author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | Гуси | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12956 | Орест Авдикович | Гуси | У гостинній бавилися розмовою три добре знайомі особи.
Обі панночки торочили свою звичайну, мляву розмову, мололи дрібними язичками, як на коловороті, закрашували забаву штучними, але пустими дотепами, перекидалися за-мітними поглядами, переплітали невинну розмову більше або менше невинними сплетнями.
Він сидів набоці вигідно у кріслі, слухав оклепаного розговору і банальних дотепів, нудився і... від часу до часу зівав.
Думав свою думку і впертим мовчанням, себто маломов-ністю, в товаристві доводив панночок до... пасії.
— Заграй що...— сказала одна панночка.
— Заграйте! — докинула друга.
Зробив такий нечемний вираз лиця, якби зовсім не мав охоти рушитися з крісла.
їх бавило його лінивство. Взяли його під руки і завели майже силоміць до другої, просторої кімнати.
Добув з футерала свою скрипку і почав строїти.
Приложив до вуха і потягнув смичком дві гармонійні сексти чудових флажолетів.
— Аа! дзвіночки! цсс...— сказали нараз обі панночки з очевидним вдоволенням.
Знов відоймив скрипку від бороди і положив на коліна.
— Та-бо не давай себе просити — ой які ж ви всі нудярі.
— Аж то трудно вас допроситися.
Тоді почав грати свою власну фантазію. . Він розумів її і говорив собі, бувало, що та композиція годиться з його долею і настроєм, як дві мольові терції !. Так осудив її один його товариш і сказав, що він сам розуміє цілу історію, переказану музикою...
"Після фантастичного заспіву починалося — житє.
Звучали акорди, гуділи пасажі, шуміли фуги, пищали тріллери, щебетала веселість, котився сміх, стогнав смуток, плакав жаль і — далі тягнулася тужна нута життєвої пісні — непевний переспів трудного проблему".
— Знаєш, Маню, що скрипка сама про себе — то дуже нудний і невдячний інструмент,— сказала між тим панна Ніна.
Чув ту оцінку, може й алюзію до себе, але... грав своє далі.
Відложив на хвилю смичок і наложив сурдинку. Струна плакала під його пальцями, зітхала і стогнала, як уста хорої людини.
Отак він грав досить довго.
— Заграйте щось веселого — не мучте нас. Спаленів від невинного жарту панни Ніни, але не переставав грати з чуттям і зрозумінням.
"Фантазія промовляла до його душі ніжними звуками гарної поезії, гладила нерви пестощами любого кохання".
Відтак... "зранене серце плакало слізьми зломаного щастя".
"Шуміли стони злобного вихру і дикий спів смерті колов душу осиротілої людини".
"Молоде жите клали у трумно, а над домовиною конав живий живчик зломаного організму. На могилі плакали люди, співали похоронної пісні, одна тільки душа добивала себе останніми хлипаннями кровавого болю".
— Овва — "святий боже" — то й наш реент добре співає. Викривив лице ніби від наглого болю, але кінчив своюДивіться також
Орест Авдикович — До місяця
Орест Авдикович — Така... дурна справа
Біографія Ореста Авдиковича
драму — твір молодої фантазії. Ніжні флажолети доспівували кінця сумної історії. Ще раз забреніли акорди — трогаю-чий поспів — сумні еха глухих флажолетів — кровавої нути невмирущий фінал.
— Браво! Славно! — озвалися іронічно знуджені слухачки.
— Але чому ви не граєте танців? Маню! Заграй нам мазура, маю нині спеціальну охоту гуляти.
Панна Маня сіла при фортеп'яні і почала бубнити підскоч-ного мазура...
Він сидів якийсь невдоволений, лихий і ніби пригноблений. Похнюпившись, просидів так мовчки хвилину.
А далі переміг себе і... розрухався.
Приложив скрипку до самого вуха, вхопив смик по середині і почав акомпанувати панні Мані — ладом і жестом корчемних музикантів на провінціональних весіллях.
Панна Ніна набрала ще більшого гумору та почала вертітися і бігати по кімнаті, як надзвичайно охоча танеч-ниця.
— Ах! маю охоту вас обоїх вицілувати за вашу музику. ...Танець урвався.
— Знаєте — ви славно граєте. Справді — знаменито. Подякував поклоном за комплімент і сховав скрипку
назад до скриньки.
Станув при вікні і видивився на подвір'я, де в калабані таляпалися гуси.
— Прошу-но подивитися,— сказав таким тоном, щоби викликати заінтересовання.
— Панно Ніно! Чи ви бачили таку поезію? Що за гарна ідилія!
— Що таке? — запитали цікаво панночки і підбігли скоренько до вікна.
— Ну що таке? — спитала ще раз панна Ніна і з зачудованням поглянула йому в очі.
— Нічо,— відповіла панна Маня,— гуси таляпаються в болоті,
— Ей, ні — прошу-но ліпше придивитися. Яка висока поезія: чи не бачите?.. Патлата гуска розказує історію гусячої культури, а ціле стадо подивляє її геніальну здібність.
— Як ви се можете знати? Що то має бути? Я вас зовсім не розумію,— щебетала панна Ніна.
— А я вас тим менше.
— Але я знаю, о що ту ходить,— сказала панна Маня.— Символіка! Правда, Ясю? — і загадочно усміхнулася.
— Що то всьо має значити? Маню! Скажи мені! — просила сердешно панна Ніна.
Л[ьвів]. 12 жовтня 1899 |
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | До місяця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12955 | Орест Авдикович | До місяця | ДО МІСЯЦЯ
Було вже десь поза північ, а він молотив на тоці збіжжя до місяця. Дужими грудьми втягав свіже повітря теплої ночі, а ціпом махав з такою силою, як коли би хотів за один раз змолотити усе своє збіжжя і проголосити світові свою славу — доброго й ревного господаря.
З хати вийшла його жінка. Станула в сінях на порозі і виглянула на подвір'я. Поправила торочки від спідниці і знизила на чоло хустку, що зсунулася була аж на тім'я. Сорочка отвиралася на грудях. З пазухи визирали білі груди та дрожали до місйця, як два голубині серця на мережаній молоком і кров'ю постільці.
Крадькома зиркнула на свого чоловіка...
— Кликала би-м та й ми стидно... гм... Почіхалася поза вухо й позіхнула якби з нудів.
— Андрі'! — прошептала ледве чутно.
Він не чув її голосу, лишень далі гопаіз ціпом по снопах. Зерно вискакувало з пупінок вгору, розскакувалося набоки і шолопало між стеблами.
— Андрі'! — кликнула ще раз тихо і ніби сама застидала-ся... Сховалася за одвірок.
Стояла довго боса в сінях і з-за стіни позирала то на повний місяць, то на чоловіка...
Він вибив штири снопи, відложив ціп набік і зігнувся, щоби підняти вимолочені околоти і поскладати їх в оденок — най би чекали до завтра, то буде їх витрісати на пуки...
їй бурилася чомусь кров у жилах і розходилася по тілі, як струя теплої купелі, ноги дрожали ніби від студіні, а під грудьми тріпоталося серце — якби бажало сподіваного ви-сліду дивної новини.
Підкралася як ласиця і побігла на тік. Положилася горілиць на снопи і всміхнулася, якби хотіла заманити'Андрія до себе.
— А ти чо' ту?
— Або що? Не можна?
— Чому не спиш?
— Не хочеться самій.
— Тікай гет,— не перешкаджай!
— Ой ґаздо мій, та чо' ся так квапиш? Ще помолотиш — не бійся.
— Ей, тікай, кажу, бо буду молотити.
Як би зі злості підоймив ціп з землі, сплюнув в долоню та й замахнув два рази біяком в повітрі. Стримав жінці над головою і вдарив її легонько по стегнах.
— Про мене, й забий — то не вступлюся. Повернулася лицем до нього і вишкірила білі зуби. Цікава була, що він тепер скаже...
Виділа, як повний місяць зазирав їй у розхилену пазуху і студеним світлом цілував її біле тіло між двома грудьми... Бачилося їй, що Андрій вп'ялив свої очі саме у ту долинку, що білілася у тіні під її грудьми. Загорнула рубці пазухи один на другий і видуту сорочку заткнула за пояс.
— Йди, Насте, спати...—сказав уже лагідніше. Не слухала — мовчала.
— ...я домолочу та й зараз прийду.
Видивилася йому в очі, похитала головою і закусила червоні губи.
Жінчин непослух збив Андрія з толку.
— Чому мене не слухаєш?Дивіться також
Орест Авдикович — Гуси
Орест Авдикович — Така... дурна справа
Біографія Ореста Авдиковича
— А ти мене чому не слухаєш?
— Бо я злий на тебе.
— А я таки недобра.
Дивився на жінку і щось собі думав... Мовчали.
— Тебе хто навчив — на жінку з ціпом розганятися? Кинув ціп на тік, випрямив голову і взявся запідбоки.
— Так то я люблю. Тепер тобі щось скажу. Підвелася з землі і станула коло Андрія. Поклала йому
руку на плече і дивилася чоловікові в очі.
— Чому, Насте, не спиш?
— ЯК маю спати, коли молотиш та спати не даєш?
— Ади, яка мені пані! Засвіти лампу та роби що.
— Та коби-м мала дитину, то би-м бавила, а так що буду дурно сиділа?
— Ну, то кужіль пряди.
— Та коли не видко ся прясти.
— Ну, то засвіти собі.
— Ей, я не маю що прясти, нащо дурно світити?
— Ну, то блохи бий.
— Коли і бліх не маю.
— Ну, то чо' мене нудиш? Кажи, що маєш казати, і йди собі.
Притулилася до нього і лівою груддю гріла його праве рам'я.
— Ну, що-сь мені мала казати?..
— Чекай, ще скажу... Маємо час...
Взяла його за шию і повела поволі до хати...
Посідали обоє на ослін під вікном. Вона поцілувала його, її лице пашіло вогнем, а губи розхилялися* ніби у сні. Віддихала скоріше і здавалося їй, що не може добре говорити. Воліла цілувати Андрієві губи... міцно... міцніше...
А він соромився і за свою жінку, і за самого себе — за свою "слабість". Почіхався в голові і скривився.
— Ти чо' такий нині ніякий? Га, чоловіче? Скажи!
— Коли я помолочу моє збіжє?
— Ей, ще маєш час... колись помолотиш. І знов присунулася ближче до нього.
— Не штука сказати: колись, але коли?
— Коли пан біг дасть.
— Ей, ти все своє — видко, не господарська дочка.
— Я тобі поможу.
— Ну-ну, цікавий би я видіти, чи ти вмієш ціп в руки взяти.
— Андрі'... а тобі що таке?
— Та яке?
— Ет, не питайся, бо я вже зла... Знаєш, що я тобі скажу?
— Що таке?
— Ходи спати.
Видивилися одно одному в очі...
— Як файно місяць світить.
Вона лежала на постелі від стіни, а він скраю. Дивився у вікно і щось собі думав...
— Андрію! Чому що не говориш?
— Та що буду говорити, коли не маю що?
— Чого ти нині надувся... Андрі'!.. Що тобі не рехт?
— Та нічого... що би мало бути? Обернулася і потермосила його легко за плече.
— Скажи мені, ти ще фурт думаєш про свою криву Ганнуську? Що?
— Або вона моя?
— Га, чому ні... Багачка... та й робітниця з неї добра, не така нероба, як твоя жінка.
— А дай ми чисту годину — тобі все дурниці в голові. Хотіла тільки подразнити його. Любила, коли він сердився. Вона тоді ласилася до нього і робила з ним, що хотіла.
Поцілувалися, бо... не мали що балакати...
— Як гадаєш, Насте, та хіба вже будемо спати?
— Та певно.
Встав і пішов засунути двері від сіней. Добув з кишені тютюн, скрутив дзиґар, закурив і знов ліг на постіль та дивився в темний сволок на стелі. Докурив і примкнув очі, аби заснути. Вона вдавала, що спить...
— Насте! Ти спиш?
— Ні, або що?
— А мого ціпа ніхто не возьме?
— Ей, та кому би треба нашого ціпа?
— Коби-м був бодай в мандлі сховав.
— Та я би вчула, якби хто йшов красти.
— Коби-сьмо хоч рано не заспали...— сказав трохи згодом.
— Не бійся — ще далеко до раня. Зітхнув якось поважно, глибоко. Вона й собі зітхнула...
— Що тобі так тяжко?
— Нічо — оттак...
І витягнулася ніби з невиспання.
— Диви, яка я маленька напротив тебе.
— Ще виростеш. Позіхнула.
— Хочеш спатик Насте?
— Не дуже...
— То говори що.
— Та що буду говорила?
* * *
Місяць погасав на блідій синяві осіннього неба й останніми лучами заглянув у хату...
Його рука була у жінки за пазухою, а її біле рам'я обгортало його смагляву шию...
Л[ьвів]. 11 жовтня 1899 |
Авдикович Орест | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=431 | Така... дурна справа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12957 | Орест Авдикович | Така... дурна справа | ТАКА... ДУРНА СПРАВА
Було вже досить пізно вночі, а він усе ще сидів при столі над купою актів, читав і сліпав, думав і злостився, курив одно цигаро по другім і спльовував набік ізпересердя, і знов сердився.
— Чорт бери таку дурну справу! Борони, та не знати як? Доказ провини наглядний. Ще й сам нині майже признався при конфронтації. Шкода, що пан комісар, а в таких справах тратить голову, як малий дітвак. І що тепер буде? Сміх, та й годі: пан комісар і капелюшкова панна Кася. Опінія загалу назве його ошуканцем, негоноровим, і конець. Хто трошки має серця, мусить так сказати. Та йому то якби не в голові. Ти борони його, бо мусиш. Просив: "Колего,— каже,— ратуй, бо... знаєш... скандал, а я маю небавом женитися..." — Не штука — ратуй, але як?
Викинув цигаро через вікно, сплюнув іще раз замашисто і, заложивши руки в кишені, почав ходити по хаті від стола до дверей, від стіни до стіни здовж і впоперек.
Пан меценас такий нині роздратований, що все йому не по нутру. Тісно йому і нудно. Його дотеперішня адвокатська робітня немила йому тепер. Якби так не ніч, він готов таки зараз оглянутися за іншим помешканням. Шафа, софа, етажерка, нема навіть куди перейтися. Таки ніде не було йому так добре, як у тій маленькій хатці там на селі, де він проживав реконвалесцентом. Гарні були часи. Приходив до здоров'я і почував себе ліпше, ніж зовсім здоровий чоловік, що ніколи не хорував. Коби-то так можна бути здоровим, а відтак не хорувавши, відразу стати реконвалесцентом таким, як тоді! Гарні мав ферії, довше як півроку, від різдва аж до осені. Мав свою хатину, невеличку, але гарну, з вікнами до саду і всякими вигодами. Добре було: хотів, то лежав, а ні, то ходив або читав, писав навіть тоді свій дневник і славословив у нім тих, що його доглядали. І їв самі найліпші речі, що душа забагла, звичайно — реконвалесцент. Добра була дієта на селі. Вона сама не раз приносила йому страву і розпитувала про його здоров'я. Раз навіть поцілував її в руку, такий вдячний був, що не забуває про реконвалесцен-та. А її як би хто на сто коней посадив, така була рада, що поцілував її "юрист". Я*к то вона звалася? Ага, панна Біня. Добре було. То раз була люба хатина. І нічого в ній не було, лише ліжко, стіл, два крісла, дзеркало на стіні. І ще стояв у куті якийсь мебель. Та годі вже нині нагадати,— давні часи! А отеє що? Така погана кімната, що годі витримати. Шкода, що в місті і ніби рахується на панській вулиці...
Та пощо те все нагадується?.. Протягнувся на софі і старався нічого вже більше не думати. Коли ж бо твердо лежати, софа закоротка, а під головою занизько. Мусить собі купити іншу, отоману.
І він уже спокійний, так, що ось-ось засне. Де там! Дурна справа сушить голову. Завтра його оборонна мова. Що властиво говорити? Адже ж годі крутити, як швець шкірою, і з чорного робити біле. Блямаж. Але від чого ж параграф? Ключка вгорі і така сама зісподу. Можна якось оминути, обернути, інтерпретувати по-свойому. А якби так: сама його тягнула, спокусила, пан комісар не винен... Ану...Дивіться також
Орест Авдикович — Гуси
Орест Авдикович — До місяця
Біографія Ореста Авдиковича
Пан меценас зірвався з лежанки, радий новому помислові. Знов сідає при столі, нипає у відписі акту обжалування і щось зачинає писати: "Панове!.." Ну, що далі? "Зваживши, що параграф... цивільного закону..." Ні, нічого з параграфами не зачинати! Най собі судія зачинає таким оклепаним вступом. Судія pro *, оборонець contra ** — так мусить бути, а прокуратор не має "дару слова". Перед розправою кланяються на добрий день, при розправі сваряться, а вечором у касині вітаються дуже сердечно. "Ге-ге",— каже один одному. Формальність... Знаються, як лисі коні. Шкода часу — і всі три, а пан комісар четвертий, сідають до карт.
— Ні, не так! Ліпше кілька софізматів, а відтак апелювати до серця...
"Панове! Любов — чутє велике, святе, могутнє. Любов — се наркотик, се гіркий бальзам або солодка отрута. Та всякий, мої панове, розуміє любов по-своєму: інакше в теорії, інакше у практиці. Вже Платон *..." Ну, що зробив Платон?..
— Ет, чорт бери таку справу! Два слова годі склеїти докупи. Хоч він комісар, але мушу сказати, що дурень. Не ліпше то було полагодити справу по-доброму? По що було розбабрувати? Дівчина дурна, була би пристала на що-будь. Кошти аліментації, ну, нехай там, про гроші байдуже. Куку
* За (лат.).— Ред.
* Проти (лат.).— Ред.
в руку і була би сиділа тихо. А то — гарно почалося, а як скінчиться? "Колего... роби, як знаєш, крути, ратуй, бо... скандал..." Іронія! "Ратуй!" Але як?
І знов став ходити по хаті, думати, сердитися. Треба якось робити, коли раз піднявся оборони. Годі було відмовити, бо — скандал. Оборонити — се також щось варте. От як тоді той хлоп цілував йому руки, до ніг падав... "Паноньку,— казав,— батьку! Ви мені випроцесували мій грунт від жида. Я, позвольте, в газети вас пущу. Най вам пан біг заплатить, бо я... Бігме, не маю..." Ну, та що хлоп — бідний. Зате пішла реклама. А заплати досить від панів. Всуне в руки заліплену коверту, ще й кланяється за ласку. "Добрий,— каже,— адвокат!" А сим разом і про заплату байдуже. Не возьму нічого, бо то пан комісар, товариш іще зі шкільної лавки і партнер від зеленого столика. Хіба там... "скромне сніданє" і, може, в презенті щось капне. Та коби лиш оборонити! Комісар із радості часом дуже неуважно й розсіяно грає в касині... От сатисфакція.
І знов запалив цигаро. Станув при вікні і вдивлявся в далекий світ літньої ночі. "Сама тягнула"... комісар вільний... Які чудові ті літні ночі... Такі й тоді були, як пан меценас був реконвалесцентом. Уже міг виходити зі своєї хати і теплими вечорами ходив по саду, виспівував тихенько щось собі під носом. А з росою далеко чути. Може, й зачула панна Біня, і вже на другу ніч було її вікно відчинене. Підійшов ближче. Вихилилася з вікна і вогкими очима шукала по саду рекон-валесцента. Розмовляли тихенько так собі... до місяця... І вона була сто разів краща, як удень... тоді до місяця. Тішилася, що він здоров, що вільно йому вже виходити. Тільки боялася, щоби не перестудився, бо — звичайно, що ре-конвалесцент. Потім то вже не мали про що говорити і так лише стояли проти себе — вона у себе в кімнаті, а він у траві. Ті хвилі мовчання навели на душу нову думку. Він чогось закашляв, а вона пожалувала його. Оперся о вікно і зробив такий рух, неначеб хотів дістатися до середини кімнати. І знов позіхнув, якби з невиспання. Глянув у її палкі очі і бачив видуті ніздрі, розхилені уста, чув прискорений віддих молодої груді. Витягнув руку так собі, мимоволі, і небавом сидів уже на вікні. Одна хвилина — і чоловік тратить розум, забуває мораль і губить честь неповинної душі і долю безталанної людини. А вона... боялася лишень, щоби хто не побачив...
— І нічого не було,— сказав голосно до себе.— Ще й помогло. Минулася моя хороба...
— Худоба! — відказав із росою брехливий відгомін.
А він випулив очі і видивився, неначе злякався, що се, може, хтось схований бризнув йому в очі таке сміле слово. Але не було нікого ніде. Край неба займався ранішньою зорею. Він уже спокійний. Думав довго, але видумав: не було обмани, сама кликала, тягнула. Вже знає, що має говорити. Ціла мова зродилася відразу в його голові. Без приготування він найліпше говорить. Загоряча набирає фантазії, орієнтується в ситуації замотаної справи, за кождим словом попадає у щораз то більший розпал і говорить складно, сміло, переконуюче. Мова, виголошена з потрібним пафосом, справляє нечуваний ефект. Люди не зважають, що говорить, лише як говорить. Того йому й треба. Кінчить, виходить і не вертає більше до зали засідань. Приходить обжалуваний — увільнений, радий і дякує йому за оборону. Та коби-то і сим разом так було! Мусить бути. Комісар не винен.
Пан меценас лягає на хвилину передріматися, щоб ліпше уложився в голові хід думок. А рано надіває чорний англез і йде до суду на розправу. Буде говорити, що знає, боронити, ну, і, може, оборонить. Та все-таки йому ніяково. Він невиспаний, блідий і наче дрожить на цілім тілі. Коли б так стрінув якусь щиру людину, сказав би їй правду, що нині він невдоволений своїм становищем, бо має боронити одну... дурну справу. |
Александров Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=914 | Ти несись, мій спів, з мольбою… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27400 | Володимир Александров | Ти несись, мій спів, з мольбою… | Ти несись, мій спів, з мольбою,
В небо відлітай.
І на тихую розмову
Вийди, мила в гай.
А в гаю гримить, стихає
Пісня солов'я,
Тож він милу викликає,
Молить, як і я. |
Алчанова Олена | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=874 | Час для всього (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26881 | Олена Алчанова | Час для всього (уривок) | Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Ранок.
#1
— НУДНО? — ПОРЯД ІЗ СОНЕЮ СІЛА ЯКАСЬ ЖІНКА. Підхопила довге русяве волосся, яке спадало на плечі, і спритно закрутила гульку.
Соня озирнулася — у класі крім неї й незнайомки нікого не було. За вікном панувала урочиста тиша, яка раптом з'являється саме в травні, десь наприкінці місяця. Повітря ніби напружується від очікування довгих канікул. Школярі востаннє страждають над якоюсь історією чи хімією, дораховують хвилини до кінця уроку... Соня згадала про запитання панянки. Хто б це не був, певно, треба щось відповісти.
— Та щось не дуже цікаво.
— От і мені завжди було нудно. Синуси, косинуси, оце все, — пані замріяно дивилася на дошку, де лишилося рівняння. — Але як добре, що воно вже все й не потрібно.
— А ви що тут робите? Ви хто?
"Я що, заснула, а всі пішли?" — промайнуло в Сониній голові.
Дивно, що ніхто не розбудив. Ані математик Богдан Романович, ані хлопці, які завжди знаходили до чого доколупатися.
Жінка мовчала. Дивилася на Соню трохи розгублено й тріумфально — так, як туристи витріщаються на красоти в новому місті.
— Ви чиясь мама? Молодші класи поверхом нижче, — намагалась допитатися Сонька. Зрештою, вона сиділа прямо попід вікном, їй би не вдалося встати, якби незнайомка не посунулася. Або ж Соня мала перелізти.
— А? Та ні, не мама, — жінка випала зі свого завороженого стану й усміхнулася до Соні. — На щастя. Ніколи не хотіла нею бути.
— Сестра?
— І не сестра.
— А чому не хотіла бути мамою?
— А ти хочеш?
— Ну, мені п'ятнадцять. Поки й не хочу.
— Можливо, ніколи й не захочеш.
Сонька зиркнула вниз, помітила, що пані була вдягнена в спортивки, і переможно вигукнула:
— О, ви — наша нова вчителька фізри. Чого ви тут, а не в спортзалі?
— Та що ти причепилася до мене? — хмикнула незнайомка і скочила з місця. Вона трохи по— оглядала кабінет, а потім рвучко всілася просто на вчительський стіл.
— У нас так не можна. І чужим у школу не можна. — Соня ніколи не бачила, щоб така доросла жінка сиділа на столі. Ще й у кабінеті математики. Це була нечувана зухвалість.
— Та мені пофігу!
Погляд пані в спортивках став просто-таки бандитський. Здається, такі самі погляди мали парубки-забіяки зі старих серіалів, які любила переглядати бабуся, коли Сонька була ще малою. Але дівчині сподобалась відповідь. Одразу видно — своя людина, не вчителька якась.Дивіться також
Біографія Олени Алчанової
— Я — Соня, — простягнула вона руку. Дівчина знала — це доволі чоловічий жест. Але завжди думала: щось тут не так. Чому дівчата не можуть простягати руку при знайомстві?
— Так само. Соня. Софія.
— Не брешеш? — раптом Сонька перейшла на "ти".
— Чого це я маю тобі брехати? Чи це якесь непопулярне ім'я?
— Твоя правда. Так. А що ти тут робиш?
— Чекаю. Чекаємо... — останнє слово наче роз— пливлося. Зненацька голос нової знайомої став грубим, чоловічим: — Соню, ми всі чекаємо. Увесь клас.
# — # Соня підняла голову від парти. Невисокий сухенький Богдан Романович схилився над нею, поставивши руку на парту. Костюм, який учитель носив ще, напевно, із захисту дисертації, тхнув якимись гіпотенузами та безвихіддю. Від кількості людей у класі Соні стало ніяково.
— Ви збираєтеся спати весь урок? Ви так життя проспите.
Ох, хто ж їх вчить говорити цими фразами?
— Ви-ви-бач-те. — Соня прибирала з обличчя розпатлане волосся. Цього року вона обрізала каре, і тепер воно недбало відростало, фарбоване в рожевий, фіолетовий і синій кольори.
Клас не сміявся. Він безсоромно реготав. Травневе сонце, мабуть, припекло аж занадто, тому Соня заснула. Вона в математиці й так була не дуже, а тут — ну просто халепа. Це ж треба — вирубитись на уроці в цього щура. Зараз, мабуть, нотації читатиме.
Але нотацій не було. Синхронно з дзвоником, що хрипів і переривався, клас вибіг до коридору, а звідти — у гарячу, пізню весну. У вікно стукало листя каштанів, які вже майже скинули цвіт і тепер вкривалися маленькими зеленими їжачками. Дзвоник лунав абсолютним, повним щастям, обіцянкою літа й свободи.
Єгор, коли виходив, уже відпрацьованим жестом пнув Соньчин стілець.
— Корррова, — процідив крізь зуби.
Вона звично кинула йому в спину ручкою. Їй було майже пофігу.
#2
СОНЯ ЙШЛА ДОДОМУ ЗОВСІМ НЕ ВТОМЛЕНА. ПАНЯНКА, що їй наснилася, стала для дівчини ковтком повітря. Соня неодноразово чула, що ми не бачимо вві сні чужих людей. Кажуть, усі образи — це хтось, кого ми вже зустрічали раніше. Соня намагалася згадати, де саме бачила цю русяву жінку в спортивках, але нічого не спадало на думку.
Після уроків треба було зайти до бабусі. Зараз зі школи ліворуч, потім два квартали до старої хру— щовки. Зайти на третій поверх, роззутися ще на килимку перед дверима, занести кросівки, поставити на газетку. На плиті на Соню чекає пісний борщ, або гречка з молоком, або сируваті вареники. Дівчина знала бабусине меню змалку, за її п'ятнадцять років нічого не змінилося.
Соня день у день підіймалася на третій поверх, промовляла однакове "Привіт, ба", кидала на підлогу
рюкзак і йшла до кухні. Там сьорбала вже холодний борщ чи ту рідку гречку. Бабуся зазирала на хвильку — упевнитись, що онука таки їсть, і йшла собі далі до телевізора. Серіали самі себе не подивляться.
Далі — найскладніше. Сонька намагалася вдавати, що робила уроки. Треба було години зо дві просидіти над зошитами, а потім просто повідомити, що все зроблено. Після уроків дозволялося гуляти.
Класно було восени й навесні, а от узимку ставало складніше. Вечори тягнулися довгими сутінками, мала Соня нудилася біля бабці, докучаючи запитаннями:
— Ба, а чому кажуть, що не можна пити з пласти— кових склянок?
— Ба, а давай ми заведемо тобі слизького равлика.
— Ба, а чому у твоїх серіалах усі актори дивляться просто на мене?
Бабуся на все знаходила одну відповідь: "Відчепися". Сонька була не наполеглива, тож відчіплялась і тинялася собі квартирою з нудьги. Одного разу вона вирішила, що їй конче треба зробити "колесо" — як роблять оті клоуни в цирку.
— Ба-а-а, — за три хвилини мала Соня вже захлиналася від сліз.
Вона не розрахувала сили й упала на руку. Рука одразу стала ніби ватяною, напухла й заніміла. Бабця прибігла миттю. Сполохана, почала кудись телефонувати. Соня ридма ридала — чи то від болю, чи від сорому. Бабця дивилася стривожено, але не забула нагадати, що Сонька сама винна — нема чого ото гасати.
Лікар приїхав швидко, жартував і обіцяв їй таку руку, як у супергероїні — кам'яну й сильну. Потім Соню кудись везли, вона легко довірилася лікареві й розповіла про "колесо". І він навіть пообіцяв розказати, як навчитися робити те "колесо". Звісно, як усе загоїться. Стільки уваги від мами, бабці й купи чужих людей Сонька не отримувала ніколи. Вона навіть подумала, що, може, ото так щоразу падати? Проте рука боліла сильніше, і думки про самоушкодження швидко здалися Соні нежиттєздатними.
З того всього мати вирішила купити малій смартфон. Нехай краще клацає собі, ніж гасає по будинку. Та й Соня боялась тепер гасати.
По всій квартирі в бабусі стояли квіти, які вона вирощувала. Герані, бегонії, фіалки, фікуси... Якісь були в горщиках підперті паличками, інші стелилися гілками по підвіконню. Бабця не дуже вміла їх ростити. Щось недбало заливала водою, деякі взагалі забувала поливати. Соня якось подарувала їй книжку про домашні рослини. Бабця хмикнула вголос і наказала їй злити воду з підставок. Ну й поїсти домашнього кислого борщу.
Бабуся ростила Соньку так само, як доглядала за своїми рослинками. Трохи їжі — незрозуміло якої, то забагато, то замало. І йди гуляй. Ця жінка, яка колись народила доньку, а тепер от мала онуку, певно, не дуже зналася на дітях.
Соня проводила дні після школи в цьому затхлому будинку, і місяцями ця щоденна несвобода тиснула на неї.
Але літом завжди наставало якесь нове життя. Можна вибігти зранку на подвір'я, коли ще тінь від будинку вкриває половину двору. Зустріти сусідку бабу Галю, буркнути "Здрасть", дочекатися когось із хлопців, потім гуляти, поки бабуся не покличе їсти. І знову надвір. Кожне нове літо було інакшим. Без нудного навчання, без дурних однокласників, домашок і підйомів о сьомій ранку. Влітку ти ніби сподіваєшся, що все зміниться, що тепер усе буде кращим, свіжішим. Наповнюєш змістом кожен день і водночас робиш його зовсім беззмістовним. Улітку можна почути, як місто говорить із тобою.
А з Сонькою ніхто, крім міста, і не говорив.
# — # — Про що ти мрієш? — до Соні промовляла нова знайома.
Тепер жінка була вдягнена в білу майку — просто на голе тіло, а от спортивки не змінила.
Вони опинилися в шкільному дворі. З обох боків від сходинок у горщиках стояли декоративні туї. Сонце ще світило десь згори і не збиралося заходити. Здавалося, тепер година третя пообіддя, але на шкільному подвір'ї вже не було нікого.
Соня оглянула своє вбрання. Вона чомусь була в сукенці. І що це змусило її вдягнути цей мотлох? Вона мала одну, як казала мати, "парадно— вихідну" сукню. Шифонову, чорну, у квіточки, з пишним воланом по низу та мереживом біля комірця. Якщо Соня й одягала її, то лише з кросівками й косухою. Одного разу навіть прийшла так на шкільну дискотеку. Деякі однокласники вигукнули: "Ого!" Але раптом згадали — це ж Сонька, і повернули своїм обличчям вирази відрази. Якщо вже маєш репутацію невдахи, навряд чи одна сукня щось вирішить. Соня одразу опинилася в кутку, з якого й не виходила весь час.
Тепер вона сиділа поруч із Софією на сходах, у босоніжках і сукенці. Жінка терпляче та з усмішкою оглядала Соню, а потім повторила запитання:
— То що, як щодо мрій?
Соня згадала бабусю, зламану руку, лікарню п'ять років тому, однокласників, які завжди щось ляпають на її адресу. |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Асан і Зейнеп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12968 | Христина Алчевська | Асан і Зейнеп | АСАН І ЗЕЙНЕП
Шкіц І
Гарячий кримський полудень. Море синє-синє; воно все тремтить і переливається, грає тисячами барв... Чинари й тінисті орішники якось замліли від палючого сонця; вони всі скупчились над холодним струмочком, ніби чекають чогось... Маненька татарва, з голими ніжками, бігає, підкотивши штани, вздовж гірської річки, перестрибує з камня на камінець, хлюпається і кричить щось по-своєму...
А вода упинно несеться в море...
Під горою, коло чинар — кам'яний мур, і в ньому — кінчик залізної труби, з котрої дзюрчить вода; над трубою, по кам'яному муру, вирізано рік, коли воду знайдено. Це — така криниця!.. Сюди приходять молоді й старі татарки по воду... Наразі весь аул ніби заснув, на плискуватих дахах нікого не видко; кручені паничі манячать коло ледве помірних вікон, над дахом в'ється легенький димочок, а коло*дверей висять розвішаний перець і сухий тютюн...
В одній саклі двері одчинені; крізь них видко молоду татарку, що сидить на кам'яній долівці і плете сітку для риби; тим часом молодша сестра її розплітає їй волосся й порається коло неї з полумиском рудої, розбовтаної в воді фарби, в котрій вона те волосся мочить...
Повз саклю тягнуться по вулиці рипучі нудні мажари: їх обганяють порожні вози каменярів. На дні одного з тих возів лежить молодий турок. Голова в нього мальовничо завинута хусткою, на ногах — шкуратяні черевики, стягнуті мотузком, а весь він — у білому,— в якомусь полотняному дранті з матнею і в холошнях, що з колін аж до п'ят обтягують його й роблять струнким, мов кипарис.
— Зейнеп! Зейнеп!..
Татарка, що сиділа й плела сітку, ще здалеку побачивши його, вирвалася злякано з рук сестри і сховалася за дверима.
— Асан! Асан! — шепнула вона їй...
Сестричка з дрібними кісками і в круглесенькій вишитій шапочці виглянула з саклі й відповіла каменяру: "Зейнеп пішла по воду".
— Брешеш,— буркнув він і грізно блимнув своїми очима на дівчинку. Далі він знов ліг на живіт і байдужно сіпнув віжки.
Коні рвонули й побігли далі, з гори. Асан ще раз ліниво оглянувся на саклю й замугикав якусь пісню.
Він почав мріяти про Зейнеп... Чом це Зейнеп боїться його? Така хороша, швидка і моторна, з очима, переляканими, мов у сарни, але горда, що й не підступишся!.. І не гляне ніколи!
Батько її — заможний господар, має пишний сад і городи, поле тютюну й великий виноградник... У нього тільки дві дочки... Але — очі, її очі!.. Найбільше вони ваблять Асана... Він і сам не знає, що з ним робиться, як він їх бачить: здається, підхопив би її на руки і поніс би в гори її, жінкою статись для нього...
Та як згадає, що він убогий каменяр... Задля нього, убогого каменяра...
IIДивіться також
Христина Алчевська — Вишневий цвіт (збірка)
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Христина Алчевська — Сонце з-за хмар (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Зейнеп не думає про Асана. Вона тільки страшенно боїться його. Чи піде по воду, де тінисті чинари,— набирає воду,— то і здригнеться, якщо вчує чиїсь легкі кроки... Чи піде над море, сяде, на березі, обхопить голову руками,— слухає море... А воно шумить, шумить без кінця... Було, нечутно підкрадеться до неї сестра, вхопить за шию, то вона так і замре, похолоне...
Не розмовляла з "ним" вона, а от знає, відчуває нишком, що він її сподобав... Але їй — байдуже... В неї про нього гадки немає!.. Вона любить море — он воно яке гарне стелиться, любить зорі; любить рідну саклю...
А до нього їй байдуже, байдуже!.. Як гарна чинара, зросла вона в батька, слухала моря, дивилася на зорі... Теплі кримські ночі тішили й розважали її. Малою — тулялась вона серед різнобарвних камінчиків, котрі їй приносила хвиля,— стрибала по скелях, ховалась в ліщині або в гіллі грецьких орішників, що над криницею. А тепер...
Мусить ходити поважно, закриватися зеленою китайкою від чужинців,— стерегтися Асана... Минулася її воля!..
Одного разу ціле товариство великих панів прискакало кіньми до криниці напувати коней. Всі вони розмовляли не по-їхньому; один тільки багатий молодий татарин, у вишиваній золотом одежі, був серед них. Він попросив у неї ласкаво напитися. А вона — задивилась на його одежу, на кучеряве волосся, що вибивалося з-під шапки, на чорні брови... Його прозивали Урсин. Після того він не раз приїздив до її батька обирати собі коней з їх табунів. Зоставався у них на довший час і вийняв у неї серце: втратила вона з того часу свій спокій, свою волю, свою дівочу безжурність...
А тут впоперек дороги став Асан,— наймитом він зробився у її батька на винограднику!.. Весь час, поки служив, ходив він по їх городу завше так, щоб з нею стрінутися. Чи вийде вона навіть, з двору на вулицю,— він стежить за нею і веде супроти неї коня напувати; чи увійде в саклю,— аж він грюка в двері, прохає в її матері тютюну за роботу або в батька на могорич. І всюди, всюди, де не піде, стрічає вона його...
Одного вечора щось тоскно їй було. Сонечко вже сіло за гори. Присмерки розлилися по скелях і долинах. А вона все стояла край плискуватого даху і наче уві сні дивилась на море... Мовчала і поринала в рожевих мріях... їй уявлявся Урсин її власним чоловіком. Його очі... слова...
Аж ось під саклею щось зашолохтідо... "Урсин!" — подумала зона. Він, як кіт, легко стрибнув на камінь; з каменю на дах, до неї... Зейнеп мовчки пригорнулась до нього, й вони щезли з даху, взявшись за руки...
На винограднику порався коло чубуків Асан. Він бачив, що дві тші^— Зейнеп і Урсин,— крадькома пройшли в глибінь саду, Але промовчав...
III
Минуло кілька днів.
Вдень — спека,' вночі — місяць і. зорі, і тиха, лагідна теплінь надворі... А сьогодні — як навмисне, видалась чудова, напрочуд ясна, місячна ніч!..
Зейнеп — неспокійна; батько й мати нічого не знають про те, що в неї було з Урсином. Вона їм нічого не казала...
Далеко-далеко в глибині душі ховає вона таємницю щастя. Великого, повного, безмірного щастя!..
Що бува так на світі, вона навіть і не знала!.. Мов у півсні все це сталося, й вона певна тепер, що Урсин її любить...
Коло саклі, де вона замислена сиділа, з'явилася тінь. Світло місяця закрила від неї постать Асана. Лютість була в нього на обличчі, очі його бігали, він задихався й сичав, як гадюка:
— Ходім, ходім подивимось!..— І він вхопив її за руки і силоміць тяг її кудись, затуливши їй рота рукою.
; Вола не опиралась його вимогам. Жах так міцно спаралізував її волю, що про ніякий опір не можна було й думати. Мов овечка, пішла вона за ним.
А він її вів усе далі й далі, в город, за кам'яний мур, усипаний битими склянками, вгору, по дорозі до панського маєтку, що лежав недалечко від них. Мільйон разів ходила давніше Зейнеп повз ту панську садибу й ніколи не цікавилась тим, як живуть там люди. А тепер Асан, не знати нащо, волік її туди проти її волі. Вона не могла зрозуміти, навіщо й як... Не могла збагнути, що йому від неї треба... Нащо їй пани?!. Нарешті він привів її до будинку і став коло панської веранди, обвитої гліциніями. Темна ялинка укривала їх обох віттям.
— Глянь,— прошепотів він і хитнув головою на веранду.
Зейнеп злякано глянула. Саме проти місяця, на оттоманці сидів Урсин, а в нього на плечі дрімала, притулившись до нього, немолода, але ще гарна пані...
Зейнеп мовчки рвонула свою руку,— раптом зірвалася з місця і як божевільна нечутними кроками побігла геть, у темний парк. В парку вона перескочила огорожу, за огорожею — річку і не оглядаючись побігла в гори.
Вона тікала так, ніби за нею стежили й ловили її тисячі рук або принаймні гналися за нею на конях... Зі скелі на скелю, з рівчака на камінь, все вище і вище, аж тудою, де стирчать найвищі гірські шпилі, голі, як пустиня. Зелене покривало зсунулося з голови, золоті гроші на шиї порвалися й розсипалися, а маленькі капці все бігли й бігли і білілися то там, то тут, при ясному світлі місяця. Нарешті вона зникла за поворотом гір, і повна тиша й самотність запанувала на верхів'ях...
Тільки місячне світло сумно-сумно мацало сірі зморшки й виступи скель і кругле каміння над гірським водоспадом.
Маленька, ледве помітна хмарка зачепилася за най-гострішу вершину, окуталася сріблом, задивилась на обрій... Далеко-далеко, там, на краю світа, вузенькою ниточкою засвітилось море... В широких долинах та на узгір'ях, що спускались аж до самісінького берега, ледве блимали вогні аулів...
Зейнеп уже не бачила їх, не вернулась до них. Не вернулась до батька, до матері, не вернулась до Асана і до панського будинку. Вся краса божого світу раптом зникла для неї,— ніби пересохла... І прірва невимовного одчаю розступилася перед її очима, мов темне гірське провалля, що чекає вночі на жертву... В нестямі вона мала тільки одну думку,— стратити собі життя!..
Довго шукали потім дівчину її родичі. Обходили гори, спускались в безодні, лазили по водоспаду, найшли навіть зелене покривало й розсипане намисто... Але Зейнеп ніде не було...
Так і не знати, чи дикий звір, може, де на неї натрапив, чи подалась вона світ за очі, чи змили її хвилі водоспаду в те широке, безкрає море, котре вона так любила... |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Вишневий цвіт (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17620 | Христина Алчевська | Вишневий цвіт (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка"Вишневий цвіт"
_____________________________________________
Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя...
О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О милий спокою надій молодих!
Лютуючи, вихор з тебе насміявся,
Погрався тобою, пронісся й затих...
Коли б же без цвіту й життя вже зів'яло,
Коли б не тяглось воно далі, смутне...
Чи знов спалахнуло, весь край осіяло
І, вмить спалахнувши, спалило мене!..
* * *
О, розправ білосніжнії крила,
Моя думонько, ніжна й смутна!
Темна хмара наш обрій укрила,
І затьмарилась юна весна.
Ми так мало ще бачили світла,
Наша пісня, як май, молода...
Чи то ж доля для нас уже квітла?
Чи Вкраїну хто в світі згада?
О, розвийся, сердечне кохання,
До забутого краю цього —
Стільки муки в нім, горя, страждання,
Сяйва сонця ж... немає його!..
* * *
РУСАЛЧИНА ХАТКА
Біла хатонька в долині, у гаю дрімучім,
Під горою золотою, мов в ставку лискучім...
Хто живе в оцій манюні, двері одчиняє?Дивіться також
Христина Алчевська — Асан і Зейнеп
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Христина Алчевська — Сонце з-за хмар (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Хто барвінок біля неї любо поливає?..
Чи ото русалчин голос чути, як в озерці?
А чи то її на призьбі синєє відерце?..
В барвах осені сміється білая хатина,
Ніби десь на дні морському срібная хвилина;
Тихо сосни заглядають в золоту долину,
Гарну казку про русалку шепчуть без упину...
* * *
МОЛОДІ ПІСНІ
Молоді пісні — се весняний цвіт,
Подих вітру, зітхання безжурнії,
І розмова небес, тихий шепіт віт,
Пишний усміх і згуки бандурнії...
Молоді пісні — се погідний день,
Радість тиха квіток розцвітаючих!
Світ і зблід би, і згас без отих пісень,
Як без сонця, без зірок палаючих!!!
* * *
Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина...
То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось... а по нім
Все засіяло, розцвілося!..
* * *
ТЕБЕ НЕМА
Нема тебе — і світло дня зникає,
Згасає сонце золоте,
Журба гнітить, розради дух шукає,
І смуток в серцеві росте...
Нема тебе — і плаче ніч ласкава,
І з нею тихо плачу я,
І перли сліз горять у хвилях ставу,
І тихих верб задумалась сім'я...
Ти геть пішов — і по вишневім цвіті
Літає тихая жура,
А вколо трави шепчуть розмаїті,
Що мрія білая вмира...
* * *
В сяйві ранку золотого,
Вільна, з крилами пісень
Я лечу назустріч сонцю,
Де сіяє вічний день.
Глянь: троянди розцвітають
У палкій душі моїй,
Волю бачу я в природі,
Усміх, радість, силу в ній...
Ось мій рай... Спинися, мріє!
О, пожди єдину мить!
Дух людини най зогріє
Сонця теплінь і блакить...
З долу я звилась до неба,
Рабство бачила й журбу...
А душі — свободи треба!
Жаль ту душу молоду!..
Дай їй волі, знання й ширу,
І безодню глибини,
Льоту в небо необмежне,
Склич орлячі вільні сни!
Щоб простору золотого,
Сонця й тиші у лісах
Доня рідна — вільна дума —
Клекотала в небесах!..
* * *
ДО П.
Я знов живу і знов сміюся,
Бо ти ожив, бо ти воскрес...
І сонце теж до нас сміється,
Побідно сяючи з небес...
Забуто пишнії ідеї,
Недолі зникла темна мла,
Сміються радощі-камеї,
І щастя усміх посила!..
...І, розпустивши гарні коси,
Іде до нас весна думок,
І мрії яснії, мов роси,
Ведуть сподіванки в танок...
І розцвітають всюди квіти,
Сміються радощам своїм,
Сміються яблунь білі віти,
І ми всміхаємося їм...
* * *
Чарівна ніч, і сонних хвиль дрімота,
І тихих зорь розмова потайна,
І шепіт віт, і байрака зітхання,
А вколо думонька смутна:
"Нема чогось, нема просвітку думам,
Нема душі весняного тепла..."
І тому ніч літає з тихим сумом,
Хоч любий затишок вона уже знайшла.
Отак бува з душею, що не квітла:
Вона ще спить, і хмари сльози ллють,
А сни неясні й пориви до світла
Тривожать сон і згинуть не дають.
* * *
Любов моя — тиха... люблю тебе, краю...
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни!..
Ще грози весняні далеко від тебе,
Хоч падають краплі з небес дощові,
Хоч темними хмарами вкрилося небо,
Хоч бурі чекають листочки нові...
Люблю тебе, краю, хоч ти і покірний,
Хоч ти не досяг ще нової доби,
І темну недолю, і смуток твій лірний,
І злиднів тумани без хвиль боротьби!..
* * *
В'ються чайки срібнокрилі,
Де синіє далечінь,
Море грає, плещуть хвилі,
І синіє височінь....
Скільки щастя і простору!
Скільки волі навкруги!
Як цілує млу прозору
Вітер, сповнений жаги!..
Сльози ж люду, сни безсилі
Все не йдуть із голови...
Море синє! дужі хвилі!
Чом не вільна я, як ви?!..
* * *
ДО ПОРТРЕТА
Сумовитий, зажурений, в темряві холодній,
Ніби осінню, він чує тихий жаль народний:
То не вітер, то не буря котиться так з поля,
То народ вкраїнський плаче, що умерла воля.
* * *
Тихе небо вечоріє,
Гаснуть смуги золоті,
Величаво місяць сходе
У безкраїй самоті...
І легенько в'ються хмари,
Наче спомин давніх літ,
Ходять ясних зорь отари,
Сторожать дрімоту віт;
Віти сплять, усе втихає,
В серці горе пропада,
І далеко завмирає
Пісня щастя молода...
* * *
Хмари! хмари весняні! і ясна блакить!
І зітхають, радіючи, груди...
Теплінь, мила і лагідна віє з ланів,
Ясне світло, відродження всюди!..
І хоч думка моя — ефемерна, як мить,
І хоч щастя трива лиш хвилину,
Хочу я, наче небо, сіяти і жить,
І життя бережу, як перлину...
Зі своїми ваганнями й морем страждань,
Зі сльозами і усміхом долі
Воно вільне й широке, безмежне, як степ,
І синіє, як марево волі!
Не вмістить його хвиль у тісні береги,
Не закрити від ясного сонця!
Стільки сили у нім і бажань навкруги,
Що не треба йому оборонця!
Переможе всю темінь відродження мить,
Всі ручаї зіллє вона в море...
Хай же сонце живе! хая ясніє блакить,
Хай сплітаються щастя і горе!
* * *
ОРАНКА
Я орала удень свій крутий переліг,
Але темно було, як вночі...
Розум мій із життям помиритись не міг,
Над усім завивали сичі...
Я посіяла слово, розумне й метке,
Уночі засвітила думки,
Але вік погасив оте світло палке,
А на полі зросли будяки...
* * *
Вечором тихим зими навісної
Мариться щастя, неначе вві сні...
Теплінь весняна і юні розмови,
Легкі хмаринки і гомін діброви,
Зорі далекі, ясні...
Серце просило тепла і кохання,
Прагнула мрія розквіту надій,
Тихо проходила юність безбурна,
Гинули мрії, і сила безжурна
Зникла в душі молодій...
Тиша зимова у ній оселилась...
Се — тільки сон, ота люба весна!..
Щастя — то квітка незнаного краю,
Мрія поета, хмариночок зграя,
Легка, химерна, ясна...
* * *
NOCTURNO
Спи, о думко співачки забута...
Тобі сумно, ти — зайва в цю мить:
Вся, щасливими снами окута,
Ніч весняна у пестощах спить...
Її вітер ласкав й голубить,
Зорь багацько для неї зійшло,
А тебе, моя думко, не любить,
Не ласкає, не гріє ніхто...
* * *
ВІДПОВІДЬ
Все життя віддала я людині одній,
А сама вже умерла навіки,
І в самотності тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить, у темряві сном домовини,
Більш не б'ється чуттям, не рида, не кричить,
Більш не віда журби самотини...
Воно надто химерним і чулим було,
Воно надто страждало й любило;
Його сонце навіки для нього зайшло,
І те сонце його ж і спалило!..
Ось послухай: як тихо... То — смерть навісна...
О, як страшно, як темно навколо!..
Ніби доля на світі й не квітла ясна,
Ніби зроду не мріяло чоло...
Тихо, тихо, бо серце знудьговане спить,
Сном жалоби, журбою вквітчавшись,
Воно долі благало, щоб долею жить,
Воно вмерло, її не дождавшись...
* * *
КАЛИНА Й ТОПОЛЯ
Калинонька схилилася до подруги-тополеньки,
Шепочеться, і горнеться, і просить ласки й доленьки,
А та, струнка, здіймається,
І сяє, і всміхається,
І сонце вже стріча!
І ось її голівоньку обняло ранку золото,
І вже цілує сонечко тремтячії уста...
І, вся від щастя мліюча,
Рожева й червоніюча,
Тополя день віта!..
А бідная калинонька стоїть, немов забутая,
У білому одягнута і млою ще окутая...
І слізоньки блискучії,
І квітоньки пахучії
Усе на ній тремтять...
"Чом пишно я вдягалася, чом щастя сподівалася,
Чом не мене — тополеньку кохає ясний день?
Чом інші всі — щасливії?!
Ой доленько зрадливая,
Нещасна тільки я!.."
Заплакала калинонька, і слізоньки алмазнії,
Мов зіроньки, скотилися у травоньки мовчазнії...
А сонце — вище стануло,
І срібна мла розтанула,
Розкрилися квітки...
Калина стрепенулася: це щастя пригорнулося,
Обійми сонця ясного калину обняли...
"Оце тобі, тополенько!
Зрадлива твоя доленька:
Щаслива тепер я!.."
Тополя вмить задумалась: нащо ж вона кохалася
І, щастю тому вірячи, до сонечка всміхалася?..
І з того часу гордая,
Струнка вона здіймається,
Не вірить й не кохається
І вище всіх росте!..
* * *
ВИШНІ
Осипані цвітом і мліючі вишні,
Всі білі, прекрасні в годину палку,
Задумані, юні, мрійливі і пишні
В моєму садку...
А ніччю ласкавою теплого літа,
Всі повні утоми і наче вві сні,
Самі стоїте ви, без білого цвіту,
Похилі, смутні!..
По цвіті душа моя сном огорнулась...
Як ви, зажурилась вона!...
Невже моя юність уже промайнула?..
Де ж ділась весна?!..
* * *
До П.
Ні, місяцю, не сяй! не збуджуй ясних мрій!
Мені вже не гаразд співати про квітки,
Бо в серці хтось хова жалів з-за мене рій
I на душі таїть ридаючі думки...
Ні, весно, не цвіти! не збуджуй поривань!
До щастя більш не клич химерную рабу:
Вже доста сліз чиїхсь, страждання і благань
В розкішну цю, палку, весняную добу...
Залиште, мрії й сни, мене на самоті!
То гріх — тоді кохать, як поруч хтось кона,
Як спів, палких надій і радощі оті
Так гірко відчува чиясь душа смутна...
Зів'януть слід би вам, троянди запашні!
Захмаритись в той час сіяючим зіркам!..
Інакше з горя вмре те серце по весні,
І вже не зацвісти тоді й моїм думкам!
* * *
ДО НЯНІ
Няню-голубко, коли б ти вернулася,
Певно, б уже не лишила мене...
Здавна вже щастя моє промайнулося,
Я посивіла, і чоло смутне
Думою тяжкою вже огорнулося...
Люблячи тсбе, колись я навчилася
Вірно і ніжно любити свій край,
Радісна й юна, нічим не смутилася,
Вірила в щастя, до сяючих зграй
Кращих надій свого віку хилилася...
Марно!.. Приборкано крилонька дужії,
З сміхом поламано душу мою,
Люди жорстокі, холодні й байдужі!
В полі лишили мене в завію...
Де ж ти, голубонько мила, коханая,
Чом не зогрієш ти серце смутне?
Чому не прийдеш як гостя бажаная
В небо з собою узяти мене?!..
* * *
НА САМОТІ
Мов пташки сіренькі, з моєї хатини
Дівчатка веселі кудись упорхнули
Й зоставили мене, охоплену смутком,
В журбі самотини...
Як тихо навколо... |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Пісня життя (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17621 | Христина Алчевська | Пісня життя (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка "Пісня життя"
_____________________________________________
ДО ХЛЕБОРОБКИ
Коли б не наш народ убогий,
Що серцю вістку подає,
Коли б не ти, моя селянко,
І слово теплее твоє,
Я занедбала б милу ліру
І більш не стала вже співать:
У "друзів" стратила я віру,
Не хочу їх своїми звать,
Не хочу жити їх думками,
У клітці з золота гулять —
Бо краще думці з мужиками,
З тобою, сестро, розмовлять,
Ніж у "освічених" прохати
Розмов сердечних, не лихих,
Ніж сонце кликати й зітхати,
Кричать про нього до глухих;
І тільки згодом вже дізнатись,
Що ти надармо це робив,
Що міг борців не дожидатись
І серце в битві сам розбив!
* * *
ДО СОНЦЯ
До сонця тягнуться рослини
Й невільник з темної тюрми.
І тільки ти не йдеш до світла,
Народе, стогнучий в ярмі...
Прокинься, велетне байдужий,
І серцем неба дорівняй,
Ти будеш вільний, славний, дужий
І зашумиш, як рідний гай!
Твої пісні, пройняті сонцем,
У ясну далеч полетять,
Широкі й вільні, повні щастя,
В нових просторах забринять;
І весь палкий, золототканий
Із прірви сну і забуття
Ти встанеш, краю мій коханий,
До мрій і кращого життя!..
* * *
ГОЛОС ЖИТТЯ
І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов'ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви смутні,
Розкрилось серце для привіта,
Повстали думи у огні...
О, як востаннє листя сяє!
О, як шепоче осінь та...
Се — ніби юність промовляє,
Се — мрія серця золота:
"Живи! люби! кохай Вкраїну!
Поверне кращая доба...
В краю не буде смерті й тліну,
Не смерть міцна, а боротьба!"
* * *
НА ЧУЖИНІ
Шумують хвилі, сонце сяє,
І море радісно біжить
І гомонить... Чудовий краю,
В тобі б співати й вільно жить!
Синіють гори, хмари в'ються,
Шле усміх небо до землі,
А вітерці — в гіллі сміються,
І чайки тонуть в синій млі...
Се ти, країно, за якою
Тужила так душа моя,
З твоєю піснею палкою,
Що сонцем райдужним сія!
Се ти, се ти!.. Але чому
Я співи згадую колишні,
І ось при спомині цьому
Для мене в'януть квіти пишні,
Марніють барви ясні дня,
Рожеві хмари сутеніють,
І пісня смутку заміня
Усі думки, що в щасті мліють!
Се миле, вбоге і смутне
Життя я бачу України,
Вона привіт мені свій шле
В оці щасливії країни...
Туди, туди вернусь я знов,
Щоб з нею буть і там страждати,
Геть море, сонце і любов,
Я йду для неї працювати!..
* * *
СМЕРТЬ ЧАЙКИ
Упала чайка із блакиті,
І сіра курява землі
Запорошила білі крила...
А море тиша ніжна крила,
Й сіяло сонце в ясній млі...
Чом жити чайці не судилось?
В ній мрія красная цвіла...
В долині море гра сумнівів,
І барвам ніжних душ і співів
Немає місця серед зла.
Забудуть чайку полохливу
І юні сни, і рій пісень,
Вона, як зайва, умирає,
І там, де море вільне грає,
Повік сміятиметься день.
* * *
ЧОМУ
Я бачу, що весна цвіте,
Що розцвітають в полі квіти,
Ой чом же сонце золоте
Душі народа не засвітить?
Я бачу ясную блакить,
І сяйво неба, й море світла,
Ой чом же доля сих країн
І досі пишно не розквітла?
Я чую пісню солов'їв,
Цей спів надією пройнятий,
Ой чом же голос сих країв
Мовчить і досі, як заклятий?!
* * *
ЛЮБИ ЖИТТЯ
Люби життя: в нім є краса,
Хоч люди й журяться похилі,
Хоч горе бачать небеса
І тане мрія в небосхилі...
Люби життя за боротьбу,
Люби його у громі бурі,
Люби відродження добу
І хмари гніву, й роки хмурні!
Люби надії золоті,
І ясну ніжність вечорову,
Та пісню нені колискову,
І хати вбогі та прості,
І люд без сонця і знаття,
І край без радощів життя!
* * * |
Алчевська Христина | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=439 | Сонце з-за хмар (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17622 | Христина Алчевська | Сонце з-за хмар (збірка) | АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка"Сонце з-за хмар"
_____________________________________________
МОЇ ДУМИ
Мої думи най будуть дощем по весні,
Теплим подихом щастя за горем...
Ген у далечі в'ються весняні пісні,
І витають, і ллються над морем!..
Мої співи най будять зорю і тепло
Там, де сонця нема і просвіти,
Щоб побільше троянд у тім полі росло,
Де не знають про щастя і квіти...
Мої пісні, як голуби білі, летять
У блакить недосяжного неба,
Їх не спинить ніщо, вони світлу бринять,
Тільки сонця їм ясного треба!..
* * *
ПІСНЯ Й ДЕНЬ
Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно лунає
Уночі поетів спів!..
А удень літа дзвіночком,
Вітерцем гуля в лісах
І, пройнятий ясним сонцем,
Десь сміється в небесах...
Бо як сонце в небі сяє —
Тепло й людям на землі,
І душа співця на волі
Порина в блискучій млі!
Він в ту мить не бачить ночі:
В царстві неба тьми нема,
І синів землі піснямиДивіться також
Христина Алчевська — Асан і Зейнеп
Христина Алчевська — Вишневий цвіт (збірка)
Христина Алчевська — Пісня життя (збірка)
Біографія Христини Алчевської
Він у небо підійма:
Їхній дух стає сильнішим,
Сонце сяє їм вгорі.
Чи то справді день, чи сниться
Тільки марево зорі!..
* * *
НІКОЛИ
Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі...
Без тих пісень — багато горя,
Без гірких сліз моїх — плачу,
Без мого жалю — дум сумних,
І тому я не заспіваю
Своєму краєві про них
Ніколи в світі...
* * *
ПІСНЯ НА ПОТАЛУ
Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —
Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину, браття, я співати
І пісню всім віддам мою!..
Але ж і я — співець народу —
І бійтесь нищити мене:
Людськая помста не засне,
Як пісню ви мою вб'єте!
* * *
ХМАРНИЙ ВЕЧІР
Не питай, не питай, чому ніч без зірок
Тихо плаче до самого ранку,
Чому пісня весни вабить ніжно мене,
Хоч не йду в темінь саду я з ґанку.
Я весну ту люблю, та не світить мені
Зоря тиха блаженства й любові,
Моя доля — не та, не для мене в садку
Гарні квіти провадять розмови;
Моя доля смутна: усе бачити й жить,
Невимовно душею страждати...
Чому ж ніч, вічна ніч не укриє мене,
Не розстеле кругом свої шати?
Не питай, не питай, чому в царстві квіток
Чути шепіт і гірке зітхання:
В ньому смуток вита, бо не радісні ми,
Бо судилося людям страждання.
* * *
СОКІЛ
Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
"Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де морські гуляють хвилі;
Ми з бурхливим чорним морем
Поєднаємося в полі,
Темні льохи розруйнуєм
І рабам здобудем волі!"
* * *
ВІЛЬНІ ХМАРИ
Летять рожеві й сині гарні хмари,
Летять у край, де теплінь і весна,
І ще в снігах ввижається їм сонце,
І північ їм не темна й не тісна.
Їх не гнітять зимовії кайдани,
Бо в них є шлях на волю золоту...
Постійте мить, візьміть мене на крила!
Візьміть з тюрми у далеч ясну ту!..
Візьміть в той край палку і юну душу,
В якій журба поволі рай зміня,
Хутчіш візьміть, щоб вічно на тих струнах
Бриніла в ній рожева пісня дня!
* * *
ПІСНЯ ЛІЛІЇ
Я — лілія біла... Мене в самоті
Думки обступають, мов квіти оті,
І плачуть... і місяця сяйво смутне
Кохає, й цілує, і пестить мене.
Я щастя не знала... Журливі пісні
Мене колисали у тихому сні,
І сльози блискучі, мов чистий алмаз,
По одній котилися з піснею враз.
Я ліс покохала... Він сумно мовчав,
Він тільки гру сонця удень помічав;
Тоді він хитався і щось шепотів,
А квітки блідої і знать не хотів...
І тому бліда я, і біла тим я...
Квіток обступа мене тиха сім'я,
А я все сумую та смерті все жду
І досі поради собі не знайду.
* * *
БІЛІ КРИЛА
Так давно не згучала бандура моя,
Так дрімалося думам сердечним!
Хоч і усміхи сонцеві слала земля
І привіт небесам безконечним...
Хочу жити я нині і вільно співать!
Не підрізуйте білії крила...
Може, й так їх понівечить, бідних, життя
І сокриє невчасна могила...
Хай пісні мої в'ються, як білі чайки,
Б'ються крильцями в темні віконця,
Бо над морем життя, де сумують думки,
Все мовчить, мов закляте, без сонця!
Мої ж пісні несуть промінь тих почувань,
Що повстали зі світла і з серця,
Без нудьги, без вагань, без ворожих завдань
І злоби войовничого герця...
Вони — меви сріблясті й летять в небосхил,
Вони — птахи журливого краю...
Не підстрелюйте їх, не ламайте їм крил,
Не руйнуйте мети їх і раю!..
* * *
ОСІННЯ ПІСНЯ
Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: "Де щастя молоде?"
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде...
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій,
І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій....
Чи справді варто жить, боротись і сміятись,
Щоб подув холоду надії всі убив,
Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум'ям край неба сумовитий,
І ніч безрадісна на обрії зійшла...
Здається, дух життя, раніше гордовитий,
Схилила сила зла...
Чи варто ж жить було, щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю,
Щоб жити, а не спать?!..
* * *
ПОСВЯТА А. КРИМСЬКОМУ
Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні,
І свіжі подихи вриваються в вікно...
О, як горять в мені почуття невимовні,
Як серце журиться, як нудиться воно:
Ой чом не зоря я в небесному спокої,
Не квітка гарная в чудовому садку,
Не мрій мелодія у снах весни палкої,
Не ряска темная в дрімаючім ставку?
Не знала б я жалів і людського страждання,
Не відала б журби і поривів у рай,
Не бачила б ні зрад, ні зайвого вагання,
Ні в злім занепаді коханий, рідний край.
І вільна, як зоря, в небесних гарних шатах
Рожева та ясна на сході б розцвіла
Моя душа палка для волі й дум крилатих
І всіх із темряви б до сонця повела!
Ой чом же в вечір цей, такий чарівно-ніжний,
Спокою й сил в душі бажаних не росте
І світ думок нових, осяйний, білосніжний,
У казці тільки десь пишається й цвіте?
Троянди пишні сплять в садочку, що дрімає,
І тихо світяться у темряві зірки.
Надія згублена, і навіть сліз немає:
Квітками барвними не стануться думки.
* * *
КОБЗАРІ
Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Сумними степами ідуть кобзарі;
Незрячі, вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі...
Під хатнім віконцем, в садочках вишневих,
І в панства лихого, на панськім дворі,
І в дощ, і зимою, заметені снігом,
Розшукують правду сіроми старі.
Шукають сліпії і бачать те світло,
А зрячі ще й досі його не знайшли,
Знущаються з пісні, їх кобзи розбили,
Їх думу і слово в полон узяли...
[Так чом же злих помста людськая не спалить,
Чом з неба не вб'є їх караючий грім?]
І сонце велике й прекрасне свободи
Чом зараз не зійде над краєм моїм?!..
* * * |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Все менше сили. Все жорстокіш бій... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26563 | Еміль Аміт | Все менше сили. Все жорстокіш бій... | Переклад О. Гончаренка
Все менше сили. Все жорстокіш бій.
І нікуди нам звідси відступати.
Аскерів мало на передовій.
Жінок, дітей і стариків – багато.
Тримався я так вперто, як зумів…
Я намагався чесно зло відвести…
У ворога є зброї – до зубів.
У ворога – ні совісті, ні честі.
Він, клятий, тричі й мертвого убє,
щоб воїв на майбутнє не лишити.
Він загрібає наше, як своє.
Він кривди і натхненник, і вершитель.
Продажні його "свідки" і "суди"!
Одна із куль й мені далась – на страту…
Ти тут, онучку? Ближче підійди –
я покажу, як зброю заряджати… |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Ніхто не забутий, ніщо не забуте | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17154 | Еміль Аміт | Ніхто не забутий, ніщо не забуте | Подається російською мовою!
НИКТО НЕ ЗАБЫТ, НИЧТО НЕ ЗАБЫТО.
Воспоминания
По утрам обычно мать будила меня ласковым голосом, прикасаясь к плечу. В этот раз подняла рывком и поставила на ноги. Я никак не мог проснуться, ноги подгибались, но она вновь ставила меня, что-то бессвязно и ласково говорила со слезами в голосе. Руки у нее тряслись, и ей никак не удавалось натянуть на мою вялую руку рукав вельветовой тужурки.
В комнате тускло горела керосиновая лампа. Громыхали сапоги, раздавались грубые нетерпеливые голоса. Я уловил оружейный запах, который любой мальчишка смог бы определить после трех с половиной лет оккупации. За окнами еще было черно, и я никак не мог понять, кто пожаловал к нам в такую рань.
Мне едва исполнилось пять, и люди в военной форме для меня все были на одно лицо. Своих врагов я научился узнавать по выражению лица мамы и бабушки. Потом дедушка объяснил, что у наших солдат на пилотке или фуражке обязательно бывает звездочка.
У солдат, которые к нам пришли, на пилотках были звезды. Но почему так суровы их лица, и так растерянны и перепуганы мама с бабушкой? И дедушка сидит на табурете, бледный, прислонясь к стене. У него, наверное, опять прихватило сердце. С ним это случается после контузии, полученной еще в первую империалистическую.
Мне трудно было понять происходящее еще и потому, что всего несколько дней назад я видел своими глазами, как фашисты удирали, бросив на окраине деревни батарею, не успев сделать ни одного выстрела. А через час или полтора в нашу деревню Буюк-Актачи вступили передовые части советских войск. И по дороге, ведущей к Сакам, пошли машины с прицепленными к ним пушками и сидящими в кузовах бойцами. Как раз вокруг пышно цвела сирень, и степь, изрытая воронками и траншеями, пестрела цветами. Вдоль дороги толпились жители деревень, кидали охапки цветов в кабины и кузовы машин и прямо под колеса. Солдаты улыбались, махали руками, что-то кричали, ловили грозди сирени, прижимали к лицу. Иногда кто-нибудь на ходу соскакивал на землю, подбегал к толпе, узнав кого-то из близких — мать, жену, сестру или просто знакомых — начинались объятия, слезы; через мгновение, с трудом вырвавшись из объятий родных, солдат бежал к ожидающей его у обочины машине.
А эти, совсем не улыбчивые — не свои, чужие?
— Именем Советской власти!.. За измену Родине!.. Пять минут на сборы! Собирайтесь! Брать не более двадцати килограммов на человека! Живо, живо!..
Маму и бабушку я никогда прежде такими не видел. Хотя нет, у них был такой же потерянный вид в то страшное утро, когда пришли гестаповцы забирать моего отца. Это было всего год назад. Я все отчетливо помнил.Дивіться також
Еміль Аміт — Все менше сили. Все жорстокіш бій...
Еміль Аміт — Оленяче джерело
Біографія Еміля Аміта
Я не доставал до рукомойника, и мама сама умывала меня в то утро на кухне. Едва намылила лицо, как дверь загромыхала, грозя слететь с петель. Мать метнулась в прихожую, но там уже было полно гестаповцев, которые внушали ужас одной своей формой. Ее оттолкнули, вошли в комнату, где уже несколько дней лежал с высокой температурой отец.
Мне защипало глаза от мыла, я никак не мог дотянуться до рукомойника. Бабушка быстро ополоснула мое лицо, и я кинулся в комнату. Отца уже выводили, поверх нижнего белья у него было накинуто пальто. Он подхватил меня и прижал к груди, я щекой ощутил щетину на его лице. Кто-то рванул меня из его рук и швырнул на пол, я больно ударился о нижний угол сундука..
Да, в то утро мама и бабушка были в точности так же перепуганы. Еще бы: у тех, кто явился, на тульях фуражек были череп и скрещенные кости.
А эти в пилотках и на них красные звезды!..
С улицы доносились голоса команды и плач женщин, выли собаки, как перед землетрясением, грохали выстрелы, и собаки, заскулив, затихали.
Мама попросила разрешения выкопать в саду чемодан. Хорошо, что вспомнила про него. Перед самым приходом немцев отец закопал в саду чемодан со своими рукописями и фотографиями родственников, друзей, из-за которых нам могло очень не поздоровиться, попади они на глаза фашистам. Моего отца, Османа Амита, хорошо знали в Крыму. Он был поэтом. Кроме того, переводил на родной язык русскую и украинскую классику. В его переводах крымско-татарские читатели знакомились с произведениями А.С. Пушкина, И.С. Крылова, Т.Г. Шевченко, М.Ю. Лермонтова. В 1941-м должен был выйти новый сборник собственных стихотворений и поэм отца, но помешала война. Книга так и осталась в рукописном варианте. В чемодане находились и отдельные главы из поэмы "Сеит-оглу Сейдамет", над которой отец работал несколько лет и мечтал закончить после войны. Мечте его не суждено было осуществиться. После многодневных пыток в застенках гестапо г. Саки поэт Осман Амит был казнен.
Солдат, к которому мать обратилась с просьбой вышел в коридор, посовещался с капитаном. Ей разрешили выкопать чемодан.
Место, где был спрятан чемодан, она знала только приблизительно, видела в окно, когда отец закапывал его между деревьями, но взяла лопату и поспешила в сад в сопровождении солдата и капитана...
Некоторые подробности того кошмарного утра мне стали известны значительно позже, но, думается, рассказать о них уместнее здесь. Несколькими часами раньше, едва перевалило за полночь, бабушка проснулась от осторожного постукивания в окно. Открыв дверь, она узнала майора, накануне квартировавшего в нашем доме. Он проскользнул в прихожую и торопливо заговорил шепотом: "Я многим рискую, но не могу не предупредить. Если об этом узнает мое начальство, не сдобровать ни мне, ни вам. Так вот... — он замялся, отведя в сторону взгляд, ему не просто было произнести такое: — Утром вас всех будут выселять. Так что упаковывайте побыстрее самые ценные вещи. У Джанкоя погиб мой друг, спасая мне жизнь. Он был из этих мест. Сердце ноет, когда думаю про его родных. Ни о чем не спрашивайте! Ничего больше не скажу. Прощайте!" — и ушел, растворясь в темноте.
Бабушка разбудила деда. Он был человеком религиозным. Подумав, сказал: "Такого не может быть, Аллах не допустит. Да и зачем нас куда-то выселять?.."
Они долго сидели, не зажигая лампы, и молчали. Боялись произнести вслух, о чем думали. Могильной жутью веяло от слов майора: "Утром вас всех будут выселять". Еще совсем недавно изгонялись фашистами евреи и цыгане. Их вывозили, а потом всех поголовно расстреливали.
Бабушка принялась перебинтовывать руки. У нее были опалены брови и ресницы.
В тот день, когда фашисты, побросав все, бежали из Буюк-Актачей, жители прятались по закуткам, боясь попасться им на глаза.
Мы отсиживались в школьном погребе с двумя другими многодетными семьями, жившими поблизости. Бабушка вдруг почувствовала запах гари и выбралась наружу.
Машины с немцами выезжали со двора, отставшие догоняли их, на ходу карабкались через высокие борта. Из окон школы, где они устроили казарму, валил дым. Бабушка, заведовавшая этой школой более двадцати лет, бросилась туда.
Фашисты, уходя, разбросали по всему помещению, которое прежде было классом, соломенные матрацы и выгребли на них из печи жар. Огонь переползал с матраца на матрац, начал гореть пол, языки пламени уже лизали подоконники. Бабушка, задыхаясь от дыма, стала хватать горящие матрацы и выбрасывать в окна, сбивать пламя подвернувшейся под руку немецкой шинелью.
Грозный окрик заставил ее обернуться. Сквозь дым она увидела фашиста, расстегивающего кобуру. Но едва он направил на нее, остолбеневшую, наган, как за ним вдруг возник другой, офицер, и как ни странно, схватил первого за руку, громко отчитывая и пытаясь вытолкать. Хлопнул выстрел, пуля ушла в потолок. Офицер выпихнул напарника из школы, они пробежали, пригибаясь, под окнами и исчезли.
Обеспокоенный долгим отсутствием бабушки, вылез из погреба дед. Они вдвоем спасли школу. Когда вернулись в погреб, черные от копоти, мы испугались: у бабушки обгорели руки, лицо.
Все это время, когда в родном Крыму уже не осталось ни одного врага и люди стали привыкать к тому, что не слышно нигде выстрелов, бабушка жила мыслью, от которой становилось светло на душе: вот минует лето и дети Буюк-Актачей опять соберутся в школе.
Когда чуть забрезжил рассвет, дед вышел на улицу и через несколько минут вернулся. "Что-то, видимо, будет, — сказал он. — Деревня оцеплена солдатами. Я не успел выйти, а мне сразу: "Назад! Стрелять буду!.." Ничего не понимаю".
А в половине шестого постучали в дверь.
Даже заранее предупрежденные бабушка и дед не могли решить, что с собою брать.
— Ну, что вы стоите? Время же идет! — сказал один из солдат, и в его голосе вроде бы даже прозвучало сочувствие: — Хлеб в доме есть? А мука? Что в дороге будете есть?..
Их было двое, этих солдат. Пока мать искала зарытый в саду чемодан, они содрали со стены ковер, опрокинули в него содержимое сундука, связали веревками крест-накрест, подняли вдвоем и потребовали: "Выходите!"
Подталкиваемый в спину солдатом приблизился к машине, с которой разносились крики, плач, Абульваап-акай, семидесятилетний старик. Он нес, прижимая к груди, несколько печных железных труб. Еще в начале войны он получил известие о гибели единственного сына. Год назад от тифа умерла его невестка, благодаря которой он до той поры и жил на этом свете. Четырехлетнего внука забрал кто-то из ее родственников в соседнюю деревню. Один остался Абульваап-акай, как перст один.
— Совсем тронулся старик! — засмеялся солдат. — Я ему: "Возьми пожрать что-нибудь!", а он какой-то драный коврик для молитвы под мышку сует. Я коврик выкинул, он за эти трубы... Ну, и хрен с тобой, думаю...
Трубы у старика тоже отобрали и зашвырнули подальше, а самого подсадили в кузов, уже битком набитый людьми.
Бабушка и дед замерли, прижавшись друг к дружке, на узле. Я расположился на коленях у деда. Он крепко держал меня, будто боялся, что потеряет. Мне на шею капнула его слеза.
Рядом с нами пристроилась на корточках в углу глубокого кузова Капье-апте, прижимая к себе двух малышей, и отрешенно глядела перед собой. О чем она думала? Скорее всего о муже и четверых своих сыновьях, которые в это время были на фронте. Она еще не знала, что из них вернется только один, ее средненький, Сервер, покалеченный, но при орденах. Но сможет пробыть с ними всего час или два...
Солдаты неистово ругались. |
Аміт Еміль | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=606 | Оленяче джерело | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17153 | Еміль Аміт | Оленяче джерело | ОЛЕНЯЧЕ ДЖЕРЕЛО
— Баба*, ти дуже не переживай, — сказала йому дочка Лейля. — Мама скоро вернеться, погостює пару днів, скучить і вернеться.
Вона підійшла до батька, обняла його і зазирнула в печальні очі. По телевізору вже інший виконавець співав веселу пісню, але в Бекірових вухах усе ще звучала пісня про маму…
У суботу Бекір рано вернувся з роботи. Незважаючи, що до заходу сонця було ще далеченько, його золотаве проміння уже втрачало силу. У такі дні традиційно вони ходили до театру чи на концерт, провідати своїх старих батьків або в гості до родичів Гульсюм. Бекір Асанович сьогодні теж захотів провідати тестя. Поїхати до стареньких, довідатися про їхнє здоров’я, а заодно можна буде серйозно поговорити з Гульсюм.
Сьогодні Бекір не натішиться, що, нарешті, став відомий результат відповідального досліду, який проводили багато днів, місяців. Він довів, що під впливом стимулятора є можливість знову підняти зернові, які вилягли внаслідок тривалих дощів або граду. На радощах, притиснувши до грудей букет квітів, загорнутий в тонкий папір, широким кроком поспішав до Гульсюм. Бекіру здається, що сьогодні старі платани шумлять якось по-іншому, начеб вітають його. Він по-юнацькому застрибнув до автобуса, що вже рушав. В автобусі людей небагато. За якусь мить Бекір звернув увагу на дівчину на задньому сидінні: вона була задумливою і сумною, чимсь була схожою на Гульсюм у молодості. Дівчина дивиться у вікно, але нічого там не бачить. Бекір Асанович вийняв з букета дві білих і одну червону троянди і підійшов до дівчини.
— Це вам, — сказав він, подаючи квіти, — але будьте обережні, є колючки.
Дівчина від несподіванки здригнулася, затим, отямившись, усміхнулася і взяла троянди.
— Дякую! — сказала вона.
— Так уже краще, не хнюптеся, намагайтеся більше усміхатися і все буде добре.
Бекір Асанович вийшов з автобуса далеченько від дому батьків Гульсюм. Він любив пройтися пішки. Цей район побудували не так давно, всього чотири роки тому. Висаджені дерева ще молоді, доросли тільки до другого поверху.
Незважаючи на те, що район ще новий, магазинів багато і з деяких пахне хлібом. Цей запах здається Бекіру найприємнішим. За запахом він визначає, з якого сорту борошна і що і саме випікають: хліб, коржі чи калачі.
Наближаючись до дому, він зайшов до магазину й купив стареньким пачку кави, а Гульсюм коробку монпансьє.
Ще недавно цей район Ташкента прикрашали вузенькі звивисті вулички, на яких за земляними огорожами ховалися приліплені один до одного будиночки. Зараз трудно упізнати ці місця. Широкі вулиці, багатоповерхівки, прикрашені національними орнаментами, повсюди посаджені дерева, квіти, в найнестерпнішу спеку вони дають життєдайну прохолоду.Дивіться також
Еміль Аміт — Все менше сили. Все жорстокіш бій...
Еміль Аміт — Ніхто не забутий, ніщо не забуте
Біографія Еміля Аміта
Бекір Асанович повернув праворуч, до вимощеної булижником вулиці. Тут ще лишилися приватні будинки. Із-за високих огорож виглядають гілки вишень, абрикосів, яблунь.
Нарешті, знайомі ворота. Вони заперті зсередини. Постукав. У дворі почулися звуки, начеб в домі очікували, що хтось прийде.
— Хто там? — долинув дзвінкий голос Гульзар.
— Відчиняй, дочко, це я.
Тільки-но хвіртка відчинилась, Гульзар кинулася в батькові обійми. Вона обвила його шию гарячими ручками і щебетала безперестанку.
— Як тільки в двері постукали, я відразу зрозуміла, що це ти. І їм казала, що сьогодні тато прийде. Мама не повірила. Я сказала їй: "Ходімо до нас додому". А вона не погодилась. Сказала: "Нам там робити нічого, тато на роботі".
Поки батько йшов до дому, по вистеленій цеглою доріжці, дочка розказала йому усі новини.
— Як справи в школі?
— Нормально. Мама сама щодня проводжає мене до школи. Звідси зовсім недалеко.
— А як успішність, трійок нема?
— Не повинно бути, хоча… Мама мою кофту загубила, — перемінила тему розмови дочка, — запитувала в шкільного сторожа, в чергових, але марно — не знайшла…
— А де ти її загубила? — сміючись над хитрістю дочки, спитав Бекір.
— Мабуть, в класі лишила.
— У твоєму класі мама кофту загубила?
— Але ж вона не знайшла… Отже, — вона загубила…
Побачивши зятя, теща вийшла до передпокою привітатися з ним. А Гульзар звісила ноги, мовляв, "відпусти мене". Як тільки батько поставив її на ноги, дівчинка вбігла до кімнати і вигукнула:
— Мамо! Тато прийшов! Я ж вам казала, що прийде!
Теща, поправивши на плечах шаль, обійнявши, привітала зятя.
— Як поживаєте? Як здоров’я батька?
— Живі-здорові, слава Богу, не скаржимось. Тільки в батька спина болить… — Проходь, проходь, синку, ласкаво просимо.
Бекір, роззуваючись, спитав:
— Гульсюм затрималася у вас, чи все з нею гаразд, мамо?..
Теща, подаючи капці, відповіла:
— Сам спитай, синку, я не хочу втручатися у ваші справи…
Запросивши зятя до хати, теща пішла на кухню готувати каву.
Гульсюм сиділа на дивані, пришивала комірець до шкільної форми дочки. Коли увійшов Бекір, вона навіть не підвела голови.
— Селям!* — зупинившись посеред кімнати, промовив Бекір. Геть як в юності розгубився, не знаючи що робити.
Гульсюм кивнула головою, перекусила нитку. Бекір почувався незручно, не знав, підійти й сісти поруч з дружиною чи піти, начеб і насправді був винуватий. Помітивши на столі вазу, наповнив водою і поставив до неї квіти.
З кухні долинув тещин голос: — Гульзар, йди, внучко, сюди! Допоможи-но мені, приготуємо вечерю.
Дівчинка побігла на кухню.
— Весь день бігає, — промовила Гульсюм, не підводячи голови, — уроки не заставиш виконувати, іграшки набридли. Коли бабуся збирається що-небудь готувати, не відходить від неї, мабуть, кухаркою буде.
— Дуже добре, хай вчиться. Нинішній молоді це не цікаво. Якщо так і далі піде, то скоро з наших столів зникнуть страви національної кухні — янтик, сарибурма, катлама…
— Ти знову жартуєш, я сама також не дуже… — нарешті Гульсюм підвела голову, подивилася в очі Бекіру і, як у перші дні їхнього подружнього життя, вся зашарілася.
Бекір сів поруч з дружиною, стиснув її руку, в її очах зблиснули сльози.
— Перестань! Ну, що трапилось? — тихо спитав Бекір.
Гульсюм кинулася до нього, обняла, сховала заплакане обличчя в нього на грудях, але не могла стримати сліз.
— Ну, що трапилось, чого ти плачеш? Заспокойся, — розгубившись, промовив Бекір, — повір, і приводу для сліз нема…
— Вірю, вірю! — сказала Гульсюм, — я винувата, пробач мені… Дурна я… Дякую, що прийшов! Я за ці три дні ледь з глузду не з’їхала. І додому вернутися посоромилась… Від того, як я вчинила, самій соромно стало…
— Візьми себе в руки, не зручно… — сказав Бекір, погладивши її по голові. — Раптом твої батьки увійдуть, подумають, що ми сваримось…
Гульсюм зніяковіло подивилася вбік. Витерши сльози, трохи заспокоїлась.
— Коли б ти знав, як я страждала ці три дні. Хіба можна бути такою дурепою? Хтось нерозумно пожартував, а я, не задумуючись, "проковтнула" цей жарт. Хто може так невдало пожартувати?
— Це не дуже схоже на жарт, Гульсюм, але ти повинна знати — у цьому світі в мене немає жінки ріднішої, ніж ти…
— Отже, окрім Лейли і Гульзар в тебе нема інших дітей?
Бекір Асанович на підтвердження її слів кивнув головою.
— А лист… Його треба спалити й забути. Як гадаєш?
Гульсюм перегодом подивилася на чоловіка і промовила:
— Гадаю, треба докопатися до суті справи, тоді і ти, і я позбудемося такого стану. Тобі потрібно знайти людину, яка написала цього листа…
— Я так само гадаю, — сказав Бекір. — Нам треба разом поїхати туди. Подивишся місця, де я народився, відпочинемо, а заодно і…
Гульсюм долонею затулила Бекірові рот і заперечливо похитала головою.
— Я ж брала відпустку, коли Гульзар хворіла на скарлатину, ти забув?
— Ні, не забув, але ж ти за свій рахунок хотіла взяти, хіба ми не так домовлялися?
— Легко сказати… Влітку й так на нашому комбінаті технологів не вистачає. Чи можу я в такий час проситися у відпустку?.. Ні-ні, — сказала Гульсюм, усміхаючись, — їдь сам, мене все одно не відпустять.
Почулися кроки. Гульсюм відсахнулася від чоловіка і знову почала займатися доччиною сукнею, так, начеб і не припиняла роботу. До кімнати увійшов тесть. На голові — каракулева шапка, на ногах — вовняні шкарпетки і повстяні капці.
— Ласкаво прошу, синку. Вибач, здійснив вечірній намаз. Якщо ми, старики, не будемо каятись… Ми і за себе, і за вас молимось.
Бекір встав і шанобливо поцілував тестеву руку.
— Як ваше здоров’я, баба? Мама каже, що у вас спина…
— Е-е, мама багато чого накаже. Слава Богу, не скаржусь. Яка рація скаржитись на болі у моєму віці, синку? І потім, здоров’я людини — в її руках.
Старий сів на диван і запросив зятя сісти поруч.
— Ну як твої справи? Чи скоро почнемо висівати новий сорт пшениці?
— Скоро, — усміхаючись, сказав Бекір, — будемо вирощувати такі урожайні сор-ти пшениці, щоб з кожного колоска можна було хлібину спекти.
— Гульсюм казала, що до тебе німці в гості приїжджали.
— Приїжджали.
— Колись ти воював з ними, дивом врятувався, а зараз вони цікавляться, як ти пшеницю вирощуєш?
Бекір промовчав. А що можна сказати? І справді, якби Олексій, що з-під Тули, Альберт з Ліона, Улькер із Сімеїза, Стефан з Праги, Фарід із Стерлітамака, Байтемир із Фрунзе та багато інших були б сьогодні живі, скільки б гарних сортів пшениці виростили, а скільки захоплюючих романів, поем написали б. Їх уже ніхто і ніколи не прочитає, ніхто не дізнається, які чудові картини створили б вони, або які необхідні машини винайшли, які наукові досягнення стали б відомі світові! Можливо, й життя було б зовсім іншим, але їх нема і їхні думки пішли разом з ними. Серед дітей, знищених в концтаборах, були майбутні Ейнштейни, Мічуріни, Менделєєви, Достоєвські.
Старий тяжко зітхнув і, начеб продовжуючи думку Бекіра, промовив:
— Прокляті фашисти… Вони не тільки вбивали людей, вони намагались знищити їхнє майбутнє…
— Прибулі гості — це не ті німці, баба, — сказав Бекір, — вони інші…
Бабуся відчинила двері перед Гульзар, яка входила до кімнати. Дівчинка обережно несла перед собою велику мідну тацю, на якій стояла цукерниця, маленькі чашечки і димілася турка. Мати встала, щоб допомогти дочці, але батько, поклавши руку на плече, зупинив її і, усміхнувшись, промовив:
— Посидь, вона сама…
Гульсюм, не відводячи погляду від дочки, сидить, як на голках: якщо знадобиться — кинеться допомагати…
Гульзар, поставивши тацю на стіл, підстрибом помчала на кухню. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Без шкіри — на вітрі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12713 | Емма Андієвська | Без шкіри — на вітрі | Без шкіри — на вітрі
Пустеля — колоратура
З ацитиленовим кар'єром смерти.
Щораз розпеченіші кола
Нескінченної повивальні.
На щаблях прискореного розпаду
Самі бані, куби
Й паралелепіпеди.
Всесвіт — відірваний ґудзик,
Що знову — в сміттярку хаосу.
Ні прихистку, ні слова,
Ні калюжі питної води.
Світанок. Вечір. Світанок.
Твій подих фіалково-свинцевий.
Твій подих ніжний і молочно-перлистий.
Ти визначив початок і кінець,
Тільки людина — сама невизначенність.
Навіть далеких нащадків пустили за вітром.
Всі джерела, краєвиди й пам'ять,
Єдину годувальницю людства.
Самі світові домовини.
Але дух сіє далеко плакучіші зерна
І в осередді розпаду.
Чорнобиль, пустеля, чорнобиль.
Вся країна — трупарня,
Де ще живі мерці
Вмголошують промови
Про нешкідливість опромінення,
Школярі, яким жити лише кілька днів,
Влаштовують велосипедні перегони
Землею, що дихає смертю.
Жодних рік не вистачає на голосіння.
Жодних океанів на біль та розпуку.
Боже, за що так тяжко караєш?
Цілий народ отак у домовину,
Як голод у тридцять третьомк.
Ніхто не голосить, ніхто не плаче.
Готують нову трупарню. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Будівничі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1941 | Емма Андієвська | Будівничі | На карб кожного будівничого з вищим покликанням припадає плянування міста, хоча це не завжди втілюється в життя через брак коштів, несприятливий збіг обставин або через відмінність поглядів архітекта і його помічників, що завжди облягають будівничих і допомагають або ускладнюють, а то й гальмують здійснення їхніх проектів.
Звісно, слава вдалої реалізації поодинокого будівельного об'єкта чи й цілих архітектурних ансамблів належить будівничому, однак виконання його задуму великою мірою пов'язане з доброю чи лихою волею помічників, бож навіть там, де сам будівничий день і ніч допильновує якомога точніше втілення в життя свого задуму, помічник встигає змінити або свідомо не помітити важливого деталю, що годі направити, навіть як будівничий виявить це ще в початковій стадії, зауваживши раптом, як фасаду, що мала бути з рожевої цегли, вимурували з сірої, або як центральну криву — ознаку життя, уздовж якої розташовані найголовніші будівлі, на деяких відтинках виправили на мертву пряму, й переінакшити це відхилення на подобу пістрякової пухлини неможливо, бо вже заклали фундаменти і кожна зміна пов'язана з додатковими коштами, — ризик, на який не наважиться жодний будівничий, бо це означало б назавжди відмовитися від реалізації своїх плянів. Тому між будівничими та їхніми помічниками вічно триває неоголошена війна.
Очевидна річ, кожний будівничий добре придивляється до свого помічника, намагаючися знайти в ньому спільника, але справжні риси характеру виявляються тільки під час роботи, і, коли будівничий помічає, що його вибір — не вдалий, вже пізно цьому якось зарадити. Помічник завжди може покликатися на те, що відхилення від первісного пляну — провина не його особиста, а проміжних інстанцій, які відають розподілом праці, доставами й відповідають за якість будівельних матеріялів, і знайти винного складніше, ніж голку в сіні.
Отож будівничі та їхні помічники намагаються порозумітися заздалегідь, аби якомога зменшити вахляр відхилень у поглядах, що призводить не лише до особистої ворожнечі, а й до спотворення реалізації будівничого пляну, а це розриває силові центри, про дію яких знає тільки сам будівничий, бо крізь ці розірвані ланки вдирається неприборканий хаос, що спотворює не лише комплекси будівель, а й людські душі.
Тому кожне таке місто, де надто попрацювали помічники будівничого, достосовуючи його плян до свого звуженого розуміння, вже в зародку приречене на руїну.
Щоправда, будівничі знають про це, і тому кожний намагається вбудувати в свій плян опірні пункти, невидимі для помічників, бо лише завдяки цим рятівним острівцям, попри найстрашніші катаклізми, пов'язані з мікроскопічним відхиленням у мозку, таке місто спроможне існувати тисячоліттями, щоразу оновлюючися на тих відтинках, де, здавалося, виключений найменший натяк на оновлення.
Проте вбудовування рятівних опірних пунктів вимагає від будівничого суворої внутрішньої дисципліни, оскільки це змагання з хаосом, який часто набирає ознак найдосконалішого порядку, завжди закінчується смертю, якщо будівничий, нехай і на яку коротку мить, улякнеться або уляже спокусі розслабитися. Той, хто закладає опірні пункти, не сміє думати про себе; і йому не вільно мати перепочинку, дарма що для стороннього ока праця будівничого скидається радше на дитячу розвагу: пускати на воду паперовий кораблик, стежачи, чи він потоне, чи ні. Та саме в найхисткішому кожен будівничий несхибно наближається до мети: закладати опірні пункти, бо тільки вони — місток у світло. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Вітри Азії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12712 | Емма Андієвська | Вітри Азії | Вітри Азії
Колони з базальту. Фасади палаців
На перехресті. Й вітри,
Які супроводжують кочовиків,
Що випалюють культури
Правом сильного.
Циклопічні мури, вкриті зображенням
Богині плодючості
Як віє вітер
В колонах, серцях, пам'яті!
Ніколи нічому не вчаться
Ні народи, ні одиниці.
Єдиний Ти, Невимовний,
Що пануєш
Від віддиху до віддиху.
Золотий кухоль з левами і гієнами
Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
Котять колісниці від сходу до заходу,
Щоб прокласти мармуровий хідник
Там, де гінці з найвіддаленіших
Закутин імперії
Мінятимуть коней й супроводжуватимуть
Колони з написами нових законів,
Як найм'якшу міру покарання
Для приборкання племен.
Всі ці народи
Забирає пустеля.
І загублена під згарищами
Алябастрова ваза
Розповідає тільки
Про мале й проминальне
Й не скаже нічого про вітер,
Що віяв від рана до пізна,
Змітаючи століття
Слідом та попелом
Жертовного стегна,
Що було
Живим смолоскипом до предків
Які стояли
Ще по той бік порогу.
Гробниці з зображеннями полювань
І полоненних з відтятими правицями.
Спадок загиблих,
Що зводять мури прийдешнього.
Едикти на ріки, переправи й на пам'ять.
Як голосять жінки над глиною,
Що була містом, вівтарем та прихистком.
Лишилося тільки Твоє спотворене ім'я,
Що межує з пустелею та неминучістю.
Червоний попіл переходів,
Де вартові з туркусовими бородами.
Бляха в поглядах, бляха в харчах,
Бляха в віруваннях.
Ніщо не рятує людину,
Що отаборилася в вітрі.
Тільки тиші верблюжий горб.
Тільки пустелі піщані очі.
Людське життя — непотрібніше,
ніж старе сідло,
Пожбурене в порох грабіжником.
Де є пасовища і криниці
З прохолодною водою.
Десь є міра, число і невмируще серце.
Але тут тільки полудень,
Вапняки й проминальність.
І пісня, як череп,
Над випаленим суходолом. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Говорюща риба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1943 | Емма Андієвська | Говорюща риба | Казка
У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб'ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини.
Балакуща риба, яка, крім балакучости й доброго серця, була ще дуже молодою, не розуміла, чому сумують батьки, коли так приємно говорити, адже яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду, одного разу навіть підсліпуватий хижак, що доживав віку на дні, на свій сором, не розгледівши, що то не черв'як, спокусився цими бульбашками й проковтнув кілька; але бачачи, як батька й матір убиває неслава, що випала на їх долю, якось, коли сонце пронизало води до дна, засвітивши коралові кущі, де так добре було гратись у схованки й гукати на весь голос в коралові діри, жахаючи батьків і сусідів, балакуща риба попрощалася з блакитними водоростями, де жила її рідня, і, війнувши хвостом, попливла шукати іншого табуна.
Але і в іншому табуні говорющій рибі не знайшлося співрозмовника. Хоч і скільки їм риба розповідала пригод, хоч і скільки показувала, як легко й приємно говорити, вистачає тільки розтулити рота, і голос так і стелиться по воді, всі риби, що траплялись на дорозі говіркої риби, мовчки затулялися плавниками й тікали, і скоро до найвіддаленіших закутків великої води стало відомо, що балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб'ячу. Тому вся рибна громада після ще глибшої, ніж звичайно мовчанки, яка відрізняє риб від інших створінь в присутності старого риба, який славився справедливістю й мудрістю, розглянувши справу балакущої риби, ухвалила безслівний присуд, який був намальований верховодами на верхніх верствах води, бо всі риби малюють, коли вже не можна порозумітися мовчанкою, щоб балакущу рибу видалили з води.
Балакуща риба саме гналася за виводком оселедців, щоб розповісти їм жарт, коли мовчазні виконавці вироку, затуляючись плавниками, щоб їх не оглушило, підплили до говорющої риби і, взявши на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги, і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині.
З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення. Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про упиреня, що живилося людською волею
Емма Андієвська — Казка про те, як заєць збирав податки з капусти
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього
Ще 25 творів →
"Говорюща риба" (скорочено)"Говорюща риба" (аналіз)Поясни, як сталося, що рибалка не зміг уберегти друга. Чи докладав він для цього зусиль? (та інші запитання)
Біографія Емми Андієвської
Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника.
Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою.
Можливо, вона так і дожила б віку, якби одного дня, проспавши у холодку довше, ніж звичайно, не побачила недалеко від себе рибалку, що відбився від гурту і лагодив човен, нарікаючи на долю. Почувши так близько від себе розмову, говорюща риба не втрималася. Будь-що-будь, вирішила вона, і зірвавшись на ноги, підійшла до рибалки.
— Дай Боже здоров'я, — привіталася риба.
— Дай Боже, — відповів рибалка.
— Що ти робиш? — спитала риба.
— Я лагоджу човен, а ти що робиш?
— Я шукаю співбесідника, — озвалася риба.
— Гаразд, — мовив рибалка, — я їду на три дні ловити рибу. Сідай у мій човен, ти мені розповідатимеш, щоб я не заснув, та я попереджаю тебе, що я не говіркий.
— Нічого, — відповіла риба, — аби ти слухав, я говоритиму за двох.
З цього часу вони подружили. Риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою, а рибалка ділився з нею турботами. Невдовзі риба знала не тільки ймення й уподобання усіх його дітей і жінки, а й як виглядає у рибалки в хаті й на подвір'ї, чим він журиться і що думає. Інколи, коли щастило добре продати вилов, рибалка приносив пляшку вина, і вони удвох розпивали її по чарці, приємно гуторячи. Так однієї місячної ночі, коли хвилі були гладенькі, як пляшка, яку вони щойно викинули з човна, рибалка відчув, що ліпшого приятеля, ніж говоряща риба, в нього нема й ніколи не буде, і, сказавши, що його дім — її дім, попросив, щоб риба конче прийшла до нього у гості, бо такого приятеля він мусить показати своїй родині.
— Якщо ти не нехтуєш моїм домом, — закінчив рибалка, — то завтра я чекаю тебе на обід.
— Я не нехтую твоїм домом, — відповіла риба, — адже ми приятелі, все, що моє, то й твоє, тільки я ніколи не ходила до селища, і я не певна, чи знайду твою хату.
— Це так легко, — відповів рибалка, ти лише прав слід он на той пагорбок, а звідти йди прямо. Перша оселя, яка трапиться на дорозі і буде моєю хатою. Я тобі вийду назустріч, але навіть якби мене щось затримало, йди просто до середини, тебе вже чекатимуть.
Єдине тільки прошу тебе, не проспи або не забудь нашого домовлення, бо я покличу знайомих і велю жінці зготувати обід, і, копи ти не прийдеш, я дуже сумуватиму й думатиму, що ти не хочеш переступити порогу моєї хати.
— Я прийду, — сказала риба.
— Я чекатиму, — пообіцяв рибалка.
Наступного дня, ледве сонце вийшло з води, як риба підхопилась і, протерши бризками очі, випростала плечі.
— Я йду до рибалки в гості, — сказала риба сонцю. Та сонце нічого не відповіло. Воно тільки одягло рибу в небачену червону луску, аж по воді сипнули іскри, й піднялося угору.
— Я йду до рибалки в гості, — вимовила риба й пішла берегом.
— Сьогодні мій найліпший приятель прийде до нас у гості, — сказав рибалка жінці, — приятель, якого ще не носила земля. Дивись, щоб усе було найліпше приготоване. Готуй щедро, не жаліючи, все, що в нас є в хаті, постав на стіл, а я ще збігаю докуплю наїдків і напоїв, бо мені тих, що є, видається замало, а все, що моє, те і його, тож не посором мене перед лицем його.
— Ти зовсім уже здурів, — вигукнула жінка, — вічно у тебе приятелі та приятелі, ти б ліпше дбав, чи ми можемо звести кінці з кінцями!
— Якщо мій приятель прийде, — нагадав рибалка, не слухаючи жінки, — скажи, що я зараз прийду, нехай він заходить до хати, я тільки за ріг і назад.
— Якщо твій приятель прийде, — вигукнула жінка, — та рибалка вже був далеко і не чув її слів, що заповнювали собою усе подвір'я, аж горобці ніколи не засиджувалися на цямрині колодязя, і по дорозі, якою прямувала гостя до рибалчиної хати докотився їх відгомін до риби, ще заки їй стало видно оселю свого приятеля.
— Помагай Біг, — сказала риба, угледівши на подвір'ї рибалчиних дітей і жінку.
— Говорюща риба! — закричали в один голос діти, але жінка гримнула на них, щоб вони не галасували й не заважали поратися, бо їй і так ніколи вгору глянути, а тут іще недолугий чоловік запрошує таких приятелів, для яких мало що не з ніг треба збиватися, аби догодити.
— Помагай Біг, — привіталася риба ще раз, вже трохи голосніше, та жінка, яка з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама, що не почула, як біля неї риба говорить.
— Дивні звички мають люди, — подумала риба, — вони не вітаються й не помічають інших. Спробую ще раз, якщо мене й цього разу не почують, доведеться повертатися на берег і чекати на рибалку.
— Помагай Біг, — мовила риба, заходячи наперед, щоб жінка її помітила. Але жінка нахилилася, щоб підкинути дров, де в неї варився на відкритому вогні обід, і риба побачила, що її намагання марні.
— Нема ради, — зідхнула риба, — тут усі такі заклопотані.
Може, я колись іншим разом завітаю сюди. Певно я прийшла не в пору, тож нічого не вдієш.
— Бувайте, — вирішила риба й вигнула хвіст, щоб іти. Саме в цю мить жінка обернулася, шукаючи ганчірки, щоб зняти з полум'я казанок зі стравою, що бігла, і її погляд упав на рибу.
— Ще цього не вистачало, щоб на подвір'ї жива риба валялася, — вигукнула жінка. — Нещастя моє, доброго я маю чоловіка, який навіть вилову не здатен донести до хати, не розтрусивши половину по дорозі!
— Я — не вилов, — обізвалася риба, — я говорюща риба. Я приятель вашого чоловіка, і мене запрошено до вас у гості.
Та жінка від власної балаканини не почула риб'ячих слів.
— От і буде доповнення до обіду, — зраділа вона, беручи рибу на ніж і кидаючи її на сковорідку.
— Я риба, — тільки й встигла вигукнути риба, хапаючись за серце, як їй потемніло в очах, і вона зашкварчала на пательні.
— Щось довго нема мого приятеля, — мовив рибалка, повернувшись додому з пляшками в веселих наличках і пакунками. — Я купив усе, що мої очі бачили, й гадаю, приятель утішиться.
— Тобі тільки й думки, що приятель, — сказала жінка. — На щось іншого в тебе нема ні часу, ні очей. Ти вже хочби пильнував вилову, а то розтрусив на подвір'ї найліпшу рибу. Добре, що я вгледіла та засмажила, інакше пропало б добро.
— Я не розтрушував риби, — заперечив рибалка.
— Як це так не розтрушував! — вигукнула жінка, — ти лишив на подвір'ї таку рибу, що я ледве з нею впоралася.
— Риба! — вигукнув рибалка, пригадавши, що він забув сказати жінці, що його приятель — риба, й кинувся до сковорідки.
— Чи ти здурів, — сказала жінка, — чого ти так кидаєшся. Можна подумати, що ти ніколи в житті не бачив смаженої риби.
Глянув рибалка на сковорідку, але смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля. Балакуща риба відрізнялася від інших тільки голосом, без якого вона стала такою, як і решта її братів й сестер.
Довго чекав рибалка на свого приятеля, та балакуща риба не з'являлася. Вже й діти полягали спати, і рибалки почали лагодитися на ніч на ловитву, а риба все ще не йшла. Рибалка кілька разів виходив на дорогу, думаючи, що може, риба не може знайти його оселі, однак риби не було ні на дорозі, ні на березі, де вони удвох розпивали вино, вирушаючи на ніч в море. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Джалапіта | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1940 | Емма Андієвська | Джалапіта | Мене вже тінь ножа вбиває, — сказав Джалапіта, — а ти з ножем хочеш на мене кинутись.
Джалапіта живиться хмарами, і лапи у нього хмари, і руки у нього хмари, тому кожного разу у нього інше ім'я.
Джалапіта універсальний. Він кожен з існуючих предметів і людей, але він не вони, він Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово. Він виливався із слова, як тісто, і його кожного разу бігали шукати в небі і на землі. Джалапіту описати неможливо.
Ім'я Джалапіти міняється від настрою, погоди і від того, на якій віддалі він перебуває від води.
Джалапіта з'їхав ліфтом на Вавилонську башту і глянув униз. Серед куряви на одній із центральних вулиць сиділа товста дитина і довбала пальцем у носі. "Дитина ця може бути моїм учнем, — подумав Джалапіта. – Для неї відкрита таємниця життя, як свіжа мушля. " Він звісив запасну ногу з башти на ту вулицю і сів поруч з тією дитиною. "Учнем?" – сказала дитина і вийняла палець з носа. "Ні, — подумав Джалапіта, — ця дитина не послідовна. Не бути їй моїм учнем".
Джалапіту можна їсти. По Джалапіті можна ходити, він ляндшафт.
Джалапіта пішов на перегони і сів у перший ряд. Бабця, що сиділа поруч і трохи недобачала, зчинила крик, прийнявши Джалапіту за коня. Вона звернула на Джалапіту увагу тому, що їй не видно було перегонів, бо вона забула дома окуляри. Її зору вистачило лише, щоб побачити Джалапіту. На її крик ніхто не звернув уваги, бо всі були зайняти кіньми, а Джалапіта закрився лівою рукою від бабці і поринув у думки. Джалапіта думав, що коні біжать окремо, а швидкість біжить окремо.
Джалапіта блукав цілу ніч і нарешті заснув у кочегарці. Ледачий порторіканець-кочегар, якому лінь було іти і приносити вугілля та дрова, побачив Джалапіту і напалив ним печі. Джалапіта дуже здивувався, коли його тіло почало ходити по всіх батареях хмаросягу. Спочатку це його розважало – ходити разом із парою, але скоро набридло, і він порвав труби і вийшов. А коли приїхали пожежна і аварійна компанди і оточили драбинами хмаросяг, то Джалапіта, який щойно зібрав з усіх рур своє тіло докупи, сказав:"Джалапітою опалювати хмаросяги небезпечно".
Джалапіта вірив слову. А слово взяло поламало Джалапіті всі кісточки, всю душу, вкинуло у кадовб і змішало Джалапіту з цементом і брудом.
Бідний Джалапіта лежить, подертий на шматочки, а невірне слово ходить, приспівуючи:"Джалапіта нерозважний, хіба можна вірити слову".
Джалапіту змусили носити воду. Він пішов, узяв на руки ріку і приніс усю ріку на стіл, бо йому було шкода відривати від неї шматочки води. Тоді йому веліли віднести ріку назад. Джалапіта слухняно відніс, положив назад у річище і довго стояв на одному місці, сумуючи, що ним незадоволені. Джалапіта був дуже добрий.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про блискавку
Емма Андієвська — Хвиля
Емма Андієвська — Казка про кулі зла
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Джалапіта вийшов у парк і сів на першу лавку. Йому страшенно хотілося плакати, як хочуть води, маючи спрагу, але він не вмів. Він сидів такий незграбний і сумний, опустивши руки і лапи на землю, що біля нього зібралися діти і почали кидати в нього пісок. "Добре було б умерти хоч на день", — подумав Джалапіта, а в нього над губою вже зробилися з піску вуса, і діти вже повзали по ньому й били його по зелених віях, що обламувалися ящірками й зникали в траві, — мокрими дзвінкими долонями.
Джалапіта так часто ходив думати в парк, що понадумував цілі місця в повітрі. Ці місця висіли в парку, як велетенські гриби, і кожен, хто проходив повз них, набирався думок Джалапіти.
Джалапіта вигадав водяний телеграф. Вистачало покласти обличчя на воду і подумати у воду, як вода передавала думки на інший бік земної кулі.
Треба було лише відкрутити крант, щоб отримати водяну телеграму.
Джалапіта пішов у лазню попаритися й заліз на верхню полицю. Лазничник так старався догодити Джалапіті, що відпарив йому одну з ніг. Нога впала з верхньої полиці на методиста, що мив голову в мисці, і вбила його. А Джалапіта довго переживав, що через його необачність пропала людина.
Джалапіта ходив про березі і думав про плинні речі, коли до нього підійшла дівчина й накинула на нього зі слова вуздечку. І Джалапіта став чахнути, бо слово випікало з нього всі думки. Дівчина не знала, що вона накоїла, а Джалапіта лежав на березі, і через нього перекочувалися хвилі. "Як важко", — скаржився Джалапіта, але хвилі були занадто легкі, щоб змити з нього слово, що вздовж і поперек виходило йому тіло і душу. Джалапіта мучився, гризучи пісок, пощо Джалапіта – Джалапіта. Джалапіту можна вбити однією необережною думкою.
Коли Джалапіта втомлювався, він сідав просто на землю і перетасовував навколо себе всі ляндшафти. Потім розкладав з краєвидів пасьянс, і це його заспокоювало.
Коли Джалапіта вирушав подорожувати, він завжди брав з собою в кишені запасний краєвид.
Джалапіта винайшов клей, яким можна було розтягувати на цілі роки приємні хвилини, а неприємні, цілі століття, ери – звужувати в одну мить або в один міліметр.
Джалапіта йшов вулицею і побачив, як жінка несла важку валізу. Він зохотився допомогти, а коли обернувся, то побачив, що навіть і тіні тієї жінки
ніде не видно. Джалапіта здивувався, а потім пригадав, що люди не вміють крокувати, Як він. Бо поки жінка встигла ступити крок, Джалапіта вже був за містом. Йому нічого не лишалося, Як вертатися назад і шукати жінку, яку він загубив. Він її знайшов ще перед тим, як вона встигла помітити, куди раптом зник Джалапіта з валізою.
Джалапіта пішов на концерт. А йому музикою рознесло все тіло на порошини, і він мусив цілий рік збирати себе по атому з космосу.
До Джалапіти прийшли закохані: "Нам немає місця, скрізь авта, будинки, вулиці". Джалапіта глянув на них і не зміг їм відмовити. Він ліг на брук, і його тіло розійшлося деревами й кущами, і всі авта мусіли повернути назад і обминати довколишніми шляхами новостворений парк.
В одну з безсонних ночей, коли Джалапіта захворів на тугу, занадто близько зійшовши до людей, він вигадав дощ, що гоїв усі хвороби і навіть любов. Бо люди мучили Джалапіту, а він був настільки добрий, що не міг боронитися.
Джалапіта йшов вулицею, думаючи над тим, чому люди, йдучи, розмахують руками, і прийшов до такого висновку: люди розмахують руками, щоб виміряти простір, щоб утримати рівновагу і щоб робити вентиляцію космосу.
Коли Джалапіта впав у нікчемство, він відкрив контору для оренди небесних долин, хмарних колодязів, розсувних хмар з громами і без громів. Для безробітних здавав безплатно. З маєтних брав залежно від їхніх прибутків від п'ятьох центів до тисячі долярів. В цій конторі можна було купити також ляндшафт з пам'яті.
Джалапіта побудував міст через океан і посадив по краях мосту дерева, щоб ті, які бояться висоти, не падали вниз, переходячи. Але міст вийшов трохи водянистий, бо Джалапіта будував його з океану, і через нього наважилися йти тільки три п'яниці, яким було море по коліна.
Джалапіта лежав у воді і дивився на сонце, коли до нього прийшли посланці суддів і запросили його на диспут. "Що таке справедливість?" – спитали його судді, тим часом як Джалапіта викручував своє тіло, щоб не забризкати їхні роби. "Справедливість це доброта, міряна на міліметри", — відповів Джалапіта і побачив, що в залі нікого нема. Він не помітив, що суддів змило водою, яку він викрутив зі свого тіла, і віднесло в ріку, де їх ледве живих підібрав пароплав, що віз англійських туристів.
Джалапітою можна міряти температуру і дощові опади.
До Джалапіти привів чоловік на мотузці таргана і попросив, щоб він їх розсудив. "Не дає мені життя", — скаржився чоловік. "Добре", — сказав Джалапіта, і чоловік і тарган пішли від нього, помінявшись тілами. А за кілька днів тарган привів на мотузці чоловіка і сказав, що він не витримує, бо такого тирана він ще не зустрічав. І коли Джалапіта знову поміняв їх тіла, то тарган пішов в один бік, а чоловік у другий, і вони ще довго оглядалися один на одного.
Джалапіта вирішив відпочити від земного і, спустившися на саму нижчу периферію світобудови, звісив ноги і став слухати, як його голова витягується небом. Але в цю хвилину йому хтось полоскотав живіт. Джалапіта глянув униз і зітхнув, пригадавши, що він пообіцяв іти кумувати до чоловіка, який стояв на землі і стеблиною лоскотав Джалапіту, нагадуючи про хрестини.
Джалапіта хотів зламати стеблиу, потім йому стало шкода, бо це було єдиним, що той чоловік мав, а доброта Джалапіти була безмежною. Він зішкрябав свою голову з космосу докупи разом із повітрям, не маючи часу чекати, поки вона увійде в свою звичайну форму, поляпав її для певности лапами, щоб не розвіялася по дорозі, і кажуть, що того вечора Джалапіта, кумуючи, поводився дуже легковажно: пив, танцював і навіть розповідав непристойні анекдоти, які стали згодом догмами африканських релігій.
Джалапіту продали в рабство і змусили там шарувати паркети. Джалапіта нашаровував підлоги так, що гості не могли втриматися і вилітали з вікон і дверей.
Одного дня, коли була велика спека, Джалапіта заліз прохолодитися в кавун і не зауважив, як кавун зірвали з баштана й повезли на базар. Він отямився щойно на столі, коли почали різати кавун на скибки і вже відкраяли йому одну лапу. Джалапіта вийняв плечі з соку і потягнувся, а гості з переляку поперекидали стільці й посуд і в метушні на смерть попроколювали одне одного виделками й ножами, якими збиралися їсти кавун. Джалапіта, побачивши таку біду, повиймав з них ножі й виделки й поклав на буфет, потім поалював їм на рани, щоб гості зажили, й пішов до фонтану, де купалися горобці, пити воду.
Біля цього фонтану Джалапіта сказав слова, які зробили революцію в галузі життя й промисловості. А саме, що кавун можна їсти й без ножа та виделки.
"Не можу без тебе жити, — сказала крапля Джалапіті, — Я знаю, що ти великий, і знаю, що ти Джалапіта, а я тільки крапля, але це справи не міняє, я не можу без тебе жити". Джалапіта так здивувався, що три дні простояв на одному місці, не мігши від здивування й ворухнутися, а на четвертий
відповів:"Якщо ти не можеш жити без мене, то живи зі мною", — і посадив краплю собі за вухо. І світом пішов великий регіт, що Джалапіта носиться з краплею. "За вухом він її носить, — качаючись зо сміху, говорили один одному павіяни, — але ще краще, коли вони йдуть поруч. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Захід | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1936 | Емма Андієвська | Захід | Збігають дні, й нічого вже не треба.
Струхлявіли бажання, мов колоди.
Сокирами — все ближче — з бганок літа —
Мисливці люті — й на всі кутні — дрібно.
Ще око вирізняє куби, ромби,
Що укладаються драбинками мелодій.
Душа — потойбік неладу і ладу.
Та плівка — тоншає — й водночас, ніби грубне.
Єдине слово — й за стіну — потроху.
Й немає ані радости, ні страху,
Лиш перебої серця невеличкі
Від шерехів, що — зламані гіллячки,
Маленьких втіх пригаслий привілей
У колі, куди всесвіт проваливсь. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Захід сонця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1937 | Емма Андієвська | Захід сонця | По небу — скільки зору, — ходить швайка, —
Із дір — серпанок — фіялковий цукор,
Серед якого — одна жовта цівка
Майбутніх катаклізмів, гніву й воєн.
Підсліпуватий легіт ледве віє —
Й намул копитний, який бруком цока,
Спорудами витягується, заки —
В мішок без вікон — дідуся Морфея.
На перехрестях пуп буття шаткують,
Що — далі й далі — чорною рікою
У пащу м’ясожерки-орхідеї.
Предмети потаємною ходою
За днем, що — в яр і повновладдя склав.
Все дихає, хоч не потіє скло. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Зима з весняним ухилом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1938 | Емма Андієвська | Зима з весняним ухилом | Як заливає барва непорочна
Мости, алеї, крани будівельні.
Свідомість меншає, — ледь-ледь — пташиним волом, —
Лише — поріг, — і тіло стане зрячим,
Й за океанами — обтяжливе, незручне. —
Крізь речі — сила, яка так навально. —
Грунти буття не знають уповільнень. —
Й на гребенях вогню мигливий речник
Тих вимірів, що в серці ледь роїлись,
Овалами розстелює реальність,
Яку — ніде, хіба що тільки в снах.
Відходить, повертається в рясне.
І тане, відбігаючи основ. —
Світ-цибулина — стрілку — навесні. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про бика й метелика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4467 | Емма Андієвська | Казка про бика й метелика | Колись у корови, що, як й інші, випасувалася на соковитих луках доброго господаря, знайшлося теля, якому судилося стати крилатим биком.
Звісно, поки теля ще смоктало вим'я коров'ячої неньки і йому з кожним стрибком заносило наперед задні ноги, воно, як і решта його чотирикопитих ровесників, тлумилося разом із чередою, не думаючи про майбутнє. Однак мірою того, як ноги теляти міцнили, в його мозку дедалі частіше стали укладатися самі собою не лише круглі, а й продовгасті думки, що своєю пружністю не поступалися м'язам на грудях, і не встиг господар перегнати череду на інше пасовище, як із малого нерозумного теляти викохався кмітливий бичок, на якому вже вряди-годи зупиняли замріяні погляди вологих очей не лише сусідні телички, а й воли, що тяжко працювали в полі.
"Невже ці воли з вибалушеними очима й пооббиваними колінами й хребтами, над якими вічно рояться хмари мух і ґедзів,— теж належать до нашого бичачого роду?" — спитав якось молодий бичок двох підстаркуватих коров'ячих тіточок, котрим, з огляду на їхню блакитну кров, його власна ненька, дбаючи про улюбленого первістка, доручила бичкове виховання, щоб дитина змалку засвоїла правила гідної поведінки і за неї перегодя не доводилося червоніти в доброму товаристві. Бо хоча нові повіви часу досягнули краєчком і цієї череди, де вже давно ніхто не вимагав дотримувати вишуканого етикету, однак навіть найзачучвиреніші корови з кізяками на голові, що йшли нога в ногу з добою, любили принагідно покликатися на туманні оповістки коров'ячих прабаб, дарма що ці перекази багато хто взагалі ставив під сумнів, що і коров'ячого племені, могутнього й вільного за сивої давнини, походили навіть боги й богині, ба більше в биків колись закохувалися навіть цариці, а десь, мовляв, на краю світу, де великі млини женуть у цей світ буття, нібито ще й досі мала існувати країна, де корів не лише шанують, а й вважають священними.
Однак коров'ячі тіточки-виховательки, які радо витлумачували невгамовному бичкові всі його питання, цього разу виявилися, на диво, глухими. А коли бичок ще раз, вже наполегливіше, поцікавився, чи й воли належать до бичачого роду, бо ж йому кортіло одразу розв'язати всі питання, з очей коров'ячих родичок покотися важкі, як гирі, сльози. Тіточки скрушно замукали й лише перегодя, трохи заспокоївшися, веліли, щоб він їх про це ніколи не розпитував, бо як він у такому молодому віці забагато знатиме, йому гірко житиметься на цьому світі.
І хоча молодий бичок хутко забув заборону й за першої ж нагоди повторив запитання, не тільки коров'ячі виховательки, що вродилися балакучі й любили дати волю язикові, щоразу сумно дивилися на нього й відмовчувалися, а й його власна ненька не спромоглася вимовити ні слова.
Тоді молодий бичок вирішив розпитати самих волів, байдуже, що йому суворо заборонили до них наближатися, а вже балакати з ними й поготів.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, який мав сумніви
Емма Андієвська — Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших
Емма Андієвська — Казка про Галайла
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
А що молодого бичка долала цікавість, і він, як це чинять усі в його віці, не міг всидіти на місці, палаючи бажанням якнайшвидше розкрити кожну таємницю, яка здибувалася на дорозі, то, допильнувавши, коли його власна ненька й тіточки-виховательки пішли в холодок під вербу відпочити, а господар сусіднього поля подався з відром по воду до струмка в ярку, бичок підскочив до колючої огорожі й прокричав своє запитання волам.
Та воли до нього не те, що не обізвалися, а й не глянули в його бік, хоча така поведінка тільки додала бичкові снаги й затятості, бо ж він поклав собі, що не зрушитися з місця, доки не отримає відповіді.
Тому, спершися передніми ратицями на дощані ворота в дротяній загорожі, він так довго ревів, аж врешті-решт один з волів не витримав і з пересердя буркнув, що і його, молодого бичка, чекає та сама доля. Мовляв, даремно він лускається, галасуючи, світ так влаштований, що всі господарі воліють мати не биків, а волів, і якби не турбота за продовження коров'ячого племені, ніде вже давно не залишилося б не те що бика, а й звичайнісінького бугая. А на посаду бугая, як це знає кожна курка, надто багато охочих, аби кожен бичок міг її дістати лише тому, що так йому забаглося. Хоча й посада бугая не найвище щастя. Адже навіть бугай — це ще далеко не бик, який єдиний знає, що таке воля, над якою нема нічого в світі, а такий самий невільник господаря, як і вони, хоч його й менше мордують і не змушують виконувати праці, від якої й коні дохнуть.
Після цієї розмови молодий бичок уперше по-справжньому замислився й вирішив, що він піде іншою стежкою. І відтоді думка про волю глибоко запала в бичкове серце. Щоправда цього він навіть власним тіточкам не зраджував, бо коли він, обережно завівши мову про сиву давнину, заходився розпитувати, чи хтось із їхнього роду від того часу, як у них з'явився господар, колись виривався за огорожу на волю, корови тільки скрушно хитали головами й пояснювали недосвідченому небожеві, що на волі по той бік загорожі ходять вовки й леви. Отож задля власного коров'ячого щастя найліпше жити в господаря, оскільки від тих, що колись,— байдуже, що таке дуже рідко траплялося,— звідси таки виривався на волю, незмінно знаходили тільки ріжки та ніжки, і тому навіть сумна доля волів — краща від вовчої чи лев'ячої пащеки. Ймовірно, так воно вже на роду написано, що коров'ячому племені ліпше взагалі ніколи не думати про волю.
Однак такі міркування ані трохи не переконували молодого бичка, хоч він їх і не висловлював уголос, аби марно не засмучувати своїх опікунок. Та й як йому було не думати про волю, коли його предки колись втішалися нею, заки, не знати як, її одбігли, здавшися на ласку господаря. А що бичкове тіло наливалося силою з дня на день, а в грудях щораз голосніше калатало серце й кров заливала очі, коли він здалеку бачив господаря, то однієї погожої днини, саме тоді, як господар перегнав усю череду на пасовища з особливо соковитими травами за високою огорожею, молодий бичок, який і сам не зчувся, як із дурного теляти вибехався на тямущого й напрочуд сильного бика, переплигнув через огорожу, грудьми й копитами трощачи все, що стояло на перепоні, й подався в широкий світ.
Щоправда, при цьому він і справді мало не загинув, як його попередники, бо господар нацькував на нього лютих псів, від яких його врятували тільки швидкі ноги й велика ріка, куди він кинувся з кручі, воліючи смерть, ніж неволю. Проте невдовзі, ще заки на ньому загоїлися рани, він навчився не лише тікати від собак, а й боронитися рогами й копитами від вовків і левів та обминати розставлені на дорозі пастки. Тепер на ньому було значно більше м'язів, ніж опасистого тіла, бо йому доводилося й голодувати і терпіти спрагу, але воля, за якою невідступно чигала небезпека, зробила його розумним і винахідливим. Він навчився на лише перепливати ріки, а й моря, долати не лише мороз і спеку, а й гори й пустелі.
Тож одного вечора, копи не так уже й молодий, бо роки збігли швидше, ніж вода після зливи, не такий уже повороткий, але ще сильний бик лагодився заночувати між двома дюнами, він здибав пустельного лисика, що тримав у передніх лапках шість капшучків, і завів з ним розмову.
Властиво, фенек перший заговорив до бика, бо коли той вже приготувався лягти на пісок, пустельний лисик, високо тримаючи всі шість капшуків над своїми великими вухами, визирнув з-за шпиля дюни, вітаючися, й спитав, чи не погодиться бик перевезти його через каламутну й рвучку ріку, сухе річище якої, давно поросле колючками й рештками засохлих чагарників, тепер виповнили дощі, що випали десь далеко в горах, перегородивши йому, фенекові, шлях. Мовляв, він мусить дістатися на той бік, у нього дуже пильні справи, з якими не вільно зволікати. А що бик, попри грізний вигляд, мав добре серце, то він і погодився, дарма що його долала втома й сон.
— Я не люблю перепливати річок ніччю, однак тепер повня, і навколо видно, як удень. Сідай мені на спину, тримайся за роги, і я тебе хутенько перевезу,— мовив бик і тієї ж миті зауважив, що пустельний лисик, на відміну від своїх родичів, має два обличчя.
— Вперше бачу фенека з двома обличчями,— здивувався бик, але той заперечив, махнувши лапками:
— Я маю лише одне обличчя, як і всі мої одноплемінники. Однак тому, що я надто хутко повертаю голову, дивлячися то в минуле, то в прийдешнє, це й виглядає, ніби я двоголовий.
— Хіба ти не пустельний лисик?
— Звісно, що так. Але, крім того, я ще й ловець часу. Тільки часу, на який я полюю,— це менші і більші золоті зернята, що я оце й тримаю в капшучках,— мені не вільно затримати при собі. Кожний затриманий час умирає, а мені доручено розносити живий час тваринам, людям і цілим народам. Тому я так і поспішаю, бо ж, як ти знаєш, на обов'язках тримається весь світ, які я, зрештою, радо виконую. Мені лише доводиться дуже пильнувати, щоб не замочити цих капшучків, бо тоді добрий час перетворюється на лихий, а мені не вільно міняти адресата.
— Гаразд,— розміркував бик.— Сідай, я тебе перевезу. Нехай буде так, як має бути.
Однак чи то бик виявився надто втомленим, а чи вода надто рвучкою, бо хоч і як він докладав зусиль, уникаючи вирів, заки вони перепливли на другий бік, вже біля самого берега їх наздогнала невеличка хвиля, від якої ні фенек, ні бик не очікував, що вона так високо сплесне, і пустельний лисик замочив один із шістьох капшучків.
— Ой лишенько,— забідкався фенек.— і чому я такий нещасливий уродився, що за твою доброту й шляхетність мушу відплачувати злом. Цей каншук я мав занести твоєму племені. Але тому, що на нього хлюпнула вода, за якою спливає добре й погане, зерна часу, що містили в собі пилок щастя й добробуту, обернулися на лихо й моровицю, а я маю Невідкличний наказ, байдуже, чи це мені подобається, чи ні, передати капшук адресатові, тобто в цьому випадку коров'ячим нащадкам, не зважаючи на те, що тепер це знаменує їхню загибель.
— Стривай,— мовив бик,— адже я теж коров'ячий нащадок. Я пожив досить на цьому світі, звідав радощів і смутку, і мені не страшно вмирати. Якщо ти віддаси мені цей капшук, ти з чистим сумлінням звітуватимеш своїм працедавцям, що віддав його згідно з призначенням. І хоч я й помру, мої тітки, їхні доньки, онуки й правнуки житимуть, і мій дух втішатиметься, що рід, серед якого я побачив цей світ, не загинув, навіть якщо віднині вже тільки пісок віятиме крізь мої вибілені ребра.
— Нехай так буде,— погодився фенек,— хоч мені тебе й шкода, та я нічого не вдію. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про блискавку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4468 | Емма Андієвська | Казка про блискавку | Колись в одному зі світів, що виникають і поринають в небуття з веління Всевишнього, Чоловік, який заховався від грози в найближчу печеру, чекаючи заки мине злива, побачив, що повз нього летить сліпуча могутня блискавка, і це його так вразило, бо він ніколи зблизька не спостерігав такого дива, що він, мимоволі забувши про страх і небезпеку, вигукнув, яка блискавка гарна.
А що блискавка була ще дуже молода й недосвідчена, і їй ніхто доти не казав, що вона чимось відрізняється від інших, а вже й поготів не захоплювався нею, то від цього вигуку їй дивно защеміло серце, внаслідок чого вона зупинилася і, пригадавши зауваги своїх родичів ніколи надто близько не наближатися до нікчемних людей, нікчемність яких випливає з їхніх немощів і слабкості, що крім підступу й прикрощів нічого не приносять тим, хто з ними спілкується, приборкала свою лев'ячу сліпучість і молоду силу до мишачих розмірів, а тоді, ще коротко повагавшися, наблизилася до чоловіка.
Так відбулося їхнє перше знайомство, і відтоді вони заприятелювали, бо могутня Блискавка з першого погляду до нестями закохалася в кволу людину.
"Мої родичі мають упередження до людини тільки тому, що вони її не знають. Якби вони її побачили зблизька, як я, вони одразу змінили б свою думку", розмірковувала блискавка, упадаючи біля чоловіка.
"Таке нерівне спілкування ще ніколи не доводило до добра!" — вболівали блискавчині родичі й знайомі, однак блискавка переконувала їх, що це їм тільки так здається тому, що вони літають у хмарах і ніколи не ходили по землі, а якби вони ступили бодай один крок і глянули в очі людині, їм відкрилося б те, що досі для них за сімома замками.
"Бути могутнім і ходити, не розгинаючися, завжди шкодить унутрішній рівновазі, не залежно від причин, що спонукують до цього",— щоразу нагадували вони, проте блискавка була така закохана, що не слухала жодних порад і вмовлянь. Та й як їй було зважати на поради нехай і яких досвідчених родичок, братів і сестер, коли доти на блискавку ніхто не дивився очима, променистими від захоплення, й не повторював уголос, яка вона незрівнянна, а від цих очей і голосу в молодої блискавки йшла голова обертом, і в усьому її тілі струмувало життя, якого вона досі не звідувала? Адже блискавка не знала нічого, що могло зрівнятися з поглядом людини, і за цей єдиний погляд блискавка ладна була виконувати найменшу забаганку істоти, яку її родичі несправедливо називали кволою і підступною.
Отож невдовзі й сталося, що з великої любові до людини блискавка дала себе ув'язнити в електричну лампочку, ба більше — не тільки заходилася обертати для чоловіка турбіни, а й прозрадила, як її тіло можна витягти дротами високої напруги, загнати в баняки, пилосмоки й пральні машини, бо на початку, заки чоловік призвичаївся до цих див, кожен новий вчинок блискавки викликав у чоловіка подив і захоплення, заради якого блискавка ладна була потяти себе на шматки.Дивіться також
Емма Андієвська — Захід сонця
Емма Андієвська — Казка про яян
Емма Андієвська — Казка про пихатість
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Зрештою, що означали будь-які випробування, коли захоплений погляд людини здавався їй найбільшою нагородою, і блискавка, умліваючи від щастя, виконувала для чоловіка найчорнішу й найневдячнішу працю, слугуючи й догоджаючи йому.
Але час минав, і чоловік, який преконався, що може замітати блискавкою всі кути, став нудитися й вередувати, кажучи собі, мовляв, усе, що блискавка чинить для нього, не таке вже й надзвичайне, та й сама блискавка зблизька далеко не така гарна, як це вона здалася йому першого разу, що ж до її праці, то це хтось інший напевне міг би виконувати далеко ліпше й краще, ніж вона.
А що чоловік, як то властиве людині, мріяв про недосяжне, а тут ще й блискавка постійно товклася у нього на очах, заважаючи думати про вищі матерії, то чоловікові блискавка стала такою осоружною, що він вирішив пошукати собі цікавішої й не такої згарьованої напарниці.
"Блискавка стала надто буденною",— виправдувався сам перед собою чоловік й почав, спочатку нишком, а тоді й відверто зраджувати її.
"Пощо ти терпиш таку наругу від нікчемного смертного створіння?"— дивувалися під час грози блискавчині давні подруги, намагаючися вирвати свою бідолашну родичку з добровільної неволі.
"Я люблю людину",— казала блискавка, залишаючися слугувати невірному чоловіку, хоча його зрада й палила їй серце.
"Може, одного дня чоловік таки отямиться",— потішала себе блискавка, вмиваючися сльозами,— "й знову гляне на мене променистими очима захоплення, без яких і світ не світ".
Але час ішов, а чоловік дедалі більше вередував, бо йому здавалося, що він уже всесильний, коли могутня блискавка ходить в нього в найзадрипаніших служницях.
Напевно так воно тривало б до віку, якби однієї днини чоловікові не забаглося позбиткуватися зі своєї давньої приятельки.
— Як я міг будь-коли приятелювати з тобою, коли ти бридка шерепа! — встиг лише вигукнути чоловік, замахуючися рукою на блискавку.
Проте вдарити блискавку в обличчя йому вже не поталанило, бо блискавка, якій чи то нарешті урвався терпець, чи просто вона того дня встала з ліжка не на ту ногу, а чи просто очі людини, в яку вона закохалася, здалися їй не променистими, як колись, колодязями, а шматочками гнилої риби, що блискавку миттю звільнили від кайданів, і блискавка, вперше від довгого часу випроставши на весь зріст скоцюрблену спину, відважила чоловікові такого ляща, від якого загинуло все людство. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4469 | Емма Андієвська | Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля | Коли ще кожне створіння на землі щотижня ходило звітувати Творцеві про свої діла, якось нагодилося, що на скелі, на якій тварини чекали на Божу аудієнцію, де надто довго просторікувала стоніжка, орел і гадюка перекинулися кількома словами, із тих слів сама собою виснувалася розмова, під час якої орел зачудувався розумом і добротою гадюки, зокрема ж влучністю поодиноких її суджень, і тому, коли згодом усі розійшлися по норах, домівках і водоймах, гадюка й орел відчули: в них стільки спільного, що вони не годні жити один без одного.
З того часу й повелося, що орел став учащати до гадюки, бо розумнішого й добрішого створіння він досі не подибував, та й гадюка дбала про свого гостя, як тільки могла, а орел, який досі жив самотнім відлюдком, уподобав піклуватися про свою шляхетну приятельку, намагаючися вгадати її найменше бажання.
Одного разу трапилося, що орлові ніяк не щастило в полюванні. Хоч скільки він кидався на здобич, усе чомусь вислизало з пазурів, і того дня змучений, голодний і обшарпаний орел явився до гадюки без гостинця.
Глянула гадюка на орла, їй стало шкода зачев'яділого приятеля, і вона вирішила допомогти йому, прикликавши на допомогу всю свою мудрість.
Орел дуже мені до душі,— міркувала гадюка,— і ми, властиво, майже кревні, бо ж його шия і моє тіло, хоч і не надто промовисто, однак незаперечно нагадує про спільних родичів, а це багато до чого зобов'язує. Щоправда, як на нормальну істоту, орел дещо дивне створіння, і все його лихо від того, що він не стоїть на землі обома ногами, вже поминаючи те, що він не годен навіть по камінні проповзти на череві. Але врешті-решт, що можна чекати від долі, яка змушує істоту з живою кров'ю ширяти попід хмарами.
— Дорогий друже,— мовила гадюка, зосереджено проводячи пальцем по своєму лискучому, мудрому тімені,— все твоє нещастя від того, що тебе обділили крилами.
Орел дуже здивувався з такої відповіді, а що він гнав: гадюка добра і дає лише розумні поради, то він тяжко замислився, як йому тепер бути, бо ж досі все його життя містилося в крилах.
— Твій єдиний порятунок — навчитися повзати по норах і загострити зір, бо живність ховається в щілинах, і щойно вночі всі стають видющими.
Ще більше здивувався орел, бо досі він вважав т вій зір дуже гострим, хоча гадюка вже кілька разів йому делікатно натякала, що не гоже бути надто високої думки про свої здібності, зокрема, коли це стосується зору, без якого можна й взагалі обійтися. Але згадка про ніч його остаточно приголомшила, бо темінь становила для нього частину небуття, з якого він кожного разу виривався на світ сонця в небо, де його груди розтинали повітря і все, що населювало землю, було видно як на долоні, простягненій до його послуг.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього
Емма Андієвська — Казка про мандрівника
Емма Андієвська — Казка про слимака
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
— Це хибна думка, поправила орла гадюка,— ні неба, ні повітря, ні світла, властиво, не існує. — Це вигадка тих, що живуть у хмара*, а тут треба міцно триматися землі, інакше ти пропадеш. Оскільки ж мені, як нікому, залежить на твоєму майбутньому, я докладу всіх зусиль, аби ти пристосувався до цього світу. А для цього треба відкинути насамперед твоє дивне упередження проти ночі.
Тяжко замислився орел, бо його дедалі цупкіше почав огортати жах перед темінню, яку заходилася вихваляти гадюка. Адже простори, в яких він досі літав, сповнювали його життям і міццю, кожен струмінь повітря пестив його тіло, нагадуючи, що, скільки ока, все його посілості,— але гадюка так наполегливо доводила, мовляв, орел помиляється, звикши сприймати, нехай і які привабливі, уроєння за дісність, що він, захитавшися, погодився.
Правда, йому стислося в грудях від однієї згадки, що він назавжди має зректися хмар, висоти й сонця, проте гадюка так переконливо твердила, що він нічого не тямить у цьому світі, а згодом, мовляв, і сам переконається, з якої халепи вона його вирятувала, аж орел остаточно втратив певність: ану ж гадюка і справді має рацію. Бо що гадюка зичить йому добра, завдаючи собі самій зайвих клопотів, орел бачив, і його серце тануло від великої вдячності, що гадюка так старається для нього.
— Ми з тобою дуже подібні, попри несуттєву поверхову різницю,— потішала гадюка орла,— однак найперше, чого ти конче мусиш позбутися, аби нарешті повноцінно увійти до дійсності, це крила, бо ця недолуга споруда, яка потворить твою поставу, замість робити її, як моя спина, гладенькою, лише вбиває тебе на манівці. З таким одороблом на тулубі ти не пролізеш у жодну щілину й ніколи не навчишся жити, як усі порядні створіння.
— Але ж крила — це моя душа,— пробував перечити орел, та гадюка лише знизила плечима, натякаючи, що це досить туманне окреслення, за яким нічого не міститься.
— Я справді не годен без крил,— зітхнув орел, однак гадюка почала соромити свого приятеля, даючи йому зрозуміти, що коли він повторить це не їй, а комусь іншому, то з нього сміятимуться в пристойному товаристві.
— Крила — це найкраще в мені,— з кров'ю на серці признався орел, та гадюка терпляче запевнила його, що надмірне цінування крил, це, щиро казавши, звичайнісінька зарозумілість, негідна порядного створіння. В її родоводі ніколи ніхто й натяку на крила не мав, а, дякувати Всевишньому, всі жили в достатках, і, як йому відомо, ніхто зі зміїв у дурнях не ходив. Отож покликатися на крила, як на якусь особливу ласку провидіння свідчить про душевну неврівноваженість, яку треба викорінювати з колиски, аби стати повновартісним створінням.
— Гаразд,— ледве видихнув орел, випроставши востаннє могутні крила,— нехай буде, як ти кажеш. Обрубай мені цей непотріб.
Якби мені хтось інший розповів, що орел, який припав мені до душі за розум і широчінь кругозору, насправді має погляди вужчі від понять польової миші й страждає від уроєнь, що їх посоромилося б висловити не те що гадюченя, а й найшолудивіша п'явка, я ніколи не повірила б,— міркувала гадюка. Проте вона не сказала цього вголос, аби не ображати приятеля, а хутко попереламувала всі пера й показала, як він має заповзати в щілини.
Та орлові, хоч як він трудився й прів, це ніяк не вдавалося.
— Який же ти надміру недолугий, любий мій друже, міркувала далі гадюка, клопочучися біля орла. — І який же ти маленький, ти, якого я досі вважала недосяжним і великим. Імовірно, отак завжди воно з усіма тими, що їх, не знати чому, підносять до неба. Поки вони сновигають десь по якійсь вигаданій високості, де їх ніхто не бачить, а тому й не має змоги перевірити, чи то дійсно все так, як кажуть, то про них і слави, ніби вони здатні підноситися мало не до самого верхів'я світобудови. Але ж як вони взагалі здатні літати, коли жоден із них, як от мій приятель, не годен пролізти у звичайнісіньку нору? Щось тут не гаразд із їхньою величчю. Адже ж і найдурніше гадюченя, ніколи не виявило б скільки тупості, незграбності й браку здорового глузду, як цей володар висот, звинністю, силою і розумом якого я ще недавно захоплювалася.
Однак гадюка і цього разу не вимовила уголос того, що думала, а тільки, мавши добре серце, ще дужче пожаліла орла й вирішила подвоїти зусилля, аби хоч трохи навчити свого приятеля дійсності.
Правда, попри всі її намагання орел чомусь на очах дедалі тупішав, миршавів і вже ледве дихав, хоча гадюка не втрачала надії, що це одразу ж мине, щойно він подолає перші кроки науки, до якої, на гадючине велике розчарування, що його вона старанно приховувала, аби не ображати свого підопічного, її приятель виявився такий нетямковитий.
Орел і сам відчував, як із кожною миттю він дедалі безнадійніше туманіє й втрачає панування над собою, як його думки, що досі відзначалися сміливістю, проникливістю і, насамперед, блискавичністю, перетворюються на повільну, гнилу потеруху, непридатну не те що висловити найпростіший порух душі, а й навіть таких слів, як небо, простір, світло. І що ретельніше він намагався догодити гадюці, то незграбніший і дурніший він ставав, чуючи, як камінь росте йому в грудях.
— Це тому, що ти занадто багато мізкуєш про хмари, крила й сонце, речі, які збивають порядну істоту на шлях химер і надмірної зарозумілості,— роз'яснювала орлові гадюка одвічні істини,— а брак скромності — смертельне гальмо для самовдосконалення, а тим самим і до подальшого розвитку, без якого всі ми лишилися б одноклітинними.
— Гадюка розумна, досвідчена і всім серцем бажає мені добра,— ще більше засмутився орел,— а я справді надто недолугий і поганий. Невдовзі й кури сміятимуться з мене.
— Тільки що ж я вдію, коли вистачає їй повести мову про ніч, привчаючи мене до справжньої дійсності, як перед моїми очима бурхливіше від Орського потоку на весні спалахує сонце й небо, яких я не годен забути, і гадюка ніяк не дасть собі ради з моїм ущент зіпсованим характером.
— Я тебе посаджу до печери,— запропонувала нарешті гадюка,— може в вічних сутінках ти хутчій зосередишся і тоді ліпше піде й наука.
Та в печері, яка радше нагадувала тісну яму зі скелястою покришкою, орел остаточно схуд, занечупарів і став очікувати смерті.
Напевно так і скінчилося б його животіння, якби одного разу, коли гадюка, вимучена нетямущістю свого учня, пішла на полювання, забувши в поспіху замкнути печеру, де орел на череві намагався проплазувати в щілину, силкуючися бодай перед смертю засвоїти благодійні поради своєї опікунки, він не звалився в провалля.
Падаючи вниз, орел мимоволі випростав потерзані крила, які непомітно для нього й гадюки встигли відрости, і вилетів із печери, а тоді, від раптового світла забувши всі угрущання гадюки і широко розплющивши очі, які ще не встигли осліпнути від печерного мороку, поволі поплив по небу.
І щойно вгорі дедалі вище розтинаючи грудьми повітря, він відчув, як в нього вливається життя, міць і розум, змушуючи його виписувати кола від радості. І, підіймаючися щораз стрімкіше й упевненіше, орел назавжди збагнув: він уже ніколи не повернеться назад.
— Ти невдячний зраднику! — гукнула йому знизу гадюка, побачивши високо над собою тінь свого колишнього приятеля,— і від нині ніколи вже не буде миру й злагоди між нами, бо знехтувані поради, перетворюються на отруту, що від нині виповнюватиме мені тіло, обертаючи серце на капшук люті й отрути.
Але орел вже не чув докорів і прокльонів гадюки, а якщо й чув, то не звернув на них уваги, бо сонце, воля і радість стерли в нього всі згадки про зміїну науку, і вона відпала від нього, як струп, що відпадає із нарешті видужаного тіла. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про Галайла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4470 | Емма Андієвська | Казка про Галайла | Лежав колись сумний чоловік і думав про невтішне, аж те, що він думав, втілилося й сказало:
— Я Галайло. Від цієї миті я твій пан, все, що я скажу, ти муситимеш виконувати, і за непослух я суворо каратиму.
— Стривай, стривай-но,— запротестував чоловік,— ти ж моє твориво, це було б надто дивно, якби я слухайся тебе, а не ти мене!
— Тарілки перевертаються,— відповіло Галайло. — Ти мене так інтенсивно помислив, що я відокремилося від тебе; крім того, в мені повно енергії, і я не дозволю, щоб ти від нині протестував проти моєї волі. Що ти мене подумав, забудь, тепер це однак не принесе жодної користі й ні трохи не змінить твоєї долі. Від цієї миті я твій пан. Я покликаний існувати, аби наказувати, і ти маєш мені коритися.
— Але ж ти навіть не ціла людина,— пробував перечити чоловік, та Галайло розсердилося й сказало:
— Так не говорять до свого пана. Це неповага до мене, яку ти одразу ж мусиш спокутувати! — і повело чоловіка на панщину, а згодом і на спорудження каналів та пірамід.
І став гарувати чоловік, проклинаючи Галайла й ту мить, коли він його помислив на свою голову. Тільки ні прокльони, ні нарікання не змінювали перебігу речей. Випав сніг і розтанув, пройшло літо й настала знову зима, а чоловік все ще виконував забаганки Галайла. І що більше він працював, намагаючися догодити своєму мучителеві, то більше Галайло нахабніло. Воно вередувало й не вдоволялося нічим, вигадуючи щораз нове.
З панщиною, може, чоловік ще впорався б, та найгірше допікало його, що він мав прислужуватися Галайлові, а Галайло ніколи не вдоволялося його послухом, вимагаючи щоразу нових запевнень і випробувань, від яких чоловік марнів і хилився до землі, хоч Галайлові і цього виявилося замало. Щоправда спочатку випробування послуху чоловіка обмежувалося лише чищенням черевиків Галайла, яке вважало, мовляв, блиск черевиків свідчитиме про його шляхетській рід, а тим самим і про його панськість, якою всі захоплюватимуться, вшановуючи його, а цьому Галайло надавало з першого дня існування дуже великої ваги. А що в Галайлові дедалі неприхованіше проступала ница вдача, то жодні шанування не насичували його, бо Галайлова думка про себе самого зростала швидше, ніж чисельність поклонів і вияви пошани чоловіка, до обов'язків якого входило не лише колінкувати перед своїм паном, а й розважати його. Оскільки ж Галайло не знало, чим розважатися, зневажаючи все, що нагадувало про людяність, у щирім гадці, що то вада, не гідна його персони, крім того, йому ще й здавалося, ніби воно конче покликане переробити свого творця на свій кшталт, бувши переконане в своїй досконалості, то воно змушувало повзати чоловіка навкарачки й било його ложкою бо лобі, коли знесилений стражденник падав.
Так усе це й тривало, й чоловік хирів і танув. Не виключено, що колись чоловікові й пощастило б розважити Галайла і цим бодай трохи полегшити митарства, якби не те, що Галайло ні на чому довго не спроможне було зосередитися. Його вічно мордувала підозра, а що, коли попри всі вияви пошани, чоловік його не досить шанує, а в душі, бува, ще й зневажає? І тому невдовзі всі розваги набридли Галайлові. Воно стало нудитися, штукарства, що їх виконував для нього чоловік, почали здаватися йому мізерними розвагами, і коли однієї днини нудьга виповнила Галайла по вінця, не лишивши в ньому нічого іншого, воно зажадало, щоб чоловік убив для його задоволення людину.Дивіться також
Емма Андієвська — Куляста форма квітки...
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, який мав сумніви
Емма Андієвська — Захід сонця
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
— Ти не підскакуй так і не жахайся,— сказало Галайло,— хоч ти мене від самого початку й не любиш, утруднюючи мені цим існування, однак я далеко ліпший, ніж це тобі завдяки розумовій обмеженості здається. Зваж: я думаю про тебе! Я навіть піклуюся, щоб тебе не мучило сумління. Ти мав би оцінити, наскільки я тобі улегшую виконання моєї волі. Напевне ніхто інший не завдав би собі стільки клопоту, тільки ти, видно, з природи невдячний, і я лише караюся з тобою. Я тебе не змушуватиму вбивати ні приятеля, ні знайомих, які тішать твоє серце, хоч, правду казавши, твої приятелі й знайомі не варті й доброї згадки, це тільки ти не бачиш їхніх вад, але то вже твоя справа. Дійсно, ти мав би належно оцінити мою шляхетність супроти тебе й подякувати мені, бож я кажу лише вбити людину, яку ти ненавидиш, потвору, що тобі кожного дня спускає кров, того наглядача з ріденькими молочними зубами, який задля власної втіхи, виключно аби відчути свою міць, періщить тебе нагаєм, коли ти працюєш на споруджуванні пірамід або прокладаєш канали, які однак пустеля заносить піском. Зрештою, ти й сам знаєш, що той наглядач здіймає з твоєї шкіри криваві паси не тому, що ти не встигаєш підіймати-каменюки, з чим ти, на диво, даєш собі раду, хоч ти нібито й не дуже сильний, а тому, що він просто народився з чорною душею. Я знаю, як ти потерпаєш і не раз клянеш його, і тому вбити цю потвору тобі не буде важко, а я вже допоможу тобі, щоб ніхто й не здагадався, що то ти спричинився до його смерті. Тебе ніхто не переслідуватиме, все це я беру на себе, я навіть допоможу заховати трупа так, щоб ніхто ніколи його не знайшов. Отож іди й убий. Тоді я тебе підніму на один щабель вище до себе. Іди. Я чекаю.
І зажурився чоловік, бо не домувало в його душі вбивства, хоч і мучили його підлі й ниці створіння. Тяжко зажурився він, глянув на Галайла, яке все ще стояло, чекаючи, коли він вирішить убивати, згадав свою долю, зідхнув, ще раз тяжко зідхнув, пригадавши наглядача, який йому з дня на день нагаєм розпанахував шкіру на спині, намагаючися ще й бити так, аби по змозі вирвати чоловікові око, де віддзеркалювалася підганяйлова ницість,— зідхнув чоловік і пробачив наглядачеві.
І тієї ж миті, як чоловік пробачив своєму катюзі, подумавши світле й невиразне, те, що він подумав, втілилилося круглим перед ним і сказало:
— Ось я. Я те, що ти подумав. Я не маю імені, бо все добре безіменне, це тільки зло спішить оздобити себе ім'ям, щоб його помітили.
Щоправда, я круглий і не маю талії, як її мають усі, що призначені на геройство, та це не велике лихо, оскільки я досконалий. Звісно, така досконалість трохи смішна, зрештою ти й сам знаєш, що все велике завжди трохи смішне, на те воно й велике, однак попри все я — досконалий, і то настільки досконалий, що тут нічого не вдієш, хоча чинити добро по-справжньому заважає бути надто
досконалим. Тільки це вже дрібниця, якій легко зарадити. Справа в тому, що я люблю їсти солодке, особливо тістечка, а це одразу ж робить мене менш досконалим. Отож, біжи, принеси тістечко, якщо тобі бракує грошей на якесь порядне, можеш навіть прихопити будь-яку солодку перепічку, чи, якби й цього не трапилося, шматочок хліба , вкачаний у цукор. Я не вибагливий, усе, що ти принесеш, буде гаразд, і я приборкаю тобі Галайла.
Та ж Галайло стоїть поруч і все чує! — вигукнув чоловік. — Тікай, бо він і тебе закріпачить, а я сумуватиму, якщо ти через мене загинеш Адже він стоїть і чекає, щоб я зважився на вбивство.
— Не бійся,— заспокоїв чоловіка круглячок,— Галайло слухає тільки сам себе, у нього самі замикаються вуха на все те, що йому здається нижче його рівня. А ми з тобою в його очах на таких низинах, що він вважає образою своєї гідності прислухатися до нашої балаканини. Біжи й принеси тістечко.
Чоловік дуже втішився, почувши мову кругленького, і, ледве він встиг повернутися із тістечком, як кругленький, проковтнувши солодке, підкотився до Галайла.
— Галайло,— мовив кругленький,— я з'їв тістечко, щоб ти спромігся мене почути. Я знав: ти нікчемний тільки тому, що тебе нема. Порожнеча завжди мститься на існуючому, яке відмінне від неї, зраджуючи себе цим. Я вимовив слово, що має сто рук і сто ніг, і тобі нічим захиститися. Чуєш? Бачиш? Щезай!
І тоді чоловік побачив, як Галайло ляпнулося додолу ропухою й розвіялося туманом, який розтанув, ще заки на ньому встигло затриматися око. Чоловік був такий вражений, що забув про свого визволителя, а коли нарешті глянув, де ж рятівник, щоб подякувати і запросити його на обід, то переконався, що ніде нікого: кругленький щез разом із Галайлом, і тоді щойно чоловік збагнув: добро не чекає на подяку.
А коли цей здогад перетворився на цілковиту певність, чоловік після довгого часу уперше усміхнувся і, випроставшись на весь зріст, заспівав пісеньку, від якої одразу ж почали лускатися бруньки, заповідаючи весну. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про гуску, яку змушували нести прості яйця замість золотих | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4471 | Емма Андієвська | Казка про гуску, яку змушували нести прості яйця замість золотих | Колись так трапилося, що в одного господаря серед зграї добре вгодованих гусей одна гуска, яка нічим не відрізнялася від інших, почала раптом нести золоті яйця.
"В моєму зразковому господарстві я не терпітиму жодних неподобств,— попередив господар гусячу зграю,— бо кожне відхилення від природного стану речей рано чи пізно призводить до лиха, згубного для всіх створінь".
Але попри цю догану наступного дня, коли господар пішов із кошиком збирати гусячі яйця, він знову побачив свіже золоте яйце, і це вже його не абияк схвилювало.
"Цей злісний вибрик клятого птаха мені дедалі менше подобається,— вирішив господар, вражений затятим непослухом. — Бо якщо мене не слухатиме навіть моя власна гуска, яку я можу щомиті зарізати, хто ж тоді на світі мене взагалі шануватиме".
І тому ще раз насамоті обміркувавши всі можливі переваги й небезпеки такого явища, стурбований господар став перед усіма гусками й заходився прилюдно соромити ту, яка несла золоті яйця, кажучи, що бажання, замість звичайних, нести золоті яйця, походить від пихи, згубної для кожного створіння, котре забуває, що досі ще ніхто не спромігся насититися, нехай і яким коштовним металом. Однак головна небезпека навіть не в примножуванні цієї золотої марноти, а в тому, що гуска, яка затялася нести золоті яйця, вочевидь ступила на хибний шлях, забувши скромність, окрасу земних створінь, а пиху, як відомо, кожному доводиться гірко покутувати. Зрештою, ні для кого не таємниця, що пиха позбавляє кожне створіння можливості перевтілитися у щось ліпше й досконаліше в наступному житті, бо ж, сливе ще ніхто ніколи не чув, аби пихате створіння добігло і наймізернішої місцини в раю.
Почувши таке, гуска дуже засмутилася й, пішовши в найтемніший закуток двору, попросила Провидіння, щоб воно зробило її такою, як усі. Проте, чи тому, що Провидіння саме терміново клопоталося чимось іншим, а чи ще з якихось, не менш важливих причин, гусчине прохання не досягло найвищих вух, отож хоч і що гуска чинила, намагаючися зарадити своєму ґанджеві, вона вперто несла тільки золоті яйця. А що сумлінного птаха дуже боліли докори господаря, які її не абияк схвилювали, бо ж гуска, як і кожне тямуще створіння, прагнула у винагороду за дотримання законів і гідних правил поведінки отримати якщо вже не якийсь закапелок у Божому раю, то бодай змогу перевтілитися в наступному житті у щось ліпше й досконаліше, то вона, трохи повагавшися, подалася до місцевої ворожки й попросила ту їй якось допомогти. Ворожка дала гусці три хлібні кульки, велівши класти по одній кульці на язик під час цілковитої повні місяця й чекати, заки лік подіє.
Гуска низенько вклонилася своїй добродійниці, дякуючи за допомогу, й, нікому нічого не кажучи — заходилася лікувати сама себе від пихи, старанно дотримуючися вказівок ворожки.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про гадюку й орла, або невдячного приятеля
Емма Андієвська — Казка про те, як заєць збирав податки з капусти
Емма Андієвська — Казка про яян
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Лише чи тому, що гуска від нетерпіння ніяк не годна була дочекатися цілковитої повні, конечної для дієвості ліку, чи тому, що перші-ліпші наслідки завжди мають не лише видиму, а й глибоко приховану причину, але того дня, коли гуска сподівалася, що нарешті, замість золотого яйця, вона знесе свіже, як усі порядні гуски, на її велике горе й розчарування вона знесла діамантове яйце, яке засяяло на весь гусятник, змусивши господаря серед ночі схопитися з ліжка й вибігти на двір подивитися, чи не скоїлося великої пожежі.
Цього разу господар уже не на жарт розгнівався на гуску. Він не тільки знову присоромив її перед усім птаством, назвавши її вчинок виявом неколеґіального себелюба, якому не місце в пристойному товаристві, за мораль котрого він, господар, несе відповідальність перед вищими силами, а й сказав, що подібний приклад пихи й непослуху гідний найвищої кари, і тому вдосвіта, щойно зійде сонце, він сам скарає гуску на горло.
Почувши з уст господаря такий страшний вирок, гуска спробувала докинути на свій захист, що вона справді не знає, яким побутом її яйця, замість звичайних, спочатку були золоті, а тепер, на її лихо, обернулися й на діамантові, бо ж усе, чого вона, гуска, щиро прагне, це знести звичайнісіньке яйце, і це справді не її провина, що її яйця чомусь відрізняються від звичайних.
Однак господар перепинив її, кажучи, що це в неї зайвий раз промовляє пиха й гординя, яка розкладає мораль усієї гусячої зграї.
Мовляв, усі її, гусчині нарікання — марні, бо вона заслужила на те, що її тепер очікує, і її спостигне справедлива кара.
Тяжко засмутилася гуска. А що в ті часи небо ще не було далеко від землі, то гуска й вирішила, заки господар нагострить сокиру, хутенько податися до самого Господа по справедливість.
Тоді Всевишній щойно упорядковув рай, і на воротях не стояло ані озброєної вогняними мечами янгольської сторожі, ані святих ретельників, і тому гуска одразу ж і втрапила до самого Господа. Глянув Усевишній на прохачку, глянув на роз'юшеного господаря з нагостреною сокирою й про всяк випадок, аби до неба не бігали з кожною дрібницею, вдарив ногою небесну твердь, яка одразу ж піднеслася високо над землею, назавжди зруйнувавши всі ті стежини, котрими доти звірі й люди вільно ходили до Всевишнього.
Побачивши себе на такій високості, гуска зблідла від переляку й заплакала, потерпаючи, що від нині вона не матиме ні кола, ні двора, хоч вона про те нічого не сказала голосно. А що Всевишньому видно найменший порух думки навіть у гусчиній голові, то Він заспокоїв птаха, пообіцявши, що відтепер вся світобудова буде гусячим двором, в першому-ліпшому закутку якого гусці вільно нести всім на втіху золоті й діамантові яйця, що їх люди, внаслідок своєї короткозорості, називатимуть зорями, хоча в дійсності це будуть лише видимі сходинки до Бога, де тільки й панує суцільне добро й справедливість. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про двох пальців | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3123 | Емма Андієвська | Казка про двох пальців | Сталося це тоді, коли ще рука мала сім пальців, на небі оберталося сім планет, а кожній людині дано було сім доль. Тоді й сама рука, чувши себе молодою і сильною, не надто багато часу присвячувала вихованню своїх дітей-пальців особливо двох найменших, гадаючи, мовляв, час їх сам навчить й уговтає, нехай собі ростуть на волі й без примусу, бо те, що має статись, однак станеться, і цієї миті не варто ні пришвидшувати, ні уповільнювати, усе підвладне порам року, і кожний носить в собі своє призначення.
Саме тоді й трапилося, що на руці засперечалися два найменші пальці за ліпше місце, а до них приєдналася й решта. Найменші з'явилися найпізніше, і їм хотілося надолужити той час, який уже на цьому світі проіснували їхні брати, та й потім стирчати на самому кінці руки здавалося їм надто образливим, бо їм доводилося весь час видовжувати шиї, аби їх інші побачили. Крім того, їм не подобалося, як брати, лише тому, що їм випали вищі місця, пишалися звитягами, вимагаючи від молодших послуху до себе на тій лише підставі, ніби у великій родині не вільно усім на раз верховодити, а вони ще малі й мають підрости, перш, ніж забирати голос. Та це, звісно, ані трохи не промовляло ні до розуму, ні до душі розсварених, і два наймолодші пальці наполягали на своєму. Вони твердили, що навколо всі сліпі й нічого не тямлять, бо ж вони, хоч їх старші й називають ворохобниками, почувають у собі несусвітню силу, яка ладна змусити обертати назад планети, а з дня робити ніч, і тому саме їм, найменшим, і належить більша шана, хоча вони щойно вбилися в колодочки.
А що всі вони дуже гарячкували, бо кожний знаходив ваговиті докази на те, що таки він найкращий і тому й заслуговує на перше місце на руці, хоча ніхто не здолав переконати іншого у своїх перевагах, бо ж інші казали те саме, не бажаючи слухати ні один одного, ні руки, яка запевняла своїх пащекуватих чад, що всі вони гідні пошани, оскільки однаково милі й дорогі,— то двоє найменших, а тому і найроз'юшеніших пальців, дочекавшись, поки рука заснула, натомлена ґвалтом своїх надто численних нащадків, сплигнули вниз і пішли в світ, щоб здобути собі слави, а головне знайти безстороннього суддю, хто їх справедливіше розсудив би, бо їм ввижалося, як це ввижається кожному, хто робить перші кроки по землі, що вони не годні існувати, поки не встановлять, хто з них надається на перше місце на руці.
А що двоє найменших пальців, як це й зрозуміло в їхньому віці, не могли дійти згоди в цьому питанні не лише між старшими братами, а й між собою вже хоча б тому, що надмір молодечого запалу просто закладав вуха, і тому ніхто не чув слів іншого, то кожен із них помандрував окремою дорогою, забувши про братерство і про спільну батьківщину-руку, яка їх об'єднувала.Дивіться також
Емма Андієвська — Хвиля
Емма Андієвська — Казка про рінину, подарунок моря
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього
Ще 25 творів →
"Казка про двох пальців" (скорочено)"Казка про двох пальців" (аналіз)Чи актуальні вони для сучасної людини? Чому? (та інші запитання)
Біографія Емми Андієвської
Один палець подався одним шляхом, а другий — іншим, щоб не завдячувати братові того, що кожний сам натинався здобути.
Та хоч ішли вони різними дорогами,за якийсь час вони стрілися біля королівства, яке лежало на самому кінці світу, бо з цього королівства крізь отвори в баштах викидали сміття вже просто в небуття.
— Добридень, братику,— мовив один із пальців, втішений зустріччю після довгого часу.
— Доброго вечора,— відповів другий, зрадівши, що нарешті надибав брата.
— Ми тепер ніколи не розлучатимося,— сказав перший палець.
— Ти також підріс у дорозі,— погодився другий палець.
— Ми стали дорослі, щойно розлучитися,— признався перший.
— Чи ти ще чуєш у собі силу? — спитав другий.
— Більше, ніж колись,— запевнив перший, і вони вирішили удвох шукати собі слави, а руці чести в цьому королівстві.
На вході до королівства стояли вартові й бавилися в присмерку білими мишами, аби не поснути від нудьги. Угледівши двох пальців, вони закричали: "Ви куди?" — і перегородили їм дорогу.
— Туди, куди очі дивляться,— відповіли їм пальці, чемно вклонившися.
— Що ви шукаєте?
— Собі слави, а нашій батьківщині-руці — чести, а головне, щоб нас розсудили, хто з нас найкращий, аби ми знайшли серед братів ліпше місце й не тулилися на руці на самих задвірках.
Щоправда, за час мандрів ця думка перестала вже пекти їх, як це було раніше,але щоб не блукати по світі з порожньою головою, вони її ще трималися.
— Хто ж ви такі? — поцікавилися вартові,— і чи ви маєте перепустки, які посвідчили б, що ви саме ті, ким ви себе називаєте?
— Ми пальці,— відповіли пальці, дивуючися, пощо їх так багато питають.
— Гм,— похитали головами вартові і, нахилившися один одному до вуха, порадилися між собою.
— Ми вас покажемо королеві,— врочисто проголосили вони, випроставшися, і повели пальців до королівського палацу, де жила її величність Лампа.
— Чому у вашому королівстві такі сутінки, аж не знати, день це чи ніч? — здивувалися пальці, коли їх супроводили до королівського палацу порожніми вулицями й майданами попелястого міста.
— Нашим сонцем є королева Гасова Лампа,— клацнули підборами вартові,— і коли ви ще раз обмовитеся, ніби в нашому королівстві сутінки, нам доведеться вкоротити ваші голови.
— Хай живе сонце! — вигукнули пальці, й вартові ескортували їх до королівського палацу, біля якого новоприбулим веліли іти, боронь Боже, навшпиньках і не робити вітру.
Пальці зиркнули один на одного, і їм закортілося посміятися з такої перестороги, однак вартові попередили, що за сміх тут карають на голову, і пальці стрималися, вирішивши згодом надолужити втрачене.
— Ми привели сюди двох шукачів пригод, вони щойно приблукали до королівства вашої величності! — прокричали вартові в урни, що стояли на вході, куди говорили піддані, аби подихом не спричинити вітру, смертельного для королеви. За Лампою ходив величезний почт, і всі міністри, відповідно до рангів, носили з собою довгі золочені і посріблені тростини або й просто порцелянові мушлі-хукальця, крізь які вони переказували слова підданих, щоб, бува, ненароком у поспіху не задмухати на смерть своєї володарки, яку придворні щомиті запевняли, ніби вона не Гасова Лампа, а сонце.
— Гаразд,— мовила Гасова Лампа, коли їй крізь золочену тростину міністри переказали про двох пальців, що їх привели вартові.
— Говоріть у цю велику урну переді мною — веліла вона,— звідти я вас чутиму, не чекаючи на тростини моїх міністрів. Тільки не хукайте, як варвари, не знайомі з королівською етикетою, бо урна надто чутлива на віддих. Що ви хочете і звідки ви?
— Наша батьківщина Рука так далеко звідси, що навряд чи вістка про неї дійшла сюди. Однак ми примандрували до вас, Ваша Сонешна Величносте,— відказали пальці, стаючи на одне коліно,— щоб ви нас розсудили, хто з нас найкращий, бо ми не дійшли згоди між старшими братами і тому пішли в світ.
— Дивне бажання,— насупила брови королева,— адже і так відомо, що я, найкраща.
— В цьому ми ніколи не сумнівалися,— вигукнули пальці,— однак чи зласкавилися б ви розсудити, хто, на вашу думку наикращий із нас, бо, покликавшися на Ваше слово, ми встановимо новий порядок на руці.
— Будьте моїми лицарями, і я подивлюся,— заспокоїлася королева,— у мене саме війна з володарем Вогненної Свічки, а мої вороги дуже підступні. Вони невидимі і завжди з'являються там, де їх не вгледиш, а коли вгледиш, то вже запізно, і з ними неможливо боротися. Вони позбавили мене найвідважніших лицарів, і кожен новий рубака тішить моє серце. Служіть мені вірно, а я вже, як винагороду, розсуджу, хто з вас на що здатний. Від нині моє королівство нехай буде вам за батьківщину, однак ніколи не забувайте, що я сонце!
— Хай живе сонце! — вигукнули пальці й зажадали, щоб їх негайно відпустили на боротьбу з невидимими ворогами, бо їм нетерпілося якомога швидше випробувати свої сили, а головне добігти нарешті до того місця, де вільно сміятися, бо пальці від народження любили сміх і жарти, а в королівстві Лампи все смішило їх, аж вони вже ледве трималися на ногах, зберігаючи поважні міни.
Тому вони безмежно зраділи, коли королева нарешті дала знак, що аудієнція скінчилася, і через міністрів веліла вартовим показати пальцям путівець на кінець королівства, аби ті одразу ж почали приборкувати її невидимих ворогів — лицарів Вогненної Свічки.
Вартові вивели пальців аж до кам'яного стовпа, де кінчалося королівство, побажали їм щастя й успіху, нагадавши ще раз на прощання, що вороги, з якими їх вислала боротися королева, невидимі, одже вони скрізь і ніде, і проти них не підеш, бо вони самі приходять. Шкода їм, вартовим, пальців, однак наказ є наказом, і все стається так, як має статися. І засмучені вартові, подарувавши молодим звитяжцям білу мишу на прощання, повернули назад.
Пальці мить повагалися, чи одразу йти далі, побачивши, як у сутінках зникли серйозні вартові, які від народження ні разу не сміялися, однак пальців так доймав сміх, який душив їх уже під час мандрівки королівством Лампи, що вони вирішили нареготатися, перш ніж вирушати в бій. Та й потім треба було бодай трохи дати волі очам і серцю. На межі королівства кінчалися сутінки, у яких досі перебували пальці, тут світило найяскравіше справжнє сонце, а на смужці, що започатковувала інші володіння, росла зелена, пухка травичка, суга виходила просто з землі, лоскочучи ніздрі польовими запахами, аж пальці, як стій, попадали на землю, хапаючися за животи й регочучи. А реготали вони і з того, що тепер вони лицарі королеви Лампи, і з того, що говорили вартові, і з білої миші, яка від сонця осліпла й не рухалася, і з того, що їм довелося досі побачити.
А що сміх піднімає настрій і спонукує до щораз нових жартів, то пальці, уявляюючи, як вони розповідатимуть про свої пригоди братам, аж качалися по землі.
Тому коли на них напали невидимі вороги, пальці їх просто не зауважили, так їх трусив довго стримуваний регіт. Це й стало причиною, чому невидимі вороги, ніяк не могли влучити в розсміяних супротивників. Бо скеровані проти жартунів удари, відскакували, як гумові м'ячі, оскільки немає на світі зброї, яка здолала б убити добрий жарт і щирий сміх.
А що дужче невидимі вояки наскакували з невидимими мечами на пальців, рубаючи їх до ноги, то більше вони собі завдавали смертельних ударів. А тому, що в найочевидніше завжди найтяжче повірити, то лицарі Вогненної Свічки, знаючи досі самі перемоги, тільки лютішали, рубаючи невразливих супротивників. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4472 | Емма Андієвська | Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших | Якось трапилося, що до парку великого міста прилетів останній дракон умирати. Він був такий огидний, старий і немічний, що спочатку на нього ніхто не звернув уваги, гадаючи, що то ледачі поганці з навколишніх будинків, замість до сміттярки, викинули в кущі купу брудного лахміття. Зрештою, і сам дракон знав, що його вже ніщо не врятує, зубів і сили в нього нема, від колишнього вогню й отрути лишилися тільки тонесенькі ледь теплаві цівочки сірчаного смороду, іржа сточила залізні гребені та їжакуватий панцир, і дні його пораховані.
І напевне так воно й сталося б, якби випадково, а чи з химерної забаганки Провидіння, що змінило і долю дракона, і всього міста, а тоді й решти світу, до парку не забрів п'яний жебрак, що, узявши потвору за старе манаття, в якому тепліше, ніж на голій, та ще й після недавнього дощу мокрій землі можна було виспатися до ранку, сам заліз до беззубої пащі дракона, а той відчувши, як після довгого часу здобич сама пхається до його черева, ожив і налився силою.
Щоправда, навіть і ця єдина за багато століть жива здобич не втримала б дракона довго при житті, бо ж у нього викришилися й пеньки зубів, а шкіру й луску побили шашелі, якби однієї днини до парку не навідався місцевий швець, розгніваний на невдячного рідкобородого клієнта.
Помітивши, що в кущах валяється дракон, швець, що ніколи не дарував заподіяної йому кривди, вирішив продемонструвати на потворі своє щойно зневажене мистецтво й таким робом помститися на всьому людству за те, що рідкобородий клієнт збунтував його душу.
Обстеживши дракона, зокрема його беззубу пащу, швець пообіцяв збабчілому страховиськові, що пришиє йому залізні кілки, якими той зовсім добре жуватиме, й дещо скріпить дратвою усю його бувалу в бувальцях статуру. За це дракон йому належно служитиме, а він, швець, пильнуючи свого підопічного, нестиме при ньому варту.
Дракон на це радо погодився, і швець заходився біля нелегкої праці. Невдовзі паща була устаткована, за допомогою помпи для надування гумових матраців швець трохи піддмухав боки потвори повітрям, а тоді, пославши про всяк випадок сина до братової по швайку, подався до міста й оголосив, що з'явилося страховисько, врятуватися від якого можна лише даниною. Тобто, раз на тиждень мешканці мають постачати драконові для відживлення або улюбленого пса, що їх і так надто розплодилося, або юнака чи юначку.
Вістка про це дуже вразила громадян. Такого в місті ще не траплялося, і люди не знали, як їм бути. Щоправда, дехто несміливо висловив думку, чи не найдоцільніше, як то подібні проблеми розв'язували за сивої давнини, вбити дракона. Але на таку пропозицію всі одноголосно зацитькали, мовляв, колись за диких часів таке, звісно, чинили, та й рідкісних тварин юді водилося подостатком, а тепер, коли нарешті запанував прогрес, і люди глибше збагнули цінність і неповторність кожного існування, давнім неподобствам немає місця. Крім того науково встановлено, що дракон — корисна тварина. Адже відомі поодинокі випадки, коли дракони нищили пацюків і сарану, і тому такий чистій довкілля, якого вряди-годи можна застосовувати навіть у сільському господарстві, підпадає охороні.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про мандрівника
Емма Андієвська — Казка про Галайла
Емма Андієвська — Куляста форма квітки...
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Зрештою, після короткої наради більшість мешканців погодилася на тому, що дракон, хоч і потребує час від часу жертв (а що в світі будь-коли здійснювалося без жертв?), насправді не кепська штука. За його допомогою значно легше, ніж досі, можна буде вирішувати чимало складних гуманітарних проблем. Наприклад, такі заходи, як смертну кару, тепер скасують, бо ж усіх злочинців, замість карати на горло, як досі, коли послуговувалися бездушним правосуддям, віднині з чистим сумлінням просто по-батьківському віддаватимуть драконові на харч.
Дехто при цьому вже не вголос, а подумки прикинув, що, властиво, в кожного є чи люта теща, а чи капосний сусіда, який ходить по голові, і дракон не одному розв'яже руки.
А втім, байдуже, хто що міркував уголос чи подумки, на одному пункті всі беззастережно погоджувалися, що дракон служитиме за найбільшу атракцію в місті, яке вже давно потребувало змін.
І справді невдовзі для мешканців настало інше життя, і за змінами ніхто вже не побивався. Спочатку дракон лише щотижня отримував пса або карного злочинця. Однак невдовзі собаки перевелися, а злочинців стратили, а дракон усмакував щодня мати свіжу жертву, і мешканцям міста довелося віддавати на лише немилих сусідів, а й коханих дочок і синів.
Батьки гірко заплакали й заходилися писати до уряду петиції й протести, але звідти надійшла відповідь, що такі нарікання цілком безпідставні, їм бракує законного підґрунтя, оскільки існування дракона схвалено всенародним голосуванням. Зрештою, жертви завжди потрібні в ім'я світлого майбутнього, якого до появи дракона просто не було. Нехай городяни пригадають собі, що досі вони жили надто ситим теперішнім, і гадки не мавши, що на світі існує щасливе прийдешнє, яке завдяки винятковому збігові обставин нарешті замаячіло на обріях, і на них тепер варто уважніше задивлятися.
Отож мешканці, побідкавшися тихцем й не бачачи нізвідки порятунку, вирішили взяти урядову пораду до серця й вряди-годи пильніше зиркати на далекі обрії. А що з бігом часу вони не лише принагідно зиркали, а й дедалі більше вибалушувалися на ті обрії, тим часом, як життя йшло далі, то так воно й сталося, що непомітно почали псуватися колись бездоганно втримувані дороги, забракло харчів, руїна сягнула й будинків, а тоді вже й почали виходити з ужитку поняття про добро і зло.
Однак що більше людей вешталося обшарпаних і голодних, то гучніше ширилася слава дракона, досягаючи й інших міст, звідки сунули нові делегації й гурти паломників. Мешканці міста й самі не зчулися, як на всіх головних площах залунали гучномовці, сповіщаючи, що найбільше щастя кожного мешканця міста — щоб його зжер дракон. І нікому й на думку не спадало, що все лихо, яке звалилося на городян, виснувалося із гніву шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди.
Проте незалежно від того, чи вмів швець дарувати заподіяну йому кривду, чи ні, день спливав !а днем, і деяких змін зазнав і сам дракон. Він згруб і перейнявся силою власної величі й могутності.
Тож дедалі частіше траплялося, що він не слухав шевця, непоштивість якого його щораз більше дратувала, особливо після того, як той обмовився, ніби дракон житиме так довго, як жеврітиме його, шевцева, помста.
Таке зізнання неабияк занепокоїло дракона. Але (і свого життєвого досвіду дракон знав, що в таких справах ніколи не варто поспішати, і вичікував сприятливої нагоди, яка невдовзі й трапилася.
Одного хмарного пополудня, коли швець, виглядаючи сина зі швайкою, що десь загаявся, повернувся до дракона спиною, той, скориставшися необачністю свого надто зарозумілого охоронця, відкусив йому голову, аби назавжди позбутися зайвої опіки, якої він тепер вже не потребував. Адже з усіх найдальших міст щодня прибували охочі вболівальники, що із захопленням лакували драконові пуску, відточували пазурі й латали лейкопластиром вичовгані боки. А головне, ніхто із найзапопадливіших ретельників, яких дракон міг щомиті поцупити й зжерти, й не здогадувався, що грізні страховиськові зуби примоцував йому швець, який не вмів дарувати заподіяної йому кривди і голова якого варилася в драконовому череві.
Відтепер драконові вже ніщо не загрожувало. Ніхто до нього непоштиво не промовляв. Ті мудрагелі, до вікон яких сягав драконів сморід і які натякали, що дракона треба вбити, давно лягли кістьми. Та й сама думка позбутися дракона з бігом часу усім почала здаватися настільки нездійсненною, що ніхто не зважувався її вголос висловити ще й тому, що прихильники дракона пильнували вдень і вночі й рожевими топірцями одразу ж вкорочували задовгі язики.
Отож заки люди встигли роздивитися, що й до чого, весь світ схилився Перед драконом. Лишився ще тільки серед океану один невеликий, хоч і густо населений острів, де люди не виявляли пошани до страховиська, однак невдовзі і там усі більші фірми оголосили, що збанкрутують, якщо, боронь Боже, щось приключиться драконові, і закликали мешканців, ощасливлених появою дракона, особливо пильнувати цей рідкісний скарб, а в разі потреби навіть підгодовувати його власним м'ясом.
А що такі заклики, особливо там, де ще не звідали драконової влади, знаходили надто ретельних прихильників, то за якийсь час страховиськові підпорядкувалася й решта світу. Тікати не було вже куди, усім стало ясно, що дракон існуватиме довіку, і кожний чекав, коли дійде до нього черга.
Однак коли люди від страху остаточно відучилися підносити догори голову, син того шевця, який ніколи не дарував заподіяної йому кривди, скінчивши в гостинної дядини підвечірок, згадав про батька, що послав його по швайку, і вирушив назад у дорогу.
Тільки за цей час, як дядина пригощала шевчикового сина, багато чого змінилося. Там, де колись простягалися шляхи й бруківки, тепер буяли чагарники, де колись росли дерева й тішили око квітники, пролягла пустеля. Тому, вишукуючи серед зміненого навкілля стежки додому, син шевця ненароком опинився в парку, якого він не пізнав, бо доріжки, колись гарно висипані жорствою, завалили цеглою, дрюччям і кістками, щоб ніхто без потреби й дозволу не швендяв парком, оберненим на заповідник дракона.
А що син шевця, балакаючи з дядиною, не чув про цей наказ, то він і прямував далі, перелазячи в темряві через різні загороди, аж поки, видряпуючися на чергову купу якогось мотлоху, поковзнувся і, падаючи, добряче пірнув швайкою якусь гранчасту опуку, що виявилася самим драконом.
Звісно, тієї миті, як повітря з шипінням вийшло з потвори й на землі простяглася пласка купа лахміття, над яким невиразно височіла лише драконова паща, син шевця ще не роздивився, що то і є страховисько, гадаючи, що під ним луснув помилково викинений на смітник старий надувний матрац. Але коли те, що осіло під ногами, проскиглило, чи на пам'ять про батька, який, мовляв, прикликав його, дракона до життя, цим ніби зобов'язавши й сина ступати в батьків слід, син не полатає йому необачно пропоротий бік, посланий по швайку шевчиків нащадок здивовано зупинився й ступив крок уперед.
Та ще заки він наблизився до говорющої пащі, із пропоротого боку потвори викотився колобком голос шевця, що його драконячі старечі кишки не спромоглися перетравити, і син довідався про долю батька, який нікому не дарував заподіяної йому кривди.
Отож, не довго розмірковуючи, син шевця сховав батьків голос у кишеню, облив дракона бензином й підпалив.
А коли на вогонь позбігалися люди й побачили, що серед сірчаного попелу стирчать лише кусні залізних патиків, що їх розгніваний швець примоцував потворі замість зубів, то багато хто не втішився, а гірко заплакав, бідкаючися, що ж тепер буде.
Щоправда, мірою того, як розвіювався драконячий чад, люди потроху оговтувалися, спочатку вперше після довгого часу хтось, не знати коли,зважився забрукувати перетворену на баюру вулицю, потім з'явилися свіжі булочки і навіть масло, про яке знали лише з переказів. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про кулі зла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4473 | Емма Андієвська | Казка про кулі зла | Колись однієї днини, коли рибалка, як завжди, виплив ловити рибу, нагло знялася страшна буря, яка кілька днів носила його по морю, заки на друзки потрощила його човен, а самого рибалку, ледве живого, викинула на безлюдний берег, до котрого йому досі ні разу не доводилося причалювати.
Коли ж потерпілий за деякий час прийшов до тями й дещицю роззирнувся навколо, він побачив майже наприкінці берегової смужки піску великий камінь, яким за один край було привалене чорне, важке небо без жодного світила на ньому, що трохи далі, як велетенська покришка, ледве підіймалася над містом на горі, котре мало сім брам і сім із чорними дощечками замість облич охоронців, які не відповіли на привітання рибалки, хоч той дуже ввічливо спитав, чи не знайдеться в них, бува, для нього кусника хліба та якоїсь праці, бо він голодний і виснажений, море забрало в нього все, що він мав, і йому конче треба змайструвати човен, аби якнайхутчій дістатися додому.
А що охоронці на брамі не лише не побажали відповісти, хоч рибалка кілька разів, і то дедалі голосніше, повторив своє запитання, а й загрозливо схрестили чавунні палиці, затуливши вхід, коли рибалка спробував був гукнути всередину міста, аби хтось допоміг йому, то він сів на стовпчик біля першої брами, де, здавалося, вартував найнестрашніший охоронець з порівняно невеликою дощечкою замість обличчя, бо інші мали шпичасті півметрові парсуни без очей і ротів, які однак доскіпливо за ним стежили, і вирішив чекати, може, хто вийде з міста, аби допомогти йому.
Однак хоч і як довго сидів рибалка, із міста ніхто не виходив, так само, як ніхто й не ступав ногою до середини, дарма що за мурами вряди-годи чути було рейвах, так наче там цілі юрми видряпувалися по драбинах угору, аби кинути оком на голодного й голого невдаху, що трусився від холоду й виснаження перед містом на горі, всі сім брам якого не відчинялися перед чужинцем.
Спочатку рибалка гадав, що вистачає набратися терпіння, і охоронці на брамі зласкавляться, бо ж час від часу він зривався на рівні й бігав від одного охоронця до другого, благаючи допомогти йому в ім'я всього світлого, що є в людині. Але що більше рибалка просив пожаліти його, то кам'янішими ставали вартові на брамі, а їхні палиці більшали й важчали, врешті рибалці урвався терпець, його здолала лють, і він, забувши про загрозливі палиці, з кулаками кинувся на першого вартівника на брамі, відчуваючи раптом, як під його п'ястуками дошка м'якне, в ній випуклюються очі й вуста, з яких цибенить кров, і тієї ж миті з брами висипали з вигуками люди, які оточили рибалку, несучи на золотих тацях їжу, напої й наввипередки пропонуючи свої послуги.
Коли ж рибалка одягся й потамував голод, йому стало незручно за свою ґвалтовну поведінку, бо рибалка з народження був лагідної вдачі і волів жити в мирі й злагоді. Та щойно рибалка заходився вибачатися перед охоронцями міста, як зі здивуванням постеріг, що з кожним його лагідним словом люди навколо похмурішають й загрозливо насуваються на нього.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про бика й метелика
Емма Андієвська — Будівничі
Емма Андієвська — Роман про добру людину
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Врешті якийсь молодик вдарив рибалку під ребро, намагаючися здерти з нього щойно подаровану хламиду, що вже й для сумирної вдачі виявилося забагато. Така мінливість у настроях мешканців так обурила рибалку, аж він мимоволі замахнувся, аби відвадити нахабі добрячого ляща, й одразу ж побачив, як навколо засяяли обличчя. Ба більше, як тільки він посунув уперед, бажаючи провчити тих, що не знати чого, знову сікалися до нього, кілька особливо ретельних напастувальників захоплено вигукнули: "Він — наш! Він — наш!" — і запропонували йому стати почесним громадянином їхнього міста-держави.
Зачудування рибалки не мало меж. І після того, як таке повторилося кілька разів, він мусив ствердити, що мешканці, до яких закинула його доля, шанують тільки зло й ненависть, і найменший прояв людської лагідності робить їх лютими й небезпечними.
А що рибалка не міг довго гніватися, а вже когось ненавидіти й поготів, то він став шукати нагоди, як найхутчій покинути цю країну та їхніх мешканців, а для цього йому треба було насамперед змайструвати човен.
Саме тоді рибалка й ствердив, що в країні, куди він потрапив, не росло жодної деревини, і то з тієї простої причини, що мешканці, які над усе шанували зло й ненависть, не любили й дерев, воліючи, як вони висловлювалися, замість проминальної гнилизни, на котру обертається кожна деревина,— камінь та залізо, і рибалці не було з чого змайструвати човна, бо ні в самому місті, ні за його межами, де простягався неосяжний пустир з подекуди карликуватим пасльоном, не росло не тільки звичайнісінької сосни, дуба, оливи чи граба, а й миршавого куща. Лише обабіч розлогого полігону, на якому по черзі працювали всі мешканці міста, за винятком немовлят, хоч рибалка ніяк не міг збагнути, що вони там роблять, росли іржаві латочки хирлявої трави. А що з трави важко було склепати човен, хоч на лихо можна було б виплести з лози й човна, якби знайшлася ще й волова шкура, щоб вистелити боки й дно суденця, бо тутешня трава не сохла на сіно, а одразу ж перетворювалася на слизь, може, тому, що над містом ніколи не світило сонце, то рибалка тільки придивлявся до мешканців, міркуючи, як втекти від цих безрадісних створінь, які ходили під знаком зла.
Спочатку воно так і виглядало, що чи не доведеться рибалці звікувати в цьому місті з дивними мешканцями, бо хоч і як він напружував мозок, нічого йому не спадало на думку. Та однієї днини, коли чорне небо ще нижче, ніж завжди, висіло над будівлями, рибалку опав такий розпач, якого він досі ще не звідував, і рибалка відчув, як його серце виповнюється якоюсь липкою гиддю, що задушує його. Йому здалося, що тепер вистачає йому тільки ще зайвий раз глибоко зідхнути, і той промінчик надії, який досі попри всі незгоди в його житті, плавав на поверхні його єства, щезне назавжди, і в рибалці запанує така пітьма, що йому стане непотрібний човен, бо не буде куди тікати, оскільки розпач, що стає мороком, виповнить все його серце
Саме тієї миті й з'явилися найвищі достойники міста, які й сповістили рибалці,, що віднині він — законний мешканець їхньої країни, з усіма правами, які з цього випливають, і повели його на гору, біля якої рибалка й раніше здалеку бачив полігон, не знаючи, для чого він служить.
Коли ж рибалка зійшов на гору, йому витлумачили, що ціль кожного мешканця — скочувати купі зла, на яких тримається світ. Мовляв, кожна людина, одна менше, друга більше, з наміром чи з недогляду чинить у своєму житті зло, цим самим викочуючи з себе кулю мороку на весь світ. Отож, оскільки в їхніх країні ще з давніх-давен з допомогою ревних провидців люди спромоглися встановити, що й до чого, саме з цієї гори, що височіє над містом, всі мешканці раніше чи пізніше виштовхують зі свого серця на всі чотири сторони світу чорні кулі зла, які набирають дедалі більшого розгону, легко долаючи острови, континенти і всі закутки світобудови.
А що тепер ця честь — покотити свою першу кулю мороку, що є єдиною метою людського існування, випала нарешті й рибалці, то він може шикуватися в чергу, де вже наввипередки один перед одним вправлялися мешканці міста, запускаючи щораз більші й важчі кулі зла з того місця, де в людини міститься серце.
Глянув рибалка, як на всі вітри летять ці страшні кулі, випалюючи все живе, й щосили вхопився за той останній промінчик надії в своєму серці, який уже ладен був згаснути.
Як же він втішився й здивувався, ствердивши, що навколо нього все раптом зупинилося. Рибалка ще цупкіше вхопився за промінчик і побачив, як від того променя навколо з шипінням лускаються й найоб'ємніші кулі зла, не залишаючи після себе навіть гнилого сліду, а він, рибалка, вже стоїть на березі, де вперше за весь той час, як його викинула морська хвиля на цей острів, світить сонце, спрямовуючи своє сяйво на той камінь, під яким лежав клапоть чорного неба, що нависало над містом.
Щойно тоді рибалка, в якому промінчик надії розрісся велетенським м'язом, виповнивши його по вінця, й відчув у собі стільки сили, що легко відкотив на бік камінь, аби навіть чорне небо не гнило під валуном.
І тієї ж миті, як озія погуркола геть, з неба витрусився чорний град, і воно засяяло блакиттю, яка біля ніг рибалки загускла на міцний з надійним вітрилом човен, що, лише коли рибалка щасливо доплив до рідного берега, обернувся на білу хмарину на обрії, дивлячися на яку, рибалка згодом розповідав своїм численним онукам про те, що з ним приключилося однієї погожої днини, коли він, як завжди, вирушив рибалити в море. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про мандрівника | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4474 | Емма Андієвська | Казка про мандрівника | Був колись на світі чоловік, який став великим мандрівником, бо йому якось забаглося довідатися, чому все є таким, як воно є. Прокинувшися однієї ночі в повню, чого з ним доти ніколи не траплялося, він вихилився з вікна, аби подивитися, чому це так сяє навколо. А що вночі кожен предмет згортає своє нутро, зосереджуючися на собі, й не заважає іншим, як удень, то майбутній мандрівник і побачив, що місяць тримає повну жменю ниток, які він вряди-годи смикає.
— Що ти робиш? — запитав чоловік місяця, і той скрикнув так, що посипалися зорі.
— Ти своїм недоречним запитанням налякав мене, бо так питають тільки ті, що на кожному кроці ставлять мені пастки. Нитки, якими я регулюю припливи і відпливи, я надто міцно смикнув, а це спричинило потоп там, де його ніхто не очікував. Твоя цікавість призвела до загибелі багатьох людей, за життя яких я несу тимчасову відповідальність, і тепер частину цієї провини ти мусиш спокутувати, мандруючи доти, доки знайдеш вхід до вчорашнього дня. На порозі вчорашнього дня лежить золота галузка, яку ти мусиш мені принести, аби я міг якось зарадити лихові, яке ти накоїв своєю цікавістю, такою згубною для життя людини.
— Я не хотів чинити нічого злого!
— Ніхто цього не хоче, але не можна бути дурним. Хіба ж ти не знаєш, що малі причини можуть мати великі наслідки?
— Ой лишенько,— забідкався чоловік,— де ж мені тепер шукати той вхід до вчорашнього дня.
— Він скрізь і ніде. Однак ти мусиш його знайти, бо інакше не тільки мене, а й тебе негайно спостигне смерть.
Чоловікові не вельми хотілося кидати тепле ліжко й дах над головою, та іншої ради не було, і він подався в мандри. На своєму довгому шляху він відвідав багато різних країн, перепитав силу-силенну людей — бідних і заможних, розумних і дурних, однак ніхто не міг сказати йому, де є вхід до вчорашнього дня.
Врешті чоловік дійшов до царства, на межі якого стояла сторожа, і кожному, хто бажав іти далі, вартові веліли роззуватися й ретельно обнюхували його ноги.
— Який дивний звичай,— не стримався мандрівник, ніяково простягаючи пильнувальникам порядку свої натомлені ноги.— Пощо ви це робите?
— Тільки з запаху ніг видно, чи людина зла чи добра.— 3 усього тіла лише ноги дотикаються до землі, що унедійснює всі маскувальні перегородки, а ми охороняємо нашу країну від тих, що коять зло.
— Може, ви тоді знаєте, де є вхід до вчорашнього дня?
— Для цього ти не потребував нас. Адже цей вхід ти сам носиш на власних кісточках.
І справді, тієї миті, як вартові це вимовили, мандрівник роздивився, що ті синці на кісточках його власних ніг, що їх він набив, падаючи в провалля протягом свого довгого шляху, це не садна, а вхід у вчорашній день, на порозі якого лежить золота галузка.
— Місяцю, місяцю! — подумки покликав мандрівник, вимахуючи золотою галузкою, від якої ширилося м'яке лагідне сяйво.— Ось тобі те, що ти бажав.
Проте цього разу місяць нічого не відповів, тільки усміхнувся, не повертаючи до мандрівника голови, а чоловік постеріг, що він може тепер з галузкою в руці мандрувати крізь видиме й невидиме до самої сутності речей, за якою відкриваються неосяжні рівнини Божого віддиху. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про пихатість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4475 | Емма Андієвська | Казка про пихатість | Неподалік від морського берега існував колись пустир, де росли будяки й інші колючі рослини, куди вряди-годи заходив пастися шолудивий віслюк, якого господар тримав у чорному тілі, годуючи стусанами й лайкою. А що віслюка постійно долав голод, і він ніколи не міг подостатком наповнити свого шлунка, то невдовзі він поїв усі колючки на пустирі, а тоді, бачачи, що поблизу не залишилося жодної бадилини, вирішив під час відпливу перейти берегом на сусідній пустир, відгороджений з одного боку від моря високим і міцним муром, за яким простягалася латка землі, вкрита, як це здавалося здалеку, особливо соковитими колючками, що означало: ця латка землі належала якомусь власникові, який, угледівши непроханого гостя, міг поламати йому й останні ребра.
Однак коли, голод виявився могутніший за голос розуму, віслюк, дочекавшися відпливу, хутенько потупцював ще вологим піском на другий бік. Та ледве він ступив кілька кроків, як почув з-під копит голос, що мимоволі змусив його зупинитися.
— Будь такий ласкавий,— мовила невеличка морська мушля, на яку мало не наступив віслюк,— будь такий ласкавий і обережно копитом кинь мене далі в море, бо я задихаюся без води. Мені лускається серце, хоча я звикла до відпливів і припливів, благаю тебе, порятуй мене, тому що сьогодні я виснажена двобоєм із водяною зіркою, яка підступом затялася позбавити мене життя, і тому заки знову повернеться вода, я під цим сонцем загину. Порятуй мене, а я з вдячності виклопочу тобі постійну перепустку до водяного царства, де ти зможеш відживлюватися далеко соковитішими й смачнішими колючками, ніж ті, що ростуть на землі, і де всі коні, а ти ж далебі якоюсь мірою теж кінь, у винятковій пошані, почавши від морського коника й кінчаючи квадригою басунів володаря морської стихії.
Віслюк мовчки вислухав незвичну промову малої мушлі, а що він не любив довго розмірковувати, що й до чого, а мушля знову повторила своє прохання, то він обережно й вдарив копитом мокрий пісок, і мушля полетіла в море. А віслюк постояв трохи на березі, аби пересвідчитися, що мушлю не винесло назад, а тоді й потрюхикав далі, забувши про її запросини.
Проте за кілька днів, коли віслюк знову мандрував берегом під час відпливу на сусідній пустир понасуватися колючками, він почув знайомий голос і побачив малу мушлю, яка низенько вклонилася й сказала:
— Я тут уже з досвітку чекаю на тебе. Прошу дуже, ходімо до мене в гості. Я тобі покажу підводне царство, де ти зможеш їсти колючки далеко смачніші й соковитіші, ніж на суходолі, і де ніхто не періщитиме твоїх ребер палицею.
А що мушля ще раз низенько вклонилася, повторивши своє запрошення, то віслюк, дарма, що доти він, крім кількох пустирищ із колючками, нікуди далеко не заходив, не змусив себе довго припрошувати, і вони удвох і подалися в мандри морським царством.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про упиреня, що живилося людською волею
Емма Андієвська — Цар Едіп
Емма Андієвська — Будівничі
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
— Тут у вас усі живуть у чималих достатках,— здивувався віслюк, поспішаючи за мушлею, що показувала йому морські скарби.
— Це тому, що тут кожний живе на волі,— відповіла мушля.
— А хіба це одразу ж не призводить до беззаконня? — засумнівався віслюк.
— Воля це не беззаконня,— пояснила мушля,— Але наші закони плинні, а тому й справедливі. Зрештою, у цьому ти ще сам переконаєшся.
І мушля повела свого рятівника до трону володаря води, щоб усі навіч побачили шляхетну істоту, яка врятувала їй життя.
Віслюк мало не розрюмався, коли сам великий володар води зійшов зі свого трону, поплескав віслюка по шиї, кажучи йому багато лагідних слів, яких досі ніхто не казав віслюкові, а тоді ще й велів своїм підданим належно вшанувати чотириногу істоту, що врятувала від смерті одного з його підданих — мушлю.
Віслюк, що доти звідував від свого господаря самі стусани й лайку, навіть на мить прикинув, чи не помер він, бува, й опинився не в водяному царстві, а в самому раю, де всі, відповідно до місця перебування, говорять лише лагідне й приємне. Але морські мешканці запевнили його, що це не рай, а звичайне водяне царство, де чемність супроти відвідувачів з інших регіонів буття плекають, може, трохи більше, ніж де інде, просто тому, що сама вода зобов'язує до обтічних форм. Крім того, він, віслюк, справді повівся дуже шляхетно, врятувавши від смерті члена їхньої громади, а кожен добрий вчинок треба вшановувати й прославляти, бо невдячність — перший крок до зла, а тим самим і до хаосу й небуття.
Це пояснення видалося віслюкові досить слушним, і він трохи заспокоївся, тим більше що він не надто й слухав лестощів.
Але хоча він і не надто прислухався, його вуха, внаслідок їхньої довжини, мимоволі ловили торохту морських тіточок, тому невдовзі він і почув, як морська зірка й медуза між собою гуторили про його шляхетне кінське походження, а ця згадка вцілила віслюка в саме серце, бо ж, визбируючи колючки на суходолі, він не раз міркував про себе, що його доля була б цілком інакшою, якби він народився конем, а не миршавим віслюком.
Очевидна річ, він і тепер розумів, що він — гість, а гостеві, як то належить у вихованому товаристві, випадало говорити лестощі й не звертати уваги на його вади, навіть якщо він і віслюк.
Однак згадка про шляхетське походження таки схвилювала його душу, а що кожен із морських мешканців спішив засвідчити йому свою пошану й сказати щось приємне прибульцеві з суходолу, то невдовзі й сам віслюк став вагатися, чи не тече в його жилах і справді шляхетна коняча кров.
Зрештою ці вагання, не виключене, ніколи не визріли б у певність, якби до цього не спричинилася баракуда, що виконувала функції міністра зовнішніх і внутрішніх справ при володареві водяного царства. Бо ж однієї днини, допильнувавши миті, коли мала мушля чепурилася за кораловим рифом, пораючися біля ранкового туалету, а віслюк на самоті позіхав, чухаючи спину об голову глухонімого восьминога, баракуда, випливши несподівано з-за рогу, вручила йому сумлінно виготовлений родовід, в якому, на підставі морських архівів, що їх, мовляв, власноручно дослідила баракуда, було зазначено, що навіть коні володаря морської стихії походять з віслюкового роду, а це означало, що він, віслюк, властиво, і є єдиний справжній кінь. І то не просто собі кінь, а кінь, далеко справжніший і шляхетніший, ніж усі зарозумілі басуни водяного володаря.
— Чи ви, бува, не помилилися, узявши мене за когось іншого? — несміливо зауважив віслюк, який успадкував не таку вже й кепську вдачу і якому стало ніяково за надто відверте вихваляння, оскільки ніхто в його роду не втішався високим походженням. Але баракуда відповіда, що вона ніколи не помиляється, на те вона й баракуда, і це остаточно добило пухи всім віслюковим сумнівам.
— Раніше, коли я справді докладав зусиль, щоб догодити своєму господареві, мене тільки періщили канчуками й лаяли, а тепер мене скрізь вшановують,— міркував віслюк.— А коли когось так вшановують, у тому щось мусить бути,— і віслюк уперше перейнявся повагою до самого себе. А перейнявшися повагою, одразу ж відчув, що похвала й справді заслужена.
— Як ти гадаєш, чи це правда все те, що про мене кажуть,— про всяк випадок ще спитав віслюк мушлю, свою невтомну супровідницю, але тому, що віслюк був її рятівником та ще й гостем, якому не випадало виголошувати неприємних речей, то мушля промовчала і, вдавши, що не почула віслюкової зауваги, повела його далі до тих морських тварин, які вперше в житті бачили чотирикопитне створіння.
А що морському царству, хоч і скільки віслюк мандрував із мушлею, все ще не видно було ні кінця, ні краю, і кожний з морських насельників від кита до інфузорії, що подибував віслюка, пам'ятаючи наказ володаря води гідно пригостити суходільного гостя, мірою своїх можливостей вшановував віслюка, то невдовзі віслюк так призвичаївся до вихвалянь і вшановувань, що й сам повірив у свою надзвичайність. "Коли всі так вихваляють мене,— подумав віслюк,— а як відомо, без причини нічого не буває,— то напевне я й справді істота, якої ще земля не носила".
І щойно він виснував цю думку, як у ньому одразу ж з'явилося бажання перебрати над усіма морськими мешканцями владу до своїх рук, оскільки мірою того, як бажання вбиралося в колодочки, віслюкові дедалі більше відкривалися очі, внаслідок чого він і став помічати, що навколо нього панує далеко не такий порядок і злагода, як це йому спочатку привиджувалося.
— Чи не здається тобі,— мовив віслюк до мушлі,— що ваш володар води кепсько впорується зі своїм завданням і вже час обрати ліпшого заступника?
Але мушля й цього разу нічого не відповіла, вирішивши, що, може, це в віслюка, непризвичаєного до морських глибин, трохи пішла голова обертом, і тому не варто надто поважно брати до серця його зауваги.
Однак цього разу мовчанка мушлі не сподобалася віслюкові, і він вигукнув:
— Я тобі врятував життя, а ти досі, на відміну від усіх твоїх співвітчизників, ні пари з уст. Може, ти ще скажеш, що я віслюк, а не шляхетний кінь, як це запевнила мене сама баракуда?
— Гм,— закашляла мушля, яка не хотіла ні брехати, ні ображати свого рятівника, постерігши, що обтічні правила морської поведінки сповнили віслюка пихою.
— Ввічливість,— спробувала пояснити мушля, та віслюк не дав їй скінчити.
— Я бачу, що тепер мені самому треба діяти. Досі я не знав, хто я, але тепер я знаю. Веди мене негайно назад до трону володаря води! — зажадав віслюк.— Ти єдина, що не вшанувала мене, і я не годен витримувати твоєї чорної невдячності. Крім того, я мушу дещо вияснити володареві води, який вочевидь засидівся на своєму місці.
Мушля відкрила була рота, щоб пояснити, що вона йому не ворог, однак переконавшися, що віслюк не абияк гнівається, стрималася й, стенувши плечима, хутенько повела віслюка до трону володаря води.
— Ну, як справи? — здалека спитав володар води.
— У вас тут самі непорядки,— вигукнув віслюк,— які я прийшов направити. Почнімо з мушлі, яка образила мене неповагою. Вона єдина, що не визнала мене за коня, і за це її треба суворо покарати, бо завдяки їй мені нема місця на землі.
— Який же ти віслюк! — засміявся володар води.
— Я не віслюк, а кінь, і вам давно пора звільнити для мене трон,— розгнівано проревів віслюк, вже бачачи себе на чолі всіх морських підданців.
Однак ще не встиг він докінчити й першого речення, як відчув дужий удар в зад і опинився на березі на власній морді, на якій з розгону ще кілька кроків проїхав по вологому піску, перш ніж остаточно прочумався.
— Як ви посміли, невдячні! — простогнав віслюк, важко підіймаючися на рівні ноги.— Ніколи вони не знайдуть володаря ліпшого від мене. І, властиво, у цьому винна лише мушля, яка не схотіла побачити в мені коня.
— Шкода,— обізвалася мушля, яка лежала неподалік на вологому піску, на який уже набігала хвиля,— що я не годна переконати тебе в протилежному, бо ж ти мене не слухаєш. Єдине, що я тобі наостанку пораджу, це те, що твоя віслюкова душа подобалася мені набагато більше, ніж коняча. Але тепер тому нічим уже не можна порадити, хіба що в наступному житті. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про рінину, подарунок моря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4476 | Емма Андієвська | Казка про рінину, подарунок моря | Колись так сталося, що однієї погожої днини зневірений чоловік, якому від колиски ніколи не таланило в житті, втомившися битися навкулачки зі своєю лихою долею, вирішив покласти край своєму мізерному існуванню. А що в нього не знайшлося навіть неперегнилого мотузка, аби повіситися, бо щелепаті злидні, унадившися за ним, як пси, жерли йому з-попід рук усе, на що він кидав оком, а поблизу простягалося неосяжне море, то чоловік надумав утопитися.
"На цьому світі мені однак немає життя, може, я здибаю щастя бодай серед мертвих",— розміркував він і подався на берег. Там чоловік нагледів скелю, яка далеко сягала в море, де починалися глибини, звідки чоловікові, навіть якби він і захотів, забракло б сили виплисти.
Вирішивши, що це саме те місце, де найхутчій, а, головне, найповніше відбудеться перехід до іншого світу, чоловік заходився видряпуватися на вершок скелі, тішачися, що бодай зараз — єдиний раз у житті,— йому нарешті поталанить довершити до кінця задумане.
Однак вже піднісши над головою руки, аби шубовснути вниз, він побачив, як раптом грубезна хвиля, що майже сягала вершка скелі, накотившися десь збоку на морську гладінь, тріснула посередині, й звідти, обтрушуючися від бризок, вийшло на берег сухісіньке море.
— Добрий чоловіче,— мовило воно, втішаючися,— я шукаю няньки для мого малого океаненяти. В нього від пологів померла мати, і я конче потребую надійної няньки. Я охоче доглядало б його й саме, та я не тільки переобтяжене одвічною додатковою працею, якій нема кінця й краю, дарма що я гарую вдень і вночі, а й, на моє лихо, як показала практика, цілковито непридатне для цієї надто делікатної справи. І винне тут виключно моє батьківське серце, бо ж океаненя — моя єдина дитина. А що кожен одинак — пещеник, то це неминуче й призводить до щораз небезпечніших ускладнень. Адже все, що маля побажає,— а воно бажає безперервно майже цілу добу за винятком тих кількох надто коротких хвилин, коли воно спить,— я мушу виконувати з тієї простої причини, що я не витримую немовлячого плачу, тим більше, коли це репетує моя власна плоть і кров. А це, звісно, кепсько впливає на виховання. Дитина мусить знати, що добре, а що погане, інакше вона ніколи не стане дорослою, хоч і вибехається на гевала, й не здолає дотримувати законів, на яких тримається світ. Якщо ти погодишся протягом трьох років пильнувати мого одинака, я тебе щедро винагороджу. Щоправда, моє сумління велить мені чесно перестерегти тебе, аби ти не мав згодом до мене жалю,— виховання океаненяти вельми небезпечна річ, хоча, здається, тут найбільше завинили самі няньки. Вони ставилися до немовляти,— лише тому, що воно від самого початку було більше, ніж вони, як до дорослого, і цим багато чого напсували, викликавши вовка з лісу, що на них самих і окошилося. В усякому разі, досі всі, кого я наймав доглядати своє чадо, наклали головами, і я, признаюся щиро, вже був цілковито зневірився, чи когось ще підшукаю. Та копи я побачив, що ти однак лагодишся вмирати, я зважився запропонувати тобі цю працю. А тепер слухай пильно, аби ніщо не застукало тебе зненацька. Вартування біля океаненяти складається з трьох обов'язків: перший — чукикати малого, і для цього треба брати океаненя за ліву ногу. Вона зі щирого золота від пальців на нозі до коліна, і тільки за цю ногу його й можна втримати, інакше ніхто не дасть із ним собі ради. Але й тут я мушу попередити тебе: руки всіх твоїх попередників, що досі виконували цю службу, одразу ж приростали до золота, і вони всі гинули. Справа в тому, що коли руки няньок приростають до золотої ноги океаненяти, це йому вельми болить, і воно заходжується торсатися й репетувати. А що від цієї шарпанини й рейваху руки няньок ще дужче приліплюються до золота, то мале врешті-решт або відкушує своїй няньці голову або топить її в обіймах свого плинного тіла.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, який мав сумніви
Емма Андієвська — Захід
Емма Андієвська — Казка про яян
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Другий обов'язок — це годувати океаненя з мідної ложки, що дотепер, хоч і як це сумно згадувати, теж кінчалося смертю всіх, хто за це брався. Не виключене, тому, що кожній дитині, а не лише моєму немовляті, ніщо не замінить материнського молока й ласки, якої йому бракує, а тут ще, гляди, й няньки-неотеси вряди-годи підгодовують його кашками, звареними задля зручності, хоч я й тримаю для дитини козу,— на порошковому молоці, від чого океаненя дуже легко хвилюється й надмір розтулюється, а це кепсько впливає на його вдачу. А вже розгулявшися, воно ковтає разом із ложкою і саму няньку. Звісно, на ранок воно і ложку, і няньку виблює, але за цей час нянька встигає перетравитися, і я нічим не годне зарадити, бо ж не бігати мені в моєму віці ще за душами мертвих? Але маля мусить їсти, і то вже твій клопіт, як ти з цим упораєшся. Що ж до третього завдання,— то й воно не з легких. Адже океаненя — дитина і, як усі діти, мусить колись спати, щоб набратися моці, хоч воно того поки що страх як не любить. Бо спати воно мусить у залізному ліжку, аби йому ще в молодому віці, як деяким річкам і струмкам, не повикривлювало хребта, рук та ніг. Коли ж його силоміць,— а яка дитина піде до ліжка з власної волі? — вкладають до залізної колиски, воно найлютіше пручається. А що воно, хоч і немовля, але від народження — мій гідний нащадок, у ще м'яких м'язах якого сплять усі стихії, то воно й має досить сили, аби, впавши на няньку, задушити її. Оце й усі. Я тобі нічого не затаїло, і твоя воля погодитися чи ні. Я тебе не силуватиму, зі страхопудів, як я вже переконався, однак жодного хосену, хоч мені й наглить мати няньку. Але якщо ти погодишся й упораєшся з малим за три роки, я тебе щедро винагороджу.
— На землі мені однак немає життя, може, я його матиму бодай на дні моря,— погодився чоловік, якому від колиски ніколи не таланило, й попросив лише море, заки він перейде до своїх нових обов'язків, роздобути йому рукавицю з бичачої шкіри, лопату свіжого свинячого гною, баняк піску та баняк смоли й оберемок дубових дров.
Море вельми втішилося з такої відповіді й, велівши чоловікові хвильку почекати на скелі, заки воно повернеться назад, побігло геть і невдовзі принесло все, що зажадав чоловік. Той ще перевірив, чи рукавиця — міцна, свинячий гній — свіжий, смола в'язка, а дубові дрова — сухі, і, зваливши все те собі на плечі, вирушив у морські і глибини доглядати й виховувати океаненя.
Ще здалеку угледівши розпещеного малого, що грався кольоровими камінчиками на дні морському, чоловік одяг бичачу рукавицю, обмастив її свинячим гноєм, а тоді, допильнувавши, коли воно похилиться набік, ухопив океаненя за золоту ногу. Морський нащадок одразу ж впав горілиць, аби легше надутися, набравшися сили, в очікуванні, що руки нової няньки зараз приростуть до золота. Та рукавиця, вимащена смердючим мастилом, лише ковзала по золотій гомілці й не приростала, дарма що океаненя так надималося, аж йому посиніло черевце від напруги. Врешті-решт, втомившися, а, головне,— переконавшися, що тут воно нічого не вдіє, океаненя послабило м'язи й уже слухняно погодилося, аби його чукикали.
Так чоловік, якому лиха доля не давала промитої коди на білому світі, упорався з першим своїм обов'язком.
Коли ж настав час годувати морського пестунчика вівсяною кашкою на молоці, чоловік, якому від колиски ніколи не таланило, вмочив держалко мідної ложки в баняк зі смолою, вкачав її в пісок, а тоді щойно хутенько зачерпнув навареної у казанку вівсяної каші на козячому молоці й миттю упхав її океаненяті до рота.
Маля ще більше роззявило писок, готуючися поки що беззубими, проте вже океанськими яснами, разом із ложкою проковтнути й чоловіка чи бодай відкусити йому голову. Та відчувши одразу ж за смачною вівсяною кашкою незнані океаненяті смолу з піском, від яких йому миттю заболіло й спухло піднебіння, воно мимоволі відсахнулося, якраз настільки, аби не торкатися рапавого держалка ложки, не годне збагнути, чому це після вівсяної кашки знову й знову йому на язик суне смоляно-піщана погань. А поки океаненя розмірковувало, що й до чого, чоловік і встиг нагодувати малого, не потерпівши при тому.
Зрештою, так само упорався чоловік і з третім завданням. Щойно він зауважив, що океаненяті сон скліплює повіки, хоча воно від цього ще більше вередує, розхитуючи навколишні підводні скелі, чоловік підклав під колиску дубових дров, розпалив під нею вогонь, а тоді, вичекавши слушної нагоди, вхопив вередуна за золоту ногу й поклав до розпеченого ліжка. Океаненя крутнулося, метикуючи, як то воно звикло, обвалитися своїм страшним тілом на чоловіка й потрощити йому кості. Та розпечена колиска, якої, борсаючися, торкалося воно, обертало зайві м'язи малого на пару, і чоловік, не зазнавши шкоди, й утопкав морського нащадка в ліжко. А тоді вже цілу ніч підтримував під колискою вогонь, аби мале думало, що то материнське тепло, якого океаненяті не судилося звідати. Бо ж, як то кожен знає, без тепла, а материнського й поготів, не росте навіть трава, і океаненя, нарешті уговтане й зігріте, вперше від народження виспалося. А виспавшися, під доглядом чоловіка, якому ніколи не таланило в житті, заходилося навчатися найнеобхідніших правил поведінки, конечних навіть для океанських стихій.
Море було дуже вдоволене працею чоловіка три роки, протягом яких чоловік няньчив океаненя, що під його опікою набиралося не тільки сили, а й розуму, спливли, як один день.
Чоловік і сам не зчувся, коли однієї погожої днини море прикликало його до себе, подякувало за . умлінну працю і, як винагороду, подарувало, завбільшки з поросяче рильце, сіреньку — з темнавими й світлими плямами — рінину, сказавши:
— Не дивуйся, що це тільки рінина, та ще й така мала й непоказна. Видимість завжди оманна, бо що менша якась річ, то більше в ній моці. Отож у цій мізерній рінині містяться всі гори й доли земної кулі, всі краї й царства і всі людські пристрасті. Віднині всі ці посілості — твоя власність. Вистачатиме тобі пильно глянути на першу-ліпшу пляму чи подряпину на цій рінині, як ти станеш володарем, на твій вибір, неозорого царства, яких без ліку всередині цього непоказного камінця. Тільки я мушу тебе попередити, що кожне володіння чимось, байдуже, чи ти володітимеш малим, а чи великим, завжди пов'язане з певною передумовою. Така природа речей, і я тут нічого не вдію. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про слимака | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4477 | Емма Андієвська | Казка про слимака | Простуючи якось крізь густий смерековий ліс, чоловік, який ще завидна поспішав дійти до хати, де пустять його на ночівлю й нагодують, зауважив на стежці довгого чорного слимака, що його він першої миті узяв був за гадюченя, яке щойно вилупилося. Чоловік обережно переступив через нього, аби ненароком не розчавити беззахисного створіння, чудуючися, звідки воно взялося, бо такого не лише вгодованого, а й довгого слимака йому ще не доводилося бачити, а коли він нахилився трохи нижче, аби пересвідчитися, чи він не помилився, то й зауважив, що слимак має на ріжках невеличку золоту корону.
"Багато див на цьому світі",— подумки розміркував чоловік, якому траплялося бувати в бувальцях,— "і Всевишній щедро обдаровує й наймізерніше створіння. Добре, що цим лісом рідко хто ходить. Люди різні. Ану ж трапиться хтось із лихих подорожніх, що, угледівши золоту корону на слимаку, дарма що того золота ледве набіжить на копійку, запалає жадобою привласнити її собі й заради цього розтопче це повільне безборонне створіння, яке не має хутких ніг, щоб утекти від напасника".
Міркуючи так, чоловік зірвав листочок з ожини, що росла поблизу, накрив ним слимака з короною й попростував далі своєю дорогою. Та ледве він ступив кілька кроків, як хтось голосно його покликав, Чоловік оглянувся, однак нікого не побачив, крім слимака, якого він щойно минув.
— Я лісовий дух,— мовив слимак, бо чоловік уже лагодився йти далі, гадаючи, що то йому просто причулося. — Раз на рік, саме в цей час, як ти мене здибав, закон лісу велить мені прибрати безборонну подобу, щоб випробувати людське серце й власну відвагу. І тоді мене легко знищити, хоча в інший час ніхто мене не подужає, бо ж цю дужість я здобуваю лише тим, що раз на рік, бувши безборонний, дивлюся в очі своїй смерті, як це й сталося тепер. А що ти, угледівши мене в тілі слимака, не розчавив мене, а пошкодував, ба більше виявився не зажерущий і не зірвав з мене золотої корони, то я тобі дарую три здібності, які тобі ще, бува, колись знадобляться: перша — занурюватися в землю, друга — розуміти мову маку й третя — їздити на гарбузовому дусі.
Чоловік ще про всяк випадок оглянувся на всі боки, аби мати цілковиту певність, що це говорить слимак, а не хтось, хто заховався за дерево, щоб покпити з його довірливості, тільки на стежці не було вже ні слимака, ні якогось іншого сліду, а поміж стовбурами смерек лише вряди-годи пролітали сиворакші.
"Невже це мені причулося від перевтоми й довгої мандрівки лісом",— засумнівався чоловік і, минаючи старезного розлогого дуба, обліпленого мохом, поклав собі перевірити, чи й справді він здолає, отак собі, як стій, зануритися в землю.
Однак щойно він це подумав, як відчув, що вже сторчака летить крізь землю уздовж коріння дуба, що виявилося стежкою на базар, де саме товклося безліч людей, що поприходили й поназ'їжджалися з усіх усюд.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про бика й метелика
Емма Андієвська — Казка про рінину, подарунок моря
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, який мав сумніви
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Чоловік пішов поміж рундуками, і йому аж дух забило, стільки скрізь він побачив їстівного: на рожнах смажили баранчиків, кабанців і кіз, трохи поодаль на патиках — рибу, на лотках лежали пундики й паляниці, поруч дідок смажив свіжі пиріжки з квасолею й м'ясною начинкою, що їх чоловік так любив, але в нього не було й копійки, аби щось купити. "Усі дива цього світу нічого не варті, коли нема грошей навіть на малий пиріжок",— подумав чоловік, минаючи ряди. "Слимак наділив мене дарами, з яких жодного хосену", розмірковував він.— "Я волів би мати в кишені бодай кілька монет, щоб купити паляницю й погамувати голод. Красти я не вмію, та й тут стільки людей, що одразу ж зловлять злодія".
Снуючи отак невеселі думки серед базару, чоловік саме минав лоток, на якому сидуха продавала мак, як йому причулося, ніби хтось, сміючися, називає його на ймення, кепкуючи з нього, що він поводиться, як недотепа, не знаючи, що він носить скарб у власному роті.
Чоловік зупинився вражений, хто це його тут знає серед чужих людей, а, розглянувшися, побачив, що це жебонять поміж собою мачини і що на цьому лотку найбільший галас, дарма що цього інші якось не помічають.
Звісно, чоловік і собі, про всяк випадок, прибрав вигляду наче він дивиться вгору на горобців, аби перекупка його, бува, не вилаяла, чого це він без діла зупиняється біля її лотка, але зиркнувши кілька разів на мак, він тепер уже зовсім виразно постеріг, що кожна мачина має ніжки, зав'язані вузликом, як кінчики хусточки, і цими ніжками мачини тупотять, аби ніхто не дібрав до ладу, що вони говорять. Проте чоловік зовсім виразно почув, що вони балакають про нього, не виключене, ще й тому, що мачини не лише надто дзвінко перегукувалися, а й одна одній наввипередки ніжками-кутиками зав'язаних хустинок показували на чоловіка.
— Глядіть-но, сестрички,— кричала одна особливо заповзята мачина,— сестрички, дивіться лишень, ось тиняється голодний бідака, не знаючи: варто йому плюнути на землю, як із його слини вродиться золотий карбованець.
— Він носить у роті цілий скарб! — захлиналася друга.
— Авжеж,— погоджувалася її сусідка-мачина,— тільки йому вільно плювати, збагачуючися, не більше, як сім разів. На восьмий — зась, інакше він складе голову!
"Невже це й справді так, як вони запевняють",— зачудувався чоловік.
А що голод не сприяв сумнівам, то чоловік і вирішив перевірити, міркуючи, що коли вже слимак наділив його здібністю занурюватися в землю й розуміти мову маку, то, може, макові балачки й справді стануть йому в пригоді.
Отож нагледівши щілину поміж рундуками, чоловік оглянувся, чи його ніхто не сочить, тоді приставив долоню ребром до правого кутика рота, пильнуючи, аби ніхто не постеріг, що він чинить, і плюнув.
Дивиться, й справді на землі аж горить золотий карбованець. Чоловік спробував на зуб — щире золото. Втішений він одразу ж накупив наїдків і напитків. А що самому їжа й пиття ніколи так не смакує, як у товаристві, то чоловік пригостив кількох голодранців, яким він сам ще мить тому був, і одразу ж у нього з'явилося повно знайомих і приятелів.
Та коли чоловік задовольнив голод і спрагу, його погляд випадково сковзнув по власних штанях і черевиках, і чоловік побачив, що одяг на ньому надто приношений, а черевики в дірках.
Отож, віддалившись на хвильку, ніби до вітру, чоловік за найближчим рундуком плюнув ще раз і справив собі новий виряд. А щойно він у новому виряді пройшовся поміж рундуками, як йому підморгнула писана краля, і чоловік і не зчувся, як усі сім золотих карбованців пішли за вітром. А тут ще випадало частувати нових друзів та знайомих, які ледве чи повірили б, що в нього порожньо в кишенях.
"Сім разів я плював на землю, й щоразу з'являвся золотий карбованець",— розміркував чоловік.— "Чого це має мінятися те, що досі безвідмовно мені слугувало. Напевне мачини мали щось інше на увазі, і в житті не треба бути надто боязким. Небезпека однак чигає на людину від колиски, але як відомо, смілива людина вмирає лише раз у житті, тим часом, як боягуз переставляється до праотців щомиті".
І тому, допильнувавши, коли краля, що вподобала чоловіка, оповідала особливо соковитий жарт його численним друзям і знайомим, чоловік хутенько підвівся, знайшов поблизу щілину між двома рундуками й, пересвідчившися, що його ніхто не бачить, у восьмий раз плюнув на землю.
Та хоча чоловік вибрав такий закуток, де не те що ніхто не їздив, а й ніхто не проходив, його слина влучила просто в око цареві, що у срібному ридвані, запряженому кіньми в золотих попонах, з великим почтом саме їхав найширшою дорогою поміж рундуками.
Царева варта одразу ж побігла з мечами на чоловіка. Йому заламали руки, забили в кайдани й кинули до в'язниці, й, виконуючи веління царя, окличники оголосили, що наступної днини чоловіка прилюдно стратять на колесі, бо такого ще не чувано в їхній країні, аби якийсь зайда без роду й племені прилюдно плював цареві в обличчя, хоча чоловік без угаву кричав, присягаючися, що він і на гадці не мав когось ображати, а вже царя й поготів.
"Не послухався я голосу маку, тож тепер мене й спіткала заслужена кара,— гірко дорікав собі у в'язниці чоловік, якого одразу ж забули всі його друзі, знайомі й краля, що обіцяла його ніколи не забувати.
"Так воно є, як є, однак мені, окрім на себе, нема на кого нарікати", вирішив він, і йому, закортіло бодай крізь невеличку продухвину в його камері востаннє подивитися на світ божий.
Став чоловік на дзиґлик, вхопився за ґрати, бачить, навколо самі пустирища, надворі світить сліпуче сонце, ніде ні душі, і тільки збоку хтось виплекав собі невеличкий баштан, обгородивши його кам'яним муром, на який зіп'ялося гарбузиння з подекуди вже чималою зав'яззю.
І тоді чоловікові й спало на думку, що слимак обдарував його здатністю їздити на гарбузовому дусі. А що в нещасті людина хапається і за соломину, яка здається тоді більшою від колоди, то чоловік і покликав гарбузового духа, аби той допоміг йому якось видибати з халепи, й від несподіванки аж підскочив. Бо біля нього щось гупнуло, ніби пожбурили добрячу гирю, тоді гиря спухла бородавкуватим червоно-жовтим гарбузом, який хутко до самих зернят розкрутився довжелезною лушпиною, а з її кінця підвівся усміхнений жовтий велетень, на голих грудях в якого замість волосся росла огудина.
— Чи ти можеш винести мене звідси? — спитав чоловік.
— А що це таке — можеш чи не можеш? — поцікавився гарбузовий дух.
— Могти — це могти! — пояснив чоловік.
— Не знаю такого,— розвів руками велетень.
— Але ж я тебе покликав, і ти з'явився! Щойно ти це міг, а тепер не можеш!
— Я не знаю, чи я щось можу, чи не можу. Ти наказав, і я з'явився,— скрушно відповів гарбузовий дух. І чоловік збагнув, що до духів треба звертатися лише в наказовій формі.
— Вези мене геть із в'язниці, і то притьмом! — гукнув чоловік. Гарбузовий дух дзиґою крутнувся навколо нього, перетворившися на прозору м'яку лійку, що обліпила чоловіка, який відчув, що його рвонуло вперед, аж замакітрилося в голові. А тоді чоловік і зауважив, що він стоїть на стежці серед лісу й дивиться на слимака в золотій короні.
— Дуже тобі дякую,— вклонився чоловік слимакові,— що ти врятував мені життя, обділивши трьома дарами. Але я їх повертаю тобі назад. Людина не годна користуватися тим, що перевищує її спроможності, бо це призводить лише до зайвих ускладнень.
— Нехай назавжди залишиться тобі це розуміння речей,— мовив слимак. Однак віддавши мені з власної волі зовнішні дари, ти здобув найбільший внутрішній дар: усвідомлення, від якого визріває небачена перлина в душі. Віднині — ти найбагатша людина в світі, байдуже, чи ти ходитимеш у лахмітті, чи в оксамитах, животітимеш в розваленій хижці, а чи в царських хоромах з кришталевими підлогами. Відтепер всі посілості — в тобі. А коли перлина в твоєму серці розростеться до таких розмірів, що на тобі залишиться сама шкіра, ти ступиш на стежку, на якій ми оце зараз стоїмо, бо ця стежка — той рятівний промінь, що його простягує Творець кожному сотворінню. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про те, як заєць збирав податки з капусти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4478 | Емма Андієвська | Казка про те, як заєць збирав податки з капусти | Одного разу, коли заєць лежав на піщаній дюні, з розпачем думаючи натще про марність життя й будь-якого починання й зважуючи, чи не ліпше накласти на себе руки, ніж отак злиденно животіти, до нього долинула тоненька цівочка запаху капусти, і заєць пригадав: там унизу, де піски межували зі скелями, на дні колишнього річища існувало від давніх-давен поле капусти, з якого ще зайцеві діди й прадіди збирали податки і про яке він зовсім забув, хоч і пригадував, як у дитинстві його батько кілька разів згадував це поле, але мати мовила, що вона не хоче наражати дітей на небезпеку, і тому згодом згадка про капустяне поле цілковито вивіялася з заячої голови, можливо, тому, що вони переселилися до іншої місцевості, лише тепер в пошуках їжі зайця після довгого часу занесло знову в ті місця, де він уперше побачив світ. Отож, коли вдруге зайцевих ніздрів торкнувся нектарний запах капусти, і то, не як першого разу, ледве вловною цівочкою, а духмяною товстою руркою завтовшки з цукрову тростину, заєць відчув, що його єство стрепенулося, і він почвалав униз.
— Чи ви знаєте, яка у вас велика заборгованість! — вигукнув заєць, ледве передихуючи від бігу й голоду, першому качанові, що відповідно до свого похилого віку й внаслідок чималого життєвого досвіду ріс поодаль від молодої капусти, як то й належить вожакові.— Скільки часу ніхто із зайців не збирав тут податків, аж поки я нагодився, щоб упорядкувати цей стан речей і зібрати готівкою відсотки, які наросли,— додав заєць, утираючи слину.
— Ми люди чесні,— з повагою мовив старий качан капусти.— Якщо заборгованість існує, це легко направити, я обійду разом із тобою все поле й власноручно припильную, щоб запанувала справедливість.
— Зрештою, ти сам збиратимеш з кожної капусти все, що тобі належить, а я тільки вестиму протокол, щоб усе було, як то належить серед порядних людей.
— Тож ходімо якнайхутчій! — вигукнув заєць, умліваючи від запаху молодої капусти.
— Стривай хвильку,— зупинив нетерплячого старий качан капусти. Збирання податків — урядова справа, яка вимагає певної процедури, конечної в дотриманні законностей. Насамперед я мушу для цього прихопити податкову книгу й взути черевики, щоб не казали, що під час виконання обов'язків я світив голими п'ятами, цим демонструючи мою неповагу до законів. Але щоб ти не нарікав, що ми забули гостинність, ось тобі поки що один листок капусти, відірваний просто від мого серця. Щоправда він не такий хрусткий і соковитий, як з молодої капусти, однак — до твоїх послуг буде зараз ціле поле, отож поки що вдоволися цим єдиним листком. Ось тобі ще пляшка вина, пригощайся, а я зараз повернуся.
— Гаразд — вдоволено промимрив заєць, трощачи тужавий листок капусти й запиваючи його вином, яке одразу ж склепило йому повіки.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про Галайла
Емма Андієвська — Казка про блискавку
Емма Андієвська — Роман про добру людину
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Тим часом старий качан капусти, пересвідчившися, що заєць хропе, марячи уві сні про молоденьку капусту, побіг до себе в комірчину, наколотив відро смоли і, виливши її зайцеві на ноги, потермосив збирача податків за вухо.
— Я готовий,— сказав качан капусти.
— Ходімо,— шарпонувся спросоння заєць, чуючи, що йому ноги приросли до землі.
— Що це з моїми ногами? — здивувався заєць.
— Одразу видно, що ти довго не навідувався до наших країв, бо ти одразу постеріг би, що ми просто ступили на капустяне поле,— пояснив старий качан капусти.— Сонце припікає, і нам треба поспішати. Вирушаймо хутчій у дорогу, бо капустяне поле неосяжне, хоч воно й здається маленьким, і нам треба обійти його до заходу сонця, щоб ти бачив, з кого береш податки, а я щоб не помилився, записуючи кожен листок на листу.
— Так, так, ходімо! — вигукнув заєць, пробуючи витягти ноги з густого місива й не рухаючися з місця.
— Хутчій, хутчій! — докинув і собі старий качан капусти, похитуючися, аби виглядало, ніби вони й справді йдуть полем.
— Які довгі віддалі від капусти до капусти,— простогнав заєць, знесилюючися від голоду й пекучого сонця.
— Це щойно початок,— попередив зайця качан капусти,— хіба твої родичі не казали тобі, що інколи між одним качаном капусти й другим пролягає ціле море, і тоді ще важче просуватися вперед?
— Море? — перепитав заєць, який не любив води.
— Море,— підтвердив качан капусти.
— Ну, подумав заєць,— коли вже так важко пересуватися суходолом, то морем — напевне ще гірше. Тільки цих міркувань заєць не висловив уголос, занадто ж бо йому кортіло поласувати молодої капусти, що, здавалося, росла так близько, а заразом була така недосяжна.
— Чи скоро ми дійдемо? — занепокоївся заєць, бачачи, що сонце хилиться за обрій, а вони ще не дійшли до першої капустини.
— У нас ще завтра є день,— потішив зайця качан капусти.— Тепер западають сутінки, і треба лагодитися до відпочинку, завтра вдосвіта ми вирушимо далі.
— Гаразд,— зневірено махнув лапою заєць, падаючи від утоми.— Якими велетнями мусіли бути мої діди й прадіди, що збирали податки з капусти,— подумав заєць, переймаючися пошаною до свого роду, і, знесилений, заснув.
На другий день, щойно розвіявся нічний морок, заєць прокинувся й, рвонувшися було до старого качана, аби якомога хутчій іти збирати податки з капусти, відчув, що його ноги ще важчі, ніж учора, бо ж поки натомлений заєць спав, качан капусти збігав у свою комірчину, узяв друге відро смоли й вилив зайцеві на ноги.
— Що за лихо з моїми ногами — вражено мовив заєць.— Цілий день я перебирав ногами і не в змозі дійти навіть до найближчої капустини! Якщо я зневірюся в своїх ногах, в найліпшому, чим пишаються зайці, тоді загине весь заячий рід, бо хто тоді відрізнить зайця від черепахи?
— Не журися,— потішив зайця качан капусти.— Сьогодні ми напевне дійдемо. Щосили натискай на ноги. Тут такий в'язкий ґрунт, що навіть я рідко коли встигаю обійти все капустяне поле.
— Я ніколи не знав, що капустяні ноги хутчіші від заячих,— признався заєць.
— Так,— пояснив качан,— ми пересуваємося так швидко, що стороннім здається, ніби ми стоїмо на одному місці.
— Вік живи, вік учися,— зідхнув заєць, місячи ногами смолу й не просуваючися ні на крок аж до самого вечора.
— Пора й перепочити,— нагадав качан,— але заєць так утомився, що заснув стоячи, не дочекавшися, заки сонце сховається за дюни.
— Завтра ще день! — мовив качан капусти, виливаючи зайцеві на ноги третє відро смоли, та заєць того вже не чув.
На третій день, ледве зайнялося на світ, качан капусти поторгав зайця за лапу, нагадуючи, що час вирушати далі.
Заєць спробував поворушити ногами, однак вони це глибше застрягли в смолі, яка видалася зайцеві цупким чорноземом.
— Як довго до першої капусти — знеможено прошепотів заєць.
— Якщо ми просуватимемося вперед так хутко, як тепер, то за місяць напевно дійдемо.
— За місяць,— вражено повторив заєць, дивлячись на молоді капустяні голівки, які, здавалося, були майже поруч, а водночас не ближчі від потойбіччя.
За місяць я помру з голоду,— розміркував заєць і вирішив, що треба діяти негайно.
— Шановний пане качане,— мовив заєць,— я ніяк не можу відлучатися на цілий місяць. Я пригадав, що мене чекають дома невідкладні справи, і я повернуся колись іншим разом зібрати належні податки.
— Ми зайшли надто далеко* — мовив качан капусти,— ми так наполегливо подорожували, що тепер треба бодай рік, аби повернутися назад і нам доведеться обом загинути, якщо я не вдамся до одного засобу, який у великій таємниці зберігається в нашому роді.
— Ясновельможний качане,— вигукнув заєць,— допоможи мені видибати звідси, і я обіцяю, що вже ніколи тебе не турбуватиму жодними податками.
— В мене добре серце, й мені тяжко відмовити,— сказав качан капусти.— Тільки якщо я тобі зараз допоможу, тобі доведеться назавжди зректися не тільки цього, а й будь-якого капустяного поля, інакше ти назавжди позбудешся своїх прудких ніг. Справа в тому, що коли я зараз витягну тебе з халепи з допомогою моєї таємниці, і ти колись, забувши про мою допомогу, знову повернешся сюди поласувати молодою капустою, ти станеш непорушним качаном на одній нозі, хоча , як ти бачиш, кожна капуста має подостатком ніг і може пересуватися згідно зі своїм бажанням, як на малі, так і на далекі віддалі.
— Я згоден,— мовив заєць.
— Тоді заплющуй очі. Я литиму на твої ноги окріп й проказуватиму слова, що повернуть тебе назад із капустяного поля. Щойно ти відчуєш, що здолаєш відірвати ноги від землі, біжи стрімголов, не оглядаючися.
— Лий окріп! — в розпачі погодився заєць.— я на все згоден, аби лише вирватися з цієї пастки.
— Але не кажи згодом, що я тебе ошукав,— мовив качан капусти.
— Ні, ні!
— Угода є угода! — нагадав качан.
— Ой, ой,— верескнув заєць, чуючи на ногах окріп.
— Хутчій перебирай ногами! — крикнув качан капусти і додав:
— Чи вже легшає?
— Легшає, легшає,— від болю застогнав заєць.
— Тоді біжи щодуху й не забувай моєї остороги! — нагадав качан капусти, кидаючи набік відро і зі сміхом дивлячися услід ошпареному зайцеві, аж поки той назавжди зник за піщаними дюнами. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про упиреня, що живилося людською волею | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4479 | Емма Андієвська | Казка про упиреня, що живилося людською волею | Колись серед упирів знайшлося таке кволе, малесеньке й слабосиле упиреня, що батьки тяжко зажурилися, зважуючи, чи їхня довгоочікувана дитина взагалі будь-коли ступить у їхній слід, щоб продовжити славу й гідність упирячого роду. Адже упиреня, навіть коли прийшов час йому стати на ноги, виявилося не тільки надмір немічне, аби нападати на людей, а й ледве могло втримати рівновагу, бо і хребет, і руки й ноги упиреняти були такі м'які й легенькі, що вистачало найменшого вітру чи навіть звичайного хатнього протягу, щоб упиреня падало на землю купкою старого ганчір'я, нездатне підвести й голови без сторонньої допомоги. Однак найбільшого горя завдавала батькам та нічим непоясненна жахлива обставина, що зуби в упиреняти, навіть як випали молочні й виросли нові, які мали служити до старости, уподібнювалися радше до драглистих, наповнених сіравою рідиною плівочок, а не до зубів. А з такими зубами годі було не те, що прокусити людську шкіру, а й навіть легенько її подряпати.
Зрештою, не ліпше виглядала справа і з пазурами на руках, які, замість допомагати щелепам вершити упирячу працю, виросли ніжними хрящиками, схожими на трояндні пелюстки, дивлячися на які, старі упирі потерпали так, наче їм заганяли осиковий кіл у серце.
Та навіть не це найбільше непокоїло бідолашних батьків. Найприкрішого болю й розпуки їм завдавала та зловісна обставина, що мале упиреня від народження не те що не могло споживати, а й бачити людську кров, що її попервах у свинячому міхурі приносили немічному немовляті м'якосердні батьки. А що від самого вигляду хоч і якої свіжої крови упиреня негайно опадали страшні корчі, загрожуючи покласти край його існуванню, то перелякані батьки, щоб не звести зі світу свого єдиного нащадка, зціпивши зуби й умиваючися гіркими сльозами, змушені були, замість годувати маля цілющою й потравною людською кров'ю, варити йому кашку з кульбаб і витискати сочок зі стокроткових пелюсток.
Врешті-решт упирі, що, як і кожні батьки, які люблять свою дитину, всіляко пробували зарадити страшному лихові, втратили надію, що їхня дитина ще колись навернеться на справжній упирячий шлях, і, хоч і як їм жаль краяв серце, стали радитися, чи не підкинути свого звироднілого нащадка людям, щоб бодай остаточно не зганьбити упирячого роду й племені.
Проте один дуже старий і вже беззубий упир, який доживав віку в димарі хижки, колись зруйнованої пожежею, і до якого за мудрим словом звернулися остаточно зневірені батьки, намовив їх ще трохи почекати, тим часом узявши нянькою до упиреняти якогось рішучого й небоязкого чоловіка.
Упирі вирішили, що це розумна порада й, ледве дочекавшися, заки смеркне, одразу ж подалися до людей. Але кожен, до кого хоч і як уклінно зверталися упирі, відпекувався й відхрещувався від такої праці.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього
Емма Андієвська — Казка про слимака
Емма Андієвська — Куляста форма квітки...
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Тоді упирі, перестрівши якось у лісі чоловіка, якому лиха доля так довго сиділа на карку, аж від одбіг страху перед упирями, без зайвих зволікань за невеличку винагороду намовили його доглядати свого одинака, пообіцявши чоловікові недоторканність й серед решти упирів, за умови, що чоловік носитиме упиреня на прогулянки, бо ж під малим, яке за кілька років не виросло ні на цаль, досі ще підгиналися ноги, як мотузяччя, варитиме йому кашку з кульбаб і витискатиме сочок зі стокроткових пелюсток,— єдина їжа, від котрої малого не опадали корчі.
Так домовилися, і чоловік став доглядати упиреня. Доля не була ласкава до чоловіка, і він тішися, що бодай тепер йому трохи поталанило, бо ж нарешті після довгих злиднів і поневірянь чоловік мав, нехай і серед упирів, дах над головою й навіть людську їжу, яку йому приносили упирі, замість корінців і принагідних цвілих осушків.
Щоправда, попри обіцянки старих упирів, на початку чоловік остерігався малого упиреняти, пам'ятаючи, що яблуко не далеко від яблуні падає, але, пересвідчившися, що упиреня не ласе до людської крови, крім того й справді кволе й немічне, чоловік перестав чатувати. А що біля малого не доводилося надто багато поратися, бо, попоївши, воно, замість гратися, переважно тихо сиділо в кутку, то чоловік і зовсім заспокоївся. А заспокоївшися, розледачів і втратив пильність.
Отож, коли раніше чоловік тричі годував упиреня, то тепер він вирішив, що вистачить і два рази на день, тим більше, що мале ніколи не нагадувало, що воно голодне. Потім, пересвідчившися, що упиреня не плаче, чоловік став лише раз на день лагодити йому їжу, до якої упиреня не виявляло великого зацікавлення. А тоді воно вже якось саме собою приключилося, що однієї погожої днини чоловік і взагалі забув нагодувати упиреня. А сталося це тому, що чоловік особливо добре пополуднував, бо упирячі батьки, гадаючи, що чоловік сумлінно клопочеться їхньою дитиною, напередодні принесли цілий кошик наїдків і вина, що їх упирі напташили від своїх жертв. А що ситий не думає про голодного, то чоловік, добре випивши й попоївши, забув про упиреня, і на цьому й здолав його сон.
Досі чоловік про всяк випадок остерігався спати в присутності упиреняти, але тепер, розміркувавши, що жодної небезпеки нема, як це завжди вдається людині в достатках, і чуючи, що йому важчають повіки, чоловік зручніше вмостився на лаві й захропів.
Так мале упиреня вперше побачило, як спить людина.
Може, якби чоловік нагодував його, воно не звернуло б на це уваги. А то мале відчуло голод, який спонукав його пошукати, чи не лежить десь, бува, пелюстка стокротки. Воно видибало зі свого кутка, наблизилося до столу, де ще валялися рештки їжі, якої воно не могло споживати, і тоді його й вразило відкриття, що людина спить зовсім інакше, ніж упирі.
Адже копи спали упирі, навколо стояв важкий кров'яний сопух, від якого в малого відмирали кінцівки й перехоплювало віддих, роблячи його кволим, а тут від чоловіка, який досі, коли рухався,тхнув старим цапом, тепер, коли він спав, виструмовував приємний запах, що лоскотав ніздрі.
Зацікавлене упиреня підійшло зовсім близько до чоловіка, ще, звісно, не здогадуючися, що це так солодко пахне людська воля, яка під час сну виходить з тіла на поверхню й м'яким запахущим коржем плаває над чоловіком.
А що упиреня було голодне й ніде для себе не знайшло нічого їстівного, то воно й потягло цівочку цього запаху й, поволі наджувавши кусничок людської волі, з подивом встановило, що ніщо на світі так солодко не смакує, як ця потрава.
Ба більше, мірою того, як упиреня споживало цей новий харч, він дедалі ліпше йому смакував, надаючи йому сили, і мале так захопилося новою їжею, що отямилося лише тоді, коли чоловік тяжко прочумався й хапнувся рукою за груди, чуючи незвичну млість і байдужість в усьому тілі, чого досі не звідував.
Однак чоловік не здогадувався, що сталося, хоч і оглянувся на всі боки. Та й як йому було здогадатися, коли упиреня, якому новий харч додав незнаної сили й спритності, ще заки чоловік підвівся і протер очі, хутенько поскакало в кут, і ніщо не зраджувало, що воно щойно ласувало людською волею.
Зрештою, тієї миті, як упиреня скуштувало людської волі, в ньому прокинулася не лише сила, а й розум, і тим самим підступ і обережність, внаслідок чого мале остаточно збагнуло, що віднині людська воля буде його єдиною їжею, хоча вряди-годи, коли чоловік пригадував про існування упиреняти, воно й вдавало, ніби й далі їсть тільки кашку з кульбаб і п'є сочок зі стокроткових пелюсток, водночас старанно пильнуючи, щоб як чоловік засне, поласувати новим, незрівнянним харчем.
Отож невдовзі упиреня й виїло з чоловіка всю його волю, бо ж людина без волі ніколи не помічає, що вона живий труп. А коли пересвідчилося, що весь коштовний харч зужитий, зажадало, щоб батьки, винагородивши, відпустили чоловіка й влаштували бучний бенкет, заки воно піде поміж люди, оскільки прийшов час радіти батькам, тому що сповнилися їхні мрії.
І коли на бенкеті упиреня не тільки батькам, а й усьому упирячому племені повідало, що віднині воно живитиметься виключно людською волею, зачудовані упирі одностайно погодилися, що мале, кволе упиреня — наймогутніший і найстрашніший упир. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4480 | Емма Андієвська | Казка про чоловіка, що заступав Усевишнього | Якось один добрий чоловік прийшов до Всевишнього й сказав: "Великий Боже, я багато думав про Тебе і дійшов переконання: тепер, копи бідні й багаті мають узаконені вакації, Тобі чиниться найбільша кривда, бо Ти гаруєш від створення світу без перепочинку вдень і вночі. А що я Тебе люблю, мені Тебе невимовно шкода, і тому я вирішив замінити Тебе бодай на короткий час, заки Ти хоч трохи перепочинеш, бо люди подейкують, ніби Ти й справді втомився чи постарівся, що, зрештою, зрозуміла річ при такому ділі, внаслідок чого й чиниш не завжди так, як воно мало б бути, а це загрожує людству несусвітенними катастрофами. Звісно, я свідомий того, що для такого великого обов'язку я, як смертне створіння, не посідаю належних кваліфікацій, бо ж я, не вирізняюся з-поміж інших ані особливими цнотами, ані винятковою праведністю життя. Але колись Ти сам запевнив кволу людину, що створив її на свою подобу, уділивши їй скалочку свого єства. А коли це так, та нетлінна частка й допоможе мені впоратися з Твоїми обов'язками, заки Ти хоч трохи перепочинеш.
Усміхнувся Всевишній, склав свої регалії перед чоловіком й одразу ж поринув у небуття, а чоловік заходився справуватися в світі. І доки чоловік вірив, що Божа іскра в ньому допоможе і в найтяжчій скруті, доти й ішло все гаразд.
Тільки Божий день — надто довгий, і мірою того, як сонце наближалося до зеніту, чоловіка стали напосідати сумніви, до чого, звісно, почасти спричинилося й те, що люди зі своїми безнастанними благаннями й вимогами не давали чоловікові промитої води. А тут ще на лихо, разом із тим, як днина вбиралася в колодочки, тимчасового заступника Всевишнього заповзялися облягати дедалі численніші юрми злочинців, збоченців і лиходіїв, кажучи, що й вони ходять під Божою рукою, як і кожне створіння, і тому чи не найбільше з усіх і потребують вищої уваги й захисту. Мовляв, хіба не свідчить притча про блудного сина, що тільки заблукавим вівцям, а не смиренним дурбасам, належатиме царство Боже?
"Як мало Всевишній уділив людині божого", подумав чоловік, слухаючи законопорушників, і відчув раптом, що йому забракло сили вершити й найпростіше. "Який же я був засліплений", вжахнувся чоловік, "повіривши, що якась мізерна іскра Божа, якої Всевишній пошкодував подостатком уділити людині, упорається з усіма цими нездоланними труднощами,— й нагло заточився від удару ножем в груди, бо одному з розбійників, який прийшов до чоловіка з вимогою, аби той відпустив йому тяжкі злочини, урвався терпець слухати теревені недолугого просторіки на місці Всевишнього.
— Боже, поможи, я вмираю,— заволав чоловік хапаючись за серце,— Ти мусиш мене порятувати, бо я вмираю за Тебе! — й одразу відчув Господні долоні на своїх ранах, що миттю загоїлися. Та не загоїлася відтоді душа в чоловіка, якому Бог дав право вільного вибору.
— Ти великий,— дорікнув чоловік Усевишньому,— і Тобі легко звинуватити мене в нікчемності, єдина провина якої міститься в тому, що Ти надто мало уділив людині своєї іскри. І тому все, що людина вершитиме, заздалегідь приречене на поразку.
— Поки ти не сумнівався, тієї іскри вистачало, щоб упоратися не лише з людьми, а й з усією світобудовою, бо ця іскра міцніє чи никне від твого власного наставления. А сумніви — це вияв не моєї, а твоєї власної волі, яка й віддалила тебе від мене, зробивши безсилим. Коли ти подолаєш цю прірву, глибина якої залежить виключно від твого власного кута зору, ти станеш таким, як я, бо я і є ти!
— Якщо це дійсно так,— втішився чоловік,— я негайно притлумлю в собі найменші сумніви, і Ти матимеш значно триваліші вакації!
Однак, кажуть, що Всевишній і досі чекає здійснення цієї обіцянки. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про чоловіка, який мав сумніви | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4481 | Емма Андієвська | Казка про чоловіка, який мав сумніви | Жив колись на світі чоловік, якого від народження долали сумніви. Хоч би й за що він брався, байдуже, чи заходжувався коло праці, а чи коло розваг, його опадали сумніви, і тієї ж миті праця ставала йому осоружною, а розваги кидали в розпач і тугу. Ніщо чоловіка не тішило, і саме існування здавалося надмірним тягарем, що його бідолаха охоче пожбурив би геть від себе, якби таке рішення не вимагало додаткових зусиль, на які він не міг здобутися, бо ж сумніви не давали йому змоги нічого вивершити до кінця.
Бачачи, що з їхньою дитиною щось не гаразд, батьки всіляко пробували зарадити цьому лихові, однак всі їхні намагання виявилися марними. Бо що більше підростав їхній син, то міцнішали в ньому сумніви, і всі намови й поради стурбованих батьків лише додавали чоловікові розпачу й безнадії, змушуючи його нудити світом.
Врешті-решт переконавшися, що ні погрози, ні благання тут нічого не вдіють, батьки спорядили свого єдиного нащадка в далеку дорогу, сподіваючися, що, може, серед людей він набереться розуму й досвіду, які вилікують його від надмірних сумнівів. І востаннє напутивши й благословивши недоріке чадо, відпустили його в далекий світ.
Але і в далеких краях чоловіка не припиняли мордувати сумніви, і кожне починання рано чи пізно кінчалося поразкою й прикрощами, щоправда, час від часу чоловік подибував і добрих людей, які жаліли його, давали йому притулок і працю, проте вистачало чоловікові вдруге глянути на ту саму річ, як його опадали сумніви, він усе кидав, і знову все було так, як і перед тим, дарма що з нерозумного підлітка він уже став чоловіком, якому надходив час мати власну родину й дах над головою.
А що й останнім бідолахою, коли й не щомиті, то бодай вряди-годи таки опікується Провидіння, то, мандруючи з країни до країни, чоловік якось добіг і власного кутка, і жінки, і дітей і вже тішився, що нарешті видибав на добру дорогу, та щойно діти почали виростати з пелюшок, як чоловіка з ще більшою, ніж будь-коли, силою опали сумніви, він кинув жінку й дітей і знову подався світ за очі.
Та однієї днини, переходячи вбрід струмок, чоловік випадково оглянувся й зауважив, що його сумніви — це сім стулених до купи в одного вороного коня румаків, які несуть його в прірву, звідки нема вороття. Чоловік не абияк злякався, прикидаючи, як йому подолати ці щораз тінистіші сумніви, однак його сили виявилися заслабкі, і чоловік, закликавши Бога в свідки, що він не годен далі нести свою долю, знесилений духом і тілом упав на роздоріжжі під деревом і заснув.
Проте щойно він склепив повіки, як побачив перед собою дідка, який поторгав чоловіка за рукав, показуючи йому невелике, вимазане глиною, як долівка, подвір'я й спитав: "Чи ти погоджуєшся підмітати моє подвір'я? Для цієї праці я потребую людину, яку надмір долають сумніви. Ось тобі сонце й місяць — це два віники, якими ти підмітатимеш, а плата моя — одне зернятко".
— Гаразд,— мовив чоловік й заходився підмітати дідове подвір'я, чуючи водночас, що його сумніви десь щезли. А за якийсь час дідок велів йому зупинитися, зауваживши, що його праця скінчилася, й дав йому у винагороду маленьке зернятко.
Чоловік подякував і прокинувся, здивовано постерігши в себе на долоні й справді мале світле зернятко. Чоловік ще раз глипнув на зернятко, і сумніви знову заворушилася в ньому з такою люттю, що чоловік збагнув: тепер йому надходить кінець, бо під ним уже басують скакуни, аж він, аби не впасти й не розтрощити собі черепа, ще заки сумніви вженуть його в прірву, вхопився однією рукою за гриву, а другу з винагородою дідка притиснув до грудей. І тієї ж миті відчув, як зернятко лунко впало йому на дно серця й одразу пустило там тоненький паросток. І з того, як заворушився паросток, чоловік збагнув, що то проросло в ньому деревце надії.
— Ти став поганим вершником — одразу ж остеріг чоловіка його розум.
— Ти ніколи не подолаєш жодної віддалі в житті, якщо не викинеш колоди, що завелася в твоєму серці,— гнівно додали сумніви, уповільнюючи біг.
— Це не колода, а новий сумнів ворушиться в моєму серці — збрехав чоловік, прислухаючися, як у ньому ширить гілля деревце надії.
— Людина є тільки тоді людиною, коли її долають сумніви,— востаннє мовили приборкані сумніви, бо надія, яка з малого зернятка вибуяла у розквітле дерево в чоловіковому серці, зробила їх безголосими, тому що тільки деревце надії в людському серці й допомагає чоловікові долати сумніви, які є вершниками прірви. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Казка про яян | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1146 | Емма Андієвська | Казка про яян | Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.
— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.
— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.
— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.
— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!
— Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.
— Але я зовсім не хочу ставати яянином!
— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.
— Невже з цього міста немає виходу?
— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені,
що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.
— Яке ж це слово?
— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити "ти", в устах яянина це чомусь завжди обертається на "я", і тому брами не відчиняються.
— Я спробую, — мовив пастушок. — Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.
— Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.
— Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.
— Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.
— Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, — мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: — Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.
І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.
— Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! — вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир2 наповнений самоцвітами.
1 Кельма — ручний будівельний інструмент (металева трикутна лопаточка на держаку).
2 Гузир — місце, де зав'язано мішок. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Куляста форма квітки... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4482 | Емма Андієвська | Куляста форма квітки... | * * *
Куляста форма квітки
Між дощем і спекою.
Глиняна споруда з надбитою черепицею.
Стоять плакальниці у два ряди,
Над ними повітря з грозових голосівок.
Крізь голосівки, як крізь каналізаційні рури,
Пливе труна, лишаючи смужки світла.
Світ такий тісний, що не може
Вмістити найменшого спогаду.
Торфяні голоси зводять брами,
Які одразу ж осипаються.
Суцільні входи і жодного виходу. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Роман про добру людину | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1942 | Емма Андієвська | Роман про добру людину | Роман
Безмежна доброта — рідке явище. Доброті природа відпустила місця — лише як виняток з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити — глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним сотворінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало існування безмежно доброї людини, її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ.
— Чого ти так прусуєшся?
— Я?
— Ні, Господь Бог.
— Я взагалі ні!
— Ну гаразд, іди сюди, мені нудно. В такий день варта — пекельні муки. Цей дощ!
— Так. Дощ.
— Це все, що ти маєш сказати?
— Хочеш анекдоту?
— Гм. Що несеш?
— Хіба не бачиш? Валізу.
— Валізу? Ну нехай, давай анекдоту!
Тимко позіхнув і скрушно глянув на Дмитрика, який міцно стискуючи ручку картонної валізи, зупинився перед контрольною будкою на вході до табору.
— Якщо не анекдоту, то бодай щось нового. Що діється на світі. Ти ж вештаєшся скрізь. Знову лагодиш якусь справу?
— Ні, пипоть тобі на язик! — відповів Дмитрик, таборовий злодюжка й маніпулятор вартостей, які не дуже міцно трималися своїх власників, — я тепер тільки чесною працею!
— Що у валізі?
— Старий крам. Якщо тобі конче кортить, покажу, навіть у цей дощ покажу. Клятий дощ! Зовсім чесно, гендлярство тепер не виплачується!
І Дмитрик з певністю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валізу на землю, трохи схилив верхню частину тіла до ноші, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, ніби рвучись відчиняти замки, а одночасно й наче відкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тоді сіпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозуміти Тимкові, що в його голові засвітилася блискавка, яку він зараз викладе словами, а це далеко важливіше, ніж у дощ вивертати нутрощі з валізи, і заходився оповідати, чітко і зі знанням справи, масну анекдоту, від якої Тимко зайшовся реготом, хоча чув її вже безліч разів не тільки від Дмитрика, а й від Дмитрикових хлопців, що в цю мить крізь свіжо прорізані діри в таборовій дротяній, кожного тижня латаній з наказу місцевих охоронців порядку огорожі завершували чергову операцію: у дешевеньких картонних валізах, таких, як стояла біля ноги Дмитрика, серед білого дня зносили до сховища на горищі третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як він висловлювався, організував на селі і таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувікали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валізи прошлюзовував у табір.Дивіться також
Емма Андієвська — Казка про кулі зла
Емма Андієвська — Казка про рінину, подарунок моря
Емма Андієвська — Казка про бика й метелика
Ще 25 творів →
Біографія Емми Андієвської
Акція пройшла успішно, ніхто не накрив хлопців на гарячому і вони тепер тільки чекали на Дмитрика, який ніс у валізі останнє порося, щоб пустити далі, вже по таборових каналах і канальчиках живий товар, заки поліція влаштує облаву й розшуки.
Хлопці знали свої обов'язки, чітко виконуючи Дмитрикові розпорядження з вірою в його щасливе око, бо Дмитрикові все завжди краще вдавалося, ніж іншим, може, тому лише, що Дмитрик не відзначався зажерливістю і вмів кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопці не ламали голови, чому їм краще працювати з Дмитриком, ніж з іншими. Зрештою і Дмитрик сам не любив замислюватися, як і його хлопці, навіть у такі хвилини, коли, як тепер, доводилося легалізувати свій прохід крізь браму законности, яку втілював Тимко, і витрачати час на теревені, аби запаморочити знудженого Тимка, щоб він нарешті пропустив Дмитрика без перевірки, а разом з тим, щоб про всяк випадок, якби акція в подальшому перебігу луснула (виключена річ, бо все вкладалося, як по-писаному), мати алібі, мовляв, він, Дмитрик, зайшов до табору, як порядна людина, на виду в усіх і тому не міг проробляти жодних підозрілих маніпуляцій ні з краденими поросятами, ні з чимось іншим, хоч би там що твердили. Бож хіба людина з нечистим сумлінням потрапила б так спокійно стояти, з власної волі поклавши голову в пащу правосуддя й розповідати анекдоти?
— Ще одну! — гукав задоволений Тимко, тримаючи Дмитрика біля будки, аби не залишитися самому.
Клятий Дмитрик, і як же в нього складно лягають слова! — дивувався невибагливий Тимко, забувши і про валізу, і про те, як йому ще до самого вечора нудитися на варті.
— Остання! — попередив Дмитрик, глянувши на свою валізу, яка мокла на дощі.
Але остання анекдота не була призначена для Тимка.
З того, як обличчя Тимка вмить навстіж роздзяпив і скував смертельний жах, як йому забило віддих і він схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.
Він шарпонувся назад зі щирим побажанням, аби грім побив весь світ, коли таке коїться, та вже виявилося запізно: його валіза на всіх чотирьох рожевих ніжках прожогом мчала в табір, то по прямій, то зиґзаґами, наче її судомило, просто до кухні, куди саме почали сходитися таборові мешканці з бляшанками, банячками, а дехто й з відрами, на велику родину, отримувати обід.
Дмитрик кинувся слідом повз остовпілого Тимка, якому на кілька днів відібрало мову, від чого його почали дражнити мовчуном, і він дуже сердився на це прізвисько, бож, звісно, кому приємно, коли кплять із страху, від якого хтось слабший і не такий зрівноважений, як Тимко, і взагалі переставився б на той світ? — а валіза вже врізалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокаліптичну з'яву, а за нею згодом і захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валізу аж біля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборі зчинився такий рев.
Валіза тицьнулася бабі просто в ноги й зупинилася, і тут щойно Дмитрикові пощастило вхопити її в оберемок.
Баба Грициха, як завжди в білій хусточці й кольоровій ще з дому вічній плахті, про яку різне подейкували, бо ніхто ніколи не бачив баби в іншому вбранні, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усміхалася.
— Знов у халепі, Дмитрику? — мовила вона, і від її слів у Дмитрика ніби влучили одразу дві думки, як це з ним траплялося лише тоді, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян чергової махінації.
— Я вам це дарую на обід, а ви замовте перед Богом за мене слово, — випалив Дмитрик, витрушуючи з продертої валізи крізь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сіру ганчірку рильцем, і, схопивши за ручку валізу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бігцем, через таборовий майдан, де щойно всі стали свідками його перегонів, до свого барака, — попри цей випадок ані трохи не втративши переконання, що всі лиха, які в житті чигають, навіть отак непередбачене, виходять тямковитій людині лише на користь, навіть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж і так завжди ладна кожного порятувати.
Після цього дня чи радше — після цієї події, чудернацька слава, яку в закутках і на майданчиках, за банячками з їжею й за чаркою, між бараками, в підвалах, на горищах і на смітниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадів і найретельніших свідчень очевидців висновували навколо баби Грицихи, ще більше закріпилася. На вечір весь табір тільки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвіт, шкурник і зірвиголова, приніс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махінації, а баба своєю білою магією, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що відтоді унадилося ходити за бабою скрізь, мов цуценя.
Правда, дехто з тих, які краще визнавалися в житті, особливо ж на людських вадах, твердили, — бож саме трапилося, що вони те все на власні очі бачили, — як чорти заволоділи Дмитриком і по всьому табору, не побоявшися білого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бідолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнісінько такими, як ті американські канати, які за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетені й наново сплетені на сіточки, паски, хусточки і навіть краватки й блюзки, аби він кинув гендлювати, і лише тому, що Дмитрик своєчасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всіх чортів на звичайнісінькі валізи, які чвіркнули на всі боки й щезли, і на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагідне слово перед Творцем. Баба Грициха зневажала тільки злих, нікчемних і саме тому нелюдське лютих, які відписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тільки по боці зла людина спроможна вижити на цьому світі, страхаючись добра, як вибухівки, хоч і за них молила Бога, щоб уділив їм бодай крихту доброти, просвітивши їх ниці помисли, а головне — аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.
Звичайно, оскільки на світі все покликане мати не лише початок, а й кінець, то двоє святенників-сектантів у таборі пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не від святого Письма, отже й не від Бога, бо вона й до церкви не надто вчащає, і ніхто ніколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житіями святих чи бодай якимось акафістом, щоб аж кров у жилах скипіла від жаху перед карою Божою, як то належалося б, невідомо навіть, чи вона взагалі Біблію читала, надто просто вона завжди висловлюється, хібащо якусь приповідку скаже, а від приповідки до поганства, до чар, навіювань, отже й до геєнни вогненної — один крок, та мудрування сектантів не мали успіху, бо одного з них хлопці, яких він угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як він кілька разів перекрочив поріг удовички, якій надто до серця припало святе Письмо із уст святенника, почастували такою сороміцькою піснею, що її хлопці гуртом склали під коломийку, аж обом праведникам затягло язика, і про бабу Грициху відпала охота взагалі будь-як висловлюватися, хоч баба ніколи не сердилася, аби й що про неї базікали.
Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нікого не лаяла й не повчала, усім робилося лячно й соромно за свої вчинки. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Хвиля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27390 | Емма Андієвська | Хвиля | Забуте ворухнулося і, як джміль, —
І раптом диво — ланцюги розкуто.
З доби, що — в пил, запущена ракета.
Вогнями — на все небо — серця мол.
Єдина мить, і світловий намул
Ледачу плоть — в всевиддя перекотить.
Життя, що досі — в затінку за кадром.
Наблизилося краєвидом з мальв, —
І несполучне — на всі боки — єдність.
Свідомість, — щораз глибша і всеїдніш, —
Ворушить пальцями — й на вогник — плутанину,
Що — на межі площин перетинання,
Де зовнішнє згортається в клубок. —
Галактику у грудях й голуби. |
Андієвська Емма | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=137 | Цар Едіп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1939 | Емма Андієвська | Цар Едіп | Як зжерла все — за мить — моя провина
І — на півнеба — пащеку неситу.
І болю присмерк, й Евменід присутність,
Що — з мороку, як спалахи червоні,
І від землі — ледь вловне коливання.
Як звузивсь шлях — і спереду і ззаду,
І голосіння поглина безодня.
Камінням обернулись теревені,
Що вже по той бік нарікань і суму. —
Самі вогні вигнання невгасимі.
За вітром — попіл, що — свій власний присуд.
Й одвічна ніч, що — за єдиний просвіт.
Мій дім — мій костур, на який зіпруся. —
Що прихисток, коли весь світ — гроза?
Лиш гідра пам’яті, яка слідом повзе. |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Додому нема вороття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1944 | Роман Андріяшик | Додому нема вороття | РОМАН
І
Півтораста пар коліс рубали гірське сутлиння. Коли дорога спиналася на перевал, колеса ледве крутилися і скрипіли на всю околицю. Відтак нова западина, липка зеленувата глина, важко відсапуються коні.
На підводах їхали в святковій гуцульській ноші: закосичені пір'їнами кресані, гаптовані кептарі, вогнисті гачі, лисніючі у відсвітах вологи постоли.
— Рубайте гілля! — знову закричали в тумані, що хмарою завис над урвищем.
Зацюкали топірці. Я ступив у темний заморосений ялівчак і взяв перед себе оберемок гілля.
— Осьде кидай! — гримнули над головою.
Я пошпурив гілля в баюру і одійшов на узбіччя. Гамір і двигіт уздовж шляху осівся, немовби мало щось важливе відбутися, та, тільки стрельнули батоги, обоз заторохтів далі.
— Ну, здохляки!
— А тебе хто прикував? Підсоби!
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
Я наліг на затильник, думаючи: "Якби мало щось статися, розмовляли б пошепки".
— Вйо! Вйо, вже недалеко!
"Говорили б тихо, — додав я собі і тут же зауважив гугнявим Крицяковим голосом: — Ти небезпечно прямолінійний, парубче".
— Боги-пани-добродії! — десь поруч, у тумані вилаявся Данило Крицяк.
— Стариня! — покликав я.
Крицяк не озвався. Тоді я випередив підводу. Данило, здавалося, плив у тумані, тягнучи за собою пужално.
— Треба було вивчитися на пароха, — мовив я.—Душ-пастирі почувають себе на фронті ліпше, ніж генерали.
— Атож.— Крицяк або таки не встиг стримати посмішку, або вона мені привиділася: крива, лінива, втомлена слугувати на побігцях. — Атож, — потвердив Крицяк, і я зрозумів, що почав не з того.
Гидка Криця ко в а посмішка запала мені в пам'ять того дня, коли ховали маму. На обійсті було повно людей, усі чогось нетерпляче чекали, а коли з хати винесли труну і жінки вибухнули ревом: "На кого лишаєш сиротину!" — до мене протовпився Данило, смикнув за чуба і осміхнувся. Я метнувся пріч, та, доки протискувався до труни, віко прибили. Я заплакав, силкувався нагадати собі мамине лице, та перед очима, як тінь на осонні, колихалася крива Крицякова посмішка. Вона дратує мене й досі.
— Дайте вогню, стариня! — сказав я, відчувши, що ненавиджу і себе, й Данила.
Крицяк простягнув люльку. Я помітив, що його руки тремтять. Запалюючи самокрутку, я спідлоба поглядав на свого покровителя.
— Ніяка дорога, — проказав Данило, одвертаючись.
— А дорога з дому завше ніяка,— мовив я в тон йому. — Навіть коли в полонину йшли — і то або мрячить, або туман полоще.Дивіться також
Роман Андріяшик — Сторонець
Роман Андріяшик — Люди зі страху
Роман Андріяшик — Три хрести
Ще 2 твори →
Біографія Романа Андріяшика
Крицяк кивнув. На його бровах зібралися крапельки вологи. Він примружився, ніби про щось міркуючи.
— Боїтеся — запитав я: мені скортіло познущатися з цього самошанованого хирляка.
Данило хмикнув. Я чекав, що він скаже: "Який-бо ти прямолінійний, парубче!" В його устах це означало: "Треба бути обачливим, хитрим, підступним. Треба бути облесливим. Треба..." Не раз за словом "прямолінійний" мені вчувалася велика промова про те, яким треба бути, аби жити й жити непогано. Одначе Крицяк не наважувався її виголосити, а тепер навіть не назвав мене "прямолінійним". Його обвислі щоки були фіолетові, й мене майже ушпилив жаль, бо колись я намагався полюбити його як батька. Коли Данило бував у доброму гуморі, я подовгу вдивлявся в його обличчя і мені ставало затишно. Але, коли згадував його сина Трояна, бачив такі ж холодні зеленкуваті очі, пожадливий рот, повсякчасну готовність розпустити язика чи зціпити кулаки і мене охоплювала відраза.
— Боїтеся! — посміхнувся я.
На Крицякові губи набігла виснажена од вжитку посмішка.
— Вйо, здохляки! — замахнувся батогом. — Вйо! Дорога з дому завше ніяка!
Під липкою опинкою хмар на кроснах порогів шкварчав Черемош. Млосно рипіли вози. Валка то зупинялася, й ми закидали ковдобини, то рушала з місця, і ми розбігалися до мокрих сидінь. А тут роєм обліплювали гадки, впивалися в мозок, краяли серце... Мені здавалося, що кожний з нас уже робив крок, аби порозумітися з сусідом. Одначе ніби чорти неоо перелетіли: ми стали іншими людьми.
Крицяк безперестанку курив і лиш раз оглянувся. Гандрабатий, мов журавель, він ішов урівень з кінськими головами твердою сягнистою ступою, тягнучи пужално.
"Одоробло! — подумав я. — Олена десь голосить, товче головою".
Я любив, коли вона стане навпроти, склавши докупи носки румунок, і пнеться вгору, мов хоче переконатися, що її слова затримуються в твоїх зіницях. Вона балакуча. Оповідає весело, захлинаючись дрібненьким смішком. Я її ніколи й не слухав: вцілуюся зором в її очі й думаю: "Якби мені така жінка!" Якось пригорнув Олену й поцілував в уста. Вона аж немовби з тіла почала виходити, але я лишив її розгублену й недобру посеред обійстя, мов стояла там не дев'ятнадцятилітня красуня, а засушена черниця.
Видно, мене таки наламали до культури, бо жоден гуцул так би не вчинив. Ми, як каже Крицяк, "вийшли на кш історії"", та далі в горах менше дівчат, ніж хлопців, і сватають у пелюшках, і, як у давнину, коли ти сирота чи нема кого засватати, мусиш дівчину чи молодицю красти на рівнині або в сусідньому хуторі. Уздовж потоків нерідко можна подибати легеня, який немовби щось загубив. Вибереться дівчина по ягоди, аж гульк: "Беру тебе за жінку". Якщо леґінь не припав дівчині до вподоби, над потоком починається бесіда здалека. Дівчина при тому миє ноги, а він поправляє обладунки, поки не зведе рушницю на беркута. Дівчина мовчить — птах падає їй до ніг. Тепер залишається скрикнути, мовляв, серце обливається кров'ю од жалю, і цього вже досить для життя, розлучатися просто гріх. Не пощастить викрасти дівчину в сусідньому селі — треба їхати в діл. Останні п'ятдесят років "мудрого" цісарського владарювання знамениті тим, що гори знову переповнилися втікачами. "Зрадник цезаря" будує над скитом колибу, старає кожухи, корову, коня, тоді скаче в діл вистежувати наречену. На цей випадок цісарських приписів нема. Бранку треба перекинути впоперек сідла — і в гори. Три доби попостить узаперті — серце розм'якне. Але, поки той "зрадник" чи місцевий паруоійко спроможеться на хату та на живність, приголубити чужу жінку — не злочин. Отож я, мабуть, перший наламався до культури, бо не шкодую, що не розважився з Крицяковою Оленою.
Данило взяв Олену в Путилі на ярмарку. А замолоду його спіткала невдача. Це був найздібніший у Роздучі парубок: коваль, стельмах, різьбяр, лимар, гончар. Його хапали зусібіч, бо, хоч і полюбляв гроші, залишався справжнім майстром, умів себе прихвалити, люди були задоволені його роботою.
Крицяк не мав часу на мандри в діл і сподівався здобути собі пару старим випробуваним способом. Якось натрапив на слід голошинської русалки. Схопив за руку: "Будеш мені за жінку!" Дівчина, як належить, сіла над струмком, опустила у воду ноги, одначе й бровою не повела, коли пролунав постріл і в смеречині прошуміло тіло підбитого беркута. Небавом туди примчав брат тої дівчини і мовив: Пожалій сумну скелю". Не второпавши нічого, Данило зиркнув на дівчину і аж зітхнув, така була вродлива. "Не матимеш розради, — попередив леґінь. — Моя сестра глуха й німа . Дівчина ще мить дивилася на струмок, не тямлячи, що стрілась з власною долею, тоді звелася і, не глянувши на хлопців, зникла між деревами.
Опісля Крицяк працював дні і ночі, загараздував і повінчався з удовицею, яка привела йому Трояна. Дарина вмерла, коли ми з Трояном навчалися у Сучаві "часослова, риторики і церковної історії від початків християнства за Євзебієм і скороченої теології Платона...". Поховавши жінку, Крицяк кинув зарібок і весь хист став укладати в осідок. Коли ми з Трояном приїхали на канікули, хата виглядала мов казковий палац: все у візерунках, виточене, вигаптуване, розмальоване, оздоблене міддю, кольоровим склом і фарбованою соломкою. Данило дозволив нам вволю надивитися на ту красу і сказав: "А жити будете в зимарці за ґруником . Більше того багатства ми не побачили: якийсь віденський музей за великі гроші відкупив у Крицяка осідок і вивіз до останньої скіпки. Данило став найзаможнішим ґаздою в Розлучі. Прикупив полонини, витесав скромну хатчину в узворі, а невдовзі за кілька ринських взяв у Путилі від п'яного батька чотирнадцятилітню Олену і почав навчати її, як жити на бобах і молоці.
Після маминої смерті я ріс трохи в Крицяків, утікав до дяка, до бокораша Максима Третяка, потому Крицяки мене знову прийняли, бо Третяк подався на роботу до Австрії. До Данила я вернувся ще при Дарині, коли мені сповнилося одинадцять років. Пас товар. Вліті Троян за недоумкуватість скнів над підручниками, і я біля нього опанував усю премудрість початкової школи. У Сучаві Троянові стало ще важче, під час канікул я його потроху підганяв у науках. Забачивши це, Данило мало не вигнав мене з осідку, та, розміркувавши, восени одвіз нас обох до Сучави.
Я потрапив у рабство. Скільки таланів у Данила, стільки ж безталання в його сина. До того ж Троян був неймовірно ледачий. Я чистив йому одяг, ходив за нього складати "часослова і скорочену теологію", освідчувався од його імені дівчатам, а найгірше — він мене примушував вступати в поєдинки з румунськими школярами. Від батечка нін успадкував лишень скнарість. Мені щоночі снилося, як я добираю ключа до скриньки з продуктами. Якби не одна пригода, Троян заморив би мене голодом.
Якось я об'ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене різь у шлунку, прошу в Бога смерті. Всевишній справді змилосердився, садовина хлипиула цівкою назад. Нагодився Троян, проте здалека не второпав, що зі мною, а коли наблизився, я затер усі сліди, бо не хотів перед ним принижуватися. "Ти що робиш?" — вражено спитав Троян. "Нічого". — "Брешеш! Я забожився. "Брешеш!" — з жахом пробурмотів Троян і додав, що все добре видів: я проковтнув гадюку. Того дня Оксен Супора сподобався б Данилові Крицяку, бо не був "прямолінійним". Я "зізнався": "Так, Трояне, але нікому — ні словечка. Так, у мені сидить змій-ненажера, коли зголодніє — намагається вилізти крізь рот. Мені треба багато їсти..." Ми з Трояном спали на спільній лежанці. Він став білий від страху. Відтоді уривав од власного рота, аби з мене не вийшов змій.
На останньому курсі Троянові, либонь, допомагав святий Іван Сучавськии. |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Люди зі страху | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1 | Роман Андріяшик | Люди зі страху | РОМАН
В ОБЛОЗІ
Книга перша
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав'язали...
З народної пісні
І
— Як спалося? — запитала Левадиха.
Вона й очей не звела. Та можна не сумніватися — в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути і навіть збагнути, в якому я настрої. З чемністю квартиранта я відповів, що добре, і, одразу забувши все, усміхнувся... Мені було так легко, ніби з плечей звалилася Говерла1.
1Гора в Карпатах.
— Гм-м...— збиралася з гадками Левадиха. Перекинула сніпок квасолиння, поправила макітру між коліньми.— Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся під куделею, аж гульк — гейби нема чоловіка в хаті. А він у кутику над цеберкою.
"У життя тисячі нагод витравити з людини впевненість,— подумав я.— Тоді, як утікач, боїшся власної тіні".
— ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,— прошу не раз,— не репетуй, не в кузні". На хвильку прикусить язика, відтак своєї... А ти кудись збираєшся? Господи, що мені діяти з цим парубком! То зодягни що тепліше на себе, який нагріток у тій шинелинці? Студено ж. Зима не на жарт.
— Зима,— повторив я. Тьох! — щось колькою вперлося в серце.— Зима.— Я штовхнув набучавілі двері.
Снігу випало до колін. Небо віщувало близьку заметіль, хрипло й насторожено шурхотів жужелицею повноводий з осені Дністер. Скелі над селом заокруглені, наче голі дівочі коліна на передсвітанковому березі, коли пустунки знімають до купання сніжно-білі сорочки. І все нині мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять літ назад, щоб рушити заново вже іншою, ліпшою дорогою.
Я зіперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
Я ніби знав, що Він сьогодні спроможеться на слово.
...Досвіта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану інеєм шибку, на язики снігу, надутого за ніч на підвіконня поміж трухляві рами, і накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
Мене причавила бездонна, аж моторошна пітьма. Зупинився час, щезли думки, і мною заволоділо відчуття недалекої його присутності.
Я ворухнувся, аби вийти з-під неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стіною, з пошкрябування лопати — видко, Левадиха розчищала замети — щось немовби нашіптувало: "Він уже близько, от-от появиться".
Він вихопився перед очі несподівано, на весь зріст, і схрестив на грудях руки. На Ньому була срібляста смушева шапка, коричнева куртка, вовняні про свято штани і високі чоботи з попротираними халявами; з-під ліктя визирав рожевий обрубок пальця, ліва повіка, як завжди, коли Він на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.Дивіться також
Роман Андріяшик — Сторонець
Роман Андріяшик — Сховатись за віспу за спини за виступи…
Роман Андріяшик — Полтва
Ще 2 твори →
Біографія Романа Андріяшика
Таким Він запам'ятався мені за життя. Востаннє Він був трохи напідпитку, винувато-сумно всміхався, та із зіниць поволі й м'яко спливала, як завсіди, дочасна туга, бо таким Він уже вдався, що думка його вічно забігала поперед подій і ятрила душу загодя до лиха.
Але з того дня, відколи Він ходить за мною привидом, Його чоло оповите тінню таїни. І тепер ця тінь дрібно мерехтіла, мов полум'я згасаючої свічки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим більше здавалося, що Він душиться від якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
Мене вдарив дрож: а що, коли Він піде, нічого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Він мав на гадці.
На тілі виступив холодний піт. Я знемігся, чекаючи, бо Він уже вічність стояв наді мною. Надія покинула мене, майже відчутно забравши зі скронь свої теплі долоні. Я повернувся на бік, тихо зітхнув. Тягар спав із серця Відкинувши рядно, я потягнувся до сліпучо-білої повісті шиби, провів по ній нігтем. І в цю мить — можу дати голову на стин, що правда,— глухий, мов з іншого світу, Його і не Його голос сказав: "Іди, сину..."
Гай-гай! Легко сказати — іди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, поміркую. Лишень не вибігати на торг раніше за коня!
Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На куті, окрім Левадишиної, ще шість хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланців до Шехтманової крамнички. Петро Стінковий і Федір Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився із защіпкою і пропустив недруга (відтоді, як Загата посварився з націоналістами, сусіди не в ласці). Загата, порівнявшись зі мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рік можна сподіватися врожаю"? А Петро, проходячи, на зло Федорові, зосереджено дивився під ноги.
Нарешті, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Підгартований морозом, сніг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цілющий". Про це доводилося чути щозими. "Як?! Не вірите, що снігова вода цілющя? — наш сусід Северин Шутько вимовляв замість "ща" — "щя".— А диви! Жили б тоді в горах по сто років!.."
Я мотав на вус і кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потім, дратуючи Северина, стиха бурмотів: "Скажи, добродію, інше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвіків у злидоті". Після цього вони заглиблювалися в політику, затіваючи не перший і не останній "біг до моря"2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сіней — і до хлопців, ліпити снігову бабу.
2 Вимушена тактика боїв між німецькою і французькою арміями під час першої світової війни: боячись бути обійденою з флангу, і та і та армія змушені були розгортати фронт, поки він вперся в море. (Прим. автора).
Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару "амуніцію", і я вибігав пробивати сліди. З хатнього сутінку з-поза вікон за мною стежили усміхнені очі, і йшла напрочуд лагідна розмова про те, наскільки я виріс, як змінився. Розчервонівшись на морозі, ховаючи в старезне дрантя закляклі пальці, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матір'ю бесідували так, ніби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як інші. Ото підніме їх досвіток, і починається: того нема, і того нема, і те здалося б, і без того не обійтися. А тоді мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сідала до вікна плакати. Батько й собі раз по раз поглипував на вікно, ніби вулицею повинен був підкотитися зі скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скрині обрубком пальця (пам'ятаю з ґуральні дідича Повча) і хмурився. Але, врешті-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, і вона гнала їх із хати. Мама зітхала, мов важко їй було покидати свій закуток скорботи, батько коротко лаявся: "Паршивий світ! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цілував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Дністра ще маминим дідом, і з розгону встромляв у стріху на страх ворогам...
Батько розмовляв зі мною мало. Та все, що. він при мені казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, приміром, мучили слова: "В українців гірка доля, як у негрів". Скільки я не мізкував, що те може означати, так і не дійшов смислу. Проте, можливо, за ці дивні репліки я дуже любив батька. Я їх згадував і в гімназії (особливо після того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдів — цивілізатори 3), і після того, як мене вигнали, і я вчився майстерки у Львові, і в окопах.
3 Уряд Австро-Угорської імперії вів політику на асиміляцію населення Західної України. "Цивілізатори" проголошували "Цезар підкорив друїдів, спаливши Алезію" (малися на увазі історичні і культурні здобутки друїдів).
У передвоєнні роки батько несподівано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнічений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, він ось-ось вчинить щось непоправне. Ніби відчуваючи мою тривогу, він, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очі і... наче щось важливе згадавши, іде геть. У мене серце було не на місці: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряці гине надія, людина починає жити самотужки. Жахливий тоді двобій з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає...). Але на думку спадає болючіше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотів ділитися своєю присмерковою тугою і смутком?
Нема. І привид, мабуть, більше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминів, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нікому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним і коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило із колії. А шанси?.. Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кізяками. Вітально похитують гіллям ялиці, небо — мов нерозоране поле, поле — як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться і усміхнеться людям. Ба ні! Не скоро. Тільки-но листопад. До речі, я охрестив би цей місяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправді до весни далеко...
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нині вже гріх, якщо минеться без чарки.
У наших Колобродах звичайні люди, і живуть вони звичайним життям. А як взяти загальніше, то що світ, те й вони. Я тричі обійшов Гривастюкову канцелярію і тричі опинявся перед дверима крамниці. Там ішла дискусія на близькі мені теми. Хмільний гамір заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сиділи розважливі ґазди і цідили вино.
— Німець хитрий, як лис: буцім здався, а насправді...
— А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристаміліметрових гармат?
— Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шліффен5, то дав би фріцам припарки.
— А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералів переодягатися в спідниці. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
4 Головнокоиандуючий французьких армій у 1914—1916 рр.
5 Німецький військовий стратег.
6 Фельдмаршал, представник старшого покоління німецької вояччини,
— Перед війною Німеччина мала золотий запас у сто двадцять мільйонів марок.
— А шанцевий інструмент забороняли видавати...
— Посуньтеся,— штовхнув я .Молотковського.
— Майте на увазі,— казав у цю мить коваль,— що Вільгельм 7 — то був .сучий син.
7 Німецький імператор Під час листопадової революції в Німеччині втік до Нідерландів, у 1933 році висловив свою солідарність фашистам.
— Але на телеграмі Ліхновського,— втрутився я,—цими самими словами обізвано Георга V 8. |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Полтва | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1945 | Роман Андріяшик | Полтва | РОМАН
КНИГА ПЕРША
Глава І
Марта гортала потріпаний томик Поля Верлена. Книжка дісталася Марті після того, як Верлен "одсвітив" кільком поколінням львівських гімназистів; у ній бракувало сторінок, найкращі поезії з відповідними надписами на полях опинились у дівочих "пам'ятниках", і в томику, крім знаків окликів, подекуди ще не зовсім стерлися зітхання тих літ: "Мій солодкий квіте", "Моя — до могили" і навіть "Я віддала б тобі все що маю".
Донедавна, надибаючи ці зойки й освідчення, Марта намагалася уявити собі постарілих дам з молитовниками в руках і статечних сивоусих чоловіків у дні моди на Верлена; намагалася простежити їх життєві дороги аж до того моменту, коли руки так само звикли тримати молитовника, як колись тримали китицю бузку, а згодом — парасольку, і коли палкі погляди, що не минали жодної красуні, сповилися туманом втоми і байдужості. Думаючи про інших, Марта багато думала про себе. На майбутнє вона не малювала собі сьомого неба, але принаймні увижалося не те, що відпустила доля.
"Фантоми гарних днів весь час полум'яніли..." "Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть..."
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
Марта дивувалася. Юліан, її чоловік (його прозивали услід за Круликовським1, увійшов у приказку як професійний арештант), був людиною веселої, аж надокучливої, вдачі. Але його присутність накликали їй Верленові химерні жалі.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли, Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть, Не даючи житам до жнив дополовіть і небо палячи...
Марта бачила Юліана в мокрій од поту, припорошеній пилом сорочці. Він змахував з чола рясні краплини, запускав у чуба пальці, розхристувався, чмихав і реготав. "Спека..." Він промовляв це таким тоном, наче сто літ очікував пекла. "Духота..." Усмішка розпливалася по всьому обличчю — розтирав груди, шкіра спалахувала і набрякала. На кущі полину висів солом яний капелюх. Марта натягала капелюх Юліанові на голову, брала під руку, і вони простували в поле. Він озирався, ніби його ошукали. На вуста йому просилися спогади: "Спека, може, ще більша, томить спрага, а ціпи — гуп-гуп!.." Марта майже підштовхувала Юліана до синіючого пружка лісу. Юліан ще хвильку боровся зі спокусою розповісти їй про яку-небудь селянську ідилію. Аж ось вологий затишок. Дерева застигли в непорушному мовчанні. Марта падає в густу й липку папороть, і він цілує її мокрими солонуватими губами, гарячий віддих обпікає їй шию, вона знемагає і майже непритомніє...
Думаючи про інших, Марта не малювала собі раювання. Не було помешкання, можливості з шиком одягтися, та в них були молодість і кохання, які, навпаки, потребували простору, і був завжди веселий, аж набридливий Юліан. Марті було добре.Дивіться також
Роман Андріяшик — Додому нема вороття
Роман Андріяшик — Три хрести
Роман Андріяшик — Сторонець
Ще 2 твори →
Біографія Романа Андріяшика
Вона поклала томик на підлогу і поправила подушку. Подумала: "Якби серед ночі чи вранці прийшов Юліан і побачив долі Верлена — забув би про камеру, голод і холод (кажуть, їм там підсипають до баланди якихось порошків, щоб підвищувався тиск крові; тоді арештанти мало не божеволіють), схрестив би на грудях руки і почав: "Скільки тебе просити! Не нищ книжок. Я... Ти..." І накинувся б, наче й не було розлуки: "Ти — книжна істота..." Заходився б відвойовувати Марту від неї самої, її минулого і майбутнього: "Ваше гімназичне виховання базувалося на кількох рисах людської психіки, передбачаючи спеціальні, протиприродні обмеження! Вам прищеплювали нехіть бути людьми, потурали лінощам розуму і серця, привчали вдовольнитися тим, що ближче до рота..."
О, він би набалакав! Та, як завжди, зненацька обірвав би себе і лагідно, вражений власною переміною, пробурмотів: "Не треба, серденько. Я куплю столик в стилі Яна Собеського. Поставимо біля канапи, навіть руку не доведеться простягати..."
І це було добре. Часом їй хотілося, щоб він нагримав на неї. І тепер деколи їй бракує...
У дитячому ліжечку спросонку застогнала Олеся. Марта висмикнула провід з розетки. Секунду перед нею стовбичила вогненна діжа торшера, відтак стемніло, як було в цю пору в місті, поза містом і, здавалося Марті, по всьому світу
Надворі цьвохали дощові струмки. Назавше Юліан запам'ятався Марті мокрий до рубчика, ніби його народила сльота. "Я люблю зливу,— казав він, не приймаючи її докорів: "Простудишся. Ти легко вбраний .— Шарпає вітрисько, ляскають по дахах потоки, ніби змивають зі світу нечистоти..."
Марта пошкодувала, що не глянула, котра година. Прислухалася. Крізь удари вітру їй причулося бамкання дзиґаря на ратуші. "Ні, кроки Марселли". Вона вкрилася, лаштуючись до сну. "Досить скубати минувшину. Вона вже, небога, як обсмалене курча". Але кроки господині за стіною не давали їй забутися. Що б то ще висмикнути? — запитала себе Марта. — Це самітне жіноче туманіння — гірш ніж марення1.
Марселла... Торік пані Марселла була просто моторною покоївкою. З дивної протекції полковника Родзісада служниця заволоділа конфіскованим цегляним будиночком і стала панною Марселлою.
"Вернулася з посиденьок",— подумала Марта.
Діставши собі до рук кам'янку, Марселла поселила у нижніх кімнатах двох сімейних, спроваджених із села братів. Сама ж чомусь вирішила жити в мансарді. В оголошенні писалося, що здається окрема кімната. Марта сподівалася побачити хороми, бо будиночок стояв у кварталі адвокатських котеджів. Натомість трапила до закуреної халабуди, на додачу господиня по-польськи сказала: "Але я залишаюся тут..." Довелося й на це пристати. Місто наводнили колоністи, з квартирами було надзвичайно сутужно. Коли Марта з валізою вдруге переступила поріг, марселла зупинила її промовистим жестом і попередила: "Прошу кликати мене "пані Марселла". І вперто розмовляла по-польськи, лиш подекуди, лаючись, зичила добра рідною мовою.
Правда, достотно селянськими інтонаціями було сказано:
— Парубків сюди не водіть. Зустрічайтеся де хочете, тільки не тут. До мене теж ніхто не ходить... Зустрічайтеся де хочете...
Марта облазила з Юліаном усі горби довкола Львова, обміряли околиці, побували на хуторах. Та якось напровесні Юліан таки вдерся, до розпуки насмішив спантеличену, готову накинутися дикою кішкою господиню і негадано сподобався їй. Наступного візиту він переконав Марселлу, що під готичним дахом можна обладнати п'ятикімнатне помешкання. Тільки Всевишній знає, де він дістав цеглу, дошки, line і всіляке причандалля. Одначе горище заповнили дві просторі, з предивними заглибинами і лініями стелі кімнати. Одну Марселла зробила своїм "покоєм", другу — спільною кухнею, лишивши Марті обшарпану комірку. Марта з Юліаном поралися в ній близько місяця, доки навели лад. Це була велика їх удача і перемога. Обоє пересвідчилися, що в поважному і в дрібницях зворушливо доповнюють одне одного. За те, що Юліан перегородив диктом кухню і коридор, пані Марселла відступила Марті поламану шафу, розклеєний сервант, крісло й канапу з вмонтованим у побічню віденським дзеркалом. Юліан розпиляв шафу, сервант, а з міцніших частин збив щось схоже на перекинутий фаетон з симетричними окрайцями коліс. "Знаєш, чого німці програють усі війни? — прицмокував він, милуючись обновою. — Бо користуються кожним предметом відповідно до його законного призначення. Вони не уявляють собі, що в діжі для засолювання огірків влітку можна збирати дощівку, купати дитину, душити соки, садовити квочку, закопувати зерно перед трусом, складати непрану білизну, нескубане пір'я чи сухарі. Німцям ніколи не здолати слов'ян, бо слов'яни в скрутну годину перетворюють звичайнісінький візок на оселю, санітарну карету або кулеметну тачанку".
У "фаетоні" лабіринт закамарків, і він начинений знизу доверху. Тут і книжки, і кухонне начиння, і вдень — постіль, а вночі — одяг, і Юліанове туристське, рибальське й мисливське спорядження, і столярний інструмент, а знедавна— Олесині іграшки. Заходячи в гості, Марселла отетеріло споглядає це дивовисько, навіть забуває привітатись. Постирчить мовчки, дивлячись, і — до себе. Може, таки дивують речі, які, очевидячки, втратили доцільність. Такої бентеги, мабуть, нагнала на зухвалих будівничих Вавилонська вежа. Кожна ідея мусить виникати з необхідності, інакше не знайде ні підтримки, ні вмотивування, стане жаховиськом і сама себе скомпрометує. Так принаймні сказав би Юліан, даючи декому ще один доказ нелояльності.
Марта призвичаїлася до перекинутого "фаетона", як і до Юліанових насмішок та словесних фігур. Колись, на початках їхнього знайомства, він її тільки дратував. Здавалося, довкола все горить, а цей сушить зуби. Потому Марта усвідомила, що це не личина, а принагідний спосіб відвертати від себе увагу. Якщо він учора вислизав з лабетів жандармерії у Заболотові, а сьогодні в Рогатині чи Станіславі, то який він був у Бориславі чи Стрию? Або коли вчора за ним полювали, сподіваючись схопити удвох з Михацем2, а сьогодні вивертають кишені, шукаючи постанову Галоргкому?5 (Юліан повернувся з Дрогобича в прошитому кулями сіряку, через три дні виступав у Коломиї на вічі бідноти, а документи про утворення Тимчасового організаційного комітету партії відіслав на передрук до Перемишля).
Згадуючи ті напівреальні кроки, які вони робили назустріч одне одному, марта зітхнула: "Боже, невже це було насправді? І скільки років я отак за Юліаном — ні дівчина, ні жінка, ні вдовиця?"
Якби під час їхнього знайомства Юліан був менш прямолінійним, вони б розійшлися. Марта була панною на виданні, вже пережила не одне захоплення — де б вона церемонилась з якимсь вискочнем без певних занять і хоч посередньої репутації, дарма що мав два університетських дипломи? Та Юліан вчасно схаменувся й перестав грати блазня.
"З ким би я повінчалася, якби не він? — подумала Марта. Перед її поглядом замелькали чужі, зітерті обличчя. — Ким би я тепер була?"
Так, Юліан схаменувся вчасно. В перші-найперші хвилини він молов щось таке, що не годило ні Богові, ні людям.
—Я — Цезар, — сказав він. — Прибув з твердим наміром підкорити Рим.
Марта стенула плечима. Він виглядав як набундючений індик. Нараз це її так розсмішило, що вона затулила долонями лице.
— Видите, які ви! — мовив Юліан ображено (мовби ображено), він озирнувся на панка з поголеною головою за сусіднім столиком,— вони сиділи в кав'ярні на Під-замчі,— побачив, що той уминає шинку, і дещо підвищив голос: — Якби я повідомив, що мені присудили премію Нобеля, ви поставилися б серйозніше. |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Сторонець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1946 | Роман Андріяшик | Сторонець | РОМАН
Я люблю мою Русь-Україну,
Я вірю в її будучину
І в тій надії лиш живу й помру.
Юрій Федькович
Частина перша
Цей роман про Юрія Федьковича.
Ми не чинимо сваволі над життям поета. Ми лиш волею своєю свідомо беремо з його життя те, що важливим є для світу сьогодні, залишиться, можливо, надалі, бо у минулому людському не було нічого, що не придалося б нащадкам, — добро це чи зло. У пам'яті наступних поколінь усе мусить посісти свою землю, інакше історія зупиниться край могильної плити цивілізацій, таких нерівних щодо поступу, що жоден знак життя неможна лишати за межами уваги.
* * *
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
31 березня 1863 року Юрій Федькович вернувся до батьківської оселі після тривалої відсутності, і йому не одразу вдалося побачити осідок таким, яким він його покинув, ще будучи невинно-цнотливим, без залисин над чолом і зморщок на лиці. Сьогодні, по збігу більш як ста двадцяти літ, ставши на тому місці, де зупинився в задумі Федькович, ми б мусили спитати в часу, що від його світогляду залишилося людським надбанням. Те, що він прагнув і мріяв побачити світ здоровим? Але ж він добре бачив безконечну драму світу в живому втіленні і у витворах уяви. Місточка між днем та ніччю нема й не було. Усе Федьковичеві здавалося разючою випадковістю. Так і писали про це згодом: Буковина не зуміла скористатися із таланту і вболівань Федьковича. Глушина, бездуховність, з 1775 року, тобто з часу, коли Буковину підпорядкувала собі Австрія, тут правили різні емігранти з Польщі, Угорщини, Молдавії. Вийшовши з-під турецького панування, місцеве населення стало жити трохи вільніше — природним і простим ладом, як і можна було жити серед гір та пустинних околиць Карпат. Та процвітало розбишацтво, сваволя всіляких князів і дідичів, темрява узаконювалася. У школах та урядових установах панувала німецька мова, а згодом — польська та румунська... Писалося про гуцула й таке. Живий, як рибка у воді, веселий, як ластівка, мальовничіше за гордого павича вбраний. А до того красно озброєний, гуляв собі понад Черемошем, наче метелик. Не знав панщини, жив без клопоту...
Полишимо і правду, і вигадки пізніших часів у затінках, бо повість ця не замислена як документальна. Коли Федькович вернувся до рідної брами після довгих поневірянь, він бачив не тільки драму життя, він відчував його вселенський закон, єдність космосу і душі, отже, з того березневого дня 1863 року він не міг не впливати на дійсність, до якої вертався.Дивіться також
Роман Андріяшик — Три хрести
Роман Андріяшик — Полтва
Роман Андріяшик — Сховатись за віспу за спини за виступи…
Ще 2 твори →
Біографія Романа Андріяшика
Хата, де він народився, була добротно збита з тесаних смерек. На обійсті господарські будівлі, криниця, двоє причахлих тюльпанних деревець пробилися з якихось приблудлих зернят без досвіду й бовваніли без претензій на камінному вищовбі, який оминала з трьох боків до несамовитості бурхлива Путилівка. До неба п'ялися гори у віковічних смереках. Смереки начебто вміли розмовляти, але не для всіх промовляли людським голосом. Одним надокучливо шуміли звуженими од тісняви верхами, для інших гомоніли про щось давноминуле, та були люди, які чули їхнє жіноче голосіння або чоловічі ремства.
Він теж колись чув їхні людські голоси. Щоправда, уві сні, коли засинав під материні ридання чи тужливе схлипування сестри Катерини. А тепер, у цю вже надвечірню годину, смереки німували взагалі, а оселя видалася майже запущеною, покірною, пригнобленою десь насмоктаним сумом, і не було тут до чого прихилити згадки про витончені фронтони незнищенної Австрії чи насичені вибухами емоцій палаццо Італії.
Він подумав: "І я отак зістарівся? Пізня молодість — гірш за тимчасове довголіття".
Він довго й з недовірою вдивлявся в обриси будівель. Осідок не вражав бідністю. Він став навіть поетичнішим, і це імпонувало настроям Федьковича, його теперішнім намірам і вже осінній стомі.
Підбігла якась сусідка. Старе відьмаче обличчя — і зовсім юні, жагучі очі.
— Матуся нездужають...
Обома руками взялася розгладжувати вилоги його офіцерської шинелі. Він внутрішньо відсахнувся, гадаючи, що вчепиться розціловувати та пригортати, а відтак залементує:
"Вернувся!" — на весь Сторонець і на всі сторонці — пу-тилівські, усть-путилівські, селятинські, голошинські... Аж до Гребенищ, Бистриці і Золотої Липи.
— Це ти? Це ти/! — звискувала, сміючись крізь сльози, давно забута сусідка.
Він подумав: "Гладіаторів убили на арені, а в двохсот-метрових еліпсах аркад досі чути оплески... Мені не дадуть побачити себе у вікнах рідної хати. Ось міхунка для коржа! Ось наша історія: "Вернувся!.." Та змиримося зі світом. Може, я ще вчую голоси смерек? Мені нічого не дано, і я нічого не вимагаю. Я мандрівник, який не подужав ні сословій, ні станів, хоч віднині я Юр із гір".
— Осипку! Не впізнаєш? А ми ж ровесники! Федькович ще вранці взяв свідоцтво про те, що
перейшов у православну віру і до самої могили залишиться Юрієм, але про це йому не хотілося говорити знайомій-незнайомій сусідці, хоча він трохи й зрадів, що ця знайома-незнайома сусідка упізнала його, то він ще не дуже подався. "Я походжу між голими стінами від нуля до нуля... Однак ця Путилівка, ці гори — моя безконечність. Хоч чую оплески в аркадах і не чую людського голосу смерек, але це мій Акрополь, мій Парфенон, мій Колізей, звідсіль я говоритиму зі світом. Я знаю, що тут на мене чатує гробова самота, та я з цієї нерозділеної самоти говоритиму, як Шекспір і Гете. Мільйони простаків я не назвав би людьми, природа винайшла людину через мільярди спроб, а вони не дають мені подивитися в дзеркало рідних вікон. Я себе довго шукав, мовчав роками, промовляв тільки до річок, гір і птахів, а люди тим часом жили, не прагнули зробити більше, ніж можна. Я ще не раз буду міряти свої прагнення з прагненнями великих людей, хоч не знаю, чи вдасться це мені: може, це ще не моя пора або це перешкодить зробити світова негода. Я, може, навчуся оспівати ці гори, промину Конфуція, і Будду, і Христа, і Венецію, і Вавилон, бо ніде нема Стороння і Верховини, звідки не менше видно світ. Мене виховували нагайчиком, я був завсіди слухняний під цим нагайчиком, моє дитинство у безвісті, і я знову в безвісті, між темними людьми, яким я не месія і не суддя, але іншої дороги, ніж я обрав собі, нема. Довкола мене завжди було розмизкане болото, і хащі, і нетровища, і завжди чорти водилися в тому змерклому світі, та спом'янемо лаврами лихо, храми теж не дрімають, до ейфорії там далеко, а сторіччя моє нібито не втомилося".
— А батечко ваші, Гординський, не навідуються з Чернівців. Проклинають Сторонець.
— І я ляха-шляхтича прокляв.
— Боже, які гріхи... Це відіб'ється на десятому коліні.
— Я не збираюся заводити діток, сусідко. Щоб ні його, ні мої прокльони ні на кого не впали. Мамі дуже погано?
— Заледве глипіють. Все вас дожидаються. Як зоба-чать — може, й до нещастя недалечко. Як би то їм сповістити? Я тут щоднини буваю, ви їм приснилися недавно, наготую їх до побачин.
— Іди, серце. Скажи, що чутка, нібито виїхав з Чернівців, з хвилини на хвилину з'явиться.
— А так, а так... А ви тим часом посидьте з татком Да-ниїлом, бо чоловік на Бісковому камені ліс трелює, приходить на суботу і неділю святу. Погуторте, а я матусю настрою.
— Іди з Богом...
Старий Даниїл Верховик, як усі діди цього світу, то щось намагався згадати й витерти сльозу, то хвалився амуніцією на коня, якого ще не купив, то лаяв зятя, усіх дідичів, яких пам'ятав, і попів, яких в очі не бачив, бо не вірив ні в які добрі та чорні сили, крім людської жорстокості, силкувався щось приємне мовити гостеві, але похмуро споглядав його в мундирі офіцера і не міг слова із себе витиснути. Федькович обережно, мов дитину за руку, підводив його до тих днів, колі', горяни бунтували проти панщини і вла-дарюваву цих місцях до смертної справедливості Кобилиця. Дід Даниїл запалився.
— З різних днів і літ, Юре, біжать потоки у Черемош. До Німчича стримлять сліди віків, як леготи з Яловичори. То ніби молитви вічності. От стоїть на плитті водоспаду, скільки тріщин на скиді Камінної Багачки, стільки й вродженого суду над дитиною. То хіба це можна забути?., між горами сурмили флояри, пишно були вбрані левади і стрімкачі над селами, на тисових лавах розсідалося братство для ради. Скликано було люд з полонини, літнівок і зимарок, усі вірили в свого земного пророка, і розплився брезклим снігом їхній страх перед Гуденісами, Айвасами, Флондорами — від Розтоків до Чорної поляни. Ваш брат Іван правив там ватагою.
Іван не відповідав на Федьковичеві листи десять років. Де він тепер? Що з ним? Вони і в Молдові зустрілися двічі чи тричі, навіть здалося, що Іван побоюється брата, бо той наводить на нього слід жандармерії. Юрій відчув серцем, що рух проти панщини в Карпатах навіть не укус блохи в п'яту велебного трону. Бунтувала проти тиранів і кріпацтва Європа, він відчував, що цей бунт не останній, — є по-суттєвіші біди в суспільствах, і таких бунтів треба принаймні впродовж сторіччя, поки розшельмиться, розтечеться кров'ю по Тисі і Дунаю ще не зогнилий труп імперії. Аж тоді жоден благодійник не скаже: "Ти ще не здох? То радій, що живеш..." Аж тоді, якогось тринадцятого січня зовсім незнаного року, людина людині мовить: "Іди за мною і лиши мертвим ховати своїх мерців, бо це вже не династія, а кабінет гінеколога, де сплішівілі від зловживань секретарі шукають рубців на мокрому місці".
Іван, мабуть, справді побоювався, що за братом стсжа, що він наведе на нього слід жандармерії. Він трохи прихи-мерився, обріс майном, дітками, не хотів ризикувати. Холодна була и перша, і остання зустріч, коли Іван послав Юрія в Нємц на службу до аптекаря. І якраз там Юрію почали говорити про солодкі медитації втомленого сторіччя, хоч це сторіччя настало пізніше, коли на світ з'явилися анонімні влади і владики й розпочався самовбивчий наступ людини на свою сутність і оточення.
...Усі проблеми залишилися. Боляче, що Іван боягузливо почав його уникати заради мізерного доброжитку, мучив підозрою. Юрій потрапив під вплив Реткеля, художника, людини з великою освітою, та, на жаль, з риб'ячими звичками.
...Лишилося все за межами спогадів: і не раз бачена Юрієм боягузливість, і розрахована підступність, і контрабандне вистежування заради безпеки нації, і золотий серп, і солодкий дощ, і безплідні роси. |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Сховатись за віспу за спини за виступи… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27399 | Роман Андріяшик | Сховатись за віспу за спини за виступи… | сховатись за віспу за спини за виступи
обдерті сідниці стулити руками
чотири дороги спіткнулись об камінь
чотири дороги лишились обвислими
на п'яту під ранок усе забувається
застигле каміння бійниці порожні
під мурами світу стоять обірванці
вижебрують хліба в богів подорожніх |
Андріяшик Роман | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=23 | Три хрести | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1947 | Роман Андріяшик | Три хрести | НЕЗАКІНЧЕНИЙ РОМАН
Обабіч Ісуса Христа римляни розіп'яли двох розбишак. Один повірив у благословення Спасителя і залишився жити, інший втратив надію і помер на хресті.
СЕРЕД ЧУЖИХ
Частина перша
Там, де Карпати, вивищуючись до Нижньодунайської низовини, загинаються на захід з височиною Бігор, розпростерлося мальовниче Трансільванське плато. Воно посічене численними притоками Дунаю на півдні і Тиси — на півночі. Благословенний край, населений румунами, угорцями, чехами, русинами, і гагаузами, і циганами, і євреями, й різним іншим людом, який з віку до віку, кочуючи між Азією та Європою, тут уподобав собі місцину, осів, живе, працює, плодиться. Після Яссько-Кишинівської операції наш розвідбат проводив зачистку північного краю плато у верхів'ї річки Сомеш. Власне, ми контролювали межиріччя Сомешів-дотоків, величезний клин, який основою впирався в річку Муреш, а вістрям втинався у Верхньо-дунайську улоговину, що належала державним мадярам. Тут не було панівної мови, розмовляли румунською, німецькою, польською, угорською, українською, словенською, всі однаково володіли всіма говорами, чудово розуміли одне одного, не ворогували, хіба що об'являвся конокрад, того карали сходом, а вирок читав виборний суддя для кожного окремого випадку, прийнято було йти на виручку, коли загрожували спливи, гірські зсуви та обвали, горів ліс, спалахували епідемії товару, зносило місток чи виникала потреба лагодити дороги и залізницю. Цю добру традицію не порушували ні війни, ні міждержавні роздори і падіння тронів. Міжетнічні зв'язки від господарських сходів до шлюбів та кумувань сягали в глиб історії і, здавалося, простягалися в безконечність.
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
Розділ перший
І
Мене розбудило гостре відчуття провини. Як у неврастеніків, подумав я. Шизок встає з ліжка з потребою бунту і починає сваритися, хто б йому не трапився перед очі. Собака буде побитий, кішці наступить на лапку, чоловік щось не таке вчинив, а дружина не так підсмажила яєшню. Нерви геть ошаліли, сказав я собі. Але ні ж! Десь у вищовбах каньйону глухо татакав важкий спарений кулемет. А я, — пригадав, — не маю чим відбиватися, бо вийшли патрони в дисках. Німець уві сні гасав навколо мене на баскому коні, в полірованому сідлі, обличчя його було перекривлене злою гримасою, він стискав у руці протитанкову гранату-макогін і щось кричав, дослухаючись до переривчастого лопотання кулемета, яке чомусь не переходило у перестрілку, — схоже, натискав на гачки якийсь причинний, — я немовби поринав у сон, з якого прокинувся із відчуттям вини, й починав міркувати, про що йдеться. Німець скандував: "Ще жодна жінка не зуміла пояснити жодного явища, навіть Софія Ковалевська і Марія Склодовська-Кюрі. — Тут мовби не вистачило моїх фізматівських пізнань у його ерудиції, бо він додав: — І Жорж Санд, і Айріс Мердок пішли в тлумаченнях людини не далі, ніж дозволяла їм їхня зіпсованість".Дивіться також
Роман Андріяшик — Сховатись за віспу за спини за виступи…
Роман Андріяшик — Полтва
Роман Андріяшик — Люди зі страху
Ще 2 твори →
Біографія Романа Андріяшика
Розвиднілось, і я прокинувся остаточно.
Мене вразили розміри приміщення. Ми прийшли сюди вже поночі. При світлі камінів бовваніли якісь колони, півстіни було зашито дошками, Фріц Дорфман накидав звідти соломи, і ми впали на долівку, мов трупи. Перед тим три ночі куценіли в лісі біля багать. Тепер був дах над головою і не продував наскрізь гірський морозяний вітер.
Ця будівля, очевидно, мала якесь релігійне призначення. Я добув із соломи запилюжений шмайсер, витер почорнілою від вживання хусточкою, взявши по-есесівськи на груди, заходив по камінній долівці просторої, хоч танком розвертайсь, і розділеної навпіл колонами зали. Колони з чотирьох боків підперті скульптурними статуями Геракла й обрамлені запущеними в стелю коринфськими акантами. Очевидно, замість баз і валют приставили до мурованих колон одноформних гіпсових Гераклів після якоїсь руйнації, бо на стінах лишилися темні сліди валютних оздоб та іконних рам. Вигородку з дощок прикріпили до виступів вівтарної ніші. Бокові нефи праворуч від портального входу вдовбані у цілик гранітного щита. Тепер у них тримали нарізані дрова. Була тут і хорова галерея. До її основи перекинули залізні двотаврові балки і настелили склепінчасті секції перекриття. Я вийшов у двір. Виявляється, божниця складалася з трьох замкових веж з гострозубими дашками. Мабуть, залишки турецької фортеці або якоїсь оборонної споруди ще з римської епохи. Весь цей дивний комплекс був дбайливо обнесений високим щільним парканом. Неподалік — колодязь із журавлем і постамент з камінним хрестом, де святили воду.
Ведучи нас сюди, Дорфман зізнався, що тут він проживає, тут лишив дружину з глухонімою мамою та глухою наймичкою, сюди ніхто не навідується, крім старшого брата Ярнеста, який тримає помістя на плато, за кілька кілометрів звідсіль. Ця долина входить до зони гірського заповідника, де можна побачити накопичення земної кори за мільйони років у майже прямовисному перетині, — таких місць дуже мало на Європейському континенті, навіть в Альпах немає. Каньйон заглиблюється в товщу планети більш як на півкілометра.
Ми прямували на збірний пункт в Сату-Маре. Дорога пролягала через селище Деж уздовж залізничного полотна і битої дороги понад річкою Сомеш. Містки, тунельні переходи й залізниця були розбиті або пошкоджені німецькими бомбардувальниками, а шосе ми обходили, щоб не натрапити на військові підрозділи з-під Ясс: фашисти знаходили щілини в "котлі' і нищили все, що їм попадалося на шляху, я конвоював дванадцятьох німецьких полонених і зустріч з німаками не світила ні мені, ні полоненим.
Місцина справді вражала, хоч бачити можна було тільки лівий берег Сомешу, а він ще був у легкому серпанку нового дня. Кілометрів за десять звідси залізниця і цісарська дорога через напівзруйновані віадуки у двох місцях пересікали річку й до самого Дежа були прокладені лівим берегом. Ми двічі, ризикуючи життям, перебиралися з берега до берега, нарешті вузенька доріжка попід гірські стрімкачі довела нас сюди.
Згодом роздивлюся як слід, вирішив я і вернувся до молитовні. Обидва каміни палахкотіли сягнистим полум'ям, біля лівого, який огрівав веранду, чи прибудову-ванькирик, в глибокому м'якому крісла сиділа з милиця-
ми, випроставши ноги, стара жінка в чорному. Впоперек стегна звисав гачок для грані. Я вернувся й зачинив масивні ковані двері, встромив між клямри держак від армійської лопати.
Усі дванадцять "апостолів", як ангели волі, спали мирно в соломі (з-поза знищеного вівтаря) на червоно-плитяній долівці фортеці-резиденції для невільників. Я приніс води з колодязя, набрав казан картоплі з мішка, що стояв в одному з нефів, відсунувши поліна, запхнув казан у камін. В іншому нефі знайшов двадцятикілогра-мову бляшану банку яблучного повидла, звідтіля ж узяв казан на кип'яток.
Полонені покотом лежали головами до загородки, наче трупи. Обличчя бліді, типово кістляві, гірняцькі. Як у того полковника, що несподівано виник з модринового переліска, — на білому коні, з піднятою рукою, мов ожилий пам'ятник якомусь легендарному полководцю (спершу ніхто не помітив, що він стискав протитанкову гранату). Ми скупчилися біля перекинутого й надгорілого авто на узбіччі дороги із похиленим на кермо мертвим водієм. Полковник скомандував шикуватися вряди, загукав: "За фюрера, вперед!" Всі ми отетеріли, бо він висмикнув щоку. Полонені впали під авто, я ж випустив у полковника довгу, до останнього патрона, чергу, він з конем звалився між дерева, і пролунав вибух. Ніхто з нас не постраждав. Полковник навіть не застогнав. Кінь здригнув ногами і витягнув дутою вихрасту шию. Я зняв з полковника пояс із парабелумом, а з колін забитого шофера узяв шмайсер. На сидінні висіла торбина з ріжками.
Фріц Дорфман лежав під дверима до притули. Я йому доручив нести свій автомат без жодного патрона в диску. Припертий до одвірка, автомат стирчав у головах полоненого. Я ліг у змервлену солому трохи подрімати.
ІІ
І знову розбудив мене клекіт кулемета. Десь стороною прогудів літак. Десь на повороті валували танки. З оточення проривалися німецькі війська. Фронт відкотився мало не до Берліна, а тут все ще розгортають бойові порядки, гримить канонада, шнигають ар'єргарди і розвід-роти, блукають польські, югославські, словацькі партизанські загони, западає тиша — й несподівано з'являються якісь авангарди, вдень і вночі тягнуться механізовані колони і піші товпи пошарпаної піхоти. Наші тилові частини уникають фашистів, а фашисти намагаються обійти наші резерви. В розвідшколі мене вчили, як користати з. хаосу, але тут я — нуль, бо я конвоїр і відповідаю життям за оцих дванадцять полонених "ангелів" з пекла.
У хаосі кмітливий, зорієнтований розвідник завжди володіє ситуацією. В хаотичній обстановці він полководець, митець, Господь-Бог, а ще коли він опирається на добру інформацію — то це генеральний штаб нападу чи оборони. На жаль, Трансільванія не просто хаос, а якесь безгарбуззя, наше командування зробило величезну помилку, запланувавши "котел" на цій міжнаціональній території. Тут кожен фермер — держава і нація, це не яка-небудь інтернаціональна мішанка, а суміш незалежних одиниць, які поважають власну самостійність і готові за неї вмерти. Марксистам-ленінцям цього не збагнути. Я велів їм розмовляти лише німецькою мовою, але "вони", — ці мої полонені, — перемовляться якимось сленгом, який складається з покашлювання, кумкання, фіфікання і окремих, незрозумілих мені, слівець. Вони вже немовби щось знають, до якогось висновку прийшли і дивляться на мене зверхньо, наче не я їх конвоюю для відправки в Сибір, а вони конвоюють мене. Чи я вже став підозріливим, як наші боягузливі вожді, які воюють на глобусах мільйонами крихітних солдатиків. Підозріння — погана прикмета. Якби розвідникам дозволялося вести щоденник, я занотував би, що підозріння заважає бачити велике не тільки у великому, але й у малому. Звичайно, нікчемна банальність. Але якщо це стосується "великих", то в цьому спостереженні є доля істини.
У притулі Фріцової цитаделі заскрипіло ліжко. Там спала його вагітна дружина, доношує останні дні, можливо, усім братством станемо хрещеними батьками. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Ad hominem (поема) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16349 | Іван Андрусяк | Ad hominem (поема) | 1.
причетно рубали ліс
виступали з полону як
пересушені храми а
корчі не сохли росли
далі росли ширше і
ширше і терпіти їх було
важче ніж сонцю
важче ніж
магомета
а тоді прийшли чорні
люди і дихали димом і
казки про змія горинича не
лякали навіть дітей бо
діти вмирали швидше ніж
народжувались казки
а то все погруддя
білого ясена на припоні
білого як мистецтво жити з
німою що вітер її
приніс
мати причину сердитись і
плодити кущі
2.
жили з богами
жили з мамонами
з кораблями жили
гадали що перестане хоч
місяць а він
загубився
і насіння як сіль
у воді розчинилося
і прийшли чорні
люди і жити про
силися а вода не
приймала
дівчину поверни казала
дереву що горить
ворона поверни казала
місяцю хрещення
а собака не буде просити
трави від уроків
3.
стільки жінок в
цій землі що
плоди носять а
жодна не випускає
відпустила б каже а
ячать а
просяться
так багато чорних лю
дей ми не виДивіться також
Іван Андрусяк — Микола зеров. 1937
Іван Андрусяк — Простацький силогізм
Іван Андрусяк — Надо мною...
Ще 255 творів →
Біографія Івана Андрусяка
живем
донесіть нас до глини синьої
неба чорного
краще ховатись тут
аніж в замках і скелях
чи ж тобі келія
воду на світ принесе
неотруєну
чи ж мороз по шкірі
це не той мороз
що в землі
а жити з місяця
як гора на воскову плаху
що мирро приносить
а дівчат бурувати ка
мінням і крик виривати
як з мумій з
губатого виводку
бродити під сипунами
на листя падкими
а лиця хай закривають
тому що вони жінки
4.
оступися
марево моє осмомисле
ті що на сході
нема їм прощення
від пастви черствої
ті що на півдні
їх амулети порожні
від гри ціаніду
а ті що на заході
перстенем своїм
подавляться
тиха зима з
півночі гола зима з
півночі
а до осені дамбу
дощі вигризли
проклинаю цих мовчазних
бо вони не від того дракона
кухулін їм краса
і сила їм не від плоду
а ви народіть
житло помаранчі
і дерево касти
рубайте гілля
але стовбур нехай росте
5.
не ті собаки
по воду ходили
не ті жінки
постоли плели
а коли недалеко до
мерви то хіба
сусіди збіжаться
аби подивитися
а я теленок наріжу
та й піду по зрубі
душу рости
а душа як мідянка
під сіном живе
і не вернеться
а ті що посіяли
жито з грибами
ті мишей пожнуть
бо так багато чорних
людей під підлогою
і на покуті
а жінки що
носити не зможуть
народять дерево
але в землю воно ростиме
бо жінкам
коріння миліше
6.
сію цих жевжиків
лісом та
полем та
берегами
а десна все міл
кіша міл
кіша від касти
мармонів і
ніч усе ближча до
берега а
берег від води
все далі
ми вірили в те що
зірки великі а
вони як бджоли
не втеплиш вулик на зиму
і виздихала поезія
проголосіть богами
хоч тарганів а
вони все одно таргани
7.
дозвольте жінкам по
мирати з плодами в череві
дозвольте вовкам вити на
місяць якого
нема
дозвольте чорним
людям жити де їм
захочеться
дозвольте поетам мо
читися під парканом
плечиста діво чи
груди твої немиті
хоч самоту нагодують
перш ніж ув
ополонку
8.
першими різати
не королів а
селян
їхня кров
найчистіша
одружувати красунь
з голими чорними прутнями
що обрізані
плекати калік
сифілітиків
і прокажених
хай виносять на вулиці
смердючі свої
обрубки
дозволити гомікам
цілуватись на вулицях
без презервативів
а тоді
жийте співайте
любіть мрійте
і
моліться
нехай прийде
сила твоя
нехай буде
кара твоя
безбарвна
9.
німого водити
на повідку
як на прощу
така тобі кара
з берега
а захочеш
страву гасити
миром з болота
чи сховає тебе черв'як
носити у коконі
бо
місце води
навіть повітря
не виповнить
коли
жабуриння
на денці
10.
прощення
з вітру до вітру
це буде не так
тисни
і витиснеться тобі
на долоню
гноєм і мирром
причестя здійснили
гноєм і ваксою
і сан
в пісок
така це
природа струпа
один витиснеш
десять наспіє
і тиснеш
і тиснути
хочеться
ще
11.
мертвому
за погонича
богомази
частуєш їх голодом
а піст
не приходить
лиш чорні
люди по
віку повзуть
як прощені
і з губ шершавих
волосся
росте
12.
нема тобі синього
і невірного
нема тобі голого
і побожного
на бадиллі
вріж ко вени картавої
дівчини божевільної
а кишки жертовні
собаці винеси
не покори прошу
не крові
краси ножа
13.
у червоній калюжі
бульбашки
на сльоту |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Amores | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16254 | Іван Андрусяк | Amores | 1.
твій малесенький голос
Прийшов на його ескапади
і захмелів
раптово
З гамором і веселощами квітно
Твій голос немов перестрибував через вогнище
Граційно перед моїми очима
Або ж миготливо обабіч
Глянула
нахабно і витончено
плаваючими долонями доторкнулась мене
Спопелила мене закружляла в яскравому танці
над
Над
Бліде самолюбство
зірок і Усміхнений
місяць
о дівчино
Яким я був дурнем як плакав як серце
упало
і чисто і смерть
ескапади
Солодкий
твій голос
2.
темнавим
дощем, призахідним
сонцем сиджу я і
думаю тебе
праведне
місто твого обличчя
маленькі вулиці твоїх щік
сміються
і ці очі трішки
дрозда
трішки янгола і ці сонні
губи де плавають квіти цілунків
і
ці солодкі лякливі піруети
твого волосся
і ці
твої танцеспіви
душі. і зірки
що опадають
досконалі,і я
думаю
тебе
3.
п'ята
місяця
в синьомуДивіться також
Іван Андрусяк — Вода і дощ — істоти невмолимі...
Іван Андрусяк — Вісім днів із життя Бурундука
Іван Андрусяк — У лузі
Ще 255 творів →
Біографія Івана Андрусяка
небі
кохання води
тремтливе
засліплене з мовчання
небесних хвиль де
в тягучім беззір'ї
натирається жаром
жовтий коханець
стою в темноті
стрункій
і
нагальній
(знову
я повільно кохана
зриваю
твого обережного рота
збуджену квітку)
4.
істиннО
жінко це
моє тіло.
воно
лежить
саме
на височенній горі
снить тобою,
прикуте до
одержимих
очей
приречених бачити
німий карнавал ночі
темноту
намальовану
метеорами
грайливий потік
віковічних рук
що вибухає
відлунням зір
(прийшовши ти
запам'ятаєш цю ніч цей кайф цей
екстаз повільно,
перенасичено
серце зміліле
квіткожахливо
пам'ятати
буде
підніматись, повільно
повертатися до
червоних обранців губ
омріяних)
5.
як дивовижне море
із божих
долонь зійшла вона
заснути у світ
і земля зів'яла
місяць викришився
одна по одній
зірки обернулися в пил
але море
не змінилося
і вона зійшла з долонь і
вернулась в долоні
і суща в сні…
кохання,
ламання
твоєї
душі
в мої
губи
6.
всередині зрушення
небо напру
жене
мінить
ся
де
рево губи
пожорсткли загострились
я
чекаю солодкого
знищення потуг
м'яса
я суворішаю
твоєю чарівною силою
О квапливе
нищення
моїх пожадань тебе чарівна
утікачко
7.
якщо я вірю
в смерть
то вона дійсно
існує
юо ви любили мене,
місяць і сонце
зорі і квіти
золоте крещендо і срібну тишу
морських припливів
яким я не довіряв,
якось вночі
коли в мої долоні
опустилося ваше сяюче тіло
коли моє серце
співало поміж ваших досконалих
грудей
темнаво красиві зорі
на моїх вустах пелюстки танцю
і очей
відплив
співи протяжні
моєї душі
мова
зелено-
привітна бліде
відпливання бехповоротного
моря
я пізнав твою смерть
і коли
я випробував запахи кожної
ночі, коли всі мої дні
означені наперед
обличчя стає
лише
білим
ароматом,
з попелу
тоді
ти востаєш ти
приходиш до неї виймаєш
скелі з її очей і складки
її
губ
заквітчуєш
своїми неймовірними
крилами, напоєними живим подихом
усіх впертих зірок
8.
слава це останній
гріх віковічних небес
а листок
це
смерть і золотий
вік
самодержавних судорог
поміж
праху
це випадкове осяяння
тому ми так
толерантно
сприймаємо
землю, О дозволь
нам
зійти з небес
до цього
мінливого вітру
чия тендітна розкіш
злущила з нас усі накипи
увійти в твій подих
у безвість
де ми
заночуємо
це випадкове осяяння
не зупинятися не по
вертатися бути
собою О
душе, чесно
і радо переступи страх смерті
і оповиті славою
лиця
введи
нас
у
прірву
темнаву
9.
мені подобається
думати про
квітку що залишилась після нашого
кохання
відда
лені губи солод
кі побачення.
якщо цей дивак
побачить спрагу моїх губ
поміж мертвих думок
я вчитиму його ні
моту стати
пошуком
твого обличчя
і
благатиму, о ідіотська досконалосте
часу
смерті,
якщо він прийде
коханцем твого розкіш
ного буття
добре
бо я довіряю йому
твою грацію,і відпускаю тебе
в його землю
бо смерть він
10.
після п'ятої ранку
поезія
твого спогаду
дивується зі стриманої
абсурдності літа
небайдужого
до заскорузлих доріг
якими моє тіло обертається довкруж
тебе
знову зорі закін
чуються в благородних деревах і
мова відходу повторюється
досконало
і коли сонце бризне
я лежатиму,дихатиму
причинивши очі
солодка земля в якій ти єси
11.
О Неповторна
Леді мого розхристаного поклоніння
якщо я спроможуся
на тендітну
пісню під вікном твоєї душі
жодна інша її не доскочить
(інші співці
придворні
численних думок про
смерть
моя ж пісня це
Велике Ніщо яке насправді живе
вони знайшли красу
місяця не відаючи що хворі
їхнічарівні зірки а без
хмарність незрозуміла
тож очевидно
що вони придворні
і я зневажаю їх,
щиро
допускаючи що їхня какофонія
має право на ічнування.
колись за кращих часів
під примхливим сонцем)
Неповторна Леді
сприйме
мою тендітну пісню
і ми дивитимемося разом
як позаду приречено
сміється життя
безтурботний і темний
карнавал звичайних
мелодій тривіальний танець скрипок
площа благодійно протяжних пісень
досконало
жестикулює
сильним губам непідкупного
НІЩО під рясним
сонцем під недоречним
небом під гамір хробачні |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Impressions | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16255 | Іван Андрусяк | Impressions | 1.
Леді Мовчання
з чарівливої клітки
тіла
троянда
крізь розважливу
ніч
птахо
ю
(тендітно на
дивовижне темнаве обличчя
твій
запашний
голос сіється
крила
раптово в уні
сон
сонцю
жагучим болем краси світанку)
2.
небо срібним
дисонансом підправляє
барви
Квітня
в
хаосі скарбів банальних
наче міль воно повільно
вимахує крильцями хлипає
по траві б'ється об дерева і
будинки і врешті
знаходить ріку
3.
корчі
тортур
скреготання і
дряпання роздертої
норми
тріск і
провисання
рівнин гамір
сутичок
колапс І
супокійне,
огорнуте
в страхітливу красу
заходу сонця
юне місто
соромливо знімає із себе одежу
вимірів
стає садом агонії
4.
горби
немов поети вдягають
ся в пурпур
ну
велич гамору
дня
замученого
серед золота,
занепалого
випаровування
червоної душі в сутемінь
так
темноокий майстер
відчиняє
солодкі ворота
мого серця і
виймає
тро
янду,
прекрас
ну
вбивцю
5.
жалить
золотий рій
зі шпиля
срібного
славоспівом
величезні дзвони троянд
товстогубі і непристойні
і високий
вітер
бреде
мо
рем
яке
заснул
-О
6.
не
бо
мог
ло сві ти ти
ся
смачний
проворний
рожевий лякливий
лимон
зелений хол одни
йшо
ко
лад. під
рух ли
ви
ми
губ а ми
фі
а
л
оКо
7.
я споглядав як
з прозорого плаття
ночі зірки
дрібнішають з-
лу
-щ-
уют-
ь
-с-
я осипаються
і лиш
темнаво
зла
зоря п
-о
хит-
уєть
-ся заманюючи
світанок
а тоді
різко
в безвість. і коли над моєю
головою
ця зірка
Виб ух
( ає
її спертий крик
так схожий на дзвінок будильника)
8.
поміж зелених
гір
раптові спі
ви
вогню потойбіч червоних річок
чистокрилі і
безконечні
хвилі
спалах
буй
ства
вакханки.
роздерта пелюстка
гори,божевільне
обличчя. мініатютна
грація
танцю
9.
пора прокидатися знімати із себе зорі уже
світанок
у вулицях неба світло гуляє сіючи вірші
на землі свічі
погашені місто
встає
з піснями на
вустах зі смертю в очах
це світанок
це світ
добиває залишки снів…
я бачу вулиці де сильний
чоловік добуває хліб
бачу брутальні пики задоволених
безнадійним жахом жорстокого щастя
це день,
у дзеркалі
я бачу тлінного
чоловіка
мріє
мріє
мріє у дзеркалі
це
присмерк на землі
свічки запалено
потемніло.
люди позачинялися у своїх будинках
тлінні люди позачинялися у своїх ліжках
місто
засинає зі смертю на вустах з піною в очах
пора спати
вдягати зірки…
у вулицях неба ніч гуляє сіючи вірші
10.
переходитиму вбрід
цей струмок палаючих квітів
Нестиму сонце в устах
стрибатиму в свіже повітря
Живий
із зачиненими очима
і присмерк вливатиметься
в сонні вигини мого тіла
І плавно проникатимуть цнотливі
пальці русалок
В досконалу таїну
моєї плоті
І я підніматимуся
Після тисячі літ
поцілунків
квіток
Застигне мій зуб в сріблі місяця |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Автопортрет з елементами розпачу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16241 | Іван Андрусяк | Автопортрет з елементами розпачу | 1.
будувати себе одиноким кретином
на підмурках всеядности
гріх самоти
не возводить а спалює те що нести
не зміє народжена з ласки дитина
я повинен забути сльозу осетина
що тікає за вітром з воланням пусти
меж волокнами зради в щілині фестин
помирає остання моя палестина
лицар чести закутий во трунву нудьги
уклякаю на світло а ви галикайте
у соборах своїх безімнних могил
але карти на стіл бо сподобали карти
білу мерію криці ілюзію спарти
і ніяким ослом не потоптаний пил
2.
синці під вікнами
синці
меж олов'яними синами
кролі залишилися з нами
як янголи на патиці
то вилиці
а гаманці
набиті чесними дарами
і в підмурівках сеї драми
прогризли істину корці
надходить гаспидна пора
червоні цяточки латини
лягли на горду пектораль
я нагодую півдитини
а пруст запросить на хрестини
або до ющенка на баль
3.
пробачте я не помирав
я просто ниів у закутку
я просто знав що ліліпутку
перелопатив бакалавр
я просто буде мало знав
про цю петицію фортуни
в рядках тринадцятої руни
закодувався мій конклав
тож йосипе перехрести
і плюнь во скопище занудне
і видихни цей нашатир
бо з брустурів чужої рудні
агамемнони ополудні
не трахнуться…
4.
і безпристрастіє твоє
тобі воздасться як нікому
у камізелику вузькому
надходить істинний клієнт
який чудовий шансоньє
налив причастіє зо споду
ясновельможний шубер глоду
глисті пошану воздає
я повертаюсь але вже
киртина яблуко порила
і прикидається вужем
у пазуху сховавши крила
ласує опівнічний джем
і усміхається
горила |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Аліса і комар | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16152 | Іван Андрусяк | Аліса і комар | Той комар – така потвора!
Так і шаста коло двору.
А як тільки лиш дівчатка
вийдуть з хатки погулятки,
він одразу: кусь!
Відганяти вийшов тато,
вийшла мама відганяти,
і одразу дві бабусі:
– Не роби дівчаткам кусі! –
А він далі: кусь!
Вийшла квочка, вийшли кури,
вийшов півнище похмурий,
і качки прийшли, і гуси:
– Не роби дівчаткам кусі! –
А він знову: кусь!
Тут прокинулась Аліса
(киця спала на печі),
позіхнула, з печі злізла
і прибігла на плачі:
– Хто тут діток ображає?
Хапну! Дряпну!! Покусаю!!! –
Комарисько тільки шасть –
і минулася напасть. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Банда грала навиліт і росяні коси губила... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16180 | Іван Андрусяк | банда грала навиліт і росяні коси губила... | Марині Брацило
Марині Брацило
банда грала навиліт і росяні коси губила
на колосся падучі викапував пристріт гіркий
що сьогодні чекає товаришу степ чи могила
чи поранена птаха припаде до гирла руки
що назавтра погоничу маки в губатих петлицях
тятива голубів побіліла до горла і вглиб
кусень хліба у торбі чепелик чужа молодиця
бородатого джуру на світ запрягають воли
з міста сиплеться сажа каміння торкається броду
поганяй попри небо де вже кумачі залягли
нагорода примхлива хай буде чума в нагороду
вже по горло у воду заїхали наші воли
банда грає навиліт холоне кулеша у схроні
перламутровий дим виїдає останніх жінок
що назавтра товаришу макових лисин погони
що сьогодні погоничу
рок |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Богдан. Софійська площа. 2002 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16331 | Іван Андрусяк | Богдан. Софійська площа. 2002 | місто майже таке, як хотілось його відлучити.
обезранені пальці судомно курличуть на схід.
відпочити б від неба, допоки покришиться лід
і облатки боліт відобразять зірки нарочито.
чи покажу миритись, чи може ладнати похід –
все одно їм корона, а іншим корони лічити.
недоперчений птах візантії, що звався учитель,
в тому небі насправді не міг засколобити слід.
за варшавою сходяться інші – їм денце варшав.
ці вершини насправді вошиві на їхніх европах:
щу смердить голосніше, ніж репаве слово душа?
я б коня повернув по болотах, де сивіє сопух.
тільки влади давно вже неміряно в нинішніх совах.
булава на засовах і небо прогризла іржа… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Буль і Ням | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16140 | Іван Андрусяк | Буль і Ням | На річці діти буль-буль-буль,
а бегемоти – ох.
У річці бегемотів нуль,
А діти буль за двох.
Бурчав найстарший бегемот:
– Цього не потерплю!
Не хочу я на річці от –
я буль-буль-буль люблю.
Сказало бегемотеня:
– Ви, дядечку, мовчіть.
Удень ми будем ням-ням-ням,
а буль-буль-буль вночі. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | В брутально-білий часопростір... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16352 | Іван Андрусяк | В брутально-білий часопростір... | в брутально-білий часопростір
весна пручається — і все
дорога сполучає кості
недоруйнованих осель
і стеляться пробиті гнізда
крикливими птахами крил
що дочекатися над містом
на нас повинен тільки пил
за сонцем сховані квартали
собак і мух собак і риб
ми не розтанули ми стали
зубато просуватись вглиб
стійка відсутність божевілля
місити глину по воді
дорога сполучає тіло
не залишаючи слідів |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | В оправі озера неначе... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16353 | Іван Андрусяк | В оправі озера неначе... | в оправі озера неначе
в чужій державі риби й риби
з обвалу піняться гарячі
нічних істот підшкірні глиби
і тінь пророцтва випадкова
з ламкої водорості ніби
з якоїсь донімої мови
задихано руйнує німби
і порскає в нудотний плин
безахисне волосся мозку
яка різниця нащо плив
важливий тільки проріз маски
дірки для ока і для сну
для проростання і для втечі
запрограмованих відречень
спивати фарбу запашну
душити мертвих їсти кашу
учитись господи прости
на приспаній могилі вражень
перевертаючи хрести |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Василь Герасим'юк. 2000 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16332 | Іван Андрусяк | Василь Герасим'юк. 2000 | я маю знати кожного в лице –
дощів імущих і життя імущих, –
коли не звірина вертає з пущі,
а в китицях червоних деревце.
коли покару об траву не злущиш –
там гадина, що двійко маток сце.
ще внаджусь дерев'яним топірцем
застерегти їх душі невмирущі.
ще знаю їхні вина і жалі
здоймити, як невинних до купелі.
ще з цього ґруня всі хрести малі.
а як до плеса опливуть форелі,
і лиш слова застигнуть на тарелі –
прийдуть пророки, сядуть при столі |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Василь Романюк. 1995 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16333 | Іван Андрусяк | Василь Романюк. 1995 | як тихо й довго сходяться на пласі
сповідники моїх ребристих плах.
ця самота – удар ногою в пах.
як лоскотно стікає кров по рясі.
вершителі, де за хоругву страх
у вишиваній скрився іпостасі…
з-поза млина молитви свинопасів
ще не поснули: глина на вустах.
не правив ними – пастор уночі
видющий тричі. він зове – і прісно:
там голови чи коси на плечі?
у келії, у камері облізлій,
у патріаршім камені – затісно.
над києвом зловісно сплять сичі |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Василь Стефаник. 1933 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16334 | Іван Андрусяк | Василь Стефаник. 1933 | сказав би кому свою правду – на вітер чи так.
вона непомітна, їй майже не вкриєш очима.
солоні, як небо, ці пагорби знову гірчили
під ликавим плугом, що поре дорогу навзнак.
відваживши з пращі – якби там не жала, а жили –
півслова кривого на свій осоружний тартак, –
хіба пропече золотий до німоти первак
усе, що гризоти до хрускоту не доточили.
сказав би, а знову стискаються в горлі слова
в єдиному звуці, який до паперу не липне –
і бризкає вдосвіта мозком в софіт голова.
виходжу до світу: яка ця дорога велика.
їй майже не треба ні речника, ні чоловіка.
вона і без правди моєї давно нежива |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вбивати правильно не так... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16305 | Іван Андрусяк | вбивати правильно не так... | вбивати правильно не так:
землі коричнева п'ята –
по горло в краплених полях
задикувалася земля…
слова однакові – згадай,
проказа рук така сама:
за одержавлений малай
хіба вхопитись обома.
любити правильно не так:
цей час, ця жимолость, цей знак
червоний з білої води –
не відведи, не відведи.
із перестиглих трупом гір
нехай приходить цар чи звір,
хай витискає час на пні,
як бриндзу з патоки чечні.
прощати правильно не так:
душа їдка, як аміак,
розпоряджається сама
переступами обома;
втирає руки об штани
і не питає, де вони –
вершителі і кучмачі,
що губи гострять уночі.
вмирати правильно не тих:
трава межъочі, під дих,
під голову і на коня –
нехай відгадує чечня,
чий сон і голова чия
в долоні замість малая,
в долині синього ключа,
де гір немає на плечах.
там обважнілий, як кулак,
іще здригається борлак
і, вмитий голосом твоїм,
чекає, як дожити їм |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вели... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16257 | Іван Андрусяк | Вели... | a great…
вели
кий
і
де
Високий як суть
хто: його
одягнув (гори
розуміють
як) життя
як (тепер
із
є ди ним
солодким сонцем, із
мільйоном
полум'яних мільярдом
найменняток
тиша) небо; |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вередливі хмари | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16145 | Іван Андрусяк | Вередливі хмари | В білій-білій білоті
заметілить заметіль.
Всі замети замете,
а на ранок – щось не те!
Де замети? Ой! Нема…
Порозтанула зима,
розтеклася між калюжі.
Не хвилюйтесь, любі друзі.
Хмарка ось і хмарка ген,
є у них ще цілий день,
снігу встигнуть натрусити.
Тільки – треба попросити… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вертеп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16242 | Іван Андрусяк | Вертеп | 1.
його душа
бліда так само
не вміє очі відвести
від одержимої осанни
напівзабутих палестин
над ними червлять кучеряві
дими запічних веремій
над ними також —
боже мій! —
хрести виблискують триглаві
душа у пазусі таїть
ціанистого слова калій
а він на тятиві стоїть
неначе праведник на палі
2.
вистигне земля вчорашня
порозходяться навіки
оержимі та відважні
не схололі ще каліки
а куди тепер тікати
по зресті тепер якому
повзає мушва оката
загризаючи оскому
а кого тепер забути
пом'янути перед раєм
на один-єдиний бутель
є пророків ціла зграя
3.
прийде зоря і стане на порозі чужого дому
і янголята білі голі босі прийдуть потому
послухай синку завели колядку сусідські дітки
раз янголятко два янголятко а третє дідько
не плач іванку помовч іванку допоки змога
приходить чорт
зриваючи горлянку
хвалити бога
4.
я націдив тобі останню шклянку оцту
і роздобув тобі солоний огірок
матвію говори ти виродиш пророцтва
учитель ще не бог а ти уже пророк
тобі поводирю масонові месії
сьогодні присягнуть і поцілюють мешт
а ти нас поведеш у рим чи в голосіїв
а хто там розбере куди ти поведеш |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вимірювати запахом чи кроком... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16354 | Іван Андрусяк | Вимірювати запахом чи кроком... | вимірювати запахом чи кроком
своє безумство зважишся чи ні
шкалу ридань як пута за пророком
карби перегортають водяні
розсердитись не стане зволікань
втекти не встигнеш лишиться забути
та ж катові котрий таврує длань
ні грама не пролиється цикути
я постелю скорботу край чола
нехай живе обом на розговіння
казали що безумство це бджола
не мучтеся пришийте їй коріння
чому мерці назовні не ростуть
чому шовкова армія не сниться
чому питань зеленоока ртуть
не роз'їдає перехожим лиця
чому вони з очей моїх німих
себе не пошматують ідіоти
я знаю кару а вона на дотик
тепліша і надійніша від них |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вирок поезії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16243 | Іван Андрусяк | Вирок поезії | Андрієві Охрімовичу
я останній прозаїк блідих поколінь
я останній пророк мегаполісу
де червоною ниткою в календарі
інтроспекція власного голосу
де питають мене і питаюся я
а ніхто відповісти не пробує
де колеги від генія до холуя
замасковані чорною робою
розтроюджений мульками менталітет
патетична бравада липова
якщо кожен четвертий на світі поет
то нема ні одного великого
є лиш друзі і є ще у друзів смаки
є кресало і є пергамент
є ще самки і є ще порожні сумки
із порожніми в них пляшками
є ілюзія втоплена в білім вині
і обов'язок бути радим
а кому це потрібно тобі чи мені
чи винові що знає правду |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Витинання на схилах гробів... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16207 | Іван Андрусяк | Витинання на схилах гробів... | витинання на схилах гробів
все потроху — і місяць і віжки
птах на прив'язі до голубів
вибирає тварину пішки
неповторність потвори (не за гончарем) —
розгортання із білого в поле
я накрию тебе як сухий очерет
що колотиме а не вколе
розпромінення вальсу на двох і на трьох
(сепаратну зорю вітайте)
може вийде на всніжений людом торг
герметично звихнений данте
і з твоїх балухатих ґвалтівників
одночасно забризнуть соки
чотирнадцять облич на дубовий стіл
спокій |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Відпостити всю зиму замість мене... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16181 | Іван Андрусяк | відпостити всю зиму замість мене... | відпостити всю зиму замість мене
хіба зуміє ця челядинб
впаде звізда і оскоромить вени
зелений хрускіт теплого вина
питво солодке а провадить сушу
на рушникове листя тихо ша
таку плиткэ таку холодну душу
витравлює споряджена душа
їй несть числа і звір її неплодний
і висне дар над волосом її
челядині бракує обезводнень
розщеплених у череві змії
чий палець вріжу кров чия загусне
меж бартками вколошканий пісок
зело лелію на велику пустку
озпінених на ложі подушόк
і мжичить сонний лоск під образами
позлітка заліпила образи
а ця душа попукана так само
як кόшниця зі свіжої лози |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Відпугутькали перші провісники... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16303 | Іван Андрусяк | відпугутькали перші провісники... | відпугутькали перші провісники,
зарясніли дощі рятівні,
вітер сонно погойдує мізками
і полумисками вогнів;
згасли кратери листу сипучого,
мить згорталась, як вуж в комишах;
перебудемо чи перемучимо –
доки кришиться в пальцях душа;
доки верес не зайдеться вереском –
ще тріщить сухота на губах;
доки з римського мармуру вернеться
поруділий від вічності птах;
доки зболена крихта поезії
порсне в просвіт, як з порхавки дим,
і над музами, ніби над лезами,
запах мирту здається рудим,
і босоніж гойдаються лілії,
і не з терну, а з лавру вінки
упродовж ритуальної лінії
віддалятимуться від ріки |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Відуміння мовчати позначується мовчанням... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16304 | Іван Андрусяк | відуміння мовчати позначується мовчанням... | відуміння мовчати позначується мовчанням.
від чаїного крику у небі туга борозна.
ти покинув крізь землю свій тихий нічний почаїв
і тулився до серця, з якого зійшла вона –
ця країна в намисті, в корості, в капусті з хроном,
ця безлика ікона, де з вуст проступає шкло…
ти самим лише криком оновлюєш цю ікону,
і тоді розумієш: обличчя там не було |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вірність безжальна предвічного голосу... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16256 | Іван Андрусяк | Вірність безжальна предвічного голосу... | faithfully tinying at twilight voice…
вірність безжальна предвічного голосу
з тліну безмірного крекче судьба:
знову (у кожнім найменшому волосі)
безповоротність часу проступа
чистою правдою лиш особливе
серця терпіння в огромі страху;
кожного птаха мовчання згірдливе
хто відтерпіти згодиться в гріху
— зараз, відтятий від щастя-над-щастя
шепотом шепоту твого, готовий
(в'язень безстрашний в мурованій пастці
мініатюрний самотній чудовий
всесвіт увесь тут в листкові єдинім)
дякувать сам собі сам собі винен |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вісім днів із життя Бурундука | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17532 | Іван Андрусяк | Вісім днів із життя Бурундука (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Вісім днів із життя Бурундука
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося
Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй – ні, тут же, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!
А взагалі, смійся собі, на здоров'я, скільки завгодно, – я, правду кажучи, й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, – але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у цілій школі жодного не знайдеш.
Ото й мені неприємно… Та іноді, бува, насміхаються.
Правду кажучи, не те щоб іноді – а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те… А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!
Івась – це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я – Івась. Зручно, еге ж? І красиво!
А вони – Бурундук…
Ну, та чого гріха таїти – я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий – і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так – Іван Іванович. А мене…
Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет – і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі.
Домовились? Ну, то гаразд.
…Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука – лазіння по канату. Бігати – ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати – те саме́: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так – переживу.
Але ж той клятий канат – це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати – це для мене складніше за найскладнішу математику!
Ну, і ще козел… Не той, що рогатий і чоловік кози – то, взагалі, цап. А це гірше – це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього – яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг – хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони – сміятися…
Але того дня саме п'ятниця була. А в п'ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після математики, на якій – контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Додавання-віднімання дробів – це не жарти. Воно навіть мене іноді напружує, а всі наші взагалі "в шоці"!
Насправді я математику не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, – але й у дробах, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв'язати – і воно ніби саме́ вирішується, часом навіть цікаво буває.
Але то мені – а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам'ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший – той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.Дивіться також
Іван Андрусяк — Предтеча
Іван Андрусяк — ми до дерева глузду себе присилили аббасе...
Іван Андрусяк — Поволі — так дозволено було...
Ще 255 творів →
"Вісім днів із життя Бурундука" (скорочено)
Біографія Івана Андрусяка
– Ти, – каже, – коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоби я в тебе з-за плеча зошит бачив.
Система ця налагоджена, треба лише добрий зір мати. Бо якщо поруч сядеш, нічого з цього не вийде – математичка ж завдання за варіантами дає, так що в тих, хто за однією партою, приклади різні. Тут просто так не спишеш: треба клепку мати, щоби бачити, яку схему ро́зв'язку сусід використовує, і свої цифри підставити. Але й спереду сідати теж ненадійно – мусиш крутитися, щоби зазирнути до потрібного зошита, й математичка швидко "просіче". Ну, а ззаду – саме те, що треба; головне, щоби я свій зошит плечима не затуляв.
Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:
– Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!
Отакої – навіть спортсмени, виявляється, хворіють…
Коза – це наша класна керівничка, Любов Григорівна. У неї, кажуть, дівоче прізвище Козинюк було, тому її так і прозвали. Іванюк її боїться, а я зовсім ні, – хоч вона й сувора, але капостей не робить, якщо сам не накапостиш. Я Клочкову або Рибку побоююсь (це так фізручку прозивають, бо в неї розряд із плавання й плечі ширші, ніж у директора школи) – завше вона чіпляється зі своїми дурними нормативами…
Усі тут, звісно, загукали "ура", але якось млявенько – до фізкультури ще дожити треба.
А я тим часом до Іванюка розвернувся:
– Дам, – кажу, – тобі списати, якщо в команду візьмеш.
Іванюк – найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З математикою він не дружить, зате з м'ячем такі фінти виробляє, що замилу́єшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме – ніде не дінеться…
– І не воротарем! – додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.
У футболі ж як? Гол забив – і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки…
Глянув на мене Іванюк так підозріло.
– Гаразд, – каже. – Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоби я все бачив.
Я покладу – хіба мені важко…
…Грати без м'яча – дуже непроста справа. Це у справжніх футболістів не завжди виходить, а в мене й поготів.
Хлопці, звісно, м'яча мені не дають – він у мене в ногах не тримається. Мушу відбирати сам, на те я й захисник. Ну, та нічого, прорвемось…
Треба дочекатися свого шансу – і тоді я їм покажу, чого вартий Івась Бондарук! А шанс буде, неодмінно буде – це ж футбол, тут усе можливе!
Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол – хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут – як красиво полетів м'яч. А краса – вона скрізь краса, навіть у математиці щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся…
Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема.
Не скажу, що геть у мене нічого не виходило в тій грі. Навпаки – навіть краще виходило, ніж раніше. Аж двічі мені вдавалося дотягнутись до м'яча і вибити його з-під ніг суперника. Куди завгодно – але ж вибив, це вже добре…
А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа й на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата декотрі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами… Оце так!
Ну про неї я тобі розказувати не буду, це моя справа. Ні-ні, навіть не мрій! Та нічого такого, просто капосна дуже, та й усе… Ніби ти у себе в паралельному класі такої не знаєш…
Отож-бо, давай краще про футбол!
Урок закінчився, а в нас ніяк до розв'язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись – і край!
Ото саме тоді мені й випав шанс.
Я побіг уперед, до чужих воріт – дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка – просто побіг. Ну, гра так складалася, розумієш?!
Одне слово, побіг – і їхні захисники мене пропустили. Звісно, якби там був Іванюк, то на ньому обидва захисники повисли б, – але то був я, а на мене вони не зважали.
Воротар їхній лишився далеко зліва – саме м'яча вкидав. А Іванюк того м'яча й відібрав! І так швидко, що воротар не встигав у ворота повернутися…
Окинув Іванюк оком поле і – дивлюсь – бачить мене! Бачить – і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти – пасуй, мовляв, я готовий прийняти.
Ну, тут Іванюк і пасонув…
Ото був, скажу тобі, пас!
Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!
Краса!
Лялечка, а не пас!
Ідеальний, вивірений до міліметра…
Якби тут були селекціонери київського "Динамо", – ну, чи бодай фізручка Емілія Миколаївна побачила той пас, – то вже наступного дня Іванюк не вчився б у нашій школі й не списував би в мене додавання-віднімання дробів. Його в "динамівську" спортшколу на руках понесли б…
Отож, уяви собі ситуацію: захисники залишилися позаду, воротар далеко зліва, а я з боку правого крайнього, з позиції Олега Гусєва, виходжу на порожні ворота – і мені на хід філіґранно котиться м'яч!
Що Іванюк зробив би в такій ситуації? Звісно, легеньким фінтом зупинив би м'яча перед самими воротами, покрасувався б – часу на це було достатньо, воротареві цілих дві, а може, й три секунди знадобилося б, щоби до нього добігти, – а тоді в останню мить із-під самісінького носа воротаря, знущаючись, закотив би м'яча у ворота. В цьому весь Іванюк – не може він, щоби не познущатись.
А я…
Я вирішив зробити інакше – пальнути зльоту, ефектно, так, щоб у воротах лиш сітка затріпотіла.
Та ні, не тому, що саме за сіткою ота задерихвістка стояла. Просто вирішив так – і все…
І пальнув зльоту…
І…
Не знаю, як воно так вийшло…
Одне слово, мимо м'яча я пальнув!
А м'яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився – я його не зачепив навіть…
Ну, хлопці тут, звісно, біжать, лаються.
– Геть з поля! – кричать. – Ти, Бурундуку…
Ну, я й пішов геть з поля, ні на кого не дивлячись.
Бо що мені залишалось?..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше
Татова автівка стояла біля під'їзду, а з другого поверху, з нашої квартири, аж надвір долинали Любині писки.
Усе зрозуміло – їдемо в село до бабусі!
Дзвонити в квартиру мені не хотілось – я все ще був мов причмелений через той незабитий гол і волів нікому не показуватись на очі, навіть домашнім. Ну, бо зараз почнеться: чого носа повісив, та щоденника покажи, та чи не образив тебе хто… А в щоденнику що? Дванадцятка з літератури й одинадцятка з історії – мої стабільні оцінки. Буде ще як мінімум десятка за ту злощасну контрольну з дробами – але гадаю, що більше, бо там навіть випадково помилитися не дуже виходить, цифри ж збігатися мусять, якщо розв'язок правильний, а в мене все позбігалося. Хіба до почерку математичка придереться, він у мене закоцюбистий – але ж ніби не мала б. Це в молодших класах до таких дурниць придирались, а зараз уже пишеш як пишеш – головне, щоб розібрати можна було твої каракулі…
…Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну, що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до… нашої морської свинки! Аж ні – приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки старчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці… Як тут по м'ячу вцілити, коли вона вперлася в тебе очима й посміхається! Тут і Артем Мілевський поковзнеться й грьопнеться в штрафному майданчику, як ото він уміє. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вітер... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16161 | Іван Андрусяк | Вітер... | вітер
навздогад гортає
твоє волосся
так
як вогонь
сторінка за сторінкою
повільно пожирає
книгу
і мені тоді
дуже хочеться тебе
погладити
я навіть не боюся
обпекти пальці
боюся лишень
що в моїй долоні
залишиться дрібка
попелу |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вічними не будемо ніколи... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16172 | Іван Андрусяк | Вічними не будемо ніколи... | вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки
дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
сухо обійматимуть легені
тільки до корозії дозрілі
кашлем вириваючись понурим
будуть як мурахи жити в тілі
створюючи мову крізь фістули
мова кара — їй потрібен отвір
страх і бог оскома і спокуса
золотих дощів нічні полотна
усмішки держава світло-руса
осені наврочена крамола
сонця перестояного ліки
і вона залишиться ніколи
і вона просочиться — навіки |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вкраїнські поети | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16154 | Іван Андрусяк | Вкраїнські поети | 1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
ходять панове в чорному
витаються
— слава — кому
— кому — слава
моляться
на кінчик носа
на жовту бородавку бюсту
мовляв
я так люблю
мою три крапки убогу
що
навіть
під бюстом
вологу висушу
а під бюстом в печерах
живуть зелені прочани
що вражою братаються
злою усміхаються
і кров'ю блюють
вони знають що око
не дуже бачить глибоко
а дарує ворсини
шевцям на голки
живе значицця
бо за лісом
дерев не бачить
а ліс росте
вгору та вгору
протреш око
а то не ліс
то земля виросла
навколо
2.
застрягнуть в жовтому піску
сніги зелені. здоокола
струпата вилиняла гола
дорога скапує в ріку.
застигли крики оддалік
обнявшись посмерти. за ними
плебеї пальцями по шклі
виводять рими рими рими…
і ні дороги ні ріки
лиш гострий запах косовиці
та понад урвищем стрімким
висять покльовані провидці.
3.
Поводирі Великого Сліпця
на попелі Великої Руїни.
Тремтять побожно зігнуті коліна,
слізьми бандур ілюзії дзюрчать.
А Старцеві нагадується Січ,
а нам чомусь нагадуються ґрати.
Кого ж із нас, останніх, п'яний в ніч
Сліпець сьогодні буде розпинати?..
4.
доле зірви мене віткою простору
загороди мені шлях у країну
де в загумінку тернового острова
тіни живуть і паруються тіни
загороди мене ширмою зелені
шквальною зливою шлях перемий
бо на камінні там ложе постелене
спраглим кублом зачаклованих змій
доле зірви мене краплю знервовану
з вуст пітекантропа — спити не дай
стомлену віру сльозу нікельовану
маразматично уявлений рай
пізно ні вітру ні сонця багряного
лиш супокійний як мумія крук
гладить мене мов цезорика п'яного
мов оленя що привчене до рук |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вода і дощ — істоти невмолимі... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16355 | Іван Андрусяк | Вода і дощ — істоти невмолимі... | вода і дощ — істоти невмолимі
жива їх сіль і мова їхня рання
потрапили такими молодими
оскомами на наші поїдання
заходьте в дім а в домі ні краплини
заходьте в сад надокучати осам
заходьте в дно насипано людини
по горло там по гору там по осінь
нас не минути пізно бути просто
стирати букви вгризені в каміння
коли ржавіють голови на кроснах
різновеликі чи однокорінні
коли миршавим легше і невинно
коли красивим довго і нестерпно
коли змивають в сутемінь лавини
держав і жаб нікчемно біле терня
дано не нам то будьмо разом з ними
скуйовджені романтики з барлога
вода і дощ кораблики і рими
і тінь знадсвіту жовта і волога |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Володимир свідзінський. 1941 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16335 | Іван Андрусяк | Володимир свідзінський. 1941 | історія схожа на крапельку відьми,
спочитого в серці давно не дістане.
над вищим від листя приреченим станом
подібний до голосу внадиться: їдьмо
на станси промоклі, на темні каштани,
на сни, що зійшли покурить за ворітьми,
до снігу, що вміє означити притьма
надламану казку вечірнього тану…
заблизько ці люди, ці речі, ці кола.
війною душі не затерпнеш війною,
що жимолость першу подужати квола.
і доки це небо приходить за мною,
до серця бодай притулитись постόю –
яке в нього серце тремтливе довкола! |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вона і сніг темнаво золоті... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16306 | Іван Андрусяк | вона і сніг темнаво золоті... | вона і сніг темнаво золоті.
тонкі сліди її тонких життів
ще тихо проступають крізь окладень.
і скапує волосся по щоці,
і сльози – голуби на молоці –
уже давно притомніші від знади.
і передзим'я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вона — ріка, і це не перемелеться... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16371 | Іван Андрусяк | Вона — ріка, і це не перемелеться... | Олегові Солов’ю
вона – ріка, і це не перемелеться,
не перетреться, що вона – ріка:
під білі руці горнеться і стелиться,
і над овиддям горнім не зника,
над глинищем тривкої меланхолії,
над тугою, що млосна і туга, –
над берегом, що твориво спотворює
і твориво ж таки оберіга |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Вчусь ходити | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16268 | Іван Андрусяк | Вчусь ходити | подолати закон тяжіння
було нелегко
але думав що коли я нарешті стану на ноги
всі вхилятимуть передо мною голови
а вони — в морду
не розумію
але героїчно силкуюся зберегти рівновагу
дурень кажуть мені жалісливі
(найбільші негідники)
по життю треба повзати повзати
і тоді я лягаю долілиць
вип'ячую задницю вгору
і пробую як янголя
від капчика до сандалика
від мештика до чобітка
вчуся ходити по світу |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Гамлет | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16269 | Іван Андрусяк | Гамлет | коли запіли треті півні
і помінялись вартові
принц гамлет по тугім коліні
рукою лагідно провів
він плащ одкинувши ласкає
точених м'язів барельєф
у замку пахне мертвяками
і принц зі смертю заграє
стовуха кожна потороча
кинжал тут тишу пристеріг
будити лихо принц не хоче
і в дзеркалі ховає сміх |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Геометричне | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6545 | Іван Андрусяк | Геометричне | Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.
А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Герметично зачинені вікна до пекла... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16155 | Іван Андрусяк | Герметично зачинені вікна до пекла... | Богданові Зузуку
Герметично зачинені вікна до пекла.
Завертаймо назад непокірний катрен.
Детективна історія Роберта Шеклі
виповзає на білі полотна арен.
Завиває сирена — швидка чи поліція?
По задвірках епохи скрадається тінь.
Простирадло небес заплямила полюція —
сперма хмар не потрапить у лоно богинь.
Кличмо тінь до стола. Тінь готова покаятись.
Даймо келишок раю і кусень смоли.
А старій Афродіті не фалос, а палицю,
Не у щічечку цьом, а вождя з Сомалі.
Ми також народились у жовтому теремі.
Ми самі сорок років чекали на дощ.
А тепер під ногами росте гімносперміум.
Це — рослина, що зовні нагадує хвощ. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Гливка психіатрія домагань... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16216 | Іван Андрусяк | Гливка психіатрія домагань... | Гливка психіатрія домагань
не безконечна. Обсихають банти
розвішень наших. Безвісти прости.
Життя як розкурочений наган:
ні вцілити не здатне Божі ґранди,
ані в кишені жах його нести. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Глиця з долоні повільно стирається потом... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16307 | Іван Андрусяк | глиця з долоні повільно стирається потом... | глиця з долоні повільно стирається потом,
крекче з корінням – як світ – іменами вперед.
осінь приходить і тихо питається, хто ти?
з горла осоту ображено сочиться мед.
майже загубиш цю землю в гірких зелепугах –
десь поміж них закотилась, почезла в траві…
жовті окрушини: стеляться оси над лугом,
тонко і довго літають, неначе живі |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Гортанний — в захід — аспера... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16220 | Іван Андрусяк | Гортанний — в захід — аспера... | гортанний — в захід — аспера
перистий — в проріз — лист
від патоки до пастора
інкубуси сплелись
перетин слова з променем
вирощує церкви
горбатого до повені
виводять з голови
до негра як до пристрою
підключимося ще
населення не приросту
а простору рече
уже стирає курява
корону й ширину
і свастика накульгує
на ніженьку єдну
і з кореня наперстка
вихлюпує душа
червоний — в око — первісток
засохлий — в небо — шанкр |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Гортанні крики божевільних... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16156 | Іван Андрусяк | Гортанні крики божевільних... | Гортанні крики божевільних.
Сухотні стіни. Сивий страх.
І гостра музика весільна.
І запах спирту на губах.
Між ними — це не ти! — у танці
втолочуєш у землю біль.
Вельон на золотистій таці
несуть три дружки не тобі.
Це не вельон, а лікарняний,
слізьми крохмалений халат.
Не вір! Зірви квітастий бант,
неначе бинт ілюзій п'яних.
То ж я танцюю над гробами
загублених безвольних душ.
І це мені сміється мама
з букетиком зов'ялих руж.
…Не вір! Це просто тіни лисі.
Це болю фейєричний зблиск.
Іди. Але не озовися.
Молю тебе: не озовись… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Григорій Сковорода. 1773 | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16336 | Іван Андрусяк | Григорій сковорода. 1773 | зображення пилу стоїчно нагадує пил:
це майже потреба – приречену землю топтати.
окраїна листя така ідилійно картата,
аж місце розплати не в змозі проґавити крил.
земля, за яку осипається іній на латах,
коравіє глиця, стирається в небі ковил…
за куряву серця відважуєш тінь голови –
на денці жорстви – супокоєм в чотири карати.
до кореня топчеш, і голосно гнеться земля.
того, хто тікає, усе ще можливо ловити,
а хто зупинився – того і не вгледиш здаля.
чого тобі, серце? напровесні квіти чи квити?
пручається в горлі остання потреба любити.
під ноги течуть соковиті від поту поля |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Гуцули | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6546 | Іван Андрусяк | Гуцули | Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
Ми лишилися там, де простуджений день —
як розсерджений кальвін.
Нам кричить вже не горлом а раною світ,
але що нам до світу і що нам до істин.
Ми лишилися там. Наші долі криві,
як дорога на Пістинь.
Нас чекали Сорбонни, а нам — аби плоть.
Не химера, не мрія…
Ми лишилися там, де ридає Господь.
І мовчить Гуцулія. |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Депресивний синдром | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16157 | Іван Андрусяк | Депресивний синдром | Оксані
1.
Жовтий вечір. Оранжеві свічі.
Кварта вицвілого вина.
Ти вина моя перша і вічна.
Ти єдина моя вина.
По дорозі безпечної долі,
по дорозі битого шкла
я несу тебе, вірну і голу,
не втираючи осінь з чола.
Ти мовчиш. Ти повинна мовчати.
З-під зачинених мертво очей
тихо сочиться страх дитинчати
і повільно по щічці тече.
Нам назустріч виходить карета.
Стигле ложе постелено в ній.
О наївні химери поета!
О безпомічна цнота надій…
2.
нам сьогодні повільно безладно невлучно
говорити мовчати і знов говорити
і спиратись на часу тоненьке поруччя
і затяжно останню цигарку палити
потім знову мовчати мовчати мовчати
доки нерви не стверднуться сіткою дроту
і ховати в очах нуклуїдні карати
чи то крові чи сліз чи наруги чи поту
членувати думки на потерті скрижалі
на свавільні листівки на мудрі рулони
і самотньо довершувать психоаналіз
голубого дощу на роздвоєне лоно
ми повинні багато ми довго повинні
забувати про щастя під вітром вишневим
і кусаючи губи криваві аж винні
роздягати очима стару королеву
королева підходить спокійно панове
під сорочкою білою кості зелені
нумо гордо дивімось а нум гонорово
говорімо про сексу пориви шалені
говорімо… та ні стоїмо як дерева
і останнім зусиллям ковтаємо муку
супокійно підходить бліда королева
для цілунку сухотну протягує руку
3
ідеш і бачиш
колючі груди
ідеш і бачиш
голос білявого хлопця
в червонім кашкеті
ідеш і бачиш
дорогу яка не веде
котяться з неба
розпечені персики
меркне
маліє
жовта гора
спертися ліктями
поглядом спертися
впасти долілиць
пропасти
пора
лежиш і чуєш
тріпоче камінь
лежиш і чуєш
солодке вологе тепле
котиться зліва
лежиш і чуєш
усмішку винного
я винен
вина моя
стиснена в правій руці
я винен у тому що я не подібен на себе
я винен у тому
що горобці
склювали усіх без винятку
зебрів
смугасті
китиці
кити
кентаври
круг
мене
круг
тебе
смугасте цунамі
заливає таврію
і
залишає
смугасті дебрі
дерево сходить
заходить дерево
сонце ворушиться
сон червоніє
де Ти Господи
янголи де ви
озовися
Діво Маріє…
4.
ви такі ж як і я
наївні
ви такі ж як і я
довірливі
на бантинах спите
як півні
і встаєте щоранку
з півнями
а мені залишилось
спинитися
на четвертій сходинці
знизу
усміхнутися
помолитися
і вдягнути чернечу ризу… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Держава, у якій зима подібна до... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16308 | Іван Андрусяк | держава, у якій зима подібна до... | держава, у якій зима подібна до
сухих волових жил, що пахнуть маскхалатами,
в румовищі опіль, у нервищі водойм
усіх переживе і свій окраєць братиме
губами обома:
за ягоду, за млость,
за тінь горобини, розчавлену об китиці…
ще б тіло привести, ще б збтілом укритися.
…ще б знати, що воно лиш затемна здалось |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Диктатор | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16270 | Іван Андрусяк | Диктатор | я диктатор і можу собі дозволити все
палити вішати мордувати
у всіх на очах ґвалтувати
найцнотливіших жінок і дівчат
дарувати повіям брильянтові забавки
тоді коли нарід жере коржики з висівок
говорити своїм міністрам
а поцілуйте мене точнісінько в задницю
і знімати штани посеред зали сойму
вони ж ідіоти лише радітимуть з цього
вечорами лелію плани
накажу із усіх троянд з усієї країни
посплітати гірлянди і уквітчати ними
кожне місто аби мої піддані
жили посеред літаючих квітів
а тоді вгамуюся
і жорстокість мене вже
не забавлятиме
і то буде моя найбільша помилка
бо незчуюсь як вилечу
мордою в мурашник
і мене розірвуть на шматочки
адже люди можуть витерпіти усе
але вони хочуть щоб їх
сприймали серйозно |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Димом теменним Андрійку... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16356 | Іван Андрусяк | Димом теменним андрійку... | Андрієві Кокотюсі
димом теменним андрійку
осінь і праліс і просто
вилити в проріз вікон
озера синій простір
листям стелити кволим
брами і брили змоклі
ободом ніби коливом
горлом ловити окрик
світом слутим андрійку
вернуться і наспіють
врізати під лінійку
звивисте тіло змія
покотом жити нині
зимне чоло накривши
місяць від пуповини
відмежувати віршем
тільки на млоснім ґлянці
випуклі ніби видри
ті що мені не сняться
ті що тобі обридли
гангстерів голих двійко
постріли серед хати
— Доброго дня, Андрійку!
— Спати… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Дискусія з поетом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16271 | Іван Андрусяк | Дискусія з поетом | як передати запах в поезії…
це мабуть надто складно
але для того щоб вірш справді пахнув
і рима
і ритм
мусять буяти як медова поляна
а кожен вигин мелодики
має тремтіти як пелюстка троянди
що пропливає над садом
він говорив би так дуже довго
але я його перебив
винеси будь ласка он те відро
воно жахливо смердить сечею
може це було й нетактовно
але я не міг більше витерпіти |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Діагноз Офелії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16196 | Іван Андрусяк | Діагноз офелії | обліт завершених птахів
на полі батька або духа
червона сонця потерюха
згортається в несупокій
на горло саду покарай
на тінь зелену на карету
на золотих підніжках в лету
перегортається цей край
карбідом жовтого жалю
перегортає датська осінь
довкруж акустики доносів
хтось тихо виплюне люблю
хтось черепом означить порт
де сарана дрімає в сотах
убивство діда це аборт
а гріх убивство ідіота
лиш ніч помилує плечем
посіє мак в дворі палацу
і на могилу пертурбацій
червона мряка потече |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Дівчина знає м'ясо зійшло з води.. | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16221 | Іван Андрусяк | Дівчина знає м'ясо зійшло з води.. | дівчина знає м'ясо зійшло з води
холод зайнявся за нами і вкрився бризом
холод як пава кигиче устань і йди
але щоночі зринає патруль над безом
мислимо вийти разом з кожного викупу
мислимо пити воду якої нема
хай забере мене з ночі ця біла вивірка
вона не поставить крапку над обома
крові сьогодні замало навіть для фабули
страта повітря не виповнить дірку в грі
хто тебе знає ісусе у цьому таборі
хто тобі тричі запіє о цій порі
хто тебе нині ісусе до вітру виведе
хто нагодує шаленців осколком житнім
не говори не турбуйся я все вже вивідав
м'ясо зійшло з води і воно ненаситне |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Днинськи ця настояна вода... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16309 | Іван Андрусяк | днинськи ця настояна вода... | днинськи ця настояна вода
нас оберігала од лукавого.
час тікав, як риба із-під каменя,
з кожним кроком душу коротав.
я колись так само оступлюсь.
Боже, з ким помірятися б часом!
скроплюючи землю оком ласим,
хтось помітить первозданний туск
і воздасть, як літеру із пліч.
майже вічність маслаками світиться…
гляньте: витікає. просто в ніч.
ну а далі… далі де їй дітися |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Дно пекла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16272 | Іван Андрусяк | Дно пекла | на дні пекла
люди квасять капутсу
і плодять дітей
кажуть холодно як у пеклі
або вчора був пекельний день
кажуть мусимо вирватися з цього пекла
і обдумують втечу ув інші виміри
у нові незнані прикрощі
хоч про це їх ніхто не просить
вони й самі цілком досвідчені
аби вірити що можливо розірвати коло
а могли б як ті старі пердуни
що їх плекають мало не в кожному другім помешканні
обжиратися манною кашею
і підмиватися в міру потреби
могли б застигнути у пророчому жесті
з вознесеними над головою долонями
навіщо ж тоді
витоптують дно цього пекла
впертими прагненнями
усвідомлюючи їхню марноту
як навіщо від цього ж легше |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Добра людина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16273 | Іван Андрусяк | Добра людина | Мы рады б жить в согласье
и совете,
да обстоятельства не таковы
Бертольд Брехт
над річкою з вудкою
сидить добра людина
з синіми очима старої вівці
у вічній течії
в масному намулі хвиль
поплавок бринить тихше ніж серце
благословенна хвиля
яка не вертається
він тиха людина
в 17 років
зашнурований в цісарські строї
в альпах вистрілом у живіт
вбив молодого італійця
промінного як давид
благословенна хвиля
яка не вертається
у 22
вдарив ножем суперника
вточив з нього літр крові
влив собі в горло сто літрів горілки
через довгоногу дівчину
яка потім стала його дружиною
благословенна хвиля
яка не вертається
в 30
пересичена сварками й злиднями
втекла від нього дружина
з чорноволосим мотоциклістом
королем смертельного цирку
на кільканадцять метрів над землею
катався по вертикальній трубі
з тої висоти
і розбилась марія
благосовенна стократ
хвиля яка не вертається
по сусідах жидах
виварених на мило
залишився йому кошик
старої білизни
по синах ані звістки
по дружині м'яке пасмо
золотого волосся
він добра людина
в дешевім блакитнім піджачку
скорчений ніби краб
не бажає уже нічого
лиш обзирає поплавок
на масних хвилях
повільної ріки
він добра людина
о таак… |
Андрусяк Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=357 | Добрий психіатр | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16274 | Іван Андрусяк | Добрий психіатр | (вітроаеротерапія)
спочатку все було так
як я й сподівався
побої
льодяний душ
смердюча компанія натхненних
чорноробів з провінції
аж ось прийшов добрий психіатр
він не задавав зайвих питань
і не знущався
на довжелезних мотузках
про які ми могли тільки мріяти
він досхочу дозволив
літати понад городами
і нам було дуже добре
а лікар ще й підбадьорював
вище хлопчики вище
о нам було дуже добре
цей метод зоветься
вітроаеротерапія
ві-тро-аеро-те-ра-пія
ві-тро-пія
ае-ро-пія
пія пія пія |