та свідчить про зловживання процесуальними правами учасника справи, які направлені на перешкоджання здійснення своєчасного розгляду справи. Крім того, із матеріалів справи вбачається, що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 був належним чином повідомлений про час, місце і дату судових засідань, призначених на 08 квітня 2020 року (т. 5, а. с. 183), 01 липня 2020 року (т. 5, а. с. 220) та 23 вересня 2020 року (т. 5, а. с. 237). У частині п'ятій статті 130 ЦПК України визначено, що вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Твердження заявника, що судом при ухваленні оскаржуваного судового рішення не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №923/129/17, від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції вказаним постановам Верховного Суду не суперечать. Посилання заявника на те, що суд не дослідив зібрані у справі доказидо уваги не приймається, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновком суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 402, 403, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській областізвернувся до суду з позовом до Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: Національна академія аграрних наук України, Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання недійсними рішень селищної ради та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до постанови Президії Національної академії аграрних наук України від 25 травня 2017 року (протокол №9) за результатами розгляду клопотання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 10 травня 2017 року №649 та листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 18 травня 2017 року №327 Інституту садівництва надано згоду на припинення права постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 0,71 га, та передачу її до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області для обслуговування об'єктів соціальної інфраструктури, зокрема для будівництва на цій земельній ділянці дитячої дошкільної установи на 220 дітей та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Рішеннями Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 та від 16 червня 2017 року №685 затверджено проєкти землеустрою та відведено у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445; ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані у с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області. Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області 27 червня 2017 року ОСОБА_3 здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га, 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га, 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3628, 3635, 3642 відчужив на користь ОСОБА_1. Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області 26 червня 2017 року ОСОБА_4 здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га, 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га, 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3663, 3656, 3649 відчужив на користь ОСОБА_1. Прокурор вказував про те, що за інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 13 листопада 2017 року №10-10-0.221-17015/2-17 встановлено, що Головним управлінням не здійснювалось припинення права постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України земельною ділянкою, площею 0,71 га, у зв'язку з чим відповідна документація із землеустрою не розроблялася. Відповідно до інформації Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 16 листопада 2017 року №1566 та Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 23 листопада 2017 року №30/816 наявності рішень про вилучення вказаної земельної ділянки, а також про припинення права постійного користування нею та передачу до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області не підтверджено. Також не розроблялась і не погоджувалась в установленому законом порядку відповідна землевпорядна документація щодо визначення меж, місця розташування, права на земельну ділянку, яка перебувала у складі земель, площею 177,07 га, належних Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України згідно з державним актом на право постійного користування землею від 30 грудня 2003 року серії І-КВ №001208. Таким чином, унаслідок зазначених протиправних дій відповідачів з власності держави вибули спірні земельні ділянки з порушенням положень ЗК України. З урахуванням викладеного перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області просив суд визнати недійсними рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 "Про розгляд заяви ОСОБА_3" та від 16 червня 2017 року №685 "Про розгляд заяви ОСОБА_4"; витребувати на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га; 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га; 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га; 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га; 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га; 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які розташовані у с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській областівідмовлено. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згода на вилучення із землекористування та передачу до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області земельної ділянки, площею 0,71 га, Інститутом садівництва Національної академії аграрних наук України, як землекористувачем, була надана у встановленому законом порядку. Землекористувач відмовився від земельної ділянки на користь Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського районну Київської області, а тому, отримавши відповідну згоду на припинення права постійного користування земельною ділянкою, орган місцевого самоврядування діяв відповідно до положень земельного законодавства, що свідчить про правомірність набуття ОСОБА_1 спірних земельних ділянок у власність. Також суд послався на те, що у цій справі має бути захищено право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року скасовано, позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області задоволено. Визнано недійсним рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 "Про розгляд заяви ОСОБА_3" та рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 16 червня 2017 року №685 "Про розгляд заяви ОСОБА_4". Витребувано на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га; 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га; 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га; 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га; 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га; 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які розташовані у с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області прийняла оспорювані рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення і передачі спірних земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за відсутності для цього повноважень та з порушенням положень частини третьої статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", положень ЗК України, оскільки право постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірною земельною ділянкою не було припинено, а земельні ділянки не були вилучені у державної установи у встановленому законом порядку. Таким чином, спірна земельна ділянка вибула з власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області поза його волею, тому наявні правові підстави для витребування зазначених земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1. Апеляційний суд зазначив, що положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не порушені, а втручання держави у мирне володіння майном має легітимну основу і є пропорційним. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, та Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області залишені без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишено без змін (провадження №61-3779 св 20). Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_5, як особа, яка участі при розгляді справи не приймала, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У січні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав клопотання про закриття провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №369/592/18 з Києво-Святошинського районного суду Київської області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що 02 грудня 2017 року між ОСОБА_1, як замовником, та ОСОБА_5, як інвестором, було укладено інвестиційний договір, предметом якого є інвестування коштів у будівництво житлового будинку, який розташований на спірних земельних ділянках. Таким чином, судом апеляційної інстанції вирішено питання про права та обов'язки ОСОБА_5, що безпосередньо впливає на виконання положень інвестиційного договору від 02 грудня 2017 року його сторонами, а також на реалізацію прав та законних інтересів ОСОБА_5, як інвестора. Судом безпідставно розглянуто справу без залучення до участі в ній ОСОБА_5, як інвестора у будівництво на спірних земельних ділянках, оскільки їх витребування на користь держави перешкоджає виконанню інвестиційного договору від 02 грудня 2017 року. Крім того, у прокурора були відсутні правові підстави для звернення з цим позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області. Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України не є правонаступником державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії наук України. Прокурором не надано доказів проведення державної реєстрації права постійного користування державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірними земельними ділянками, а державний акт на право постійного користування земельною ділянкою за формою та змістом не відповідає положенням чинного законодавства. ОСОБА_1 набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, нікчемність або недійсність яких у встановленому законом порядку встановлена не була, отже він є добросовісним набувачем. Судом апеляційної інстанції не було враховано правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справах №202/20975/13-ц та №521/8368/15-ц, від 20 липня 2020 року у справі №369/11847/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №48/340. Вказує, що позивачем не доведено, що спірні земельні ділянки та земельні ділянки, від яких відмовилась Національна академія аграрних наук України, є тотожними. Апеляційний суд невірно застосував до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Об 'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент пред'явлення позову, проте якщо річ була змінена застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України. Посилався на відповідні рішення Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами 30 грудня 2003 року відповідно до розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації у м. Києві державному підприємству "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, площею 177,07 га, згідно з планом землекористування для ведення сільськогосподарського виробництва. Відповідно до постанови Президії Національної академії аграрних наук України від 24 лютого 2016 року "Про реорганізацію державного підприємства "Дослідне господарство Новосілки" Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України є правонаступником дослідного господарства "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України. Листом від 10 травня 2017 року №649 Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області в особі селищного голови звернулась до директора Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України з проханням припинити право постійного користування та передати до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області земельну ділянкою, орієнтовною площею 0,71 га, яка розташована по АДРЕСА _1 та перебуває в постійному користуванні "Інститут садівництва" Національної академії аграрних наук України. У листі зазначено, що відповідно до генерального плану с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області на цій території планується будівництво дитячої дошкільної установи (на 220 дітей) та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Згідно з постановою Президії Національної академії аграрних наук України від 25 травня 2017 року (протокол №9) за результатами розгляду клопотання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 10 травня 2017 року №649 та листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 18 травня 2017 року №327 надано згоду Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України на припинення права постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 0,71 га (державний акт на право постійного користування землею від 30 грудня 2003 року серії І-КВ №001208) відповідно до положень статей 141, 142 ЗК України і передачі її до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області для обслуговування об'єктів соціальної інфраструктури, зокрема дитячої дошкільної установи та житлових кварталів, передбачених Генеральним планом с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області, затвердженим рішенням 19 чергової сесії VII скликання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 11 серпня 2016 року №299. Відповідно до листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 12 жовтня 2017 року №26/701, враховуючи звернення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, Інститутом садівництва надавалась згода на вилучення із землекористування та передачі до земель запасу селищної ради земельної ділянки, площею 0,71 га (кадастрові номери: 3222457400:04:002:5515; 3222457400:04:002:5514; 3222457400:04:002:5513; 3222457400:04:002:5408; 3222457400:04:002:5318; 3222457400:04:002:5445; 3222457400:04:002:5409; 3222457400:04:002:5410). Рішеннями Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 та від 16 червня 2017 року №685 затверджено проєкти із землеустрою та відведено у приватну власність: ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445; ОСОБА_4 - земельну ділянку, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, для ведення особистого селянського господарства у с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області. Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_3.27 червня 2017 року здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га, 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га, 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3628, №3635, №3642, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О. В., відчужив на користь ОСОБА_1. Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_4.26 червня 2017 року здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,2999 га, кадастровий номером 3222457400:04:002:5318, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га, 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га, 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3663, №3656, №3649, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О. В., відчужив на користь ОСОБА_1. Листом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 02 листопада 2017 року №0-10-0.221-6316/2-17 повідомлено, що за наявною інформацією в Головному управлінні Держгеокадастру у Київській області наказ про припинення права користування земельною ділянкою державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, площею 0,7100 га, яка розташована на території Новосілківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, не виявлено. Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 13 листопада 2017 року №10-10-0.221-17015/2-17 за наявною інформацією накази про припинення права користування земельною ділянкою Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України на земельні ділянки в адміністративних межах с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області після 25 травня 2017 року не приймалися. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається у порядку статті 405 ЦПК України, якою визначено порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом статей 13, 19 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу (частина перша, друга статті 20 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності. Статтею 141 ЗК України передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від такого права. Частинами третьою та четвертою статті 142 ЗК України встановлено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. За змістом частин першої, другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з пунктом "е" частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Наведена норма узгоджується з пунктом 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06 вересня 2012 року №5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", за змістом якого з дня набрання чинності цим Законом у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу (частина третя статті 149 ЗК України). Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті (частина п'ята статті 149 ЗК України). Відповідно до пункту "в " частини першої статті 150 ЗК України до особливо цінних земель відносяться землі, надані в постійне користування національному виробничо-аграрному об'єднанню "Масандра" та підприємствам, що входять до його складу; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів. Припинення права постійного користування земельними ділянками особливо цінних земель, визначених у пунктах "в " і "г" частини першої цієї статті, з підстави добровільної відмови від користування ними або шляхом їх вилучення здійснюється за погодженням з Верховною Радою України (частина друга статті 150 ЗК України). За змістом статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та національних галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук відповідно до Земельного кодексу України. Відчуження нерухомого майна Національної академії наук України та національних галузевих академій наук і організацій, що віднесені до їх відання, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою та другої статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, щопри передачі у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірних земельних ділянок Чабанівською селищною радою Києво-Святошнського району Київської області не враховано положень частини третьої статті 142, статей 149, 150 ЗК України, якими встановлено порядок припинення права постійного користування земельною ділянкою унаслідок добровільної відмови землекористувача. Судом апеляційної інстанції встановлено, що компетентним органом не приймалось рішення (з урахуванням юридичного статусу землекористувача, положень його правовстановлюючих документів, а також категорії земель) про припинення права користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірною земельною ділянкою. Отже, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що спірні земельні ділянки розташовані у межах земельної ділянки, яка знаходиться в постійному користуванні Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, що підтверджується викопіюванням з генерального плану с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області та схемами розташування земельних ділянок, а також кадастровими планами спірних земельних ділянок. Відповідачами зазначені обставини належними та допустимими доказами не спростовано, що є їх процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України). Питання про призначення судової земельно-технічної експертизи останніми не порушувалося. У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, держава, втручаючись у право приватних осіб на мирне володіння відповідними земельними ділянками, захищає загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), права на які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Звернення прокурора з вимогою про витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 направлене на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - розпорядження цінними землями Національної академії аграрних наук України, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, як джерела задоволення потреб суспільства в природних ресурсах. Верховний Суд звертає увагу на те, що Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області просила припинити право постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України та передати спірні земельні ділянки для будівництва дитячої дошкільної установи (на 220 дітей) та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Проте отримавши у травні 2017 року попередню згоду користувача земельної ділянки на припинення права користування земельною ділянку з метою розміщення об'єктів соціального призначення, у червні 2017 року Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області передала спірні земельні ділянки у власність громадян для ведення особистого селянського господарства. 01 липня 2017 року право власності на спірні земельні ділянки перейшло до ОСОБА_1. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) та визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (частина друга статті 152 ЗК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам. За загальним правилом власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Звернення до суду з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, тобто з позовом про повернення майна із чужого незаконного володіння, є ефективним способом захисту права власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Апеляційний суд, встановивши, що власник не виявляв волю на відчуження спірних земельних ділянок на користь фізичних осіб, дійшов вірного висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1. Посилання касаційної скарги на те, що власник може витребувати лише індивідуально визначене майно як на підставу для відмови у позові прокурора є безпідставним, оскільки суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 здійснили поділ земельних ділянок, переданих їм у власність на підставі оспорюваних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Тобто об'єкт був один і той же. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Ураховуючи викладене, втручання у права ОСОБА_1 є таким, що відповідає принципу пропорційності, не становитиме для нього такого індивідуального тягаря, який є надмірним, з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1, а також суспільних інтересів у збереженні цінних земель. ОСОБА_1 не позбавлений права на звернення до ОСОБА_3, ОСОБА_6 з вимогами про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні повноваження на звернення з цим позовом до суду, на увагу не заслуговують, оскільки до компетенції органів Держгеокадастру відноситься розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених ЗК України, отже позов прокурором про захист права власності заявлений в інтересах держави в особі компетентного органу державної влади. Крім того, наведені вище мотиви спростовують доводи касаційної скарги ОСОБА_5, оскільки належним чином досліджувалися у цій справі Верховним Судом за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, та Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області (провадження №61-3779 св 20). Посилання касаційної скарги на те, що 02 грудня 2017 року між ОСОБА_1, як замовником, та ОСОБА_5, як інвестором, було укладено інвестиційний договір, предметом якого є інвестування коштів у будівництво житлового будинку, який розташований на спірних земельних ділянках, тому судом апеляційної інстанції вирішено питання про права та обов'язки ОСОБА_5, є безпідставними з огляду на таке. Позовні вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірних земельних ділянок були заявлені прокурором до конкретної особи, ОСОБА_1, та стосуються виключно речових прав останнього, інший правовий зв'язок, у тому числі між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на підставі інвестиційного договору, на правовідносини у цій справі не впливає. Держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області не має нести будь-яких негативних наслідків чи відповідальності за зобов'язаннями ОСОБА_1, чи забезпечувати ухилення від інвестиційних ризиків ОСОБА_5 при виконанні ОСОБА_1 обов'язків за інвестиційним договором. Крім того, районним судом ухвалено рішення 12 липня 2019 року і ні, ОСОБА_1, ні ОСОБА_5 у порядку, передбаченому статтею 51 ЦПК України, не заявили клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_5. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справах №202/20975/13-ц та №521/8368/15-ц, від 20 липня 2020 року у справі №369/11847/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №48/340, на увагу не заслуговують, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є подібними. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо клопотання прокурора про закриття провадження у справі. У січні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав клопотання про закриття провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на підставі пункту 3 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки судом питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_5 не вирішувалося. У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття провадження у справі слід відмовити, оскільки колегія суддів не вбачає для цього правових підстав, виходячи з вищенаведених мотивів. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття провадження у справі відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 лютого 2021 року м. Київ справа №761/22108/16 провадження №61-12761св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Київська міська рада, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Городисський та Партнери", Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Волошина В. О., від 22 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Сушко Л. П., від 11 серпня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування дозволу. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 10 липня 2015 року Київська міська рада надала товариству з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Городисський та Партнери" (далі - ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери") дозвіл № ДОЗ-0206 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1. Позивач вважав, що зазначений дозвіл був виданий з порушенням вимог чинного законодавства та порушує його законні права та інтереси, як співвласника багатоповерхового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА _1, оскільки використання земельної ділянки, щодо якої надано дозвіл, буде обмежувати вільний проїзд та прохід до під'їздів № №3-5 його будинку. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати дозвіл Київської міської ради № ДОЗ-0206 від 10 липня 2015 року на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА _1. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери". Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог. При цьому судом не встановлена наявність підстав для відмови у наданні дозволу № ДОЗ-0206 від 10 липня 2015 року, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення його прав, свобод чи інтересів видачею спірного дозволу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 листопада 2019 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову. Приймаючи постанову від 11 серпня 2020 року, колегія суддів виходила з того, що скасування оспорюваного дозволу, виданого ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", впливатиме на права та інтереси цього товариства, яке не було залучено до участі у справі в якості співвідповідача, що і є підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того, колегія суддів вказала на неможливість залучення співвідповідача на стадії апеляційного перегляду справи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 22 серпня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №761/22108/16 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що судом першої та другої інстанції були порушені норми процесуального права. Зокрема було необґрунтовано відхилені його клопотання про призначення судової експертизи, а крім того суд першої інстанції за власною ініціативою не залучив ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" до участі у справі в якості співвідповідача. Звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 27 лютого 2020 року у справі №759/13033/14-а, відповідно до яких заміна відповідача можлива за ініціативою суду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу 02 листопада 2020 року засобами поштового зв'язку ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", в інтересах якого діє представник - адвокат Жухевич О. В., до Верховного Суду подало відзив, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначає, що позивач заявив клопотання про призначення експертизи лише через два роки після звернення до суду, при цьому не обґрунтував неможливість подання такого клопотання на стадії підготовки справи до розгляду, а також належним чином не обґрунтував необхідність призначення експертизи. Наголошує, що розгляд справи триває більше чотирьох років, і позивач не надав та не забезпечив отримання жодного належного доказу на підтвердження обставин, на які посилався, як на підставу своїх вимог. Натомість третя особа, яка є власником нежитлової будівлі, розташованої на земельній ділянці щодо якої надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, знаходиться в ситуації правової невизначеності у зв'язку з тривалим розглядом справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Позивач є власником квартири в будинку АДРЕСА _1.10 липня 2015 року Київська міська рада надала дозвіл № ДОЗ-0206 на розроблення ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА _1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно із частинами першою - другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За змістом частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Відповідно до частини першої статті 33 ЦПК України 2004 року (в редакції на час подання позову у розглядуваній справі) суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Отже, як нормами ЦПК України 2004 року, в редакції на час подання позову ОСОБА _1, так і чинним ЦПК України, передбачено, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі №761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати дозвіл Київської міської ради № ДОЗ-0206 від 10 липня 2015 року, виданий ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі. Очевидно, що рішенням суду у розглядуваній справі будуть вирішені питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери", якому видано оспорюваний позивачем дозвіл. Натомість ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" до участі у справі залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, а позивач заяв чи клопотань про залучення ТОВ "ЮФ "Городисський та Партнери" в якості співвідповідача не заявляв. Процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав та обов'язків. За таких обставин законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду, з яким погоджується Верховним Суд, про те, що підставами для відмови у позові ОСОБА_1 є неналежний суб'єктний склад учасників справи. Помилка суду першої інстанції при мотивуванні підстав для відмови у позові виправлена апеляційним судом. Доводи заявника про необґрунтоване відхилення клопотань про призначення експертизи не підлягають врахуванню, оскільки висновки судів по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. Висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 27 лютого 2020 року у справі №759/13033/14-а, на які посилався заявник у касаційній скарзі не можуть бути застосовані у розглядуваній справі, оскільки справа №759/13033/14-а розглянута в порядку адміністративного судочинства. При цьому Кодекс адміністративного судочинства України (далі КАС України) на відміну від ЦПК України, дійсно передбачав і передбачає право суду з власної ініціативи залучити до участі у справі іншого відповідача (стаття 52 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року, та стаття 48 чинного КАС України). Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року з урахуванням змін за результатами його апеляційного перегляду та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2020 року м. Київ справа №333/942/19 провадження №61-10557св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судовоїпалати Касаційногоцивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасникисправи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Запорізька міська рада, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року в складі судді Ярошенка А. Г. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року в складі колегія суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування. На обґрунтування позову позивач зазначав, що 26 грудня 2006 року його мати ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарувала позивачу належні їй 957/1600 частки житлового будинку АДРЕСА_1 і (далі - житловий будинок). Вказаний договір був посвідчений державним нотаріусом Шостої Запорізької нотаріальної контори Дмитрієвою Н. П., за реєстровим номером 4-1974.12 жовтня 2012 року Комунарський районний суд міста Запоріжжя ухвалив заочне рішення про визнання недійсним вказаного договору дарування. 19 грудня 2012 року ОСОБА_3, від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, подарувала ОСОБА_5 ці ж 957/1600 частки спірного житлового будинку за договором, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Хамулою Н. Г. за реєстровим номером 4564. У зв'язку із набуттям у власність 957/1600 частин спірного житлового будинку в дар ОСОБА_5 стала власницею всього житлового будинку і 25січня 2013 року уклала договір купівлі-продажу з ОСОБА_2, що посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Хамулою Н. Г. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 09 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою від 10 березня 2016 року судом касаційної інстанції, заочне рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 12 жовтня 2012 року скасовано, у задоволенні визнання недійсним договору дарування 957/1600 частин спірного житлового будинку, укладеного між позивачем та ОСОБА_3, відмовлено. Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 25 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09 березня 2017 року, витребувано у ОСОБА_2 належні ОСОБА_1 957/1600 частин спірного житлового будинку. На цей час ОСОБА_2 є єдиним співвласником спірного житлового будинку, якому належить його 643/1600 частки. Під час розгляду цивільної справи №333/2281/18 за позовом позивача до ОСОБА_2 про виділ майна у натурі - частки із майна, що є у спільній частковій власності, що перебуває у провадженні Комунарського районного суду міста Запоріжжя, позивач дізнався, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, на якій розташовано житловий будинок. 21 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача за отриманням відповідного РІШЕННЯ: 26 листопада 2018 року Запорізька міська рада видала ОСОБА_1 копію рішення від 23 квітня 2014 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка). Листом відповідача від 27 грудня 2018 року позивачуроз'яснено, що 15 липня 2014 року Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області зареєстровано право власності та видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку. Зазначено, що рішення №63/06 вичерпало свою дію з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а тому він має право звернутися до суду за його оскарженням. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив судвизнати незаконним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права, оскільки позивач в цьому спорі просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, проте не заявляє жодних вимог щодо захисту майнових цивільних прав, а отже, суд першої інстанції немає підстав для поновлення та захищення прав позивача в цьму спорі. Суд у своєму рішення послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, відповідно до яких після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Постановою Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки суд, мотивуючи своє рішення, правильно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Крім того, погоджуючись з висновком суду першої інстанції апеляційний суд врахував, що наслідком визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, про яке просив позивач, буде позбавлення права власності особи, яка на підставі зазначеного рішення набула право власності. Однак така особа до участі у справі як відповідач не залучалася. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги 16 липня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали мотивованої оцінки аргументам і доводам позивача. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів про те, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту і йому потрібно звернутися до суду для оскарження державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а не рішення, яке стало підставою для її проведення. Зазначає, що саме визнання незаконним рішення місцевого самоврядування є підставою для скасування права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2. Також заявник зазначає, що суди в оскаржуваних рішеннях зазначили норми права без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №750/3322/17. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року відкритокасаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Комунарського районного суду міта Запоріжжя. Справа надійшла до Верховного Суду 21 серпня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини, встановлені судами 26 листопада 2018 року Запорізька міська рада видала ОСОБА_1 копію рішення від 23 квітня 2014 року №63/06 "Про передачу у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1" (т. 1 а. с. 26-27). Листом Запорізької міської ради від 27 грудня 2018 року позивачу роз'яснено, що 15 липня 2014 року Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області зареєстровано право власності та видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку. Зазначено, що рішення №63/06 вичерпало свою дію з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а тому він має право звернутися до суду за його оскарженням (т. 1 а. с. 33). Суди з пояснень відповідача та наданих доказів встановили, що зазначене вище рішення міської ради було фактично виконано, а саме ОСОБА_2 отримав у власність спірну земельну ділянку, тому немає підстав для скасування рішення міської ради від 27 квітня 2016 року №49/190 в порядку розгляду на черговій сесії Запорізької міської ради. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України). Відповідно до частини другої статті 152 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування віднесено законодавцем згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України до одного із способів захисту прав громадян на земельні ділянки. Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом (частина п'ята статті 158 ЗК України). Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. Звертаючись до суду з позовом, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками суду попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадком. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. За теоретичним визначенням "відповідач" - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. З огляду на зазначене визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458 цс18), справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданого реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області. Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 безпосередньо стосуються права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. ОСОБА_2 є особою, прав та інтересів якої щодо зазначеної земельної ділянки безпосередньо стосується оскаржуване позивачем рішення органу місцевого самоврядування - Запорізької міської ради. Проте ОСОБА_2, на права та обов'язки якого може вплинути судове рішення, є лише третьою особою у цій справі. З урахуванням зазначеного належними відповідачами у справі, що розглядається, є Запорізька міська рада та ОСОБА_2. Матеріали справи не містять підтвердження залучення ОСОБА_2 як співвідповідача у цій справі. При цьому суд апеляційної інстанції відповідно до основних принципів цивільного процесу та наданих чинним ЦПК України повноважень не має права залучати співвідповідачів на стадії апеляційного провадження. З огляду на не заявлення позовних вимог до ОСОБА_2, який є належним відповідачем в указаній справі, суд позбавлений можливості вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішення питання про їх задоволення, оскільки без залучення належного відповідача позовні вимоги не можуть бути вирішені. Зазначене є підставою для відмови в задоволенні позову. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову в зв'язку з тим, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права. При залишенні рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вказав взаємовиключні мотиви: як щодо неправильного способу захисту порушеного права позивача, так і стосовно неналежного складу відповідачів, і рішення суду першої інстанції не змінив. Тобто апеляційний суд не врахував, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Оскільки суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову, тому судові рішення підлягають зміні в мотивувальній частині, щодо формулювання підстав відмови у позові. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №554/8386/17 (провадження №61-15198св19), від 05 серпня 2020 року у справі №296/4345/18 (провадження №61-291св20), від 30 вересня 2020 року у справі справа №361/1953/18 (провадження №61-16095св19). При цьому позивач не позбавлений права на судовий захист шляхом подання позову до належних відповідачів за своїми позовними вимогами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржені рішення залишити без змін. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення залишити без змін Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №621/378/18 провадження №61-14187св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач за первісним позовом - Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, відповідач (позивач за зустрічним позовом) -ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зміївського районного суду Харківської області у складі судді Овдієнка В. В. від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлаки І. В., Яцини В. Б., від 14 вересня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області та свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона є власницею нежитлової будівлі АДРЕСА_1. Нежитлова будівля розташована на земельній ділянці площею 0,0230 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0178) та складається з нежитлової будівлі літ. А-2 площею 269 кв. м, огорожі №1, зливної ями №2, замощення №3. Рішеннями Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVI сесії VI скликання від 17 квітня 2013 року №368-VI та XXVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель сільськогосподарського призначення (угіддя-пасовища) в межах населеного пункту, що перебувають у запасі, затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд загальною площею 0, 0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2.23 липня 2013 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (індексний номер НОМЕР_1), на підставі якого за ним зареєстровано право власності на земельну ділянку. Позивачка зазначала, що рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області II сесії VII скликання №36-VII від 27 листопада 2015 року їй надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою. Однак під час розробки проєкту землеустрою у вересні 2016 року їй стало відомо, що зливна яма №2 та частина нежитлової будівлі площею 0,5 кв. м розташовані на земельній ділянці, яка перебуває в користуванні ОСОБА_2. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити: визнати недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передання у власність ОСОБА_2"; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року (індексний номер НОМЕР_1); вилучити з Державного земельного кадастру кадастрові номери 6321786001:01:001:0330, 6321786001:01:001:017 щодо вказаних земельних ділянок. У червні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення зливної ями. Зустрічна позовна заява, з урахуванням її уточнень, мотивована тим, що первинною підставою для реєстрації права власності на нежитлове приміщення, що розташоване на земельній ділянці АДРЕСА_1, є рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року, залишене без змін ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 січня 2009 року, яким за фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлову будівлю літ. А-2 за вказано адресою. Вказаним рішенням суду не визнавалося право власності на огорожу №1, зливну яму №2 та замощення №3. Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи №2830 на будинок АДРЕСА_1 зливна яма знаходиться за межами земельної ділянки, що перебувала у власності ФОП ОСОБА_3 ОСОБА_2 зазначав, що зливна яма №2 не відповідає Санітарним правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом №4690-88 від 05 серпня 1988 року, сама ОСОБА_3 підписала акт-погодження меж земельної ділянки, а технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки на теперішній час не затверджена. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просив зустрічний позов задовольнити, усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ОСОБА_1 засипати (знищити) зливну яму, що розташована на земельній ділянці АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2". Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 23 липня 2013 року № НОМЕР_1 на земельну ділянку, що належить ОСОБА_2, та вилучено з Державного земельного кадастру кадастровий номер 6321786001:01:001:0330 земельної ділянки площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2. У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на об'єкт нерухомого майна, до складу якого входить зливна яма №2, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 листопада 2015 року приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Лещенко Л. В. за реєстровим №2579. При цьому землевпорядна документація на земельну ділянку, що передана у власність ОСОБА_2, не містить даних про наявність на цій земельній ділянці зливної ями. Отже, станом на час прийняття Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області рішення про видачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2 за вказаною адресою ця земельна ділянка не була вільною від забудов, оскільки на ній вже знаходилась зливна яма, право власності на яку в установленому законом порядку зареєстровано за ОСОБА_1. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в іншій частині, суд першої інстанції вважав, що у разі зміни меж земельної ділянки відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) без зміни кадастрового номеру. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року апеляційні скарги Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних, оскільки земельна ділянка загальною площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2, яка надавалась ОСОБА_2 на підставі рішення XXVIсесії VI скликання Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 17 квітня 2013 року №368-VI "Про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2", не була вільною, оскільки право власності на нежитлову будівлю, яка складається з будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки, АДРЕСА_1 було зареєстровано КП "Зміївське БТІ" належним чином за ФОП ОСОБА_3 на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року (справа №29/579-08), залишеного без змін ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 січня 2009 року. При цьому дії КП "Зміївське БТІ" Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області та ОСОБА_2 не оскаржено. В обґрунтування заявлених зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зливна яма №2 не відповідає Санітарним правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом №4690-88 від 05 серпня 1988 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У вересні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує порушення судами норм матеріального та процесуального права при відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що згідно з даними інвентаризаційної справи зливна яма №2 та замощення знаходяться поза межами земельної ділянки, яка надавалась в оренду ОСОБА_3, вказані об'єкти нерухомого майна є самочинним будівництвом, на яке право власності у судовому порядку не визнавалося. Саме по собі проведення технічної інвентаризації із виготовленням необхідних документів фахівцями КП "Зміївське БТІ" не є підставою набуття права власності на вказані об'єкти нерухомості. Заявник стверджує, що під час розробки та виготовлення землевпорядної документації за його замовленням на земельну ділянку загальною площею 0,0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, межі вказаної земельної ділянки встановлено (відновлено) в натурі (на місцевості), а також погоджено із суміжними землекористувачами, зокрема із користувачем земельної ділянки площею 0, 0230 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0178), на якій розташована нежитлова будівля літ. А-2 площею 269 кв. м, огорожа №1, зливна яма №2, замощення №3. ОСОБА_2 стверджує, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки усім наявним у матеріалах справи доказам, що призвело до прийняття незаконних та необґрунтованих рішень. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №621/378/18.21 вересня 2021 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №621/378/18 розподілено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про визнання недійсним рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області і свідоцтва про право власності на земельну ділянку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Таранівська сільська рада Зміївського району Харківської області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення зливної ями призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими, такими, що не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанції. Під час розгляду справи судами належним чином досліджено наявні у матеріалах справи докази. У поданих поясненнях на касаційну скаргу ОСОБА_2 підтримує доводи касаційної скарги та просить її задовольнити. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ІІ сесії V скликання від 18 травня 2006 року "Про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_3 для будівництва перукарні" ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування за рахунок земель житлової та громадської забудови, що перебувають у запасі АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,0230 га. Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області V сесії V скликання від 21 вересня 2006 року "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 для будівництва перукарні по АДРЕСА_1 в оренду з правом послідуючого викупу" проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва перукарні за вказаною адресою в оренду з правом послідуючого викупу за рахунок земель житлової та громадської забудови, що перебуває в запасі с. Таранівка Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області. ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку площею 0,0230 га, у тому числі - 0,0230 га - забудовані землі із земель запасу громадської та житлової забудови с. Таранівка Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області, строком на 10 років з правом послідуючого викупу. 29 травня 2007 року між Таранівською сільською радою Зміївського району Харківської області та ОСОБА_3 укладено договір оренди, який був зареєстрований у Зміївському районному відділі Харківської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" за №040769100002. Рішенням Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року (справа №29/579-08) позов ФОП ОСОБА_3 задоволено. За ФОП ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлову будівлю (перукарню) літ. "А-2" по АДРЕСА_1. Під час вирішення спору судами було досліджено, зокрема, технічний паспорт на нежитлову будівлю (перукарню) літ. "А-2" по АДРЕСА_1, виготовлений КП "Зміївське БТІ" 12 листопада 2008 року. Право власності ФОП ОСОБА_3 зареєстровано КП "Зміївське БТІ" 10 листопада 2009 року, реєстраційний номер 26874214, номер запису 20 у книзі 1н. Згідно даних реєстру прав власності на нерухоме майно нежитлова будівля за вказаною адресою складається з нежитлової будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки. Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVI сесії VI скликання від 17 квітня 2013 року №368-VI "Про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2" ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель сільськогосподарського призначення (угіддя - пасовища) в межах населеного пункту, що перебувають у запасі комунальної власності Таранівської сільської ради, загальною площею 0,0477 га, що розташована по АДРЕСА_2. Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області XXVIII сесії VI скликання від 26 червня 2013 року №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. ОСОБА_2 передано безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд загальною площею 0,0477 га, кадастровий номер 6321786001:01:001:0330, що розташована за вказаною адресою. Реєстраційною службою Зміївського районного управління юстиції Харківської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року, індексний номер НОМЕР_1, згідно з яким власником земельної ділянки з кадастровим номером 6321786001:01:001:0330, загальною площею 0,0477 га, по АДРЕСА_2 є ОСОБА_2. Нежитлова будівля (перукарня) по АДРЕСА_1 була відчужена ОСОБА_3. Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області LIІІ сесії VI скликання від 25 травня 2015 року "Про дострокове припинення дії договору оренди" у зв'язку з добровільною відмовою та зі зміною власника нежитлової будівлі (купівля-продаж майна) припинено право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6321786001:01:001:0178, загальною площею 0,0230 га, наданою ФОП ОСОБА_3 в оренду для будівництва перукарні по АДРЕСА_1, у зв'язку з чим договір оренди втратив чинність. 20 листопада 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_4, від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 28 листопада 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Молодчим І. О. за реєстровим №2454, передав у власність ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1. Договір посвідчено приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Лещенко Л. В. за реєстровим №2579. У договорі купівлі-продажу зазначено, що на земельній ділянці площею 0,0230 га, кадастровий номер 6321786001:01:001:0178, розташована нежитлова будівля з керамзитоблоку літ. "А-2", загальною площею 269 кв. м, огорожа №1, зливна яма №2, замощення №3. Рішенням Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області ІІ сесії VII скликання від 27 листопада 2015 року №36-VII "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) в оренду ОСОБА_1" ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) в оренду для будівництва і обслуговування будівель торгівлі за рахунок земель житлової та громадської забудови комунальної власності Таранівської сільської ради, загальною площею 0,0230 га, що розташована по АДРЕСА_1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з пунктами 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до частини першої статті 104 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). У відповідності до частини першої, другої, шостої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Частиною першою статті 125 ЗК України визначено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Відповідно до статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуються державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно з частинами першою та третьою статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до частини першої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку щодо визнання недійсним оскарженого рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 26 червня 2013 року XXVIIIсесії VII скликання №418-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та передання у власність ОСОБА_2" та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2013 року щодо земельної ділянки загальною площею 0,0477 га (кадастровий номер 6321786001:01:001:0330), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, оскільки вказана земельна ділянка площею 0,0477 га, на момент її передачі у власність не була вільною, на ній знаходилося нерухоме майно (зливна яма №2), яке наразі належить позивачці за первісним позовом. ОСОБА_2 фактично не заперечував факту наявності зливної ями на земельній ділянці, яку було передано йому у власність на підставі вказаного рішення Таранівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 26 червня 2013 року. Доводи заявника про те, що спірні об'єкти нерухомого майна є самочинним будівництвом, право власності на яке не набуто в установленому законом порядку, не заслуговують на увагу, оскільки судами безспірно встановлено, що право власності на об'єкт нерухомого майна, який складається з нежитлової будівлі (перукарні) з керамзитоблоку площею 269,0 кв. м, залізобетонної огорожі, зливної ями з цегли, замощення з бетонної плитки, який знаходиться по АДРЕСА_1, було зареєстровано належним чином КП "Зміївське БТІ" за ФОП ОСОБА_3 на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 11 грудня 2008 року у справі №29/579-08. Така ж інформація щодо вказаного об'єту нерухомого майна міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. ОСОБА_2 не оскаржував дії КП "Зміївське БТІ" щодо реєстрації права власності на вказане нерухоме майно. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення первісних позовних вимог. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Зміївського районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 вересня 2021 року м. Київ справа №263/8400/20 провадження №61-4691св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Маріупольська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Ботман Ольгою Олександрівною, на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року у складі судді Соловйова О. Л. та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Лісового О. О., Попової С. А., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року Маріупольська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, про заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна. Позовна заява мотивована тим, що на адресу юридичного департаменту Маріупольської міської ради надійшло повідомлення Управління державного архітектурно-будівельного контролю від 25 квітня 2019 року №24.2/17228 щодо незаконності виконання будівельних робіт на земельній ділянці на АДРЕСА_1. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, будівельні роботи з "будівництва торгівельного павільйону на АДРЕСА_1 виконувались ОСОБА_2, на підставі декларації про початок будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773, видавник Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції (далі - ДАБІ) у Донецькій області. Згідно із зазначеною декларацією містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки від 28 грудня 2015 року №07-10-5996-15, видані Головним управлінням містобудування та архітектури міської ради. Останнє, листом від 18 квітня 2019 року №30.5/16093 повідомило, що з 13 вересня 2011 року до теперішнього часу містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою не видавало, тому інформація, зазначена у декларації про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 є недостовірною. Наказом начальника управління державного архітектурно-будівельного контролю міської ради від 25 квітня 2019 року №20, декларація про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 "Будівництво торгівельного павільйону на АДРЕСА_1", скасована. Станом на теперішній час, торгівельний павільйон, розташований на АДРЕСА_1, має стан готовності 85%. Посилалася на вимоги частини восьмої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та стверджувала про регламентовану заборону експлуатації об'єктів навіть завершених будівництвом, якщо вони не введені до експлуатації. Тому, вважала, що є підстави вимагати заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом. Ураховуючи наведене, Маріупольська міська рада просила суд заборонити ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом нежитлової будівлі - торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року позов Маріупольської міської ради задоволено. Заборонено ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна, незавершеного будівництвом, нежитлової будівлі торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незавершений будівництвом об'єкт нерухомого майна, який має готовність 85%, використовується за цільовим призначенням у порушення вимог статті 331 ЦК України та частини другої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" без ухвалення рішення про прийняття об'єкта до експлуатації. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно визначився зі спірними правовідносинами, ухваливши законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: Суд вказав, що покладення обов'язку припинити дію, яка порушує право, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу можливе щодо триваючого правопорушення, вчиненого іншою особою, яким створюються перешкоди в здійсненні суб'єктивного права. Відновлення становища, яке існувало до порушення як спосіб захисту цивільного права та інтересу застосовується у тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших, передбачених законом, заходів. Додатковою постановою Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2021 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі. Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Ботман О. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року скасувати та передати справу на новий розгляд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, про те, що суд не може вирішувати питання, які віднесені до компетенції іншого органу. Вважає, що питання про заборону використання об'єкта нерухомого майна, який не введено до експлуатації, належить до компетенції Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, яке має відповідні повноваження. Вказує, що оскаржувані судові рішення було ухвалено на підставі недопустимих доказів, оскільки акти огляду приміщення, які були надані позивачем, були складені органом, який не має відповідних повноважень. Крім того, вважає, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки жодних прав Маріупольської міської ради порушено не було. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року Маріупольська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними, не спростовують правильність ухвалених судових рішень, тому просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 25 травня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна (від 09 січня 2020 року №165741715), право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_1. При цьому підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу від 22 березня 2019 року №623, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Макаревич В. Г. За відомостями відображеними у зазначеній Інформаційній довідці, відображений перехід права власності від попередніх власників, а саме: 07 вересня 2017 року набуття права власності на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3; 25 березня 2016 року - ОСОБА_4; та 11 березня 2016 року ОСОБА_2 на підставі декларації про початок виконання будівельних робіт ДЦ №082160361773, виданої 05 лютого 2016 року Департаментом ДАБІ у Донецькій області. Наказом Управління державного архітектурно-будівельного контролю від 25 квітня 2019 року №20, скасована декларація про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 на об'єкт: "Будівництво торгівельного павільйону" за адресою: АДРЕСА_2. Актом виїзного комісійного обстеження від 28 лютого 2020 року, встановлено розташування за адресою: АДРЕСА_1 малої архітектурної форми, котра має ознаки транспортного засобу, на бетонній основі. За актом складеним Центральною районною адміністрацією Маріупольської міської ради від 04 червня 2020 року при дослідженні питання про законність встановлення малої архітектурної форми "Три єдока" під вікнами будинку АДРЕСА_1, встановлено самовільне підключення Фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 до водно-каналізаційної мережі КП "МВУ ВКГ".

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Ботман О. О., підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (частина п'ята статті 26 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору зокрема є: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформулювала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування фізичною особою земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Звертаючись до суду з позовом, Маріупольська міська рада посилалася на необхідність захисту права на землю, оскільки ФОП ОСОБА_1 використовує нежитлову будівлю без правовстановлюючих документів на земельну ділянку, що є порушенням статей 125, 126, 211 ЗК України, тобто земля ним використовується незаконно. Позивач вказував та судами встановлено, що ОСОБА_1 використовує нежитлове приміщення, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, як ФОП, з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності. Тобто при пред'явленні позову позивач достовірно знав про ці обставини, а саме про те, що ОСОБА_1 є ФОП і використовує земельну ділянку для ведення підприємницької діяльності. Маріупольська міська рада у позові просить заборонити ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом нежитлової будівлі - торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, тобто, за вказаних обставин, фактично ставиться питання про заборону здійснення ФОП ОСОБА_1 підприємницької діяльності на вказаному об'єкті нерухомого майна, будівництво якого є незавершеним. З урахуванням встановлених обставин, Верховний Суд вважає, що спір у цій справі, який виник між учасниками господарських відносин щодо майна, яке використовується з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. До подібних висновків Верховний Суд доходив у постановах від 17 березня 2021 року у справі №263/15489/16-ц (провадження №61-11007св20) та від 31 березня 2021 року у справі №263/12948/18 (провадження №61-12460св20), в яких приймали участь ті ж самі сторони. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України). Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги є порушення встановлених правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу. З огляду на те що вказану справу суди першої та апеляційної інстанції розглянули з порушенням правил юрисдикції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 255, 400, 402, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Ботман Ольгою Олександрівно - задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року скасувати. Провадження у справі за позовом Маріупольської міської ради Донецької області до ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, про заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна закрити. Роз'яснити Маріупольській міській раді Донецької області, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення міська рада може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 червня 2021 року м. Київ справа №339/321/19 провадження №61-1570св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року під головуванням судді Головенко О. С. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Менілишин Г. П., Томин О. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом повернення самовільно захопленої частини земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою на АДРЕСА_1 шляхом повернення самовільно захопленої відповідачем ОСОБА_2 частини земельної ділянки, площею 0,0013 га, зобов'язавши її демонтувати металеву огорожу, довжиною 8 метрів у вигляді чотирьох металевих стовпчиків та металевої сітки. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що вона є власником зазначеної земельної ділянки згідно договору купівлі-продажу від 27 вересня 2013 року з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,05 га. Рішенням Болехівської міської ради від 11 червня 2014 року №09-39/14 затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Відповідач ОСОБА_2 самовільно захопила частину її земельної ділянки, площею 0,0013 га, загородивши металевим парканом довжиною 8 м з металевими стовпчиками. Оскільки ОСОБА_2 відмовляється в добровільному порядку усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, позивач просила задовольнити її позов. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом повернення самовільно захопленої частини земельної ділянки відмовлено. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Болехівського міського суду від 13 липня 2020 року без зміни. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з часу коли вона стала власником земельної ділянки, конфігурація та розміри земельної ділянки відповідача змінились в сторону збільшення за рахунок її земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційних скарг У січні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга мотивована тим, що суди обох попередніх інстанцій дійшли висновків про відсутність підстав для задоволення позову на підставі неналежних доказів. На думку заявника, надані нею докази оцінені судами неналежним чином. Звертає увагу на ту обставину, що нею долучено до матеріалів справи матеріали у вигляді фото таблиць з яких вбачається наявність на земельній ділянці встановленої металевої сітки, чим спростовується висновки судів попередніх інстанцій про те, що на спірній ділянці мають місце сліди старої огорожі. Просить суд касаційної інстанції критично оцінити висновок апеляційного суду про те, що топографо-геодезична зйомка земельної ділянки та фото таблиці не є доказами того, що площа земельної ділянки позивача зменшилась внаслідок самовільного захоплення відповідачем спірної земельної ділянки. Вважає, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи, а надані нею докази та показання свідків щодо захоплення частини належної їй земельної ділянки (0,0013 га) в повній мірі доводять протиправність дій відповідача. Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому у березні 2021 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Зазначає, що позивач під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції не навела достатніх доказів на підтвердження факту захоплення частини її земельної ділянки, а тому у судів попередніх інстанцій не було підстав для задоволення позову ОСОБА_1. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Болехівського міського суду Івано-Франківської області. 02 березня 2021 року цивільна справа №339/321/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що між сторонами існує спір з приводу користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1. Із матеріалів справи встановлено, що 27 вересня 2013 року позивач ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу придбала у громадянки ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0.05 га, цільове призначення якої - ведення особистого господарства на АДРЕСА_1. Цього ж дня ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вказану земельну ділянку, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Рішенням Болехівської міської ради від 11 червня 2014 року №09-39/14 за заявою ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0.05 га. 25 листопада 2014 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вказану земельну ділянку, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Суди вказували, що звертаючись з позовом до суду, позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що відповідач самовільно захопила частину цієї ділянки, площею 0,0013 га, довжиною 8 метрів, загородивши її огорожею у вигляді чотирьох металевих стовпчиків та металевої сітки, яку просить демонтувати. ОСОБА_2 14 листопада 2004 року отримала в дар від матері ОСОБА_4 житловий будинок на АДРЕСА_2 та на підставі вказаного договору зареєструвала право власності на нерухоме майно. 07 вересня 2009 року ОСОБА_2 звернулася до міського голови м. Болехова з заявою про передачу у приватну власність земельної ділянки на АДРЕСА_2, площею 0,2060 га для будівництва і обслуговування будинку та для ведення особистого селянського господарства. Рішенням виконавчого комітету Болехівської міської ради від 23 жовтня 2009 року №32-41/09 надано дозвіл громадянам на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки, зокрема, ОСОБА_2 на АДРЕСА_2 на земельну ділянку, площею 0.21 га. На виконання вказаного рішення ОСОБА_2 виготовлено технічну документацію на земельну ділянку та погоджено межі земельної ділянки, у тому числі з ОСОБА_3. За заявою ОСОБА_2 від 24 листопада 2009 року рішенням виконавчого комітету Болехівської міської ради від 08 грудня 2009 року №29-42/09 затверджено вказану технічну документацію на земельні ділянки, а 14 жовтня 2010 року вона отримала державні акти на право власності на земельну ділянку площею 0.0995 га серії ЯИ №829636 для ведення особистого селянського господарства та серії ЯИ №829635 на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування будинку. Суди встановили, що відповідач узгодила межі земельної ділянки з суміжними власниками земельних ділянок, у тому числі із ОСОБА_3 (а. с. 53). Крім того, з технічної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки із описом меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 загальною площею 0,500 га та технічної документації із землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2, площами 0,095 га та 0,1 га встановлено, що ними не підтверджено те, що існує накладення площ земельних ділянок згідно каталогу координат. Із топографічно-геодезичної зйомки земельної ділянки, виконаної 22 листопада 2019 року ОСОБА_5 встановлено, що останнім відображено фактичне землекористування сторін, та зазначено спірну земельну ділянку площею 0,0013 га, яка виконавцем включена як до земельної ділянки позивачки так і відповідача, тобто має місце накладення земельних ділянок. Відомостей про те, що в розпорядженні ОСОБА_6 були державні акти на право приватної власності на землю видані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чи технічна документація з їх виготовлення відсутні. Згідно зазначеної зйомки встановлено, що між земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 та земельною ділянкою ОСОБА_7 (чоловіка позивача) відображена земельна ділянка, яка не входить до складу належних їм земельних ділянок, при цьому, обміри земельних ділянок ОСОБА_7 не проводилися. Із долучених фототаблиць судами встановлено наявність на земельній ділянці встановленої металевої сітки, проте суди вказували, що відсутні підстави для висновку що на спірній земельній ділянці мають місце сліди старої огорожі. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Частиною другою статті 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Держава, згідно з статтею 152 ЗК України, забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом: відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановивши з технічної документації із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки із описом меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 загальною площею 0,500 га та технічної документації із землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2, площами 0,095 га та 0,1000 га, те, що не підтверджено існування накладення площ земельних ділянок згідно каталогу координат колегія суддів вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову правильний. Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності дійшли правильних висновків про те, що з наданих позивачем доказів не можна встановити факт самовільного захоплення відповідачем земельної ділянки, з приводу якої виник спір. Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки наявним в матеріалах справи топографічно-геодезичній зйомці земельної ділянки та фототаблиці, які підтверджують факт самовільного захоплення відповідачкою частини її земельної ділянки, адже цей доказ був оцінений судами обох попередніх інстанцій і як правильно вказував апеляційний суд, із наданої позивачем топографічно-геодезичної зйомки земельної ділянки, виконаної 22 листопада 2019 року ОСОБА_5 вбачається, що останнім відображено фактичне землекористування сторін, та зазначено спірну земельну ділянку площею 0,0013 га, яка виконавцем включена як до земельної ділянки позивача так і відповідача, тобто має місце накладення земельних ділянок. Встановлено, що даних про те, що в розпорядженні ОСОБА_6 були державні акти на право приватної власності на землю видані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чи технічна документація з їх виготовлення відсутні. Разом з тим, згідно зазначеної зйомки між земельною ділянкою позивачки ОСОБА_1 та земельною ділянкою ОСОБА_7 (чоловіка позивача) відображена земельна ділянка, яка не входить до складу належних їм земельних ділянок, при цьому, обміри земельних ділянок ОСОБА_7 не проводилися. Із долучених фототаблиць встановлено наявність на земельній ділянці огорожі у вигляді металевої сітки, натомість відсутні підстави для висновку що на спірній земельній ділянці мають місце сліди старої огорожі. Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що топографічно-геодезична зйомка земельної ділянки та фото таблиці є доказами того, що площа земельної ділянки позивачки зменшилася за рахунок самовільного захоплення відповідачкою спірної земельної ділянки є необґрунтованими. Крім того колегія суддів зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що, на думку, представника заявника, суди встановили обставини на підставі неналежних доказів. Одночасно колегія суддів додатково зазначає, що як правильно вказував суд апеляційної інстанції позивач та її представник ОСОБА_8 у ході розгляду справи, знаючи обсяг наданих стороні процесуальних прав, у тому числі заявляти клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи, такого клопотання не подавала ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції, а тому доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають обставинам справи, а рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судами дана належна правова оцінка. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України справа перевірена лише у межах доводів касаційної скарги, які не є достатніми для скасування судових рішень у цій конкретній справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 13 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький